Ніч перед кінцем світу

Канікули

День був свіжий, немов отава, що пнеться до сонця; немов хмаринки, що безтурботно плинуть собі в піднебессі; немов метелики, які безжурно пурхають унизу. Це був день, зітканий із тиші бджоли та квітки, з мовчання океану і суходолу: але це не було абсолютне мовчання, тому що весь цей світ все ж таки майже нечутно рухався, трепетав, колихався, здіймався і падав — як справіку призначено світу. Край зоставався непорушним, проте все в ньому рухалося. Море дихало спокоєм, але не німотним. Парадокс вливався у парадокс, тиша накладалася на тишу, а звук — на звук. Квіти погойдувалися, і на духмяну конюшину поодинокими крапелинами золотавого дощу спадали бджоли. Хвилі пагорбів і хвилі океану — дві різних стихії — відокремлювала залізниця — забута, з іржавими рейками, залізниця, по якій, вочевидь, вже багато років не ходили поїзди. За тридцять миль на північ колія губилася в імлистій далині, а на тридцять миль на південь пронизувала леткі острівці туману обабіч далеких гір, які на очах змінювали свої обриси.

Але нараз рейки затремтіли.

Сидячи на одній із них, дрізд відчув щоразу ближчий ритм, так ніби десь далеко, за милі звідси, забилося чиєсь серце.

Дрізд спурхнув над морем.

Рейки продовжували легенько вібрувати, допоки врешті з-за вигину колії, що прослалася вздовж узбережжя, не виринула невелика дрезина, двоциліндровий двигун якої із фурчанням і тріскотом порушив глибоке безгоміння.

Зверху на цій чотириколісній машинерії, на здвоєній лавці, що дозволяла оглядати краєвиди з обидвох боків, під невеликим тентом від сонця сиділи чоловік із дружиною та їхній семирічний син.

Поки дрезина долала один безживний клапоть за іншим, вітер хльостав мандрівників по очах і метляв їхнім волоссям, проте ніхто із трійці не озирнувся, а дивився лише вперед. Інколи вони поглядали на черговий вигин колії з нетерпінням, інколи — із незмірною печаллю, і весь час нашорошено, готові до будь-яких несподіванок. На рівнісінькій ділянці двигун зненацька зачмихав і завмер. В оглушливій тепер тиші здавалося, що це саме спокій, яким дихали земля, небо та море, і спричинив зупинку механізму.

— Бензин закінчився!

Зітхнувши, чоловік поліз під сидіння за запасною каністрою і залив пальне у бак.

Його дружина і син сиділи мовчки, дивлячись на море, прислухаючись до його притлумленого гуркоту і шепоту, коли воно розсувало велетенську завісу, зіткану із піску, гравію, шумовиння та водоростей.

— Море гарне, правда? — спитала жінка.

— Мені подобається, — відповів син.

— Може, поснідаємо тут, біля нього?

Чоловік зосереджено дивився у бінокль на зелений острівець зелені.

— А чому б і ні? Рейки дуже заржавіли. Попереду розрив колії. Вам доведеться чекати, поки я її поремонтую.

— Та скільки завгодно! — відповів хлопчик. — А ми поки перекусимо!

Жінка вимушено посміхнулася, а потім серйозно поглянула на чоловіка.

— Чи багато ми сьогодні проїхали?

— Майже дев’яносто миль.

Чоловік усе ще напружено дивився у бінокль.

— Та я й не хочу за день долати більше. Якщо їхати швидше, то нічого не побачиш. Ми досягнемо Монтерею[41] післязавтра, а наступного дня, якщо захочете, вже будемо в Пало-Альто.[42]

Жінка розв’язала яскраво-жовті стрічки великополого солом’яного капелюха, зняла його із золотавого волосся і, ледь спітніла, відійшла подалі від дрезини. Вони стільки проїхали, так швидко рухались на деренчливій дрезині, що рух ніби увійшов у їхні тіла. І тепер, коли все зупинилося, вони почувалися якось дивно, наче от-от розпадуться.

— Давайте будемо їсти!

Хлопчик бігцем відніс плетений кошик із наїдками на берег.

