Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХІІІ. ВАНДА

Тимофій поспішав до коша, охоплений тривожними думками. «Господи, врятуй і збережи мою кохану та мою сім’ю! — благав молодий козак. — Боже, тільки б вони всі були живі! Орисю! Сонечко моє, щастя! Я не зможу жити без тебе! У тобі вся радість, весь сенс мого життя! Господи, краще покарай мене якось інакше, лише не позбавляй моєї коханої й родини!»

У коші Тимофій вирішив насамперед переговорити з Данилом. Справа була не зовсім воєнна, незважаючи на наказ гетьмана. Тому Тимофій хотів спочатку порадитися з більш досвідченим товаришем — як подивляться його козаки на те, що їм доведеться рішати його особисту справу? Він ніяк не міг звикнути до думки, що тепер він — начальник над усіма цими людьми, і вони зобов’язані беззаперечно підкорятися всім його наказам. Низовий козак уважно й неупереджено вислухав його, а потім сказав: «Поїхали, Красунчику! Ти наш сотник, і тому ми підемо за тобою туди, куди скажеш». Тимофій не став баритися — швидко зібрав у дорогу всіх своїх людей і поїхав.

Проїжджаючи територією, охопленою повстанням, козаки не стикалися з перепонами. Навпаки, жителі більшості сіл і містечок із радістю зустрічали їх та гостинно пускали на нічліг. У дорозі Тимофій безсило злився — йому здавалося, що його загін рухається надто повільно. Дійсно, ні в кого не було такого швидкого й витривалого коня, як його Ворон, і мало хто міг спокійно витримати весь день у сідлі, як він, без відпочинку. Тому доводилося зупинятися, даючи передих і людям і коням. Та ще й потреба висилати вперед розвідку теж уповільнювала рух. Тимофій розумів, що його сотня може зіткнутися із загонами шляхтичів, які металися охопленим смутою краєм, шаблями винищуючи непокірних селян і містян, або з бандами розбійників, що нишпорили, грабуючи й руйнуючи все на своєму шляху. А воювати з ними йому було ніколи, тому й доводилося бути обережним. Двічі його сотня зіткнулася з такими ватагами, але швидко їх перебила, оскільки загони були нечисленні.

Нарешті сотня Тимофія досягла Поділля й уже проїжджала землями Барського староства. Дорогою Тимофій побачив не один кинутий та пограбований маєток і тому з тривогою їхав рідним краєм. «Волховиці розташовані осторонь усіх доріг, у досить відокремленому місці, тому, може, до них ніхто й не дістався, — думав хлопець. — А може, навпаки, саме завдяки цьому усамітненню Волховиці постраждали серед перших! Але ж Матвій ніколи не ображав своїх селян. Невже вони повстали проти нього?»

— Та не турбуйся ти так, Красунчику, — сказав Данило, уважно спостерігаючи за ним. — Жива твоя сім’я!

— Ти бачив, скільки маєтків спалено? — похмуро запитав Тимофій.

— Бачив. Але що поробиш? Та й багато шляхти не було вбито, тому що встигли втекти, кинувши свої будинки. Може, і твоя сім’я теж усе кинула та поїхала.

— Це було б найкраще, що вони могли зробити, — відповів Тимофій.

Данило добре розумів, що відчуває його сотник. Колись усю його сім’ю забрала чорна віспа. Залишившись зовсім один, Данило довго мучився від того, що не помер разом із ними. Разом із дружиною і двома маленькими дітьми. Адже він навіть не захворів, коли вони всі злягли в єдину мить, хоча постійно перебував поряд із хворими. Данило довго тинявся світом, сумуючи за сім’єю, поки не прибився до низових козаків, де знайшов новий дім. Родині Тимофія не загрожувала невблаганна хвороба, від якої немає пощади й порятунку, але наражала на небезпеку невблаганна жорстокість і народний гнів. А від них хоч є шанс урятуватися. Тому, дивлячись на свого молодого сотника, Данило щиро бажав, аби його сім’я вціліла.

Дорога до Волховиць пролягала землями Залеських і проходила повз їхній маєток. Густий дим від пожежі Тимофій побачив здалеку. Не було сумнівів у тому, що маєток його сусідів підпалили зовсім недавно.

— Хлопці, готуйтеся! — наказав Тимофій.

— А якщо це їхні селяни або козаки, що тоді? — неголосно запитав Данило.

— Подивимося, хто це. Може, справді, селяни Залеських, а може, і звичайні мисливці за чужим добром. У будь-якому разі треба бути напоготові, — похмуро відповів Тимофій. Йому самому не хотілося вірити, що козаки, з якими він воював пліч-о-пліч, здатні безжально вбити звичайних мешканців, хоча і шляхтичів.

Сумне видовище відкрилося козакам — дім Залеських палав яскравим полум’ям. Їхній будинок не був кам’яний, як будинок Тимофія, бо його сусіди були не такими багатими, та й не був він захищений укріпленнями — його оточував лише простий дерев’яний палісад. Це навіть не маєток, як у Клесінських, а досить скромний фільварок[70]. Вогонь сильно палахкотів, що свідчило про те, що пожежа почалася нещодавно, але навколо будинку нікого не було.

Тимофій безстрашно під’їхав до розчинених воріт. Ліпше б він цього не робив! Хлопець побачив усю сім’ю Залеських мертвими. Постійно п’яний пан Міхал, його дружина, сміхотлива пані Грася, їхні доньки, слуги... Тимофій із гіркотою й болем дивився на своїх мертвих сусідів. Пам’ять повернула його в ті дні, коли він ще дитиною приїжджав у гостинний дім Залеських. Тимофієві згадалося, як він грався з маленькими панночками і як частенько зчиняв бійки з єдиним сином пана Залеського, Матеушем. Де тепер Матеуш? Він чув, що начебто подався на військову службу. Він згадав, як пані Грася часто пригощала його здобними пряниками і, узявши за підборіддя, з розчуленням і сміхом казала: «Ну треба ж! Яким чарівним херувимчиком народився! Усім панночкам на загибель створив Бог такі прекрасні очі, як у тебе, Тимофію. Ти як підростеш, хоч іноді виявляй милосердя до бідолашних дівчат». А маленький Тимофій нетерпляче слухав, а потім тікав ділитися отриманим пряником із Матеушем, якого щойно безбожно відлупцював. Згадалося йому, як обурювався й лаявся пан Міхал, коли дізнався, що його сусід має намір присвятити молодшого сина богослов’ю. «Та з цього бешкетника вийде найлихіший гусар у всьому королівстві! Он як учора він спритно віддубасив мого Матеуша! А ти, пане Микито, на нього рясу хочеш начепити. Це непростимі дурість і злочин перед Вітчизною». А тепер Тимофій стояв над тілом пана Міхала...

Стогін відволік Тимофія від сумних спогадів. Він озирнувся й помітив біля ґанку світлу купу жіночого вбрання. Він підбіг і схилився над жінкою. Це була Ванда. Мила, гарненька панночка, старша з двох дочок пана Залеського.

Груди Ванди була залиті кров’ю, але вона була ще жива. Від полум’я йшов немилосердний жар, тому Тимофій підняв дівчину на руки й поніс геть від будинку, що палав. Хлопець виніс її за палісад, де на нього чекали козаки, заглядаючи у двір крізь розчинені ворота. Ванда знову застогнала, розплющила очі, красиві, небесної блакиті, в обрамленні світлих, густих вій, але оповиті болем і мукою, немов серпанком. Дівчина впізнала того, хто ніс її на руках.

— Пане Тимофію! — прошепотіла Ванда, і її побілілих губ торкнулася слабка радісна усмішка. — Тимофію...

Тимофієві стало ніяково — він здогадався, чому Ванда так усміхається йому. Два роки тому вони з Марком вирішили провести всю зиму у Волховицях і провели її надзвичайно весело — у всьому краю не було нікого, хто був би рівний їм двом за веселощами й витівками. Тоді Тимофій безтурботно розважався й посилено волочився за Вандою. Дівчина ніяковіла від уваги красеня козака, але з великою охотою танцювала з ним у гостях. А Тимофій ліз зі шкіри геть, аби закохати в себе Ванду, — говорив їй барвисті компліменти, не відходив від неї ані на крок, однак водночас примудрявся не порушувати пристойності. Хоча, спіймавши в затишному місці, солодко цілував гарненьку панночку, від чого сердешна дівчина ніяковіла й червоніла, та не сміла пручатися й дивилася на хлопця закоханими очима. А коли настала весна, то Тимофій скочив на Ворона й помчав у Дике Поле, тому що скучив за козацькою волею. І ні словом, ні обіцянкою, ані натяком не дав дівчині зрозуміти, що їй слід чекати його.

Він не знав, що Ванда гірко плакала за ним і все чекала, що він ось-ось повернеться, та приховувала свої почуття від усіх, окрім матері. Даремно мама її вмовляла: «Не плач, доню, і не тужи за ним. На козаку немає знаку! — адже так русини кажуть. Та й не рівня ми Клесінським, хоч вони і приймають нас у себе. І православні вони, а ми католики. Знайдеться і для тебе наречений. Кращий за легковажного Тимофія!» Однак Ванда не слухала матір і все думала, журилася й чекала свого красеня.

І ось, подивившись у блакитні очі Ванди, Тимофій прочитав у них палке кохання та усвідомив, що він накоїв тоді. Коли він покохав Орисю, то вповні пізнав, що таке розлука з коханою людиною, що таке печаль і туга. І тепер йому було нестерпно соромно перед дівчиною.

— А поклади-но її на землю, Красунчику. Перев’язати треба, — спокійно сказав Данило, кинувши погляд на дівчину.

Тимофій обережно опустив Ванду на траву, старий козак мигцем глянув на закривавлений корсаж сукні і, діставши кинджал, безцеремонно розрізав його.

— Ти що робиш? — обурився Тимофій, відводячи очі.

— А як мені вгамувати кров і перев’язати, коли її в груди ножем ударили, а одяг заважає? — незворушно відповів Данило. — Та й що тут соромітного? Чи я жіночих грудей не бачив? А ти чого безсоромно баньки п’ялиш?! — гримнув він на Гриця, який за підлабузницькою звичкою терся біля свого сотника й не міг відвести погляд від голих дівочих грудей. — Піди ліпше ще полотна принеси!

Грицько трохи почервонів і моторно приніс чисте полотно. Данило вміло перев’язав рану нещасній дівчині. Ванда була такою слабкою, що навіть не усвідомлювала того, що оголена до пояса.

— Куди тепер? — запитав Данило.

— До Волховиць. До них недалеко, — відповів Тимофій, сідаючи на коня.

Данило мовчки підняв дівчину й передав Тимофієві, який обережно посадив її поперед себе, поклавши її голову собі на плече, бо довезти дівчину інакше було неможливо. «Господи, а якщо я побачу у Волховицях те саме, що побачив тут? Боже, відведи й заступи! Хто ж напав на Залеських — селяни чи козаки? І що мені потім робити, якщо я знайду біля свого будинку козаків? Мені що — воювати зі своїми товаришами?» — думав Тимофій, обережно підтримуючи Ванду, і боявся побачити Орисю вбитою. Він їхав так швидко, як тільки можливо було везти поранену дівчину.

— Пане Тимофію, — тихо мовила Ванда, дивлячись на нього, — невже це справді ти, а не видіння? Але як ти тут опинився?

— Я їхав додому, панно. Ти ліпше мовчи, не розмовляй, зараз доїдемо до Волховиць, і там про тебе подбають.

— А моя сім’я? Де вони? Що з ним? Вони вижили?

Тимофій відвернувся, бо не знав, як сказати нещасній дівчині про те, що вся її сім’я загинула. Але Ванда сама все зрозуміла й тихо заплакала. Він не став нічого говорити дівчині — нічого йому було сказати, та й не зміг би він тепер утішити її жодними словами.

Із-за повороту дороги назустріч Тимофієві виїхав один із його козаків, якого він раніше відправляв уперед, та доповів, що бачив біля його маєтку озброєних людей.

— Хто ці люди? Селяни чи козаки? — запитав Тимофій, хмурячись.

Його терзали суперечливі почуття: з одного боку, він розумів, що не зможе підняти руку на селян, які мстять своїм жорстоким панам, адже він сам баламут; а з іншого — усвідомлював, що помста не має поєднуватися з відвертим грабунком та мародерством.

— На козаків вони не схожі. Це голота якась. Вони стовпилися перед твоїм будинком і не знають, що робити. Твій маєток, Красунчику, так укріплений, що не для їхніх зубів. Не будинок, а справжня фортеця! — відповів йому козак.

— Це звичайні злодії й розбійники! — запально сказав один із його людей, під’їжджаючи ближче до свого сотника. — Вони називають себе козаками, хоча насправді не є ними, підбурюють селян і влаштовують нальоти та грабежі.

— Якщо це дійсно так, то спуску їм давати не можна, — сказав Данило, і його підтримала решта. — Годі ганьбити й кидати тінь на все козацтво!

Тимофій скинув брови — він не очікував, що його козаки так мислитимуть. Він розумів, що більша їх частина пішла у Військо Запорізьке не лише боротися за свободу, а й тому, що сподівалася трохи розжитися видобутком на цій війні — а як же без цього? «Вочевидь, для моїх хлопців одна справа — набрати добра в бою, і зовсім інша — на когось напасти з тією самою метою! Вони вважають таке ганебним», — подумав він.

— Тоді, хлопці, їх треба переловити живими. Подивимося, хто це й за кого вони себе видають. Грицю! Візьми панну. Залишишся тут, у лісі, і подбаєш про неї. Тільки гляди мені, обережно! — наказав Тимофій, передаючи хлопцеві дівчину.

Нещасна Ванда ні на що не звертала уваги, тому байдуже перейшла з одних рук в інші. Грицько, досі збентежений побаченим під час перев’язки видовищем, дбайливо узяв дівчину на руки й поніс на невелику лісову галявинку.

Коли Тимофій виїхав на узлісся, то біля маєтку вже нікого не було, тільки лежало кілька вбитих. Придивившись, він помітив, що на частоколі зібралися гайдуки. «Отже, Матвій не поїхав», — подумав Тимофій і попрямував до воріт.

Його мало не підстрелили. Але все ж хтось упізнав у ньому свого пана, тому ворота незабаром розчинилися, і з них назустріч своєму дядькові безстрашно вийшов Семен. За час свого самотнього життя він став пиячити набагато менше, а зараз, на подив, узагалі був тверезим.

— Дядьку! Слава Богу! — вигукнув Семен, сяючи з радості. — Нарешті ти тут!

— Де Орися? — відразу, навіть не вітаючись, запитав Тимофій.

— У Львові, — злегка усміхнувшись, відповів племінник. — Батько відвіз туди її і брата майже дві седмиці тому.

Тимофій полегшено зітхнув. «Боже! Дякую тобі! Отже, моя кохана жива й неушкоджена. Щастя моє, ти в безпеці», — думав він, переводячи дух.

— А чому ти тут? Де Матвій? — запитав він небожа.

— Не знаю. Батько зібрався йти воювати з тобою. Принаймні, він мені так сказав. А мене залишив тут, наглядати за Волховицями.

— Та як він міг залишити тебе самого в таку лиху годину? Чим він узагалі думав? Невже йому маєток дорожче за сина? — обурився Тимофій, бо не очікував такого навіть від Матвія.

— Дядьку, я вже дорослий! І крім того, я сам попросився, — не без гордості відповів Семен. — Мені не хотілося їхати разом із батьком, тому й вирішив ліпше залишитися тут. Та й батько дав мені більшу частину своїх хлопців.

Тимофій спохмурнів. Він знав, що Матвій занадто вимогливий та суворий із синами, і племінники часто скаржилися йому в листах на батька, адже дядько був не набагато старшим за них і вельми співчував своїм небожам, а бувало, і заступався за них. Але однаково його вразило те, що брат залишив Семена зовсім одного, хоч він давно вже дорослий хлопець.

— Мені доповідали, що тут були озброєні люди. І я бачу, що частина з них убита. Хто це був? Ти не розгледів? — запитав він племінника.

— Розгледів, але зрозуміти, хто вони, не зміг. Із вигляду непотріб якийсь. Мої хлопці підстрелили кількох, а інші зразу кинули своїх приятелів та втекли.

— Серед них є наші селяни?

— Ні, не думаю. Наші цілком мирно сидять по своїх домівках. У цьому велика заслуга отця Сергія, який частенько настановляв їх на добрий розум. Адже більшість священиків навмисно налаштовують свою паству проти панів. Щоправда, частина наших хлопів утекла. Усі біжать у козаки! Чесно кажучи, я сумнівався, що в мене вийде захистити Волховиці. Але все ж вийшло! — не без задоволення відповів Семен та взявся в боки. — Як добре, що ти приїхав, дядьку! Янко повернувся й розповів, що ти тепер сотник.

— Ти їх ще й не захищав по-справжньому, мій любий небоже. На щастя, ця ватага просто не зважилася штурмувати Волховиці. Тому вони й пішли, — відповів Тимофій.

Тут з’явився Янко Кліщ. Старий боягуз забився до льоху, ледь біля маєтку з’явилися розбійники, і тепер, коли все стихло, виліз зі свого укриття.

— Пане Тимофію! Слава тобі, Господи! Ти нас усіх урятував! — заволав Янко, кланяючись своєму панові в пояс. — Який жах! Я поки доїхав до Волховиць, думав, збожеволію або живим не доїду! Боже мій! А ці розбійники...

— Яне, швидко біжи за Оксаною! Вона хоч жива? Не пішла від нас? — перервав його виливи Тимофій.

— Ні, а навіщо? — поцікавився Кліщ.

— Швидко біжи! — строго наказав Тимофій. — Воно тобі не треба — навіщо?!

— Навіщо тобі знахарка, дядьку? — зі свого боку запитав Семен.

— Маєток Залеських спалено, а всі вони вбиті. Крім Ванди. Вона жива, але серйозно поранена.

— Господи! Який жах! — вигукнув Семен, мимоволі злякавшись. Насправді хлопець ніколи не брав участі в серйозних бійках, ніколи не стикався з жорстокістю й ненавистю в найстрашніших їх проявах, і ця новина приголомшила його.

Тут з’явилася Одарка і з криком «Дитятко моє!» прийнялася обіймати Тимофія й зовсім не бентежилась тим, що на цю зворушливу сцену дивляться та хихотять його козаки. Няньці було байдуже — для неї Тимофій на все життя залишився маленьким хлопчиком. Тому будь він хоч самим гетьманом, вона не перестане називати його «дитятком».

— Красунчику, — безцеремонно покликав Тимофія Данило, чим викликав незадоволення няньки. Як це так — до її дорогого пана звертаються не зовсім шанобливо! — Що робитимемо далі? Треба зловити цих розбійників.

— Чому ти так вирішив, що вони розбійники? — неупереджено запитав Тимофій.

— Та хлопці допитали одного з них. Його не вбили, а лише поранили. То в обмін на збереження свого життя він розповів, що вони до цього промишляли хто як міг — хто наймитом був, хто від пана втік, хто ярмарковим злодієм був. А тепер зібралися у ватагу й вирішили під шумок війни поживитися чужим добром. Це звичайні мародери та злодії.

Тимофій спохмурнів. Першим його бажанням було наздогнати цю зграю і власноруч порубати шаблею мародерів. Але потім він зрозумів, що не зможе так учинити. Він простий козак, а не ясновельможний пан Клесінський, який може стратити чи милувати всіх, хто зазіхнув на його власність. Тому він відкликав Данила вбік і промовив:

— Я не впевнений, що маю право вирішувати їхні долі!

— Ти мусиш зловити їх і стратити як злодіїв, — спокійно відповів старий козак так, наче це була основа самого буття.

— Я не можу цього зробити. Я не суддя!

— Ти мусиш, Тимофію! Згадай, як у нас на Січі було строго з крадіжками. І, крім того, ти — сотник Війська Запорізького, і твій обов’язок — підтримувати лад. Не забувай, що гетьман наказав стратити всіх тих, хто безбожно грабував і бешкетував на Задніпров’ї. Війна війною, але такі ось грабежі треба притинати. Якщо ти їх тепер відпустиш, вони розорять ще не одне село й маєток, збезчестять і вб’ють ще не одну жінку.

— Одна справа, коли я вбивав, воюючи з ворогами, і зовсім інша — коли я мушу навмисно вбити, — задумливо промовив Тимофій. — Данило, а скільки років ми з тобою грабували? Скільки татар ми з тобою вбили? То хіба я маю право судити інших за те, у чому грішний сам?

— Ти ґвалтував і вбивав жінок? Ти грабував беззахисних і безпомічних? — з холодним спокоєм запитав Данило. — Ні! Ані ти, ані я, та й ніхто з наших товаришів не осоромив себе цим. Ми воювали з тими, хто міг дати нам відсіч. Чи не так? А тут грабують і вбивають тих, хто не може сам себе оборонити. То чи варто вагатися, караючи таких смертю?

Тимофій похмуро щось обмірковував, спостерігаючи, як Гриць вносить на його обійстя Ванду, як біля неї голосить Одарка. «Дивна в мого Данила життєва філософія», — подумав він.

— Ким ти був до того, як став вільним козаком? — несподівано запитав Тимофій.

— Бондарем, — здивувався Данило, не зовсім розуміючи, навіщо його сотникові це знати.

— Ти якоюсь мірою наслідуєш Діогена[71], брате, — усміхнувся Тимофій і пішов до своїх козаків.

Данило так нічого й не зрозумів. Адже він не мав можливості вивчати філософію і не уявляв, що спільного він може мати з якимось Діогеном і хто це взагалі такий. Тому, здивовано знизавши плечима, пішов слідом за своїм сотником.

Гриць заніс Ванду в дім. «Неси її сюди, хлопче. Клади її на ліжко. Ой, бідолашна панночка!» — голосила Одарка над Вандою. Грицько вклав дівчину на ліжко й нишком зазирнув їй в обличчя, чи то очікуючи, що вона подякує йому, чи то просто щоби зайвий раз поглянути на чарівну панянку. Але дівчина відчужено дивилася навколо себе, не цікавлячись тим, хто й куди її несе, не усвідомлюючи, де вона опинилася, і не звертала уваги ані на хлопця, ані на плач і голосіння няньки, що безглуздо тупцювала біля неї, ані на Оксану, яка швидко прийшла. Знахарка й далі в цей смутний час самотньо жила в лісі, не боячись стати жертвою грабунку й насильства, хоча Одарка не раз умовляла її перебратися в маєток. Але Оксана вперто відмовлялася.

— Ой, нещасна панночка! Ой, що ж робити?! — бідкалася няня.

— Та не реви ти! — відмахнулася Оксана, досадливо подумавши про те, що, мабуть, це хвороба всієї челяді у Волховицях — плакати й голосити з найменшого хвилювання. Вона оглянула рану Ванди, промила її й заново перев’язала, а потім із допомогою Одарки перевдягла дівчину, знявши брудну сукню. Ванда була дуже слабкою, оскільки втратила багато крові.

— Де я? — слабким голосом запитала дівчина.

— У Волховицях, панночко. Тебе пан Тимофій привіз. То що сталося у вас? — запитала Одарка, накриваючи дівчину простирадлом і поправляючи їй подушки.

— На наш будинок напали розбійники, а потім хтось із челяді відчинив їм ворота. Вони почали грабувати будинок, убили батька, схопили матір і сестру... — слабким, уривчастим голосом розповідала Ванда. — Мене теж схопили... Вони хотіли... — вона замовкла, не знаючи, як сказати про те, що її намагалися зґвалтувати. — Але я почала кусатися й відбиватися щосили, тоді мене вдарили ножем, а потім кинули... дали спокій… — дівчина замовкла й тихо заплакала, не маючи душевних сил повідати про пережитий жах.

Оксана стомлено терла лоба, поглядаючи на нещасну дівчину, а потім відкликала Одарку вбік і прошепотіла:

— Вона може померти. Втратила дуже багато крові.

— О Матір Божа! Зглянься над цим дитям! — вигукнула нянька. — Невже її не можна врятувати?

Оксана заперечливо похитала головою.

— Може, і викарабкається, але це досить сумнівно. Поглянь на неї. Он яка бліда.

— Слухай, Оксано! Ти не здумай панові Тимофієві вибовкати про те, що пан Матвій домагався панночки. Ти ж розумієш, що тоді буде. Гляди мені! — строго вимагала Одарка.

— Могла б і не попереджати, — сухо відповіла знахарка.

Тимофій пустився в погоню за розбійницькою ватагою. Він розумів, що зобов’язаний покарати їх, хоча навіть після розмови з Данилом не був упевнений, що має право це робити. Семен, до його невдоволення, ув’язався з ним. Тимофій дивився на племінника і трохи заздрив йому — Семена не обтяжували моральні вагання, які терзали його самого.

На слід грабіжників козаки напали швидко. Ті йшли, не поспішаючи, перевантажені возами з краденим добром і цілим стадом викраденої худоби, нікого не побоюючись, тому що нікому було дати їм відсіч. Зграя складалася приблизно з тридцяти-сорока осіб, зовнішній вигляд яких не викликав сумнівів у їхній мерзенній професії. Козаки, наздогнавши, оточили їх, але тут уперед вийшов сам отаман.

— Ви хто такі й чому чините нам перепони? — гордовито запитав він.

— Ти хто будеш? — холодно запитав Тимофій.

— Я — козак Хмельницького, — ухилився від відповіді він. — А хто ти такий, що вимагаєш відповіді в мене, вільного козака?

Данило під’їхав до отамана і збив із його голови шапку, яка підозріло щільно була насунута на чоло.

— Вочевидь, ти заплатив за свою свободу відрізаними вухами, сволото! Лише не врахував одного — Хмель не бере до себе злодіїв. Настав твій третій раз, — глузливо сказав козак, тому що в отамана розбійницької зграї дійсно не було вух. Так карали злочинців, які скоїли серйозні крадіжки та шахрайства. Спочатку відрізали ліве вухо, а з повторним злочином — праве. А якщо такий злодій попадався втретє, то його страчували.

— Кінчайте з ними, — безпристрасно наказав Тимофій, бо зрозумів, що іншого вибору він не мав.

Миттєво почалася різанина. Більшість мародерів намагалися втекти, розуміючи, що їм не здолати кінних козаків, але це було марно. Обурені козаки, частина яких ще вчора була звичайними селянами й містянами, не давали мародерам утекти, переслідуючи їх, наздоганяючи і вбиваючи на місці. Пощади не було нікому, навіть тим, хто просив про поблажливість. Тимофій з якимось спустошенням у душі спостерігав, як його люди, розгнівані та обурені, безжально вбивають мародерів. Самому йому не хотілося обагряти клинок своєї шаблі їхньою кров’ю — йому було бридко. Так бридко, немов він торкнувся чогось мерзенного, займаного розкладанням. «А що я хотів? Перебираючись через бурхливий потік, сухим не залишишся, — думав Тимофій. — Але й інакше я не можу вчинити. Скільки таких ватаг бродять країною, називаючись козаками, безчинствують і кидають тінь на все козацтво! Проте одну я вирізав, а всіх їх не зупиню».

Сотня Тимофія швидко розправилася зі зграєю мародерів і за якоюсь мовчазною згодою козаки забрали тільки худобу, кинувши мертві тіла й награбоване добро посеред дороги. Хоча зазвичай мало хто нехтував такою здобиччю, але тут навіть пройдисвіт Гриць погребував що-небудь поцупити.

Тимофій повернувся додому з остаточно спустошеною душею. Цей наповнений гіркотою день уже добігав кінця. Хлопець велів своїй сотні розташуватися на своєму широкому подвір’ї, а сам пішов у дім — він прагнув трохи побути один, тому пішов до спальні Орисі. І ще Тимофієві хотілося подивитися на кімнату, де його кохана жила всі ці місяці. Окинувши поглядом спальню, він згадав, як минулої осені сидів тут з Орисею, як вона плакала, коли дізналася, що він братиме участь у повстанні. Тут вона сумувала за ним і думала про нього. Тимофій дивився на речі, яких торкалися руки коханої. «Господи! Як же я за нею скучив!» — подумав козак. На столику лежав лист, той самий, який він написав Орисі після своєї бесіди з Голубом. Його мила так і не встигла отримати його — Матвій відвіз її, перш ніж Кліщ повернувся додому. Тимофій підійшов ближче до столу й побачив стрічку для волосся — вочевидь, Орися забула її, коли їхала. «Як би я хотів бути стрічкою у твоєму волоссі, кохана, щоби завжди бути біля тебе! Постійно торкатися тебе, моє сонечко!» — подумав Тимофій, цілуючи стрічку та збираючись забрати її собі.

— Хлопчику мій, Тимофію, — голос няньки вивів його із задуми. — Чому ти тут? Сумуєш за панночкою? Нещасний ти мій! Ох, якби ти знав, як вона, бідолашна, за тобою тужила! Часто сидить сумна така, задумлива. Тільки пан Михайлик і вмів її розважити. Почув Бог мої молитви! Гарна, добра дівчина тобі дісталася. Я спочатку ой як розгнівалася, що пан Матвій вирішив панночку до Львова відвезти, а тепер розумію, що недарма він так зробив. Боронь Боже від такого лиха, що довелося пережити панні Ванді. Слава Богу, що ти живий і неушкоджений доїхав сюди! Господи, які страшні часи настали! Так шкода панну Ванду!

— Як вона, няню? — запитав Тимофій, згадавши про нещасну дівчину.

— Ой! — нянька гірко зітхнула і схлипнула. — Оксана сказала, що може не вижити, надто слабка. Відведи й заступи, Господи!

«Бідолашна дівчина! Якби я приїхав трохи раніше, то всі вони були б живі!» — подумав Тимофій.

— Я чого прийшла, — сказала няня, — тебе панна Ванда кликала. Але я не знаю навіщо. Сходи до неї!

Тимофій кивнув і вийшов. Проминувши коридор, він увійшов до однієї зі спалень, де розмістили Ванду. Дівчина напівлежала в ліжку, бліда і слабка, а погляд її байдуже ковзав кімнатою. Але, побачивши Тимофія, Ванда трохи пожвавилася й ласкаво всміхнулася хлопцеві.

— Пане Тимофію, дякую тобі. Ти врятував мене, — сказала дівчина, коли він уклонився їй і поцілував її слабку ручку. Вона дивилася на нього й не могла надивитися. Адже стільки часу сумувала за ним!

— Мені дуже шкода, що я приїхав надто пізно й нічим не зміг допомогти ані тобі, ані твоїй родині, — відповів Тимофій, почуваючись, мов на голках, під її поглядом.

Вії Ванди затремтіли, і вона відвернулася.

— Не вини себе, пане! Отже, так було завгодно Богу. Я кликала тебе, щоби попросити про послугу: пане, накажи своїй челяді, аби вони поховали моїх батьків і сестру, — попросила дівчина.

— Я вже наказав це зробити, панно, не турбуйся про те. Їх уже поховали.

— Дякую, — прошепотіла Ванда й тихо заплакала. — Будь ласка, залиш мене одну.

Зітхнувши, Тимофій вийшов. У коридорі його чекала Оксана. Знахарка подивилася на молодого шляхтича й мимоволі відвела погляд. «Йому треба знати про все, але як би і справді не вийшло біди від цього!» — подумала жінка. Та Тимофій зрозумів її погляд по-своєму.

— Невже ти нічим не можеш їй допомогти, Оксано?

— Дасть Бог, панна викарабкається. Їй пощастило, що лише штрикнули ножем, але вона втратила так багато крові, що дивуюся, що досі жива. Якщо переживе цю ніч, то, може, і видужає, — відповіла знахарка, хоча її душу терзали сумніви.

— Прошу тебе, залишись із нею на цю ніч, — попросив Тимофій, і Оксана ствердно кивнула.

Тимофій зітхнув і пішов на обійстя перед будинком, де розташувалася вся його сотня. Сумлінна Одарка ретельно виконувала свої обов’язки ключниці — вона встигла і приструнити розбурхану челядь, і розпорядитися щодо вечері для такого гурту, і прислужити Ванді, і зробити купу інших дрібних та необхідних справ. І як тільки вона скрізь устигала?

Вийшовши з будинку, Тимофій присів поруч із Данилом і Грицем, які безцеремонно розсілися на ґаночку. З будинку вийшов Семен і теж примостився біля улюбленого дядька. Зазвичай верткий Грицько був пригнічений сьогоднішніми подіями. Особливо вразило хлопця те, що Красунчик, виявляється, дуже знатний і багатий шляхтич. У розумінні Гриця, що з самого малечку був хлопом Чаплинського, який іноді ставився до нього гірше, ніж до дворових собак, вищим щастям у житті було шляхетство. Він дивився на свого сотника й не міг зрозуміти, чому такий, як він, став низовим козаком. Адже Тимофій має все, що треба для щастя — вроду, багатство, шану й волю. Гриць мріяв стати козаком, тому що в його свідомості це означало свободу від холопства. А ще він люто ненавидів шляхту. Але його сотник, до якого він відчував симпатію, був шляхтичем, щоправда, не схожим на інших. І як усе це осмислити? А ще сьогодні його до глибини душі зворушило нещастя Ванди. Сидячи з дівчиною в лісі, Гриць дивився на гарненьке личко молоденької панночки й відчував до неї нестерпну жалість. «Хіба вона винна в тому, що інші творили жорстокість? Хіба можна вбивати тих, хто слабший за тебе?» — думав Гриць, і ці роздуми почали змінювати його світогляд.

А Семен почувався чудово — його не терзали моральні вишукування та копання в собі самому, а винищення розбійників він сприйняв як пригоду. Та й діяв він пліч-о-пліч з улюбленим дядьком! А головне, поруч не було Михайлика, на якого неодмінно переключився б Тимофій, забувши про нього. На щастя, Семену не спало на думку те, що якби поруч була Орися, то Тимофієві взагалі ні до кого не було б діла: ані до нього, ані до Михайлика. Інакше він неодмінно зненавидів би й Орисю.

«Може, попроситися до дядька в сотню? От би було добре! Ох, ні! Батько ж приб’є мене! Він задумав мене неодмінно або одружити, або відправити ще до кого-небудь на службу. Нічого не поробиш! Доведеться підкорятися», — засмучено думав Семен.

Козаки повечеряли і вкладалися спати. Тимофій не схотів іти в будинок, тому розтягнувся на повсті, постеленій просто на землі. Він довго не спав і дивився на зірки, розсипані в небі, немов алмази на темно-синьому шлейфі, і мимоволі згадав степ. «Тут такі самі зірки. Лише чому мене так тягне туди? Адже я народився й виріс у цьому краю, чому ж Дике Поле стало мені миліше?» — думав він, засинаючи.

Наступного ранку Тимофій сидів у головній залі, обдумуючи, що тепер робити далі. Хмельницький дозволив йому побути вдома, доки він сам його не покличе. Лише Тимофій розраховував провести весь цей час із Орисею. «Може, поїхати до Львова? — думав хлопець. — Залишу своїх людей тут, а сам поїду до Орисеньки! А якщо прийде лист від гетьмана, то мені повідомлять». Тут увійшла челядниця й доповіла, що панна бажає його бачити. Тимофій зітхнув — йому було совісно з’являтися на очі дівчині, але він усе-таки пішов.

Ванда мала вже трохи кращий вигляд, ніж учора. Незважаючи на побоювання знахарки, дівчина пережила цю ніч, але була дуже слабкою. Вона напівлежала на подушках, укрита простирадлом до підборіддя.

— Доброго ранку, панно, — увічливо привітався Тимофій. — Я щасливий, що тобі вже краще. Це диво, що ти вижила після такого поранення. Сподіваюся, тепер ти швидко одужаєш.

— Ліпше було б, якби я померла, пане Тимофію, — відповіла дівчина.

— Не говори так! Ти дуже молода, і треба жити!

«Я не хочу жити!» — подумала Ванда, пригадавши передсмертні крики своєї родини, своїх челядників, власний страх і пережитий жах. Яким дивом їй удалося відбутися лише ударом ножа, вона так і не змогла зрозуміти. «Напевно, Бог до мене надто милостивий, якщо вберіг і від безчестя, і від смерті!» — думала дівчина.

— Я хотіла би попросити тебе про послугу, пане Тимофію, — промовила Ванда. — Не міг би ти відвезти мене в монастир?

— Але навіщо? — здивувався Тимофій. — Навіщо тобі в монастир? Хіба погано тут? Залишайся краще в нас, панночко. Тут є кому доглянути за тобою!

Але дівчина сумно похитала головою.

— Я вдячна тобі за гостинність, та я хочу прийняти постриг, пане.

— Що? — Тимофій ошелешено дивився на юну дівчину, яка в розквіті літ збиралася замкнути себе в чотирьох стінах. «Може, Орися розповіла їй про нас, і тому дівчина хоче піти в монастир?! Боже, яка ж я безсердечна тварюка!» — подумав козак, відчуваючи пекучий сором і пізнє каяття. — Даруй мені, панно, але невже це все через те, що я колись був таким жорстоким і легковажним, що...

— Ах, ні! Це зовсім не через тебе, пане Тимофію, — заперечливо похитавши головою, м’яко сказала Ванда. — Не в тобі діло. Та й пройшло вже так багато часу, що і згадувати про те не варто. Я хочу присвятити своє життя Богові, щоби молитися за свою сім’ю. Вони померли не по-християнськи, і мій обов’язок — молитися за прощення їхніх душ усе життя.

Ванда дійсно так уважала. Вона виросла надто вразливою і глибоко набожною, ніколи за все своє життя не стикалася з ненавистю й насильством та не уявляла, що у світі взагалі можлива така жорстокість. І тепер, після першої в її житті трагедії, дівчина зламалася й не знаходила в собі сил жити далі з цією страшною реальністю. Для неї все втратило значення. Навіть Тимофій, у якому раніше полягало щастя всього її життя. Вона розуміла, що він її не кохає й ніколи не покохає. «Але навіть якби він і кохав мене, це однаково нічого не змінить. Його кохання не зітре всіх цих жахів із моєї пам’яті. Я не можу й не хочу жити в миру. Мушу піти туди, де житиму тільки з Господом!» — думала дівчина.

— Але, панно Вандо, а як же твій брат? Адже ти не зовсім одна залишилася. Маєш іще брата, пана Матеуша. Подумай про нього. Адже вас двоє на цьому світі, ви потрібні одне одному. Панночко, ти така молода! Подумай, що ти губиш своє життя. Адже мине час, і твій біль від утрати менше мучитиме. Ти ж іще можеш бути щасливою! — умовляв дівчину Тимофій.

— Матеуш тепер у Польщі. Він зайнятий тим, що влаштовує своє життя, і йому не до мене. А час мене не зцілить!

— Не кажи так! Пан Матеуш завжди сильно любив вас із Юзею й ніколи не залишив би!

— Ні, пане Тимофію, не відмовляй мене. Я вже все вирішила. Лише прошу тебе, допоможи мені дістатися монастиря. Будь ласка! Христом Богом прошу тебе!

Тимофій зітхнув. «Мабуть, не варто її тепер хвилювати. Треба потягнути час. Можливо, вона так вирішила зопалу, а пізніше одумається», — подумав він і відповів дівчині:

— Я не можу тобі відмовити, Вандо. Але й відвезти тебе просто зараз теж не можу. Ти ще дуже слабка та маєш хоч трохи одужати після поранення. Я ж не довезу тебе таку слабку і хвору! Домовимося з тобою так — ти трохи одужаєш, а потім вирішимо — їхати нам із тобою в монастир чи ні.

— Добре, але це безглуздо — вирішувати. Я все для себе давно вирішила, — відповіла дівчина. — А де панна Ірина? Чому вона до мене не заходить?

— Мій брат відвіз її і Михайлика до Львова вже давно, — відповів Тимофій, дивуючись із того, що Орисю називають повним ім’ям.

— Дуже шкода! Шкода в тому сенсі, що її немає поруч. Твоя родичка, пане, така добра й лагідна. Ми з нею дуже подружилися, і з нею мені було б легше, — засмутилася дівчина. — Але головне, що Ірина в безпеці.

«Мені теж стало б легше, якби вона була поруч!» — подумав Тимофій.

— Ну а чому ви не поїхали? — запитав він.

— Батько нікуди не хотів їхати й навіть не збирався цього робити! Він весь час лаявся і кричав, що його не злякають жодні бунтівні русини, що вони нізащо не змусять його покинути власний дім, — відповіла дівчина. Щоправда, значно пом’якшивши істину, бо покійний пан Міхал паплюжив і проклинав усіх русинів на світі, а Матвія Клесінського — передусім, бо не міг пробачити своєму сусідові ані його національності, ані православ’я, ані багатства, ані впливу. Однак раніше це не заважало йому об’їдатися й напиватися до неподобства за столом пана Матвія.

«Ох і дурень же він! — роздратовано подумав Тимофій. — Через свій гонор довів до біди та загибелі всю свою родину!»

— Найкраще б він відвіз вас, жінок, хоча б до Бара, а сам уже залишався вдома, — промовив Тимофій. — Що ж, я піду, панно, занадто втомив я тебе цією розмовою, а тобі треба спокій.

— Ні, ти не втомив мене, але мені і справді легше одній. Іди, пане Тимофію, — промовила дівчина, ласкаво глянувши на нього.

Тимофій розкланявся та поспішив піти. Йому було ніяково перед Вандою, але її слова, що вона хоче піти в монастир зовсім не через те, що він розбив їй серце, трохи заспокоїли совість. Утім, Тимофій збирався неодмінно відмовити дівчину від цього кроку.

Наступні дні минали спокійно, і Тимофій нудився вдома. Зв’язаний обіцянкою, яку дав Ванді, він не міг поїхати до Львова. Нудилася й уся його сотня. Він пояснив своїм людям, що хоч і оголошено збір війська, проте гетьман не має наміру ще починати війну з причин, відомих тільки самому гетьману й наближеній до нього старшині. Інакше всі вони тут не сиділи б. Тому немає різниці, де чекати початку походу — у козацькому коші чи у Волховицях. Утім, усім жилося сито й досить непогано, тому ніхто й не досадував.

Зате не нудно було Одарці. Ключниця, попри численні турботи, пов’язані з такою кількістю утриманців, відразу примітила, що молоді челядниці вельми ласкаво поглядають на деяких козаків. А почтива старенька завжди була строгою в таких речах і тому посилила свою пильність, аби не вийшло якої недоброчесної події.

Однак Гриць цього не врахував, тому встиг відзначитися. Колишній челядник, що служив у не особливо високоморального пана, вирішив, що такі порядки заведені скрізь. А тому з нудьги Грицько почав залицятися до молоденької покоївки і, використавши свою чарівність, домовився з нею про побачення на сіннику. Про це випадково пронюхав Кліщ і вирішив отримати з цього для себе користь — доповів про все Одарці в обмін на пінту горілки. І ось Грицько, прийшовши ввечері на сінник, замість гарної дівчини з подивом виявив поважну й украй розгнівану няньку, яка не погребувала обломити об його спину важку жердину. Мало того, Одарка власноруч зловила Гриця й за комір привела до Тимофія, який грав із Семеном у шахи.

— Ось! Помилуйся на свого козачка! — обурено чмихала Одарка. — Перелюбник! На сіннику розпусту влаштовував! На гарячому його спіймала!

Тимофій ледь стримався, щоби не розреготатися, адже картина була неповторна: маленька, сухувата старенька сталевою рукою утримувала вісімнадцятирічного бугая, тремтячого й червоного із сорому. А Семен не втримався та пирснув зо сміху, чим ще більше обурив Одарку.

— Та як тобі не соромно, пане Семене? — мало не задихнулася з гніву нянька. — Та це... це...

— Гаразд! Гаразд, няню! Відпусти хлопця, я поговорю з ним, — миролюбно промовив Тимофій.

— Гляди мені! Якщо не вгамуєш своїх козаків і таке ще раз повториться, то я не подивлюся, що ти — мій пан, і так відлупцюю тебе за потурання, як і в дитинстві не лупцювали! — пригрозила своєму вихованцю нянька й потопала геть із почуттям виконаного обов’язку.

Ледве тупотіння старенької затихло вдалині, як Тимофій із Семеном зареготали. Гриць, скуйовджений і присоромлений, не знав, чи то йому сміятися разом з усіма, чи то образитися.

— Сядь поки, Грицю, та трохи заспокойся, віддихайся, а то на тебе шкода дивитися, — сказав Тимофій, досхочу нареготавшись та вказуючи на крісло.

Збентежений Гриць присів у оббите дорогим оксамитом крісло — очі його бігали, а сам він схвильовано совався на місці, не знаючи, що за покарання йому вчинять. А раптом сотник його поб’є? Адже він не сумнівався, що рука в козака набагато важча, ніж у ключниці. Але Тимофій мовчав і далі грав із небожем у шахи.

— Тобі мат, Семене, — нарешті сказав він, бо племінник відвернув увагу на няню і зробив невдалий хід, через що так і не зміг викрутитися, а потім повернувся до Гриця. Тимофій не знав, як почати цю не зовсім зручну розмову — було одночасно і смішно й ніяково.

— Бачиш, мій друже, — почав він, ледве стримуючи усмішку, — такі речі так просто, на бажання, не роблять, навіть попри те, що бажання взаємне. А це дівчина була чи заміжня жінка?

— Дівка, — буркнув Гриць.

— Ну що ж! Тепер тобі доведеться одружитися з цією дівчиною, — серйозно сказав Тимофій.

Семен затрясся від беззвучного сміху — йому було забавно бачити, як його дядечко, який мав репутацію жінколюба, змушений читати іншому мораль про те, у чому, найімовірніше, був грішний і сам, хоча Семен не був у цьому впевнений. Та й випадок був більш ніж смішний.

— Чого? — Гриць навіть зблід. — Та не чіпав я її! Я і не встиг нічого! Я щойно прийшов, а там вона, ключниця! — виправдовувався хлопець і одразу почав скаржитися: — І відразу ціпком мене! Ледь спину не перебила!

— Ну, то це й на краще, що не встиг! А то неодмінно довелося б тебе одружити! Адже ти зовсім не кохаєш цю дівчину і явно не збирався пов’язувати з нею своє життя. Просто запам’ятай, що ти — чоловік, тому зобов’язаний поважати й захищати жінок. Це твій чоловічий обов’язок. І якщо ти ще раз дозволиш собі таке, то скалічиш чуже життя. А навіщо тобі цей гріх? Будь у таких питаннях більш розсудливим і поводься скромніше. І не забувай, що своєю поведінкою ти ганьбиш товаришів, а вони цього не заслужили. Гаразд, іди, серцеїде!

Гриць полегшено зітхнув, уклонився й поспішив швидше забратися геть.

— Покаятися попу не забудь! — порадив йому вслід Семен, хихикнувши та уявивши, як обуриться отець Сергій, який був у таких питаннях ще суворішим за няньку.

Грицько до самого свого від’їзду з Волховиць обходив і дівчат і Одарку десятою дорогою, щоразу щулився й косо дивився на строгу ключницю.

А незабаром Тимофій зовсім змучився вдома. Якби не Ванда, він уже давно помчав би до Львова, до милої Орисі. Але залишити цю нещасну дівчину лише на піклування Семена, який був узагалі чужим до будь-якого співчуття й навряд чи брав би в долі дівчини участь, він не міг. Тому Тимофій і спрямовував усю свою енергію на те, щоби відмовити Ванду від чернецтва — йому було щиро шкода її. Але бідолашна панночка вперто твердила своє.

Дівчина самовільно почала вставати, щоби показати всім, що вона цілком оговталася після рани, щоправда, ходила повільно, злегка похитуючись. Оксана протестувала, але Ванда її не слухала. Тимофія лякала незвичайна відчуженість її погляду — Ванда жила, немов в іншому світі, і справжній, реальний світ її лише стомлював. Точніше, вона не хотіла мати нічого з ним спільного. Коли Тимофій, зневірившись відрадити дівчину, був змушений змиритися з її рішенням і запитав, у який монастир вона хоче піти, то з подивом почув, що Ванда обрала монастир бернардинок[72] у Львові. Дівчина вибрала його тому, що цей монастир був якомога далі від місць, де вона народилася й виросла. А це означало, що рідний край не нагадуватиме їй про горе. Та й сам статут монастиря передбачав практично повну відмову від спілкування із зовнішнім світом — навіть із відвідувачами черниці спілкувалися через залізну решітку. «Ох! Нам із нею однією дорогою!» — з гіркотою подумав Тимофій, вичерпавши все своє красномовство в умовляннях.

Тому, коли Ванда трохи поздоровшала, Тимофій узяв лише гайдуків свого брата й повіз її до Львова. Сам він одягнувся, як годиться шляхтичу, щоби не привертати до себе уваги — невідомо, наскільки співчувають львів’яни повсталим козакам, тому вирішив не афішувати те, що він козак, — не воювати ж йому з усім містом! Але дорога до Львова минула без пригод — ніхто не наважувався напасти на хоч і невеликий, але до зубів озброєний загін людей, та й ближче до Львова було спокійно, адже відлуння смути ще не докотилося до цих країв. Ванда покірливо переносила подорож, ні на що не скаржилася, хоча і відчувала слабкість.

Під’їжджаючи до Львова, Тимофій відчув хвилювання. По-перше, там була його мила Орися, по-друге, скільки спогадів пов’язувало його з цим містом, де він провів свою юність, по-третє, йому належало попрощатися з Вандою біля воріт монастиря, а йому було дуже шкода своєї юної сусідки.

Перш ніж їхати до свого будинку, Тимофій завіз Ванду в монастир. На цьому наполягла сама дівчина. Під час подорожі Ванда часто дивилася на Тимофія і згадувала, як із ним було весело і як вона сумувала за ним, коли хлопець поїхав. Але з кожним днем дівчина дедалі більше й більше розуміла, що покійна матір правду говорила — не пара їй Тимофій. У ньому було так багато кипучого життя, так іскрилася пристрасть і було стільки вогню, що Ванда усвідомлювала: цей його вогонь може боляче її обпекти. Тому дівчина не шкодувала про свою єдину мрію, що так і не збулася. Та й у ній самій щось надломилося, немов тріснуло, і її більше не вабило життя в жодних його проявах. Дівчині хотілося спокою.

У монастирі Тимофій відрекомендувався своїм шляхетським ім’ям і завдяки цьому був удостоєний прийому просто в кабінеті настоятельки, незважаючи на суворість статуту, де й розповів поважній матінці Клеменції трагічну історію Ванди. Але настоятелька, хмурячись, відповіла:

— Це неможливо нині! Таке серйозне питання треба обговорити з єпископом, та й у панни Залеської мають бути родичі, які можуть не схвалити таке її рішення. Тому даруй, але змушена відмовити твоїй панській милості.

«Я теж не схвалюю таке рішення! — подумав Тимофій. — Але мені не вдалося вмовити цю нещасну!» Однак потім черниця, трохи подумавши, підозріло подивилася на нього.

— Та й дивною здається твоя розповідь, ясновельможний пане. Чи не збираєшся ти навмисне сховати цю панну в монастирі, бо в тебе з нею вийшов гріх, — промовила вона.

— Невже я зумів викликати в тебе тільки такі думки, матінко Клеменціє? — зробивши великі, скривджені очі, відповів Тимофій. Потім він подивився на поважну настоятельку так, що та мимоволі засовалася у своєму кріслі під поглядом красивого гостя. — Та і як я можу вчинити безчесно з цією нещасною дівчиною, з якою знайомий із дитинства?

— Ну, хто ж вас, молодих, знає!

— Повір мені, матінко! Я щиро бажаю панні Ванді добра та щастя й тому ніколи не став би використовувати її в нечестивих цілях. Та й жити зі мною під одним дахом панна не може, бо я неодружений. Тому ледве вона трохи оговталася від рани, я був змушений проводити її сюди, підкоряючись і її гарячому бажанню, і велінням моїх совісті та скромності, — промовив Тимофій, так томно дивлячись на настоятельку, що та вже почала панікувати.

— Але однаково я не можу... — спробувала заперечувати матінка Клеменція, однак Тимофій накрив її пухкеньку, пещену ручку своєю й ніжно стиснув.

— А ще панна вирішила внести щедру пожертву до монастирської скарбниці, — промовив він, дістаючи іншою рукою важкий шкіряний мішечок, у якому приємно брязнули монети, вочевидь золоті. Тимофій передбачав вагання і хвилювання матінки настоятельки, тому заздалегідь прихопив із собою надійне заспокійливе у вигляді грошей. — Я дуже прошу тебе, матінко Клеменціє, зглянутися над нещасною сиротою й не відмовити їй у притулку, — а потім нахилився до ручки абатиси і притулився до неї довгим гарячим поцілунком.

— Ой! — видихнула матінка Клеменція, атакована з двох боків, та відчуваючи досі незнану пожежу у грудях від такого гарячого дотику чоловічих губ до своєї руки. — Ну як це неблагородно з боку твоєї милості тиснути на моє милосердя. Ну що ж! Якщо все так, як ти кажеш, то з мого боку буде жорстоко не прийняти цю нещасну панну.

Поважна абатиса вирішила здатися, прикинувши, що не завтра ж цю дівчину треба стригти в черниці — вона може й рік і два прожити в монастирі послушницею, а гроші в цей смутний час монастирю зовсім не завадять. А там видно буде! Можливо, з’явиться рідня панночки та й забере її, а грошенята, внесені цим гожим шляхтичем, — ні. Не вони ж їй їх давали! Тому настоятелька погукала черницю й веліла забрати панну, що чекає в приймальні, та влаштувати її разом із послушницями. А Тимофій подякував, витончено розкланявся, знову палко поцілував ручку матінці Клеменції, чим остаточно доконав її, та пішов собі, як і не бувало.

Ванда сиділа в приймальні монастиря, стривожено очікуючи рішення настоятельки, і дуже зраділа, коли з’явився Тимофій у супроводі черниці, яка мала її забрати.

— Мені дуже шкода, панно, що ти прийняла таке рішення, — сказав Тимофій, підходячи до дівчини ближче. — Ще зовсім не пізно передумати, та й потім, до того, як ти приймеш постриг, маєш час. Подумай, Вандо, не відкидай від себе життя. Усе можна пережити й перетерпіти. Навіщо ховати себе заживо?

Черниця почула такі слова й насупилася, але нічого сказати не посміла. А Ванда заперечливо похитала головою.

— Я давно вже все вирішила, — промовила дівчина.

Тимофій зітхнув і спробував використати останній аргумент — узяв Ванду за обидві руки й почав палко їх цілувати, зовсім як два роки тому.

— Це ще що за непотребство? Що твоя милість собі дозволяє?! — вигукнула надзвичайно скандалізована черниця.

Тимофій розлютився на стару ханжу й тому не зміг не вчинити капості — він так звабливо усміхнувся обуреній черниці, що та замовкла, розтанула й лише відвела очі, шепочучи про себе молитву, щоби відігнати хвилювання, яке раптово на неї нахлинуло.

Але Ванду більше не зворушувала така увага ані Тимофія, ані когось іще. Вона обережно вивільнила свої долоні з його рук і рівно промовила:

— Прощавай, пане Тимофію. Бережи тебе і твою сім’ю Господь! Відтепер я молитимуся не лише за свою родину, а й за твою. А за тебе молитимусь особливо, бо від тебе я бачила тільки добро й щастя, — дівчина підвелася навшпиньки й поцілувала високого Тимофія в лоб.

Потім Ванда, не озираючись, пішла геть із приймальні монастиря. Похмура монахиня пішла за дівчиною, прихопивши її вузлик із речами, а втім, крадькома ще раз подивилася на красеня шляхтича. Брязнули запори ґратчастих дверей і зачинилися, назавжди відгородивши Ванду від зовнішнього світу, грішного і страшного, але водночас такого прекрасного.

Тимофій знову зітхнув. Йому було дуже шкода нещасної дівчини, проте він зробив усе, що міг. «Може, вона ще передумає. Ущухне біль, мине страх, і вона знову захоче жити, а не ховатися від життя. Дай, Боже, щоби це було так! Щоби Ванда знову почала жити!» — подумав хлопець і покинув монастирську приймальню.

Проїжджаючи вузькими вулицями міста, Тимофій мимоволі поринув у спогади. Ось та корчма, де він ще отроком уперше напився із приятелями, а потім ретельно ховався від свого шкільного наставника, поки не протверезів, аби не отримати прочухана. А ось у цьому підворітті він із дружками колись учинив препогану бійку. А у вікно цього будинку він часто кидав камінчики, щоб із нього визирнула красуня Саломея, за якою волочилося півшколи, але вона воліла лише Тимофія. Так сталося й цього разу, хоча він і не кидав камінчики, — Саломея визирнула з вікна та байдуже ковзнула по ньому поглядом, вочевидь, не впізнавши. Навіть не звернула уваги на вродливого вершника! Зате Тимофій її впізнав і помітив, що на ній очіпок заміжньої жінки. Однак він не погукав жінку — йому не хотілося бачити нікого зі своїх колишніх знайомих. У душі Тимофія сплелися печаль і нетерпіння: йому досі було шкода Ванду та образливо за неї, а ще не терпілося нарешті побачити свою Орисю. «Мене не було тут десять років. Усе змінилося! Навіть я сам змінився!» — подумав він, під’їжджаючи до свого будинку.

Але, увійшовши в дім, Тимофій, до свого жаху, не застав там ані Орисі, ані Михайлика. Зате був старший племінник. Юрій так поспішно поїхав із Варшави, що вже в дорозі зрозумів, що, приїхавши додому, спричинить страшний гнів свого батька. Тому він доїхав до Львова, де й вирішив пожити деякий час на самоті. Ні друзів, ні знайомих, ні родичів він тут не мав, тому Юрій проводив дні, обдумуючи причини своєї любовної невдачі. Але нічого путнього щодо цього він не придумав, окрім того, що підступна панна Дашкевська лише одна в усьому винна, і вже почав потроху страждати від своєї самотності. Тому, коли з’явився любимий дядько, Юрій страшенно зрадів.

— Але чому ти тут, Юрію? — здивувався Тимофій. — І де твій батько, де Михайлик та Орися?

— Я тимчасово залишив службу в коронного канцлера, і він охоче мені це дозволив, — почав відповідати Юрій. — Батько з братом мають бути у Волховицях. А Орися — це хто?

— Це моя наречена, дорогий племіннику, — відповів Тимофій. — Ти, мабуть, не знав про неї, бо давно не був удома. Я привіз Орисю до Волховиць ще минулої осені й залишив там жити. А тепер у Поділлі смута, і шляхті залишатися там небезпечно. Та й не тільки шляхті! Ось я й поїхав додому, прихопивши свою сотню, щоби захистити Орисю. Адже я тепер сотник Війська Запорізького. Але у Волховицях Семен сказав, що всі вони тут.

— Вітаю тебе, дядьку, з тим, що ти вирішив улаштувати своє життя, — ввічливо привітав його Юрій. — Але, на жаль, тут нікого не було. Я живу тут уже третю седмицю. Слуга, що доглядає за будинком, сказав би мені, якщо батько надсилав які-небудь розпорядження з підготовки будинку до його приїзду.

— Господи! Але де вони тоді? — завив Тимофій і заметушився кімнатою. — Куди вони могли подітися? Невже всі мертві?!

— Дядю, та ну навіть не думай про це! — вигукнув Юрій, тому що ніколи не бачив свого безтурботного дядька в такому горі. — Батько не така людина, щоби дати загинути своїй родині! Ти ж знаєш, який він спритний і моторний! Його й сам чорт не здолає!

— Але куди вони всі тоді поділися?! — майже простогнав Тимофій.

— Дядьку, ну не треба так! Будь ласка! Я не можу бачити твого горя! — вигукнув Юрій, адже коли служив у Оссолінського, то навчився бути більш стриманим у виявленні своїх емоцій, тому, спостерігаючи такі душевні переживання, хлопець вельми збентежився. — Подумай, куди ще міг поїхати батько. Може, він поїхав до Варшави, Костянтинова, Бара?..

— Звичайно! — вигукнув Тимофій. — Ну я й дурень! Та що зі мною таке останнім часом? Він відвіз їх до Бара! Він же найближчий до Волховиць, і навіщо їхати так далеко, коли надійна фортеця під боком. Моє щастя весь цей час було лише в половині дня їзди від мене! А я сидів удома й нудьгував за нею! Але чому Матвій тоді всім сказав, що їде до Львова? Дійсно! Чому він збрехав?

Юрій лише знизав плечима.

— Про це може сказати тільки сам батько. Але, може, він не мав вибору? Може, він змушений був так зробити, — промовив Юрій.

— Так! Завтра ж я їду до Бара! — вигукнув Тимофій.

— Ну, якщо батька вдома немає, тоді я поїду з тобою, — попросився Юрій.

Тимофій уважно подивився на небожа.

— А чому ти залишив службу в канцлера? Чим тобі погано жилося в нього? — запитав він, нарешті проявивши інтерес до справ свого племінника.

Юрій пом’явся, але потім виклав дядькові свою трагічну історію кохання та сватання. Тимофій уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, відповів:

— Не вини панночку! Це не гідно чоловіка. Якщо вона обрала замість тебе іншого, отже, ти сам у цьому винен — не зумів завоювати її серце так, аби вона свого життя без тебе не мислила, — сказав Тимофій, досадуючи, що йому доводиться виконувати обов’язки Матвія. Адже це він мав говорити із сином на такі теми.

— Але, дядьку! Вона обрала замість мене іншого! Вона спокусилася на красиві пір’я драгунських крил, — вигукнув Юрій. — Вона віддала перевагу іншому замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!

— «Замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!» Який жах! — кумедно передражнив небожа Тимофій, від чого той ображено насупився. — По-моєму, ти пихатий, як заморська маркіза! Не дивно, що панночка вирішила від тебе втекти, тому що ти приділяєш своїй персоні набагато більше уваги, ніж її. А треба навпаки! І запам’ятай: якщо тобою знехтували — це не означає, що ти поганий. Це означає, що ти маєш стати ще кращим!

— Тобі легко міркувати. Ти завжди мав успіх. Тобі ніхто й ніколи не відмовляв. Звичайно, ти і говориш, що я сам в усьому винен, — образився Юрій, бо чекав підтримки, співчуття й аж ніяк не читання ось таких нотацій.

— Ну, нарешті ти встановив причину! Так, ти сам в усьому винен! Але життя ж на цьому не закінчується. Юрку, не будь примхливим хлопчиком. Ти вже занадто дорослий, аби дутися, мов дитина. Просто врахуй свої помилки, і наступного разу рідкісна панночка від тебе відмовиться. І запам’ятай — не так уже й добре мати успіх у жінок. Часом це викликає муки совісті, — промовив Тимофій, згадавши Ванду. «Треба було не пускати її в монастир. Силою утримати у Волховицях. Бідолашна дівчина! Але ж я не маю права вирішувати за неї. Я і так занадто багато горя їй заподіяв», — подумав він.

Юрій задумався, насупившись, від чого став кумедним і змусив Тимофія усміхнутися.

— Ну, а ти сам? Ти ж завжди був у панночок улюбленцем і зовсім не обтяжувався цим. А тепер говориш зовсім протилежне. Ось ти сказав, що вирішив одружитися? Отже, ти дуже кохаєш цю панянку. А якби вона обрала іншого замість тебе? Що ти тоді робив би? До речі, хто ця дівчина? — запитав Юрій.

— Орися, — мрійливо промовив Тимофій, дивлячись у різьблену стелю. — Орися — це моє серце. І я знаю, що вона кохає мене не менш палко, ніж я її. Я щоразу читав це в її погляді, її усмішці.

— Ти впевнений? — єхидно запитав Юрко, вирішивши досадити дядькові.

Тимофій скинув соболину брову.

— Так! Якби це було не так, то Орися не втекла би зі мною з дому. Та якби вона не кохала мене, я не звинувачував би її в цьому. Адже серцю не можна наказати! Однак мені неймовірно пощастило — я домігся її кохання.

— Ви втекли? — здивувався Юрій, страшно витріщивши очі на свого дядька. — Але чому? Невже ви не побоялися людського осуду? Яке страхіття! Боже!

Тимофій розсміявся.

— Мабуть, служба в Оссолінського не пішла тобі на користь. У розпалі молодості ти голосиш, наче манірна стара діва. Її батько був проти нашого шлюбу, і тому я вкрав свою кохану. Тільки прикро, що я так і не встиг з Орисею обвінчатися, бо неодмінно вирішив узяти участь у повстанні.

— Але, дядьку, це так не робиться! Шлюб без згоди батьків! А як же посаг? Та й узагалі! — Юрко досі не міг отямитися від такого вчинку свого дядька.

— Ой, ну які ви всі меркантильні та корисливі! І дався вам цей посаг. Можна подумати, що він становить єдину радість шлюбу. Мало того, лише заради нього й варто одружуватися! — вигукнув Тимофій.

Повисло мовчання — і дядько і небіж замислилися кожен про своє.

— Дядю, а чому ти вирішив стати низовим козаком? — несподівано запитав Юрій.

— Причина вельми проста: я дуже не хотів бути попом, як того пристрасно бажав твій покійний дід, — трохи здивувавшись такому запитанню, відповів Тимофій. — І, крім того, в юності, я вважав, що це здорово. Бути вільним козаком означає бути воїном, лицарем, мати успіх. Але, проживши стільки років на Січі, я зрозумів, що бути козаком — означає бути вільним і захищати свободу як свою, так і чужу.

— А чому ти долучився до бунтівників? — поставив Юрій запитання, яке давно його мучило.

— Тому й долучився, Юрку, бо зрозумів те, що навіть як козак, навіть як шляхтич за народженням я не вільний. Мої права нікого не цікавлять, бо я православний українець. І таких, як я, більшість в усій Україні. Ти ж прожив своє життя й не бачив чужого страждання. Ти, мабуть, навіть і не уявляв собі, що когось немилосердно пригнічують. Тож я захотів спробувати це змінити. Лише виявилося, що ціна зависока, — трохи засумувавши, промовив Тимофій. — А навіщо ти питаєш?

— Просто у Варшаві про козаків розповідають такі страшні речі, що я не міг повірити в те, що ти, мій рідний дядько, береш участь у всій цій смуті, але ти сам сказав, що ти тепер сотник і...

— А там не розповідають, що ми — людожери? — перебив його Тимофій, задерикувато блиснувши очима.

— Ні, до такого вони ще не додумалися, — мимоволі всміхнувся Юрій.

— Дивно! Гаразд, Юрку! Пора спати, бо завтра я маю намір виїхати з першими променями сонця, — сказав Тимофій і, повечерявши, пішов спати.

Наступного дня Тимофій і Юрій покинули Львів. Тимофій так поспішав, що Юрій, який не звик до таких подорожей, не витримав і почав благати дядька хоч іноді зупинятися на відпочинок. Тимофій змушений був поступитися, хоча в душі злився передусім на самого себе. «Якби я хоч трохи раніше до цього додумався! Хоча мені сказали, що вони поїхали до Львова, ось я зовсім і не думав про це. Але спочатку треба все ж заїхати у Волховиці й дізнатися, чи немає там листа від гетьмана. Хоча б не було! Хоча б викроїти ще трохи часу! Я і так занадто багато днів прогаяв», — думав Тимофій і з незадоволенням направив Ворона дорогою, що вела до Волховиць.