Льодовиковий період

1

Я не знав, що про все це думати. Могло бути — це ще не означає, що справді було. Я ще жив і сподівався, але, можливо, був уже приречений, і для мене теж визначено місце на санках, які безцільно кружляли засніженим полем. Сивий жеребець боявся прірв у горах, боявся й своїх мертвих пасажирів. Пильно розглянувши сліди в снігу, я пересвідчився, що кінь із санками кілька разів оббіг довкола готелю й лиш тоді зупинився біля дверей. Щоб не дивитися на них, я заплющив очі.

Колись тут скрізь вирувало життя, ніхто нічого не боявся, про небезпеку люди задумалися надто пізно. Навіть слова Ксенії «надто пізно» спізнилися на кілька годин, днів чи тижнів. Треба було сказати й зробити ще так багато, але ніхто нічого не робив. Життя вимагало свого, у першу чергу ми мусили подбати про найнеобхідніше ще тут, у цих чотирьох стінах. Ксенія викликала в мене палку любов, хоча я кохав іншу. Близькість цієї жінки мене бентежила, але незвіданої далини та прірв я сахався, як той кінь за вікном. Бути запряженим конем, авжеж, з цим я вже б змирився, але не для того, щоб возити трупи… Зараз я був наче паралізований, ба навіть не міг крикнути, щоб нагнати звідси сивого жеребця з його жахливими подорожніми.

Зціпивши зуби, я зносив поразки й, нічого не слухаючи, з розгону наштовхувався на те, що здавалось незмінним. Переконати мене в тому, що не варто знову розганятися й починати все заново, було неможливо. Сповнений надій, з болем у душі чи обуренням, я занотовував усе, що бачив у світі, порядок чи безлад, занотовував таким, яким заставав. У В’єтнамі, на Кубі, в Кельні і на горах Караванкен, на березі Чорного моря, на Нілі і Брахмапутрі, в сонячній бухті Сан-Франциско й у сірому кам’яному Нью-Йорку я зустрічався з чоловіками й жінками, тихими або відчайдушними хлопцями й старими людьми, які переважно хотіли одного й того самого: жити без убивств, без бомб, голоду й гноблення. Кожен з них був мені близьким, якщо він більше, ніж усьому іншому, довіряв добрій силі розуму: нашій силі.

Ні санки, ні кінь, ані закляклі, обернені до мене спиною постаті не підказували, звідкіля вони взялись. Можливо, то були люди, яких я знав, які втекли з містечка по той бік гір, де влітку й узимку я почував себе майже вдома. Деякі тамтешні люди ще зберігали речі й спогади з часів Гете, Шіллера та їхніх жінок, коханих і друзів. Один дядько розповів мені про свого прапрадіда, який, везучи в кареті пана міністра Гете до рудника, ледь не відправив його з обриву на той світ.

А можливо, що ті пасажири на санках приїхали з-за кордону, втекли, як Аншюц. Ева переповідала мені розповідь Аншюца про вантажну машину з ракетами, яка зіткнулася з автоцистерною, загорілась і наїхала на будинок. Ева запевняла, хоч я спочатку не вірив, нібито Аншюц чув по радіо передачу, в якій закликали всіх мешканців цієї місцевості евакуюватися. А тоді, він уже сидів у поїзді по цей бік кордону, стався вибух і надзвичайно яскравий спалах.

Я писав у своїх книжках про живих і мертвих, писав про близьке й далеке, особливо любив змальовувати своє рідне місто, зруйноване в останні тижні війни і ще й досі не повністю відбудоване, хоча по війні минуло кілька мирних десятиліть. Щоб створити нову форму суспільного життя, яка нікому б не загрожувала, потрібні були час, жертви й невдачі, й таку форму навіть ми спочатку, охоплені ентузіазмом творення, вважали утопією. Пишучи, тобто по-своєму беручи участь у цьому будівництві, я мучився сумнівами, але, сліпо захопившись, разом з усіма причетними, всупереч усьому, сподівався, що ми можемо впливати не лише на сучасність, але й на майбутнє. До певного часу й тут люди лишали свій слід. Чи в піску, чи на гарячому асфальті, але слід лишався після кожного.

Сивий жеребець, який досі стояв нерухомо, стріпонувся й шарпнув санки. Зателенькали дзвіночки, й кінь понісся в напрямку гір, наче хотів чимшвидше зникнути за тими горами. Я з полегшенням зітхнув. Поки ніхто з нашого будинку не лежав на цих санках, остаточно нічого не можна було сказати, не вступила ще у свої права смерть, після якої не було б уже нічого.

2

Старий Максим наполіг, щоб я й Ксенія повернули взуття. Цього разу він заховав його так спритно до вази під зів’ялою квіткою, що ніхто не помітив. Можливо, більшість людей нічого й не бачила, крім тих санок за вікнами.

Роздаючи на сніданок дрібненькі шматочки хліба й водянисту каву, офіціант Рудольф люб’язно цікавився нашим здоров’ям. У своєму бездоганному чорному костюмі, білій сорочці зі сріблястою краваткою, свіжопоголений, напахчений одеколоном, він був серед нас найпомітнішою постаттю. Рудольф видався мені трохи нереальним, бо сновидою ходив від одного до іншого. Але, нахилившись над моїм плечем, доливаючи мені кави й розливши кілька крапель на скатерку, він шепнув:

— Даруйте, будь ласка, це від хвилювання.

Від нього пахнуло спиртним, рука тремтіла. Коли, ми встали з-за столу, Рудольф, як завжди, прибрав посуд і хотів був зникнути.

— Непоганий актор, — сказала Ксенія, поблажливо посміхаючись.

Я пішов слідом за Рудольфом на кухню і запитав, чи не знайдеться й для мене келишка коньяку.

— Звичайно, — відповів він, причинив двері, таємничо обернувся до мене спиною й дістав із серванта два по вінця налиті келишки. — Інакше такого не можна було б витримати. Останню війну я теж добре пам’ятаю.

Дружина й діти офіціанта жили в місті, звідки доктор Тодоров прибув сюди після вибуху.

— Доктор — фахівець на всі руки, був навіть у Японії, бачив Хіросіму й Нагасакі, — мовив Рудольф. — Проте нічого не знає про мою сім’ю, я його вже сто разів про неї розпитував.

Не встиг я випорожнити свій келишок, як Рудольф налив мені ще один. Він схвильовано заговорив про політику, котра, на його думку, вислизнула з рук навіть найрозумніших людей.

— Ви, певно, думаєте, що я п’яний і не сприймаєте мене всерйоз, — сказав він і похитав головою. — Ні, я це давно передбачав і дивувався з того, як більшість проводила тут своє життя, розгульне життя, навіть не думаючи ні про що; іноді я стояв позад клієнтів за столом, дослухався до їхніх розмов, і мені хотілося їх узяти за барки: чому ви не збагнете, що уже за п’ять хвилин дванадцята?

