Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ ХХ. ЦЕРКОВНІ ТА ЛЮДСЬКІ ПРИНЦИПИ

Хмельницький без свідків приймав молодих сотників у своєму чигиринському домі, ретельно розпитуючи Марка й Тимофія про всі подробиці їхньої подорожі до Севська, уважно вислухав усе, що їм удалося дізнатися й почути в московських землях. Гетьмана надзвичайно турбувало те, що московські воєводи зі своїм царем робитимуть далі, бо двоє молодих козаків були не єдиними, хто перехопив листа між воєводами й поляками. Таких листів було декілька, і їхній зміст тривожив гетьмана — московити практично прямо писали про те, що готові прийти на допомогу полякам у війні проти українців. Тому Хмельницький задумливо дивився кудись у куток, ретельно обмірковуючи почуте.

— Гадаю, навіть не варто вас двох і попереджати про те, що це все треба тримати в таємниці. Ви й самі це чудово розумієте, — сказав він, дивлячись на двох молодих козаків. — Знову прибув гонець із листом від пана Киселя, тож завтра буде загальна Рада, де й зачитаємо листа й де вирішуватимуться інші, не менш важливі питання. Ви теж мусите бути. Подивимося, чим порадує нас пан воєвода. Але боюся, що нічого доброго він нам не напише. Як завжди, красномовно переконуватиме в тому, які ми всі тут негідники, і вимагатиме від нас покори. Ми потрапляємо в дуже скрутне становище. Сейм уже оголосив збір посполитого рушення, і я не сумніваюся в тому, що воно почало потихеньку збиратися. Нам треба буде йому протистояти. Я не схильний недооцінювати шляхту — гординя і чванство не завжди позбавляють їх можливості пристойно битися. Однак ми теж здатні дати їм гідну відсіч. Але якщо московити вдарять нас у спину, то настане крах усьому, чого ми досягли. Саме цього й домагаються поляки та, найімовірніше, проситимуть у нас подовження перемир’я, наполягатимуть на переговорах, адже цар досі вагається й не дає сейму однозначної відповіді. Утім, московські війська вже збираються біля кордонів. І нині ми теж мусимо виграти час, аби переконати царя в тому, що ми... — тут Богдан перервався, бо до кімнати безцеремонно ввійшла Гелена.

Щойно двоє друзів з’явилися в Чигирині, як одразу дізналися про те, що Хмельницький одружився з Геленою. Це весілля викликало обурення передусім у родині самого Хмельницького. Зважаючи на солідну різницю у віці й те, що Гелена виховувалася в будинку гетьмана пліч-о-пліч із його доньками, що вона досі була дружиною його недруга Чаплинського, оскільки той був живим і здоровим, усі були невимовно обурені та незадоволені цим шлюбом.

— А, Красунчику! Пане Марку! — милостиво всміхнулася Гелена двом сотникам, які, як за командою, низько й шанобливо вклонилися новоспеченій гетьманші. — Рада бачити вас у доброму здоров’ї!

— Для нас найбільша радість знову бачити тебе, пані. Дозволь нам щиро привітати тебе з весіллям і прийми від нас побажання тобі та твоєму чоловікові довгих років і щасливого подружнього життя! — відразу за двох увічливо, але стримано вимовив Тимофій належні до цієї нагоди слова та побажання.

Пані Хмельницька лагідно йому всміхнулася, адже не могла не помітити щирості двох молодих козаків, а це порадувало бідну Гелену, яка в душі страждала від загального осуду. Хмельницький же із властивою йому проникливістю теж подивився на двох друзів, утім, не помітив нещирості, що не могло не порадувати молодого. Та і звернулися з привітанням до його дружини, а зовсім не до нього самого, що свідчило про те, що хлопці сприймають Гелену як дружину гетьмана й тому ставляться до неї з пошаною, а не лестять самому Богданові. Насправді Хмельницькому було дуже важко — нелегка ноша гетьманства обтяжилася ще й загальним засудженням його особистого життя. Щоправда, Маркові й Тимофієві було цілком байдуже, з ким одружився гетьман, — їх це ніяк не стосувалося, тому не викликало ані осуду, ані обурення, ані радості.

— Дуже шкода, що ви не встигли на наше весілля. Ну що ж, зате ви, соколики мої, зробили велику справу, — сказав Хмельницький, не збираючись посвячувати дружину в усі ці подробиці політики й дипломатії. — Де ви зупинилися? Ніде? Ну, тоді оселитеся в козака Завади. У нього тепер і Влад живе, тож вам там буде весело. Ідіть!

Хлопці вклонилися спочатку Гелені, а потім гетьману. І зробили це без жодної поганої думки — Тимофій із дитинства був привчений ставитися до жінок із повагою та пошаною і практично ніколи не зраджував цій звичці, тому й поклонився Гелені першій, а Марко машинально вклонився за ним слідом. Зате пані Хмельницька це знову відзначила й не могла не зрадіти.

— З усіх твоїх наближених ці двоє — найбільш достойні та віддані! — сказала вона чоловікові, щойно молоді козаки вийшли. — Вони набагато кращі за всіх тих блюдолизів, що оточили тебе, ледь ти домігся успіху.

— Вони були зі мною від самого початку, коли мене всі переслідували й цькували, — усміхнувся Хмельницький. — І мають лише одну ваду — обидва дуже молоді, тому занадто незалежні та гарячі, часто діють за велінням серця й зовсім позбавлені честолюбства. Із них ніколи не вийде правильних підлабузників, таких, що діють тільки задля своєї користі. Але, напевно, лише завдяки цьому я й можу на них покладатися.

— Отже, роби так, аби ці двоє козаків завжди були до тебе якомога ближче! Мені так буде набагато спокійніше, я менше тривожитимуся за тебе і твоє життя, мій коханий гетьмане! — сказала Гелена, поклавши свою білу ручку на плече чоловіка.

Для неї було щастям, що Богдан, відкинувши мораль і людське засудження, не зробив її своєю коханкою, а поєднався з нею законним шлюбом. Ну, майже законним. Гелена щиро кохала Хмельницького й тому, уже один раз переживши з ним розлуку, їй було нестерпно страшно знову втратити Богдана. Її дратувала велика кількість підлабузників поряд із її чоловіком, і вона побоювалася, що вони можуть зрадити його заради власної користі.

