Льодовиковий період

1

Довго довелося мені зі своєю сестрою Евою брести засніженим бездоріжжям. Про нічліг було годі й думати. Але пан Аншюц зголосився нам допомогти, він підбадьорив нас і показав, як добратися до готелю «Артус» під Волькенталем. Пан Аншюц, очевидно, хотів мати сусідкою мою сестру Еву, а зі мною йому доводилось просто миритися. «Моє любе малятко» — так називав він її вже першого дня нашого знайомства. А згодом, на другий чи третій день, він уже обняв її й сказав:

— Самому було б набагато важче, в такій ситуації людина людині конче потрібна.

До готелю «Артус» ми добралися саме тоді, коли сили нас остаточно полишили. Сніг заліплював очі, навіть сказати щось одне одному на морозі було неможливо. Коли я відчинив двері готелю й побачив безліч запалених свічок, які від протягу спалахнули яскравим колючим світлом, це видалося мені дивом. Хоча людей у залі не було видно, однак усе свідчило про те, що вони десь поблизу. На столах стояли келихи, тарілки, на вішалках висіли куртки й пальта; довкола нас тинялася, муркаючи, кішка.

— Слава богу, — сказав пан Аншюц, — ми вже на місці.

Мене сповила хвиля тепла й затишку. Вікна були забиті дошками, під стінами валялися столи й стільці, на килимах у коридорі не було жодних слідів, які нагадували б про якісь події. Я помітив — Аншюц, перш ніж піднятися сходами й зникнути в темряві, щось шепнув моїй сестрі. Лише згодом я побачив, що східці над другим поверхом круто обривались, а стіни й стелі в кімнатах ледве трималися, бо далі вже ні поверхів, ні даху не було. Не працювало, очевидно, й опалення, однак в одному каміні ще тліло кілька дровин — уламки дерев’яних деталей з верхніх поверхів. Я сів до вогню й підсунув крісло сестрі, щоб вона теж зігрілася й нікуди від мене не відходила. Відколи ми познайомилися з Аншюцом, я не міг нічого сказати їй віч-на-віч.

— Ти, звичайно, можеш собі робити що хочеш, — шепнув я сестрі. — Але дай нам спочатку отямитися, не встрянь у халепу.

— Міхелю, я рада, що ми тут, — відповіла вона й схопила мене за руку. — А що ж нам ще лишається? Аншюц мав рацію, лише тут ми почуватимемо себе більш-менш надійно. Чи, може, ти мав інші плани?

— Ні, — відповів я й відчув, як поступово зігріваються мої руки. Я роззувся, наставив ноги до вогню й порадив, хоч і безрезультатно, зробити це й сестрі. Виснажений до краю, я боровся з утомою й не знав, чим собі зарадити. Вже вечоріло, надворі все було сповите темрявою, про якийсь інший притулок марно було й думати. Якби нам довелося вирушити далі, то хто знає, чи мали б ми шанс дочекатись у такій холоднечі наступного ранку.

Ева теж занепокоїлась, вона ввесь час позирала вгору, на сходи, де зник наш випадковий попутник.

— Можливо, привівши нас сюди, він завдав собі зайвого клопоту? — запитала вона, і, щоб умовити її лишитися біля вогню, мені довелось докласти неабияких зусиль.

Я з самого початку не вірив, що Аншюц може розраховувати на цей готель. Можливо, тут взагалі немає вільної кімнати. Він нібито замовив номер телеграфом, але телеграма могла затриматися. І що з того, що директор готелю його друзяка з юнацьких років?

Потріскуючи, в каміні горіли дрова; більше тут не було чути ані звуку, все наче вмерло. Кішка зникла; якщо тут були якісь мешканці, вони, певно, спали. З працівників готелю теж ніхто не з’являвся на очі, навіть коли Ева загукала «Алло!.. Алло!..» Столи стояли неприбрані, в попільницях лежали недопалки, їх наче тільки-но загасили. На карнизі каміна, куди легко було сягнути рукою, стояла недопита пляшка коньяку.

— Якби знаття, — сказав я й показав на неї, — що тут уже закінчили трапезу й ніхто не прийде… Так чи так усе полетіло шкереберть…

— Це правда, — кивнула Ева й ще міцніше стиснула мою руку. — Чекати просто жахливо, а ця тиша… — Вона покликала пана Аншюца, однак той не відгукнувся. Коридор нагорі потонув у сутінках, бо свічка спалахнула востаннє й зовсім згасла. — Міхелю, — зашепотіла сестра й прихилилася до мене, — мене ніхто звідси нізащо не витягне, хай би там що…

Я налив собі коньяку й трохи випив, тоді дав Еві; вона лише покуштувала, сіпнулася й не дала мені далі пити. Сказала, що ми повинні мати свіжі голови, позсовувати крісла, кілька годин поспати, а вранці подумати, що робити далі.

— Так, — відповів я, — іншого вибору в нас немає.

Довкола валялися вовняні ковдри, достатньо було й крісел. Біля каміна лежали дрова, я взяв кілька полін і підкинув у вогонь. Витягнувши руки, босоніж, сидів я перед розпеченим каміном і не сахнувся навіть тоді, коли з нього бухнуло полум’я й підсмалило мені волосся. Головне, що ми втекли від лютої негоди, все решта не варте було уваги.

2

Нарешті, повільно переставляючи ноги й щось собі буркочучи, сходами зійшов Аншюц, умитий, щойно поголений.

— Я ж вам казав, — звернувся він до нас, дзеленькаючи ключем від кімнати. Підморгнувши, він дав його Еві й посміхнувся, мовляв, і мені, братові, теж можна чимось зарадити, лише треба трошки потерпіти. — Готельна прислуга збилася з ніг, до таких речей вона була не підготовлена. Але зрештою все залагоджено, не хвилюйтесь.

Я й не огледівсь, як зостався сам біля каміна й знову підкинув дров у пригаслий вогонь. Тим часом догоріла більшість свічок, із темного кутка вийшла кицька, спорожніла вже й пляшка. Кицька, чорна як смола, з білою головою, позіхнула, потерлася біля моїх босих ніг і пирхнула, коли з каміна посипались іскри. Я руками затулив од них тваринку, таку світло боязливу й водночас таку ласкаву. Лютий мороз — це було не найгірше в нашому становищі. Певною мірою сніг нас порятував. Коли почнеться відлига, зразу ж почнеться й оте страхіття, не виключено, що кожен наш крок буде кроком до загибелі. Ми мали зовсім обмаль часу, щоб усе зважити і, хай там що, глянути правді в очі.

Насамперед я пішов слідом за кішкою; вона повела носом біля двох-трьох дверей, перед якими стояло взуття. Виходить, що й крім нас у цьому готелі є пожильці, на яких можна розраховувати. Легковажний Аншюц, очевидно, щоб нас підбадьорити й вселити бажання вижити, намагався применшити наслідки страшної катастрофи. До моєї думки майже ніхто не прислухався. Йдучи за кішкою, я раптом побачив на першому поверсі Евині чобітки, які стояли поруч з його черевиками. Здавалося, тут так заведено — покладатись у всьому на готельну прислугу. Скрізь у цьому коридорі стояло взуття перед дверима — добрий десяток чоловічого й жіночого взуття, були там і дитячі черевички, і пара чобітків, на яких ще не розтанув сніг, як і на чобітках моєї сестри.

Я був босий, змерз, тож сів на останню сходинку під тимчасовим дахом і закутавсь у вовняну ковдру. Я не міг одвести погляду від дитячих чобітків, добре поношених, попросту драних, які недавно повернулися з дороги. Для ще однієї втечі вони вже не годились. Однак для такої втечі забракло б і сили, й невичерпної дитячої віри в те, що поза цими напіврозваленими стінами можна знайти інше затишне місце.

З такою думкою я й заснув і бачив себе у сні школярем, який ходить зеленою лукою. Я спостерігав за парочкою метеликів, що не розлучалася навіть у польоті. Ніжні крильця, збуджено потріпуючи в повітрі, мерехтіли всіма барвами веселки, довкола мене чулося дзижчання, починалась негода, метеликів зліталося щораз більше, вони шукали одне одного, знаходили й тоді у парі летіли супроти вітру. Мені стало страшно, і я прокинувся.

Ковдра сповзла з ніг. Клацнувши, зачинилися двері; мені здалося, ніби я побачив хлопчика років десяти, русявого й незграбного. На мій подив, маленькі чобітки зникли з-під дверей, навпроти яких я сидів, зникли й ті дві пари, очевидно, взуття батьків, позникали всі черевики з коридора перед іншими дверима, добрий десяток пар.

Украй здивований, я кілька разів пройшов коридором туди й назад. Не стало навіть моїх власних черевиків, які я поставив був сушитися біля каміна.

Я підкинув у вогонь дров, яких лишалося мало. Годинника мого теж не стало — відколи я сидів біля каміна, минуло, очевидно, вже кілька годин. Утома кудись поділася, загадкове зникнення взуття схвилювало мене. Кішка знову терлася біля моїх босих ніг, однак, коли я сів, вона пішла від мене. Недалеко від каміна стояла розмальована ваза — вкрите пилюкою чудовисько серед висохлих ялинових гілок, обвішаних срібним дощиком. Кішка злякалася цієї потвори, тоді я підійшов, заглянув у середину й побачив під сухим гіллям усі черевики з верхнього і нижнього поверхів, свої — теж. Якогось особливого значення я цьому не надав і ледь був не розреготався. Якби захотів, то безпомильно міг би порозставляти майже все на свої місця. Однак сміх застряв у мене в горлі; хоч би що я зробив, усе скидалося б на божевілля. Навіть узутим ніхто не міг би піти з цього будинку, тому я й не зачіпав того взуття, а кішку прогнав од вази.

3

Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, наче в коридорі верхнього поверху я побачив хитре, однак знеможене й перелякане дитяче обличчя. Що безвихіднішим було моє становище, то барвистіші й привабливіші картини вимальовувалися в мене перед очима. Страшно було б, якби всі оті черевики під дверима виявилися лише витвором хворої фантазії. Я хотів упевнитися в собі й ще раз підійшов до вази, обмацав кожен черевик і взяв у руки дитячі чобітки, на яких уже розтанув сніг, а до підошов поприлипало (це знову було наче вві сні) щось схоже на зелену травичку. Я з полегшенням поклав їх назад.

Це сталося тієї хвилини, коли десь на другому поверсі рипнули двері й почулися голоси. Хтось схвильовано забігав туди-сюди; говорили про якусь місцевість і вокзал, точно я не міг розібрати. Лише коли підійшов до сходів, то побачив юнака, котрий, тримаючи перед собою запалену свічку, рачкував по підлозі й шукав свої черевики. Спершись на поруччя і накинувши на яскраво-червону нічну сорочку чорний халат, там стояла темноволоса жінка років за сорок.

— Та не займайся дурницями, сиди тут! — сказала вона, нагнувшись і вхопивши його за руку. — Нема вже там ніякого централізованого поста, немає ні колій, ні поїздів, навіть електрики. Невже ти глухий і сліпий?

Надходив ранок; крізь забиті дошками потрощені вікна проникало слабеньке світло. Буря вщухла, однак сюди задувало дрібнесенькі сніжинки. В миготінні свічок хлопець, не звертаючи на мене ніякої уваги, спустився сходами вниз. Він застебнув свій залізничний кітель, потягся за шинеллю та кашкетом, які висіли біля каміна, й кинувся до дверей.

— Та це ж божевілля! — вигукнула жінка, вчепившись у нього, не пускаючи на вулицю. — Там же не пройдеш!

Слухаючи їхню розмову, я зробив висновок, що вони вже давно сперечаються, бо вона не давала йому вийти з готелю й приступити до виконання якихось там службових обов’язків на вокзалі. Він не звертав уваги на її крики, вважаючи своїм обов’язком бути на службовому місці, якщо навіть зовсім припинився рух поїздів.

— Усе знову налагодиться, — запевняв він уперто. Потрібно, мовляв, повідкидати сніг, посколювати кригу з рейок і стрілок, почистити й натопити в депо, де стоять локомотиви, інакше ні завтра, ні післязавтра, ні наступного тижня, взагалі ніколи й думати не можна буде про те, щоб розпочати все заново. — Бува всі вже давно посходилися й чекають на мене!..

Коли жінка показала на його ноги, він лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самих шкарпетках, та й зодягнений у форму, яка годиться для роботи в конторі, однак непридатна для такого катастрофічного випадку. Він, трохи зніяковівши, раптом помітив мене й запитав, чи не зміг би я йому позичити черевики.

Не вагаючись, я відповів:

— Ні, я ще в скрутнішому становищі. — Він же бачив — на ногах у мене немає навіть шкарпеток, не кажучи вже про піджак і пальто. Мій верхній одяг висів, очевидно, на стільці в номері, де були Ева з Аншюцом; я закутував у нього свою сестру, щоб не заклякла від холоднечі. Я ввесь час розтирав їй і собі снігом вуха, ніс, руки й навіть ноги, тому ми й добралися сюди, не обморозившись. — Не шукайте більше своїх черевиків, це марне, — сказав я хлопцеві. — Буде найкраще, коли ви примиритеся, як і кожен отут, і не важитимете життям.

Жінка закивала. Певно, їй сподобалося, що я не виказав, де сховано взуття. Коли вона потім запитала, чи маємо ми шанс урятуватися, я впевнено відповів:

— Цей притулок — краще, ніж нічого. Що більше буде нас, то ліпше. Одинак, який на щось би тепер зважився, просто пропав би.

Ця гарна, хоч і неохайно підфарбована й так же неохайно зачесана жінка в нічній сорочці й халаті, раптом пригорнулася до мене й сказала:

— Ви — той, про кого я ввесь час мріяла!

Тоді дзвінко засміялася й почала глузувати й з одягу, в якому ми розташувалися біля каміна, й зі старих занедбаних меблів у фойє готелю «Артус».

— Хоча це й не першокласний готель, — докинула вона, — однак раніше тут бували й поважні особи. Тоді, ще дівчиськом, я навіть не наважувалася сюди заходити. Ще позавчора я запитала цього хлопця: «Чи ти зможеш за нього сплатити?»

Молодому чоловікові, здається, не сподобалося, що вона так розбазікалась. Однак жінка говорила й говорила, і я дізнався, що їй, як артистці, запропонували роботу в цій місцевості. На тутешній пересадочній станції, куди не прибував уже жоден поїзд, вона, мовляв, стояла сама й чіплялася до кожного, на кому бачила формений одяг, гадаючи, що це — військовий.

— Найщасливіша помилка в моєму житті, — сказала вона посміхаючись. — Немає людини, яка б заслуговувала більшої любові. Немає людини, яка з більшою відповідальністю ставилася б до виконання своїх обов’язків, ніж він. Взагалі, немає людини, яка більше думала б про інших. — Жінка розстебнула на юнакові шинель і зняла її з нього, а він уже не заперечував. — Чудово! Твоє обличчя стане зараз червонішим від вогню. Погодься, якби не я, ти лежав би десь у снігу нерухомий, блідий і безмовний.

Залізничник відійшов од неї й нерішуче підступив до дверей. Очі його нишпорили по підлозі, він і досі сподівався знайти черевики. Посміх на обличчі жінки зник; зблизька вона здавалася молодою й спокусливо-гарною.

4

Певний час ми сиділи втрьох за столом, однак справжня розмова в нас так і не зав’язалася. Ті двоє ще не дійшли згоди, як поводитись у нинішній скруті. Я замовк, бо залізничник зовсім не дослухався до моїх порад.

Моя присутність його дратувала, він, здається, ще й ревнував, бо жінка наговорила мені цілу купу компліментів. Важко було стриматись і собі не сказати чогось приємного. Думалося, наступні дні не будуть для нас такими жахливими, якщо між нами й надалі пануватиме взаєморозуміння.

Жінку звали Ксенія, молодого залізничника — Карл-Гайнц; за його надмірну старанність вона глузливо називала його хатнім гномиком. Їхні прізвища я почув трохи згодом. Минуле тепер більше не існувало, про нього треба було забувати. Пам’ятали тут лише єдину, не дуже давню подію, однак висловлюватися про неї не наважувався ніхто. Судячи з вимови, Ксенія була родом з Північної Німеччини, а Карл-Гайнц — із Фогтланда. Ксенія, схилившись до Карла-Гайнца, передражнювала його співучу саксонську говірку, якщо хотіла сказати йому щось приємне.

Поки вони так довірливо шепталися, з’явився ще один мешканець готелю. Це був високий і кремезний тридцятирічний бородань, лісник тутешнього лісового масиву. Ксенія відрекомендувала мені його; звався він Андреас і мав четверо дітей.

— Три хлопчики й дівчинка, всі ходять до школи, — сказав лісник. — Незабаром закінчаться канікули, і я хвилююся: що ж то воно буде?..

Тиждень тому він одвіз своїх дітей до батьків дружини, в недалеке село, церковну дзвіницю якого можна було побачити й звідси.

— Але ж зараз нічого не видно, — сказав він. — Що трапилося?..

Удень він попрощався з дітьми, а вночі прийшов до пам’яті в ось цьому готелі. Лісник тримався непевно на ногах. Він підступив до вікна й сперся на дошки, якими воно було забите, але даремно вдивлявсь у ранкові сутінки — довкола не лишилося каменя на камені, не видно було жодного деревця чи куща ні на засипаних снігом пагорбах, ні в долині.

— Ще надто рано, ми вас не збудили? — запитала Ксенія, щоб відвернути його увагу, й простягла до нього руку. — Сідайте до нас, мусимо якось миритися. — Вона подала йому ковдру, а сама запалила сигарету. — Навіть облич одне одного не бачимо, — посміхнулася Ксенія й підсунулась ближче до мене, аби тому чоловікові вистачило місця біля каміна. — Як тільки люди навчилися добувати вогонь, то найстрашніші часи для них минулися. І поки він ось тут горить, ми можемо ще на щось сподіватися.

Я підкинув у вогонь останні поліна. Безперечно, дрова ще знайшлися б: дерев’яні деталі напіврозваленого старого будинку, в крайньому разі — меблі, складені під стіною, які, очевидно, вже нікому не були потрібні. Там по них лазила кішка; вона налякала нас усіх, зваливши на підлогу стілець.

— Я більше не можу, — сказав молодий залізничник, схопився з місця й, кинувшись услід за кішкою, перечепився через той звалений стілець. — Де мої черевики? Невже ця тварюка затягла кудись моє взуття?

Ксенія спробувала заспокоїти хлопця.

