Миколаївське небо

Юрій Гельман ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА

Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.

Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.

І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.

О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, — казав батько, — немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».

Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг — нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще — привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, — казав батько, — і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.

Одне тільки було погано: батько почав випивати.

— Не треба, тату, — казав йому син. — Мені це не подобається.

— Розумієш, — відповідав батько, — мені дуже зле без мами…

Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.

І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.

І — дивна справа — хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

— Тату, якщо я виграю турнір, ти не будеш більше пити горілку? — запитав Костя в батька кілька днів тому.

— Обіцяю, — запевнив батько і сумно посміхнувся.

А сьогодні вранці він виїхав на здачу якогось важливого об’єкта.

— Мене не буде два дні, — сказав на прощання. — Їжа в холодильнику, голова на плечах. Ну, сину, будь молодцем, не здавайся!

— Я не здамся, тату, — відповів Костя, цілуючи батька в чисто виголену щоку.

… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.

За його спиною ще горіли вікна шахового клубу — одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.

Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.

Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, — він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.

Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.

Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.

Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць — як чисто вимита тарілка.

— Що ти тут робиш, хлопчику? — раптом почув Костя зовсім поруч.

Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.

— Я… — сказав він боязко. — У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.

— Ти сирота?

— У мене є батько, — відповів Костя, — але він у відрядженні.

— І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?

Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.

— Не бійся, — сказав незнайомець. — Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.

— А що ви будете робити?

— У нас відбудеться військова рада.

— Я не заважатиму, — підтвердив Костя. — Тільки посиджу збоку.

І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.

Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.

У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою — з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.

Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.

І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.

І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні — живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, — так це ж сам адмірал Макаров!

«Ну й справи! Нічого собі!» — промайнуло в голові хлопчика.

Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.

— Степан Осипович, — раптом запитав Нахімов, суворо глянувши на Костю, — а мальчик нам не помешает?

— Ему, Павел Степанович, все равно некуда идти, — відповів Макаров. — К тому же, господа, я обещал малышу, что наше с вами присутствие станет порукой в его безопасности.

— Что ж, — помізкувавши, сказав Ушаков, пильно дивлячись на Костю, — мальчишка, кажется, смышленый и мешать нам не будет. Как тебя зовут, отрок?

— Константин, — несподівано для самого себе відповів Костя.

— Хорошее имя, твердое, — помітив Корнілов. Він підійшов до хлопчика й поклав руку йому на плече. — Малыш и прислужить может, ежели понадобится.

— Конечно, понадобится! — сказав Лазарев. — Жара-то какая! Ну-ка, дружок, сходи в ресторацию да принеси нам чего-нибудь прохладительного.

— А это куда? — здивовано запитав Костя. — Да вот же, сюда, — сказав Корнілов, указуючи на будинок шахового клубу.

— Так это же… — почав було Костя і раптом побачив, що вікна клубу залиті яскравим світлом.

— Там вестовой у входа, — продовжив Корнілов. — Скажешь, чтоб вынес тебе воды для адмиралов. Он знает.

— Слушаюсь! — вирвалося в Кості, і він кинувся виконувати наказ.

— Ну, что, господа, — сказав Ушаков, — начнем?

— Пожалуй, пора, — відповіли усі разом.

— А вот, кстати, шахматная доска, — вигукнув Нахімов. — На ней и разберем все маневры. Степан Осипович, не возражаете?

— Отнюдь, — відповів Макаров.

Через кілька хвилин повернувся Костя. У плетеному кошику, що він приніс, дзенькотіли пляшки з водою і кілька склянок. Адмірали стояли навколо лави, пильно дивлячись на шахівницю. На ній, як і раніше, була розставлена позиція відкладеної хлопчиком партії.

— А вот и живительная влага, господа! — вигукнув Корнілов. — От имени всех выражаю тебе, Константин, благодарность.

— Не за что, — відповів той.

— И ты бери, — по-батьківськи сказав Лазарев. — Небось, в горле пересохло?

— Спасибо, — відповів Костя і, узявши пляшку з кошика, причаївся в тіні.

— Ну, что, Михаил Петрович, — сказав Ушаков, звертаючись до Лазарева, — начинайте.

— С вашего позволения, разбор проведут Павел Степанович с Владимиром Алексеевичем, — відповів Лазарев.

— Не возражаю, — погодився Ушаков і присів на край лави.

— Что ж, господа, — почав Нахімов, знімаючи кашкет і витираючи хусточкою піт з чола, — прежде всего нам хочется послушать доклад адмирала Макарова.

— Как вы знаете, господа, — почав Макаров, відкашлявшись, — я был назначен командующим Тихоокеанским флотом. Японцы тогда были очень сильны, и наш флот, равно как и гарнизоны на берегу, претерпевали большие трудности. В конце февраля девятьсот четвертого года прибыл я в Порт-Артур. И знаете, что сразу бросилось в глаза? Безысходность в поведении боевых офицеров. Да, господа, представьте себе, это было так. Уж не знаю, почему, но настроение во флоте было ужасным. Впрочем, простая человеческая психология: когда тебе противостоят силы превосходящие, не каждый способен найти в себе мужество сопротивляться с достоинством.