— Як накажеш, пані гетьманша! — усміхнувся їй Хмельницький.

Він розумів, що багато ховалося за цими словами Гелени — і добродушність, що причаїлася в глибині її душі, і марнославство, і бажання впливати на чоловіка. А як відомо, часто доля простих людей залежить від прихильності до них коханих їхніх правителів. Богдан, звичайно, розгадав бажання своєї дружини вплинути на нього, але в цьому разі відмовити їй або осадити не посмів, оскільки тут їхні бажання збігалися.

Однак із жалем бачив Хмельницький і те, що має рацію його молода дружина — певна частина козацької старшини шукає власну вигоду, і йому треба зважати на них, оскільки його можуть і прибрати зі свого шляху честолюбні полковники. Ось і тепер, дві гучні перемоги дали підставу багатьом із них уважати, що слід укласти перемир’я з поляками, оскільки тепер неодмінно підуть зміни на краще у становищі насамперед самої козацької старшини. Але не це було метою Хмельницького — він не заради цього починав боротьбу. «Я писав у своєму універсалі: «Всю Україну в ляхів відберу!» — і просто зобов’язаний відібрати, а не зробити рабський нашийник менш тугим, — думав гетьман. — Та й ніколи не буде з ними миру. Ніколи! Бо шляхта ніколи не визнає нас за людей. А цей лист... Нічого втішного й корисного в ньому не буде — навіть можна його й не читати, — і так усе зрозуміло. Однак треба виграти час, щоб усунути загрозу нападу з боку Московії».

А Тимофій із Марком, вийшовши у двір гетьманського будинку, зустріли Ліору. Точніше молода єврейка сама їх чекала. Жінці хотілося ще раз висловити свою вдячність, тому, помітивши Тимофія, вона підійшла до нього.

— Добрий день, пане! — скромно привіталася Ліора, поклонившись йому і не маючи сміливості звернутися просто на ім’я.

— Я щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, Ліоро, — усміхнувся Тимофій, кланяючись у відповідь і, вірний своїй галантності, цілуючи їй руку, чим дуже збентежив. — А головне, що ти ціла й неушкоджена! Як твоє життя тут? А як твоя дочка?

— Дякую, пане, ми дуже вдячні тобі за турботу про нас, — ласкаво промовила Ліора. — І я рада бачити вас обох живими після такого важкого бою. А живемо ми з донькою дуже добре, ні в чому не знаємо нужди завдяки тобі, пане, і пані Чаплинській, ой, точніше Хмельницькій.

Тимофієві мимоволі знову згадався той жахливий вечір, коли він із шаблею в руці розганяв розгніваних містян, і його дуже порадувало те, що Гелена дотримала свого слова — Ліора мала набагато кращий вигляд, ніж два місяці тому. З жінки було видно, що після пережитого страхіття вона помалу оговтується — зник зацькований, переляканий погляд, вона припинила боязко поводитися і стала трохи жвавішою. Та й Гелена, приховуючи національність жінки, видавала її за свою наближену.

Ще трохи поговоривши з Ліорою, обоє друзів вирушили до козака Завади, того самого, до якого направляв їх Влад ще минулої осені, де нарешті зустрілися зі своїм приятелем. Невідомо, хто більше був радий зустрічі — сам Влад чи Марко з Тимофієм. А ще обидва приятелі помітили, що з їхнім вічно холодним та відлюдним приятелем щось трапилося — він став м’якшим і частенько мрійливо дивився вдалину.

— Що з тобою, Владе? — не витримав Тимофій, коли ввечері приятелі сиділи втрьох біля хати старого козака. — Тебе немов підмінили! Чого це ти весь час такий замислений?

— Та ну так! — відповів той. — Після поранення трохи сильніше оцінив життя.

— А, по-моєму, він просто в Чаплинську закохався! Вона ж його так дбайливо доглядала! — підшпилив Марко, вирішивши неодмінно подражнити свого друга. — Або у свою лікарку! Воно й не дивно — вона така красуня! А може, його всі чигиринські кралечки по черзі доглядали, і він тепер навіть розгубився від такої уваги. Не знає, яку обрати!

Влад кинув на Марка насторожений погляд, який відразу помітив Тимофій.

— Вічно тобі тільки б посміятися! — байдуже й досить стримано відповів Влад, хоча зазвичай у таких випадках він бував балакучішим та більш красномовним.

Якби не цей насторожений погляд, то Тимофієві й на думку не спало б, що Влад дещо переглянув свої життєві принципи. Але помітивши настороженість свого друга, цікавий Тимофій відразу запідозрив таємницю та вирішив неодмінно докопатися до істини.

— Як добре, що Ліора вилікувала тебе! І як це ти її терпів? Адже вона єврейка, — з невинним виглядом і вкрадливо запитав він. — Невже ти їй не грубіянив?

— За що я мушу грубіянити цій нещасній жінці? — здивувався Влад. — Вона мені нічого поганого не зробила. Швидше навпаки, я їй життям зобов’язаний і дуже вдячний.

— Та і я їй вдячний і в неоплатному боргу перед нею за те, що вона врятувала життя мого найкращого друга. Але треба повернути їй цей борг і подбати про її долю. Адже Ліора зовсім сама залишилася, без рідні! Тут, у Києві, є один єврей, удівець, так от він зовсім не заперечує, щоби знову одружитися. А Ліорі якраз підійде такий чоловік! Я вже розповідав йому про неї. Він нею вельми зацікавився й навіть збирається приїхати до Чигирина, щоби подивитися, — з пісним обличчям промовив Тимофій, уважно спостерігаючи за Владом.

Той насупився, а потім вибухнув:

— А тобі яке до цього діло? Чого в чужу долю ніс сунеш і звідникуєш? Вона сама розбереться! Без тебе! — запально і гнівно рикнув Влад.

Тимофій зареготав. Марко здивовано витріщив очі, адже пам’ятав, що ні про що таке зовсім не йшлося, коли вони обидва були в Києві. Та й усіх київських євреїв або перебили, або ті втекли до Польщі. Але потім, коли Влад розлютився, усе зрозумів.

— Попався! — розсміявся Марко. — Тільки ось тепер ти просто зобов’язаний Тимофія боярином узяти! Це ж він Ліору врятував! Тож із нього — наречена, а з тебе — горілка! Владе, я щасливий, що ти нарешті знайшов ту, яка покохала тебе таким, який ти є! Дай, Боже, вам щастя! А мене неодмінно бери кумом!

— Та ну вас, чортяки! — Влад зрозумів, що сам себе видав і тепер сидів збентежений та розсерджений тим, що не зумів стриматися. «Вони що, всі стежили за нами? То Чаплинська підглядає, то тепер друзі про все здогадалися! Та, зрештою, я що, не маю права одружитися? Чого мені соромитися?» — думав Влад.

Тимофій був дуже радий за свого приятеля. Відтоді, як він із ним подружився, то здогадувався, що Влад страждає від своєї самотності. А тепер у його друга буде родина. «Цікаво, як Ліорі вдалося приручити нашого скаженого Влада? Це такий подвиг, що й словами не описати! А втім, яка різниця? Лише б вони були щасливі!» — думав хлопець, а вголос сказав:

— Ну, якщо ти тепер із нареченою, то просто зобов’язаний виставити глечик горілки на честь такого придбання!

— Ну, тоді пішли до корчми, адже Завада пиятик у себе в домі не схвалює. Тільки не довго, бо я обіцяв Ліорі ввечері зайти, — манірно промовив Влад, чим знову викликав регіт своїх приятелів.

Чигиринська корчма, звичайно, не витримувала жодного порівняння з корчмою єврея Айзіка, однак була популярною. Присутні в Чигирині козаки потихеньку пропивали свої воєнні трофеї, і жадібний корчмар злегка засмутився, коли троє молодих козаків заплатили за глечик меду грошима, а не речами, що в десять разів перевищували вартість самого хмільного напою.

Відвідувачі в корчмі були розбурхані завтрашньою Радою й шумно її обговорювали — усім було цікаво, що ж там запропонують ляхи. Тимофій із Марком приблизно здогадувалися, що можуть запропонувати, оскільки були трохи обізнані про справжній стан справ. Але серед шуму й п’яного гомону Тимофій уловив ще одне — люди обговорювали, що у Брацлавщині та Поділлі хлопи палять маєтки шляхти, а шляхта щосили намагається придушити повстання, жорстоко розправляючись із хлопами. Тимофій спохмурнів, чуючи ці уривки п’яних розмов.

— Слухай, Владе, а ти часом не знаєш, що коїться в Поділлі та Брац­лавщині? Про що це люди говорять?

Влад здивовано подивився на нього, а потім пригадав, що Красунчик тільки-тільки приїхав до Чигирина, і цілком імовірно, що він не чув про останні події.

— Та розповідають, що хлопці Ганжі та Гоголя[40] вже взяли Нестервар. А Кривоніс ще з початку літа пішов спочатку на Переяслав, а потім у володіння Вишневецького — ясновельможний князь відразу після Корсуня такі жорстокості творив у своїх землях, переслідуючи людей, що полковник не стерпів та вирішив неодмінно його покарати, і Хмель йому в цьому не перешкоджав. Вишневецький утік зі своїх Лубен, але нещодавно з’явився на Брацлавщині. Кажуть, що де пройде князь, то після нього одні шибениці та палі стоять. А в середині червня він учинив страшну різанину й тортури людям у Погребищі, а потім у Немирові. І ось усіма цими його звірствами народ так обурений, що почав випалювати своїх панів, наче торішню траву ранньої весни. Нікому немає пощади, — відповів Влад, із тривогою дивлячись на Тимофія, який із кожним його словом ставав похмурішим. — Кривоніс наступає на п’яти Вишневецькому і, б’юся об заклад, неодмінно наздожене його. Та що з тобою, Тимофію? На тобі ж лиця немає!

— Там, у Поділлі, у Барському старостві, мій дім, де живе моя наречена і брат. І ось тепер навіть боюся подумати, що в моїх Волховицях теж повстали селяни, — глухим голосом відповів Тимофій.

— Не турбуйся про те! Пан Матвій не такий чоловік, аби здатися на милість власних селян, — сказав Марко, хоча в душі не був так у цьому впевнений.

— Матвій, звичайно, не здасться, але ж проти сили він не зможе протиставити таку саму силу. Треба написати йому, щоби виїхав із Вол­ховиць, — відповів Тимофій. — Ой, як шкода, що я вже відправив Яна!

— Та навіщо писати? — вигукнув Влад. — Краще їдь туди сам!

— Не забувай, що завтра Рада, і я там зобов’язаний бути — я ж тепер сотник, — спересердя на свою посаду відповів Тимофій, бо почав розуміти, що тепер має й відповідальність і зобов’язання, і більше не може робити те, що заманеться, як було раніше.

— Та можна подумати, що твоя думка буде вирішальною! Половини війська немає, і що? Без них і без тебе тут вода не освятиться?! — сказав Влад. — Сходи до Хмеля і скажи йому, що тобі треба поїхати, і все! Що він, не людина, чи що?! Він тебе зрозуміє!

Похмурий Тимофій сидів за столом, роздумуючи про те, що він дійсно мусить їхати додому. Думка про те, що Волховиці вже можуть бути спалені його ж селянами, а сім’я — вбита, жахала, і хлопець посилено гнав її від себе.

— Тобі гетьман не відмовить! — сказав Марко. — А я поїду з тобою.

— Так, і я поїду! — сказав Влад. — Я теж не залишу тебе!

— Спасибі, брати, — промовив Тимофій. — Завтра поговорю з Хмельницьким. Погано, що сьогодні вже пізно й не можна піти до нього.

Із корчми Тимофій пішов похмуріший від грозової хмари. Не­зрозуміла тривога охопила його душу, він згадав свій кошмар про бурю, і козакові стало ще більш моторошно. «Може, і справді треба було перевезти Орисю до батька? Господи, я стільки місяців її не бачив і страшенно скучив за нею! Як же мені хочеться її побачити та обійняти! Треба було відразу до неї їхати, а не спочатку свататися! Але тоді ми цього московита не зловили б, а це теж важливо! Постійно я зайнятий чужими справами! Бідолашна моя Орисенька! Вона вже зовсім змучилася з туги, Господи, спаси і збережи її!» — думав Тимофій, перевертаючись на запашному сіні, бо спати в будинку було спекотно, і вони втрьох пішли на сінник, де панувала нічна свіжість.

А наступного дня на Раду зібралося стільки народу, що й курці ніде було клюнути. Хмельницький мудро вів свою політику — він у допустимих межах нічого не приховував ані від народу, ані від козаків, та давав усім зрозуміти, що кожен теж має право брати участь у вирішенні важливих питань, і скликання цієї Ради красномовно про це свідчило.

Воєвода Кисіль прислав базиліанського[41] ченця Петронія Ласку з листом. Чернець поводився гідно і стримано, урочисто вручив подарунки від воєводи для Війська Запорізького, на які Хмельницький подивився байдуже та холодно за них подякував — можна подумати, що все це цінне манаття може задобрити його або старшину! Так, замілко пан Кисіль судить про козаків!

Лист Киселя зачитали вголос, але був він такий велемовний, квітчастий і слізно-зворушливий, що втомив навіть недалеких і змусив протверезіти всіх тих, хто так і не встиг цього зробити з учорашнього вечора. Писав Кисіль про те, що він цілком і повністю впевнений, що козаки не вороги Речі Посполитій, оскільки вони теж християни й не можуть зі злості або ненависті проливати кров таких самих християн, як і поляки. Тому пан Кисіль знову дивувався тому, як могло трапитися таке кровопролиття, як під Жовтими Водами та Корсунем! Ще клятвено запевняв у своїй відданості православ’ю. І між усіма цими пафосними словами чи то просив, чи то наказував покластися на нього й довіряти йому як єдиному в усьому світі захиснику інтересів козацтва. Наполягав і на тому, щоби козаки негайно відіслали татар і розірвали з ними всі домовленості та негайно відправили депутацію до сейму для примирення. А також категорично заявляв, що не варто козакам шукати іншої вітчизни, окрім Речі Посполитої, оскільки лише одна вона на всьому білому світі насолоджується свободою й волею. Нагадував пан Кисіль і про те, що оголошене після Корсуня перемир’я не дотримується, оскільки козацькі ватаги грабують і розоряють панські маєтки та захоплюють польські фортеці. Наполягав брацлавський воєвода й на подовженні перемир’я, і на переговорах. Зате коли цей лист закінчили читати, то вибухнуло таке обурення, що Ласка мало не оглух.

— Не буде миру з ляхами! Нехай навіть і не мріють! Війна! Тільки війна! Вирвемо з коренем лядський бур’ян з української землі! Смерть панам! Жодного перемир’я! Викинемо їх до самої Білої річки[42] і в ній же й утопимо разом з їхніми єзуїтами! Перемир’я їм? Ні, вони тільки цього й чекають, аби здерти з нас живцем шкіру, як із Павлюка! Смерть ляхам! Веди нас, Хмелю, на Польщу! Зваримо ляхам пива, та такого, щоби захлинулися ним! — скажено ревів розлючений натовп, водночас додаючи на адресу і воєводи, і шляхти, і самого отця Петронія такі епітети, які ґречний монах зволів одразу й забути, оскільки вони були ну дуже непристойні.

Богдан Хмельницький чудово розумів, що подовження перемир’я просто необхідне передусім самому Війську Запорізькому, але переконувати в цьому розлючених козаків зараз було марно. Тому коли трохи улігся шум та обурені крики й усі захотіли почути те, що скаже гетьман, він холодно вимовив:

— Ми завжди з особливим інтересом слухаємо його милість воєводу, оскільки милосердний Господь дарував йому рідкісний дар — вустами хмільний мед вивергати. Та ось лишень занадто голова на ранок від його меду болить, а часом і з плечей падає! Пан Кисіль хоч і запевняє, що Річ Посполита неодмінно дарує нам повне прощення, але чому ж тоді пан сам не приїхав, аби нам в очі це сказати? Чому ж тоді сейм оголосив збір посполитого рушення? Невже він так щиро може переконувати тільки в листах, а на ділі зовсім не здатний говорити? Та й, крім його запевнень, яким, як уже багато хто переконався, гріш ціна базарного дня, ми жодних гарантій не маємо! Не приховую, що Військо Запорізьке осиротіло без Його Величності покійного короля Владислава. Тож нехай його милість воєвода сам до нас приїде й розповість, кого сейм у королі пророкує і яка нам користь від цього майбутнього короля буде. А заодно й порадить, що нам далі робити! Зі свого боку ми обіцяємо йому пошану та повагу й гарантуємо повну безпеку.

Натовп козаків знову вибухнув схвальними криками й уже зовсім забув про те, що люто вимагав від гетьмана негайно починати війну.

Нещасний монах навіть посірів обличчям і від таких слів гетьмана, і від скажених криків натовпу. «І як він їх не боїться? — зі страхом думав отець Ласка. — Вони ж можуть змести цього Хмельницького, наче билинку. Господи, які страшні люди! Не дивно, що військо під Корсунем від них утекло, бо проти такої сили й боротися нічого! Скільки ж їх тут зібралося?! Неможливо й порахувати, як пісок на морському березі! Якщо вони підуть на Польщу, то каменя на камені там не залишать!»

— Тобі все зрозуміло, отче? — холодно запитав Хмельницький. — Тоді йди з Богом!

Двоє джурів підхопили ченця під руки і практично винесли з майдану, оскільки той вкінець розгубився та налякався, і ноги його погано слухалися. Утім, Петроній Ласка однаково дізнався про те, що на цій Раді заслухали послів із Запорізької Січі, звідки незабаром мали з’явитися близько семи тисяч низових козаків у допомогу Війську Запорізькому. Крім того, рада вирішила, що миру з панами не буде, і гетьман оголосив збір військ для майбутнього походу в коші біля Маслового Ставу.

Тимофій, Марко і Влад відразу після цієї ради пішли до гетьмана.

— Я, мабуть, сам попрошу його, — сказав Тимофій. — Не варто йти всім трьом! Але не відпустить мене гетьман! Самі бачите, що оголошено збір!

— Відпустить! — сказав Влад.

— Якщо не відпустить, я тоді один поїду! — нахмурившись, промовив Тимофій. — Нехай мене ким завгодно після цього вважають, але не можу інакше!

— Та звичайно! Отже, як його бабу рятувати — то це ти, а як твою — то мовчи й воюй?! — обурювався Влад. Кохання до Ліори відкрило в ньому несподівані риси характеру, які він завжди ретельно приховував. — Відпустить він тебе! А якщо все ж таки вистачить совісті не відпустити, то ми втрьох поїдемо й питати нікого не станемо! Ми вільні козаки, і нам лише один Бог пан!

— Так-то воно так, але якщо пішли воювати, то треба не забувати про свій борг, який узяли на себе! — відповів Тимофій і попросив джуру доповісти про нього гетьману. Його швидко й безперешкодно запросили до Хмельницького.

Гетьман був не сам, а з генеральним писарем, котрому диктував якогось листа. Цим писарем був Іван Виговський[43], шляхтич, що потрапив у татарський полон ще під Жовтими Водами й був викуплений самим Хмельницьким за кобилу. Богдан був із ним добре знайомий, цінував як досвідченого писаря, тому й залишив у себе.

— Що в тебе? — не особливо люб’язно запитав хлопця гетьман, оскільки був занадто зайнятий.

— Пане гетьмане, учора я почув, що в Поділлі народ палить маєтки шляхти й жорстоко розправляється із самими господарями. Там мій маєток, де живе наречена. Прошу тебе відпустити мене. Мушу захистити її, бо вона зовсім беззахисна, — схвильовано промовив Тимофій.

Хмельницький замовк, оторопіло дивлячись на нього, зате Виговський презирливо пирхнув:

— Знайшов час до наречених їздити! Ти хіба не чув, що ми виступатимемо? Нема коли нині цим займатися. Не про те думаєш!

Хмельницький спохмурнів.

— Відколи писар указує моїм сотникам, та ще й у моїй присутності, про що вони мусять думати? — холодно мовив гетьман.

— Але, твоя милосте, річ у тому, що для мене дивно таке бажання в момент, коли слід думати зовсім про інше! — промовив на своє виправдання Виговський.

— Не твого розуму ця справа! Ти забуваєшся, Іване, забуваєш своє місце! Ліпше з каламарем[44] розбирайся — для цього я тебе тримаю в себе! Вийди геть! — наказав Хмельницький.

Виговський зло зиркнув на Тимофія й вийшов. Гетьман дочекався, доки той зачинить за собою двері, а потім подивився на свого сотника — Тимофій був блідим, похмурим, але не можна було не помітити, що він сповнений рішучості поїхати за будь-яку ціну захищати свою кохану. Хмельницький злегка всміхнувся.

— Скільки козаків у твоїй сотні[45], Тимофію?

— Чоловіків сто точно є, а зараз, може, уже й більше.

— Тоді бери свою сотню і їдь. Бери все, що треба, — провіант, коней, зброю, якщо не всі мають, та їдь. Рятуй своє кохання!

— Пане гетьмане, я... — у Тимофія навіть дух перехопило від того, що гетьман так легко йому дозволяє поїхати, та ще й козаків із собою взяти.

— Та не дякуй мені, Тимофію! Хіба я не розумію, що тобі дійсно треба поїхати туди? Чи гадаєш, що не ціную того, скільки послуг ти зробив особисто мені та й усьому Війську Запорізькому? То невже я відмовлю тобі в такій дрібничці?! Як називається твій маєток? Де тебе в разі чого шукати?

— Волховиці, що в Барському старостві.

— Так от, коли знадобишся, приїдеш назад. Однаково мусимо тягнути час. Треба ще залагодити справи з московитами та підняти татар, перш ніж іти з Польщею воювати. Місяць у тебе точно є! А там уже як Бог дасть!

— Дякую тобі, пане гетьмане! Дякую, тому що...

— Іди і збирайся, хлопче, не барися! Зайдеш перед від’їздом, я тобі наказ дам, щоб обозний забезпечив твою сотню всім необхідним, — приязно відповів Хмельницький.

Тимофій розкланявся й вийшов. Під дверима топтався Виговський, вельми невдоволений тим, що дістав прочухана за свій дурний язик. Але, як відомо, люди не часто усвідомлюють свої помилки, воліючи вважати винуватим когось іншого, хто зовсім ні в чому й не винен. Тому генеральний писар зі злістю подивився на молодого сотника, а той пройшов повз нього й навіть не глянув — Тимофієві було байдуже до цієї людини.

У дворі його з нетерпінням чекали друзі, і коли обидва дізналися, що гетьман не лише дозволив, а ще й велів Тимофієві своїх козаків узяти, то навіть злегка засмутилися, адже обидва розраховували поїхати з ним. Тимофій вирішив негайно вирушати до коша, де залишалася його сотня, — він не хотів гаяти ані хвилини, тому швидко зібрався, попрощався з друзями та поїхав.

А наступного дня з’ясувалося, що частина козаків уже має намір вирушити до Маслового Ставу, і Маркові наказано їхати з ними, адже йому треба було зайнятися своєю сотнею й готувати її в похід. Влад теж збирався їхати з ним, тому пішов прощатися з Ліорою.

Він пробрався до гетьманського будинку через задній вхід і прослизнув до кімнатки Ліори. Маленька Ревека вже навчилася сидіти, і зараз мати посадила її на підлогу, на невелику ряднинку, але підклала під спинку подушку, щоби дівчинка не втомилася. Ліори не було, тому Влад сів навпочіпки біля дівчинки і став із нею гратися. Крихітка вже впізнавала його і з задоволенням тягнула до нього ручки. Мимоволі згадалося Владові власне дитинство й те, як він хотів мати брата чи сестру. Але був у батьків зовсім один. «Якби я мав брата або сестру, мені набагато легше жилося б увесь цей час, — думав молодий козак. — Хоча як я тоді на Низ утік би? Адже нізащо не залишив би їх, а із братом чи сестрою й не дійшов би туди. Але байдуже! Коли ми з Ліорою одружимося, матимемо багато дітей! Мої діти не страждатимуть від самотності!»

Потім думки Влада звернулися до самої Ліори. Він пригадав, як уперше її побачив, як спочатку злився на неї, а потім потихеньку прикіпав до неї, поки не покохав. Влад зовсім не ніяковів тим, що його роман триває практично два місяці — кохання спалахнуло в його серці яскравим полум’ям і зігріло його заледенілу душу. Із кожним днем він розумів, що Ліора — та єдина жінка, з якою він хоче прожити своє життя до глибокої старості. Однак тепер йому треба йти воювати й доведеться розлучитися з коханою. «Якщо я піду, то що робити Ліорі? Нікуди мені її подіти — ані рідні не маю, ані друзів, у яких можна було б її оселити! Доведеться їй жити на милості Чаплинської. А якщо її тут ображатимуть? Чаплинська, звичайно, приховує її походження, он навіть православною міщанкою перевдягнула, але ж містяни однаково знають правду! А якщо я загину, то що тоді? Вони залишаться зовсім самі на білому світі! Треба обвінчатися з нею! Так, у разі чого, вона хоч моєю вдовою вважатиметься. Хто посміє зачепити або косо дивитися на вдову козака?» — думав Влад.

Двері рипнули, і до кімнати увійшла Ліора та лагідно усміхнулася йому, промовивши: «Владе, любий!» Той підвівся, тримаючи Ревеку на руках, Ліора взяла в нього доньку, а він обійняв жінку за плечі.

— Завтра мені треба їхати, Ліоро, — зітхнувши, сказав він.

Молода жінка посумнішала, її красиві темні очі оповив смуток, а Влад міцніше, по-хазяйськи, пригорнув її до себе.

— Я чула, що козаки збираються виступати в похід, лише не думала, що це буде так швидко.

— Що поробиш! Я й так довго просидів без діла. Однак не знаю, коли повернуся!

— Скільки б ти не був відсутній, знай, що я тебе чекатиму! Лише не знаю, залишатися мені тут або... Та мені однаково нікуди піти! — промовила Ліора.

— На жаль, тобі доведеться залишитися в Чаплинської. Просто це найнадійніше для тебе місце. Вона тебе не вижене, а якщо я оселю тебе з донькою в когось іншого, то вас можуть ображати. А тут ви в безпеці. Просто відвезти тебе на Низ мені ні до кого — не маю там ані хати, ані знайомих, які змогли б тебе прийняти. Послухай, Ліоро, а повінчаймося сьогодні?

Відтоді, як Влад освідчився їй, Ліора замислювалася над тим, що чекає їх далі. Вона розуміла, що вони занадто різні: він — християнин, вона — юдейка. Ліора виросла у вузькому колі єврейської громади, де суворо дотримувалися традицій її народу й канонів її релігії, тому й уявити не могла, що коли-небудь зможе покохати християнина. Із тих пір як на світанку християнства якийсь страждалець надмірним релігійним завзяттям напівбожевільний фанатик-проповідник оголосив євреїв винними в тому, що вони розіп’яли Христа, її народ був приречений упродовж століть незаслужено терпіти презирство та знущання. Вона добре знала, що християнська церква, як православна, так і католицька, ретельно стежить за тим, щоб євреї не контактували з християнами ні в чому — ні у спілкуванні, ні в торгівлі, ні в особистих стосунках. А одруження людей іудейської та християнської віри узагалі було крамолою в людських очах, і діти, народжені в такому нечестивому, з погляду фанатичних і нетерпимих церковних прелатів, шлюбі вважалися гіршими за собак. Щоправда, не завжди люди йшли на поводу в церкви — лікувалися ж християни в її батька! Та й багато християн наймалися до багатих євреїв у прислугу, вели з ними торгівлю. Ось як учинити їй і Владові, коли їхній шлюб неможливий ані за його релігією, ані за її, ані за загальновизнаною людською мораллю?

— А як же ми повінчаємося, Владе, коли ти християнин, а я юдейка? — сказала Ліора. — Як нам укласти шлюб? Нас не повінчають у християнській церкві. І за моєю вірою нас теж не поєднають шлюбом.

Влад спохмурнів. «А і справді! Жоден піп не захоче нас вінчати! Ну, то треба домовитися. Гроші люблять усі», — подумав він.

— Слухай, а ми не скажемо йому, що ти єврейка. У тебе ж це на лобі не написано. Я зараз сходжу, домовлюся з попом і ввечері обвінчаємося. Я так буду спокійний за тебе й Ревеку, та й коли ти будеш моєю законною дружиною, мало хто посміє тебе зачепити, — відповів Влад і зібрався йти.

— Владе, постривай! Чи не занадто ти поспішаєш? — зупинила його Ліора. — Подумай! Ти ж знаєш мене так мало й у майбутньому можеш пошкодувати про цей шлюб.

Влад повернувся, обняв молоду жінку й подивився їй просто в очі.

— А ти не пошкодуєш, що виходиш заміж за козака? Та ще за такого, як я?

— Я ніколи нікого не кохала, крім тебе, Владе, — спалахнувши, відповіла Ліора.

— Отже, тоді підеш за мене! Інакше силою до церкви потягну! — твердо сказав Влад, а потім міцно поцілував свою кохану, оскільки за останні дні набув у цій справі солідний досвід.

Влад моторно збігав до церкви. Там він досить спритно набрехав попу, що йому терміново треба обвінчатися зі своєю нареченою, одинокою сиротою, оскільки завтра йому треба їхати на війну, а вона залишається зовсім одна, а так хоч буде їй розрада в тому, що в разі чого, звичайно, Боже вбережи, хоч удовою його залишиться. Щоправда, він промовчав про походження самої нареченої, хоча в цьому разі це було так треба. Зазвичай Влад не умів брехати й уважав це негожим для козака-лицаря, тому завжди говорив правду, проте кохання зробило його винахідливим і менш вимогливим. Отець Антоній, гідний у всьому наглядач за додержанням християнської моралі, звичайно, запідозрив підступ — хоча би не укладався такий поспішний шлюб із користі або з інших причин, які не мають нічого спільного зі створенням родини! Але він був людиною жалісливою і просто не зміг не ввійти в становище молодого козака і його нареченої, та й пообіцяв хлопець щедро оплатити його жалість.

Марко, дізнавшись, що задумав Влад, розреготався, але зібрався брати активну участь у такій події. «Ех! Коли вже я свою Христину нарешті поведу під вінець?» — мимоволі подумав Марко, надягаючи свій найошатніший кунтуш.

Ближче до вечора Ліора попросила служницю Чаплинської доглянути за донькою, але щойно вона зібралася йти до церкви, як її гукнула сама Гелена: «Куди це ти зібралася?» Ліора знітилася, сказала, що її чекає Влад, мовляв, запросив прогулятися.

— Брешеш, — строго сказала гетьманша. — Він безсоромно до тебе просто сюди приходить, мало не через паркан перелазить, якщо ворота зачинені, і нікого не соромиться й не боїться! Навіщо він тебе кудись покликав? Що ви затіяли?

— Ми хочемо повінчатися, — відповіла Ліора, вирішивши, що безглуздо ховатися.

Гелена нахмурилася, щось обдумуючи.

— Чому мені не сказали? Як на мене, то маю право знати, — невдоволено сказала гетьманша. — Я хоч і заміжня й подружкою нареченої бути не зможу, але бути присутньою мені можна. Ходімо!

І Гелена, невимушено взявши Ліору під руку, пішла з нею до церкви, де вже нетерпляче тупцював Влад, переживаючи, що Ліора злякається й не прийде, а Марко, ледь стримуючи сміх, спостерігав за ним. Помітивши Ліору, Влад нетерпляче підбіг до неї схопив за руку.

— Я вже думав, що ти не прийдеш! — вигукнув він. — Пані, — звернувся він до Гелени, уклоняючись їй, — я радий, що ти вшанувала моє весілля своєю присутністю.

— Ну, я ж обіцяла! — пихато підібгавши гарні уста, відповіла пані Хмельницька.

Отець Антоній, одягнений у білу ризу, уже чекав їх у притворі, де Ліора і Влад мали спочатку побратися, а потім вінчатися, але коли благочестивий батюшка побачив наречену, то неймовірно розгнівався.

— Що?! Ти що це замислив, грішнику?! Вінчатися з жидівкою? Та ти опоганюєш храм Божий! — заволав поважний і пузатий піп, оскільки добре знав, чиєю дочкою є Ліора.

— Воно тобі треба, що я замислив? Я тобі не за те плачу, — холодно відповів Влад. — Вінчай нас!

— Та я на тебе єпитимію накладу! Я тебе анафемі передам! Негідник! Із христопродавцею вінчатися! Геть звідси! — волав надзвичайно скандалізований отець Антоній.

Влад миттю озвірів. Ліора дуже злякалася, спробувала втекти, але він різко й майже грубо утримав її за руку. «Стій тут!» — строго наказав Влад, а потім підійшов до попа і, міцно вхопивши того за густу бороду, приставив до черева батюшки кинджал.

— Не репетуй! Не біля корчми. Ти негайно нас повінчаєш і запишеш усе, як належить, інакше я тобі кишки випущу, — прошипів Влад.

— Та навіщо? — холодно сказав Марко, заходячи з боку й дістаючи свій турецький кинджал із дорогим руків’ям. — Ліпше йому бороду обріжемо. Він її, мабуть, із самої семінарії ростив! А потім потроху почнемо його самого шматочками нарізати, а що голосніше волатиме, то більші шматки відрізатимемо. Ти, батюшко, краще не викаблучуйся — нам скоро воювати й чекати, поки ти передумаєш, ніколи. А людям повінчатися треба. Грішно відмовляти в такому благочестивому бажанні, як подружнє життя.

— Ви що, безбожники, творите?! Хіба на вас хреста немає?! Нечестивці! — заволав батюшка, смертельно злякавшись. Воно й не дивно: Влад сам собою був страшним через шрам, а коли гнівався, то ставав ще страшнішим, а холодний спокійний тон Марка не залишав нещасному попу сумнівів у тому, що цей гордовитий козак неодмінно виконає свою погрозу. Отець Антоній був відчайдушним боягузом і аж ніяк не горів бажанням надіти вінець мученика за церковні принципи. — Я гетьману все розповім! Він вас швидко приструнить.

— Ну, тоді ми тобі спочатку язика відріжемо, а то я бачу, що він у тебе в пащі не поміщається! — гаркнув Влад, боляче смикнувши священика за бороду.

— Ану відпустіть попа! — наказала Гелена. — Дивіться, як ви його налякали! Він і молитви, мабуть, усі забув від страху. Отче, ходімо зі мною, я тобі розповім, як годиться в таких випадках учиняти.

Гелена, узявши до смерті переляканого священика за руку вище від ліктя, утягнула його всередину храму й неголосно запитала:

— Чому їх не можна вінчати?

— Т-так т-тому, що н-не м-можна, — заїкаючись, пробелькотів нещасний священик, переводячи дух. — Пані! Я ж припис порушу! Адже ти, пані, знаєш, що покійним митрополитом заборонено християнам з євреями справу мати[46] — ні працювати в них не можна, ні купувати в них м’ясо, ні їсти з ними за одним столом! Та як же я їх повінчати можу? Вона ж не хрещена! От якби вона похрестилася, то тоді жодних перешкод, хоч би вона й татаркою була.

— Ну потім вона похреститься. Та й хто знатиме, що вона не хрещена?

— Ні! Не можу я так! — категорично відповів священик. — Не можу я переступити через приписи!

— А як же ти мене з гетьманом зовсім недавно вінчав? — з невинним виглядом запитала Гелена.

— Так цеє... — отець Антоній зам’явся, не зовсім розуміючи, як ця подія стосується шлюбу християнина та іудейки.

— То виходить, що ти теж порушив церковний припис і статут, — украдливо сказала Гелена. — Отже, гетьмана зі мною повінчав, попри те, що Чаплинський досі живий! Що ж ти дружину, коли живий чоловік, з іншим мужчиною вінчав?

— Ну, та ви ж усі християни, а вона — іудейка! — не особливо логічно спробував викрутитися батюшка. — Та і як я самому гетьману відмовлю? Та й ваш шлюб із цим ляхом можна визнати недійсним, він же тебе, пані, ніби як присилував! — вигукнув нещасний священик, розуміючи, що потрапляє в замкнуте коло.

— То ти її запиши як православну — й усе! — порадила Гелена.

— Та ну що ти таке, пані, кажеш? — обурився отець Антоній. — Та як я можу таке неподобство вчинити?!

— Ну, тоді я розповім гетьманові, як ти про нього говорив, коли він в опалі був, — весело підморгнула йому Гелена, але водночас блакитні очі гетьманші недобре блиснули.

Отець Антоній помертвів — він дійсно погано говорив про Хмельницького, коли того всі переслідували, щоби його не запідозрили у співчутті бунтарям. І звідки ця Чаплинська тільки дізналася про це?!

— То ти повінчаєш цю пару, чи нам тут до ночі стояти? — нетерпляче запитала Гелена.

— Так! — вигукнув нещасний піп, адже зрозумів, що йому набагато легше повінчати цих двох, ніж розраховуватися за свою легковажність.

— Ну ти і сволота, — сказала Гелена з презирством. — Ти торгуєш благочестям гірше, ніж торгує собою остання шльондра! Вінчай, і лишень спробуй бовкнути зайве або скаржитися кому-небудь, відразу дуже гірко пошкодуєш про це! — і пішла до притвору, де її чекали Ліора та два молодих козаки.

— Батюшка визнав можливим освятити ваш шлюб! — урочисто промовила Гелена.

Марко хмикнув, Влад глузливо посміхнувся, дивлячись на попа, який обережно виглянув у притвор, немов побоюючись, що його тут покусають. Ліорі стало страшно: «А раптом Бог розгнівається на мене? Адже я... Та хіба я щось погане роблю? І хіба мене Бог осудить за те, що я хочу вийти заміж за коханого чоловіка? Яка різниця, за яким обрядом це станеться!» — подумала жінка.

Отець Антоній почав виконувати обряд. Перелякана і збентежена Ліора за звичаєм тричі обмінялася з Владом обручками, а потім вони обидва зробили крок під покров храму.

Марко галантно подав Гелені руку зі словами: «Прошу, пані гетьманше!» — «Зовсім як Красунчик!» — шепнула йому пані Хмельницька, пустотливо блиснувши прекрасними очима й укладаючи свою ручку в його долоню. «Та ну, мені до нього далеко!» — придушивши смішок, шепнув Марко. «Не прибіднюйся!» — теж пошепки відповіла Гелена, уважно спостерігаючи за таїнством.

Дивовижним було це вінчання! Порожня церква, освітлена свічками з потемнілими іконами, святі лики з яких дивилися на здійснюване таїнство шлюбу з добротою, немов благословляючи незвичайну пару, переляканий священик і не менш перелякана наречена, задоволений наречений і двоє нахабних глядачів.

Ліора, яка вперше опинилася у православному храмі та ще й брала участь в одному з християнських таїнств, відчувала себе немов у іншому світі. Вона боязко хрестилася слідом за Владом, не зовсім уміючи це робити правильно, але батюшка волів за краще цього не помічати. Раніше молода єврейка нізащо не посміла б піти проти звичаїв і законів свого народу, боячись гріха, але з деяких пір багато що для неї перестало мати значення — людська думка, релігійні звичаї та забобони. Для Ліори тільки цей козак і її маленька донечка стали сенсом життя й містили в собі цілий усесвіт.

А Владові взагалі було байдуже на якісь там церковні принципи й заборони — він стільки гріхів скоїв у своєму житті, що одним більше, одним менше — однаково раю не бачити.

До кінця обряду отець Антоній уже заспокоївся, осмілів, пригадавши, що йому ще й грошей обіцяли за це заплатити, тому навіть знайшов у собі сили прочитати молодятам маленьку повчальну проповідь про те, як слід ставитися християнському подружжю одне до одного. А читати проповіді він був майстер, хоча й не вмів почерпнути з них щось корисне для самого себе.

Влад задоволено вислухав поздоровлення Гелени та Марка, щедро заплатив отцю Антонію, який одразу поспішив забратися подалі, і повів свою дружину з церкви з таким гордим і щасливим виглядом, немов вів саму польську королеву.

Уже у дворі Гелена шепнула Ліорі, що накаже своїй служниці всю ніч наглядати за її донькою і, підморгнувши, утекла до хати, де її теж чекав чоловік. А Ліора, досі не пам’ятаючи себе після вінчання, збентежено пішла до своєї маленької кімнатки, де її вже чекав коханий чоловік.

Удосвіта Влад, попрощавшись із дружиною, тихо вислизнув із дому через чорний хід, аби не привертати зайвої уваги. І зразу потрапив до рук гетьманської охорони. Однак Влад зрозумів, що краще здатися, оскільки нічого поганого не зробив, а гетьман його неодмінно відпустить. Соромитися йому теж було нічого — він же від дружини йде, а не від коханки. Щоправда, йому не хотілося стати предметом усяких непристойних жартів, але все ж він уважав за краще дати себе скрутити, ніж влаштовувати бійку, з якої неодмінно вийшов би переможцем. Утім, козаки, що несли варту, його впізнали, бо Влад був частим гостем на гетьманському подвір’ї. А дізнавшись, чому він тут у таку рань, зареготали. Влад стоїчно витерпів і поздоровлення, і жарти, і регіт. А потім безперешкодно залишив будинок Хмельницького. «Ох, як шкода, що мені треба їхати! — думав він, прямуючи до будинку Завади. — Не хочеться залишати Ліору так швидко!»

А через дві години Влад із Марком покинули Чигирин. Тепер Влад міг не турбуватися про Ліору з Ревекою — красуня єврейка була його цілком законною дружиною, а Гелена пообіцяла, що залишить її жити в себе, доки він не повернеться.