— Та облиш ти ту кішку, — шепнула вона йому. — Ти ж знаєш, я тобі вже казала це сто разів. Я прошу тебе! — Вона не відступала від нього ні на крок, умовляла й заспокоювала, а коли хлопець уже відчинив двері, то шарпонула його за шинель, яку він знову намагався застебнути.

— В мене теж немає в що взутися, — сказав лісник Андреас, який сидів у важкій задумі біля вогню й досі не звертав уваги на цю сцену. Лісник заговорив про своїх дітей і хвору дружину, певно, жінка хвилювалася, бо він уже давно мав повернутися додому чи бодай озватись. — А тут є телефон? — запитав лісник. — Вибачте, я наче приголомшений, не можу зорієнтуватися. Мушу подбати про своїх дітей. Можете мені допомогти?

Він не заспокоївся, коли я ухиливсь од відповіді. В мене самого була сім’я, про яку я мусив подбати. Кожне його слово ятрило мої рани.

— Чим же можу вам допомогти? — відповів я непривітно, підійшов до вази й завагався, чи не дістати звідти черевики. Це заспокоїло б трохи моє сумління, і лісник майнув би розшукувати своїх рідних.

— Якби я вірила в бога, то зараз помолилася б, — сказала Ксенія, повернувшись із залізничником до каміна. Вона єдина помітила мої вагання й покрутила мені головою. Можливо, то не хлопчик, а Ксенія сховала взуття у вазу. Заради того, щоб вижити, вона, здавалося, була здатна на будь-яку хитрість.

Я відійшов од схованки й сказав:

— Треба було б скласти руки й сподіватися на диво. Але я в дива не вірю.

Бородатий лісник Андреас розгублено глянув на мене.

— Невже ви не бачите якогось виходу?

Він не розумів, що разом з нами приречений бездіяльно сидіти в цьому будинку й підкорятись обставинам, що не залежали од нас. Думка про рідних не виходила йому з голови, лісник торочив про них знову й знову, тоді заводив розмову про телефон, якого тут взагалі могло й не бути, нарешті зірвався на ноги й плечима висадив двері, які, власне, можна було б просто відчинити.

5

Іноді мене після нещасного випадку або важкої хвороби лякала думка про те, що з реального світу можна просто зникнути, що десь є оманливе буття без людей, предметів, звичного навколишнього оточення й усіляких спогадів, які я так любив. Це була б смерть, перебрана в мрію; з Землі я потрапив би в вигаданий світ. З недосяжної відстані я бачив би й чув усе розмаїття чогось мені дуже близького, заповітного. Лишилася б ілюзія, що я ще живу, що впізнаю ще якийсь краєвид із пагорбами, долинами, дорогами, впізнаю навіть власні сліди. Це, звичайно, не було б порятунком від самотності й порожнечі, оскільки я вже не міг би досягти того, що мало колись для мене неабияке значення. В своїх похмурих мареннях я й досі бачив, як падає блискучо-білий сніг, а мій останній подих відлітає в безвість.

Моя сестра Ева, яка зійшла з Аншюцом сходами вниз, навела мене на такі думки, вона й відірвала мене від них. Колись, ще дитиною, Ева своїм криком збудила мене зі сну, в якому я бачив кошмари, а згодом ще й жартувала з цього приводу. Зараз вона вчепилася за руку цього чужого чоловіка й байдужо мені підморгнула. Обличчя її розпашіло, вона великими темними очима з цікавістю оглянула всіх по черзі, а мене запитала:

— Ну що, мрійнику?

Ксенія також підморгнула їй і сказала:

— Аякже, він прискакав сюди так, наче його мордували нічниці, до того ж босий. Ви ж його добре знаєте.

Ксенія здивувалася, почувши, що Ева моя сестра, а з Аншюцом одразу почала сперечатися.

— Ви скаржитесь? — кепкувала вона, бо він, знайомлячись, назвався мандрівником і тут же завів мову про неприємності, які, мовляв, спіткали його в дорозі й звели нанівець усі плани. — Ви що, з місяця гепнулися? Чи, може, встали не з тієї ноги? Бачите, ми ж тут усі мандрівники й усі не маємо взуття, однак не журимося.

Я до всього ставивсь упереджено, хоч Аншюц, здавалося, по-своєму гідно поводився в тому становищі, в якому ми всі опинились. Він міцно тримав Еву за плечі й вимагав покликати директора готелю, наполягав повернути взуття, запідозривши мене в підступі.

— Ви ходите за мною по п’ятах і корчите з себе хтозна-кого, — запевняв він. — Але ви й поняття не маєте про те, що насправді трапилося.

Ева трохи заспокоїла його, інакше Аншюц наробив би ще більше галасу. Він погрожував страшними карами, які, мовляв, ми надовго запам’ятаємо.

— Але ж, Ганнесе, повір мені, — вмовляла його моя сестра, — ти помиляєшся. До чого тут взуття? — Вона пошепталася з ним, потім підійшла до мене, щоб вибачитися за нього. — Будь ласка, не гнівайтеся, — сказала Ева й до Ксенії і простягла їй руку. — Все це через оте взуття, — додала вона, знизуючи плечима, — треба ж знайти якийсь вихід із становища. Ми хочемо піти звідси, принаймні зробити спробу піти.

Мені здавалося, сміятися з цього було б дуже нерозумно й нетактовно. Ксенія зніяковіло запитала:

— Котра ж зараз година? — Це давало Аншюцу можливість показати себе й з іншого боку. Він, наскільки мені було відомо, мав ручного годинника, якого носив у кишені, загорнувши в станіоль. Аншюц обережно дістав годинник і розгорнув його. Корпус був золотий, механізм чудовий, циферблат показував годину, хвилину й дату, секундна стрілка рухалася. Десять хвилин на восьму. Всіх здивувало, що годинник, єдиний у цьому будинку, ще йшов.

— Дешевший, якого я носив на руці, мені довелося викинути, — пояснював Аншюц, утішаючись своєю зверхністю. — А ось цей був у сигаретній коробці. — Він згадав і про те, що, їдучи сюди, запропонував прикордонникам запалити з цієї коробки, хоча там були заховані й гроші. — Добрі гроші, мушу вам сказати.

Мене його слова не здивували, хоч Аншюц ніколи про ці речі так не розводився. Насамперед йому хотілося справити враження на Еву. Він називав країни й континенти, які йому довелось об’їздити. Я гадав, що він родом з Гамбурга чи Шлезвіг-Гольштейну, бо на його правій руці був витатуйований якір, а над якорем — матроське привітання.

— Ви моряк? — запитав я його.

— Ні, не маю нічого спільного з морем, — відповів він, щоб зразу ж повернутися до старої розмови. — Я люблю твердий ґрунт під ногами, взагалі люблю стояти на чомусь твердому. Второпали?

Сьогоднішня дата вразила лише Андреаса. Лісник зрозумів, що йому кілька днів довелося пролежати непритомним чи то в снігу надворі, чи десь тут, у кімнатах.

— Мені треба до діток, вони вже заждалися, — торочив він без угаву. Андреас думав простими категоріями: праця, школа, канікули, будні. — Ніхто не зможе мене затримати, ніхто!

Це було сказано цілком серйозно й зовсім не скидалося на Аншюцові баляси. Аншюц і досі тримав у руці годинника й запевняв, що має щось трапитися. Буде взуття, буде сніданок! Можливо, під’їде ще й автомобіль, аби завезти його до якихось там знайомих; від цього, мовляв, залежатиме багато дечого, що має значення для нас усіх.

— Ганнесе, — шепнула йому моя сестра, коли він мене знову звинуватив у тому, що я тільки про те й думаю, аби підбурити усіх проти нього й зігнати свою злість, бо я, мовляв, не маю жодного уявлення про його зв’язки.

— Тут тепло, то й грійте собі своє гузно, — кричав він на мене. — А нам треба рушати.

Орієнтувавсь Аншюц у цьому будинку добре. Піднявшись сходами на другий поверх, він постукав у якісь двері, однак йому ніхто не відповів.

— Оце-то готель, це не готель, а хлів! — Покрутивши головою, Аншюц загорнув свій годинник у станіолевий папір і схопив якусь ковдру, порвав її на шматки й зібрався був обмотати ними ноги.

— Як стародавні германці.

Але закріпити онучі він не зміг, а Ева й не поворухнулася, коли Аншюц покликав її на допомогу.

— Це безглуздя! — сказала вона. — Прискорити події ми все одно не зможемо, погодься ж!

Потім вони обоє сиділи поруч на сходах, про щось шептались, одначе так ні до чого й не домовилися. Моя сестра витягла до нього свої ноги, панчохи в неї були порвані. Аншюц, здавалося, забув про неймовірні труднощі, які нам довелося долати в дорозі.

— Ми мусимо вибратися з цього бруду, — сказав він. — Зрештою, у мене ще є термінові справи, на мене чекають. Та йдеться не лише про це.

Ева, яка досі погоджувалася з ним, тепер рішуче покрутила головою:

— Я більше не можу, не хочу. Дай мені спокій.

6

На хвилину запала тиша, й кішка почала тертись об мої ноги, потім стрибнула назустріч чоловікові, якого всі з повагою називали «доктором Тюдором», хоча прізвище його, власне, було Тодоров. Це був лікар-болгарин, він уже давно жив тут і після катастрофи брав участь у рятувальних роботах. Завдячував йому своїм життям не лише велетень Андреас, доктор Тюдор доглядав ще й кількох дітей та старих, яких поселили на другому поверсі. Тримаючи на руках кішку, він став переді мною й пильно глянув у вічі.

