Льодовиковий період

1

Споночіло дуже швидко, майже враз. У щілини вікон стало видно окремі бліді зірки. Буран ущух, однак люта холоднеча тримала будинок у лещатах, тож ніхто не наважувавсь одійти від вогню.

В кімнаті для хворих безперестанку горіла пічка, вона так розжарилася, що від неї ледь не зайнялися дошки вікна, крізь яке труба виходила назовні. Покашлюючи й лаючись на чім світ стоїть, знову з’явилася Ксенія, зразу за нею прибігли хлопчик, вродлива русява жінка й бородань. Вони запевняли, що там, нагорі, досить наковталися диму й ліків, тепер, мовляв, ситі всім тим донесхочу.

— Я раптом помітила, що мені стало жарко, — сказала актриса. — А це означає, що я ще живу. Отож я устала з ліжка.

— А де ж Ева? — запитав я, бо вже не бачив її кілька годин. Я дивувався, чому доктор узяв собі в помічники залізничника й Андреаса, які виконували роботу, що її досі виконувала моя сестра.

— Ева зайнята, — зауважив Максим, узяв мене за руку й потягнув у куток, до вази, в якій було заховане взуття. — Ти ж член партії, — сказав він, уже вкотре закликаючи мене до дисципліни й мовчазності. Для всього, мовляв, настане свій час. Він говорив, що варто було б увечері зібратись, обміркувати все, але у вузькому колі. Доктора, Ксенію й залізничника теж можна запросити.

Розводитися більше не було потреби. Старий Максим користувався великим авторитетом, і я сам теж цьому посприяв. Проте мене турбувала Ева. Всі, наче змовившись, нічого про неї не казали. Якщо вже посилатися на партію, то комуністам належало довіряти повністю, а не вважати їх за сторонніх спостерігачів. Я подумав, чи не час перекинути вазу й віддати кожному його взуття. Але доктор Тюдор, певно, вгадав мої думки, бо владним голосом крикнув:

— Ми все обговоримо, рішення приймемо спільно!

Очевидно, він довідався про ту схованку, або й знав про неї від самого початку. Ніхто досі не наваживсь доторкнутися до неї; ледве спроможні зробити кілька кроків, люди ходили в панчохах і шкарпетках, дехто пообмотував собі ноги ганчір’ям, а дехто, серед них і Максим, — ковдрами. Без черевиків, очевидно, можна було терпіти, поки світ за вікнами не перестане казитися. Не було потреби ні звертатися до чийогось здорового глузду, ані замикати двері на ключ. Ні тихо вимовлене слово, ні перекинута ваза тут, очевидно, нічого б не змінили.

Коли я вирішив закурити, Андреас, який не палив, простяг мені свою порцію сигарет:

— Сподіваюсь, вельмишановний пожертвувач не заперечуватиме!

Я мимоволі озирнувся, шукаючи Аншюца, однак у фойє його не було.

— Зник, — буркнув я й заховав у кишеню подаровані сигарети. Андреас знизав плечима, він був дуже втомлений і присів навпочіпки, а невдовзі, важко зітхнувши, так і заснув.

Можливо, Ева з Аншюцом пішли до його кімнати. Я бачив, яка сестра виснажена, їй конче потрібен був перепочинок. Евин білий халат висів на поруччі сходів. Доктор Тюдор зняв його й відніс у спорожнілу кімнату для хворих, де залізничник гримав молотком, знову забиваючи дошками вікно.

Такий грюкіт, я це знав, не заважає моїй сестрі спати. Андреаса це теж не розбудило, навпаки, він ще більше схилився мені на коліна, і я, затиснутий отак між стіною та вазою, ніяк не міг позбутися гнітючих думок.

2

Час на роздуми в мене був. З тих нотаток у Максимовій книжці я вичитав таке, про що тут ще не говорили, однак колись мусили заговорити. Кожен у ті дні спостерігав щось незвичне й відчув жах на власній шкурі.

Після смерті своєї шістнадцятирічної доньки, після хвороби й розлучення з чоловіком Еві було нелегко. Я запропонував їй поїхати разом зі мною в тюрінгські гори. Я вже давно працював над книжкою «Гете — міністр», хотів ознайомитися з Ільменауським гірничопромисловим районом, а разом з тим вивчити старі документи, щоб належно висвітлити оті десять років, які великий веймарець більше присвятив політиці й економіці маленького герцогства, ніж поезії. Цього разу я мав оглянути рудовидобувну шахту, в яку спускався Гете. Однак за кущами й давно поваленими стовбурами дерев ми з Евою знайшли лише занедбану штольню, в яку змогли проникнути на якихось п’ятдесят метрів. Коли вже вирішили вибиратися назад, то побачили сліпучі відблиски спалаху, почули вибух.

Штольня захистила нас від прямого світла. Приголомшені побаченим і почутим, ми вибралися назовні й сіли на уламки граніту. Довкола так само зеленіли кущі, трава та мох. Однак незабаром небо спохмурніло, над нами згустіли хмари, знялася буря, сипонула злива з градом. У цю пору року це не було рідкісним явищем, ми знову залізли до штольні й сиділи там, поки дощ, який ставав дедалі чорнішим, перетворився на сніг.

Усе раптом затягло похмурим блідо-жовтим туманом, десь у далині вирували пожежі, й сніг ішов упереміш із сажею. Незабаром цієї сажі стало вже по коліна, а на схилах її насипало цілий метр. Найстрашніше ми з сестрою перечекали в штольні, однак тепер і для нас почалося пекло.

— Куди ж це ти мене затяг? — вигукнула моя сестра. Прізвище чоловіка, який збив нас із дороги, застряло у мене в горлі. Ми грузли в снігах, щоб пройти якихось сотню-другу кроків, потрібно було витратити кілька годин. Нарешті ми добралися до якогось хліва, в якому ще недавно стояли корови. Корів кудись погнали, ми ледве видимими слідами пішли за ними й додибали до хати. Там двоє старих людей лопатами розкопували двері.

— Хай благословить вас бог, — сказала жінка. Чоловік дав нам випити грогу, сів з нами за стіл і теж випив.

— Який то біс уселився в людство? — запитав він, похитуючи головою.

— Такого ще світ не бачив.

Не бачив, а може, й бачив, принаймні зо два рази, далеко-далеко звідси. Тут цього справді досі ніхто не бачив на власні очі, а лише чув про це. Воно було подібне до того, що давно занотував у своїй книжці Максим. Знав про це й господар хати, до якої ми заблукали. На прощання він нам ще сказав:

— Боюся, що під цим снігом загине все живе.

Вийшовши з того самітного дому, ми незабаром знову збилися з дороги. Всі сліди замело, за два метри нічого не було видно. Ми боялися, що блукаємо кругами, й навіть не знали, наближаємось до кордону чи віддаляємося від нього. Нарешті ми здибалися з Аншюцом, який умовив нас зійти разом з ним зі схилу в долину.

— Лише там, унизу, — запевняв він, — є надія вижити.

Ми не думали ні про Схід, ні про Захід, ні про війну чи мир, ми лише намагалися виборсатись із снігів і дійти до тієї долини. Готель «Артус», куди провів нас Аншюц, видався нам раєм серед суцільного пекла.

3

У нас був дах над головою, ми більше не мерзли, нам давали їсти й пити, ми мали навіть кімнати з ліжками. На шахівниці, яку хтось поставив на стіл, були всі фігури. Лежали тут і доміно, й карти для гри в скат, і квартет дитячих музичних інструментів. Хлопчик, який вийшов із кімнати для хворих, певний час грався цими речами, але до нього ніхто не зважився підсісти, жодна дитина. Дорослі теж не мали ні бажання ні настрою гаяти час у такий спосіб, хоча якогось іншого заняття ніхто не мав, майже не було й теми для розмови, не було ні терпіння, ні нетерплячки, бо нетерплячку породжували надії.

Прокинувся Андреас, який спав у мене на колінах, й розгублено запитав:

— Ви ще тут?

Йому приснилося, що його діти, обідрані, з попеченими обличчями, щойно зайшли ось у ці двері, Він зі стогоном підвівсь, але своїх сновидінь позбувся не зразу, а лише тоді, коли я заговорив до нього. Він схвильовано сказав:

— Я виразно чув їхні голоси. Як же так?

Він знову почав розповідати про тестя й тещу, в яких його діти завжди були добре доглянуті. Зрештою, в цій кліматичній зоні часто спостерігаються сильні грози, град, сніговії та бурі. Одного разу блискавка влучила в березовий гай, де незадовго перед тим діти закидали камінням лисячу нору.

— Тут з переляку наговориш чого завгодно, — сказав Андреас і розхвилювався ще більше, наче все це відбулося лише вчора або принаймні в його страшному сні.

— В мене також є хлопчик, тож я знаю, небезпека ввижається скрізь, — спробував я його заспокоїти.

Однак мені й самому треба було оборонятися від нападу таких страхів. Кілька хвилин я сидів, міцно стиснувши губи. Тепер уже він запевняв, що небезпека, яка загрожувала його дітям, минулася.

— Діти ж далеко звідси, — сказав він, — до того ж нас розділяють гори, а погода так чи так зміниться, там усе могло бути по-іншому, я певен!

Мій син був ще далі від мене, нас розділяло шість або сім кліматичних зон. Я кивав головою, хапаючись, однак, за кожне слово, яке приносило заспокоєння. Моєму хлопчикові не виповнилося ще й трьох років, у цю мить я виразно побачив його обличчя. Неймовірно, щоб він міг опинитись у полоні снігу та смерті, як ми ось у цьому будинку.

— Не може бути, щоб то вибухнула бомба, — сказав несподівано Андреас, — бо однією не обійшлося б. — Він нахилився до стіни й прислухався до того, що робиться надворі. Тиша була для нього доказом його оптимістичних запевнень. — Якщо хтось наважився на такий злочин, — збуджено промовив він, — то йому треба дати такого ляпаса, щоб у нього іскри з очей посипались.

— Тоді була б війна, — відповів я. Мій голос, мій захриплий шепіт ледве можна було почути. Більше я нічого не хотів сказати, більш нічого не хотілося мені й чути.

Досі усі уникали розмов на цю жахливу тему.

Але молодий лісник і далі говорив, ще більше хвилюючись:

— А що ж то все-таки могло бути? Все це ненормально, такого ніколи не було. Перед бурею справді сталося щось жахливе.

— Буран ущух, — сказав я. — Ми зараз у повній безпеці. Ось реальні факти.

Ксенія й усі інші, що сиділи біля каміна, дослухалися до нашої розмови.

Дехто з них згідливо кивав мені, дехто ж опускав очі додолу. Доктор Тюдор зійшов униз, посміхнувся й сказав:

— Друзі, не сваріться, ми всі пережили катастрофу. Тепер найстрашніше позаду.

— І все ж таки щось трапилося, — шепнув мені Андреас, — там же бомби на кожному кроці. — Він показав рукою туди, де, на його думку, мав проходити кордон, — Це — божевілля, авжеж, однак вистачить і одного божевільного або просто дурного збігу обставин. Хіба ні? Ми ж навіть не знаємо, що ще буде.

Кожна секунда тиші була крихтою надії, тут він мав рацію. Я взяв його за руку й тихенько повторив:

— Ми нічого не знаємо.

Зберігати крижане мовчання — це й досі був найкращий вихід. Трохи підбадьорювало нас і те, що сніговій ущух і відступив холод, бо ми розпалили невеличкий вогонь. Та перш за все ми покладали надію на нашого лікаря, який знову роздав нам кришталики отруйно-зеленого кольору, при цьому вимагаючи вижити, наче той заклик був важливіший від медикаментів.

З-під столу вийшла кішка, тернулась об вазу, але зразу ж дременула, тільки-но я простяг до неї руку.

Ніщо вже не щогло, втримати мене в цьому кутку, Андреас теж одвернувся від мене, не знайшовши співчуття своїм похмурим думкам. Він підсунувся до Ксенії й почав говорити те саме уже їй; жінка виявилась терплячішою. Старий Максим, книга якого й досі лежала там, куди я її поклав, з досадою мовив:

— Проблеми, проблеми…

Моєї сестри й Аншюца не було в загальному гурті біля каміна.

— Невже їм не потрібні таблетки? — запитав я лікаря. Він кивнув, як і раніше, привітний і спокійний; лікар знав, про що я кажу.

— Все буде в порядку, — відповів він. — А порядок — це половина життя. Про неї ми й турбуємось, бо друга половина не в нашій волі.

— А в чиїй же? — запитав я різко, хоча й здогадався, що він має на увазі. Його зверхність і вміння ухилятися від прямої відповіді дратували мене. — Я хотів би, щоб ви колись відчули себе безпорадним перед правдою, — сказав я йому.

— Це буде сьогодні ввечері, — відповів він посміхаючись і подався до підвалу. Він приніс звідти кілька полін і вугілля, поклав у кімнаті для хворих і розпалив там пічку.

— Хай сам погосподарює, — сказала Ксенія залізничникові, який хотів допомогти лікареві.

Поки що ніхто не вибув з нашого кола, усі начебто були здорові: на обличчях жодної напруженості, майже безтурботні розмови про буденні справи, Блондинка запитала в директора готелю, чи немає тут лиж.

— Це було б непогано, снігу не бракує, — додала вона.

Дехто поставився до цього серйозно: на лижах можна розвідати місцевість.

— Без черевиків? — зауважила єхидно Ксенія. — Босоніж на лижах!

На думку людям спадали найдивовижніші ідеї. Андреас запропонував розпалити поблизу готелю багаття й подати димовий сигнал, може, його хтось помітить.

— Інакше ми тут сидітимемо до скону, — сказав він. — Бо хто ж може знати, що нас замело снігом і нам потрібна допомога?

— Інших теж, мабуть, замело, — відповів Максим. — А дрова нам треба ощадити. — Нагадавши про свою посаду, він вимагав суворої економії, закликав до здорового глузду. — Спочатку слід добре подумати, а тоді вже говорити. Якщо ми нерозумно витрачатимемо свої сили, то нічого не досягнемо.

Однак новим ідеям і добрим порадам не було кінця. Декому хотілося бодай глянути на світ божий, залізши на дах чи зробивши отвір у якомусь глухо забитому дошками вікні. Адже погода покращала, буран ущух.

— Місяць зараз уповні, видно було б далеченько, — мовив Андреас, — бо у цьому темному хліві можна збожеволіти.

Я підійшов до дверей і поторгав ними. Знадвору вони були завіяні снігом, однак відчинилися, коли я натиснув плечем. Я вражено втупивсь у високий, осяяний місяцем сніг. І побачив сліди двох людей, які вели до гір. Сніг більше не падав, і я добре розпізнав слід взуття моєї сестри.

Максим потяг мене назад до будинку й замкнув двері на ключ.

— Облиш! — крикнув він і штовхнув поперед себе так, що я вдарився об поруччя сходів. — Піднімайся нагору… — тихо наказав він, при цьому люто штовхнувши мене кулаком у потилицю. — Хіба я не казав, що ми все обговоримо пізніше?

4

В кімнаті для хворих Максим застеріг мене від будь-якого самочинства в майбутньому. Доктор Тюдор кивком підкликав мене до себе й сказав:

— Добродію, не треба сердиться, — Він узяв у руки кішку, яка разом зі мною прослизнула до кімнати, й оглянув її з усіх боків. — Тримайте, не бійтеся! — гримнув він і простяг мені тваринку, яка дико борсалася й сичала. Доктор Тюдор змастив їй лапи зеленкуватою рідиною, тоді забрав у мене з рук, глянув на себе й усміхнувся, бо кішка геть вимазала зеленим його руки та білий халат.

— Все це не так просто збагнути, — сказав він, знизавши плечима, й підсунув до мене стілець, Доктор Тюдор видався мені дуже змарнілим і виснаженим, очевидно, за останні двадцять чотири години, відколи я був тут, він не дозволив собі ні на хвилю перепочити. — Я вже нічого не можу вдіяти, — відверто зізнався він, підсівши до мене, й випустив кішку, яка відразу шаснула під ліжко.

— Медикаменти майже скінчилися, коли ще щось трапиться, я буду абсолютно безпорадний.

Лікар заплющив очі й стиснув губи, здригнувся, наче від холоду, хоча пічку знову напалили. Він щось промимрив собі під ніс, але так тихо, що я не зрозумів жодного слова. Внизу, в холі, почувся гамір, лікар теж прислухався, хоча в тому гармидері нічого не можна було розібрати.

— Господи! — проказав він по-болгарському й пішов до дверей, але знову звернувся до мене: — Що так схвилювало наше товариство?

— Що надворі стільки снігу, що зникло взуття… — відповів я, хоча в цих словах не було нічого нового, Та й не про це йшлося в холі. Там говорили про Аншюца, про його спробу втертися в довіру за допомогою сигарет, про його настирливість та бажання будь-що, навіть ціною брехні, переконати нас у чомусь. Очевидно, ні для кого вже не становило таємниці, що він змовився з моєю сестрою й вони крадькома вшилися. Лише Ксенія брала його під захист. © http://kompas.co.ua

— Та що ми знаємо про нього? — казала вона. — Навіщо засуджувати того, хто не заподіяв нам нічого злого? Можливо, він стане нам у пригоді й чимось більш суттєвим, ніж сигарети.

Я вважав це за нісенітницю й так і сказав докторові Тюдору. Той спочатку не зреагував і підкинув у пічку вугілля, набравши його з відра, яке принесла ще Ева. Він уклякнув на підлозі й спостерігав за кішкою, що вовтузилася й дряпалася під ліжком.

— Усе можна зрозуміти, — сказав він підводячись. — Кожен шукає виходу, й кожен — по-своєму. Ще кілька днів, й ми всі перегриземось.

Я поцікавився, чому інші не прийшли на нараду, й натякнув, що міг би принести взуття, якби це вирішило проблему. Але доктор не хотів про це нічого знати й невдоволено сортував рештки своїх медикаментів.

— Я зробив усе що міг, — пояснив він. — Взуття також оброблено медикаментами, як і лапи кішки, але все одно ніхто не зможе звідси вибратися.

— Але ж моя сестра й Аншюц якось вибрались? — запитав я й злякався, чи не буде це на шкоду Еві. Хоча я весь час не зводив з вази ока й нікого не підпускав до неї, вони, очевидно, якось забрали звідти своє взуття, а тепер загрузли десь у заметах.

— Це зовсім не те, — відповів доктор і заспокійливо кивнув мені. Тоді несподівано веселим, бадьорим голосом проказав: — Цей Аншюц — справжній пройда, він скористається моїм автомобілем. Він же з роду автомобілістів і пішки не зможе пройти й сотні кроків.

— Хіба не ви казали, що в баку немає бензину? Де ж він його зараз візьме? — Я згадав розмову, яка відбулася невдовзі після нашого прибуття сюди; ніхто не хотів повірити, що ми з Аншюцом і сестрою кілька днів ішли пішки.

Тепер доктор Тюдор засміявсь:

— З Аншюцом ніхто не може змагатись. Аншюц, коли схоче, викопає бензоколонку з-під снігу. Якби вам чи мені спала на думку така ідея, то я послав би туди вас або сам би пішов з вашою сестрою. — Він примирливо поплескав мене по плечі: — Аншюц, я певний, знає про вибух не більше, ніж ви або я. Але він виживе. Він проб’ється.

5

Увійшов Максим, якого не було майже годину, й запитав:

— Кажете — вибух? — Він удав, наче нічого про це не знає. Він заперечував навіть, що бачив будь-які сліди в снігу, не бачив, мовляв, ні чорного дощу, ні слідів од взуття перед дверима цього будинку, яким він розпоряджався, наче король Артур своїм середньовічним замком.

Медикаменти, хліб, чиста вода — все незабаром закінчиться. Саме про це йшлося на нашій нараді. Ксенія й залізничник прийшли в останню хвилину, посідали біля доктора Тюдора на ліжку й простягли босі ноги до пічки, а Максим підраховував, що перепаде кожному, якщо ми точно розподілимо наші запаси, підрахував усе до грама, до краплини.

— Наче в обложеній фортеці, — сказала Ксенія, — а дракон замість вогню вергає нам в обличчя снігом.

Ми розмовляли різними мовами, хоча прагнули одного й того самого. Доктор Тюдор, обличчя якого знову спохмурніло, сипав болгарськими притчами, заходився пророкувати, ганити бога й увесь білий світ. Коли ще й Ксенія, жваво жестикулюючи, почала мітингувати, мені здалось, ніби я в театрі й дивлюсь чи то комедію, чи трагедію. Залізничник учепився за її руку, наче той принц із далекого Волькенталя. Максим увесь час повторював свої розрахунки й життєрадісні фрази:

— Ми впораємося з цим, спільними силами ми мусимо впоратися.

— Можливо, — сказав я. Мені здавалось, насамперед треба з’ясувати, що то була за катастрофа. Який шанс для того, щоб вижити, мали Аншюц і Ева, а отже, й усі ми? Максим знав більше за нас. Чому ж він знову почав розводити теревені, навіть після того, як я ще раз спробував домогтися в нього пояснень і про шматочки хліба, й про кружечки ковбаси, й про рештки медикаментів, які доводилося ділити навпіл, на четверо, а то й на більше частин, щоб вистачило всім.

— Друзяко, — перебив його нарешті доктор Тюдор, — постав крапку, облиш мені принаймні оце. — Він узяв пробірки з ліками й згорнув їх у шухляду, підійшов до вікна й одірвав одну дошку, яку нещодавно було прибито. — Ось там, з того боку, — сказав він і кивнув рукою в темряву, — поблизу завіяної снігом бензоколонки стояв мій автомобіль. Автомобіля нема, я чув, як він поїхав. Рівно сім днів тому я чув і вибух, це було далеченько звідси. Сила його, напевно, дорівнювала вибухові десяти тисяч тонн динаміту, хоча то не був ні динаміт, ні звичайний, ні шахтний газ, не було то ні землетрусом, ні грозою серед зими, ні чимось іншим, природним для цієї місцевості.

— Але ж такого й слід було сподіватися.

Ми не були зовсім необізнаними, щодня читали в газетах про те, що нас чекає, коли дамо божевільним свободу дії.

— Ми їм цього не давали! — різко відповіла Ксенія, запалила сигарету, сперлася на вікно, з якого тягло холодом, і втупилась у ніч, де й досі не можна було побачити жодної ознаки життя. — Хоч би яка зловісна була ця тиша, однак що довше вона триває, то більше я заспокоююся.

— Це міг бути й нещасний випадок, і фальшива тривога, й халатність, і дія в стані афекту, й прояв божевілля, — сказав лікар, ухопив дошку, яку тільки-но зірвав з вікна, й знову прибив її на місце. — Але хто це може сказати напевно? Поки тут тиша, ми можемо сподіватися, що ніхто не відповідає божевіллям на божевілля. Можемо вичекати, з’ясувати, що трапилось, триматися стійко, аби не сталося ще гіршого. Але чого власне?

— Дивні, доволі фантастичні теорії, — констатував, похитуючи головою, Максим і закликав не відхилятися від теми, припинити нездорові абстрактні дискусії, натомість подумати про свій обов’язок. — Ми несемо за все відповідальність, — сказав він. — Світові ж проблеми обговоримо тоді, коли впораємося з власними. Отже — найнеобхідніше, будь ласка!

Але що ж усе-таки відбулось?

Якщо ядерний вибух, то чи лишився нам ще якийсь шанс? Що там, у світі? Точиться війна чи триває мир? У яких масштабах зруйновано країну, як її опромінено, наскільки знищено життя? Чи шаленіє це божевілля й в інших районах? Чи не зірвалася ще з орбіти Земля? Може, вона, завалена снігом і закрижаніла, вже несеться в позбавлене життя ніщо?

Ні, я бачив зорі, бачив місяць, як і колись, на захмареному небі, бачив за дверима сліди Евиних чобітків і черевиків Аншюца, катастрофа вже минулася. Аншюц і моя Сестра зробили неможливе, цілком імовірно, що й до нас уже поспішає допомога. Наше взуття було вимащене зеленою рідиною, плямку від неї я побачив у себе на руці. Харчів, за підрахунками Максима, лишилося яа два дні, води — теж, і то за найощадливішого користування. Ми ще могли, в разі скрути, податися гуртом за автомобілем і, якщо б не пощастило далеко пройти, розпалити сигнальне багаття й навіть стріляти феєрверковими ракетами, які лишилися в готелі від новорічного свята.

6

Коли ми повернулися вниз, до каміна, всі запитливо глянули на нас. Ми не збиралися виголошувати премудростей, просто наша нарада тривала далі: це були ті самі, вже набридлі думки й пропозиції, які ми протиставляли одна одній. До ранку все одно нічого не могло статись, хоча й на диво ніхто більше не сподівався.

Надходила північ. Діти давно вже спали по кімнатах, більшість літніх людей закуняли в кріслах, поступово всі почали розходитися. Максим непривітно кинув услід мені й Ксенії, коли ми вже були на сходах:

— З цього нічого не вийшло, ми не виробили чіткої лінії. Кожен проповідує те, що йому спаде на думку. Ні, так не може тривати далі.

Ксенія відрізала:

— Нічого не може тривати без кінця.

Я повернувся до старого Максима, й ми спробували ще раз у спокійній обстановці все обговорити. Ми залишилися в холі самі, взяли зі спільних запасів пляшку вина й по черзі пили з неї.

— Треба було зібратися раніше, — сказав я. — Ми завжди себе в чомусь обманюємо.

— Я не кожну дрібничку виношу на обговорення, — відповів Максим. То було натяком на доктора Тюдора, який увесь час говорив про загрозу й непоправні наслідки, які можуть нас доконати.

— Кому з того користь, якщо ми керуватимемося дурними гіпотезами? Це призведе до летаргії, слабодухості й песимізму, нікому не допоможе вибратись зі скрути, — гаряче обстоював він свою думку. — Чим би все закінчилося, якби ми після війни лише рахували руїни та загиблих, нацистів і невиправних йолопів? Були б лише байдужими спостерігачами? Ні, ми співали радісних пісень і горлали: «Відбудовуй, відбудовуй!»

Він і незчувся, коли в каміні догоріли дрова й хтось гукнув згори:

— Будь ласка, не так голосно!

Я пошепки його заспокоїв і потім довго й терпляче слухав, коли він розповідав про свого сина — син був тоді у моєму віці й працював начальником будівництва греблі.

— Я тоді був міністром у Саксонії, а згодом — у Берліні, але про сина часом забував. — Максим показав фотокартку свого сина в сорочці члена Спілки вільної німецької молоді, з лопатою в руці, позаду стояла група молодих людей із сяючими обличчями й стиснутими для комуністичного вітання кулаками. — Ну, а нині він — математик, людина поважна… — Я хотів був щось сказати, але він мене перебив, мовляв, не схвалює моєї поведінки. Коли Максим заговорив про минуле й про ідеали, які саме зараз, у цій критичній ситуації, належало шанувати, то розхвилювався, вхопив мене за руку й, потрясаючи нею, заклинав ніколи не зраджувати добру справу й себе самого. — Бачити треба речі такими, як вони є, добрими й гарними, — сказав він. — І через найменшу дрібницю не впадати в розпач. Якби ми тоді лише скиглили, то анічогісінько не збудували б і понині сиділи у бруді.

Тоном мрійника, чиїх настроїв, здавалося, ніщо не могло потьмарити, він розповідав про долання труднощів, про зневірених людей, про зруйновані й спустошені підприємства, які були проголошені народною власністю й заново відбудовані на самому лиш ентузіазмі.

Часто кліпаючи очима, він згадував про невдачі і сумніви, визнав, що, бувши міністром, припустився помилок; іноді, мовляв, зовсім нелегко розрізнити друга від ворога.

— Розум приходить потім. Тоді все бачиш виразніше й хапаєшся за голову. Ворог безжальний, так було, так лишиться й надалі. — Максим стиснув кулак і гримнув по столі. — Ні, нас не зламаєш, ніхто неспроможний цього зробити, хоч хай би до якої підлості він удався. Ми схопимо ворога за комір, якщо по-доброму не можна!

Я підкинув у вогонь дрібних дров, що лежали перед каміном. Мої спогади про ті часи були подібні, однак, дивлячись на полум’я й перегортаючи жар, я не міг позбутися думки, що все це не має нічого спільного з тією дійсністю, в яку ми потрапили тепер, і впоратися з нею старими способами неможливо.

Перш ніж піти, я сказав старому Максимові чесно й відверто, що я про все це думаю. Я не мав сказати чогось кращого, але й не заводив мови про ті нотатки, які знайшов у його книжці. Я був цілком переконаний, що він оцінює сьогоднішні події так само чітко, як і давноминулі, тільки судження й висновки зовсім інакші; а чому?

— Подумай гарненько, — сказав він і міцно потис мені руку. — Спи спокійно, й хай тобі присниться гарний сон, сни — це не найгірше в нашій ситуації, товаришу!

7

Я був стомлений і побоювався, що цієї ночі барвисті сни не навідають мене. Кошмарів я досить надивився і вдень.

Біля дверей своєї кімнати я здригнувся: там був отой десятирічний хлопчик, який уранці говорив, що боїться вмирати, Він спав, сидячи навпочіпки й схиливши уперед голову. Дихання в нього було спокійне, однак коли я хотів обминути його й відчинити двері, він зітхнув й розгублено підвів на мене очі.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — сказав я й схопив ковдру, яка лежала тут-таки, в коридорі, щоб закутати хлопчика, бо він од холоду втягнув голову в плечі. — Чому ти не ляжеш у ліжко? — запитав я його й підсів до нього.

Він одсунувся від мене й озвався не зразу.

— В моєму ліжку лежала дохла кішка, — сказав нарешті він. — Он та!.. — Хлопчик тремтячою рукою показав на кімнату для хворих; біля її порога на газеті лежала чорна кішка з білою головою й вимащеними зеленою рідиною лапами.

— Не дивися туди, не думай про це й спокійно спи собі далі, — сказав я, хоч сам теж мусив узяти себе в руки й заспокоїти хлопчика. Очевидно, він бачив передсмертні муки тваринки. — Я заберу її звідси й закопаю десь у снігу.

Хлопчик покрутив головою, мовляв, у тварині є небезпечна отрута, лікар заборонив доторкатися до кішки.

— Але я уже торкався до неї, — зізнався він. — Я думав, кішка жива, й заснув біля неї, я ж не знав…

— Не знав, ніхто нічого не знав! — передражнив я і його, й доктора Тюдора, й себе самого, й нашу спільну безпорадність. Я ж теж тримав кішку, її пхнув мені в руки чоловік, який мусив знати, принаймні прикидався, що знає про те, яка небезпека нам загрожує. — Я зроблю це обережно, — запевнив я хлопчика, підбадьорюючи його й одночасно сам себе. — Ти заплющ очі, коли я це робитиму, й не хвилюйся. Добре?

Він кивнув, схилив голову на коліна й затулив очі долонями. Я несміливо підійшов до кішки й з жахом побачив, як набрякли в неї очі, аж повилазили з орбіт, зуби й кігті вже оголилися, а м’які тканини гнили.

Повагавшись, я загорнув трупик у папір і виніс, як пообіцяв хлопцеві. На килимку сходів я спіткнувся й мимоволі притиснув бридкий згорток до себе. Зрештою вже біля вхідних дверей газета порвалася й дохла кішка впала. Я ногою відкинув її в кучугуру снігу.

А тоді знову втупився в сліди Аншюца та Еви. Сонливість мою наче рукою зняло, нічний холод ще більше підбадьорив, і я навіть подумав, чи не дістати своє взуття й трохи пройтись. Але озирнувшись, я побачив Максима, який сидів біля каміна. Він або спав, або вдавав сплячого, і я не став його розпитувати про кішку.

Тихенько пройшовши повз нього до сходів, я жахнувся, раптом подумавши, що можу так само страшно закінчити своє життя, як ота кішка. Хоч наше взуття було змащене зеленою рідиною, це ще не гарантувало нам порятунку. Зелені кришталики в пробірках лікаря майже скінчилися, харчі й вода, очевидно, були заражені. Якщо автомобіль, наш єдиний шанс, пробрався крізь сніг і гори, то це було справжнє диво, та потрібно було ще одне диво, щоб ми принаймні про це дізналися. На більше я не сподівавсь, не зважаючи на запевнення лагідного Максима.

Хлопчик зник. Я думав, батьки забрали його до себе. А може, доктор Тюдор наштовхнувся на нього, проходячи мимо; мені здавалося, я чув кроки. Але це міг бути й Максим — той ходив за ним і за мною назирці. Він, мабуть, зміг би відгадати мої страшні сни наяву й оптимістично їх розтлумачити.

— Сни — це не найгірше в нашому становищі, — віщував він, і я корився й поспіхом одходив, знаючи, що спати не зможу, тим більше — бачити сновидіння. Мене переслідували страх, малодухість і сором, що я втратив стільки шансів…

8

У моїй кімнаті, це я відчув зразу, хтось був. Ксенія. Вона підвелася трохи в ліжку й прошепотіла:

— Що там трапилося надворі?

Я спантеличено відповів:

— Нічого, а що могло трапитися?

У темряві жевріли дві сигарети, одну з них Ксенія простягла мені.

— Сідай, — сказала вона. — Я не можу ні сидіти, ні стояти, не здатна навіть заплющити очі. У моїй голові все йде обертом, наче перепилася коньяком. Це мене доконає…

Вона бачила, як ми зі старим Максимом пили в холі вино, але на саму згадку про алкоголь їй ставало погано. Про здохлу кішку та хлопчика Ксенія не прохопилася жодним словом. Покашлюючи, вона вибачилася за те, що вдерлася до мене, залізничник, мовляв, їй набрид.

— Хіба ви не чули, як він казився?

— Ні, — відповів я й не заперечував, коли вона почала єхидно мене перевіряти, чи я теж не п’яний.

— Чоловіки швидко виходять з норми, — сказала Ксенія. — Коли доходить до чогось серйозного, то вони ховаються в чарку. Тоді стають жалібливими й почувають себе на сьомому небі від щастя. Хапаються за чарочку, мов за рятівну соломинку.

Я пошукав у напівтемряві попільничку, однак налапав лише тарілку й подав її Ксенії. Коли ми гасили сигарети, наші холодні, мов лід, руки зіткнулися. В кімнаті стало зимно, верхня дошка на вікні надірвалася, і від найнезначнішого протягу сюди наносило снігу. Крізь шпаринку було видно світлу смужку нічного неба, й мені раптом причулися якісь далекі звуки.

— Що сталося? — запитав я. — Хтось подзвонив у двері?

Ксенія покрутила головою й забрала свою руку.

— Я — не соломинка, — мовила вона різко. — Я не братиму участі в цьому балагані. — Вона зізналася, що спочатку трохи симпатизувала тому залізничникові Карлу-Гайнцу, але потім розчарувалася в ньому. — Ми, жінки, думаємо, аж поки втратимо розум. А ви його втрачаєте зразу. В цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між вами й нами.

Я почав здогадуватися, що сталось між ними й чому вона втекла до мене. Ксенія відвернулась, однак я і в півтемряві помітив, яка вона розгублена. Ксенія, актриса, яку тут знав кожен, була, мабуть, років на десять старша за того молодого чоловіка. Але, тягнучи її, закутану, крізь хурделицю, до цього готелю, він не знав, хто вона така. Згодом, провівши з нею день і ніч, приголомшений Карл-Гайнц побачив лише те, що їх розділяло.

— Театр, це — чистісінька брехня, — сказав він їй того ж вечора, вже при мені. Він тоді наче перевтілився, був байдужий до всього, що діялося довкола. Але мертвою хваткою вчепився за її руку й не відпускав од себе, коли ми з доктором хотіли забрати Ксенію.

— Я втекла від нього до кімнати для хворих, — зізналася вона тепер. Вона вже не знала, що робити, дикі ревнощі, нікчемний страх за самого себе, розпачливе намагання оволодіти нею, яке щоразу закінчувалося мало не бійкою, — цього не можна було вже терпіти. — Зараз я на роздоріжжі: чи піти мені з готелю, чи лишитися.

— Лишайся, — сказав я не вагаючись. Тільки коли вона важко зітхнула й прихилилася до мене, я збагнув, яке це має значення для неї й для мене. Після першого враження, після наших розмов біля каміна тепер вималювалося щось інше. Зайнявши очікувальну позицію й не знаючи, чого можна чекати одне від другого, ми перезирнулись.

— Я б справді дременула звідси, повір мені, — запевнила вона, киваючи під ліжко, де стояло її й моє взуття. — З тобою чи без тебе, краще з тобою. Я запланувала це зразу, як тільки ти з’явився в цьому готелі.

— Але вдавала з себе зовсім іншу людину, — відповів я, хоча ще тоді почав здогадуватися, чому вона так уперто прагнула знайти своє взуття. Тепер же я дізнався й інше: це вона разом з доктором допомагала втекти моїй сестрі й Аншюцові.

— Мені це дуже імпонувало, не кажучи вже про благородну мету їхнього вчинку, — заявила Ксенія, назвавши доктора, Еву й Аншюца гідними поваги, мужніми людьми, яким треба беззастережно довіряти. — Я переконана, що ми якось викрутимось, правда ж?

Зависнувши поміж життям і смертю, я мучився, не знаючи, чим керуватися, розумом чи почуттями, й не міг ствердно відповісти на її запитання, хоч дуже хотів цього. Знизавши плечима, я підвівся, сів на стілець і порадив Ксенії бодай кілька годин поспати. У ту ж мить, наче громом вражений, я заснув сам.

Мені снилося, наче я чую дзвони, бачу церкви та фабрики, в яких пооблуплювалася штукатурка. Я бачив дим, снігову заметіль, що знялася до самого неба, бачив наше взуття й зелені сліди від босих ніг, а навколо тих слідів кружляли метелики; бачив свою сестру, доктора й Аншюца — вони збирали гриби в лісі, де всі дерева були повалені.

А далеко-далеко за спаленим гаєм я побачив і дивного велетенського гриба. Цей гриб кілька разів зблиснув — і зелене листя зайнялось. У диму й тумані зник автомобіль. На нього звалилося небо, яке почорніло до самого обрію.

Стогін, лемент і знову цей бентежний передзвін. Гармата, на якій лопотіла від вітру жалобна пов’язка, схилила ствол над могилою, яку вже було закидано землею й квітами — їх моя сестра брала з кошика й розкидала в усі боки.

Співали діти, голос свого сина я розпізнав серед багатьох сотень інших голосів. Його обличчя почервоніло, ріденьке русяве волосся блищало й від переляку настовбурчилось. Усвідомлюючи свій обов’язок, він доклав усіх сил і таки зборов себе, щоб дочитати до страшного кінця ту дивовижну казку про погаслі свічки й глибоке озеро, де потонув його улюблений принц. Зло налякало його, а за добро він уболівав даремно. Автомобіль зник за небокраєм, чи звалився в провалля, чи просто з’їхав з гори, і там для нього вже не було перешкод. Якась рука кивнула мені, покликала до себе, доторкнулася до мене, я, перелякавшись, прокинувся, та зразу й заснув знову.

Якби я був сам, мені перехопило б подих, я задихнувся б. У сні, хоч як я розпачливо захищався, чиїсь руки обхопили мою шию й хотіли задушити в мені останню волю й останню віру. Усе в мені запротестувало — біля мене стояли моя сестра, Аншюц і доктор. Я упав невідь-куди, перевернувся на твердій підлозі, застогнав і побачив перед собою обличчя, яке колись бачив у фільмах і на театральних сценах. Марія Стюарт і леді Мілфорд, свята Іоанна й нечестиві грішниці, різні погрози й пророкування, але один і той самий голос.

Не було більше ні диму, ні грибоподібної хмари, були тільки рівненько підстрижений газон і лиглий сніг. Розкидані на траві зів’ялі віти повипускали бруньки. Метелики не перетворювалися більше на гусінь і не повзали по купах попелу, а високо злітали на своїх барвистих крильцях до листочків і квіточок. Скрізь на буреломі, навіть на сухих і чорних, мов смола, стовбурах, буяла свіжа зелень.

Я дихав спокійно, а відчувши на собі теплу руку, прокинувся, не знаючи, де перебуваю. Тоді побачив клаптик неба, забите дошками вікно, — вгорі одна дошка відстала на ширину долоні, — стіну, ліжко та усміхнене обличчя жінки, яка схилилася наді мною.

— Так, — сказав я. Так — цьому снові, життю, коханню, цій жінці.

9

Не розпач і не холод зблизили нас. Ми знайшли одне одного ще в напівсні, без будь-якої причини. Ми ледве помітили, як зникла темрява й засірів світанок. За кожним нашим подихом щораз більше наближався до нас наступний день, наше сподівання, і нам не було потрібно жодних пояснень, жодних запевнень.

Ліжко було вузьке й вогке. Нам стало гаряче, ми повідкидали подушки. І не помічали, що коліньми чи ліктями наштовхуємося на стіну. Доторкнувшись одне до одного, ми вже не знали впину, забули про страх і сором. Для нас не існувало ні минулого, ні страшної сучасності, ми навіть не думали про смерть.

Після палких обіймів ми поринали у напівсон і, прокидаючись, кожного разу бачили, що ми знову в обіймах одне одного. Короткі щасливі сновидіння чергувалися зі щастям наяву. Невгамовний взаємний потяг, здавалося, не має меж.

— Так, так, — шептав я Ксенії, й вона повторювала те саме банальне, беззмістовне, категоричне:

— Так!

10

Згодом до нас докотились ознаки якогось життя поза цими чотирма стінами. То були дзвінки, які ввесь час лунали в моїх снах; тепер їх стало чути виразніше. Ксенія теж чула те, що мені спочатку здавалося галюцинацією.

— Це правда, чистісінька правда, — сказала вона.

Коли ми схопилися на ноги й виглянули в щілину між дошками, то побачили перед будинком коня й санки з кількома людьми, які, здавалося, нас не помічали. Ми гукали, кричали, розмахували хустками, сорочками, всім, що було в нас під рукою. Луна з дзенькотом повертала нам назад наші вигуки; кінь у збруї з дзвіночками бив копитами сніг, потім рвонув санки і, як нам здавалося, підняв на ноги всіх у будинку.

Ми поспіхом одяглися, забувши про взуття, збігли сходами вниз і відчинили двері. Сивий жеребець схарапудився й, ледве не перекинувши санки, шарпонувся бігти. Як не дивно, але люди, до яких кілька секунд тому можна було доторкнутись руками, тепер повернулися до нас спинами, — чоловіки, жінки й діти, — і не намагалися зупинити коня. Навіть коли ми закричали на все горло, вони не поворухнулися. Нам ніхто не відповів. Крізь будівельне сміття, через штахетник кінь із санками нісся клусом навпростець до завіяної снігом вулиці, а там пішов повільніше.

Коли я хотів був побігти вслід за санками, Ксенія мене не пустила.

— Босоніж не можна.

Вона пішла по моє взуття, а я все дивився вслід за санками, нетерпляче чекаючи, що хтось обернеться, подасть хоча б знак, якщо не може чи не хоче говорити.

— Стій! — кричав я, сподіваючись, що хтось нарешті візьметься за віжки й поверне коня, який загруз у снігу і вже вибився з сил.

Ксенія принесла не лише наше взуття, а й два пальта, які висіли поблизу дверей. Отож ми вийшли разом, узувшись у черевики з пофарбованими зеленими підошвами. Кінь знову зателенькав дзвіночками й побіг швидше, та пасажири на це ніяк не зреагували. Хоча ми й старалися скоротити собі шлях і обійти занесені снігом місця, нам не пощастило наблизитися до них. Ми, важко ступаючи, йшли далі, підтримували й підбадьорювали одне одного, однак відстань до саней не зменшувалася, а скоріш збільшувалася. На повороті дороги, за пагорбком, санки зникли з наших очей у сніговій заметілі.

Лише тепер ми помітили, втупившись у загублений слід, що досі кінь анітрохи не збочував з тієї дороги, якою зникли Аншюц і моя сестра. А ось тут уже санки з’їхали з дороги й подалися геть від долини, у кількох місцях можна було побачити блискучий, гладенький, як дзеркало, лід.

Ми добре усвідомлювали, що далеко не зможемо йти услід за санками. Ми ще бачили готель, над яким завис ріденький стовп диму. Але біля дверей не видно було жодної душі, і це нас дуже схвилювало, бо не вірилося, щоб ніхто не чув ні дзвіночків, ні наших вигуків.

Після важкого півгодинного сходження на гору ми розчаровано спинилися на повороті дороги, де зникли санки. Сліди полозків чітко вели дугою в гори. До нас іще й досі долинав тихенький передзвін.

Потім ми знайшли чоловіка, який задубів у снігу, невдовзі після цього — дівчинку й хлопчика, їм ледве чи виповнилося по три роки; всі були мертві. Ми жахнулися, намагаючись витягти їх із снігу, — такими спотвореними були їхні обличчя й тіла.

В далині, на крутому схилі гори, ми ще раз побачили коня й санки, люди в яких теж були неживими. Ми ще довго потім чули передзвін, похоронний передзвін.

11

Біля дверей готелю «Артус» ми побачили залізничника, який сказав:

— Добре, що ви повернулися! — А тоді раптом накинувся на мене з кулаками, погрожував і Ксенії й просто ошалів, коли я заступився за неї. Доктор і Максим розборонили нас, але залізничник, якого я нехотя ударив по обличчі, заревів:

— Боязлива, брехлива й підступна банда! І це називається — товариші… Тьху, прокляття!..

Цей молодик бачив, як ми бігли за саньми, й підняв на ноги інших.

— Ми думали, ви втікаєте, ви ж нікого не попередили, — сказав доктор, а Максим вилаяв, що ми без їхнього відома забрали зі схованки взуття, мовляв, давно вже потай готувалися до втечі.

— Ні, — сказала Ксенія, потім розридалась і вчепилася за мене. — Невже ви досі нічого не второпали?

Я завів її до своєї кімнати, доктор пішов за нами й дав їй ковтнути трохи зеленої рідини, що ще лишалася на дні пляшки. Він вибачився за допитування, однак наполягав, щоб ми більше нічого не робили на власний розсуд. Виходити з будинку — це безвідповідальний ризик, небезпека для всіх, першою заповіддю, як і раніше, має бути дисципліна й самодисципліна.

Мою розповідь про наші пригоди доктор вислухав мовчки й, здається, байдуже.

— Я цього боявся, — сказав він згодом і попросив мене описати ще раз в усіх подробицях вигляд небіжчиків. Ксенія ворухнулася в ліжку й крикнула:

— Як ви можете про це говорити! Та які ж ми після цього нормальні?

Нічого не вдієш, ми мусили дивитися фактам в очі, хоча вони були жорстокі.

Можливо, в минулі дні інші бачили навіть щось гірше й доповіли про це доктору. Дещо з того, що хлопчик розповів після смерті кішки, давало підстави для таких висновків. Випробування, які на нас чекали, можна було тільки уявити.

— Мене хвилює лише одне: як знайти й покарати винних, — шепнула мені Ксенія після того, як пішов доктор. Я підсів до неї. Вона нічого не хотіла чути про дисципліну й стриманість. Навіть тиша видавалася їй тепер нестерпною. — Ми надто довго чекали й сподівалися, ми бачили, як це наближається, і все одно вважали його неможливим, — сказала вона зі злістю, відвернулась од мене й підвелася. Стоячи біля вікна й дивлячись у щілинку на дорогу, де лишилися ті мертві люди, вона з люттю крикнула: — Затягла б тих злочинців сюди, живцем кинула до мертвих, пошматувала б… — Але потім раптом промовила: — Надто пізно, надто пізно…

12

Я помітив, що доктор увечері прихопив був Максимову книжку з собою. Як не дивно, тепер вона лежала на стільці в моїй кімнаті. Ксенія вхопила її й прочитала з неї кілька рядків:

Згодом, коли вона вийшла, я взяв книжку й почав шукати оті записи, зроблені від руки. Безперечно, то була рука Максима. Дрібненьким нерозбірливим почерком там було дописано таке: