Я, Васильєв Володимир Миколайович, уперше заявив про себе голосним криком уранці, близько одинадцятої години, у вівторок восьмого серпня 1967 року й з тих пір ще жодного разу не вмер, хоча шансів було близько десятка.
У три з половиною роки батько навчив мене читати, і прогресивне людство втратило мене назавжди, тому що відтоді читаю фантастику, тільки фантастику і мало що, крім фантастики.
Про дитинство і юність спогадів мало — десь вчився, щось вчив, нічого тепер не пам’ятаю. Звичайну середню школу закінчив з досить пристойними оцінками, але єдина спроба вступити до вищого навчального закладу (Київський інститут інженерів цивільної авіації), на щастя, провалилася. Якимсь містичним чином опинився у стінах Миколаївського СПТУ 21 і вчився за фахом «регулювальник обчислювальної апаратури».
Потім два з половиною роки провів на південному кордоні у Туркменії. Демобілізувався 29 лютого 1988 року одним з останніх в окрузі. Після служби закінчив СПТУ, диплом одержав чомусь як «регулювальник радіоапаратури і приладів». Майже півтора року працював на залізничній АТС, а потім вдався до бродяжництва. З літа 1990 р. по осінь 1997 р. устиг пожити (хоча б недовго) у таких містах: Миколаїв, Київ, Москва, Пітер, Рига, Євпаторія, Ялта, Вінниця, Харків, Магнітогорськ, Волгоград, Свердловськ, Южно-Сахалінськ, Новосибірськ, Іваново, Тирасполь, Одеса, Керч, Мінськ… Возив цукор з Москви в Магнітогорськ. Вантажив книжки в Києві й Москві (тут ще й торгував книгами на Олімпійському). Працював комп’ютерником у фірмі, що сьогодні відома як «Ексимер». З літа 1996 року став жити на гонорари. Писати, звичайно, фантастику почав у класі восьмому. Перша публікація відбулася без моєї участі: я в цей час служив, а колеги з Миколаївського Клубу любителів фантастики зуміли опублікувати в місцевій газеті оповідання. Першу книгу в 1991 році на свій страх і ризик видав Борис Завгородній. І навіть продати її зумів — краще продавався лише «Будинок у центрі» Леоніда Рєзника.
Першу закордонну публікацію влаштував нині покійний Івайло Рунєв — у 1992 році в Болгарії вийшов дуплет на двох з Генрі Сайерсом. Першу «справжню» книгу видала фірма «ТП». Потім якийсь час я співпрацював із видавництвом «Локід», а з початку 1996 року ввійшов у команду авторів «АСТ», де залишаюся й понині. Для «АСТ» написано більше дюжини романів, готується черговий; там вже вийшло понад п’ять десятків книг, що постійно перевидаються.
Маю дочку 1997 року народження. Захоплення як у всіх: музика, футбол, яхтинг. Пиво й більшість інших спиртних напоїв — люблю і вживаю. Особливо — марочні вина, переважно масандрівські. Окрім книжок виходили також аматорські компакт-диски з музикою. Якщо складеться, колись запишу альбом у стилі хард-рок. Так-сяк граю на гітарі (акустиці й электро), на бас-гітарі й на ударних.
Дівчата подобаються руді й зеленоокі. Вболіваю за київське «Динамо» і «Манчестер Юнайтед». Дуже люблю смажену картоплю. На компах стоїть, на жаль, Windows, хоча взагалі до Windows ставлення стримане. Не вегетаріанець. За національністю — гібрид, батько — росіянин з-під Вологди, мати — українка з-під Житомира. Прихильник об’єднання країн екс-СРСР, позаяк митниця в потягах дістала, спокійно не проїдеш.
У ФІДО — з 1994 року, в інеті — з 1998. У ЖЖ присутній як — boxa-. Мрія життя — потоптати всі континенти й скупатися в усіх океанах. В інопланетян не повірю доти, доки не побачу. Улюблені фантасти — Сергій Лук’яненко та Олександр Громов, із західних — Тім Пауерс і Анджей Санковський. Улюблені нефантасти — Себастьен Жапризо, Дональд Уестлейк, Ене Рейто і Фарлі Моует. Не терплю кастанедівщини. Зріст — 183 см, вага коливається біля позначки 90 кг. Колись не кепсько грав у футбол і баскетбол. Зір поганий — мінус два.
Анатолію Малярову 73 роки. Він пережив два голодомори: народився у пік вимирання українців 21 квітня 1933 року, недоїдав і чотири роки в евакуації під час радянсько-фашистської війни.
Щасливий тим, що вчився п’ять років у столичному театральному вузі; не був членом компартії; виростив гідного сина.
Знав два «зоряні» періоди: у шістдесяті роки неймовірна кількість телеглядачів дивилося його постановки кращих драматургів Європи: Дж. — Б. Пристлі, Едуаржо де Філіппо, М. Себастьяна, М. Коцюбинського, М. Уеста, А. Володіна й ін. А в роки відродження України написав свої кращі прозові твори російською та українською мовами: «Кар’єра», «Сублімація», «Стукач», «Розповіді в одну сигарету», «Цей невдалий вересень». Книжки вийшли в Миколаєві та в Києві. У журналах цих міст публікуються новели, гумор, есе. У театрах країни ставилися його п’єси: «Пристрасті по Ісусові», «Кримінальний масаж» та ін.
Маляров придумав кільканадцять афоризмів не без натяку. Наприклад, «Один дурень — просто дурень, багато дурнів — уже менталітет», «Правда — не дівчина з подіуму, голенька вона має досить непривабливий вигляд», «Про життя можна говорити тільки жартуючи. За великим рахунком про нього ніхто нічого не знає». І ще багато інших.
Письменник пише тільки те, що прожив, і вірить у написане.
Маляров любить повторювати, що основна риса його характеру — страх, найгірший з пороків. З ним письменник і бореться у побуті й книгах.
Поетеса, прозаїк, письменник-фантаст.
Народилася в Росії у місті Артемі, Приморського краю. З 1972 року проживає у Миколаєві. Училася в СШ № 3, закінчила МДПІ ім. В. Г. Бєлінського за фахом фізик-астроном. Багато років працювала в школі вчителем фізики та інформатики. На даний момент працює в Національному державному університет імені адмірала Макарова.
Поезією займається з вісімдесятих років минулого століття. Прозу почала писати з 2001 року. Перша книжкова публікація (оповідання «Казка») відбулася у збірці «Фантастика (Конкурс КЛФ№ 2)» (Москва, 2002 р.)
Авторка сотні фантастичних оповідань, кількох повістей, дитячих казок, двох п’єс і понад тисячі віршів. Кількаразовий переможець «сітературних» конкурсів фантастичних оповідань.
Багаторазово публікувалася в українській газеті «Просто фантастика», російських журналах, збірках оповідань.
Дмитро народився в місті Миколаєві в 1984 році. Видав понад сорок оповідань і статей у журналах «Реальность фантастики», «Мир фантастики», «Полдень, XXI век», «Шалтай-болтай», «Игромания», «Имена», «Магия ПК», «Порог». Його твори входили до збірок «Право на пиво» і «Шлях у тисячу снів». Дмитро є активним популяризатором ідеї космічного ліфта і творцем найбільшого російськомовного сайту про цей дивний винахід. Він брав участь у майстер-класах відомих вітчизняних письменників, у тому числі, Ніка Перумова, Олександра Громова, Марини та Сергія Дяченків, Генадія Пашкевича. На асамблеї фантастики «Портал-2005» отримав премію «Майстер-клас».
Оповідання, яке запропоноване читачеві в цій книзі, закриває авторський цикл «Під спідницею реальності» й описаними реаліями перетинається зі світами всіх інших оповідань циклу.
Вольнов — літературний псевдонім автора; справжнє прізвище — Стульник. Прозаїк, поет, письменник-фантаст. Народився 6 грудня 1965 року в місті Миколаєві. Вчився в СШ № 41 і МДПІ ім. Бєлінського (філологічний факультет), згодом працював на ЮТЗ «Зоря-Машпроект».
Літературну творчість розпочав у середині вісімдесятих років минулого століття. Перша газетна публікація — 1991 р. Перша книжкова публікація (повість «Сльози льоду» під псевдонімом Анатолій Рубінов) відбулася в збірці «Харон назад не перевозить» ВТОМПФ «Молода Гвардія» (Москва, 1994 рік). У 90-ті роки друкувався у регіональних виданнях, переважно російських. Нині публікується в найпопулярнішій книжковій серії «Зоряний Лабіринт» московського видавництва «АСТ» і в інших видавництвах.
Автор фантастичних книг «Армія Сонця» (М.: ACT, 2002), «Точка неповернення» (М.: ACT, 2003), «Відхід у відповідь» (М.: ACT, 2004), «Пожирач Простору» (С. — П.: Ленвидав, 2005), «Вічний похід» (М.: ACT, 2006), «Зоряний Меч» (С. — П.: Ленвидав), «Планета особливого призначення» (М.: ACT), «Раби Волі», а також новел, що побачили світ у колективних збірках видавництва «АСТ» («Бажана», «Гастрономічна обсерваторія»), інших творів (романів «Аз Победиши», «Королева бажань», «Ланцюгова реальність», «Край Неба», «Король бажань» та ін., оповідань і віршів).