— Все гаразд? — запитав доктор Тюдор; я кивнув. Тоді обернувся до Еви й, посміхаючись, сказав: — Я захоплююсь мудрістю жінок. Ласкаво просимо до нашого гурту!

Можливо, він чув нашу розмову. Про зникнення взуття лікар, однак, не сказав ані слова. Він одчинив зовнішні двері й зауважив, що погода кращає, мовляв, за кілька годин, не пізніше як уранці, все найгірше буде позаду. На доказ цього він ухопив кішку за голову, викинув її в заметіль і, коли тварина лише тихенько замуркотіла, пояснив:

— Погода змінюється. Кішки це зразу відчувають.

— Якби ж то розгодинилось, — відповів я. Однак лікар виразно глянув на мене, щоб я помовчав. Усі, здавалося, й так збагнули, що я хотів сказати. Але катастрофа виходила за рамки людської уяви, й порівняти її з будь-яким відомим страшним випадком було неможливо.

— Наскільки мені відомо, харчів стачить на два дні, — незворушно констатував лікар. Він одчинив двері, взяв кішку, почухав їй потилицю й сів у крісло біля каміна. Тоді запитав Андреаса, як той себе почуває, підбадьорив його, мовляв, про дітей нема чого хвилюватися: що буде з нами, те й з ними. — Ми поїдемо у Волькенталь, тільки-но можна буде туди добратися. — Лікар, очевидно, залишив свій автомобіль десь поблизу й мав намір виїхати сьогодні, щонайпізніше — завтра. Він лише не знав, чи вистачить бензину.

— Ви приїхали автомобілем? — запитав він мене. Коли я заперечив, лікар шепнув: — Ви ж не відмовитеся допомагати мені?

Я відповів не вагаючись:

— Звичайно, але як?

Кішка лизала лікареві лоб, вуха, очі, й він прошепотів, ніби до неї:

— Так-так, усе буде добре, якось перезимуємо. Іншого виходу в нас нема.

Несподівано він сказав Аншюцу просто в очі:

— Ви тут чужий.

Аншюц відповів:

— Не зовсім. — І знову згадав про свої знайомства в цій місцевості. Кожне слово лікаря було для нього лиш приводом для того, щоб зухвало підкреслювати власну зверхність. — Сніг є сніг, він падає скрізь, — зауважив Аншюц, згадавши ще про «аварійну подорож». — Зараз люди, мабуть, скрізь не знають, що діяти, ніби блукають у темряві… Але моє гасло: «Не панікуй!» Інакше справді від небезпеки не порятуєшся.

Доктор Тюдор міцно тримав кішку, тварина пручалася й до крові дряпала йому руки.

— Так-так, — сказав він, — дряпайся, дряпайся. — На Аншюца лікар більше не зважав, а розмовляв лише зі мною й Евою. — Директор готелю мешкав у цьому ж будинку, й, кажуть, він людина старого гарту, добряк. Це його, очевидно, заслуга, що він не розгубився в скрутній ситуації, бо ж, погляньте, тут усе наче під час реконструкції.

— Реконструкції? — перепитав я.

Ксенія показала нагору. Коридор над другим поверхом був наглухо забитий дошками. Мене здивувало, коли я дізнався, що на даху планували розбити садок. Над другим поверхом було лише горище, мансардні кімнати, вбоге приміщення для челяді.

Незабаром, мовляв, у тому заскленому садку можна було б побенкетувати й узимку. До того ж, там планували зробити веранду й хол.

— Пристойний готель не так легко збудувати, якісь недоробки будуть завжди, — сказала Ксенія й запалила вже п’яту чи шосту сигарету. — Синиця в жмені краще, ніж журавель у небі.

Доктор теж запалив і згідливо посміхнувся.

— Прибувши сюди, я думав, тут усе забито дошками, замкнено й немає живої душі, — сказав він 1 погладив кішку. — Але згодом відчинилися двері, й назустріч мені стрибнуло щось чорно-біле, оця тваринка, вимащена сажею й вапном. І тоді я зрозумів, що це ще не кінець світу, що тут ще є життя!

7

Навколо руїн не було. В цій крижаній пустелі, як твердив доктор Тюдор, ніхто ніколи не жив. Ніде не видно було будівельного сміття, де-не-де лежали тільки купи гравію й вапна. Я гадав, що стільці та столи, складені під стінами, це меблі, що лишилися від зруйнованих поверхів; втім, можливо, це було нове устаткування для садка на даху, там лежали також парасолі й штори, безперечно, придатні тільки для сонячних, мирних часів.

Я не повірив очам своїм, коли до нас підійшов офіціант у чорному костюмі й бездоганно білій сорочці. Ввічливо посміхнувшись, він привітався й запитав, що б ми хотіли одержати на сніданок. Лише наш вигляд (адже ми сиділи в самих шкарпетках, а то й босоніж), здавалося, трохи його збентежив. Офіціант прибрав зі столів, накрив їх чистими скатерками і, розносячи їжу, й далі здивовано нас розглядав. Коли ми, нарешті, безцеремонно повсідалися їсти, він, заклопотано покрутивши головою, відвернувся.

Тим часом до нас підсіло кілька нових людей: подружжя з десятирічним русявим хлопчиком, якого я, здається, вже знав, та ще літній пан і кряжиста жінка в темних окулярах; замість кави, яку вже поставили на стіл, вона попросила чаю.

— Скільки разів я повинна вам це казати, пане Рудольф? — гукнула вона вслід офіціантові. Доктора, який і досі тримав на руках кішку, вона теж висварила: — Я проти того, щоб за столом була кішка, та ще в такі часи!

Про зникле взуття розмови велися лиш мимохідь. Деякі мешканці, які вже давно оселились у цьому готелі, скаржилися на недбалість прислуги, однак люб’язного й старанного Рудольфа вони любили, хоча він іноді був непунктуальним. Зрештою, мовляв, усім тут не солодко, однак обставини склалися так, що треба миритися й навіть власноруч прибирати в своїх кімнатах.

— Наче від цього щось залежить, — мовила Ксенія. — Про свій гонор нам потроху треба забувати.

Літній пан, якого звали Максимом, не погоджувався з нею, він розповів про війну, полон та страшні злидні:

— Серед нас було кілька піжонів, як ми їх тоді називали, вони голилися, прали своє дрантя й доти мозолили нам очі, поки ми почали робити те саме, що й вони. Отак потроху вибралися зі скрути. А кому ж не хочеться вибратися зі скрути? Хто розкисне, коли йде боротьба не на життя, а на смерть, той, гадаю, пропаде.

Уперше в цьому будинку було сказано те, про що я сам увесь час думав. За стінами все наче вимерло, але виглянути надвір не давали забиті дошками вікна. Страшенний вибух, якась катастрофа — ось де була, очевидно, причина цих потрощених шибок. Я добре розумів, дехто з присутніх не хоче про це говорити, особливо при цьому хлопчикові й деяких інших дітях, які надійшли сюди, ще й тепер здивовано й запитливо переглядаються. В мені знову прокинулися спогади з дитинства: Дрезден, жахлива втеча з-під бомб, зелений берег Ельби, де люди зривали з себе палаючий одяг і кидались у воду. «Взуття, взуття!» — гукав я, бо вони залишили його на березі. Одну таку пару черевиків я забрав з собою додому, але мати перелякано вирвала їх у мене з рук і кинула в піч, у полум’я.

Я й не помітив, як у камін підкинули дров. Офіціант Рудольф не міг їх принести; я бачив — він на другому поверсі забирав по кімнатах посуд. Бряжчали чашки, склянки, пляшки, одна тарілка впала з таці й розбилася на сходах.

— Пусте, пане офіціант, — гукнув до нього вгору Аншюц. — На війні пропадали набагато більші цінності.

Мене просто тіпало, коли Аншюц розтуляв рота. Найкраще було б устати й піти з-за столу, хоч я вже кілька днів майже нічого не їв. Тут же не відчувалося нестатків, і нікого, здавалось, не дивувало, що в цих напівзруйнованих стінах майже відновилося звичне буденне життя. Ні Андреас, ні залізничник, ні Ксенія, ні молоде подружжя не відчували нереальності тієї ситуації, що склалася. Наляканий, очевидно, брязкотом розбитого посуду, з темряви нагорі вийшов директор готелю й добродушно мовив:

— Скло б’ється на щастя, Рудольфе. — Він зійшов сходами вниз і потиснув кожному з нас руку. — Доброго ранку й смачного!

Цей худючий охайно вдягнений чоловік теж виявився в самих шкарпетках та ще й кепкував з цього:

— Тепер принаймні ніхто вже не скаже, що йому муляють черевики. — Посміхаючись, він сів біля Аншюца, підморгнув йому й завів з усіма за столом привітну розмову. Дітям він підсовував щойно принесені Рудольфом склянки з апельсиновим соком. — Якщо буде відлига, я босоніж бігатиму з вами по калюжах, — обіцяв він дітям.

Незважаючи на апельсиновий сік, мій знайомий десятирічний хлопчик лишався серйозним і мовчазним. До інших дітей він обернувся спиною, покришив на своїй тарілці хліб і відсунув далі від себе склянку з соком, яку ледве пригубив.