— Однако же есть немало и обратных примеров, — зауважив Лазарев. — Впрочем, прошу прощения, что перебиваю вас. Продолжайте.

— Да, так вот, — продовжував адмірал Макаров, — когда я прибыл в Порт-Артур, только генерал Кондратенко, руководивший сухопутной обороной города, проявлял должный энтузиазм. В остальных же офицерах я обнаружил полную апатию и страх. Как вы думаете, господа адмиралы, мог ли я в такой ситуации оставаться безучастным, мог ли пойти на поводу у всеобщего настроения? Конечно же, нет! Познакомившись с ситуацией, я тут же сделал ряд перестановок в командном составе кораблей. Но, к сожалению, дело было давно запущено. Вот почему, господа, я принял единственно правильное, на мой взгляд, решение — выходить на разведку в открытое море, вне зависимости от того, что подумают об этом японцы. Они, конечно, в эти дни находились в сильной ажитации. Накануне, как вы знаете, был затоплен крейсер «Варяг» под командой Руднева, и японцы полагали, что теперь-то нас можно будет взять голыми руками. В заливе Бохайвань, на берегу которого стоит Порт-Артур, они не решились, впрочем, выставить свой флот, чтобы закрыть нашим кораблям выход в открытое море. Этим обстоятельством я и решил воспользоваться. Тридцать первого марта на броненосце «Петропавловск» в сопровождении двух канонерок я вышел в залив. Погода стояла прескверная. Волнение было на пять баллов, но ветер с востока крепчал, так что, во избежание сильной бортовой качки, приходилось держаться ближе к корейским берегам. Поначалу мы прошли к острову Синмидо, где, по данным разведки, наблюдалась какая-то активность японцев. Там ничего не обнаружили. Затем взяли курс на юг. На выходе из залива, милях в четырех от нас, увидели шесть дымов. Это была японская эскадра. В наши планы пока не входило вступать в бой. Во-первых, были слишком неравными силы. Во-вторых, и это главное, я еще не полностью знал возможности корабля. Мы приняли решение развернуться и пройти в виду неприятеля милю-другую, а затем вернуться на базу. Японцы заметили нас. Они предприняли попытку приблизиться, но, очевидно, тоже не готовы были к сражению, вот почему спокойно позволили нам уйти.

Адмірал Макаров замовчав. Було видно, що подальші спогади завдають йому біль.

— Что же было дальше? — холодно запитав Нахімов.

— Дальше вы сами знаєте, Павел Степанович, — відповів Макаров, надпиваючи воду зі склянки. — Мне трудно об этом говорить.

— И все же, извольте рассказать о событиях этого дня до конца, — наполягав Нахімов.

— Дальше… — Адмірал Макаров тяжко зітхнув, обвів поглядом присутніх. — Дальше, у входа в залив, мой эскадренный броненосец подорвался на мине. Скорее всего, это была связка японских мин, потому что пробоина выявилась чересчур большой, и корабль в считанные минуты стал погружаться. Мы не могли спастись…

— А что канонерки? — запитав Коршлов.

— Они не могли подойти близко, потому что от детонации начали взрываться арсеналы «Петропавловска», а это грозило гибелью для всех. Все было кончено очень быстро. Команда даже не успела спустить на воду ни одного спасательного баркаса. До последней секунды я стоял на капитанском мостике. Рядом со мной постоянно находился господин Верещагин. «Вы умеете плавать?» — спросил он меня. Я ответил, что в такой холодной воде и при таком волнении даже самый лучший пловец может продержаться лишь несколько минут. «Жаль, — сказал он, потом добавил: — Море — не самая худшая могила для моряка. Прощайте». Мы обнялись. Потом раздался еще один взрыв, и корабля не стало. Взрывной волной меня отбросило на несколько метров и швырнуло в ледяную воду. Я пытался разглядеть рядом хоть кого-нибудь, но тщетно. Затем ноги мои свело судорогой, и… все, господа, это все, что я могу рассказать.

— А что было потом с Порт-Артуром? — запитав адмірал Ушаков після паузи.

— Узнав о том, что командующий флотом погиб, японцы осмелели и почти беспрепятственно вошли в залив Бохайванъ. Затем началась длительная и кровопролитная оборона крепости. Русские войска под руководством генерала Кондратенко героически сражались на подступах к Порт-Артуру. За несколько месяцев боев они выдержали четыре сильнейших штурма. Увы, после гибели Кондратенко крепость была сдана противнику генералом Стесселем, — сказав Макаров.

— Который был приговорен военным судом к смертной казни, но помилован царем, — додав Корнілов.

— Да, — протягнув Лазарев, — довольно безрадостная картина.