Лауреат найпершого миколаївського обласного конкурсу молодих літераторів «Золота Арфа» (цикл новел був визнаний кращим із прозових текстів). У 1995 році був номінантом санкт-петербургської премії «Інтерпрескон» за кращий фантастичний твір року, у 2003 році — призером премії «Старт», яка щорічно присуджується в Росії за кращі дебютні книги. Свого часу був учасником легендарного миколаївського К ЛФ «Арго». Ініціатор і художній керівник Літературного клубу «П’ята стихія» імені Ірини Ухової, що кілька років існував у Миколаєві.
Народився у 1958 році, корінний мешканець міста Миколаїв. Вищу освіту здобув у Миколаївському Кораблебудівному інституті. Працює на підприємстві «Зоря-Машпроект».
У шкільні роки почав писати вірші, пізніше — прозу. Написав близько півтори тисячі віршів і видав сім малотиражних збірок. Автор понад двадцяти оповідань, одне з яких («Повернення») було опубліковане у Кіровоградському журналі «ПОРОГ». В активі автора є й більший за обсягом твір — історико-пригодницький роман.
У даний час пробує себе в жанрі фантастики.
Народився в 1973 році в м. Миколаєві. Закінчив історичний факультет Миколаївського педагогічного інституту.
У літературі з початку 1990-х. Спочатку щ пробував себе на ниві авангардного та класичного віршування.
Із середини 1990-х починає писати прозові твори в жанрі фантастики. Є автором низки розповідей і роману «Породжені грозою», написаного в жанрі, «міського фентезі» (дія роману розгортається в сучасному Миколаєві, що провалився у середньовіччя). Публікувався у журналі «Порог» та місцевій пресі. Його есе «Заклинання як еталон поетичного» потрапило в номінаційний список премії «Інтерпрескон» (Санкт-Петербург).
Тривалий час займався КВК. З 1999 року змінив творчу ниву й подався в інтелектуальні ігри. Його тричі визнавали кращим гравцем сезону Миколаївського клубу інтелектуальних ігор. Активно пише питання для інтелектуальних шоу. У рейтингу запитальників Міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?» за підсумками 2005 року посідає 12 місце у світі.
Молчанов Геннадій Анатолійович народився в місті Миколаєві в 1960 році. У пологовому будинку підчепив якийсь підозрілий вірус, який почав дуже серйозно прогресувати, і з 1996 року набув певних ознак письменницької болячки. Усвідомлюючи те, що проти цієї хвороби не існує ліків — скорився. Тому весь час сидить за комп’ютером і пише стьобово-гумористично-фарсові романи, повісті, оповідання та п’єси. Одна з п’єс («Черговий ранок») стала лауреатом премії «Золота арфа» (1996 р.). Іноді з його голови випадають фантастичні тексти, однак не вважає себе письменником-фантастом, незважаючи на те, що навіть деякі його твори (роман «Ножни» та повість «Стуком повниться земля») у 1998 році номінувалися на премії «Бронзовий слимак» та «Інтерпрескон».
Народився в 1973 році в Миколаєві. За фахом викладач фізики й астрономії. У1997 році закінчив із червоним дипломом фізико-математичний факультет Миколаївського педінституту.
У 19-літньому віці написав перше фантастичне оповідання, а в роки після закінчення інституту написано безліч публіцистики, кілька повістей, близько трьох десятків оповідань, роман. Перші публікації в газетах і альманахах Миколаєва з’являються, починаючи з 1997 р. У журналі «Порог» (Кіровоград) у 2001 р. вийшли оповідання «Дерьмовочка» і «Останні п’ять хвилин». Дві збірки оповідань та повістей «Дзвоник» (1999) і «Останній іспит» (2002) вийшли в Миколаєві. На сьогодні є публікації в науково-популярному журналі «Вселенная. Пространство. Время» і в багатьох фантастичних журналах, у числі яких знаменитий московський журнал «Если».
Сфера зацікавлень: астрономія, наукова фантастика, високі технології. За власного характеристикою — сангвінік, прагматик, аналітик, що живе під девізом: «Я поспішаю посміятися над усім, інакше…»
Лауреат спеціальної премії «За мужність і волю до життя» П’ятого Міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний Міст» (Харків, 2004 p.).
Лауреат у номінації «Висхідні зірки» Першого Міжнародного фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» (Миколаїв, 2002 p.).
Інформація не надана.