— Я не хочу, — сказав він нарешті. — Я не хочу вмирати.

Усі замовкли, дехто вражено переглянувся. Доктор узяв хлопця за руку, але той не хотів розмовляти навіть з ним, відійшов, закусивши губу, а потім, схлипуючи, втік у темряву коридора, де була ціла низка кімнат.

Батьки хлопця тихо вибачилися й устали з-за столу.

— Хто знає, що йому спало на думку, — заспокоював нас директор.

— Тут точилося багато всіляких балачок, — погодився з ним Аншюц, підозріло глянувши на старого, який розповідав про війну, полон і злидні. — Можна? — запитав він, показуючи на склянку з апельсиновим соком, що лишилася на столі, підсунув її до себе й охоче випив. — Мало сам собі не зіпсував апетиту й доброго настрою, — сказав Аншюц і взяв Еву за руку.

Він піднявся з нею нагору; більшість мешканців теж порозходилися по своїх кімнатах. Літній чоловік, Максим, сказав до мене:

— Я не згущував темних фарб, навпаки, людей треба підбадьорювати, особливо якщо знаєш, що тебе може чекати.

Його рука потяглася за останньою скибкою хліба, що лишилася від сніданку. Старий загорнув хліб у серветку.

— В скрутному становищі тримати себе в руках — ось чого я навчився. Скиглити я не люблю.

8

Максим узяв книжку, старанно обгорнуту в зелений цигарковий папір, сів біля каміна й заходився читати, не звертаючи ні на що уваги. Мені кортіло довідатися, що ж то за книжка, однак, незважаючи на прозору обгортку, я не міг прочитати ні назви, ні автора. Минуло трохи часу, і я запитав його, чи нема в нього ще якихось книжок. Він на мить підвів очі й, знизавши плечима, відповів:

— Якби-то раніше зналося, що нам буде вкрай необхідним…

— Авжеж, якби, — встряла в розмову Ксенія, заховавши шинель молодого залізничника в найдальший куток гардероба. Вона, здається, знала, яку книжку читає старий, але була про неї не дуже високої думки. — Якби ж ілюзії допомагали! — зауважила вона єхидно. — Але ми часом самі себе дуримо. Тож треба, щоб прийшла дитина й сказала нам те, про що ми всі думаємо. Та навіть це не здатне порушити нашого спокою.

Книжка сповзла з колін старого Максима. Я підняв її і встиг прочитати кілька слів: «Подих весни, пекуча спека й купка попелу, що лишилася від людини, яка цілком присвятила себе любові…»

— Хитрощі й лицемірство! — обурювалася Ксенія.

Старий забрав книжку й удав, ніби й далі читає.

— Ніхто не знає, що насправді сталося, — сказав він урешті й різко покрутив головою. — Ніхто цього точно не знає, а я вірю лише фактам.

— Ніхто не хоче нічого знати, — заперечила йому Ксенія й, почувши на другому поверсі голоси, швиденько піднялася сходами нагору. В лікаря, що ходив з кімнати в кімнату, вона поцікавилася самопочуттям хлопчика й інших недужих мешканців.

— Скажіть мені щиру правду, — сказала вона, однак відповіді не дочекалася, бо в коридорі з’явився залізничник і запитав про свою шинель. Щось пристрасно йому шепочучи, вона тягла його далі від решти мешканців готелю, які теж схвильовано перешіптувалися.

— Ні, ні! — вигукнув хтось перелякано, — тоді всьому настав би кінець!

— Дурне базікання!.. — непривітно буркнув старий Максим і відклав книжку. Рішуче спростувавши думку, нібито сталося щось непоправне, він запевнив, що сам нічого такого не чув і не бачив, ні громового удару, ні яскравого спалаху. Небезпечним, казав Максим, життя на Землі було вже кілька десятиріч, і це знав кожен, з думкою про це люди прокидалися й засинали: — Коли щось видається неймовірним, то воно і є неймовірним, неможливим. Неможливим, кажу я вам.

На другому поверсі запала тиша, ці слова старого Максима справили враження. Але кожен пережив останні дні й години по-своєму, по-своєму й зберігав їх у пам’яті. Ніхто не знав, куди вже сягнуло крижане спустошення. Сніг, брак електроенергії й радіозв’язку, пошматовані телефонні дроти — це ще було не все. Я не хотів і не міг думати про найгірше, хоч на власні очі бачив на обрії жахливу заграву саме перед тим, як почалася ця люта негода.

Інші теж спостерігали щось подібне, говорили про грозу посеред зими і чорний дощ, який поступово перетворювався в сірий липкий сніг. Сніг, мовляв, і досі сірий, варто лише трохи колупнути ногою. І хай би там упало ще стільки снігу, хай пройшло б іще стільки часу, хай би настала відлига, — ніщо вже не змінить нашого безнадійного становища.

— Довкола могильна тиша, — почув я чийсь голос. — Можливо, крім нас, на цьому світі вже більше нікого нема.

— Дурниці, — заперечив доктор. Схилившись на поруччя сходів, він курив сигарету. Виїжджаючи вчора вранці з міста, він, мовляв, не бачив ніяких жахів і ніякого кольорового дощу. — Скрізь було по-зимовому біло, холодно й слизько, особливо коли я застряг тут.

Старий Максим кивнув докторові Тюдору й знову стромив носа в книжку. Цигарковий папір шарудів під його неспокійними пальцями.

— Ще встигнемо дізнатися, що принесла нам ця лиха година, — шепнув він мені. — Доктор робить усе можливе, підтримайте ж його. — Він міцно стиснув мені руку. — Будь ласка, допоможіть нам!

Правду кажучи, я до пуття не розумів ні того, що тут сталося, ні того, чого від мене чекають. Моє мовчання було, мабуть, дивним. Я мусив набратися терпіння й більше довіряти людям, які знали про все краще від мене. Безперечно, в цьому будинку ще до мого приходу спалахнула суперечка. Можливо, й наше взуття хтось ховав лише для того, щоб ніхто не панікував, не втікав і взагалі не діяв зопалу. Саме так я зрозумів старого Максима, який удавав, ніби захопився читанням.

Цього ранку люди обурювалися недовго, вони вже змирилися з тим, що іншого виходу немає, й ніхто не докопувався до причин. Перешіптування на другому поверсі вщухло, балачки про чорний дощ і заграву на небі теж недовго хвилювали наші душі. Старий полегшено зітхнув і, недбало покинувши свою книжку на кріслі, піднявся нагору, де його чекав лікар. Я взяв у руки розгорнену книжку й здивовано прочитав вірш Гете:

9

Андреас стояв і потирав підборіддя, ще недавно заросле кошлатою бородою.

— Нарешті я поголився, — сказав він і підсів до мене. Директор готелю дав йому свою безпечну бритву й лезо, налив теплої води; в котлах і колонках ще зберігалося трохи питної води. Однак, якби не пощастило знову запустити насоси, її надовго не вистачило б. Усе залежатиме від електрики…

Цьому молодому чоловікові все здавалось дуже простим. Мовляв, якщо доведеться, він натопить снігу й, не вагаючись, питиме талу воду. На його думку, тут усі надто перелякані. Він не міг зрозуміти, чому йому не дають пройти кількадесят кроків до лісу, щоб назбирати трохи дров. Холоду Андреас боявся більше, ніж смерті.

Він марив своєю роботою в лісі, там ти сам собі пан, ніхто не тримає тебе за поли. А тут, мовляв, самі теревені, навіть тепер люди не відмовились од гучних фраз. Ідеться лише про те, щоб протриматись кілька днів, адже негода не може тривати вічно. Якби все залежало від нього, він давно забрав би своїх дітей і відвіз їх додому. Він, мовляв, упав, — хай їй чорт, оцій негоді, — через це змушений був тут трохи провалятися. Він не пам’ятав, що з ним сталось, інакше б сюди ніколи й не заглянув.

Те, що природа отак мститься, повинно, на його думку, стати серйозною пересторогою для людства. Бо люди скрізь, мовляв, по-хижацькому її грабували — вирубували й виривали з корінням екскаваторами цілі ліси. Землю порито, викачано з неї все, перетворено на пил і викинуто в повітря; чадний газ і різні отрути — це ще, мовляв, не найгірше. Але одне зло колись обов’язково потягне за собою інше, ще більше, тоді порушиться рівновага, й тих кілька дерев, які він міг посадити, нічого уже не зарадять. І наслідком усього, зрештою, був би вибух, не війна, а катастрофа, удвічі чи навіть удесятеро більша, ніж нинішня, і тоді справді настав би кінець усьому.

Він, мовляв, може виразно уявити собі процес цієї загибелі. Людина, яка веде нерозумний спосіб життя і довгий час тримає свій організм у напруженому, шоковому стані, зрештою не витримає. Життя людське висить на тонкій ниточці. Але якби тих ниточок був навіть цілий мільйон, то й тоді ми б не мали права їх рвати.

Андреас не визнавав жодних досягнень, вартих уваги, ні в науці, ні в техніці, тим більше — в політиці. Те, що кожен добровільно робив щось на користь суспільства, лісник вважав звичайним явищем. Людина мусить усе нерозумне відхиляти, а розумне втілювати в життя, ні перед ким не гнутися й нікому не шкодити. Найважливіше, мовляв, для нього — це мати довкола себе людей, які хотіли б того самого, що й він, і разом з ним бралися б до діла, не заплющуючи очі на небезпеку, однак з надією, що все, зрештою, зміниться на краще.