Мама з сином вже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли до них підійшов чоловік — в строгому костюмі, жилеті, краватці та капелюсі — так ніби по дорозі він мав ділову зустріч. Роздаючи сандвічі та витягуючи огірки із прохолодних зелених баночок, він послабив краватку та розстібнув жилет, час від часу озираючись, готовий будь-якої миті знову застібнутись на всі гудзики.

— Ми тут самі-самісінькі, тату? — жуючи, запитав хлопчик.

— Так.

— І ніде ні душі навколо?

— Ніде ні душі.

— А раніше були люди?

— Навіщо ти весь час про це питаєш? Це було не так вже й давно — лише кілька місяців тому. Ти й сам пам’ятаєш.

— Та не дуже. А коли щосили напружую пам’ять, то взагалі геть усе забуваю.

Хлопчик узяв у жменю піску і просіяв його між пальцями.

— Людей було стільки, скільки піску на березі? А що з ними трапилось?

— Не знаю, — сказав чоловік, і це було правдою.

Одного ранку вони прокинулись, і світ був безлюдний. У сусідів на мотузках для білизни все ще розвівалось якесь біле прання; перед ґанками інших котеджів виблискували автівки, котрі вже о сьомій ранку мали виїхати зі своїх стоянок; не чутно було звиклих прощань; не гуділи транспортні артерії міста; не здригалися від власного дзеленчання телефони і не галасували діти у гущавині соняшника.

Лише напередодні він разом із дружиною сидів на терасі, коли принесли вечірню газету, і він, не зважуючись переглянути заголовки, врешті сказав:

— Цікаво, коли Він втомиться від нас і всіх нас змете геть?

— Все це зайшло надто далеко, — мовила дружина. — І не видно цьому кінця. Які ж ми нерозумні, правда?

— Чи не краще було би… — він запалив люльку і випустив кільце диму, — якби ми завтра прокинулись, а в цілому світі ні душі, і починай усе початку!

Він сидів і попихкував люлькою, голова відкинута на спинку крісла, в руках згорнена газета.

— Якби можна було натиснути таку кнопку просто зараз — ти би зробив це?

— Гадаю, що так, — сказав він. — Але без насилля. Просто щоби все зникло з лиця землі, а залишилися лише земля і море, ну і вся зелень — квіти, трава, сади. І звісно ж, тварини також нехай зостануться. Хай зостанеться все, крім людини, котра полює, коли не голодна, їсть, коли сита, котра жорстока, хоча ніхто її не зачіпає!

— Звісно ж, ми залишимося?! — лагідно посміхнулась дружина.

— Я би дуже хотів цього, — задумливо промовив чоловік, — попереду в нас — море часу. Найдовші у світі літні канікули. І ми — на найдовшому за нашої пам’яті пікніку. Лише ти, я і Джім. Жодних поїздок на роботу. І не треба з усіх сил тягтися за Джонсами. Ніяких тобі автівок. Було би непогано винайти інший спосіб подорожувати — щось старовинне. Прихопити величенький кошик із провізією, три пляшки шипучки, а далі за потреби поповнювати припаси у безлюдних крамницях безлюдних міст, і попереду безкінечне літо…

Вони ще довго сиділи на ґанку, і згорнена газета лежала між ними.

Нарешті вона сказала:

— А нам не буде самотньо?

Саме так розпочався ранок нового світу. Вони прокинулись під лагідні звуки землі, що тепер була просто лугом, і міста знову потопали у морі гостролезого різнотрав’я, нагідок, маргариток і в’юнків. Спочатку вони це сприйняли навдивовижу спокійно — можливо, тому, що всі ці роки не надто любили місто, а їхні численні друзі були не такими вже й добрими друзями, та й жили вони вже прірву часу самотою, у механічному вулику.

Чоловік підвівся, визирнув з вікна і спокійно, начебто йшлося про погоду, зауважив:

— Всі зникли.

Він виснував це із відсутності звуків у місті.

Вони снідали не кваплячись, бо син іще спав, потім чоловік випростався у кріслі і промовив:

— Тепер мені треба помізкувати, що робити далі.

— Що робити далі? Але… звісно ж, ти підеш на роботу!