В готелі «Артус» Рудольф працював давно, готель став його справжньою домівкою. Зі своєю сім’єю він бачився дуже рідко, лише під час відпустки або коли випадало кілька вільних днів підряд. Рудольф махнув рукою, мовляв, змирився з усім. Його дружина пішла своїм шляхом у житті, вона, мовляв, не цікавиться політикою й книжками, котрі він приносив додому й читав у вільні години.

— У Жуля Верна, а тим більше — в Джека Лондона й Сінклера Льюїса чорним по білому написано, що нас чекає, — розхвилювався він, почервонівши й увесь час хапаючись за келишок.

Він анітрохи не сумнівався в тому, що це американці підірвали в центрі Європи атомну бомбу.

— Через недогляд або щоб нас залякати. В кожному разі це — божевілля, — обурювався він. — Безглузді злочинці, це все вони! Щодня про це можна було почути, про це вони сурмили на цілий світ. Вони самі казали, що першими нанесуть удар! А ми сиділи склавши руки й балакали про мир. Мир має бути озброєним, — Рудольф прихилився до серванта й сердито махнув рукою. — Принаймні тепер мусить щось статися, нам же не набридло життя. Чи, можливо, комусь воно вже набридло?

Він не був п’яний, однак на всі мої пояснення відповідав лише словами: «Ну й що? Що з того?» Його обурювало, що на кожного дрібного злочинця чекає заслужена кара, а ось організаторів масових убивств вона минає.

— А якщо завтра знову скинуть бомбу, й післязавтра, й післяпіслязавтра? Тоді найбільше, що можемо зробити, — це самим себе висадити в повітря, іншого не лишиться. І тоді сконають усі, усі люди накладуть головою за те, що ми так довго закликали тих злочинців до миролюбства. Повісити їх усіх, перестріляти, закинути на Місяць!

Рудольф вибачився, що забув долити мій келишок. У своєму елегантному костюмі він став переді мною в позу й сказав:

— Ця мертва тиша доконає мене.

Дзенькнувши своїм келишком об мій, він кивнув мені й упівголоса завів якусь пісню. Лише за хвильку я впізнав мелодію пісні «Небо Іспанії» й здивувався тому спокоєві й врочистості, які раптом охопили цього чоловіка.

— Знаєте що, — сказав він несподівано і знову заговорив про бомби й організаторів масових убивств. — Зараз вже ніхто не вірить у бога. Найменше вірять у нього ті, кому належить боятися його кари. Якщо ми всі мусимо за це поплатитися, то лише тому, що вже ніхто не вірить у бога. Інакше ті, що повинні були б чогось боятися, боялися б.

Спершись на шафу, він пив і говорив про бога. Очі його дивилися на мене, слова ледве можна було зрозуміти, пошепки він називав винних поіменно й відносив на їхній рахунок усі смертельні злочини. Коли почав повторюватися й виголошувати прокльони, я відвернувся й вийшов з кухні.

— Мосьє, — гукнув він мені услід. — Ще по одній? Чи на цьому баста?

3

Баста. На столі не було більш нічого. Все виметено до останку. Годі пиячити, в усьому має бути ясність, не треба самим себе заводити в оману й дозволяти дурити себе іншим. Не думати ні про помсту, ні про справедливість милосердного бога, не думати навіть про скруту, в якій опинилися. Думати про те, щоб вижити!

В будинку вже не було тиші. За прибраним столом сиділи Ксенія, Максим, доктор і лісник Андреас. Залізничник Карл-Гайнц підмітав вестибюль. Діти гасали вгору й униз сходами, серед дітей був і той русоголовий, котрий вночі оплакував кішку. Кілька чоловіків і жінок стояли біля каміна. Побачивши, що я виходжу з кухні, вони покликали мене до себе.

— Ви ж це теж чули? — Дехто почав угадувати, що за гуркіт чути з долини.

— Це, певно, танки або важкі гармати, які займають на кордоні бойові позиції, — казали інші.

— Звичайно, то наші, — запевнив залізничник. Він, посміхаючись, підійшов до мене й весело, по-дружньому, простяг руку, наче між нами нічого не було. — Я добре розуміюся у таких справах, я — резервіст. Незабаром ми дізнаємося ще дещо.

Я підійшов до виходу й, незважаючи на те, що старий Максим невдоволено зиркнув на мене, відчинив двері. Блискуче сонце, що стояло над засніженими горами, осліпило мене, я на кілька секунд заплющив очі, мені теж видалося, ніби десь далеко чутно гуркіт моторів — гуркіт, котрий, як не дивно, чомусь нагадував мені пісню офіціанта. Рудольф твердим кроком вийшов слідом за мною надвір.

— Я — не п’яний, — запевнив він мене знову, — я вже знаю, що сталося.

Трохи звикнувши до різкого світла, я втупивсь у сліди на снігу, у відбитки моїх і Ксенії черевиків, у Евині й Аншюцові сліди, які вже майже згладилися, у зловісні кола, виписані санками аж ген до порослого лісом косогору.

Офіціант нахилився до мене й шепнув на вухо:

— Якби ми пішли, то вже могли бути там. — Він ухопив мене за руку й показав на захід, до кордону. Його розстебнутий піджак лопотів на морозному вітрі, а йому було байдуже, проте у мене на очах з’явилися сльози. Я хвильку захоплено дивився на нього, та він дихнув на мене перегаром, і це розвіяло чари. Рудольф учепився за мене, бо не міг утриматися на ногах, і я насилу довів його до будинку.

— Мій любий друже, — белькотав він, — я в курсі справи. В кожному разі на мене можете розраховувати.

Я посміхнувся, й ми з директором занесли його до кімнати. Директор мав Рудольфа за непоганого хлопця.

— Лише розлучення з дружиною вивело його з рівноваги. — На столі біля Рудольфового ліжка лежали книжки англійською і французькою мовами — твори Белламі, Верна, Лондона, Льюїса, Шекспіра, Війона й Уолта Уїтмена, яких він, мабуть, читав в оригіналі. Все це були старі видання, бібліографічні цінності, за які він, очевидно, сплатив купу грошей.

— Це — його хобі, — пояснив директор, який помітив моє здивування. — Іноді я думаю, хоч нарікати на нього не маю причин, що він обрав не ту професію.

Я гортав книжки й після того, як вийшов директор. На полиці, в розчиненій одежній шафі, навіть на підлозі лежали стоси книжок, серед них були й найновіші видання, деяких з них я взагалі ще не бачив. Я помітив, що Рудольф спостерігав, як я копирсаюся в його речах.

— Ну, брате, — сказав я. — Тепер знатиму, де в разі потреби можна дістати літературу.

Він схрестив за головою руки й, посміхаючись, відповів:

— На безриб’ї й рак риба.

Більше він нічого не сказав, заплющив очі й заснув чи принаймні вдав сплячого. Він ще перед тим трохи послабив краватку й розстебнув піджак, а його черевики з грюкотом упали додолу: він був єдиним у цьому будинку, хто ходив узутий. Ніхто його ні в чому не запідозрював, навіть я, риючись у його книжках, не міг здогадатися, що для нього більше важить — реальність чи світ фантазії. Куточки його рота засіпалися, коли я рушив; здавалось, він і досі насміхається з мене чи шукає в собі відповіді, якої не міг знайти в купах тих книжок.

