Намір!

Розділ VII Прощай і забудь. Спроба абстрактного базару

Години того дня тяглися ніби навмисне повільно. Я все чекав, коли ж вона з’явиться. Серце стріпалося від кожного відвідувача, але щоразу то був хтось інший. Думки самі кидалися на події вчорашньої ночі, облапуючи кожну болючу подробицю, кожен пекучий нюанс нашого часу удвох. За якісь чотири години я встиг передумати так багато всього зайвого (кинули! скористалися! вона вже з іншим! вона шкодує про накоєне! але ж ні, вона так тулилася вночі! вона розпусниця, до всіх тулиться! вона хоче пошвидше все забути! вона не може вийти з хати, тому що ти неправильно захлопнув двері!), що ледь не зненавидів її. І тільки погляд на годинник – то була заледве десята ранку – показував, що я у своїх страшних підозрах відійшов надто далеко від дійсності. Гоца могла все ще спати.

Та це не заспокоювало мене. Я психував від того, що набрав собі цього тижня так багато змін (хотів наступного трохи звільнитися), і не міг взяти ситуацію у свої руки.

І щойно коли на зміну ополудні приліз повільний зі сну Гагарін, щойно коли ми випили з ним по філіжанці кави, щойно викуривши у благословенній обідній тиші по цигарці, я відчув притік сил та спокою. Мені стало все одно, прийде вона чи ні – як буде, так буде.

Гагарін сидів навпроти мене, відкинувшись на стіну і посміхався так, ніби йому було дуже добре видно всі порухи моїх думок, яких у його товаристві ставало щохвилі то менше, і загальний напрям йому подобався.

Пройшло ще два дні й дві ночі, я практично не вилазив із кафе, пахав, як нігер, і це допомагало не думати про безвісну Гоцу Дралу, художницю-абстракціоністку з Канади, яку я, судячи з усього, більше ніколи не побачу. Або яку я, скоріш за все, просто взяв і вигадав.

Не витримав і розповів усе це Юрі.

Діло було, як звичайно, вночі.

– Вона погубить тебе, – сказав Гагарін, коли ми вийшли на вулицю подихати повітрям і перекурити після моєї сповіді. – Вона тобі не пара. Вона тобі не потрібна.

Я помовчав, більше з поваги до товариша, ніж зі згоди.

– І ти їй не потрібен. Так навіть краще для вас обидвох – що ви не потрібні одне одному.

Знову помовчав. Гагарін продовжив:

– Я її добре запам’ятав. Вона ще на відкритті була. Відразу кидається в очі. Хочеш, я передбачу тобі її майбутнє?

– Ну, давай, – без охоти погодився я. Гагарінові часто вдавалися такі речі, хоч він і робив прогнози виключно як жарти.

– У неї на житті написано бути відомою. Виставки на інших континентах.

– Вже є виставка в Канаді.

– Буде сильно відомою, поки молода. Кожен захоче відщипнути собі від неї шматок на щастя. Спочатку вона буде думати, що навпаки – вона всіх може витрахати, а її не може ніхто. Але так буде недовго. Десь до тридцяти п’яти. Далі вона почне сильно пити, у неї може розвинутися шизофренія. В неї це на обличчі написано, ти не помітив? Можеш спитати у неї, чи ніхто в її роду не хворів психічними хворобами.

– Мати хворіла.

– Я це зразу помітив: мутна пляма з гострими чорними краями, охоплює всю жіночу лінію її родини… Ну, це не важливо. Важливо те, що вона почне пити. Вона помре молодою, хоч і на чужому материку та в багатстві. Можливо, сяде п’яною за кермо. Вона може також впасти у відчай і накласти на себе руки, це теж у ній сидить. Знаєш, чому так стається?

– Чому?

– Тому що вона думає, що в неї багато вільного часу. Час помститься за таке ставлення і одного дня задушить її.

Тут я теж не міг не погодитися. Основним різновидом занять Гоци було нудьгування. Того вечора Гоца розповіла мені, що вона часто їздить у далекі краї, про які я знав тільки з карти світу: Мальта, Кіпр, Марокко, Борнео. Зневажала буржуазну Європу, тому часто навідувалася у Париж, у Берлін – підживитися мерзенними соками глобалізму. Не потрібно було жити з нею десять років, аби за один погляд побачити в ній нудьгу. Важку задушливу нудьгу, розворушити яку на час може хіба що наступна подорож.

Я зітхнув.

– А мені шо робити?

