Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Розділ восьмий

Емма підштрикнула мене ліктем.

— Ну?

— Ще хвилину, — сказав я.

Бронвін поставила валізу на платформу, і тепер я стояв на ній, на цілу голову вищий за натовп на вокзалі, і ковзав поглядом по мінливому морю облич. Довга платформа аж кишіла дітьми. Вони ворушилися, ніби амеби під мікроскопом, і ряд за рядом розчинялися у димовій завісі. Обабіч платформи причалювали грізні чорні поїзди й нетерпляче цих дітей заковтували.

Я спиною відчував погляди своїх друзів — вони дивились, як я сканую юрбу. Я повинен був визначити, чи є десь у цій велетенській сипучій масі потвори, які хочуть нас убити. І визначити це я мав лише поглядом, звіряючись із невиразним відчуттям у животі. Зазвичай близька присутність порожняка озивалася болем і була очевидна. Але в такому величезному обширі, як цей, серед сотень людей, моє застереження могло прозвучати шепотом, не більше, стати найлегшим уколом, який легко проґавити.

— А витвори знають, що ми приїхали? — тихо спитала Бронвін, боячись, що її можуть почути нормальні… або ще гірше — якийсь витвір. У них усюди в місті були вуха. Принаймні таку думку нам втовкмачили у голови.

— Із тих, хто міг знати, куди ми їдемо, ми вбили всіх до одного, — гордо заявив Г’ю. — Тобто я вбив.

— А це означає, що шукають вони нас ще активніше, — присадив його Мілард. — І тепер вони хочуть чогось більшого за птаху. Вони хочуть помсти.

— Саме тому ми й не можемо стирчати тут вічно. — Емма постукала мене по нозі. — Ти скоро?

Фокус уваги змістився. Я загубив те місце в юрбі, куди дивився. Почав спочатку.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Мене особисто найбільше турбували не витвори, а порожняки. На той час я вже вбив двох, і кожна зустріч мало не оберталася смертю для мене. Моя удача (якщо це завдяки їй я досі був серед живих) мусила вже закінчуватися. Ось чому я був рішучо налаштований більше не дозволяти порожнякам заскочити мене зненацька. Я робитиму все від мене залежне, щоб відчувати їх на відстані й уникати контакту. Звісно, тікати від бою — це безславно, та слава мене не цікавила. Я хотів лише вижити.

Але справжню небезпеку таїли в собі не фігури на платформі, а сутінки, які клубочилися між ними й за ними. Темрява на полях. Саме на ній я зосередив увагу. Коли я скерував своє чуття у натовп таким чином, щоб обмацати віддалені закапелки в пошуках слідів небезпеки, то відчуття було таке, ніби душа відділилася від тіла. Кілька днів тому я ще не зміг би такого зробити. Здатність скеровувати Чуття на зразок прожектора — то було щось нове.

Цікаво, що ще мені належало дізнатися про себе?

— Порядок. — Я зліз із валізи. — Порожняків нема.

— Це я й сам тобі сказав би, — пробурчав Єнох. — Якби вони тут були, то вже давно б нас зжерли!

Емма відвела мене вбік.

— Якщо ми хочемо мати шанс уціліти у цій битві, ти маєш працювати швидше.

Із тим самим успіхом можна було відправляти на змагання в Олімпійських іграх людину, яка тільки-но навчилася плавати.

— Я стараюся.

Емма кивнула.

— Я знаю. — Вона повернулася до решти й клацнула пальцями, щоб закликати їх до уваги. — Ходімо до тієї телефонної будки. — Вона показала на високу червону будку на іншому боці платформи, ледь помітну крізь потік люду.

— А кому подзвонимо? — поцікавився Г’ю.

— Дивний пес сказав, що на всі лондонські контури напали, а їхніх імбрин повикрадали, — нагадала Емма. — Але ж ми не можемо повірити йому на слово, правда?

— А що, у контур можна подзвонити? — приголомшено спитав я. — По телефону?

Мілард пояснив, що Рада імбрин підтримувала телефонний зв’язок, хоча скористатися ним можна було лише в межах міста.

— Доволі хитромудрий винахід, зважаючи на всі часові розбіжності, — повідомив він. — Те, що ми живемо в часових контурах, не означає, що ми застрягли в кам’яній добі!

Емма взяла мене за руку й наказала решті зробити те саме.

— Важливо триматися разом, — пояснила вона. — Лондон величезний, а бюро знахідок для дивних дітей тут нема.

Так, сплівши руки, ми зайшли в юрбу. Посередині, де Оливка, мов астронавт на Місяці, крокувала в повітрі, наша непевна вервечка трохи вигиналася параболою.

— Ти втрачаєш вагу? — спитала її Бронвін. — Квіточко, тобі потрібні важчі черевики.

— Коли я не їм, як слід, стаю легенькою, як пір’їнка.

— Як слід? Ми щойно наїлися від пуза, як королі!

— Тільки не я, — похитала головою Оливка. — У них не було м’ясних пирогів.

— Ти страшенно перебірлива, як на біженку, — підколов Єнох. — Хоча все одно, Горацій же викинув на вітер усі наші гроші, тому їсти нам доведеться лише те, що вкрадемо чи те, що нам приготує невикрадена імбрина, якщо ми таку знайдемо.

— Гроші ще є, — виправдовуючись, сказав Горацій і подзеленчав монетками в кишені. — Хоча на м’ясні пироги не вистачить. Але картоплі в мундирах, може, й купимо.

— Якщо я з’їм ще одну картоплину в мундирі, то сама на картоплину в мундирі перетворюся, — запхинькала Оливка.

— Люба, це неможливо, — заспокоїла її Бронвін.

— Чому? Пані Сапсан же може перетворюватися на птаху!

Хлопчик, повз якого ми проходили, повернувся і витріщився на нас. Бронвін сердито цитьнула на Оливку. Виказувати наші таємниці перед нормальними було суворо заборонено, навіть якщо вони могли здатися такими фантастичними, що ніхто не повірив би.

Ми проштовхалися крізь останнє скупчення дітей і опинилися біля телефонної будки. У ній було місце лише для трьох, тому всередину протиснулися Емма, Мілард і Горацій, а решта скупчилися біля дверей. Емма зняла слухавку, Горацій видобув із кишені наші останні кілька монет, а Мілард узявся гортати пухкий телефонний довідник, що висів на дроті.

— Ти жартуєш? — спитав я, просунувши голову в будку. — У телефонному довіднику є імбрини?

— Подані адреси несправжні, — пояснив Мілард, — і дзвінки не з’єднують, поки не просвистиш правильний пароль. — Він вирвав сторінку і простягнув її Еммі. — Спробуй оцей. Мілісента Дрізд.

Горацій вкинув монетку в проріз, а Емма набрала номер. Потім Мілард узяв слухавку, просвистів у неї щось по-пташиному й віддав Еммі. Трохи послухавши, вона насупилася.

— Довгі гудки. Ніхто не підходить.

— Нічого страшного! — запевнив Мілард. — Це лише один номер із багатьох. Зараз знайду інший.

Юрба, що нас обтікала біля будки, повільно зупинилася — десь за межами видимості утворився затор. Залізнична платформа була вже майже вщент заповнена. Зусібіч нас оточували нормальні діти. Вони теревенили одне з одним, кричали, штовхалися; а одна дівчинка, яка стояла поряд з Оливкою, гірко плакала. У неї були хвостики й запухлі червоні очі. В одній руці вона несла ковдру, а в іншій — пошарпану картонну валізу. До блузочки в неї була причеплена бирка з великими трафаретними словами й номером:

Оливка дивилась, як плаче дівчинка, і невдовзі її очі теж заблищали від сліз. Зрештою вона більше не змогла це терпіти й спитала, що сталося. Та дівчинка відвела погляд, вдавши, що не почула.

Однак спекатися Оливки було не так легко.

— Що таке? — знову спитала вона. — Ти плачеш, бо тебе продали? — Вона показала на нашивку в дівчинки на блузці. — Це ти стільки коштуєш?

Дівчинка спробувала вшитися, але їй завадила стіна люду.

— Я тебе викуплю і звільню, — не вгавала Оливка. — Але, на жаль, ми витратили всі свої гроші на квитки на поїзд, і тепер навіть на м’ясний пиріг не вистачає, не кажучи вже про рабиню. Мені страшенно шкода.

Дівчинка крутнулася і подивилася Оливці в очі.

— Я не продаюся! — заявила вона і тупнула ніжкою.

— Точно?

— Так! — закричала мала і в нападі шалу зірвала нашивку з блузки та викинула її. — Я просто не хочу їхати в дурне село й жити там, от і все.

— Я теж не хотіла покидати свій дім, але нам довелося, — сказала їй Оливка. — Його зруйнувала бомба.

Риси дівчинки пом’якшилися.

— Мій теж. — Вона поставила валізу на платформу і простягнула руку. — Вибач, що нагрубіянила. Мене звати Джесіка.

— А я Оливка.

І дві маленькі дівчинки потисли одна одній руки, мов статечні джентльмени.

— Мені подобається твоя блузка, — сказала Оливка.

— Дякую. А мені подобається твоє… не знаю, що воно таке, на голові.

— Тіара! — Оливка простягнула руку й торкнулася її. — Але вона не зі справжнього срібла.

— Та нічого. Все одно гарна.

Оливка всміхнулася найширшою усмішкою за весь час, що я був з нею знайомий, а тоді пролунав гучний свисток і з гучномовця затріщав гримкий голос:

— Усім дітям по вагонах! — наказав він. — Чемно і не створюючи тисняви!

Довкола нас знову потоком попливли люди. То тут, то там дорослі підганяли дітей, і я почув, як хтось сказав: «Не хвилюйтеся, скоро ви всі побачите своїх татусів і матусь».

Отоді я й зрозумів, чому на платформі так багато дітей. Їх евакуювали. Із багатьох сотень дітлахів, які юрмилися на вокзалі того ранку, лише ми з друзями приїхали до міста. Решта від’їжджали — їх вивозили задля їхньої ж безпеки. І судячи з вигляду зимових пальт і напхом напханих валіз у декого в руках — мабуть, надовго.

— Мені час, — зітхнула Джесіка. І не встигла Оливка сказати «бувай», як юрба понесла її нову подружку до поїзда. Отак швидко Оливка завела і втратила єдиного нормального друга за все своє життя.

Сідаючи на поїзд, Джесіка озирнулася. «Що зі мною стане?» — мовби запитував її похнюплений вираз обличчя.

Ми проводжали її поглядом, і кожен ставив собі те саме запитання щодо себе.

Стоячи в телефонній будці, Емма скривилася на слухавку.

— Ніхто не відповідає, — пожалілася вона. — На всіх номерах лише довгі гудки.

— Останній, — Мілард простягнув їй наступну видерту сторінку. — Схрести пальці на удачу.

Я уважно дивився на те, як Емма набирає номер, але раптом ззаду виникла якась метушня. Я розвернувся й побачив червонопикого дядька, що махав на нас парасолькою.

— Чого ви тут валандаєтеся? — спитав він. — Ану, негайно вийдіть з будки й сідайте на поїзд!

— Ми щойно з поїзда, — відповів йому Г’ю. — І на інший сідати не збираємося.

— А що ви зробили зі своїми нашивками? — заверещав дядько, бризкаючи слиною. — Негайно їх почепіть, бо клянусь, я запроторю вас у якусь діру, набагато гіршу, ніж Уельс!

— Дядьку, відваліть, — порадив йому Єнох, — бо ми самі вас відправимо прямцем до пекла.

Чоловік налився багрянцем, і я злякався, що в нього на шиї лусне вена. Чути таке від дітей він аж ніяк не звик.

— Я сказав вийти з телефонної будки! — прогорлав він, і, здійнявши парасольку над головою, наче кат сокиру, опустив її на кабель, що тягнувся від будки й стіни. Гучне «хлясь!» — кабель порвався.

У слухавці стало глухо. Закипаючи від тихої люті, Емма підвела погляд.

— Якщо йому так потрібен цей телефон, — сказала вона, — то нехай забирає.

Вона, Мілард і Горацій протиснулися крізь двері будки, а Бронвін тимчасом вхопила дядька за руки й зчепила їх у нього за спиною.

— Стій! — заверещав він. — Відпусти мене!

— О, я відпущу, — пообіцяла Бронвін, а тоді підняла його в повітря, запхала головою вперед у будку й забарикадувала двері його ж парасолькою. Дядько вищав і гупав у шибку, стрибав у будці, немов жирний метелик, якого закоркували у пляшці. Постояти й поспостерігати за ним було б весело, але дядько привертав до себе забагато уваги. З усього вокзалу до нас сходилися дорослі. Треба було йти.

Ми взялися за руки і щодуху рвонули до турнікетів, залишаючи за собою шлейф із нормальних, які розмахували руками, силкуючись зберегти рівновагу. Заверещав гудок потяга, і луною йому відповіли нутрощі валізи Бронвін, де пані Сапсан підлітала й падала, як білизна у пралці. Надто легка, щоб бігти, Оливка трималася за шию Бронвін і летіла позаду неї, наче напівнадута повітряна кулька на ниточці.

Деякі з тих дорослих були ближче до виходу, ніж ми, тож замість оббігти їх, ми спробували врізатися тараном і прорватися.

Не вийшло.

Першою нас перехопила кремезна жінка. Вона вдарила Єноха по голові сумкою і схопила його. А коли Емма спробувала її відтягти, її за руки схопили двоє чоловіків і поклали на платформу. Я збирався стрибнути на них і визволити її, та не встиг — мене за руки вхопив третій чолов’яга.

— Хто-небудь, зробіть щось! — закричала Бронвін. Усі ми розуміли, що вона має на увазі, але незрозуміло було, хто з нас має свободу діяти. Аж ось повз Єнохів ніс пролетіла бджола і встромила своє жало у філейну частину жінки, яка перекрила дорогу Єноху. Та заверещала й підскочила.

— Так! — вигукнув Єнох. — Давай бджіл!

— Вони втомилися! — викрикнув у відповідь Г’ю. — Щойно полягали спати після того, як врятували тебе минулого разу! — Але він розумів, що іншого виходу нема. Емму тримали за руки, Бронвін захищала валізу й Оливку від трійці розлючених провідників поїзда, і до нас уже бігли інші дорослі. Тож Г’ю став гатити себе в груди, наче хотів вибити звідти шматок їжі, якою поперхнувся. За мить він розкотисто відригнув, і з рота йому вилетіло з десяток бджіл. Вони описали кілька кіл понад головами, потім зорієнтувалися й почали жалити всіх дорослих, які трапилися їм на очі.

Чоловіки, які тримали Емму, пустили її й утекли. Того, який ухопив мене, бджола вжалила прямісінько в кінчик носа, від чого він завив і замахав руками, наче одержимий демонами. А невдовзі вже всі дорослі порозбігалися хто куди. Намагаючись захиститися від крихітних жалючих нападників, вони наче виконували судомний танець — на радість усім дітям на платформі, які сміялися, плескали в долоні й махали руками в повітрі, перекривлюючи своїх жалюгідних старших.

Про нас усі забули, тож ми піднялися, чкурнули до турнікетів і вибігли у сум’ятливий лондонський день.

Ми загубилися у хаосі вулиць. Нас наче занурили у банку з перекаламученою рідиною, де літали різні часточки. Джентльмени, леді, робочі, солдати, вуличні дітлахи й жебраки — усі бігли кудись у різні боки у своїх справах, оминаючи крихітні машинки, що плювалися вихлопами, і торговців із візками, що нахвалювали свій крам, і вуличних музикантів, що грали на трубах, і автобуси, що сигналили та, здригаючись, зупинялися, щоб виплюнути на залюднені тротуари ще порцію люду. І все це вміщував у собі каньйон будинків із колонами, що тяглися вулицею і потроху щезали в затінку, бо полуденне сонце висіло низько і, затягнене димком лондонських випарів, світило доволі мляво, ніби ліхтар, що блимає крізь туман.

Відчувши запаморочення, я прикрив очі й дозволив Еммі тягти мене вулицею, а вільною рукою сягнув у кишеню й торкнувся холодного скла телефону. На диво, він мене заспокоював. Мій телефон був непридатним реліктом минулого, але водночас предметом, наділеним певною силою, — як довга тонка нитка, що з’єднувала цей незрозумілий світ з упізнаваним світом здорового глузду, до якого я колись належав. Ця річ, коли я її торкався, ніби промовляла до мене: «Ти тут, це реально, ти не спиш, ти — це досі ти», — і чомусь від цього все навколо вібрувало трохи повільніше.

Єнох зростав у Лондоні, стверджував, що досі знає його вулиці, тож дорогу нам показував він. Ми пробиралися завулками й задніми дворами, тому попервах місто здавалося лабіринтом сірих стін і стічних канав, а вся його велич проглядала лише уривками, коли ми перебігали через широкі бульвари й поверталися в прихисток тіней. Ми перетворили це на гру: сміялися, бігали навперейми паралельними завулками. Горацій удав, що перечепився через бордюр, але одразу жваво скочив на ноги й вклонився, мов танцівник, торкнувшись капелюха. Ми сміялися, мов ненормальні, нам трохи паморочилося в головах і не вірилося, що ми дістались аж сюди — до самого Лондона через моря, ліси, повз зубатих порожняків та витвірські ескадрони смерті.

Ми подолали значний відрізок шляху, що відділяв нас од залізничного вокзалу, і зупинилися в провулку біля сміттєвих баків, щоб передихнути. Бронвін поставила валізу, витягла звідти пані Сапсан, і та, мов нетвереза, побрела, похитуючись, по бруківці. Горацій і Мілард вибухнули сміхом.

— Що смішного? — спитала Бронвін. — Пані Сапсан не винна, що її захитало.

Горацій розвів руки в широкому жесті.

— Ласкаво просимо в прекрасний Лондон! — проголосив він. — Єноху, він ще величніший, ніж ти описував! Сімдесят п’ять років: Лондон, Лондон, Лондон! Найбільше місто на Землі!

Мілард підняв кришку сміттєвого бака.

— Лондон! Найвишуканіші недоїдки на кожному кроці!

Горацій зняв капелюха.

— Лондон! Тут навіть щури ходять у циліндрах!

— Ой, ну такого я вам не розказував, — заперечив Єнох.

— Розказував! — вигукнула Оливка. — Ти завжди казав: «Ну, у Лондоні так не роблять» або «От у Лондоні їжа набагато краща».

— Але ж ми не на екскурсії містом, — ображено промовив Єнох. — Що вам краще: іти завулками чи попастися витворам?

Горацій зробив вигляд, що не чує.

— Лондон, де кожен день святковий… для безхатька.

І він від душі та дуже заметливо розсміявся. Невдовзі ми всі підсміювалися, навіть Єнох.

— Ну, мабуть, я таки трохи прикрасив дійсність, — визнав він.

— Не розумію, що такого хорошого в цьому Лондоні, — набурмосилась Оливка. — Брудний, смердючий, і тут повно жорстоких поганих людей, які змушують дітей плакати. Ненавиджу його! — І, скорчивши невдоволену міну, додала: — А ще я доволі зголодніла! — після чого всі розреготалися ще дужче.

— Ті люди на вокзалі були огидні, — сказав Мілард. — Вони дістали по заслузі! Ніколи не забуду обличчя того чоловіка, коли Бронвін запхала його в телефонну будку.

— І тієї жахливої жінки, коли її в дупу вкусила бджола, — додав Єнох. — Я б гроші заплатив, аби ще раз це побачити.

Я глянув на Г’ю, бо думав, що він теж щось скаже, але той стояв до нас спиною і в нього тремтіли плечі.

— Г’ю? — спитав я. — Ти в порядку?

Він відсапнувся.

— Усім начхати, — сказав він. — Забудьте ви про того старого Г’ю, він всього-на-всього врятував усім філейні частини, нащо йому дякувати?

Присоромлені, ми попросили в нього вибачення й подякували.

— Пробач, Г’ю.

— Ще раз дякую, Г’ю.

— Ти наш патичок-рятівничок, Г’ю.

Він повернувся до нас обличчям.

— Знаєте, вони були моїми друзями.

— Ми досі друзі! — вигукнула Оливка.

— Не ви. Мої бджоли! Вони можуть жалити лише один раз, а потім світло гасне, і привіт, великий рій на небесах. А тепер у мене лишився тільки Генрі, та й той не може літати, бо в нього лише одне крило. — Він виставив долоню, повільно розгорнув пальці, й ми побачили Генрі, який махав до нас одним крилом.

— Нумо, друже, — прошепотів йому Г’ю. — Пора додому. — Він виставив уперед язика, поклав на нього бджолу й стулив рота.

Єнох поплескав його по плечу.

— Я заради тебе готовий повернути їх до життя, але не знаю, чи вдасться це, бо вони такі маленькі.

— Усе одно спасибі. — Г’ю прокашлявся і сильно потер щоки, неначе сердився на свої сльози за те, що вони його виказали.

— Ми знайдемо тобі інших бджіл, коли вилікуємо пані Сапсан, — спробувала втішити його Бронвін.

— До речі, — звернувся Єнох до Емми, — тобі вдалося додзвонитися по тому телефону до якоїсь імбрини?

— До жодної, — відповіла Емма і, згорбившись, сіла на перевернутий смітник. — Я сподівалася, що бодай раз нам неймовірно пощастить. Але ні.

— Тоді, схоже, собака мав рацію, — сказав Горацій. — Великі контури Лондона впали перед ворогом. — Він урочисто схилив голову. — Сталося найгірше. Усіх наших імбрин викрали.

Ми всі посхиляли голову. Веселощі мов рукою зняло.

— У такому разі, — мовив Єнох, — Міларде, розказуй нам усе, що ти знаєш про каральні контури. Якщо імбрини саме там, нам доведеться організувати рятувальну операцію.

— Ні, — похитав головою Мілард. — Ні, ні, ні.

— Тобто як це — ні? — здивувалася Емма.

Мілард здушено захрипів і став якось дивно дихати.

— Тобто… ми не можемо…

Здавалося, слова застрягли йому в горлі.

— Що з ним таке? — спитала Бронвін. — Міле, що сталося?

— Ану, кажи, що означає це твоє «ні», — погрозливо наказала йому Емма.

— Бо ми загинемо, ось чому! — голос у Міларда зривався.

— Але там, у звіринці, ти говорив так, наче це дуже просто! — нагадав я йому. — Наче ми можемо зайти в каральний контур у ритмі вальсу…

Мілард був у істериці, дихав часто-часто — і мене це налякало. Бронвін знайшла зіжмаканий паперовий пакет і сказала йому дихати в нього. Трохи прийшовши до тями, він відповів:

— Пробратися в такий контур доволі просто, — повільно, контролюючи дихання, промовив він. — А от вибратися проблемно. Тобто живими вибратися. Каральні контури — вони такі, як про них розказував пес, і ще гірші. Ріки вогню… кровожерні вікінги… у повітрі витає чума, не можна дихати… а на додачу до всього цього, наче якесь диявольське попурі, птах його знає скільки витворів і порожняків!

— Що ж, фантастика! — Горацій підняв руки. — Знаєш, ти міг би й раніше нам сказати… наприклад, у звіринці, коли ми все це планували.

— Горацію, а що б це змінило? — Він ще кілька разів вдихнув повітря з пакета. — Якби я описав це все у лячних барвах, ви б дозволили, щоб людяність пані Сапсан вичахла?

— Звісно, ні, — обурився Горацій. — Але ти мав розказати нам правду.

Мілард впустив пакет на землю. До нього поверталися сили, а разом із ними — і впевненість.

— Визнаю: я трохи применшив небезпеку каральних контурів. Але ж я не думав, що ми справді колись підемо в них! Попри всі ті набридливі розповіді про Лондон, я був певен, що ми знайдемо щонайменше один контур, на який ще не напали, і там буде імбрина, на яку можна розраховувати. І як нам відомо, ми ще можемо його знайти! Чи можемо ми знати напевно, що їх усіх викрали? Чи бачили ми їхні розграбовані контури на власні очі? Що, як телефони імбрин просто… відімкнули?

— Усі? — із сарказмом спитав Єнох.

На це навіть Оливка, вічна оптимістка Оливка похитала головою.

— Міларде, то що ти пропонуєш? — спитала Емма. — Обійти всі лондонські контури в надії на те, що знайдемо когось удома? І які шанси на те, що зіпсовані, які нас шукають, залишать ці контури без охорони?

— Думаю, у нас більше шансів пережити ніч, якщо ми проведемо її, граючи в російську рулетку, — підштрикнув Єнох.

— Я лише маю на увазі, — сказав Мілард, — що в нас немає доказів…

— А яких доказів тобі ще треба? — спитала Емма. — Калюж крові? Купи повисмикуваного з імбрини пір’я? Пані Шилодзьобка була переконана, що всіх лондонських імбрин викрали. І ти що, більше знаєш, ніж пані Королик, сама імбрина? А тепер ми тут, і жоден контур не відповідає на телефонні дзвінки. Тож, будь ласка, розкажи мені, чим ходіння від контуру до контуру відрізняється від самогубчо небезпечного марнування часу?

— Стривайте, я зрозумів! — вигукнув Мілард. — А як щодо пані Королик?

— А що з нею? — спитала Емма.

— Ви забули, що нам розказував пес. Кілька днів тому пані Королик вирушила в Лондон, коли почула, що її сестер-імбрин викрали.

— Ну і?..

— А що, як вона досі тут?

— Тоді її, найпевніше, уже схопили, — висловив припущення Єнох.

— А якщо ні? — Голос Міларда бринів надією. — Вона могла б допомогти пані Сапсан, і тоді нам би не довелося навіть близько підходити до каральних контурів!

— І де ти пропонуєш її шукати? — ущипливо спитав Єнох. — Залазити на дахи й викрикувати її ім’я? Це тобі не Кернгольм, у цьому місті мільйони людей!

— Її голуби, — сказав Мілард.

— Що?

— Про те, що імбрин викрадають, пані Королик сповістили її незвичайні голуби. Якщо вони знали, куди забрали решту імбрин, тоді й про місце перебування пані Королик мають знати. Зрештою, вони належать їй.

— Ха! — шпигнув Єнох. — Єдине, що тут здається більш нормальним, ніж простакуваті дами середнього віку, — це зграї голубів. І ви хочете обшукати весь Лондон, щоб знайти одну зграю?

— Так, якось воно трохи нереально, — погодилася Емма. — Пробач, Міле, я не уявляю, як із цього може щось вийти.

— Тоді вам пощастило, що я нашу поїздку потягом використав для досліджень, а не для пустопорожньої балаканини. Хто-небудь, дайте мені «Казки»!

Бронвін пошукала у валізі книгу й передала йому. Мілард заходився енергійно гортати сторінки.

— Тут можна стільки відповідей знайти, — сказав він. — Якщо, звісно, знаєш, що шукати. — На одній сторінці він зупинився і тицьнув пальцем у верхній рядок. — Ага! — І розвернув книжку, щоб показати нам свою знахідку.

Казка називалася «Голуби святого Павла».

— А хай йому грець, — протягнула Бронвін. — Це можуть бути ті самі голуби, про яких ми говоримо?

— Якщо про них написано в «Казках», то це майже напевно дивні голуби, — сказав Мілард. — А скільки зграй дивних голубів може існувати на світі?

Оливка заплескала в долоні.

— Міларде, ти геній! — вигукнула вона.

— Дякую, так, я знаю.

— Стоп, щось я заплутався, — сказав я. — А чому вони святого Павла?

— Навіть я знаю, — докорила Оливка. — Це собор! — Підійшовши до кінця провулка, вона показала на велетенську баню, що височіла вдалині.

— Це найбільший і найвеличніший собор у Лондоні, — пояснив Мілард, — і якщо чуйка мене не підводить, то саме там і гніздяться голуби пані Королик.

— Сподіватимемося, що вони вдома, — сказала Емма. — І що в них для нас є добрі новини. У нас на них останнім часом дефіцит.

Поки ми пробиралися лабіринтом вузеньких вуличок до собору, на всіх напала похмура мовчанка. Тривалий час ніхто з нас не зронив ні слова, лише взуття стукотіло об бруківку і місто шуміло довкола: літаки, рівний гуркіт транспорту, сирени навкруги нас заливалися співом і зривалися на тонке виття.

Що далі від вокзалу ми відходили, то більше бачили слідів бомб, які дощем пролилися на Лондон. Фронтони будівель, побиті шрапнеллю. Розтрощені вікна. Вулиці, що блищали від інею з потовченого на порох скла. У небі виднілися пухкі сріблясті дирижаблики, з’єднані з землею за допомогою довгого павутиння дротів.

— Аеростатні заслони, — пояснила Емма, коли побачила, що я вигнув шию і дивлюся на одну з тих штук. — Німецькі бомбардувальники заплутуються в них уночі й падають.

Далі ми підійшли до місця руйнації, такого дивного, що я мусив зупинитися і з відвислою щелепою роздивлятися — не від якогось нездорового вуаєризму, а тому, що мозок відмовлявся сприймати те видиво без додаткової роботи. На всю широчінь вулиці розкинулася вирва від бомби, схожа на рот чудовиська, де замість зубів стирчали уламки тротуару. З одного краю вибухом відірвало передню стіну будівлі, проте всередині все залишилося більш-менш цілим. Це нагадувало ляльковий будиночок: усі кімнати було видно з вулиці — їдальню зі столом, накритим до обіду, сімейні фотографії на стінах у коридорі (знімки перекосилися, проте досі висіли), рулон туалетного паперу, розкрученого і підхопленого вітром, що майорів у повітрі, наче довгий білий прапор.

— Цей будинок забули добудувати? — спитала Оливка.

— Ні, дурненька, — відповів їй Єнох. — У нього влучила бомба.

Якусь мить здавалося, що Оливка от-от розплачеться, та потім її личко набуло рішучого вигляду, вона погрозила кулаком у небо і викрикнула:

— Мерзенний Гітлер! Зупини цю жахливу війну і забирайся туди, звідки взявся!

Бронвін погладила її по руці.

— Шшш, маленька. Він тебе не чує.

— Це несправедливо, — промовила Оливка. — Я втомилася від літаків, бомб і війни.

— Ми всі втомилися, — сказав їй Єнох. — Навіть я.

І тут я почув крик Горація. Рвучко розвернувся й побачив, що він показує пальцем на щось на дорозі. Я побіг, щоб роздивитися, і раптом так і застиг. Мозок кричав мені «Тікай!», але ноги не слухалися.

То була піраміда людських голів. Почорнілих і продавлених, з роззявленими ротами, зі щільно сплющеними від жару повіками. Голів, сплавлених і зібраних у купу в канаві, наче якась гідра з фільму жаху. Емма підійшла подивитися, зойкнула і відвернулася. Підійшла Бронвін і застогнала. Г’ю накрив блювотний рефлекс, він затулив очі долонями. Останнім підійшов Єнох. Та його ця сцена, здавалося, анітрохи не стурбувала. Він холоднокровно підштовхнув одну голову ногою і повідомив, що це просто воскові манекени вивалилися з вітрини розбомбленої крамниці з перуками. Нам усім стало трохи соромно, але страх від цього чомусь нікуди не подівся. Бо хай навіть голови не були справжніми, та за ними стояло щось справжнє, поховане під горами сміття довкола нас.

— Ходімо вже, — запропонувала Емма. — Це кладовище якесь.

Ми пішли далі. Я старався не відривати погляду від землі, але відмежуватися від усіх кошмарів, що траплялися нам дорогою, не випадало. Знищена руїна, що вивергала стовп диму. Одинокий пожежник, якого змогли відправити на гасіння полум’я, згорбився від своєї поразки, змучений і весь у пухирях. Зі шланга вже не текла вода. Та він і далі стояв, неначе тепер його робота полягала в тому, щоб бути свідком.

Дитина у візочку, заплакана, сама на вулиці.

Бронвін від жалю аж крок уповільнила.

— А ми не можемо їм якось допомогти?

— Це нічого не змінить, — сказав Мілард. — Ці люди належать минулому, а минуле змінити не можна.

Бронвін засмучено кивнула. Вона розуміла, що так і є, але їй потрібно було це почути. Наша присутність у тому Лондоні була примарною, нас там майже не було.

Здійнялася хмара попелу й затулила пожежника й дитину. Ми йшли далі, задихаючись від куряви руїн, яку ніс вітер. Стертий на порох бетон лягав білим шаром на наш одяг, і наші обличчя ставали білими, як кістка.

Ми постаралися якнайшвидше проминути зруйновані квартали, і, на диво, вулиці навколо знову ожили. Зовсім неподалік від пекла люди ходили у своїх справах по тротуарах, жили в будинках, де ще була електрика, вікна і стіни. Ми завернули за ріг, і перед нами з’явилася баня собору, горда й, сановита попри смуги чорного від вогню каменю та кілька осипаних арок. Щоб знищити собор Святого Павла (як, власне, і дух самого міста), знадобилося б щось більше, ніж кілька бомб.

Наше полювання почалося на площі біля собору, де старі чоловіки на лавках годували голубів. Спочатку ми зчинили рейвах: налетіли на зграю і стали хапати їх, але голуби знялися на крило. Старі забурчали, і ми відійшли, щоб чекати на їх повернення. І зрештою вони повернулися (голуби — не найрозумніші створіння на планеті), а ми по черзі з невинним виглядом заходили в самісіньку гущу зграї й намагалися заскочити їх зненацька — тягнулися руками вниз, щоб зловити.

Я думав, пощастить Оливці, малій і спритній, або Г’ю з його особливим зв’язком з іншими крилатими істотами. Але обоє зазнали приниження. Мілард упорався не набагато краще, а його ж голуби навіть бачити не могли. На той час, коли настала моя черга, птахам, напевно, вже до чортиків остогидло, що ми до них ліземо, бо тієї ж миті, як я прогулянковим кроком вийшов на площу, вони всі знялися в повітря й розбомбили мене випорожненнями. Довелося стрімголов мчати до фонтанчика, щоб помити голову.

Врешті-решт голуба впіймав Горацій. Він всівся поряд зі старими й кидав насіння, поки птахи не оточили його. Потім поволі нахилився, простягнув руку і якнайспокійніше вхопив одного за лапи.

— Попався! — закричав Горацій.

Птах залопотів крильми й спробував вирватися, та Горацій тримав міцно.

Він приніс голуба до нас.

— А як дізнатися, що він незвичайний? — Горацій перевернув птаха, щоб роздивитися його живіт, наче сподівався знайти там якусь бирку.

— Показати його пані Сапсан, — сказала Емма. — Вона має знати.

Тож ми відкрили валізу Бронвін, заштовхали голуба всередину до пані Сапсан і прикрили кришку. Голуб запищав, наче його рвали на шматки.

— Пані С, полегше там! — скривившись, закричав я.

Коли Бронвін підняла кришку, у повітря здійнялося голуб’яче пір’ячко, але самого голуба не було видно.

— О ні, вона його з’їла! — вигукнула Бронвін.

— Не з’їла, — заспокоїла її Емма. — Подивись під нею!

Пані Сапсан підвелася й відступила вбік, і виявилося, що під нею був маленький голуб, живий, але причмелений.

— То як? — нетерпеливився Єнох. — Це один із голубів пані Королик чи ні?

Пані Сапсан легенько підштовхнула голуба дзьобом, і той полетів. Потім вона вискочила з валізи, пошкутильгала на площу і одним гучним пронизливим криком розігнала решту голубів. Її сигнал був зрозумілий: не тільки голуб Горація не був незвичайним. Жоден із них не був незвичайним. Нам потрібно було шукати далі.

Пані Сапсан пострибала в бік собору і нетерпляче забила крилом. Наздогнали ми її вже на сходах. Споруда нависала над нами, велетенську баню обрамлювали легкі дзвіниці. Із мармурових барельєфів на нас люто зиркала армія ангелів у плямах сажі.

— І як ми весь цей велетенський собор обшукаємо? — висловив я сумнів вголос.

— Приміщення за приміщенням, — відказала Емма.

Біля дверей нас зупинив дивний шум. Здавалося, що ожила автомобільна сигналізація. Вона заливалася довгими повільними дугами: то на ноту вище, то на ноту нижче. Але, звісно, тисяча дев’ятсот сорокового року ще не було жодних автомобільних сигналізацій. То була сирена повітряної тривоги.

Горацій зіщулився.

— Німці летять! — закричав він. — Смерть із неба!

— Ми не знаємо, що це означає, — спробувала заспокоїти його Емма. — Може, фальшива тривога чи перевірка.

Але вулиці й площа швидко спорожніли. Старі чоловіки позгортали свої газети й покинули лавки.

— А вони не вважають це перевіркою, — завважив Горацій.

