Миколаївське небо

Анатолій Маляров ГРА В МИНУЛЕ

Миколаїв не тільки місто наречених, але й сховок усіляких фантасмагорій.

… Породиста дама в пишному шиньйоні й просторому кімоно командирським контральто сказала:

— Дочка забирає мене в Баварію. Наймаю вас сторожити квартиру, поки посередники запропонують гідну ціну. Ви — письменник, сподіваюся, гонор не Дозволить вам украсти або насвинячити. Десять гривень на добу вас улаштує?

У моєму становищі влаштовувало навіть саме безплатне проживання. Видавництва брали рукописи тільки зі спонсорськими грішми, газети друкували рідко й не платили, а до пенсії чекати було ще три місяці.

Будинок для обраних: доглянутий, у гайочку, двері броньовані, ящики для сміття приховані; зустріти людину — рідкість. Не випадково під фронтоном зневірена душа цеглою по кумароновій плитці вишкрябала: «Будинок великий, а поговорити ні з ким».

Кастелянша десь у підвалі, очевидно, гнала самогон. Приносила сировину й збувала продукцію вночі. Мене запримітила в перший прихід. Поскаржилася, мовляв, сама дуріє від одного запаху спиртуози й запитала: «Ви як людина інтелігентна не змогли б раз на тиждень дегустувати це пійло? Бутербродик я буду приносити разом з пляшечкою. Сто грамів вас улаштує?»

У такий спосіб моя самотність на час тушувалася.

Красти й свинячити я не вмів, а от біс пізнання в мені прокинувся одразу, як тільки десять гривень нагодувало, а пляшечка додала впевненості. Я оглядав дивовижну для мене чотирьохкімнатну обитель осмислено, з усім моїм життєвим і творчим досвідом. Спочатку поверхово, тобто, ледь торкаючись до того, що було на видноті, потім поглиблено, дещо піднімаючи, читаючи тексти на картинах і розкиданих сторінках, на фотографіях; ненароком висмикуючи шухляди, які виявилися незамкненими. Узагалі, хороми виглядали давно не прибираними й покинутими поквапливо.

Особливо зала так метрів на сорок квадратних і почивальня із пом’ятими покривалами й думками. На Порозі розкладений пилосос.

Ішли дні, вміст пляшечок накопичувався в мені. Часом я уявляв, що живу у віртуальному світі, спеціально посланому мені як літературний матеріал. Ні дзвінків у двері чи по телефону, ні зустрічей у під’їзді… Я — сам.

Із вітальні в кухню двері настіж, за ними розкішні меблі з закарпатського бука; ліворуч — кабінет, там комп’ютер, на стіні кинджал, два телевізори, на підлозі дві купюри по двадцять гривень. І тонко кута шафа цікавої роботи з незамкненими шухлядами. Комп’ютер у ніші.

Я — Робінзон у безлюдному світі. Облаштовуюся. Ні, не шукаю матрац і покривало, вивчаю околиці. За грубкою — пляшки з— під «Абсолюту» й «Білого лелеки», порожні пачки й недокурки «Кінга» і «Мальборо», тільки-но прикриті дорогим, але пошарпаним віником. За шторою на підвіконні — м’яті рецепти: седуксен, еленіум, феназепам-мезапан, не розбереш, але здогадаєшся — пошуки спокою через алкоголь, нікотин і фармакологію.

З кожною новою знахідкою зупиняюся, вивчаю портрети господині на столах,' стінах, у стопці. Молода, трохи старша й років п’ятдесяти — щоразу гарна, готова до спалаху магнію, приваблива. У сарафанах, кофтах, відкритих і закритих сукнях, з буйними й вибагливими зачісками. На тиснутих, зі смаком підібраних шпалерах поруч із портретами господині, часто вирвані з м’ясом цвяхи й слабка тінь прямокутника: очевидно тут висіла інша рамка. Швидше за все, чоловіка, оскільки жодного чоловічого образу в квартирі не знайти.

Під стосом файлів виявилися документи: посвідчення про смерть генерала, рапорт полковника про відставку… підписаний жіночим прізвищем. Господині? Але вона на всіх знімках у цивільному!

Зовсім доконали знахідки другого тижня. У далекій шухляді — купа запилених орденів, а в загашнику, в репсовому ганчір’ї — пістолет.

Потягло спуститися вниз і попросити в кастелянші дострокову пляшечку.

Пережив напад страху: куди потрапив і чи не доведеться відповідати?

Потім заговорила творча жилка: докопатися до істини й описати.