– Я ж кажу: пощастило, що ви не пара. – Гагарін здавив голос, ніби передражнював якогось дідуганчика: – «Ти гумно, а вона красавиця». Потрахаєтесь і розбіжитеся.

Це мало прозвучати весело, але я засмутився. І навіть не мав у чому звинуватити Гагаріна. Все те, що він казав, я й сам побачив відпочатку. Є така техніка, із розробок спецслужб. Миттєве зчитування людини, нагадує моє «дивлення в пам’ять». Глянув – і знаєш про людину все на світі. Точність техніки – від 2 до 99%, в оберненій залежності від зацікавленості у результаті. Чим більше зацікавлений, тим більше очікувань, тим менше довіри заслуговує результат. Юра знав багато таких прийомчиків.

Він подовжив:

– Я тобі не указ. Ти сам вільний вибирати. Можеш бути з нею, і всіма силами намагатися втриматися при ній. Тобі буде з нею легко, але це неправильна легкість. Знаєш, яка це легкість? Коли ти програв квартиру, і тобі легко-легко, аж голова крутиться. Погана легкість. Тобі не можна, щоб легко. Тобі потрібно, щоби було важко, щоби ти пихтів, – повторив він із притиском.

– Дереш собі лаха з мене?

– По-доброму. – Знову затяжка. – Просто подумай, справді так подумай, по-дорослому. Який у тебе вибір. Або ти виходиш з фільму, або ти засинаєш.

Carramba! Як я хотів, щоби Гагарін помилявся. Для мене це – не вибір.

Якась тоска напала, коли я дійсно на секунду відпустив себе і зрозумів, що мені і їй не по дорозі.

Порожній проїзд Крива Липа, Юра, дві цигарки і третя ночі. Насувалася зима.

– Насувається зима, – прошепотів Ю. – Я збираюся йти геть.

– На південь?

– Далі. Це стосується нашої розмови.

– Ти вже не повернешся?

– Немає резону. Наші виграли на всіх полях. Я згортаю фронти. Ми більше не побачимось… у цій пам’яті.

– Може, колись? Десь?

– Може. У Дійсності все можливо.

Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, у повітрі вчувається потепління – антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створють враження урвищ. Ця осінь – плоскогір’я, що обривається над прірвою холоднечі.

Гагарін щезає так само, як появився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.

Все можна забути, переводячи важкі подихи.

– Я йду в холод, – шепоче він. – У відкрите світло.

– А що залишається мені?

– Пригадувати. Один смак.

Пауза.

– Я маю подарунок для тебе. Три дні.

Один смак.

Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене обдало поривом вітру. Я стояв сам.

Один смак . Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати , що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.

На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні…далі я вийшов із кимось перекурити…ні, все-таки вийшов сам…Зараз, зараз – щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!

Не зміг. Тільки прірва у безнадію, котра нависає над нашими широтами о цій порі року.

І відчуття, ніби я знову зостався один.

Кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.

Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія – тільки пронизливий вітер, від свисту якого тягне плакати.

Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля… Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…

На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Коли я відмітив, що зайшов досить далеко від людей, щойно тоді зауважив, яка кругом панує незвичайна тиша. Вітер замовк, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши

глибину, від якої підкошуються ноги.

Рельєфний час

То було так, мовби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.

Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!

Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність

мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? Хто бачить – той скрізь.

Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто серед поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки западини і ями, величезні, мов небесні тіла, з таємничими відблисками.

Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це пережиття. Воно – безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з приставкою «може». Тому що все там – тільки можливість , де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй суті цю бурштиново-чорну заграву.

На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке6 . І додам – темне.

Рельєфний час – такий самий, як і «може»

«Пульсація, не забути, пульсація» – бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!».

А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.

Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім піднявся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, біля заводу, біля податкової, потім через парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Чим далі заглиблювався у людську метушню, тим звичайнішим робився світ. Електричні вогні – найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.

Якийсь мовби відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом. Та це було не через холод. Щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарызочного столу зупу, я пішов до умивальника і став мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.

Крізь двері заглянула Надя.

– Ей, кавалєр! Там за тобою питають, – сказала з лукавою посмішкою.

Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.

– Хвилинку, витру руки, – сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце знову обливалось окропом.

Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі дивився напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все кінчено, і Гоца прийшла попрощатися?

Але Гоца, побачиши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.

– Ти знаєш, – нарешті прошепотіла вона, – ти так тихо зник зранку… У мене було відчуття, ніби тебе не існує.

– Ніби я тобі приснився?

