Місто Боуган

Природа розладу

Не знаю, що з нами не так, але йде все це від ріки. Тут навіть сперечатися ні про що: душок погані в міському повітрі — це все від річки душок. Я про річку Боуган. Злостиві чорні хвилі з ревом накочуються з Великої Пустки, місто проростає з них, як піна, і назване воно на честь річки: місто Боуган.

Він ішов уздовж доків і дихав солодким тліном річки. На боуганському узбережжі перевалило за північ. Кроки в нього були рівні — спокійний, неквапний ритм підошов об бруківку; портові ліхтарі вночі світилися зеленим, кольором сумних снів. Ревіння води зливалося Гартнеттові з двигтінням власної крові, а коли він проминув торгові ряди, уздовж берега завили сторожові пси. Погляньте на псів: шерсть на загривках наїжачена, у жовтих очах лють.

Це виття псів сповістило про його наближення.

Спостерігали за ним здалека — по той бік, у Димополі, двоє кін-полісейських напували з жолоба своїх гнідих. Це вони щойно з місця мокрухи.

— А видиш? — сказав один. — Альбінос сраний.

— Хоч годинник за ним звіряй, — сказав другий.

Хтось звав його Альбіносом, хтось — Цибатим, і це якраз він заправляв Гартнеттовими Стилягами.

Він звернув від доків на Манівці, на сумнозвісні боуганські Манівці, лабіринт невсипущого зла, бездонну павутину вулиць. І з виду він був, як і належить на Манівцях: мартопляс і чепурун, у дженджуристому плащі поверх світло-сірого італьського мохерового костюма. Зуби в нього — що той цвинтар, де постаралися хулігани, але кожен несе свій хрест. Португальські черевики ручної роботи відбивали ритм, і наголос падав на гроші, акцент був такий.

Статки заробив тяжкою працею, ви не уявляєте, що ми тут, у Боугані, можемо розказати про Логана Гартнетта.

Вогкі площі Манівців розкривалися несподівано, як рот у позіхах, і Логан проминав їх усі. Які тільки юродиві не вештаються глибинами Манівців серед ночі. Його проводили поглядом і опускали очі на свої черевики чи міхи з кріпленим вином — з Цибатим воліли не зустрічатися поглядом. Як не дивно, ми його й боялися, і пишалися ним — і те, і те. Він знає, як триматися, кажуть про таких у нас, у Боугані. Він завжди випростаний і гордий, і не дивиться ані направо, ані наліво, тільки вперед, а плечі розведе, як генерал. Він крокував арабською в’яззю вуличок і завулків, з яких сплітаються Манівці, а шкіряні підошви його португальських черевиків виляскували по бруківці.

Так, у цьому лабіринті Логан був у своїй стихії. Тіней він не боявся, матерію місця знав, вивчив усі до одного вигини й повороти.

Дженні Цзинь чекала на нього під глодом на 98-й площі.

Він рушив до дівчини, і вона, ще не піднімаючи голови, вже з самого тільки звуку кроків зрозуміла, хто прийшов. Він усе одно їй посміхнувся хитруватою і довготерплячою посмішечкою, мовби хотів сказати: «А ти все за своє, Дженні?», — і сів на лавці біля неї. А потім накрив долонею її крихітні, вразливі, смертоносні ручки.

Вся лавочка була обшкрябана іменами покійних закоханих.

— Ну, дівонько? — спитав він.

— Той мудозвон, якого прирізали у Димополі, — це К’юзак із Висоток, — сказала вона.

— Нарвався він, Джен?

— А вони завжди нариваються, К’юзаки ці.

Логан стиснув губи у посмішці на знак згоди.

— К’юзаки здавна шахраюваті, дівчинко.

Дженні того року виповнилося сімнадцять, але мудра була не по літах. Обережна, от вона яка була: ще та штучка у низьких джинсах і черевиках на танкетці. Фарбоване пасмами волосся ананасилося в сіточці, зібране у високу ґульку. Вона вийняла хабарик із кишені на цицьці — на ній біла вінілова курточка на блискавці — й підкурила.

— У мене отам за мостом, містере Г., клопотів і так хоч засраною лопатою їж.

— Знаю.

— А тепер ще К’юзаки надуються і надумають мстити. Ну а мені, мєжду прочим, типу, що з того? Та Димополю тільки не хватало, щоб виводок цих мудаків зараз позлазив зі своїх Висоток.

— К’юзаки завжди багато говорять, а мало роблять, Дженні.

— А я, Г., боюся, шо цього разу розмовами не кончиться. Там, над Висотками, К’юзаки, кажуть, три панельки за’мають, а три панельки — це до холери кончєних, яких хлібом не годуй, а дай кулаками помахать, січете?

— Більш ніж, Дженні.

Така в Боугані славна традиція, що клани з Північних Висоток на ножах із кланами з Манівців. Логан керував Манівцями, манівцівський до шпику кісток, і того року саме він був наймогутнішою владою в місті. Аж ось К’юзаки почали вбиватися в силу й зухвальство на своїх Висотках.

— Ну, шо будем мутить, Логане?

Дженні була метка. Таке поколіннями плекають, Цзині — давня димопільська порода. У Димополі були й лупанарі, і травники, і фетиш-салони, і монопольки, і наколочні, й дурман-контори, й китайські ресторани. Димопіль лежав по той бік мосту від Манівців, ген за річкою Боуган: але Гартнеттові Стиляги заправляли й там. А тепер К’юзаки почали нариватися.

— Думаю, треба чимшвидше їм показати, що до чого, Дженні-солодушко.

— Бо вони все ‘дно спустяться, типу того?

— О, навіть не сумнівайся, дівчинко. Спустяться з піною на губах. То чого б не заставити їх спуститися швидше?

Вона обдумала цю тактику.

— Поки вони ше не готові піти на ми, так думаєш? Зіграти, типу, на їхній гордості? Типу: шо там, Стиляги, зарвалися? Тут або око за око, К’юзи, або у вас кишка тонка, типу того?

Логан посміхнувся.

— Ти особлива дитина, Дженні Цзинь.

Від компліменту вона насупилася.

— Красне тобі дякую, Г. К’юзаки, канєш, ващє сюда потикатися не повинні, січеш? Що нам до цих мудаків із Висоток? Чого це вони здуру надулися й губу розкатали, щоб робити вилазки у Допіль? Чого це вони вдруг такі хоробрі — от шо тре питати.

— Ти про що, Дженні?

— Я про то, шо вони слабкість, типу, чують. Думають, шо тобі зараз не до Стиляг.

— А що ж мені ще робити?

Дженні холодно поглянула на нього і зустрілася з ним очима.

— Це не мені судить, містере Гартнетте, пане.

Він усміхнувся й підвівся з лавочки. Відколи він накрив долонею пальці дівчини, в них не виникло й краплі тепла.

— Шо, думаєш підрізать ше К’юзаків? — спитала вона.

Він побіжно озирнувся на неї, і той погляд сказав усе.

— Це ти певен, Г.? Знов у Боугані, типу, зима на крові?

Посмішка сіра-пресіра, всі його сили в тій посмішці.

— Треба ж якось гаяти довгі старі ночі.

І Логан Гартнетт вирішив, що Цзинь варто тримати на оці. У місті, спраглому крові, ніколи не знати, звідки прийде загроза. Він крокував крізь сутінки Манівців. Вулиці зі старою забудовою вузькі, з прямовисними стінами з обох боків, погано освітлені, а через стрімкі скелі навколо здається, що Манівці ще й оточені мурами. Місто наше постало на крутих берегах річки Боуган, що витворюють тут каньйон. Вулиці скочуються до річки, і вона, стрімка і чорна, як болота, що її живлять, шумить унизу чи не кожного завулка, а за кілька кілометрів далі омиває останні кручі і вливається в буркотливий океан. Океан зі самого міста не видно, але озоновий дух його близькості відчувається в зірваному, ніби захриплому повітрі.

І все таке понуре, як буває тільки на заході Ірландії.

Стиляжний бос Гартнетт звернув у певний завулок, блиснув через плече поглядом, мов ножем, — не забуваймо про обережність, а тоді прослизнув у якісь двері. Він тричі натиснув на мідну кнопку дзвінка, спинився, натиснув ще двічі. Зауважив, що зверху з одвірка спускається на павутинці павук, і потішився його зваженим, керованим падінням. Щось хлопака пізно, бо ж уже жовтень, місто стоїть у сутінковому настрої. З-за дверей почулося вовтуження, хтось відсунув кришку вічка й заступив його своєю зіницею — несподівана з’ява, а тоді клацнув і відімкнувся замок, і червоні металеві двері з рипінням — хррррип! — ковзнули вбік у пазах. Треба змастити, подумав Логан, коли перед ним уже стояв Томмі-Мен. Цей куций, як редька, чоловічок із кошлатими грудьми уклонився й пошепки висловив свою повагу.

— Так і думав, що ви особисто прийдете, пане Гартнетте. Годину вже чекаю.

— Кажуть, від рутини до безумства — один крок, Томмі.

— Та шо тільки не мелють, пане Гартнетте.

Він відповів Менові блідою усмішкою, відступив убік, рішуче потягнув двері назад — хриииип! — а тоді чоловіки рушили вузьким коридором. Яскраво-червоні стіни запотіли, як на диско, і справді, колись саме диско тут і проводили, ось тільки будівлю давно вже перепрофілювали.

Дні диско в Боугані давно минули.

— Як там поживає ваша жіночка-дамочка, містере Г.?

— Дуже добре, Томмі, а чом би то їй мало бути недобре?

Посмішка в Альбіноса вмить стала напружена, і Мен злякався. І замислився.

— Та просто питаю, містере Г.

— Що ж, спасибі, що спитав, Томмі. Я передам їй твої вітання.

Його очі на мить заволокло пеленою, а тоді коридор загнувся, крутнувся й вивів їх у тьмяно освітлену нору, загуслу від тихих опівнічних голосів.

Це — ресторан «На вечерю» Томмі.

Тут, у Боугані, здибаються сильні світу сього.

Уздовж стін зали стоять лави, підбиті червоним оксамитом. На лавах сидять дебелі хлопаки з важкими щелепами, вдячні за такі півпотемки. Це — місцеві купці, охочі до лаку для волосся, міцної випивки та насичених жирів.

— Пиворізи та баболюби всі до одного, — кинув Логан достатньо голосно, аби ті, хто хоче почути, почули.

По той бік зали було видно вишуканий бар із мідними ручками. Логан велично поплив по лакованому паркету туди, а Томмі-Мен кинувся, аби його випередити, й пірнув під дверцята бару, показавши свій горбик, який заробив, ревно вишуровуючи паркет. Він схопив рушник і поквапом заново витер шинквас там, де щоночі сідав Логан.

— Ти там уже рівчак вичовгав, Томмі.

Логан скинув пальто й повісив на гачок під ручкою бару. Тут усі й побачили перламутрове руків’я шкальпера з бірюзовою інкрустацією: Цибатий його зумисне заткнув за пояс так, аби, коли піджак задереться, ніж привертав увагу. Він пригладив мохер свого італьського костюма і смикнув ниточку, що вибилася. Мрійливо провів великим пальцем по гострій, як у суперзірки, вилиці.

— То що, Томмі, все, як завжди?

Отут Мен таки стрепенувся.

— Я питаю, чи ходять тут слихи, Томмі.

— А, зводи та переводи, та як завжди, містере Гартнетте.

— Так?

— Хто на кого зуб точе. Хто до кого піддобряється. Хто до чого доскакався.

Логан перехилився через шинквас і трохи знизив голос.

— А ззовні, про Велику Пустку, доходять зводи та переводи, Томмі?

Мен прекрасно знав, про що Логанові йдеться — поговір уже пішов.

— То ви, знач, чули про ті зводи та переводи?

— Це ж про які, Томмі?

— Та про такого собі… одного, якого там бачили.

— Скажи ім’я, Томмі.

— Та то пусті балаки, містере Гартнетте.

— Скажи.

— То просто ім’я, містере Гартнетте.

— Скажи, Томмі.

Мен крутнувся, оглядаючи кімнату: нерви в нього ні к чорту.

— Ґант Бродрік, — сказав він.

Логан, передразнюючи Мена, аж затремтів, як те дівчисько, а тоді затарабанив пальцями по шинквасу, вистукуючи швидку мелодію.

— Спочатку К’юзаки, тепер ще й Ґант, — промовив він. — Мабуть, у минулому житті я капітально обісрався. Як думаєш, Томе?

Томмі-Мен усміхнувся і зітхнув.

— Може, і в цьому житті, пане Г.?

— А ти в нас зухвалець, Томмі. Молодець.

Мен, наскільки зумів, прояснішав.

— Шо, жижки трясуться, сер?

— Трясуться, та не від того, Томмі.

Мен повісив на цвяшок ганчірочку, якою витирав шинквас, і свиснув, не дуже вдало симулюючи легковажність. Його обличчя відображало настрої в залі, всі течії й нюанси розмов, які вирували навколо. Для Логана він став барометром міських настроїв. Боуган розкусити не так просто. Це місце відрізане від світу й затяте, та й до того ж ми схильні до вибухів гніву й веселощів, а тому непередбачувані. Мен нервово тарабанив по паркету носаком черевика, але тримався бадьоро.

— Ну, в чому турботи будем топити, містере Гартнетте?

Логан на мить замислився. Він підвів погляд на вентилятор під стелею, що стоїчно рубав блакитний дим.

— Подай-но мені тузин тих твоїх устриць, — сказав, — і чесну мірку «Джона Джеймсона».

Мен схвально кивнув і взявся за роботу.

— Жити треба на повну, містере Гартнетте.

— Точно, Томмі. Інакше яка різниця між нами й худобою на полях?

Повернення Ґанта

Цей зухвалий, обурений скрип — це боуганський естакад-потяг на останньому повороті на вулицю де Валери[1]. Естакад-потяг біг зміїним вигином вулиці, і його вікна по дорозі до центру блимали тьмяним жовтим світлом. Основний відтинок дороги був безлюдний, стояла тиха ніч, ані вітерець не шелесне. Тихо було й у вагоні, де сидів Ґант. Через ряд від нього сиділи дві слізливі повійниці — десь із півночі, з по-кошачому вигнутими вилицями, а попереду — пияцюга в замацаному комбінезоні Муніципалітету. Перед світанком, наприкінці дороги, в естакад-потязі йому завжди ставало сумно, і це не змінилося. Транспорт скреготав, ніби з нього душу виймали. Коли сидиш сам самотою, поринувши в поетичні думи, то тебе цей скрегіт точно доконає. А ми в Боугані таким часто зловживаємо — ніхто не вміє так плекати поетичні думи, як ми.

Ґант витер чоло тильним боком широкої долоні. Чогось його раптом кинуло в піт. У потязі було жарко — під лавами двигтіли, як імбецили, застарілі обігрівачі, — й наплив тепла приніс також наплив почуттів: Ґанту випав гарячий сезон. Присмак украденої юності став у горлі, як напад нудоти, і в естакад-потязі на блідому світанку Ґант тремтів. Але потяг мчав повз знайомі вулиці, й на зміну болісним спогадам зненацька прийшла радість — він повернувся! На вустах у Ґанта засяяла посмішка захвату. Він втягнув липке повітря й прислухався до повійниць.

— А я ж у того мудозвона язикатого втюрилася по вуха! — вищала одна.