Сказавши це, Андреас посміхнувся й знову погладив своє чисто виголене обличчя.

— Ви що, не вірите? — запитав він мене й прогнав од каміна. Я, мовляв, теж повинен рішуче заявити директорові готелю, що мушу освіжитись, помитися й поголитись, якщо вже немає справжньої ванни чи принаймні душу. — Я ж бачу, ви кілька днів не роздягалися. — Він кивнув на двері з табличкою: «Приватне приміщення. Вхід заборонено».

Мені не зразу спало на думку, як йому заперечити. Прокинувшись із новими силами, велетень, здавалося, й справді вірив, що я повністю його підтримую. Він, мовляв, людина з лісу, а я — міський житель, але нам обом варто було б вибратися звідси якомога швидше.

— Інакше можна здуріти! — гукнув він мені вслід. — Скажіть же тим божевільним свою думку, час не жде!

10

Коли я зайшов до директора готелю, там сиділи доктор Тюдор і старий Максим. Щоб не перебивати їм довірчу розмову, я хотів вийти, але доктор мене затримав:

— Можливо, ви змогли б нам допомогти, ви ж прибули разом з паном Аншюцом. Що ви знаєте про нього?

Мене здивувало й саме запитання, й наполегливий тон доктора. Мені й моїй сестрі Аншюц розповідав, нібито його в цьому будинку дуже добре знають. Я ж бо справді не знав, звідкіля той чоловік і що йому тут треба.

— Випадкове знайомство, ми майже не розмовляли. — Вони, певно, припускали, що Аншюц уночі, в туман, перейшов кордон незадовго до катастрофи або ж відразу після неї. Кімната для нього, як пояснив директор готелю, була замовлена. Однак тут, мовляв, щось не так, ця людина дуже загадкова.

— Саме за наших обставин, — сказав, наморщивши лоба, старий Максим, — треба бути готовими до всього.

Доктор і старий оцінювали тепер ситуацію зовсім інакше, ніж недавно біля каміна. Вони хотіли більше дізнатися про мою сестру та її взаємини з Аншюцом. День і час нашої зустрічі й усі випадки, які траплялися з нами дорогою сюди, — все вони вважали дуже важливим й жваво обговорювали. Коли я розповів про хурделицю та наші розпачливі блукання, доктор Тюдор махнув рукою:

— Ні, тут не можна допустити, щоб нас завели в оману. Аншюц точно знає, чого хоче. Він не той, за кого себе видає.

— А хто ж він?

Я не міг стриматися й не сказати їм в очі, наскільки абсурдне це їхнє розпитування. У мене ще пекли від холоду руки, чорний дощ та хурделиця не були вигадкою, та й сам Аншюц був тоді такий же безпорадний, як і ми із сестрою.

— Чогось подібного досі не траплялося, — сказав я. — Ну що ж, давайте поговоримо відверто.

— Ми саме цього й хочемо, — відповів Тюдор, запалив сигарету, пахнув мені в обличчя димом, примружив очі й посміхнувся. — Ми розуміємо один одного, зрештою, ми ж пливемо в одному човні. — Він застебнув піджак, поправив краватку й підвівся. — Я знав, що ви мене підтримаєте, йдеться ж про нашу спільну справу.

Максим кивнув, а директор готелю сказав:

— Я справді знаю Аншюца давно, але це не означає, що я йому симпатизую. — Він сунув мені в руку ключ. — Кімната номер сімнадцять, душової там, на жаль, нема, лише рукомийник, а туалет — у кінці коридора… Ви ще щось бажаєте? В будь-який час можете розраховувати на мене.

Я подякував, хотів уже був піти відпочити, але Тюдор ухопив мене за плече.

— Що ви хотіли мені сказати? — Він одчинив двері плечем, штовхнув мене в коридор, де миготіли свічки, відчинив якісь двері й упхнув поперед себе. — Скажіть, будь ласка, що буде далі? — вигукнув він. — Що має трапитися ще?

Крізь щілини між дошками, якими було забите вікно, проникало світло, на столі стояла тарілка з напівзгорілою свічкою. Ліжко було розкидане, здавалося, недавно в ньому хтось іще спав. З крана капала вода, на підлозі лежав мокрий рушник. Я нахилився, щоб його підняти, але випростатися вже не міг, упав на ліжко й лише запам’ятав, що Тюдор дав мені напитися чогось зеленого.

11

Я не вважав доктора за людину, здатну на щось погане, старого Максима — теж. Але мене гнітило, що вони з усього намагалися робити таємницю. Очунявши, я перелякано втупився в ліки — зелені кришталики в пробірці, гіркий смак яких і досі відчував на язиці.

— Ми всі маємо це ковтати, більшою чи меншою мірою вражений кожен, — сказав мені лікар, перш ніж я знепритомнів.

Більше й не треба було нічого говорити. Я поволі устав, умився, вдягся. Хтось уже приніс мені бритву, теплу воду, свіжу постільну білизну й рушники, на них були вишиті монограми з короною короля Артура; цей знак я побачив навіть на склянці з теплою водою. В кімнаті було холодно, як у псарні, од мого віддиху запотіло дзеркало, й голячись, я мусив кілька разів його витирати.

На своєму обличчі я не помітив нічого незвичайного. Незначне почервоніння лоба, вух та підборіддя було, очевидно, від холоду. Я зняв догори руки, потер їх одну об одну; поступово перестало свербіти й пекти. Добираючись до цього готелю, я часто хапався за сніг, падав і рачкував, але старанно витирав зі свого обличчя та обличчя сестри чорні краплини дощу. Я боявся вологи й лютого морозу, інше мене тоді зовсім не обходило.

Аншюц попередив мене й сам уникав лапатих чорних сніжинок, що час від часу сипалися з неба. Після першого нервового струсу він став надзвичайно балакучим. Аншюц говорив про вибух, катастрофу, про яку нібито ще перед його від’їздом повідомлялося у них по радіо. І відбулося це все, мовляв, неподалік звідси, і можна собі уявити наслідки такого вибуху, сказав він. Якщо більше з нами нічого не трапиться, то найважче, вважай, уже позаду, однак це ще не означає, що ми вибралися зі скрути…

До кімнати, не постукавши, зайшла Ева:

— Тобі трохи краще? — Вона вже тут була, пояснила Ева, принесла мені білизну, верхню сорочку й краватку, хоча й знала, що краватки я зроду не носив. Я подякував, навіть не запитавши, де вона взяла ті речі. Дорогою, в критичну хвилину, Аншюц викинув був свою валізочку, але потім побіг назад, забрав її й гордо ніс до самого «Артуса».

— Ви ще мені руки цілуватимете, — сказав він, — що я хоч трохи можу думати.

За настійною порадою Аншюца, — про це я дізнався лише тепер, — доктор Тюдор розподілив медикаменти між усіма мешканцями готелю, а не тільки між хворими.

— Бридке! — сказала Ева й сіпнулася, кивнувши на пробірку з зеленими кришталиками. Серед пожильців готелю наростало невдоволення, бо лікар не хотів пояснювати, від чого ці ліки.

— Зовсім не обов’язково знати все, я теж так думаю, — сказала Ева. — Через силу можна проковтнути що завгодно.

Так сказала Ева, але я звернув увагу, як вона, поклавши руку на клямку дверей, пильно глянула на мене. Очі її звузились, вона швидко відвернулася й вийшла. Сестра завжди з гідністю переборювала труднощі; зараз вона теж узяла себе в руки й уже за хвилину здавалася зовсім спокійною.

Я бачив, як вона згодом узяла книжку старого Максима й сіла біля каміна. Вона читала й, здавалося, не звертала уваги на те, що робиться довкола неї. У фойє з’явилося кілька нових мешканців, яких я ще не бачив; то були хворі. Вони вимагали в лікаря сказати їм усю правду, бо почувалися дедалі гірше.

Ева довго переконувала їх повернутися до своїх номерів і зачекати, поки лікар прийде сам. Одному чоловікові, який так ослаб, що тримався за поруччя, вона допомогла піднятися сходами нагору.

— Ходім! — гримнула вона на мене. — Допоможеш мені.

У кімнаті, де лежав також хлопчик, вона прочитала вголос вірші Гете про маки під Ерфуртом, з якими загони розлючених вершників нічого не могли вдіяти.

Я тихенько зачинив двері й пішов до Аншюца, який здивовано зміряв мене очима.

— Моя сорочка вам дуже личить, — сказав він усміхаючись, потиснув мені руку й привітно кивнув. — Можна ж усе так влаштувати, щоб увесь наш невеликий гурт поводився розумно й люди не ускладнювали одне одному життя. Особисто я завжди — за, бо не хотів би, щоб мені приклеїли ярлик індивідуаліста.

— А хто б же такого хотів? — відповів я й намірився йти далі. Комірець сорочки різав, вона була на мене замала, не варто було її вдягати. Цей чоловік, до якого я з самого початку не відчував симпатій, прийшов з якогось іншого світу, він мене не розумів, а я його — тим паче. Не подобався він мені навіть тим, як простягав руку з золотим перснем, на якому було вигравіювано химерні літери, наче монограма під короною на дверях готелю «Артус». Не подобалось мені також, як він хотів затримати мене й переконати у своїй правоті. Можливо, ми справді зустрілися цілком випадково, зате зразу ж і посварилися.