— Відколи це ми боїмося кількох бомбочок? — спитав Єнох. — Годі говорити, наче якесь нормальне дівчисько!

— Чи варто нагадувати, — відказав Мілард, — що це не ті бомби, до яких ми звикли. На відміну від тих, що падали на Кернгольм, ми не знаємо, де ці приземляться.

— А це ще одна причина знайти те, по що ми прийшли, і знайти швидко! — І Емма повела нас усередину.

Інтер’єр собору вражав масивністю. Усередині (хоч це було й неможливо) він здавався ще більшим, ніж зовні. І, попри руйнування, подекуди видно було відважних вірян, що уклякли в беззвучній молитві. Вівтар завалило уламками каменю. Там, де бомба прошила дах, широкими променями проникало всередину сонце. На поваленій колоні сидів одинокий солдат й крізь розламану стелю дивився на небо.

Ми блукали, задерши голови, а під ногами в нас хрускотіли уламки бетону і розбитих кахлів.

— Нічого не бачу, — пожалівся Горацій. — Тут достатньо закапелків, щоб могли сховатися десять тисяч голубів!

— А ти не дивися, — сказав йому Г’ю. — Слухай.

Ми зупинилися й нашорошили вуха, силкуючись почути виразне туркотіння голубів. Але все перекривала нескінченна сирена, а крізь неї чути було ще глуху тріскотняву, схожу на гуркіт грому. Я наказував собі зберігати спокій, але серце гупало, як барабанна установка.

Падали бомби.

— Нам треба йти. — Паніка стискала мені горло. — Тут неподалік має бути бомбосховище. Якесь укриття, де можна сховатися.

— Але ми так близько, — із докором сказала Бронвін. — Ми не можемо отак узяти й усе покинути.

Ще один глухий удар, уже ближче. Решта теж нервувалися.

— Може, Джейкоб правильно каже, — озвався Горацій. — Ходімо знайдемо якийсь сховок і перечекаємо бомбардування. Потім, коли все закінчиться, прийдемо шукати далі.

— Безпечного укриття немає, — повідомив нам Єнох. — Ці бомби можуть проникати навіть у глибинні сховища.

— У контур вони проникнути не зможуть, — заперечила Емма. — А якщо є казка про цей собор, то і вхід у контур теж має бути десь тут.

— Можливо, — кивнув Мілард. — Можливо, можливо. Дайте мені книжку, і я проведу дослідження.

Бронвін відчинила валізу й простягнула Міларду книгу.

— Зараз побачимо. — Він прогортав сторінки до казки про голубів святого Павла.

«Навколо нас падають бомби, а ми казки читаємо, — подумав я. — Я потрапив у царство божевільних».

— Слухайте уважно! — проголосив Мілард. — Якщо десь тут і є вхід у контур, то ця казка може підказати, як його знайти. На щастя, вона коротенька.

Надворі впала бомба. Задрижала підлога, зі стелі посипався тиньк. Я зціпив зуби й постарався зосередитися на диханні.

Незворушний Мілард прокашлявся.

— «Голуби святого Павла!» — гучним розкотистим голосом прочитав він.

— Ми вже знаємо назву! — нетерпляче прикрикнув на нього Єнох.

— Будь ласка, читай швидше, — попросила Бронвін.

— Якщо ви не облишите мене перебивати, ми простирчимо тут цілу ніч, — попередив Мілард і почав читати.

«Колись давно, у дивні часи, ще до того, як у місті Лондон з’явилися вежі, шпилі та будь-які інші високі споруди, жила собі зграя голубів, які забрали собі в голову, що їм потрібне гарне місце, щоб гніздитися на височині, понад метушнею і ґвалтом людського суспільства. Вони знали, як його побудувати, бо голуби за природою своєю будівельники і набагато розумніші, ніж ми про них думаємо. Але жителі стародавнього Лондона не цікавилися будівництвом високих споруд, тому якось уночі голуби потайки залетіли у спальню до найпрацьовитішої людини, яку тільки змогли знайти, й нашептали їй на вухо плани спорудження величної вежі.

Вранці той чоловік прокинувся у великому піднесенні. Йому наснилася (принаймні так він думав) велична церква з великим шпилем, що стримів до неба, церква, яка виросте на найвищому в місті пагорбі. Через кілька років, величезним для людей коштом церкву спорудили. То була дуже висока вежа, і всередині було достатньо різних куточків і закапелків, де могли гніздитися голуби, тож вони були собою дуже задоволені.

А тоді якось місто розграбували вікінги й спалили вежу дощенту, тому голубам довелося шукати іншого будівничого, нашептати йому на вухо й терпляче чекати, коли зведуть нову міську церкву-вежу — цього разу ще величнішу й вищу за попередню. І її збудували, і була вона дуже пишна та висока. Та згодом теж згоріла.

Так усе відбувалося протягом сотень років: вежі горіли, голуби нашіптували задуми ще вищих і величніших веж поколінням будівничих, до яких натхнення приходило чомусь уночі. І хоч ці будівничі не знали, чим вони завдячують птахам, але ставилися до них шанобливо й дозволяли гніздитися скрізь, де заманеться: у нефах і дзвіницях, як охоронцям церкви, котрими вони насправді й були».

— Це не надто корисна інформація, — сказав Єнох. — Переходь до тієї частини, де про вхід до контуру!

— Я переходжу до того, до чого переходжу! — відрізав Мілард. — «Церкви-вежі з’являлися й зникали, і врешті-решт задуми голубів стали такими амбітними, що пошуки людини, достатньо розумної, щоб їх втілити, забрали дуже багато часу. Та коли такого чоловіка знайшли, він не хотів слухатися, бо вважав, що пагорб проклято, адже в минулому на ньому згоріло так багато церков. Та хоч він намагався викинути цю думку з голови, голуби щоночі поверталися й нашіптували її йому на вухо. І все одно чоловік не хотів нічого робити. Тому якось вони прилетіли до нього вдень (чого ніколи раніше не робили) і сказали йому своєю дивною сміхотливою мовою, що він — єдина людина, здатна спорудити для них вежу, і він просто мусить це зробити. Одначе він відмовився і вигнав їх зі свого дому з криками: «Киш, киш, геть звідси, брудні створіння!»

Ображені голуби, яких охопило бажання помсти, переслідували чоловіка, аж поки не довели його мало не до божевілля: літали за ним усюди, куди він ходив, тягали дзьобами за одяг, за волосся, бруднили їжу пір’ям з хвоста, стукали у вікно вночі, щоб не міг спати, — аж поки одного дня він не впав на коліна й не закричав: «О голуби! Я побудую все, що ви захочете, якщо ви наглядатимете за цією будівлею і берегтимете її від вогню!»

І замислилися над цим голуби. Порадившись між собою, вони вирішили, що могли б краще оберігати вежі минулого, і проголосували за те, щоб докласти всіх зусиль і захищати їх у майбутньому. Отож чоловік узявся за будівництво і спорудив височезний собор з двома вежами й банею. І такий він був величний, і такі були втішені зробленим чоловік та голуби, що відтоді потоваришували вони на віки вічні — до кінця життя, хоч би куди йшов чоловік, усюди брав із собою голуба-порадника. Навіть після його смерті в досить похилому й щасливому віці птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях. Та й донині собор, який вони збудували, стоїть на найвищому пагорбі Лондона, і за ним досі наглядають голуби».

Мілард згорнув книгу.

— Кінець.

Емма роздратовано пхикнула.

— Ну добре, наглядають, але звідки?

— У нашому нинішньому становищі казка про котів на Місяці й то була б кориснішою, — висловився Єнох.

— Я нічогісінько не розумію, — призналася Бронвін. — А ви?

Мій розум наче вхопився за щось в тій казці, за щось у рядку про «нижні краї», але на думку спало лише одне:

— Голуби в пеклі?

Упала ще одна бомба, струсонувши всю споруду, і десь високо вгорі зненацька залопотіли крила. Ми підвели очі й побачили трьох наляканих голубів, які стрімко вилетіли з якогось сховку в кроквах. Пані Сапсан радісно заклекотала, мовби кажучи: «Це вони!» Бронвін підхопила її на руки, і ми побігли за птахами. Вони пролетіли вздовж усього нефа, різко повернули й зникли у проході.

За кілька секунд до того проходу добігли й ми. На моє полегшення, він вів не надвір, де в нас не було б жодної надії їх зловити, а до сходового колодязя, униз гвинтовою драбиною.

— Ха! — Єнох сплеснув у пухкі долоні. — От вони й попалися — самі себе загнали у пастку в підвалі!

Ми притьмом побігли вниз сходами. Внизу виявилося велике тьмяне приміщення, стіни й підлога в якому були вимощені каменем. Там було холодно, вогко і панувала майже цілковита темрява, бо електрику вибило, тому Емма запалила іскру в руці й освітлювала нею стіни підвалу, поки не стало зрозуміло, що це за місце. У нас під ногами від стіни до стіни тяглися мармурові плити з вирізьбленими на них написами. На плиті піді мною було написано:

— Це не підвал, — сказала Емма. — Це крипта.

Мене пробрав мороз, і я став ближче до світла й тепла Емминого вогника.

— Тобто у підлозі поховані люди? — тремтючим голосом спитала Оливка.

— То й що з того? — не зрозумів Єнох. — Нумо, краще впіймаймо клятого голуба, перш ніж одна з тих бомб поховає в підлозі нас.

Емма описала рукою коло, підсвічуючи стіни.

— Вони мають бути десь тут. Крім сходів, іншого виходу звідси немає.

І тут ми почули лопотіння крил. Я напружився. Емма зробила свій вогник яскравішим і націлила на джерело звуку. Промінець її миготливого світла впав на гробницю з пласким верхом, що здіймалася на кілька футів над підлогою. А між гробницею та стіною був проміжок, якого ми не бачили з того місця, де стояли. Ідеальний сховок для птаха.

Емма підняла вказівний палець до губ і жестом показала нам іти за нею. Ми скрадаючись перетнули підвал. Уже біля гробниці розосередилися, щоб оточити її з трьох боків.

— Готові? — самими губами промовила Емма.

Решта кивнули. Я підняв великий палець. Емма навшпиньки прокралася вперед, щоб зазирнути за гробницю… і її обличчя витягнулося.

— Нічого! — І від досади тупнула ногою об підлогу.

— Я не розумію, — сказав Єнох. — Вони ж залетіли прямісінько сюди!

Ми всі підійшли поближче, щоб подивитися.

— Еммо! — вигукнув Мілард. — Ану посвіти на плиту гробниці!

У світлі Емминого вогника Мілард прочитав:

— Рен! — вигукнула Емма. — Який дивовижний збіг!

— Я не думаю, що це збіг, — сказав Мілард. — Він, напевно, якийсь родич пані Королик. А може, навіть її батько!

— Це дуже цікаво, — сказав Єнох, — але як це допоможе нам знайти її чи її голубів?

— Саме це я й намагаюся розгадати. — Мілард пробурмотів щось собі під ніс, трохи походив туди-сюди, а потім повторив рядок із казки: — «Птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях».

Раптом мені здалося, що я чую туркотіння голуба.

— Шш! — Я змусив усіх прислухатись. За кілька секунд звук повторився — тепер він лунав з-поза гробниці. Я обійшов її довкола, став на коліна й саме тоді й помітив маленький отвір у підлозі біля основи гробниці, не більший за кулак — достатній, щоб туди міг пролізти птах.

— Сюди! — покликав я.

— Ого, хай із мене опудало зроблять! — Емма піднесла вогник до отвору. — Може, це і є ті «нижні краї»?

— Але отвір такий маленький, — зауважила Оливка. — Як ми витягнемо звідти птахів?

— Можемо почекати, поки вони вилетять, — запропонував Горацій. І тут упала бомба, та так близько, що в мене потемніло перед очима й зацокотіли зуби.

— У цьому нема потреби! — оголосив Мілард. — Бронвін, будь така ласкава, відчини гробницю сера Рена.

— Ні! — заволала Оливка. — Я не хочу бачити його гнилі старі кістки!

— Не хвилюйся, маленька, Мілард знає, що робить, — запевнила її Бронвін. Потім взялася руками за край гробниці й почала штовхати. Плита повільно, зі скреготом і гуркотом поїхала вбік.

Я очікував, що в ніс ударить запах смерті, але запахло сирістю й старою землею. Ми зібралися навколо гробниці, щоб зазирнути всередину.

— А хай з мене опудало зроблять, — промовила Емма.

Розділ дев’ятий

Замість труни в гробниці виявилася драбина, що вела вниз у пітьму. Ми зазирнули у відкриту могилу.

— Я нізащо туди не полізу! — заявив Горацій. Одначе на цьому місці собор струсонуло трійко бомб, на наші голови посипалися уламки бетону, і зненацька Горацій проштовхався повз мене та вхопився за драбину. — Перепрошую, з дороги, у мене найбільш підходящий одяг, я полізу першим!

Емма вхопила його за рукав.

— У мене світло, тому першою піду я. За мною Джейкоб на той випадок, якщо… там унизу тварюки.

Я мляво всміхнувся, бо від самої думки коліна підігнулися.

— Ти маєш на увазі якихось інших тварюк, крім щурів, холери й усіх тих скажених тролів, які живуть під криптами?

— Не має значення, що там унизу, — похмуро сказав Мілард. — Нам доведеться з цим стикнутися, і крапка.

— Добре, — сказав Єнох. — Але я дуже розраховую на те, що там унизу є пані Королик, бо щурячі укуси гояться повільно.

— А укуси порожняків і поготів. — Емма поставила ногу на драбину.

— Будь обережна, — попередив я. — Я йтиму одразу за тобою.

Вона відсалютувала мені рукою з вогнем.

— Знову в діру. — І вона полізла вниз.

Потім настала моя черга.

— Вам коли-небудь доводилося лізти у відкриту могилу під час бомбардування, — спитав я, — і шкодувати про те, що не лишилися у своєму ліжку?

Єнох копнув мене у черевик.

— Не затримуй людей.

Я взявся за край могили й поставив ногу на драбину. Згадав усі ті приємні нудні заняття, які могли чекати на мене влітку, якби життя повернуло в інший бік. Тенісний табір. Уроки мореплавства. Викладати товар на полиці. А тоді титанічним зусиллям волі змусив себе спускатися.

Драбина вела в тунель. З одного боку він впирався у глуху стіну, а з другого зникав у пітьмі. Повітря було холодне й просякнуте дивним запахом, наче одяг, який залишили гнити у затопленому підвалі. На грубих кам’яних стінах блищали бісерини води й стікали краплі загадкового походження.

Ми з Еммою чекали, коли спустяться інші, і мене поступово пробирав холод. Інші його теж відчували. Коли Бронвін стала на землю, то відчинила валізу й роздала светри з вовни особливих овець, що їх нам подарували у звіринці. Я натягнув свій. Сидів він на мені, наче мішок, рукави були задовгі, а нижній край провисав аж до колін. Зате було тепло.

Валіза Бронвін спорожніла, і вона покинула її коло драбини. Пані Сапсан їхала в неї за пазухою, де вже, можна сказати, звила собі гніздечко. Мілард наполіг на тому, що нестиме «Казки» в руках, попри те, що книга була громіздка й важка. Як він пояснив, будь-якої миті йому може знадобитися в неї зазирнути. Я думав, що вона додавала йому впевненості, а він вважав її книгою заклять, яку вміє читати лише він сам.

Збіговисько диваків.

Я почовгав уперед, щоб вираховувати в темряві порожняків. І цього разу відчув якийсь новий укол болю, дуже слабкий, неначе порожняк з’явився і зник, а я відчував його слід у повітрі. Але говорити про це я не став, щоб не тривожити всіх даремно.

Ми йшли далі. Луна від наших кроків по мокрій цеглі відбивалася од стін і тікала в нескінченність коридору, що тягнувся вперед і лишався позаду. Підкрастися до того, що чекало на нас попереду, не було ні найменшої можливості.

Час від часу в темряві попереду лунало лопотіння крил чи туркіт голуба, і ми трохи прискорювали ходу. У мене було неприємне відчуття, що нас ведуть до якоїсь небезпечної несподіванки. У стіни були вмуровані кам’яні плити, як ті, які ми бачили у крипті, але ці були старіші, написи на них майже стерлися. Потім ми проминули домовину, що стояла на землі. Далі трапилася ціла купа домовин, притулених до стіни, наче викинуті після переїзду коробки.

— Що це за місце? — пошепки спитав Г’ю.

— Цвинтарна комірчина, — відповів йому Єнох. — Коли треба звільнити місце для нових клієнтів, вони викопують старих і заштовхують їх сюди.

— Який кошмарний вхід у контур, — пожалівся я. — Уявіть, проходити тут щоразу, коли треба зайти чи вийти!

— Це не надто відрізняється від нашого тунелю на Кернгольмі, — зауважив Мілард. — Неприємні входи до контурів виконують свою функцію — нормальні стараються їх уникати, тому ми, дивні, володіємо ними безроздільно.

Так розсудливо. Так мудро. А я думав лише: «Тут усюди мертві люди, вони повністю згнили, і кістляві, і мертві, і… о Господи…»

— О-о. — Емма так раптово спинилася, що я налетів на неї, а решта збилися в купу за нами.

Вона піднесла вогник ближче до стіни й освітила вигнуті двері. Вони були прочинені, але крізь щілину прозирала тільки темрява.

Ми прислухалися. Досить довго не чути було нічого, крім нашого дихання, та ще десь далеко крапала вода. А потім ми почули шум, але не той, якого сподівалися. Не тріпотіння крил чи шкряботіння пташиних лапок, а щось людське.

Хтось дуже тихо плакав.

— Агов? — гукнула Емма. — Хто там?

— Будь ласка, не чіпайте мене, — почувся помножений відлунням голос.

Чи то було двоє голосів?

Емма зробила вогник яскравішим. Бронвін прокралася вперед і штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, і ми побачили маленьку кімнатку, наповнену кістками. Стегнові, гомілки, черепи — роз’єднані останки багатьох сотень людей, безладно звалені в кучу.

Я відсахнувся. У голові запаморочилося від жаху.

— Агов? — повторила Емма. — Хто це сказав? Покажися!

Спочатку я не побачив нічого, тільки кістки, та потім почув шморгання носом і простежив його до джерела звуку на вершині кучі, де з густої пітьми в глибині кімнати на нас блимали дві пари очей.

— Тут нікого нема, — промовив тихий голос.

— Ідіть геть, — сказав другий. — Ми мертві.

— Неправда, — заперечив Єнох. — Я б знав.

— Виходьте сюди, — м’яко запропонувала Емма. — Ми вас не скривдимо.

— Чесно? — одночасно спитали обидва голоси.

— Чесно, — пообіцяла Емма.

Кістки заворушилися. Від кучі відділився череп і стукнувся об підлогу. Підкотився до моїх ніг і витріщився на мене знизу вгору.

«Привіт, майбутнє», — подумав я.

На світло вогника на вершину кучі виповзли двоє маленьких хлопчиків. Шкіра у них була мертвотно бліда, навколо очей залягли чорні кола, а самі очі запаморочливо крутилися в очницях.

— Я Емма, це Джейкоб, а це наші друзі, — відрекомендувала нас Емма. — Ми дивні, ми не зробимо вам нічого поганого.

Хлопчики сиділи навпочіпки, наче налякані звірята, мовчали, їхні очі оберталися. Вони неначе дивилися в усі боки й нікуди водночас.

— Що це з ними? — пошепки спитала Оливка.

Бронвін її штовхнула.

— Будь чемною.

— Можете назвати мені свої імена? — Еммин голос звучав м’яко і заспокійливо.

— Я Джоел і Пітер, — сказав більший хлопчик.

— А хто саме? — уточнила Емма. — Джоел чи Пітер?

— Я Пітер і Джоел, — сказав менший хлопчик.

— У нас нема часу на ігри, — застеріг Єнох. — З вами там є якісь пташки? Ви не бачили, вони не пролітали поряд?

— Голуби люблять ховатися, — сказав більшенький.

— На горищі, — сказав меншенький.

— На якому горищі? — не зрозуміла Емма. — Де?

— У нас удома, — хором промовили вони і, піднявши руки, показали в темряву коридору. Здавалося, вони говорили разом, і якщо речення було довшим за кілька слів, то перший починав, а другий закінчував без відчутної паузи. Я також помітив, що коли один говорив, а другий мовчав, то другий губами промовляв слова першого з ідеальною синхронністю. Неначе в них був один розум на двох.

— А ви не могли б провести нас до свого будинку? — спитала Емма. — І показати своє горище?

Джоел-і-Пітер похитали головами й знову заховалися у темряві.

— Що таке? — спитала Бронвін. — Чому ви не хочете йти?

— Смерть і кров! — викрикнув один хлопчик.

— Кров і крики! — закричав другий.

— Крики, і кров, і тіні кусаються! — удвох викрикнули вони.

— Бувайте здорові! — Горацій розвернувся на підборах. — Побачимося у крипті. Сподіваюся, мене не розплющить бомба.

Емма вхопила його за рукав.

— Ану, стій! Ти єдиний із нас, хто спромігся упіймати одного з тих клятих голубів.

— Ти не чула, що вони сказали? — спитав Горацій. — Цей контур повен тіней, які кусаються. А це може означати лише одне. Порожняки!

— Був повен, — виправив я. — Але це могло бути кілька днів тому.

— Коли ви востаннє були у своєму домі? — спитала Емма у хлопчаків.

На їхній контур напали, пояснили вони у свій дивний ламаний спосіб, але їм вдалося втекти в катакомби й сховатися серед кісток. Чи давно це було, вони сказати не могли. Два дні тому? Три? Тут, у пітьмі, вони геть втратили відчуття часу.

— Ой ви бідолашки! — простогнала Бронвін. — Які жахіття вам довелося пережити!

— Вам не можна залишатися тут вічно, — сказала Емма. — Якщо невдовзі ви не знайдете собі іншого контуру, то стрімко постарієте. Ми можемо вам допомогти. Але спершу треба впіймати голуба.

Хлопчаки подивилися один одному в очі, що крутилися в очницях, і здається, поговорили, не зронивши ні слова. А тоді в унісон сказали:

— Ідіть за нами.

Вони ковзнули вниз кучею і пішли вперед коридором.

Ми рушили слідом. Вони були такими напрочуд дивними, що я не міг відвести від них очей. Весь час трималися за руки й через кожні кілька кроків голосно прицокували язиками.

— Що вони роблять? — пошепки спитав я.

— Я думаю, вони так бачать, — сказав Мілард. — Так само бачать у темряві кажани. Звуки, які вони видають, відбиваються від предметів і повертаються до них, і це створює їм у головах картинку.

— Ми ехолокатори, — сказали Джоел-і-Пітер.

А ще в них був дуже гострий слух.

Коридор розгалужувався — один раз, потім другий. В одному місці я відчув, як раптово заклало вуха. Довелося покрутити головою, щоб усунути тиск. Так я зрозумів, що ми вийшли з тисяча дев’ятсот сорокового і ввійшли в контур. Врешті-решт ми дісталися глухої стіни, в яку під прямим кутом було врізано сходинки. Джоел-і-Пітер підійшли до основи стіни й показали на цятку денного світла вгорі завбільшки з макове зерня.

— Наш дім… — сказав старший.

— Там, — підхопив молодший.

І з цими словами вони відступили у темряву.

Сходинками, слизькими від моху, підійматись було важко, і я мусив іти повільно, інакше ризикував упасти. Вони вели уздовж стіни до круглих дверцят у стелі, крізь які могла пройти одна людина. Саме крізь них і просвічував одинокий промінець світла. Я вставив пальці в проріз і потягнув убік. Дверцята від’їхали, наче об’єктив камери, і відкрилася довга вузька шахта, що вела на двадцять-тридцять футів угору до кружальця неба. Я стояв на фальшивому дні несправжнього колодязя.

Я підтягнувся і поліз угору. На півдорозі довелося спинитися й перепочити, спершись спиною на протилежний бік шахти. Коли пекучий біль у біцепсах трохи вщух, я подолав решту шляху, переліз через край колодязя і впав у траву.

Я опинився у дворі пошарпаного на вигляд будинку. Небо було хворобливо-жовтим, але без жодних слідів диму, і двигуни не дзижчали. Ми потрапили в якийсь давніший, довоєнний час — ще, певно, домашинний. У повітрі витала прохолода, пролітали сніжинки й танули на землі.

Наступною вилізла Емма, за нею — Горацій. Емма вирішила, що оглядати будинок підуть лише троє з нас. Ми не знали, що на нас там чекає, тож якщо доведеться притьмом тікати, краще пересуватися маленькою групкою, яка зможе швидко звідтіля забратися. Ніхто з тих, хто лишився внизу, не протестував: їх налякало попередження Джоела-і-Пітера про кров та тіні. Тільки Горацій почувався нещасним і все бурмотів собі під носа: «А бодай я не ловив того голуба на площі».

Бронвін помахала нам знизу рукою і зачинила круглі дверцята на дні колодязя. Зверху вони були пофарбовані під поверхню води — темної брудної води, вам би й на думку не спало вкинути туди відро, щоб набрати й напитися. Дуже мудро.

Ми скупчилися разом і роззирнулися навколо. Подвір’я і будинок були дуже занедбані. Траву навколо колодязя витоптали, але далі вона росла чагарями, які подекуди сягали вище від вікон першого поверху. У кутку подвір’я стояла собача буда, гнила й напіврозвалена, а біля неї в траві лежала обірвана линва для сушіння білизни, яку поволі поглинав бур’ян.

Ми стояли й чекали в надії почути туркіт голубів. З іншого боку будинку долинало цокотіння кінських копит об бруківку. Так, безперечно, то не був Лондон зразка тисяча дев’ятсот сорокового року.

Раптом я помітив, що у вікні другого поверху ворухнулася завіса.

— Угорі, — крізь зуби процідив я.

Я не знав, хто то був: птах чи людина, — але варто було перевірити. Я пішов до дверей, що вели в будинок, жестом показавши решті йти за мною. І раптом через щось спотикнувся. На землі лежав труп, накритий від голови до п’ят чорним брезентом. З одного боку стирчали ноги в поношених черевиках. У тріщину на підошві хтось запхнув білу картку, на якій охайно було написано:

— Бідолаха, — прошепотів Горацій. — Втік сюди з села, щоб урятуватися, мабуть, після того, як на його контур напали… з вогню та в полум’я.

— Але чому вони лишили нещасного пана Крихкі отак, на відкритому місці? — пошепки спитала Емма.

— Бо самі мусили швидко тікати, — відповів я.

Емма схилилася й простягнула руку до краю брезенту, яким був накритий пан Крихкі. Я не хотів дивитись, але нічого не міг із собою вдіяти. І вже майже відвернувся, але таки глянув крізь розставлені пальці. Я очікував побачити висохлий труп, але пан Крихкі виявився доволі пружним і навдивовижу молодим, років сорока-п’ятдесяти. Чорне волосся посивіло лише на скронях. Його очі були мирно заплющені, наче він спокійно спав. Невже він справді стрімко постарів, як зморщилося те яблуко, яке я взяв із контуру пані Сапсан?

— Пане, ви мертвий чи спите? — запитала Емма. Потім носаком черевика торкнулася чоловікового вуха, і пів його голови провалилося та розсипалося на порох.

Емма зойкнула й кинула край брезенту. Крихкі перетворився на висушену мумію, таку крихку, що її міг розвіяти сильний вітер.

Ми залишили бідолашного крихкого пана Крихкі на подвір’ї й рушили до дверей. Я взявся за ручку й повернув її. Двері відчинилися, й ми зайшли в кімнату для прання. У великому плетеному кошику лежали свіжі на вигляд речі, над раковиною висіла пральна дошка. Цей будинок покинули не так давно.

Чуття тут стало дужчим, та все одно то були тільки залишки. Ми відчинили ще одні двері й опинилися у вітальні. Я відчув напруження в грудях. Тут були всі ознаки бою: розкидані й перевернуті меблі, скинуті з каміна портрети, смуги подертих шпалер.

— О ні, — пробурмотів Горацій. Я простежив за його поглядом угору, до темної плями, що проступала на стелі, утворюючи грубе коло. Нагорі сталося щось жахливе.

Емма міцно стулила повіки.

— Просто слухайте, — сказала вона. — Слухайте, де можуть бути птахи, й більше ні про що не думайте.

Ми позаплющували очі й слухали. Спливла хвилина. А потім — нарешті — тріпотливий туркіт голуба. Я розплющив очі, щоб побачити, звідки він долинав.

Сходовий майданчик.

Ми обережно піднялися сходами, стараючись, щоб вони не рипіли в нас попід ногами. Я відчував, як б’ється моє серце — у горлі, у скроні. Старі висушені трупи я ще міг сяк-так витримати. Але щодо сцени вбивства не був певен.

Коридор на другому поверсі потопав в уламках. Розтрощені двері, зірвані з петель, лежали на підлозі. У розламаний дверний прохід було видно вежу з накиданих одна на одну валіз і комодів. Невдала барикада.

Білий килим у сусідній кімнаті просякнув кров’ю — то й була та пляма, що просочилася крізь поверх на стелю внизу. Але того, з кого вона витекла, вже давно не було.

Останні двері коридору не мали на собі ознак злому. Я обережно штовхнув їх. Поглядом пробіг про кімнаті. Шафа, туалетний столик, прикрашений статуетками, ретельно дібраними й розставленими, серпанок на вікні тріпотів од протягу. Килим чистий. Усе в порядку.

А тоді мій погляд помандрував до ліжка й до того, що було на ньому, і я сахнувся аж до одвірка. Під чистим білим укривалом лежали двоє чоловіків і наче спали. А між ними два скелети.

— Стрімко постаріли. — Горацій притис руки до горла, й вони помітно тремтіли. — Двоє значно стрімкіше, ніж інші.

Ті, що наче спали, були так само мертві, як і пан Крихкі внизу, сказав Горацій, і якщо ми їх торкнемося, вони так само розсиплються на порох.

— Вони здалися, — прошепотіла Емма. — Втомилися тікати і здалися. — Вона глянула на них, і в її погляді читалася суміш жалю й огиди.

Емма вважала їх слабкими і боягузами, думала, що вони обрали найлегший шлях. А я ніяк не міг позбутися думки: ану ж як ці дивні більше за нас знали про те, що витвори роблять зі своїми бранцями? Може, якби ми це знали, то теж вибрали б смерть.

Ми поволі вийшли в коридор. У мене паморочилося в голові, хотілося блювати і втекти з цього дому. Але піти ми не могли. Нам треба було піднятися на останній поверх.

Угорі ми побачили пошкоджений вогнем сходовий майданчик. Я уявив тих дивних, які під час нападу на будинок зібралися тут, щоб стати до останнього бою. Може, вони намагалися боротися з витворами вогнем. А може, витвори спробували їх викурити з будинку. Хай там як, вигляд у будинку був такий, наче він мало не згорів.

Пірнувши в низький прохід, ми вийшли на вузьке горище з похилою стіною. Тут усе почорніло від вогню. Омахи полум’я пролизали діри в даху.

Емма підштовхнула Горація.

— Він десь тут, — тихо промовила вона. — Застосуй свої чари, птахолове.

Горацій навшпиньки прокрався на середину приміщення і проспівав:

— Сюююдиии, голубочку, голубочку, голубочку…

І зараз у себе за спинами ми почули тріпотіння крил і здушений пташиний щебет. А розвернувшись, побачили не голуба, а дівчину в чорній сукні, що намагалася триматися в тіні.

— Ви це шукаєте? — Дівчина виставила руку на сонячний промінь, що пробивався крізь діру в даху. У її долоні силкувався вирватися голуб.

— Так! — вигукнула Емма. — Слава Богу, ти його зловила! — Вона простягнула руки й ступила крок назустріч дівчині, маючи намір узяти голуба, але дівчина закричала:

— Стій, де стоїш! — І клацнула пальцями. Обвуглений килимок вилетів з-під Емми, і вона повалилася на підлогу.

Я рвонув до неї.

— Ти не забилася?

— На коліна! — гаркнула на мене дівчина. — Руки за голову.

— Усе нормально, — запевнила мене Емма. — Роби, як вона каже. Вона телекінетик, помітно неврівноважений до того ж.

Я став навколішки біля Емми й сплів пальці на потилиці. Емма зробила те саме. Горація аж трусило, але він теж мовчки важко опустився на долівку й поклав долоні на дошки.

— Ми тебе не скривдимо, — сказала Емма. — Нам потрібен лише голуб.

— О, я прекрасно знаю, що вам потрібно, — з лихою посмішкою промовила дівчина. — Такі, як ви, ніколи не здаються, правда ж?

— Такі, як ми? — не зрозумів я.

— Покладіть зброю на підлогу й підштовхніть її до мене! — гаркнула дівчина.

— У нас нема зброї, — спокійно промовила Емма, щосили намагаючись не розлютити ще більше.

— Для вас буде краще, якщо ви не матимете мене за дурепу! — криком попередила дівчина. — Ви слабкі й не маєте власної сили, тому покладаєтесь на пістолети й таке інше. Кладіть їх на підлогу!

— Вона думає, що ми витвори, — повернувши голову, прошепотіла Емма.

Я ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ми не витвори. Ми дивні!

— Ви не перші порожньоокі, які приходять сюди по голубів, — сказала вона. — І не перші, хто вдає з себе дивних дітей. А ще ви будете не перші, кого я вб’ю! Тому кладіть свою зброю на підлогу, перш ніж я скручу цьому голубу в’язи. А слідом за ним — і вам!

— Але ми не витвори, — наполягав я. — Якщо не віриш, подивись у наші зіниці!

— Очі ще нічого не означають! — заявила дівчина. — Лінзи — це старий, як світ, фокус. А я, повірте, усі ці фокуси знаю.

Вона ступила крок уперед, на світло. У її очах тліла ненависть. Вона була схожа на пацанку, тільки в сукні, мала коротке волосся й міцну щелепу. Очі в неї були скляні, як у людини, що багато днів не спала й трималася на ногах лише завдяки інстинктам і адреналіну. Наче в людини, яка за цих обставин не буде до нас ні доброю, ні терплячою.

— Ми дивні, клянусь тобі! — запевнила її Емма. — Ось, дивись. Я покажу! — Вона прийняла руку від голови і вже збиралася запалити полум’я, та мене раптом охопило передчуття, і я зупинив її, узявши за зап’ясток.

— Якщо десь неподалік бродять порожняки, вони це відчують, — попередив я. — Думаю, вони відчувають нас так само, як я відчуваю їх. Та коли ми застосовуємо свої вміння, справа їм значно полегшується. Це наче увімкнути сигналізацію.

— Але ж ти своє вміння застосовуєш, — обурилася Емма. — І вона своє!

— Моє пасивне, — відповів я. — Я не можу його вимкнути, тому воно особливого сліду не лишає. Що ж до її здібностей — може, вони вже знають, що вона тут. І може, не вона їм потрібна.

— Як зручно! — вигукнула дівчина. — І яке ж воно, твоє вміння? Відчувати поріддя тіней?

— Він і бачити їх може, — сказала їй Емма. — А ще вбивати.

— Придумайте щось краще, — глузливо промовила дівчина. — На таке навіть дурник не купиться.

Поки ми говорили, у мене в животі розквітло нове Чуття. Я вже відчував не слід порожняка, а активну його присутність.

— Один бродить десь поряд, — сказав я Еммі. — Треба звідси вибиратися.

— Без птаха я не піду, — процідила вона.

Дівчина рушила в наш бік.

— Треба з цим кінчати, — сказала вона. — Я дала вам більш ніж достатньо можливостей виправдатися. Та й взагалі мені починає подобатися вбивати вас, потвори. Після того, що ви зробили з моїми друзями, я ніяк цим не натішуся!

Вона зупинилася за кілька футів від нас і підняла вільну руку — напевно, щоб обвалити нам на голови рештки даху. Якщо ми збиралися рятуватись, слід було діяти.

Я стрибнув із пози навприсядки, виставив уперед руки й налетів на дівчину, збивши її з ніг. Від несподіванки вона спересердя закричала. Я вдарив її кулаком у долоню вільної руки, щоб вона ще раз не клацнула пальцями. Цієї миті вона випустила птаха, і його вхопила Емма.

Ми з Еммою скочили на ноги й щодуху побігли до відчинених дверей. Та Горацій, причмелений, досі сидів на підлозі.

— Вставай і біжи! — заволала до нього Емма.

Я вже тягнув Горація вгору за руку, коли мені в обличчя вдарили двері, а спалений комод сам піднявся з кутка і полетів через усю кімнату. Його край зачепив мою голову, і я беркицьнувся на землю, тягнучи за собою Емму.

Дівчина лютувала, пронизливо верещала. Я був певен, що жити нам лишалося кілька секунд. Аж раптом підвівся Горацій. І закричав на весь голос:

— Меліна Манон!

Дівчина застигла на місці.

— Що ти сказав?

— Тебе звати Меліна Манон, — мовив він. — Ти народилася в Люксембургу тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого року. Переїхала до пані Дрізд, коли тобі було шістнадцять, і відтоді жила тут.

Горацій заскочив її зненацька. Вона насупилась, потім описала рукою дугу. Тумбочка, що мало не вирубала мене, пропливла в повітрі й нависла просто над Горацієм. Якби дівчина дала їй впасти, вона б його розчавила.

— А ви підготувалися, — сказала дівчина. — Але мої ім’я, прізвище й місце народження може знати будь-який витвір. На ваше нещастя, ваші вигадки більше не здаються мені цікавими.

Та все ж скидалося на те, що вона ще не готова його вбити.

— Твій батько працював у банку, — швидко провадив далі Горацій. — А мати була дуже вродлива, проте від неї сильно пахло цибулею. Та хвороба переслідувала її все життя, і ніхто не міг її вилікувати.

Комод над Горацієм захитався. Дівчина пильно дивилася на нього. Її брови були насуплені, рука зависла в повітрі.

— Коли тобі було сім років, ти дуже хотіла арабського скакуна, — провадив Горацій. — Та твої батьки не могли собі дозволити таку дорожезну тварину і натомість купили віслючка. Ти назвала його Хабібом, що означає арабською «коханий». І ти його таки любила.

У дівчини відвисла щелепа.

А Горацій продовжував:

— У шістнадцять років ти зрозуміла, що можеш пересувати предмети силою думки. Почала ти з маленьких речей: затискачів для паперу і монет, потім перейшла до більших. Але Хабіба ти підняти в повітря не могла, бо твої здібності поширювалися лише на неістот. Коли твоя сім’я переїхала в інший будинок, ти вирішила, що вміння полишило тебе, бо не могла нічого підняти. Але ти просто ще не знала нового будинку. Щойно ти роззнайомилася з ним ближче, нанесла все, що в ньому було, на карту, яку тримала в голові, то здатність рухати предмети в межах його стін повернулася.

— Звідки ти все це знаєш? — Меліна дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Бо я бачив про тебе сон, — пояснив Горацій. — У мене таке вміння.

— Господи, — промовила дівчина. — Ви справді дивні.

І комод плавно опустився на підлогу.

Я нетвердо зіп’явся на ноги. Голова пульсувала від болю в тому місці, де по ній довбонув комод.

— У тебе кров! — Емма скочила на ноги, щоб оглянути мою рану.

— Нічого, нічого, — заспокоїв я, ухиляючись від неї. Чуття пересувалося в животі, і її доторк заважав мені витлумачити все правильно, чомусь перешкоджав його розгортанню.

— Пробач, що я так із твоєю головою, — перепросила Меліна Манон. — Я думала, що з усіх дивних лишилася тільки я.

— Там, на дні колодязя, у катакомбах, наших ще ціла банда, — запевнила її Емма.

— Правда? — просяяла Меліна. — Тоді надія ще є!

— Була, — виправив її Горацій. — Але щойно вилетіла крізь діру у вашому даху.

— Що? Ти про Вінніфред? — Меліна заклала два пальці в рот і свиснула. А вже за мить їй на плече крізь діру в даху спустився голуб.

— Дивовижно! — сплеснув у долоні Горацій. — Як ти це робиш?

— Вінні — моя подружка, — пояснила Меліна. — Ручна, як хатній кіт.

Тильним боком долоні я стер із лоба кров і вирішив не зважати на біль. Часу на те, щоб страждати, не було.

— Ти казала, що тут були витвори, полювали на голубів, — звернувся я до дівчини.

Меліна кивнула.

— Вони зі своїми сутінковими звірюками прийшли три ночі тому. Оточили наш будинок, забрали пані Дрізд і половину нашого сиротинця, потім підпалили дім. Я сховалася на даху. Відтоді вони повертаються щодня, полюють на Вінніфред та її друзів.

— І ти їх убивала? — спитала Емма.

Меліна опустила погляд.

— Я ж так і сказала, правда?

Вона була надто горда, щоб зізнатися, що збрехала. Але це не мало значення.

— Отже, не лише ми шукаємо пані Королик, — відзначила Емма.

— Це означає, що вона досі жива, — припустив я.

— Можливо, — сказала Емма. — Можливо.

— Ми думаємо, що голуби можуть нам допомогти, — пояснив я Меліні. — Нам потрібно знайти пані Королик, і ми думаємо, що голуби можуть привести нас до неї.

— Ніколи не чула ні про яку пані Королик, — сказала Меліна. — Я просто годую Вінні, коли вона прилітає на наше подвір’я. Ми з нею подружки. Правда ж, Вінні?

Пташка радісно защебетала в неї на плечі.

Емма підійшла ближче до Меліни й звернулася до голубки.

— Ти знаєш пані Королик? — карбуючи кожне слово, гучно промовила вона. — Допоможеш знайти її? Пані Королик?

Голубка пурхнула з Меліниного плеча й полетіла, тріпочучи крилами, до дверей. Затуркотіла, помахала крильцями й повернулася назад.

«Сюди», — наче сказала вона.

Мене це переконало.

— Ми маємо взяти пташку з собою, — сказав я.

— Тільки разом зі мною, — заявила Меліна. — Якщо Вінні знає, як знайти цю імбрину, тоді я йду з вами.

— Це невдала думка, — сказав Горацій. — Розумієш, у нас небезпечне завдання…

Однак його перебила Емма:

— Дай нам птаха. Ми повернемось по тебе, обіцяю.

Зненацька мій живіт розітнула блискавка болю, я зойкнув і склався навпіл.

До мене підбігла Емма.

— Джейкобе! Як ти?

Я не міг говорити. Натомість пошкутильгав до вікна, примусив себе розігнутися і скерував Чуття на баню собору, що видніла понад дахами за кілька кварталів від будинку… а далі — униз вулицею, по якій торохкотіли вози, запряжені кіньми.

Так, там. Я відчував, як вони наближаються бічною вулицею, зовсім неподалік.

Вони. Не один порожняк, а два.

— Треба йти, — сказав я. — Зараз же.

— Будь ласка, — благально промовив Горацій. — Нам дуже потрібен цей голуб.

Меліна клацнула пальцями, й комод, який мало не прикінчив мене, знову піднявся над підлогою.

— Я не можу цього дозволити. — Вона звузила очі й стрельнула ними на комод, щоб ми вже напевно зрозуміли одне одного. — Але якщо ви візьмете мене з собою, то отримаєте Вінні. Інакше…

Комод описав пірует на дерев’яній ніжці, нахилився і впав на бік.

— Що ж, гаразд, — крізь зуби процідила Емма. — Але якщо ти будеш нас затримувати, ми заберемо голубку й кинемо тебе.

Меліна розпливлася в усмішці, й одним клацанням її пальців двері розчахнулися.

— Як скажете.

Ми так швидко злетіли вниз сходами, що ноги, здавалося, не торкалися дощок. За двадцять секунд ми вже були на задньому подвір’ї, перестрибнули через мертвого пана Крихкі й пірнули в сухий колодязь. Я поліз першим і вибив фальшиві дверцята на дні замість гаяти час на те, щоб їх відчинити. Вони злетіли з петель і розпалися на шматки.

— Обережно внизу! — гукнув я, та, послизнувшись на мокрих сходинках, загримів униз, у темряву.

Мене зловила пара сильних рук — Бронвін — і поставила на землю. Я подякував, відчуваючи, як шалено стукає в грудях серце.

— Що там сталося? — спитала Бронвін. — Ви зловили голуба?

— Так, — кивнув я. Тут до нас приєдналися Емма та Горацій, і всі наші друзі на радощах заплескали в долоні.

— А то Меліна, — відрекомендував я, показуючи вгору на дівчину. На більше часу не було. Меліна ще стояла на горішній сходинці й з чимось вовтузилася.

— Швидше! — заволав я. — Що ти там робиш?

— Хочу виграти нам час! — у відповідь прокричала вона і зачинила колодязь дерев’яною лядою, відрізавши останні промені світла. Поки вона спускалася в темряві, я розказав усім про порожняків, що нас шукали. Через переляк у мене вийшло: «ІДІТЬ-БІЖІТЬ-ПОРОЖНЯКИ-ШВИДШЕ». Нехай це й не надто виразно прозвучало, але належний ефект справило — усі впали в істерику.

— Як ми побіжимо, тут темно! — заверещав Єнох. — Еммо, запали світло.

Емма досі стримувалася через моє попередження на горищі. На часі було нагадати їй про це, тому я взяв її за руку вище ліктя й сказав:

— Не треба! Вони легко нас знайдуть! — Найкраще, на що ми могли сподіватися, як я собі думав, — загубитися у цьому розгалуженому лабіринті тунелів.

— Але ми не можемо бігти в темряві наосліп, — зауважила Емма.

— Звісно, — сказав менший ехолокатор.

— Можемо, — додав старший.

Меліна, спотикаючись, пішла на звук їхніх голосів.

— Хлопчики! Ви живі! Це я… Меліна!

Джоел-і-Пітер сказали:

— Ми думали, ви…

— Мертві всі до…

— Одного.

— Усім узятися за руки! — наказала Меліна. — Нехай хлопці показують шлях.

Тож я взяв у темряві за руку Меліну, Емма взяла мою руку й пошукала руку Бронвін, і так далі, поки ми не утворили людський ланцюг зі сліпими братами на чолі. Емма дала дозвіл рушати, й хлопці припустили бігом, розтинаючи нами темряву.

Ми повернули ліворуч. Побрьохали по калюжах стоячої води. І раптом із тунелю за нашими спинами лунко затріщало дерево, що могло означати тільки одне: порожняки проломили ляду.

— Вони всередині! — прокричав я.

Я практично відчував, як вони пролазять у вузьку шахту. Щойно вони спустяться на рівну землю й зможуть бігти, то за лічені хвилини нас наздоженуть. Ми проминули тільки одну розвилку — не достатньо, щоб від них відірватися. Геть не достатньо.

Саме тому те, що сказав Мілард, видалося мені повним божевіллям:

— Стоп! Усім зупинитися!

Сліпі хлопці його послухалися. Ми налетіли одне на одного за їхніми спинами, спотикнулися й, поковзавшись, зупинилися.

— Що з тобою таке, чорт забирай?! — напустився на нього я. — Біжи!

— Перепрошую, — сказав Мілард. — Але мені от що спало на думку: комусь із нас доведеться пройти крізь вихід із контуру перед ехолокаторами й дівчиною. Інакше вони потраплять у теперішнє, а ми — в тисяча дев’ятсот сороковий, а отже, розділимося. Щоб вони змогли помандрувати в сороковий разом із нами, першим повинен іти один з нас, щоб відкрити шлях.

— А ви не з теперішнього хіба? — збентежено поцікавилася Меліна.

— Ні, як він сказав, з тисяча дев’ятсот сорокового, — відповіла їй Емма. — Але там градом падають бомби. Ви, може, й не схочете туди йти.

— Спробу зараховано, — сказала Меліна, — але ви мене так легко не здихаєтеся. У теперішньому, мабуть, ще гірше — там скрізь витвори! Саме тому я й не виходила з контуру пані Дрізд.

Емма ступила крок уперед і потягла мене за собою.

— Добре. Ми підемо першими.

Я виставив уперед вільну руку, промацуючи темряву.

— Але тут темно, хоч в око стрель!

Підказав старший ехолокатор:

— Пройди двадцять кроків уперед, і…

— Не помилишся, — закінчив за нього молодший.

Ми побрели вперед, махаючи перед собою руками. Я за щось зачепився ногою і лівим плечем налетів на стіну.

— Іди прямо. — Емма смикнула мене вправо.

І тут мій шлунок накренився. Я відчув: порожняки спустилися шахтою колодязя. Тепер, нехай навіть вони нас не відчували, шанси, що вони виберуть правильний поворот тунелю й знайдуть нас, дорівнювали п’ятдесят на п’ятдесят.

Час на те, щоб скрадатися, закінчився. Нам треба було бігти.

— Ай, чорт із ним, — вилаявся я. — Еммо, давай світло!

— З радістю! — Вона відпустила мою руку й запалила такий великий вогонь, що я почув, як засичало в мене на голові волосся з правого боку.

Пункт переходу я побачив одразу. Він був просто перед нами, позначений вертикальною лінією, намальованою на стіні тунелю. Ми зірвалися з місця й юрбою побігли до неї.

Проходячи межу, я відчув тиск у вухах. Ми повернулися в тисяча дев’ятсот сороковий.

Ми шугонули в катакомби. Тіні від Емминого світла маніакально стрибали по стінах, сліпі хлопці голосно цокали язиками й викрикували «Вліво!» чи «Вправо!», коли ми наближалися до розвилок.

Ми проминули звалище домовин, зсув кісткового пагорба і нарешті повернули до глухої стіни й драбини, що вела до крипти. Я проштовхнув уперед Горація, потім Єноха, далі Оливка зняла взуття й злетіла вгору.

— Треба швидше! — прокричав я.

У кінці коридору я відчув, що вони наближаються. Чув, як язиками пробивають кам’яну підлогу й просуваються вперед. Уявляв, як у передчутті вбивства з їхніх щелеп скрапує чорна гнойовиця.

А тоді я їх побачив. Розмита пляма майнула віддалік.

— Швидше! — заволав я і останнім стрибнув на драбину. Коли я вже був біля виходу, Бронвін простягнула руку й смикнула мене через останні кілька щаблів. Так я опинився у крипті разом із рештою дітей.

Гучно стогнучи, Бронвін підняла кам’яну плиту з могили сера Крістофера Рена й кинула її назад на належне місце. І не минуло й двох секунд, як щось люто вдарилося знизу і важка плита аж підстрибнула. Надовго порожняків цим не затримати, особливо двох.

Вони були близько. У мене всередині завивали сирени, шлунок болів так, наче я кислоти напився. Ми кинулися гвинтовими сходами в неф. У соборі вже панувала темрява, підсвітлювана тільки дивним помаранчевим сяйвом, що насилу пробивалося крізь вітражі. На мить мені здалося, що то останні старання передзахідного сонця, та потім, коли ми вже бігли до виходу, крізь розбомблений дах я помітив окраєць неба.

На місто вже спустилася ніч. Бомби досі падали, гупали важко, як хворе серце.

Ми вибігли надвір.

Розділ десятий

Зі сходів собору, на яких ми стояли, паралізовані побаченим, здавалося, що все місто охопило полум’я. Небо розкинулося над нами панорамою помаранчевого вогню, такого яскравого, що в його сяйві можна читати. Площа, на якій ми ловили голубів, перетворилася на яму в бруківці, з якої курів дим. Без упину завивали сирени — контрапункт сопрано до безжального басу бомб. Ті звуки здавалися моторошно людськими, наче всі душі в Лондоні піднялися на дахи, щоб виплакати вселюдний розпач. А тоді параліч поступився місцем страху та нагальності інстинкту самозбереження, і ми поспішили всіяними уламками сходами на вулицю — повз поруйновану площу, повз двоповерховий автобус, наче зім’ятий кулаком розлюченого велета. Я не знав, куди ми біжимо, та це й не мало значення — головне, подалі від Чуття, що з кожною миттю дужчало й болючіше млоїло всередині.

Я озирнувся на дівчину-телекінетика, що тягла за руки сліпих братів, а ті все цокали й цокали язиками. Хотів був сказати їй, щоб відпустила голубку, а ми підемо за нею. Та навіщо було шукати пані Королик тепер, коли за нами гналися порожняки? Ми знайдемо її, і нас одразу ж замордують у неї на порозі. Ще й її життя під загрозу поставимо. Ні, спочатку треба було позбутися порожняків. А ще краще — прикінчити.

Із дверей будинку, повз який ми бігли, виткнувся чоловік у металевій касці й закричав:

— Негайно в укриття! — І пірнув назад.

«Звісно, — подумав я, — тільки де воно?» Може, ми могли заховатися серед уламків і гармидеру, що нас оточував, а страшнючий шум збив би порожняків зі сліду й вони нас проминули. Але ми досі були надто близько до них, наш слід був ще свіжим. Я попередив друзів, щоб не застосовували своїх здібностей, хай там що буде, і ми з Еммою вели їх зигзагами вулиць у надії, що так нас важче простежити.

Та все ж я відчував, що вони наближаються. Вони вже вийшли надвір з собору й кинулися за нами, невидимі для всіх, крім мене. Я не знав, чи зможу їх бачити тут, у темряві: створінь пітьми у місті, зануреному в пітьму.

Ми бігли, поки в мене в легенях не запекло вогнем. Поки Оливка геть не знесиліла і Бронвін довелося підхопити її на руки. Довгими кварталами будинків з вибитими вікнами, що витріщалися, наче очі без повік. Повз розбомблену бібліотеку, з якої йшов сніг із попелу й паперів, що догоряли. Через розбомблений цвинтар, де давно забуті лондонці, видерті з-під землі, розлетілися по деревах і висіли там в урочистому вбранні, шкірячись. Химерна гойдалка стояла на майданчику, який перетворився на вирву. Нагромаджені жахіття, незбагненні. І все це час від часу бомбардувальники освітлювали чистим сліпучим білим вогнем фотоспалахів, неначе хотіли сказати: «Погляньте. Погляньте, що ми зробили».

Ожили нічні страхіття, всі до одного. Як самі порожняки.

Не дивися не дивися не дивися…

Я заздрив сліпим братам, які пересувалися ландшафтом, милосердно позбавленим деталей. Світ у каркасному уявленні. Мені на мить стало цікаво, на що були схожі їхні сни, якщо вони взагалі їх бачили.

Поряд зі мною бігла Емма. Її хвилясте волосся, всипане шаром попелу, розвівалося позаду.

— Усі вибилися з сил, — промовила вона. — Ми більше не можемо витримувати цей темп!

Вона мала рацію. Навіть найздоровіші з нас помітно підупали на силі. Невдовзі нас мали наздогнати порожняки, і нам доведеться зустрітися з ними ніс до носа посеред вулиці. І це буде кривава бійня. Нам потрібно знайти укриття.

Я скерував нашу групу до вервечки будинків. Пілоти літаків більш схильні були скидати бомби на дім, що радісно сяяв усіма вогнями, ніж на невиразну пляму в пітьмі, тому в усіх будинках вимкнули світло. Усі ґанки плавали в мороці, жодне вікно не світилося. Найбезпечнішим прихистком для нас міг би стати порожній будинок, але з таким затемненням годі було визначити, де є люди, а де — нема. Доведеться обирати наздогад.

Я зупинив усіх на дорозі.

— Ти чого? — віддихуючись, спитала Емма. — Здурів?

— Можливо. — Я вхопив Горація за плечі, махнув рукою на будинки і сказав: — Вибирай.

— Що? — спитав він. — Чому я?

— Бо я твоїм здогадам довіряю більше, ніж своїм.

— Але мені таке ніколи не снилося! — запротестував він.

— Може, й снилося, просто ти не пам’ятаєш, — сказав я. — Вибирай.

Зрозумівши, що відкрутитися не вдасться, він проковтнув слину, на мить заплющив очі, потім повернувся і показав на будинок у нас за спинами.

— Отой.

— Чому той? — спитав я.

— Бо ти змусив мене вибирати! — сердито відрізав Горацій.

Ми мусили цим задовольнитися.

Парадні двері було замкнено. Не біда: Бронвін викрутила ручку й викинула її на вулицю. Двері, рипнувши, прочинилися. Ми вервечкою зайшли в темний передпокій, на стінах якого висіли сімейні портрети. Облич було не роздивитися. Бронвін зачинила двері й забарикадувала їх столиком, який знайшла в коридорі.

— Хто там? — спитав чийсь голос із надр будинку.

Прокляття. Ми були не самі.

— Ти мав обрати порожній будинок, — дорікнув я Горацію.

— Я тебе вдарю, дуже сильно, — пробурмотів він.

Часу на те, щоб міняти будинки, не було. Ми мусили познайомитися з мешканцем будинку й могли тільки сподіватися на його люб’язність і гостинність.

— Хто там? — вимогливо повторив голос.

— Ми не злодії й не німці, нічого такого! — сказала Емма. — Просто зайшли, щоб сховатися.

Відповіді не було.

— Лишайтеся тут, — наказала Емма нашим і потягла мене за собою по коридору. — Ми йдемо привітатися! — гучно й приязно промовила вона. — Будь ласка, не стріляйте в нас!

Ми дійшли до кінця коридору й повернули вбік. Там, у дверях, стояла дівчинка. В одній руці вона тримала пригаслий ліхтар, а в другій — ніж для розрізання паперу. Її чорні очі дивилися жорстко і перебігали від Емми до мене та назад.

— Тут нема нічого цінного, — сказала вона. — Цей будинок уже пограбували.

— Я ж кажу, ми не злодії, — ображено промовила Емма.

— А я кажу, йдіть звідси. Якщо не підете, я закричу і… і мій батько прибіжить зі своїми… пістолетами і всім іншим!

Дівчинка була дитиною і передчасно дорослою водночас. Коротко стрижена і вбрана у сукню маленької дівчинки з рядом великих білих ґудзиків спереду. Але щось у кам’яному виразі дитячого обличчя робило її старшою. На обличчі дванадцяти-чи тринадцятирічної читалася вселенська втома.

— Будь ласка, не кричи, — попросив я, з думкою не так про її (найпевніше) вигаданого батька, а про те, що можуть набігти інші істоти.

Аж раптом з-за її спини, крізь двері, які вона затуляла собою, пролунав тихий голос:

— Сем, хто там?

Од відчаю дівчинка аж скривилася.

— Якісь діти, — відповіла вона. — Есмі, я ж просила тебе сидіти тихо.

— Вони хороші? Я хочу їх побачити.

— Вони вже йдуть.

— Нас багато, а вас двоє, — буденним тоном зауважила Емма. — Ми тут трохи побудемо, і все. І ти не закричиш, і красти ми нічого не будемо.

Очі дівчинки спалахнули гнівом, та одразу ж і потьмяніли. Вона зрозуміла, що програла.

— Гаразд, — сказала вона. — Але тільки спробуйте щось утнути, я закричу і вдарю тебе цим у живіт. — Вона мляво змахнула ножем для розрізання паперу і опустила його до рівня талії.

— Справедливо, — кивнув я.

— Сем? — знов озвався тихий голос. — А тепер там що?

Дівчинка (Сем) неохоче відступила вбік, відкривши нашим очам ванну кімнату, на стінах якої танцювало непевне світло свічок. Там була зливальниця, унітаз і ванна, а у ванні сиділа дівчинка рочків п’яти. Вона зацікавлено роздивлялася на нас через край.

— Це моя сестра, Есмі, — сказала Сем.

— Привітик. — Есмі помахала нам гумовою качечкою. — Коли сидиш у ванні, бомби тебе не зачеплять. Ви знали?

— Ні, — чесно зізналася Емма.

— Це її сховок, — пошепки промовила Сем. — Ми тут пересиджуємо кожну повітряну атаку.

— А хіба в бомбосховищі не безпечніше? — спитав я.

— Там жахливо, — сказала Сем.

Наші втомилися чекати на іншому кінці коридору й уже підходили до нас. У прохід зазирнула Бронвін і помахала рукою на знак привітання.

— Заходьте! — просяяла Есмі.

— Ти надто довірлива, — насварила її Сем. — От зустрінеш одного дня погану людину, пошкодуєш.

— Вони не погані, — зауважила Есмі.

— Не суди за зовнішнім виглядом.

А тоді крізь прохід просунули носи Г’ю з Горацієм, щоб побачити, на кого ми натрапили, між ногами в них пролізла Оливка та сіла посеред ванної, а невдовзі й усі ми гуртом протислися у ванну, навіть Меліна зі сліпими братами (ті стали страшнувато — обличчями в куток). Коли Сем побачила такий кагал, у неї підкосилися ноги й, приголомшена, вона важко опустилася на унітаз. А от її сестра була в захваті, у кожного по черзі спитала ім’я.

— А де ваші батьки? — поцікавилася Бронвін.

— Тато стріляє в поганих людей на війні, — гордо повідомила Есмі. Потім вдала, що тримає гвинтівку, й крикнула: — Бах!

Емма подивилася на Сем.

— Ти ж сказала, що твій батько нагорі, — різкувато завважила вона.

— Ви вдерлися в наш дім, — нагадала Сем.

— Це правда.

— А мама? — не вгавала Бронвін. — Де вона?

— Давно померла, — доволі байдужим тоном відповіла Сем. — Тому, коли тата забрали на війну, нас хотіли поселити в якусь іншу сім’ю. Татова сестра в Девоні страшенно злюща. Вона заявила, що прийме лише одну з нас, тому нас із Есмі хотіли відправити в різні місця. Але ми втекли з поїзда й повернулися.

— Нас не розділять, — заявила Есмі. — Ми сестри.

— І ви боїтеся, що вас відправлять у дитбудинок, якщо знайдуть? — спитала Емма. — Заберуть із дому?

Сем кивнула.

— Я цього не допущу.

— У ванні безпечно, — сказала Есмі. — Може, ви теж залазьте? Так ми всі будемо в безпеці.

Бронвін приклала руку до серця.

— Дякую, сонечко, але ми всі нізащо не помістимося.

Поки інші розмовляли, я звернув погляд усередину, пробуючи намацати Чуттям порожняків. Вони вже не бігли. Чуття вирівнялося, а це означало, що вони ні наближалися, ні віддалялися. Найпевніше, рознюхували десь неподалік. Я сприйняв це за добрий знак. Якби вони знали, де ми, то рвонули б за нами. Наш слід прохолов. Усе, що нам тепер необхідно було зробити, — не піднімати голів якийсь час. А потім підемо за голубкою, яка приведе нас до пані Королик.

Ми посідали на підлозі у ванній і слухали, як в інших районах міста падають бомби. У шафці для ліків Емма знайшла трохи спирту для розтирання й наполягла на тому, щоб промити й перев’язати поріз у мене на голові. Потім Сем стала наспівувати якусь мелодію, знайому, проте назвати її я не зміг би, а Есмі заходилася гратися з качечкою у ванні, і мало-помалу Чуття вщухло. На кілька мізерних хвилин та мерехтлива ванна стала світом у собі, затишним коконом, далеким від горя війни.

Але війна за вікном не була згодна з тим, щоб її довго ігнорували. Заговорили зенітні гармати, по даху, наче пазурі, розсипом зацокотіла шрапнель. Бомби стали ближчими, й невдовзі слідом за віддачею від їх падіння озвалися більш басовиті й зловісні звуки — невиразний гуркіт від падіння стін. Оливка зіщулилася й обхопила себе руками. Горацій заткнув пальцями вуха. Сліпі хлопчики застогнали й стали погойдуватися. Пані Сапсан зарилася глибше у складки пальто Бронвін, а голубка тремтіла в пелені у Меліни.

— У яку божевільню ви нас завели? — спитала Меліна.

— Я вас попереджала, — відповіла Емма.

Від кожного вибуху у ванні, де сиділа Есмі, йшли по воді брижі. Дівчинка стиснула в руках качечку й заплакала. Її схлипування наповнили маленьку кімнатку. Сем замугикала гучніше, а між рядками мелодії зробила паузу, щоб прошепотіти: «Есмі, ти в безпеці, тут ти в безпеці», — але від цього Есмі тільки дужче розплакалася. Горацій витяг пальці з вух і спробував розважити дівчинку театром тіней: показав крокодила, який клацає щелепами, пташку, що летить. Однак Есмі не звернула уваги. А тоді до ванни підійшов той, кого я навіть запідозрити не міг у бажанні покращити самопочуття маленькій дівчинці.

— Глянь сюди, — сказав Єнох. — У мене тут є чоловічок, який хоче проїхатися на твоїй качці. Вона йому буде до міри. — Із кишені він витяг глиняного гомункула три дюйми заввишки, останнього з тих, яких він ліпив на Кернгольмі. Ридання Есмі помалу вщухли. Вона дивилась, як він згинає глиняному чоловічку ноги й саджає його на край ванни. І от Єнох натиснув глиняному чоловічку на крихітні груди, й той ожив. Пружно скочив на ноги й пішов прогулянковим кроком по краю ванни. На радощах личко Есмі просяяло.

— Нумо, — підохотив його Єнох. — Покажи їй, що ти вмієш.

Чоловічок підскочив і клацнув підборами, а потім театрально вклонився. Есмі захихотіла й заплескала в долоні. А коли через кілька секунд неподалік упала бомба, чоловічок втратив рівновагу й упав у ванну, засміялася ще дужче.

Зненацька потилицею прокотилася холодна хвиля, у скальп встромилися голочки, і Чуття охопило мене так швидко й різко, що я застогнав та склався навпіл там, де сидів. Побачивши мої корчі, наші вмить зрозуміли, що це означає.

Вони наближалися. Наближалися дуже швидко.

Ну звісно: Єнох застосував свої здібності, а я навіть не подумав його зупинити. Із таким самим успіхом ми могли запустити сигнальну ракету.

Я, похитуючись, звівся на ноги. Біль накочував на мене хвилями, і вони геть позбавляли сил. Я хотів закричати: «Біжіть, тікайте! Через чорний хід!» — але не зміг витиснути з себе ні слова. Емма поклала руки мені на плечі.

— Зберися, дорогенький, ти нам потрібен!

І раптом щось загупало в парадні двері. Кожен удар луною прокочувався по будинку.

— Вони тут! — зрештою вичавив я з себе. Але гуркіт, із яким застрибали двері на петлях, усе сказав за мене.

Усі повскакували на ноги й у паніці спробували гуртом протиснутися у двері, що вели в коридор. Лише Сем та Есмі залишилися на місцях, засмучені й зіщулені. Нам з Еммою довелося відривати Бронвін від ванни.

— Ми не можемо їх покинути! — кричала вона, коли ми тягли її коридором.

— Можемо! — крикнула Емма. — Нічого з ними не станеться, порожняки не на них полюють!

Я розумів, що це правда, а ще знав, що порожняки роздеруть на шматки все, що трапиться їм на шляху, включно з парою нормальних дівчат.

Від люті Бронвін гупнула кулаком по стіні — і там залишилася вм’ятини.

— Пробачте, — сказала вона дівчатам і, підштовхувана Еммою, безпорадно вискочила в коридор.

Я накульгував слідом за ними. Мій шлунок корчився в муках.

— Замкніть двері й нікому не відчиняйте! — крикнув я і повернувся, щоб востаннє краєм ока глянути на обличчя Сем в щілину дверей, що зачинялися. У її широко розплющених очах застиг переляк.

У передпокої задзеленчало розтрощене вікно. Якась самовбивча допитливість змусила мене визирнути за ріг. Там крізь завіси, що затуляли вікно, просунулися численні мацаки.

Емма взяла мене за руку й смикнула вбік, в інший коридор — у кухню — через чорний хід — у садок, засипаний попелом, — по провулку, яким уже, трохи відстаючи одне від одного, бігли наші. А тоді хтось крикнув: «Гляньте, гляньте!» Я на бігу повернувся і побачив велику білу птаху, що ширяла високо над вулицею.

— Міна… це міна, — сказав Єнох. І те, що здавалося ажурними крильми, зненацька чітко виокремилося у парашут, а те жирне й сріблясте тіло, що висіло під ним, було напаковане вибухівкою. Янгол смерті погідливо спускався на землю.

Порожняки вирвалися надвір. Я бачив їх здалеку: мчали через сад і махали в повітрі язиками.

Міна з делікатним «дзинь» приземлилася біля будинку.

— Лягай! — заволав я.

Шансу сховатися в укриття в нас не було жодного. Я заледве встиг упасти на землю, коли нас накрив сліпучий спалах і рвонуло так, ніби розверзлася земля. Ударна хвиля пекучо-розжареного вітру вибила з мене дух. На спину посипався чорний град уламків, і я притисся коліньми до грудей.

Потім був лише вітер, і сирени, і дзвін у вухах. Я хапав ротом повітря й задихався у вирі пилюки. Натягнувши на ніс і рот комір светра, щоб дихати крізь нього, я поволі перевів дух.

Порахував свої кінцівки: дві руки, дві ноги.

Добре.

Повільно сів і роззирнувся навколо. Крізь пилюку було погано видно, але я чув, як мої друзі кличуть одне одного. Лунали голоси Горація і Бронвін. Г’ю. Міларда.

А де Емма?

Я викрикнув її ім’я. Спробував зіп’ястися на ноги й знову впав. Ноги були цілі й неушкоджені, проте тряслися й не тримали.

— Еммо! — знову закричав я.

— Я тут!

Голова сіпнулася на звук її голос. Емма матеріалізувалася крізь дим.

— Джейкобе! О Господи. Слава Богу.

Ми обоє тряслися. Я обійняв її за плечі й провів руками по тілу, щоб пересвідчитися, що вона не поранена.

— Ти як, нормально? — спитав я.

— Так. А ти?

Очі боліли, пекло в легенях, кололо в спині там, де на мене обвалився град уламків. Але біль у шлунку зник. Тієї ж миті, як пролунав вибух, у мене всередині неначе хтось рубильник перемкнув і Чуття щезло.

Порожняки випарувалися.

— Я в нормі, — кивнув я. — У нормі.

З нашими теж нічого страшного не сталося, крім подряпин і порізів. Ми, хитаючись, зібралися в гурт і оглянули одне одному рани. Усі були незначними.

— Це диво якесь, — недовірливо похитала головою Емма.

Ще більшим дивом ця подія здалася нам, коли ми збагнули, що навколо валяються гвіздки, шматки бетону й гострющі, мов ножі, уламки дерева. Багато таких скалок вибухом увігнало в землю.

Єнох пошкандибав до машини, припаркованої неподалік. Вікна в неї були розтрощені, а весь корпус так побило шрапнеллю, наче по ньому випустили багато автоматних черг.

— Ми мали б бути мертві, — зачудовано промовив Єнох і тицьнув пальцем у дірку. — Чому в нас нема дірок?

— Друже, у тебе там застрягло. — Г’ю підійшов до Єноха і зняв у нього зі спини на светрі, вкритому кіркою піску, зім’ятий гвіздок.

— І в тебе. — Єнох зняв з Г’ю зазублений металевий штир.

Ми всі обдивилися свої светри. У кожному стирчали довгі уламки скла, шматки металу, які мусили б продірявити наші тіла, але не продірявили. Наші кусючі завеликі дивні светри були не вогнетривкі й не водонепроникні, як припускала емурафа. Вони були куленепробивні. І врятували нам життя.

— Мені й не снилося, що колись завдячуватиму життям такому неоковирному одягу. — Горацій помацав пальцями якість вовни, з якої було сплетено светр. — Цікаво, чи можна з нього зробити смокінг.

Підійшла Меліна з голубкою на плечі й двома сліпими братами поряд. Завдяки своєму сонарному чуттю брати знайшли невисоку стіну з надміцного бетону — він звучав як твердий — і вчасно затягли за неї Меліну, бо наступної миті вибухнула бомба. Отже, тепер нам була невідома доля лише двох нормальних дівчаток. Та коли вляглася пилюка і стало видно їхній дім (точніше те, що від нього лишилося), будь-яка надія знайти їх живими згасла. Верхній поверх провалився, товстим шаром уламків ліг на нижній. Лишився тільки кістяк оголених балок і задимлене каміння.

Бронвін усе одно зірвалася з місця й побігла, викрикуючи імена сестер. Я заціпеніло проводжав її поглядом.

— Ми могли їм допомогти й не допомогли, — нещасним тоном промовила Емма. — Покинули їх помирати.

— Це не мало б ні найменшого значення, — сказав Мілард. — Їхні смерті вже вписано в історію. Навіть якби сьогодні ми врятували їм життя, завтра з ними сталося б щось інше. Ще одна бомба. Автобус потрапив би в аварію. Вони належать минулому, а минуле завжди бере своє, хоч би скільки ми в нього втручалися.

— І саме тому не можна піти в минуле і вбити Гітлера ще немовлям, щоб запобігти війні, — докинув Єнох. — Історія зцілює сама себе. Правда ж, цікаво?

— Ні, — відрубала Емма. — А ти безсердечний виродок, якщо говориш про вбивство немовлят у таку мить. Чи взагалі про це говориш.

— Гітлера-немовля, — уточнив Єнох. — Плюс обговорювати теорію контурів краще, ніж впадати в непотрібну істерику. — Він перевів погляд на Бронвін, котра вилізла на руїни й копирсалася в них, перекидаючи уламки.

Розвернувшись, вона помахала нам руками й закричала:

— Сюди!