— Засранець він, дівко, от ти й свята правда, — розраджувала її друга. — У мудака в кожному районі по дівці, січеш? Розвів тебе, як шмаркачку.

Він знов опинився серед міських голосів, і їхній ритм сповільнював його розпанахані думки. Він відчував дивну щасливу втому: вийшов-бо з Великої Пустки через болотяну пітьму. Втішився, що біля Висоток вдалося сісти на естакад-потяг і витягнути ноги. Ґант знову, було, поселився в Пустці. Але зараз вернувся у світ Боугана.

Неподалік у вагоні муніципальник виговорював сум крізь п’яну дрімоту — здається, повторював якесь жіноче ім’я (цікаво, вона така ж зелена й косоока, як втрачене Ґантове кохання?), а місто розгорталося перед ними панорама за панорамою, доки естакад-потяг мчав уздовж вулиці де Валери: тут крамниця з закритими віконницями, тут меморіал героєві війни, тут реклама ліків проти подагри, тут мартин сидить на ліхтарі, як привид.

Розгорався ранок, і коли естакад-потяг зі скреготом влетів на кінцеву біля доків, тьмяні ліхтарі згасли. Потяг зупинився, пружинистий поштовх гальм засвідчив, що вони в центрі, у самому Боугані, а запах дизелю ослабнув і зник.

Він дочекався, доки повійниці та п’яниця вийдуть, і тільки тоді вийшов сам, із розпашілим обличчям, тілесний і тілистий, але його сягнистій ході високого чоловіка не бракувало грації. Плинно так рухався, січете? Ґант був просто взірцем старосвітського стилю.

Офіційно це була станція імені святого Франциска Ксав’єра[2], а так її всі прозвали Жовтим домом. Ґант на ходу принюхався до повітря цього місця, що завжди тхнуло злом. Щойно перевалило за шосту ранку, а вокзал уже кишів невгамовним життям, і гамір наростав із кожною миттю. Продавці волоських горіхів, трагічно вмостившись на ковдрі на пошрамованих кахлях підлоги, настирливо виставляли кукси своїх ампутованих кінцівок і хрипко вигукували ціни. Повсюди лунав боуганський діалект: рівні різкі приголосні, наспівні густі голосні, було в тому щось карибське. Стоячи на перевернутому ящику від помаранчів, якийсь старий натягував акордеон і співав про кохання своєї далекої юності. На ящику виднівся танжерський штемпель — цей торговий маршрут досі відкритий, а в старого, який, на Ґантову думку, однією ногою вже стояв у пащі вічності, не легені були, а міхи.

Ґант зморгнув ще одну сльозу: він був кремезний, але м’якосердий, різкий, але ніжний.

Ранковий випуск «Боуганського месника» вже підвезли, але кіоскер не розгортав пакунки, а слухав, заплющивши очі, похмуру сонату, що линула з бездротового транзистора, — о такій порі ведучі радіо «Вільний Боуган» надавали перевагу класиці й меланхолії. Він, кіоскер, тихо закивав головою, коли вступила скрипкова партія.

Якби за тонку душу призи роздавали, то всі медалі були б у нас, мешканців півострова.

Ґант влився у вир натовпу. Обличчя, голоси, рух — усе чітко сигналізувало, що він знову вдома — у місті зболеному й дуже гарному. Він шукав її в кожній жінці, яку проминав, у кожній дівчині. Купив пачку сіг у пані з солідним вінтажем, що загорнулася в зелений дощовик, — Анні до цього місця наче пришита.

— Три шилінги… і два пенси? — сказала вона.

І була в її голосі запитальна інтонація, ніби вона впізнала його, попри відстань у стільки мертвих років.

— Здачі не треба, мила, — сказав він.

Захриплий від почуттів голос і акцент нагадували, що й він — син цього півострова, попри довгі роки блукань. Роки смутку, роки крові — цей Ґант спізнав багато болю. Звідкись долинула пісня з втраченого часу, і він прошепотів слова:

Повійниці, що ридали в потязі, на вокзалі його обігнали. Вони вже взяли себе в руки й на бігу малювалися перед складаними косметичками з дзеркальцем, виписуючи на обличчі хоробрість. Він знав, що повійниці прямують у Димопіль, куди саме сповзаються на ранкову зміну робітники, і провів їх поглядом, доки вони не вийшли з Жовтого дому. Ви тільки погляньте: кістляві сідниці швидко витанцьовують під тонкими шовковими спідничинами; литки прегарні, бо добру половину свого короткого життя дівчата провели на дванадцятисантиметрових шпиляках. Поглянувши отак на дівчат, він розчулився. Він і сам замолоду заправляв у борделі. Свого часу Ґант керував і Димополем, просто-таки цілим містом правив.

І казали в Боугані, що Ґант правив справедливо.

Він спинився хильнути смолистої кавуні біля головного входу до Жовтого дому. Подавав її якийсь вправний карлик з ліцензованого кавомобіля. Ґант заворожено спостерігав, як карлик меле зерна, засипає у стару машину, ставить білу чашечку під носик. Карлик теж видавався знайомим — приплюснутий лоб, боксерський ніс, навдивовижу чуттєві губи. Ґант готовий був заприсягнутися, що ліцензію на цей хромований мобіль тримав свого часу ще батько цього карлика. У Боугані справжня тяглість поколінь. Він випив кавуню залпом і стрепенувся. Подякував, заплатив, звів брови від гіркого смаку й визирнув у жовтневий ранок. Мартини шаленіли на бруківці при доках.

Щось із тими чайками не так, це всі знають. У їхніх очах горить безумство, вони шугають до землі з неперекладними, сповненими зла криками. Боуганські мартини — тупі мудаки. Як же він за ними скучив. Він сміявся вголос і був готовий розплакатися, спостерігаючи, як ранковий вітер жбурляє птахів по небу, але ніхто на нього навіть не озирнувся — і так ясно, що психів у Жовтому домі завжди доста.

Ґант рушив до Димопільського мосту, вийняв із кишені клапоть паперу й розгорнув. Цей почерк — великі, нервові, дитячі літери — за роки не змінився, й каракулі склалися в оці слова:

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

Там Ґант мусив зустрітися з дівчатком. Добрий час обрали для зустрічі — він розчиниться в юрмі. Він пам’ятав, що Димопіль о такій порі чорний. Останні зміни на бійнях і пивоварнях саме закінчуються. Боуган бодяжить сосиски, й Боуган бодяжить пиво. Ми ж, урешті, стоїмо на широті коло шістдесяти градусів, зими тут люті, без внутрішнього вогню не вижити, а який же внутрішній вогонь без м’ясної дієти й питва рікою? Хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, фабрики працюють, а серед робітників побутував звичай рушати після зміни у Допіль — трошки розвіятися. Хлопаки з броварень бредуть у світанковій імлі з задурманеними за цілу ніч від хмільних випарів очима, а тим часом хлопчаки з бійні від зорі до зорі вовтузилися по пахви у крові, завантажуючи вози м’ясникам із манівцівського ринку, аж ось ті вози нарешті покотилися масною бруківкою, везучи свою криваву кладь:

Гляньте, ось облуплені голови овець, ось жилаві окости свиней, ось лискучі підноси печінок і селезінок, реберець і нирок, легень і язиків — м’ясоїди в душі і серці, ми, боуганці, з’їдаємо все, до останньої крихти.

Ґант, чоловік широкоплечий, згорбився на ранковому холоді. Ричання приреченої худоби линуло, як трубний клич, — обори тягнуться ген уздовж берега. Ґант переступив через рівчак, у якому пінилася свіжа кров.

І як, питається, чоловікові мислити цивілізовано в такому місті? — спитав себе він.

Він не підводив погляду. Не час нюні розпускати, він має діло. У нього було таке лице, на якому прикмети віку легко проступають і легко відступають. Інколи виглядав як хлопчик, інколи — як ветхий старець. Норов у Ґанта ще той, хоч п’явок став. Настрій аж зашвидко змінюється. Звідси й його обережність. При ньому був міх густого вина. Він відкрутив кришечку і сьорбнув життєдайного пійла, як ліків. У Ґантові, звісно, текла кров пайкі[4], навіть ім’я про це свідчило, ну але хто ж у цьому місті не має в собі тої крові. Ви тільки подивіться на нашу поведенцію — горбимося, крокуємо войовничо, туманні очі кольору ліщини — добропорядних офіцерів з таких не буде. Раз ми вже заговорили про кості, то в Ґанта кості старі. Він був на п’ятдесят років ближчий до раю, ніж при народженні.

А життя все котилося вперед і котилося.

Червонолиці юнаки сунули розсміяними парочками і щасливими трійками до пішохідного мосту. Боуганські панове зазвичай приземкуваті і кремезні, міцно стоять на ногах. Димопіль — їхній понурий рай. Тут є одна приказка про чоловіка, який котиться вниз:

Ото, кажемо ми, йде хлопака вже до Допільського мосту.

Горбатий міст збудовано з вапняку з Великої Пустки. Ґант ступив на нього, і зійшов до найвищої точки над чорною водою, над млосним плином річки Боуган, і спустився в Димопіль. У кожного району — свій упізнаваний дух, своя мелодія, і в нього серце стислося й душа раптом затрепетала не в такт, як буває, коли ступаєш у цю дільницю.

Димопіль розрісся своїми генделиками, своїми макаронними, своїми салонами, де лоскочуть п’яти. Своїми вогкими монопольками, своїми фетиш-студіями. Своїми стрілялками та хвойдарнями, своїми букмекерськими. Всі вони тісненько тулилися одне до одного на вузеньких вуличках. Старі похилені димарі шалено шкірилися на кутні проти ранкового неба. У світанковому присмерку вулиці наповнилися знайомими обличчями. Ґантові раптом здалося, ніби він ніколи нікуди звідси не йшов. Може, він ще й вкурить всі тутешні комбінації. Може, та дівчина з роду Цзинь усе йому пояснить.

Ґант поквапом озирнувся через плече — інтуїції треба довіряти — і побачив, що муніципальник з потяга сів йому на хвіст і явно протверезів. Отже, його вже засікли. Ґант дорікнув собі за те, що так повівся. От свята невинність! Хоча те, що за ним ходять назирці, трохи навіть полегшує ситуацію. Це свідчить: його ім’я ще щось та й значить. Він спинився й перепочив, зіпершись на стінку генделика. Муніципальник теж зупинився й почав невимушено розглядати брудні листівки.

Щоби скинути хвоста, Ґант зайшов у хвойдарню, де його оповив коронний допільський запах — предковічна суміш мазі від висипів і дурману з Великої Пустки, копійчаний запах.

Він заплатив таксу вишкіреній курвомадамі, і піднявся до ничок нагорі, і там на рогожі кінчив разок із північнячкою — чи то пак прикінчив час.

— Тобі самотньо? — спитала вона.

— Так самотньо, шо готовий собі мізки видерти, — сказав він, а вона засміялася й підкурила йому косячину. — А ти в нас ше та штучка? — спитав, глибоко затягуючись.

— Хочеш іще прокинути?

Коли знову вийшов на вулицю, муніципальника ніде не було видно, й Ґант рушив до Го Пі. Місто сяяло в новому ранковому світлі, овид мрів у серпанку, але Ґант знав, що наша ціль і наше прокляття — це те, що лежить далі, поза цим усім.

Далі тяглася Велика Пустка.

Шлюб

Правили Гартнетти з готичної хати на Бовісті — ребристих і неоковирних старих руїн, вишкірених кутами й димарями. Вузькі високі вікна дивилися з осудом, дах поріс плющем, добре допасована цегла у блакиті пізнього жовтневого ранку відливала медвяним. Вона стояла в ряду бундючних старих хат на зеленому бульварі над бовістинськими кручами. Боуганські достойники будували свої бовістинські резиденції тилом до міста, хоча гроші, на яких стояли будинки, вицідили саме з його вулиць, але Логан Гартнетт із дружиною народилися на Манівцях і на даху, у тіні димарів розбили садочок — із видом на улоговину міста, ніби на знак ностальгії. Там вони проводили силу часу.

Погляньте на них у ранковому світлі — такі елегантні, такі бездітні.

Логан сидів за кованим столиком. На ньому були високі шнуровані черевики кольору бичої крові, зумисне м’яті димно-сірі шкари й тонкі шкіряні підтяжки на світло-синій сорочці. У приватному житті він схильний до сумнівів. Він грів руки об чашку чаю й дивився на дружину.

— Вештаєшся містом, дівчино?

— А ти чого питаєш?

— Питаю, та й усе, Маку.

— А ти хочеш, щоб я тобі, блін, за кожну хвилину звітувалася?

Маку — скорочено від Іммакулата, і у позирку краєм її ока жарить іберійське полум’я. Її батько, португалець із рибальського судна, кинув якір у боуганськім білім світі. Побрався з манівцівською, але Маку — смаглява, тонка, з граційною поставою — несе в собі його спадковий смуток. Одне її око завжди наполовину повернуте назустріч іншому, але виглядає привабливо.

— Я просто питаю, чи ти буваєш у місті.

— А як же не бувати.

— Із ким бачишся у місті?

Ранок був прохолодний, тож вона вдягла приталену безрукавку з лисячого хутра. Вона поралася з секатором коло трояндових кущів, що вилися на стіні. Питання проігнорувала. Іноді їй хотілося заколоти вже саму думку про нього. Просто поміж лопаток — солодкий укус боуганського шкелпа на вісім дюймів. Але він такий хитрий, що йому завжди вдавалося її власкавити.

Від різкого, кислуватого трав’яного присмаку чаю він скривився. Вона підійшла до столу й налила чашку і собі. Вона давала чаю настоятися, доки не стане брунатний, як старі черевики.

— Це кропива, — пояснила вона.

— Здивуй мене, — сказав він. — А на кавуню тут можна й не сподіватися?

— Це корисно для нирок.

— Радий це чути.

Судячи з вигляду, він сьогодні очей не склепив, але нічого нового в цьому нема. Задрімає на годину чи дві, не більше — і знову прислухається до міста. Через чорні мішки під очима він здавався виснаженим, але це, на його думку, тільки підкреслювало його змарнілу елегантність. Маку мала що про це сказати, але не перечила Логанові.

— Мені й самому скоро час рушати, — промовив.

— А то там без тебе каша не звариться.

Боуган простягався внизу, тихий, як завжди в цю пору. У жовтні бували такі сумирні дні, коли на місто бодай на мить спускалася подоба спокою. Закалатали церковні дзвони, які не розбили, а, навпаки, підкреслили сонну атмосферу ранку.

— Мені ж треба з цими горлорізами говорити, ні?

— Тобі завжди є з ким говорити, — сказала вона. — Ех, Стиляги, Стиляги…

Це був останній теплий ранок, коли ще можна сидіти надворі. Логан сьорбав чай і кривився. Йому муляла скабка нової тривоги, бозна-де підчеплена, і Маку це подобалося, хоч вона й знала, що розколупувати цієї вавки не варто. І так скоро вийде.

— До Манюні підеш?

Він зітхнув.

— Треба, мабуть, зайти.

Манюні Гартнетт, його матері, перевалило за 89, але вона була зухвало здорова. Свого часу Манюня була найбільшою шельмою на цілі Манівці, але тепер оселилася в номері на горішньому поверсі «Боуганського гербового» готелю. Вона вже кількадесят років не розсовувала завіси.

