Місто Боуган

Вавилонський монтаж

Квітневу ніч у Дополі розітнув пекучий крик.

Логан Гартнетт, сумноокий бос Стиляг, підвів сонний погляд на високе віконечко у своєму відсіку в дурман-салоні. За відкритим вікном буяла пекуча весна, білі звуки крику прошивали повітря. Логан, який у цю жорстоку пору лишився з розбитим серцем, вмостився на кушетці, а крик курсував шляхами його крові, ніби його розносила ціла армія мурах-бігунів. Логанове справжнє кохання його покинуло, тож він просто заплющив очі, щоб не зважати на крик, а рожевий внутрішній бік його повік п’яно пульсував. Він відчував, як самотня краплина поту повільно, непевно котиться з лоба по носі, переповзає у впадинку над тонкими вустами, повільно лоскоче губи, лишаючи солоний опік, і нарешті опиняється на підборідді, звідки її стирає Дженні Цзинь акуратним порухом пальчика на нозі.

Він розплющив очі й поглянув на дівчину.

Вона підморгнула і знову забрала ногу. Вона сиділа навпочіпки на дальньому краю кушетки лицем до нього. Вона взяла макітру й макогін, і заходилася терти макову пасту, і розмазала її по чашечці дурман-люльки, і наблизилася до нього по кушетці — погляньте, як повільно і плавно вона рухається з ліками для розбитого серця — і піднесла люльку йому до губ, і викресала іскру.

— Ще, — сказала вона.

Крик знову розітнув повітря, але обірвався, сягнувши своїх витоків, і перейшов у надсадний кашель — п’ятнадцятирічний хлопчина зігнувся навпіл у тому кінці завулка, що вів до дюн. Худими руками він хапався за боки, пучками м’яв ребра, й на кожному пальці блідо-синім чорнилом було вибито цифри:

Це — дати тривання його батька. У цьому завулку його батька затоптали до смерті підошви Стиляг. Малий Кантіллон знав, що помста може коштувати йому життя, але крики підтверджували її необхідність. Він намацав за низьким поясом штанів шкелп — доторк до кістяної ручки його підбадьорив — і подумав, скільки ж то мине часу, перш ніж випаде слушна нагода. Його огортала п’яна весняна ніч, і якусь мить темряву ятрила тиша.

А потім від пайківського стрипбару неподалік долинув рев і вигуки, відмірювані оплесками.

У пайкі вистава у розпалі:

Худа, як хортúця, рабиня з лицем, розфарбованим ящірчаними візерунками, була прикута за пояс. Кінець ланцюга тримав її розпорядник, карлик у каптурі. Вона звивалася й вихилялася у багатокутній ямі, навколо якої горіли очеретяні смолоскипи. Товстий панок, розфарбований під демона-пса, забіг у яму на чотирьох — навколо заволали й загигикали, — й парочка почала безсоромно викидати колінця, і тривало це дуже довго, неапетитно довго, і оплески помагали їм підтримувати ритм.

Рабиня-хортúця весь цей час белькотала щось клієнтам, що розсілися ярусами, тією диявольською говіркою, яку в неї вбили у клітках серед дюн, і в приглушеному світлі пайківського кишла її очі жаріли люттю.

Карлик інколи трохи відпускав ланцюг, а інколи підтягував, скеровуючи їхні коники. Клієнти відбивали рівномірний тритактовий ритм, свистіли й сичали, цмулили свої люльки із зіллям, мружилися через зеленаву імлу диму й аж вилизували пляшки елю «Фенікс» за акцією «купи дві, третю в подарупок».

На спині в хортúці виднілися шрами, що безпомильно свідчили про полон. Такі лишалися в дівчат, яких маленькими викрадали з далеких хребтів Північного масиву й ростили у дюнах. Такі-от сумні баєчки трапляються на світі білому. Таких дівчат, як хортиця, можна було купити за кілька пляшок звіро-зілля й коробку кольорових браслетиків.

Чим молодші, тим кращі — так піщані пайкі думали про хортúць.

Так, а ще під кінець того сезону саме піщані пайкі організовували найжаданіші події на допільських дюнах. Хортúця і її чоловік-пес були тільки на розігріві. Коли ніч витягнула свої волохаті руки, стало ще крутіше й жорсткіше, повиходили коники треновані, й дебелі дівки у збруї, й кусаки, й жуваки, і той вусань, у якого суглоби гнулися в обидва боки: він звав себе Чарівником. Навіть перелічувати все, що він вичворяв, соромно — годі сказати, що кішки в радіусі кількох миль не могли бути в безпеці.

І весь цей час Принц Гладун Далекозір пильнував від дверей, підраховував відвідувачів на анфіладах навколо ями. Наречені приходили сюди гульнути перед весіллям, це завжди добре. Він підрахував, скільки зібрав дверної такси, й безжурно кивнув.

Принц Гладун пропонував дешеві вхідні квитки, кредит завсідникам і акції то на ель «Фенікс», то на стаут «Расслер», то на дурман-зілля з Великої Пустки. Коли віяв вітер, амбіції у Гладуна розгоралися, як зоря. Він обжився у місті. Засунув руку в кишеню вельветових штанів-кльош, відчув вагу монет, весело ними подзвонив. Почухав яйця. Він хотів більше — більше! — та тільки, як на лихо, манівцівські Стиляги виявилися слабаками. Подейкували, й то зокрема хлопці зі Стиляг, що Альбіносу нема діла ні до чого, крім свого розбитого серця й дурман-люльки.

Гладун вийшов надвір скуштувати ночі на смак. Понюхав допільське повітря. Він виставив охорону вздовж усіх завулків, що вели до дюн, — Стилягам довіряти не можна, — й це його підбадьорило. Він зжер повні легені повітря. Підвів погляд, почитав зірки. У Боугані на мить запанувала тиша.

А тоді — чудернацький поклик нічних пташок із крон дерев.

Поклик нічної пташки був негучний, швидкий і далеко котився вздовж крон пошрамованих дерев. Вона задзижчала, як старий двигун, і її поклик підхопили інші тієї ж породи. Цей поклик — певна послідовність дзижчання й тихого горлового клацання — сягнув фетиш-салону й заповз у вікно номера на горішньому поверсі, де його й почув Здоровань Дом Ґлісон, кремезний новинар, що лежав на ліжку черевцем донизу. Він цмулив кисле французьке бренді з дитячої пляшечки й рясно пітнів, доки сімнадцятирічна хвойда сотню разів шмагала його розпашілий зад інкрустованою перлами ручкою гребінця.

— Слабкий, слабкий я чоловік, — зітхнув Дом.

Хвойда випнула губки і далі лишала в нього на шкірі сліди, рахуючи собі під ніс:

— Сімсят шісь… сімсят сім… сімсят вісім…

Поміж тихими стогонами й ковтками з соски Здоровань Дом чудувався химерно-точному дзижчанню нічної пташки: мабуть, занесло її сюди штормом з-над океану, саме стоїть пора бур. Він загарчав від щастя та сорому: повільні зміни пір року й нові початки завжди його тішили.

— Сімсят девіть… вісімсят… вісімсят дин…

Ну в неї і зап’ясток! Піддаючись — знову і знову! — власній слабкості, він — о, шмаркатий Дом, о, зіпсутий Дом! — насолоджувався…

— Вісімсят штири… вісімсят п’я…

…болем, який хвойда видобувала з його гріховних кісток, але почав задумуватися і про вечерю — чи не поласувати б камбалою? — і про те, що дзижчання дивної пташки чимось нагадує звуки старої лейки горбаня Ґраймза, правда ж? — а також про колонку від редактора…

— Двяносто… двяносто-дин…

…для наступного випуску «Месника». У Стилягах назріває боротьба за спадкоємність, тут питань нема. Це — непростий момент для міста.

Молокосос Станнерс.

Тугодум Берк.

Косоока Цзинь.

Всі інтригують. Всі маневрують. Логан Гартнетт переміг К’юзака, але продемонстрував слабкість, бо мусив шукати підтримки поза Стилягами. Відкриті прояви слабкощів у Боугані нерідко звістують смерть. Але Дом вирішив, що у слові від редактора проситиме потерпіти, лишити Цибатого у спокої й утримати…

— Двяносто шісь, двяносто сім…

…статус кво. Врешті, кажіть про Цибатого, що хочете, але стилю в нього не відняти.

— Двяносто двять…

Це факт: камера його любить. Високий чоловік, худий, вдягнений зі смаком. Дивно, але його бракуватиме. Дом підготувався до останнього удару гребенем, який хвойда завжди завдавала особливо ядучо, — і справді, вона високо занесла руку, й удар насолоди приземлився з великою люттю.

— Рівно соточка, пане Ґлісоне!

Він, Дом, гучно застогнав — знову соромно! — і стогін товстуна покотився за вікно й тихо полинув униз, де його злизав вітровій, пожбурив над димопільські дахи, поніс над чорними боуганськими водами, він слабшав і тихшав у повітрі, аж доки на пристані по бік Манівців його не заглушили звуки м’ясних возів, що клацали підбитими залізом колесами по бруківці.

Дивилися вони, Старигань Менніон і Ґант Бродрік, як вози котяться від критого ринку до бійні — нічна зміна у розпалі, — прихилившись до брудної цегляної стінки старого складу, і сердито щось бурчали в тому галасі.

— Щось ти під цей вітер невеселий, Ґ. Ти ж не проти, що я так, тіпа, прямо?

— Такий я вродився, Бенні.

— Та ну тебе, мучень сраний.

Ґант скис, знизав плечима.

— Це все через місто, знаєш?

Ось що думав Старигань: його непокоїло, як Ґантів погляд заворожено завмирає на чорних хвилях річки. Недобре це. Старигань цідив намистини порожніх балачок із вельветового міха.

— Не місто — причина всіх твоїх проблем, Ґанте. Чуєш, що я діло кажу? І не місто їх вирішить. Ти забагато ваги покладаєш на…

— На мрії, хочеш сказати?

— Всі ми мріємо, щоб молодість вернулася, Ґанте! Щоб витанцьовувать у блідому місячному світлі, лапать свіжі попки! І від того, що цьому не бувать, стає тільки солодше! Тільки, хлопче, ти у старовині не втони. Час іти далі! Я тобі от шо скажу, Ґанте: ти з тою дівкою три, курва, тижні гуляв! А тоді вештався Плаєм, і хоч тобі кіл на голові теши — вогонь в очах, у черепі безум…

— Вона просто не хотіла мене слухати, Стариганю.

— А ти, Ґанте, чого чекав?

— Але й це — не найгірше.

— Ну?

— А найгірше… найгірше те, що я навіть її не схотів.

— Бо, курча, 25 років минуло, мавпа ти, свинойоб! Багато води спливло, Ґанте. Життя спливло. Дівчата в Боугані недовго залишаються дівчатами. А потім, знаєш-но, нам доводиться… домовлятися з собою, чи шо. Бо як інакше жити з тим, що ми зробили, з нашим вибором? Так уже в нашім Боугані сранім… ну, слухай… непросте це місто… це місце… ну, гаразд, усе я знаю. А все одно от мелю…

У ту мить Ґант хитро підморгнув Стариганеві.

— Думаєш, я з власної волі повернувся?

Тиша затягнулася, доки Старигань зважував відповідь.

— Що ти мені кажеш, Ґ.?

— Думаєш, мене просто так би сюди пустили?

Від розуміння у Стариганя холодок побіг шкірою.

— Кажеш…

Ґант відштовхнувся від стінки складу і скерував свої мешти у глиб манівцівської ночі.

— Кажу, що робота в мене є, Бенні.

Озирнувся з недоброю посмішечкою.

— Ви, містере Менніоне, пане, не хвилюйтеся — мені є чим зайнятися… план я складаю, січете?

Від самої думки про план Старигань посміхнувся — безумне місто Боуган завжди було нещадне до планів.

— Хочеш мене насмішити, Ґ.? То, давай, розкажи мені про цей свій план.

Дивився йому услід:

Дебелий чолов’яга звертає у манівцівський завулок. Ноги розчепірює, як старий пияцюга… але так статечно розвів плечі, як тільки на природі вміють. Проте навіть такий хитрун і сміливець, як Ґант, не зумів змусити Боуган скоритися своїм бажанням, і Старигань розумів, що невблаганно наближається пітьма.

Сум тягнувся з річки, як вітерець, і грів йому обличчя.

А тоді він мимоволі почав виклацувати пальцями ритм, бо гуркіт м’ясних возів був прекрасною перкусією до мерехтіння мелодії каліпсо, що долинала з вулиці де Валери.

Зграйка хлопчаків, що набивалися у Стиляги — років по чотирнадцять, гормон бушує, вусики-пушок, очі самогубців, хрипка бравада у надтріснутих голосах, — вихиляли стегнами в ритм каліпсо перед забігайлівкою, виписували в повітрі кола носаками, передавали косячок — всі восьмеро присмоктувалися — і не зводили сором’язливих поглядів з кафе «Альядос» далі по вулиці.

Перед цими дверима можна було побачити Вовчика Станнерса, чи Мудака Берка з його любкою-німчуркою Ангеліною, чи — ото вже радість — смертоносну дівчину Цзинь із «Го Пі».

Саме ці легендарні імена були на вустах боуганської молоді, коли весна 54-го вступила у свої права.

Ця волога ніч опанувала хлопцями, й погань підступом увійшла їм у кров, і вони затягнули давню мелодію, у яку вплели приспів у стилі ду-воп, добре допасований до бітів каліпсо, — і співали вони хрипко й солодко, а на юних обличчях проступав загрозливий спокій.