– Так, – Гоца знову поцілувала мене. – Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала – це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз – згадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке буває!

Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.

– Не страшно, – шепотів я. – Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.

У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів назад. Подумати тільки – “кілька днів назад” – для мене спливло кілька тижнів. Час – це ще одна фігура мого суперника, одна з ключових. Тільки тепер я знав свого противника по імені. Зі мною грав у шахи той, чиє ім’я смерть.

Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони змивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті – розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.

Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, рав її долоньку у свої руки і ніжно стискав.

А ще покрадьки зважував – розказати їй про свої відчуття? Про цей “холод”? Про те – оу, шит! ледь не забув! – що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом.

Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує. Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) промовчати.

Наші рішення – те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.

Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.

Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на прокат ді-ві-ді, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піццерію з промовистою назвою “Торонто” до неї додому.

Поки Гоца мила руки у ванні, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.

– Давай я приготую нам картоплі! – гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.

– О’кей, – відгукувалась вона. – Візьми в морозильнику кальмарів!

– У тебе є кальмари? – гукав я здивовано. – А як їх готувати?

– Я навчу! – озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? – Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо.

Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі Її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислись до моїх.

Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.

Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.

– Ми ж не мажори! – пожартувала вона. – І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.

– Ого, ти була в Мозамбіку?

– Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Не важно, ще колись розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її – окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…

Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин – боявся, як би кальмар не став мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.

Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто – злегка підсмажуєш тушки на олії, і вуаля.

На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажене свиняче вухо – як на вигляд, так і на смак.

Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак. І взагалі, є винятковою чистюлею.

Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг – ді-джей, “нормальний чувак”, але зловживав антидепресантами.

– Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в глибокій ущелині, скелі давлять на тебе – цілодобово, круглорічно. Всі андорці такі подавлені, із ними просто неможливо спілкуватися. А зимою особливо. Ти ж розумієш, там Альпи, вічні сніги. До речі, минулого року я їздила в Андорру на лижі з моїми друзями зі Швейцарії, вони скелелази, так, ще молоді, але вже професійні скелелази, вони розробили трирічну програму підготовки до сходження на Еверест, спеціальний комплекс вправ, фітнес, елементи йоги, спеціальний психотренінґ. Це все дуже холістично, вони помішані на холістичному підході, ну, ти андестенд? До речі, про психотренінґи. Я, коли мешкала на Манхеттені, я ходила на курси психотренігів угадай до кого!

Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, в які ми, виявляється, жили.

А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій маслами тим’яну і лайму, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав – як один день може вмістити в себе цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадувати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це – тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.

Я сиджу на балконі “Відкритого кафе” разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке:

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності . Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід на Свободу, у Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода. Вона – і твоя Воля…

Я стрепенувся, вихлюпнувши трохи води і піни на плитку. Гоца підняла здивовано брови.

– Из еврісинк олрайт?

Я кивнув, але серце все одно калатало. Перевів дихання. Короткі сни – дуже яскраві.

– Дай я тебе поцьомаю, пташенятко моє, – сказав я і ми змінили позу у ванні з валета на класичну: чоловік зверху, жінка знизу. Наші язики лобизалися у спільній слині, її пальці почісували мої сідниці, а я ніжно, як тільки міг, торкався її тугих груденят. Коли наші уста розклеїлись, води у ванні помітно поменшало, розхляпавшись по підлозі, а я уже був напружений до краю. Вона відповіла пошепки:

– Давай вилазимо… У ліжку продовжимо. Я тобі зроблю щось приємне…

Кохатися без страху, без перешкод, без надій на пощаду. Скидати маски.

Якби я навчився жити так само щиро, як і кохатися з нею. Жити із пристрастю, викладаючись до останку, жити без остраху втратити, збідніти. Жити без жалю, жити на гребені хвилі, на кінчику головки, жити без сорому, цілеспрямовано, бурхливо, електрифікуюче. Гоца Драла була тою, ким хотів бути я. У її товаристві здавалося, що і я зможу стати палким до життя, зможу стати таким сердечним, зможу бути бурхливим у порожнечу, бути красивим перед обличчям Ніщо.

Відтоді наші стосунки з Гоцою складалися більш ніж вдало.