Єнох похитав головою.

— Хто-небудь, приведіть її сюди. Нам взагалі-то імбрину треба йти шукати.

— Сюди! — не вгавала Бронвін. — Я когось чую.

Емма подивилася на мене.

— Стривай. Що вона сказала?

І ми всі помчали до Бронвін.

Меншу дівчинку ми знайшли під великим уламком стелі. Вона впала на ванну, ванна розбилась, однак не розпалася. Всередині зіщулилася Есмі — мокра, брудна, травмована, проте жива. Ванна захистила її, як і обіцяла сестра.

Бронвін підняла плиту рівно на стільки, щоб Емма могла засунути руки й витягти малу. Есмі вчепилася в Емму. Вона тремтіла й плакала.

— Де моя сестра? — спитала вона. — Де Сем?

— Тихо, маленька, тихо. — Емма заколисувала її у своїх обіймах. — Ми відведемо тебе в лікарню. Сем пізніше підійде. — Звісно, то був обман, і я бачив, що в Емми серце розривалося, коли вона це казала. Те, що ми вижили й ця дівчинка також, було другим дивом за одну ніч. Очікувати третього було б з нашого боку ненаситно.

Але третє диво (чи щось на нього схоже) таки сталося — її сестра відгукнулася.

— Есмі, я тут! — гукнув її голос десь згори.

— Сем! — закричала мала, і ми всі підвели погляди.

Сем висіла на дерев’яній крокві. Кроква поламалася й звисала під кутом сорок п’ять градусів. Сем була ближче до нижнього краю, та однаково занадто високо, щоб хтось із нас міг дотягтися.

— Пускай! — крикнула Емма. — Ми тебе зловимо!

— Не можу!

Я придивився уважніше, чому вона не може, і мало не зомлів.

Руки й ноги Сем теліпалися. Вона висіла, не тримаючись. Кроква прохромила її посередині. Та все ж очі в неї були розплющені, й вона стривожено кліпала в наш бік.

— Здається, я застрягла, — спокійно сказала вона.

Я був певен, що будь-якої хвилини Сем помре. Вона була в стані шоку, тому не відчувала болю, та вже скоро доза адреналіну, яку викинув у кров її організм, розсіється, вона знепритомніє і помре.

— Хто-небудь, зніміть мою сестру! — закричала Есмі.

По неї пішла Бронвін. Вибралася поруйнованими сходами до розбитої стелі й потяглася, щоб ухопитись за крокву. Вона тягла й тягла та завдяки своїй великій силі спромоглася прихилити крокву до землі так, що поламаний її край майже торкався сміття внизу. Це дозволило Єноху та Г’ю дотягтися до ніг Сем і дуже обережно потягти її вперед, поки вона з тихим «хлююп!» не звільнилася від крокви й не стала на ноги.

Сем відсторонено подивилася на дірку в грудях. Була вона близько шести дюймів у діаметрі, досконало кругла, як і та кроква, на яку Сем настромилася, та все ж здавалося, що її це не надто турбує.

Есмі вирвалася з Емминих обіймів і помчала до сестри.

— Сем! — закричала вона й обійняла поранену за талію. — Слава Богу, ти жива-здорова!

— Думаю, не здорова, — сказала Оливка. — Думаю, зовсім не здорова!

Але Сем турбувалася лише про Есмі, не про себе. Щойно мала наобіймала її досхочу, Сем опустилася на коліна й на відстані витягнутої руки оглянула її на предмет порізів і синців.

— Скажи, де болить.

— У вухах дзеленчить. Я подряпала коліна. І бруд в око потрапив…

Тут Есмі затремтіла й розплакалася, бо її знову охопив шок від того, що сталося. Сем пригорнула її до себе й сказала:

— Ну, ну…

Було якось дивно, що Сем взагалі здатна на якісь дії. А ще більше дивувало те, що з рани навіть не йшла кров, навколо неї не було шматочків плоті чи внутрішніх органів (з фільмів жахів я знав, що цього слід чекати). А Сем була схожа на паперову ляльку, яку простромили велетенським пробивачем.

Хоч усі й вмирали від бажання почути пояснення, ми вирішили дати дівчаткам побути наодинці й просто зачудовано дивилися з поштивої відстані.

Однак Єнох був не такий шанобливий.

— Даруйте, — промовив він, увіпхавшись у їхній особистий простір. — Ти не могла б нам пояснити, чого це ти досі жива?

— Та, нічого серйозного, — відмахнулася Сем. — Хоча сукню, боюся, вже не врятуєш.

— Нічого серйозного?! — обурився Єнох. — Та я тебе буквально наскрізь бачу!

— Трохи пече, — зізналася Сем, — але за день-два затягнеться. Таке завжди затягується.

Єнох по-дурному розреготався.

— Таке?

— В ім’я всього дивного, — тихо промовив Мілард. — Ви ж розумієте, що це означає?

— Вона одна з нас, — сказав я.

У нас були запитання. Багато запитань. Коли сльози Есмі трохи підсохли, ми набралися сміливості їх поставити.

Чи розуміє Сем, що вона дивна?

Вона знала, що відрізняється від інших людей, але не знала, що таких, як вона, називають дивними.

Чи жила вона колись у контурі?

Не жила («У чому?»), а це означало, що років їй стільки, скільки є на вигляд. Дванадцять, сказала вона.

Невже по неї ніколи не приходила жодна імбрина?

— Якась приходила, — відповіла Сем. — Розказувала, що є інші, такі, як я. Але щоб до них приєднатися, я повинна була покинути Есмі.

— А Есмі не вміє… що-небудь робити? — спитав я.

— Я вмію рахувати від ста до одного качиним голосом, — шморгаючи, сказала Есмі, та, щоб продемонструвати, закрякала: — Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім…

Та продовжити Есмі не встигла — їй завадила сирена. Цього разу вона пронизливо верещала й швидко рухалася в наш бік. У провулок, накренившись, влетіла машина «швидкої» і помчала до нас. Її фари майже не світили, видно було тільки крихітні вогники завбільшки з макове зерня. Різко загальмувала неподалік, сирена замовкла, і з-за керма вискочив водій.

— Постраждалі є? — викрикнув він на бігу. Вбраний він був у м’яту сіру форму й металеву каску із вм’ятиною. Попри всю водієву енергійність, обличчя було виснажене, з запалими щоками, наче він уже багато діб не спав.

Його погляд натрапив на дірку в грудях Сем, і він зупинився, мов укопаний.

— А бодай я осліп!

Сем підвелася.

— Та нічого страшного! — махнула рукою вона. — Усе зі мною в порядку. — І, щоб наочно продемонструвати, наскільки з нею все в порядку, вона кілька разів вставила кулак у діру, а потім пострибала на місці: ноги в сторони, ноги разом.

Медик знепритомнів.

— Гм, — сказав Г’ю, тицяючи у чоловіка, що впав, носаком. — Я думав, ці люди з міцнішого тіста.

— Оскільки він не придатний для того, щоб надавати допомогу, пропоную позичити в нього машину, — оголосив Єнох. — Ми ж не знаємо, у яку частину міста заведе нас той голуб. Якщо це далеко, то пішки ми до пані Королик будемо всю ніч брести.

Горацій, котрий сидів на уламку стіни, скочив на ноги.

— Прекрасна ідея! — вигукнув він.

— Жахлива ідея, — сказала Бронвін. — Не можна красти «швидку» — вона потрібна пораненим.

— А ми поранені, — заскиглив Горацій. — Вона нам потрібна.

— Це не те саме!

— Свята Бронвін, — саркастично промовив Єнох. — Тебе так турбує здоров’я нормальних, що ти ладна пожертвувати життям пані Сапсан, аби захистити декількох їхніх? Та тисяча нормальних не варті її однієї! Чи одного з нас, якщо вже на те пішло.

Бронвін охнула.

— Як у тебе язик повертається таке казати перед?..

Гордовитою ходою і з кам’яним виразом обличчя Сем підійшла до Єноха.

— Слухай мене, хлопче, — сказала вона. — Ще раз назвеш життя моєї сестри нічого не вартим — я тебе відлупцюю.

— Заспокойся, я не мав на увазі твою сестру. Я лише хотів сказати, що…

— Я знаю, що ти хотів сказати. І відлупцюю, якщо скажеш це ще раз.

— Пробач, якщо я образив твою делікатну чутливість, — від роздратування Єнох підвищив голос. — Але в тебе ніколи не було імбрини, ти не жила в контурі, тому не можеш зрозуміти, що це — оте, що тут відбувається, не теперішнє в строгому сенсі. Це минуле. Усі нормальні в цьому місті вже прожили свої життя. Їхні долі наперед визначені, байдуже скільки «швидких» ми вкрадемо! Тому, розумієш, це не має, блін, значення.

Трохи збита з пантелику, Сем промовчала, але суворого погляду з Єноха не зводила.

— Нехай навіть так, — правила своєї Бронвін. — Не можна змушувати людей страждати без потреби. Ми не можемо взяти «швидку»!

— Це все добре й чудово, але подумай про пані Сапсан, — нагадав Мілард. — У неї лишився один день, не більше.

Наш гурт більш-менш рівномірно розподілився між крадіжкою «швидкої» і тим, щоб іти пішки, тому ми поставили це питання на голосування. Я особисто був проти того, щоб брати машину, але здебільшого тому, що дороги були поорані вирвами від бомб і я не знав, як ми ту машину вестимемо.

Емма взяла на себе підрахунок голосів.

— Хто за те, щоб узяти «швидку»? — спитала вона.

Кілька рук злетіло догори.

— А проти?

Зненацька з боку машини пролунав гучний ляск. Ми всі повернулися й побачили, що біля заднього колеса стоїть пані Сапсан, а шина сичить, пропускаючи повітря. Пані Сапсан проголосувала дзьобом — пробивши шину колеса. Тепер ніхто б не зміг нею скористатися: ні ми, ні поранені, — і сперечатися та затримуватися далі не було сенсу.

— Ну, тепер усе простіше, — сказав Мілард. — Ми йдемо пішки.

— Пані Сапсан! — закричала Бронвін. — Як ви могли?

На обурення Бронвін пані Сапсан не звернула жодної уваги. Вона пошкандибала до Меліни, подивилася знизу вгору на голубку, що сиділа в неї на плечі, й пронизливо закричала. Зрозуміти її було легко: «Ходімо вже!»

Що ми могли вдіяти? Час спливав.

— Ходімо з нами, — запропонувала Емма, звертаючись до Сем. — Якщо на світі є бодай трохи справедливості, то до світанку ми знайдемо безпечне місце.

— Я ж казала: я сестри не покину, — відповіла Сем. — Ви йдете в таке місце, куди вона не зможе зайти, так?

— Я… я не знаю, — затнулася Емма. — Можливо…

— Але хай там як, мені байдуже, — холодним тоном промовила Сем. — Після того, що я щойно побачила, нам із вами не по дорозі.

Емма відсахнулася й трохи поблідла. Тихим голосом спитала:

— Чому?

— Якщо навіть вигнанці й вічно пригноблювані, такі як ви, не спроможні виявити трохи співчуття до інших, то цей світ безнадійний. — Із цими словами Сем відвернулася й понесла Есмі до «швидкої».

Еммі наче ляпас дали. Щоки в неї почервоніли, й вона побігла за Сем.

— Не всі ми думаємо так, як Єнох! А що стосується нашої імбрини, я впевнена, вона не хотіла зробити те, що зробила!

Сем рвучко розвернулася до неї лицем.

— Це сталося невипадково! Я рада, що моя сестра не така, як ви всі. І дуже шкодую, що я така.

Вона знову відвернулася, й цього разу Емма не пішла за нею. Ображеним поглядом вона провела Сем, потім, зсутулившись, рушила за іншими. Чомусь оливкова гілка, яку вона простягла, перетворилася на змію і вкусила її.

Бронвін зняла з себе светр і поклала його на гору уламків.

— Наступного разу, як полетять бомби, надінь його на сестру! — гукнула вона до Сем. — Він захистить надійніше за будь-яку ванну.

Сем не відповіла. Навіть не глянула. Вона схилилася над водієм «швидкої», котрий уже сидів і бубонів:

— Мені наснився такий дивний сон…

— Ти втнула дурницю, — дорікнув Єнох Бронвін. — Тепер у тебе нема светра.

— Стули свій товстий писок, — відрізала Бронвін. — Якби ти хоч раз у житті зробив для когось щось хороше, ти б мене зрозумів.

— Якось я зробив хороше для іншої людини. І через це нас мало не зжерли порожняки!

Ми похапцем попрощалися, відповіді не почули й тихо вислизнули в темряву. Меліна зняла з плеча голубку й підкинула в небо. Та пролетіла трохи, потім мотузка, прив’язана в неї до лапки, туго напнулася, і вона зависла, впіймана в повітрі, як собака на повідку.

— До пані Королик туди, — Меліна кивнула в той бік, куди тягла пташка, і ми пішли за дівчиною та її приятелькою провулком.

Я вже збирався був відновити своє патрулювання на порожняків і зайняти позицію біля голови групи, що стала для мене звичною, коли щось змусило мене озирнутися на сестер. Саме вчасно: я встиг помітити, як Сем посадила Есмі у «швидку», потім нахилилася й поцілувала в кожне подряпане коліно. Мені хотілося знати, що з ними буде далі. Пізніше Мілард скаже мені, що Сем, найпевніше, не вижила у війні, бо ніхто з них ніколи про неї не чув, а слава людини з такою унікальною особливістю мала б розлетітися по всіх усюдах.

Ця сцена справила на Емму великий вплив. Не знаю, чому для неї так важливо було довести незнайомці, що ми добрі, коли ми самі це про себе знали. Але думка про те, що ми не янголи, які спустилися на землю, що наша природа складніша, у неї є різні відтінки, здавалося, занепокоїла її.

— Вони не розуміють, — твердила вона.

«А з іншого боку, — подумав я, — може, й розуміють».

Розділ одинадцятий

Отже, дійшло до цього: все залежало від голуба. Опинимося ми до ранку в затишку материнського лона під захистом імбрини чи напівпережованими потрапимо в каламутну чорноту нутрощів порожняка. Врятується пані Сапсан чи ми будемо блукати цим пекельним ландшафтом, поки її час не скінчиться. Чи побачу я коли-небудь свій дім чи батьків знову — усе це залежало від однієї тендітної дивної голубки.

Я йшов на чолі загону, намацуючи чуттям порожняків, але насправді вела нас голубка. Тягла на повідку, наче гончак, що натрапив на слід. Ми повертали ліворуч, коли пташка летіла вліво, і праворуч, коли смикала вправо, слухняні, мов вівці, навіть якщо це означало бігти вулицями, поораними вирвами від бомб, й щомиті ризикувати зламати ногу чи наразитися на кістяки розчленованих будинків, ці зазублені залізні списи, що підстерігали нас у хисткому мареві вогню й наче були націлені нам на горла.

Емоції від жахливих подій того вечора влягалися, і я сягнув нового рівня виснаження. Голова дивно поколювала. Я насилу тягнув ноги. Гуркіт бомб стих, сирени нарешті замовкли, і мені лишалося тільки здогадуватися, чи не той апокаліптичний шум був єдиним, що не давало мені заснути. Тепер задимлене повітря оживляли інші, делікатніші звуки: вода, що лилася з розірваної труби, виття собаки, що потрапив у пастку, хрипкі голоси, які стогнучи кликали на допомогу. Час від часу з темряви виринали такі самі перехожі, як ми, схожі на примар фігури, що врятувалися втечею з якогось нижнього світу. Очі в них світилися страхом і підозрою, у руках вони стискали якісь речі: радіоприймачі, вкрадене срібло, золочені скриньки, поховальні урни. Мертві несли мертвих.

Біля Т-подібної розвилки на дорозі ми зупинилися. Голубка вагалася між поворотом направо й наліво.

— Нумо, Вінні, — упівголоса підбадьорювала її Меліна. — Хороша голубка, хороша. Покажи нам шлях.

А Єнох нахилився і пошепки додав:

— Якщо ти не знайдеш пані Королик, я особисто підсмажу тебе на рожні.

Пташка пурхнула в повітря й показала вліво.

Меліна люто зиркнула на Єноха.

— Ти козел, — визвірилася вона.

— Для мене важливий результат, — відповів він.

Врешті-решт ми прийшли на станцію метро. Голубка провела нас крізь арку до квиткових кас, і я вже збирався сказати: «Поїдемо на метро. Розумна пташка», — та одразу ж зрозумів, що у вестибюлі порожньо, а квиткова будка розтрощена. І хоч не схоже було, щоб поїзди найближчим часом відвідали цю станцію, ми все одно пішли вперед, крізь турнікет без загороджувального ланцюга, по коридору, на стінах якого повідставали вказівники й потріскалася біла плитка, до довжелезних сходів, що вели, петляючи, у гулке черево міста, підсвічуване електрикою.

На кожному сходовому майданчику нам доводилося переступати через людей, що спали, загорнувшись у ковдри. Спочатку то були поодинокі люди, потім стали траплятися групи, що лежали, наче розкидані сірники, а далі, коли ми спустилися на платформу, побачили суцільне людське море, що розлилося повсюди. Сотні людей притискалися одне до одного між стіною і коліями, поскручувалися на підлозі, лежали на лавках, грузли у складаних стільцях. Ті, хто не спав, заколисували в обіймах немовлят, читали книжки в м’яких обкладинках, грали в карти, молилися. Вони не чекали поїзда: поїзди не ходили. То були втікачі від бомб, і метро стало їхнім сховищем.

Я спробував намацати порожняків, але там було забагато облич, забагато тіней. Якщо в нас лишилася удача, їй доведеться ще трохи нам посприяти.

А що тепер?

Нам потрібні були вказівки від голубки, але вона, здавалося, трохи розгубилася (мабуть, її, як і мене, приголомшила юрба), тому ми стояли й чекали, а навколо нас усе дихало, хропло й бурмотіло уві сні.

За хвилину голубка напружилася й полетіла до колії. Повідець напнувся, і вона відскочила назад до Меліни, наче йо-йо.

Ми навшпиньки обійшли тіла, щоб підійти до краю платформи, й зістрибнули вниз, туди, де пролягали рейки, які зникали в тунелі обабіч станції. Шлунок кудись провалився од відчуття, що наше майбутнє лежить у котрійсь із цих темних роззявлених пащ.

— Ой, сподіваюсь, нам не доведеться брьохати там по багнюці, — побідкалася Оливка.

— Звісно, доведеться, — запевнив її Єнох. — Поки не побуваємо в усіх каналізаціях, свято буде неповним.

Голубка рвонулася вперед. Ми пішли вздовж колії.

Я перестрибнув через маслянисту калюжу, наче в «класики» грав, і з-під ніг чкурнув легіон щурів. Оливка вереснула з переляку й стрибнула на руки Бронвін. Тунель позіхав перед нами, чорний і загрозливий. Мені спало на думку, що це дуже погане місце для зустрічі з порожняком. Там не було стін, на які можна було б видертись, не було будинків, де можна заховатися, і могильних плит, які б закрилися над нашими головами. Тунель був довгий, прямий, і освітлювало його лише кілька червоних лампочок, що мляво сяяли з великими інтервалами.

Я пішов швидше.

Нас поглинула темрява.

Малим я часто грався з татом у хованки. Зазвичай я ховався, а він шукав. Я дуже добре вмів ховатися. Переважно тому, що я, на відміну від більшості чотири-і п’ятирічних дітлахів, володів надприродною здатністю тривалий час поводитися надзвичайно тихо, а ще тому, що не страждав ні на що, віддалено схоже на клаустрофобію: я міг залізти у найтісніший закапелок шафки й сидіти там двадцять-тридцять хвилин, не виказуючи себе жодним звуком і від душі радіючи.

Ось чому ви могли б подумати, що з темними замкнутими просторами в мене особливих проблем нема. Чи ось чому ви могли б (щонайменше) подумати, що в тунелі, призначеному для поїздів і рейок та більше ні для чого, я почуваюся краще, ніж на відкритому цвинтарі, де звідусіль лізуть всілякі геловінські почвари. Та все ж, що далі ми заглиблювалися в тунель, то більше мене огортав липкий повзучий страх — цілковито відмінний від того відчуття, яким я намацував порожняків. Це було звичайне погане передчуття. Тому я підганяв своїх, щоб ішли так швидко, як тільки могли найповільніші з нас, підштовхував Меліну, поки вона не гаркнула на мене, щоб відвалив. Постійний приплив адреналіну тримав моє глибоке виснаження на припоні.

Після тривалого переходу і кількох Y-подібних розвилок тунелю голубка привела нас до закинутої ділянки колії з деформованими й погнилими шпалами, де землю вкривали калюжі стоячої води. Тиск поїздів, що проїжджали у далеких тунелях, переганяв повітря, наче дихання у стравоході якоїсь велетенської істоти.

А тоді далеко попереду блимнула цятка світла, маленька, однак вона швидко росла.

— Поїзд! — закричала Емма, ми розбіглися на два боки й попритискалися спинами до стін. Я затулив вуха, очікуючи оглушливого ревіння двигуна поблизу, але він так і не наблизився. Усе, що я чув, — тихе пронизливе виття, яке йшло з моєї голови, я був у цьому впевнений. Світло наповнювало тунель, його біле сяяння оточувало нас, я відчув раптовий тиск у вухах, і враз те світло зникло.

Ми, причмелені, відповзли від стін. Колія і шпали під нашими ногами стали новісінькими, неначе їх недавно проклали. У тунелі якось менше тхнуло сечею. Лампочки вздовж нього стали яскравішими й замість рівного світла блимали, бо то були зовсім не електричні лампи, а газові.

— А що сталося? — запитав я.

— Ми зайшли в контур, — пояснила Емма. — Але що то було за світло? Ніколи нічого такого не бачила.

— У кожному контурі свої виверти, — сказав Мілард.

— Хто-небудь знає, де ми? — спитав я.

— Я думаю, друга половина дев’ятнадцятого сторіччя, — висловив припущення Мілард. — До тисяча вісімсот шістдесят третього року в Лондоні взагалі не було підземки.

Раптом за нашими спинами вигулькнуло інше світло — цього разу в супроводі пориву гарячого вітру й громового гуркоту.

— Поїзд! — знову викрикнула Емма, і цього разу то була правда.

Ми кинулися до стін, і тієї ж миті повз нас промчав циклон, вивергаючи шум, світло й дим. Поїзд був більше схожий на мініатюрний локомотив, ніж на сучасний потяг метро. Був у ньому навіть вагон кондуктора, із якого на нас здивовано витріщився чоловік із широкою чорною бородою і миготливим ліхтарем у руці, але поїзд уже мчав далі, за наступний поворот.

Із Г’ю вітром здуло кепку, і вона потрапила під колеса. Він пішов підняти її, побачив, що її порізало на клапті, і спересердя жбурнув на землю.

— Мені не подобається цей контур, — сказав він. — Ми тут пробули лише десять секунд, а він уже намагався нас убити. Зробімо те, що мусимо, і йдімо звідси.

— Жодних заперечень не маю, — погодився Єнох.

Голубка повела нас далі вздовж колії. Хвилин за десять вона зупинилася й потягла Меліну до стіни, яка на перший погляд здалася нам глухою. Ми не могли зрозуміти, чому, аж поки я не підвів погляд і не побачив угорі, на висоті двадцяти футів, там, де стіна з’єднувалася зі стелею, частково замасковані дверцята. А що іншого способу дістатися їх не було, то Оливка роззулася і злетіла, щоб краще роздивитися.

— Тут замок, — повідомила вона. — Із секретом.

А ще в нижньому кутку дверцят іржа проїла отвір якраз для голуба, але нам з нього не було жодної користі. Потрібен був шифр.

— У кого є ідеї? Що це може бути? — звернулася Емма до всіх.

Відповіддю їй були знизування плечима й відсутні погляди.

— Жодних, — відповів Мілард.

— Тоді доведеться вгадувати, — сказала Емма.

— Може, це мій день народження, — висловив здогад Єнох. — Спробуй три-дванадцять-дев’яносто-два.

— А звідки хтось може знати твій день народження? — спитав Г’ю.

— Просто спробуй, — насупився Єнох.

Оливка покрутила ручку і перевірила, чи не піддається замок.

— Пробач, Єноху.

— А як щодо дати нашого контуру? — спитав Горацій. — Дев’ять-три-сорок.

Теж не спрацювало.

— Це має бути не щось легке для вгадування на зразок дати, — сказав Мілард. — Бо це зводить нанівець потребу в замку.

Оливка випробувала довільні комбінації. Ми стояли й дивилися, і з кожною невдалою спробою росла наша тривога. Пані Сапсан тим часом вислизнула з-за пазухи Бронвін і підскочила до голубки, котра дзьобала щось на землі, досі прив’язана повідцем. Помітивши пані Сапсан, пташка спробувала втекти, але директорка не відставала і щось тихо та погрозливо клекотіла.

Голубка пурхнула на плече до Меліни, подалі від директорки. Пані Сапсан підійшла до Меліниних ніг і пронизливо закричала. Це рознервувало голубку до краю.

— Пані С, що ви хочете сказати? — спитала Емма.

— Думаю, їй щось потрібно від твоєї пташки, — сказав я Меліні.

— Якщо голубка знає шлях, то комбінацію теж може знати, — здогадався Мілард.

Пані Сапсан повернулася до нього й крикнула, потім розвернулася до голубки й крикнула ще гучніше. Голубка заховалася за Мелінину шию.

— Може, вона й знає комбінацію, та не знає, як нам сказати, — припустила Бронвін. — Але вона може сказати пані Сапсан, бо вони обоє говорять пташиною мовою. А пані Сапсан вже скаже нам.

— Примусь свою голубку поговорити з нашою птахою, — сказав Єнох Меліні.

— Ваша птаха вдвічі більша за Вінні, має гострі пазури й дзьоб. — Меліна відступила на крок назад. — Вона боїться, і я її чудово розумію.

— Боятися нема чого, — запевнила Емма. — Пані С нізащо не скривдить іншу пташку. Це суперечить кодексу імбрин.

Мелінині очі округлилися, потім звузилися.

— Ця птаха — імбрина?

— Це наша директорка! — повідомила Бронвін. — Альма Лефей Сапсан.

— У вас коли-небудь закінчаться сюрпризи? — Меліна розсміялася, однак не зовсім по-дружньому. — Якщо у вас є своя імбрина, то нащо шукати іншу?

— Довга історія, — сказав Мілард. — Досить буде й того, що нашій імбрині потрібна допомога, яку може надати лише інша імбрина.

— Постав ту бісову голубку на місце, щоб пані С могла з нею поговорити! — наказав Єнох.

Зрештою Меліна неохоче, проте погодилась.

— Іди на землю, Вінні. Хороша, хороша. — Вона зняла голубку з плеча й обережно поставила біля ніг, а на повідець наступила, щоб та не втекла.

Усі їх обступили й дивились, як пані Сапсан наближається до голубки. Та рвонулася, щоб втекти, але повідець не дозволив. Пані Сапсан, клекочучи, стала просто перед нею. Сцена дуже нагадувала допит. Голубка сховала голову під крило й затремтіла.

Пані Сапсан дзьобнула її в голову.

— Гей! — обурилася Меліна. — Припини!

Голубка голови з-під крила не виткнула і не відповіла, тож пані Сапсан дзьобнула її знову, цього разу сильніше.

— Ну годі! — Меліна зняла ногу з повідця й нагнулася до малої пташки. Та перш ніж вона встигла взятися за повідець, пані Сапсан перетяла його стрімким ударом пазурів, вчепилася дзьобом у тоненьку лапку голубки й пострибала геть. Голубка пищала й била крильцями.

Меліна страшенно перелякалася.

— Ану, вернися! — розлючено закричала вона й хотіла вже бігти за птахами, та Бронвін схопила її за руки.

— Стій! — сказала Бронвін. — Я впевнена, пані Сапсан знає, що робить…

Пані Сапсан зупинилася трохи віддалік на рейках, там, де ніхто її не міг дістати. Голубка билася в неї у дзьобі, а Меліна силкувалася вирватися з рук Бронвін — обидві марно. Пані Сапсан, здавалося, чекала, коли голубка втомиться й притихне, та потім їй набридло чекати й вона стала крутити малу пташку за лапу в повітрі.

— Пані С, будь ласка, не треба! — закричала Оливка. — Ви її вб’єте!

Я вже сам був на межі того, щоб бігти розбороняти їх, але птахи злилися в суцільну пляму з кігтів та дзьобів і ніхто не зміг би наблизитися, щоб їх розділити. Ми кричали й благали пані Сапсан зупинитися.

І зрештою вона послухалася. Голубка випала з її дзьоба і стояла, похитуючись, занадто ошелешена, щоб летіти. Пані Сапсан і далі клекотіла до неї, і цього разу голубка проджерґотіла щось у відповідь. Пані Сапсан тричі постукала дзьобом по землі, потім десять разів, потім п’ять.

Три-десять-п’ять. Оливка набрала комбінацію. Замок, клацнувши, відімкнувся, дверцята відчинилися всередину, й звідти розкрутилася та впала до землі мотузяна драбина.

Допит пані Сапсан подіяв. Вона зробила все необхідне, щоб допомогти нам, і, зважаючи на це, ми могли заплющити очі на її погану поведінку. Якби не те, що сталося далі. Вона знову взяла приголомшену голубку дзьобом за лапу і, схоже, від люті жбурнула її об стіну.

Ми всі разом зойкнули від жаху. Від шоку мені одібрало мову.

Меліна вирвалася з лещат Бронвін і побігла піднімати голубку. Та на долоню їй лягло мляве тільце — у голубки була зламана шия.

— О птахи, вона її вбила! — заплакала Бронвін.

— Ми стільки всього пережили, щоб зловити цього голуба, — промовив Г’ю. — І подивіться на це.

— Я вашій імбрині голову розтрощу! — Меліна оскаженіла від люті.

Бронвін знову вхопила її за руки.

— Ні, ні! Перестань!

— Вона у вас геть дика! Якщо вона так завжди поводиться, нам краще одразу здатися витворам.

— Ану, забери свої слова назад! — закричав Г’ю.

— І не подумаю! — закричала у відповідь Меліна.

Вони обмінялися ще кількома гострими репліками. Мало не дійшло до бійки. Бронвін тримала Меліну, а ми з Еммою стримували Г’ю, поки не вляглася якщо не злість, то принаймні охота побитися.

Ніхто не міг до кінця повірити в те, що зробила пані Сапсан.

— А чого такий галас? — спитав Єнох. — Це ж лише звичайний дурний голуб.

— Ні, це не звичайний голуб, — сказала Емма. — Ця пташка дружила з пані Королик. Їй було сто років. Про неї писали в «Казках». А тепер вона мертва.

— Вбита, — уточнила Меліна й плюнула на землю. — Коли знищують когось без причини, це називається так.

Пані Сапсан розслаблено шукала під крилом бліх, наче й не чула, що про неї говорять.

— У неї вселилося щось лихе, — сказала Оливка. — Це зовсім не пані Сапсан.

— Вона змінюється, — пояснив Г’ю. — Стає більше твариною, ніж людиною.

— Сподіваюся, у ній лишилося достатньо людського, щоб її можна було врятувати, — похмуро промовив Мілард.

Ми всі на це сподівалися.

Так, поринувши у власні тривожні думки, ми полізли до виходу з тунелю.

За дверцятами виявився прохід, що вів до сходів, які провадили до іншого коридору й інших дверей, а ті відчинялися в кімнату, залиту світлом і до стелі набиту одягом: вішаки, вбудовані шафи й гардероби аж вгиналися від нього. Ще там були дві дерев’яні ширми, за якими можна було перевдягатися, кілька дзеркал у повен зріст і робочий стіл, заставлений машинками для шиття й сувоями тканини. То була напівкрамниця, напівмайстерня — і Едем для Горація. Із криком «Я в раю!» він мало не підстрибом забіг усередину.

Меліна похмуро пленталася позаду і ні з ким не говорила.

— Що це за місце? — спитав я.

— Кімната для маскування, — пояснив Мілард. — Щоб гості з дивних могли змішатися з натовпом нормальних у цьому контурі. — Він показав на ілюстрацію в рамці, яка демонструвала, як правильно носити одяг того періоду.

— У чужий монастир, — сказав Горацій і побіг до вішака з одягом.

Емма попросила всіх перевдягтися. Новий одяг мав допомогти нам не лише загубитися у натовпі, а й теоретично відігнати витворів, які нас вистежували.

— Але светри хай залишаються знизу. На випадок, якщо нас знову спіткають неприємності.

Бронвін і Оливка вбралися за ширмою в прості сукні. Я поміняв укриті попелом і просяклі потом штани й куртку на розпарований, проте відносно чистий костюм. Одразу ж стало некомфортно. Я гадки не мав, як люди упродовж стількох століть постійно носили такий штивний одяг.

Мілард надягнув костюм жевжика й сів перед дзеркалом.

— Як я вам? — спитав він.

— Як невидимий хлопець, який надягнув костюм, — відповів Горацій.

Мілард зітхнув, ще трохи посидів перед дзеркалом, потім роздягнувся і знову щез.

Гораціїв первинний запал потроху згас.

— Вибір тут препаскудний, — пожалівся він. — Якщо одяг не побитий міллю, то на ньому заплати іншого кольору! Я так втомився бути схожим на безпритульного шибеника.

— Безпритульні шибеники не викликають підозр, — сказала Емма з-за ширми. — А маленькі джентльмени в циліндрах викликають. — Вона з’явилася в блискучих червоних туфлях на пласкій підошві й синій сукні нижче колін з короткими рукавами. — Ну як? — спитала вона і покрутилася, щоб зробити спідницею «тюльпан».

Вона нагадувала Дороті з «Чарівника країни Оз», тільки була гарніша. Я не знав, як це сказати перед усіма, тому просто ніяково всміхнувся і підняв великі пальці.

Вона розсміялася.

— Подобається? Що ж, шкода, — із сором’язливою усмішкою сказала вона. — Я буду вирізнятися, як порізаний палець. — І вмить на її обличчі промайнув вираз болю, наче вона почувалася винною за те, що сміється, що бодай на мить дозволила собі порозважатися, враховуючи все, що з нами сталося і невідомо які ще завдання чекали розв’язку попереду. Емма знову пірнула за ширму.

Я теж це відчував: жахіття, тягар кошмарів, які ми бачили і які нескінченно прокручувалися перед моїм внутрішнім зором. Але не можна почуватися нещасним щосекунди, хотів я сказати їй. Від сміху погане не стає гіршим так само, як воно не стає кращим від сліз. Це лиш означає, що ти людина. Але як це сказати, я теж не знав.

Коли вона знову вийшла, на ній була блузка з подертими рукавами, схожа на мішок, і пряма довга спідниця, що нижнім краєм торкалася взуття. (Вбрання, більш типове для безпритульного шибеника.) Але червоні туфельки вона залишила. Емма ніколи не могла собі відмовити у гламурному штриху, хай навіть незначному.

— А це? — Горацій помахав знайденою пухнастою помаранчевою перукою. — Як це може допомогти комусь «змішатися з натовпом нормальних»?

— Бо в ньому схоже, що ми йдемо на ярмарок розваг, — сказав Г’ю, дивлячись на афішу ярмарку на стіні.

— Хвилиночку! — Горацій підійшов до афіші. — Я чув про це місце! Це старий туристичний контур.

— Що таке туристичний контур? — поцікавився я.

— Колись їх можна було знайти по всьому царству дивних, — пояснив Мілард. — Вони були стратегічно розташовані в часах і місцях історичного значення. З них складався такий собі Великий тур, який колись вважали важливою частиною освіти будь-якого добре вихованого дивного. Звісно, то було багато років тому, коли їздити за кордон було ще порівняно безпечно. Я й не знав, що туристичні контури ще існують.

І він замовк, поринувши у спогади про кращі часи.

Закінчивши перевдягатися, ми поскидали одяг двадцятого століття в купу на підлозі й пішли за Еммою через інші двері, що вели у завулок, захаращений сміттям і порожніми ящиками. Здаля долинали впізнавані звуки ярмарку: аритмічний хрип катеринок, глухе ревіння натовпу. Навіть попри нерви і втому, я відчув радісне збудження. Колись дивні сходилися на ці атракціони з усіх усюд. Мої ж батьки мене ніколи навіть у Діснейленд не возили.

Емма роздала всім звичні вказівки.

— Триматися разом. Стежити, як ми з Джейкобом будемо показувати знаки. Ні з ким не розмовляти й нікому не дивитися в очі.

— А як ми знатимемо, куди йти? — спитала Оливка.

