Намір!

Розділ VI У «Відкритому кафе». Гагарін

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладує мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки. І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

– Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, – порадив Гагарін. – Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.

Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим мовби придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у “Відкрите”.

Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, – а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.

У кафе, споміж іншого персоналу, я познайомився з Юрком, a.k.a DJ GAGARIN . Тоді ж з’явилася та дівчина, з ім’ям, прости господи, як у сні п’яного лемка. Розкажу про неї.

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.

Послідовність моїх реакцій на побачене була наступною. Спершу – миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.

Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятково модно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, надто пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та еклектикою стоїть добре продумана стратегія – що все це якісно, і стильно, і сміливо, і зі смаком. Коротше, perfect .

Тому перша реакція – коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамськи не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні, після того ми ще кілька разів, не змовляючись, переглядувались. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурнюватись, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», – подумав роздратовано. І це була друга реакція.

Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією майже скандальною. Московський інвестор, російський філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту – на центральній вулиці княжого міста! у двадцяти метрах від пам’ятника Шевченку! – кафе-книгарню, де збирався продавати винятково – мамочка! – російську – ой-ой-ой! – літературу – жах! – філологічного – ай! наших б’ють! – напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає! Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайтбокс з «шовіністською» назвою “Русская книга” у лічені години поміняли на нейтральне “Відкрите Кафе”.

Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А, крім того, у мене було досить роботи, щоби перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.

На відкритті у не надто велике приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник з дружиною, кілька російських практикантів, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і теде. Разом з іншими я мотався від столів до шинквасу й назад, розносячи таці з налисниками і бокали з вином. В додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося душно, та й публіка виявилася такою снобською, що скоро я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.

Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на просковзуючий по мені погляд її карих очей.

Коли стало темніти, народ розійшовся. Ввімкнулися лампи, залунала музика. В кафе залишилася розслаблена в національному питанні львівська молодь. Ті, на кого заклад і був орієнтований – “клубні” хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, “просунуті” ді-джеї та інший самостійно мислячий, добре заробляючий континґент. Останній момент був обов’язковим – ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевне вище середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А вона…

Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як вона пхалася всюди зі своєю дорогезною фотокамерою, як вона кружляла у розкішній сукні, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно – звідкись приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся із тою цяцею, записував її координати у нотатник.

Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою до його плеча. Молодий чоловік, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на звучний цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно сміялася, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.

Я здогадався, що вона просто п’яна.

Знову вдалося побачити цю юнку щойно в середині вересня.

Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох аґресивних наїздів у наш бік залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).

Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти – два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками в силу обставин фінансово-економічних; другі, у присутності слідів життєдіяльності перших, відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до погибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.

Кафе на той час – мова йде про середину вересня – працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.

За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.

Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухара Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей – а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівськи, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом – теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше зі солодкого користувався популярністю французький пляцок, його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.

Я на той час – говоримо вже про вересень – був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів – Їжак, a.k.a DJ КОЛЮЧИЙ – згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени змінювалися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени – це видимість, обличчя для публіки, директори – це стиль, обличчя для персоналу.

На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці – 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.

Ми обладнали два зали – сірий з фотографіями, де продавались книжки, та цегляний зі столиками – кухня-бар. У кожному була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.

Вночі кухня працювала на меншій потужності, – винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були доречні.

Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе – у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.

Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) знаходились у протифазі – коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, в жилу. Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося – чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція – воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Гагарін свого часу готувався стати космонавтом, звідки й прийшло його поганяло. На нього глянути – і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили – занадто високий.

До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном – мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цільним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.

Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.

Зі всіх працівників у кафе саме він першим кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інакше робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазним, і деякий час у нашому колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно. Юра робив свою справу – хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас.

Я теж спершу не врубався у його прикол – його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровососних умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.

Це направду було дивно. Попрацювавши всього два-три дні на пару з Гагаріном, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже вимотуючих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homosapiens–homosapiens.

Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.

Добре було зранку пити з ним каву – теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: “звичайно”, “само собою”, “очевидно” – щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає , а як воно є . Давав можливість унікальному залишатися унікальним.

Ми не розмовляли, тільки перезиралися – і здавалося, Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким спокійним диханням: «Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою ».

Поки він працював поруч, я почувався захищеним.

Тому, повторю – недаремно Гагарін став першою людиною, котра довівалась про мою феноменальну пам’ять.

Діло було увечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після опівночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, потягували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком – накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат… Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…».

Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сплячого міста.

Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни – мінімум клієнтури, офіціантки біля стійки мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Ф.Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, а монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами…»

Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону, а ноги виклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.

Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде – куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця по вулиці, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось подібне на сон, – світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не попадало в поле зору, переставало існувати і виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись – це вчувалось у схожій тональності, в неспішному темпі розмов, у лаконізмі розслаблених жестів. Ми були єдиним організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а можливо, то він її задавав.

Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою зі сторони. Розповів про її чіпкість, про її об’єми, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав “неземними спогадами”. Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялось моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я думав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно виказати іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.

Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливе вираження емоцій з його боку, але бодай якийсь коментар мусів послідувати!

Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:

– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?

– Куди?

– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?

– Що ти цим хочеш сказати?

Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.

– Дихай животом. Дихай часто.

Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.

– На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.

Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.

– Один… два… три… – його руки здавили мені грудну клітину.

Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.

Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.

І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.

Юра усміхається, і розчарування щезає.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.

На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався – тепер я справді почувався самом собою але – легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.

– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?

Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.

– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.

– А як можна контролювати тета-ритми?

Гагарін мовчав, посміхався.

– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік.

– Навчи мене, – сказав я легковажно.

– Навіщо тобі це?

– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.

– А решту часу чим будеш займатися?

Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.

– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.

– Що саме? – я не зовсім тямив, куди він хилить.

– Єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта – просто купа мотлоху.

На мить я почув себе скривдженим – звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?

– Ну, а ти мене перевір, – сказав я.

Він підняв брову.

– О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?

Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.

Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали – все одно переслідувала ілюзія, ніби його очі світилися власним світлом.

– Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання?

– Це тест на твою крутість, – сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими нитками.

Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага – в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.

І тут я знайшовся:

– Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я би витратив увесь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!

Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі. А відтак продовжив говорити:

– Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність – це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади.

– Спогади-картинки і спогади-карти! – пожвавився я, повторивши свій термін. – Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.

Гагарін сказав:

– Я тобі щось хочу показати. – Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. – Дивись на неї.

Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.

– Дивись на табуретку, чого ти? – сказав він крізь усміхнені губи, і я підкорився.

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн, фірмовий стиль «Відкритого кафе».

– Ти бачиш, але не табуретку, – сказав він. – Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Замість табуретки – спогад про неї. Але не вона сама.

Я не розумів, куди від хилить, але продовжував дивитися на табуретку.

– Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся – просто існує . Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

– Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка – реальна, вона існує …

Я почав потроху нервувати – кожного разу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: «Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її ….», коли раптово щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився легким молочним відсвітом.

– Вона існує ! – прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.

– Ей! – сказав я.

«Ей. Ей. Ей.» – покотилося хрустке ехо у матовій тиші.

– Ні хріна собі! – здивувався хтось моїм ротом.

«…асобі …іхрінасобі», – відлунювало пласким ехом.

– Ого! – вирвалось у мене. – Де я?

Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех скрипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

– Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін либився.

– Так, ти правий, – відповів він неголосно, але й не пошепки. Наче бути тут для нього хоч не в новину, зате завжди торжественно. – Вона існує. Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?

Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка – це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю. Чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами – присутні! Столи і табуретки на балконі – присутні ! Піаніно в куті – господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне – присутній я!

– Це назавжди? – спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підніс руки до очей і взявся їх розглядати – мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зісередини якимось внутрішнім світлом.

– Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, більше ніколи нічого схожого не побачиш. Але якраз у тому вся чарівність – що все буває тільки раз. – Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочуючи розділити сокровенну радість:

– Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсності немає ніякого сценарію! Там все вперше, все відбувається востаннє. Все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність , яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в саму підсвідомість. І знаходили там відгук.

– Є шлях, – сказав він піднесено. – Шлях – через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.

– Мої рішення – точки дотику з дійсністю.

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності . Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона – і твоя Воля.

Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.

– Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.

Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати й я.

Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в ієрогліфах, які ми творили упродовж дня, читалося те, що й раніше: «Будь спокійний, нічого не бійся. Будь обережний, слідкуй за собою».

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж «Книжка».

Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.

Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що, раз вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?

Дівчина глянула на мене. І теж начебто упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».

Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:

– Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти?5

– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це смішно у нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.

Ах, як по-дурному себе цими днями почували наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».

– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, за два тижні щось наклюнеться.

Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоби я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.

– А давайте, я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона і в мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці. вінок

Куди тільки ділася моя відстороненість! Не смію зізнатися – після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятилітнім хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.

Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.

Ми вийшли на повітря, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, так що дівчина мені ще й припалила.

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.

– Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). Невже це діється зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промукав і продовжував курити.

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?

– Петро, – буркнув я. Гоца простягнула руку, щоби я потис її.

Ну, я потис.

– А ви фотографуєте..? – бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і потішалася, як могла.

– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.

Мені почулося, що вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

– А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, – Гоца показала на проламані двері справа від кафе. Це був безгосподарський бомжатник, пустуюче триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – ногою, для ефекту – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?

По сходах піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, від чого довкола освітлювалися стіни, списані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, і ми завмерли нерухомо. Мовчки. Поруч.

– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.

– Нє.

– Ви такий хоробрий.

Гоца полізла до кишені за цигарками, і ми знову запалили.

В голові кружляла божевільна фраза: «Можна Вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.

– Давай на ти.

– Добре, давай на ти, – погодилася вона.

– А що ти малюєш?

Трохи помовчала.

– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.

– А як це?

– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?

Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.

Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, між іншим, «у неї дома».

Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок – словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися по рипучих сходах наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, котре торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.

– Я зайду ще, – пообіцяла вона. – Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.

І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд залишалися ще звуки її кроків.

Я повернувся в кафе.

Від самого початку вона мені видалася близькою – з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.

Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати у неї на квартирі.

У кінці жовтня один із друзів кафе – людей, котрих ти зустрічаєш у кафе завжди з радістю – влаштовував паті в честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно та осінньо. У кафе було накурено та весело.

Я помітив її серед запрошених. Моє горло стиснулося, а коліна зім’якли. Мимоходом привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.

Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися мимолітніми поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.

Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Ді-джеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», коли судити по зустрічах, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують півлегальні паті.

Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли у хмаровиннях диму, у них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася щойно годину тому. У всіх відношеннях у кафе стояв чад . Гриміла музика. За пульт вийшов DJ Ґанс.

Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріном дещо помінялися розклади на рахунок помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири-люкс на пару тижнів, і ми перебралися туди.

Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, обставлена багато, але з потрясаючим несмаком: масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри – все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилину можна ступити на міну – розбити вазу, поцарапати побілку, перевернути пальму в кадці чи щось т.п. Я поцікавився у Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець із родинним корінням десь у Вірменії та пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.

Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Того дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та з золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, в який він ходив ще замолоду. Продавця із книжкового десь чорти носили, і Гагарін вирішив трохи погратися у консультанта. Він змалював ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася тим, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн. і перейшов у кафе культурненько все обмити.

Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінальним профілем.

Це було Гагаріновою рисою – виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина так вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели прямо в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, у кафе діялись дивні речі.

Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені – Акоп, а потім і прізвища – Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища, і говорив здебільшого російською. А, крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не давала шансів на упокій душі. Мав Акоп усе – бабло, бухло, биків і тьолок. Але, як то кажеться, ніщо не вічне. Прийшли і по Акопову душу.

Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило – тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити у Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» – став молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагарінові: «Слюшай ґолас Вєчнасті».

Виявилося, ім’я “Акоп” означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він знизіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».

Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку, і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вляглися, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину – в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, котрий би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати – словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити . Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.

Закінчилося все тим, що вірменин пішов з кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.

Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаним адресом. Це було буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він все пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким він зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.

Ми з Гагаріном порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка, і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелили на підлозі – і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.

Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував сприводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.

У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, одразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки – гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.

Було б цікаво подивитися на нас зі сторони. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, обпікаючий власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…

(Втім, із такою самооцінкою – зміїно , ха-ха, дурманно – великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром бульби).

Гоца Драла бачилась мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо – привід для насмішок.

Того вечора сталося так, що дві дороги, котрі лежали по різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив спіймати себе на крадіжці мисливця, котрий погодився бути вкраденим звіриною – і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.

Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао – це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао – ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?

Ми стикнулися біля туалету – я виходив, їй нетерпілось ввійти. Мабуть, на нас навмисне секретним променем проектувалися ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.

Гоца повелась буваліше – смикнувши мене за комнір, притягнула мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там наверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, і Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати – чи не забув я злити після себе воду.

Піднявся по сходах на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку – страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейськи – так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат, м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, мабуть, іще впертіше, ніж його власниця.

«Хе-хе, – я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, – знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.

Її очі блистіли, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечливо замотав головою.

– Я там… на кухні… нам давали…

– Тоді пішли потанцюємо! – сказала дівчина, і взявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися . І знову мене обставили! В останній раз я танцював ще коли крутив історії зі всякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвисуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на площадку, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки . Це була частина нашого таємного переслідуваня, і, якщо я хотів справді того, чого я хотів – а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манджурської сортової – значить, я мусів дати жару.

Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, котра стояла у верхньому ряду біля вікна, і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено обвила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Торкаючись її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?

– Ти така… зґрабна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.

– ЩО? – кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому красива, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків красива і приємна».

– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться groovy . – Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і

(час міняє кривизну)

Гоца побігла за сумкою. За барною стійкою у такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав із-під шинквасу мою куртку. Нехай не має мені за зле, що говорю не в очі, але по міміці Гагарін нагадував предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє знаходилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і жарке, що для львівських підвалів рідкість – сучасна система акліматизації, не інакше. Я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею слід за нею. Коридор при стіні був заставлений Гоциною обувкою – чобітками, мештами, кросовками, топанками, тапками, якимись котурнами і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим узором.

– Сама викладала, – похвалилася Гоца. – Смальта. Це Кецалькоатль.

Я вдав, ніби кожного дня мудохаюсь як не зі смальтою, то з целкокатлем. Стараючись не насупати на викладену з кольорового скла зміючку, пішов за Гоцою далі.

Велика біла зала з підвісною стелею і кам’яною підлогою. П’ять джерел неяскравого світла галерейного типу. Гоца щось увімкнула, і заблимали рампи над фотографіями вздовж стіни. На фотографіях – скрізь вона. На вулиці. В капелюсі. Дивиться за плече. Тут у піжамі, тут позує з чоловічим піджаком через плече. Ось просто портрет, привідкритий рот, таке враження, наче їй шістнадцять.

Мене зворушив один етюд у монохромі. Гоца сидить на ліжку, ледь прикрита постинею, і плаче. Було зрозуміло, що гри на об’єктив немає. Натурпродукт. Зачудовано я переводив погляд з оголеного перса, що потрапило в кадр, і перекошеного гіркотою рота, такого ж еротизованого, як і груди. На зім’яті простирадла з вікна падає кремове проміння. Потужна фотка, в дечому навіть зла. Чую поштрик ревнощів, збагнувши, які непрості стосунки єднали її та фотографа. Я тут, а вони там. Два світи.