Гоца була рідкісною людиною, товариство якої можна і треба вважати рафінованим, бо як не вона рафінована, то хто тоді? Від спілкування з нею ніколи не бувало будуна, як то часто трапляється в присутності інших. Таку дівчину інакше, як «породистою», й не назвеш. Але за світською компанією вона не пропадала. У мене створилося враження, що Гоца капітально пересичена власною вишуканістю, пересичена високими розмовами і тонкими інформаціями. Для неї в житті наступив період, коли більше не можеш брати, натомість мусиш віддавати. І, боже, як вона мене обдаровувала! Ніхто ще не ставився до мене з такою уважністю, любов’ю та просто приязню. Бути з нею – мов свято. Слухати її було чистим задоволенням. Так, як вона підбирала слова, як вона маневрувала темою, розставляючи акценти й паузи, їй не було рівних. Вона – кольорова і кипуча. Енергійна та екологічно-чиста. Після Гоци Драли знаходитися поруч з іншими було прісно й нецікаво, а вже напевне – токсично. Коли вона зникала, я знову опинявся перед світом людей, де всі забули, що вони сплять.

Зі щирим здивуванням я виявив, що між нами не багато, не мало сім років різниці. Я вважав, Гоца поводиться трохи досвідченіше на свій вік тому, що іноземка. Ну, думав, від сили на два роки старша. Гоца теж була заскочена, довідавшись, що мені всього 20. Гадаю, це треба сприйняти за комплімент – коли послухати Гоцу, то неголеним я скидався на зовсім конкретного мужика, хи-хи-хи.

А тепер поговоримо начистоту. Мені стало кількох поглядів, ще коли ми перетнулися вперше, аби на рівні інтуїції зрозуміти: ця людина готова прийняти мій шлях. Вона – із того ж тіста, що і я. Гоца вже передчувала те, що безосередньо бачив я. Вона стане мені чудовим компаньйоном. О так, у нас попереду довгий-довгий шлях, і так чи інак, він розпочнеться зі сцени моєї пам’яті.

Ще не розказавши Гоці нічого секретного, я поволі готував її морально. Робив це без поспіху. Наразі мав чим із нею зайнятися, особливо, коли кафешні хіхікалки пояснили, що значить «бути на таблетках».

Наші стосунки стали по-справжньому щирими, – це стало зрозуміло в одну з наших зустрічей. З’явилося передчуття одне одного. Вгадування думок, синхронні вчинки. Телепатія на рівні ще не сказаної фрази. Більше не потрібно масок, хіба в якості забавок у нашому театрику інтиму.

Останні мої сумніви щодо того, розказувати Гоці про пам’ять чи ні, розвіяли саме її картини. Більшість її робіт були створені у студії біля Монреалю, куди вона спеціально приїжджала працювати через особливе освітлення, яке там було.

У Львові ж Гоца малювала нечасто. За час нашого знайомства – тільки двічі. Ті два згадані вище малюнки вона виконала на ґрунтованому полотні однакового формату 132 на 132 см., послуговуючись головно чорним і блідо-блакитним та тонкими лініями пшенично-рудого. Мабуть, роботи були її найкращими. З них било світло.

Слова тут, ясно, безсилі. Вільна від свідомих форм абстракція, штрихи та мазки. Мінімалістично, одухотворено. Прозоро. А головне – повітряно й не надумано. У моєму розумінні, це було дуже точне, наскільки це можливо, відтворення Рельєфного Часу.

Її образи слід називати духовними. Однозначно, людина релігійна, за умови широкого кругозору назвала б їх абстрактними іконами. Чи навіть – іконами абстрактного, але так їх назвала б людина нерелігійна. І справді – чому б не вважати це за іконопиство?

Втім, «ні» вже тому, що її картини були надміру абстрактні – у такій іконі клієнт міг узріти не тільки свого Шефа, але й котрогось із Шефів трастів-конкурентів, що для фірми, ясний пензель, ніхт ґут.

Як вгадувалося з її художньої техніки, певний час Гоца захоплювалась японською каліграфією. Поки мешкала у Нью-Йорку, відвідувала спеціальні курси майстерності. Але, за її ж запевненням, не досягла помітних успіхів. У її роботах, натомість, з’явилося щось ієрогліфічне – відчуття недосказаності, потрясаючий лаконізм.

Можливо, я надто емоційний щодо її творчості, позаяк мав глибоко особисте враження від спілкування з авторкинею. Гоца мала й посередні картини, теж непогані – «Теrrа Insomnia» наприклад, «Amakam», але вони віддавали плакатністю супрематизму. Бракувало їм ентузіазму, котрий був притаманний тим особливим : «Misted Mirror», «Sorrow» чи «Intent!».

Гоца Драла мала сильні зв’язки з українською еміґрацією в Парижі й Торонто. Про її батьків взагалі не можна було говорити вголос. Мама була шизофренічкою, перебувала на стаціонарному лікуванні у Базелі, Швейцарія. А тато служив чи то дипломатом, чи то хрін зна яким завбільшки прищем у нашому посольстві в Канаді.

Я розумів, що наше спілкуваня відбувається з доброї волі її, Гоци Драли. Це не наголошувалось, але й не приховувалось. Бо, справді – вона мала Ґрінкарту, мала канадське громадянство. Могла виїхати коли завгодно до свого Монреалю, де мала квартиру в downtown та студію в suburbs. Весела дівчинка Гоца Драла, яка може літати по цілому світу, купляти шалики у Парижі, а сумочки у Бішкеку.

Я старався не думати про її гроші, бо це було би зрадою людини перед капіталом. Але вона сама розповідала, що її картини продаються у «Galerie de Art Abstrait» у Парижі, а в Монреалі – у маститій ґалереї «Stronger». Більше того, вона має постійно діючу експозицію десь на Манхетені в Нью-Йорку.

Вищенаведені факти біографії, хоч не хоч, додавали в наші відносини свою гірчинку. Це ввійшло у Гоцу з її вихованням. Гоца, певне, мала якусь няню чи навіть ґувернантку, навіть не знаю, як це у них, у дипломатів, водиться. І ця гірчинка якраз полягала у знанні того, що Гоца може все, і вона дійшла до цього самостійно. При спілкуванні я відчував, як Гоца, хоч і старається не виказувати цього, спостерігає за мною з материка своїх здобутків.

Але не можна тільки нарікати, як стара баба. Гоца давала людям більше, ніж будь-хто зміг би взяти. Навіть я – і то несамохіть чогось навчився. Все-таки поруч з нею моя неотесаність різала око. Але коли ми були поруч, я вбирав її в себе, наслідував її жести, її стилістику, схоплював на льоту інтонації. Не скажу, що зі мною стало можливим вести справді глибоку розмову про щось розумне – для цього треба прочитати багато книжок, а я їх тільки «фотографував», а осмислити все відкладав «на потім».

І ще про Гоцу, для повноти картини.

Трохи розбалувана. Навіть не трохи, а добре розбалувана. Неекономна, легковажна, марнославна, самовпевнена. Ще? Розсіяна, зверхня, глумлива… неврівноважена, істерична.

Може, я надто суворий? Нераз ловив себе на думці, як буду крок за кроком допомагати їй перетворювати ці недоліки у зрілі риси, як научатиму її чорноземної, хлопської мудрості. І відчував на язику латунно-тьмяний присмак перемоги.

Гоца просто “стирчала” від арт-хаусу, дивилася кіно неміряними дозами. Вона збиралася провести фестиваль незалежного кіно у “Відкритому кафе”, і навіть думала притарабанити з Європи когось із цих чумових молодих режисерів, з якими вона водила дружбу. При ній і я ввійшов у смак, і ми часто обговорювали фільми, які вона вибирала для перегляду. Попри те, що іншої техніки в Гоци було навалом, телевізора вона не мала – ми оглядали фільми з лептопа, лежачи на животах.

Мушу сказати, що кіно ми завжди переглядали в її спочивальні. Як і багато інших речей, котрі спершу ставалися самі собою, це перетворилося у свого роду ритуал, правильне виконання котрого повинно повертати (бодай трішки) приємні моменти минулого.

У будь-якому випадку, Гоцина спальня вартує окремої згадки. Можливо, там насправді немає нічого цікавого, але ви ж розумієте – у мене з цією кімнатою багато особистих спогадів. Я ще ніколи не бачив подібних спалень. Але Гоца була людиною, яка вміла дивувати.

Одна стіна була недбало замальована вохристо-червоним, друга – так само недбало – чорним. Дві інших були приємного бежево-сірого відтінку. Я вже на автоматі схоплював, що недбалість – це стиль, а триколор – впливи Малєвича. З ким поведешся, того й наберешся.

У куті порожньої кімнати, просто на підлозі, вкритій офісним ковроліном, лежав ортопедичний матрац, 0,45Ч1,9Ч2,5 м. Окрім матраца, під стелею вохристої стіни було віконце, яке виходило на рівень львівської бруківки, і стінна шафа, де Гоца зберігала свою колекцію: Гоца колекціонувала художню постільну білизну. Кілька пошарпаних книжок англійскою у м’яких обкладинках валялися поруч із ложем, але.