Так, і пісня линула до бабусьок, що розвішували прання по манівцівських дахах, і ті завмирали на мент, сумно посміхалися й собі хрипко заводили:

— …під ногами… почина кришиться… наша любов живиться вічно… цемент і глина…

Дух змін линув у квітневім повітрі з піснею, віяв у глиб Манівців, і прадавні завулки оживали з настанням сезону.

Пси висовували писки з під’їздів панельок у теплу ніч.

На стоїчних громадських деревах по манівцівських площах проступав дивний, повитий димом квіт, що мінився з сірого, як море, до чорного, як сажа, і його одразу пристосовували на обереги від усіх можливих бід.

А за містом море після хижої весни вщухло й тепер м’яко-м’якесенько торкалося своїх струн, і його ритм тихо пульсував під шкірою в боуганського люду.

Ночі на Манівцях лищали темними чарами.

Ґант перетнув Манівці, звернув у певний завулок і зайшов у наливайку, де давали грог. У її тінях попередньо домовився зустрітися з недоумком Мудаком Берком, який тепер підступно скулився над пляшкою стауту «Расслер».

Боком вмостився поруч.

Зміряв малого поглядом.

— То шо, подумав про те, що я тобі казав, хлопче?

Мудак кивнув.

— Ми разом далеко зайдемо, — сказав Ґант, — якщо тобі є що мені сказати.

А тоді рікою попливла юдина розповідь Мудака Берка:

— Цибатий — він на пристань пізно приходить, вечорами, це вже, значицця, як дванадцяту проб’є, він приповзає до притики, отоді він ходе Манівцями, і то сам ходе, січете? А потім, тіпа, до «У Томмі» може піти — ви ж чули про той вечірній заклад, пане? Я вам мапу намалюю. А як він у гуморі, то волоче свої кості через міст, заходить у «Го Пі», це Цзинів заклад, може там люльку поцмулити, бо Цибатий задурманився, відколи його зизоока жона втекла, а Цзині славляться тим, що дурман у них першокласний, але ви й так, мабуть, чули про дівчину з Цзинів, Дженні, — таку косооку дівку, як на мене, несповна розуму? Та ще й корєша мого, Вовчика, з розуму звела, а це не в його дусі, ні, пане, це, курча, геть не в його дусі, і як я це бачу, Ґанте, то зі Стилягами манівцівськими відбувається от що — себто от що з ними скоро відбудеться, якщо все піде так, як я думаю…

От тобі на, — подумав Ґант, — та малого не заткнути.

Тягар

Квітневого ранку Логан Гартнетт брів колією, яку протоптав через камінь своєї одної-єдиної думки:

Де вона зараз спить?

Під шкірою Логана проступала тінь його болячки. Відколи Маку пішла, ще взимку, він усвідомив справжній засяг хвороби. Маку пішла, щойно він вирішив її випробувати — може, він так усе й задумував. Може, він хотів, аби його найтемніші фантазії збулися.

Ось тільки де ж вона спить?

Він перейшов Допільський міст і вийшов на боуганську набережну. Він прокинувся з дурмановим похміллям, і від вереску мартинів, ричання з бійні та брязкоту м’ясних возів нудота тільки посилювалася. Він звернув на вулицю де Валери: крутанина вуличного життя, розмиті, позеленілі від розфокусованості обличчя. Рушив до «Гербового» готелю. Люди на вулиці досі опускали погляд, коли він проходив, але тепер до страху домішувалася запитальна нотка. Ревнощі його підкосили.

За ним лежала гарячкова ніч дурману і напівсну над каварнею «Го Пі Цзинь Оу-Кей». На бовістинські кручі він більше не лазив — не міг знести тих давніх самотніх стін. Просто відправляв зрідка Дженні принести йому ще одягу.

На Логані:

Блідо-зелений приталений костюм із тонкої бавовни, помаранчеві гівнодави з випнутими носаками, срібляста сорочка з відкритим гофрованим коміром, багряний шарф-краватка, вишукана хвороблива блідість. Волосся цього сезону він зачісував назад і відпустив трохи довше, так що воно безжурно спускалося нижче коміра піджака. А ще — триденна щетина.

На думку самого Цибатого, страждання, як на те, додало йому виснаженої краси. Був він пронизливий і прекрасний, як розбите серце.

Він сплюнув зелений слиз у канаву — люлька позначилася на легенях. У нього перед очима зринали картинки з рейтингом XXX — Маку в слинявому забутті з процесією уявних юних коханців, — і він упивався ними, як кінчик язика упивається флюсом.

У горлі пече пустка.

Де ж вона спить?

Він пройшов крізь теплий кофеїновий запах і помережану пилом тишу присмеркового фойє готелю, свідомий, звісно, того, що зі старого замшевого дивана за ним стежить муніципальний шпиг. Ті тільки й чекали, що на його падіння. Шпиг захоплено зиркнув на нього з-за підозріло піднятого «Месника», і Логан тонкими губами послав йолопові повітряний поцілунок.

Він вознісся — чуєте, як понуро реве та стогне предковічний ліфт на обшарпаному мотуззі? Логан слухав, як сповільнюється й витягується його мрійливе рипіння, — і вийшов у коридор, і постукав, як домовлено, у номер без цифри на дверях.

— Ану заходь сюди, мавпо ти довготелеса!

Манюня сиділа на ліжку для молодят, зіперта на добрий десяток подушок. Судячи з усього, вона вже добряче заправилася: на щоках вигравав дивний багряний рум’янець. Коли їй було шістдесят, Логан боявся, що цей рум’янець звістує неминуче наближення смерті. Нещодавно їй виповнилося дев’яносто. Логан сів біля її ліжка, й вона дивилася на нього, і витримала його погляд, і нетерпляче надула щоки.

— Оця от остання ніч, яку я пережила? — випалила вона. — Собаці шолудивому такого не побажаєш.

— Недобра ніч, Манюню?

Вона трагічно закотила очі.

— Я цілу ніч була між сном і явою, знаєш, як то, коли ні туди ні сюди? Сни, майже як живі. О четвертій ранку я була певна, що Юл Бріннер розлігся на моєму ліжку й намагається до мене дотягнутися грайливими ручками. І такий весь, як коли в нього ще було волосся.

Логан нетерпляче підвівся — він це все сто разів чув, — підійшов до оксамитових завіс, трошечки посунув їх, переступив на п’ятках, переніс вагу з ноги на ногу й визирнув на дахи манівцівських завулків.

Може, вона десь у глибині Манівців? У цьому місті сяк-так вистачить місця загубитися.

— Не так усе й солодко виглядає отам далі, — сказав він.

— А далі глип — і з’являється батько твій. У всій красі. Бубир сраний! От кого мені перед баньками не вистачало, так це того лизоблюда. А він ще сидить так високо, ондо на тій стіні над вимикачем, і виграє на трубі. Такий десь заввишки, як щур на задніх лапах. Отакі сни! Я аж очі, тіпа, витріщила.

— Мене витискають, — сказав Логан. — Піщані пайкі мають великі плани на Димопіль. А ще північняки сплять і мріють про помсту.

— Ти, звісно, не забувай, у нього і дудка співала, у старого твого.

— Я його навіть не бачив, — сказав Логан. — І, звісно, кожен сопливий недомірок у Стилягах, який щойно шкелп роздобув, а яйця має розміром з арахісину, пнеться в дамки.

— Ну, тобі ж уже під п’ятдесят, нє? — сказала вона. — А тоді в мене таке відчуття з’явилося, і це вже, мабуть, десь пів шостої? Таке відчуття, наче мене болото засмоктує. Це мене! Серед Пустки-Хуюстки! Мокрий торф глитає! Мене, а я ж місто Боуган не полишала ще зі втраченого часу. Тятку Сусе! Лог, скільки жовтих місяців зійшло, відколи я ту Пустку й бачила? Востаннє то, мабуть, було, як ти там загубився.

Самітник змалку, він у дитинстві блукав уздовж Плаю, обходив резу й села на хребті, завулки, ферми з привидами і проваленими дахами. Уявіть його серед очеретяних полів, десятирічного: бліде лице над розбуялим золотом очеретів підставлене потоку сонця, й очерети повільно коливаються на вітрі.

— Я не зумів знайти Маку, — сказав він. — Навіть звісточки від неї немає.

— Вона не в Дополі ничкується, нє?

Малим у Пустці він слухав розмови старих біля багать у резі і по шинках, і вивчав, як вони тримаються, як вони поводяться. У школі такого не вчать.

— Якщо я її не знайду, то не знаю навіть, як жити.

Манюня стисла кулак і слабко прикусила кісточки.

Щоб мати терпіння.

— Сьома, значить, надходить, — сказала вона. — Надворі світає, мартини жебонять, ранній поїзд відбиває ритм. І я знову вийшла з себе.

Логан скривився вибляклому ранковому небу над Манівцями.

— Не знаю, що й робити, Манюню.

— Для початку зав’язуй зі сраною люлькою, — сказала вона. — Виходжу я, значить, із себе, випливаю з оцього-от вікна, перед яким ти стоїш, такий весь кислий і невеселий. Дахи бачу. Бачу, як розкочегарюється ранок. Бачу допільські натовпи, бачу костюмчики на бульварі зі своїми чашечками кавуні та з відстовбурченими мізинчиками, бачу жінок із Висоток, що розводять багаття у колах. І бачу спосіб усе це розрулити, січеш?

Він повернувся до неї й усміхнувся. Манюня часто бачила новий курс у видіннях. Він знов сів на стілець біля ліжка, метнув кості, акуратно закинув ногу на ногу. Він — не наймужніший чоловік на світі. Він нахилився вперед. Зважив підборіддя на підставленій чашечкою долоні.

— Паняй, відьмо стара, — сказав він.

Вона витягнулася й ляснула його по коліну, і було в тому щось грайливе, а він грайливо ж ляснув її по руці. Проте ці ляскання й ляпаси — вони обоє це розуміли — мали глибший сенс і більшу вагу: вони втішалися від доторку.

Кіноспілка боуганської історії та старожитностей

Нечасто до мене заходять миловиді жінки. Більшість моїх клієнтів — чоловіки. Жінки краще вміють стримувати почуття. А чоловік щойно перевалить за певний вік, як йому всього стає забагато. І тоді вже як не крути, а мусить сягнути по химери юності, по місто, яким воно колись було.

У мене маленький заклад на Манівцях. Стоїть він у глухому завулку, по один бік злиденний галантерейник, у якого сантиметр трясеться в руках, а по другий — гриль (запах підгорілої курячої шкірки здіймається з десятої ранку). Вітрина в мого магазину скляна, але скло сіре, закіптюжене, непрозоре, а на дверях — маленька біла табличка «Історія та старожитності» виведена золотим чорнилом. Реклама мені не потрібна.

Того квітневого ранку дзвіночок на дверях сповістив про появу клієнта, і я, зітхнувши, вийшов із-за завіси, очікуючи традиційних благань традиційного пана з сумними очима й опущеними кутиками вуст.

Отже, цілком природно, що мені на мить перехопило дух, коли натомість з’явилася гарна пані. Висока зеленоока іберійка, одне око трохи косить — але це якимось дивом лише додає їй краси. Вона розтулила рот, і я схилив голову, терпляче чекаючи, та от вона завагалася.

На ній:

На плечі елегантно накинута легка весняна шовкова шаль фісташково-зеленого кольору, кофтина в тонку смужку з вирізом, лосини-капрі, що підкреслювали зріст, і черевики з відкритими носами на дерев’яній платформі, що прекрасно подовжували кісточки.

Я одразу запримітив — від моєї уваги мало що вислизає — на правій кісточці маленьке татуювання: боуганський кинджал.

— Як це працює? — спитала вона.

Я тільки кивнув, усміхнувся, підніс дошку, що закривала вхід за прилавок, і жестом (сподіваюся, загадковим, як у священика) запросив її зайти.

Вона зайшла, і я розсунув завіси, і я провів її в задню кімнату. У кімнаті завжди стоїть срібляста слюдяниста темрява; там тільки полотно екрана, зручне крісло, а збоку — прохід до моєї будки кіномеханіка.

— У який час? — спитав я. — Згрубша.

Вона сіла у крісло, зняла шаль, так що її голі плечі срібно зблиснули у напівтемряві, схрестила ноги й назвала еру, за якою тужить.

А тоді — тривожно:

— Ви ж можете?

Я кивнув.

— Відео сягають 30-х.

Я делікатно відступив у будку кіномеханіка, перебрав контейнери з плівками. Я переніс на плівки те, що вдалося порятувати з вуличних камер. Тихо погукав з-за дверей:

— Вулиця де Валери? Манівці?

— Дев, — сказала вона. — Може, десь поблизу «Альядосу»?

— Де вона переходить у Манівці, — тужливо прошепотів я.

Я вибрав свою улюблену антологію, дуже милий запис. Там був зміїний вигин вулиці Дев у блиску й тисняві втраченого часу, вночі, з активним вуличним рухом, тоді такий ще був, — о, білошинні машини з відкритим верхом, о, товсті вуличні співаки, о, допільські денді, — і натовпи юрмилися перед наливайками, вечірки наречених і дружок, то був інший світ, сліпуче освітлений.

Звичайно, я показую німе кіно, тому біля проектора тримаю програвач і для супроводу ставлю стару платівку на 78 обертів. Я обрав повільний запис каліпсо, що його солодкий сум, як мені здавалося, дуже пасував до сцен.

Я делікатно позирав крізь двері на пані, що дивилася на екран. Вона сиділа, мов зачарована.

Я бачив цей запис уже тисячі разів, але він мене щоразу заворожував — мене причарувала крутанина й постава завсідників вулиці Дев. У Боугані змінилося все, крім людей, а люди не змінилися й не зміняться ніколи:

Як вони вихиляють стегнами.

Цей зверхній вигин шиї.

Ця войовничість.

Вид із п'ятдесятки

Давнє боуганське прислів’я:

Мудрість починається з того, що розживаєшся дахом над головою.

Ґант, звичайно, знав, що як ти народився на резі й до сивини в бороді від цієї напасті не вилікувався, то потім тяги до мандрів позбутися не легше, ніж власної тіні, але варто бодай спробувати. У зимові місяці Велика Пустка стала для нього затяжка, засамотня. Ґантові здавалося, наче він знову забуває, хто він такий, — у тріщини життя наповзала давня пітьма. Тому він тихцем винайняв кімнату на Манівцях. Просто щоб подихати містом і подивитися, як воно буде. Кімната була на горищі панельки, метрів, може, зо п’ять завдовжки, три завширшки, дах похилий. Там стояло вузьке ліжко й умивальник, а покручений від вологи старий паркет рипів і виспівував під ногами. Героїчне ліжко — прим’яте кубло безсоння, умивальник — щоб сцяти. З віконця в даху відкривався вид на Манівці: гори і провалля, злидні й розкоші, крива каліграфія боуганського неба, мертві стовпи і мертві дроти, напівмертві птахи з наляканими очима, дивний темний квіт, що обплів хисткі зигзаги пожежних виходів, і глибокі зелені провалля завулків. Ґантові здавалося, що він ширяє високо над світом, і від провалля внизу перехоплювало дух.

Він виклав усе Дженні — Дженні не зрадила.

Він виклав усе Вовчику — Вовчик не зрадив.

Він виклав усе Мудаку — і Мудак сказав, а мені, тіпа, шо за це буде?

Від тупості малого Ґант тільки головою хитнув. Він сподівався, що до цієї пори вже облишить це місце. Вийде на Плай, рушить на схід не озираючись, ні разу не озирнувшись.

Це помилка, малий, — озиратися.

Надворі вперто тягнувся день, вперто тягнувся світ. Войовничо репетували мартини — мммвааарк! — а з Манівців здіймалися ранкові звуки. Шумів критий ринок. Бабуськи крутилися і щебетали. Хтось вигукував ціни на овочі, хтось торгувався кам’яним голосом. Старі на приступках настроювали заводні транзистори на радіо «Вільний Боуган», де завжди стояли старі-добрі часи. Давні любовні пісні й повільний ритм каліпсо пробуджували в пам’яті танцювальні кроки, досі закарбовані в кістках, і він зі сміхом випробовував їх на покрученому паркеті.

Уривки пісні ятрили душу. Вулиці внизу пробуджували спогади. Все поверталося, кожен поцілунок, кожна рана. Деталі були близько-близько, галюцинаторні, гарячі, як кров.

Вони були разом лише три тижні. Він досі шкірою пам’ятав ніч, коли вона від нього пішла. Він міг оживити все у пам’яті. Барви самотньої вулиці тієї ночі; нудота від поразки. Він знав, де вона, з ким вона. Він знову і знову проживав кожну мить. Він усе чітко бачив. Факти ясні:

Їй вісімнадцять, Логан крутіший.

Там, у кімнаті на горищі, Ґант знову повернувся в ту мить і прожив її з завзяттям юності. Сучка дурна. У сліпучому сяйві весни він усе бачив чітко. Тепер він боявся, що повернувся мститися не лише Логанові, а й Маку. Він хотів, щоб вона в нього знову закохалася, щоб вона завагалася, щоб її світ похитнувся. Але в найдовшу ніч зими він на Бовісті побачив, що Маку вже відомстив час.

Він втупився в дахи.

Сране дурне місто.

Тепер він дивився, як блукає внизу квітневим ранком молодь. Заїжджих розпізнати легко: понаїхали, очі сяють, хочуть пригод. За давньою традицією, вони прибували до міста Боуган навесні — привозили свої шкелпи, свої дурман-люльки, свої мрії. Гляньте, як вони тренуються ходити — правильно поводять стегнами, правильно розслабляють плечі, правильно ковзають ступнями: не можна заявитися в глиб Манівців, ходячи, як погонич корів. Він посміхнувся, хоча в глибині душі знав, що й сам іще тільки вчиться ходити як треба. Досі вчиться жити у своїй шкурі. А йому-бо п’ятдесят! Бідолашний Ґ., невротичний Бродрік, це смішно й ганебно — так ніколи й не постаріти.

А музика втраченого часу й далі безсоромно здіймалася до нього.

Стиляги попакували свої плащі й перейшли на безрукавки яскравих пастельних відтінків. Тату-салони працювали понаднормово — навіть з горища чути, як дзижчать голки. А на дівчат погляньте — молодняк — туфлі на платформі, вінілові курточки на блискавці, комбінезони в обтяжку, ніби з балончика нанесені: всі косять під Дженні Цзинь. Так, сране дурне місто.

А тоді змінилося щось важливе, відкрився новий резервуар ясності, і Ґант, що спостерігав, як проходять дівчата, побачив: його помста набула глибини.

Він побачив, як можна помучити Логана.

Димопільські інтриги

Дженні Цзинь вихопила з кишені на цицьці свіжу сигариллу, підрізала й закурила, скривившись від сліпучого брудного сонячного сяйва, що заповнювало димопільські корабельні. Поглянула на Манівці по той бік харизматичних боуганських вод. Вона прихилилася до колишнього складу кориці, де нещодавно відкрили стрипбар, і довготерпеливо заплющила очі. Мило прикусила губку. А тоді знову розплющила очі, силувано кліпнула й повернулася до боса піщаних пайкі, що стояв біля неї. Про зустріч було домовлено заздалегідь, і його братія з дредами пильно вартувала, не відходячи задалеко. Вони нервово торкалися піхов своїх кинджалів. Косооку тримали на оці. Вона шкрябнула брудну бруківку п’ятнадцятисантиметровою шпилькою. Затягнулася раковою паличкою, смóли якої могли додати їй терпіння. Сказала:

— Гладунчику, ти мене послухай. Мені насрати, які дикості ви вичворяєте на своїх дюнах сраних, січеш? Хоч пайківські прокляття волайте, хоч зайців сраних білуйте на смаженю, хоч будуйте ворота для фермерів, хоч скальпи прибивайте, хоч яйця в синій фарбуйте, хоч по зорях читайте майбутнє. Тренуйте своїх хортúць і своїх чортиць у клітках сраних. Як собі знаєте! Бо мені не треба на вас дивитися, коли ви таке робите. Але ти, жиртяю, послухай, і то уважно послухай, бо зараз ти у сранім місті, ясно? Ти роззирнися, Гладуне! Це будинки, це вулиці, це люди, бля! Я стараюся, щоб тут, бля, хоч якийсь порядок був, ти чуєш, що я тобі кажу? Так що, жиртяйчику, давай зробим так, щоб тут усі могли вести справи. Ясно?

Від погляду цієї дівчини-вбивці у слабших джентльменів волосся на яйцях ставало дибки, але Принц Гладун тільки безжурно усміхнувся. Він сягнув до дурман-мішечка, що звисав на шиї, — традиційного пайківського, з козлиних яєць, — вийняв бульку, вправно розкришив у чашечку люльки, затягнув шворок на мішечку, щоб запас не розсипався, й підкурив «Зіппо» — всі курці Боугана охочі були саме до цієї марки, бо ніяка інша так добре не захищала від вітровію, — і глибоко затягнувся. Він послав їй прекрасний сердитий погляд, зміряв Дженні Цзинь очима і сказав:

— Я і я Далекозір, Дженні-солодушко, січеш, ну? Я тіки раз проговорю своє одне і правильне переконання, дівчинко, — негоже жінці прислужувати чоловіку, коли вона місяць бачить.

Такий зараз у Дополі повіяв вітер: Принц Гладун розіслав своїх посіпак по всіх наливайках, курилках і дурман-салонах, аби розпитали жінок, які там працюють, про їхній менструальний цикл. Піщані пайкі вірили, що жінки, коли течуть, нечисті.

— Так у нас, ціпочко Джен, заведено, дуплиш?

Дженні Цзинь, захисниця жіноцтва, виплюнула сигариллу.

— Це все тупі забобони! — вигукнула вона. — А в людей своє приватне життя є, січеш?

Гладун підняв долоні.

— Кажу ж, Джен, так у піщаних пайкі заведено. А наші звичаї — це зараз димопільські звичаї, дуплиш?

Вона сердито скривилася.

— Це ми ще побачим, — сказала вона. — Ану вали у свої дюни срані, і начувайся мені, січеш?

Вона відштовхнулася від стінки стрип-бару. Принц Гладун провів її поглядом, а тоді знову присмоктався до своєї люльки й повільно та схвально кивнув, слухаючи перестук її шпильок і дивлячись, як косоока несе свою високу тугу попку.

Дженні відчула його погляд і озирнулася через плече.

— Навіть не думай, бля, — сказала вона.

На Дженні:

Чорні нейлонові лосини, прозорий чорний нейлоновий верх, сріблястий пояс для кинджала, а на голові безтурботно всаджений капелюх поркпай.

Прямувала вона до каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей». Квітень стояв пекучий, на лобі блищав піт. Піймавши погляд на своєму задку, вона дещо надумала. Навесні місто відкрите до всіх стихій, мов рана, і з неба точиться різке світло. Ширяли й репетували психовані пташки. Дівчина Цзинь снувала плани.

І та фігня про місяць — це ще найменша проблема. Почавши давати кредит завсідникам, піщані пайкі плюнули в очі іншим закладам. Не кажучи вже про акції на питво і шмаль, а також особливі методи злягань. А на думку Дженні Цзинь, вони заражали своїми забобонами курвів, продавців снів і шахраїв. А як вони трималися! Вони пожирали вогонь на узбіччі й вічно дуділи у свої кошмарні діджеріду[20]. Дженні дійшла до «Го Пі», увірвалася за двері. Побачила, що Вовчик Станнерс сидить над тарілкою каракатиці в імбирі. Він підвів на неї телячий погляд.

— Хвате нюні розводити, — сказала вона. — Мені своєї каші вистачає, січеш?

— Шо з тобов, дівчинко моя?

Він відклав палички й відіпхав тарілку. Уважний, як законний чоловік, бо загрузлий у своєму першому коханні, — таке навіть із Вовчиками трапляється, він узяв чашку й налив їй жасминового чаю з чайничка з бамбуковою ручкою.

— Пайкі піщані! — вигукнула вона. — Ніякого в них стилю, Вовче!

Він зітхнув. Хвильку подумав, а тоді хитро підморгнув їй. Він опустив на стіл свою маленьку пошрамовану руку долонею вниз, розчепіривши пальці, а другою рукою витягнув із внутрішньої кишені плаща десятисантиметровий кинджал. Встромив кинджал у дерев’яний стіл між розчепірених пальців — спершу повільно, потім швидше, а потім у шаленому темпі, так що ніж аж почав розпливатися. Трюки з ножами зазвичай відривали дівчину від клопотів, але сьогодні вона тільки слабко посміхнулася. І поклала долоню на його руку, щоб зупинити ніж. І тихо заговорила:

— Цигани перетворюють Димопіль на пекло сране, Вовче. А мені що, стояти й дивитися, що ці довбні виробляють?

Дженні підкурила нову сигариллу, видула кільце диму випнутими губками. Вовчик у габардинових штанах збудився. Тремтячою рукою поклав кинджал назад у внутрішню кишеню.

— Думаю, я знаю, що ти скажеш далі, — сказав він.

— Де зміни, на які ми так чекали?

— Я так і знав, що ти це скажеш.

Вона завела цю пісню ще на початку року. День у день, ніч у ніч. Дженні прихилялася до нього ближче, прихилялася губами до його вуха і, швидко лизнувши мочку один раз, одним ударом язичка, шепотіла:

— Ну, а зміни, Вовче? Де зміни, на які ми так чекали?

Тепер, по обіді в «Го Пі», вона зрозуміла, що в цьому хлопчині забагато відданості. Він не готовий діяти. І Дженні прийняла рішення. Без лідера піщані пайкі — як без голови: дегенерат, приречений на смерть. А Стиляги без її ручного хлопчика-Вовчика самі попливуть у руки. Один точно не переживе зіткнення — як не Гладун, то Вовчик. А якщо їй пощастить, то пропадуть обидва.

— Я ось про що хотіла поговорити, Вовче…

Вона відвернулася й натягнула трагічну міну, ніби їй було так боляче, що аж говорити тяжко.

— Що таке, мала?

— Це все Гладун, розумієш? Ніякої в нього, тіпа, пошани.

— Ти про що, Джен?

Вона різко вказала пальцем через плече на Допіль.

— Ще й п’ять хвилин не минуло, — каже вона. — Підходить такий, руки розпуска, як ніде нічо.

Куцим тільцем Вовчика Станнерса пробігла смертоносна лють. Він аж підскочив. Миска ластовиння, що правила йому за лице, почервоніла. Він вхопився за стіл своїми крихітними пошрамованими долоньками.