— Вы только не обижайтесь, Степан Осипович, — сказав Нахімов, — но скажите, вы считаете себя героем?

— Люди — как спички в коробке: для каждого свой черед вспыхнуть и сгореть, — зі смутком у голосі відповів Макаров.

— Э, не скажите, дорогой мой! — заперечив Нахімов. — Люди вашего уровня и ранга не должны сгорать просто так, ни за грош. Это наше общее мнение. Ведь правда, господа адмиралы?

— Я, господа, выполнял свой долг, — сказав Макаров.

— Выполняя свой долг, вы потеряли чувство ответственности перед Родиной. Долг и ответственность, мой друг, это, как ни странно, разные вещи, — хмуро сказав Нахімов. — Никто из нас не умаляет ваших прежних заслуг перед Отечеством. Но неужели была в том такая острая необходимость, чтобы вы сами, адмирал флота, выходили в море? Вы подвергли себя опасности. Причем, сделали это опрометчиво и, простите, необдуманно.

— Я хотел личным примером…

— Личный пример, говорите? И чего вы добились этим? Ваша гибель предопределила исход войны, господин адмирал!

— Не надо уж так строго, Павел Степанович, — сказав Ушаков. — Вы и сами-то на Малаховом кургане от пуль не уклонялись. Тоже личный пример показывали.

Нахімов кивнув головою і замовк. Настала пауза.

Адмірал Макаров дістав з кишені хусточку й промокнув зіпріле чоло. По його обличчю було видно, що він згоден з усіма твердими доказами Нахімова.

— Подойдите, пожалуйста, Степан Осипович, — покликав Лазарев. — Посмотрите-ка на шахматную доску.

Макаров підійшов до лави. На дошці Корнілов і Нахімов пересували фігури.

— Вот, смотрите, — сказав Корнілов, — это — ваш броненосец, это — две канонерки. А вот здесь вы увидели японскую эскадру. Так?

— Так, — погодився Макаров.

— Теперь вот что, — продовжував Корнілов, — вы шли курсом на зюйд мимо острова Чходо, а затем повернули на вест и стали возвращаться, так?

Макаров хмуро кивнув.

— Японская эскадра вас не преследовала, так?

— Да.

— Тогда почему же вам, опытному моряку, не пришло в голову проложить обратный курс по собственным следам? Или вы не знали, что в заливе плавает полно японских мин?

Макаров мовчав, нервово покусуючи вуса.

— Вот как вам необходимо было маневрировать, — сказав Нахімов, підтверджуючи слова Корнілова, і став пересувати фігури на шахівниці. — Вот здесь вы разворачиваетесь, вот так уходите. Все. Тем самым вы сберегли бы себя для Родины, господин адмирал.

— Благодарю вас, господа, — глухо сказав Макаров. — Но теперь уж ничего не исправить.

— Да, историю переписать невозможно, — підсумував Ушаков.

— Однако я слышал, что в современности находятся некие силы, которые хотят определенные события прошлого в ином свете показать, — сказав Лазарев.

— Нас с вами это не касается? — запитав Нахімов, насупивши брови.

— Ни в коей мере. Наше место в истории государства незыблемо! — відповів Лазарев.

— Ну, а в остальном — Бог судья, — узагальнив адмірал Ушаков.

— Кстати, господа, — помітив Корнілов, — скоро светать начнет. Нам пора заканчивать совет.

— Что ж, — сказав адмірал Лазарев, — мы, с вами неплохо провели время. Пора, так сказать, по домам. А где, друзья мои, этот мальчишка?

— Да вот он, здесь, — відгукнувся Корнілов. — Мужественно просидел с нами всю ночь.

— Эй, Константин, — покликав Нахімов, — подойди-ка.

Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.

— Голодный? — запитав Павло Степанович по-батьківськи.

— Есть немного, — боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.

— Ешь, — сказав з теплотою в голосі, — тебе нужнее.

— Спасибо, — відповів Костя.

— Шахматы не потеряй, — сказав на прощання Корнілов.

— Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, — сказав він, оглядаючись. — А вы часто сюда приходите?

І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.

— Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, — сказав цей голос, і все навколо стихло.

Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник — голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду — недовгу й тому ще більш бажану.

Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг — начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…

… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.

— Татку, ти повернувся! — вигукнув він. — А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!

— Який ти в мене молодець! — сказав батько, обіймаючи сина. — Я вірив у твою перемогу.

Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.

— Бабуся приїхала? — запитав він.

— Ні, — відповів батько. — Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…

У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.

— Це тітка Галя, — сказав батько, якось винувато розводячи руками.

— Здрастуй, Костику, — сказала жінка й усміхнулася. — Будемо дружити?

— Не знаю, — буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.

Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.

— Ти дотримаєш слова? — запитав якось по-особливому строго.

— Тепер так, — відповів батько й обійняв сина. — Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.

Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.

м. Миколаїв, січень 2006 р.