Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю

Частина друга Хами

Повідають, що вельможний пан Вікторин Богуш одного дня остаточно збісилися й вигнали під три чорти з седлиського двору вельможного пана Богдана Винярського. Взяли й вигнали, от так просто.

Того дня пан Вікторин встали якісь не свої. Спершу довго вешталися по подвір’ю й саду, не здатні знайти собі місця, причому в самій лиш нічній сорочці, чого ніколи раніше не бувало. Якби це сталося з вельможним паном Винярським, безпутником і гультяєм, який рідко бував тверезим — якби з ним, то ніхто б не дивувався. Вікторин були однак паном ретельним і вишуканим і не дозволяли собі виходити, не причесавши волосся й не напомадивши вуса, не говорячи вже про належне вбрання.

А тут — парадували неодягнений, чухаючи собі сідниці, длубаючись пальцем у носі й шукаючи вбиральню, наче забули про лазнички в східній частині дому. А коли не знайшли, то відлили просто на грядці й там же випорожнились, мов якийсь хам. Пан, однак, є паном і має право поводитися мов хам, тоді як хамові не завжди випадає робити по-хамському.

Начебто, знайшовши нарешті лазничку й випукле дзеркальце для гоління, пан Вікторин вдивлялися в нього майже годину. Дозволили, однак, помити, поголити й одягти себе як належить, бо сонце стояло вже високо. Але були бліді й напружені, наче нездорові.

Доходило вже до полудня, коли вельможний пан Вікторин Богуш всілися нарешті до спізненого сніданку, на який подали віденські яйця й нафаршированого сливками рябчика, і булки білесенькі й теплі, як дівчачі грудоньки, і справжню каву, і чай у філіжанках з китайської порцеляни, і шоколадні цукерки на тарілочках, розмальованих блакитними млинами й будинками, і джем з айви, і інші наїдки, яких вельможний пан не вміли назвати. Сиділи б так, певно, й дивилися, якби до їдальні не вкотилися вельможний пан Богдан Винярський.

Винярський, як завжди непоголені й непричесані, в наполеонівському мундирі, накинутому абияк на піжаму, виглядали на добре похмільних. Гість Богушів, ветеран тисяча вісімсот дев’ятого, мали резиденцію на седлиському дворі вже третій чи четвертий рік і рідко бували не напідпитку. Виглядало на те, що доживуть уже в Седлиськах свої дні, а лишилося їх, певно, немало, бо вельможний пан Богдан не набагато були старші від Вікторина.

У рідних краях, десь під Любліном чи під Брестом, ніщо на Винярського не чекало, окрім царської в’язниці, а потім шибениці або етапування на Сибір. Не приховували також пан Богдан, що родина охоче позбулася його як скандаліста, азартного гравця й п’яниці; з родиною, як відомо, добре лиш на портреті виходять, так, авжеж. Пан Богдан не шкодували. Австрійська захоплена територія веселіша від руської, та й вино має краще, бо з Угорщини.

Саме такого мадярського наказали подати собі до сніданку.

— До сніданку? — здивувалися пан Вікторин.

— Ну, а що? Полудень вже минув, то можна й випити. Яйця стигнуть, їж. — Винярський узялися наминати сніданок, пильнуючи, щоб теплі страви не вистигли, а холодні — занадто не перегрілися.

Вікторин Богуш їли поволі, наче губилися в безлічі ножів, виделок, тарілочок, полумисків, серветок та інших столових причандалів. Здавалося, що призначення кожного предмета мусять вигрібати з чужої, а не своєї пам’яті. Мали при цьому несхитне враження, що надто того всього багато, що достатньо було б миски, кухлика й дерев’яної ложки. Мусили замислюватися над кожним рухом і кожним словом, що було, однак, не так і важко, бо пан Богдан їли й говорили, бризкаючи навкруг слиною і дрібочками їжі, не зважаючи на те, слухають його Вікторин чи ні.

Коли прислужниця подала вино, Винярський ковтнули, скривилися й шпурнули в дівку келихом. Дівка крикнула, червоне вино хлюпнуло на її сукню й на турецький килим. Служниця швидко похопилася й почала вибачатися, хоч і не знала, за що.

— Щоб це мені було останній раз! — рикнули пан Богдан. — Тьху, що ти собі думаєш, що я не відрізню мадярське від якоїсь там квасноти з-під Ясла?

Дівчина заплакала, ще раз вибачилася й стрімголов вибігла з їдальні.

— Це було угорське вино, любий мій, — озвалися пан Вікторин. — Ясельське ти випив не так давно разом із паном Преком. Обидва при цьому вихваляли його незрівнянний смак і аромат, і що тим оте вино краще, що наше, польське. Пам’ятаєш?

— Ні, — набурмосився шляхетний гість. — Як би я міг пам’ятати, якщо ми обидва з Преком були п’яні? Сп’яну чоловік чого тільки не говорить.

— П’яні ясельським вином. Майже тиждень пили його.

— Ба!

Служниця, у все ще заплямленій вином сукні, повернулася з новою пляшкою, налила до келиха, після чого посипала килим сіллю й узялася витирати його намиленою ганчіркою.

— А до Анулі будь поблажливіший, вона всього лиш третій день на службі.

Обоє подивилися на Вікторина: дівчина з вдячністю, а пан Богдан як на якесь чудисько.

— Ти що, розум втратив? Хамів треба трактувати по-шляхетському. Особливо зараз, коли часи важкі й недобрі, коли нас топче чобіт загарбника. Попустиш хамові, він одразу брикати почне. Про Хмельницького чи про Костку Наперського забув?

— Обидва з родів кращих, ніж твій чи мій. А зрештою, то було давно.

— Але бунт у Шевлах — то вже ні! Наші батьки були вже тоді на світі. А все через те, що шевельським хамам король панщину простив. Дай блосі сідало! Я не розумію тебе. Гадаєш, що Шевли далеко? Що Литва далеко? Та хай буде й на кінці світу, але хам усюди той самий. Ланцюг на два кільця лиш послабиш, і тут же з’явиться якийсь Анджей чи Якуб, готовий кусати як пес і готувати бунт.

Вікторин приглядалися до схожих на хмарки візерунків, які утворювали вершки в каві, і не відповідали. Голова боліла, наче зіштовхувались у ній два голоси. В ній плуталися суперечливі спогади немов двох різних життів, а найвиразнішим з усього був образ лісової долини — і змії.

Приклали руку до грудей. Серце калатало як скажене. Може, від тієї кави. Міцна.

— Агов! Щось ти сьогодні якийсь зажурений, Вікторине, — сказали Богдан. — А бодай йому, я вже тебе розрухаю! Влаштуємо собі сьогодні полювання. З собачками. І вечір за картами й горілочкою. Зіграємо у віст.

— Удвох?

— Аги, і правда. Ну, то завернемо в Селець, заглянемо до Преків. Що ти на це?

Вікторин нічого на це. Помалу до нього доходило, що ніякий він не Вікторин, ба навіть ніякий не пан, що він зовсім не в множині, а в однині, до того ж дуже самотній. І що хоч і крутяться в його пам’яті якісь спогади Вікторина Богуша, а тіло має його звички й залежності, але він сам зветься зовсім інакше.

Богдан Винярський були великим любителем ловів, тому саме вони зайнялися приготуванням. Вікторин шукав собі місця в знаних і не знаних закамарках двору, але коли пан Винярський до чогось бралися, то цілий двір стояв на голові, і навіть у кабінеті не міг пан Богуш знайти спокою.

Ти ж саме цього хотів, подумав він. Пізно вставати, їсти скільки влізе й пити ще більше, розважатися й полювати, ну, просто жити як пан. Звикнеш. Навіть до імені Вікторина звикнеш. Ім’я як ім’я, кілька звуків, які нічого про людину не кажуть і ніяк її не визначають.

Шукав, зрештою, Вікторин не тільки спокою. Блукав навколо дому, шукаючи слідів тієї, від якої почалася вся ця історія, і зміїне серце тремтіло у нього в грудях від думки про цю зустріч. А однак, що більше блукав, то більше набирав певності, що не знайде її. Не було в Богушевім дворі слідів тієї розбуялої зелені, яка пожирала його минулого року. Плющ і вістерія спиналися тільки по північній стіні, а по саду стелилася спокійна, молода осінь.

Що більше — у тих клаптях пам’яті, які належали справжньому Вікторину, не вдавалося віднайти найменшого сліду тієї, яка колись прийшла з луки, що пахла золотушником; тієї, яка змусила розквітнути сумний гойхауз у задній частині дому Кольмана; тієї, яка заради примхи перевернула догори дриґом життя молодого Куби Шелі. Міг, однак, переходити в осінь Богушів сад, але ім’я Мальви не зів’яло і не засохло в спогадах хлопця.

Вікторин повернувся в дім і крутими східцями видерся на горище. Заходили сюди рідко, видно, навіть слуги давно сюди не заглядали, бо дерев’яні східці були запорошені пилом, наче борошном. Ляда на вершечку сходів застогнала, коли її підняли.

Пан Богуш зиркнув на розлогий простір горища. І відразу позадкував.

Усю підлогу горища покривали поплутані, наче змії, виткі рослини, мертві, наїжачені голками, з листям сухим і крихким, як облатки. Було темно, і тільки снопи запиленого світла падали через три низенькі брудні віконця.

Але все одно серед тих рослин і серед того мороку Вікторин одразу помітив згорбленого старигана на стільці. Старий, оброслий мохом і вкритий павутинням, нагадував понурого святого, вирізаного з дерева. Проте ледве Вікторин висунувся з діри в підлозі, дід підняв важкі від цвілі повіки й зарипів дерев’яним голосом:

— Хто ти? Ти не мій син!

Ну, і Вікторин чкурнув, грюкнувши за собою лядою.

Полювання, влаштоване паном Винярським, вдалося не вельми. Вересневий пополудень, хоч ніби й сонячний, кусав неприємним вітром, а розпорошене в брудних хмарах світло кололо очі. Руді хорти бігли попереду, спершу через буковий ліс, пізніше зарослим блідо-жовтою травою плаєм, полошачи то фазана, то зайця. За хортами, обережно, щоб не потрапити випадково на лінію пострілу, бігли слуги, погукуючи, галалайкаючи й пробуючи підігнати того фазана чи зайця до пана Богдана. Винярський стріляли, промахувалися, попивали вино з бурдюка й безперервно горланили. Бахнув і Вікторин зо два рази: раз у перепела, другий раз у невідомо що, бо зашмигало в кущах і зникло. Може, була то сарна, а може, ні. Обидва рази промазав. Таке бахкання було б, може, і приємним, бо давало почуття влади й сили, а це завжди приємно — якби тільки пан Богдан хоч на мить замовкли.

До Сельця, до маєтку Преків, вони дісталися вже добре після смеркання. Преки жили в садибі не надто великій, не надто малій, і дім цей відкритий був для всіх добре народжених, а особливо для ветеранів тієї чи тієї війни. По дорозі вони вполювали курку, п’ять качок, горностая, який при ближчих оглядинах виявився котом, а також трьох собак, у тому числі — випадково — одного власного. Хоча й не було чим хвалитися, але принаймні не з’явилися в гості з порожніми руками. Псів і кота, ясна річ, покинули десь у кущах.

Францішек Ксаверій Прек зі своєю матір’ю Амелією прийняли обох панів гідно й по-шляхетському. Старшого пана Прека гості в домі не застали. Відколи-бо неподалік проклали залізничну колію, він мав звичай відбувати для власної втіхи довгі подорожі. Сідав у потяг і їхав через Краків до Відня, а бувало, що й далі. Ці вояжі тривали іноді кілька днів, а іноді кілька тижнів, і Прек їх жодним чином не планував. Бувало, що він присилав листи з Парижа, Ліона або Петербурга.

У тому, що він подорожував, не було нічого дивного: демон мандрівки долає не одного. Але те, що подорожував сам, без слуг і купи скринь, з однією маленькою валізкою — саме це принесло йому в товаристві славу ексцентрика, тобто, простими словами, дивака.

Тим часом пан Винярський втішилися на звістку, що старого немає вдома. Казали-бо, що пані Амелія має велике вподобання до національних героїв, а у Францішека Ксаверія з батьком спільним є тільки прізвище. З цією думкою перед виїздом пан Богдан старанно виголили підборіддя, вичесали вошей з бакенбардів і пригладили долонями наполеонівський мундир, під який одягли чисту сорочку.

Одразу після привітань сіли за карти. Грали у віст спокійно, всі четверо; так, пані Амелія теж. Винярський розійшовся й хотів підняти ставки, але молодий пан Прек ґречно пригадали йому, що наполеонівський ветеран віддавна вже голяк і голодупок, бо програв уже в карти весь маєток разом із родинним гніздом, і то принаймні двічі. Так він сказав або радше написав на гарній карточці, бо пан Францішек Ксаверій від дитинства був німим і начебто глухим. Начебто, бо те, що йому казали, він розумів безпомилково, може, з рухів губ, а може, якимось іншим, йому тільки відомим чином. Розумів усе, хіба що якраз не хотів розуміти. Міг також показати все жестами, так що одразу ставало, про що йому йдеться. Повідають, що цитував у такий спосіб навіть байки Красицького, а також великі фрагменти «Пана Тадеуша».