4

Коли я спускався вниз, діти співали й стрибали довкола столу, за яким з дуже серйозним виразом обличчя сиділа Ксенія.

Я відразу звернув увагу на хлопчика, веснянкуватого карапуза років трьох— чотирьох. Досі діти майже не виходили зі своїх кімнат, дехто з дорослих — теж. Я бачив їх лише мимохідь і не мав нагоди добре придивитись. Одного разу мені здалось, ніби повз мою кімнату пройшла вагітна жінка, але я, очевидно, помилився, бо про неї ніколи не було мови. Тепер мені впав в очі цей малюк. І своєю поведінкою, й дзвінким голосом він до болю нагадував мені мого сина, який так само невимушено вмів співати пісню:

Мене вразили чіткі слова пісеньки, наче я почув її вперше. Нема провини без каяття. Не набагато більше довідавсь офіціант зі своїх книжок, ніж я це зробив щойно. В крайньому разі повинна допомогти зброя, якщо ніхто не зважав на неодноразові застереження, апеляції до здорового глузду. Можливо, гуркіт танкових гусениць, який нібито чули цього ранку деякі мешканці готелю, був додатковою мелодією, придуманою дорослими до цієї старовинної дитячої пісеньки.

Я підсів до Ксенії й не міг одвести очей від хлопчика, так схожого на мого сина. Він теж знав ці рядки і, співаючи їх, захоплено вигукував: «піф-паф!» Діставши з каміна головешку, він тримав її в руках, наче рушницю, й цілився нею в картину, на якій було зображено засипану снігом місцевість і людей у карнавальних масках.

— Бешкетники, — сказала Ксенія, крутячи головою. — Такі бездумні ігри! Батьки могли б навчити своїх дітей чогось кращого, діти ж не знають, що таке війна, не зазнали грубого насильства. Який же їх сьогодні ґедзь укусив?

— З ними все в порядку, — відповів я, підсунувся ближче до Ксенії й почав захищати дитячі пустощі, у яких, на мою думку, не було нічого поганого. — Вони не знають того, що знаємо ми, але минулі роки й останні дні не пройшли для них безслідно. Мусять же вони якось боронитися, беззахисному важко жити, а ще важче — вижити.

Ксенія вхопилася за мою руку й прошепотіла:

— В мене ніколи не було дітей, а тепер уже запізно. — Вона анітрохи не жалкувала, що обрала собі шлях у житті, який вимагав від неї повної віддачі, для чогось іншого там уже місця не лишалося. — Я досягла всього, чого хотіла.

Але тільки-но якась дитина підходила до неї, скам’яніле обличчя Ксенії враз оживало. Вона навіть погладила по голівці того русявого трирічного карапуза, який знову й знову цілився головешкою в репродукцію з карнавалом і вигукував: «піф-паф!»

— Чому ти ввесь час стріляєш? — запитала вона.

Хлопчик здивовано глянув на неї:

— Це — злі люди!

На репродукції, вставленій у позолочену раму, виразно було видно барвисті маски, й картонні голови, й черепи тварин, і страшні морди, діти в жалюгідному лахмітті з яскраво розмальованими обличчями вели хоровод, а за деревами чатували лицарі в сріблястих обладунках, з мечами й списами, якими погрозливо розмахували.

— Бачиш, — сказала Ксенія й ще міцніше вчепилася в мене. — Масок вони бояться більше, ніж справжніх злочинців. А я думала, на сцені не варто робити наголос на тому, що вже було сказано сотні разів і ще до мене заслужило оплески.

Ми піднялися нагору, до моєї кімнати, підставили єдиний стілець до вікна. Зіп’явшись на нього, ми схвильовано виглядали крізь щілини між дошками, бо внизу знову хтось крикнув:

— Та зараз же добре чути! Невже ви нічого не чуєте?

День видався погожий, і до вкритого снігом пасма гір усе було видно як на долоні. Довкола — анішелесть, яскраво світило сонце. Поблизу будинку сніг почав танути, в слідах, які лишили по собі Ева, Аншюц і сани, а також ми з Ксенією, проступала каламутна вода. З розвалених стін і забитих дошками вікон почало капати. Це був єдиний шум, який долинав знадвору, єдина новина.

Ми нікого не хотіли засмучувати. Не сказали про це жодного слова навіть одне одному. Я відчув, Ксенія вже терплячіше ставиться до дитячого галасу. А діти гасали сходами й вестибюлем. Горлали вони так голосно, що здавалося, наче всі з’юрмилися біля наших дверей:

5

Минала година за годиною, опівдні вже кожен знав: період оледеніння закінчився, хуртовина — теж. На стінах з’явились мокрі плями, зі стелі сипалася штукатурка. Тала вода стікала й крапала з мурів не лише надворі, в приміщенні під вікнами та в кутках також понабігали калюжі. Якщо відлига триватиме, «Артус» перетвориться в сталактитову печеру, а долина — в болото. Пішки вибратися звідси буде ще важче. На те, що повернуться Ева й Аншюц або надійде інша допомога, ми вже не сподівалися: сюди тепер могли дістатись хіба що гусеничний трактор або танк.

Отже, танки й солдати були нашою останньою надією. Тому й ходили вранці такі чутки, бо всіх цих таких різних людей непокоїла одна думка.

— Захистити життя, будь-що захистити життя, — сказала Ксенія, розповідаючи про гримування, яким вона в театрі займалася щовечора. — Добро й зло — їх не завжди можна чітко розрізнити, як на отій картині, де зображено карнавал. Ні в якому разі цього не зробиш за зовнішніми ознаками. Важко нам іноді доводилося, коли ми ставили п’єси на воєнну тематику, навіть зображаючи прихильників миру.

Ми сиділи в моїй кімнаті й розмовляли про минуле, наодинці зі своїми спогадами, пережитим чи непережитим життям. Ніхто з нас не в силі був, та й не мав бажання, зважитися на щось вирішальне. Навіть Максим, якби ще був міністром, нічого не зміг би змінити в нашому становищі, принаймні відвернути найгірше. Кожен зробив усе що міг і цим виправдовував себе й інших, не більше й не менше.

— Цього було не досить, ми надто певні були того, що робимо добру справу, — сказала Ксенія, прочитавши кілька давніх віршів. Вона сотні разів читала ці зворушливі рядки перед тисячами людей. Це передавалося по радіо, з телеекранів, перекладалось іншими мовами, друкувалось у листівках, в Америці на ці вірші навіть написали пісню. — А зараз, — вигукнула Ксенія схвильовано й сердито, — невже зараз останнє слово за танками, гарматами й бомбами?

— Ми ж іще не приречені на мовчання, — сказав я.

Але Ксенія різко покрутила головою:

— До чого вся ця розмова, якщо нас ніхто не слухає? Можливо, нас ніколи не сприймали серйозно з нашим мистецтвом красномовства та й взагалі з мистецтвом, яке прикидається, наче воно зійшло згори, як ото з церковної кафедри сходить проповідник. Там завжди були такі гарні слова: «Не убий». Тільки кровопролиття ніколи не припинялося. Факти й люди, які творять ці факти, свідчать зовсім про інше.