Але – марац та голі стіни. Все. Блаженнний мінімалізм.

Її підхід так мені сподобався, що я вирішив: коли доведеться жити самому, обладнаю спальню аналогічно. Матрац і голі стіни. І все. Блаженний мінімалізм. (Хоча стоп! Коли це мені доведеться жити сам? Я Гоцу відпускати не збираюся!).

Одного разу ми взяли напрокат фільм китайського режисера, стрічка називалася “Герой”, у ній знімався Джет Лі, якого я запам’ятав із попередніх Гоциних кіношок. Того вечора ми засиділися допізна. Характерно китайська естетика: спокій у русі та рух у спокої. Стрічка була про китайську старовину: про ворожнечу в Піднебесній, про імператора, що хотів правити над всіма царствами та про героя, який мав загинути. Дивлячись, як міняються прекрасні пейзажі та вишукані кімоно, чомусь думав про Гоцу з її любов’ю до яскравих простиней та підодіяльників.

Не знаю, чим нас причарував цей фільм, але після нього і мене, і Гоцу потягло на «філософські теми». Ми стали жертвами того настрою, від якого хочеться поділитися з людиною чимось дуже особистим, відкритись, показати те, чого не показував іще нікому.

– Ти знаєш, – почала Гоца, – я деколи думаю: я куди я йду? Навіщо я йду туди? А куди б я хотіла піти? Ну, ти зрозумій мене правильно…

– Так, я розумію… – кивав я, а сам думав: «Ось він – підлий настрій відвертощів о пів на третю ночі!».

– У мене є все. Але воно все якесь… не таке, як виглядало здалеку, ти розумієш? Я не знаю, що мені тепер робити, коли я маю все. Я не можу нікому сказати про це, тому що іншим буде важко зрозуміти, як це: мати все і буди незадоволеною. Мене це подавляє. – Гоца скривилась, і подивилася десь в сторону. – Мене це подавляє, і я не знаю, що мені з цим робити. Мені деколи хочеться кинути все і почати все з початку. Деколи хочеться втекти в монастир, щоби не думати, як жити далі. Деколи хочеться жити на безлюдному острові, щоби ніколи більше не бачити людей. Деколи… я знаю, я говорю зараз наївні речі…

– Ні, ні, я не тому посміхаюсь, продовжуй.

– Деколи я просто хочу забути себе і думати, що я бідна дівчина, яка не знає, з чого почати доросле життя, яка боїться того, що її можуть не схотіти заміж, яка боїться самотності…

Гоца посміхалася дивною посмішкою. Я побачив на її віях сльози.

– Мені деколи хочеться просто бути… людиною… але я не можу. Я не така.

Вона змахнула вологу зі щік. Я взяв її за руку.

– Вихід є, – мовив я після паузи. – Я розумію тебе. Розумію, про що ти говориш. Я теж, можна сказати, відчуваю щось дуже подібне. Я ж через те й посміхався – ти прямо мої думки прочитала.

– Але ж у тебе не має всього того, що є в мене? Ти мав би хотіти того ж…

– А ти уяви, що мені забагато навіть цього. В мене є дещо таке, про що я тобі не говорив. Я про це нікому не розказую.

– У тебе сім’я і діти? – Гоца вже усміхалася. Ні, вона таки не вміла сумувати.

– Щось набагато обтяжливіше. Феноменальна пам’ять.

– Тобто, як «феноменальна пам’ять»?

– Ну, я можу все запам’ятати. Ніколи не чула про таких людей? У цирку виступають, фокуси показують. З того, що я чув, це в основному індуси. Не знаєш, бува, чому так?

– Хев ноу айдіа… – Гоца сіла, і її грудки, оголившись, укрилася сиротами. Щоби не мерзнути, вона загорнулася в ковдру. Кумедна міна мала виражати недовіру.

– Хочеш сказати, ти такий, як у Книзі рекордів Ґіннеса? Ану покажи якийсь трюк!

Я запропонував прочитати уривок із довільної книжки. Вона покопалася трохи у себе в лептопі й прочитала уривок із книги В.Кандінського «Про духовне у мистецтві». Я повторив його слово в слово, Гоца при цьому слідкувала очима за текстом на моніторі.

Гоца почитала ще один уривок, уже на три сторінки, і я знову повторив його без вагань, а потім, для блезіру, повторив перший шматок, про кольори. Гоці така гра дуже сподобалася. Ми би ще довго випробовували одне одного, але я вчасно припинив це. Для ознайомлення було досить.