Вікторин був вдячний молодому Преку за це зауваження. Спогади справжнього Богуша не стосувалися карт, а віст був грою панів, і в корчмі Кольмана хами в неї не грали. Не знаючи добре правил, Вікторин грав по-дурному й постійно програвав, а всі ж чули розповіді про шляхетних панів, які за одну ніч могли розтринькати нагромаджений кількома поколіннями маєток.

За столом таким чином більше пліткували, ніж грали, а перед тут вів Францішек Ксаверій, який попри німоту був незрівнянним пліткарем. Тож довідався Вікторин, серед смішків та пересмішків, хто з ким і скільки разів, а також і про значно небезпечніші справи, наприклад про повстання проти царя, плановане поляками з Конгресового королівства. Начебто навіть якийсь Дунін-Борковський, молодий письменник і демократ зі Львова, вибрався недавно до Відня й зажадав, аби кайзер підтримав польську справу й прислав війська, щоб допомогти полякам у цій боротьбі, і при оказії домагався нового визнання незалежності Речі Посполитої. Кайзер, хоча й був недоумкуватим, мав час від часу lucida intervalla[9] і ухвалював часом дуже розсудливі рішення. Тож здивувався він жаданням Борковського й відіслав його з нічим.

Задумувалися явно і відверто, чи і в Галілеї варто було б виступити проти кайзера, бодай з тієї причини, що він не дослухався до слушних аргументів львівського демократа. Проти кайзера, влада якого над народами дана йому від Бога! І зовсім не зважало вельможне панство, що слуги все чують.

— Чи ти здурів, Вікторине? — здивувалися Богдан Винярський, коли Богуш обережно звернув на це увагу. — Це ж хами. Бидло. Їм вистачить, аби мали що їсти й відчували над собою панську руку. А хоч би й скаржитися захотіли — то кому? Намісникові хіба що у Львові, ги-ги-ги!

— Це якраз правда, — жестами показав Прек. — Згідно із законом, селяни можуть скаржитися на поміщиків окружному старості або до відомства намісника у Львові.

— Львові-срові. Вибачайте, вельможна пані. Граймо.

І вони грали, але без особливої охоти. Богдан більше загравали з господинею, ніж грали, Францішек Ксаверій весь час правили про політику й скандали в ближчому й дальшому сусідстві, а Вікторин послався на головний біль і невдовзі пішов до приготованої для гостей спальні. А крім того йому зробилося недобре, бо Преки почастували його якоюсь дивною горілкою, жовтавою і різкою, наче не до кінця відігнаною, яку Прек-батько начебто привіз із далекої Шотландії.

У спальні вже чекало на нього ліжко, зігріте пляшками з гарячою водою, і вогонь, який потріскував у каміні, вечір-бо був холодний. Мовчазний слуга допоміг панові Богушу роздягтися, перевірив, чи термофори тримають ще тепло, і вийшов, уклонившись перед цим до пояса.

Вікторин вклався на білу постіль. Було йому водночас і жарко, і холодно; хотілося спати, але заснути він не міг. Здавалося, що все навколо дивиться на нього, дивиться глузливо і неприязно, наче добре знало, хто він такий: не справжній пан із Седлиськ і ще пів десятка околичних сіл, а звичайний хам, заклятий чарівним чином у пана. І портрети в позолочених рамах, які тонули у темряві, і фігурки дітей і пастушок, зроблені з порцеляни або фаянсу що стояли на каміні, і осінні квіти в скляній вазі на кістяному столику, й інші коштовні, гарні та непотрібні предмети — кожна річ вказувала на його хамство. Пляшки з гарячою водою муляли йому бік, але він не знав, чи випадає їх виймати, чи, може, так має бути. Тож лежав. Важка штора вигиналася раз по раз від подмухів із нещільно причиненого вікна, що справляло враження, ніби і за нею хтось стояв, стояв і дивився.

Пан Богуш ще не спав, коли до кімнати прийшли нарешті Винярський. Годинник бронзовим голосом вибив якраз три чверті на першу. Богдан застогнали, шпурнули на підлогу мундир і звалилися на ліжко.

— Вікторе? Вікторе, спиш?

— Сплю.

— Ти знаєш, не захотіла мені дати. Не захотіла мені дати! Хвойда.

— Пані Амелія?

— Ну, я ж кажу. Хвойда. А ви ж так ніби героїв любите, кажу їй. А вона в сміх, і нічого, тільки на добраніч каже, пізно вже. То я собі думаю: сміється, значить дражниться, все добре. І туп-туп-туп за нею, до будуару. Відішліть слуг, кажу їй, бо я чимось таким можу добре прислужитися. І нехай не думає, що я так зовсім без гонору і що неприємностей шукаю. Адже всі знають, що старий, тобто пан Тадеуш Прек, чоловік, привіз колись із Парижа справжні презервативи з баранячої кишки. Ну, а навіщо привіз, якщо сам старий? Адже йому вже п’ятдесят стукнуло, а в такому віці то вже і не хочеться, і не можеться. Це він для вас привіз. Пані молода, я молодий. Я для пані можу навіть у презервативі.

Вікторин мусив вигребти з пам’яті справжнього пана Богуша, що то за диво, той презерватив. Вигріб. І спалахнув як дівка. Добре, що темно.

— А що на те Прек?

— Францішек Ксаверій? Як, що він на те? Нічого, він же глухий.

Пан Богдан раптом замовкли, покрутилися поруч і вийняли з-під ковдри нагріту пляшку.

— Ти що, Віктор? На термофорах спиш? І дупу тобі не муляє? Аж так тобі холодно?

Вікторин щось неввічливо буркнув, повернувся спиною до Богдана, вдаючи, що спить. Потім, однак, викинув усі термофори зі своєї частини ліжка. Винярський поруч спав як убитий.

Наступного дня вони вирушили назад досить рано, невдовзі після обіду. Вікторин неспокійно крутився, ніби всівся на їжака. Бо як же це так? Францішек Ксаверій повинні набити Винярському морду за недоречні залицяння до його матері; бо хоч і глухий, але чув напевно. Не кажучи вже про саму пані Амелію. А тут нічого, лиш сніданок, після сніданку кава з тортом, а по каві з тортом другий сніданок, а по другім сніданку обід із двох страв і десерт. У своєму попередньому житті Вікторин не припускав, що в животі може поміститися аж стільки.

Поки перебували в домі Преків, Винярський сміялися і жартували. По дорозі до Седлиськ, однак, міну мали таку, яку має кожен чоловік, залицяння якого відкинули, — байдуже, пан чи хам. Було також видно, що чоловічі настрої бушують в них, не знаходячи виходу. Їхали без смішків, вибриків і стріляння з рушниць в усе, що рухається.

У селах копали картоплю. Запах багать розходився у вечірньому повітрі. До двору вже було недалеко, стая[10] або дві. Пани Богуш і Винярський зі слугами підсіли до групи хамів, які пекли картоплю. Хлопи й баби, вимазані землею і сажею, почали кланятися до пояса і запрошувати й дякувати.

Картоплини мали чорну хрустку шкірку й гарячий м’якуш. Вікторин надрізав їх ножем уздовж і впихав усередину дрібку солі й масла, яке одразу топилося й стікало по пальцях. Усі делікатеси з дворів Богушів і Преків разом узяті могли сховатися.

Невдовзі обидва шляхетні пани мали пики чорні від сажі, а роти блискучі від масла. Вікторина охопив блаженний настрій, і він почав сміятися в бороду.

— Що це тобі так весело? — буркнули Винярський, якому, видко, картопля не поліпшила паскудного настрою.

— Міна в тебе така, що капуста сама скваситься. І з цією брудною пикою і в цьому мундирі виглядаєш як сам диявол.

— Знайшовся, курва, ангел.

Вікторин на те в сміх, а чуючи панський сміх, почали слухняно сміятися й хами. Цього для пихи пана Богдана було вже забагато.

— Шлюс! Кінець! Морди на замок! — гаркнули. Повели довкола недобрим, похмільним поглядом. Затрималися на хвильку на одній дівці, навіть гарній, лиш із трохи завеликою дупою. — Ти! Як тебе звуть?

Дівчина опустила очі, спалахнула, щось там бовкнула під кирпатим носиком.

— Як? Не чую, кажи голосніше!

— Вона Магда, вельможний пане. Донька моя. — Один із хамів, квадратний і бридкий, низько вклонився.

— Поїдеш з нами, Магдо. Ночі холодні, будеш мені ліжко гріти.

Двірські слуги загиготіли; кілька хамів теж, хоча більшість промовчала. З тлуму вийшла жінка, теж квадратна й теж бридка.

— Добрий пане, вона вже обіцяна, вже свати з горілкою були, весілля на святого Мартина…

— Встигнемо до святого Мартина, нічого, бабко, не бійтеся, — сказали пан Богдан. — Ну, по конях. Час на нас. Смеркається, холодно стає.

Котрийсь із слуг схопив Магду і впакував її перед собою на сідло, а вона хлипала і шморгала носом, але особливо не опиралася, бо як же це — опиратися вельможному панові. Від’їжджаючи, пан Богдан кинули ще позад себе жменю крейцерів; хами накинулися на них, як кури на зерно.

Вікторин усю решту дороги не озвався й словом. Для того він і став паном, аби брати собі дівок за власним уподобанням, бо дівка — це панська річ, а грати її — панське право. Міг він собі там, біля вогнища, якусь вибрати, було ж там кілька від цієї Магди гарніших. Міг, але не взяв; якось не зміг.

Ця неповна чверть години, яка лишилася до двору, проминула без розмов, хоча й не в мовчанні. За кіньми-бо бігла матір Магди й бідкалася, і просила помилувати, що сором перед людьми і що ніхто не візьме ту, з якою вже переспали. Жалілася так до самого двору, а коли пан Винярський зійшли з коня, впала йому до ніг і почала цілувати вимазані грязюкою чоботи.

— Та забирайся вже звідси, стара тріско! — розізлилися пан Богдан. — Бо накажу наглядачеві всі твої кістки порахувати, а під кінець собак нацькую.

Баба, схоже, не боялася наглядача ані псів більше, ніж ганьби, бо бідкалася й далі.

— Забирайся геть, брудна корово! — Пан Винярський зірвали з плеча дубельтівку й випалили бабці під ноги, аж земля бризнула. — Геть з моїх очей! Гайда! Бо другу кульку то в голову впакую. Я, курва, не жартую!

Може б, і була стара нарешті втекла, бо злякалася пострілу, підскочила як молода кізка, схопилася за голову і заголосила. Може б, і втекла, якби не сталася річ геть нечувана.

Пан Вікторин Богуш неспішно під’їхав до пана Винярського й шмагонув його шпіцрутеном по обличчю. Винярський завмерли, всі завмерли.

— Я теж, курва, не жартую. Забирайся з двору, негайно! — Вікторин намагався говорити спокійно, але голос у нього тремтів. Йому аж холодно стало від надміру почуттів.

— Я не подарую тобі цього, Богуше. Будемо стрілятися!

Вікторин ще раз шмагонув Винярського шпіцрутеном, вирвав у нього з рук рушницю й тарахнув прикладом по голові.

— У дупу собі стрельни. В саму сраку.

Богдан Винярський, белькочучи щось незрозуміле, відступили на крок. А потім ще на один. І ще. Вікторин наїхав на нього конем, і Винярський втік на дорогу.

— Не подарую тобі цього! Хлопоман знайшовся довбаний! Зима була, то дівок одну за другою грав, а зараз приятелю попетрушитися борониш? Ми в суді зустрінемося! В суді, чуєш? — І почали погрожувати Богушу кулаком, але цього разу обережно і здалеку.

Вікторин випалив у повітря; тарахнуло, наче хтось зламав товсту гілляку; відголос понесло далеко у вечірньому повітрі. Герой наполеонівських війн показали тили й ну тікати сільською дорогою, аж курилося.

— Чого витріщилися? — буркнув Вікторин Богуш до всіх довкола: до слуг, прислужників, до Магди й до її бридкої квадратної матері. — Нема на що витріщатися. Усім вертатися до своїх справ.

Він зійшов з коня й рушив у дім, тупанням струшуючи грязюку з чобіт. Кілька людей зі служби все ще, однак, залишалися надворі, вдивляючись у зникаючий вдалині силует Богдана Винярського. Ветеран з-під Ляйпциґа й Рашина йшли у вечірніх сутінках і зовсім не виглядали ані гордо, ані по-геройському.

— Шкода, що йому пан Вікторин у ту дурну макітру не стрілили. — Кульгавий Михаїл, наглядач, сплюнув на землю. — Ніколи я скурвиного сина не любив.

Повідають, що відносини між батьками й синами з якоїсь причини часто бувають важкими.

Одного дня, кількома роками раніше, коли Вікторин був ще справжнім Вікторином, а Якуб — Якубом, пан Станіслав Богуш занедужали. Коли ранком хотіли встати, щось в них у хребті хруснуло. Біль відчули аж у зубах, але одразу й минулося. Встати, однак, не встали. Більше ніколи.

Пан Вікторин Богуш привіз із самого Тарнова медика з дипломами. Лікар заглянув Станіславові в око, заглянув у вухо, послухав, обстукав, пробурмотів якісь закляття латиною й нарешті сказав, що це параліч, зумовлений полірадикулоневритом. Вікторин притакнув з мудрою міною і запитав, що робити далі. А лікар — що нічого далі, що чекати, і може, само пройде до Різдва, ну, може, до Великодня; а може, і взагалі не пройде, хто то знає. А пан Станіслав жити буде, хіба що помре.

Молодого пана Богуша від такого dictum мало грець не вхопив. Медика сказав побити, хоч то був чоловік учений, а не якийсь там хам, потім наказав облити його свіжовичавленою олією і обсипати гусячим пір’ям. І отак пан доктор мусив вертатися до Тарнова per pedes[11], бо в кожному зустрінутому диліжансі його брали за вар’ята. Скінчилася справа в окружному суді, але Богуші були настільки заможні, що мали можливість час від часу заплатити штраф за дрібні задоволення.

Інші лікарі, зблизька і здалеку, ставили такі ж незрозумілі діагнози. Цих уже пан Вікторин не бив і не виставляв на посміховисько, бо хоча й надавали хворобі різноманітні латинські назви, але всі були згодні в одному: параліч не відступить, а як і відступить, то Бог знає коли, а, як відомо, Бог своїми божественними знаннями ділиться неохоче. Хоча — хто їх там знає. Медики-бо були або німцями, або євреями, або чехами. Останнім часом чехів, спокушених обіцянками кайзера, чимало нароїлося в Галілеї; особливо канцеляристів, військових і власне лікарів. Польських медиків не знав пан Вікторин жодних, ну, бо який же справжній поляк захотів би прикласти руки до науки такої нікчемної, як медицина.

Був начебто в Кракові один дуже розумний лікар — звався він Антоній Брик і був хамом, збіглим з Дубецька, з маєтку Красицьких. Завербувався той Брик до війська і якимось чином закінчив студії у Відні, начебто навіть з відзнакою, і займав тепер професорську посаду в Ягеллонському університеті. Влаштували це, напевно, чиновники — німці, чехи або євреї, бо хто ж то коли бачив таке, щоб хам був професором? Сміх. Усе це задумав агресор, щоб зробити Красицьким на злість.

Казимир граф Красицький уже майже тридцять років писали до намісника листи, щоб їм того Брика віддати, бо це їхній хлоп, а місце хлопа в полі і в гної. Готові були навіть поставити Брикові пристойну хату, з кімнатою, відділеною від обори перегородкою; хай би собі в ній і лікував, якщо хоче, аби тільки сорому не робив і не грався в професора. Усі намісники присилали негативні відповіді; відразу видно, що хотіли Красицьких як польських панів пригнобити.

Так що ні, не впав пан Вікторин так низько, аби посилати до Кракова по якогось там Брика. Зате послав до своїх братів, Фелікса, Генрика й Нікодема, а також до сестри, Людвіки Горайської, з проханням про приїзд і пораду.

Першим відповів пан Генрик, який жив у вільному місті Кракові й робив там військову кар’єру. Відповів розлого й гладко, що час зараз історичний, що готується в Польському Королівстві таке повстання, що ого, що поляки візьмуть справу у власні руки й самі доконають те, чого їм Наполеон дати не міг і не хотів: що проб’ються до незалежності. Як треба, то й під сам Петербург війська підуть. Затремтить цар, а після царя надійде черга на прусського короля й австрійського кайзера, хай нам допоможе Бог і Пренайсвятіша Діва, амінь. А значить, Вікторин повинен зрозуміти, що перед лицем таких важких справ приватне є нічим, і просив Генрик, щоб йому батьковим хрускотом у хребті, чи що там вельможного пана батька турбує, голову не морочити.

Другим прийшов лист від найстаршого Фелікса. Привіз його особисто пан Домінік Рей, Фелікс-бо був жонатий із його сестрою і мешкав у Рейовому маєтку в Жохові поміж Мельцем і Емаусом. У листі пан Фелікс скаржився на лінивих хлопів, на вбогі врожаї, бо жохівська земля погана, піщана й родить лише каміння. Скаржився також на уповноважених, тобто на цісарських чиновників, чехів, які на нього безперервно в округ доносять, а оплачувати він їх мусить із власної кишені. Добре, що в лісах на Нівісках грибів багато, і ті гриби трохи пану Феліксу життєві труди й недолі компенсують; коли Вікторин приїде, разом на ті гриби виберуться. Батька ж казав привітати й побажати йому швидкого відновлення здоров’я.

Зате приїхала з двору в Модерувці пані Людвіка. Пана батька наобнімала, вицілувала, а Вікторина вилаяла уздовж і впоперек, що той не забезпечив Станіславові догляд санітарки. Увечері Вікторин, Людвіка і Домінік Рей зібралися за вином, і тема санітарки повернулася. Горайська і Рей наполягали, але Вікторин вередував і нарікав, що то коштує грошей, а доходи з фільварку щораз нижчі, відколи пан отець поділили його між ним і Нікодемом.

— Нікодем! А він де? — питала пані Людвіка.

Той з’явився десь годиною пізніше, як завжди запізнившись, хоча Смажову від Седлиськ відділяє тільки поросла лісом гора, а дорога через її хребет веде не найгірша. Викотився зі своєї елегантної брички, кругленький, як місяць уповні, і як місяць блідий. Вже за столом, коли Домінік запитав, що у нього чувати доброго, Нікодем відповів, що доброго нічого, а поганого сила-силенна. Нарікав на власне здоров’я, на сильний біль у кістках, і що ноги терпнуть, і це вочевидь пов’язане з тим, що смажовський двір стоїть біля річки, а від неї тягне вологою, холодом і взагалі якимись недобрими флюїдами. А крім того річка шумить, шумить вдень і вночі, і від того шуму охоплює Нікодема меланхолія і внутрішня неміч. Пан Нікодем був найбільшим, найапатичнішим марудником у цілому роді Богушів і нічого корисного не робив, лиш читав сумні й похмурі книжки про розбійників, монахів, що укладають союзи з дияволом, про страшні замки, буремні перевали й різні інші айвенголи. Подейкували, начебто не тільки читав, але навіть під псевдонімом пописував.

— Залишив би ти на якийсь час ті книжки, пане брате, й вирушив би з тієї Смажової, — сказав пан Рей, вислухавши Нікодемові одкровення.

— Ой, ні! Надто міцно мене меланхолія тримає. Ким би я без неї був? — зітхнув Нікодем.

Нічого у нього вже тоді не питали, а найменше порад. Тих, зрештою, пан зі Смажової не мав ніяких, крім однієї — щоб Вікторин найняв санітарку. Про те, щоб брати участь у витратах, Нікодем і чути не хотів. Ти, казав, Вікторине, на батьківському сидиш, тож ти повинен батьком опікуватися, двір у Смажовій маленький, мало не хатка, а доходу від фільварку жодного. Санітарку треба найняти. Не будеш же ти, Вікторине, усе біля батька робити й наготу його відкривати, як біблійний Хам!

— Але ж, на Бога, про що тут думати? — здивувався пан Рей. — Гроші — це ніяка не завада, гроші, дасть Бог, знайдуться завжди. Сором, щоб вони розділяли польську родину.

— Сором, авжеж, сором. Але звідки тих грошей узяти? — запитав пан Вікторин.

— Обкласти хамство податком. Одноразовим. Таким, щоб на річний винайм санітарки вистачило.

— А через рік?

— Через рік податок знову повторити. Великим він не буде, хами навіть не помітять. Не може ж вона, та санітарка, надто багато хотіти, врешті-решт, що це за праця — дбати про старшу людину? Як Бог мені милий, це взагалі ніяка не праця.

На тому й порішили, що ті селяни, які могли собі дозволити платити податок за часткове звільнення від панщини, були обкладені додатковою оплатою. Стосувалося це тільки володінь Вікторина. Нікодем-бо вперся, що не заплатить, ні і ні, і нехай його родина прокляне й вижене, що вже давно, зрештою, вчинила, бо чим же є отой двір у Смажовій, якщо не прокляттям і вигнанням, а сама Смажова доходи тільки в меланхолії приносить. Він же, Нікодем, хоче бути добрим паном, як із книжки, і своїх селян гнобити податком не дозволить. Так і сказав: селян, не хамів. Зовсім як якийсь ксьондз.

Найняли, отже, санітарку, настільки молоду й гарну, щоб панові Станіславу спішно закортіло повернути собі здоров’я, як, скажімо, царю Давиду. Але він не повертали. Ані на Різдво, ані на Великдень, ані на Зелені Свята, Боже Тіло, Рослинної Богородиці, Святих Архангелів, ані взагалі. Пані Горайська спочатку відвідувала Седлиська часто — принаймні раз на місяць; потім щораз рідше. Нікодем і Фелікс з’являлися двічі на рік. Генрик взагалі не приїздив.

Потім настало те літо, дивне літо, і до двору завітала Мальва. Незручно було, аби коханка Вікторина розгулювала голою перед Станіславом. Тоді винесли пана отця на горище. І коли весь двір квітнув, пан Станіслав засихали, загнивали і вкривалися павутинням.

Аж прийшли дні, коли змінився пан Вікторин, і в самому дворі Богушів щось також змінилося.

Після вигнання Винярського почалися дощі. Нудьга й осінній холод тинялися по кімнатах, і їх важче було вигнати, ніж гостя з Конгресової Польщі. Не допомагав навіть вогонь, який палав у каміні. Вікторин сумно валандався і не міг знайти собі місця. Кілька разів брав до рук книжку. Справжній Вікторин читати вмів і часом навіть любив. Проте цей, який зараз сидів у Вікториновій голові, не знав жодної літери. Від розглядання густо задрукованих сторінок він нервувався, і в нього гупало у скронях; може, й прочитав би якусь сторінку чи дві, якби дуже хотів — але не хотів. Нічого такого в книжках немає, чого б людина рано чи пізно на власній шкірі не спізнала.

Спати теж не міг, не дозволяла йому свідомість того, що на горищі, над самою його головою, пан Станіслав Богуш залишаються заплутаним у мертвий плющ. Його присутність пробуджувала в ньому неспокій, як пробуджує неспокій павук, що зачаївся в темному кутку.

Шукаючи якогось заняття, взявся Вікторин до рубання дров. Слуги протестували, але досить мляво, добре знаючи, що панським примхам не слід опиратися. Не скидалося, зрештою, на те, аби пан мали когось сьогодні лаяти чи бити, що було неймовірно дивно.

Коли пан Богуш порубав усе, що можна було порубати, і втома приємно пульсувала в руках, він ще пішов до стайні. Розчесав кінські гриви й хвости, хоча вони зовсім не були поплутані, і почистив копита, хоча конюх і зробив це вже раніше. У попередньому житті він не особливо переймався тваринами, але кінський запах заспокоював.

Повернувся додому змерзлий, спітнілий і пропахлий стайнею, але павучий неспокій усе ще примушував ворушитися волосся на шиї. Тож Вікторин ликнув трохи айвівки й крутими сходами вибрався на горище.

Пан Станіслав залишалися там само, що й раніше. Так само висушені, нерухомі й з палаючими очима.

— Непогано ти порадив собі з тим цілим Винярським, — сказав він хрипким голосом. — Тікав так, що аж курилося. Герой, ветеран, най би його качка копнула! Таких героїв я на дворі короля Стася десятки бачив. А потім плачуть, що пруссак, руський і австріяк паношаться в Речі Посполитій як у себе.

На хвильку перервалися, дихали важко, хрипко.

— Ти не мій син, — заклекотіли нарешті.

Вікторин не вийшов. Ступив кілька кроків уперед, зміряв старого поглядом. Сухе бадилля хрустіло в нього під ногами.

— Може, й ні, — сказав.

— Не роби з мене дурня, свого сина я завжди впізнаю. Хоча лицем ти навіть схожий, і я розумію, чому у дворі всі тебе називають його іменем. Дивуєшся, га? Гадаєш, що як старий, то й глухий? Я на цьому горищі все чую. Кожен крок і кожен рух. Чую навіть кожен шелест думки.

Старий охрипли, замовкли, облизали потріскані губи. Продовжили лиш по досить довгім часі:

— Певно, знову якісь чари діються. Багато їх останнім часом. Ну, що? Міну маєш зараз таку дурну, що я навіть міг би повірити, ніби ти справді Вікторин. Кажи, що ти з ним зробив? Син — це син. Дурень та ще й курвій. Це він мене тут замкнув. Але усе ж син.

— Я не знаю, що з ним сталося, — відповів Вікторин-не-Вікторин, помовчавши.

— Не знаєш. Що ти не брешеш — я бачу. Не знаєш. Але здогадуватись здогадуєшся.

Вікторин підійшов ближче, придивився краще. Колючі бур’яни не тільки обплели тіло пана Станіслава, вони проникали вглиб. Шкіра вельможного старшого пана нагадувала кору — потріскану, замшілу кору прастарого дуба. А з вуха виростала гіллячка; вона навіть випустила листочки, але зараз усе навкруг було засохлим і осіннім.

— Добре вам тут, на цьому горищі? — запитав нарешті Вікторин.

— Не нарікаю. Короїд трохи стукає в лівому коліні, так що часом цілу ніч очей склепити не вдається. Але витримати можна, а жити треба. Мушка часом пролетить, павучок ниточку виснує. Тільки діти не відвідують, хоча й могли б. Так буває на старість.

— Зачекайте! — Вікторин розвернувся й крутими сходами спустився з горища.

— Зачекаю, аякже. Це в мене добре виходить. Уже рік на компрес чекаю.

Цього разу пан Станіслав Богуш чекали менше, ніж рік, бо Вікторин повернувся за декілька хвилин. На плечі лежала сокира. Та сама, якою недавно рубав дрова. Спокійним кроком наблизився до старого. Зважив сокиру в руці.

Пан Станіслав, хоча вже довший час були одерев’янілі й, власне кажучи, неживі, злякалися й стулили потріскані повіки. Життя чи нежиття — все одно було для нього милим.

Вікторин тарахнув раз, тарахнув другий, гаратнув з одного боку й поправив з другого.

— Готово! Ви вільні.

Пан Богуш розплющили очі й роззирнулися довкола. Сухі пагони, якими він був обріс, лежали порубані — і ті тонкі, як виноградні вуса, і ті товсті, як гілляки старої яблуні. Ті, які вростали під його шкіру, скрутилися, почорніли й легенько задиміли, а через кілька хвилин відпали самі.

Вікторин зніс пана Станіслава вниз разом із його кріслом на коліщатках, на якому нестор роду сидів добряче понад рік. Того дня вечеряли разом. Слуги боялися. Боялися старого дерев’яного діда, про якого, щоправда, пам’ятали, а однак, забули. Боялися пана Вікторина, якого щось змінило. Досвід поколінь хамів виразно підказував, що зміни бувають або на гірше, або на ще гірше; а як щось начебто змінюється на краще, то рано чи пізно та кращість все одно вийде боком. Тож боялися так, що навіть не шепталися між собою.

— Добре це вино, — сповістили пан Станіслав, випивши солідний келих. — Добре, наше. З-під Ясла.

Вікторин нічого не відповів. Смаки в нього лишилися хамські; він волів горілку. Але в панських домах пили вино, тож і він пив. Пив і уважно придивлявся до Станіслава, який не були його батьком. Трохи нагадували Старого Мишку, а трохи Лихого Чоловіка. Вікторин не знав, чи це добре.

— Бачу, тут щось зміниться. — Очі старого Богуша палали, як вербове порохно або як у руського святого на іконі. — Ой, зміниться немало.

Повідають, що пана від хама відрізняє народження і володіння, але це не зовсім правда. Відрізняє їх передовсім страх. Бути хамом — це жити в страху, як заєць на межі, це боятися на світанку сьогоднішнього дня, а ввечері — завтрашнього. Це не мати багато, але тремтіти перед втратою того, що маєш. Це схиляти голову перед іншими попри те, що вони від хама ані мудріші, ані кращі. Хамство — це страх. Пан же є яструбом на небі й левом у пустелі і нічого не мусить боятися.

Осінні вечори холодні й хмарні, а пан Вікторин проводить їх у прогулянках навколо двору в Седлиськах. Хоч, може, прогулянка — це не найкраще визначення; прогулянка-бо передбачає задоволення. Тому ні, не прогулянка, а обхід. Вікторин обходить гарний город і сад у задній його частині, і стайні, і засік, і каретний сарай, і кухню, що стоїть поза домом, аби зменшити ризик пожежі й аби сморід не йшов у кімнати. Обходить усе пильно, як вартовий, заглядає за живоплоти, в зарості кропиви й конопель. Здригається від будь-якого шурхоту й шелесту, серце шалено калатає в його грудях, хоч воно і зміїне.

У голові прокручує останню розмову з паном Станіславом.

Було це кілька днів тому. Вікторин вивів батька-не-батька в сад. Станіслав Богуш як не ходили, так і не ходять, але вересневе сонце гріло приємно, а з лісу линули пахощі грибів, гріх був би вдома сидіти. Тож вмостилися в саду, попиваючи чеське пиво.

— Як тебе насправді звуть? — запитали раптом пан Станіслав. — Я не стану тебе називати іменем мого сина. Може, на інших ці чари діють, але не на мене.

Вікторин сягнув по пиво, ликнув, знову відставив на кам’яний столик кухоль з кришечкою, пересунув його зі скреготом на палець, на два, закрив кришку, відкрив, ликнув знову. І дивлячись не на старого шляхтича, а вбік, де дві іржаві малинівки билися, аж пір’я летіло, відповів:

— Мене звуть Якуб.

Цими словами він відкрив своє серце й вже от-от мав розповісти Станіславові всю свою історію, цілу хамську байку про зміїне серце. Вже навіть рота почав був розтуляти. Але помітив блиск в очах старого. Пан Станіслав вичікував із павучою терплячістю, аж поки Вікторин дасть себе впіймати.

Тож не відповів. І тільки пізно ввечері збагнув він те, що залишилося невисловленим. Бо якщо Якуб став Вікторином, то Вікторин неминуче мусив перетворитися на Якуба, оскільки чари не визнають пустки; і не може бути так, аби одне зникло, а друге не з’явилося. І стало пронизливо ясно, що Вікторин повернеться. Повернеться по те, що належить йому, повернеться попри чари й попри побажання, і не допоможе тоді жодна зміїна вдячність — взагалі ніщо.

Повідають, що найбільший страх охопив хамів, коли пан Вікторин Богуш вустами кульгавого наглядача заявив, що цього року побиття за невідроблену панщину не буде.

Заява ця була виголошена в суботу перед святою Урсулою, біля корчми Рубіна Кольмана. Відчитав її носовим голосом Іржі Лоза, чех, новий уповноважений седлиського двору. Попереднього уповноваженого пан Богуш наказали повісити навесні, коли виявилося, що він доносив на двір Йосифа Брейнля, тарновського старости; Богуш, якого викликали в округ, витлумачив ту справу як самогубство. Лоза тоді сказав, що мав сказати, а наглядач Михаїл, який супроводжував його, кинув тлумові під ноги оправлену в шкіру книжку.

— Це книга повинностей на панщину на цей рік, — сказав. — Візьміть і закопайте під хрестом на роздоріжжі. Ану, рухатися, бо ще вельможний пан Богуш можуть передумати. Як хтось буде зволікати, то по спині палицею для заохочення пройдуся. А сьогодні я ще нікого не бив, і рука в мене свербить жахливо. Раз-раз! Ага, і ще одна річ. — Михаїл перервався, щоб перевести дух. Рубін Кольман послужливо підсунув йому глек пива. Наглядач майже все вихлебтав одним духом. — Є поміж вами якийсь Якуб Шеля, син Юзефа?

Хами переглянулися, покашляли. Жоден не хотів звертати на себе увагу наглядача, так, про всяк випадок. Тож озвався корчмар.

— Айнекляйнемітешмок, служив той Куба у мене, але минулої осені зниклося йому. Ані слуху, ані духу. А шкода, бо добре був хлоп’є, працьовите й спритне.

— Зниклося йому! — Михаїл зміряв старого недобрим поглядом. — То скажи йому, жиде, якби йому, однак, віднайшлося, що з ним мають побалакати вельможний пан Богуш. А з тим, хто би того Шелю зустрів і забув йому ці слова переказати, я сам поговорю. — Він постукав березовою палицею по своїй долоні. — Ну, чого чекаєте? До роботи!

Хами, неспокійні й мовчазні, закопали книгу повинностей там, де було наказано. Особливо коли Михаїл відміряв кілька ударів, щоб робота йшла краще.

Повідають, що Домінік Рей не міг повірити в скасування панщини і, непокоячись за приятеля, прибув з Емауса так швидко, як тільки зміг.

Сидять на терасі втрьох: панове Станіслав, Домінік і Вікторин. Довкруж осінь. Хризантеми й айстри. Тепло, букові ліси навколо фільварку іржавіють під жовтневим сонцем.

— З чого фільварок утримуватимеш? — продовжує пан з Емауса. — Як хамам раз панщину подаруєш, як раз дозволиш не відробляти, то невдовзі жоден працювати не буде! Боже милостивий, хлоп — це бидло ледаче й ні до чого не здатне, яке розуміє тільки мову палиці й батога. Як хам працювати перестане, то що? Власними руками орати й жати будете? Ну? Ну? Ну?

— На мене не дивися, — кажуть пан Станіслав. — Я вже нагосподарювався. Тепер тут Вікторин паном. Мені вже тільки спокійної смерті виглядати.

— Хлопів обкладемо податком. — Вікторин хухає в долоні. Ніби сонце, але вже осінь, холод залазить під шкіру. — Як деінде.

— Яке інде? Всюди хам на панському робить. У Галілеї чи Конгресовій Польщі, все одно. Такий Божий порядок: справа хлопа — працювати, наша — з праці його користати. Амінь, хай йому чорт!

— У Чехії хлопів оподатковують. Так Лоза каже. В Силезії начебто також. А німецькі бауери, які на поселення до Галілеї і на Буковину приїжджають, взагалі на панському не роблять.

— Чех і силезець — це теж німець, тільки гіршого ґатунку й паскуднішої поведінки. Най тобі той Лоза так у голові не смердить. Скажи йому, що власної лози маємо у себе доволі, а конари має вона міцні, достатньо міцні, аби з Божою допомогою втримати чеську. І хай той чех не забуває, що з його попередником трапилося. З нашого боку Карпат гірський вітер дме дуже часто, а від того вітру вже не один повісився. Як не схочеш йому це сказати, то я сам скажу.

— Ходять чутки, що й без того з дня на день кайзер панщину скасує.

— Кайзера нехай пси в дупу на грецький спосіб грають! — скаженіє Рей. — Не буде мені кайзер казати, що я можу зі своїм чинити, а чого не можу. Мій хам має в моєму фільварку робити — і баста, є панщина чи нема. Що, може, мені ще кайзер пса на ланцюгу заборонить тримати? Сарн і зайців у моєму лісі стріляти? Адже все це Божі створіння: сарни, зайчики, песики й хлопський народець, усі відчувають і жити хочуть. У які безодні абсурду ми хочемо пхатися?

— Панщини кайзер не скасує. — Пан Станіслав спокійно складає долоні пірамідкою. — Це лиш така лякачка для нас, поляків. Аби ми пам’ятали, що Галілея вже не полякам належить, а Габсбурґам.

— Та нехай собі Галілея належить хоч і султанові бусурманському, мені до того байдуже. Я поляк, і Польща там, де я. А Польща — це моя золота панська воля, мій модриновий дім, мої полювання, мої бенкети, вино і курви. Іншої Польщі немає, не буде і бути не може. І хай мені в цьому допоможе Бог і ти, Свята Діво, що Ясну захищаєш Ченстохову і в Острій світиш Брамі. Про що тут, зрештою, думати. У Варшаві повстання готують, якого ще не було, повстання на всіх загарбаних землях, тільки у великій таємниці перед загарбником, про що всі знають. Невдовзі знову буде Річ Посполита, спершу в Конгресовій Польщі, а потім в Пруссії і в нас. Настане кінець чужим королям, царям й кайзерам. І не треба нам для допомоги ніяких Наполеонів.

— Хочете боротися, боріться. — Пан Станіслав сягають по яблуко, що лежить на столі, соковите й тверде, з маленькими наростами на поверхні. Ріжуть його на шматки: спершу на чвертки, потім на скибочки, тоненькі, як облатки; роблять так, бо зуби мають слабкі й стерті майже до коренів. — Але про фільварок все одно подбати треба. Може, це й не дурна думка, той податок. Нехай хлоп платить. На роботу на панському піде як вільний робітник, аби заробити крейцера й мати чим той податок заплатити. А ціну горілки в корчмі накажемо Кольману підняти на крейцер за кухоль. Здається небагато, але гріш до грошика — і маєш до кошика. А якби хлопи спротивилися, то звалити все на жида. Жид, як відомо, здирця.

— Колькопфа? Колькопфа в такі справи вплутувати? — дивується Вікторин.

— Колькопфа, ги-ги-ги. Гаразд! — Домінік Рей сміється й теж сягає по яблука пухкенькою, майже дитячою ручкою.

— Це порядний чоловік, не годиться.

— Дай спокій, це жид, — пан Рей погордливо пирхає, бризкаючи дрібочками пережованого яблука. — Може, навіть і порядний. І що з того? Багато є порядних, побожних і тихих жидів. Такими їх виховують у тих їхніх хедерах та інших єшивах[12]. А тепер роззирнися по світі й подивися, що їм ця порядність, побожність і тихість принесла.

— Їх або ненавидять, або зневажають, — зі смутком визнають старий Богуш. — А часто і одне, і друге, перемішане предивним чином. Може, Бог їх справді покинув. Будуть ще колись жиди дуже страждати.

— Краще вони, ніж ми. — Домінік Рей знизує плечима. — Краще бити, ніж бути битим. Бо або ти тримаєш інших за морди, або вони тримають тебе. Tertium non datur, ніби так Deus vulcit. Тому нема чого попускати віжки хамові ані бідкатися над жидом. Перший скопає тебе, як норовиста шкапа, другий продасть, як Юда, бо Юда теж був жид. Якби я був Господом Ісусом, то, як Бог мені милий, не брав би собі жидів до компанії.

— Жовтень гарний як ніколи. — Пан Станіслав змінюють тему, явно втомлені Домініковим кудкудаканням.

Над маленьким огнищем булькоче чай, заварюваний на турецький штиб у двох чайничках, оздоблених мавританськими закарлючками, поставлених один над другим. Станіслав раз за разом додають до скляночки заварки з верхнього чайничка, наливаючи до половини навар густий, як рідкий бурштин, а потім розбавляють окропом з нижнього чайника. Випивають так склянку за склянкою, щедро додаючи цукру. Більше року мусили обходитися без чаю, нічого дивного, що висохли як тріска. Чайний аромат крутить у носі, глибоко, десь ззаду, там, де кінчається піднебіння. Чути виразний запах димку. Станіслав-бо завозять найкращий чай з Росії, куди той мандрував верблюжим караваном аж із далекого Китаю, набираючи по дорозі запаху диму з табірних вогнищ.

— Але ж і вид маєте з веранди, що тільки Богу дякувати. — Домініка не знеохотило те, що старий замовк. — Я б купив у вас цей вид і втулив у власні вікна, якби це далося зробити. У мене взагалі ніяких краєвидів. З одного боку хащі над Віслокою, а з другого Емаус, бридкий, брудний і повний жидів. Костел один, зверніть увагу, а синагог дві. Ледве за поріг вийдеш, уже в носі крутять часник і цибуля. Жидівки — то я ще розумію, деякі дуже вродливі; але за яким бісом потрібні нам жиди, цього зрозуміти не можу. Навіть неділю не шанують, тільки б усе їм гендлювати, на згубу душ християнських. Польські доми на пальцях полічиш, а польських крамниць взагалі нема. А у вас вже гори, повітря пахне лісом і туманом, як на якомусь курорті, жидів майже немає, але й кращого товариства бракує. Добре, що маєте бодай мене для розваги, бо інакше із сусідів лишилися б у вас одні Преки.

— Преки — добрі поляки й патріоти, — зауважують пан Станіслав.

— Може, й так, але нудні, хай Бог милує. Тадеуш — рогатий і дивак, Амелія — курва, молодий Ксаверій — немова.

— Ну-ну, погамуйся, любий Домініку, не годиться так про жодну даму казати ані хоч би думати.

— Але ж не гріх правду казати. Всі знають, що пані Амелія дає, але не кожному, а тільки героям. А що пристойна з неї жінка, то хоч би з цієї причини варто взяти участь у варшавському повстанні. Нехай тільки поквапляться з тим повстанням, бо жіноча краса — як пляшка з вином: з часом обростає зовні мохом і цвіллю.

— Домініку!

— Добре, добре. Але товариство вам би придалося. Може б, вам вибратися на води? Криниця модна зараз, весь Краків і Львів туди їздять, навіть залізничну колію останнім часом проклали. Гори там навіть гарніші, ніж тут. А осінь, певно, довга буде і тепла. Особливо Вікторина варто було б із Божою поміччю розрухати, бо щось він останнім часом так зажурився, що навіть не пізнати його. Наче його хто підмінив, Бог мені за свідка. Що, Вікторине? Вікторине?

Вікторин не слухав. Вдивлявся в журавлів, що перетинали ключем крижану гладінь неба. Летіли високо, але курликання неслося в чистому повітрі, і чути його було навіть тут.

— Вікторинові язик стерп від вашого чаю, пане Стасю.

— Я замислився. Задивився. На тих журавлів.

— Великий Боже, другий Нікодем! Ти, мій любий, справді повинен кудись звідси вирушити. Бо меланхолія зжере тебе, і ти ще й книжки почнеш читати. Або, що гірше, писати.

— До книжок варто часом заглядати, Домініку, — заперечують старший пан Богуш.

— Аби не надто часто. Це шкідливо для мислення і оцінки реальності. Навіть ксьондз добродій з костелу святої Ядвіги в Емаусі казали недавно, що книжки ведуть до гріха. Залишимо їх німцям і жидам. Це не заняття для польського пана. Я, наприклад, маю економа, одного такого чеха, що вдає німця. Як що цікавого вичитає, то зразу мені розкаже. Тому я читати не мушу, а що треба — знаю. Могли б і ви з тим вашим Лозою так зробити.

— А я Лозі не вірю, — рохкають пан Станіслав. — Мені здається, що він страшенно дивно речі описує, особливо коли з чужої мови на польську тлумачить; страшенно назви й імена перекручує, причому навмисне, бо, каже, вони йому так краще звучать. Але в одному маєш, Домініку, рацію: розрухатися варто. Бо, скажу, Вікторина я теж не пізнаю. Змінився він, хоча хто знає, чи не на краще. Сам теж радий був би розрухатись. Останнім часом почувавсь я якимось таким… сплутаним. Криниця, кажеш? Нехай буде й Криниця.

Того вечора новий Вікторин Богуш уважно приглядається до портретів старого Вікторина Богуша. Захоплюється рівненькою виправкою, напомадженими вусами, гарними руками з пальцями піаніста. Сам при цьому простується, підкручує вуса, розглядає свої руки. Він це? Не він?

Неспокійно зиркає через вікно, сполошений шелестом у заростях під вікном. Зміїне серце шалено калатає — чи це не справжній Вікторин повернувся, аби відібрати, що йому належить, а Якуба знову зробити Якубом? Бо, може, пани є сильнішими навіть від змій, від усіх бажань, заклять і Мруків?

Але то тільки дрізд бушує, шукаючи хробаків.

Повідають, що є така година на світанку, коли реальність стає тоншою від пелюстка мальви. О цій годині навіть ті, які цілу ніч не могли склепити очей, впадають у заціпеніння і хоч на мить поринають у світ сонних видінь. О цій годині кров повільніше кружляє в жилах. О цій годині люди вмирають найчастіше.

Вікторин чує, як ніч за мурами дому наїжачується від хамства. Хами народжуються в темряві. Виходять із закамарків, з обсіяних озиминою полів і маслянистих глибин гноївки. Блискають очима й зубами, блискають вістрями серпів, кіс і ножів, їх усе більше й більше, цілі стада. А Вікторин, хоча й чує їхню присутність, не може навіть відкрити рота, щоб закричати, — кролик, оточений зграєю хортів.

Хами вдираються в дім мовчки, майже без шуму. Лиш заскрегоче підважена віконниця, лиш рипне мостина підлоги. Ідуть. Раз по раз хтось глухо застогне, чути уривчасті крики: хамство зводить порахунки з дворовими. І раптом перестає бути тихо, в кімнатах вибухає шум і здіймається буча, брязкає розбите скло, слуги кудкудакають, як кури, яких ріжуть, вищать, як биті собаки.

Часу обмаль. Богуш підводиться з ліжка, але рухи в нього повільні. Руки, ноги — кожна важить із центнер, а повітря немовби має густину води. Вікторин повзе до вікна рачки, бо так швидше.

Двері з гуркотом розчахуються, і до спальні входять Вікторин Богуш. Оті справжні. Вуса мають обвислі, лице постаріле, одягнені в чорний плащ, накинутий на хлопську свитку. Через той плащ дещо нагадує жида або ксьондза — ну, нікого доброго, в кожному разі. Відгонить від них потом і кров’ю. Нічого не кажуть. Не мусять казати. Замість усіх слів достатньо вимазаної кров’ю ломаки в його руці.

— Вельможний пан кричали, — зауважують дбайливо.

І тільки тоді доходить до Вікторина, фальшивого Вікторина, що спальня рухається і ритмічно стукає. А одразу потім — що це зовсім не спальня, а купе поїзда, і що це не дідич Богуш, який повернувся для помсти, а Самуель Вата, слуга, який обережно термосить його.

— Вельможний пан кричали, — лагідно повторює Самуель.

Вікторин напівпритомно розглядається по купе, по сидіннях, оббитих вишневою шкірою, і подушках із торочками. Навпроти пан Станіслав, безвладно хитаючись у ритмі стукоту коліс, сплять, накривши лице плахтою „Kurjera Lwowskiego”, або Лембергерки, брудної урядової газетки. За вікном гори, більші, ніж Вікторин бачив у теперішньому й попередньому житті, всі одягнені в осінь, гарні. В купе душно, на віконній шибі збирається волога, але ніхто не відчиняє вікна, бо всередину одразу залітає смолистий дим від локомотива.

Цієї миті пан Богуш дякує Богові, що не звільнив Вату зі служби. Бо невдовзі після свого перетворення, на величезне обурення Самуеля, Вікторин почав одягатися сам і митися сам, навіть спину сам собі мив. Мені не треба, казав, щоб мене чужий хлоп намилював. Не хотів також, щоб йому допомагали за столом і підсували раз таку тарілку, раз сяку, ані щоб йому начищали чоботи. Не дозволив також Самуелю спати на підлозі в ногах свого ліжка, бо Самуель був від нього майже вдвічі старший.

Збирався тоді Вікторин звільнити лакея, виплативши йому перед цим платню на квартал або й більше наперед, аби той міг знайти десь іншу посаду. На те Вата в плач, як баба, що звільнений лакей — це так, як вигнана дружина, ніхто такого не схоче, бо з якої ж то причини його звільнили? А він уже старий, жодному ремеслу не навчений, землю обробляти здоров’я не має, він лиш лакеєм може бути і хоче, ніким іншим, і що щиро пана Вікторина любить і готовий за ним піти в найдальші краї, хоч би й на кінець світу, якби вельможний пан мали фантазію в таку подорож вирушити.

Запитав тоді пан Богуш, для чого мав би в таку подорож вирушати, а Самуель на те, що для того, наприклад, аби знищити чарівний перстень у вогняній горі, як в одній казці, що її Самуель колись був читав. Вікторин йому на те, що то якісь дурниці й що жодних перснів у жодній горі він нищити не буде, до курви мами. У Самуеля Вати скінчилися аргументи, і він розплакався наче мала дитина. Тож і лишився.

Зараз, однак, пан Богуш, спітнілий від сну, виходить у коридор, а звідти на зовнішній балкончик вагона. Елегантні пани й гарні дами, які там зібралися, курять люльки й цигарки, попивають подане кельнерами вино, розглядають гори, які вони проминають, рибну стрічку Попраду внизу і вгадують, чи видима попереду вершина опиниться по правий чи по лівий бік річки. Поїзд їде аж до Кракова — спершу трасою на Львів, але вже в Тарнові повертає на південь і далі прямує вглиб гір, з натугою долаючи кожен підйом і кожен перевал, поки добереться до крутої, але зручної Долини Попраду. Колію проклали недавно, на ній усе ще тривають роботи, щоразу треба затримуватися, бо тут поправляють насип, там ремонтують міст, пошкоджений якимось стрімким потоком з бескидів, тут стукають, там гупають, і в результаті подорож триває майже два дні, а часом і три.

Стоять якраз неподалік селища, що зветься Ритро, одразу перед закрутом річки. Наразі залишається невирішеним, чи гора, увінчана зубчастими руїнами замку, розташована на східному чи на західному березі. Вікторин сідає на лавці й дозволяє накинути на себе вовняний плед з англійським візерунком, вдячно приймає келишок вина; обслуга потяга дбає про пасажирів першого класу, а день хоча й сонячний, але холодний, як то в жовтні. Пан Богуш душком випиває вино й щільніше загортається в плед. У нього болить за очима, і трохи йому недобре — невідомо, чи від задухи в купе, чи від кошмарного сну, чи від яскравого світла, від диму з локомотива, а може, від розмов товариства, в яких сенсу стільки, як у дзижчанні мух.

Хтось відгортає мокре волосся з його чола. Вікторин здригається від такої нахабної фамільярності.

— Цссс. — Дівчина з очима кольору води кладе йому палець на вуста. — Це всього лиш я.

За одну мить потяг, що стоїть, обростає виноградом. Над вухом Вікторина сонно видзвонює садова вівсянка, її спів трохи нагадує звук від пересипання дрібних монет, а трохи — шкварчання розігрітого жиру. Пасажири застигли в нерухомості, деякі з келишками в піднятих руках; з-поміж м’ясистих губ якоїсь графині, Потоцької чи там Сангушкової, вилітають бджоли. За розсипані крихти тістечок сваряться горобці та інші сіро-бурі пташки.

— Це ти, — шепоче Вікторин і цілує середину долоні Мальви, вдихає запах її зап’ясть, запах землі після дощу, і щось у ньому тремтить, у найглибшій глибині, де нема вже ані Вікторина, ані Якуба, бо чим же є ім’я? Мальва прийшла до нього, хай би ким він був.

Дівчина нахиляється і цілує його в уста. Це триває довго, цілу вічність — надто коротко.

— Східний берег, східний берег! Я виграв! — Один із вельможних панів, низенький черевань, тішиться й підскакує, мов якийсь хлопчисько.

Потяг знову рушає. Ніде ані сліду винограду, бджіл чи птахів. Чари зникли, і ніхто їх не помітив. Хіба що це були жодні не чари, а звичайний сон. Локомотив зі свистом повідомляє про свій проїзд, колеса ритмічно вистукують.

А Мальви все немає і немає.

Повідають, що в Криниці провів Вікторин вісім років, бо лікарі обстукуванням встановили в його легенях маленьку вологу плямку.

Разом із паном Станіславом він зайняв кімнату в пансіонаті не найдорожчому, але й не найдешевшому, з вікнами, що виходили на бульвари. Товариство, що збиралося на водах, швидко сприйняло його як чоловіка без добрих манер, але оскільки випити він і любив, і вмів, та ще й жарт не раз підкидав — грубий, звичайно, але саме такі в товаристві є найсмішнішими, — то по недовгім часі завоював загальну симпатію. І поляків — бо Вікторин був добрим патріотом. І німців, оскільки аристократія — це одна родина. І чехів — бо пан Богуш, хоча й дотепний, ніколи над ними не насміхався, коли вони самі себе називали німцями. Ба Вікторин по-людському трактував навіть курортну обслугу, що великою мірою складалася з русинів, євреїв і подібних їм недолюдей, а для свого лакея наказав поставити окреме ліжко, наче той не міг спати на килимі перед каміном. Зажив цим собі репутацію ексцентрика і оригінала, але на таке заплющували очі, бо дрібні дивацтва — то прикмети величі.

Ходили розповіді про те, як однієї весни пан Богуш врятував шляхетну панну, Гелену Ромерівну. Ромерівна разом із двома такими ж шляхетними приятельками, начитавшись різних Міцкевичів і Байронів, купалася голою в Чорному Потоці. Вони хихотіли й плюскалися, наче качки, й не помітили навіть, що розбудили ведмедя, який дрімав неподалік. Ведмідь здавався таким само переляканим, як і дівчата, а коли ті почали пищати й верещати, мов навіжені, він став на задні лапи й заревів.

Невідомо, як би все скінчилося для панночок у купальні, якби дорогою не надійшов Вікторин зі своїм новим приятелем Юзефом Дітлем з Кракова. Простували вони від Голиці й Хрестової гори голою лукою, тільки де-не-де порослою молодими ялинами, тому побачили все здалеку. Надбігли з криками, а пан Богуш бахнув зі свого револьвера, без якого в гори не ходив. Бахнув не у ведмедя, бо це тільки розсердило б звіра, а Господу Богу у вікно. Звір, більше очманілий, ніж переляканий, чмихнув у ліс, аби тільки далі від криків, писків і пострілів. Панни були врятовані, а Вікторина Богуша нарекли героєм. Юзеф Дітль був маленький, присадкуватий і лисів на тімені, тож на героя не надавався, і про нього говорили менше.

Потім заскочили Вікторина в алькові панни Гелени, але оскільки обоє одностайно твердили, що не вставив, то скандалу не було.

Так минав день за днем, місяць змінювався на небі, пори року наставали одна за одною, а Вікторин констатував, що добре бути паном Богушем і перебувати на водах. Старанно плекав мокру плямку в легенях і навіть курити кинув, бо всі лікарі твердили, що куріння тютюну висушує легені від надміру вологи й збільшує їхню провітрюваність. Помітив також, що коли ти ситий, виспався і добре одягнений, то легко бути добрим і великодушним.

У першу весну перебування Вікторина на водах, одразу після Божого Тіла, пані Людвіка Горайська приїхала по пана Станіслава спеціально найнятим диліжансом. Бо хоча на курорті добре, але про фільварок треба дбати, а пан Станіслав не довіряв у цьому ані економові, ані уповноваженому. Нестор роду Богушів про жодні диліжанси чути не хотів і вперся, щоб повертатися потягом, бо в екіпажі тісно, трясе і хочеться ригати. Людвіка, незадоволена, відіслала диліжанс до Тарнова й наказала чекати там на приїзд потяга, аби потім мати можливість відіслати батька додому. Вікторин залишився сам, і велося йому непогано.

Ціле літо мандрував він по горах з Юзефом Дітлем. Дітль, кругленький, як краківський бублик, вивчав медицину й планував присвятити себе науковій кар’єрі, бо його непривабливий вигляд товариську кар’єру зовсім виключав, і ніхто не пророкував йому великого майбутнього. Молодого краків’янина особливо захоплювали мінеральні води, і він годинами міг говорити про джерела, воклюзи й мофети, яких на схилах Яворини Криницької було дуже багато. Дітль твердив, що подібні води можна знайти скрізь у Бескиді. Вікторин замислювався, чи і в його володіннях не вдалося б відкрити курорту. Може, приносив би він дохід фільваркові, і не треба було залежати від панщини? Юзеф охоче притакував цій думці: добре кажеш, Вікторине, закінчується час поміщицьких володінь, час батога й канчука, і час вам зрозуміти, що Польща — це не фільварок, коник і шабля. Поляки, якщо хочуть вижити, мусять бути сучасними, дивитися вперед, а не назад. Але для цього потрібні гроші, і якщо ви самі не навчитеся цих грошей заробляти, то прийде німець або жид, який зможе, і вас купить.

Слухаючи слова Дітля, Вікторин почувався далекоглядним і мудрим. Він готовий був навіть пробачити давні провини справжньому Вікторину Богушу, ну, може, крім того, що той відібрав у нього Мальву, і від того пробачення йому ставало легко на душі.

Восени все ж можна було відчути серед курортників дивну стривоженість. А на початку Адвенту рознеслася звістка, що у Варшаві вибухнуло повстання. Захоплено Бельведер, спалено Арсенал. Очі всієї давньої Речі Посполитої звернулися до столиці. Навіть Криниця в Галілеї вирувала, як вулик під час роїння. Кілька більш відчайдушних пацієнтів виїхали ще перед Різдвом, аби в Королівстві бити москаля. Вікторин залишився. Він не міг зрозуміти, навіщо панове шляхта, маючи все, чого треба для доброго життя, і навіть значно більше, прагнуть пхатися під російські карабіни. Бо навіть він, хоча й не навчався у військовій школі й ступеня офіцерського не мав, добре розумів, що панове цієї війни не виграють. Що цар винищить їх, як вошей. Але панове і пані лиш шептали захоплено: «Хлопіцький!..», «Висоцький!..», наче молилися до Господніх Святих.

Через кілька місяців цар і справді розтоптав бунт сталевим чоботом і розтрощив його залізним кулаком. Ніхто вже не шептав прізвищ підхорунжих. І тільки й було того повстання.

У ті дні Вікторин почав читати книжки, які присилав йому зі Смажової Нікодем Богуш. Нікодем спершу здивувався, бо його брат ніколи не мав схильності до читання. Книжки, однак, присилав. А Вікторин читав — спочатку насилу складаючи літери й небагато з того розуміючи, але однак читав. Найохочіше «Монаха», «Пригоди Робінзона Крузо» і Вальтера Скотта. Занурювався в читання, марячи, щоб ніколи не спіткали його пригоди, про які він читав. Дуже цінував також анонімні порнографічні романи, які Нікодем перекладав з французької — теж анонімно — і видавав власним коштом. Поезії, натомість, не розумів і найохочіше копнув би особисто в дупу всіх тих новалісів, словацьких і байронів. Почав теж вести з Нікодемом розлоге листування, в якому обговорювали сюжети й ідеї, що містилися в книжках, а передовсім вказуючи на фабулярні неточності й неправдоподібності, підсміюючись над наївністю й дурістю автора, який подібні безглуздя понаписував. Особливо вподобали собі «Страждання молодого Вертера».

Воістину, — писав пан Нікодем, — якщо здійсняться ті неправдоподібні концепції, про які розводиться твій уповноважений Лоза, і буде впроваджено обов’язок ходити до школи навіть для найпаршивішого хлопства, треба буде впровадити список обов’язкової літератури для читання з бідолашним Вертером на чолі, аби вона їм оті школи до кінця обридила й аби тупа хамська маса після прочитання всього того цілком здуріла.

Ці спільні глузування дуже зблизили братів. Насмішки над іншими, так само як читання тих самих книжок, зумовлюють витворення дуже міцних уз. Від цього зближення влітку, після розгрому варшавського повстання, пан Нікодем тимчасово розійшовся з меланхолією і приїхав до Криниці. Може, мав також із цим щось спільного новий екіпаж, яким наймолодший із Богушів хотів похвалитися в товаристві. Бо, може, він і непримітна людина з одним маленьким сільцем, але їздити абичим — не їздить.

Вікторин навіть зрадів тому візиту, бо всі навкруг розмовляли тільки про політику, про цілковите придушення бунту царем Миколою і про репресії. Начебто повстання десь там ще жевріло, але ніхто навіть не вірив, що воно може дати бодай якісь наслідки, не кажучи вже про перенесення його до Пруссії чи до Галілеї. Деякі репресовані, ті, яким менше пощастило, наклали головою або були вивезені на якийсь таємничий Сибір, про який Вікторин знав тільки те, що він лежить далі, ніж сягають краї мапи, може, навіть далі, ніж країна Зміїного Короля, бо на Сибіру тільки крига, і замерзають навіть розповіді. Інші репресовані, яким більше пощастило або краще були влаштовані, покидали Конгресове Королівство й осідали у родичів або знайомих у Великій Польщі й Галілеї, як колись ветерани наполеонівських війн, а раніше конфедерати. Деякі потрапляли на курорти, де для підтримки здоров’я віддавалися шляхетним розвагам, таким як карти, бенкети, спокушання дам і залицяння до місцевих дівок. І привозили із собою цілу ту політику, якої Вікторин терпіти не міг, на якій не розумівся й розумітися не хотів.

Навіть Юзеф Дітль постійно гарячкував, хоча поляком був тільки по матері, батьком же мав австрійського німця, але фарбованого, бо від предків чехів. Добре, що хоч Нікодем Богуш політику мав у дупі, обходили його тільки книжки, власні ноги, які німіли, і меланхолія. Приїзд дідича Смажової порадував, однак, Вікторина зі ще однієї причини: з листування чітко було видно, що Нікодем не здогадується, що Вікторин не є його братом. І добре. Новий Вікторин Богуш після близько двох років у новій шкірі хотів замкнути вже ту книгу неспокоїв. Перестав навіть передивлятися вечорами зарості перед пансіонатом і закривати на ніч вікна на засув; чого ж боятися, якщо такий шмат часу минув? Зрештою — він пробачив провини справжньому Вікторинові, тож було б не по-християнському, якби і йому навзамін не пробачили.

Але політика й великий світ попри все прикотилися елегантним повозом Нікодема — в особі пана Домініка Рея. Цей дихав історією, як гірським повітрям, — повними грудьми, ковток за ковтком.

Одного дня брати Богуші, Дітль і Рей сиділи в салоні гарного Курортного дому, бо в пансіонаті було надто тісно для широкого духу пана Домініка. Пан з Емауса протягом останніх двох років трохи погладшав на обличчі, почервонів і полисів, зате запустив іспанську борідку, яка надавала йому гідності попри згадані вади. Нікодем трохи більше розтовстів і трохи більше зблід; нагадував добре вимішане тісто для вареників. Засіли в курильній кімнаті, навзаєм частуючи один одного найкращим тютюном, хто який мав. Пан Вікторин, побоюючись покращення стану легень, не курив, вживав тільки англійську табаку, суху і добре мелену, приправлену ганусом, бо лікарі твердили, що табака ніякого позитивного впливу на організм не має.

— А пан… отець чому з вами не приїхали? — запитав Вікторин.

— Захищають дім від народних героїв, — на обличчя Нікодема виповзла гидка водяниста посмішка. — Після того, як ти вигнав пана Винярського, старий зареклися, що більше жодного дармоїда під свій дах не приймуть. І ніяк не реагують на те, що його називають німцем. Бо, знаєш, останнім часом Галілея справді переповнена недобитками після варшавського повстання. У кожнім дворі по троє, по четверо сидить.

— У тебе теж?

— Ото сказав! Та вони на такого худопахолка, як я, навіть і не глянуть. Вони зараз герої, до будь-кого не підуть. І добре. А то тільки б надокучали, бенкети мусив би влаштовувати й полювання організовувати, а мені того не хочеться. Я волію послухати, як річка шумить.

— А казав, що тої річки не любиш, — зауважив Рей. — Що вона тебе в меланхолію вганяє.

— Бо вганяє. Але не казав, що не люблю.

— Так чи так, непатріотично себе поводиш. У мене в кожному дворі, як ти казав, по три ветерани сидять, а в Емаусі навіть чотири. Дуже веселе товариство.

— То чому ж ти сам на війну до Варшави не пішов, якщо аж такий патріот? — набурмосився Нікодем.

— А яке нам діло до Варшави? Варшава — це брудний гнійник, там більшу роль відіграють жид, німець і руський, ніж справжній поляк. Тому нехай у Варшаві діється, що хоче. Справжня Польща — це фільварок, коник і шабля. У Варшаві поляк задихнеться і зогниє. Але якби мені революція під вікнами вибухнула, якби це діялося в моїй Галілеї — о, я першим би до бою пішов.