Зухвало, з відтінком цинізму, який їй зовсім не личив, Ксенія заявила:

— Я мала б народити дітей і врятувати їх від небезпеки, хоч з півдюжини дітей, щоб у разі необхідності можна було відродити свою народність. Але де?.. Тепер я вже не могла б відповісти на це запитання, хоча до останнього часу почувала себе дуже впевнено. Може, в цьому полягала моя помилка? — Ксенія замовкла, поринувши в роздуми, а за кілька хвилин зізналася: — Я завжди зневажала нерішучих або надто обережних. — Залізничник, який частував її вибухами розпачу й страшними пророцтвами, викликав у неї огиду. — То що, я маю тепер сміятися сама з себе? Та скажи щось!

Я не квапився відповідати, й вона справді зареготала, однак докинула, що поважає мою стриманість.

— Силувати я вас не можу, вам усе треба добре обміркувати, це я знаю.

Ксенія прихилилася до вікна й вдала, ніби цікавиться лише плямою на стіні та мокрою шпалерою під нею; клаптик шпалери відстав, і Ксенія його відірвала зовсім. Я однак помітив, з якою увагою вона дослухається до того, що робиться надворі, на хвильку навіть звелася навшпиньки, щоб іще раз виглянути надвір.

Потім Ксенія впала на ліжко й, тихенько хихикаючи, сказала:

— Я звелася нінащо, в голові самі дурощі… — Вона вперше згадала про п’єсу, яка привела її сюди: — За сімома горами, в семи гномів була собі Снігуронька… — Більше, так вона гадала, не було потреби про це розповідати. — Мені належало б сказати «ні», в останній час я займалася дрібницями зі страху опинитись перед зачиненими дверима… — Ксенія буркнула собі під ніс якусь дату, котру я не хотів і не міг зрозуміти. — Знаєш, — сказала вона й трохи підвелася, — власне, все старіє, й людина в тому числі, людина стає меншою, хворобливою й такою жалюгідною, що безвільно скоряється обставинам, байдужа до всього на світі, наче неспроможна зробити навіть найменшого. Тобі таке ніколи не спадало на думку?

— Чому ж, — відповів я, хоча й помітив — Ксенія більше зацікавлена в тому, щоб я заперечував, а не погоджувався.

— Але саме зараз я відчуваю себе не старою. А ти — тим більше. Чи, може, не так? Якби ми були певні, що вже нічого не можемо зробити, то це, вважай, було б усе одно, що нас немає.

6

Мені здавалося, я вже давно знаю Ксенію. Навіть не було потреби всього казати або пояснювати одне одному: ми знали думки одне одного. На багато речей мали приблизно однакові погляди, але безперервно сперечалися, щоб у такий спосіб дійти ще більшої згоди. Наші однакові інтереси й взаємна симпатія давали можливість ставити одне одному безліч запитань. Нашу безцеремонну допитливість майже не можна було вгамувати. Однак суто особистих справ ми зовсім не зачіпали, майбутнє не стало темою наших розмов.

В цю обідню годину, коли після палких обіймів ми знову почули дитячі голоси, Ксенія запитала:

— Ти напишеш мені кілька рядків, коли знову повернешся до своєї сім’ї?

Я кивнув і цієї хвилини вірив у те, що справді виконаю свою обіцянку.

Звичайно, я усвідомлював, скільки неясностей крилося у цій відповіді. Ксенія зіскочила з ліжка й потягла мене назад від дверей, які я вже був відчинив.

— Це не життя, цьому потрібно нарешті покласти край, — сказала вона й, наче шукаючи захисту, притиснулася до мене. — Якби ж то був якийсь вихід…

Не переймаючись тим, що казатимуть чи думатимуть інші, ми приєдналися до гурту біля каміна й до дітей, які тим часом навигадували собі нових ігор. На калюжах біля вікон і дверей у далеке плавання вирушали паперові кораблики. З усіх стін і стель у кімнатах капало. Скрізь було розставлено миски та відра — не ляскання танкових гусениць, а безперервне крапання — ось який шум було чути в готелі.

Ті, хто досі сприймав тишу як щось найбільш загрозливе, тепер хвилювалися й нервували через оте жахливе капання й тікали або в свої кімнати, або до підвалу. Залізничник скаржився на загальну нерішучість і запевняв: саме тепер ми по-справжньому сіли на мілину.

— На лижах ми б учора ще якось вибралися звідси, — сказав він. — Я не раз пропонував це зробити, навіть наполягав на цьому. Зараз неможливо подати навіть якийсь сигнал вогнем, незабаром вже зовсім не буде чим палити.

Він з Андреасом приніс із підвалу лижі, потрощив їх і частинами вкинув у вогонь, хоча директор і протестував. Приємне тепло підняло людям настрій, вони почали висловлювати неймовірні припущення. Максима, який і досі застерігав усіх од необачних кроків, майже ніхто не слухав. Докторові Тюдору теж було нелегко вмовити неслухняних дітей не бавитися водою.

— Я мушу вас усіх застерегти, краще далі від гріха! — гукав він батькам. — Цю воду ні в якому разі не можна пити.

Ми потрапили в критичну ситуацію, можливо, навіть найкритичнішу після вибуху. Ніхто, здавалося, вже ні в чому себе не обманював, не сподівався на неможливе. Розмовляючи, люди не звертались одне до одного й викрикували лиш те, що їх бентежило. Інші сиділи, заглибившись у роздуми, наче перебували в летаргічному сні. Вони не сприймали жодного слова, здавалося, не здатні навіть на найелементарніший розумний вчинок, котрий, як ніколи раніше, допоміг би нам згуртуватися; вони не здатні були навіть на розпачливий крок.

— Діти, — шепнула мені Ксенія. Вона заспівала про лиса, який украв гуску, й відганяла всіх від води. Я енергійно підхопив пісню й позбирав дітей біля столу. Всі дитячі пісні, які мені спали на думку, рядок за рядком, я співав разом з ними, дещо, на подив малюків, придумував тут же, аби їх утримати поряд.

Тим часом доктор узяв кілька шматків старої штори й накрив ними миски та відра, ще раз звернувшись до батьків, мовляв, у талій воді — радіоактивні осади. Уперше про це було сказано відверто, але дехто махнув рукою:

— Все одно виздихаємо…

Коли дітей уже годі було втримати коло столу, Ксенія організувала з ними гру на сходах. Перевдягтись у пальта й хутра дорослих, вони знову заспівали про лиса й мисливця, знову голосно пролунало загальне «піф-паф!» Старий Максим посміхнувся до мене.

— Нам треба було раніше це зробити, а не сидіти склавши руки, — сказав він.

— А зараз? — запитав я.

Він приніс кілька пляшок вина, келишки й налив потроху всім жінкам і чоловікам, які були в холі. Зніяковіло стояв він біля каміна й позирав на сходи, де діти так галасували, що його слів не було чути. Але я його розумів, ми з ним розуміли один одного з півслова, як і з Ксенією, котра затуркувала дітей. Якби вже не лишалось ніякого виходу, ми побрали б дітей на плечі й перенесли крізь болото, крізь чорний дощ — якнайдалі від смерті!