— Він… бля… шо?

Дзьоб правосуддя

Дивіться, як боуганський полісейський підсміюється щербатим ротом. Дивіться, як схрещує руки-окости на високій стійці у відділку, світить татухами, що символізують полісейські братерства:

На стійці стояла пляшка елю «Фенікс», він взяв її і присмоктався, потім відригнув кебабним подихом (із душком ягнятини) і знову відставив пляшку, витер рота й радісно поплямкав масними губами — маленький, як у ящірки, язичок вислизнув, полоскотав повітря: дивіться, кінчик язика щось вишукує.

З другого боку стійки випростався Логан Гартнетт. Він, поки м’ясний подих полісейського не розвіявся, трохи скривився — і так від дурман-люльки у шлунку кепсько.

— Гниль у тобі, друже, — сказав він. — Скоро вже твоя година.

Полісейський посміхнувся ще хитріше — зухвала пика скривилася під вибіленим сяйвом відділкових прожекторів.

На стінах відділку десятиліттями збиралися плями крові. Стіни ті були пофарбовані в зелений тюремний колір, і давні плями крові темніли на зелені, як чорнило. Полісейський поліз під стіл і витягнув пляшку державного віскі, показав. Логан покрутив головою — він не ганьбитиме свою горлянку сцяками кольору мандаринки. Довбень-полісейський ґречно кивнув — не образився, — видув ще один вогкий печінковий подих, а тоді легковажно спитав:

— І чого ж ви, містере Гартнетте, знову тут?

Логан подарував товстому полісейському найтоншу зі своїх посмішок.

— Здається, у вас може бути дехто, потрібний мені.

Цибатий розігрував останній план Манюні. Ціль: негайна пацифікація північняків. Коли надходила вогка весна, північняки ставали неспокійні, ятрили давні рани, плекали старі обрáзи. Треба негайно щось робити.

— Затримали ми її, — підтвердив полісейський, — ось тільки на Висотках це небезпечні ігри, розумієте? Не варт чіпати малих К’юзаків.

Логан, скривившись, передав полісейському згорток купюр. Жиртяй посміхнувся, взяв гроші, підніс до свого свинячого рила й понюхав, а тоді вийшов з-за столу.

— Роботу, звичайно, проробив сам містер Рід, майстер-м’ясник, — повідомив він. — Сказав передати вам, що тепер ви квити.

— Хай би що це значило, — відказав Логан.

Полісейський пожовклими від нікотину пальцями зняв зі стіни ключі. Розмахував ними, крокуючи вогким коридором, де тхнуло сечею. Прожектори гуділи над головою, кліпали, оживали, знову згасали. У коридорі виспівували давні привиди. А Логан, ідучи за товстим полісейським, заплющив очі — ще не оговтався від дурману з «Го Пі» — і слухав вереск давно мертвих феніїв[21], що всотався у стіни. Привидів тут не бракувало. Були на Манівцях такі окультні частоти, які чули тільки пси та Альбінос.

Він дійшов за товстим полісейським до камер у глибині відділку.

Полісейський запхав ключ у замок камери, той клацнув і відімкнувся, полісейський натиснув на вмикач у коридорі, й коли вони зайшли, тьмяна лампочка освітила юну дівчину на солом’яному матрасі. Полісейський підморгнув Логанові, наблизився і присів біля дівчини. Схопив її за зап’ястки й повернув долонями догори, щоб показати Логанові майстерно вирізані свіжі мітки:

Пару стигмат у формі конюшини.

Логан із болем кивнув — хвора стара курва його мати; викривлена логіка її безумства не вкладалася в голові навіть йому. Полісейський підвівся і з гиготінням вийшов із камери.

Дівчина підвела на нього погляд. Очі в неї, як і в усіх північняцьких дівок, були тверді, але переляку в голосі приховати не вдалося. Вона сказала:

— Я все зроблю, що повелиш, Альбіносе…

Логан сів навпочіпки, щоб його погляд був на рівні очей дівчини, й підбадьорливо кивнув.

— Знаю, солоденька. Ти славно на мене попрацюєш.

Вона мимоволі розплакалася.

— Тихо, мила, — сказав він. — Сподіваюся, той товстий мудак-полісейський не дозволяв собі всякої сваволі… Боляче було, дитино? У м’ясника?

Вона опустила погляд на долоні і знизала плечима, їй років дванадцять, не більше, чистий північняцький гарт, а все одно приголомшена його близькістю. У Боугані варто раз заробити репутацію — й далі репутація працює на тебе.

— Нам треба, щоб усе вдалося, Мала К’юз, — сказав він. — Ти зникла три дні і три ночі тому, тямиш?

— Точно.

— Тебе вабила Велика Пустка, — вів далі він. — Тебе тягнуло на болотяні рівнини. Щось вивело тебе на Високий Плай — зірка в небі, яскрава-преяскрава зоря. А потім на пригорі… знаєш, що таке пригора, Мала К’юз?

— Нє.

— Такий пагорб невисокий, — зітхнув Логан. — І там, на цій пригорі, ти серед ночі натрапила на дику козу. Ти знаєш, що таке дика коза?

Він повернув свою руку долонею догори й показав на внутрішній стороні зап’ястка тонке татуювання у формі козиних рогів — символу Стиляг із Манівців.

— Все я знаю, Альбіносе.

— І коза до тебе заговорила, Мала К’юз. Але коли вона говорила, ти чула слова Тятка Суса, січеш?

У Малої К’юз розширилися очі.

— Сус набув подоби кози, Альбіносе?

Логан шанобливо схилив голову.

— Так і є, дитино. І тепер Його Одвічна Ласка лишила на тобі мітку. Розумієш?

Роззявивши рота й вилупивши очі, вона показала йому фальшиві стигмати. Мала Логанові вже подобалася.

— А тепер слухай уважно, — сказав він, — бо Тят-ко Сус переказав тобі особливе послання для твого народу.

— І яке ж, Альбіносе?

Він схилився і щось їй прошепотів, і послання було почуте. Він також дав їй знати, що станеться, якщо вона не дотримається інструкцій. Тоді встав і вивів дівчину з камери. Товстий полісейський прихилився до стіни коридору й усміхнувся, як доброзичливий дядько. Вказав на задній вихід у дальньому кінці коридору. Логан провів дівчину туди, поцілував складені пучки пальців і легко-легко торкнувся її щоки. Тоді провів пучками по павутинці світлого волосся в неї на руці — доторк електризував, він заплющив очі; він поринув у молодість, він поринув у життя, він поринув у чуттєву пам’ять Маку замолоду. Очі засльозилися, серце стиснулося. Горлянка благала про дурман-люльку. Він відпустив дівчину на присмеркові вулиці. Йому здалося, що вони знайшли спільну мову. Він повернувся в коридор. Товстий полісейський вишкірив зуби і сказав:

— То що, явлення Суса пройшло, як належить, пане Г.?

— Тятко Сус повертається з турне.

Він знову вийшов у вечірні тіні Манівців. Так собі мізкувала хитра Манюня: забобонність народу з Висоток треба плекати й використовувати. Бредучи у присмерку Манівцями, Цибатий захоплювався її кмітливістю.

Манівці — це мозок міста, і він слухав, як пульсують його артерії-завулки.

На нього кинувся пітбуль за парканом-решіткою.

Він сикнув на пса.

Той загавкав так, що аж сипнули зорі.

Всі наші вчорашні дні

Здоровань Дом Ґлісон, тілистий нишпорка від новин, і Бальтазар Мері Ґраймз, фотограф-горбань, зайшли в боуганські Манівці в офіційних справах «Месника». Стояв присмерк того самого спекотного квітневого дня — небо над дахами було кольору манго, — і Дом тяжко дихав, поспішаючи за своїм клацальником по карколомному плетиву поворотів і завулків.

— Та пожалій же ти мене, Бальте, я тебе прошу! Я вже не юнак!

— Вам 38, містере Ґлісоне.

Темними площами йшли вони і глибинами паскудних прадавніх лабіринтів, аж доки врешті не вийшли до певної панельки в тіні критого ринку. Дом вийняв з кишеньки для годинника у своїй гірчичній жилетці клапоть паперу, де хтось нашкрябав адресу, й показав Бальтазарові, а горбань повернувся від адреси до будинку і знову до адреси, і перевірив втретє — для певності, а тоді кивнув.

— Точняк, містере Ґлісоне.

Дом зібрався, кілька разів глибоко вдихнув і штовхнув важкі двері.

— Муки Суса на хресті, — проказав він. — Серце аж горлом лізе.

Бальтазар знизав плечима й понуро потягнув свою допотопну лейку за двері, випередив боса й першим ступив на сходи.

— Він знає, що ми прийдемо, — сказав він. — Ходімо.

Вони піднялися одним прольотом давніх кам’яних сходів, а тоді піднялися знову, звертаючи після кожного відтинка, і знову піднялися, і будинок був тихий, як мрець, тривога стояла намацальна, Здоровань Дом почувався, будьмо відверті, не мужиком, нижня губа в нього тремтіла, як у маленького, але він усе одно збирався виконати свою роботу. Ще б пак, коли чекає така винагорода.

«Всі наші вчорашні дні» — найпопулярніша й найпрестижніша колонка у «Боуганському меснику», і то з великим відривом. Писав її сам Домінік, стилем ясним і меланхолійним. Були у ній переважно спогади і байки про втрачений боуганський час. Виходила вона — 27 дюймів дев’ятим кеглем на три колонки — у вечірньому випуску в четвер, і черга на нього шикувалася від дверей редакції й аж до Нового міста. Дом навіть не сумнівався, що цього тижня колонка збере рекордну аудиторію.

— Я от що думаю, містере Ґлісоне, — засапався на підйомі Бальт. — Чого це він раптом погодився дати інтерв’ю?

Дом на мить спинився перепочити на повороті. Посміхнувся, спітнів.

— Старигань його причарував. А ми що робимо, Бальте? Ми намагаємося заговорити зуби місту, щоби воно не пожерло себе живцем.

— А самому йому з того шо буде?

Дом знизав плечима і знову рушив нагору.

— Ну, це дасть певній партії знати, шо він повернувся, нє? І шо він не боїться показати зуби.

А тоді на майданчику на самісінькій горі сходів з’явився Ґант Бродрік. Йому довелося трошки нагнутися під низькою стелею. Він байдужо подивився на парочку, що дерлася до нього, й лінивим жестом показав на двері мансарди за собою, а тоді повернувся і зайшов.

— Хай над нами зласкавляться, — прошепотів Дом, деручись останнім прольотом сходів. — А він могутньо скроєний, так, Бальте?

Бальтазар похмуро кивнув.

— Силач такий, — погодився він.

Вони зайшли в мансарду, обставлену по-спартанськи. Ґант сидів на ліжку і спокійно дивився на них, розминаючи одну кремезну руку другою. Дом підняв капелюха у привітанні.

— Містере Ґанте…

— Можна просто «Ґант», — сказав Ґант. — Просто Ґант, гаразд?

— Так, пане. Ґанте… пане.

Ґант спостерігав за горбанем, доки той готував свою лейку і кріпив спалах. Тоді перевів погляд на віконце у похилому даху мансарди і сказав:

— Гарне таке руде світло світить. Спалаху, може, ще й не треба, тямиш?

Бальтазар придивився до вечірнього світла й кивнув.

— Може, й так, Ґанте…

— Гарно буде, — сказав Ґант. — А ти не встидайся, можеш підходити прям упритул.

Ґант, як експерт, повернув свою квадратну щелепу проти рудого світла, що лилося у вікно. Навколо нього атмосферно витанцьовували пилинки. Горбань присів дуже близько й обрав такий кадр зі старим покидьком, щоб той поетично нависав, і Ґ. дав створити зі своїх рис пронизливий, темний, непізнаваний образ.

Заклацав, задзижчав моторчик старої лейки:

Прекрасний кадр… персик… для портфоліо… ч-б, мужність і велич, гнані минулим.

Тим часом Дом Ґлісон вмостився на єдиному стільці в мансарді, нервово лизнув кінчик олівця й перегорнув сторінку записника на спіралі. Спочатку голос від нервів трохи зривався:

— Містере Ґанте… Ґанте… Минуло… багато разів сходив самотній місяць, відколи ви востаннє приволокли свої кості в місто Боуган, пане. Тож мені цікаво…

— Невже 25 років — це такий довгий час? — спитав Ґант.

— Ну, це ж не сьогодні й не вчора, пане.

— Ні, — мило усміхнувся Ґант, — не сьогодні й не вчора.

Вони довго говорили про втрачений боуганський час. Довго говорили про любов до нього, яка знову привела Ґанта у цей білий світ. Поговорили про тих, хто відійшов, і про їхні привиди, які досі лишилися й донині ширяють над містом (чи, може, нипають болотистими рівнинами). Дому Ґлісонові здалося, що Ґант говорить гарно, але щось приховує, і минуло трохи часу, перш ніж він набрався зухвальства поставити нахабне запитання.

— Мабуть, багатьом цікаво, Ґанте… ну… пане, про ці останні, тіпа, 25 років… де ви на біса були, Ґ.?

В останніх променях пригаслого вечірнього світла Ґант хитро усміхнувся товстому газетяреві та його посіпаці-горбаневі, що всівся, схрестивши ноги, на підлозі, і сказав:

— По той бік.

Тицьнув великим пальцем на схід.

— За водами.

