Ніч перед кінцем світу

Ніч перед кінцем світу

— Що б ти робила, якби знала, що завтра кінець світу і в тебе є лиш одна ніч?

— Що б я робила? Ти серйозно?

— Так, цілком.

— Не знаю. Я про це не думала.

Він налив собі кави. В іншому кутку вітальні, на килимі, двоє дівчаток гралися кубиками у зеленавому світлі ламп-«блискавок». У вечірньому повітрі витав сильний аромат свіжозвареної кави.

— Ну, тоді почни думати вже зараз, — порадив чоловік.

— Не може бути!

Він кивнув.

— Війна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Воднева чи атомна бомба?

— Ні.

— Бактеріологічна зброя?

— Не вгадала, — сказав він, повільно помішуючи каву. — Просто кінець історії, скажімо так.

— Не впевнена, що розумію тебе.

— Та я і сам не впевнений, просто передчуття якесь дивне. Іноді воно мене лякає, але буває, що я перестаю боятися і роблюся спокійним, як олімпієць.

Він подивився на дівчаток, на мить затримавши погляд на відблисках світла у їхньому русявому волоссі.

— Це вперше сталося десь днів чотири тому. Не хотів тобі казати.

— Про що?

— Про сон. Мені приснилося, буцімто всьому прийшов кінець і якийсь голос сказав, що скоро насправді так і буде. Я жодного разу в житті подібного не чув, але то був точно голос. От він і каже, мовляв, скоро все закінчиться. Зранку я про цей кошмар забув, але коли прийшов у офіс, побачив Стена Вільямса. Була обідня перерва, а він стоїть і так задумливо дивиться у вікно. Я його питаю: «Що це ти тут замріявся, Стене?» А він каже, що приснився йому минулої ночі сон, і лише він почав його розказувати, як я вже все зрозумів. Я думав розказати йому першим, але вийшло навпаки.

— Сон був той самий?

— Той самий. Я сказав Стенові, що мені він теж снився. Його це чомусь не здивувало, він навіть якось розслабився трохи. Потім ми пішли офісом; просто так, знічев’я. Фрази «давай пройдемося» ніхто з нас не сказав, саме собою вийшло. Ідемо ми так і бачимо, що люди скрізь сидять, нічого не роблять, а лише дивляться задумано на столи, на свої руки або у вікна виглядають. Я з кількома поговорив, і Стен теж.

— Їм усім теж снився цей сон?

— Усім. Той же самий сон, до дрібниць.

— І ти повірив у це?

— Ще ніколи не був такий упевнений.

— І коли все скінчиться? Я кажу про світ.

— У нас в цей час буде ніч. І так, услід за темрявою, по всій планеті. На це піде доба.

Якусь хвилину вони мовчали, забувши про каву. Потім підняли чашки і надпили, дивлячись одне на одного.

— Хіба ми це заслужили? — запитала вона.

— Та річ же не в цьому. Просто так склалося. Я бачу, тебе це не дуже тривожить. Чому?

— Ну, в мене теж є причина.

— Така ж, як і в моїх колег в офісі?

Вона небавом кивнула.

— Я не хотіла тобі нічого казати. Це було минулої ночі. Сусідки про це сьогодні говорили. Що вони теж бачили сон. Я гадала, це збіг.

Вона взяла до рук вечірню газету.

— Тут нічого про це не пишуть.

— Всі і так знають, нащо зайвий раз чорнило витрачати.

Він відкинувся на спинку стільця, не зводячи з неї очей.

— Ти боїшся?

— Ні. Завжди думала, що у такій ситуації боятимусь, але мені не страшно.

— І де той інстинкт самозбереження, про який всі стільки торочать?!

— Не знаю. Коли речі мають логічне пояснення, їм не дивуєшся. А тут все логічно — наш спосіб життя лише до такого і міг призвести.

— Хіба ми були настільки погані?

— Але й не надто хороші. Гадаю, в тому-то і біда: ми думали лише про себе, в той час як в інших частинах світу творилися жахливі речі.

Дівчатка у вітальні засміялися.

— Я завжди уявляла, що в такий день люди вибіжать на вулицю і кричатимуть від розпачу.

— А знаєш, крім тебе й дівчат, я ні за чим сумувати не буду. Роботу свою я не люблю, місто наше мені ніколи не подобалось. Лише вас трьох мені не вистачатиме. А ще, мабуть, мінливої погоди, склянки холодної води в спеку і сну. Скажи, от як ми можемо так просто сидіти і говорити про це?

— А що нам іще залишається робити?

— Ти права, якби було що — то ми б робили. Гадаю, це перший раз в історії людства всі точно знають, чим себе зайняти вночі.

— А мені цікаво, що зараз роблять інші, як планують провести найближчі години.

— Сходити на виставу, послухати радіо, подивитись телевізор, зіграти в карти, вкласти дітей спати і влягтися самим — от і всі плани. Все як завжди.

— Ти так кажеш, ніби цією рутиною можна пишатися.

Якийсь час вони сиділи мовчки, потім чоловік долив собі кави.

— А чого ти вважаєш, що це буде сьогодні вночі?

— Тому що.

— Чому це не сталося в якусь із ночей минулого століття або п’ятсот чи хоча б десять років тому?

— Може, через те, що в історії ще ніколи не було 19 жовтня 1969 року — а це сьогодні; а може, тому, що ця дата чомусь важливіша за всі інші; а може, й тому, що саме, цього року світ став називати речі своїми іменами — от і настав кінець.

— А ще зараз по обидва боки океану готуються до вильоту бомбардувальники, котрі вже ніколи не торкнуться землі.

— Так, це ще одна причина. Ну, — сказав він, підводячись із-за столу, — що робитимемо далі? Давай посуд помиємо?

Удвох вони перемили весь посуд і з особливою ретельністю виставили його в кухонній шафі. О 20.30 вклали дітей спати, побажали їм «добраніч» і ввімкнули маленькі нічники. Двері за собою закривати не стали, лише трохи їх причинили.

— От навіть не знаю… — сказав чоловік, вийшовши з дитячої. Він поглянув назад і зупинився з люлькою в руці.

— Що?

— Чи зачинити двері, чи лишити їх так, щоби світло пробивалось до кімнати?

— Не станемо ж ми дітей будити, щоби спитати.

— Звісно, ні.

Вони сіли читати газети. Потім говорили, слухали музику по радіо, насамкінець вмостилися разом біля каміна, дивлячись на тліючі жарини. Годинник тим часом пробив пів на одинадцяту, потім одинадцяту й одинадцяту тридцять. Вони думали про всіх людей на світі, про те, як кожен житель цієї планети по-своєму проводив цей вечір.

— Ну, що ж, — зрештою мовив чоловік і подарував дружині довгий поцілунок.

— Хай там як, а ми одне з одним добре ладили.

— Хочеш поплакати? — запитав він.

— Ні, не думаю.

Вимкнувши скрізь світло, вони пішли до своєї кімнати. Стоячи в прохолодній нічній пітьмі, чоловік та дружина стелили собі ліжко.

— Простирадла такі чисті, приємні.

— Я втомилася.

— Ми всі втомилися.

Вляглися.

— Я зараз, — сказала вона.

Він чув, як дружина встала і пішла на кухню. За мить вона повернулась.

— Кран забула закрутити.

У цьому було щось настільки смішне, що чоловік не стримався і розсміявся. Жінка сміялася разом із ним, вона знала, що вчинила досить кумедно. Потім вони перестали сміятись і знову вляглися на холодні простирадла, взявшись за руки і притулившись одне до одного.

— Добраніч! — сказав він через хвилину.

— Добраніч!