— Поцілуй її від мене, — сказала Маку.

— Вона чекає не дочекається.

Маку тішилася щоразу, коли опускала долоню на свій плаский живіт. Якщо зважити на обставини, то вона непогано тримається. Логан — той завжди казав, що її стегнами можна горіхи колоти. Він примружено подивився на неї. У ранковому світлі шкіра в нього майже прозора. Отепер він готовий розповісти, що його непокоїть.

— Ну, — сказала вона.

Він посміхнувся: як же добре вона його знає.

— Це, мабуть, просто пащекують.

— На балаканині це місто і тримається, Логане. Що сталося?

— Подейкують, Ґант повернувся.

До цього вона не була готова.

— Ґант Бродрік?

— А ти знаєш іще якихось Ґантів?

Вона взяла себе в руки, аби голос не затремтів.

— Хто таке каже?

— Ходять чутки. Котиться поголос. Перегуди пішли. Кажуть, він повернувся з Пустки.

— Брешуть, як дишуть, — сказала вона.

— Швидше за все.

Коли Ґант правив у Боугані, Маку була в нього при боці.

Боуган зачарував її батька, бо це місто вміє зачарувати: відвідай раз і скучатимеш довіку. Він відкрив бар на вулиці де Валери. Назвав кафе «Альядос», на честь площі у своєму рідному місті. Одружився, народилася дівчинка, що повернула йому частку колишньої юності, а його життю — світла. Минали роки, Стиляги з Манівців стали завсідниками «Альядосу». Який хлопака зі Стиляг не зауважив кралю, що запускає кавомашинку, розливає пиво й розставляє блюдця з гарбузовим насінням? Шкіра така, ніби по ній мазутом пройшлися, звичайно, але ж боуганка до мозку кісток, і за її гострим поглядом і гострим язичком теж стояв Боуган.

Боуганська цвіль сильніша за кров.

— Хвилюєшся?

Він щиро поглянув на неї, знизав плечима і знову підставив лице ранковому сонцю.

— Якби це була правда, — сказав він, — то час вибрали б якийсь інший.

— Чого це?

— К’юзаки, дівчинко, воду мутять. Зараз на мене зусібіч, блін, можуть посипатися замахи.

— Ти ж тогó й вибрав це життя, Логане.

— Ми вибрали. Ага.

Він не питав її прямо, що вона думає про повернення Ґанта. Навіть у найтривалішому шлюбі лишаються вразливі точки. Ґанта не було в Боугані двадцять п’ять років.

Того ранку вона мала занести вазони з тераси на даху в дім — скоро здіймуться сильні вітровії. Взялася до роботи, ніби не було в неї у житті жодних інших турбот, але очей не підводила й від нього відверталася.

У ній вирували думки, у неї стискалося серце.

Тьмяно-зелене і блакитне гілля вазонів шепотіло до неї у ранковому сонці.

Зібрання у висотках

Просто по той бік улоговини, в якій лежало місто, навпроти Бовісти, простягалися зухвало-розлогі Північні Висотки. Боуганських аборигенів з роками наплодилося стільки, аж їм стало тісно у вузьких завулках Манівців — а що ви думали, зими довгі, ночі темні, а натури ми романтичні, — тож на Висотках побудували панельки й туди виселили надмір. Огляньтеся в далеке минуле — й побачите, що майже всі клани з Манівців і Висоток споріднені, і, можливо, саме це й пояснює глибину їхніх конфліктів.

Висотки — місце понуре, похмуре і посічене лютими вітрами. Між іншим, замало пишуть про те, як це — жити у вітряному місці. Коли десь віють такі урагани, як вітровії з Великої Пустки, і то віють по 49 тижнів на рік, то це має не лише фізичні, а й філософські наслідки. На такому вітрі складно не втратити самосвідомість. Нездоланний наступ вітру вибиває думки з колії. Так постають нервові й норовливі люди, схильні до дивних вивертів логіки. Саме так жили на Північних Висотках (та й живуть донині).

Але якраз того полудня, коли стильний Стариган Менніон чимчикував обшарпаними бульварами північняцьких територій, ще стояло жовтневе затишшя. По обидва боки кожного бульвару депресивними напівмісяцями височіли панельки, на узбіччі подекуди гралися діти, а собаки перебігали полохливими зграйками, але здебільшого стояла тиша, адже Висотки за самою своєю природою — місце нічне.

Стариганю було під сімдесят, але вдягався, як молодий. На ньому були низькі шкари, високі чоботи з підбитими закаблуками, вельветова жилетка і старосвітська кепка, зухвало збита набакир, як у шмаровоза. У Стариганя були зв’язки по цілому місту: він у Боугані був за посередника. Він однаково затишно почувався, і перетираючи справи у вітальні в хаті на Бовісті, і забиваючи стрілку в панельці Висоток. На Манівцях і чорт не міг чхнути, щоб він не дізнався, і миша не могла проскочити через Димопільський міст. Він був за корєша костюмчикам із ділового району й вітався, черкаючись кулаками, з тими безжурними єлейними хлопчиками, які працюють на Діловому бульварі в Новому Боугані, але й міг усе доброзичливо перетерти з найтемнішими, найпорепанішими трударями з Великої Пустки. Горлянка в Менніона — чудодійний інструмент, що відтворює тон і ритм співрозмовника, зберігаючи теплу підбадьорливу інтонацію. Як почуєте його на Діловому бульварі, руку дасте навідруб, що в нього є акції «Першого боуганського комерційного»; почуєте його в Пустці — й руку дасте навідруб, що він витесаний з болотяного торфу.

Старигань, скажімо прямо, в політику бавився.

Він підійшов до кола панельок, де засідала банда К’юзаків. Панок на ім’я Вилупок К’юзак чекав його на хирлявому зеленому клапті землі перед будинками, драматично прихилившись до вигорілої будки генератора. Він курив. Забачивши Стариганя, жбурнув під ноги недопалок і розтоптав, а тоді обидва обійнялися — по-чоловічому, коротко.

— Життя як? — спитав Старигань.

Прізвисько дісталося Вилупку недарма. Він дивився на місто крихітними, мовби пропаленими очицями на широкому й рихлому, як каша, обличчі.

— Один хлопака мій розжився ранов сантиметрів на тридцять через цілі груди, — сказав він. — У Димополі.

— Ага, чув-чув про пригоду, — сказав Старигань. — Вилупку, він оклигає?

— Ну, по диско точно нескоро шастатиме. А це, містере Менніоне, небіж мій. Братчика мого синок, ага? Кровиночка ж? Братчик мій з глузду йок, а баба його глитає кінські транки, як цукерочки, січете?

Був він, Вилупок К’юзак, лисий і дебелий. На ньому була безрукавка, треніки і боксерські черевики — стандартна того сезону форма крутеликів з Висоток, а вуса — недоладно стилізовані під каліпсо.

— Я б тобі, Вилупку, порадив, якщо можеш, поки що в бій не кидатися.

Менніон говорив тихо, щоби заспокоїти співрозмовника, та марно — Вилупок прагнув помсти.

— У Цибатого, містере Менніоне, нікого з хлопаків не підрізали. То хай Цибатий зарубає собі на лобі, що це йому легко з рук не зійде, ага?

Старигань кивнув із розумінням. Прихилився до будки обіч Вилупка К’юзака, й вони удвох втупилися у місто, що дихало внизу.

— У Боугані вже довгенько триває Затишшя, — сказав Старигань. — Багатьох вкурвило б, якби воно пішло вітром, ага?

— Це шо, я шкелпом вимахував?

— Ти ж знаєш, що торгівлю димопільську тримає Гартнетт.

— Тятко Сус йому право дав, чи шо?

Старигань закотив очі.

— Давай не будемо сюди поки що втягувати Тятка.

Вилупок відіпхнувся від будки, сердито повів лопатками й повернувся просто до Стариганя.

— Я хочу, щоб йому от шо передали, і то одна нога тут, друга там, чуєш?

— Валяй.

— Ти йому так і передай, шо панельки за мене горою. У мене свої люди в кожному колі. І Макніс зі мною, й Кавана, й Гіні. Так йому й передай, шо час на репарації. Невинного хлопака підрізали, га?

— Вилупку, Вилупку, не буде ніяких…

— Репарації, Менніоне! Я ті кажу. Так йому і скажи, шо мусим поділить торгівлю димопільську по-братськи.

— А знаєш, що він мені скаже, Вилупку?

— Паняй.

— Скаже, що Вилупок К’юзак навмисне шле провокаторів у Димопіль. Йому потрібні мýчні, і він їх отримає, аби здобути перевагу, це ясно як білий день. Скаже, що в тебе кулаки чешуться порушити Затишшя.

— Шо, отак прямо і скаже?

І К’юзак повернувся йти. Ніби в нього корона на голові. Тож Старигань почав спочатку.

— Вилупку, тебе ж ніхто не просить підставити другу щоку, січеш? Просто скажи, що хлопака твій від рук відбився. Що вліз туди, куди не треба було.

— Це братчика мого малий, Менніоне. Братчик мій здурів, баба його слину пускає, нализавшись кінських…

— Та попустися нарешті, Вилупку. Давай, ти не будеш порушувати Затишшя, й ми кожен робитиме своє.

— Так йому й передай: я готовий сісти й обговорити, як ділитимем Димопіль.

— Сумніваюся я, що хтось щось ділитиме, Вилупку.

К’юзаків палець з обгризеним нігтем різко тицьнув його у груди, а потім:

— Якщо він хоче, щоб над Манівцями майорів його стяг, ну? Якщо він хоче й далі глитать устриці внизу в Томмі й лизатися зі своєю ненормальною косоокою бабою…

— Тільки не втягуй у це його жінку.

— Хоче й далі вітер цмулити? Значить, сяде як миленький і обговорить сраний поділ сраного Димополя!

Старигань заплющив очі. Найгірше бувало, коли хлопці набиралися зухвальства.

— То що, ти хочеш, щоб я пішов до Альбіноса з прямими погрозами, га?

Вилупок К’юзак посміхнувся так, як навіть хвойди по канавах не посміхаються.

— Ти йому скажи, що панельки за мене горою.

— Не роби цього, Вилупку.

— Що посієш, те й пожнеш, Стариганю.

— Так кажуть, ага.

— То, може, настав і йому час пожинати, січеш? Ходять тут чутки, що один чолов’яга вдосвіта йшов до нього…

— Оце цього самого ранку?

— Цього ж. На поїзді в центр приїхав.

— Ти про кого, Вилупку?

— Та про чолов’ягу, якого Цибатому не можна з ока спускати, от і все.

— Питаю, про кого це ти, Вилупку.

— Цибатий його як облупленого знає. І жона його знає, ага?

Старигань мовчки підніс долоню як попередження.

— Ти не перший, хто вирішив, наче Гартнетт ослабнув. Попередники твої годують зараз червів на могильнику.

— Ти просто передай, Менніоне.

Старигань кивнув і провів К’юзака поглядом. А той, пердун старий, харкнув гноєм і витягнув треніки з дупи. Старигань похитав головою і зітхнув — на Північних Висотках ніхто не вмів поводитися як належить.

Зимовий несупокій уже закипав. Проллється кров, і то скоро. Але й то правда — раптом зрозумів Старигань, — що занадто довге, занадто затяжне затишшя теж місту не на користь.

Не можна містові занадто довго противитися своїй природі.

Прохатарі в «Альядосі»

Над вулицею де Валери зійшло сонце, й освітило кожне високе вікно вулиці, й забілило, засліпило своїм позирком, перетворюючи їх на блискучі невидющі очі. Світло, здається, дробило на атоми саме повітря цього місця. Повітря тут було густе, морське, поживне. Здавалося, його можна хапати жменями. Хижоокі мартини фіґлювали в повітрі, кричали, сварилися, а вулиця внизу загусла від пообіднього життя.

Так, аж ось і вони: дебелорукі жінки та приземкуваті кремезні чоловіки. Ось вони йдуть — понурі ляхи та бабери з Манівців. Ось вони йдуть — модняві африканці й йолопи, що повиповзали з боліт. Ось вони — вітром гнані цигани й мадагаскарці, яких хвилями винесло на ці береги. Ось вони, жінки з Висоток, що спускаються 98 сходинками, аби купити жовту пресу, колготки й макрель, — адже на цьому трималося життя у панельках. Ось вони, костюмчики з Ділового бульвару, прийшли понюхати простішого життя. Димопільські лярви у перерві між напливами клієнтів переходять міст — випити кавуні, з’їсти тістечко у своїх пліткарських норах. Ті, хто набивалися у Стиляги, спацерували у найкращому одязі, вистукували ритм підборами. Всі сходилися до вулиці де Валери, саме тут перепліталися всі шляхи, і так, Логан Гартнетт теж прийшов з пообіднім припливом. Він тримався…

Як правитель.

Його холодна посмішка обшукувала вулиці, як промінь ліхтаря. Він відзначив усі знайомі обличчя на вулиці де Валери. Він зауважив хирляву стареньку з Манівців. Однією рукою вона штовхала дитячий візок із собакою, а другою притискала до грудей цвітну капусту. Проходячи, він нахилився до неї.

— Як ви, Меґґі? Й далі хлопцям голови морочите?

По обіді Логан ставав майже сентиментальним — і до нього дотягнулася гнилизна. До давніх знайомих він шепотів так, ніби сто років не бачилися.

Біля фармації Гендерсона:

— Що поробляєм, Денісе? Нема новин від твого дружка?

Біля м’яса-й-риби Мігана:

— Ну як, легеня дає вам попуску, місіс Нотт?

Біля «Стародавнього трикутника»:

— І коли шви знімати, Теренсе?

На ньому був допасований до фігури костюм ніжного, по-осінньому попелястого кольору, що вдало відтіняв трупно-бліду шкіру. А січете, як він ходе? Як король, точняк: так він і простував до кафе «Альядос».

Вулиця де Валери змією звивається від підніжжя Північних Висоток і аж до річки. Вона розділяє Манівці та Нове місто. Рента тут дешева, зайвих питань ніхто не ставить — дрібні бізнеси виникають умить і зникають так само швидко. Є тут знахорки. Є такі, що козиною кров’ю зцілюють подружні проблеми. Є темні печери музмагазинів, що спеціалізуються на прадавніх каліпсівських платівках на 78 обертів, — ми тут, у Боугані, вмієм покрутити стегнами, варто тільки почати. Є ворожки. Є шкуродери, що торгують наборами викруток. Із валіз на ослінчиках батогами тягнуться здешевлені нитки, стоять клітки з живою птицею, сувенірні крамниці виблискують кольорами на славу Тяткові Сусу. Були тут і травники, й овочівники, й більярдоми. Таким життям жила вулиця де Валери, й Логан Гартнетт мав на той час над нею владу.

Він підійшов до «Альядосу». Натовп обходив кафе широкою дугою, засвідчуючи належну повагу. Парадний вхід до «Альядосу» був із вулиці Дев, а задній — із Манівців. Стільки років минуло, а Гартнеттові Стиляги досі збиралися тут по обіді. Він, як завжди, звернув убік, щоб зайти із заднього ходу, — він був істота ритуалів і звичок. За низькими цинковими столиками розсілися його хлопці. Вони курили, і сьорбали кавуню з крихітних білих чашечок, і заїдали сезамом чи гарбузовим насінням із блюдець з тонкої дельфтської порцеляни, і зітхали, і знічев’я гортали журнали мод. «Альядос» уже давно не належав родині Маку, її батько помер, але лишив по собі відчуття туги за старою країною, присмак saudade[5].