Ґант зізнався, що багато років у розпачі блукав безрадісними болотами Англії. Працював у темних містах півночі на всіх, кому стачало грошей заплатити за шкелпування. Постарішав. Посумнішав. Поправився. На пам’ять про це суворе ремесло лишилися шрами. Якийсь час працював на річковому флоті…

— Які багато боуганських емігрантів до вас, пане, — докинув Ґлісон.

На Тайні працював, на Мерсі, на Клайді. Цілу нещадну нескінченність вдивлявся у димний вітер, що завжди віє над цими мертвими річками. Бачив Віганські бунти 36-го, бачив сходження Бортвіка з Маклсфілду, бачив криваві останні дні Гамберсайдівських Стиляг Д’Альтона.

Бальт Ґраймз тихо присвиснув.

— Ото була бійня!

Він розповідав, як довгими ночами блукав завулками чужинських міст. Гаяв години в диявольському тумані. Ґант пройшов кожну вулицю кожного міста, але то були не його вулиці, а коли вулиці не твої, то й снів на них не бачиш. Він зізнався, що забагато бачив. Визнав, що на деякий час знайшов спокій в обіймах Тятка С.

— Це з багатьма трапляється, коли вони перепливають воду, — ласкаво сказав Здоровань Дом.

— Я зрікся кинджалів, — сказав Ґант і посміхнувся, відганяючи пітьму, що наповзала в мансарду.

Розповів, що якийсь час проповідував Слово в Західному Мідленді. Знайшов собі парафію з хитунів, падунів і крикунів. Проповідував проти жорстокості. Проповідував проти хіті. Проповідував проти брехні. О так, він стояв на ящику від пива у трагічному Вулвергемптоні зі сльозами на очах і волав про Тяткову любов.

— З міцною горлянкою, — сказав Здоровань Дом, — легше почати проповідницьке ремесло.

— Але і в цьому ремеслі я надовго не затримався, — реготнув Ґант.

— Справді?

— Хвойд юних лапав, от мене з Бірмінгема й витурили.

За вікном манівцівські дахи поринали в нічну темінь, як привиди, а в Ґанті осідали гіркі спогади. Смак Маку в юності розпалив у ньому непогамовну спрагу на дівчат того віку. І це — ще найменший її злочин проти нього.

— Я вчепився у велике колесо життя, а воно все вертілося й вертілося, — розповідав Ґант, а Здоровань Дом поквапцем записував.

— І що далі минуле відступало, то чіткіше воно проступало перед очима в моїй пам’яті, — сказав Ґант.

Та нам філософ трапився, подумав собі горбань Ґраймз.

— Втрачений час вабив мене назад, — сказав Ґант.

— Ви не боїтеся у ньому застрягнути? — блиснув розумом Здоровань Дом.

— Ага, — погодився Ґант, — надто там солодко.

Здоровань Д. думає: заголовок —

На вуличках під ними закипало масне життя, вгору здіймався запах смутку; чоловіки стихали, слухали.

— Так, настали тут зміни, — зітхнув Дом.

— Усе міняється, — і собі поринув у меланхолію Бальт.

— Тільки не всі зміни на гірше, — усміхнувся Ґант.

— Справді?

— Я хочу сказати, — тягнув Ґант, — я багато юних дівчат бачу, які зараз на Манівцях працюють, і я от шо маю сказати.

— Так? — пожвавішав Дом.

— Ці дівчата — майбутнє Боугану.

В очах у Ґанта загорівся дивний блиск.

— Ви так думаєте, містере Бродріку?

— І це майбутнє ось-ось настане, січете? Інколи в Боугані зміни на краще.

Дом і оператор мовчки перезирнулися. Дом сказав:

— Мені ось що цікаво, Ґанте.

— Так?

— Чому ви повернулися… саме зараз?

Але Ґант тільки усміхнувся і знову тихо заговорив про втрачений час, про старих пекарів і різників, які торгували колись на вулиці де Валери, про всі наливайки й дурман-хижі, про життя на вулицях у давнину. Емоційний Дом Ґлісон аж облизувався. Здоровань Дом і сам пам’ятав собак і кішок вулиці Дев. Дом радо говорив би про старий Боуган, доки не настане час спускатися, тож він ритмічно розгойдувався на стільці із твердою спинкою й записував численні Ґантові спогади, та й горбань Ґраймз поринув у чар спогадів — ох, молодість; замолоду він, Бальт Ґраймз, був неспокійна душа; горб не заважав йому веселитися з хвойдами (та й узагалі, наші боуганські хвойди люблять усілякі дивовижі) — і троє чоловіків перебивали один одного, підохочували один одного, імпровізували. Коли на Манівцях починалися спогади, то не вщухали до глупої ночі, як фрістайл-джаз на морфіні.

Вовчик чекає

Вовчик Станнерс походжав допільськими вулицями.

Вовчик Станнерс снував план помсти.

Вовчик Станнерс хотів умитися крівцею Далекозора.

Розпусти руки на тьолку корєша — у нашім місті — й готуйся до зустрічі зі своїм виробником.

Ось тільки була в плані одна проблемка: піщані пайкі пильно охороняли свої заклади і свого вождя, а Вовчику було потрібно підкрастися щонайближче до боса із дредами серед обширу дюн.

Тож він скерував свої гівнодави до хвойдарні Еда «Хапка» Ленігана.

Так, пообіддя, квітнева спека, тихішого часу в Димополі й не буває, але навколо все одно ошивалися різні дегенерати — носолами, курвобійці, дурманники. На променаді Вовчик-хлопчик дихав на повні груди, насолоджуючись запахом: димопільським духом хімічного опіку, каналізації й локшини з солодким чилі. Було чути і слабші відтінки: свині, бульйону, корови, коріандру. Атмосфера загалом річкова, й коли Вовчик прогулювався вздовж берега, до думок про насильство домішувалася поезія. Перспектива насильства пробуджувала у Вовчикові поета.

Він наблизився до триповерхового вузькоплечого старого дому, такої перехняби допільської, й постукав. Йому поспіхом відчинила немолода хвойд-мадама.

— Містере Станнерсе, — привіталася вона.

«Містере»! Звертання «містер» збуджувало його майже так само, як поцілунки Дженні Цзинь із запахом сигар.

— А Хапко тут? — спитав він.

Він уникав погляду хвойд-мадами. Правду кажучи, Вовчикові потай подобалися ці миловиді старші пані, тож він їх соромився.

— Містер Леніган нагорі, з дівчатами.

Едмунд «Хапко» Леніган осатанів, відколи піщані пайкі увійшли в Допіль. Сам пайкі, і то з цього гордий, він обурювався нашестям дюнної породи. Ед Леніган — найстарший хвойдовод на білім світі. Він молодим м’ясцем приторговує ще зі втраченого часу. Ніхто так не знає Допіль, як Хапко Леніган. Хапко і переходи між вулицями червоних ліхтарів знає, і всі нюанси тутешнього гнучкого говору, і де таємні входи-виходи. Він із посмішкою чекав на Вовчика нагорі сходів хвойдарні. Горішній поверх поділили ширмами на відсіки, де замість ліжок постелили рогожі. Дівчата о такій порі робили епіляцію. Від епіляції воском вищали, як різані. Хапко гукнув їм:

— Та робіть просто, шо нада!

Він узяв Вовчика за руку. Зітхнув.

— У мене б тут самі горили лишилися, якби сам за всім не стежив, Вовче.

— Лупанарієм керувать — діло непросте, Хапку.

Вони стукнулися кулаками. Сіли покурити біля вікна, що виходило на допільську вулицю. Затуманені очі Хапка розширилися, коли хлопець пояснив — у всіх кривавих подробицях, — що збирався зробити з Принцом Г., Далекозором.

Ед Леніган тихо свиснув:

— Це в тебе, Вовче, радикальний план дій. Що є, то є. І хоча я його суто теоретично підтримую всіма руками, провернути це буде не так легко. Це тобі не іграшки, січеш? Його там стережуть, як зіницю ока.

— Ти ж дюни знаєш, містере Л.

— Та знаю, але…

— Ти ж мене проведеш, Хапку. Як не зараз, то можна трохи почекать.

— Довго чекать доведеться, малий.

Вони все обговорили.

— Вони, Вовче, знижують стандарти, тут не посперечаєшся. А в Димополі це, курча, непросто. Порєдні заклади, де Сусика шанують, — от як у мене — не витримують конкуренції. Я шо пропоную? Чистих, свіжовиголених дівчаток. А Боугану цього вже не досить. Ні, пане! Тепер нам треба, шоб нас живцем з’їла рабиня-хортиця! Та все ж, Вовчику, не треба тобі лізти у зашморг, бо якийсь пайкі…

— Він мою тьолку облапав, містере Ленігане.

— Це ти вже казав, хлопче.

— Дженні любимка моя, січете? Я з нею сім’ю хочу, всьо такоє, ага.

Хапко Леніган спробував уявити можливого виплодка союзу Цзинь і Станнерс і здригнувся.

— Це дуже мило, Вовче, — сказав він.

А тоді сталося дивне: лютий хлопчик ніби засоромився. Задумливо втупився в носаки своїх гівнодавів.

— А власне, містере Ленігане, я ще про дещо хотів спитати, пане.

— Так, Вовче?

— Містере Л… на своєму віку ви ж надивилися косооких цíпочок, ага?

— Звичайно, — сказав Ед Леніган. — Орієнталки — це помітна частка наших хвойд.

— То я ось про що хотів спитати, Хапку…

Червоніє! Леніган аж очам своїм не повірив — чортеня зашарілося!

— Про що, Вовче?

— Косоокі ваші, — тягнув Вовчик, — бувало ж інколи таке, щоб вони, ну… понесли?

— Звичайно. Із кожною панянкою може статися така прикрість. Засоби зараз не ті, що раніше, Вовче.

— Гаразд, — сказав Вовчик і глибоко вдихнув, — то я от про що хотів спитати…

Він вказав на свою коротко підстрижену руду шевелюру.

— А ви не бачили, щоб косоока сплодила дитя з отаким?

О, подумав Ед Леніган, то хлопець на поповнення чекає. Ще сам юний такий. Хоч і то правда, і в Боугані всі це знають, що ти будь-якої миті можеш знову вирушити в дорогу.

— Тобто, Вовче…

— Із рудим, Хапку. Ви не бачили, щоб косоока сплодила дитя з рудим?

Леніган усміхнувся.

— Про що саме ти питаєш, Вовче?

Вовчик Станнерс аж жарів від сорому. І від страху.

— Може таке бути, що дитя вийде нормальне, містере Л.?

Ед Леніган піймав себе на тому, що співчуває чортеняті, й по-батьківськи опустив руку йому на плече. Він відчув, як той від доторку затремтів, сахнувся.

— Коли готуєшся завести родину, Вовче, то треба просто забити на всі страхи і віддатися на ласку долі, хлопче.

— Але ви як думаєте, Хапку? Дитя вийде руде чи, тіпа, косооке?

Проводячи Вовчика назад до сходів під супровід зойків хвойд, які проводили воскову епіляцію, він прихилився і сказав йому:

— Вовче, коли твоє дитя прийде на білий світ, тебе геть не цікавитиме, якого кольору в нього коси.

— Спасибі вам величезне, містере Ленігане.

Отже, біля дверей Хапко, зрозумівши, що вибору в нього немає — Вовчикові шпачині очі все йому сказали, — погодився провести хлопця до дюн і підвести до Принца Г.

Саме тому, коли Вовчик Станнерс ізнов вийшов на димопільські вулиці, кроки в нього були легкі. І він не помічав пайкі-дозорних, які стежили за ним із дахів і під’їздів і вже знали про його наміри.

Дженні Цзинь, суперзірка

Того року всі дівчата на Манівцях почали вдягатися, як Дженні Цзинь. Вони носили білі вінілові курточки на блискавці, тугі, як гріх, чорні нейлонові комбінезони, так допасовані до тіла, ніби нанесені з балончика, й коротенькі тісні шортики поверх прозорих сріблистих панчіх. У кожному товаристві знаходилася якась зі зробленими на замовлення туфлями на шпильках зі стальними носаками — щоб поганій дівчинці легше було дати комусь по яйцях. А ще всі почали жувати сигари. А в салонах-фризурнях на вулиці Дев ті, що хотіли рівну чілку, але довше волосся ззаду, просили стрижку «під Дженні».

А далі?

Дівчата на Манівцях почали збиватися у зграї. По опівнічних дворах ошивалися прайди зі самих дівчат. Ті з вас, що були молодими навесні 54-го, теж ходили зі шкелпом у внутрішній кишені й сигарою в писку, відтворюючи патентовану ходу Цзинь. І не колінкували ні перед якими молокососами кінченими.

Дивіться:

Дівчата глупої ночі вихиляються під даб[22], що гримить із манівцівських дахів.

Дівчата крокують зміїним вигином вулиці де Валери, тримаючи на цепах своїх бойових псів.

Дівчата п’ють погань зі смертоносного річкового припливу і насичуються.

Їхні балачки кружляли навколо звичних для молоді тем — лють, хіть, встид, — але того сезону в місті Боуган розмови весь час поверталися, знову, і знову, і знову, до тієї ж теми:

— Я її на Допільськім мосту бачила, і в неї були такі туфлі, тіпа, на платформі, і такі, тіпа, капрі, лимонні тіпа, такого крикливого відтінку, і ще, тіпа…

— Я чула, що зайти в «Го Пі» ти зайдеш, тіки, тіпа, не далі кафе. А щоб далі піти, нагору, то вже треба мати зв’язки — ну, там, тіпа, дурман-салони, й сама Дженні…

— Кажуть, вона там Цибатому насипає, січете?

— Він у неї з руки їсть, тіпа.

— А з другої — Ґант.

— А ще Вовчик…

— Кажуть, у неї добрий тузин, як не тринадцять зарубок на шкелпі, січете, і це тіки ті, про кого ми знаєм.

— Вона шостого розміру, не більше.

— І найкрутіші вилиці на весь Боуган, та…

— А знаєте, шо ще?

— Шо, дівчино?

— Танцює вона — просто мега, бля.

Спадкоємність

Старигань Менніон зважився піднятися в номер на горішньому поверсі «Боуганського гербового» готелю. Він завмер у ногах ліжка для молодят. Виструнчився. Капелюха тримав у руках. Йому вистачило внутрішнього стержня — але ледве-ледве, — щоб витримати погляд Манюні. Вона піднесла до губ чарку нерозбавленого «Джона Джеймсона».

— Ти, мабуть, знаєш, що в нього дах поїхав? — спитала вона.

— Мадам…

— Аж шифер пошурхотів, — уточнила вона.

Старигань сумовито скривив губи і знизав плечима — не йому судити про психологічний стан Цибатого.

— Як про мене, то це все через ту мандрьоху, з якою він оженився, — вела далі вона. — Він через неї казна-що собі понавигадував. Тепер Манівців йому мало. На Бовісту йому треба випертися, наче він протестант якийсь. Та в тому маєтку сраному хоч із балки вішайся. Я ж нічого не кажу…

Вона спинилася, сьорбнула «Джеймсона».

— Я ж нічого не кажу, але Іммаку-срана-лата — виблядок прибережних покидьків, які щойно з рибальського човна сцяного вилізли, правду кажу? А її курва-матінка — взагалі не з того краю Манівців, правда ж? Від неї за кілометр тхнуло тими багаттями сраними.

Старигань зітхнув.

— Шлюб навіть за кращих часів — гра непроста, — сказав він.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього. Відзначила, що її погляд він витримав. Полоскотала верхню губу кінчиком язика.

— А тепер, значить, вона кудись завіялася, а він розвалився на кушетці у тих косооких, ссе дурман-люльку, ніби завтра не настане ніколи, а Стиляги гасають, як щур задристаний, коли йому нору підпалили.

Старигань спробував її заспокоїти:

— Рід Гартнеттів досі править Боуганом, пані.

— Ага-ага, це поки що.

Вона жалібно розсміялася, захрипіла, зблідла. Сказала:

— Бачу, ти Ґанта в газету зісватав?

— Я намагався відволікти місто, Манюню.

— Від чого, Менніоне?

— Від недоброго.

— Ну, щасти тобі. Що там із нашим трамваєм?

— Правду кажучи, схоже на те, що Народи вже не хочуть ділитися…

— І кого це дивує, га? Ми наче з цепу зірвалися! А ти ж знаєш, що буде далі, га? Далі буде королівський заміс за «Альядос», і всі довбні зі Стиляг боротимуться за право написати своє ім’я на ручці. Я, Стариганю, на своїм віку таке не раз бачила. Вони будуть виривати патли й видушувати очі відціля й аж до Різдва. А доки вони чубитимуться, якийсь малий засранець із Висоток чи підстилка піщаних пайкі з дюн зайде в місто і все порішає. Чи якісь із тих диких дівок із моїх власних грьобаних Манівців.

— Я все збирався попросити Дженні…

— Останні чутки чув, Стариганю? Вона тих дівок під’юджує!

— Тільки цього нам не вистачало.

— І не кажи! Я роблю все, щоби втримати срану косооку курву в руках.

— Я чув, то ви близькі.

Попри різкі слова, Манюня чуло усміхнулася, і Старигань побачив у її очах любов. Він занепокоївся, які наслідки це матиме для міста.

— У нас із Дженні як, — сказала вона. — Ніколи не знаю, чи то мені її удочерити, чи то видлубати їй косі очі двадцятисантиметровим кинджалом.

— Вона сила, — визнав Старигань.

Манюня реготнула, закашлялася.

— Вона мій погляд витримує, січеш? Ніколи очі не відводить. Глиба.

— Я теж витримую ваш погляд, Манюню.

— Ага, тільки в тебе одні понти.

Найбільше його зачепило, як вона при тому посміхнулася. Старигань здригнувся. Те, що він одразу взяв себе в руки, свідчило про його досвід.

Він знав, що про таке питати не годиться, але не стримався:

— То на кого поставите, Манюню? Якщо Логан своє відслужив…

Манюня знову скривилася від сміху — так вона йому все й розкаже! Сміх був, як тортури, але вона оговталася, налила ще віскі, закурила ще одну цигарку і сказала:

— Я ті от шо скажу, Стариганю. Я ночі недосипаю. Але тіки шо, я тобі дам знати, січеш?

На прирічному бульварі

Зверніть наліво від станції «Жовтий дім» — зараз так мало хто робить — і вискочите на довгу покручену дорогу, відому як Прирічний бульвар. Він тягнеться уздовж річки Боуган аж за останні міські кручі, доки русло не розливається безкраїм гирлом. Миршаві морські птахи ширяють над порожніми тротуарами, а повітря там таке примарне і дивне, що туди майже ніхто не ходить. Там усі відчувають приголомшливе дежавю. Щось скручується в душі і жбурляє назад, у внутрішній втрачений час, якого ніколи не віднайти. Відчуття жаскувате до млості, душа йде у п’яти. Вибиває з колії. Повисаєш, неприкаяний, у повітрі. Трапляються різні вихиляси. А Логан Гартнетт, раб люльки і розбитого серця, того одурманеного квітня почав майже щодня вчащати туди.

Він сходив ту місцину вздовж і впоперек, живлячись її химерами. Затуманеними очима стежив за летом примарних поморників. Тихо щось мугикав. І блідими губами віщував лихо.

Одного квітневого вечора Альбінос знову вийшов на Прирічний, але не сам. Сівши на стовпчик і підставивши обличчя гарячому вітру з річки, він люб’язно підняв очі на дуже схвильованого Мудака Берка.

Мудак звісив кінцівки з дротяного паркана, що оточував тут річку Боуган, і приплюснув уявну комаху на шиї.

Логан дивився на нього з чулою усмішкою.

— Зауважуєш відчуття, Мудаче?

— Це місце, містере Г., воно як…

— Шо, несе, Мудаче?

У Мудака голос затремтів, як у маленького:

— Не скажу, шо мені заєбісь, містере Г., якшо можна з вами по чесноку.

Мудак із надією зиркнув на центр Боугана — його дахи велично височіли неподалік, — але Цибатий сумно похитав головою: назад нема вороття.

— А сам ти сюди не ходиш, Мудаче?

Він говорив з хлопцем ласкавим стишеним голосом, ніби заколисував, але в Мудака все одно мурашки хребтом бігли.

— Ні, містере Гартнетте.

Логан рішуче кивнув, ніби кращої стратегії юнак і уявити собі не міг.

— То розкажи мені про Вовчика та Дженні, — попросив він.

У недоумка Берка аж щелепа відвисла.

— А мені ж звідки про них знати, Г.?

— Вони нерозлийвода, Мудаче?

— Ну, В-вовчик так думає.

— Піймала вона його на гачок? Я так і думав. А що Дженні?

Мудак вдав, наче йому байдуже.

— А я знаю, містере Г.? Ну, вона, тіпа, його підманює, але…

Мудак розгубив слова, закотив очі. Логан дозволив паузі затягнутися ще на кілька секунд — цікаво було подивитися, куди це місце заведе хлопця. За спиною в Мудака Берка було типове для західної Ірландії готичне дитинство, і саме його паволоку — його власний болісний втрачений час — Логан побачив у тих зелених очах. Туди його послало. Побачені жахи, заподіяні ним жахи. Від лоскотів минулого не втечеш, бо минуле всюдисуще, як сверблячка попід шкірою.

— Вертайся до мене, Мудаче.

— Думаєте, Сусик з’їсть мене на десерт, Г.?

— Цить, хлопче, вертайся-но сюди — Сусик тебе любить.

Мудак Берк гойднувся на дротяному паркані, пошаркав ногами. Переніс вагу з лівої ноги на праву, й навпаки. Логан підняв руку, щоб його спинити.

— Що думаєш про ситуацію з Вовчиком, Мудаче?

— Яку ситуацію, містере Гартнетте?

Логан радісно посміхнувся, ніби це щойно спало йому на думку.

— Як думаєш, нам варто його прикінчити?

У кутиках губ в Альбіноса виднілися висохлі краплі слини, й вони тріскалися, коли він говорив.

— Але ж, Г., Вовчик у Стилягах — найкр…

— Ви досі друзі?

Комірець в Альбіноса м’ятий, штани теж непрасовані.

— До чого тут дружба? Просто не бачу, що він такого наробив.

— Вірність — дуже важливий ресурс, Мудаче Берку.

— Не подобається мені тут, містере Г.

Альбінос, завжди блідий, як мрець, став аж зеленавий, кольору плісняви.

— О, це прирічкове відчуття мені знайоме, хлопче. Різне зринає в пам’яті, правда ж?

Він, Мудак, різко сковтнув слину — кисличка жаху сповзла вниз горлом, а потім піднялася знову.

— Ходімо назад, Г.

— А Дженні що? Варто нам прикінчити Дженні Цзинь, Мудаче?

— Мене так вчили, що не треба переходити дорогу китайозам, містере Гартнетте.

— Мудро вчили, дитино, — за нормальних обставин. Але з того, що я зараз чую про Дженні Цзинь…

Він повільно похитав головою.

— У неї ж є певні плани, Мудаче?

— Я про це нічого не знаю, Г.

— Правда? Он воно що.

Логан підвівся зі стовпчика, підійшов до хлопця й поглянув на нього задурманеними очима. Поклав руку хлопцеві на потилицю, притягнув його ближче. Прихилився лоб до лоба. Сказав:

— Давай я тобі дещо скажу, Мудаче. Оце от усе…

Він зробив круговий жест долонею, обводячи цілий світ, як він є.

— …Оце все дуже швидко від тебе піде, чуєш? Ти слави зажив, Мудаче Берку. Яйки в тебе є, копійки якісь відклав, мабуть, навіть дівок траплялося достатньо безклепких, щоб віддатися тобі в руки. Псина в тебе мила, Ангеліна. Я розумію, Мудаче. Все я розумію. Тобі здається, що твоє життя ніколи гаразд не почнеться — а насправді воно весь цей час мчить мимо тебе. Це вже не ігри. Тобі скільки, вісімнадцять?

Тут він, Мудак, зрозумів, що неминуче наближається, і в його голосі звучала приреченість.

— Сімнадцять мені, містере Г.

— Прекрасний вік, Мудаче. Тобі здається, наче житимеш вічно… А я тобі скажу: ні, не житимеш.

Логан склав губи трубочкою і довго, рівно видихнув, ніби вітер зашумів у кронах дерев, — просто хлопцеві в лице.

Видих повис смердючою хмаркою: Мудак відчув запах люльки, і «Го Пі», і гнúлі старого покидька, яким сам він ніколи не стане.

Логан сказав:

— Поглянь на мене, Мудаче. Поглянь на мене, милий. Я не можу сказати, наче мені не щастило. Стиляги чверть століття ходили піді мною. Мене шість разів підрізáли — а я досі п’ю це отруйне повітря. Думаєш, це випадковість?

Він посміхнувся, і в його світло-голубих очах відбилися барви води і неба.

— Ти думав, Мудаче, я відійду від справ? Думав, я цмулитиму ром, давитимуся мускатом, жирітиму?

У хлопця аж губи посіріли від недоброго передчуття. Він знову відчув подих Цибатого на обличчі, а його холодну руку — на горлі.

— Чому ти це зробив, Мудаче?

На те він і боуганець: обличчя хлопця затопив не страх, а сором.

— Містере Г., я не хотів…

— Ти здав Ґантові все, що мав, Мудаче.

— Г., я вас прошу.

— Я знаю, що ти йому розповів, Мудаче.

— Не треба цього робити, Г., прошу…

На Мудака спустилося дивне сяйво: любов і близькість, яких у нього в житті не так багато й було, огорнули його востаннє, щоб дати відвагу на шлях попереду.

— Я це знаю, бо мені сам Ґант розповів, Мудаче.

Повітря над річкою вилизував вітер з Атлантики, що мчав від гирла й ніс зі собою жах усіх своїх привидів. А Боуган тягнув свою ношу гальки, камінців і помиїв, п’яно крутив їх при дні, ніби ланцюг волочив.

Логан повільно увігнав кинджал хлопцеві в живіт. Посіпав з боку на бік легким акуратним рухом, і ніжно притримав хлопця, коли в того голова схилилася вперед, і щось йому прошепотів.

Відступив на крок і вправним рухом висмикнув кинджал, так що життєво важливі органи вилізли назовні, а сам придержав хлопця.

Він, Логан, відчув тоді щось дивне, таку наче легкість, і ледь їй не піддався.

Він різко вдихнув і затримав подих.

Знову прихилився чолом до чола хлопця, що помирав, і завмер на мить, і попросив пробачення.

Тоді зробив крок назад і лишив рештки Мудака Берка осідати — як рукавицю-маріонетку, що стала непотрібною, — а сам граційно відійшов. Підняв із землі палицю і пролитою кров’ю виписав на стежці перед тілом слово «Юда» — сягнистим, нервовим, дитячим почерком.

Тоді переліз паркан і спустився крутими кам’яними сходинками, висіченими в березі.

Манірно підняв вказівним і великим пальцями штанину й занурив хорватський черевик у воду, щоб змити бруд.

Дивився, як ясно-червоне змішується з брудно-бурою болотяною водою і швидко розчиняється у величезній масі ріки.

Дилема Маку

А тоді на Манівцях настала ніч.

Маку йшла завулками й нарешті вийшла до невеликої занедбаної площі, трохи посиділа на кованій лавочці. На дерев’яній спинці вишкрябано імена мертвих коханців. Навколо буяв, пахнув, гнив нестримний ріст. Гнила чорна трава костриця, стінами будинків дерлася обшарпана акаліфа, з дахів досі спускалися хворобливі пахощі клематису — надгробні пелюстки. Вульгарно пульсувала пізня весна, а боуганський білий світ дерся на вершину року й підступав дедалі ближче до прірви.

Від пульсування квітня в неї боліло горло.

Інколи, у кращі дні, вони без слів розуміли відчуття один одного. Якби в них народилася дитина, місто, звісно, затрепетало б, а шлюб здобув би пробивну силу. Але дитини не було, і цей простір заповнили його ревнощі.

Він повертався в маєток на Бовісті темної глупої ночі й питав:

Ти з дому виходила?

А що робила?

Що сьогодні робила?

Куди сьогодні ходила?

Кого сьогодні бачила, Маку?

Кого сьогодні бачила?

Ти з дому виходила?

Куди ходила?

Кого сьогодні бачила, Маку?

Від того він дитинів. Почав її замикати. Вона сказала, що піде, якщо він знову її замкне, і він на якийсь час переставав, але від того шаленів іще більше, не міг заснути вночі.

Він сидів у темряві й дивився на неї.

Спускалася в місто, Маку?

Кого сьогодні бачила, дівчинко?

Він наказав хлопцям зі Стиляг за нею ходити. Вона йшла на вечірній променад у Нове місто, бачила, як веселяться при узбіччі Мудак Берк з Ангеліною, — Мудак узагалі не для веселощів народився, а Вовчик Станнерс плентався за нею на делікатній відстані, вирячивши очі, що свідчили про хвору щитовидку.

Вона казала:

Логане, для мене це — не життя.

Він вигадував усе нові й нові способи її випробувати. Він уже нічим не міг її здивувати. Здивувала її тільки наполегливість своєї любові до нього.

Чи вистачить їй зараз сили триматися від нього осторонь?

Дурман-байки

Північ.

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

Салон нагорі.

І Логан Гартнетт лежав на кушетці, і м’яко торкався пучками пальців тильної сторони долоні Дженні Цзинь. Дівчина розкурила йому люльку. Він глибоко вдихнув. Вона приклала йому до чола вогку ганчірочку.

Дженні сказала:

— То ти з нею спав? Тіпа, доки вона від тебе не звалила?

— У довгому шлюбі, Дженні, треба докладати зусиль.

— Знімаю, тіпа, капелюха, Г. Це відваги треба, щоб тридцять років — і танцювати джигу з тією ж кобилкою… а не приїдається?

Логан примружився крізь дим, стиснув губи. Із ним ніхто не смів так говорити, крім Манюні. У густому повітрі салону хвилювалася спекотна ніч. Але повільна мить минула, лишивши присмак пам’яті та скорботи. Він зітхнув за Мудаком. Поринув ще глибше у дурман, і відчув доторк боуганського втраченого часу, і розм’як.

— А знаєш, із чого почалися Стиляги, Дженні?

Китайоза закотила очі д’горі.

— Ну, почалося, — сказала вона. — А те пам’ятаєш, а се пам’ятаєш… притримай коней, Альбіносе, сходжу в’язання візьму.

— Це все через коників, ще в сиву давнину, — сказав він, — коли тут ще були коні.

Вона здалася.

— І це Стиляги заправляли кінським бізнесом, січеш? У цьому місті всі гроші — це були кінські гроші, Дженні. Це факт, дівчинко. На Манівцях, отам під приступками? Хлопці днями говорили про коней. Як ми шось на цім світі і знали, то це коней. У нас були найкращі коні, найкращий запряг, найкращі жокеї…

— Овва, жокеї, — протягнула Дженні. — Тіпа, як на старих картінках? Дивина.

— Стиляги виросли на кінському бізнесі. Потім перекинулися на зілля, дурман і хвойд.

Дженні знову розкурила люльку.

— Завжди приємно послухати про старі часи, Г.

Він глибоко затягнувся, потримав повітря у легенях, долаючи нудоту, й повільно видихнув. Він вознісся. Вона прихилилася й поцілувала його. Поцілунок був повільний, глибокий, від такого швидко не оговтаєшся.

— З дуба впала, Дженні?

— Просто цікаво скуштувати, Альбіносе.

— Більше так ніколи не роби.

— Не буду.

— У тебе і статуя розтанула б, — сказав він. — Як Ґант узагалі від тебе вирвався?

Вона стрепенулася.

— Ти, бля, про шо?

— Йому самотньо, дівчинко. Довгими вечорами старої весни…

Вона швидко взяла себе в руки.

— Я шо, виглядаю так, ніби мені не пофіг?

— Я тебе не звинувачую, дівчинко. У маленькому містечку за всім треба наглядати. Я б, може, й розчарувався, якби ти цього не зробила.

Дихала Дженні рівно. Дивилася на нього суворо. Сказала:

— Про справи Стиляг я йому нічого не розказувала.

— Це я знаю, Дженні. Він мені розповів.

Вона не одразу знайшлася, що відповісти, просто виглядала налякано. Але очей не відвела. Сказала:

— Я не тупа малявка, Логане.

— Ні, Дженні. От ким тебе точно не назвеш, так це тупою малявкою.

Любов Тятка

Треба сказати, що чар Гартнеттів і далі діяв на місто. Їхні виткі мацаки сягали всюди. Їхня влада нависала над дахами, і кожна їхня дія з часом давала плоди. Вони мов у воду дивилися: не встиг квітень добігти кінця, як на Північних Висотках вибухнула манія любові до Тятка Суса.

Зазнавши нищівної поразки, північняки часто вдарялися у віру. Досить було їх трошки підштовхнути, щоб культ Тятка Суса відродився. Не минуло й кількох днів від появи фальшивих стигматів на долонях у дівчинки К’юзак, як по підвальних шинках у панельках повиникали збори завивальників. Там аж кишіло падунів, плакунів та крикунів, що репетували так, ніби їм підпалили п’ятки. Ридали всі, як належить. Колишні бойовики відклали свої ланцюги й перев’язі з кинджалами й тепер спливали потом, розгойдуючись по шинках і слізливо дякуючи Йому за Невимовну Ласку. Хлопців охоплював трепет, коліна в них тремтіли й часто підкошувалися, коли Незримі Посланці передавали Слово. А далі пішли чудеса, чудо за чудом — так там велося, — й ось уже закружляли чутки, що ікона Тятка Суса над фонтаном перед Висоткою Голомозих замироточила. Це, звісно, бачила на власні ревні очі мала стигматичка К’юзак. Парафія попáдала на коліна круг ікони, дні й ночі молилася про знаки. Північняки обіймалися й шепотіли благословення на безрадісних бульварах. Настала пора опівнічних видив. Не встигли вони озирнутися, як від Тятка Суса відбою не було. Казали, що Його Лик посміхався зі стіни біля наливайки. Казали, що Його Лик з’явився у хмарі над Вежами Луїса Макніса. Казали, що Його Лик проступив і якусь мить померехтів у калюжі нагорі 98 сходинок. Північняки прокидалися серед ночі, рвучко сідали і кричали Слово Любові. Вони повідкладали всі дабки і троянські[23] платівки на 45 обертів: тепер по шинках грали сакральну музику — арфи й гімни. Навіть декольте у північняцьких жінок стало скромніше. Ходили пекучими весняними вечорами, як великі праведниці. На променаді шепотіли призабуті молитви. Помічали, що волосся в них набуло нового блиску. Щоки у всіх зарум’янилися. У центр майже ніхто не спускався. Вони молилися за проклятих грішників унизу й жаліли їх. Вони пробачили їм недавні втрати. Вони пробачили за своїх полеглих і своїх втрачених…

Погляньте на кривувату задурманену посмішку Альбіноса.

…із великих сувоїв тканини, які спеціально для цього притикдикали потягом, вирізали маленькі жовті прапорці, й на них гаптували ініціали «ТС» орнаментальним письмом, яке швидко опанували всі хлопаки, відтепер відомі як прапорошиви. Прапори прив’язували з рівними інтервалами до мотузок, натягнутих між дахами панельок, — спочатку десятками, потім сотнями, аж доки вони не заповнили все небо: ефект був водночас святковий і побожний.

Лаятися майже перестали. Бороди підстригли. Злягання доти було у північняків такою ж звичною справою, як дихання, й відбувалося, хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, повсюди — на сходах, у торф’яних землянках, за вітробоями на бульварах, у всіх на очах, — але тепер звелося до подружнього ложа, та й тоді його практикували виключно тверезо, у місіонерській позі, поквапцем, безсловесно. Північняцькі джентльмени взяли за моду кусати у кінцевий момент подушку, щоб не споганити повітря вигуком тілесної втіхи.

Жовті прапорці вилися, жовті прапорці ряхтіли, жовті прапорці мерехтіли.

Прив’язували їх так міцно, щоб навіть найсильніший вітровій з Великої Пустки не зірвав, але на вітрі вони звучали багатоголосою какофонією — ляпали, стогнали, співали, і якщо слухати їх достатньо довго, то ефект заворожував і врізався в пам’ять. Тієї весни всі вирішили, що Ласкавий Тятко Сус передає повідомлення через прапори.

Аякже.

І були тієї весни, про яку ми говоримо, на півночі такі, що стали визнаними експертами з дослухання до прапорців. Зазвичай це були старші джентльмени, які чимало бачили на своєму віку. Вони спекотними квітневими вечорами сиділи під прапорцями на бульварах навпочіпки, слухали, час від часу сходилися порівняти висновки. Обличчя тихі, зацікавлені. Обличчя, сповнені… Глибокого Сенсу. І вже незабаром Слухачі (як їх швидко прозвали) взяли за звичку сходитися щодня на чай у наливайку в підвалі панельки Голомозих, аби виробити спільне тлумачення послання. Після того послання писали друкованими літерами фут заввишки на транспарантах, які рівно одну годину носили бульварами місцеві курви. Курвів карали за спроби спокусити порядних північняцьких юнаків, відданих Тятку. На вечірніх зборах крикунів звучала думка, мовляв, носити транспаранти — недостатньо суворе покарання для цих сучок-розпусниць, що зреклися Тятка, тож треба їхні інтимні місця понівечити спицями й розпеченими ножами, але ця пропозиція вúкликала суперечки. Слово від редакції у «Меснику» визнавало і прославляло «Чудо прапорів» (у газети навіть спецвипуск вийшов), але наголошувало, що на цьому етапі жіноче обрізання — це занадто, навіть за мірками боуганських Висоток. Тож поки що хвойди просто марширували з важкими транспарантами, ридаючи під тягарем, а в руках у них яріли нашептані прапорами послання від Ласкавого Тятка Суса:

Ласкавий Тятко Сус розказував, що до чого, і північняцький нарід був йому довіку вдячний за вказівки. Правовірні клани щовечора шикувалися вздовж бульварів, чекаючи на парад курвів. Ставали на коліна, щось белькотіли незнаними мовами, хтиво прославляли свою любов до Суса, а повз них несли транспаранти. А якщо часом хтось і кривдив курвів чи жбурляв у них пляшки, то всі сходилися на тому, що ці хвойди розмальовані на краще й не заслуговують. Але частині курвів урвався терпець, тож вони почали збиватися у групки й тікати з Висоток під покровом ночі.

Ось тому тієї весни, про яку оце мова, склалося так, що майже здичавілі північняцькі хвойди посходилися до центру міста й почали вештатись Манівцями, де прибивалися до банд диких дівчат, яких звела докупи відданість дівчині-вбивці Цзинь, і їхні вигуки солідарності лунали над містом. Так Північ і Манівці об’єдналися — що, безперечно, позначиться на прийдешньому літі.

Я чую їх із задньої кімнати Кіноспілки боуганської історії та старожитностей — засидівся допізна, п’ю прекрасне португальське вино просто з пляшки, і, повірте на слово, як завжди, усе старанно записую.

А поза криками, як завжди, чути, як у ріці б’ється чорний пульс Великої Пустки.

А ще послухайте, мої друзі, мої хвойди, мої довірливі діти:

Нічого доброго від цієї річки не віє.

Логанів лист до Маку

Маку, мені так тебе не вистачає. Особливо цієї ночі. Я метаюся в напівзабутті без тебе. Ніби ти зникла багато років тому. Я вже навіть не чую твого голосу. Заплющивши очі, я тебе уявляю, але не чую. Кажу ж, Маку, без тебе я — майже не людина. Я не можу жити без тебе на Бовісті. Я весь час про тебе думаю. Мені соромно за те, як я тебе ревнував. Що я можу сказати: кохання до тебе повільно зводило мене з глузду. Тепер, коли я лишився сам, я чітко це бачу. Я попросив Ґанта зробити все, що він вважатиме за потрібне. Я попросив його випробувати тебе — і знав, що він не зупиниться. Будь ласка, не звинувачуй його, Маку. Це я затіяв гру, а він просто скористався нагодою. Тепер мені жаль цього чоловіка, який звікував вік самотою. У мене на таке не вистачило б сили. Вибач, Маку. Це страшно, але мої ігри довели, що ти вірна. Я так хочу, щоб ти вернулася. Пам’ятаєш, як ми, ще молоді, прогулювалися якось увечері Манівцями і знайшли пляшку мускату, саме годящої температури, що мовби чекала нас на приступці? Навколо нікого, хто б побачив. Тільки ти, я і Манівці, Маку, й ми випили те вино. Благаю, пробач. Знаю, тепер це видається неможливим. Знаю, тобі потрібен час. Тобі потрібні місяці, аби зрозуміти, який у мені горів біль. Але я знаю, що любов до мене досі живе в тобі. Якщо ти хочеш, щоб я покинув Стиляг, я так і зроблю. Листа доставить містер Менніон — де ти, Маку? Інколи мені здається, наче я відчуваю на Манівцях твою присутність. Листа у відповідь я не чекаю. Я просто прошу: подумай про роки попереду. Поодинці ми — ніщо. Якщо ти вирішиш повернутися й подарувати мені життя, Маку, зустрінься зі мною в кафе «Альядос». Опівночі, о 12-й. У ніч Серпневого ярмарку.

Логан

Пізній вечір «У Томмі»

Переддень травня, ресторан «У Томмі», де подають вечерю. Томмі-Мен врубив вентилятори при стелі на повну потужність, і вони гудуть крізь ніч — є в них щось стоїчне, як у місцевих старих дядьків, захриплих від емфіземи. Томмі обвів кімнату поглядом і прочитав холодний переляк у кожному боуганському купці, на кожному боуганському обличчі. Нерви у всіх ні к чорту, і солодкий звабливий голос дівчини-співачки, що линув від сцени в кутку, тільки посилював напругу.

— І доки сходить жовтий місяць…

Вона співала повільні блюзові пісні — давні любовні пісні втраченого часу, — ліниво приклацуючи пальцями в такт мелодії, що зароджувалася у ній, пучки її пальців розкривалися і спочивали при акордах на лискучій, срібній, розцяцькованій блискітками сукні. На прадавніх барабанах сидів самотній старий із сонними очима, із залакованим догори волоссям. Вона співала у правильному, старанно модульованому боуганському стилі каліпсо — ми до такого ставимося серйозно, — співала гарно, із придихом, а що вже була красуня!

— Доки плине ця чорна ріка…

Але навіть ця краля не розрадила товстомордих купців по диванчиках. Вони тремтіли й ледве доносили кухлі до губів. Їхні погляди були прикуті до двох чоловіків, що сиділи на високих табуретах у дальньому кінці шинквасу. Один був широкоплечий і кремезний, другий — високий і стрункий.

Погляньмо-но ще раз:

Це Логан Гартнетт і Ґант Бродрік.

Вони сиділи, схилившись один до одного, і про щось перешіптувалися. Дівочий спів вплітався в їхній хрипкий шепіт.

— Доки сяють зорі, доки зростає наша здвоєна любов…

Томмі-Мен заходився колоти п'ятикілограмову брилу льоду на кришку для відерець, у яких охолоджував пляшки. Час від часу налякано зиркаючи на чоловіків за шинквасом, він, Томмі, ледь не відкраяв собі кілька пальців. Гартнетт підняв руку, замовляючи ще одну пляшку мускату, і Томмі поквапцем її приніс. Поки він мостив пляшку у відерце з грудками криги біля них, чоловіки мовчали. Обоє замріяно йому посміхнулися.

— Містере Гартнетте, — сказав Томмі. — Містере Бродріку.

Томмі не вистачило відваги затриматися, тож він метнувся назад, до протилежного кутка шинквасу. Співачка й далі клацала пальцями, доки барабанщик стругав високий тонкий ритм. Товстуни по диванчиках нервово розхитувалися. Температура не падала нижче тридцяти навіть після півночі, місто було на нервах.

Обоє, і Логан Гартнетт, і Ґант Бродрік, опустили руки на шинквас, обоє дивилися просто перед себе, обоє повільно крутили склянки, стиснувши їх пучками пальців, — кожен несвідомо наслідував іншого.

Тоді Ґант підніс свій келих і відпив мускату.

— Сране сніданкове вино, — пирхнув він.

— То замов «Джеймсона».

— Я зарікся пити віскі.

Як маленький, подумав Логан, як вередливий малюк.

— Що, для здоров’я погано, Ґ.?

Ґант стенув плечима, допив з келиха мускат, налив іще. Простягнув Логанові пляшку, підвів брову; Логан знічено накрив келих долонею. Як стара панна, подумав Ґант.

— Як стара панна, — сказав він.

— Не бурчи, Мартіне, — сказав Логан.

Співачка взяла низьку ноту й дотримала, доки та не згасла; на тонкій шийці виступили сині вени, але вона дала ноті померти, а тоді спустилася зі сцени перепочити, старанно піднявши трохи при стегнах срібну сукню, щоб не спіткнутися.

Відвідувачі були такі стурбовані, що майже не аплодували. Домінік Ґлісон, огрядний газетяр, запхав собі в пельку устрицю з мушлі, але майже не зауважив морського смаку, так його непокоїли переговори Гартнетта з Бродріком. М’ясисте обличчя Здорованя Дома розгублено кривилося, і його розгубленість поділяв Едмунд «Хапко» Леніган, старосвітський допільський курвовод, що сидів через два столики від газетяра. Ед із кислою міною сьорбав маленькими ковточками мускат, притиснувши долоню до черева, — останнім часом вино подразнювало його виразки. За сусіднім столиком сидів джентльмен із Боуганського муніципалітету, впакований у дешевенький тонкий фланелевий костюм, — злизував з бублика сіль і, як умів, зливався з тінями зали.

Всі спостерігали за чоловіками за шинквасом.

Тієї миті Ґант стрепенувся — сміється він, чи що? — і Логан по-панібратськи опустив руку йому на спину, ніби підтримував.

Люди за столиками здригалися й нервово закурювали, ніби естафета пішла кімнатою — один спалах запальнички породжував інший.

Логан Гартнетт витягнув із внутрішньої кишені піджака носовичок і стер похмуру, наслану дурманом сльозу.

— Того серпневого дня, — сказав він, — я навіть не був певен, чи тебе впізнаю.

— Ти що, реально плачеш? — спитав Ґант.

— В око щось потрапило. Чверть століття, знаєш-но…

— Дивна ти, Гартнетте, істота.

— Люди не стомлюються мені це повторювати.

Вони знову несвідомо скопіювали поставу один одного — тепер обоє трошки горбилися, сидячи з сумовитими очима; перевалило за північ.

— Якби мене попросили зробити ставки, — сказав Ґант, — то я би ставив на те, що вона до тебе повернеться.

— А якщо ні, то кінець мені.

— Я б не переймався. Ти їй непогане гніздечко звив на пагорбі. А вона завжди була сучка дурна.

— А ти справді думав, що вона обере тебе, Ґанте?

Серпневого ранку, у сірому присмерку порожнього бару в селі Десятисвіт біля підніжжя пустківського хребта, вони сіли за один стіл. Рандеву вийшло приховане від стороннього ока і цілком люб’язне. Логан чітко окреслив свої умови. Випробувати Маку на вірність, випробувати Стиляг — така в Ґанта роль, а взамін йому дозволять безпечно повернутися в Боуган, додому і до свого втраченого часу. Він міг повернутися, міг залишитися — він благав про це в листах, які надсилав Логанові. Вони поплювали в долоні й потиснули руки. Ґант скривився від болю — з далеких світів він вернувся зі свіжою раною: плече підрізали у Вайтчепелі.

— Коли ти розповів їй про нашу домовленість, — із пошаною сказав за шинквасом «У Томмі» Логан, — я подумав, що це хитрий хід… отак проти мене піти. Виставити мене в поганому світлі під моїм же дахом, ага. Це, звичайно, мало зіграти тобі на руку.

— А я її не хотів, — сказав Ґант. — Щойно побачив зблизька, так і перехотів, січеш?

— Повторюй це собі достатньо часто, Мартіне, — може, й сам повіриш.

Може, в Ґантові й лишався давній потяг, який ще міг завдати йому болю, тільки чи він готовий діяти? Логан, який щоночі сміливо пірнав у дурман, думав, що Ґант продався минулому: кінець Ґантові. Дурман-дим давав відвагу, але давав і нещадне усвідомлення істини: Логан розумів, що й сам прямує туди ж.

Співачка поквапцем хильнула віскі й повернулася на сцену, пальцями почала виклацувати швидкий двотактний ритм, захилитала стегнами, спробувала пожвавити процес, спробувала розвіяти напругу, але стривожені старі пси на диванчиках ніяково завовтузилися й поопускали свинячі очиці, тож вона зітхнула і знову сповільнила ритм до балади, знову заквилила, а купці знову похмуро захилиталися.

Якийсь час Логан із Ґантом однаково приндилися: дивний у них був зв’язок, солодкий і болісний, — їм обом дали відкоша.

— Це ж ти того тупака прикінчив?

— Бідолашний Мудак, — зітхнув Логан.

— Що, не міг його відпустити на Високий Плай, нє? Йому скільки було, п’ятнадцять?

— Сімнадцять.

— А виглядав молодшим.

Кімнатою снувалася павутина тривоги. Ті, хто взимку й навесні передавав Ґантові Бродріку чутки й інформацію, тепер боялися наслідків. Вони зрозуміли, що не пройшли випробування.

— А ти весь такий силач, га, Ґанте? — Логан усміхнувся, розвертаючись на табуреті, і повільно зміряв давнього знайомого поглядом. — Такий здоровий, товстопикий рагуль із боліт. Ти, звичайно, змалку був здорованем. Навіть коли ти, Мартіне Бродріку, вперше прибув із рези, а тобі тоді щойно вісім стукнуло, ти вже вселяв страх перед ТС у дорослих чоловіків. Мозком, звісно, тебе обділили.

— А толку з мізків, коли в них черви лазять?

— Що вона в тобі взагалі побачила?

Логан делікатно сьорбав свій мускат. Скривився — у вогкій ночі вино встигло нагрітися. Клацнув пальцями і вказав на склянку, й Томмі-Мен метнувся по «Джона Джеймсона». Одну мірку приніс, другу запропонував, але Ґант знову відмовився.

— Розкажи, як тобі жилося по той бік, Ґ. Цікаво було?

Він сплів свої довгі тонкі пальці десь на животі. Ґант пропустив питання повз вуха, поставив своє:

— Чого ти насправді хочеш, Логане?

Альбінос гучно втягнув повітря — тут він сидів без маски.

— Я хочу ще трохи протриматися.

— Тоді йди, притисни подушку до обличчя матінки своєї.

— Не втягуй у це мою маму.

Ґант посміхнувся, намацавши слабину, і зрозумів, що якщо не розіграє цієї карти, то допече Логанові ще дошкульніше.

А співачка розгойдувалася, і співала прокуреним голосом, і ковзала пальцями по струнких стегнах, і кімната поринала услід за нею в мелодію втраченого часу, і повітря з плином ночі змінювалося.

— Я б на твоєму місці не спускав дівку Цзинь з ока, — кпив Ґант.

— Ти ж із нею говорив, Ґанте. Ти її провокував. Ти й у газеті наспівав, що дівчата вийдуть на сцену.

— Цій дівчині моїх слів не треба.

— А Вовчик що?

— Ну, у Вовчика-хлопчика проблемка, правда ж? Закохався він.

— Справді, це проблема.

Томмі-Мен наповнив відерця товченим льодом і взявся розносити поміж столиків на зміну старим, і при цьому перезирався з купцями: хтозна, яка дивна доля снується Боуганові просто зараз?

Співачка квилила свої солодкі плачі, й товсті купці обм’якали за столиками, й барабанщик із сонними очима вибивав сумовитий повільний ритм.

— І хто тут кому дав жити? — спитав Ґант, і обоє розсміялися.

Томмі-Мен знову пірнув під шинквас, підхопив ганчірку і взявся поквапцем полірувати стійку. Він дослухався, але нічого не чув.

— Коли ти сказав, що вона досі про мене говорить, — протягнув Ґант, — що вночі вигукує моє ім’я… Ти знаєш, я ж тобі ледь не повірив.

— Бідний йолоп, — сказав Логан.

Діло йшло до світанку, ніч на Манівцях була мокра, як зупа, барабанщик із високою зачіскою вибивав дурманний ритм, зиркаючи на задок стрункої співачки, і плив у місячних ріках.

Дом Ґлісон на своєму диванчику нарешті здався — не зумівши розплутати всі нюанси й інформаційний потенціал ситуації на око, він подумав: та їбись воно все конем, піду-но в Допіль, хай мене відшмагають.

Муніципальник складав подумки звіт, який потрібно буде подати колегам.

«Хапко» Леніган думав, що він на своєму віку чого тільки не бачив, але такої дивини, як оті двоє за баром, — ніколи.

Томмі-Мен ошаліло полірував шинквас.

Ґант допив мускат.

— Ну, час мені в дорогу, — сказав він.

Він підвівся з табурета, і Логан люб’язно встав услід за ним. Вони перекинулися ще кількома словами. Ґант повернув до виходу, але завагався, знову озирнувся на Логана.

На якусь чудернацьку мить вони обійнялися.