Марсіянин

Розділ 5

Я все ще ховаюсь у ровері, але у мене був час подумати. І я знаю, як впоратись із гідрогеном.

Я згадав про атмосферний регулятор. Він слідкує за складом повітря і відновлює баланс. Це він він надлишок О2, який я імпортував у систему, переганяв у баки. Та проблема у тому, що він не призначений для виведення гідрогену із повітря.

Регулятор використовує виморожувальну сепарацію для розділення газів. Якщо він вирішує, що у повітрі забагато кисню, то він починає збирати повітря у бак і охолоджувати його до 90 кельвінів. Це зріджує кисень, але лишає азот (точка конденсації: 77 К) у стані газу. Потім він зберігає О2.

А от для гідрогену я це застосувати не можу, бо гідроген перетворюється на рідину нижче 21 К. А регулятор не здатен досягати таких низьких температур. Тут глухий кут.

А ось рішення:

Гідроген небезпечний, бо може вибухнути. Але він вибухає тільки якщо навколо є кисень. Без кисню гідроген безпечний. А регулятор призначений для відбирання кисню із повітря.

Є чотири різні пезпекові блокування, які перешкоджають регуляторові забрати із Габу забагато кисню. Та вони сконструйовані для запобігання технічним негараздам, а не зумисному заботажу (мва-ха-ха!).

Коротко кажучи, я можу обдурити регулятор, щоб він висмоктав увесь кисень із Габу. Тоді я зможу зайти у скафандрі (щоб було чим дихати) і робити, що завгодно без страху бути підірваним. Слава!

Я використаю бак з О2 щоб випорскнути невеличку хмарку кисню у гідроген і зроблю іскру двома дротами і батарейкою. Це підпалить гідроген, але горітиме лише та частина, на яку вистачить кисню.

Я робитиму це знову і знову, контрольованими спалахами, поки не спалю увесь гідроген.

Єдина малесенька вада цього плану - це вб’є мою земельку.

Болото може бути родючим ґрунтом, тільки якщо у ньому живуть бактерії. Якщо я позбудусь усього кисню, бактерії помруть. У мене немає поряд 100 мільярдів маленьких скафандрів.

Та все ж це вже половина розв’язку проблеми.

Час зробити перерву у розумовій діяльності.

Капітан Ллюїс була останньою, хто користувався цим ровером. Вона планувала їздити ним і у Сол 7, але натомість полетіла додому. Її особистий дорожній набір все ще у задній частині ровера. Понишпоривши там я знайшов білковий батончик і особисну флушку, мабуть щоб слухати музику під час кермування.

Можна попоїсти і дізнатись, що шановна капітан узяла послухати.

Диско. Побий тебе Господь, Ллюїс.

Ну, наче придумав.

Ґрунтові бактерії звичні до зим. Вони стають менш активними і потребують менше кисню. Я можу знизити температуру у Габі до 1С, і вони впадуть у сплячку. Таке відбувається на Землі постійно. Так вони можуть жити кілька днів. Якщо ви питаєтесь, як же вони переживають тривалі періоди холоду на Землі, то відповідь - ніяк. Бактерії з глибших шарів ґрунту, де тепліше, розмножуються і розповсюджуються вище щоб замінити мертвих бактерій.

Їм все ще знадобиться кисень, але не багато. Гадаю, 1% вмісту вистачить. Така концентрація дозволить бактеріям дихати, та цього не досить для підтримування вогню. Отже гідроген не вибухне.

Але це приводить до ще однієї проблеми. Це план не сподобається картоплі.

Брак кисню її не турбуватиме, а от холод уб’є їх. Тому доведеться пересадити їх у горщики (насправді, у торби) і перенести у ровер. Вони ще навіть не проросли, тому їм ще не потрібне світло.

Виявилось досить складно знайти спосіб примусити ровер підтримувати тепло всередині, коли він без водія. Та я все ж зметикував. Врешті решт, чого доброго, а часу у мене було достатньо.

То ж ось мій план. Спершу, пересаджую картоплю у торби і несу її у ровер (впевнившись, що він підтримує клятий підігрів увімкненим). Відтак знижую температуру у Габі до 1С. Потім знижую вміст О2 до 1%.Потім випалюю гідроген з допомогою батарейки, дротів і баку з О2.

Авжеж. Виглядає як гарна ідея без ризику катастрофи.

Це був сарказм, до речі.

Що ж, маю йти.

Усе пройшло не на 100% вдало.

Кажуть, що жоден план не витримує першої спроби втілення. Не можу не погодитись. Ось що трапилось:

Я зібрався на сміливості повернутись у Габ. Коли зайшов туди, став почуватись трохи впевненіше. Все було там, де я його лишив (а що я чекав? Що марсіяни поцуплять мої речі?).

Охолодити Габ довелось би довго, то ж я відразу запустив процес зниження температури до 1С.

Поскладав по торбам картоплю, разом з тим отримав шанс перевірити, як вона мається. Вона пустила коріння і збирається показати стебло. Тільки я не подумав як перенести її з Габу до роверів. Відповідь виявилась простою. Я поскладав її усю у скафандр Мартінеза. Потім витягнув його назовні до ровера, якого обрав за тимчасову доглядальницю.

Переконавшись, що підлампічений обігрівач лишається увімкненим, я повернувся у Габ.

Коли я зайшов, там було вже досить зимно. Дійшло до 5С. Ловлячи дрижаки і видихаючи з рота пар, я натягнув на себе ще одягу. Добре, що я не огрядний. Я надів одяг Мартінеза ззовні мого, а одяг Фоґеля ззовні Мартінезового. Це ганчір’я було призначення для носіння у довкіллі з контрольованою температурою. Навіть три шари, що були на мені, не зігрівали мене. Я заліз на своє ліжко і укрився коцом щоб зігрітись.

Коли температура дійшла 1С, я прождав ще годину, щоб впевнитись, що бактерії у землі зрозуміли, що час сповільнитись

Наступною проблемою став регулятор. Попри мою пихату впевненість, мені не вдалось з ним впоратись. Він уперто не хотів витягати із повітря забагато кисню. Найнижча межа, якої я зміг досягти, було 15%. Після цього, він рішуче відмовився рухатись нижче, і нічого із моїх дій не могло вплинути. У мене були усі інструкції для втручання і перепрограмування. Та схоже, що протоколи безпеки були записані у ROMи. (прим.п., Read-only memory (ROM) - пам'ять постійного зберігання, енергонезалежна пам'ять, з якої може проводитись тільки зчитування даних)

І хіба на це поскаржишся. Єдине призначення регулятору - це ЗАПОБІГАТИ змінам атмосфери, які зроблять її смертельною. Ніхто у НАСА не думав: “Гей, зробімо можливість зменшення вмісту кисню, що призведе до смерті усіх!”

Довелось застосувати більш примітивний план.

Регулятор використовує різні набори клапанів для взяття зразків повітря і всмоктування повітря для сепарації. Повітря, що розділяється заморожуванням, заходить через один великий клапан на головному модулі. А зразки повітря беруться через 9 маленьких клапанів, які з’єднані рурками із головним модулем. Таким чином можна отримувати середнє значення для Габу і уникнути впливу можливого місцевого дисбалансу.

Я заклеїв стрічкою вісім входів, залишивши один відкритим. Потім я причепив липкою стрічкою пластикову торбу розміром, як мішок, до шийного отвору скафандру (цього разу Джогансенового). У цій торбині я проколов дірочку, настромив і примотав стрічкою торбину до вільного клапану.

Потім я заповнив торбу чистим О2 із скафандрового баку. “Дідько!” - подумав регулятор, - “Краще мені почати витягувати з повітря О2, і якнайскорше!”

Це спрацювало.

Я вирішив не надягати скафандр. Атмосферний тиск очікувався незмінним. Мені був потрібен лише кисень. Тому я узяв каністру з О2 з медичного відсіку. Так у мене було набагато більше свободи рухів. Маска навіть мала гумову стрічку, щоб триматись на обличчі!

Щоправда мені все одно був потрібен скафандр для перевірки справжнього рівня кисню у Габі (бо головний комп’ютер Габа думав, що рівень О2 100%). Адже кожен скафандр знає як перевіряти склад власного повітря.

Поглянемо… Скафандр Мартінеза був у ровері. Джогансенів обдурював регулятор. Ллюїсів виконував роль бака для води. Власний я не хотів зіпсувати (а що?! він припасований саме під мене!). Це лишає мені для роботи три скафандри.

Я узяв скафандр Фоґеля і увімкнув внутрішній повітряний сенсор, лишаючи шолом відчиненим. Коли рівень кисню упав до 12%, я надяг дихальну маску. Рівень падав нижче і нижче. Коли він досяг 1%, я просто від’єднав регулятор від електрики.

Хай я не можу його перепрограмувати, та я можу просто вимкнути цього гада.

У Габі є повсюди аварійні ліхтарики на випадок проблем з електрикою. Я висмикнув світлодіод з одного і залишив стирчати з нього два електродроти, розташовані досить близько один до одного. Тепер коли я його вмикаю, то отримую невеличку іскорку.

Узявши бак з О2 з Фоґелевого скафандру, я прилаштував ремінець до обох його кінців і почепив його на плече. Потім я під’єднав шланг до баку і загнув інший кінець шлангу великим пальцем. Я пустив маленьку цівку О2, таку малу, щоб вона не могла пройти крізь загин.

Я виліз на стіл з огнивом у одній руці і кисневим шлангом, відтак потягнувся угору і спробував, що задумав.

Хай йому грець, все вдалось! Пускаючи О2 над огнивом, я натис на умикач ліхтарика, і чарівний струмінь полум’я вирвався просто із шланга. Звісно, загула пожежна тривога. Та я чув її так часто останнім часом, що заледве звернув на неї увагу.

Потім я знову це зробив. І знову. Короткі пахкання. Без великого полум’я. Я з задоволення продовжував далі.

Я був переповнений радістю! Це був найкращий план з поміж усіх. Я не тільки усував з повітря гідроген, я ще й створював більше води!

Усе йшло прекрасно до самого вибуху.

В один момент я задоволено спалюю гідроген, у інший - я на іншому боці Габу, і мене засипано різними речами. Я важко устав на ноги і побачив, який розгардіяш був у Габі.

Перша моя думка: “Вуха горять, як у пеклі!”

Потім я подумав: “Мені паморочиться,” - і упав на коліна. А потім упав ниць. Отак мені паморочилось. Я обхопив голову обома руками і почав обмацувати її, відчайдушно сподіваючись, що не поранений. Усе наче було на своїх місцях.

Та обмацавши обличчя, я зрозумів у чому справа. Вибух зірвав з мене кисневу маску. Я дихав майже чистим азотом.

Уся підлога була усіяна сміттям. Не було сенсу шукати медичний бак О2. Нема сенсу взагалі шукати що-небудь у цьому гармидері перш ніж я зомлію.

Потім я побачив скафандр Ллюїс, який висів на своєму місці. Його не стягнуло вибухом. Він сам по собі був важким, та ще й усередині було 70 л води.

Метнувшись до нього, я хутко відчинив клапан О2 і встромив голову у горловину (шолом я зняв давно, щоб легше діставатись води). Я дихав доти, доки запаморочення пройшло, потім глибоко вдихнув і затримав віддих.

Все ще не дихаючи, я поглянув на скафандр і пластикову торбу, якими я надурив регулятор. Погана новина - я не зняв їх. Добра новина - їх зняв вибух. Вісім входів все ще були зачиненими, та один все ж має сказати правду.

Прокульгавши до регулятора, я увімкнув його.

Після двох секунд процесу завантаження (він запускається так швидко через зрозумілі причини) регулятор миттево визначив проблему.

Заверещала по усьому Габу тривога низького рівня кисню, а регулятор почав з усією силою накачувати атмосферу чистим киснем. Виділення кисню із атмосфери - це складно і довго., але додавання просто як відчинення клапану.

Я подерся через уламки до скафандру Ллюїс і устромив голову знову, щоб ще подихати нормальним повітрям. Через три хвилини регулятор повернув нормальний рівень кисню у Габі.

Тоді я вперше помітив, як обгорів мій одяг. Добре, що я надяг три шари одягу. Найбільше постраждали рукава. Зовнішнього шару не було. Середній обгорів і у деяких місцях прогорів наскрізь. Внутрішній шар, мій особистий одяг, був у відносно пристойному стані. Схоже мені знову пощастило.

Також, зирнувши на головний комп’ютер Габу, я побачив. що температура піднялась до 15 С. Щось дуже гаряче і дуже вибухове сталось, а я не був упевнений, що саме. Або чому.

І ось тут я нині. Намагаюсь допетрати, щось у біса трапилось.

Після усієї тої праці і пережитого вибуху я знесилений. Завтра мені доведеться зробити мільйон перевірок обладнання і спромогтись з’ясувати, що ж підірвалось, але нині я просто хочу спати.

Сьогодні я знову у ровері. Навіть після видалення гідрогену я не схильний сидіти у Габі, який вибухає без причини. Плюс, я не впевнений, що у ньому нема течі.

Цього разу я узяв нормальну їжу і музику, але не диско.

Я витратив увесь день на прогін усієї діагностики на кожній системі Габу. Це було невимовно нудно, але моє виживання залежить від цих машин, тому це треба було зробити. Не можна просто сподіватись, що вибух не завдав ніякої шкоди, яка хай непомітна зараз, та покажеться пізніше.

Спочатку я зробив найкритичніші перевірки. Номером один була цілісність обшивки Габу. Я був майже впевнений, що вона була у гарному стані, бо перебув у ровері кілька годин, доки спав, а коли повернувся у Габ, то тиск був сталим. Комп’ютер не повідомив про будь-які втрати тиску протягом того часу, окрім невеликих змін, пов’язаних зі зміною температури.

Потім я перевірив оксигенатор. Якщо він зламався, і я не в змозі його відремонтувати, я мертвяк. Та проблем не було.

Потім атмосферний регулятор. Знову ніяких проблем.

Опалювальний модуль, головний набір батарей, баки з О2 і N2, відновлювач води, усі три повітряні шлюзи, системи освітлення, головний комп’ютер… і далі, і далі. Я перевіряв і все більше заспокоювався бачачи, що кожна наступна система звітує про бездоганний дієвий стан.

Маю вклонитися НАСА за це. Вони знають свою справу.

Потім настав відповідальний момент… перевірка ґрунту. Узявши кілька зразків звідусіль у Габі (пам’ятаєте. я усе тут засипав землею), я підготував кілька скелець.

Відніс їх до мікроскопу і перевірив як там мої кохані бактерії. Я видихнув із полегшенням, коли побачив здорові активні бактерії, які роблять свої справи.

Потім я взявся прибирати розгардіяш. У процесі я мав час подумати про те, що ж насправді трапилось.

То що ж трапилось? Ну, маю одну теорію.

Згідно з головним комп’ютером, у момент вибуху внутрішній тиск підскочив до 1,4 атмосфери, в температура піднялась до 15 С за секунди. Але тиск швидко впав до 1 атм. Це мало б сенс, якби регулятор атмосфери працював, але я його вимкнув напередодні.

Температура 15 С продовжувала зберігатись ще деякий час, тому деяке теплове розширення повинно ще зберігатись. Але тиск знову упав, то куди зникає надлишковий тиск? Підвищення температури і зберігання постійного числа атомів всередині має постійно збільшувати тиск. Але цього не сталось.

Я швидко збагнув відповідь. Гідроген (єдина річ, що могла горіти) поєднався з киснем (тобто згорів) і став водою. Вода у тисячу разів щільніша за газ. То ж тепло збільшило тиск, а перетворення гідрогену і кисню у воду, зменшило його до попереднього значення.

Питання на мільйон доларів: звідки узявся кисень? Адже план був саме у тому, щоб обмежити кисень і таким чином відвернути вибух. І це діяло деякий час, доки не стався вибух.

Гадаю, я зрозумів. Треба було краще думати. Пам’ятаєте, як я вирішив не надягати скафандр? Це рішення мало не вбило мене.

Медичний О2 бак змішує чистий кисень з навколишнім повітрям, а потім віддає вам через маску. Маска тримається на обличчі за допомогою невеличкої гумової мотузки, котра охоплює ваш карк. Не дуже щільне прилягання.

Я знаю, про що ви подумали. Маска випускала кисень. Та ні. Киснем дихав я. Коли я вдихав, то створював майже герметичне прилягання маски до обличчя.

Проблема була у видихові. Ви знаєте, скільки кисню ви всотуєте при звичайному диханні? І я не знаю, але не 100%. Кожного вдиху я втягував кисень, мої легені частину його забирали, а потім я видихав його у Габ. Кожного разу, коли видихав, я додавав кисню до системи.

Я просто не подумав про це. Але мусив. Якби ваші легені забирали увесь кисень, штучне дихання рот-у-рот не діяло б. Я такий дурень, раз не подумав про це. І моя недолугість мало не вбила мене.

Я справді маю бути обережнішим.

Добре, що я випалив більшу частину гідрогену до вибуху. Інакше це було б кінцем. А так, вибух був не достатньо сильним, щоб пошкодити Габ. Хоча він був достатньо сильним, щоб майже порвати мої вухові барабанні перетинки.

Відновлювач води зробив своє діло минулої ночі і висмоктав з повітря ще 50 л. Задовго до того, коли гідроген став головною річчю у моєму житті, моєю морокою був брак 60 л при створенні води. Тепер 50 л із неї вже залиті у скафандр Ллюїс, який я тепер називатиму Цистерною, бо так краще звучить. Решта 10 л всмоктав сухий ґрунт.

Сьогодні був день фізичної праці. Я заробив на повню порцію харчів. І щоб відсвяткувати першу ніч після повернення у Габ я розслаблюсь подивлюсь якесь гімняне кіно з ТВ збірки 20-го століття капітана Ллюїс.

Може “Дурні з Газарда”? Спробуймо.

Я проспав сьогодні допізна. Я заслужив це. Після чотирьох ночей жахливого сну у ровері моє ліжко видалось найм’якішою, найглибшою периною усіх часів.

Та все одно я витяг дупу із ліжка і закінчив прибирання після вибуху.

Сьогодні я переніс картоплю назад. І саме вчасно. Вона почала пускати пагони. Виглядала здоровою і задоволеною. Це не якась там хімія, медицина, бактеріологія, аналіз речовинного складу, вибухо-динаміка чи інша хрінь, якою я маявся останнім часом, це - ботаніка. Я впевнений, що хоча б виростити рослини без катастроф я можу.

Правда ж?

А знаєте, що найгірше? Я зробив лише 130 Л води. Треба ще 470 л. Ви мабуть подумали, що після того, як я ДВІЧІ мало не вбив себе, я припиню морочитись з гідразином. Але ні. Я розкладатиму гідразин і спалюватиму гідроген у Габі кожні 10 годин протягом наступних 10 днів. Сподіваймося, що тепер я робитиму це краще. Замість сподівання на вичерпну реакцію, я влаштовуватиму часті “гідрогенні очистки” малими спалахами, щоб гідроген згоряв поступово, а не накопичувався до “марковбивчого” рівня.

У мене купа вільного часу. Кожному бакові СО2 потрібно 10 годин для наповнення. На розкладання гідразину і спалювання гідрогену потрібно лише 20 хвилин. Решту часу я витрачатиму на перегляд телевізора.

І якщо серйозно… Очевидно, що Генерал Лі обжене поліцейський крузер. То чом би Коску не піти на ферму Д’юків і не арештувати їх коли вони НЕ у своїй автівці?