Логан сів за свій звичайний столик під задньою стіною довгої, погано освітленої зали. Звідти було добре видно обидві пари дверей — він обережний. Куртку він повісив на гачок на стіні за спиною. На стіні висіли побляклі світлини стародавніх футбольних команд. Вони тут ще з тих давноминулих днів, коли Боуган, бувало, вигравав на всеірландських чемпіонатах. Дівчина — найпростіша, яку тільки зумів знайти, не хотів-бо, щоб хлопці відривалися від діла, — принесла йому кавуню і блюдце насіння. Він люб’язно посміхнувся на знак подяки. Відколи зайшов Логан, Стиляги притихли. Тож він до всіх них посміхнувся. Він слав посмішку по периметру кімнати — не посмішка, а шедевр священичого благословення. Тільки ніхто на це не купився, адже Логанова посмішка мінилася нюансами. Перш ніж вона завершила коло по кав’ярні, її послання — її новини — змінилися багато разів: тут трошки повернутися, тут трошки нахилитися, залежно від того, на кого впав погляд.

Ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо того, яке хто місце займає серед Гартнеттових Стиляг.

Логан дзенькнув нігтем по чашечці — й вона приємно задзвеніла. Многотерпеливо зітхнув. Оглянув нігті — давно час підновити манікюр. На його лиці з тонкими рисами проступила лише йому властива маска байдужості. Вона мовби підкреслювала його мученицьку відданість місту, його віру.

За звичаєм, прохатарі приходили в «Альядос» по обіді, й на високих табуретах коло бару покірно чекали на свою коротку аудієнцію з Логаном. Про початок аудієнції звістувало те, що Гартнетт трошечки зводив бліду брову. Сьогодні було тихо, на нього чекало лише кілька чоловіків. Логан дав першому знак, що можна підходити, — й по вимощеній плиткою підлозі до нього рушив м’ясник Джер Рід, худий, як хорт.

Не довіряв він, Логан, худому м’ясникові.

Рідові дозволили сісти за Логанів стіл. Він вмостився на краєчку стільця і зблизька виглядав так, наче втратив спокій. Логан обережно взяв його за руку й не відпустив долоні.

— У тебе клопоти, м’яснику?

— Та не жирую, містере Гартнетте.

— Бідолашний мій.

М’ясник підвів погляд, ніби таємниця його бід крилася у закіптюженій стелі «Альядосу».

— У мене, пане… ситуація.

— Це я знаю, Джере.

— А сталося, містере Г., отаке…

— Це я знаю, Джере.

Він і далі тримав м’ясника за руку й ніжно-преніжно погладжував, не відводячи погляду від очей бідолашного мудака.

— Це ж через твою дружину, Джере. Через Ейлін. Вона з Деккі Кантіллоном заприязнилася, правда ж?

Рід скривився, тамуючи сльози. Те, що про ситуацію знали всі на світі, лише посилювало його приниження.

— Із твоїм кузенком рідним, Джере?

Рід захаркотів глибокими рваними схлипами. Логан поклав руку на кістляві м’ясникові плечі. Зауважив, як ті сіпаються й опадають зі схлипами, і відзначив, що це відчуття йому подобається.

— То от яка в мене біда, пане!

— Бідна моя дитино Тятка Суса… Ох, Деккі, Деккі, Деккі… А Деккі… він на рибному базарі працює, так же?.. Ага… Не можна торговцям рибою довіряти, Джерарде. Я так завжди казав. І тобі скажу. Це все через те, що вони днями витріщаються у ті мертві лискучі очка. Як тут розумом не поїхати?

— Я тільки на минулому тижні довідався, пане Гартнетте… відтоді ні хвилі не спав.

— Та я й сам про це довідався хіба тижнів два тому, Джерарде.

Чоловіка прошив звіриний біль. А Логан посміхнувся, коли під його рукою худе тіло стрепенулося від шоку.

— Страшні і темні в мене думки, містере Гартнетте!

— Можу уявити, Джере. Він, мабуть, їй і так і сяк відлизує, от що я тобі скажу.

М’ясник розридався, вже не стримуючись.

— Ви так думаєте, містере Гартнетте?

— Як кішечка — блюдце від молока, я тобі скажу.

М’ясник підвівся і стиснув кістляві кулачки, але Логан ніжно всадив його назад.

— Темні в мене, курва, думки, пане! Претемні!

Логан опустив палець йому на губи й обережно дмухнув. Підніс губи до м’ясникового вуха.

— Джерарде, відклади ці думки заради мене, чуєш? Я все тобі залагоджу, Джере.

— Правда, містере Г.?

— Так, Джерарде. Я нагляну за рибником. А ти наглядай за зрадливою пиздою, раз уже з нею побрався.

Тьмяні лампи «Альядосу» освітлювали його бліду шкіру так, що під нею сірів скелет, кістяна машинерія Логана Гартнетта. Він підбадьорливо посміхнувся. У Боугані його підбадьорення немало значило.

— Тільки треба бути дуже обережним, Джере. Чуєш, що я тобі кажу?

— Чую.

— Ти подумай. Якби цього твого кузенчика спіткала якась біда, то по кого, думаєш, припхалися б жиртяї-полісейські?

— Хочете сказати, всі все знають, містере Гартнетте?

— Всі до останньої собаки, Джерарде.

— Ох, містере Гартнетте…

М’ясник схилив голову, сльози котилися щоками та крапали на цинковий столик, але Логан зловив їх усі до одної.

— То кому полісейські припечуть п’яти, га?

— Чую, що ви кажете, містере Гартнетте.

— Я про все подбаю, Джерарде. Ти мені повір. А тепер вертайся на роботу й викинь це з голови, як сильний чоловік, чуєш?

— То тяжко, містере Гартнетте.

— Знаю, що тяжко, Джерарде. Чи то пак можу собі уявити.

— Дякую, містере Г.

М’ясник підвівся йти.

— Ти, Джере, звичайно, знаєш, що я у слушну мить із тобою зв’яжуся.

— Знаю.

— Послуга за послугу, Джерарде.

— Так, містере Гартнетте, пане.

Так у тому місті вершилися долі людські. Логан Гартнетт позіхнув, і потягнувся, і розмішав у кавуні півложечки демарри. «Альядос» плив крізь неквапке пообіддя. Стиляги лінькувато обговорювали кровопролиття, курвів і нову лінійку майток. Зачісували один одного, підбирали нові проділи. Логан спершу поринув у понурі думи й зазирнув у туманні глибини своєї душі, а потім бровою сповістив іншому прохатарю про початок аудієнції. Наступний одразу зіскочив зі свого високого табурета. Це був Домінік Ґлісон, він же Здоровань Дом, редактор єдиної в місті газети — «Боуганського месника». Звісно, в тому, що «Месник» лишався єдиною міською газетою, була велика заслуга Логана Гартнетта. Гасло газети звучало як «Правда чи помста», а над ним стояв герб — двоє воронів.

У жирнозадого Дома було вічно заклопотане обличчя, а ще він завжди тихо шаркав ідучи. Ще навіть не підсівши за стіл до Цибатого, він уже завів своєї сумної пісні, ніби інтриги міського життя йому стали поперек горла. Їв Дом тільки м’ясо, і червоне обличчя це виказувало. Зі собою він приніс келишок мускату та слово від редактора для завтрашнього ранкового випуску. Він поклав примірник перед Логаном, і сів, і широким жестом вийняв шовкового носовичка з осіннього пальта з рукавами до ліктя, й витер сухий, як кістка, лоб.

— Ангіна в мене, — скорботно прохрипів він.

Логан нетерпляче відмахнувся від тексту.

— Підсумуй мені, Домініку.

Товстий газетяр нахилився вперед і натягнув на лице сиру награну гримасу.

— Я, містере Г., груддю ляжу на барикаду проти того плану провести на Бовісту трамвай.

Сьорбнув мускату і підморгнув. Пройшовся пальцями по столу до блюдця з гарбузовим насінням, але Логан широким змахом руки відштовхнув його пальці, й Дом скривився, похухав на них і натягнув гримасу ображеної невинності. Логан мимоволі посміхнувся.

— І чому ж це, Доме?

— Кажу, що от де-де, а на Горбі товстоміхів трамвая точно не треба, сер.

У «Меснику», що виходив на такому собі простолюдському арго, Бовісту завжди називали тільки так.

— Я кажу, що краще б боуганські можновладці кинули ті бабки на розвиток естакад-потяга чи на допомогу порєдним простим людям… — Здоровань Дом склав свої пухкі пальці так, ніби грав на маленькій скрипочці. — …з Північних Висоток.

— Молодець, Доме. Ми хочемо, щоби Висотки почувалися, як сир у маслі.

— Ми, звичайно, так просто кажемо, ну. Ніхто й не подумає, що Муніципалітет — це послуха, Логане. Трамвай на Бовісту?

Він щасливо стиснув м’яку долоню в кулак.

— Трамваю на Бовісту бути!

— Це добрі новини, Домініку. Нам більше не доведеться тягати свої старі кості на той паскудний пагорб.

Новинар, природно, також облаштувався в хаті на Горбі товстоміхів і стрепенувся з полегшею.

— У мене, Логане, через той горб легені — як биті пляшки від стауту.

— Ну ти й настраждався, Домініку.

— Та що ми все про мене, пане. Тут доходять до мене чутки, що скоро клешнями махатимуть, січете?

Домінік підніс свою ліву клешню й драматично нею труснув.

— Це ти так сам із собою дома робиш, Доме?

Новинар аж очі вибалушив від напускного обурення.

— Як я вам два центи кину, ви говоритимете тихіше?

Здоровань Дом розслабився на стільці і зітхнув, обвівши кафе своїми свинячими очицями. Зітханням він прямо сказав усе, що думав: що це місце його погубить.

— Я хотів вас спитати, містере Г…

— Так, Доме?

— Про ту ситуйо з К’юзаками.

— Про яку ще ситуйо з К’юзаками, Домініку?

Дом захихотів.

— Нам от що цікаво, Логане, — чи є хоч якась надія, ну… шо… все не одразу завариться?

— І кому ж це «нам», Доме?

Ґлісон обурено втупився в нього.

— Я від імені боуганського народу говорю, пане Гартнетте!

Логан схилився до нього, перейшов на довірливий шепіт.

— Це не я, Домініку, посилаю через міст юнаків, аби ті стали мучениками. Це не я під’юджую панельки.

Дом розтиснув кулаки, показав відкриті долоні. Він тихо застогнав, очі закотилися йому так, що виднілися лише білки, — то він показував, що це місто вимагає обережності, і чесну душу така обачність стомлює.

— Я, Г., знаю, що вони дрочили всі до одного, а ще носа деруть. Але ми просто кажем…

— Знов оце «ми», Доме?

— Гаразд, містере Гартнетте. Правду кажучи, я тут представляю Муніципалітет.

— Он воно що.

— Переговори Боуганського муніципалітету з ДН вийшли на критичну стадію, містере Гартнетте.

ДН, так боуганські на Дальший Народ кажуть.

— Знаю.

— ДН сього року нас до дійки не підпуска, Г.

— Наскільки я розумію, так.

— Так шо нам зараз найменше треба, шоб ото одна половина міста спробувала пожерти другу. У міста й без того репутація препаршива, Логане.

— То ти, Доме, кажеш, що Муніципалітет хоче, аби Затишшя протривало, бодай доки з ДН не видоять усе?

— Гарно сказано, містере Гартнетте.

Логан сплів свої елегантні пальці під підборіддям.

— Я — чоловік розважливий, Доме. Я б уже рясту не топтав, якби не був розважливий. Єдина наша біда в тому, що на Висотках засів псих, і в нього аж чешеться, щоб здійняти тут сраний кавардак до самого неба. А я відступити не можу.

— Я це прекрасно знаю, Логане.

— І! За містом, у Великій Пустці, взагалі маніяк блукає, і в нього свій план.

— Це ви про Ґанта Бродріка.

— Так, Домініку. То от що я тобі скажу. Якщо ви хочете, щоб Затишшя ще протрималося, то я своє зроблю, але тільки за однієї умови.

— Кажіть, пане.

— Нарий мені щось на Ґанта.

Огрядний газетяр про людське око вдав, що задумався.

— Ох, Логане… У Ґанта вашого не життя, а пісня, там, у Пустці…

— У тебе ж там є контакти, Доме.

— Так, але…

— Я вишлю своїх хлопців. Твій найкращий контакт із ними зустрінеться. І хай тільки спробують, Доме, не сказати, де саме Ґант ховається. Хай би під яким граним каменем він ховався, ми це мусимо знати.

У Дома затремтіли жижки.

— Містере Гартнетте, у боуганських пам’ять довга. Якщо Ґантові хоч волосина з голови…

— Мені треба, щоб ти на цього цабе мені все нарив, Доме. Все почув?

— Як дзвін церковний, містере Гартнетте.

— Добре. Ще справи у нас є?

Вони посміхнулись і потисли один одному руки, й газетяр пішов. Логан поліз у нагрудну кишеню куртки, вийняв червоний носовичок і витер долоні. Після того ще полузав насіння, випив кавуні й оцінив, як усіма зманіпулював. Він посміхнувся юним паничам зі Стиляг. Вони, як завжди, спостерігали за ним зі звичним шанобливим розгубленим захватом.

У той день, коли вони зможуть розуміти його з першого погляду, він їх втратить.

Рандеву у Великій Пустці

Це на наступний день було: двоє ковбоїв — один Вовчик Станнерс, другий Мудак Берк — ступило на Горішній Плай. Плай — це головний шлях через гнилизну Великої Пустки, присипана попелом стежка на дві смуги, прохідна майже за будь-якої погоди. Звідти менші стежки тягнулися в горби й униз, до верескових завулків, де в котеджах, що просідали від вогкості, втрат і смутку, жили вимучені душі. Хлопці рішуче крокували вперед під зливою, бо дощ тут нікого не дивував. Низькі хмари насувалися з Атлантики й розбивалися об горби пустківського масиву. Болото оживало, роззявляло неситу пащу, глитало дощ. Хлопці чвакали через грязюку, з відразою позираючи на багно на високих чоботях. Свіже срібло дощу вільно збігало горбами, напувало терплячі озера, насичувало також макові поля. Навіть посеред зливи з-за хмарного фронту прозирало сонце — на кілька секунд, полохке, як малеча, воно підсвічувало дощові барви. Жовтий квіт дроку в розпал літа вже вибляк у пам’яті. Від резервації пайкі — «рези», як кажуть боуганські, линула густа тиша, тиша зловісна; хлопці вважали на пайківські землі на сході. Ніхто не зна, що звідтам може прилетіти.

— Я от шо в голові хочу вкласти, — сказав Мудак.

— Ну, почалося, — буркнув Вовчик.

— І як ми, курва, будем шукати те цабе, Вовче?

— Нам наводку дадуть, Мудаче.

— Нє, але ти слухай, Вовче, нам же шо Пустка, шо Хуюстка, та?

— Пельку стули, Мудаче.

Це й були лейтенанти Гартнеттових Стиляг на марші. Їхнє завзяття похитнулося.

— Нє, я серйозно, Вовчику. Там цеї Пустки-Хуюстки — хоч лопатою їж, січеш?