І тут — хай Бог помагає! У розкішному туалеті, за унітазом знайшов м’яті начерки: лист чи сповідь? Рештки сторінок інтригують, нервують. Склав, прочитав усе, що було доступно. І вдень упав поспати — сили закінчилися.

Уночі з мене рвалися рядки, образи, репліки. Я проганяв їх. Досвід переконував мене: не пиши, це нікому не потрібно.

І не писав би, якби в кабінеті не виявив комп’ютера. Такою технікою я не володів. Та чудеса тривали — навчився враз.

Ще пробував відірватися від писання. І тут виникла крапля, що переповнила все моє терпіння: у дорогій папці знайшов написані нервовим, плутаним почерком із граматичними помилками, з повторами й найдурнішими вигадками доноси, що починаються словами: «Джерело повідомляє, що…»І я побачив уві сні свій витвір. Не новелу, не повість — драму. Відразу й на сторінках і на кону. Почув діалоги, впізнав людей. Прокинувшись, не пішов у парк погуляти до приходу собачатників із псами, забув про милу консьєржку з пляшечкою — сів набирати на комп’ютері п’єсу. Я вже знав імена дійових осіб, бачив їхні фізіономії, проникав у їхні страхи, адже деякий, властивий часу життєвий досвід у мене був.

Кажуть, у мій час із темними органами контактував кожен четвертий обиватель. Я— не виняток…

Я втямив, яке щастя самотність. Ніхто в будинку, у місті, навіть у світі добрим порухом душі не перешкодить мені. На землі тільки я й ці п’ятеро персонажів — живіші за живих, більш живі, аніж я. Вони говорили рідною українською мовою. Втративши чоловіка-генерала через секретні служби (убивство чи самогубство?), згублена алкоголем і наркотиками, відставна гебістка Аура, вигадує собі ретро: відшукує своїх колишніх інформаторів і вимагає сьогодні, у дні напівдемократії й дикої волі, писати доноси. Задля гри, задля пустощів, тільки б оживити свою кінчену душу й ще раз познущатися над давньою паствою… Гра ця руйнує залишки спорохнявілого існування рано постарілого Кутепи, колись закоханого у свою мучительку…

Не пам’ятаю, через скільки діб я вибіг купити хліба й мокрої ковбаси. Від консьєржки, що озвалась до мене, відмахнувся. Її зілля мені не годилося, у мене з’явилося інше підживлення.

У лихоманці минув місяць, ще два тижні. А може, три, ні в кого запитувати про числа й дні. П’ятдесят восьма сторінка відбита… Прийшов заголовок — «Гра в минуле». Усе стало нудотним, чужим, марним. Мене вивертало, бісило й водило з кута в кут. Я впав на карпатський диван і спав ніч і день, навіть по маленькому сходив під себе.

Депресія тривала й тривала. З важкою головою я підняв гривні з підлоги кабінету, примусив себе дійти до крамниці канцтоварів і купив пачку паперу. Силуючи себе, переклав п’єсу на сторінки. При цьому дивився повз монітор і аркуші.

Напосів на прибирання, купання. Гаряча вода, ванна з трьома кутами, шампуні, мазі, пінки, махрові простирадла — виявляється, все це може існувати в нашому місті. Я виріс у власних очах, випростався, м’язи налилися, у голові розвиднілось.

Гарячково я кинувся до рукопису. Вичитував, правив, немов чуже, не завжди вірячи, що цю репліку вигадав я, що такий поворот подій не мав місця в цій квартирі рік або три тому. Усе літературне, усі красивості, усю зарозумілість викорінив розжареним залізом.

Ще набирав, читав і правив.

Нарешті зрозумів: краще я не можу.

Драма відокремилася від мене, зажила власного долею. Долею, яку вона ще мала зустріти.

Я випрасував, чи не вперше, свої штаненята, знайшов у шафі генерала немодну краватку, зачесав своє розпатлане волосся в поетичне каре й тричі перехрестився:

— Господи, зроби милість… Не треба грошей, не треба слави — нехай справжні майстри сцени полюблять цю непідроблену бувальщину! Допоможи!

Статечний і мудрий художній керівник театру прочитав п’єсу за два дні:

— Талановито зроблена річ, — сказав він з легкою задишкою, — але ви не боїтеся наслідків? Я побоююся… І потім, драма не зовсім для українського музично-драматичного… Скоріше для російського художнього. Спробуйте…

Знов потяглися нелічені дні. Я перекладав. Благо, у хоромах загадкових генералів-полковників збирали все — билиці й словники, і комп’ютерний перекладач, який я опанував досить просто.

Молодецький, заряджений на жарт і незбагненно закручений перебудовою театру директор подивився п’єсу майже при мені.

— Можна ставити… у принципі. Мене обдало жаром, я полюбив цього чоловіка. А він сказав:

— Я в бігах між держадміністрацією й спонсорами. Рукопис передам головному режисерові.

Моє життя перетворилося у свято очікування. Ніщо так не підносить душу, як надія. Запитайте в першого ліпшого православного. Я зачастив до консьєржки: авансом пропивав десятигривенники, залишені господаркою про запас, ковтав чарками шмурдюк. Але не поправлявся — гарячка з’їдала енергію. Головний читав довго. Їздив додому, у Харків, звідки повільно переселявся до нас, возив артистів у Севастополь на конкурс, повернувся з премією. Освоював наше місто й театр.

Нарешті він повернув мені п’єсу:

— Можна ставити, — повторив він слова директора і додав: — Знайдіть режисера й вперед.

Це в наш-бо час шукати путнього режисера. І кому? Мені, хто сто років тому в театрах був приживалою, а нині знає тільки своїх віртуальних персонажів! У мене немає ні зв’язків, ні грошей, ні сміливості. Я зрозумів — це відмова. З усією можливою у рабі гідністю я забрав рукопис, поспівчував головному:

— Так, так, у вас облаштованість на новому місці, поновлення своїх постановок…

Утік. Повз консьєржку прослизнув, як мимо вицвілої афіші. Нормальні люди з горя п’ють, а тут — відвернуло.

Сидів у бездонному кріслі з листками якоїсь нікому не потрібної писанини в руці. У потилиці гуділо, потім холонуло. З великим запізненням і знесилено я полегшував душу, тобто плакав. Розради чекати не доводилося. Жодної душі поруч, мовчав телефон, давно не дзвонили у двері…

Втім, ні, мариться: дзвонять. Галюцинація? Помаленьку дуріємо… сиджу.

Дзвоник безпардонний, вочевидь, хтось знає, чого хоче. Я його уявив живим. Однак, це замикання струму, коротке чи довге, але треба відчинити двері.

У вітальні стояло чудо: провідна артистка російського театру Інга Березіна. Їй було за сорок, доглянута, пещена, під гримом грала двадцятип’ятилітніх і п’ятдесятилітніх; та просто гарна й Богом обдарована жінка. Вона дивилася мені в лице, м’яко усміхалася, тактовно, не зауважуючи розквашених очей, розбухлого носа, зсунутої краватки в соплях, ковтунів у зачісці…

— Вибачте, я задихалася. Присядемо?

— Заради Бога, заради Бога!

Я не знав, де мені її посадити. Вона красиво зайняла моє місце в кріслі й підняла на мене свої круглі, невинні й одночасно хтиві очі:

— У поїзді з головним я прочитала вашу п’єсу. Знаю про всі її митарства. Я все життя мріяла зіграти роль без фальші… У театрі зараз це не пройде.

І замовкла, видимо, готуючись сказати щось страшне.

— Що ж робити? Що ж робити? — по-бабськи й у той же час по-резонерськи безнадійно схлипнув я.

— Не сприйміть мене за помішану, але ця річ не може пройти повз мене. Я знаю, що ця зала тимчасово належить вам… Знаю, що ви колись скінчили театральний, ставили, грали… Простіше! — оглушливо скрикнула Інга. — Ми можемо зіграти вашу п’єсу самі й для себе. Ви — Кутепа, я — Аура й Поліна, обидві ролі — мої ролі…

— Психотерапія? — промукав я. — Така чуйність? І від вас?..

— Ви не готові зрозуміти мене… говорите зовсім не про те. Давайте-но керувати буду я.

— У нас виходить сцена з паскудної мелодрами. А я серйозна людина. І п’єсу писав з усіх сил…

— Про справу потім. — вона раптом вихопила з-за своєї спини місткий пакет і взялася вивантажувати на стіл бутерброди й термос. — Перекусимо.

З наступного дня ми впали… або піднеслися в дитинство. Вивішували розклад репетицій відповідно до зайнятості Інги в театрі. Я роздруковував ролі, вона виманювала в своїх костюмерів одежину для наших персонажів. Репетирували по понеділках і середах двічі на день, в інші дні — вечорами, коли партнерка не брала участі в спектаклях на великій сцені. За її відсутності я боявся потьмарення розуму, жахався раптової, безпричинної смерті, природних катаклізмів, зміни влади, розчарування партнерки… Знаходив собі заняття, скажімо, складав анонси для преси, вивішував на кухні, намагаючись жартувати, радіти, дивуватися. Вона приходила, читала мою рекламу й сміялася набагато більше, ніж заслуговували мої опуси.

У жодному театрі я не зустрічав такої суворої творчої дисципліни, такої щирої самовіддачі. Кожну сцену, півхвилинний шматок акту ми повторювали десятки разів, придумували, згадували з нашого побуту деталі й фарби, найсуворіше карали одне одного за штампи, вульгарності, несмак. І заохочували за знахідки. Інга навіть цілувала мене за чергову удачу.

Якось відключили електрику. В аспідній пітьмі я звалився на диван і розкинув руки. Зник у реальності, не відчував ні тіла, ні душі. Поруч прим’яли подушку голі коліна, наді мною шепотіли гарячі вуста:

— Ви не рано постарілий невдаха. Ви просто втекли далеко вперед і загубилися в майї, не наздогнати. У вас міцне волосся, що не втратило забарвлення, білозуба посмішка. Очі бачать у пітьмі. Ось на мені ґудзик. Ось його вже немає. Ось блузка. Немає її! Бачите? Це груди… Поторкайте. У вас вовча хватка. Це солодко! О, ви тільки зверху припорошені нестатком і нерозумінням. Ви тільки граєте пересічного простачка, щоб не виділятися, не принижувати принижених. От зняти лахміття з вас, добратися до суті… Потенція — дерево! Я цілую вас назавжди. На вічну пам’ять. Нехай моє поклоніння буде завжди з вами…

Повторної ночі любові не було. Жодної, незважаючи на те, що обоє ми були вільні.

Я вліз і щохвилини сидів у шкурі Коки Кутепи, а йому не міг спасти на думку неморальний вчинок; Інга грала й Ауру, що втратила відчуття реального, і Поліну, яка давно, ще з першими клієнтами відкинула від себе навіть смак сексу. У нас було вище надбання — непідроблений театр.

Мене можна зрозуміти — я причастився до блаженного. Але вона? Жінка — диво!

Репетирували й переконували одне одного:

— Зіграємо прем’єру тільки для себе!

— Нікому-нікому не покажемо!

— Жодна людина не варта такого видовища!

— Жоден не зрозуміє!

Якось в антракті ми помітили, що худі, бліді, старі. І втішали себе:

— Так і треба, віддаємося до самозабуття!

— Ми й згідно ролей маємо бути старшими!

І я повірив, що в Інги не було іншого задуму, як зіграти мою п’єсу вдвох і тільки для себе. І зробив кілька знімків у ролях.

… Понеділок. Театри міста відпочивають, глядачі звикли по понеділках не відвідувати спектаклі. А в нас — прем’єра.

З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.

Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.

Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, — жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…

Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.

Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…

Так співається пісня в степу — безпричинно, заради себе.

Вирішили зіграти третій спектакль…

Але Бог не завжди любить трійцю.

Коли ми були вже в костюмах і в гримі — у двері подзвонили.

З’явилася господиня з посередником і покупцем.

… Я хворів довго, навіть відвідував психлікарню. Прочув: Інга Березіна звільнилася з театру й виїхала до Італії. Дуже нескоро вона з’явилася на тиждень у нашому місті. Під іншим прізвищем — Аталано. В Неаполі вона вийшла заміж. Ми більше не зустрічалися.

Я цілий рік за копійки розмножував «Гру в минуле», розсилав по театрах країни: може, де-небудь ще знайдеться двійко-трійко божевільних…

Коли розпач хлюпнув через край, я згадав долю другого тому «Мертвих душ», розклав багаття в палісаднику й взявся нишком від сусідів виносити поштучно екземпляри рукопису, подзвонив директор Художнього театру.

— Як тиск? — почав він своїм жартівливим тоном, від чого співрозмовник відразу налаштовується на його безтурботну хвилю. — Я вам підніму його. Нарешті, і справді ми прочитали вашу «Гру в минуле». Кайф!

Я мовчав. Не вірив у реальність дзвінка, як не вірив у все, що складало перипетії моєї торішньої творчості.

— Зайдіть, підпишемо договірчик.

Прем’єра відбулася через три місяці, точно двадцять сьомого березня, у День театру.

Серцеві напади я пережив не легше від потрясінь. Знову лікувався, навіть у клініці.

А спектакль все йде та йде.

Грудень 2005