7

До мене й Максима проштовхався молодий чоловік, на якого я досі майже не звертав уваги, він підняв келишок і цокнувся з нами. Він ще не мав і двадцяти п’яти, був сухий, блідий і русявий, взагалі, непомітна особа. За столом завжди сидів мовчки, сам приходив і сам відходив. Одного разу з тарілкою й чашкою кави піднявся сходами вгору й увійшов до кімнати поряд з моєю.

— Піклуватися про дітей — це наш обов’язок, — сказав він, надпив трохи з келиха, постояв біля нас, вибачився, що не знає дитячих пісень, які Ксенія співала на сходах, намагаючись догодити дітлахам.

— У цих дітей ще все попереду, — сказав він і почав говорити такі банальні істини, що я вже хотів був одвернутись. Але Максим різко сказав йому:

— Ваша дружина вагітна.

Молодик спантеличено кивнув:

— Ви це теж знаєте?

Старий Максим перезирнувся з лікарем, який, здається, зразу здогадався, в чім річ. Я попросив долити мені вина й дізнався, що дружина цього чоловіка з години на годину чекає пологів. Майже грубо, через моє плече, лікар про щось його розпитав і пішов нагору.

— Це правда? В сусідній з моєю кімнаті? — запитав я.

Максим поспіхом випив, схопив чоловіка за руку й гримнув на нього:

— А ви залишайтеся тут! Могли б нам раніше хоч натякнути.

Мова зайшла про таке, що призначалося не для моїх вух. Уночі доктор перевіряв кімнати, маючи дублікат ключів. Він не покладався на інформацію, яку одержав ще вдень, у кожному разі подбав про все завчасно. Я дізнався, що все вже готове для того, аби вирушити звідси. Лише через дитину, народження якої ми чекали, цього не можна було зробити.

Чоловік стогнав, пригнічено просив його зрозуміти.

— Я цього не хотів, ні, за це ніхто не може нести відповідальності. — Він змовчав про стан своєї дружини, зачинив її в кімнаті, щоб ні в кого не викликати паніки. — Від цього ж не може залежати доля стількох людей!

— Може! — заперечив йому Максим. Він вихилив два келихи вина, однак не сп’янів, став ще тверезішим, стриманішим. Він не зводив очей з дівчаток і хлопчиків, підспівував разом з ними, підказував Ксенії, якщо вона забувала слова якоїсь пісні. — Чоловіче, — сказав він, — невже ви думали, що ми залишимо вас тут з дружиною самих?

— Але ж почалась відлига, — зворушено відповів блондин і глянув на нас ізнизу вгору. Мене він почав запевняти у своїх найщиріших почуттях: — Я не знаходжу слів для подяки. Я не забуду цього до самої смерті. Я зразу відчув до вас довіру, знав, що ви допоможете.

— Ми послали звідси двох людей — насамперед задля вашої дружини. Під час пологів, як каже доктор, ризик не виключається, він передостанньої ночі вирядив у дорогу мою сестру й Аншюца. Якщо вони якось проб’ються, то допомогу вашій дружині буде надано.

Чоловік сидів на стільці, опустивши голову, відповідати він уже не міг.

— Мені теж піднятися нагору до доктора? — запитав я Максима.

— Авжеж, усе гаразд, — відповів він, знову взявся за пляшку з вином і простяг її молодому безпорадному чоловікові, який одпив зі свого келиха лише маленький ковточок. — Друзяко! — крикнув йому Максим. — За дитину, що принесла нам стільки клопоту, вам, очевидно, треба добре випити. На здоров’я!

Чоловік підвівся й урочисто випив.

— Я цього ніколи не забуду, — запевнив він ще раз. — Не знаю, чи зможу коли спокутувати свою провину.

8

На сходах ситуація змінилася: замість лиса й мисливця з’явились вовк і семеро козенят. Ксенія виконувала роль старої кози, чимало зусиль доклала вона, щоб умовити найстаршого хлопчика, який уночі проливав сльози за дохлою кішкою, зіграти роль жорстокого вовка. Хутряне пальто, яке вона накинула на нього, на рукавах було обсипане борошном, хлопчик змінив свій голос так, що його важко було впізнати. Але, полюючи за козенятами, він збився з ролі й висунув голову з-під хутра.

— Це брехня! — крикнув він до Ксенії. — Стільки вовк за раз не може проковтнути.

Я шепнув Ксенії кілька слів — переказав новину. Вона не могла відійти від дітей. Більшість дорослих спостерігали за дитячим спектаклем, але ніхто не допомагав. Здавалося, вони забули про свій жахливий стан, про небезпеки, які чатували на них. Я сам ледве не вліз у відро з водою, накрите порваними шторами. Капання й плюскіт води я почув знову лише тоді, коли мені потекло за шию. Хвилину я стояв і дивився на десятирічного хлопчика в хутряному пальті, обсипаному борошном, який, незважаючи на всі вмовляння, ніяк не міг уявити себе вовком.

Діти були у безпечному місці, на сходах та на стелі над ними не видно було жодної водяної плями. Я кивнув Ксенії, щоб вона якомога довше задурювала дітей.

— Не завжди мистецтво служить такій благородній меті, — сказала вона, коли я піднімався сходами вгору.

Кімната жінки, яка чекала на дитину, була поряд з моєю, я не помилився. Назустріч вийшов лісник Андреас, він шукав в усіх кімнатах чистої миски.

— Такої, щоб там не було зарази, — пояснив він схвильовано. Андреас лише приблизно знав, що до чого, доктор сказав йому принести з останніх запасів на кухні перевареної води, але не гарячішої за тридцять сім градусів.

Я знову побіг повз Ксенію та дітей сходами нагору, збудив офіціанта Рудольфа, який схопився на ноги й спросоння запитав:

— Про що ми саме говорили?

Я взяв у нього з рук книжку, яку він читав перед тим, як заснути, бо вона цікавила його більше, ніж миска, яку я в нього просив, гримнув на нього й штовхнув поперед себе. Він поправив краватку, з його костюма не було видно, що він у ньому спав. На кухні, де з багатьох місць на стелі крапала вода, він остаточно прочуняв. Раніше від Андреаса, який підійшов до нас, Рудольф збагнув, у чому справа, приніс каністру перевареної води, останні заощадження, крім кількох пляшок зельтерської. Умить він розпалив грубку — залишок ще з добрих бабусиних часів, налив води в салатницю, в якій могла вміститися дитина, й нагрів.

— Ходімте!

Відтак він уже сам квапив нас, пильнуючи, щоб не розлилася жодна крапля води. В холі ніхто не ставив непотрібних запитань, Ксенія і далі затуркувала дітей. Семеро врятованих козенят назносили подушок і позапихали їх вовкові під пальто. Він уже не боронився від своєї долі і майже радісно, наче позбувся чогось гнітючого, заспівав свою сумну заключну пісеньку.

Інші діти, стрибаючи довкола Ксенії, старої кози, бігали вгору й униз по сходах, а попереду всіх — русяве трирічне хлоп’я.

— Вовк мертвий! — кричало воно найголосніше, коли інші вже поскидали маски й лаштувалися до нової гри.

— Швидше, швидше! — гукнув доктор, який чекав на нас угорі. — Пологи почалися.

9

Ми занесли жінку до кімнати для хворих і заходилися допомагати докторові. Термометром, якого він дав, ми зміряли температуру води. Вода була теплішою за тридцять сім градусів, однак, Щоб не швидко охолола, нам довелося замотати миску рушниками й ковдрами.

На стелі кімнати теж з’явилися мокрі плями. Ми відсунули ліжко від стіни, але трохи згодом мусили його поставити ще далі — аж біля дверей.

— Треба пильнувати, щоб не сталося лиха, — сказав доктор. Він приготував целофанову плівку, яку ми при потребі мали натягти над ліжком.

Я сів поряд з ліжком просто на підлозі.

Коли чергова хвиля болю відлинула, жінка посміхнулася мені, можливо, згадала, що ми одного разу вже бачилися в коридорі. Андреас подбав про дрова — приніс кілька потрощених лиж і напалив грубку. Найшло трохи диму, але кімната виповнилася приємним теплом. Я відчував страшенну втому, проте змусив себе дивитися в стелю й пильнувати, щоб жодна крапля пекельної води не впала на породіллю.

Якщо після народження цієї дитини нам пощастить вибратися звідси й винести інших дітей, то вже ніколи, ніколи в житті, якщо вдасться вижити, ми не забудемо цього хвилювання й цієї стелі.

— Все гаразд, — сказав лікар. Він стетоскопом прослухав крізь здутий живіт жінки серце дитини. — Положення малюка нормальне, він бадьорий, незабаром почуємо його голос.

Я бачив, як молода жінка до крові кусає собі губи. Вона не хотіла завдавати мешканцям зайвого клопоту. Жінка була худенька, бліда й русява, як і її чоловік, але здавалася витривалішою й стриманішою за нього. На запитання лікаря вона переважно відповідала «так» або «ні». Як не дивно, але після перших переймів жінка стала балакучішою — назвала кілька хлопчачих і дівчачих імен.

— Мені так важко, — сказала вона. — Будь ласка, допоможіть мені…

Тепер я розумів, що то вона зажадала від свого чоловіка нікому не говорити про її стан. Можливо, сподівалась швидше вибратися з цього будинку. І в той же час приготувала пелюшки й усе, що на перших порах було необхідне для немовляти. Андреас приніс це все з її кімнати й показав мені та лікареві: пляшечки для молока, дитяче харчування, присипки й креми.

— О боже! — сказав доктор. — Не про кожного так піклуються, коли він з’являється на світ.

На який світ? Ми цього не знали, вікно було повністю забите дошками, повітря знадвору не проникало, але й зі стелі не крапала небезпечна вода. Мокрі плями не збільшилися й на міліметр. Я втупився в стелю. Саме за цим я мав пильно стежити — за мокрими плямами на стелі, в цьому полягало моє завдання на захист нового життя. Я чув, як крикнуло немовля, але не зразу піднявся з підлоги, а тільки тоді, як звелів лікар.

Андреас підскочив першим. Він розкутав миску з водою, ще раз поміряв температуру, тоді взяв закривавлене немовля, щоб його уперше в житті скупати.

— Хлопчик має називатися Крістофером, — сказала жінка спокійно й чітко, наче щось само собою зрозуміле, наче анітрохи ні в чому не сумнівалася, не хвилювалась і зовсім не боялася за його майбутнє.

— Таке ім’я, — сказав я, встав і легесенько торкнувся до маленьких, згорнутих у кулачки, ручок. — Сподіватимемося, що малюкові легше буде в житті, що нам, як тому Крістоферові із стародавньої легенди, теж пощастить винести увесь цей тягар!

10

Ми поклали дитину в кошик з-під хліба — кошика приніс офіціант Рудольф. Він був поблизу й діставав усе, що було потрібно, самовіддано клопочучись про немовля. Рудольф народився в селі, зовсім недалеко звідси, в багатодітній родині.

— Моя дружина під час кожних пологів ледве не вмирала, — розповідав він. — А мені народження кожної дитини додавало сили, без дітей я просто не зміг би жити.

Зовні вже не було помітно, що він уранці добряче випив, хоча в мене ще паморочилася голова і я на превелику силу пильнував за стелею. Я знову сів на підлогу, час від часу в мене злипались очі. Тим часом чутка про народження дитини рознеслася по всьому будинку. Всі хотіли побачити малюка, й доктор дозволяв їм по черзі заходити до кімнати. Повз мене вони, спотикаючись, проштовхувалися до породіллі та кошика, якого Рудольф поставив біля ліжка на двох стільцях.

Ксенія теж заскочила на хвилину.

— Добрий Максим бавиться з дітьми, — сказала вона. Я чув голос старого у коридорі — він щось читав дітям. Якщо не помиляюсь, це були вірші з тієї книжки, яку я вже тримав у руках. — Він наче знову на світ народився, коли тут закричала дитина, — шепнула мені Ксенія. — Йому про це треба було сказати раніше.

Я знизав плечима.

— Ми ще не знаємо, яке рішення було правильним, — відповів я. — Дитина живе, бо ми не повтікали звідси.

Батько новонародженого обняв свою дружину, яка щасливо посміхалась. Він підійшов до неї останнім. Почервонівши й нетвердо тримаючись на ногах, татусь дивився то на неї, то на дитину. Очевидно, від хвилювання не міг сказати ні слова, навіть доторкнутися до них не міг. До того ж кілька ковтків вина, яким почастував його Максим, зовсім вивели бідолаху з рівноваги.

Ксенія підійшла до нього й, щось мовивши, хотіла вивести з кімнати, бо він ледве тримався на ногах.

— Ні, ні, — вперто захищався він, обома руками вчепившись у ліжко дружини. — Стільки уваги, ні, це вже занадто. Дитина жива, я всім вам дуже дякую, ніхто більше не повинен почувати себе зобов’язаним допомагати нам.

— Авжеж, авжеж, — сказав доктор, відштовхнув Ксенію, вхопив чоловіка за руку й вирядив його до дверей. — Про це поговоримо завтра, а зараз усім потрібно трохи відпочити, перш за все — матері й дитині.

Ці слова були сигналом, щоб усі вийшли з кімнати. В очах Ксенії я побачив сльози.

— Отже, ще одна ніч, — шепнула вона мені, відчиняючи двері. Я хотів піти з нею, але доктор дав мені й Андреасу доручення — зробити над дитячим кошиком балдахін.

— А потім — над кожним дитячим ліжком, — додав він. — 3 дітьми в останню ніч нічого не повинно трапитись.

Цією справою ми з Андреасом займалися до самого вечора. Цератові скатерки, які, очевидно, призначались для садка на даху, ми понапинали на карнизи від штор та всілякі жердини й зробили над кожним дитячим ліжком надійний дашок. Малюкам це дуже подобалося, вони з кімнати в кімнату тягали різні речі, допомагали й заважали нам, поки Максим позбирав їх знову й прочитав щось із книги — про квітучі луки та поля під Ерфуртом, описані Гете, й про нинішні спустошення.

Діти теж мали право дізнатися правду, хоч би як це розтривожило їхні душі.

— Ви зараз ляжете кожен у своє ліжко й не рухатиметеся з місця, — сказав їм Максим, коли Рудольф роздав усім вечерю. — Не вистромляти ні голови, ні руки, ні ноги, лежати всім терпляче до завтрашнього ранку.

Ми з Андреасом працювали в кімнаті, де зі стелі безперервно текла вода. Ми вимокли до нитки, хоча й намагались бути обережними. Десятирічний хлопчик, який раптом зайшов до кімнати й хотів лягти в ліжко, байдуже глянув на нас і сказав:

— Тепер ви вже помрете. — Ми загнали його під балдахін і лишили наодинці з тими сумними думками, які він уже не вперше висловлював уголос. Як же нам було пояснити, що нам не загрожувало те, що загрожувало йому? Та й чи самі ми були певні цього?

— Нас в усякому разі добре підмочило, — сказав Андреас і зразу ж у коридорі позривав з себе одяг. Мене Ксенія затягла до кімнати, там я пролежав дві-три години, здається, повністю непритомний.

11

Я прокинувся від гамору. Максим хотів узяти з вази взуття, при цьому вона перекинулася й розбилась на друзки. Почались недоречні жарти. Більшість мешканців достатньо випили вина або коньяку; щоб цокнутися, причин вистачало: новонароджене хлоп’я, прощання з готелем, яке мало невдовзі відбутись, і ось тепер — взуття, в яке ми могли взутися знову. Коли я виглянув з кімнати, Ксенія витанцьовувала біля каміна. Вона мене побачила зразу, спинилася й, наспівуючи якусь іспанську пісеньку, задерикувато затупала червоними чобітками.

Я ще був невдягнений, тож привернув до себе загальну увагу. В кімнаті для мене лежали свіжовипрасувана сорочка, білизна, костюм, носова хусточка, краватка, шкарпетки-більше, ніж того було потрібно. Ксенія насухо мене витерла, поклала в постіль і загорнула вовняними ковдрами, невідомо звідки все це діставши. На моїх руках була червона помада від її уст. Я кохав Ксенію, вона кохала мене, завтра чи післязавтра нам доведеться розлучитися, про щось інше годі було думати.

Глянувши на себе в дзеркало, я помітив, що постарів на кілька років.

Ми щоразу думали, ніби злочинці не наважаться на злочин, — це було великою ілюзією. А вони ввесь час випробовували наші нерви; щоразу людство змушене було терпіти організовану ними різанину. Чому ми не бахнули їм у відповідь або не зупинили їх до того, як це ще можна було зробити?

Світ вже давно пішов би з димом, якби ми були такі, як вони. Ми чекали, поки з материнської утроби з’явиться на світ божий дитятко.

У руднику Гете, в печері, вибуху майже не було чути. Ми не почули б ні двох, ні трьох, ні навіть сотні таких вибухів, нічого не підозрюючи, вибралися б на поверхню й пішли гуляти, втішаючись зимовим пейзажем, розгубилися б не зразу, а тільки тоді, коли б побачили, що від минулого не лишилося й сліду…

Рівно тридцять сім градусів, наче на замовлення, було на термометрі, коли купали новонародженого Крістофера.

Мені знову пригадалася давня легенда, пов’язана з цим іменем. Ксенія вже не танцювала. Я прочинив двері, й вона це зразу помітила. Якихось наслідків від того, що побував під чорним снігом, я не відчував. Стрілу, якщо б вона влучила в ціль, можна було б відчути, кулі, осколки бомб і снарядів, будь-які поранення — теж. Але те, чим зроблено постріл по нас, було розсипано по всьому світі, непомітно в’їдалося в наш кишечник, проникало у кров і мозок.

Чого я лише не передумав, зважуючи всі найнезначніші шанси на те, щоб вижити!..

Наче нічого лихого не сталось, прислухався я до розмови, що точилася внизу. Хтось щигликом підбив сірники, коробка пролетіла над столом і впала на підлогу біля відра. Я виглянув — Ксенія підняла коробку й запалила сигарету. Вона вже хотіла була винести переповнену водою посудину, в яку капало й капало.

Приготувала для мене Ксенія приладдя для гоління, бо моя борода вже аж посивіла. Глянувши у дзеркало, я знову злякався власного зображення. Те, що відбулося в останні дні, так позначилося на моєму обличчі, що його не могло змити жодне мило.

Крізь прочинені двері до мене долинала гучна розмова. У загальному збудженому гармидері, який буває перед вирушанням у дорогу, озвався голос, якого досі майже не було чути. Про те, яким шляхом найбезпечніше рушити, були різні думки, якоїсь згоди з приводу цього не дійшли.

— А куди ж нам податися? — раптом запитав батько десятирічного хлопчика. Досі цей чоловік майже не виходив з кімнати. Наше становище він явно вважав безвихідним. — Ми не знаємо, чи, крім нас, лишився ще хтось живий, чи є ще десь бодай один будинок, де, як тут, принаймні збереглися хоч стіни.

До крові подряпавши собі обличчя поганим лезом, я сперся на одвірок і вже не міг зібратися на силі зійти вниз, аби висловити й свою думку. Мене не підбадьорило те, що інші в холі різко заперечили тому чоловікові й наполягали залишити готель. Питна вода й харчі вже кінчалися, відлига затягнулась. Довше, ніж до ранку, ми не могли втримати дітей під балдахінами. Але що нас чекало поза стінами цього будинку?

12

— Давайте подивимося на це крізь призму політики, — сказав Максим, який досі не втручався в розмову, Право вирішувати, якою дорогою найкраще піти звідси, він лишив за тими, хто добре знав місцевість. Іншого вибору, так чи так, не було — з готелю доводилося тікати. — Як то воно там, на білому світі?

Максим вважав, що не варто заводити мову про події останніх годин. За гру в хованки й за пристрасть до загадковості він вибачився.

Спокійно, бадьорим тоном він розповів про те, як збирав уночі взуття, й шкодував, що ваза розлетілася на друзки. Він, мовляв, пообіцяв директорові якось відшкодувати збитки.

— У мене вдома повно усілякого такого добра, — сказав він.

Десять років тому, бувши міністром, він відвідав Америку.

— Коли я розповів дещо про нашу економіку, один почав мені доводити, що аеропорт у Нью-Йорку в двадцять, а то й тридцять разів більший, ніж берлінський аеропорт Шенефельд. А потім, після мого виступу, вже на вулиці, сказав, що він би мене застрелив, якби точно знав, що я — комуніст. «А я — комуніст, — сказав я йому, — й пістолет у мене теж є. Що ж? Стріляємось?»

Десь у Манхеттені, вночі, стояв Максим серед вулиці й ляскав себе по порожніх кишенях. А в того, другого, було в руці те, чого в цю хвилину бракувало Максимові. Вони дивились один одному в очі, їх ніщо не розділяло — не було між ними Атлантичного океану, а перехожі уникали навіть дивитися в їхній бік. «І ніхто й не згадає про вас, навіть крук не закряче над вами», — сказав чоловік з пістолетом у руці чистісінькою англійською мовою. «Чого ж, курка закудкудаче, — відповів Максим із саксонським акцентом. — І знесе врешті яйце».

Так вони тоді й розійшлись. А тим часом багато дечого змінилося, наші кишені вже не були порожніми, Однак ми готові були викласти з них усе, ще й вивернути, якби ті дали нам спокій.

— Заради миру ми не соромились поступатися своїми принципами, — сказав Максим, — Не стріляти першими, більше ніколи не допускати того, щоб народам погрожували силою, взагалі відкинути будь-яку думку про війну — ось яке ми взяли на себе зобов’язання, А це їх, я знаю навіть чому, розлючувало ще більше, ніж моє поляпування по порожніх кишенях отоді в Нью-Йорку. Вони хочуть, щоб ми стали на коліна. Такого ми їм, звичайно, зробити не можемо… Саме тому, я так гадаю, й відбувся цей напад. Випробування на практиці. Вони не раз на повний голос заявляли про нього, — сказав Максим. — Можливо, зараз вони це називають аварією, нещасним випадком, мовляв, якась людина з чимось там не впоралася… На жаль, того чоловіка з пістолетом, здатного на все, ми не притиснули до стіни й не змусили випалити в повітря всі його набої.

13

Зі стелі капало й у нашій кімнаті. Ми із Ксенією відставили ліжко од вікна аж до шафи, над якою я повісив свій мокрий одяг. Вологими були й ковдри, й подушки.

— Ні, я не втомилася, — сказала Ксенія, коли згасла свічка, остання, яку нам виділили. Ксенія заощадила добрий десяток сигарет, половину тепер вона підсунула до мене, Я бачив її обличчя, коли спалахував сірник. Як і того дня, коли я прибився до цього готелю, вона посміхнулася мені.

— Надто байдуже спостерігали ми за тим, як страждали інші, дізнавшись про гірку правду. Максим закликав нас до витримки й солідарності, з нього сміялися, до його порад ставилися зневажливо. Можливо, ціна була надто високою, можливо, всі добровільно лишилися б тут, якби знали, що поставлено на карту.

Ксенія знизала плечима, вона хотіла позбутися цих неприємних думок.

— Я дещо знала, — сказала вона, — однак саму себе я знаю найменше. — В темряві вона зізналася мені, що сумнівається, чи вистачить їй сили й волі для наступних годин і днів. — Наша розлука, коханий мій, для мене буде нелегкою. — Вона затулила мені долонею рот, коли я хотів щось заперечити, й шепнула: — Мовчи, не треба нових ілюзій. Кожен з нас ітиме своїм шляхом, поки зможе.

В будинку стало тихо, однак час від часу чутно було кроки, невпевнене ходіння, неначе людина знову намагалася звикати до взуття. Діти давно спали, а дорослим не давали спати нерви. Максимові знову довелося застосувати всю силу своїх аргументів, щоб найнетерплячіші молоді подружжя ввечері не ризикнули вирушити в дорогу.

Ми сиділи на ліжку поруч, наче тіні, палили й цокалися позиченими келишками, запевняючи одне одного, що вже достатньо випили, накурилися й достатньо навирішувалися світових проблем.

Минула добра година, перш ніж ми полягали, але й тоді важко було заснути. Ми ще багато мали сказати одне одному.

— Де наше взуття? — запитала Ксенія. Я поставив його за дверима, цієї ночі не хотілося говорити про зелені кришталики й зелену настоянку, про минуле чи про майбутнє. — Вважатимемо, ніби його нема, — шепнула по-змовницькому Ксенія. Ми мали таке враження, що в цьому будинку оселився добрий дух, який захищав дітей у їхніх ліжечках під балдахінами й нас, дорослих, дух, ще здатний на любов, спроможний боронити нас від усякого зла, навіть від найстрашнішого, яке називається самотністю й розлукою. Бо, залишившись наодинці, кожен пропав би.

Прокинувшись уранці, ми побачили за дверима наше взуття, вже почищене; тут хочеш не хочеш, а повіриш у забобони: навіть найнеймовірніші страхіття долав наш добрий дух.

Ми трималися разом і вижили.

14

Вночі, перш ніж догоріла остання свічка, я прочитав Максимову книжку, а також зауваження, написані ним між рядками віршів Гете. Ксенія сиділа, мов кам’яна, коли я читав їй ті нотатки. Вона сказала:

— Тепер я розумію, чому старий був на тій сейсмічній станції.

В майбутньому таких очей і вух потрібно буде значно більше, й хто знає, що ще буде потрібно, та я хотів би, щоб Максимову книжку прочитало якнайбільше людей. Якщо б навіть зійшов сніг, а долини й нагір’я цієї місцевості, оспівані генієм Гете, разом з його рудниками виявились неушкодженими, то й тоді я відвернувся б од них і присвятив себе, перш за все, цій нинішній проблемі. Я багато дечого знав, не раз замислювався над цим, однак продумати все до кінця, як це зробив Максим, мені не щастило ніколи, Я прочитав у його нотатках:

15

Коли ми вийшли, надворі вже буяв день. Я взяв хлопчика на плечі, він дуже нагадував мого сина. Доктор Тюдор ніс, міняючись із офіціантом Рудольфом, закутане в ковдру немовля. Майже в усіх чоловіків на спині були діти. На щастя, температура за ніч трохи понизилася, дорога підмерзла, нам лише інколи доводилося шугати в талий сніг чи болото. Ми сподівалися, що наші ноги не відмовлять нам, перш ніж ми донесемо дітей у зовсім безпечне місце.

Зійшовши на гору, ми даремно розглядалися, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки життя. Обминули мерців, які повипадали з санок, руїни, обпалені дерева й паркани, трупи корів та сарн і попрямували чорною-пречорною рівниною повз скорчену людину на обгорілому вантажному автомобілі.

Тиша ставала щораз гнітючіша. Коли ми побачили цю картину, нам відняло мову. Замовкли навіть діти. Не чути було ні ляскання танкових гусениць, ні гуркоту моторів. Автомобіль, на якому поїхали Ева й Аншюц, очевидно, не зміг добратися до своєї мети. Куди ж нам іти тепер, куди податися з дітьми?

У цю хвилину, коли вже ніхто, навіть Максим, не знав, що робити далі, звідкись почувся гуркіт. Ми глянули вниз, у долину, тоді на найближчі до нас гори, далі на ще одні, за ними, на небо, проте нічого не побачили. Однак хлоп’я, що сиділо в мене на плечах, крикнуло:

— Вертоліт!

За кілька секунд вертоліт із червоною зіркою на борту вже був над нами, й ми всі зачаровано дивилися на руку, що махала нам звідти.