І справді, простір обурливо широкий. Очерети навколо озерець ледь похитувалися на вітерці. Велика Пустка славилася реп’яхами, камінням і болотними дірами, що несподівано заковтували мандрівців. Вона була зіткана з нескінченних вогких ланів. Поля розділяли грубі, абияк зліплені докупи стіни сухої кладки, що зазвичай уривалися, коли до кінця поля лишалася ще добра третина шляху. Лінько якийсь збирав ті стіни, а не добрі пресвітеріани.

— А шо ми знаєм про цабе? — спитав Мудак.

— Ґант Бродрік, — сказав Вовчик. — Наполовину пайкі, наполовину білий. Ще в незапам’ятні часи ушився зі світу білого. Це він стояв колись при стерні, ще до Цибатого. А ще шури крутив із жоною Цибатого, січеш?

Мудак огидно закотив очі.

— Кажуть, вона у свій час була справжня пані, ага?

— Та вона й зараз нічо так.

— Ну та, нічо.

— Я б її з ліжка не випхав, навіть якби вона анчоуси їла, тіпа.

— Та ну тебе, Вовчику. Оте її око, повернуте таке, ні? Смакотулька.

На кам’яній стіні Вовчик і Мудак спинилися перепочити. Вони перекурили, милуючись краєвидом. Неподалік зграйка сільських хлопчаків гасала маленьким городиком. Наближалися вступні екзамени в полісію, а щоб потрапити в боуганську полісію, треба вміти перестрибнути через ворота ферми з шести дощок, такі, як роблять піщані пайкі, що живуть на дюнах між містом і океаном. Хлопці трюхикали підтюпцем уздовж нерівного периметра поля, один час від часу відривався від групи, розганявся і стрибав на ворота. Розплачувалися за це коліна, лікті та підборіддя. Боуганська полісія вся до одного складалася з таких бульбожерів.

— Нічогенький улов, — сказав Вовчик Станнерс.

— Перший клас, — сказав Мудак Берк.

Вовчик і Мудак — міські хлопаки за своєю природою. Не тієї вони статури, щоб нипати хащами. Якби на те його воля, Мудак сидів би на бетонній тумбі на боуганській набережній з розкуреною люлькою зілля й недобрим поглядом міряв би річковий рух. Якби на те його воля, Вовчик патрулював би Манівці і Допіль Стилягам на славу — і щоб під ногами був бетон — і трощив би голови тим молокососам-північнякам.

— Аж мороз за шкурою, Вовче.

— На те воно й Пустка-Хуюстка, еге ж, Мудаче?

Хлопці неохоче підвелися й рушили далі Високим Плаєм. Вони посунули глибше на звалища Пустки. Дійшовши до певного повороту, звернули й вийшли до стежки через гірський хребет, яка оминала гранітну брилу. Серед болотистих рівнин вони, хлопці ці, виглядали, як циркові клоуни.

На Мудаку були:

Срібні високі чоботи, так що жевжик крокував, ніби ринви переставляв, низько на стегнах — пояс із піхвами для кинджала, і пальто на три чверті з фарбованої шафраном овечої шкіри. Він був високий і сухий, мов бур’ян, який неможливо вивести. Ще він був до чортиків сентиментальний, і такий же жорстокий. Його войовничі очі зеленіли, як химерні квіти. Йому було сімнадцять років, і він вбачав магічне значення у числі «9». У ньому жевріли амбіції, яким він навіть імені не знав. Його справжнє кохання: непередбачувана сучка-німчурка на ім’я Ангеліна.

На Вовчику були:

Чорні високі бутси, тісні вибілені джинси з жилетом точно в тон, високо на стегнах — пояс із піхвами для кинджала, і синє пальто від «Кромбі» з чорним оксамитовим коміром. Вовчик був короткий, присадкуватий і рудий. Він аж бринів від енергії. У нього були дроздині макові очиці, вирячені, як у людини з проблемами зі щитовидкою, й лоб не ширший за дюйм, але напхом напханий щуриною хитрістю. Йому також було сімнадцять, і часом при світлі місяця він виказував чудернацьку сентиментальність. Він хотів стати єдиним власником міста Боуган. Його цілковито нове, цілковито справжнє кохання: міс Дженні Цзинь з Гартнеттських Стиляг і каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

— Обійдем отой-о горб, — сказав Вовчик, — і побачим, шо треба, та?

— Знайшов, кого питать, — відповів Мудак. — Я тобі шо, ці болота грьобані на грьобології вивчав?

Вони простували до низенької корчми при Восьмимильному мосту. Там мусили зустрітися з навідником. Вони йшли далі крізь вогке повітря.

— То шо, як про мене… — протягнув Мудак.

— Нє, про тебе не цікаво, — сказав Вовчик.

— Як про мене, — не вгавав Мудак, — то Логан Г., то він, бля, губу розкатав, ага?

— Логан Г. — він від початку такий був, Мудаче. Якщо губу не розкатати, то й Боуганом тобі не правити, січеш? Такі тримають ніс за вітром.

Мудак розгублено похитав головою у лижній шапочці.

— Але шо той пердун старий, Ґант, йому зробе? У кого ж на Логана вуду знайдеться, ну? Він, Цибатий наш, добре захищений.

— А з нами навіть не рахуються, Мудаче. Ми ж, тіпа, просто на побігеньках. Поки що.

Вони вийшли до річки Боуган. Чорна смолиста вода, що живилася просто з боліт, жебоніла свої банальності. Мудак дослухáвся і нервувався, водив кінчиком язика по нервових потрісканих губах. Нарешті зважився висловити, що його хвилює:

— А в тебе з тою тьолкою Дженні, тіпа, все серйозно, Вовче?

— Нерозлучники, Мудаче.

— Тож от я й помітив, шо вечорами тебе менше видно.

— Скучив?

— Нє, ну вона ципа шо нада і все таке, ага. Я ж тебе не виню, малий.

— Я б їй радо дитинку зробив.

— Шо, да? Китайоза і рудий? Ото мале виглядало б, шо капєц.

— Писок стули, Мудаче.

Вони простували вперед, до скелястих обріїв. І плинула річка, і височів у сірій імлі гірський масив, і шкрябав шкарбани хлопаків розхитаний вітром вереск, і до Восьмимильного моста вони нарешті добрели.

— Бульбожерська база, — сказав Вовчик Станнерс.

Під високими кам’яними арками мосту товклися п’яні і цмулили темне вино з міхів. Нещасні душі у лижних шапочках, протертих на сідницях штанях, у стародавніх светрах. Хлопці, проходячи, зміряли їх несхвальним поглядом.

— Страшно дивитися, як люди можуть опуститися, — сказав Мудак.

— Самоповаги в них нема, от у чому проблємка, — сказав Вовчик.

Вони зійшли короткими кам’яними сходами до старого Восьмимильного шинку. Шинок стояв низько, над самісінькою водою, й берег закривав його від вітровію. Освітлював його тільки торф, що тлів у каміні, і хлопці, зайшовши, примружилися у присмерк.

Двері зарипіли зачиняючись і хряпнули за ними. У вогкій духоті шинку від їхніх мокрих пальт почали здійматися віхтики пари, як привиди червів.

Очі поволі звикали до тьмяного освітлення. Потрібну людину видивилися у дальньому кутку. Як і домовлено, той читав «Месника» і махнув хлопцям, коли ті зайшли. Це був нервовий Старигань із такими плечима, що тільки пляшки молока тягати. Перед ним стояв кухоль з бренді. По темних кутках ошивалися старі болотяні п’яниці у плоских кепках, але очей не підводили. Вовчик і Мудак перетнули кімнату й посідали на високі табуретки по обидва боки від старого. Вовчик замовив два кухлі бурштинового по пів пінти у дебелорукої кобилки з Великої Пустки за шинквасом. Вона подала кухлі повільно, пускаючи бісики розкосими очима, — дівчина, звичайно, плекала мрії про те, як її колись заберуть до міста. Хлопці підкреслено не зважали. Нарешті Вовчик прошепотів навідникові краєчком вуст:

— Я так розумію, що чоловік із газети тобі дещо передав.

— Містер Ґлісон передав.

— То ти знаєш, чого ми тут? — спитав Мудак.

— Через наводку, яка вам треба.

— І ти для нас маєш, що треба, голубе?

— Ага, мужик, шо його ви шукаєте, засвітився.

— Засвітився коли і де?

— А як я й скажу, то вам шо? Ви шо, Пустку Велику знаєте, вумні?

— Я питаю, коли і де?

— Він тіки на нічні прогулянки ходе.

— Де ходить, голубчику?

— Ходе собі й ходе, багато ходе.

Мудак зірвався.

— І якого ж хріна ця хрінь про прогулянки, хрінопикий?

— Пусткою ходе.

— От чого-чого, а Пустки-Хуюстки, — протягнув Вовчик, — тут скіки хоч.

— А окопався він де, голубчику?

— Цього не знають.

Хлопці аж попіднімали руки. Очима порадилися між собою. У них уже була спокуса пустити кров, ось тільки не хотілося потім про це доповідати Логанові Гартнетту. І бульбожер це прекрасно знав. Бульбожери — вони хитрі, як черви в нужнику.

Мудак підтиснув під себе руки, прикусив нижню губу. Вовчик, що був у їхній парі за дипломата, змінив підхід.

— А ви, пане, буває, заходите у Димопіль, та?

— Отепер, — сказав бульбожер, — ви й заговорили про те, як масло на хліб мазать.

— І що вас цікавить по той бік мосту, пане?

У Стариганя очі засяяли.

— Та мені б лизнути дурману з живота худенької курви.

Вовчик серйозно кивнув, ніби з пошани до вишуканого смаку бульбожера.

— Знайдіть нам, що просим, — і виберете собі худеньку, яку схочете. Хоч весь сезон перебирайте.

— Сезон?

— Тепла у вас буде зима, — сказав Мудак. — Завалить худенькими по саме боже-благослови, ще й на дурман-люльку лишиться, січете?

Старигань зітхнув, перед його водянистими очима постали спокусливі видива.

— Боже-боже, а скіки я намучився на маковому дурмані…

— А щойно докурите люльку, — піддразнював його далі Мудак, — вам дадуть стіки зілля, скіки в легені влізе, і ще й елю донесхочу.

— Але це — тіки якщо ви нам розвідаєте, де той окопався, — сказав Вовчик.

Бульбожер втупився в останні краплі недопитого бренді.

Покрутив келих у руках.

Допив.

Вовчик кивнув кобилці за шинквасом, аби несла ще. Вона так і зробила. Бульбожер зробив ковточок зі свіжого келиха, посмакував, делікатно повів ніздрями. Сказав:

— Отой чоловік, про якого ми говорим, то його всі шанують тут, у Пустці. У нього досі друзів багато.

— Чуємо-чуємо, голубчику.

— І такого чоловіка? Такого чоловіка, якого на сраній Пустці кожен пес знає, — такого чоловіка хочуть запопасти два психи малі зі Стиляг? Ви тіки не обижайтесь.

Вовчик примирливо підніс долоню.

— Не ображаємося, пане.

— Я от шо кажу. Якщо тут хтось хоче запопасти Ґанта Бродріка, то це нічо доброго не принесе, пойняли?

— Імені не кажіть, — сказав Вовчик.

Навідник розтер одну юдину долоню другою.

Спробував рішення на зуб.

— То що, знайдете нам срану наводку? — спитав Мудак. — Чи ми тут просто ляси точим, ну?

Старий затулив обличчя долонями. Сумовито поглянув на хлопців, і кивнув, і прикусив губу. Великим пальцем показав надвір.

— Зустрінемся під мостом за тиждень від завтрього, — сказав. — Як третю серед ночі продзвоне. І ше, хлопці, — місяця не буде.

Втрачений час: романтика

Роки проминули швидко, наче кинджал блиснув, аж ось їй уже 43. Вона щовечора блукала боуганським Новим містом, ніби справляла обряд, мовби кожен крок міг віднести її подалі від того життя, яке вона собі вибудувала. Але вона завжди поверталася додому.

На Маку були:

Шовкова шаль насиченого сливового кольору на темному, високо укладеному залакованому волоссі; трималася по-царськи, на шиї розцяцькований коштовностями нашийник, що в надвечірньому світлі тихо світиться зеленим.

За звичаєм, о цій порі боуганське зацне панство виходило на шпацір і, як належить, походжало Новим містом. Ось і Маку йде серед ніжних пань, що делікатно крокують уздовж гарненьких будинків із сірого каменю.

Шпацірний калейдоскоп:

Можна полоскотати чутливий ніс запахом таледжіо з крамнички авторських сирів, провести нігтями по сріблястих панчішках, які з самого Старого Лісбона возили (коли маршрут був відкритий), чи пригоститися блюдцем жасминового чаю та щоптою тютюнцю з запахом фенхелю з шинквасу, облицьованого гранітом з Великої Пустки.

Проте в цих пань жарів голод — голод на зухвале життя юності. У цих постарілих дівчатках кипіла кров племені з Висоток чи міцніли кістки породи з Манівців. Більшість грошей у Боугані — нові гроші, тож лише везіння вирішувало, в бовістинській хаті пані опиниться чи на Димопільському мосту.

Маку блукала Новим містом і спогадами і, як завжди на таких прогулянках, зіставляла маршрут із власною мапою втраченого часу.

Це було літо з тих, за якими починаєш ностальгувати ще до того, як вони закінчаться. Бліде знекровлене небо. Нічні грози. Кислий запах світанків. Воно принесло спокусу, і жагу, і тугу — адже все це забави літні. З манівцівських шинків долинав солодкий спів каліпсо[6]. Стиляги гризли дурман-люльки у завулку за кафе «Альядос». Із панельок на Висотках неквапом спускалися провокатори, й від них звабливо пахло озоном небезпеки.

Потасовки.

Пролита кров.

Гормон буяє.

Тоді манівцівські Стиляги виступали під стягом Ґанта Бродріка. У ті дні — вона посміхнулася спогадові — боуганські Стиляги носили підбиті цвяшками клоги на дерев’яній підошві поверх багряних шкарпеток, натягнутих до середини литки, під треніками, підрізаними по коліно, із твідовими кепками набакир, спецівку вантажників зі світловідбивальними смугами, а волосся загладжували назад — ото жевжики. Не забудьмо також про маленьку срібну люлечку для зілля на шкіряному шнурку на шиї.

На той час її мати вже відійшла, а батько слабнув. У тьмяно освітленому «Альядосі» його шкіра набувала зеленкуватого відтінку. Він увесь час кривився, весь час тримався за поперек. Маку завідувала кав’ярнею й не пасувала перед Стилягами, які там розсідалися. Вони зависали перед латунним шинквасом в «Альядосі» і дивилися на неї замріяними очима. Вона була тоненька, сімнадцятирічна, а на шпильках мовби народилася. Досить кинути погляд з-під вій, щоб розтяти хлопцеві душу. Досить цокнути язичком, як батогом, — і вони заскиглять, замилуються, закотять очі. Того літа у дні втраченого боуганського часу Маку була не панночка, а перший приз, якого жадали всі.

А Ґант був юний роззява, тільки й того, що мудрий, як повний капелюх зміїв. А що вже сентиментальний! Його, Ґанта, принесла повінь з Великої Пустки, і в Боугані всі знали, що в його жилах тече ще й пайківський сік. Резівський хлопака, польовий вогонь у крові.

Гляньте, який він був тоді:

Кремезний, з глибоко посадженими очима і квадратним підборіддям. Темноволосий, блідий, хитрий такий. Із тих, яким синці пасують. На високий лоб спадає зализане пасмо.

Батько її попереджав — мовляв, у тих пайкі все не так, як у нас, але попередження тільки додало Ґантові родзинки: батьків життя нічого не вчить.

Якогось вечора Ґант жував тютюн при шинквасі в «Альядосі», аж раптом підморгнув їй і сказав: «А як то тебе тута звуть, дівчинко мала? Маку, так же?»

— Пензлюй звідси, пайкі, — сказала вона. — Ти мені воздух портиш, січеш?

Ґант в «Альядосі» тримався так, наче був за старшого. У Боугані в літні ночі давали волю злості, у завулках тривали сутички, він втрачав хлопців на вістрі кинджалів провокаторів із Висоток. Від того згорбився.

Він кинув на Маку сумовитий погляд.

Вона відповіла йому тим же.

Ох уже мені ця миловида молодь у нещадному приморському місті: дні перетікали в солодкі ночі, здавалося, наче літо триватиме вічно.

— Маку, дівчинко, а коли в тебе зміна закінчується?

Вона аж вухам своїм не повірила, так він знітився. Він уже заправляє містом, а перед нею червоніє.

— Старий мій на ладан дише.

— Бачу, дівчинко.

— То я, знаєш, зайнята…

— Але ж колись і погулять треба. Пройдемся над річкою, Маку?

При ній він нічого з себе не корчив. Їй подобалося, що від нього віє резою. Їй подобалися нескінченні байки з Великої Пустки. Про древніх диваків, які там блукали, про шляхи, що тяглися до потайного світу Боугану. Про благословення і прокляття. Про послання, писані зорями в небесах. Ґантові кроки відлунювали Пусткою. Коли вона прогулювалася з Ґантом Манівцями, почувалася дорослою. Вони нікуди не поспішали.

— Я швидкої забави не шукаю, — сказав він.

— А тобі ніхто й не пропонує, — відказала вона.

Він часто говорив про пітьму, що зависла над містом. Він часто говорив про погані передчуття. Казав, ті приходять, ніби холодний вітерець війнув по хребту. Казав, приходять у досвітні години. Казав, що як лишиться на світі білому, то тут йому скоро і смерть. Казав, що це ясно, як день. Казав, таке в нього передчуття — казав, що в нього це у крові.

— А мені це так звучить, наче хлопець із рези хвоста піджав, — сказала вона, пучками пальців торкаючись зморщок у нього на шиї.

— У мене на таке чуйка, — сказав він.

Чорніла річка Боуган, і вони улягли її чарам. Того літа всі Манівці дізналися, що Маку з «Альядосу» попала в лапи Ґанта Бродріка. Він зізнавався їй у коханні й пояснював, що від любові страх усередині тільки розростається.

— Бо доти мені наче і втрачать було нічого, — сказав він.

— Ти мені серце розіб’єш, пайкі сраний, — відказала вона.

— Я хочу дожити й побачити, що з тебе виросте, — відповів він.

Він розповідав, що Стиляги вже плетуть проти нього змови. Казав, що багато кого підозрює.

— Це кого ж?

— Кістлявого, наприклад. Ти його знаєш.

Він говорив про те, щоб покинути півострів. Просив її їхати з ним.

— Але куди, Ґ.?

— Може… аж на той бік?

— На ті срані картопляні ями?

— Без тебе я не поїду, дівчинко.

— Не знаю я, Ґ…

— Я все для нас облаштую. А ти поїдеш слідом…

У Новому місті у шпацірну годину вона обережно озиралася через плече — січеш? — але хвоста не було: ніякий шпиг-Стиляга за нею сьогодні не тягався. Вона звернула у найтихішу з кав’ярень Ділового бульвару. Старигань Менніон чекав на неї на високому табуреті. Він посміхнувся, але вона не відповіла.

— У чому річ, Стариганю?

— А мені здається, все ти знаєш, інакше не прийшла б.

— Я з ним бачитися не збираюся, Стариганю.

Він передав листа.

— Ти тільки прочитай, що він тобі написав, Маку.

Ніч на пустці

Північ.

Велика Пустка.

Хатка-фургончик.

І Дженні Цзинь, гола-голісінька на дивані.

Фургончик був довгастий, алюмінієвий, 22 фути завдовжки, а в ньому — розкладне ліжко, пузата грубка, запах нестерпного смутку, рипуча підлога й Ґант Бродрік. Ґант також був голий. Заплющивши очі, він силкувався згадати найтемніші з темних часів, які випадали на його долю, — щоб не кінчити.

Здійнявся вітровій, лютував десь над болотами, виспівував у димарі грубки — судячи з примарного гулкого голосу, погрожував: під цю зловісну пісню Ґант із похмурою рішучістю штовхався у Дженні.

Дженні Цзинь стояла на колінах і руках, задерши стрункий задок й затиснувши в зубах латунну люльку для трави. Вона через плече знудьговано озирнулася на Ґанта. У того, здавалося, серце ось-ось лусне. Він почервонів, спітнів, обличчя пішло плямами.

— Якщо треба ще п’ять хвилин, — сказала вона, — то гукни.

Кпини її голоском звучали так солодко, що це виявилося понад його силу, й він кінчив. Ґант повалився на спину й засоромився. Серце скаженіло в нього в грудях, як пітбуль.

Дженні Цзинь зиркнула на годинник на стінці.

— Навіть у три вклався, — сказала вона. — Ростеш.

Вона обернулася й сіла, притулившись до спинки дивана-ліжка, підібгала ноги. Знову підкурила свою люльку, глибоко вдихнула, видихнула зеленкуватий дим. Ґант зважився підвести на неї погляд. Вона по-кошачому посміхнулася.

— То от як це відчувається? — спитала вона.

— Що?

— Кохання.

— А ти цинічна як на свій вік, мала.

Вона поставила крихітні ступні на його хрипучі груди. Він накрив їх долонею повністю. Вона поворушила пальцями — десятьма зухвалими пучками. Зітхнула.

— То що робитимем, Ґанті, хлопчику мій? — спитала вона. — Тільки не неси тої пурги про те, шоб осісти на природі, капусту вирощувати.

— А чого б і не осісти, Дженні? Десь же треба старі кості притулить.

Вона різко затягнулася, потримала дим у роті, а тоді нагнулася, і накрила його вуста своїми, і з сичанням видихнула.

Очі у нього ошкліли.

Закашлявся.

— Мені не завжди заходить, — сказав він, тяжко дихаючи, і скривився.

Вона знову потягнулася і взяла його підборіддя у залізну хватку крихітної долоньки.

Зустрілася з ним очима.

— І нахєра це тобі, Ґанте, скажи, зроби ласку?

— Це я мушу ставить запитання, Дженні.

— Щось ти роздрочився, Ґ.

— А то ти ні, Дженні?

— Чого ж, я просто кажу. Треба ж якось згаяти довгу і самотню ніч, січеш?

— А в тебе хист до розмов, дівчатко.

Вона була малесенька. Підняла ступні з його грудей, перекинула через край ліжка-дивана. Підійшла до дверей, підняла защіпку, штовхнула двері проти вітровію. Визирнула в ніч. На небі над болотом кружляли зорі, дешевими брязкальцями підсвітлюючи краєвид.

Не озираючись на нього:

— Задумав лихе проти Альбіноса, Ґанте?

— А я б тобі таке сказав?

— Він своїх засранців повсюди розішле, Ґанте. Хтось уже й на цвинтарі лежить. Стрьомно в тебе тут, коли місяць розіллє світло, січеш?

Ґант, із широкою посмішкою:

— Коли він приходить у Допіль вечорами, Дженні? Зазвичай?

Вона плюнула тією ж усмішечкою через плече.

— Я тобі хто, наводниця? — спитала вона.

— Ти з ним трахаєшся, Дженні?

— А ти ревнуєш, Ґ.?

— Він узагалі як, об’їжджає хвойд на території Стиляг?

— Так уже вийшло, Цибатий узагалі ніяких хвойд не об’їжджає.

— Та невже?

— У нього, у містера Г., у шлюбі всього вистачає. Те косооке бабище в Бовісті дає йому стільки, що йому й того забагато.

А вона хитра — знала, куди бити, знала, де вкусити.

— Он воно що. То вони щасливі? Ну, Гартнетти?

Вона хитнула головою, вишкірила зубки, й він зрозумів правду.

— Щасливі? Та хто у сраному Боугані щасливий? На пошуки щасливців у наших краях купу часу можна вбити.

Вона зібрала одяг і почала вдягатися при тьмяному, жирному світлі свічки. Вітер лизав фургончик, вогники витанцьовували і знову стихали.

Як на Ґанта, то це не дівчина, а закрита книга. Вона йому нічого не сказала ні про Стиляг, ні про допільські кампанії, ані про пересування Логана Гартнетта. Попри це, вона вилася навколо, заходила до нього, погоджувалася з ним спати. Подейкували, що у неї на стволі були уже зарубки, і Ґант готовий був у це повірити.

— Не можеш побути ще трохи?

Вона навіть не завдала собі клопоту відповісти.

Знову рушила в ніч, полишивши понурого Ґанта на дивані. Очі в неї котячі. Пусткою вона ходить так само легко, як Дополем чи Манівцями.

Не спускай з неї ока, Ґанте.

Але він, хай там як, її цінував, і доки фургон зловісно рипів уночі, благав пробачення. Гидота це — коли кортить молоденької, а в самого вже п’ятдесятка за плечима.

Він ще трохи поварився у власних думках, а супчик то каламутний. Потім розгублено підвівся і вдягнувся. Кістки нили, розум оповила смутна втіха. Він вийшов назовні — скуштувати вітру. Ненадовго в голові прояснилося. Він заплющив очі і спробував повернутися у втрачений час, який ніколи вже не віднайти. Справжнього його смаку він більше не спізнає. А колись знав — Маку.

Ґант завжди ходив по самісінькому краєчку земель пам’яті. Будь-якої миті міг зашпортнутися і провалитися в пітьму, на той бік чи на другий. Спохопитися не встигнув би, як знову опинився б на бистрині почуттів. Звичайно, боуганська порода має іскри в жилах, проклята і благословенна пекучими пристрастями.

Картини втраченого часу рушили у стрімкий наступ. Коли їй було вісімнадцять. Коли вона з ним гуляла. Як вона з ним говорила. Як її вуста вигиналися, вимовляючи його ім’я.

Він рушив у ніч, труснув великою ведмежою головою, щоб позбутися спогаду, і трохи поплакав, а тоді висміяв себе за сльози. Ну ти й штучка, Ґанте. Ну ти і вляпався. Та ще й із ким.

Обережно, Ґанте.

Крокував рівниною Пустки. Вітровій нарешті нагнав йому в голову трохи здорового глузду. Згори блиснули жовтим очі дикої кози, що стежила за ним із вигідної висоти. Ґант змусив себе мислити тверезо. Під ногами простягався шлях їхнього спільного минулого. Тут твій крок, — думав він, — а тут мій. То твій крок, а це мій, через дні, з яких ми, Маку, вийшли, опівдні втраченого часу.

На півострові ностальгія — це приманка, вишкірена гачками.

Ґант повернувся на початку серпня. І одразу став жертвою наших рідних спогадів. На боуганськім білім світі час розхитаний, є в ньому щось плинне, минуле просякає в майбутнє, а минущу мить вхопити найтяжче. Ґант повернувся з кількома сотнями в кишені, в розношених черевиках і з підрізаним плечем, де вже почалося запалення, — і це все, що він заробив за останні 25 років. Жаркий літній день, вітерець ледве лизне, легіт у високих травах шепоче давні таємниці Пустки. Над підсохлими болотами ряхтіла чорна завіса мошви, озерця зміліли, над пагорбами стояло дивне умиротворення: незмінне, західне, зі смаком моря. Виднокіл мерехтів над маковими полями на нещадному сонці, а робітники трудилися й горбатилися над урожаєм. Виблякле світло на рівнині Пустки, далекий плач фадо[7] десь із пайківської рези. Він розтер собі ноги.

Коли добрів до довгого дому Стариганя Менніона, дихав тяжко і хрипко. Дім стояв у долині, й тихо дійшовши до місця, Ґант побачив, що двері відчинені. Це його не здивувало — Старигань давно вже літував теплі місяці у своїй резиденції серед Пустки. Ґант засунув голову в двері. Прихилився до одвірка, переводячи подих.

— Бенні, — сказав він.

Старигань, що сидів на кушетці у вогкій, загуслій від мух тіні, підвів погляд, але подиву не виказав.

— Що, заварив кашу, Ґанте?

Ґант закотив очі. Старигань підвівся і з жалем похитав головою.

— То хто ж тобі лікар?

— Я сам собі лікар, — сказав Ґант.

— Та заходь уже, а то качок розлякаєш.

Ґант вмостився в тіні довгого дому й нарешті перевів подих. Старигань ні про що не питав. Просто чекав.

— Не думав про те, де старі кісточки спочинуть, Бенні?

— Дай подумаю.

Старигань узявся до роботи. На плиті він поставив вівсянку, додав у вершки «Джеймсона». Накрив на стіл, став спостерігати, як Ґант повільно крокує кам’яними плитами.

— Це ти охляв дочасно чи маєш якусь байку цікаву, Ґ.?

Ґант скривився.

— Із ким поведешся…

Доки Ґант їв, Старигань розглядав рану в нього на плечі. Зняв з горішньої полиці пляшку з якоюсь смердючою рідиною, вмочив ватку і приклав до рани.

— А ти везунчик, Ґанте, ще трохи — і в легеню б, — сказав він. — Виглядає на те, що це на тебе з іржавим кинджалом пішли, так, хлопче?

— Варто з’їхати з півострова, — процідив Ґант, — та забуваєш, що в них ніяких манер.

Старигань змастив рану, як умів, побризкав її, щоб напевно, і Ґант здивовано зашипів від болю. Старигань подмухав.

— Ти мені повір, — сказав він, — я медбрат.

Дбайливо забинтував рану. До роботи брався сумлінно. Він свого часу не одну гарячу голову підрихтував.

— І чого ж ти, Ґанте Бродріку, сюди вернувся, я тебе питаю? Яка це химородна думка прозміїлася у твою тупу довбешку?

Постукав кісточками пальців по Ґантовій голові. А Ґант опустив ложку і мить подумав.

— Тягне мене у Велику Пустку, сам побачиш, — сказав він.

— А в місто Боуган?

— Може, нам про це, містере Менніоне, і треба поговорити.

На Стариганеву думку, і він її передав одним різким поглядом, Боуган уже не той, що чверть століття тому. Та він все одно сплеснув долонями й витанцював ту-степ[8].

— Хай там як, нудно не буде.

Ґант погодився: не буде.

— Мені тут нора потрібна, Бенні. Думками зібратися, розумієш?

Так і вийшло, що Менніон заселив його у фургончик. Велів певний час не висовуватися і тримати ніс за вітром, зважати, куди дме.

Фургон навіть аборигену-Ґантові складно було знайти. Він стояв з підвітряного боку при стіні старого кар’єра, тож бодай від лихих вітровіїв був захищений. Від боліт фургон відділяло озерце. Про такі озерця на Пустці кажуть, що там і дитя не втопиш. Води в озері темні, каламутні, по краях облямовані потолоченими очеретами. Там Ґант і осів: спостерігав, як літо вицвітає в осінь, слухав, як здіймається вітровій, знав, що й зима чигає ось-ось.

Він пройшов жовтневу ніч від кінця до краю. Він сягнув білої рівнини розуму, й там було спокійно. Він обхóдив рівнину колом. Під світанок вийшов на потрощені дошки старої притики на озерці — дерево вгиналося і стогнало під його кроками, дошки співали — і став на коліна, і відчув, як ззаду над ним нависають горби Пустки. Темна тінь гір проти невсипущого неба. Він відчув їхню присутність, відчув як велику ніжність. А тоді почув їхній голос.

— Тятку, — благав Ґант, — Тятку Сусе…

Манюня

Манюня Гартнетт лежала в ліжку в «Боуганському гербовому» готелі. Їй було 89 років і нудно. Вона виспівувала нудьгу частими зітханнями. Чорні оксамитові завіси в її номері на горішньому поверсі ніколи не розсували — Манюня стільки на Боуган надивилася, що до кінця сраного життя вистачить. Вона сиділа на дієті: міцний алкоголь, жирні колеса від болю довгого існування. Її на ліжку для молодят обклали пишними подушками, як особу королівської крові. Дні Манюні тягнулися довго, а тоді провалювалися в ночі: більшість ночей вона лежала безсонно, але щойно ті минали, нічого не могла про них згадати. Не могла прикрутити цих засранок. Щоразу, як у готелі вистачало напруги, аби запустити проектор, вона дивилася старі фільми на парусиновому екрані. Манюня любила старі фільми, ментолові сіги і мутити в місті воду. У Боугані правили Гартнеттівські Стиляги, й дехто руку давав навідруб, що стерно в Манюні — не меншою мірою, ніж у Логана. Вона розпізнавала всіх гостей за тим, як вони стукають у двері, й гукнула синові:

— Ану заходь до мене!

Вона розгледіла в нім тривогу ше до того, як він умостив свої довгі кості на кріслі коло ліжка.

— Ну і як ми зараз? — спитав він.

Вона, Манюня, піднесла крихку ручку до горла і затримала там тонкі пальці.

— Скоро вже кінцева, хлопче.

— Ти давно так кажеш.

Вони не цілувалися, не торкалися. Гартнетти телячі ніжності не розводили. Гартнетти — манівцівська порода до шпику кісток.

— І де тебе носило?

— Щойно за сьому перевалило.

— А я саме у морг збиралася, може, їм там цибатого блідого мудачка привезли.

— Заклопотаний був, Манюню.

— Заклопотаний він, вештається. А кіна мені не приніс?

— Приніс, Манюню.

Він передав їй плівки, вона їх уважно оглянула.

— А з Тебом Гантером[9] і Наталі Вуд[10] не приніс, нє?

— Нічого не було.

— Мовчи вже, халамиднику.

— Я старався, Манюню.

— У Теба й Наталі було прекрасне кіно.

— Ти весь час так кажеш.

— Кажуть, вони були не від того, щоб коксу задмухнути.

— Та ти що.

— Були фото з прем’єр.

— А в нас заводіяки з Висоток розбушувалися, Манюню.

— Наталі вічно ходила в горностаєвих пелеринах. Теб — у стрейчевих штанах і в’язаному джемпері. Бежевому!

— К’юзак каже, що всі панельки за нього, Манюню.

— А Вудсиха, звичайно, пускала слину на все у штанах. Упадала за мужиками.

— Я про Вилупка К’юзака кажу, Манюню. Так доносять. Клани за нього. За нього Макґроарті, Ленани, Саллівани…

— Про Теба, звісно, теж ходили солоні чутки. Але я ні слову не вірила з того, що казали про Теба.

— Інформація надійна, Манюню. Щонайменше три клани стануть за К’юза. А в них там психів ціле стадо, ага?

— Вони за словом у кишеню не лізли, коли треба було очорнити Теба.

— Він, Манюню, ось-ось піде в наступ.

— Ти ж розумієш, я не повторюватиму, що казали про Теба. Я рота не бруднитиму.

— І що мені робити?

Манюня потягнулася до плящини «Джеймсона», яку тримала коло ліжка, й хлюпнула добрячу порцію собі в чарку. Запропонувала пляшку сину. Він покрутив головою, заплющив очі, помасував пучками пальців перенісся. Закинув ногу в черевику на ліжко. Щойно та примостилася, вона її спихнула.

— Ти на мій пледик вважай! — сказала.

Скуштувала й посмакувала віскі. У неї на щоках зайнявся рожевий рум’янець, розганяючи сіре.

— А знаєш, шо мені снилося? — зітхнула вона. — Приїжджає до мене сам Фернандо Ламас[11], верхи на коні.

— Манюню, та послухай же ти мене. Вилупок К’юзак ось-ось спуститься 98 сходинками.

— А за часів матінки моєї, за Пеґґі часів, у Боугані 16 кінотеатрів тоді було. А зараз хоч один лишився?

— Тільки один.

— І нічого там не показують, крім лярв, які облизують інших лярв.

— Манюню…

— Заткнися, я думаю.

Вона заплющила очі. За боуганськими мірками вона була немислимо стара. Вона зосереджено кліпнула.

— То К’юзаки на Манівці лізуть?

— Не на Манівці, а в Димопіль. І на Висотках галасують, і по Наливайках. Барабани, кажуть, перетягують, готуються кричалки кричать.

— Маячня північняцька!

— То шо мені робити, мам?

Вона хитнула головою, відмахуючись від його страху.

— Це для Вовчика і хлопців — як валер’янка для кота, — сказала вона.

Він кивнув.

— На це і сподіваюся. Але якщо нам людей не вистачить…

— То кого покличем, малий?

Він меланхолійно поглянув на неї.

— Більшість мостів ми попалили.

— Це ти про кого? У нас що, геть нікого не лишилося?

— Якщо я не піду в дюни, не спробую поговорити з…

— Лляний, сраний Сусе!

Стихло. Обоє пробиралися крізь мовчанку. Гартнетти ніколи не приймали похапливих, необачних рішень. Нарешті Манюня заговорила.

— А з Юлом Бріннером[12] молодим нічого не знайшов? Ще коли в нього волосся було?

— Ні, Манюню. Зате «Блукачів» знайшов, підійде?

Він підняв плівки.

— Бачу, — сказала вона.

Ці короткі вечори, проведені разом, перетворилися на непорушний ритуал. Їм у товаристві одне одного наче від душі відлягало. Вона уважно придивилася до нього, й він від цього пильного погляду трохи здригнувся — вона зрозуміла це з того, як напружилися в нього плечі. А ще з того, як він підхопив з ліжка і нервово покрутив у руках контейнери з бобінами.

— Щось дивне в тебе на душі, — сказала вона. — Це через тих задротів північняцьких?

Манюня хвильку вичекала, а тоді додала:

— А вона сама як?

Логан сяйнув блідо-жовтою посмішкою.

— Сама прекрасно.

Манюня кивнула, ніби дуже задоволена.

— Я так чула, що Ґант Бродрік — досі чоловік показний.

Він пожбурив бобіни на ліжко й підвівся, щоб іти.

— На, — сказав він, — дивися свій хлам.

Хрипко засміялася йому вслід. Нашорошила вуха, щоб почути, чи він грюкне дверима, і зареготала ще дужче, коли таки грюкнув. Так мудаку блідому і треба, нíчого було женитися з тою задрипанкою заїжджою.

Вулиця де Валери внизу бриніла під повільним наступом ночі: до неї стягувалася непогамовна енергія. Так, а жовтень добігав кінця, обсипався з наших хирлявих громадських дерев, і на Боуган насувалася Біда з великої літери «Б».

Манюня радісно завовтузилася у безкрайому ліжку.

Димопільською говіркою

Пітьма спустилася на Димопіль. Глупої ночі то не місце, а пекло, світ сумних сновидінь по той бік мосту. На худеньких вулицях старі будинки хилилися один до одного: що ж тепер вдієш? Старі будинки мовби підтримували один одного, типу так. У Димополі так: вийми одну цеглу з купи — і ціла гора обсиплеться. Того Димополя — менше милі квадратної: місцина тісна, мала, напхана напхом, повітря нема, на повні груди не вдихнеш, вночі повітря відгонить дизелем. Генератори в Димополі трудилися на славу. Так собі й запишіть: навіть як увесь Боуган западав у пітьму, в Димополі щось та й працювало.

Димопільська безумиця походжала у своєму білому ковбойському костюмі, блискітками світила, керувала небесним рухом розлючених мартинів.

Беззуба хвойда-трансвестит із намальованими бровами волала щось у небо над мостом.

Люта й непередбачувана сучка-німчурка на ім'я Ангеліна волокла кудись на повідку лейтенанта Стиляг Мудака Берка.

Мудак і Енгі зайшли у «Кий і крейду» й вийшли.

Мудак і Енгі зайшли у «Край безу» й вийшли.

Мудак і Енгі зайшли у «147» і вийшли.

Куди це з’їбав Вовчик — от що хотіли знати Мудак і Енгі.

У таку пору на допільських вулицях залишалися здебільшого бульбожери — перепихнутися, пахнути на ніч люлькою, перш ніж потягнути Плаєм свої ниці душі через румовище Пустки.

Едмунд «Хапко» Леніган перейшов міст, ведучи за собою медвяну шістнадцятирічну білявку — свіженьке м’ясо, щойно на Висотках завербував, доросла, нічого не боїться, така за себе постоїть.

Зі шкірбарів, де день тільки починався, низько пульсувала музика — гриміли пружні баси, а дівчатка з першої зміни походжали, вертілися й ковзали, зблискуючи мертвими очима.

Рибні вози (Гартнеттові) відвантажували косооким для забігайлівок плавники, хребти й кісточки на юшку: яких дивоглядів тільки не плаває у нашій річці Боуган.

Лиця напідпитку зливалися.

Забігайлівки косооких, наливайки, дурман-салони.

Аж ось нарешті й Вовчик Станнерс виходить із каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей» — мужик-мужик, метр шістдесят у кепці, вельветовий ментик, десантні боти на шнурках.

І вертить своєю довбешкою рудою, щось виглядає на допільських вулицях.

Він набрів на Мудака Берка й Ангеліну перед «Краєм безу».

Щось наш Вовчик сердитий, подумав Мудак, і то була правда.

— А ми тебе шукали, Вовче.

— А я Дженні шукав, нє? Ти Дженні срану не бачив, га?

— Ні, Вовче.

— Я кажу: ти Дженні ніде не бачив, Мудаче?

На мармизі Вовчика шалено вертілися очі.

— Я ж сказав, що не бачив, Вовче.

— То куди ж вона, значицця, з’їбала?

Погань у боуганському повітрі мала багато відтінків, і ревнощі серед них — далеко не останній.

— Не знаю, Вовче. Не бачив…

Вовчик розвернувся й, не спиняючись, задер ногу і копнув двері дурман-салону, закряхтів від зусилля, здається, трохи заспокоївся й пішов патрулювати Допіль і полагоджувати нічні справи.

— Що від Альбіноса чути?

— А те чути — Кантіллон.

— Сьогодні треба?

— Так кажуть.

— То давай зробим. А ти того продавця риби не бачив, Мудаче?

І справді, бідолашний Деккі Кантіллон обрав не той вечір, аби прогулятися Дополем. Ніби не досить того, що він скаче у гречку з бабою власного кузенка — невезучого Джера Ріда, вправного м’ясника, — так він ще й на димопільське м’ясце руки розпустив.

— По бабах пішов, так? — спитав Вовчик.

— У свіжині-за-гроші буде, де б то ще, — підтвердив Мудак.

Ангеліна сіпнула повідок, хлопці рушили за нею, і справді, незабаром із допільської імли виринув Кантіллон.

Кантіллон був худий, як хорт, із лускою на руках, як у скумбрії, десь за сорок, із різкими рисами, картяр, пальця в рот не клади, виразний французький ніс ніби для того й виліплений, аби свіжину винюхувати, густе волосся зализане назад повною жменею лаку з ароматизаторами, верхні п’ять ґудзиків бузкової блузи розстібнуті проти ночі, хоча в Боугані стояв глибокий кінець жовтня, нависала недобра західна зима.

Деккі брів вузькими вулицями, куди шнобель веде.

Ангеліна і хлопці рушили за Деккі.

Він прочісував поглядом усе віком від 14 до 68. До всіх прицінювався, від кісточок до пупа. Погляд мисливця. На таку би заскочив, подумав він. З такої хоч воду пий, подумав він. О так, такий як вийде на пошуки свіжини, то вже не розслабиться, очі, як на ниточках, — зирк направо, зирк наліво, зирк прямо — але… ой.

А назад і не подивився?

Ні.

— Мочити рибника, так Альбінос казав, — пояснив Мудак.

— Геть мочити?

— Ну, він же з чужою бабою муте?

— Цибатий таке не любе.

— Оце точно, Вовче.

Вони пробиралися крізь димопільські натовпи, як тіні, тримаючись на певній відстані від своєї здобичі.

Вони вміли дочекатися слушної нагоди.

Рибник прослизнув у наливайку.

Перекинув кілька чарок, які й коня звалили б, спробував полапати силіконові цицьки барменки-українерки.

Весь цей час із вулиці за ним спостерігали.

Вовчик затарився кошиком смаженої курятини, запропонував Мудаку ніжку, Мудак узяв, облизав дочиста, кістку викинув, жирні пальці дав облизати Ангеліні, і та їх добряче вичистила.

— Я, буває, псіхую через тебе і сучку цю, — сказав Вовчик.

Мудак знизав плечима, Ангеліна пустила слину.

Кантіллон обходив кишла одне за одним, але нічого ніде не купив — шукав кращу ціну, а хлопці з собакою йшли за ним. Нарешті він рушив до дюн.

Той край Димополя, який ближче до дюн, найдешевший. І покупці там відповідні. Найгірші лупанарії, найзанюханіші галереї наколок — усе там. Атмосфера теж дивна: це через дюни, що починаються одразу за містом і дають ім’я дільниці. Жаскеньке місце, ті дюнові рифи. А ще там люті пайкі господарюють — їхні вогні палають навіть глупої ночі, піщані пайкі, так ми їх називаємо, — а безумне море знай собі темніє, одвіку й довіку.

Рибник звернув у порожній бічний завулок.

Це він дарма.

Вовчик Станнерс раптом безгучно виріс у нього при боці.

Й ласкаво так:

— Поговорим, пане Кантіллоне?

Так, а Мудак Берк — з другого боку.

І жвавенько так:

— То як воно, Дек?

Так, а Ангеліна щасливо крапає слиною.

Повели його хлопці в глиб вузького завулка, й море щурів розступалося перед ними.

Від них мовби іскрило електрикою.

І сіре море розступалося.

Енгі задзявчала на щурів, але Мудак її зацитькав. Обережно-преобережно хлопці завели чоловіка у дальній кінець завулка.

— Це до чого, хлопці?

Треба визнати, що його голос навіть не тремтів від страху. А толку? Вовчик підскочив, як танцюрист, — всього на мить завис у повітрі, але цього саме вистачило, щоб копнути Кантіллона точнісінько в перенісся.

Тихий тріск: м’язи, зв’язки, кров.

Цей удар — милосердя: Деккі вирубився — добраніч, Димопіль! — повалився на стіну й осів, і щойно він опинився на землі, як Мудак Берк поставив закаблук високих бутсів 39 розміру йому на трахею й різко наступив, а Енгі на повідку злизувала вже пролиту кров.

Вовчик тим часом раз у раз товк своїми десантними бутсами просто чоловікові по лиці — радий трудитися, хлопчик наш — тож мине чимало часу, перш ніж полісія встановить, як це м’ясо звали.

Вони й по ребрах пострибали — ті кришилися, як риб’ячі кісточки.

Ангеліна витанцьовувала.

З завулка хлопці вийшли краєм, ближчим до дюн. Швидко зиркнули наліво, швидко зиркнули направо, вирулили на жвавіші димопільські вулиці вздовж річки.

— У мене стоїть, — сказав Мудак.

— Я б поїв, — сказав Вовчик.

Ангеліна металася на повідку, вона хотіла вернутися у завулок, вона хотіла продовження банкету, але її потягнули далі й присварили:

— Забудь, Андж!

Димопіль бринів. Гукали дівчата, репетували, зазивали. Продавали дурман, белькотіли пісні, мішали макарони. Вовчик Станнерс і Мудак Берк із сучкою-німчуркою Ангеліною розчинилися в темряві, й коли вони пройшли повз мене, я побачив бруд у їхніх очах.

О цій порі я люблю на самотині прогулюватися допільськими корабельнями. Я люблю дивитися з річки на дахи Манівців і на Висотки за ними.

Я люблю, коли ріка наповнюється вогнями міста.

Лист Ґанта до Маку

Люба Маку,

а я тебе кілька днів тому бачив на вулиці Дев. Я не знав чи тебе впізнаю стільки часу спливло дівчинко але мене вразило як мало ти змінилася. Вряд чи можу сказати те ж про себе я б сказав мої роки всі на мені у моєї породи завжди так ми своє життя носимо на обличчі. Я не хочу завдавати тобі горя Маку. Коли я побачив тебе у четвер мені стало ясно що його у тебе й так предостатньо. Не буду я судити те життя яке ти собі створила у мене теж життя не конхвети й букети. Але це не значить що я не мріяв про життя яке могло би бути якби все сталося не так як сталося. Я побачив тебе Маку й хотів підійти але це було б до тебе несправедливо. Ще ні сказав я собі ще не зараз. Минуло 25 років а мені й похвалитися вважай нічим я не дуже знаю коли саме став почуватися старим але ж почуваюся ти мені повір мабуть у мене були темні часи як у всіх але ж нікому не буде користі з того щоб думати про темні часи. А здається я вийшов звідси тільки кілька тижнів тому. Відтоді зі мною чого тільки не було можеш собі уявити відколи я ступив на Високий Плай то був тяжкий день ти повір він мене змінив. Я багато в чому вже не той ким був я робив багато того чим не пишаюся Маку. Я не одружився хоча жінки були. Я ніде не осів. Кажуть дітей у тебе нема це шкода тобі треба було стати матір’ю тобі пасувало б.

Живу я у Пустці і збираюся жити там скільки мені ще лишилося дай ТС щоб це було не просто сезон чи два. Не можу сказати що був щасливий відколи вернувся кілька місяців тому не можу сказати що колись іще буду щасливий знову але все одно тут тихо і це мені підходить це заспокоює мої старі кості. Ти знаєш Пустка завжди була для мене особливим місцем. Ти знаєш що я відчуваю до цього місця і ти зрозумієш як мені тяжко було так надовго із ним прощатися. Я повертаюся сюди без наміру завдати тобі прикрощів.

Я хочу з тобою побачитися Маку. Я хочу на тебе подивитися й не говорити дурниць я хочу на тебе подивитися й побачити яка ти стала. Я хочу тебе обійняти. Вибач що пишу тобі таке але не маю вибору мушу. Я черв я знаю що повернутися після такого часу завдає тобі прикрощів що це тяжко й боляче. Ти мені якось дещо сказала цікаво чи ти ще пам’ятаєш. Ти сказала хай би що сталося ми будемо разом. Пам’ятаєш? Мабуть юні дівчатка таке мелють а та дівчинка була закохана але я стільки років у це вірив це стільки років мене підтримувало мене утримувало від краю могили Маку.

Я тебе досі кохаю. Облуплені страшні слова розумію і раз я їх записав то може по правді я таки хочу зробити тобі боляче. Може я вірю що так тобі і треба. Ми робимо свій вибір і мусимо з ним жити. Може здатися що це безумство писати ці слова після стількох років але ж ось тримай сама розбирайся я розбирався з ними так довго.

Коли ми ходили Манівцями і ми були малі у Боугані мені здавалося що серце ось-ось виплигне мені з рота. Я клав руку тобі на поперек ніби з даху стрибав. На лиці велика м’яка посмішка а це ж я був головний крутелик у місті. Ти така маленька була. А ще ти зі мною говорила так тихо майже пошепки і навіть не цілувалася зі мною стільки тижнів.

Вночі ми блукали Манівцями і спускалися до річки. Я досі чую річку літньої ночі коли ми сиділи на кам’яних сходах а ти схиляла голову мені на груди і завмирала. Я вірив що ніщо що ніхто не стане між нами Маку. Я собі кажу що повернутися сюди це розірвати пута якими ти досі мене тримаєш. Усі ці роки всі ці темні часи я відчуваю на собі доторк і це завжди твій доторк. Я бачу тебе сімнадцятирічну, вісімнадцятирічну так досконало чітко до останньої деталі кісточки під шкірою насуплені брови коли ти хвилювалася за мене бо на Манівцях були заворушки. Я певен що ми пішли не тим шляхом і те що я бачив із твого життя з Гартнеттом не переконує мене нібито це не так.

Дні мої тепер минають тихо. Якісь місця ти мабуть пам’ятаєш бо ми туди ходили. Ми лежали у високій траві пам’ятаєш Маку. Це у Боугані все міняється а Велика Пустка лишається незмінна. Живу не в палаці але тут затишно сиджу я старий над болотами перед пузатою грубкою. Якби мені раніше сказали що з мене буде я б посміявся. Хоча скажу знову коли я побачив тебе кілька днів тому на вулиці Дев мені подих перехопило від років яких на тобі не видно від того яка ти мені близька. Рухалася ти точнісінько так як я пам’ятаю. Ти не подумай я за тобою не шпигую але раз побачив і відвернутися не міг.

Я повернувся в Пустку назавжди і я хочу з тобою побачитися Маку. Навіть якщо це мене вб’є я хочу з тобою побачитися. Я прошу тільки про одну зустріч. Місце і час вибирай сама. Стільки часу минуло а мені досі є що тобі сказати і краще сказати це особисто. Дай мені знати через містера Менніона чи можна домовитися про зустріч. Благаю знову почути моє ім’я з твоїх вуст було б раєм.

Сподіваюся я скоро знову від тебе почую, дівчинко.

Ґ.

Хто тут верховодить?

Дом Ґлісон — жирнозадий новинар — ішов, свіжо-поголений, вулицею де Валери, а на обличчі в нього видно було сліди бритви. У ніжно-блакитному костюмі в стилі «зут»[13] і в підбитих цвяшками черевиках, якими він завзято витанцьовував по тротуару. А витанцьовуючи — як на товстуна він вправно тримався на своїх копитах, — він тужливо позирав на Велику Пустку. Він сповільнився, а потім узагалі завмер і опустив погляд на свої маленькі ніжки. Підніс пучки пальців до губів. Прикусив.

— Та Ґантові ж копа скоро, містере Менніоне, — прошепотів він. — Не буде ж він пробувати приставити їй свій шланг-мустанг на цьому етапі?

Старигань, який із настанням нічної прохолоди загорнувся у плащ від «Кромбі»[14] й насунув на голову капелюха у формі поркпай[15], тільки підвів брови. Він сидів собі на парканчику на вулиці Дев, наче просто витрішки ловив.

— Кохання, Доме, річ незвідана, і може тривати довго.

— Тоді не можна, щоб Гартнетт пустив це на самопас, містере Менніоне.

— Діло кажеш, Великий Д. Він повинен влаштувати Ґантові привітання на славу. Місто дивиться. Муніципалітет дивиться. І жона його дивиться, січеш?

У місті острах змішувався зі збудженням. Сильні світу сього зійдуться у двобої, а коли на герць стають велети, маленький світ двигтить. Чекаємо не дочекаємося.

— Він шукав Ґанта за містом, у Пустці, містере Менніоне. Не міг же я йому не посприяти…

— У Пустці, Доме, я б за Ґ. не переймався.

Старигань підбадьорливо посміхнувся, і там, під ліхтарями вулиці Дев, Дом, захмелілий від міських інтриг, знову почав пританцьовувати. Стегнами повихляв. Покрутився. Похапав ротом повітря, як рибка. А тоді підморгнув і прошепотів:

— А кажуть, що коли бабу ту грають, у неї очі косити перестають. Це правда, містере Менніоне?

— Так кажуть, Доме.

Дом забулькав, підвів очі на зорі й закружляв із ними. Йому було п’яно й весело.

— Біда нам із тим коханням! — заволав він.

— Що є, то є, Доме.

Газетяр озирнувся своїми баньками через плече, ніби за ним хтось міг спостерігати, а тоді схилився до Стариганя.

— А ше, ясно, шо в нас, і крім Ґанта, є проблеми.

— Тільки не заводь про К’юзаків, Домініку, будь ласка.

Дом трагічно схопився за груди. Прикинувся, наче ось-ось безживно впаде на бруківку.

— Ангіна моя! — захрипів він.

Старигань зміряв його розважливим поглядом.

— Якщо Затишшя урветься, ми всі можемо зробити па-па трамваю на Бовісту, Доме. І всім забудовам, чуєш?

— Як церковний дзвін, містере Менніоне. Чого Боугану не вистачало, так це кривавої зими, ага.

Старигань зліз із парканчика, й вони рушили до Допільського мосту: у Боугані стояла така година, коли джентльменам хочеться розваг.

— І до кого звернемся? — спитав газетяр. — Хто зараз насправді рулить Боуганом?

— У тім і питання, Доме, — сказав Старигань. — Питання з великої букви П, січеш?

Йолопи з поліси перегородили вхід до димопільського завулка.

Роззяви з дюн витягали шиї, аби роздивитися, що ж там за ними.

— Ану назад, засранці! — волала полісія. — Нам носилки тре сюда протягти, ага!

Якийсь розумака з натовпу не розгубився!

— Носилки йому поможуть, як мертвому припарки!

Натовпом прокотилося низьке хихотіння, навіть полісія доброзичливо долучилася. Боуган зроду-віку (й донині) був сам для себе нескінченним джерелом веселощів.

У завулку поліспектор опустився на коліна біля скривавлених решток і уважно придивився до слідів черевиків на посинілій плоті.

— Стиляги, — прошепотів він.

І показав салазі — малому роззяві щойно з Пустки, що стояв на колінах біля нього.

— Оце бачиш? — спитав спектор.

Він показав на специфічний слід черевика з набійками в калюжі крові.

— Це нам каже, що тут погуляли с-сини, — сказав він молодому. — А що це ще каже?

Роззява був із кмітливих. Він встав, повернувся до натовпу, що зібрався біля пащі завулка, й гучно звернувся до них.

— Знову самогубство, хлопці.

— Молодець, — прошепотів спектор.

Від річки на них накинувся вітер, різонув холодом, як ножем, сягнув кісток.

Ось і насувається на нас західна зима.

Манюня Гартнетт увімкнула кіно Маріо Ланци 1952 року — Пеґ тоді було вісімнадцять; вона завжди вираховувала, скільки років було її матері, коли зняли той чи інший фільм. Фільм називався «Тому що ти моя» — Ланца там ще «Гранаду» співав, легені у хлопця, як міхи. Вона хильнула «Джона Джеймсона» з чарки й закрила банку таблеток, розслабила старі кості й наготувалася насолоджуватися потоком транків і тремом голосу юного тенора.

Манюня в центрі.

Перед Манюнею сяють ліхтарі.

Пролунав знайомий стук у двері — такий стук завжди звучав пізно. Вона відповіла різким посвистом.

Зайшла Дженні Цзинь, сіла коло ліжка, налила собі віскі. Закинула свої мініатюрні фатальні ніжки на ліжко. Манюня чуло поклала на них долоню.

— Які там надворі поведенції, Дженні-зіронько?

— Та які там, Манюню, поведенції. Шо свині, шо собаки.

Манюня примружилася, розгледівши сліди зубів у Дженні на шиї.

— Це той твій Вовчик малий на тебе пащу роззявля, зіронько?

Дженні витягла косячок із кишені на цицьці своєї білої вінілової куртки. Спалила засранця нафіг.

— Це хай я собі тим голову мащу, — сказала вона. — Ану давай сюди, почуєш свіжину — захитаєшся.

Старшій пані вона розкаже рівно стільки, скільки треба, й ні слова зайвого.

На Бовісті Маку з Логаном спочили на ложі свого довгого шлюбу й тепер похмуро горнулися одне до одного під наступом зими. Він вперто принюхувався до неї, вишукуючи зрадливий запах — тавро іншого, але обману не виявив.

— Ти, бля, не смій мене кинути, — сказав він.

Мудак Берк і Вовчик Станнерс простували Великою Пусткою під величним шатром пітьми. Дійшли до потрібного повороту на Високому Плаї, і звернули, й вийшли на стежку хребтом, що оминала гранітний пагорб, і незабаром перед ними замаячив Восьмимильний міст — ніч справді була безмісячна, як старий і обіцяв, тож вони підійшли до води і спустилися берегом, а тоді майнули під арку моста.

Старий таки на них чекав.

Його за литки прикрутили до опори мосту, руки також зв’язали, більшість шкіри злупили, горло перерізали нафіг і спустили кров, як свині, так що вона чорніла під ним, та ще й очі вичавили — остання вишенька, шукай тепер наводки! Те, що лишилося від його шкіри, звисало білим клоччям і дрантям.

На опорі мосту прямо за підвішеним старим кров’ю вивели два слова:

Мудак поглянув на Вовчика.

Вовчик поглянув на Мудака.

Вони притьмом рушили до Високого Плаю.

Ніч на Великій Пустці приносить острах і пориви вітровію, що розхитують Ґантів алюмінієвий фургончик. Серед повівів кричав, як фагот, бугайчик, ця сумовита птаха, а знадвору долинали загадкові шелести й шепоти, що лоскотали й без того розхитані Ґантові нерви.

Пульс досі не прийшов до норми.

У голові каша.

У вухах реве гарячий вітер.

Він здригався й напружувався від кожного звуку. Він благав ніч про прощення. В ногах пекли холодні зашпори віку, й, підвівшись із табуретки, він застогнав так само, як стогнав, сходячи в могилу, його бідолашний батько. Навіть стогін дістався йому у спадок. Він слухав вереск нічних істот надворі й мурмотіння в очеретах.

Він загорнувся в ковдру і задмухнув свічку. Він вийшов у пітьму. Він знав, що краще бути в ній, стати її агентом, аніж сидіти і тремтіти від почуття вини у фургоні. Він заплющив очі і спробував призвичаїтися до її близькості, її частоти.

Він ішов верховиною, а по той бік болотистої рівнини горіли боуганські вогні — Вавилон палав у жовтневій пітьмі.