— Будь ласка, — сказав я, — немає ніякої потреби прикидатися, наче все гаразд.

— Авжеж, авжеж, — Аншюц не відступав, ішов слідом за мною навіть тоді, коли я вже прямував до сходів. Я відчув, як він енергійно хапає мене за рукав сорочки, й зупинився.

— Ні, так не вийде! — сказав Аншюц і шарпнув мене за руку. — Ви ж це знаєте краще від інших, що я сюди потрапив так само, як і всі. В чому ви мені можете дорікнути?

— Ні в чому, — відповів я, вирвався й подумав, що вже здихався його, але він знову забіг наперед і почав соромити, що я не знаю, як його назвати: другом чи ворогом. То був старий шаблон, якого ми ніяк не могли зректися, ні він, ні я.

З однієї кімнати нам гукнула якась жінка:

— Помиріться — або вбийте один одного!

Це була не Ева, а, очевидно, Ксенія. Скрізь точилися суперечки. Мешканці знову почали розшукувати взуття, насідали на директора готелю. Усі були роздратовані й шукали крайнього. Дехто гадав, що взуття заховав або Аншюц, або я. Ми прийшли останнім», за нас лікар вирішив узятися спеціально — нам теж дали ці кляті ліки.

Усі від нас одвертались. Похитуючи головою, я звернувся до Аншюца, який і далі верз нісенітниці. Нас полишили сам на сам, однак його довірливість була мені неприємна.

— Давайте дотримувати фактів, — сказав я. — То ілюзія — ніби сніг раз і назавжди покрив усе, що нас роз’єднувало. Нас і тепер багато дечого роз’єднує.

12

У мене трохи запаморочилося в голові, обличчя людей наче кудись пропали, голоси переплуталися. Щойно сказане мною видалося дурним і непродуманим. Чи існував ще вчорашній світ, його межі й усе те, що нас розділяло? Взуття зникло, вікна були забиті, крізь щілини летів сніг. Усупереч усім прогнозам доктора Тюдора навколо лютував сніговій, усе гуло й вирувало, природа наче сказилася.

Коли я зайшов до цього готелю, я спочатку подумав, що це руїна. Згодом мене переконали в тому, що тут триває реконструкція, незабаром буде готова скляна тераса, вже заготовлено нові меблі, передбачається різка зміна погоди, буде сонячно, отже, перспективи на майбутнє добрі. Сніданок відбувся в майже приязній атмосфері, всі намагались наговорити одне одному якнайбільше заспокійливих слів, сипали безтурботними жартами.

Всім було байдуже, де дівся дах цього будинку, можливо, тут і справді лаштувалися щось перебудовувати. Незважаючи на хурделицю, сніг і лід міцно скували зруйновані нагорі стіни, відлигою й не пахло, дощу не було чого боятися. У крайньому разі й дощ можна було б витримати, кілька сухих куточків тут, безумовно, знайшлося б; довелося б тільки більше потіснитися. Щоправда, загас би вогонь.

Мимоволі я ближче підсунувся до каміна, втупивсь у полум’я й наставив до вогню руки. В пучках пальців і в суглобах з’явилося дивне відчуття. Різкі рухи викликали біль, однак я сів, удавши, ніби нічого не трапилося, й умисне жваво обертався до кожного, хто зі мною говорив.

Думками я був далеко, міркував, як вибратися з цих снігів та криги. Я знав, усі ці мрії марні, чудес на світі немає. Якби хтось подав нам хоч далекий-далекий сигнал, малесеньку звісточку про життя. Для цього, можливо, потрібен був елементарний радіоприймач, який працював би не від електричної мережі, а від двох батарейок вартістю п’ятдесят пфенігів. Таких речей тут не було, ніхто не відгукнувся, коли я про це заговорив.

Мені стало гаряче, руки самі відсахнулись од вогню. Що все це означало? Певно, втрачаючи свідомість, я побачив хмару, вона спочатку почервоніла, потім побіліла, нарешті почорніла й шугнула вгору. Запала тиша, крижане мовчання. Ще довго тривав цей пригнічений стан.

Хтось проказав слова, які мали б розрадити нас:

— Це був просто нещасний випадок, більш нічого.

А сніг падав і падав, засипаючи все, що ще лишилося незасипаним. Будинок німував, людей наче паралізувало. Зціпивши зуби й перемагаючи біль, я ще міг зусиллям волі поворушити руками-ногами, однак ціпеніли думки, вмирали, тільки-но народившись, сподівання, вмирала довіра до людей.

13

Підійшовши до мене з молодим залізничником, Ксенія вирвала мене з цих безнадійних роздумів.

— Ви ж усе знаєте, — шепнула вона мені й кивнула на вазу, де було заховане взуття. — Будь ласка, зрозумійте нас і допоможіть, але так, щоб ніхто не помітив. Нам потрібно вибратися звідси, і якнайшвидше.

Вона, очевидно, думала, що то я заховав черевики, що я причетний до того порядку, який тут запроваджено. Розмовляючи зі мною, вона уважно роззиралася. Доктор Тюдор розмовляв на другому поверсі з Андреасом про те, які бувають у світі катастрофи. В цьому я й сам був достатньо обізнаний. Новиною для мене була рішучість Ксенії накивати п’ятами. Вона вже дістала з кутка в гардеробі шинель залізничника й тримала в руках свою шубу.

— Ви ж бачите, — сказала вона й попрямувала до вази. — Чи ви не помічаєте, що трапилось?

Я спочатку не зрозумів, що її так схвилювало. Вона обернулася до мене і, скрививши обличчя, прошепотіла:

— Хто знає, що з нами буде завтра, коли й далі лишатимемося в цій трупарні.

На лобі в неї з’явилися червонясті плями, такі, як і в мене. Я покрутив головою й відчув, що все моє обличчя запалало.

— Ні, — промимрив я. — Ні, це ж неправда.

Ми знову заговорили натяками. Розмова перейшла виключно на взуття. Я міг з чистим сумлінням сказати, що його не чіпав. Можливо, це була якась дитяча витівка, а може, тут крився й добре замаскований намір дорослих людей — щоб ніхто не міг звідси вийти.

— Не можна приймати якихось рішень без загальної згоди, — гарячкувала Ксенія, однак сама не наважилась простягнути до вази руку за взуттям. Хоч інші на нас майже не звертали уваги, вона безперервно озиралася. Здавалось, Ксенія гнівалася й на мене, бо я не підтримав її плану — чимшвидше втекти, мовляв, поза стінами цього притулку нас підстерігає небезпека. Доктор Тюдор, старий Максим і директор готелю, поведінку яких вона не схвалювала, були в такому ж становищі, як і ми, й намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати. Звичайно, в разі потреби, щоб не дати іншим наробити дурниць, вони вдалися б до крайніх заходів. Їхню сувору рішучість, яку мені вже довелося відчути на собі, я тепер сам обстоював, захищав навіть їхнє прагнення зробити з усього таємницю.

— Ми не повинні займатися балаканиною і весь час сперечатися, — сказав я. — Бо все одно це нічого не змінить.

— Та це я розумію, — відповіла актриса, але все-таки хотіла забрати своє взуття, щоб піти звідси геть коли їй тільки заманеться. — Я маю на це причини й нікого не просила наглядати за мною чи брати під опіку. Якогось керівництва чи ще чогось подібного, гадаю, у цій місцевості взагалі немає, інакше хтось би вже давно вигулькнув.

— Яким же чином? — спитав я й загородив собою вазу, наче це входило в мій обов’язок — демонструвати здоровий глузд чи якийсь інший прояв авторитетності. Мені нічого іншого не спало на думку, ніж заговорити про погоду, нагадати про шалений сніговій. Ми перезирнулись, я міцно тримав хлоп’ячі чобітки, за якими вона простягнула руку.

— Невже ви теж такий? — вигукнула Ксенія. — Дайте! І самі ходіть з нами!

Я розгубився, не знаючи, що відповісти. Хіба хто-небудь доручав мені думати за Ксенію, залізничника, хлоп’яка, Аншюца, мою сестру та, зрештою, й за себе самого? За спиною я ховав хлоп’ячі чобітки, щоб ніхто не міг зрозуміти, про що йдеться, хоча нікого поблизу не було.

— Ні, — сказав я, — це ні до чого, я тут вам не товариш.

— Боягуз! Тут самі боягузи! — вибухнула вона й, розлючена, повернулася до залізничника, котрий міцно тримав її і не давав їй розмахувати руками.

Не сказавши й слова, вона нарешті вгамувалася, дала себе відвести вбік, бухнулась у крісло біля каміна й провела рукою по обличчі, на якому в одблиску вогню проступив жахливий рум’янець. Обличчя відразу набуло воскового відтінку й заклякло, наче маска.

— Докторе Тюдор! — вигукнув залізничник угору. — Йдіть швидше сюди!

14

Ми понесли Ксенію сходами вгору. Чимале приміщення було устатковане як лікарняна палата, де вже лежали хлопчик і двоє дорослих, котрих я ще не бачив. Там було й четверте ліжко, ми й поклали на нього Ксенію, та вона, здається, вже знепритомніла. Моя сестра, накинувши на сукню білий халат, допомагала докторові.

— Ево, — сказав я, однак вона зробила мені знак мовчати.