— Ти усе ще не віриш? — засміявся він. — Ти не віриш, що я відтепер не вилітатиму щодня о восьмій десять з дому, поспішаючи на роботу, і Джім не ходитиме до школи? Навчання для всіх нас уже скінчилося! Більше не буде олівців, більше не буде книжок, більше не буде кривих поглядів боса! Ми вільні, дорогенька, і ми ніколи не повернемося до отої заяложеної нудотної рутини! Ходімо!

І він повів її тихими і безживними вулицями міста.

— Вони не померли, — пояснив він. — Вони просто… пішли геть.

— А як же в інших містах?

Він підійшов до телефонної будки і набрав Чикаго, потім — Нью-Йорк і Сан-Франциско.

Тиша. Тиша. Тиша.

— Ось так, — сказав він, кладучи слухавку.

— Я почуваюся винною, — сказала вона. — Вони щезли, а ми тут. І я… щаслива! Але ж чому? Я би мала почуватися нещасною!

— І чому б то? Це аж ніяк не трагедія. Адже їх не катували, не підірвали і не спалили. Вони зникли, навіть не здогадуючись про це. І ми нічого нікому не винні. Наш єдиний обов’язок — бути щасливими. Попереду тридцять років щастя: хіба ж це не чудово?

— Але… в такому разі нам слід мати більше дітей!

— Щоб знову заселити цей світ? — Він повільно й спокійно хитнув головою. — Ні. Нехай Джім буде останнім. Коли він зістариться і помре, нехай світ успадкують лише коні та корови, бурундуки і павуки. Вони продовжать життя. І котрогось дня якийсь інший вид, що зуміє поєднати природне щастя із природною допитливістю, побудує нові міста, які навіть близько не будуть схожі на наші, і житиме далі. А тепер піди розбуди Джіма, потім наладуємо кошик і розпочнемо наші тридцятилітні канікули. Ану хто швидше добіжить до будинку?

Він узяв із невеликої дрезини кувалду, і поки він із півгодини поправляв заіржавілі рейки, жінка з хлопчиком побігли на берег. Вони повернулися зі жменею мокрих черепашок — їх була ціла дюжина — та чудовою рожевою галькою, всілися, і мати почала навчати сина, і хлопчик олівцем у блокноті записував домашнє завдання, а потім опівдні до них спустився з насипу тато — без піджака та краватки — і вони пили апельсинову шипучку, дивлячись, як у пляшках рояться і рвуться догори бульбашки. Надовкола панувала тиша. Вони прислухалися до того, як сонце налаштовує старі залізні рейки. Над ними, у просякнутому сіллю повітрі, витав смолистий запах шпал, і чоловік легенько поплескав долонею по кишеньковому атласу.

— Наступного місяця, в травні, поїдемо до Сакраменто,[43] а потім вирушимо у Сіетл,[44] де пробудемо до першого липня. Липень — чудовий місяць для відвідин Вашингтона,[45] відтак, коли вже стане прохолодніше, попрямуємо у Єллоустон;[46] по кілька миль на день — там пополюємо, тут порибалимо…

Хлопчикові зробилося нудно, і він побрів до моря, де взявся кидати у море патички, а потім сам же й бігав за ними, наче дресирований пес.

Чоловік тим часом продовжував:

— Зиму перебудемо в Тусоні,[47] а наприкінці її вирушимо у Флориду. Навесні піднімемось уздовж узбережжя, а в червні, можливо, досягнемо Нью-Йорка. Через два роки, влітку, відвідаємо Чикаго. А як тобі зимове Мехіко, скажімо, через три роки? Поїдемо хоч світ за очі, куди лише приведуть нас рейки: а якщо натрапимо на стару покинуту колію, про яку геть нічого не знатимемо, то поїдемо нею, щоби просто побачити, куди вона приведе. І, присягаюсь, котрогось року ми попливемо на човні униз по Міссісіпі — я завжди про це мріяв. Мандрів вистачить на все життя.

Голос його поступово завмер. Він уже хотів було незграбними руками закрити атлас, коли це щось світле мигнуло у повітрі і впало просто на папір. Потім скотилося на пісок, перетворившись у мокру грудочку.

Дружина глянула на вологу плямку у піску, а тоді подивилася на чоловікове обличчя. Серйозні очі його підозріло блищали. А на щоці виднівся промовистий вологий слід.

Вона ахнула, а потім взяла його за руку і міцно стиснула.

Він зробив те саме з її рукою і, заплющивши очі, повільно, понад силу промовив:

— Було би добре, якби ми сьогодні заснули, і за ніч все якимось чином повернулося назад. Уся дурість і весь цей рейвах, уся ненависть, усі жахи та страхіття, усі ті злостиві люди і їхні оглашенні діти, увесь цей безлад і дріб’язковість, усі непорозуміння і всі сподівання — усе, чого ми так потребуємо і що так любимо. Як це було б чудово!

Вона ще трохи помовчала, потім кивнула.

Зненацька обидва здригнулися. Тому що між ними стояв — вони навіть не помітили, коли він з’явився — їхній син, тримаючи у руці порожню пляшку з-під шипучки.

Обличчя хлопчика було блідим. Вільною рукою він доторкнувся до батькового обличчя — там, де зоставила слід скупа сльоза.

— І тобі також… — мовив він. — Тобі, тату, також нема з ким гратися!

Дружина силкувалася щось сказати.

Чоловік хотів узяти сина за руку.

Хлопчик відсахнувся.

— Дурні! Дурні! Дурнуваті дурні! Ах ви тупаки, тупаки!

І, крутнувшись, він пішов у бік океану, де й застиг ридаючи ридма.

Жінка хотіла було піти за ним, проте чоловік зупинив.

— Не треба. Не чіпай його.

Потім вони обидвоє якось наче заціпеніли. Тому що раптом хлопчик там, на узбережжі, не перестаючи плакати, щось написав на клаптикові паперу. Потім запхав написане у пляшку, загвинтив її, підняв високо в повітря і щосили пожбурив у море.

Що, подумала жінка, що він написав у записці? Що там, у пляшці?

Пляшка гойдалася на хвилях.

Хлопчик перестав плакати.

Через якийсь час він підійшов до батьків і подивився на них. Його обличчя було ні похмурим, ні веселим, ані схвильованим, ані байдужим, ані рішучим, ані безвольним; це була дивна суміш — так ніби він змирився з часом, природнім лихом і цими людьми. Вони глянули спершу на нього, а потім ген туди, де у затоці, поблискуючи на сонці, гойдалася на хвилях вже майже невидима пляшка з нерозбірливими карлючками.

Чи написав він те, чого хотіли ми? — подумала жінка. — Те, про що ми щойно говорили, про що мріяли?

Чи це було лише його бажання, — роздумувала вона, — щоби, приміром, прокинутися завтра вранці й усвідомити, що ти сам як перст у безлюдному світі, і жодної живої душі поруч — ані жінки, ні чоловіка, ні мами, ні тата, жодних тобі недоумкуватих дорослих з їхніми ідіотичними бажаннями. І що тепер він самотою ітиме до колії, заведе дрезину і помандрує через здичавілий материк на свій вічний пікнік.

Про що ж ідеться у тій записці?

Про що?

Вона тривалий час дивилася у його безбарвні очі і не знаходила відповіді, а запитати про це не зважувалася.

Чайки, що пролітали над ними, своїми швидкоплинними тінями охолоджували їхні розпашілі обличчя.

— Пора, — сказав котрийсь із них.

Вони поставили кошик на платформу. Жінка старанно зав’язала жовті стрічки свого капелюха, черепашки склали на дошки, чоловік зав’язав краватку, одягнув жилет, піджак і капелюха, і всі троє вмостилися на лавку, поглядаючи на море, де вдалині, вже на самому горизонті, поблискувала закоркована пляшка з запискою.

— Чи достатньо самого лише бажання? — запитав хлопчик. — Чи це спрацьовує?

— Інколи аж занадто добре.

— Все залежить від того, чого ти просиш.

Хлопчик кивнув, думки його були десь далеко.

Вони глянули туди, звідки прийшли, а потім — вперед, куди збиралися їхати.

— Прощавай, краю, — сказав хлопчик і махнув рукою.

Дрезина покотилася заіржавілими рейками. Її гул поволі затих і зник. Разом із дрезиною вдалині, поміж пагорбів, зникли чоловік, жінка і дитина.

Коли їх не стало, рейки ще зо дві хвилини ледь дрижали, а потім затихли. Впали пластівці іржі. Вклонилася квітка.

Море сердито шуміло.