— Нам доведеться думати по-імбринівськи, — відповіла їй Емма. — От якби ви були пані Королик, де б ви сховалися?

— Де завгодно, тільки не в Лондоні? — припустив Єнох.

— Якби ж тільки дехто не замордував голуба, — Бронвін з гірким докором глянула на пані Сапсан.

Директорка стояла на бруківці й дивилася на нас знизу вгору, але ніхто не хотів її торкатися. Однак сховати її від сторонніх очей було необхідно, тому Горацій повернувся в кімнату для маскування і виніс звідти джинсову торбину. Ці приготування не надто сподобалися пані Сапсан, проте коли вже стало зрозуміло, що ніхто не збирається брати її за пазуху, — а найменше з усіх Бронвін, котра відчувала до птахи неприховану відразу, — то вона залізла всередину й дозволила Горацію затягнути шкіряну шворку.

Ми пішли на п’яні звуки ярмарку крізь плутанину захаращених вуличок, де з дерев’яних візків продавці виловлювали овочі, й запорошені мішки з зерном, і щойно вбитих кроликів, де діти й худющі коти били байдики й швендяли з голодними очима, а жінки з гордими брудними обличчями сиділи навпочіпки в канавах і чистили картоплю, насипаючи зі шкірок маленькі пагорби на землі. І хоч як ми намагалися прослизнути непоміченими, всі до одного повертали голови й пильно на нас дивилися: торговці, діти, жінки, навіть мертві, підвішені за ноги кролі з молочно-білими очима.

І в одязі відповідної історичної доби я почувався чужим і дуже помітним. Змішуватися з натовпом означало не лише напнути костюм, а й поводитися відповідно, збагнув я, а ми з друзями не ходили згорблено, як місцеві, й очей теж не відводили. На майбутнє, якщо я хотів маскуватися так само ефективно, як витвори, я мусив відточити свої акторські навички.

Ярмарок ставав гучнішим, а запахи — міцнішими: пересмажене м’ясо, смажені горіхи, кінськйй гній, людські випари і дим від вугілля — усе це змішувалося в щось таке хворобливо-солодке, від чого загусало повітря. Врешті-решт ми підійшли до широкої площі, де на повну гуляв ярмарок: море людей, різнобарвні намети й метушня, яку годі було за раз охопити поглядом. Та сцена атакувала мої чуття. Були там акробати, і канатохідці, і кидачі ножів, і факіри, і вуличні актори різного штибу. Шарлатан витягав запатентовані ліки зі свого воза: «Рідкісна настоянка, що зміцнює нутрощі від заразних паразитів, некорисної для здоров’я вогкості та шкідливих випарів!» На сцені поряд за увагу глядачів змагалися горластий конферансьє у фраку і величезне створіння доісторичного вигляду, чия сіра шкіра звисала з кісток каскадом зморшок. Добрих десять секунд, поки ми пробиралися крізь натовп, у мене пішло на те, щоб зрозуміти: це ведмідь. Його поголили, прив’язали до стільця і одягли в жіночу сукню. Очі у ведмедя лізли на лоба, а конферансьє широко всміхався і вдавав, що подає йому чай, викрикуючи: «Пані та панове! Представляю вам найвродливішу даму в усьому Уельсі!» — заслуживши тим самим гучний сміх натовпу. Мені захотілося, щоб ведмідь розірвав свої ланцюги і зжер його просто на очах у глядачів.

Щоб побороти запаморочливий ефект усієї цієї сновидної маячні, я засунув руку в кишеню і поклав долоню на гладеньке скло телефону, на мить заплющив очі й прошепотів сам до себе: «Я мандрую крізь час. Це все насправді. Я, Джейкоб Портман, мандрую крізь час».

Саме по собі це було приголомшливо. А ще більше приголомшувало те, що часові мандри не позбавили мене розуму і якимось дивом я не перетворився на божевільного, що постійно бурмоче собі під носа і штовхає промови на розі вулиці. Людська психіка набагато гнучкіша, ніж я думав, вона може розширюватися, щоб вмістити в себе будь-які суперечності й позірні неможливості. На щастя для мене.

— Оливко! — крикнула Бронвін. — Ану йди сюди! — Я підвів погляд і побачив, як вона відтягує Оливку від клоуна, який нахилився, щоб поговорити з нею. — Я тобі тисячу разів казала: ніколи не розмовляй з нормальними!

Нашому завеликому гурту було непросто триматися разом, особливо в місці, сповненому різних принад, спеціально розрахованих на дітей. Бронвін узяла на себе роль мами скаутів і завертала нас щоразу, коли хтось зупинявся біля ятки з яскравими вертушками чи льодяниками на паличках. З нас усіх найчастіше відволікалася Оливка і взагалі, здавалося, часто забувала про те, що на нас чигає серйозна небезпека. Тримати цю купу дітей у вервечці видавалося можливим лише тому, що насправді вони вже не були дітьми, бо всередині у них жило якесь доросле єство, яке воювало з їхніми дитячими пориваннями та врівноважувало їх. Якби то були звичайні діти, нічого у нас не вийшло б, я в цьому впевнений.

Якийсь час ми блукали безцільно, шукаючи когось, хто нагадував би пані Королик, чи місце, де, найпевніше, могли ховатися дивні. Але тут усе здавалося дивним — увесь цей контур з його хаотичною незвичністю був ідеальним прикриттям для дивних. Та все ж навіть тут люди помічали нас. Їхні голови ледь помітно поверталися, коли ми їх проминали. Я вже почувався параноїком. Скільки людей навколо нас шпигували для витворів чи самі були витворами? Особливо мені не сподобався клоун, той, від якого Бронвін відтягла Оливку. Він постійно вигулькував у полі нашого зору. За п’ять хвилин ми проминули його, напевно, разів зо п’ять: то він тинявся без діла на початку алеї, то дивився вниз із вікна, то спостерігав за нами з намету фотографічної ятки, і його розкуйовджене волосся та страшний грим дивно контрастували із задником, на якому було намальовано мирний сільський пейзаж. Здавалося, що він усюди одночасно.

— Погано, що ми на відкритому просторі, — сказав я Еммі. — Ми не можемо кружляти вічно. Нас помічають люди. І клоуни.

— Клоуни? — перепитала вона. — Але нехай, я з тобою згодна. Проте важко зрозуміти, з чого починати, в усьому цьому шаленстві.

— Треба починати з найбільш дивної частини кожного ярмарку, — втрутився Єнох. — Із циркового павільйону. — Він показав на високий незугарний фасад на краю площі. — Циркові павільйони й дивні — це як молоко і печиво. Чи порожняки та витвори.

— Зазвичай так, — кивнула Емма. — Але витвори про це теж знають. Я певна, що пані Королик недовго б лишалася вільною, якби ховалася в таких очевидних місцях.

— А у вас є ліпші ідеї? — поцікавився Єнох.

Ліпших ідей у нас не було, тому ми змінили напрямок руху і пішли в бік павільйону. Я озирнувся, шукаючи поглядом клоуна з посмішкою на півлиця, але він розчинився у натовпі.

Біля павільйону зачуханий ярмарковий кликун кричав у мегафон, обіцяючи за невеличку платню показати «найбільш шокуючі помилки природи, які законом дозволено виставляти на огляд». Називалося це Зібранням людських потворностей.

— Зовсім як ті звані вечері, куди мене запрошували, — відзначив Горацій.

— Дехто з цих «потворностей» може бути дивним, — зауважив Мілард. — А в такому разі вони можуть знати щось про пані Королик. Я вважаю, що заради цього можна й за вхід заплатити.

— У нас нема чим заплатити за вхід. — Горацій витяг із кишені одну монету з налиплим на неї пухом.

— А відколи це нам треба платити за вхід у цирковий павільйон? — спитав Єнох.

Ми слідом за ним обійшли павільйон, де схожий на стіну фасад переходив у великий легкий намет. Ми саме вишукували в ньому вхід, коли відкинулась запона і з намету вийшли добре вбрані чоловік і жінка. Чоловік притримував даму, та обмахувалася віялом.

— Відійдіть! — гаркнув чоловік. — Жінці потрібне повітря.

Над входом був напис: «ЛИШЕ ДЛЯ АРТИСТІВ».

Ми прослизнули всередину, однак нас одразу ж зупинили. Простакуватий на вигляд хлопчина, що сидів на м’якому стільці біля входу, явно мав якісь офіційні обов’язки.

— Ви артисти? — запитав він. — Сюди тільки артистам можна.

Вдавши ображену, Емма відповіла:

— Звісно, ми артисти. — І щоб довести правдивість своїх слів, вона зробила на кінчику пальця крихітний вогник і загасила його в себе в оці.

Хлопець знизав плечима. Побачене його не вразило.

— Ну, проходьте.

Ми прочовгали повз нього, кліпаючи, бо очі повільно звикали до темряви. Павільйон був брезентовим лабіринтом із низькою стелею — один-єдиний вузький коридор, тьмяно освітлений, що кожні двадцять-тридцять футів різко повертав і за кожним рогом на нас чекало нове «відразливе чудо природи». У протилежний від нас бік плинув струмок глядачів. Деякі сміялися, а деякі, навпаки, були бліді й тряслися.

Перші кілька потвор були доволі звичними для ярмарку і не те щоб особливо дивними: «ілюстрований» чоловік, увесь вкритий татуюваннями; бородата жінка, що погладжувала два довгі пасма-вуса на підборідді й підхихикувала; чоловік — подушечка для булавок, котрий проколював собі обличчя голками й молотком заганяв гвіздки у ніздрі. Мене це вразило, але мої друзі (а дехто з них мандрував разом із пані Сапсан Європою, виступаючи в циркових виставах) насилу стримували позіхання.

Під розтяжкою з написом «НЕЙМОВІРНІ ЛЮДИ-СІРНИКИ» джентльмен із сотнями сірникових коробок, приклеєних до тіла, з розгону налетів на чоловіка, так само обклеєного сірниками, і від цього полум’я охопило груди чоловіка-сірника, а той замахав руками, зображаючи удаваний жах.

— Аматори, — пробурмотіла Емма й потягла нас до наступного атракціону.

Дивацтва росли в геометричній прогресії. Нам трапилася дівчина в довгій сукні з бахромою. Все її тіло оповив гігантський пітон. Він звивався й танцював за її наказами. Еммі довелося визнати, що це принаймні трохи незвичайно, бо вміння заклинати змій властиве лише синдриґасті. Та коли Емма заїкнулася дівчині про пані Королик, та неприязно на нас зиркнула, а змія засичала, показала зуби, і ми пішли далі.

— Ми марнуємо час, — заскиглив Єнох. — Час пані Сапсан невблаганно спливає, а ми ярмарком шастаємо. Може, купимо солодощів і залишимося тут на цілий день?

Утім, попереду лишалася тільки одна потвора, тому ми пішли далі. Остання сцена з простим задником була порожня, на ній стояв маленький столик із квітами, а на мольберт спиралося оголошення: «ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА СКЛАДАНА ЛЮДИНА».

На сцену вийшов помічник, тягнучи за собою валізу. Поставив і пішов.

Зібрався натовп глядачів. Валіза стояла посередині, привертаючи до себе погляди. Люди стали викрикувати: «Починай!» і «Показуйте потвору!».

Валіза завовтузилася. Потім затряслася, заходила ходором, аж поки не перекинулася на бік. Юрба зацікавлено посунула ближче до сцени.

Ляснули застібки, і дуже повільно валіза відчинилася. Зсередини на глядачів визирнула пара білих очей, і крізь щілину показалося обличчя дорослого чоловіка з охайно підстриженими вусами і в маленьких круглих окулярах, котрий незбагненним чином заліз у валізу, не більшу за мій торс.

Натовп вибухнув оплесками, які ставали гучнішими, поки потвора кінцівку за кінцівкою розкладала своє тіло і зрештою вилізла з неймовірно малої валізи. Чоловік був високий, як каланча, і худющий. Насправді його стрункість непокоїла, бо здавалося, що ще трохи — і кістки розітнуть шкіру. Він був схожий на ходячий знак оклику, однак тримався так гідно, що я не міг з нього сміятися. Він суворо оглянув натовп, що схвально йому улюлюкав, і глибоко вклонився.

Потім він протягом хвилини показував, як його кінцівки гнуться в усі можливі боки — коліно вигиналося так, що кінчики пальців на нозі торкалися стегна, стегна складалися так, що коліна торкалися грудей. Після додаткового раунду аплодисментів і поклонів вистава закінчилася.

Ми стояли й дивились, як потроху рідішає натовп. Складаний чоловік уже збирався йти зі сцени, коли Емма його спитала:

— Ви з дивних, правда ж?

Чоловік зупинився. Повільно розвернувся і глянув на неї зверхньо й роздратовано.

— Що ви сказали? — з сильним російським акцентом перепитав він.

— Вибачте, що ми до вас ліземо, але нам потрібно знайти пані Королик, — сказала Емма. — Ми знаємо, що вона десь тут.

— Пхе! — чимось середнім між сміхом і плювком висловив своє презирство чоловік.

— Це терміново! — благально промовила Бронвін.

Складаний чоловік кістлявим хрестом згорнув руки на грудях і сказав:

— Не розумію, що ви говорите. — І гордовито пішов зі сцени.

— І що тепер? — спитала Бронвін.

— Шукаймо далі, — сказала Емма.

— А якщо ми не знайдемо пані Королик? — запитав Єнох.

— Шукаймо далі, — повторила Емма крізь зуби. — Усі зрозуміли?

Усі чудово все розуміли. Інших варіантів не було. Якщо це не допоможе (якщо пані Королик у цьому контурі немає чи ми не зможемо її знайти якнайшвидше), тоді всі наші зусилля будуть марними і ми втратимо пані Сапсан. Із таким самим успіхом ми могли взагалі не приїжджати в Лондон.

Пригнічені, ми вийшли з циркового намету тим самим шляхом, яким зайшли, повз тепер порожні сцени, повз хлопця-простака на денне світло. Ми стояли біля входу, не знаючи, що робити далі. І тут з-за запони виткнувся простакуватий хлопчина.

— Шо таке? — спитав він. — Вам не сподобало-си?

— Ні… нормально, — відмахнувся я.

— Для вас не досить дивно?

Ми всі повернули голови.

— Що ти сказав? — перепитала Емма.

— Вейклінг і Рукері. — Хлопець показав на дальній бік площі. — Осьдечки справдешнє шоу. — Він підморгнув нам і пірнув назад у намет.

— Загадково, — мовив Г’ю.

— Він сказав щось про дивних? — спитала Бронвін.

— Що таке Вейклінг і Рукері? — поцікавився я.

— Якийсь заклад, — відповів Г’ю. — Мабуть, десь у цьому контурі.

— Може бути на перехресті двох вулиць. — Емма відтягла запону намету, щоб спитати в хлопця, чи це він мав на увазі. Але хлопчини вже не було.

Тож ми пішли крізь натовп до дальнього боку площі, куди він показував. Наша остання хистка надія тепер чіплялася за дві дивні назви вулиць, хоч ми й не були впевнені, що вони взагалі існують.

Через кілька кварталів від площі ми потрапили на таке місце, де шум юрби трохи вщух, та його змінили промисловий брязкіт і скрегіт, а густий сморід смаженого м’яса й відходів життєдіяльності тварин поступився набагато гіршоиум духу, джерело якого годі було й визначити. Перетнувши обрамлену двома стінами річку стигійської грязюки, ми потрапили в район фабрик і робітних домів, труб, що вивергали в небо чорний дим, і саме там надибали вулицю Вейклінг.

Ми йшли по Вейклінг, шукаючи Рукері, аж поки вона не скінчилася глухим кутом — величезним відкритим каналізаційним колектором, що його Єнох назвав річкою Фліт[5]. Довелося повертати та йти у протилежний бік. Коли ми проминули те місце, де вийшли на вулицю Вейклінг, вона стала вигинатися й петляти. Фабрики й заводи поступилися місцем приземкуватим конторам і непоказним будівлям із порожніми фасадами й без вивісок, неначе цей район будували з прицілом на анонімність.

Погане передчуття, що його я в собі плекав, посилилося. А що, як нас підставили — відіслали в цю покинуту частину міста, прямісінько в засідку?

Вулиця знову запетляла й ще раз випрямилася. А тоді я з розгону налетів на Емму, яка йшла переді мною, але зненацька стала, мов укопана.

— Що таке? — спитав я.

Замість відповіді вона показала пальцем. Попереду, на Т-подібному перехресті, зібрався натовп. На ярмарку панувала липка спека, але тут багато людей куталися в пальта й шарфи. Вони скупчилися довкола однієї будівлі й стояли, пороззявлявши роти й ошелешено дивлячись на неї знизу вгору — так само, як і ми тепер.

Сама будівля нічого особливого в собі не мала — чотири поверхи, на трьох горішніх ряди вузьких округлих вікон, як у звичайній старій конторі. Насправді вона нічим не вирізнялася поміж споруд, які її оточували, за одним-єдиним винятком: усю її огортав товстий шар льоду. Він вкривав вікна й двері. Із кожного підвіконня й карниза звисали, мов ікла, бурульки. Із дверних проходів вивалювався сніг, утворюючи велетенські кучугури на хіднику. Здавалося, на будинок налетіла хуртовина — зсередини.

Я подивився на заліплену снігом табличку з назвою вулиці. «Р-КЕРІ».

— А я знаю, що це за місце, — заявила Меліна. — Це архів дивних, тут зберігаються всі наші офіційні дані.

— Звідки ти це знаєш? — спитала Емма.

— Пані Дрізд готувала мене до іспиту на посаду асистента тутешньої пані омбудсмен. Він дуже складний. Я двадцять один рік готувалася.

— А те, що він весь укритий льодом, — це так і треба? — спитала Бронвін.

— Я про таке не чула, — призналася Меліна.

— А ще тут збирається Рада імбрин на щорічне ухвалювання статутів, — додав Мілард.

— Рада імбрин збирається тут? — не повірив Горацій. — Таке скромне місце. Я думав, вони десь у замку засідання влаштовують.

— Місце зборів не повинне впадати в око, — пояснила Меліна. — Його взагалі не мають помічати.

— Тоді їм не дуже добре вдається його приховувати, — завважив Єнох.

— Я ж кажу, зазвичай ця будівля не вкрита льодом.

— Як думаєте, що тут сталося? — спитав я.

— Нічого доброго, — сказав Мілард. — Зовсім нічого.

Безперечно, ми мусили підійти ближче й роздивитися, однак це не означало, що треба, як бовдурам, летіти стрімголов. Ми трималися за натовпом й спостерігали здаля. Люди підходили і йшли. Хтось спробував відчинити двері, але вони вмерзли в сніг. Юрба трохи порідішала.

— Цок, цок, цок, — подав голос Єнох. — Марнуємо час.

Ми пробралися крізь залишки натовпу і ступили на скрижанілий хідник. Від будівлі віяло холодом, ми тремтіли й ховали руки в кишені, щоб трохи їх зігріти. Бронвін застосувала свою силу, щоб відчинити двері, й вони відлетіли разом з петлями, однак вестибюль, у який вони вели, був заблокований кригою. Вона простиралася від стіни до стіни, під підлоги до стелі й блакитним туманним маревом ішла вглиб. Те саме було з вікнами: я витер паморозь з однієї шибки, потім із другої, та не побачив крізь них нічого, крім криги. Складалося таке враження, ніби десь у серці цього будинку народжувався льодовик і його крижані язики проникали скрізь, де тільки могли.

Ми перепробували всі способи потрапити всередину. Обійшли будівлю довкола, шукаючи двері чи вікно, не затулені кригою, але вона перекривала кожен можливий вхід. Підбирали каміння й цеглу, намагалися розбити лід, але він був надприродно твердий — навіть Бронвін не вдавалося пробити його більш ніж на кілька дюймів. Мілард прогортав «Казки», шукаючи бодай якогось натяку на цю будівлю, але там не було нічого, жодних вказівок, які могли б нам трохи відкрити цю таємницю.

Зрештою ми вирішили піти на зважений ризик. Ми стали півколом за спиною в Емми, щоб ніхто її не бачив, а вона розігріла руки й приклала їх до крижаної стіни, що заповнювала вестибюль. Через хвилину руки провалилися в лід, тала вода потекла й зібралася в калюжу в нас під ногами. Однак процес ішов до болю повільно, і за п’ять хвилин Емма спромоглася занурити руки лише по лікоть.

— Такими темпами ми за тиждень лише вестибюль пройдемо. — Емма витягла руки з монолітної брили льоду.

— Думаєш, пані Королик усередині? — спитала Бронвін.

— Мусить бути, — твердо промовила Емма.

— Як на мене, то бацила твого оптимізму вселяє подив, — сказав Єнох. — Якщо пані Королик там, вона замерзла на камінь.

— Вічно ти скиглиш! — накинулася на нього Емма. — Усе в руїнах, усе погано! Якби завтра настав кінець світу, ти б тільки зрадів, бо це ж така нагода тріумфально заявити: «А що я вам казав!»

Від подиву Єнох навіть не знайшов, що відповісти, тільки кліпав на неї. А потім дуже м’яко сказав:

— Ти, дорогенька, скільки завгодно можеш жити у світі фантазій, але я реаліст.

— Якби ти хоч раз запропонував щось дієвіше за критику, — відказала Емма. — Якби хоч одну корисну пораду у важких ситуаціях дав, а не просто знизував плечима перед лицем невдачі й смерті, я б ще сяк-так терпіла твої постійні чорні жарти! Але в такому вигляді…

— Ми перепробували все, — перебив Єнох. — Що я ще можу запропонувати?

— Усе, крім одного, — озвалася Оливка з краю нашої групки.

— І що ж це? — спитала в неї Емма.

Замість розказувати Оливка вирішила показати. Зійшовши з хідника, вона зайшла у натовп, повернулася лицем до будівлі й щодуху закричала:

— Пані Королик, якщо ви там, будь ласка, вийдіть! Нам потрібна ваша…

Та закінчити вона не встигла — її схопила Бронвін, і кінець Оливчиного речення потонув під пахвами у великої дівчини.

— Ти здуріла? — спитала Бронвін, несучи Оливку до нас. — Через тебе нас можуть викрити!

Вона поставила Оливку на землю і вже збиралася вичитувати її далі, але по щоках у дівчинки потекли сльози.

— А яка різниця, викриють нас чи ні? — спитала Оливка. — Якщо ми не можемо знайти пані Королик і не можемо врятувати пані Сапсан, яка різниця, навіть якщо на нас нападе ціле військо витворів?

І тут з натовпу вийшла жінка та рушила до нас. Була вона старшого віку, зігнута під тягарем років. Її обличчя частково приховував каптур мантії.

— З нею все в порядку? — спитала жінка.

— Ні! — вигукнула Оливка. — Усе не в порядку! Ми хотіли лише одного — мирно жити на своєму острові. А потім прийшли поганючі потвори й покалічили нашу директорку. А тепер ми хочемо лише допомогти їй, але навіть цього не можемо!

Оливка похнюпила носа й жалібно зарюмсала.

— Що ж, — сказала стара. — Тоді дуже добре, що ви до мене прийшли.

Оливка підвела голову, шморгнула носом і спитала:

— А чому?

Та враз жінка зникла.

Отак просто.

Вона щезла з одягу, і мантія, що зненацька спорожніла, впала на тротуар з легесеньким зітханням. Ми всі були такі приголомшені, що не могли сказати ні слова. Поки зі складок мантії не вискочила маленька пташка.

Я застиг, мов укопаний, не знаючи, хапати її чи ні.

— Хто-небудь знає, що це за птах? — спитав Горацій.

— Я думаю, це королик, — відповів Мілард.

Пташка стріпнула крильцями, підскочила в повітря й полетіла геть, зникши за рогом будинку.

— Не загубіть її! — закричала Емма, й ми щодуху рвонули слідом, ковзаючись на льоду. Забігли за ріг і опинилися в задушеному снігом провулку між скрижанілим домом і тим, що стояв поряд.

Пташки не було.

— Чорт! — вилаялася Емма. — Де вона ділася?

І тут під нашими ногами, з-під землі, почулися якісь звуки: металевий брязкіт, голоси й шум проточної води. Ми розкидали ногами сніг, і під ним виявили дерев’яні дверцята, вбудовані у бруківку. Це нагадувало вхід у вугільний підвал.

Засув на дверцятах було знято. Ми потягли їх на себе, і нам відкрилися сходи, вкриті підталим льодом, що вели кудись у пітьму. Тала вода шумно стікала в невидиму канаву.

Емма припала до землі й погукала у темряву.

— Агов? Є там хто-небудь?

— Якщо ви йдете, — відповів їй далекий голос, — то краще покваптеся!

Здивована, Емма випросталася. Потім крикнула:

— Хто ви?

Ми чекали відповіді. Але не дочекалися.

— А чого ми ждемо? — спитала Оливка. — Це пані Королик!

— Ми точно не знаємо, — сказав Мілард. — І не знаємо, що тут сталося.

— Ну, я хочу дізнатися. — І перш ніж хтось встиг її зупинити, Оливка підійшла до дверцят у підвал, ускочила в отвір і плавно спустилася на дно. — Я ще жива! — дражнилася вона з темряви.

Отак нас присоромили й змусили іти слідом. Ми спустилися сходами й знайшли коридор, пророблений у товщі льодовика. Тала вода крапала зі стелі й стікала струмками зі стін. Та й зовсім темно тут не було — з-за повороту в коридорі прозирало слабке світло.

Ми почули звук кроків, що наближалися. По стіні перед нами поповзла тінь. З-за повороту з’явилася фігура з мантії. Вона чітко вирізнялася на тлі того мінливого вогника.

— Здрастуйте, діти, — сказала фігура. — Я Баленсіаґа Королик. І я дуже рада, що ви тут.

Розділ дванадцятий

Я Баленсіаґа Королик.

Ці слова справили ефект корка, що вискочив із пляшки. Спочатку прийшло полегшення: охкання, смішки, — а тоді назовні ринула радість. Ми з Еммою застрибали й обійнялися, Горацій упав на коліна і здійняв руки в мовчазному «алілуя!», Оливка так зраділа, що піднялася в повітря навіть у своїх важких черевиках і затинаючись промовила:

— Ми-ми-ми… ми думали, що вже ніколи… ніколи не побачимо іншої імбрини, ніколи-ніколи!

Нарешті пані Королик. Багато днів тому вона була для нас лише незнайомою імбриною з контуру, про який ми мало що знали. Але відтоді вона перетворилася на міфічну фігуру: нам було відомо, що вона є останньою неушкодженою імбриною, живим символом надії, кимось таким, кого ми до смерті хотіли зустріти. І ось вона просто перед нами, така людяна й така тендітна. Я впізнав її з фотографії Едисона, тільки тепер у її сріблястому волоссі не лишилося ні сліду чорного. Зморшки тривоги глибоко поорали її чоло й узяли в дужки губи, а плечі згорбилися так, наче вона була не просто стара, а згиналася під якимось важезним тягарем. Вага всієї нашої відчайдушної надії пригинала її до землі.

Імбрина відкинула каптур мантії та сказала:

— Я теж дуже рада зустрітися з вами всіма, мої любі, однак ви всі повинні зараз же зайти всередину. Тут небезпечно.

Із цими словами вона повернулася й пошкутильгала в коридор. Ми вишикувалися вервечкою та перевальцем пішли за нею крізь крижаний тунель, наче каченята за мамою-качкою, човгаючи ногами і незграбно виставивши вперед руки, щоб не послизнутися й не впасти. Таким був вплив імбрини на дивних дітей: сама її присутність, хай навіть ми щойно познайомилися, одразу ж нас заспокоїла.

Підлога пішла вгору, ведучи нас повз згаслі печі з широкими бородами снігу, у велику кімнату, забиту від підлоги до стелі та від стіни до стіни кригою, окрім тунелю, яким ми йшли, вирізьбленого в товщі криги. Лід був товстий, але чистий і подекуди прозорий на двадцять-тридцять футів углиб. Схоже, те приміщення було приймальнею. Ряди стільців з прямими спинками стояли перед масивним письмовим столом і кількома шафками для документів — і все це вмерзло в багатотонний лід. З ряду недосяжних вікон, звідки вулиця здавалася розмитою плямою невиразно-сірого кольору, просочувалося денне світло, пропущене крізь блакитний фільтр.

Сотня порожняків могла тиждень довбати той лід і не дістатися до нас. Якби не вхід у тунель, це місце було б непереможною фортецею. Або досконалою в’язницею.

На стінах висіли десятки годинників. Їхні застиглі стрілки вказували в усі можливі боки. (Може, показували час у різних контурах?) Написи над ними повідомляли дорогу до різних кабінетів:

Крізь двері кабінету секретаря часових справ я побачив чоловіка, вмерзлого в лід. Він схилився, наче прагнув витягти ноги, з яких почалося його замерзання. Видно, він пробув там досить давно. Я здригнувся і відвів погляд.

Тунель закінчився біля химерних сходів із балюстрадою, вільних від льоду, однак завалених паперами, що розлетілися в усі боки. На одній із нижніх сходинок стояла дівчина і без особливого ентузіазму дивилась, як ми обережно, ковзаючись, просуваємось уперед. У неї було довге волосся, розділене на прямий проділ посередині, що спадало аж до стегон, а на носі сиділи маленькі круглі окуляри, і вона їх постійно поправляла. Її тонких губ наче ніколи не торкала усмішка.

— Альтеє! — суворо сказала пані Королик. — Ти не повинна виходити, коли прохід відкрито. Сюди може зайти хто завгодно!

— Так, директорко. — Дівчина злегка нахилила голову. — Хто це, директорко?

— Підопічні пані Сапсан. Ті, про яких я тобі розповідала.

— А вони принесли з собою якісь харчі? Чи ліки? Чи бодай щось корисне? — Дівчина говорила страдницьки повільно. Голос у неї був так само дерев’яний, як і вираз обличчя.

— Більше жодних запитань, поки не зачинишся, — сказала пані Королик. — Поквапся!

— Так, директорко. — І дівчина, явно не відчуваючи потреби поспішати, побрела тунелем, тягнучи руки по стінах.

— Перепрошую, — сказала пані Королик. — Альтея не навмисно така вперта. Вона просто від природи як віслюк. Але вона тримає вовків у шорах, ми дуже її потребуємо. Почекаємо, поки вона повернеться.

Пані Королик сіла на нижню сходинку, і коли вона опускалась, я мало не чув, як тріщать її старечі кістки. Я не зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала «тримає вовків у шорах», але запитань було дуже багато, тому одне могло трохи зачекати.

— Пані Королик, а звідки ви знали, хто ми такі? — поцікавилась Емма. — Ми не казали.

— Знати таке — обов’язок імбрини, — відповіла старенька. — У мене є спостерігачі на деревах звідси й аж до Ірландського моря. Крім того, ви знамениті! Є лише одна імбрина, чиї підопічні усі разом зуміли вирватися від зіпсованих, і це пані Сапсан. Але я гадки не маю, як ви зуміли дістатися так далеко й не потрапити їм до лап. Чи як, заради всього дивного, ви мене знайшли!

— Нас відправив сюди хлопчик на ярмарку. — Єнох підняв руку до рівня свого підборіддя. — Десь отакий на зріст. У дурнуватому капелюсі.

— Один з наших сторожових, — кивнула пані Королик. — Але як ви знайшли його самого?

— Ми зловили вашу голубку-розвідницю, — гордо промовила Емма. — І вона привела нас до цього контуру. (Про те, що пані Сапсан голубку замордувала, Емма промовчала.)

— Мої голуби! — вигукнула пані Королик. — Але звідки ви про них знали? Не кажучи вже про те, щоб зловити?

Уперед виступив Мілард. Він узяв у Горація пальто з маскувальної кімнати, щоб не замерзнути, і хоч пані Королик начебто не здивувалася, побачивши пальто, яке висіло в повітрі, та була приголомшена, коли невидимий хлопчик у ньому сказав:

— Я зробив дедуктивні висновки про місцезнаходження вашої пташки з «Казок про дивних». Але вперше ми про голубів почули у вашому гірському звіринці, від пафосного пса.

— Але ніхто не знає, де мій звіринець!

Пані Королик так здивувалася, що їй забракло слів. До того ж кожна наша відповідь породжувала ще більше запитань, тому ми якомога швидше розповіли їй усю свою історію, починаючи з нашої втечі з острова на крихітних шкаралупках — відкритих човниках.

— Ми мало не потопилися! — сказала Оливка.

— У нас стріляли, нас бомбили й хотіли зжерти порожняки, — додала Бронвін.

— І мало не переїхав поїзд підземки, — докинув Єнох.

— І мало не розчавив комод. — Горацій скривився у бік дівчини з даром телекінезу.

— Ми пройшли довгий шлях через небезпечні краї, — сказала Емма, — щоб знайти когось, хто зможе допомогти пані Сапсан. І ми дуже сподівалися, що цією людиною будете ви, пані Королик.

— Дуже на це розраховуємо, — кивнув Мілард.

Пані Королик знадобилося кілька хвилин, щоб віднайти свій голос, а коли це сталося, він бринів від емоцій.

— Ви хоробрі, надзвичайні діти. Кожен із вас — диво. Будь-яка імбрина була б щаслива називати вас своїми підопічними. — Рукавом мантії вона змахнула сльозу. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що сталося з вашою пані Сапсан. Я її не дуже добре знала, бо вже скоро йду на пенсію, але обіцяю: ми її повернемо. Її та всіх наших сестер!

Повернемо її?

Отоді я й зрозумів, що пані Сапсан досі сиділа, схована у мішку, який ніс на собі Горацій. Пані Королик її ще не бачила!

— Ні, вона тут, із нами! — Горацій поставив мішок на підлогу і розв’язав його.

За мить звідти вилізла, похитуючись від запаморочення після тривалого перебування в темряві, пані Сапсан.

— В ім’я давнього люду! — вигукнула пані Королик. — Але ж… я чула, її захопили витвори!

— Захопили, — підтвердила Емма. — Але ми її відбили!

Пані Королик була така збуджена, що підстрибнула без ціпка, і мені довелося притримати її за лікоть, щоб вона не впала.

— Альмо, це справді ти? — затамувавши дух, промовила пані Королик. А відновивши рівновагу, кинулася до пані Сапсан і підхопила її з землі. — Агов, Альмо? Це ти в цьому тілі?

— Це вона, — кивнула Емма. — Це пані Сапсан!

Пані Королик тримала птаху на витягнутих руках і крутила нею туди-сюди, а пані Сапсан силкувалася вирватись.

— Гм, гм, гм, — бурмотіла собі під ніс пані Королик. Її очі звузилися, а губи витяглися в пряму лінію. — Із вашою директоркою щось не так.

— Вона скалічилася, — сказала Оливка. — Скалічилася всередині.

— Вона більше не може перетворитися на людину, — додала Емма.

Пані Королик похмуро кивнула, так, наче вже й сама здогадалася.

— І давно?

— Три дні, — відповіла Емма. — Відколи ми її забрали у витворів.

— Ваш пес нам сказав, якщо пані Сапсан не повернеться в людську подобу якнайшвидше, то вже більше ніколи не повернеться.

— Так, — кивнула пані Королик. — Едисон мав рацію.

— А ще він сказав, що допомогу, яка їй потрібна, може надати лише інша імбрина, — промовила Емма.

— І це теж слушно.

— Вона змінилася, — сказала Бронвін. — Вона тепер сама не своя. Нам потрібна наша колишня пані С!

— Ми не можемо дозволити, щоб з нею таке відбувалося! — твердо мовив Горацій.

— Ну? — нетерпеливилася Оливка. — Ви можете знову зробити її людиною? Будь ласка!

Ми обступили пані Королик і тиснули на неї. Наш відчай був такий потужний, що його можна було відчути на дотик.

Пані Королик склала долоні, благаючи тиші.

— Якби ж то все відбувалося так просто, — сказала вона, — і одразу. Коли імбрина довго пробуде у подобі птаха, вона стає негнучкою, мов захололий м’яз. Якщо спробувати надто швидко зігнути її у потрібну форму, вона лусне. Її треба масажувати, щоб надати істинної форми: делікатно розминати, мов глину. Якщо я попрацюю з нею всю ніч, то до ранку можу впоратися.

— Якщо в неї є час до ранку, — сказала Емма.

— Моліться, щоб був.

Повернулася дівчина з довгим волоссям. Вона повільно йшла до нас і вела руками по стінах тунелю. І над усім, чого вони торкалися, наростали нові шари льоду. Тунель у неї за спиною вже звузився до кількох футів завширшки й невдовзі мав стулитися повністю, запечатавши нас.

Пані Королик жестом підкликала дівчину.

— Альтеє! Біжи нагору поперед нас і скажи медсестрі, щоб приготувала кімнату для оглядів. Мені знадобляться всі мої лікарські засоби!

— Під засобами ви маєте на увазі розчини, настоянки чи суспензії?

— Усе разом! — крикнула пані Королик. — Хутко, справа термінова!

Я побачив, що дівчина помітила пані Сапсан, очі в неї трохи округлилися (поки що то була найвиразніша її реакція з усіх мною бачених), і вона рушила вгору сходами.

Цього разу бігом.

Коли ми піднімалися нагору, я притримував пані Королик за лікоть для рівноваги. Будівля була чотириповерхова, а нам потрібен був останній поверх. Окрім сходового майданчика, то була єдина частина будинку, до якої ще лишався доступ. Інші поверхи замерзли, стіни льоду перекривали кімнати й коридори. Фактично ми пробиралися крізь порожнину в центрі гігантського крижаного куба.

Пробігаючи повз кімнати, я зазирав у деякі з них. Висолоплені язики льоду повиламували двері, зірвали їх з петель, і крізь потрощені одвірки я бачив ознаки нападу на будівлю: перевернуті меблі, вивернуті шухляди, паперовий сніг на підлозі. До одного письмового стола тулився автомат. Його власник замерз у польоті. У кутку під смугою отворів від куль сидів один з дивних. Як і жертви вулкану в Помпеях, він застиг навіки — але не у попелі, а у великій брилі льоду.

Важко було повірити, що все це влаштувала одна дівчина. Якщо так, то, крім імбрин, Альтея була однією з наймогутніших дивних, яких я зустрічав у житті. Я підвів погляд і встиг побачити, як вона щезає на сходовому майданчику над нами, а за нею, мов розмите залишкове зображення, тягнеться нескінченна грива волосся.

Я відломив зі стіни бурульку і покрутив у руці.

— Невже це вона зробила? — спитав я.

— Так, вона. — Пані Королик віддихувалася поряд. — Вона учениця міністра заплутування й відтермінування… тобто була ученицею, і була тут, на місці, виконувала свої обов’язки, коли на будівлю напали зіпсовані. Тоді вона ще мало знала про свої здібності, крім того, що її руки випромінюють надприродний холод. Якщо послухати Альтею, то її вміння було чимось таким, що є корисним у спекотні літні дні, але вона й подумати не могла, що це захисна зброя, аж поки двоє порожняків не стали в неї на очах пожирати міністра. До смерті перелякавшись, вона відкрила в собі джерело сили, про яку навіть не підозрювала, заморозила кімнату — і порожняків, а потім і всю будівлю. За лічені хвилини.

— Хвилини! — вигукнула Емма. — Не вірю.

— А я шкодую, що мене тут не було і я не бачила всього на власні очі, — сказала пані Королик. — Хоча в такому випадку мене б викрали разом з іншими імбринами, які тут були — пані Дрімлюгою, пані В’юрок і пані Ворон.

— А її лід не зупинив витворів? — спитав я.

— Багатьох зупинив, — відповіла пані Королик. — Я думаю, декілька досі з нами, замерзлі десь у закапелках. Але, попри їхні втрати, витвори все-таки одержали те, по що прийшли. Перед тим, як уся будівля замерзла, вони встигли вивести імбрин через дах. — Пані Королик гірко похитала головою. — Клянуся своїм життям, одного дня я особисто відпроваджу тих, хто зробив боляче моїм сестрам, у пекло.

— Отже, її сила нічим не допомогла, — резюмував Єнох.

— Альтея не змогла врятувати імбрин, — визнала пані Королик, — але вона створила цей крижаний сховок, а це вже велике щастя. Без нього нам не було б де укритися взагалі. Останні кілька днів я використовую його як базу — приводжу вцілілих, якщо знаходжу їх у пограбованих контурах. Це наша фортеця, єдине безпечне місце для дивних у всьому Лондоні.

— А як ваші зусилля, мадам? — спитав Мілард. — Пес казав, ви поїхали сюди допомогти сестрам. Вдалося щось зробити?

— Ні, — тихо відповіла старенька. — Мої зусилля успіху не мали.

— Пані Королик, може, Джейкоб вам допоможе, — сказала Оливка. — Він дуже особливий.

Пані Королик скоса позирнула на мене.

— Справді? У чому ж ваш талант, юначе?

— Я можу бачити порожняків, — трохи знітився я. — І відчувати їх.

— А іноді ще й убивати, — додала Бронвін. — Пані Королик, якби ми вас не знайшли, Джейкоб допоміг би нам прослизнути повз порожняків, які охороняють каральні контури, щоб урятувати одну з імбрин, яких там утримують. Власне, він міг би й вам допомогти…

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — подякувала пані Королик, — але моїх сестер тримають не в каральних контурах і взагалі не в Лондоні чи його околицях. Я в цьому впевнена.

— Справді? — спитав я.

— Так. І ніколи їх там не тримали. Уся ця історія з каральними контурами — лише обманний хід, вигаданий, щоб заманити в пастку імбрин, котрих зіпсовані не змогли впіймати під час набігів. А власне, мене. І це майже спрацювало. Як дурепа, я залетіла прямісінько в їхню пастку, адже каральні контури — це тюрми! Мені пощастило — відбулася кількома шрамами.

— То куди тоді забирають викрадених імбрин? — спитала Емма.

— Навіть якби я й знала, то вам би не сказала, бо вас це не обходить, — відповіла пані Королик. — Дивні діти не зобов’язані піклуватися про імбрин. Це наш обов’язок — піклуватися про вас.

— Але, пані Королик, це не зовсім чесно… — почав Мілард, проте вона відрізала:

— Більше нічого не хочу про це чути! — і на тому розмова скінчилася.

Це раптове усунення мене шокувало, особливо зважаючи на те, що пані Сапсан, якби ми не потурбувалися про неї (і не ризикували життям, аби її сюди доправити!), була приречена решту життя прожити в тілі птахи. Тож піклуватися видавалося-таки нашим обов’язком, бо імбринам не надто добре вдалося вберегти свої контури від нападників. Мені не подобалось, коли зі мною розмовляють поблажливо. Судячи з Емминих зведених брів, їй також. Але сказати про це було б украй неввічливо, тому далі ми йшли в ніяковій тиші.

Ми опинилися на горішньому майданчику. На цьому поверсі лише кілька дверей було скуто кригою. Пані Королик забрала пані Сапсан у Горація і сказала:

— Ходімо, Альмо, побачимо, що для тебе можна зробити.

У дверях виникла розчервоніла Альтея. Її груди важко здіймалися й опадали.

— Директорко, ваша кімната повністю готова. Є все, про що ви просили.

— Добре, добре, — сказала пані Королик.

— Якщо ми можемо допомогти хоч чимось, — запропонувала Бронвін. — Бодай чимось взагалі…

— Усе, що мені потрібно, — час і тиша, — відказала пані Королик. — Я врятую вашу імбрину, діти. Життям клянуся, врятую. — Із цими словами вона розвернулася й зникла в кімнаті разом із пані Сапсан і Альтеєю.

Не знаючи, куди себе подіти, ми пішли за нею і скупчилися коло дверей, які лишилися прочиненими. Ми по черзі зазирали крізь цю шпарину. У затишній кімнаті, яку тьмяно освітлювали гасові лампи, пані Королик сіла в крісло-гойдалку і посадила пані Сапсан собі на коліна. Альтея стояла біля лабораторного стола і змішувала рідини в пробірках. Час від часу вона піднімала пробірку і струшувала її, а потім підходила до пані Сапсан і проносила в неї під дзьобом — так нюхальні солі підносять до ніздрів непритомної людини. Увесь цей час пані Королик гойдалася в кріслі й гладила пані Сапсан по пір’ю, наспівуючи ніжну колискову:

— Ефт каа ванґан сооркен, ефт ка ванґан сооркен, малаайя…

— Це мова давніх дивних, — пошепки пояснив Мілард. — «Вертайся додому, вертайся додому… згадай, хто ти є…» Щось таке.

Почувши його, пані Королик підвела погляд і махнула рукою, щоб відігнати нас. Альтея перетнула кімнату й зачинила двері.

— Що ж, — сказав Єнох. — Бачу, ми тут не потрібні.

Після трьох днів, протягом яких директорка в усьому від нас залежала, ми зненацька стали зайвими.

І хоч які ми були вдячні пані Королик, та вона змусила нас усіх почуватися дітьми, яким наказали лягати спати.

— Пані Королик свою справу знає, — промовив голос із російським акцентом у нас за спинами. — Краще залиште це їй.

Ми розвернулися й побачили чоловіка-жердину, того самого, складаного з ярмарку. Він стояв, згорнувши на грудях кістляві руки.

— Ви! — сказала Емма.

— Ми знову зустрілися. — Голос у складаного чоловіка був глибокий, мов океанська западина. — Мене звати Сергій Андропов, я капітан армії опору дивних. Ходімо, покажу вам будинок.

— Я так і знала, що він дивний, — сказала Оливка.

— Ні, не знала, — заперечив Єнох. — Ти лише здогадувалася про це.

— Вас я роздивився одразу, як побачив, — сказав складаний чоловік. — І як це вас досі не зловили?

— Бо ми хитрі, — відповів Г’ю.

— Він мав на увазі «щасливі», — виправив я.

— Але здебільшого просто голодні, — сказав Єнох. — У вас тут є що пожувати? Бо я ладен емурафу з’їсти.

На згадку про їжу в мене у шлунку загарчало, наче там сиділа дика тварина. Ніхто з нас не мав у роті макової росинки після поїздки потягом до Лондона, а відтоді, здавалося, минула ціла вічність.

— Авжеж, — кивнув складаний чоловік. — Сюди.

Ми пішли за ним по коридору.

— Розкажіть про свою дивну армію, — попросила Емма.

— Ми знищимо витворів і заберемо своє. Покараємо їх за те, що викрадають наших імбрин. — Він відчинив двері в глибині коридору і повів нас через розгромлений кабінет, де люди спали на підлозі й під столами. Переступаючи через них, я впізнав кілька облич з ярмарку: простакуватого хлопця, розкошлано-кучеряву дівчину-заклинательку змій.

— Вони всі дивні? — спитав я.

Складаний чоловік кивнув.

— Врятовані з інших контурів. — Він відчинив перед нами двері.

— А ви? — поцікавився Мілард. — Звідки прийшли ви?

Складаний чоловік завів нас у передпокій, де ми могли розмовляти, не боячись потривожити сон людей. То було приміщення, де в око одразу впадали двоє великих дерев’яних дверей, розписаних десятками емблем у вигляді птахів.

— Я з краю крижаних пустель за Льодовою пусткою, — сказав він. — Сотні років тому, коли порожняки тільки народилися, вони напали на мій дім. Усе знищили. Усі в селі убиті. Стара жінка. Мале дитя. Всі. — Він рукою розрубав повітря. — Я ховався у діжці з олією, дихав крізь соломину, поки мого брата вбили у тому самому домі. Потім я приїхав у Лондон, тікав од порожняків. Але вони приїхали теж.

— Який жах, — похитала головою Бронвін. — Я вам так співчуваю.

— Настане день, і ми помстимося. — Його обличчя спохмурніло.

— Ви про це казали, — нагадав Єнох. — А скільки у вашому війську солдатів?

— Поки що шість, — жестом він показав на кімнату, через яку ми щойно пройшли.

— Шестеро людей? — жахнулася Емма. — Ви маєте на увазі… їх?

Я не знав, сміятися мені чи плакати.

— А з вами сімнадцять. Армія швидко росте.

— Так-так-так, — застеріг я. — Ми сюди не у військо вступати прийшли.

Складаний зиркнув на мене таким поглядом, що від нього саме пекло могло замерзнути, розвернувся і рвучко відчинив подвійні двері.

Ми пройшли за ним у велику кімнату, посеред якої стояв масивний овальний стіл з дерев’яною поверхнею, відполірованою до дзеркального блиску.

— Це кабінет засідань Ради імбрин, — проголосив складаний чоловік.

Зусібіч нас оточували портрети здавна відомих дивних, не в рамках, а написані просто на стінах олією, вугіллям і восковими олівцями. Найближчим до мене було обличчя з широко розплющеними витрішкуватими очима і розтуленим ротом, з якого бив фонтан. Довкола рота було гасло, написане голландською мовою, яке переклав, ставши коло мене, Мілард: «З уст наших предків б’є фонтан прадавньої мудрості».

А поряд було ще одне, тільки латиною.

— Ardet nec consomitur, — прочитала Меліна. — Спалений, проте не знищений.

— Як влучно, — зауважив Єнох.

— Повірити не можу, що я справді тут, — промовила Меліна. — Я читала про це місце, досліджувала його і багато років про нього мріяла.

— Це лише кімната, — сказав Єнох.

— Для тебе, може, й так. А для мене це серце всього світу дивних.

— Серце, яке вирвали з грудей, — озвався чийсь голос, і, повернувши голову, я побачив, що до нас широкими кроками прямує клоун — той самий, що переслідував нас на ярмарку. — Коли пані Галку викрали, вона стояла на тому місці, де стоїте ви. На підлозі ми знайшли цілу купу її пір’я. — Акцент у нього був американський. Він зупинився за кілька футів од нас і стояв, щось жуючи і поклавши руку на стегно.

— Це вони? — спитав він у складаного, показуючи на нас індичою ніжкою. — Нам потрібні солдати, а не малі діти.

— Мені сто дванадцять років! — заявила Меліна.

— Ага, ага, я все це вже чув, — сказав клоун. — До речі, я роздивився, що ви дивні, через усю ярмаркову площу. Ви найбільш помітна зграя дивних серед усіх дивних, яких я бачив у своєму житті.

— Я їм те саме сказав, — підтвердив складаний.

— Як вони дісталися сюди аж із Уельсу і не потрапили до лап витворів, це поза моїм розумінням, — дивувався клоун. — Власне, це підозріло. А серед вас точно нема витворів?

— Як ви смієте? — обурилася Емма.

— А нас були впіймали, — гордо повідомив Г’ю, — але ті витвори, які це зробили, не дожили до часу, коли можна про це розказати.

— Ага, а я король Болівії, — глузливо промовив клоун.

— Це правда! — прогримів Г’ю, весь почервонівши.

Клоун підкинув угору руки.

— Добре, добре, малий, заспокойся! Я певен, що Королик не пустила б вас сюди, якби ви не були справжніми дивними. Усе, будьмо друзями, з’їжте індичу ніжку.

Припрошувати двічі йому не довелося. Ми були надто голодні, щоб довго тримати образу.

Клоун провів нас до стола, що вгинався від харчів — тих самих варених горіхів і смаженого м’яса, що спокушали нас на ярмарку. Ми оточили стіл і безсоромно напхалися. Складаний чоловік з’їв п’ять вишень і скибочку хліба та оголосив, що він ще ніколи в житті так не наїдався. А Бронвін міряла кроками простір уздовж стіни, кусаючи нігті, занадто стривожена, щоб їсти.

Коли ми поїли і стіл перетворився на поле бою з обгризеними кістками та плямами жиру, клоун відкинувся на спинку стільця і сказав:

— Ну, дивні дітлахи, що ви нам розкажете? Чому ви сюди аж з Уельсу приїхали?

Емма витерла губи.

— Щоб допомогти своїй імбрині, — відповіла вона.

— Припустімо, їй допомогли, — спитав клоун. — Що далі?

Я був зайнятий: саме вимочував індичу підливку залишками хліба, — але, почувши це, підвів очі. Запитання було таким безпосереднім, так просто сформульованим, таким очевидним, що аж не вірилося, як це ніхто з нас не замислився над ним раніше.

— Не говоріть так, — сказав Горацій. — Ви нас зурочите.

— Королик творить дива, — заспокоїв клоун. — Нема про що хвилюватися.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — сказала Емма.

— Звісно, маю! То який у вас план? Ви, звісно, залишитеся і допоможете нам воювати, але де ви будете спати? Не зі мною, у мене кімната для одного. Винятки бувають нечасто. — Він подивився на Емму і звів брову. — Зауважте, я сказав «нечасто».

Зненацька всі повідводили погляди й стали роздивлятися картини на стінах чи поправляти комірці. Всі, крім Емми, чиє обличчя аж позеленіло. Може, ми були від природи песимістами й наші шанси на успіх здавалися такими мізерними, що ми жодного разу не завдали собі клопоту подумати: а що буде, коли ми вилікуємо пані Сапсан… а може, кризові ситуації останніх кількох днів йшли таким суцільним потоком і так тиснули на нас, що не було нагоди над цим поміркувати. Як не крути, а запитання від клоуна заскочило нас зненацька.

А раптом у нас усе вийде? Що робитимемо, якщо пані Сапсан просто зараз зайде в кімнату, така, як колись?

Зрештою відповідь дав Мілард.

— Я думаю, ми знову підемо на захід, туди, звідки прийшли. Пані Сапсан зробить для нас ще один контур. Такий, де нас ніколи не знайдуть.

— І все? — не повірив клоун. — Сховаєтеся? А як щодо решти імбрин, тих, яким пощастило менше? Як щодо моєї?

— Рятувати весь світ — не наша робота, — відповів Горацій.

— Ми не весь світ намагаємося врятувати. Лише царство дивних.

— Ну, це теж не наша робота. — Горацій говорив мляво, наче захищався. Йому було соромно, що його загнали в куток і змусили це сказати.

Клоун нахилився вперед у своєму кріслі й люто зиркнув на нас.

— А чия це робота?

— Має бути хтось інший, — сказав Єнох. — Люди, краще оснащені, навчені таке робити…

— Перше, що зробили зіпсовані три тижні тому, — напали на Внутрішню гвардію дивних. Менш ніж за день її розвіяло за вітром. Тепер війська нема, імбрин теж, і кому лишається захищати царство дивних, га? Простим людям, таким як ви та я, ось кому. — Клоун викинув індичу ніжку. — Ваше боягузтво мені огидне. Аж апетит пропав.

— Вони потомилися, приїхали здалеку, — сказав складаний чоловік. — Дай їм перепочити.

Клоун, мов шкільна училка, помахав у повітрі вказівним пальцем.

— А-а. Задурно ніхто кататися не буде. Мені начхати, годину ви тут чи місяць пробули. Раз ви тут, повинні мати бажання воювати. Вигляд у вашої зграйки миршавий, проте ви дивні, а отже, у всіх вас є приховані таланти. Покажіть, на що ви здатні!

Він підвівся і попрямував до Єноха, виставивши вперед руку, наче збирався обшукати Єнохові кишені, щоб виявити його дивні здібності.

— Гей, ти, — наказав він. — Зроби, що вмієш!

— Для цього мені потрібен труп людини, — відповів Єнох. — І це будеш ти, якщо хоч пальцем до мене торкнешся.

Клоун повернув у бік Емми.

— Тоді як щодо тебе, красунечко? — спитав він, і Емма підняла догори палець та запалила на його кінчику полум’я, як на іменинній свічці. Клоун засміявся.

— Почуття гумору! — сказав він. — Мені подобається. — І перейшов до сліпих братів.

— Їхні голови поєднані. — Між клоуном і братами виросла Меліна. — Вони бачать вухами і знають, про що думає інший.

Клоун сплеснув у долоні.

— Нарешті хоч щось корисне! Вони будуть нашими дозорцями. Одного виставимо на ярмарку, а другого триматимемо тут. Раптом там щось станеться, ми одразу дізнаємося.

Він відштовхнув Меліну. Брати від нього сахнулися.

— Їх не можна розділяти, — категорично заявила Меліна. — Джоел-і-Пітер не люблять бути нарізно.

— А я не люблю, коли на мене полюють невидимі тварюки. — І клоун заходився оддирати старшого брата від молодшого. Хлопчики міцно схопилися за руки й голосно застогнали. Вони цокали язиками й дико крутили очима. Я вже збирався втрутитися, та раптом брати розділилися й у два голоси закричали, так гучно і пронизливо, що я побоявся, як би голова не розкололася. Забрязкали тарілки на столі, всі поприсідали й позатуляли вуха долонями. А на нижніх поверхах, як мені здалося, по суцільній брилі льоду з тріском побігла сітка тріщин.

Коли відлуння стихло, Джоел-і-Пітер стисли одне одного в обіймах на підлозі. Їх трясло.

— Подивися, що ти накоїв! — закричала на клоуна Меліна.

— Господи Боже, нічого собі! — Клоун був у захваті.

Однією рукою Бронвін узяла його за шию і підняла в повітря.

— Якщо й далі нас діставатимеш, — спокійно попередила вона, — проломлю твоєю головою стіну.

— Пробачте… я не… буду… — прохрипів клоун крізь стиснуту трахею. — Постав… мене… а?

— Постав, Броні, — сказала Оливка. — Він перепросив.

Бронвін неохоче послухалася. Відкашлявшись, клоун поправив костюм.

— Схоже, я вас недооцінив. Для нашого війська ви станете чудовим доповненням.

— Я ж кажу, ми не збираємося вступати у ваше дурне військо, — нагадав я.

— І взагалі, який сенс воювати? — спитала Емма. — Ви навіть не знаєте, де імбрини.

Складаний чоловік розклався з крісла й горою виріс над нами.

— Річ у тому, — сказав він, — що коли зіпсовані отримають решту імбрин, їх уже буде не спинити.

— По-моєму, їх уже не спинити, — зауважив я.

— Якщо по-вашому це «не спинити», то ви ще нічого не бачили, — пирхнув клоун. — І якщо ви думаєте, що, поки ваша імбрина на волі, вони перестануть на вас полювати, то ви ще дурніші, ніж здаєтеся.

Підвівшись, Горацій прокашлявся.

— Ви щойно описали те, що станеться в найгіршому випадку, — сказав він. — Останнім часом я чув чимало песимістичних сценаріїв. І жодного аргументу за найбільш оптимістичний.

— О, це буде щось із чимось, — сказав клоун. — Ну, вперед, моднику, послухаємо.

Набираючись сміливості, Горацій глибоко вдихнув повітря.

— Витворам потрібні були імбрини. І тепер вони в них є — принаймні більшість. Припустімо суто гіпотетично, що більше витворам нічого не треба і тепер вони можуть втілити в життя свій диявольський план. І вони втілюють: стають супервитворами, чи напівбогами, чи ким там вони хочуть стати. Після цього їм більше не потрібні імбрини, дивні діти, часові контури, тому вони йдуть, щоб бути напівбогами деінде, і дають нам спокій. І все не лише знову стає нормально — все стає навіть краще, ніж було раніше, бо більше ніхто не намагається з’їсти нас чи викрасти наших імбрин. А потім, можливо, ми зрідка вибиратимемося за кордон, як колись, щоб трохи побачити світу і походити по піску там, де є сонце, а не холод і сірість триста днів на рік. А в такому випадку який сенс залишатися тут і воювати? Ми кидатимемося на їхні мечі тоді, коли все може обернутися чудово і без нашого втручання.

Якийсь час усі мовчали. А потім клоун розсміявся. Він усе хихотів і хихотів, його смішки відбивалися від стін, аж поки він не впав зі стільця.

— У мене просто нема слів, — сказав Єнох. — А ні, стоп, є! Горацію, це найбільш разючо наївне й боягузливе видавання бажаного за дійсне, яке я чув у житті.

— Але це можливо, — не здавався Горацій.

— Так. А ще можливо, що Місяць зроблений із сиру. Але ж сильно навряд чи, чорт забирай.

— Я можу зупинити суперечку просто зараз, — втрутився складаний чоловік. — Хочете знати, що витвори з нами зроблять, коли в них будуть розв’язані руки? Ходімо, я покажу.

— Лише для людей з міцними шлунками, — застеріг клоун і зиркнув на Оливку.

— Якщо вони зможуть витримати, то я теж, — сказала вона.

— Я просто попередив. — Клоун знизав плечима. — Ідіть за нами.

— Я б за тобою і з корабля, який тоне, не пішла, — відрубала Меліна. Вона саме допомагала сліпим братам, яких досі трясло, зіп’ястися на ноги.

— Тоді лишайся, — погодився клоун. — А всі, хто не хоче тонути разом із кораблем, ідіть за нами.

Поранені лежали в різнокаліберних ліжках в імпровізованій лікарняній палаті. Наглядала за ними медсестра з опуклим скляним оком. Пацієнтів (якщо їх можна так назвати) було троє — чоловік і дві жінки. Чоловік лежав на боці у напівкататонічному стані, щось шепотів і пускав слину. Одна з жінок порожніми очима дивилась у стелю, а друга неспокійно ворушилася під ковдрою і тихо стогнала в лабетах якогось кошмарного сну. Дехто з дітей зупинився у дверях, подалі, на випадок, якщо те, від чого страждали ці люди, було заразним.

— Як вони сьогодні? — спитав складаний чоловік у медсестри.

— Стало гірше, — відповіла вона, шумно сновигаючи від ліжка до ліжка. — Весь час колю їм снодійне. Без нього вони просто кричать.

Помітних ран у них не було. Закривавлених бинтів, гіпсу на руках і ногах чи мисок, по вінця наповнених червонуватою рідиною, біля ліжок теж не спостерігалося. Кімната більше нагадувала палату, куди відселили зайвих пацієнтів із психіатричного відділення, ніж хірургічну.

— Що з ними таке? — спитав я. — Їх поранили під час набігу?

— Ні, їх сюди пані Королик привела, — відповіла медсестра. — Вона знайшла їх, покинутих, у лікарні, яку витвори переробили на якусь медичну лабораторію. Цих нещасних створінь використовували як морських свинок у невимовно жахливих експериментах. Перед вами результат.

— Ми знайшли їхні старі медичні картки, — сказав клоун. — Витвори викрали їх багато років тому. Їх давно вважали мертвими.

Зі стіни біля ліжка чоловіка медсестра зняла теку-планшет.

— Цей хлопець, Бентерет, він начебто має володіти сотнею іноземних мов, але тепер може сказати лише одне слово — і промовляє його знову і знову.

Я підійшов ближче й подивився на його губи. «Клич, клич, клич, — губами вимовляв він. — Клич, клич, клич».

Маячня. Його позбавили розуму.

— А оця, — медсестра вказала планшетом на дівчину, що стогнала. — У її картці написано, що вона вміє літати, але я ні разу не бачила, щоб вона бодай на дюйм з цього ліжка піднялася. Стосовно другої, то вона повинна бути невидимою. Але її видно, як у божий день.

— Їх піддавали тортурам? — спитала Емма.

— Очевидно. Їх замучили до божевілля! — відказав клоун. — Їх мучили, поки вони не забули, як бути дивними!

— Хоч цілий день піддавайте мене тортурам, — мовив Мілард, — але я не зможу забути, як бути невидимим.

— Покажи їм шрами, — сказав клоун медсестрі.

Сестра підійшла до нерухомої жінки й відкинула її ковдру. На животі, на шиї та під підборіддям було видно тонкі червоні шрами, приблизно з цигарку завдовжки.

— Навряд чи це можна назвати доказом тортур, — похитав головою Мілард.

— А як це можна назвати? — сердито відгукнулася жінка.

— Інші шрами є чи це все? — проігнорувавши запитання, уточнив Мілард.

— Аж ніяк. — Медсестра відкинула ковдру і продемонструвала ноги жінки, вказуючи на шрами — під коліном, на внутрішньому боці стегна і на підошві.

Мілард схилився, щоб оглянути підошву.

— Дивне місце для шраму, вам не здається?

— Міле, до чого ти хилиш? — нетерпляче спитала Емма.

— Цить, — сказав Єнох. — Нехай пограється в Шерлока, якщо хоче. Мені в кайф за ним спостерігати.

— Може, ми його поріжемо в десятьох місцях? — запропонував клоун. — Тоді побачимо, чи вважатиме він це тортурами!

Мілард перетнув кімнату і підійшов до ліжка чоловіка, який весь час щось шепотів. На підошві голої ноги в нього був шрам, ідентичний до того, який ми бачили в нерухомої жінки.

Медсестра жестом показала на жінку, що корчилася під ковдрою.

— У неї теж такий є, якщо вам цікаво.

— Годі вже, — сказав складаний чоловік. — Якщо це не тортури, то що тоді?

— Досліди, — відповів Мілард. — Ці надрізи зроблено з хірургічною точністю. Вони не призначені для того, щоб завдати болю. Може, їх навіть робили під анестезією. Витвори щось шукали.

— І що ж це? — спитала Емма, хоча відповіді, схоже, боялася.

— Є старе прислів’я про підошву дивного, — сказав Мілард. — Хто-небудь з вас його пам’ятає?

Нагадав Горацій:

— «Підошва дивного — це двері до його душі». Але це дітям кажуть, щоб взувалися, коли біжать гратися надвір.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Мілард.

— Не сміши! Ти думаєш, вони шукають…

— Їхні душі. І вони їх знайшли.

Клоун розреготався.

— Та це дурня. Думаєте, з них вийняли другі душі, лише тому, що вони втратили свої здібності?

— Частково. Ми знаємо, що витвори вже багато років цікавляться другою душею.

І тут я пригадав нашу з Мілардом розмову в поїзді.

— Але ти сам мені казав, що дивна душа — це те, що дозволяє нам заходити в контури. Тож якщо в цих людей немає душ, як вони опинилися тут?

— Ну, насправді вони не зовсім тут, чи не так? — відповів Мілард. — Я маю на увазі, що їхні свідомості деінде.

— Ти хапаєшся за соломинку, — втрутилася Емма. — Міларде, мені здається, ти перегнув палицю.

— Потерпіть ще трошки, — попросив Мілард, схвильовано міряючи кроками палату. — Ви, мабуть, не чули про випадок, коли нормальний зайшов у контур?

— Ні, бо всі знають, що це неможливо, — сказав Єнох.

— Майже неможливо, — уточнив Мілард. — Це нелегко й нічого приємного в цьому нема. Але це зробили. Одного разу. Той протизаконний дослід виконав рідний брат пані Сапсан. Здається, ще до того, як збожеволів і зібрав свій гурт розкольників, які згодом мали стати витворами.

— Тоді чому я ніколи про це не чув? — спитав Єнох.

— Бо то був скандальний експеримент, його результати негайно приховали, щоб ніхто не намагався відтворити. Хай там як, насправді провести нормального в контур можна, але тільки силоміць і на це здатна лише людина, наділена силою імбрини. Другої душі в нормальних нема, осягнути притаманні часовому контуру парадокси вони не можуть, тож їхній мозок не витримує і стає кашею. Щойно вони заходять у контур, то перетворюються на овочі: впадають у кататонічний ступор і пускають слину. Власне, це ми й бачимо на прикладі цих нещасних людей.

Поки всі перетравлювали те, що сказав Мілард, панувала тиша. Потім Емма затулила рота долонею і тихо промовила:

— От дідько. Він каже правду.

— Що ж. Тоді все набагато гірше, ніж ми думали, — підсумував клоун.

Мені здалося, що з кімнати вийшло все повітря.

— Я не до кінця розумію, — сказав Горацій.

— Він каже, що потвори вкрали їхні душі! — закричала Оливка, зі слізьми на очах побігла до Бронвін і заховала личко в складках її пальта.

— Ці дивні не втратили своїх здібностей, — зауважив Мілард. — У них їх украли, витягли разом із душами, котрі потім згодували порожнякам. Це дозволило порожнякам вийти на такий рівень розвитку, щоб заходити в контури, дало змогу здійснити останню атаку на царство дивних — і витвори змогли викрасти ще більше дивних, витягти з них душі, за допомогою яких еволюціонували інші порожняки, і так знову і знову. Лихий цикл.

— Тоді їм не тільки імбрини потрібні, — сказала Емма. — Ми теж… і наші душі.

Г’ю підійшов до краю ліжка чоловіка, що шепотів. Остання бджола сердито дзижчала довкола його голови.

— Усі ті дивні діти, яких вони викрадали всі ці роки… от що вони з ними робили? Я думав, вони ставали їжею для порожняків. Але це… це в мільярди разів гірше.

— А хто сказав, що вони не збираються й з імбрин душі витягати? — висловив здогад Єнох.

Це вселило в нас ще більший жах. Клоун повернувся до Горація і сказав:

— Ну що, хлопче, як там твій оптимістичний сценарій поживає?

— Не дражніть. Я кусаюсь, — попередив Горацій.

— Вийдіть усі! — звеліла медсестра. — З душами чи без, ці люди хворі. Тут не місце для гризні.

Ми понуро потяглися в коридор.

— Ну добре, ви показали нам шоу жахіть, — сказала Емма, — і ми слухняно злякалися. А тепер скажіть, чого ви хочете.

— Усе просто, — відповів складаний. — Ми хочемо, щоб ви лишилися і воювали з нами.

— Ми просто вирішили показати вам, що вчинити так у ваших інтересах, — додав клоун і поплескав Міларда по спині. — Але ваш друзяка зробив усе за нас, ми б так добре не змогли.

— Залишитися тут і воювати за що? — спитав Єнох. — Імбрин у Лондоні немає — пані Королик сказала.

— Забудьте про Лондон! Із Лондоном покінчено, — відмахнувся клоун. — Тутешній бій уже позаду. Ми програли. Коли Королик врятує всіх дивних, яких зможе витягти з цих зруйнованих контурів, ми зберемо манатки і вйо — до інших земель, інших контурів. Там ще можуть бути вцілілі, такі дивні, як ми, і до того часу триватиме бій.

— Ми зберемо армію, — сказав складаний. — Справжню.

— Що стосується імбрин та місця їх перебування, то це не проблема, — додав клоун. — Зловимо витвора і тортурами виб’ємо з нього інформацію. Змусимо показати місце на Мапі днів.

— У вас є Мапа днів? — здивувався Мілард.

— Аж дві. Унизу, щоб ви знали, є архів дивних.

— Це справді добра новина. — У голосі Міларда забриніли нотки радості.

— Зловити витвора… — задумливо промовила Емма. — Легше сказати, ніж зробити. Плюс вони брешуть. Брехня — це їхній коник.

— Тоді зловимо двох і порівняємо їхню брехню, — відказав клоун. — Дуже скоро вони прийдуть сюди рознюхувати. Тому наступного разу, коли побачимо витвора — хап! Упіймаємо його.

— Нема потреби чекати, — сказав Єнох. — Пані Королик сказала, що в цій будівлі є витвори. Хіба ні?

— Так, — кивнув клоун. — Але вони заморожені. Стопроцентні покійники.

— Це не значить, що їх не можна допитати. — І Єнох зловісно посміхнувся.

Клоун подивився на складаного.

— Ці чудики починають мені подобатись.

— То ви з нами? — спитав складаний. — Залишитесь і воюватимете?

— Я цього не казала, — відповіла Емма. — Дайте нам хвилину на обговорення.

— Що там обговорювати? — здивувався клоун.

— Авжеж, не поспішайте. — І складаний потяг клоуна в коридор. — Ходімо, я зроблю кави.

— Ну, добре, — неохоче протягнув клоун.

Ми збилися в купку, як робили це багато разів, відколи почалися наші неприємності. Тільки цього разу замість кричати одне на одного ми дисципліновано говорили по черзі. Серйозність становища змусила нас самих сприймати все значно урочистіше.

— Я думаю, нам треба воювати, — сказав Г’ю. — Тепер, коли ми знаємо, що витвори роблять із такими, як ми, я не зможу спокійно жити, якщо ми повернемося до колишнього життя і вдаватимемо, що нічого не сталося. Єдиний почесний вихід — воювати.

— У тому, щоб вижити, теж є честь, — заперечив Мілард. — Наш вид пережив двадцяте століття завдяки тому, що ховався, а не воював. То, може, нам потрібен ліпший сховок.

А Бронвін повернулася до Емми.

— Я хочу знати, що ти думаєш.

— Так, і я хочу знати, що думає Емма, — підтакнула Оливка.

— І я, — сказав Єнох, чим немало мене здивував.

Емма глибоко вдихнула повітря.

— Мені страшенно шкода інших імбрин. Те, що з ними зробили, — це злочин. І майбутнє нашого виду може залежати від їх порятунку. Але в кінцевому підсумку я не мушу бути відданою іншим імбринам чи іншим дивним дітям. Я віддана жінці, якій завдячую життям, — пані Сапсан і лише пані Сапсан. — Вона трохи помовчала і кивнула, неначе перевіряла та підтверджувала розумність власних слів. А тоді продовжила: — А коли, як на те пташа воля, вона знову стане собою, я зроблю все, чого вона від мене вимагатиме. Скаже битися — я битимусь. Скаже сховатися в якомусь контурі — я погоджуся. Так чи інакше, моє кредо незмінне: пані Сапсан знає краще.

Інші замислились. Першим озвався Мілард:

— Дуже мудро сказано, міс Блум.

— Пані Сапсан знає краще! — зраділа Оливка.

— Пані Сапсан знає краще! — луною повторив Г’ю.

— А мені байдуже, що скаже пані Сапсан, — промовив Горацій. — Я битимуся.

Єнох здавлено реготнув.

— Ти?

— Усі вважають мене боягузом. Це мій шанс довести, що це не так.

— Не марнуй свого життя через те, що хтось пожартував на твою адресу, — порадив йому Г’ю. — Та й кому яка різниця, що там хто про тебе думає?

— Річ не лише в цьому, — заперечив Горацій. — Пригадуєте видіння, яке в мене було на Кернгольмі? Я мигцем побачив, де тримають імбрин. На карті показати не можу, але впевнений в одному — я впізнаю це місце, коли побачу. — Він постукав по лобі вказівним пальцем. — Те, що в мене тут, може врятувати тих хлопців і дівчат від купи неприємностей. А ще імбрин врятувати.

— Якщо хтось піде воювати, а хтось залишиться, — сказала Бронвін, — то я захищатиму тих, хто залишиться. Захист завжди був моїм покликанням.

— Джейкобе, а як щодо тебе? — повернувшись, спитав Г’ю. І в мене миттю пересохло в горлі.

— Ага, — сказав Єнох. — Як щодо тебе?

— Ну, — почав я. — Я…

— Ходімо прогуляємось. — Емма взяла мене під руку. — Нам з тобою треба побалакати.

Ми повільно зійшли донизу сходами, не обмінявшись ні словом, аж поки опинилися біля вигину крижаної стіни, там, де Альтея заморозила вхід у тунель. Ми посідали поряд і довго вдивлялися в лід, в обриси фігур, що потрапили в його пастку, розмиті й непевні у світлі дня, що згасав, підвішені, наче давні яйця в блакитному бурштині. Ми сиділи, і з тиші, яка громадилася між нами, я відчував, що розмова буде нелегкою. Ніхто з нас не хотів її починати.

Врешті-решт Емма спитала:

— Ну?

— Я так само, як інші. Хочу знати, що ти думаєш.

Емма розсміялася — так сміються з чогось недоречного, а не смішного.

— Я не до кінця в цьому впевнена.

Вона мала рацію, але я легенько підштовхнув її ліктем, щоб говорила далі.

— Кажи.

Емма поклала руку мені на коліно, та одразу ж і прийняла. Неспокійно поворухнулася. У мене все стислося в грудях.

— Я думаю, тобі треба повертатися додому, — зрештою сказала вона.

Я кліпнув очима. Знадобилася хвилина, щоб переконати себе в тому, що вона справді вимовила ці слова.

— Не розумію, — промимрив я.

— Ти сам сказав, що тебе сюди відправили не просто так, — випалила вона, уважно вдивляючись у свою спідницю. — Причиною був порятунок пані Сапсан. Тепер схоже на те, що її можна врятувати. Якщо ти й був перед нею в боргу, то ти його сплатив. Ти навіть не уявляєш, як ти нам допоміг. А тепер тобі час повертатися додому. — Її слова пливли швидкісним потоком, неначе вона довго й болісно їх виношувала і позбувалася тепер з величезним полегшенням.

— Мій дім тут, — відказав я.

— Ні, не тут. — Вона подивилася мені у вічі. — Джейкобе, царство дивних вимирає. Це втрачена мрія. І навіть якщо якимось дивом ми об’єднаємося проти зіпсованих, візьмемося до зброї й переможемо, то від нас лишиться тільки тінь нас колишніх. Безладні уламки. У тебе є дім, не зруйнований, і батьки, живі, які по-своєму люблять тебе.

— Я ж казав тобі. Я всього цього не хочу. Я вибрав те, що тут.

— Ти дав обіцянку і виконав її. А тепер усе скінчено, і тобі час додому.

— Годі це повторювати! — закричав я. — Чому ти мене відштовхуєш?

— Бо в тебе є справжня домівка і справжня сім’я. І якщо ти думаєш, що будь-хто з нас вибрав би натомість цей світ, не віддав би вже давно і контури, і довголіття, і свою незвичайну силу за один ковток того, що є в тебе… тоді ти справді живеш у вигаданому світі. Мені дуже погано стає, коли думаю, що ти можеш відкинути це все — і заради чого?

— Заради тебе, дурненька! Я кохаю тебе!

Я повірити не міг, що це сказав. Та й Емма теж. У неї відвисла щелепа.

— Ні. — Вона хитала головою, наче так могла стерти мої слова. — Ні, це нічим не допоможе.

— Але це правда! — вигукнув я. — Думаєш, чому я залишився, а не пішов додому? Не через діда і не через якесь дурне почуття обов’язку… ну, не зовсім через нього… не тому, що я ненавидів батьків і не любив свого дому і все те хороше, що в нас було. Я залишився через тебе!

Емма якусь мить мовчала, кивала головою, а потім відвела погляд і запустила пальці собі у волосся, відкривши пасмо білої бетонної пилюки, яка зненацька зробила її старшою.

— Це я винна, — мовила зрештою вона. — Не треба було тебе цілувати. Мабуть, я змусила тебе повірити в те, чого насправді не було.

Мене це так різонуло, що я мимоволі відсахнувся, наче хотів себе захистити.

— Не кажи такого мені, якщо це не серйозно. Нехай у мене й невеликий досвід стосунків, але не треба ставитися до мене, як до якогось жалюгідного лузера, безсилого перед красивою дівчиною. Ти не змусила мене залишитися. Я залишився, бо схотів… а ще тому, що мої почуття до тебе так само реальні, як і все, що я відчував у житті. — Ці мої слова ненадовго зависли в повітрі, бо я хотів відчути їхню справжність. — Ти теж це відчуваєш. Я знаю, що відчуваєш.

— Пробач, — мовила Емма. — Пробач, це було жорстоко, не треба було мені такого казати. — На очі їй навернулися сльози, і вона стерла їх рукою. Вона щосили намагалася бути кам’яною, але фасад не витримував і розпадався на шматки. — Твоя правда. Ти мені дуже дорогий. І саме тому я не можу дозволити тобі занапастити своє життя.

— Я не занапащу його!

— Чорт забирай, Джейкобе, ще й як занапастиш! — Емма була обурена і ненароком запалила вогонь у руці (котру вже, на щастя, прибрала з мого коліна). Тож плеснула в долоні, загасила полум’я і підвелася. Показуючи на лід, сказала: — Бачиш рослину в горщику на столі?

Я бачив. Кивнув.

— Зараз вона зелена, бо її заморозили. Але всередині вона мертва. Щойно той лід розтане, рослина побуріє і перетвориться на місиво. — Вона подивилася мені просто у вічі. — Я мов та рослина.

— Неправда, — сказав я. — Ти… ідеальна.

На Емминому обличчі з’явився напружений вираз вимушеної терплячості, наче вона пояснювала щось тупоголовій дитині. Вона знову сіла, взяла мене за руку і піднесла до своєї гладенької щоки.

— Це… Це обман. — сказала вона. — Це не справжня я. Якби ти бачив, яка я насправді, я б не була тобі потрібна.

— Мені начхати на все це…

— Я стара жінка! — вигукнула вона. — Ти думаєш, що ми схожі, але це не так. Ця людина, яку ти нібито кохаєш… насправді стара карга, бабера, яка ховається в тілі дівчини. А ти молодий чоловік. Хлопець. Порівняно зі мною — немовля. Ти ніколи не зрозумієш, як це — весь час перебувати на волосину від смерті. Та й не треба тобі цього розуміти. Я не хочу, щоб ти розумів. Джейкобе, у тебе ще ціле життя попереду. А я вже своє прожила. І одного дня… мабуть, скоро… помру і розсиплюся на порох.

Емма промовила це з такою холодною приреченістю, що я зрозумів — вона в це вірить. Їй було боляче все це казати, так само як мені — все це чути, але я розумів, навіщо вона це робить. Вона по-своєму намагалася мене врятувати.

Та все одно це ранило. Частково тому, що я розумів її правоту. Якби пані Сапсан одужала, я б здійснив усе, на що націлився: розв’язав би загадку свого діда, віддав борг нашої сім’ї пані Сапсан, прожив екстраординарне життя, про яке завше мріяв… чи хоча б його частину. Тепер у боргу я залишався тільки перед батьками. Що стосувалося Емми, то мені було зовсім байдуже, що вона старша за мене чи якась не така, як я. Але вона вбила собі в голову, що я повинен цим перейматися, і скидалося на те, що переконати її у зворотному нема жодної змоги.

— Може, коли все це закінчиться, — сказала вона, — я надішлю тобі листа, а ти мені. І може, одного дня ти приїдеш мене провідати.

Лист. Я згадав запорошену коробку з листами від мого діда, яку знайшов у її кімнаті. Невже я стану для неї таким? Старим чоловіком з-за океану? Спогадом? І тут я зрозумів, що можу піти по слідах свого діда, та ще й у досі не мислимий спосіб. Я з багатьох поглядів проживав його життя. І можливо, рано чи пізно я втрачу пильність, стану старим, вайлуватим і неуважним і помру його смертю. А Емма житиме далі без мене, без жодного з нас, і одного дня, можливо, хтось інший знайде мої листи в її шафі, у коробці поряд із дідовими, й замислиться над тим, ким ми для неї були.

— А якщо я тобі знадоблюся? — спитав я. — Якщо порожняки повернуться?

В очах у неї заблищали сльози.

— Ми щось вигадаємо, — відповіла вона. — Слухай, я більше не можу про це говорити. Чесно, я не думаю, що моє серце це витримає. Ходімо нагору й оголосимо нашим твоє рішення.

Я стиснув щелепи, бо зненацька відчув напад роздратування від того, що вона так на мене тисне.

— Я ще нічого не вирішив. Вирішила ти.

— Джейкобе, я ж тобі сказала…

— Авжеж, ти сказала. Але я ще не прийняв рішення.

Вона схрестила руки на грудях.

— Тоді я почекаю.

— Ні. — Я підвівся. — Мені треба трохи побути на самоті.

І я пішов сходами нагору без неї.

Розділ тринадцятий

Я тихо пройшовся коридорами. Біля зали засідань імбрин трохи постояв, слухаючи притлумлені голоси за дверима, але заходити не став. Зазирнув одним оком у кімнату медсестри й побачив, що вона куняє на табуретці між дивними з однією душею. Прочинив двері в кімнату пані Королик і побачив, що вона заколисує в пелені пані Сапсан, ніжно запускаючи пальці під пір’я птахи. Я нікому не сказав ні слова.

Блукаючи порожніми коридорами й розгромленими кабінетами, я намагався уявити, якою мені видаватиметься домівка, якщо після всього цього я вирішу повернутися. Що я скажу батькам. Найпевніше, нічого. Однаково вони мені не повірять. Я скажу, що я здурів, написав батькові листа з купою божевільних вигадок, потім сів на човен до материка і втік. Це назвуть стресовою реакцією. Присобачать до якогось вигаданого розладу особистості й змінять мені схему вживання медикаментів. Звинуватять доктора Ґолана в тому, що порадив мені поїхати в Уельс. Доктора Ґолана, від якого, звісно, більше не буде ні слуху ні духу. Скажуть, що він утік з міста, бо він шахрай, шарлатан, даремно ми йому довірилися. І я знову стану нещасним, травмованим, психічно ненормальним багатим хлопчиком Джейкобом.

Це було схоже на тюремний вирок. І якщо моя основна причина залишатися в царстві дивних більше не хоче мене бачити, я не принижуватимусь і не чіплятимусь за неї. У мене гордість є.

Чи довго я зможу залишатися у Флориді тепер, коли скуштував цього дивного життя? Я й близько не був таким пересічним, як раніше, а якщо це правда, що я ніколи не був пересічним, то тепер мені це було відомо. Я змінився. І це принаймні дало мені якусь надію: на те, що тепер, навіть за пересічних обставин, я знайду спосіб прожити непересічне життя.

Так, найкраще піти. Реально найкраще. Якщо цей світ перебуває на межі смерті і цьому ніяк не можна зарадити, то що для мене тут лишалося? Тікати й ховатися, поки не зостанеться більше жодного сховку, жодного контуру, який би підтримував штучну юність моїх друзів. Дивитись, як вони помирають. Тримати Емму в обіймах, коли вона розсиплеться на порох.

Це вб’є мене швидше за будь-якого порожняка.

Тому так, я піду. Врятую те, що лишилося від мого колишнього життя. Прощавайте, дивні. Прощавай, царство дивних.

Так буде краще.

Я блукав, аж поки не натрапив на місце, де кімнати позамерзали тільки наполовину і лід піднявся до стелі лиш на півстіни, як вода на судні, що вже тонуло, та раптом перестало, і стільниці та верхівки ламп стирчали на поверхні, наче непевні плавці. За скрижанілими вікнами сідало сонце. На стінах розпускалися тіні, множилися на сходових майданчиках, і з вигасанням світла тут синішало — усе навколо мене забарвилося в глибоководний кобальтовий колір.

Мені спало на думку, що цей вечір у царстві дивних для мене, напевно, останній. Останній вечір з найкращими друзями, яких я мав у житті. Мій останній вечір з Еммою.

То чому я проводив його на самоті? Бо мені було сумно, Емма зачепила мою гордість, і мені треба було похандрити.

Годі вже.

Та щойно я розвернувся, щоб вийти з кімнати, як відчув його: той старий знайомий гострий біль у животі.

Порожняк.

Я зупинився, чекаючи наступного нападу болю. Щоб мати більше інформації. Інтенсивність болю була співмірна з близькістю порожняка, а частота нападів — з його силою. Коли на нас полювали двоє сильних порожняків, Чуття було одним довгим безперервним спазмом, але минуло чимало часу (близько хвилини), перш ніж я відчув наступний напад, а коли це сталося, то біль був дуже слабкий. Я навіть був не до кінця певен, що відчув його.

Повільно, навшпиньки я вийшов із кімнати й рушив коридором. Проходячи повз наступні двері, відчув третій укол болю, трохи сильніший, та все одно тільки шепіт.

Я обережно й тихо спробував відчинити двері, але вони вмерзли в кригу. Довелося смикати, потім грюкати, потім бити ногами, поки нарешті двері розчахнулися. За ними була кімната, залита льодом, що сягав середини грудей. Я обережно наблизився до льоду й ковзнув поглядом по його поверхні. І навіть у непевному світлі одразу ж помітив порожняка. Він навпочіпки сидів на підлозі, вмурований у кригу аж по чорнильно-чорні очниці. Над поверхнею льоду стирчала лише половина голови, а решта — розкрита щелепа, всі зуби та язики, — потрапили в крижаний капкан.

Потвора була ледь жива. Серцебиття вповільнилося до заледве одного удару на хвилину. Із кожним слабким пульсуванням я відчував такий самий укол болю.

Я стояв біля входу в кімнату й дивився на нього зачаровано та з огидою водночас. Потвора була непритомна, нерухома, цілковито вразлива. Дуже легко було залізти на лід і загнати порожняку в скроню гостру бурульку. Усі б на моєму місці так вчинили, якби знали, що він тут, я в цьому впевнений. Але мене щось зупиняло. Ця істота більше ні для кого не становила загрози. Кожен порожняк, з яким я стикався, залишав у мені свій слід. Їхні гнилі обличчя снилися мені по ночах. Невдовзі я повернуся додому і там більше не буду Джейкобом — винищувачем порожняків. Я не хотів забирати цього з собою. Це більше не було моєю справою.

Я позадкував з кімнати й зачинив двері.

Коли я повернувся в кімнату для зібрань, надворі вже майже стемніло і в кімнаті панувала нічна чорнота. Пані Королик не дозволяла запалювати гасові лампи, побоюючись, що їх помітять знадвору, тож усі скупчилися довкола кількох свічок, що горіли на великому овальному столі. Хтось сидів на стільцях, інші вмостилися по-турецькому на самому столі, тихо перемовлялися й позирали на щось унизу.

Рипнули важкі двері, і всі повернулися, щоб подивитися на мене.

— Пані Королик? — з надією спитала Бронвін, випростуючись на стільці й примружуючись.

— Це лише Джейкоб, — промовила інша темна фігура.

Пролунав хор розчарованих зітхань, і Бронвін сказала:

— О, здоров, Джейкобе. — І знову перевела погляд на стіл.

Ідучи до них, я зустрівся поглядом з Еммою. Зазирнув їй у вічі й побачив там щось болюче й беззахисне — мені здалося, страх того, що я прийняв рішення, до якого вона мене підштовхувала. Та потім її очі потьмяніли й вона знову втупилася в підлогу.

У глибині душі я сподівався, що Емма пожаліла мене й уже сказала нашим, що я йду. Але, звісно, не сказала — я сам їй ще не сказав. Проте, здавалося, вона знала — прочитала вираз мого обличчя, коли я перетинав кімнату.

А решта й гадки не мали. Це було очевидно. Вони звикли до моєї присутності й навіть думати забули про те, що вона під питанням. Я зібрався з духом і попросив загальної уваги.

— Хвилиночку, — мовив голос із сильним акцентом, і у світлі свічки я побачив, що дівчина-заклинателька та її пітон дивляться на мене. — Оцей хлопець щойно наговорив три мішки гречаної вовни про мій рідний край. — Вона повернулася до єдиного порожнього стільця біля столу і сказала: — Мій народ зве його Сімбаладвіпа — «місце, де живуть леви».

— Я, звісно, вибачаюся, — сказав Мілард зі стільця, — але тут каліграфічним почерком написано: «Країна Серендіп». Дивні картографи, які створили цю мапу, не займалися підробками й вигадками!

Я підійшов трошки ближче й побачив, над чим вони сперечаються. На столі лежала Мапа днів, щоправда, більшого формату, ніж та, яку ми загубили в морі. Ця займала майже всю поверхню стола і з краю була завтовшки з цеглину.

— Я знаю свою батьківщину, вона називається Сімбаладвіпа! — наполягала заклинателька, і пітон розкрутився з її шиї й кинувся через увесь стіл, щоб тицьнутися носом у Мапу, показуючи острів у формі краплі віддалік од узбережжя Індії. Однак на цій карті Індію називали Малабар, а над островом, який я знав під назвою Шрі-Ланка, тоненьким шрифтом було написано «Країна Серендіп».

— Сперечатися нема сенсу, — сказав Мілард. — Деякі місцини мають стільки ж назв, скільки є окупантів, охочих їх назвати. А тепер попроси свого змія відповзти, він помне сторінки.

Заклиначка попирхала, та все ж щось пробурмотіла, і пітон поповз геть зі стола та знову скрутився кільцем у неї на шиї. А я все не міг відвести погляду від книги. Та, яку ми загубили, була грубезною, хоч розгорнутою я бачив її тільки раз, уночі, у непевному помаранчевому світлі пожежі в домі дивних дітей. Ця ж була геть іншого масштабу: не лише набагато більша за розмірами, але й така химерна, що порівняно з нею наша скидалася на оправлений у шкіру туалетний папір. По її сторінках, зроблених із чогось цупкішого за папір (може, телячої шкіри) і по краях, прикрашених золотом, розсипались барвисті мапи. На полях було повно пишних ілюстрацій, легенд до мап і блоків з пояснювальним текстом.

Мілард помітив мій захват.

— Скажи, клас? Окрім хіба що «Кодексу Дивніарісу», це видання Мапи — найгарніша книга в усьому царстві дивних. Над нею цілу вічність трудилася команда картографів, художників і видавців. Кажуть, що деякі карти намалював сам Перплексус Аномалус. Я цю людину мріяв зустріти з дитинства. О, який же я радий!

— Це справді щось, — визнав я. Бо так і було.

— Мілард щойно показував нам свої улюблені місця, — сказала Оливка. — Мені найбільше подобаються картинки!

— Щоб трохи відвернути їхню увагу від усього, — пояснив Мілард, — і полегшити чекання. Джейкобе, іди сюди, допоможи мені перегортати сторінки.

Щоб не псувати Міларду настрій своїм сумним оголошенням, я вирішив, що воно може трохи зачекати. Принаймні до ранку я нікуди не збирався йти, а провести ще кілька хвилин з друзями, не відчуваючи тягаря важких думок, дуже хотілося. Я боком пробрався до Міларда і просунув пальці під сторінку, таку велику, що перегортати її ми могли лише вдвох.

Ми схилилися над картою. Мою увагу вона поглинула цілковито — особливо віддалені й маловідомі райони. Звичайно, Європа та її численні контури були детально пророблені, але що далі, то більш схематичними ставали частини карти. Величезні обшири Африки були порожні. Тера інкогніта. Те саме було з Сибіром, хоча Мапа днів мала для Дальнього Сходу Росії свою назву — Велика далекосяжна глушина.

— А в цих місцинах є контури? — спитала Оливка, показуючи на порожній простір, що вкривав більшу частину Китаю. — Тут є дивні, такі, як ми?

— Авжеж, є, — кивнув Мілард. — Незвичайність визначається генами, а не географією. Але великі обшири світу дивних просто ще ніхто не досліджував.

— А чому?

— Я думаю, ми були зайняті — намагалися вижити.

Мені спало на думку, що справа виживання передувала багатьом речам, і серед них також було відкриття нових земель та кохання.

Ми перегортали сторінки, шукаючи порожніх місць. Було їх багато, з вигадливими назвами. «Скорботне царство піску», «Край, створений у гніві», «Височина, сповнена зірок». Я самими губами промовляв сам до себе слова, катаючи їх на язиці, дивуючись їхній округлості.

На берегах причаїлися лячні місцини, що їх Мапа називала пустками. На дальній півночі Скандинавії була Крижана пустка. Посеред Борнео — Скута пустка. На більшій частині Аравійського півострова — Безжальна пустка. На південному краю Патагонії — Безрадісна пустка. Деякі краї взагалі були відсутні. Нова Зеландія. Гаваї. Флорида, зображена лише як врослий горбок на нозі Америки, заледве була позначена.

Коли я дивився на Мапу днів, то навіть ті краї, що здавалися найгрізнішими, викликали в мені дивну тугу. Вони нагадували про давно минулі дні, які я провів із дідом за вивченням історичних мап у «Нешнл Джіоґрефік» — мап, накреслених задовго до того, як настали часи літаків і супутників, коли камери з високою роздільною здатністю не могли зазирнути в кожен віддалений закутень світу. Коли обриси знайомих тепер узбереж були тільки гаданими. Коли глибини й широти крижаних морів і страшних джунглів креслили з чуток, легенд і непевних оповідок членів експедицій, які в подорожі розгубили половину своїх загонів.

Поки Мілард базікав про історію Мапи, я провів пальцем по величезній безликій пустелі в Азії. «Де крилата істота не припиняє свого польоту». Переді мною відкривався цілий світ, а я лише відсунув над ним завісу. Ця думка сповнила мене жалем, однак разом із тим я відчув якесь ганебне полегшення. Зрештою, я знову побачу свій дім. І батьків. І може, то було по-дитячому, може, я прагнув мандрувати заради мандрів. У незвіданому таїлася своя романтика, але щойно якусь місцину відкрили, каталогізували й нанесли на карту, вона маліла, ставала ще одним запорошеним фактом у книжці, позбавленим таємничості. То, може, краще було залишити кілька місць на карті порожніми. Нехай світ збереже собі трохи магії, замість вичавлювати з нього всі до одної таємниці.

Може, краще було час від часу чудуватися.

А тоді я їм розказав. Сенсу зволікати з цим не було. Я просто випалив:

— Я йду. Коли все це закінчиться, я повертаюся додому.

Запала шокована мовчанка. Емма зрештою зустрілася зі мною поглядами, і в її очах я побачив сльози.

Потім Бронвін встала з-за стола і притисла мене до себе.

— Брате, — сказала вона. — Ми сумуватимемо за тобою.

— Я теж за вами сумуватиму. Словами не передати як.

— Але чому? — Оливка піднялася трохи в повітрі, щоб подивитися мені в очі. — Невже я занадто сильно тебе дратувала?

Я поклав долоню їй на маківку і натиснув, щоб опустити на підлогу.

— Ні, Оливочко, ти тут ні при чому. Ти чудова.

Уперед вийшла Емма.

— Джейкоб лишився з нами, щоб допомогти, — сказала вона. — Але він мусить повернутися до свого колишнього життя, поки воно ще чекає на нього.

Мені здалося, що діти зрозуміли. Ніхто не розсердився. Більшість, схоже, щиро зраділи за мене.

У кімнату зазирнула пані Королик, щоб коротко повідомити нам останні новини. Усе йде прекрасно, сказала вона. Пані Сапсан уже на шляху до одужання. До ранку вона буде собою. І пані Королик знову щезла.

— Слава богам, — сказав Горацій.

— Слава птахам, — мовив Г’ю.

— Слава богам і птахам, — підсумувала Бронвін. — Усім птахам на всіх деревах у всіх лісах.

— І Джейкобу теж спасибі, — додав Мілард. — Без нього ми б нізащо сюди не дійшли.

— Та ми б і з острова не вибралися, — сказала Бронвін. — Джейкобе, ти так багато для нас зробив!

Усі вони підходили й обіймали мене по черзі, одне за одним. А потім вони відійшли, і лишилася Емма. Вона обійняла мене останньою — то були довгі гірко-солодкі обійми, що дуже нагадували прощання.

— Попросити тебе піти було для мене найважчим завданням, яке я виконувала в житті, — сказала вона. — Я рада, що ти прийняв це рішення. Навряд чи мені б стало сили попросити тебе про це ще раз.

— Кошмар, — сказав я. — Якби ж то існував світ, де ми могли б бути разом і нам дали спокій.

— Так, — мовила вона. — Так, так.

— Якби ж… — почав я.

— Усе, — перебила вона.

Але я все одно сказав:

— Якби ж ти могла піти зі мною.

Вона відвела погляд.

— Ти знаєш, що зі мною буде, якщо я піду.

— Знаю.

Емма не любила довгих прощань. Я відчував, що вона збирається з духом і старається загнати свій біль усередину.

— Що ж, — мовила вона діловито. — Організаційні моменти. Коли пані Сапсан стане людиною, вона проведе тебе через ярмарок, у підземку, і коли ти пройдеш межу зміни, то опинишся у теперішньому. Далі впораєшся сам?

— Думаю, так, — кивнув я. — Подзвоню батькам. Чи в поліцію піду, наприклад. Знаючи мого тата, я не сумніваюся, що в Британії вже всі стовпи моїми фотографіями обклеєні. — І я засміявся, бо інакше відчував, що можу заплакати.

— Що ж, добре, — сказала вона.

— Добре, — луною повторив я.

Ми дивились одне на одного, не готові розійтися, але й не знаючи, що робити далі. Мені хотілося її поцілувати, але я себе зупинив. Тепер до цього було зась.

— Ти йди, — сказала Емма. — Якщо ти більше ніколи про нас нічого не почуєш, що ж… зате одного дня зможеш розказати нашу історію. Своїм дітям розкажеш. Чи онукам. І так ми не підемо остаточно в забуття.

Я знав, що відтепер кожне слово, яким ми обміняємося, завдаватиме болю, буде огорнуте й позначене болем цієї миті і що мені потрібно відсторонитися просто тепер, інакше це ніколи не скінчиться. Тому я з жалем кивнув, обійняв її ще раз і пішов у куток спати, бо був дуже, дуже втомлений.

Невдовзі інші попритягували в кімнату матраци й ковдри, влаштували довкола мене гніздо, і ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися в холоднечі, що вже потроху нами заволодівала. Та коли наші стали влягатися, я відчув, що, попри страшне виснаження, не можу заснути, тому встав і закрокував кімнатою, здаля спостерігаючи за дітьми.

Відколи почалася наша подорож, я так багато всього відчував: радість, страх, надію, жах, — але дотепер ще ні разу не почувався самотнім. Бронвін назвала мене братом, однак це вже здавалося неправильним. У найкращому випадку я був їм кузеном у других. Емма мала рацію: мені їх ніколи не зрозуміти. Вони були дуже старі, багато бачили. А я прийшов з іншого світу. І час було вертатися.

Зрештою я заснув під стогони льоду й потріскування підлоги під нами й на горищі. Будівля жила цими звуками.

Тієї ночі снилися дивні й нав’язливі сни.

Я знову вдома, роблю якісь звичні речі. Вгризаюся у гамбургер з фаст-фуду — великий, коричневий, жирний. Їду на пасажирському сидінні в «Форд Краун Вікторіа» мого друга Рікі, горлає якесь дурне радіо. У продуктовій крамниці з батьками кочу візок довгими занадто яскраво освітленими проходами, і Емма тут охолоджує руки у льоді біля прилавку з рибою, а всюди стікає тала вода. Емма не впізнає мене.

Далі я в аркаді, де святкували мій дванадцятий день народження, стріляю з пластмасового пістолета. Вибухають тіла, наповнені кров’ю кулі.

Потім школа. Учитель пише на дошці, але літери не мають сенсу. Раптом усі зриваються на рівні ноги й біжать надвір. Щось не так. Гучний шум, наростає і стихає. Усі стоять нерухомо, позакидавши голови, дивляться в небо.

Повітряна атака.

Рука на моєму плечі. Старий чоловік. Чоловік без очей. Прийшов, щоб украсти мої. Не людина… потвора… монстр.

Біжу. Женуся за своєю старою собакою. Багато років тому вона вирвалася від мене, втекла, а повідець тягнувся за нею. Зачепилася за гілляку, намагаючись дістати з дерева білку. Задушилася. Ми два тижні блукали районом, кликали її на ім’я. Знайшли через три. Старенька наша Сопуха.

Оглушлива сирена. Я біжу, а поряд зупиняється машина і підбирає мене. Всередині мої батьки. Не дивляться на мене. Дверцята замикаються. Ми їдемо, і всередині задушливо жарко, але пічка шкварить, а вікна підняті, і радіо реве гучно, але налаштоване на шум між станціями.

Вона не відповідає.

Ми виходимо, йдемо пішки, і я знову можу дихати. Тут доволі зелено. Запах свіжоскошеної трави. Люди в чорному скупчилися навколо ями в землі.

На помості відкрита домовина. Я зазираю всередину. Вона порожня, тільки на дні повільно розпливається жирна пляма. Чорнить білий оксамит. Швидко накривайте віком! Чорна смола тече з тріщин і заглибин, крапає на траву й просочується в землю.

На могильному камені написано: «АБРАХАМ ЕЗРА ПОРТМАН». І я провалююсь у його розриту могилу, чорнота піднімається, розкручується виром, щоб поглинути мене, я падаю, могила бездонна, і я опиняюся десь під землею, сам-один, блукаю тисячею пов’язаних між собою тунелів, я блукаю, холодно, дуже холодно, я боюся, що шкіра замерзне й потріскаються кістки, а звідусіль з темряви на мене дивляться жовті очі.

Я йду на його голос.

Тунель піднімається вгору, і в його кінці видно світло, а біля виходу стоїть і спокійно читає книжку молодий чоловік. І він дуже схожий на мене чи майже схожий, а може, він — це я, так я собі думаю, але потім він починає говорити, і я чую голос свого діда.

Я сіпнувся і на мить прокинувся в темряві і зрозумів, що це мені сниться, але я не знав, де я, знав тільки, що я вже не в ліжку, не в залі для зібрань разом з нашими. Я перемістився деінде, і та кімната, у якій я опинився, була вся чорна, піді мною був лід, у шлунку вирувало…

Голос іззовні, з коридору — справжній голос, а не щось зі сну.

А потім я знов опиняюсь уві сні, за канатами боксерського рингу, а на самому рингу, в мареві туману й світла, мій дід стоїть навпроти порожняка.

Вони ходять по колу. Мій дід молодий і жвавий, по пояс роздягнений, з ножем у руці. Порожняк погнутий і покручений, язики теліпаються в повітрі, з розверстих щелеп крапає на мати чорна слина. Він хльоскає язиком, і дід спритно ухиляється.

Порожняк знову намагається вдарити його язиком, як батогом. Дід це передчуває й заздалегідь відскакує. Потім порожняк б’є втретє, і мій дід робить випад ножем. Відтятий кінчик чорного порожнякового язика падає на мат і звивається.

І дід починає говорити, але ні англійською, ні польською, ні будь-якою іншою мовою, які я чув не у своїх снах. Це схоже на якесь глибинне вивільнення газу, і звуки йдуть наче не з горла і не з рота, а з чогось іншого.

І потвора перестає стрибати, просто хитається на тому місці, де стоїть. Здається, вона під гіпнозом. Усе ще промовляючи свої страхітливі нісенітниці, дід опускає ножа й підкрадається до порожняка. Що ближче він підходить, то слухнянішою стає істота і зрештою опускається на коліна на мат. Я думаю, що вона от-от заплющить очі й засне, та раптом порожняк виривається з-під дії чарів, які наклав на нього мій дід, вистрілює всіма язиками й прохромлює діда. Поки той падає, я перестрибую через канати й біжу до нього, а порожняк тікає. Дід лежить спиною на маті, я стаю на коліна біля нього, прикладаю долоню до його щоки, і він щось мені шепоче, а на губах пухириться кров, тому я нахиляюся до нього ближче, щоб розчути.

Я відчуваю, як уповільнюється його серцебиття. Чомусь чую його, поки між ударами не минають цілі секунди. Потім десяті частки секунд. А потім…

Я знову різко прокинувся. У кімнаті вже було світло. За вікнами народжувався світанок. Я стояв навколішки на льоду в наполовину закрижанілій кімнаті, і моя долоня лежала не на дідовій щоці, а на черепушці вмерзлого порожняка, на кришці його тупого мозку рептилії. Очі в нього були розплющені й дивилися на мене, а я не відводив погляду.

— Джейкобе! Що ти робиш? Я тебе всюди шукаю!

То була Емма, страшенно схвильована, в коридорі.

— Що ти робиш? — повторила вона. Порожняка вона не бачила. Не знала, що він у тій кімнаті.

Я прибрав руку з його голови й ковзнув назад.

— Не знаю. Я ходив уві сні.

— Це не має значення. Ходімо швиденько, зараз пані Сапсан буде перевтілюватися!

У маленькій кімнатці зібралися всі діти й усі потвори з виставки. Бліді й знервовані, вони, наче гравці на підпільному півнячому бої, попритискалися до стін і поприсідали на підлозі широким колом у кілька рядів навкруги двох імбрин. Ми з Еммою прослизнули поміж них і зіщулилися в кутку, не зводячи очей з видовища, яке перед ними розгорталося. У кімнаті панував гармидер: крісло-гойдалка, в якому пані Королик сиділа всю ніч з пані Сапсан у пелені, було перекинуто, стіл з пробірками та мірними пляшечками хтось безцеремонно відштовхнув до стіни. На ньому стояла Альтея, стискаючи сачок, готова будь-якої миті його застосувати.

Посеред кімнати на підлозі були пані Королик і пані Сапсан. Пані Королик стояла навколішки й притискала пані Сапсан до підлоги. На руках у неї були товсті рукавиці для соколиного полювання. Вона пітніла й співала давньою мовою дивних, а пані Сапсан пронизливо кричала й силкувалася різонути пазурами. Та хай там як сильно билася наша директорка, пані Королик її не відпускала.

О певній порі ночі ніжний масаж пані Королик переріс у щось подібне до міжвидового матчу з професійного реслінгу, схрещеного з екзорцизмом. Пташина половина пані Сапсан уже оволоділа її єством і не хотіла здаватися без бою. Обидві імбрини зазнали незначних поранень: скрізь валялося пір’я пані Сапсан, а щоку пані Королик перетинала довга кривава подряпина. Видовище було не з приємних, і багато дітей дивилися, шоковано пороззявлявши роти. Ми не впізнавали оскаженілої птахи з дикими очима, яку пані Королик притискала до підлоги. Здавалося неймовірним, що з цього несамовитого шаленства може народитися колишня, повністю відновлена пані Сапсан, однак Альтея все всміхалася нам і заохочувально кивала, наче кажучи: «Уже зовсім скоро, тільки ще трошки в підлогу повтискаємо!»

Як на таку тендітну стареньку, пані Королик непогано давала раду з пані Сапсан. Та потім птаха дзьобнула пані Королик у руку, хватка ослабла, і, сильно змахнувши крилами, пані Сапсан майже вислизнула. Діти закричали й заохкали. Але пані Королик відреагувала спритно: скочила на ноги й спромоглася вхопити пані Сапсан за лапу та знову грюкнути її об долівку. Діти охнули ще голосніше. Ми не звикли, щоб з нашою імбриною так поводилися. Бронвін мусила навіть зупинити Г’ю, бо той поривався побігти й відборонити птаху.

Обидві імбрини вже здавалися страшенно втомленими, але пані Сапсан була виснажена більше. Я бачив, що сили полишають її. Людська натура, схоже, перемагала пташину.

— Пані Королик, нумо! — крикнула Бронвін.

— У вас все вийде, пані Королик! — підбадьорював Горацій. — Поверніть її нам!

— Прошу вас! — вигукнула Альтея. — Нам потрібна цілковита тиша.

Уперше за довгий час пані Сапсан перестала битися й лягла на підлогу, розпластавши крила. Вона хапала дзьобом повітря, важко здіймалися порослі пір’ям груди. Пані Королик відпустила птаху й сіла навпочіпки.

— Зараз відбудеться перетворення, — сказала вона. — А коли це станеться, я не хочу, щоб будь-хто з вас одразу ж біг її обіймати. Ваша імбрина буде дуже розгублена, і я хочу, щоб перше обличчя, яке вона побачить, і голос, який почує, були моїми. Мені потрібно пояснити їй, що сталося. — А тоді пані Королик притисла руки до грудей і забурмотіла: — Альмо, повертайся до нас. Нумо, сестро. Вертайся до нас.

Альтея зійшла зі столу на підлогу, взяла простирадло та розгорнула його перед пані Сапсан, щоб затулити від чужих очей. Після перетворення імбрини з птаха на людину вона виявлялася голою, тож це мало забезпечити їй сяку-таку приватність.

Ми чекали, затамувавши дух, а з-за простирадла линули дивні звуки: викид повітря, звук, схожий на те, як хтось один раз сплескує в долоні, різко. А тоді пані Королик підскочила й непевно відступила на крок назад.

Вигляд у неї був переляканий — вона розтулила рота, Альтея також. А тоді пані Королик сказала:

— Ні, цього не може бути. — І Альтея спотикнулася на ослаблих ногах та впустила простирадло. Отоді ми й побачили на підлозі людську фігуру, але не жіночу.

Він був голий, скрутився клубком спиною до нас. Поворухнувся, став розгинатись і зрештою підвівся.

— Це пані Сапсан? — спитала Оливка. — Якась вона дивна.

Авжеж, то була не вона. Людина, що стояла перед нами, й близько не нагадувала пані Сапсан. То був миршавий низенький чоловічок із вузлуватими колінами та головою з залисинами. Ніс у нього був схожий на зужиту витирачку від олівця, а сам він світив голизною і весь, від маківки до п’ят, був вимащений липким прозорим гелем. Поки пані Королик німо дивилася на нього й шукала, за що вхопитися, щоб не впасти, решта наших, шоковані й розгнівані, розкричалися:

— Ви хто такий? Хто ви такий? Що ви зробили з пані Сапсан?

Повільно, дуже повільно чоловічок підніс руки до обличчя й потер очі. А потім нарешті він їх розплющив.

Зіниці були порожні й білі.

Я почув, як хтось закричав.

А чоловічок дуже тихо промовив:

— Мене звати Коул. А ви тепер мої бранці.

— Бранці! — розсміявся складаний чоловік. — Про що він, які ми бранці?

— Де пані Сапсан? — закричала Емма на пані Королик. — Хто цей чоловік, що ви зробили з пані Сапсан?

Та пані Королик, здавалося, відібрало мову.

На зміну збентеженню прийшли шок і гнів, ми закидали чоловічка запитаннями. Він терпів їх зі знудженим виразом обличчя, стоячи в центрі кімнати, соромливо прикриваючи своє хазяйство.

— Якщо дасте мені слово, я все поясню, — сказав він.

— Де пані Сапсан?! — знову заволала Емма. Її трясло від гніву.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Коул. — Вона в безпеці, під нашим наглядом. Ми викрали її багато днів тому на вашому острові.

— Тоді птах, якого ми врятували на субмарині, — сказав я, — то був…

— То був я, — кивнув Коул.

— Це неможливо! — нарешті здобулася на голос пані Королик. — Витвори не можуть перетворюватися на птахів!

— У цілому це правда. Але, розумієте, Альма — моя сестра. І хоча мені не пощастило успадкувати такі, як у неї, таланти до маніпулювання часом, та одну найменш корисну рису — здатність перетворюватись на малого хижого птаха — ми з нею все-таки маємо спільну. Я доволі блискуче зіграв її роль, вам так не здається? — І він легенько вклонився. — А тепер чи можу я попросити у вас штани? Я перед вами в невигідному становищі.

Його прохання проігнорували. А в мене голова йшла обертом. Я згадав, що пані Сапсан якось згадувала двох своїх братів — я навіть їхні фото бачив, ті, на яких вони всі разом під опікою пані Шилодзьобки. Я подумки повернувся до тих днів, які ми провели з цим птахом, вважаючи, що це пані Сапсан; усе, через що ми пройшли, усе, що бачили. Пані Сапсан у клітці, яку Ґолан викинув у океан, була справжня, а той птах, якого ми «врятували», виявився її братом. Тепер зрозумілими стали всі жорстокі витівки пані Сапсан, бо то була зовсім не пані Сапсан. Та все одно в мене був ще мільйон запитань.

— Увесь цей час, — сказав я, — чому ви залишалися птахом? Просто для того, щоб за нами стежити?

— Тривалі спостереження за вашою дитячою гризнею були, беззаперечно, захопливими, але я плекав надію, що ви допоможете мені завершити одну незакінчену справу. Коли ви вбили на полі моїх людей, мене це вразило. Ви показали себе доволі винахідливими. Звичайно, по тому мої люди могли коли завгодно здобути над вами перемогу й захопити в полон, але я вирішив, що краще буде дати вам знемагати у невіданні, а ще побачити, чи ваша винахідливість не приведе нас до єдиної імбрини, котрій досі незмінно вдавалося водити нас за носа. — Сказавши це, він повернувся до пані Королик і розплився в усмішці. — Привіт, Баленсіаґо. Як приємно знову тебе бачити.

Пані Королик застогнала й обмахнулася рукою, як віялом.

— Ідіоти, кретини, дебіли! — заверещав на нас клоун. — Ви привели їх просто до нас!

— А приємним доповненням для нас було навідатися у твій звіринець, — сказав Коул. — Мої люди з’явилися там невдовзі після того, як ми пішли. Напхані голови тієї емурафи й собаки-боксера стануть розкішною прикрасою для мого каміна.

— Ти чудовисько! — вереснула пані Королик і безсило сповзла по столу, бо відмовили ноги.

— О пташе мій! — із круглими очима вигукнула Бронвін. — Фіона і Клер!

Усе почало нарешті складатися в жахливу картинку. Коул знав, що в образі пані Сапсан його з дорогою душею приймуть у звіринці пані Королик. А коли виявилося, що викрасти її не вдасться, бо її нема вдома, він змусив нас вирушати по неї в Лондон. І так у багатьох випадках — нами маніпулювали від самого початку, з тієї самої миті, як ми вирішили покинути острів, а я приєднався до дітей. Навіть та казка, яку він вибрав, щоб Бронвін прочитала тієї першої ночі в лісі (про кам’яного велетня) була маніпуляцією. Він хотів, щоб ми знайшли контур пані Королик і думали, що це ми розгадали його таємницю.

Ті з нас, кого не хитало від страху, пінилися гнівом. Дехто виступав за те, щоб убити Коула, і гарячково шукав гострі предмети, а ті, хто зберіг тверезість мислення, намагався їх стримати. Увесь цей час Коул стояв спокійно і чекав, коли вляжеться фурор.

— Можна тепер я скажу? — спитав він. — Я б на вашому місці не надто захоплювався ідеєю мене вбити. Ви, звісно, можете це зробити, вас ніхто не зупинить. Але для вас же буде краще, якщо я залишатимуся цілим і неушкодженим, коли прибудуть мої люди. — Він вдав, ніби зиркає на наручний годинник. — Авжеж. Вони вже мають бути тут. Так, саме зараз оточують будівлю, перекривають усі можливі виходи, із дахом включно. А ще додам, що їх п’ятдесят шестеро і всі вони озброєні до зубів. І далі зубів. Ви коли-небудь бачили, що скорострільна міні-гармата робить із тілом дитячих розмірів? — Він подивився впритул на Оливку і сказав: — Дорогенька, вона перетворить тебе на котячий корм.

— Ви блефуєте! — вигукнув Єнох. — Там нікого нема!

— Є, запевняю тебе. Вони йшли за мною назирці, відколи ми покинули ваш занедбаний острівець, і я подав їм сигнал, щойно Баленсіаґа відкрилася нам. Це було понад дванадцять годин тому — предостатньо часу, щоб зібрати бойовий загін.

— Дозвольте, я перевірю, — сказала пані Королик і пішла в залу для зібрань, де вікна позаростали кригою переважно ззовні і в кількох із них були проталини у вигляді телескопічних тунельників з прикріпленими дзеркалами, щоб можна було подивитися на вулицю внизу.

Поки ми чекали на її повернення, клоун і заклиначка змій жваво обговорювали найліпший спосіб піддати Коула тортурам.

— А я кажу, спочатку вирвімо йому нігті, — запропонував клоун. — А потім розпеченою кочергою в очі.

— Там, звідки я родом, — озвалася заклиначка, — за зраду карають так: обмазують медом, прив’язують до відкритого човна і випускають у стоячий ставок. І мухи зжирають тебе живцем.

Коул тимчасом нахиляв голову то в один бік, то в інший, і знуджено потягувався.

— Перепрошую, — сказав він. — Від тривалого перебування в тілі птахи м’язи судомить.

— Думаєш, ми жартуємо? — погрозливо спитав клоун.

— Я думаю, ви аматори, — відказав Коул. — От якби ви могли знайти кілька молодих бамбукових пагонів, я показав би вам дещо насправді лихе. Та хоч як це було б приємно, я дуже вам раджу розтопити цей лід, бо це вбереже нас від величезних клопотів. Кажу це заради вашого ж добра, від щирої турботи про ваш добробут.

— Ага, аякже, — сказала Емма. — А де була ваша турбота, коли ви крали душі в тих дивних?

— А, так. Троє наших полонених. Ця жертва була необхідна — усе заради прогресу, мої любі. Розумієте, ми намагаємося розвинути вид дивних людей.

— Сміх, та й годі, — скривилася Емма. — Ви лише купка спраглих до влади садистів!

— Я знаю, що ви всі несамостійні й неосвічені, — сказав Коул. — Але невже ваші імбрини не викладали вам історії нашого народу? Ми, дивні, колись були богами, що ходили по землі! Велетні… королі… повноправні володарі світу! Та минали сотні, тисячі років, і ми зазнали жахливого занепаду. Ми настільки змішалися з нормальними, що наша дивна кров втратила чистоту й майже зникла. І подивіться на нас тепер — як ми деградували! Переховуємося в цих часових болотах, боїмося тих людей, якими мали б правити, утримувані в стані вічного дитинства конфедерацією пліткарок — цих жінок! Невже ви не бачите, до чого вони нас довели? Вам не соромно? Ви хоч уявляєте, яку владу могли б мати, владу, яка за правом належить нам? Невже не відчуваєте крові велетів у своїх венах? — Він потроху втрачав самовладання, обличчя багряніло. — Ми не намагаємося знищити царство дивних. Ми намагаємося його врятувати!

— Та невже? — Клоун підійшов до Коула і плюнув йому в обличчя. — Що ж, методи у вас, як у збоченців.

Тильним боком долоні Коул витер слину.

— Я розумію, що намагатися вас напоумити марно. Імбрини сотні років годували вас брехнею та пропагандою. Думаю, краще буде забрати ваші душі й почати з чистого аркуша.

Повернулася пані Королик.

— Він не збрехав, — повідомила вона. — Там, надворі, щось із п’ятдесят солдатів. Усі озброєні.

— Ой, ой, ой, — простогнала Бронвін. — Що ж нам робити?

— Здаватися, — порадив Коул. — По-тихому.

— Байдуже, скільки їх там, — сказала Альтея. — Крізь мій лід їм не пробитися.

Лід! Я зовсім про нього забув. Ми були всередині крижаної фортеці!

— Точно! — радісно всміхнувся Коул. — Вона правильно каже, вони не зможуть зайти. Тому є один швидкий і безболісний спосіб — ви негайно добровільно розтоплюєте цей лід. Є й другий — тривалий, упертий, повільний, нудний, сумний спосіб, що зветься облогою. Мої люди місяцями стоятимуть на варті надворі, а ми з вами сидітимемо тут і тихенько вмиратимемо з голоду. Може, ви здастеся, коли голод і відчай будуть нестерпними. А може, почнете пожирати одне одного, як канібали. В обох випадках, якщо моїм людям доведеться аж так довго чекати, вони вас усіх до одного замучать до смерті, коли зайдуть, а зайдуть вони неодмінно. Тож якщо ми мусимо йти повільним, нудним, сумним шляхом, будь ласка, заради дітей, принесіть мені якісь штани.

— Альтеє, принеси йому кляті штани! — звеліла пані Королик. — Але в жодному разі не топи лід!

— Так, пані. — І Альтея вийшла.

— А тепер, — сказала пані Королик, повертаючись до Коула, — ось що ми зробимо. Ти скажеш своїм людям, щоб випустили нас звідси, інакше ми тебе вб’ємо. Якщо до цього дійде, запевняю тебе, ми зробимо це і будемо по шматку викидати твій смердючий труп через дірку в льоді. Звісно, твоїм солдатам це не сподобається, зате в нас буде дуже багато часу, щоб вирішити, яким буде наступний крок.

— Ну добре, — знизав плечима Коул.

— Справді? — не повірила пані Королик.

— Я думав, що зможу вас залякати. Але ваша правда, помирати не дуже хочеться. Тому відведіть мене до тієї дірки в льоді, і я перекажу своїм людям ваші вимоги.

Зі штанами повернулася Альтея. Жбурнула їх Коулу, і він натягнув. Вартовими для Коула пані Королик призначила Бронвін, клоуна і складаного чоловіка та озброїла їх уламками бурульок. Націливши їх йому в спину, ми повели його в коридор. Та коли пробиралися через маленький темний кабінет, що вів до зали зібрань імбрин, усе пішло не так. Хтось перечепився через матрац і впав, а після цього я почув, що в темряві зчинилася бійка. Емма запалила вогник, і саме вчасно — ми побачили, як Коул кудись тягне Альтею за волосся. Вона відбивалася ногами й руками, а Коул, тримаючи гостру бурульку біля її горла, заверещав:

— Не підходьте, бо яремну вену їй простромлю!

Ми пішли за ними на безпечній відстані. Він тягнув Альтею в коридор, та смикалася й хвицалася ногами. Біля овального стола він ухопив її за горло, підніс бурульку на дюйм до її ока і заволав:

— Ось мої вимоги!

Та продовжити не встиг — Альтея вибила бурульку йому з руки, та полетіла і встромилася в сторінки Мапи днів. Не встиг його рот округлитися від подиву, як Альтея вхопила Коула рукою спереду за штани й стиснула. Кругле «О» видовжилося в гримасу від больового шоку.

— Зараз! — проревіла Емма й разом зі мною та Бронвін рвонула до них через дерев’яні двері. Та поки ми бігли, відстань у тій великій кімнаті неначе позіхнула, і за кілька секунд у бійці між Альтеєю та Коулом відбувся ще один поворот: Коул відпустив Альтею і впав на стіл, розкинувши руки й хапаючись за бурульку. Альтея впала разом із ним, але його не відпустила (обома руками вона стискала його стегно). Усю нижню половину його тіла швидко сковувала крига. Вона паралізувала його від попереку й нижче. Руки Альтеї примерзли до його ноги. Коул дотягнувся одним пальцем до бурульки, потім ухопився всією рукою і, стогнучи від зусилля й болю, витягнув її з Мапи та вигнувся, щоб занести кінчик бурульки над спиною Альтеї. Він вищав, щоб вона зупинилася, щоб відпустила його й розтопила лід, інакше він її прохромить.

Нам лишалося пробігти лічені ярди, але Бронвін ухопила нас із Еммою і відтягла назад.

— Стій! Припини! — кричав Коул. Риси його обличчя спотворив біль, крига стрімко піднімалася по грудях і плечах. За кілька секунд руки й кисті рук теж скує лід.

Альтея не зупинялася.

І тоді Коул виконав погрозу — вдарив її бурулькою в спину. Альтея вся стислася від шоку, застогнала. До них підбігла, викрикуючи ім’я дівчини, пані Королик. А крига, що охопила майже все тіло Коула, дуже швидко відступала. Коли пані Королик опинилася біля них, він уже був майже вільний. Однак лід танув скрізь — танув і відступав так само швидко, як і Альтеїне життя. Лід на горищі вже крапав і лився дощем крізь стелю так, як Альтеїна кров витікала з її тіла. Пані Королик підхопила її, ослаблу, в обійми. Альтея відходила.

Бронвін вискочила на стіл. Однією рукою вона тримала Коула за горло, іншою ж розтерла його крижану зброю на снігові крихти. Ми чули, як тане лід на поверхах під нами. Потім він щез із вікон. Ми побігли виглянути надвір і побачили, як вода ллється з нижніх вікон на вулицю, а солдати в сірому міському камуфляжі тримаються за ліхтарні стовпи й пожежні гідранти, щоб не змило крижаними хвилями.

Потім ми почули гупання чобіт на нижніх поверхах і на даху, а вже за хвилину солдати увірвалися в кімнату зі зброєю та криками. У деяких були окуляри нічного бачення, і в усіх звідусіль стирчала зброя: компактні кулемети, пістолети з лазерними прицілами, бойові ножі. Їм утрьох довелося відтягувати Бронвін від Коула, а той хрипів крізь напівроздушену трахею:

— Хапайте їх і не панькайтеся!

— Виконуйте їхні накази, бо вам зроблять боляче! — прокричала пані Королик, благаючи, щоб ми не опиралися. Але випускати з рук бездиханне тіло Альтеї не хотіла, тому першу показову розправу влаштували над нею: вирвали Альтею і жбурнули пані Королик на долівку, а один солдат вистрелив з автоматичного пістолета в стелю, просто щоб нас налякати. Я побачив, що Емма збирається запалити в руках вогняну кулю, вхопив її за лікоть і став благати, щоб вона цього не робила:

— Не треба, будь ласка, вони вб’ють тебе!

А тоді мене вдарили в груди прикладом гвинтівки, і я впав на підлогу, хапаючи ротом повітря. Хтось із солдатів зв’язав мені руки за спиною.

Я почув, як вони нас рахують. Коул називав наші імена, особливо наголосив, щоб не проґавили Міларда. Бо, звісно, провівши останні три дні з нами, він уже знав нас усіх, усе про нас знав.

Мене поставили на ноги, і нас усіх погнали через двері в коридор. Поряд зі мною спотикнулася Емма. У волоссі в неї видно було кров, і я прошепотів:

— Будь ласка, роби те, що вони наказують.

І я знав, що вона мене почула, хоч і не показала цього. На обличчі в неї відображалися змішані емоції: лють, страх, шок і, здається, жаль за всім тим, що в мене щойно вкрали.

По сходах суцільним потоком котила свої води біла річка, спадала порогами. Іти можна було тільки нагору. Нас проштовхали сходами, крізь дверцята на яскраве світло дня й далі на дах. Усі були мокрі, змерзлі й такі перестрашені, що могли тільки мовчати.

Усі, крім Емми.

— Куди ви нас ведете? — вимогливо запитала вона.

Коул підійшов до неї впритул і вишкірився в обличчя, її скуті руки тримав у неї за спиною солдат.

— У дуже особливе місце, — промовив Коул, — де жодної краплі ваших дивних душ не буде втрачено.

Емма здригнулася, а він зареготав і відвернувся, потягуючись і позіхаючи. З лопаток у нього на спині випиналася пара дивних вузлуватих утворень, схожих на зародки недорозвинених крил. То була єдина зовнішня ознака того, що цей виродок був родичем імбрини.

З даху сусідньої будівлі волали якісь голоси. Інші солдати. Вони прокладали між дахами розбірний міст.

— А як щодо мертвої дівчини? — спитав один із солдатів.

— Який жаль, така марна смерть. — Коул поцокав язиком. — Я б із насолодою повечеряв її душею. Сама по собі душа дивної людини не має смаку, — сказав він, звертаючись до нас. — Її природна консистенція трохи схожа на желатин і липка, але якщо її збити з дещицею соусу ремулад та намастити на біле м’ясо, то вона буде цілком їстівна.

І він зайшовся реготом, дуже гучним і тривалим.

Поки нас переводили одного за одним через широкий розбірний міст, я відчув у животі знайомий укол болю, слабкий, проте він міцнів — повільно, та неухильно. Розморожений порожняк неквапом повертався до життя.

Десятеро солдатів маршем вивели нас із контуру, повз ярмаркові намети, і павільйони, і ярмаркових роззяв, через вузькі лабіринти провулків з ятками, їхніми продавцями й малими босяками, що проводжали нас зачудованим поглядами, у кімнату для маскування, повз кучугури скинутого одягу, який ми після себе залишили, і вниз у підземку. Солдати підштовхували нас, гаркали на нас, щоб мовчали (хоч за багато хвилин ніхто й слова не зронив), щоб тримали голови опущеними й залишалися в строю, якщо не хочемо дістати удар прикладом.

Коула з нами не було — він залишився, щоб «провести зачистку» з додатковим контингентом солдатів. Напевно, це означало прочесати контур у пошуках тих, хто переховувався, і дезертирів. Востаннє, коли ми його бачили, він натягав пару сучасних берців та армійський мундир і сказав нам, що його вже нудить від наших облич, але він побачиться за нами «на тому боці», хоч би що це означало.

Ми пройшли через часовий кордон і знову потрапили в майбутнє — але цих тунелів я не впізнав. Рейки та шпали тепер були всуціль металеві, та й лампи в тунелях помінялися — з червоних ламп розжарювання перетворилися на флуоресцентні, що блимали й світили хворобливо-зеленим кольором. А тоді ми вийшли з тунелю на платформу, і я зрозумів причину: ми вже були не в дев’ятнадцятому сторіччі, ба навіть не в двадцятому. Натовп біженців, які шукали порятунку від бомбардування, зник, і станція була майже порожня. На місці кругових сходів, якими ми спустилися, біг ескалатор. Над платформою висіло світлодіодне табло: «ДО НАСТУПНОГО ПОЇЗДА: 2 ХВИЛИНИ». На стіні була реклама фільму, який я бачив улітку, саме перед тим, як загинув дід.

Тисяча дев’ятсот сороковий залишився позаду. Я знову опинився в теперішньому.

Дехто з дітей це помітив, і на їхніх обличчях відбився подив навпіл з переляком, неначе вони боялися, що за лічені хвилини стрімко постаріють. Але по-моєму, для більшості жах від нашого раптового полону полягав не в тому, що їх знищить наша несподівана мандрівка в теперішнє. Їх турбувало, що в них віднімуть душі, а не те, що з’являться старечі пігментні плями й сиве волосся.

Солдати зігнали нас, як худобу, на середину платформи чекати на поїзд. До нас хтось ішов — клацали підбори чобіт. Я ризикнув глянути через плече й побачив поліцейського. Позаду нього з ескалатора сходили ще троє.

— Гей! — заволав Єнох. — Полісмене, сюди!

Солдат ударив Єноха в живіт, і той склався навпіл.

— У вас усе в порядку? — спитав поліцейський, той, що був найближче до нас.

— Вони взяли нас у полон! — вигукнула Бронвін. — Це не справжні солдати, це…

Вона теж дістала удар у живіт, але наче й не помітила його. Її зупинив вигляд самого полісмена. Той зняв сонячні окуляри, й виявилося, що під скельцями — порожні білі очі. Бронвін аж сахнулася.

— Маленька порада, — сказав полісмен. — Вам ніхто не допоможе. Ми скрізь. Прийміть це як факт, і все стане набагато простіше.

На станцію вже стікалися нормальні. Солдати поховали зброю і затиснули нас з усіх боків.

З шипінням підкотив поїзд, повний людей. Автоматичні двері, засичавши, відчинилися, і на платформу вихлюпнувся надлишок пасажирів. Солдати підштовхували нас до найближчого вагона, попереду йшли поліцейські, щоб розігнати кількох людей, які ще лишалися всередині.

— Перейдіть у інший вагон! — гаркали вони. — Виходьте!

Пасажири невдоволено бурчали, проте слухалися. Але за нами на платформі були інші люди. Вони спробували проштовхатися у вагон, і декілька солдатів, які взяли нас у кільце, були змушені відстати, щоб їх зупинити. А потім зчинився гармидер: двері намагалися зачинитися, але поліцейські їх тримали, аж поки не спрацював попереджувальний сигнал, солдати штовхали нас уперед так грубо, що Єнох перечепився, через нього спіткнулися інші діти, пішла ланцюгова реакція, і всі попадали. Такий гармидер зчинився, що складаний чоловік надумав вирватися й тікати (маючи надтонкі зап’ястки, він легко скинув наручники).

Прогримів постріл, потім другий, і складаний чоловік упав та розпластався на землі. Юрба в паніці відринула, люди кричали й намагалися продертися крізь натовп, щоб уникнути куль. Так звичайний гармидер переріс у тотальний хаос.

Поштовхами й ударами нас загнали в поїзд. Емма позаду мене чинила опір, змушуючи солдата, який її штовхав, підійти ближче. Я побачив, як спалахнув помаранчевий вогонь у її скутих руках, вона простягнула руки за спиною і вхопила його. Солдат із криком звалився на землю, а в його камуфляжі з’явився пропалений відбиток долоні. Той, що штовхав мене, підняв руків’я пістолета і вже збирався було опустити його Еммі на шию, та в мені останньої миті спрацював якийсь інстинкт і я вгатив плечем йому в спину.

Він спотикнувся і впав.

Емма розплавила металеві наручники, і вони звалилися з її рук деформованою масою розжареного металу. Солдат, виючи від люті, наставив на мене зброю, та вистрілити не встиг — Емма накинулася на нього ззаду і притулила долоні до його обличчя. Її пальці були такі розпечені, що розтопили йому щоки, мов тепле масло. Солдат впустив зброю і з криком упав.

Усе це сталося дуже швидко, за лічені секунди. До нас бігли ще двоє солдатів. У поїзді вже опинилися майже всі, крім Бронвін і сліпих братів, на яких ніхто не надівав наручників, вони просто стояли, сплівши руки. Побачивши, що нас от-от пристрелять, Бронвін зробила те, чого я від неї не сподівався за жодних обставин: сильно вдарила старшого брата по щоці, потім узяла молодшого й грубо відірвала його від брата.

Щойно їхній зв’язок увірвався, вони закричали, та так потужно, що здійнявся вітер. Він промчав станцією, мов торнадо чистої енергії, відкинувши нас із Еммою назад, розтрощивши окуляри солдатів, затьмарюючи всі частоти, які могли вловити мої вуха, тож я чув тільки пискуче високе «Ііііііііііііі…».

Я побачив, як тріскаються шибки в поїзді, світлодіодні екрани розлітаються на гострі, мов ножі, уламки, а скляні трубки ламп під дахом вибухають, і на мить ми занурилися в повну темряву, поки не ожили істеричні спалахи аварійного освітлення.

Я впав на спину, з мене вибило дух, у вухах стояв дзвін. Щось тягло мене назад за комір, геть із поїзда, а я не міг згадати, як працювати руками й ногами, щоб опиратися. Крізь дзвін у вухах я розібрав ошалілі голоси, що кричали: «Бігом, нумо, швидше!»

У потилицю мені тицьнуло щось холодне й мокре, і мене затягли в телефонну будку. Там уже була Емма. Напівпритомна, вона скрутилася в клубок у кутку.

— Підтягни ноги, — почув я знайомий голос, і ззаду підбігло коротконоге кудлате створіння з кумедно задертим носом і складчастими щоками.

Пес. Едисон.

Я затягнув ноги в будку. На ту мить розум уже помалу повертався до мене, і його вистачило, щоб ворушитися, але не говорити.

Останнє, що я побачив у пекельних червоних спалахах — як пані Королик заштовхують у вагон поїзда, двері зачиняються, а всередині разом із нею всі мої друзі зіщулилися під дулами пістолетів у обрамленні розтрощених вікон поїзда, оточені людьми з білими очима.

Потім поїзд із ревінням помчав у темряву і зник.

Отямився я від дотику язика, що лизав моє обличчя.

Пес.

Дверцята телефонної будки були зачинені, а ми троє втислися всередину й сиділи на підлозі.

— Ти знепритомнів, — повідомив пес.

— Їх нема, — сказав я.

— Так, але залишатися тут нам не можна. Вони по вас повернуться. Треба йти.

— Здається, я не зможу встати.

У собаки на носі красувався поріз і не бракувало шматка вуха. Не знаю, як він сюди потрапив, але йому теж довелося пройти пекло.

Щось залоскотало мені ногу, але я був надто втомлений, щоб подивитися, що там. Голова була важка, мов здоровенна каменюка.

— Тільки знову не засни, — застеріг собака, повернувся до Емми й заходився лизати їй обличчя.

Знову лоскіт. Цього разу я вже відсунувся трохи й простягнув руку.

То був мій телефон. Мій телефон вібрував. Я повірити не міг. Витяг його з кишені. Акумулятор майже сів, сигналу практично не було. На екрані виднівся напис: «ТАТО (177 ПРОПУЩЕНИХ ДЗВІНКІВ)».

Якби не туман у голові, я б, напевно, не відповів. Будь-якої миті міг з’явитися чоловік зі зброєю і прикінчити нас. Не надто вдалий час для розмови з батьком. Але я не міг мислити чітко, та й щоразу, коли дзвонив телефон, у мене спрацьовував рефлекс собаки Павлова — взяти слухавку.

Я натиснув на кнопку «ВІДПОВІДЬ».

Здушений крик на тому боці. Потім: «Джейкоб? Це ти?»

— Я.

Голос у мене, мабуть, був жахливий. Слабкий і скрипучий.

— О Господи, о Господи, — промовив батько. Він не чекав, що я відповім, а може, давно вважав мене мертвим і дзвонив просто від того, що горе діяло на нього як умовний рефлекс, що його він ніяк не міг вимкнути. — Я не… куди ти… що сталося… де ти, синку?

— Я в порядку. Я живий. У Лондоні.

Не знаю, навіщо я сказав йому про Лондон. Напевно, відчував, що повинен повідомити хоч трохи правди.

Батьків голос зазвучав так, наче він відставив слухавку від голови й прокричав комусь:

— Це Джейкоб! Він у Лондоні! — А тоді знову мені: — Ми думали, що ти помер.

— Я знаю. Тобто це не дивно. Пробач, що я отак пішов. Сподіваюсь, я не надто сильно вас перелякав.

— Джейкобе, ти перелякав нас до смерті. — Батько зітхнув, довгим тремтливим зітханням, у якому злилися воєдино полегшення, недовіра й роздратування. — Ми з твоєю матір’ю теж у Лондоні. Після того, як поліція не знайшла тебе на острові… ну, це вже не має значення, просто скажи, де ти, й ми по тебе приїдемо!

Емма заворушилася. Її очі розплющилися, й вона глянула на мене затуманеним поглядом, наче перебувала ще десь глибоко всередині себе й дивилася здалеку, через багатомильний простір розуму й тіла.

— Добре, дуже добре, — сказав Едисон і взявся облизувати їй голову.

— Тату, я не можу, — мовив я у слухавку. — Не можу вас у це втягувати.

— Господи, я так і знав. Ти на наркотиках, так? Слухай, байдуже, у що ти вляпався, ми тобі допоможемо. Поліцію залучати не будемо. Ми просто хочемо, щоб ти повернувся.

А тоді перед очима все потемніло. Коли я прийшов до тями, то в живіт мені вгатився боксерський кулак такого дикого болю, що я впустив телефон.

Едисон сіпнув головою й подивився на мене.

— Що таке?

Отоді я й побачив довгий чорний язик, що притискався зовні до шибки телефонної будки. Дуже скоро до нього приєднався другий, потім третій.

Порожняк. Розморожений порожняк. Він ішов за нами.

Пес його не бачив, проте легко прочитав вираз мого обличчя.

— Один із них, так?

Я губами промовив «так», і Едисон забився в куток.

— Джейкобе? — Металевий батьків голос із телефону. — Джейкобе, ти там?

Язики огортали будку, оточуючи нас. Я не знав, що робити, знав тільки, що мушу зробити щось, тому підтягнув ноги, вперся руками в стіни й насилу звівся на ноги.

Так я опинився лицем до лиця з порожняком. Язики віялом розгорталися в роззявленій гострозубій пащі. Чорні очі сочилися чорнотою і витріщалися на мене крізь скло, до них було кілька дюймів. Порожняк тихо, гортанно загарчав, від чого мої нутрощі перетворилися на желе, і я вже майже хотів, щоб тварюка просто вбила мене, та й по всьому, щоб увесь цей біль і жах припинився.

Пес загавкав Еммі в обличчя.

— Прокинься! Дівчинко, ти нам потрібна! Запали свій вогонь!

Але Емма не могла ні говорити, ні стояти, а на станції метро ми були самі, якщо не враховувати двох жінок у плащах, які відійшли подалі від будки, затискаючи носа від жахливого смороду порожняка.

А тоді будка, ціла будка з нами всіма всередині хитнулася спочатку в один бік, потім в інший, і я почув, як скреготять і видираються з підлоги болти, якими її було прикріплено. Порожняк повільно підняв нас у повітря, спочатку на шість дюймів, потім на фут, потім на два, а потім гепнув будкою об землю. Вікна розбилися, і на нас полився дощ з уламків скла.

Між мною і порожняком тепер не було нічого. Ані дюйма простору, ані скляної шибки. Його язики заповзли у будку, оповилися довкола моєї руки, попереку, потім довкола шиї, стискали все сильніше й сильніше, аж поки я втратив здатність дихати.

Отоді я й зрозумів, що я труп. А оскільки я був труп і нічого не міг вдіяти, я перестав опиратися. Розслабив усі м’язи, заплющив очі й здався на милість болю, що розривав мені феєрверками живіт.

А тоді сталося дивне. Біль перестав бути болем. Біль змінився, перетворився на щось інше. Я вступив у нього, і він огорнув мене, а під його клекітною поверхнею я відкрив щось тихе й ніжне.

Шепіт.

Я знову розплющив очі. Порожняк наче застиг і витріщився на мене. Я відповів йому прямим поглядом, у якому не було страху. Перед очима стояли чорні цятки від браку кисню, але болю я не відчував.

Порожнякова хватка на моїй шиї ослабла. Я вперше за кілька хвилин зміг вдихнути спокійно й глибоко. А потім шепіт, який я знайшов у себе всередині, помандрував із живота через горло й губи та перетворився на звук, що не був схожий на мову, але значення його я звідкись знав.

Ану.

Назад.

Порожняк втягнув язики. Загнав їх у свій випнутий рот і стулив щелепу. Злегка нахилив голову — майже покірним жестом.

І сів.

Емма з Едисоном дивилися на мене знизу вгору з підлоги, здивовані раптовою тишею.

— А що це сталося? — спитав пес.

— Нічого страшного, — запевнив я.

— Він пішов?

— Ні, але він нас не скривдить.

Він не спитав, звідки я це знаю, просто кивнув, довірившись тону мого голосу.

Я відчинив двері будки й допоміг Еммі звестися на ноги.

— Іти зможеш? — спитав я в неї. Вона обійняла мене за талію, сперлася на мене, й разом ми ступили один крок. — Я тебе не покину. Хочеш ти цього чи ні.

— Джейкобе, я кохаю тебе, — прошепотіла вона мені на вухо.

— І я тебе кохаю, — прошепотів я у відповідь.

Я зупинився, щоб підняти телефон.

— Тату?

— Що там був за шум? З ким ти?

— Я тут. Усе добре.

— Ні, неправда. Залишайся на місці.

— Тату, мені треба йти. Пробач.

— Стій. Не клади слухавки. Джейку, ти заплутався.

— Ні. Я такий, як дід. Я володію його даром.

На іншому кінці пауза. Потім:

— Будь ласка, повернися додому.

Я глибоко вдихнув. Забагато треба було сказати, а говорити часу не було. Цього мало вистачити:

— Сподіваюся, що колись, одного дня, я зможу повернутися додому. Але спершу мені треба дещо зробити. Я просто хочу тобі сказати, що я люблю тебе й маму і все це роблю зовсім не для того, щоб завдати вам болю.

— Джейку, ми теж тебе любимо, і якщо це все через наркотики абощо, нам байдуже. Ми тебе вилікуємо. Я ж кажу, ти просто заплутався.

— Ні, тату, я просто дивний.

Я вимкнув зв’язок і мовою, знання котрої за собою навіть не підозрював, наказав порожняку встати.

Покірний, мов тінь, він послухався.