– Розкажи мені, як це так, – попросила вона. – Що ти, простий собі сільський бицьо, і маєш у голові таку машинку?

– Нема нічого простішого, – кажу, – я пам’ятаю все.

– Ніхто не в силах пам’ятати все!

Подумавши, я погодився, що пам’ятаю не все, але дуже багато і досить чітко.

– Багато-багато терабайт інформації. Як комп’ютер.

Гоца, закутавшись у ковдру, сиділа і дивилася на мене, а я лежав мовчки, підклавши під голову велику подушку-обнімушку кольору аквамарину. Гоца спитала, як це: могти все пригадати і не переплутати.

– Схоже на руку з пальцями, – придумав я порівняння. – Може, колись, у дитинстві, ти й могла сплутати вказівний з великим, але не тепер.

– А тобі це не заважає? Я чула, таким людям дуже важко зосередитись на чомусь одному.

– Ні. Це нормально. Я пристосувався. Це просто ще один вимір.

Я трохи помовчав, обдумуючи, що можна говорити, а з чим варто зачекати.

– Мені здається, так і повинно бути. Кожен повинен відкрити цей вимір і навчитися діяти в ньому.

– А як це, по твоєму, відчути його?

Я зам’явся.

– Розумієш, це все дуже делікатні речі. Ти не сприймай усе буквально. Цей вимір – він не десь за горизонтом. Він уже є прямо тут, зараз. Ти його відчуваєш райт нау. От із чого треба почати – з усвідомлення, що цей вимір пам’яті уже є. Він слугує фоном для всього: для кожної речі, кожної думки, кожного почуття. Ти не зауважувала, як під час фільму на кухні в трубах текла вода?

Вона замахала головою.

– Але зараз, коли я направив твою увагу, ти фіксуєш цей звук. Так само і з пам’яттю. Вона є тлом кожного нашого дня. Вона містить усе, що ти коли-небуть проживала, а ще багато поверх того. Досить помітити його раз, і ти вже не загубиш його. Ти запам’ятаєш цей смак. Один смак для всього.

Щось помайнуло у пам’яті, коли я вимовив ці слова. Можливо, я їх від когось почув? Але це було б неймовірно. Їх могла сказати тільки людина, котра знала, що каже. А я таких не пригадую.

– Поки ти сама не помітиш цього фону, ти не житимеш, а прозябатимеш у снах.

– А я прозябаю у снах?

– Ні, чому ж… Ти малюєш. Тебе держить пробудженою малювання. Мене – пригадування. Шляхів багато. Смак один.

Запала пауза. Я відчував деяке розчарування. Даремно я повівся на цей настрій відвертості. Завжди так – спершу розкажеш забагато, а потім шкодуєш. Треба було не спішити, а підготуватися як слід. Пора переводити розмову на жарт.

– Ну от, Гоцо, я розкрив тобі свій секрет. Тепер ти мені розкрий свій секрет.

– Який секрет?

– Що ти бачиш, коли малюєш?

– Бачу те, що малюю.

– Он як… – я задумався. – Я тобі зараз дещо скажу. Ти, може, не зразу зрозумієш, до чого це я говорю… тільки ти не лякайся, добре?

– О’кей, я готова.

– Розумієш, котику, є люди, котрі не просто дивляться, а бачать. Це навіть по очах видно. Якщо в людини очі світяться таким жовтеньким, значить вона бачить… ну, як художник. Творчо, чи як… Абстрактно. Бачить, що до чого… чи як його пояснити… Взаємозв’язки. Ну, а якщо біленьким світяться, значить вона алкоголік. Ха-ха.

Вона почала кусатися і мнути мені шкуру на животі. Це значило, що на Гоцу напала дурка. Я вже її знав: зараз почне сексуально приставати. Наш абстрактний базар себе вичерпав.

Гоца здерла з мене ковдру. Я під нею був голий і конкретний. Вона, теж гола, сіла на мою конкретність, то втискаючись, то припідіймаючись.

– Коротше, П’яточкін. Ми тут не в бірюльки граємо, – вона втиснула мої плечі в подушку, і я розсміявся. – Ти кажи мені прямо: чого ти від мене хочеш? – вона притулилася сильніше, і стала рухати бедрами. Я з силою втягнув повітря носом.

Недаремно казали мудрі даоси (із синьої брошури на додатковому стелажі у “Відкритому кафе” внизу справа): чоловіче ян скінченне, тоді як жіноче інь безмежне. Не встигли засохнути останні краплини мого скінченого ян на аквамаринових простирадлах, як Гоца Драла вже сопіла. Я втягнув носом її запах, аби утримати її глибше в собі.

Після того, як вона мені розкрила свою таємницю, лейтмотивом для її зітхань стало: «боже, як мені усе це остогидло».

Під «усім цим» малось на увазі «друзів», оточення. Друзів у неї було до лиха й тут, у Львові, що говорити про інші міста, де і нічних клубів більше, та й простору для фантазії неміряно. Серце болить, коли уявляю собі, що вона могла вичворяти без мене.

Гоцу бісило те, що її знають всі, а вона не знає практично нікого. У неї, пояснювала вона, бракувало часу приятелювати по-справжньому (як зі мною). А кількість людей, котрих вона знала, невпинно росла. З нею прагнули приятелювати інші молоді й талановиті, урвати і собі дещицю її везучості, удачі, заволодіти її увагою, відгризти від неї шматочок на щастя.

«Ти навіть не уявляєш, як це тяжить, – довірливо розповідала вона. – Чим більше людей у тебе приятелів , тим менше серед них друзів . На сто товаришів припадає один кома тридцять три десятих справжнього друга. Це означає, що людина розуміє і співпереживає тільки на нуль кома тридцять три десятих від допустимого мінімуму. Але далі – гірше. Після тисячі знайомих на кожну наступну сотню приятелів узагалі припадає тільки по нуль цілих фіг десятих справжнього друга зі середньою похибкою у пів-людини…»

Якось на дозвіллі вона спробувала скласти перелік всіх-всіх людей, яких коли-небуть зустрічала. В середньо-статистичної людини, за її підрахунками, до 35 років стається сімсот-вісімсот знайомств. У себе Гоца нарахувала дві з половиною тисячі умовних одиниці приятелів. Ми трохи побавилися у математику, і ось що у нас вийшло.

Якщо перемножити кількість приятелів (шт.), на ціну таких знайомств (комусь гріш ціна, хтось узагалі збитковий, а дехто, як от я, вартий мільйона), виражену в умовних одиницях, а потім все додати, отримаємо загальний прибуток від спілкування на поточну мить екзистенції. Це діло можна відобразити на графіку, який нагадуватиме коливання курсу долара, або кардіограму, де фази пришвидшеного серцебиття відповідатимуть більш хвилюючим знайомствам, що мовою баксів-стерлінґів означає притік закордонних інвестицій.

На даному етапі наших із Гоцою стосунків взаємні фінансові вкладення віщували злиття кардіобаксів у могутній холдинґ, із завжди доступним лізингом, петингом та факторингом по схемі «джаст-ин-тайм».

Втім, без жартів. Я чудово розумів, що таке ляк перед натовпом “товаришів” і “приятельок”. Більше того, я розумів, за що її так усі люблять. Мені самому вже було замало тої пайки уваги, яку мені приділяли. Що це таке – проводити з коханою людиною один вечір на тиждень? Хотілося, щоби вона сиділа цілий день у кафе, мала свій зарезервований VIP-столик, куди би я щочверть години приносив нове горнятко сен-чі, чи бокал пива, чи свіжого салатику «Бардак». А може, вона воліла б клубний сандвіч Б.Л.Т.? Я доглядав би за нею, а вона би за це мене любила і поважала, називала би своїм мущиною.

Дивлячись на неї, уявляв собі, як Гоца виглядатиме у гірському спорядженні – літом ми неодмінно поїдемо до мене у гори, на кілька тижнів, з наметом. Полазимо трохи по лісах, позасмагаємо наголяса.

А у серпні махнемо на Шацькі озера, там якраз оксамитовий сезон буде. Досить з неї европ, хай подивиться трохи на українські красоти. Будемо самі у вбогій пансіонатській кімнаті кохатися на скрипучому ліжку… та спершу – стоячи, біля вікна.

Я доглядатиму за нею, а вона хай за це мене любить і поважає, і хай називає «своїм мущиною» .

Цього досить – лиш би любила мене одного .

Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер ввечері, щоби разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців – у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небуть іншому гласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де знаходилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки!

Те, що я жив з нею і макав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що і так лежало, де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця – це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, – і я втямив це тоді ж, коли й усі інші – надто пізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.

Гоца – найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани – такі ж, як я – вели за нею кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по-праву мені? Мені, мені одному (скриплю зубами).

Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу сильніше за незрілість та невинність, яку вона можна заповнити собою. Всі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.