– Це роботи Гуґо Ломова. Не чув про нього?

Я відібрав це як Гуґоломоа, заслужений артист республіки Тонґа, туди йому й дорога.

– Досить відомий у Штатах. Теж канадієць, із Квебеку. Ходи вже сюди, на мене ще надивишся. Покажу, як я малюю.

Коли першого нашого вечора я довідався від Гоци, що існує така річ, як абстрактне малярство, довелося ним зацікавитися, аби не пошитися в дурні. Тому згрубша, як це малярство виглядає, я вже знав. До нас у книгарню привозили альбоми Кандінського, Пауля Клєе, Макса Ернста. Нудьга, що тут казати, я такого не сприймаю.

Тому ставлю пів на пів – моя необізнаність плюс її Майстерність. Це було справді щось.

– Як тобі взагалі вдається таке робити? – спитав я найперше, побуючи співставити Гоцу і її роботи. Таку от дівчину і такі от… штуки . Виходило одне слово: Неможливо. Не-мож-ли-во. «Все, вона моя», – тільки й крутилося в голові.

– Не скажу. Про таке не питають. Можу, та й все… Це я навмисне на великому форматі пробувала. Хотіла знати, чи зможу малювати щіткою до побілки.

Спершу на полотні я бачив тільки схожу на ієрогліф закарлюку. Нежданно щось у мені перебудувалося, і на картині з’явився старий китаєць-селянин у трикутному капелюсі, який витягує із моря нерет. Така потрясаюча простота – чорне і біле. Всього один рвучкий закрут пензля – і постає цілий світ. Impossible!

– А тепер порівняй із цією, це вже акварель. Що ти тут бачиш?

О, це було щось цілком інше. Аркуш із альбому, який Гоца підняла з журнального столика поруч.

– Отут ніби така долина, блідо-сіра, тут ідуть дощі над горбами, а там скелі темніють. І ніч на горизонті. Гарно, дуже гарно. Ти диви, як цікаво!

– А якщо так? – Гоца повернула малюнок на 90 градусів.

– А так… Вах-вах-вах! Какой арол! Какой птица ґордий!

– Само виходить. Це в мене був критичний період.. Не той, що ти подумав. Дехто мені дуже западлив… так, западлив. Бачиш, все чорне, розтікається. І в нас теж тоді усе розстроїлось…

Не вдаючись у деталі, Гоца закрила альбом, і ми перейшли до нової картини, вже у кольорі. Одразу бачив якісь водяні хвилі синього і жовтого. У перспективі виходив скелястий пляж під густо-синім небом. Дуже затишна, погожа картина.

– Це я спочатку пробувала щось імпровізувати із українським прапором. Але не вийшло, і я придусила картину склом. Так набагато краще. А оті роботи, – повела вона далі, до картин більш звичного мені розміру, – ці робляться одним ударом.

– Як у кунґ-фу? – уточнив я, впитуючи в себе щось цілковито незбагненне, але вищою мірою ориґінальне.

– Так. Спершу накладаю фарбу. Потім один удар мастихіном – і готова картина. Якщо потребуєш більше трьох ударів, значить, ти не майстер. Придивися. Бачиш, скільки дрібних деталей? Таке неможливо підробити. Воно само – або виходить, або ні.

Я вражено мовчав і більше нічого не говорив, тільки пробував запам’ятати це багатство нюансів форм і кольору.

– Тому… – Гоца витягнула пачку з папіросами і запропонувала мені. Я з вдячністю прийняв частунок. – …тут можна палити, є вентиляція… Тому я особисто вважаю, що кожен, кому потрібно більше трьох ударів – не майстер.

– А ти майстер? – поцікавився в неї.

– Ти ж сам бачиш, – без зайвої скромності відповіла вона, і, чорт забирай, в цю хвилину я не сумнівався: Гоца – великий майстер.

Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Скрипучі крісла були пристелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику – тільки простягни руку і струшуй. Я послідував її прикладу, розвернувшись лицем у протилежний кут, – ми знову дивилися одне на одного, тепер у паралельних лініях. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася красива позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступились. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки – два, три помахи?

– Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».

– Вмієш читати думки? – пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.

– Найкращі художники Відродження – тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи – теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти – уже жвавіше. Але теж, з іншого боку – скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це – коли пробувати зробити цю справу насухо, – тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.

Гоца продовжувала:

– Три удари – цього досить, щоби стало видно, хто ти і де ти. Я не маю на увазі, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три ударти, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар – одкровення. Другий – підтвердження. А третій – рух далі…

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені сто років не потрібно було вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, ладнали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, – дивувався я. – Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті – це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.

А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».

Гоца докурила і пішла по темному коридору наліво, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і його власниця – чистою і красивою.

Я знову роззирнувся по приміщенню. Художники викидують великі порції енергії, коли малюють, і від цього робочий простір стає завішаний їх думками, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.

Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою «мартіні», запотілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало – мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. «Мартіні» виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У її майстерні я почувався захищеним. Жоден із нас нікуди не поспішав, особливо я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.

Ще раз лиґнув із плящини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.

– Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? – Гоца посміхнулася. – Вони великі, але не творці. Відтворювачі . Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив – я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася – нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити, що хочеш. Ніщо не стримує, головне – не стримуй себе сам. Творчість значить розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?

– Я розумію, що ти кажеш, – повторив я. «Мартіні» вдарило у ноги.

– Існує така річ, як абстракція. – Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у «лапки». – Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим сильніше ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.

Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.

– Ти бачиш ! – вигукнув я.

– Бачу що?

– Я впізнаю це по твоїх картинах. Я бачу , що ти бачиш , але чи бачиш ти, що ти бачиш?

Вона розсміялася.

– Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, – і Гоца зробила щось одним оком – підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. – На, допий.

– Розумієш, – я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. – Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать… У них очі світяться… по-справжному!

Гоца знову розсміялася. Піднялася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.

– Такий потішний! Говорить і говорить! – муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася вбоки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.

А далі вже мусів діяти не як син, але як чоловік.

Раз, оголюються її сідниці, два, її трусики спадають до колін, три, наша шкіра на стегнах притискається.

Раз, гострий біль у кілку, два, ніби м’який удар мастихіном, три, опливають всі фарби.

Раз, вир прибуває, два, її пальці втискаються в шкіру, три – я виливаюсь терпким окропом.

Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту , я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночку складову, її багатозначний секрет , що насправді й перетворює штучні запахи у букет.

Гоца провела мене за руку у свою спальню і я пробував настроїти себе на ще один подвиг. Але перш ніж я скинув другу шкарпетку, зауважив, що вона вже спить п’яним сном. Ліг біля неї й миттю заснув.

Наранок закувікав мій ручний годинник. Час було знову йти на зміну. Я швидко вимкнув будильника й відчув, як мене вже забембала ця робота. Гоца спала на животі, сховавши носа у прикольну зелену подушку. Вирішив її не будити.

Не вимкаючи в коридорі світла, знайшов двері у ванну й туалет. Зачинився там і спробував привести себе до тями водними процедурами. Я трохи постояв під душем, пробував відмити зі шкіри запах тютюнового диму. З болюче-приємним відчуттям у грудях витерся гоциним рушником, насолоджуючись його запахом. Коли погляд мій пробігався її купальними приналежностями – шампунями, кремами, екзотичними бальзамами – на душі здіймалося солодке хвилювання. За рушником на змійовику висіли випрані трусики.

Обстановка, запахи вганяли мене в незвичну чуттєвість, і я пошвидше вийшов із ванної. Найвищий час бігти на зміну. Двері тихенько прихлопнулись за мною, і я вискочив з підвалу на холодне передсвітанкове повітря.