Лікар зауважив залізничникові, чому той досі нічого не сказав йому про Ксенію, а коли ми виходили з кімнати для хворих, залізничник мене спитав:

— Ви що-небудь помічали раніше?

Я знизав плечима, бо не тямив на медицині, та й не хотів зважати на міміку сестри, яка дивилася на мене й виразно кривила свої нафарбовані яскравою помадою губи.

Я помітив Аншюца, який причаївся біля дверей. Він був про мене не найкращої думки, проте вірив мені набагато більше, ніж я сам собі. Я поставив хлоп’ячі чобітки внизу біля каміна, й Аншюц помітив це.

— Дайте й мені моє взуття, — сказав він, ідучи за мною слідом і запевняючи, що знає про все, що тут діється, мовляв, то я підбурив проти нього Еву й усіх інших.

Мені було його трохи шкода. Ми всі почували себе в цьому будинку якимись чужими, однак він був і залишився для нас найбільшим чужинцем.

Це йому давав зрозуміти кожен мешканець. Звідкіля він прийшов? Звідти, де люди побачили, як у небо знялися клуби білого диму, а за ними чорна хмара, з якої згодом випав чорний дощ.

— Я б вам не віддав взуття, — сказав я, — навіть якби й міг це зробити.

Залізничник ліктем відштовхнув Аншюца. Він був дуже роздратований і сам себе картав за те, що досі здіймав галас через дрібниці. Не встиг я й отямитись, як він схопив хлоп’ячі чобітки, вкинув їх назад у вазу й став поряд на сторожі.

— Що я можу зробити? — запитав він мене. — Я готовий на все, що від мене вимагатиметься.

— А хто до цього не готовий? — зауважив Аншюц, уперто не відходячи від мене. Хоч він перестав домагатися свого взуття, однак увесь час крадькома зиркав на вхідні двері, які були ще не зачинені. Аншюц тремтячою рукою запалив сигарету й вибачився, мовляв, говорив неналежним тоном.

— Це впливає на нерви, так можна когось незаслужено образити, — додав він. — Я, можете мені повірити, встряв у цю халепу, нічого не підозрюючи, так само, як і ви. Я ніколи не вірив балачкам про катастрофу.

Він начебто казав правду. Ми всі зазнали нервового струсу, никали, наче очманілі, після вибуху, коли день перетворився на чорну ніч.

— Проте, — сказав я, — ми, очевидно, вже ніколи не зможемо знайти спільної мови, надто багато дечого змінилося.

Десятиріччя й сторіччя розділяли нас, цілі епохи, хоча ми дружньо сиділи поруч за обіднім столом. Офіціант Рудольф кожному подав тарілку з бутербродом, маринованими огірками й салатом, усе однакове. Ми захопилися їжею й на хвилину забули про чвари, але незабаром вони почалися знову. Аншюц поклав руку мені на плече й сказав:

— У кожній справі є щось і позитивне, й негативне.

— Було, — буркнув я, розізлившись, бо ці кляті вирази спадали мені й йому на думку ще під час наших перших суперечок серед снігу, під лісом, який потім вигорів дотла й був занесений снігом. — Усе взагалі не таке, яким воно було колись і яким більше ніколи не буде, — зауважив я. — Забудьмо про те, чого вже не можна змінити.

Він із запалом кивнув, тоді раптом згадав про свою шестициліндрову автомашину, яку, на жаль, залишив удома, інакше, мовляв, не встряв би в таку халепу.

— Все, що тут робиться, — це абсурд, — заявив він і відсунув убік порожню тарілку. — Моя дружина померла рік тому, дітей у нас не було. Гадав, життя можна розпочати ще раз. З таким настроєм я й виїхав.

— Саме такий у вас зараз вигляд, — відповів я й спробував собі уявити, як зреагувала моя сестра, коли він у такий спосіб ознайомив її зі своїми планами та ілюзіями.

15

Настав час обіду, в будинку й досі стояли сутінки, однак кілька хвилин люди були заклопотані майже по-буденному. З кімнати для хворих вийшли доктор Тюдор і Ева, одержали свою порцію їжі, каву й сигарети, які Максим справедливо розподілив між усіма. Літня жінка, закутавшись у плед, палила на сходах, ще не пообідавши. Батьки хворого хлопчика не давали докторові проходу, але моя сестра Ева намагалась його боронити:

— Ну будьте терплячі, нам усім потрібен перепочинок.

До мене підійшов старий Максим, дав і мені належні десять сигарет і хотів був забрати свою книжку з карниза каміна. Але лісник Андреас почав кивати на вікно, де відірвалася дошка. Вони вдвох заходилися прибивати дошку, бо вітер надув у дірку вже цілу купу снігу. Я спробував їм допомогти — притяг з кутка, де були звалені меблі, поламаного стола, стільницею якого можна було б забити все вікно.

— Ми ж не вандали! — запротестував Максим. — Меблі нам ще знадобляться.

Так тривало з півгодини, поки знайшли кілька старих дощок і зрештою забили вікно. Після цього мені довелося вислухати нотацію про порядок і дисципліну, мовляв, уже й так нароблено досить шкоди, проти занепаду потрібно вести рішучу боротьбу. — Все починається з дрібниць, — сказав старий, — а чим вони кінчаються, ми вже знаємо.

Я відніс стола назад у куток і перестав згадувати про стільці, що лежали потрощені біля каміна або вже й потрапили у вогонь. Загалом старий мав рацію, однак чи знадобиться колись тут чи деінде цей стіл — він теж не знав.

— Напівправда нікому не допоможе вибратись із скрути.

Це теж було сказано необдумано, і старий обачливо відвернувся, не бажаючи вести далі розмову. Він ще роздавав сигарети й кожному, хто питав, по секрету зізнавався, що куривом поділивсь Аншюц.

Невдовзі й інші мешканці поприносили й віддали в загальне користування зайвий одяг, цукерки, кілька пляшок вина й коньяку, навіть книжки й течки з поштовим папером. Залізничник вів облік усьому, він не приймав лише грошей, позаяк гроші тут уже нікому не могли стати в пригоді.

Я не мав нічого, тож мусив бодай підсобити в збиранні й реєстрації чужих дарів. Почуття колективізму, що зародилося завдяки цій спонтанній акції, здавалося мені важливішим від усіх зібраних речей. Мешканці помітно заспокоїлися, побачивши, що ще не все втрачено. Декого, хто досі лиш апатично мовчав, тепер наче підмінили, вони ладні були віддати останнє й піти на будь-який ризик, якби була хоч якась надія на порятунок.

Я не міг не піддатися загальному настроєві, який на хвилю відсунув на задній план усі клопоти й страхи. Почуваючи себе зовсім невимушено, до нас приєднався Аншюц. Більшість мешканців, на знак визнання Аншюца як ініціатора пожертв, нагородила його оплесками. Аншюц лукаво зауважив:

— Зате нашого взуття не віддав ніхто, хоча серед нас, безперечно, є той, хто на ньому сидить.

— А для чого нам те взуття? — озвався старий Максим. — Воно тут таке ж непридатне, як і гроші.

Почувши це дотепне зауваження, Аншюц по-змовницькому мені підморгнув і дзвінко засміявся.

Директор готелю, з радісним подивом приймаючи від нас спільні запаси, запропонував призначити когось комірником.

— У готелі теж іще дещо є, але його, звичайно, мало, — пояснив він і перерахував, що зберігалося на кухні й у підвалі. — Я не хотів би брати на себе відповідальність за розподіл і використання цих запасів. Гадаю, товариш Максим — найбільш підходяща кандидатура на комірника.

За цю пропозицію проголосували всі, а доктор Тюдор, вигукнувши «браво», обняв Максима. Старий розчулено зізнався:

— Знаєте, я був колись міністром, але призначення на ту посаду мене не так схвилювало, як ваша довіра.

Моя сестра, котра зігрілася біля вогню й мусила знову повернутися до кімнати для хворих, шепнула мені:

— Ми впораємося з цим, усіх виходимо, криза в Ксенії й хлопчика вже, здається, минула!

Я помітив, як делікатно обходився доктор з Евою і як Аншюц використовував будь-яку нагоду наблизитися до неї. Я не дізнався від неї більш нічого, хоча вона, здається, знала дещо таке, що для нас лишалося таємницею. Здавалось, їй запросто пробігти босоніж угору й униз кам’яними сходами, носити воду й таке інше, а на другому поверсі, крім обов’язків медичної сестри, виконувати ще й обов’язки прибиральниці й пралі.

— Ні, — заперечила вона, коли Аншюц з Андреасом хотіли їй допомогти, — це моя справа, кожен мусить бути на своєму місці.

У холі ми прибрали тарілки й попільниці, помили все й навели сякий-такий порядок. Нікого не треба було припрошувати, кожен, мов у великій дружній сім’ї, робив свою частку роботи. У людях прокинулася воля до життя, вони вперше згадали слово «майбутнє».

16

Книга старого Максима лежала на карнизі каміна. Я взяв її, коли на хвилину зостався сам, і почав гортати. Та хоч як старанно гортав, а вірша про рясні маки біля Ерфурта й інших сонячних рядків Гете я не міг розшукати. А мені так хотілося перечитати їх ще раз. Натомість я побачив на сторінках, де нічого не було надруковано, нотатки, написані дрібним, ледь розбірливим почерком: