Лицарі Дикого Поля. Том 2

Розділ XХVII. ЗАГИБЕЛЬ ОРИСІ

Чарівниця осінь торкнулася чудового волховицького саду своїм жезлом, і він запалав багрянцем, міддю та золотом, витісняючи збляклу літню зелень. Пишне в’янення природи було прекрасне та яскраве, але, на жаль, не все так яскраво було у світі людей. Хвилі повстання докотилися до самих Карпатських гір. Третя оглушлива перемога козаків над потужною Річчю Посполитою сколихнула не лише всю Україну, а й увесь світ. Прекрасна українська земля була залита кров’ю як невинних, так і винуватих. Цього року, коли Україна розправила крила, країну спіткав неврожай — сарана зжерла весь хліб. А те, що залишилося, не було кому прибирати: у селах та містечках практично не залишилося чоловіків, адже всі, хто тільки міг, пішли воювати. На довершення всіх цих нещасть восени вибухнула епідемія чуми.

Однак пан Матвій Клесінський спокійно повертався до Волховиць — його не хвилювали всі ці біди. Його особисті справи були успішно вирішені, маєток уцілів, своє багатство він зберіг, покровителів не розгубив. Тепер залишалося найголовніше — одружитися з коханою жінкою, і більше нічого було бажати пану Матвієві в цьому житті. Тепер не мав він суперника, адже не сумнівався, що мстивий Ярема прикінчив Тимофія — натільний хрест красномовно свідчив про це. Але часом Клесінський здригався, згадуючи Немирів, і уявляв собі ті жахливі тортури, на які він прирік рідного брата. Утім, потім Матвій виображував, як солодко молодший брат і його кохана проводили свої ночі, знову кипів ревнощами та злістю і проганяв від себе ці думки. Та й фактично це не він позбавив свого брата життя, а отже, його кров не на ньому. А те, що саме він передав рідного брата в руки жорстокого й безжального ката, Матвій зовсім не брав до уваги.

Кліщ їхав за своїм паном у сум’ятті та жаху. Він ніколи й подумати не міг, що його пан, який так любив свого молодшого брата, може погубити його. Душу челядника роздирали суперечливі почуття — він боявся за себе, але і шкода було Тимофія, який завжди добре до нього, хлопа, ставився. Коли перший жах від скоєного влігся, Янко часто шкодував, що не розповів усе Воловодченку. Може, тоді його молодого пана можна було б урятувати? Але потім Кліщ згадував страшне попередження: «Якщо ти комусь хоч словом про це прохопишся, то живцем шкуру здеру!» — і це затискало його, немов у лещата. Адже Янко не сумнівався, що пан виконає свою погрозу перш, ніж Воловодченко зможе його захистити. Та й сам Марко міг прибити його за пособництво. Тому Кліщ карався муками совісті та жалістю до свого молодого пана, але мовчав. Старий негідник не сумнівався, що Тимофія по-звірячому замучили. І на ці муки його прирік рідний брат заради того, щоби заволодіти його нареченою! Усвідомлюючи це, Кліщ почав відчувати не лише страх перед Клесінським, а й нездоланні огиду та ненависть до нього. Але робити нічого: Янко був уже старим, уся сім’я його давно померла, подітися йому нікуди. Тому й вирішив мовчати. Однаково вже нічого не виправити!

Клесінський в’їхав на обійстя свого маєтку. «Пощастило мені!» — подумав Матвій, оглядаючи свій будинок. Дійсно, Волховицям дуже пощастило — жоден хлоп не наважився бунтувати, як це відбувалося в усій Україні. Чимало маєтків шляхти було спалено та розграбовано їхніми підневільними селянами. А в маєтку пана Матвія селяни сиділи тихо, не заміряючись іти проти свого пана. Звичайно, частина його селян все-таки втекла, щоби долучитися до смути, але Клесінський уже давно вирішив, що не гнобитиме й не залякуватиме тих, що залишилися, або тих селян, що повернуться. Він і до повстання нікого не утискав, а тепер узагалі дивився на все це крізь пальці, оскільки чудово розумів, що без селян його землю нікому буде оброблювати і треба зберегти хоча б тих, що залишилися. А там видно буде!

Матвій увійшов у будинок та із задоволенням побачив усі речі на своїх місцях. «Як же сказати про це? — думав він. — Як вона сприйме цю звістку? Неодмінно будуть сльози та істерики. Ну що ж! Поплаче, поплаче, але врешті-решт час лікує. А я постараюся її втішити!»

Він не застав ані Орисі, ані синів у головній залі. Тоді Матвій пішов прямісінько до опочивальні дівчини. Постукавши, він увійшов, не чекаючи дозволу. Орися сиділа біля відчиненого вікна й щось вишивала. Побачивши пана Клесінського, дівчина піднялася та вклонилася йому.

— Ми не чекали тебе, пане, але я рада твоєму приїзду, — ввічливо сказала Орися, та Матвій не почув у її голосі теплоти. Він зрозумів, що без нього їй жилося набагато краще і спокійніше, і це зачепило його гординю.

— А де Тимофій? — запитала дівчина. — Адже він із тобою приїхав?

— Я приїхав із поганою звісткою, Орисю, — зробивши скорботне обличчя, відповів Клесінський.

Він трохи помовчав, а потім простягнув дівчині карабелю. Орися впізнала чорні, прикрашені бірюзою піхви і зблідла. Скільки разів вона бачила цю шаблю на боці в Тимофія! Вона знала, що коханий дуже дорожив шаблею, яку йому подарував батько. Він ніколи й нізащо не розлучився б із нею!

— Тимофій... він... що?.. — промовила Орися, з хвилювання не в силах вимовити запитання.

Матвій, перехопивши стривожений погляд дівчини, холодно і скупо промовив:

— Тимофія більше немає. Він загинув під Пилявцями.

Усе змішалося в душі Орисі з цими словами. Приголомшена почутим, усе ще не вірячи словам Клесінського, нещасна дівчина взяла в руки шаблю. Матвій із тривогою за нею спостерігав, а Орися вертіла зброю в руках, тупо розглядаючи візерунок. Потім вона наполовину вийняла клинок із піхов, і він заблищав у сонячних променях. Дівчина підняла на Клесінського очі — величезні, здивовані.

— Але як? — промовила вона.

— Він помер від ран у мене на руках... — почав брехати Матвій і тут же підхопив зомлілу Орисю.

Пан Клесінський злякався — він очікував сліз та істерики, але аж ніяк того, що Орися знепритомніє. Він уклав дівчину на ліжко, гукнув челядників. Убігла Кшися, а за нею Одарка. Коли жінки дізналися страшну звістку, то Одарка враз застигла. Старенька не чула слів, які їй говорили і, наче закам’яніла, стояла, дивлячись просто перед собою. «Хлопчику мій!» — прошепотіла нещасна нянька. Не звертаючи ні на кого уваги, старенька вийшла з опочивальні. Дійшовши до кінця коридору, Одарка впала. Челядники підняли її, спробували привести до тями, але це було вже марно — нещасна не знесла звістки про смерть свого улюбленого вихованця й померла.

Але Орися не бачила й не чула всього цього, вона досі була безпам’ятна. Згодом, коли дівчина опритомніла, вона оглянула все навколо себе, немов не розуміючи, що відбувається. Погляд її зупинився на карабелі, яка так і лежала на підлозі, відбиваючи світлою сталлю сонячне світло. «Тимофія більше немає», — промайнуло в її свідомості. З очей Орисі повільно потекли сльози.

Уже до вечора Орися злягла в нервовій гарячці. Пан Матвій із розпачу не знав, що робити. У розореному краю лікаря знайти було неможливо, і тоді він згадав про знахарку Оксану.

— Прошу тебе, зроби що-небудь! Урятуй її! Я дам тобі стільки золота, скільки забажаєш, тільки вилікуй її! — говорив їй Матвій, коли Оксана прийшла. Пихатий шляхтич вже не наказував — він благав.

Клесінського дійсно охопив невимовний страх. Ні, не від того, що він накоїв, а від того, що Орися може померти або збожеволіти. Це було єдине, що його хвилювало, — життя та здоров’я коханої дівчини. Матвій не звертав уваги на горе Михайлика та Семена, не цікавився тим, що трапилося після битви під Пилявцями з його старшим сином. Йому було начхати на них усіх. Аби тільки Орися вижила та одужала!

Оксана залишилася біля Орисі на кілька днів, але нещасна дівчина на неї не реагувала, хоча раніше завжди була рада жінці. Вона відмовлялася від їжі, не хотіла пити лікувальні відвари, і знахарці доводилося докладати чималих зусиль, щоб умовити її або змусити. Сидячи біля своєї пацієнтки, Оксана мовчала, і обличчя її було похмуре — жінці не давала спокою одна обставина. Поруч час від часу шморгала носом Кшися, утримуючи сльози. Нещасна служниця повірити не могла в таку страшну новину — адже ще зовсім недавно молодий пан був тут, такий гарний і щасливий, а тепер його не стало. Помітивши, що від заспокійливого відвару дівчина заснула, знахарка повернулася до Кшисі.

— Ти знаєш, що панна вагітна? — прямо запитала Оксана.

Кшися затиснула рот рукою, щоби не скрикнути, і з її очей полилися гіркі сльози. «О Господи! Бідолашна дівчина!» — прошепотіла жінка.

— Ти що, ніколи не помічала, як її нудило? — здивувалася Оксана.

— Так, пару раз щось таке було, — схлипуючи, відповіла Кшися, — але я вважала, що вона з’їла щось не те. Я так раділа, коли покійний пан привіз її, що вони одружаться й матимуть дитину! А тепер... тепер... Господи Боже! А пан Тимофій помер, так і не знаючи, що стане батьком! — і згорьована служниця гірко заплакала.

— Справа в тому, що вона нічого не їсть, а їй треба сили — вона постійно нервує й може втратити дитину, — сказала Оксана й нахмурилася, не звертаючи уваги на голосіння челядниці.

— Як сприйме це пан полковник, — причитувала далі Кшися, ніби не чула слів знахарки, — коли він так настирливо домагався моєї панни? Що тепер буде і з нею і з дитиною, коли вона не вінчана з покійним паном Тимофієм? Що тепер робити? Ой, йому найкраще нічого не говорити! Інакше гнів його буде нещадний!

— Мабуть, саме йому і треба сказати. Якщо вона не опанує себе, то може втратити дитину. А пан Клесінський може вплинути на неї. Нас із тобою вона не слухає, а він, гадаю, зможе допомогти.

— А якщо він так розгнівається, що накаже вигнати її? — жахнулася Кшися. — Ти ж сама знаєш, який він жорстокий!

— Навряд чи! Він занадто сильно її кохає, тому лише він зможе знайти ті слова, які змусять панночку жити. Та і приховувати її стан немає сенсу — рано чи пізно всі про це дізнаються. Посидь біля неї, — сказала Оксана, прямуючи до виходу.

— Ой, ні! Постривай! Не кажи йому нічого! — вигукнула Кшися, хапаючи знахарку за руки. — Дасть Бог, він не дізнається про це, і ми приховаємо...

— Ти хоч розумієш, що верзеш? — з роздратуванням обірвала її Оксана. — Мабуть, дурнішої баби, ніж ти, немає в цілому світі! Куди живіт панночки сховаєш? — і вийшла з кімнати.

Пан Матвій сидів у головній залі біля каміна в поганому настрої — уранці йому доповіли, що Орися знову відмовлялася від їжі, що його коханій стає дедалі гірше. «Душу дияволові віддав би, лишень би вона одужала!» — думав Матвій, не зводячи погляду з вогню в каміні.

— Пане Клесінський!

Матвій озирнувся на знахарку — та стояла схвильована, очі її бігали.

— Тільки не смій сказати, що Орися... що вона... — Клесінський похолов і ніяк не міг вимовити ці страшні для нього слова.

— Ні, ні, пане! Але вона... — Оксана зам’ялася, потім підійшла ближче й неголосно промовила. — Вона чекає дитину. Та панна відмовляється від їжі, постійно нервує і може втратити її. Треба щось робити. Тільки ти, пане, можеш вплинути на неї. Ти ж кохаєш панночку і знайдеш спосіб змусити її думати не про горе, а про дитину.

Матвій безпристрасно вислухав знахарку і знову перевів погляд на палаючий вогонь. Його навіть не обурило те, що знахарка знає про його почуття до дівчини. «Цього і слід було очікувати! І що тепер робити з цією її ганьбою? Було б найкраще, якби вона скинула цього виродка! Господи! Та про що я думаю? Це ж дитина Тимофія! Це мій кровний небіж. Хай там що, а брата більше немає в живих, і він не стоїть між мною та нею. А це дитя ні в чому не винне й нічим мені не завадить», — думав Клесінський.

Він підвівся і, не глянувши на знахарку, пішов до опочивальні Орисі. Там Матвій присів на край ліжка, дивлячись на сплячу дівчину. Перелякана Кшися й незворушна Оксана очікувально дивилися на нього.

— Хто ще про це знає? — запитав він.

— Тільки я та Кшися, — відповіла за двох Оксана.

— Отже, крім вас двох, жодна жива душа не має про це довідатись, — промовив він, зиркнувши на жінок. — Цю ганьбу треба поки приховувати. Тепер важливо, щоб Орися одужала і зберегла це дитя, а потім я вирішу, що робити далі. Вийдіть обидві!

Коли жінки вийшли, Матвій знову подивився на кохану — світло-русяве волосся довгими пасмами розсипалося на подушках, під очима залягли лілові тіні, а сама вона була бліда, змучена, змарніла. Він узяв її за ручку, яка стала такою тонкою, що, здавалося, зап’ясток можна переламати двома пальцями. «Бідолашна ти моя дівчинко, — з жалем думав Клесінський. — Що із тобою зробив цей негідник, мій братик! Ліпше б ти його ніколи не знала й не кохала, ніж тепер ось так мучишся через його смерть». Мерзотник зовсім не усвідомлював того, що це він винен у хворобі дівчини, що його темне кохання розбило чуже щастя, скалічило два чужі життя. У його розумінні Тимофій скористався душевною чистотою Орисі, її першим коханням, а потім ще і спокусив. «Що в нього за влада така була над нею? Чому вона так легко пішла за ним? Чому він привіз цю нещасну, до нестями закохану в нього дівчинку та залишив тут одну чекати його й тужити за ним?» — зло думав Матвій. Він ніжно провів пальцями по щоці дівчини, погладив пухкі уста, його рука ласкаво пройшлася по її шиї до голого плеча, з якого зісковзнула сорочка. Клесінський зітхнув, його крижані очі загорілися любов’ю та ніжністю, а потім він нахилився до худенької ручки дівчини й почав пристрасно її цілувати.

Орися ще деякий час спала під дією заспокійливого відвару, а він терпляче чекав, коли вона прокинеться, тримаючи її ручку у своїх долонях. Раптом дівчина заметалася на подушках, почала схлипувати просто уві сні — мабуть, їй снився поганий сон. «Тимофію! Коханий!» — викрикнула Орися, підскочивши на ліжку, з очей її полилися сльози, і нещасна дівчина забилася в істериці. Клесінський спробував утримати її за руки, але вона вирвалася, як навіжена. Тоді Матвій обхопив її ззаду і, скрутивши руки, міцно притиснув до своїх грудей.

— Орисю, заспокойся й вислухай мене! Та заспокойся ж ти! Ти своїй дитині шкодиш! — майже прокричав він їй у вухо.

Його слова дійшли до неї, приголомшили, адже молода жінка не очікувала, що йому все відомо. Вона почала затихати в його руках, тихенько схлипуючи. Матвій усе ще тримав дівчину, а потім почав говорити:

— Мені щойно повідомили про те, що ти чекаєш дитину від Тимофія. Але відмовляєшся їсти й пити ліки. Ти хіба не розумієш, що можеш утратити те єдине, що залишилося тобі від нього? Адже це його син або дочка! Ти усвідомлюєш, що вбиваєш дитину свого коханого?

— Я не житиму у світі, де немає Тимофія! Мені не треба життя без нього! Я не хочу жити! — заридала Орися і знову почала битися в істериці.

— Не хочеш — не живи! Але ти не маєш права відбирати життя у своєї дитини! Це ж ваша з Тимофієм дитина! Що ти скажеш йому на тому світі? Що вбила його дитя? — Матвій узяв її долоню й поклав на її живіт. — У тобі частинка Тимофія, його кров і плоть. І ти потрібна цій дитині! Ти єдина, кого вона має! Прирікаючи себе та її на смерть, ти зраджуєш Тимофія, зраджуєш його кохання, його пам’ять!

Орися досі схлипувала, але Клесінський відчув, як вона обм’якла в його руках, перестала вириватися і тремтіти. Чоловік зрозумів, що йому вдалося переконати цю нещасну. Тоді він відпустив її.

— Я зараз накажу, щоби тобі принесли їжі, і ти з’їси все до крихти, — спокійно наказав Матвій, дивлячись на неї. Орися покірно кивнула й без сил опустилася на подушки.

Після цієї розмови Орися почала їсти. Спершу без особливого бажання та апетиту, але молодий організм і майбутнє материнство брали своє, і Орися потроху стала одужувати після нервового зриву. Зникли нестримні істерики, вона почала спокійніше спати, охочіше пила відвари лікувальних трав. Оксана весь час перебувала з нею, побоюючись викидня, але, на щастя, її страхи виявилися марними. Однак, незважаючи на покращення, усі навколо побоювалися за розум нещасної Орисі, адже вона ні на що не реагувала, нічим не цікавилася, окрім свого майбутнього малюка. Після розмови з паном Матвієм Орися гостро усвідомила, що дитина під її серцем — це єдине, що залишилося від Тимофія. І це розуміння давало їй сили жити. Але часом молода жінка замислювалася про те, що їй робити далі? Вона зосталася одна і з дитиною на руках. Орися розуміла, що не зможе більше залишатися у Волховицях, тому що тепер вона тут ніхто. Але куди їй іти, на що і як жити — не уявляла. Повертатися додому, у Київ, Орисі було страшно — вона не знала, як подивиться на цю ситуацію батько, й побоювалася його гніву. Але з кожним днем бідолаха дедалі частіше замислювалася над тим, що настав час їхати звідси, лише треба набратися сил, бо вона й досі слабка.

Коли Орисі стало краще, Михайлик щодня провідував і подовгу сидів біля дівчини. Часто підліток відвертався, намагаючись приховати сльози. Для нього смерть любого дядька стала тяжким ударом. Таким самим, як і смерть матері. І тепер Орися була для Михайлика вдвічі дорожчою — адже дядько так кохав цю дівчину! Часто обоє сиділи в мовчанні: Орися відчужено дивилася у стелю, а Михайлик — у стіну. Їм складно було про щось говорити й набагато легше мовчати — так вони ліпше відчували своє духовне споріднення і зв’язок своїх душ.

Семен теж декілька разів відвідав Орисю. Він дуже тужив за Тимофієм, але намагався нічим не видати свого горя. Утім, уперше побачивши молоду жінку хворою, Семен злякався — йому здалося, що вона збожеволіла, таким порожнім і бездумним був її погляд. Трохи пом’явшись біля ліжка, хлопець узяв Орисю за руку.

— Панно, прости мені, що лізу до тебе з цією порадою, але ти мусиш одужати. Я розумію, що твоє горе нічим не втамувати, але прошу — не губи себе тугою. Дядя хотів бачити тебе щасливою і здоровою, тому опануй себе. Заради нього! — схвильовано промовив Семен, ніжно стискаючи худеньку ручку дівчини.

Але Орися лише байдуже кивнула йому. Семен у сум’ятті вийшов із її кімнати й потім довго не наважувався відвідати знову.

А пан Матвій не докучав Орисі своєю присутністю та словами розради. Він навіть не входив до неї в опочивальню після тієї розмови та розпитував про її здоров’я в Оксани, Кшисі або Михайлика. Після того як він дізнався про вагітність коханої жінки, Клесінському стало бридко входити в ту кімнату — адже там, на тому ліжку, Орися й Тимофій кохалися. Там була зачата ця дитина. І пересилити себе він не міг! Однак сам факт вагітності Орисі приносив Матвієві вдоволення — це був привід примусити її до шлюбу без особливих турбот і тиску, щоби приховати цю ганьбу. Адже скоро її стан стане помітний, а вона незаміжня. Ось на цьому він і зіграє!

Минуло ледь більше від місяця після того, як Орися дізналася жахливу звістку. Вона потроху оговталася, почала підніматися з ліжка й навіть виходила погуляти на подвір’я, але блукала, мов неприкаяна. Кожен куточок у будинку нагадував Орисі про Тимофія. Навколишні бачили душевні муки нещасної дівчини, але ніхто не міг їй зарадити, адже всі розуміли, що біль від утрати може зцілити лише час. Матвій теж усе це бачив і розумів, утім, зважився поговорити з дівчиною про шлюб і наказав покликати Орисю до себе. Молода жінка здивувалася й повільно побрела до опочивальні Клесінського.

Пан Матвій сидів, гріючись біля кахельної печі, витончено відкинувшись у кріслі, коли Орися вперше за весь час життя в маєтку переступила поріг його опочивальні. Брови його були трохи насуплені, а гарне обличчя виражало зосередженість та задуму.

— Сядь, Орисенько, — ласкаво сказав їй Клесінський і вказав на крісло навпроти нього. — Як ти?

Він оглянув дівчину — Орися змарніла та схудла, під очима залягли темні тіні, а погляд, як і раніше, був порожній.

— Трохи краще, — відповіла дівчина.

— Я розумію, що ти ще горюєш, — почав пан Матвій і скрушно зітхнув, — але я змушений почати з тобою цю розмову, а вона буде серйозна.

— Я слухаю тебе, пане, — байдуже відповіла Орися.

— Ви з покійним Тимофієм мали необережність згрішити, не перебуваючи у шлюбі. Тепер ти чекаєш дитину, і скоро твій стан буде помітний. Це ганьба, і цю ганьбу треба приховати. Тому ти мусиш вийти за мене заміж, — рівно промовив Клесінський.

Уперше за весь час із моменту отримання звістки про смерть Тимофія в очах Орисі промайнуло пожвавлення. Щоки її запалали, і вона гнівно схопилася, збираючись протестувати, але Матвій зупинив її жестом.

— Сядь і послухай! — жорстко промовив він. — Тепер уже справа не в моєму коханні до тебе, а в тому, що ваша з Тимофієм дитина — байстрюк. Йому треба дати ім’я та...

— Це моя дитина! — різко перебила його Орися. — Я розумію, що для тебе — це ганьба, але вона не заплямує твоє ім’я, пане. Батьком моєї дитини буде низовий козак на прізвисько Красунчик, і ніхто ніколи не дізнається, що її батько — шляхтич Клесінський. Я піду звідси й сама її виховаю!

— Та ти хоч розумієш, що верзеш? — гнівно обірвав її Клесінський. — Куди ти підеш? Де ти, самотня та беззахисна, знайдеш собі притулок? На що ти збираєшся жити? Ти хоч розумієш, що тебе і твою дитину всі зневажатимуть? Ти, мабуть, не усвідомлюєш, що носиш у собі одного з Клесінських, і він не може бути бастардом, не може жити у злиднях та презирстві! Я не допущу цього! І, крім того, це — мій племінник, і йому треба ім’я, треба батька! Необхідно всіма силами приховати твою ганьбу від оточуючих. А це можливо лише з укладенням шлюбу зі мною.

— Я хочу поїхати додому, до батька, — сказала Орися. — Він зрозуміє мене і пробачить. Адже він дав згоду на наш шлюб із Тимофієм.

— Так, твій батько, може, і прийме тебе. Але не забувай, що ти втекла з Тимофієм, і це не так легко приховати. Були б ви хоч одружені — це суттєво змінювало би справу! Ти була б його вдовою. А так ти покійному Тимофієві ні дружина, ні вдова, ні наречена! А якщо твій батько вижене тебе? Що тоді? Ти готова жити в людській зневазі? Кого цікавить те, що ви кохали одне одного? Треба було спочатку подумати про все це, а вже потім лягати в ліжко вдвох! Орисю, нині ти маєш думати не про себе, а про того, кого носиш під серцем. Тому не пізніше ніж через седмицю ми з тобою повінчаємося, і за законом я вважатимуся батьком вашої дитини. Це мій обов’язок перед моїм ще ненародженим небожем. Або небогою.

Орися розуміла, що Клесінський беззаперечно має рацію. Так, батько прийме її у свій дім, не вижене, але як вона житиме? Дійсно, найостанніша служниця з корчми буде над нею сміятися й тицяти пальцем. Сама вона ще стійко зносила б людське презирство, але як серед усього цього жити її дитині? А якщо батько розгнівається та вижене її? Адже й таке цілком можливо. Куди їй тоді йти і що робити? Як їй прогодувати свого малюка? З деяких пір Орися усвідомила, що вона має відповідати перед Богом за своє ще ненароджене дитя. Але вийти заміж за Клесінського було вище від її сил.

Сині очі колишнього полковника очікувально дивилися на дівчину. Так спостерігає павук за метеликом в очікуванні, коли той заплутається у його павутинні. Однак зрозуміти з обличчя молодої жінки, що коїлося в її душі, він не міг, хоча здогадувався, що вона вагається. Тому Матвій вирішив обережненько погасити вогонь її вагань.

— Орисенько, — лагідно почав говорити чоловік, — я поважаю твоє горе, і, бачить Бог, моє горе від утрати брата таке само тяжке, як і твоє. Обіцяю, я не вимагатиму від тебе кохання! Наш шлюб буде швидше фіктивний, аніж справжній. Зате він позбавить вас із дитиною лиха. Пам’ятай, що я дав Тимофієві обіцянку захищати тебе. Що я скажу йому на тому світі? Що не дотримав свого слова, яке дав йому на смертному одрі?

Орися подивилася йому просто в очі, але Клесінський спокійно витримав її погляд. «Його правда! Я мушу піти на це заради дитини!» — подумала дівчина і, зітхнувши, відповіла:

— Що ж, мабуть, на це воля Божа. Хай буде по-твоєму, пане Матвію, — і, більше не дивлячись на Клесінського, занадто поспішно вийшла геть, через що й не побачила радості старого негідника.

Матвій не збрехав Орисі — він чудово розумів, які проблеми тепер вона й дитина можуть мати, та щиро хотів захистити їх двох від цього. Крім того, за всієї своєї ненависті до покійного брата, він не збирався залишати напризволяще його дитину, тому що Клесінський усвідомлював, що це його кровний родич, і він, як старший у роду, зобов’язаний захистити його. Одначе найголовнішою причиною було те, що тепер Орися добровільно та охоче піде з ним під вінець. Та ще й буде вдячна йому за турботу про неї та дитину! А це не могло не радувати пана Матвія — він із нетерпінням чекав тієї миті, коли назве дівчину своєю дружиною, адже, попри обіцянку, зовсім не збирався відмовлятися від своїх подружніх обов’язків щодо молодої дружини. Він і так занадто довго мріяв про неї, щоби затягувати! І неважливо, що дівчина належала іншому та чекала дитину — він був не таким вимогливим у цьому питанні. Матвієві була важлива сама Орися. А тепер, коли він прикриє її ганьбу, вона буде ласкавою з ним. Та й узагалі, як чоловік він зможе проводити весь свій час поруч із нею: говорити, гуляти та навіть просто сидіти в мовчанні, але поряд із нею. Адже це щастя — повністю володіти коханою!

Коли челядь дізналася про те, що пан найближчим часом одружиться з молодою панною, то просто жахнулася — ще й півроку не пройшло з дня смерті пана Тимофія, а він уже його наречену під вінець веде! Та має пан хоч краплю сорому і страху Божого? Кшися була єдиною, хто знала про справжні причини цього шлюбу. У душі жінка розуміла, що це єдиний вихід для її нещасної панночки. Проте їй було дуже шкода своєї молодої господині, яка так довго й мужньо протистояла домаганням старого господаря, а тепер так легко скорилася його волі. Кшися навіть зважилася поговорити з нею про це.

Увечері Кшися стелила Орисі постіль та раз у раз поглядала на неї. Молода жінка відчужено сиділа у кріслі й апатично дивилася перед собою. У Кшисі стислося серце: «Нещасна моя панночка! Гос­поди, дай їй сил пережити це горе!»

— Панночко! — покликала вона свою господиню. Та повільно повернула до неї обличчя, але погляд дівчини був порожній та байдужий. — Як же ти погодилася вийти за нього заміж? — усе ж таки зважилася запитати жінка. — Невже не було іншого виходу?

— Ні, Кшисю. Це єдине, що можна зробити, щоби приховати мою ганьбу.

— Та ну, ганьба, не ганьба, але виходити за нього заміж... Він лише цього й чекав! І навіть якби ти не була при надії, то він неодмінно знайшов би спосіб примусити тебе. І гріха не боїться?!

— Отже, мені Богом було призначено піти заміж за нелюба, — відчужено відповіла Орися. — Кшисю, я мушу зараз думати не про своє щастя, а про майбутнє моєї дитини.

Кшися ледь не заплакала з жалю — бідолашна панночка! Як сильно вона змінилася за такий короткий час! То світилася від щастя, а тепер наче з хреста знята. Орися байдуже дивилася на свою служницю: їй було однаково, що та про неї думає, — жаліє вона її чи засуджує. Для неї багато що перестало мати сенс із тієї миті, як пан Матвій сказав: «Тимофія більше немає на цьому світі». Єдине, що тепер для Орисі мало значення, — це дитина від її коханого.

— Іди, Кшисю, я сама ляжу спати, — сказала молода жінка, бажаючи залишитися на самоті.

Кшися, змахуючи сльози і чмихаючи носом, побажала своїй господині доброї ночі та вийшла. Залишившись одна і присівши на ліжко, Орися взяла карабелю Тимофія — вона зберігалася в неї відтоді, як Клесінський її віддав їй. Дівчина гладила чорні піхви, прикрашені яскраво-блакитною бірюзою, торкалася рукояті, яку тримали руки коханого. Пам’ять повернула її в той далекий щасливий день їхнього першого побачення. «Дивись! Тримай карабелю ось так!» — а потім він обійняв її. Губи Орисі затремтіли, упустивши шаблю, дівчина завила з горя, зіщулившись на ліжку, мов грудочка. Наплакавшись, вона так і заснула поруч із шаблею, з обличчям, мокрим від сліз.

Михайлик, коли дізнався про весілля, нічого не сказав. Він тільки подивився батькові в очі так, що Матвієві стало нестерпно соромно перед сином, але він швидко придушив у собі це безглузде почуття. Хлопчик відвернувся від нього й вийшов із кімнати. Ані слова він не сказав і самій Орисі. Він зрозумів, що батькові вдалося зламати нещасну дівчину. «Але що я можу вдіяти?! Господи! Чому батько такий негідник?» — думав хлопчик.

Семен, дізнавшись про це, спочатку здивувався, а потім обурився. Орися завжди була йому байдужа, але після смерті дядька він почав співчувати дівчині, тому що їх об’єднало спільне горе. І першим його спонуканням було сказати батькові, що він чинить негідно. Так, він розуміє, що тепер Орися тут дійсно ніхто, але невже вона не може жити у Волховицях просто так, навіть якщо не рідня їм? Адже вони досить багаті, і самотня дівчина їх не обтяжить. Невже треба влаштовувати це безглузде весілля, щоби виправдати її присутність тут, коли дядько нещодавно загинув? Роздумуючи над цим, Семен усе ж побоявся відкрито говорити з батьком, тому вирішив спочатку поспілкуватися з молодшим братом.

— Послухай, Михайле, — діловито почав він, увійшовши до кімнати молодшого брата. — Ти знаєш Орисю довше за мене, тому поясни мені, навіщо знадобилося це весілля. Невже ця нещасна дівчина не може жити тут просто так?

Михайлик зітхнув. Трохи подумавши, він вирішив розповісти братові правду.

— Семене, не все так просто, як ти гадаєш. Батько дуже давно закоханий в Орисю. З тих самих пір, як вона тут живе, він домагався її прихильності й не звертав уваги на те, що вона кохає покійного дядька. Він постійно переслідував її і тепер, вочевидь, домігся свого.

Семен здивовано кліпав віями, дивлячись на молодшого брата, і був не в силах повірити йому. Він деякий час мовчав, обмірковуючи почуте, але потім запитав:

— Але чому ви не сказали нічого покійному дядькові? Чому вона, ти й челядь мовчали?

— Та тому, що тоді дядько з батьком неодмінно вирішили б це питання на шаблях, а такого не хотілося нікому. Не забувай, що вони рідні брати. Та й усі сподівалися, що коли повернеться дядько, то батько відступиться. Але, як бачиш, сама доля розпорядилася інакше.

Семен пішов від Михайлика з почуттям огиди. Йому було гидко та соромно за батька. Семен не був людиною честі й часто поступався своїми принципами і гідністю заради своєї користі та зручності, але тут чомусь відчув огиду від такого ганебного вчинку й остаточно зненавидів батька. Тому Семен випросив собі дозвіл поїхати пожити в Барі, на що Клесінський охоче погодився — йому заважали сини. Адже скоро він стане одруженим і волів би залишитися з дружиною наодинці! Він із задоволенням відправив би з Волховиць і Михайлика, але усвідомлював, що це буде вже занадто. Та й Орися почувалася краще в товаристві його молодшого сина. Тому Матвій щедро забезпечив Семена грошима і з радістю провів його в дорогу.

Коли звістка про це швидке весілля дійшла до отця Сергія, то старий священик жахнувся. Але жах його швидко змінився гнівом. Стоячи перед святими іконами, отець Сергій напружено розмірковував, перебираючи в думках сповідь свого одного не дуже порядного парафіянина.

Янко Кліщ, який став мимовільним співучасником безбожного злочину свого пана, крім мук совісті в душі, страшно боявся Божої кари. Одна справа — за дівчиськом стежити, і зовсім інша — допомагати панові в убивстві рідного брата! Замучений совістю та страхом за свою душу, охоплений жалістю до Тимофія, який прийняв мученицьку смерть, Янко не знайшов іншого виходу, окрім як покаятися у скоєному на сповіді й витримати суворий тижневий піст, що полягав у повній відмові від хмільного. Насправді Кліщ боявся напитися й вибовкати страшну таємницю свого пана. Адже тоді йому самому не уникнути жорстокого покарання. Та після сповіді Янко почувався набагато краще, упевненіше, і совість стала менше мучити старого боягуза.

Однак почуте на сповіді, немов заразна хвороба, тепер почало мучити отця Сергія. У гніві вислухав він Кліща і ще більше розгнівався та обурився, коли дізнався, що йому доведеться вінчати вбивцю з нареченою його жертви. Напружено розмірковуючи й дивлячись на святі лики, старий священик наважився.

— Господи! Не постав мені за гріх мого діяння! Прости мені, Боже, але я не можу змовчати! — вигукнув він і вийшов із храму.

Прийшовши в маєток, першою, кого зустрів отець Сергій, виявилася Кшися. Батюшка зрадів і навіть побачив у цьому хороший знак. «Це добре! Адже вона служить панні, отже, відразу проведе мене до неї», — подумав він.

Кшися шанобливо привіталася зі священиком. Вона хоч і була католичкою, але отця Сергія дуже поважала.

— Що привело тебе до нас, батюшко? — запитала Кшися, назвавши священика так, як зверталася до нього його паства.

— Проведи мене до своєї панни, Кшисю. Мені треба з нею поговорити.

— Ой, може, хоч ти, панотче, на неї вплинеш! Безталанна моя панночка! Я іноді дивлюся на неї й думаю: чи не втратила вона, бідося, розуму? Таке горе, таке горе на неї звалилося! Сидить сама не своя, очі порожні, мов у ляльки, і часто плаче. Я іноді сплю в її опочивальні й часто чую, як вона тихенько плаче ночами, — Кшися витерла сльози. — Ходімо, вона тепер весь час одна сидить.

Орися дійсно не покидала своєї опочивальні з тієї самої миті, як погодилася вийти заміж за пана Матвія, і проводила дні у спогадах і роздумах. Інколи вона здригалася від жаху, що їй доведеться стати дружиною Клесінського. Молода жінка часом шкодувала про те, що так малодушно погодилася вийти за старого шляхтича. Найкраще піти б звідси світ за очі, доручивши свою долю Богу або покластися на милосердя батька. Усе ліпше, ніж бачити задоволеного та щасливого Матвія. Кожен його погляд, кожен рух видавав у ньому пристрасть і нетерпіння — він рахував дні та години до вінчання. Орися іноді замислювалася: що взагалі утримувало Клесінського весь цей час, що вона живе у Волховицях, від того, щоб оволодіти нею насильно? Адже вона була повністю в його владі й цілком залежала від нього. То чому ж він усе-таки так домагався її згоди на шлюб? Розмірковуючи над цим, дівчині не спадало нічого іншого на думку, окрім того, що Матвій дійсно сильно кохає її, якщо не дозволяв собі вчинити з нею безчесно.

Але гірших мук, ніж думка про весілля, завдавали Орисі спогади. У них вона бачила Тимофія в діброві під Києвом, коли він поспішав до неї із сяючими синіми очима, його слова, його веселий сміх, його обіцянку повернутися живим. Навіть уві сні вона бачила коханого. Ці спогади мучили дівчину, спустошували й позбавляли сил. Часом Орися цілком занурювалася в ці спогади та забувала про реальність, що оточувала її, забувала про те, що носить під серцем дитину. Але поступово думка про майбутнє материнство міцно входила у її свідомість, і це було те єдине, що давало нещасній Орисі сили терпіти своє життя.

Кшися провела священика до дверей опочивальні своєї панночки і, заглянувши в щілинку, побачила, що дівчина сидить у кріслі та байдуже дивиться у вікно, а на колінах лежить шабля. Постукавши й не отримавши дозволу увійти, вона однаково завела священика до кімнати. Орися навіть не звернула уваги ані на стукіт у двері, ані на людей, що увійшли. Думки її блукали десь далеко, у світі її спогадів.

— Панночко! — покликала Кшися, і її господиня повернула обличчя.

Священик жахнувся — погляд дівчини був порожній, безцільний та не виказував ані емоцій, ані цікавості. «Господи, невже вона і справді збожеволіла?» — з жалем подумав отець Сергій. Але все-таки Орися збагнула, що бачить перед собою батюшку, тому піднялася, притискаючи до грудей шаблю, і привіталася з ним.

— Батюшка хоче з тобою поговорити, панночко, — сказала Кшися. — Я, мабуть, піду, не заважатиму вам.

Коли служниця вийшла, Орися вказала рукою священику на інше крісло — мовляв, сідай, а сама безсило опустилася у своє.

— Я слухаю тебе, отче, — байдуже сказала молода жінка.

Насправді Орисі було однаково, що говоритиме їй священик — не зможуть його слова й напуття втамувати її болю. Ніхто в цілому світі не зможе ані допомогти, ані полегшити її страждання. Хіба що милосердна смерть, яка відправить дівчину у той світ, де був нині Тимофій.

— Чому ти вирішила піти заміж за пана Клесінського? — запитав отець Сергій.

Орися здивовано глянула на нього, а потім, трохи подумавши, вирішила нічого не говорити про свою вагітність. Вона знала, що отець Сергій був суворим у таких речах, і слухати його повчання зовсім не прагнула. Тому дівчина вирішила збрехати:

— Тому що не маю іншого виходу. Батько й наречений мене шукають та як не сьогодні, то завтра нападуть на мій слід. Мені про це пан Клесінський сказав. А я не піду заміж за того чоловіка на догоду батькові. Якби мій батько не був таким честолюбним, то Тимофій був би живим! Він не пішов би тоді воювати, ми могли б одружитися ще в Києві й нині були би щасливі. З вини батька не стало мого коханого! Ліпше я вийду за Клесінського, ніж стану дружиною того, через кого в мене відняли радість усього мого життя — мого Тимофія.

— Твій батько ні в чому не винен перед тобою! — зітхнувши, сказав священик. — Винуватець твого горя — зовсім інша людина. Це пан Клесінський винен у загибелі пана Тимофія. Під Пилявцями він скористався тим, що, втікаючи від погоні, вони залишилися удвох, Клесінський оглушив його й віддав у руки жорстокого князя Вишневецького, який і вбив пана Тимофія. Янко Кліщ сповідався мені й покаявся в тому, що за велінням свого пана допомагав йому в цьому чорному ділі. Пан Матвій прирік свого брата на смерть лише задля того, щоби безперешкодно одружитися з тобою.

Орися ошелешено подивилася на священика — його слова насилу доходили до неї.

— Що ти таке кажеш, отче? Пан Матвій не міг відправити на смерть рідного брата! Він любив Тимофія і...

— Зараз я здійснюю тяжкий гріх, порушуючи таємницю сповіді, — перебив її отець Сергій. — Але не можу змовчати, нехай мене навіть і позбавлять сану! Це правда — пан Матвій не зміг сам убити свого брата. Він убив його коня, але на самого пана Тимофія в нього не піднялася рука. Тому він передав брата в руки князя, і за його наказом твого нареченого замучили. А тебе він підло обдурив, аби схилити до цього шлюбу. Сумніваюся, що він сказав тобі правду. Найімовірніше, тебе вже ніхто не шукає. Якби це було дійсно так, то твій батько давно би знайшов тебе. Ти виходиш заміж за вбивцю свого нареченого! Ти хоч усвідомлюєш те, що я тобі кажу, Орисю? — запитав священик, з переляком спостерігаючи за реакцією дівчини.

Орися немов скам’яніла. Вона мовчала, дивлячись прямо перед собою, її очі стали ніби ще більші й темніші, а рука її так міцно стиснула шаблю, що кісточки пальців побіліли.

— Дитино! — покликав її священик, наляканий її виглядом.

— Іди, отче. Залиш мене саму, — глухим голосом відповіла дівчина.

— Але... — почав було отець Сергій.

— Іди! Ти правильно зробив, що сказав мені все це. Я вдячна тобі. А зараз дай мені побути одній.

Священик підвівся та пішов до дверей — нічого іншого йому не залишалося. Біля порога він озирнувся — дівчина й далі сиділа, міцно стискаючи шаблю. Батюшці стало страшно — що вона задумала?

— Орисю, не смій здійснити тяжкий гріх! Є Вищий Суддя, Він віддасть кожному по справах його... — почав священик.

Орися повернула в його бік голову, очі її спалахнули гнівом, і вона зі злістю майже прошипіла:

— Іди геть!

Отець Сергій здригнувся, а потім у сум’ятті вийшов із кімнати. Він уже шкодував про те, що зробив. Але в душі усвідомлював, що так буде найкраще — ця нещасна має знати правду.

Орися сиділа, не рухаючись. Одкровення священика так подіяло на її змучену душу, спричинило такий шок, що вона навіть заплакати не змогла. Думки її крутилися навколо щойно почутої страшної правди. Що їй тепер робити? Якась незрозуміла порожнеча поступово заповнювала її свідомість. Думки збивалися, плуталися і знову поверталися до почутого: «Пан Матвій прирік Тимофія на смерть, видавши полякам».

Уже зовсім стемніло, коли Орися піднялася зі свого крісла, у якому просиділа, не рухаючись, кілька годин. Дівчина оглянула кімнату, пройшлася на затерплих від довгого сидіння ногах. «Ненави­джу! — прошепотіла Орися. — Ненавиджу цей проклятий будинок! Цю підлу людину! Не хочу тут залишатися! Ні хвилини не залишуся! Піду просто зараз! Однаково — куди, але піду!»

Тут у двері постукали і, не питаючи дозволу, до кімнати зайшов пан Матвій. Побачивши його, Орися так страшно глянула на чоловіка, що Клесінський жахнувся.

— Чому ти сидиш тут одна, у темряві? Орисенько, не можна так. Ти вже на тінь стала схожою. Не муч так себе, — ласкаво заговорив він, поставивши свічник із палаючими свічками на столик і наближаючись до дівчини.

— Не підходь до мене! — прошипіла Орися. — Не підходь, убивце! Це ти вбив Тимофія! Не смій відпиратися. Я тепер усе знаю.

Матвій оторопіло подивився на дівчину, але опанував себе і знову ласкаво заговорив:

— Орисенько! Ну що ти таке кажеш? Бог мені свідок — мій брат був мені дорогий. Для мене його смерть — страшна втрата!

— Воно й видно! Який же ти негідник! Ти брешеш мені просто в очі. Ти вбив Тимофія. Ти підло зрадив його. Ти віддав його князю Вишневецькому. Тому, кого прозвали Скаженим Яремою за жорстокість. За його наказом поляки замучили Тимофія. Чи не так? А мені ти збрехав! І все заради своєї хіті. Убивця! — промовила Орися, важко дихаючи і тремтячи всім тілом.

Матвій зрозумів, що дівчині звідкись стало все відомо. «Невже цей пес проговорився? — гнівно подумав він. — Та ні! Кліщ — рідкісний боягуз і добре знає, що я з ним зроблю, якщо він розкриє рота. Отже, був випадковий свідок! Але хто? І як він міг повідомити їй, якщо вона нікуди не виходить?»

— Хто сказав тобі всю цю жахливу брехню? У кого вистачило нахабства так оббрехати мене перед тобою? Навіщо ти слухаєш брехунів? — обурено запитав Матвій, розраховуючи, що розгнівана Орися, не подумавши, розповість йому все.

— Той, у кого вистачило честі й хоробрості розповісти мені правду, — відповіла молода жінка, зміркувавши, що за свою правдивість священик може тепер поплатитися життям. — Ти ніколи не дізнаєшся його ім’я. Якщо в тебе вистачило жорстокості приректи брата на мученицьку смерть, то не забракне, щоби вбити невинну людину. Ненавиджу тебе! Навіть і не мрій про те, що я стану твоєю дружиною! Я ліпше повією буду, ніж піду з тобою під вінець! — з такою страшною ненавистю в голосі сказала Орися, що Матвій сказився від її слів.

«Та врешті-решт, що в Тимофієві було таке, що вона так побивається за ним і чіпляється за пам’ять про нього?» — зі злістю подумав Клесінський.

— Ну відправив на смерть, і що? — холодно відповів він. — Якщо не я, то який-небудь спритний ляшок зніс би твоєму люб’язному його порожню голову. А так він помер, як герой. Та ти сама винна в його смерті! Ти знехтувала моїм коханням, а я звик отримувати бажане. Якби ти відразу погодилася стати моєю — не було би всього цього. Ти штовхнула мене на цей злочин! Тож мій гріх і на тобі! І кінчай голосити — мертвого не повернеш, та і яка там у вас любов була, щоби тужити за цим...

Дівчина гнівно перебила його:

— Чорна твоя душа! Чорне твоє серце! І Бога ти не боїшся, якщо тобі вистачає совісті звинувачувати мене в тому, що ти — братовбивця! Ти відняв у мене щастя всього мого життя! Ти відняв у моєї дитини батька! — сльози навернулися на очі Орисі. — Якби ти лише знав, як сильно я тебе ненавиджу. Хай ліпше батько прокляне мене за мою ганьбу, але я жодного дня не залишуся тут. Найкраще бути останньою жебрачкою, ніж...

— Думаєш, що ти ось так просто зараз візьмеш та підеш звідси? — глузливо обірвав дівчину Клесінський.

— Так, піду! І не смій мені перешкоджати! Ночуватиму в придорожній канаві, ніж проведу ще одну ніч під одним дахом із тобою. Ненавиджу тебе! — важко дихаючи, викрикнула Орися.

Матвій спохмурнів.

— Ти нікуди звідси не вийдеш, окрім як у храм на вінчання, — жорстко промовив він, єхидно дивлячись на молоду жінку.

Орися зрозуміла, що зробила дурість — їй треба було щосили стриматися і приховати свій гнів. Тепер він посадить її під замок з усіма наслідками. Але молода жінка вирішила боротися до останнього.

— Отже, тобі доведеться мене силою тягти до вінця, а в церкві я всім розповім, що ти — братовбивця!

У гніві Клесінський схопив Орисю за зап’ясток і загрозливо прошипів:

— Тільки спробуй розкрити рота, дівчисько, і ти пошкодуєш, що на світ народилася!

Зазвичай покірлива Орися раптово з несподіваною хоробрістю й силою дала Матвієві дзвінкого ляпаса.

— Не смій торкатися мене! Мені огидно навіть бачити тебе, не те, що терпіти твої дотики, братовбивця! — прокричала вона.

Через приниження, що дістав ляпаса, від усвідомлення того, що дівчині усе відомо й тепер вона люто ненавидить його, Клесінський зовсім з глузду з’їхав. Він схопив і безжалісно стиснув горло Орисі. У її широко розкритих темних очах Матвій побачив своє спотворене гнівом обличчя. Він різко відштовхнув від себе дівчину, щоби більше не заподіяти їй болю. Але не розрахував свої сили і сталося непоправне: тендітна Орися, слабка після хвороби, не змогла втриматися на ногах і, відлетівши до викладеної кахлями печі, сильно вдарилася головою об кут.

Із жахом Матвій побачив, як вона сповзла на підлогу, а з-під її голови повільно розпливається темною плямою кров.

Клесінський кинувся до коханої й підняв її. Але марно. Життя залишало Орисю. Вона нагадала йому ту лілію, яку він ще маленьким багато років тому зірвав потайки від матері, бо вона суворо забороняла йому рвати лілії у ставку. Зірвана лілія тоді мляво поникла в його дитячій долоні. Так само, як зараз згасала на його руках Орися.

— Орисенько... — голос Матвія обірвався. Він торкнувся її щоки, але навіть зараз вона здригнулася від його дотику і спробувала відсунутися.

— Будь... же ти... проклятий... — слабким, переривчастим голосом прошепотіла дівчина.

Погляд широко розкритих очей Орисі став бездумним. Губи дівчини, зробивши останній у її житті видих, залишилися напіввідкритими, немов для поцілунку, а очі, що завжди лагідно дивилися на навколишній світ, заплющилися. Навіки.

До Матвія лише тепер дійшло, що він накоїв. Він не зронив жодної сльозинки за своєю першою, коханою дружиною, а тепер уперше за все життя на його очах виступили сльози. Чоловік відвів погляд від обличчя мертвої дівчини й зустрівся поглядом з Янком, який, виявляється, усе бачив та чув.

Кліщ, замкнувши за собою двері, переминався з ноги на ногу біля порога. На обличчі старого слуги не відбивалося ані жаху, ані презирства до свого пана-вбивці, ані жалю до нещасної дівчині. Кліщ посилено приховав усі свої почуття, зобразивши лише віддане бажання прислужитися своєму панові. Янко бачив, як приходив священик, і його стривожив цей візит. Він хотів було підслухати біля дверей, про що той говоритиме з панною, але в коридорі походжала Кшися, щоби потім проводити попа. А коли вони пішли, Янко безуспішно нишпорив біля дверей молодої господині, але звідти не долинало жодного звуку. Проте коли туди ввійшов Клесінський, то Кліщ усе чув. Він зрозумів, що отець Сергій вирішив полегшити свою совість. І тепер Янко вжахнувся, адже зрозумів, що Клесінський неодмінно вб’є його за те, що він проговорився священику.

— Що далі накажеш, пане? — тихо запитав слуга, насторожено стежачи за своїм хазяїном. — Треба приховати це.

«Може, він не подумає на мене? Хоча на що я сподіваюся? Якщо він не зрозумів цього тепер, то зрозуміє після. І тоді я загинув!» — налякано думав Кліщ.

Але Клесінський мовчав. Востаннє, не відриваючись, він дивився на милі риси тієї, яку так шалено кохав, про яку так мріяв і заради володіння якою вчинив Каїнів гріх. Більше ніколи вона не всміхнеться, не пройде повз нього, не заговорить із ним, не сяде поруч. Ніколи більше Матвій не зможе милуватися нею, не торкнеться її. А ще вона чекала дитину... Нехай і не від нього, але це дитя було її частинкою, її продовженням у цьому світі! Отже, це дитя не менш цінне для нього, ніж його мати! Матвій обережно притиснув ще тепле тіло до себе. З кожною хвилиною він дедалі гостріше усвідомлював свою втрату. Однак треба було приймати якесь рішення, приховувати сліди свого чергового злочину. Тому чоловік обережно поклав тіло Орисі на підлогу. Голос Клесінського був холодний і спокійний — він уже опанував себе.

— Біля дверей нікого не було? Нас ніхто не чув або не бачив?

— Ні.

— Витри кров із підлоги. Віднеси тіло до ставка та викинь. Зроби так, щоб усі подумали, що вона сама втопилася, коли тіло знайдуть. А якщо не знайдуть — то на краще. Лише гляди, Яне! Щоби жодна жива душа не провідала про це. Інакше, перш ніж мене повісять за це вбивство, я сам, особисто, шкуру з тебе живого здеру. Пам’ятай про це!

Кліщ улесливо вклонився, а пан Матвій, не удостоївши поглядом ані слугу, ані тіло Орисі, вийшов з опочивальні.

Янко знову замкнув двері. «Отже, він не подумав на мене!» — полегшено прошепотів він. Але потім Кліщ знову замислився: «Ні! Він здогадається. Він же розумний і хитрий, як сам диявол. Зараз я винесу тіло цієї нещасної, а потім він уб’є мене». Янко заходив кімнатою, щось обмірковуючи. «Треба тікати!» — промайнуло в нього в голові. Він кинув погляд на мертву дівчину. «Наче заснула! Бідолаха», — з жалем подумав Кліщ.

Він почав акуратно ритися у скрині, шукаючи що-небудь, чим можна загорнути голову покійниці, щоби не капала кров. Копирсаючи в чужих речах, Янко знайшов невеликий гаманець з грошима і, трохи подумавши, сунув його собі в кишеню. Потім він узяв сорочку Орисі й загорнув мертвій дівчині голову, потім узяв ще одну й ретельно витер кров із підлоги. Килим у цьому місці не лежав, інакше Кліщу складно було би приховати сліди злочину свого пана. Відчинивши вікно, він обережно виглянув. Але нікого поблизу не було, небо затягло хмарами, і було так темно, хоч в око стрель. Кліщ поклав тіло дівчини на підвіконня, а потім вибрався через вікно і стягнув його вниз. Швидко добіг до насипу з частоколом і озирнувся — але навколо не було жодної душі. Янко поклав тіло в тіні стіни й потрусив за драбиною. Йому не вперше було перебиратися через частокіл, виконуючи таємні доручення свого пана, тому Янко мав у цій справі відмінну вправність і відповідну драбину. Він обережно крався, побоюючись, що гайдуки Клесінського можуть помітити його — вони ж несли варту вночі. Або хтось із челяді побачить, як він шастає в пітьмі. Утім, його так ніхто й не помітив. Перебравшись по драбині через частокіл, старий негідник перекинув тіло через плече, спритно здолав за допомогою тієї самої драбини рів і, озираючись навсібіч, швидко побіг у непроглядній пітьмі до саду.

За частоколом дув сильний вітер, гілля яблунь та вишень скрипіло і гнулося. «А раптом вона зараз оживе і придушить мене!» — з жахом подумав старий боягуз. Від цієї безглуздої, забобонної думки Янку стало моторошно, і він щодуху побіг до ставка. Десь у далечині завив вовк. Кліщ навіть заверещав із жаху і впустив тіло дівчини. «Та що ж я несу цю нещасну, наче мішок! Господи! Бідолашна дівчинка! За що їй це? Упокій, Господи, її грішну душу», — подумав Кліщ, ледь не клацаючи зубами зо страху. Він із повагою підняв тіло дівчини на руки й поніс до ставка. Вітер розігнав хмари, і через них проглянув місяць, розсіявши морок, що наче клубився навколо, і освітив водну гладь ставка. Старий негідник ще більше заспішив — у місячному сяйві його могли помітити з частоколу.

Підійшовши до самого берега, Янко зупинився. Йому стало нестерпно шкода нещасну панночку, яка так безглуздо загинула, і тепер її тіло буде просто викинуто без християнського поховання. І так само нестерпно йому стало шкода себе самого. «Господи, прости мені!» — прошепотів Кліщ і ступив у воду, щоби закинути тіло подалі у ставок. Зі страшним сплеском тіло Орисі впало у воду.

Кліщ зітхнув, перехрестився й покинув Волховиці назавжди.

А пан Матвій тим часом сидів у головній залі і, не відриваючись, дивився на вогонь у каміні. Він згадував той вечір, як уперше побачив Орисю, коли в її великих очах відбилися й затанцювали язички полум’я. Його душили сльози, але він щосили стримував їх. «Що я накоїв? — думав Матвій. — Вона не дісталася нікому — ні мені, ні братові! Лише могильним хробакам!» Запізніле каяття накрило Клесінського — та лише мертвих не повернеш. У його пам’яті спливали спогади того, як він сидів поруч з Орисею біля каміна, як учив її їздити верхи, як танцював у гостях, як сварився і силою цілував. Сотні дрібниць і подробиць. «Що ж я накоїв?! Я ж убив не лише її, а й дитину! Господи!» — гірко думав старий шляхтич.

— Пане полковнику! — голос Кшисі змусив його здригнутися. — Панночка зачинилася в себе в кімнаті й не відкликається, не відчиняє. Що робити?

Клесінський подивився на служницю, потім піднявся й пішов до дверей опочивальні Орисі. Кшися ішла слідом і боялася сказати про те, що панночка замкнулася в себе після того, як її відвідав отець Сергій. Подумавши, Кшися вирішила промовчати про це — пану ні до чого це знати! І правильно вчинила — цим вона урятувала життя доброму та чесному священику.

Клесінський постукав у двері й покликав: «Орисю, відчини! Ми всі турбуємося про тебе!» — природно, що відповіді не було. Тоді він наказав: «Гукай челядь, нехай ламають двері! Може, їй зле стало!»

Пан Матвій боявся видати себе, тому дуже ретельно грав свою роль.

Коли двері зламали, то всі побачили порожню кімнату з розчиненим вікном, у яке вривався холодний осінній вітер, хитаючи й задуваючи полум’я свічок. Кшися із жахом дивилася навколо — нічого не зникло, усі речі були на своїх місцях, не було тільки її панни. Клесінський наказав усім челядникам і гайдукам обшукати маєток, сад і ближній ліс. Люди, узявши ліхтарі, прочісували всі околиці майже до ранку, але так нічого й не виявили. Жодного сліду. Молода панна немов у воду канула!

А вранці чимале здивування челяді викликало таємниче зникнення Кліща. Старий слуга безслідно зник того самого дня, що й панночка. Матвій усе зрозумів. «Ця собака таки полегшила свою совість! — розлючено думав він. — Прибравши тіло, він утік. Ну що ж! Може, воно й на краще для нього. Він дорого заплатив би мені за цю зраду! Через його поганого язика я втратив її!»

Тіло Орисі виловили зі ставка лише за тиждень. Янко спритно провернув своє чорне діло — жодна жива душа не провідала про те, що насправді сталося з дівчиною. Тіло, що стільки часу пролежало у воді, потворно розпухло, тож його змогли впізнати тільки за яскраво-синьою сукнею, тією самою, яку дівчина вдягла першого дня після свого приїзду в маєток.

Клесінський, що прийшов подивитися на страшну знахідку, жахнувся. Він чимало трупів побачив за своє життя, але вигляд спотвореного тліном тіла коханої жінки змусив його затремтіти. Невідоме досі його кам’яному серцю відчуття смертельного страху потрясло душу. Мимоволі згадалися йому останні слова нещасної: «Будь же ти проклятий!» Однак треба було тримати себе в руках, аби не видати. Погляд Матвія впав на опухлий зап’ясток тіла, і він помітив на ньому браслет — з ним Орися ніколи не розлучалася. Матвій наказав слугам зняти його. Він хотів забрати браслет собі на пам’ять.

Усі вирішили, що Орися втопилася з горя, і отець Сергій нізащо не погоджувався її відспівувати. Сердешний батюшка почувався винним. Адже це він сказав дівчині правду! Вочевидь, розум Орисі не витримав усього цього, і вона вирішила погубити свою безсмертну душу. Нещасному священику й на думку не спало, що дівчину вбили. Утім, незважаючи на всю свою жалість до покійниці, отець Сергій не міг порушити церковний канон. Досить! Він уже й так накоїв чимало лиха тим, що переступив через свої обов’язки.

А челядь дивувалася тому, як панні вдалося перебратися через частокіл, а потім через рів, щоб утопитися. Як тендітна дівчина могла це зробити сама? Може, її Кліщ убив? Але за що? І чому тоді її тіло плавало у ставку, коли він міг його закопати? Який зв’язок між старим слугою, що зник, і молодою панною, яка наклала на себе руки? Може, Кліщ допоміг їй непомітно вибратися з маєтку, а коли побачив, що панна втопилася, то злякався покарання та втік? Люди висловлювали різні версії, але нікому з них і на думку не спало, що вбивцею може бути сам пан Клесінський.

Ця смерть, оповита таємницею, породила безліч забобонних страхів. Наймерзеннішим було те, що селяни, зазвичай тихі та забиті, мало не бунт здійняли, коли дізналися, що пан Клесінський збирається поховати самогубцю на парафіяльному цвинтарі, поруч із чесними християнами.

Пан Матвій розпорядився жорстоко розігнати натовп. Однак не ризикнув наполягти на своєму, щоби не порушити зайвих пересудів, і наказав поховати Орисю за огорожею цвинтаря, у неосвяченій землі. Тіло просто закопали без труни, обличчям униз, навіть не позначили місця поховання. Вважалося, що так самогубця не зможе піднятися з могили. А якщо і спробує, то ритиме землю не вгору, а вниз і ніколи не зможе вибратися на світ Божий.

А на початку листопада до Волховиць несподівано приїхав пан Голуб. Старий Федір змучився із туги й невідомості про долю дочки — ні від неї, ні від Тимофія не було звісток. Тому старий батько зважився розшукати Тимофія, щоби побачити доньку, яка, найімовірніше, була з ним. Федір вивідав у Агафії, де саме розташований маєток його майбутнього зятя, і ризикнув вирушити в дорогу.

Клесінський прийняв Голуба холодно. Дивлячись в очі старому батькові, пан Матвій почав відчувати пекучий сором — адже це він винний у смерті його доньки.

— Я бачив пана Тимофія в червні, він просив у мене руки Орисі та обіцяв повідомити про весілля, але від нього досі немає звісток. Тому я й узяв на себе сміливість самовільно приїхати сюди. Я ж не бачив Орисі вже майже рік, вважав загиблою. Тому прошу тебе, милостивий пане, скажи мені, де вони, — просив Голуб, зніяковіло поглядаючи навсібіч на багате оздоблення будинку й торопіючи перед гордовитим Клесінським. — Я дуже хочу побачити доньку.

Матвій нічого не відповів. Він піднявся зі свого крісла, пройшовся кімнатою, а потім подивився Федору в очі та байдуже сказав:

— Панна Орися жила весь цей час тут як член моєї сім’ї. Мій брат розраховував одружитися з нею найближчим часом, але у вересні він загинув під Пилявцями. Після звістки про загибель нареченого нещасна дівчина не перенесла цього горя й наклала на себе руки. Мені дуже шкода, пане Голубе, але твоя донька втопилася. Царство їй Небесне.

Голуб побілів, губи його затремтіли, він затулив обличчя руками й гірко заплакав. Він не соромився та не ховав своїх сліз — він просто невтішно ридав. Клесінський дивився на нього й заздрив — сам він неймовірними зусиллями забороняв собі плакати, хоча не раз після подій того страшного вечора на його очі наверталися сльози.

— Не плач, пане. Бог мені свідок, що Орися була для мене не просто майбутньою невісткою, а практично дочкою. І її смерть для мене та для мого сина — страшне горе, — холодно промовив Матвій.

Михайлик, який був присутній під час цієї розмови, із презирством відвернувся. «Ну як тато може так лицемірити? А втім, не скаже ж він згорьованому батьку, що проходу його дочці не давав. Бідолашна людина!» — думав підліток, із жалем дивлячись на нещасного Федора.

— Але як? Як вона могла це зробити? Господи, безталанна моя дівчинка! — ридав Голуб.

Федір раптово відчув свою провину перед донькою — якби не він зі своїми шлюбними планами, то вона не втекла б із Тимофієм і була би живою. «Це я винен! Це мені розплата за моє честолюбство і гріхи! Господи, як же жорстоко ти покарав мене! — думав Голуб. — Донечко моя! Тепер тебе дійсно немає на світі».

— Я хотів би сходити на її могилу, — трохи заспокоївшись, попросив він.

— На жаль, це неможливо, — відрізав Клесінський, почуваючись жахливо. — Орися — самогубця, і її поховали, за звичаєм, за огорожею цвинтаря, не зазначивши місце поховання.

— Господи! Та як ти, пане, міг це допустити?! — заволав Голуб. — Господи, її закопали, наче собаку!

— Я намагався перешкодити. Але, на жаль, не зміг. Мені дуже шкода, — безпристрасно відповів Матвій.

— Шкода? Та нікого й нічого тобі, пане, не шкода! — вигукнув у розпачі Федір. — Як ти, такий знатний і ясновельможний пан, міг допустити, щоби твій брат безсовісно викрав дівчину з родини? Як ти міг так спокійно тримати її у своєму маєтку? Ти ж сам батько, і невже ти не розумів, що її сім’я горює за нею? Мало того, ти як старший приховував злочин свого молодшого брата. Та ще й не вгледів за моєю донькою! Адже вона залишилася під твоєю опікою! Чому ти не повернув її додому? — кричав Голуб.

Михайлик злякався, розуміючи, що зараз його батько розгнівається й неодмінно покарає Федора за зухвалість. Але пан Матвій мовчав, опустивши очі, та покірно слухав кожен докір і звинувачення.

— Пане Голубе, єдине моє виправдання полягає в тому, що, коли не стало мого брата, я хотів одружитися з Орисею, тому що кохав твою доньку більше за життя. І ти маєш рацію — я не додивився за нею, — чесно зізнався Клесінський, чим узагалі здивував сина.

— Кохав? Ти кохав її? Ти, який годишся їй у батьки, кохав юну дівчину, яку збезчестив твій брат? — вигукнув уражений цим зізнанням Голуб. — Та що ви за люди такі? І ти, і твій брат. Вона для вас що, забавкою та втіхою була? То він кохав, то ти... — Федір аж зайшовся з гніву.

— Думай, що говориш, пане! — несподівано для самого себе розлютився Михайлик. — Мій дядько дух ронив за Орисею, і вона для нього була всім на цьому світі! Не ображай його та її пам’яті! Не паскудь їхнє кохання!

— А може, і ти, пане, теж кохав її, що так обурюєшся? — гнівно та ущипливо відповів Голуб. — Я не здивуюся й цьому! Немає для вас, шляхтичів, нічого святого. Є тільки ваші брудні бажання та примхи! Вони для вас і совість і закон! На твоїй совісті, пане Клесінський, смерть моєї доньки! На твоїй і твого брата! Що ж, нехай Бог вам, двом, буде суддею. Проте Його правосуддя не поверне мені доньку! — прокричав Голуб і вийшов геть із будинку.

Нещасний батько поїхав того самого дня, незважаючи на те, що Матвій послав за ним челядника вмовити не їхати проти ночі, а заночувати в маєтку й вирушити додому наступного ранку. «Не треба мені нічого від твого пана! — вигукнув із ненавистю Голуб. — Він мені й так багато горя заподіяв!»

Після цього візиту Клесінський довго не міг отямитися. Він усвідомив, що Голуб має рацію — його бажання володіти Орисею було для нього і совістю і законом, а на решту він не звертав уваги. «Я хотів бути щасливим ціною її щастя», — думав пан Матвій.