— Шаблею Польщі не відберете, — сказав Дітль. — Ані сьогодні, ані через сто років. Польський орел постарів і посивів, прилетіли орли чорні від молодості й побили його. Звичайна справа в природі, що сильний б’є слабкого з тієї тільки причини, що може. Так було колись і з народом мого батька. Але подивися зараз: весь дім Габсбурґів чехами стоїть, на десять службовців монархії бодай сім — це чехи. А силою Габсбурґів є не меч, як у пруссака, ані батіг, як у москаля. Силою Габсбургів є уряд і закон, тому кайзера народ щиро любить, а короля й царя бояться і ненавидять. А рукою закону є ми, чехи. В наші часи тільки таку дорогу маєте перед собою, панове поляки.

— Ба! — обурився Домінік, але якось непереконливо.

— Якщо нею не підете, то вашу країну почнуть творити інші. Прийде якийсь Поль, Стафф, Лесмян чи Лем, може, полонізує прізвище, а може, ні, і напише вам культуру, напише вам історію, напише вам Польщу, бо самі ви не зможете, бо ви діти неслухняні й дурні. От побачите, ще Краковом буде управляти ніякий не Чарторийський, а чех. А як вам уже ту нову Польщу створять німці, чехи й жиди, то будете про них навчати дітей у школах, що то були великі поляки.

— У якій, курва, школі? — роздратувався Рей. — Це вигадка загарбника, щоб смороду напустити в голови людей. Шляхта має власні школи. А хамству шкіл не треба, бо це вкидає хама в пиху, а австріяк для того хоче їх навчати грамоті, щоб на нас в округ доноси писали. Такий хам після школи може подумати, що всі люди рівні. Хам пану рівний — ото вже добре!

Атмосфера дещо погіршилась, і Вікторин запропонував вийти надвір і докладно оглянути новий екіпаж Нікодема. Бо екіпажі люблять усі — і поляки, і німці, і патріоти, і лоялісти.

— Дракон, а не екіпаж! — сказав пан Рей, який легко переходив від гніву до захвату.

— Несе легко, наче човном по озеру пливеш, — скромно визнав пан Нікодем.

— Звідки привіз? — запитав Вікторин.

— Трохи частин з Франції і Англії. А трохи з Росії, бо дешевше. — Нікодем дещо засоромився. — Він весь складений з різних частин, розумієш? Один чоловік із простолюду мені допомагав. Ніби просто стельмах, пика розбійницька, але на екіпажах знається, як природжений шляхтич. Звуть його… якось так по-хамському зветься, звичайно. Хто б то пам’ятав…

— Шеля, — підказав Рей. — Я пам’ятаю. Зветься Якуб Шеля.

Деякі єврейські вчені повідають, що кожної ночі світ розмонтовується на частини й складається наново таємничим деміургом. А оскільки йому, як і кожному, трапляється помилятися, то новий світ схожий на попередній, але завжди трохи інакший, а деякі речі пересуваються дивним чином. Трапляється також, що та чи та частина світу кудись дівається і зникає. Тому немає у світі ніякого ладу, порядку, ані цілеспрямованості, бо будь-який лад, порядок і цілеспрямованість — це тільки ілюзія.

З цього цілком чітко випливає, що люди кожного дня є кимось іншим, ніж були вчора.

Тож коли Якуб Шеля одного вересневого дня прокинувся на лісовій підстилці, він був кимось зовсім іншим, ніж до того. Дві пам’яті калатали в нього в голові, перед очима темніло, а ригати хотілося, як після добрячої пиятики. Він і ригав, але це не дуже допомагало. Пан і хам товклися в нього під черепом, кожен тримав міцно й не хотів відпускати.

Якуб подивився на себе. Одягнений він був у хлопську свитку — просту, але добре скроєну, бо Хана пошила її йому зі світлого полотна, яке вони отримали від людей-змій.

— Яких, курва, людей-змій? — пробелькотав Якуб і проковтнув густу слину, бо йому знову стало недобре. Не треба було пити стільки тієї чеської горілки від Лукасевича. Правду кажуть, що від неї макітриться в голові. А вже напевно не слід було її пити з Богданом Винярським. Тож не дивно, що Якуб не пам’ятає, як опинився в лісі, та ще й так одягнений.

День був невиразний, а ліс густий; неможливо було навіть визначити, де зараз сонце. Тож Якуб Шеля рушив просто вперед, бо цей напрямок був таким само добрим, як будь-який інший, і з кожним кроком він усе більше почувався Вікторином Богушем. Завжди краще бути паном, ніж хамом.

З букового гаю він вийшов лиш близько полудня, голодний і злий. Побачив перед собою долину, дном якої текла швидкоплинна річка, а на її другому березі — містечко на крутому узгір’ї із костельною вежею з цибулястим дахом, яка височіла над усім краєвидом. Тоді він зрозумів, де він, бо річка — це Віслока, містечко — Бжостек, а з цього випливало, що до седлиського двору далеко як холера, і пішки він ітиме туди десь днів два. Він і далі не тямив, як міг опинитися так далеко від дому, зате чудово розумів, що після повернення порахується з Винярським. Бо гість гостем, компанія компанією, а вибрики вибриками, але все це, може, здавалося б кумедним, якби спіткало кого іншого, а не його.

На щастя, неподалік він помітив схожі на копиці стріхи якогось хутора. Рушив у той бік, але раптом на нього накинулася зграя псів, і він мусив рятуватися втечею. Сільські собаки подерли йому штани й повернулися до себе, задоволено махаючи хвостами й важко дихаючи.

У наступних поселеннях пси вже не підходили так близько, лякаючись дрючка, який Якуб зробив собі з березової гілки. Зате брудна дітвора закидала каменюками і гноєм, а хлопи й баби бридкими словами, маючи його, вбраного у діряві штани, за волоцюгу й жебрака.

— Ви хами стражденні! Я з вами порахуюся, лиш додому вернуся! — вигукував він. Бо був переконаний, що вже добрався до села, яке стояло на його землях. Село лежало по обидва боки Віслоки, мало міст і носило назву, яку важко запам’ятати.

Хамство тільки сміялося з його погроз, а коли він зі злості потовк дрючком горщики, які сушилися на перекошеному плоті, то з хати вискочив здоровань і набив Якубу морду.

Злий, що ніхто не впізнає в ньому вельможного пана Богуша, побрів Шеля до мосту. Дорогою вкрав коника, що пасся на луці, звабивши його пучком конюшини. Коник плентався нога за ногу, а Яків колихався без сідла з боку на бік, тварина-бо була іноходцем. А крім того мала кістлявий хребет, на шиї розпухла від хомута й приваблювала, мабуть, усіх ґедзів і мушок в околиці. А ґедзям і мушкам однаково смакували і шкапа, і Якуб.

На мості затримав його митник, поза сумнівом, хам, зате одягнений у вицвілий двобортний мундир.

— Стій, стій, ти хто? Двадцять крейцерів за проїзд. А з коня злізай, голодранцю, бо добре бачу, що крадений.

— Двадцять крейцерів? А то добре. Хто такий розбійницький закон встановив? — Якуб і не подумав злізати.

— Хто-хто? Ти що, з неба впав? Ясно, що вельможний пан Вікторин Богуш такий наказ видали, бо це його земля.

Якуб на мить змішався, бо й справді віддав колись таке розпорядження, але тільки для того, щоб не пропускати волоцюг і жебраків, які таких грошей ніколи в очі не бачили, і аби збирати плату з хамів, які їхали на храмове свято до Тухова. Але ж, хай йому біс, не зі шляхетних польських панів патріотів! Однак похопився: митник міг його не впізнати в цьому хамському одязі.

— Я Вікторин Богуш. Гроші пришлю тобі з дому. А що добре виконуєш свої обов’язки, то пришлю тобі ще стільки в нагороду. А зараз з дороги, бо шкода мені часу.

— Срататата. А я імператриця Марія-Терезія. — Митник вишкірив в усмішці коричневі зуби. — Ну, посміялися. А тепер віддавай коня, бо це гнідко Врубелів, я ж бачу. Хочеш переходити, давай гроші. Не маєш, шуруй вистрибом.

Хам простягнув відкриту долоню. Якуб плюнув у неї з висоти.

Ну, тепер уже митник розсердився. Вгатив Якуба між ногами кийком, аж той застогнав і впав з коня. Вартовий гукнув ще трьох негідників, що називалися міліція, які вибігли з-під мосту, де ловили рибу. Для вудочок і сачка знайшли добре застосування: товкли так і товкли сяк, аж у Якуба зуби дзвонили. Під кінець вкинули його до Віслоки, де не тільки зуби Шелі дзенькнули, але й усі кістки, бо річка в цьому місці була неглибока, зате кам’яниста.

Вкрадений коник споглядав усе це цілком апатично й навіть не ворухнувся, якщо не зважати на мотуляння хвостом, щоб відігнати ґедзів. Один із міліціянтів дав йому яблуко, яке гнідко без ентузіазму вхопив м’ясистими губами, хоча це було цілком добре яблуко.

Кашляючи, пирхаючи й кленучи, Якуб видерся на протилежний берег.

— Чекайте-но, скурві сини! — горлав він, викручуючи мокру сорочку. — Кіньми накажу вас волочити! За яйця вас на цьому мості повішу!

Чуючи це, міліціянти реготали ще голосніше і аж плескали себе від утіхи по стегнах. Давно вже не мали такої втіхи у своїй нудній роботі.

— Чого іржете, хами? Два дні не мине, то інакше заспіваєте!

— Богуш, Богуш, ги-ги! Дупа вам зі штанів виглядає, вельможний пане!

Якуб погрозив їм ще раз і рушив у напрямку дому. Мокрою сорочкою махав у повітрі, аби швидше сохла. Вересневий вечір настав, однак, холодний, полотно не хотіло сохнути, і Шелі було однаково холодно і в сорочці, і без неї. На вечерю з’їв кілька яблук з непильнованого саду. Яблука були кислими, а шкірку мали покриту наростами, і в Якуба, не встиг він ще вгамувати голод, як розболівся живіт. Переночував він у сараї неподалік якоїсь хатини, де не було псів. Замість молитви пробурмотів кілька проклять і погроз світові як такому і сплюнув на землю, бо ніхто не навчив його, що земля-годувальниця є святою і не можна на неї плювати.

Увесь наступний день він прокрадався поміж огорожами, чимраз більше голодний і чимраз більше злий. Два рази заблукав у лісі, причому, мабуть, у тому самому місці, бо дідько його знає, стільки в карпатських букових гаях ярів, балок і струмків, які всі однакові. А крім того, підхопив срачку. Певно, від тих яблук.

Вже смеркалося, і Якуб злякався, що взагалі з лісу не вийде й муситиме провести в ньому ніч, а свого часу він багато наслухався про вовків і рисей. Раптом долинули до нього збуджені голоси — двоє людей сварилися неподалік. Ні, не сварилися: один кричав, другий йойкав. Шеля обережно наблизився, тримаючись густіших заростей.

— Айнекляйнемітешмок! Ви хіба розум втратили, шляхетний пане! До округу? О цій порі до округу?

— Поїдеш, пархатий, і то негайно! Такої кривди я не подарую!

— Але до округу більше дня дороги. Переночуйте у моїй господі, ви шляхетний пан, то багато не порахую. А до міста вирушите вранці, я навіть сам вас відвезу за флорина, за одного флорина, бо ви шляхетний пан, я вас знаю і люблю. Для кого іншого я б і пальцем не кивнув, бо айне кляйне гешефт маю, а хто гешефту припильнує, як я поїду? Ну, то як, шляхетний пане, домовимося? Ніч близько, а в лісі зло чаїться.

Якуб, який саме причаївся між деревами, побачив у просвітку між папоротями старого Рубіна Кольмана, який сидів на козлах воза, запряженого мишастим коником. Коник чомусь здавався Якубу знайомим, але був це спогад немов з іншого життя. Вузду ж мишастого тримав огрядний шляхтич у наполеонівському мундирі, який не застібався на животі.

Шелю, як тільки його побачив, мало кров не залляла.

— Зараз негайно поїдете. І кивнеш пальцем, бо як не кивнеш, то я так кивну шаблею по тій твоїй дурній голові, що вошами на всі боки сипоне.

— Флорина дайте, то поїду. — Рубін, бувши євреєм, віддавна звик, що йому погрожують і що його проклинають, і нізащо не хотів поступитися.

— Гівно дам, а не флорина! Злодій Богуш мене вигнав і без гроша залишив.

— Гівно — то ви для себе, шляхетний пане, притримайте, не час зараз на гівно й на угноєння, до весни висохне й затвердіє, і що я з таким гівном зроблю. Може, Богуш і злодій, але мені до того байдуже, і задарма я не поїду. Вісьта, вйо! — Кольман свиснув батогом над спиною коня.

Якуб, дещо опритомнівши й охолонувши, вийшов із кущів, стискаючи обома руками товсту березову палицю. І наблизившись, холодно запитав Винярського:

— А скажіть-но ласкаво, пане Богдане, що тут відбувається?

— Чого пхаєшся, селюх? Забирайся геть, бо на найближчій гілці накажу тебе повісити, — гаркнули пан Богдан через плече, ледь обдарувавши Якуба неуважним поглядом, як дивляться на муху, що дзижчить.

Цього вже Шеля не міг витримати і впіжив Винярського в морду кулаком, а поправив палицею, аж ветеран наполеонівських війн хряпнулися в папороть, бризкаючи кров’ю з розтятої губи й розквашеного носа.

— Куба..? — Очі старого жида розширилися від здивування, і він став нагадувати нашорошену сову.

— Ти, хаме… Висіти за це будеш, — вистогнав Винярський, насилу піднімаючись із заростей папороті.

— Я буду висіти? Я? — Шеля підійшов спокійним кроком і штурхнув пана Богдана дрючком під ребро. — А хто мене хамом переодягнув і ген аж під Лівочем залишив? Так це смішно? Так весело? Може, тебе так залишити, пане приятелю, і вертайся собі додому, жери самі лиш яблука й пий брудну воду, аж срачки дістанеш, і нехай тебе хами у річку штовхають і закидують гноєм. А я стоятиму і, курва, сміятимусь. Що ти на це?

— Не знаю, що ти плетеш… Не бий же, агов! Хто ти взагалі такий?

— Хто я такий? Хто Я такий?! — Якуб знову доклав Винярському наосліп. Попав по нирці, влучно. — Я, якби ти, дурню, не пам’ятав, Вікторин Богуш!

По міні пана Богдана було видно, що вони збараніли. Але тоді озвався жид.

— Не бий його, Кубо. І не насміхайся з його. Усі ми добре знаємо, що ти навіть трохи на пана Вікторина схожий, але це не причина. Прогнали його пан Богуш? Ну, так, прогнали, хто б там знав, що сидить у вельможній панській голові; напевно, нічого. Але це не значить, що ти його бити можеш, ну.

— Забагато собі дозволяєш, жиде, уважай, оренду в тебе заберу.

— Яку оренду, хлопче? Що з тобою? Ти ж Куба Шеля. Майне шабес-гой. Рік тебе не було, ми гадали, що тебе в лісі вовки з’їли або що в розбійники пішов, і невідомо, що гірше.

— Дім вар’ятів, — буркнули пан Богдан Винярський, вирвали палицю з руки отуманеного Якуба й тарахнули по голові спершу його, а потім жида.

Шеля поточився, але встояв, бо череп мав твердий; Кольман зате зів’янув і повис, заплутавшись халатом за дишло. Мишастий неспокійно затоптався і копнув свого пана, який із шумом звалився на дорогу. Тварина зробила кілька кроків назад, потім кілька вперед, і так двічі колесо воза прокотилося по голові Кольмана.

— Ой, я пердолю, — простогнали Винярський від вигляду кривавих смуг на залізному ободі колеса і виблювали в папороті.

Якуб, масуючи розбите тім’я, наблизився до воза, але вже не було на що дивитися. Він перестав дивуватися прозвиську старого єврея, бо його голова тепер справді мала вигляд розтоптаної синьої капусти.

— Шкода його, добрий був орендар, — буркнув він. — Чесний. Де я такого іншого знайду?

Пан Богдан Винярський зі шмарклями під носом спробували потихеньку втекти, але Якуб схопив його за комір.

— Не поспішайте, пане брате. Ви ще не відповіли на моє запитання.

— Не знаю, про що ти говориш, чоловіче добрий. Я не знаю тебе. — Винярський шморгнули носом, втягнули шмарклі. Весь трусилися й виглядали так, ніби мали зараз розплакатися. Але виглядали також, ніби говорять щиро.

— Що з тебе за ветеран з-під Рашина? Трохи крові — і вже ригаєш.

— Я ж був зв’язківцем. Кур’єром. Шістнадцять років тоді мав, де мені там до поля битви.

— Подивися на мене. Хто я такий? — Якуб шарпнув Богдана, наблизив обличчя до його обличчя, око до ока.

Винярський стали труситися ще сильніше, розм’якли, наче мали ноги з тіста на галушки, й вибухнули роздираючим дитячим риданням. Вони й справді не впізнавали Вікторина в Якубі.

Зробилося зовсім темно. Кінь скубав якусь травичку з узбіччя, не звертаючи уваги на труп за його задом. Шеля гиркнув на Винярського:

— Іди до лісу, викопай могилу. А спробуй-но тікати, пане брате, то як пса приб’ю.

Герой з-під Рашина побрели на тремтячих ногах на край папоротей і в підстилці й жовтій землі вигребли руками плитку ямку. Якуб стояв над ним із палицею в руках і мовчав.

— Не вбивай мене, — заголосили нарешті Богдан. — Прошу, що маю, то дам, але не вбивай. У Богушів у домі я годинник залишив, золотий на ланцюжку…

— Ти ще дурніший, ніж на те виглядаєш. Жидові могилу копаєш, дурню, не собі!

У Богдана наче нове життя увійшло, він навіть став цілувати ноги Якуба, але той тільки з огидою копнув його й наказав жвавіше братися до роботи.

Коли пан Винярський копав, з тіла єврея вийшли два чорти, один з бороди, другий з-під ярмулки. Той, з бороди, був товстий, червоний і мав маленькі ріжки, а той, з-під шапочки, — гарні оленячі роги й старанно доглянутий ковтун.

— Будьте здорові, пане Вікторине. — Обидва чорти струсили із себе вошей і вклонилися до землі.

Але Якуб знав, що з чортами краще не мати справи, бо це погано для людини кінчається. Тож він перехрестився, прочитав молитву до святого Михаїла і кількома словами наказав чортам забиратися. Тоді чорти подалися до лісу, але той, товстий, ідучи геть, захихотів:

— Ви знаєте, як нас прикликати, добрий пане!

— З ким ти розмовляєш? — запитали Богдан.

— Гівно тебе то обходить. Копай далі.

Потім перетягли труп у яму й присипали абияк землею і сухим листям, попередньо стягнувши з нього довгий плащ, чоботи й штани. Під кінець Якуб притоптав тимчасову могилу й трохи на ній поскакав, щоб земля краще вляглася.

Після того всього зазирнули вони всередину воза. Місяць уже світив ясно, і було видно, що Кольман вертався з покупками, ймовірно з Пільзна, яке донедавна було окружною резиденцією, поки установи не перевели до Тарнова. Знайшли гас, непромокальні англійські тріски, цукор, буряки, капусту, сіль, порошок від гарячки, трохи ситцю, вовни й два сувої необробленого полотна, ремені, пасочки, блакитні стрічки й навіть кілька книжок, хоча важко сказати яких, бо писані по-жидівському. Кольман, напевно, скорочував дорогу і їхав лісом, аби швидше дістатися додому.

— Хто дорогу простує, той в могилі ночує. — Якуб скочив на козли й невесело розсміявся із власного жарту. — Ну, поїхав навпрошки просто на лоно Авраама, чи куди там жиди йдуть після смерті. А я сам чув, як він казав, що в лісі зло чигає. То й має. Накаркав собі. Заскакуй-но, пане брате. Поїдемо й ми.

— Куди? — перелякано запитали Винярський.

— Додому до чорта. Що ти зблід, дурню? Пожартував я. До кнайпи Кольмана поїдемо, речі відвеземо. Скажемо, що на старого розбійники напали, а ми його знайшли мертвого й ограбованого. Лиш кинь частину тих чамаданів у якийсь яр і порозкидай усе на возі. Мусить правдоподібно виглядати. Добре є. Вісьта вйо, шкапо.

І так вони рушили в ліс. А те, що чаїться й одвічно живе в карпатській пущі, дивилося на них з-поміж дерев. Якубові й справді здавалося, що чує в темряві шепоти й шелести, і навіть спів. І десь із пам’яті своєї-не-своєї випливли слова Старого Мишки:

Шеля здригнувся. Якого, до холери й гнилої хвороби, Старого Мишки?

Повідають, що найлегше повірити в те, що є неправдоподібним, і погодитися з тим, з чим погодитися неможливо. Тому родина Кольманів зі старою дружиною Рубіна на чолі впізнали в Якубі зниклого близько року тому шабес-гоя. Ба підтвердив це навіть зять Рубіна, Абрам Тінтенфас, який Шелі ніколи раніше не бачив, бо одружився із Зоєю Кольманівною лише цієї весни. Якубу дозволили навіть знову зайняти гойхауз, але він не захотів: ледве увійшов усередину, як зашуміло в нього в голові від не своїх спогадів, і якусь мить здавалося, що підлога розквітає маками.

Усередині, зрештою, витав дух гнилизни, тому він тимчасово вибрав сіно в стодолі. Також і тому, що там він нікому не заважав, бо до гойхауза доньки старого Рубіна весь час зносили то халу з родзинками, то ругелахи[13], то чай з гвоздикою і сушеними сливками, дуже гидкий; так наче він був віддавна зниклим кузеном, а не наймитом.

Пан Богдан Винярський вирушили в округ вже на четвертий день, спершу обжершись і напившись, без оплати, ясна річ, бо пани такими приземленими справами не переймаються.

У домі Кольманів жалоба тривала майже квартал. Кольманова багато разів просила Якуба, аби той показав, де поховав Рубіна, щоб мати змогу хоч мацеву поставити, але Шеля відкараскувався й казав, що не пам’ятає. Абрам Тінтенфас, якому спішно було перейняти оренду після тестя, нарешті привіз найкращого каменяра аж із Бартного за Горлицями й наказав зробити надгробок, наче для самого рабина, аби тільки примусити стару замовкнути. Як сприйняли це доньки, важко сказати, бо то були тільки доньки, і ані Якуб ними не переймався, ані тим паче Абрам.

Звістка про повернення Якуба облетіла довколишні села, і кілька молодих хамів завітали до нього з горілкою. Кожен дуже цікавився, що з ним діялося впродовж останнього року, то він тут же вигадав, що був розбійником у Бескиді. В пам’яті у нього товклися предивні образи підземного світу, змій, померлих та інша несосвітенна бридня. Він відкидав їх, бо у вигадуванні треба знати міру. Розбої, зрештою, подобалися слухачам незрівнянно більше. Усі як один також впізнавали в ньому Шелю, який тільки, як казали, змужнів, подорослішав, нарешті став чоловіком, і вуса виросли в нього гарні, майже панські.

Через день після того, як прибився до Кольманової корчми, вибрався Якуб до двору в Седлиськах. Бачачи, що він тиняється садом і зазирає у вікна, наглядач Михаїл нацькував на нього собак. Пси, гарні гончаки з підпалинами, яких він виховував із щенячого віку і з якими, бувши Вікторином Богушем, не раз полював на кабанів, також не впізнали його, як можна було втямити з їхнього дикого гавкоту й клацання зубами.

Цього вистачило. Відомо, що люди, як люди — тупе й лукаве бидло. Але пси розумні й свого завжди впізнають, хоч би не знати скільки часу минуло. Тож хто він такий?

Умощувався тоді Якуб на скирті сіна, пив пейсахівку просто з пляшки й відчував, як із кожним ковтком входить у його тіло вогонь і гнів. І той вогонь і той гнів проростали в нього десь за грудниною, набухали в ньому й обплітали зсередини, і йому здавалося, що замість кишок у нього колючий дріт, а замість крові в жилах — рідкий свинець. Тож пив. Але горілкою пожежі не загасиш, навпаки: від горілки вогонь вибухає ще більшим полум’ям.

Якось зайшов до нього Абрам Тінтенфас.

— А рахунок то ви, пане Якубе, коли сплатите?

Якуб отетерів, але не через дикцію та вимову Тінтенфаса, а тому, що теми грошей ніколи для нього не існувало. Гроші були для того, щоб ними переймалися найгірші люди — хлопи, жиди чи економ. І він не збирався змінювати цього.

— Коли сплатимо, тоді сплатимо. Може, як розбійничати піду. А зараз принеси мені щось з’їсти, бо я голодний. І не мороч мені більше голову.

Ну, то молодий Абрам вклонився й вийшов. Бо Шеля мав щось дуже лихого на дні очей, і Абрам не хотів у те лихо занурюватися. Ну, розбійник і розбійник. Уся родина Кольманів, мабуть, замислювалась, чи не було Якуба серед тих бескидників, які позбавили життя старого Рубіна. Абрам, однак, вмів рахувати, і вийшло йому з тих рахунків, що старий Кольман так чи інакше вже перебуває у лоні Авраама, хай би хто його вбив, а справжній розбійник у корчмі притягає хамів і хамок з околичних сіл, а кожен хам і кожна хамка залишає в господі пару грошів. Навіть якщо розбійник щось з’їсть і вип’є при цьому, то гешефт і так крутиться, і Абрам повторював своїй Зойці, що він тій курці не обріже золотих яєць.

Сам Якуб розумів, однак, що довше він у такій невизначеності існувати не може. Почав зникати на кілька ночей поспіль, хоча осінь була вже пізня й кусала холодним, вологим туманом.

Якось він повернувся в товаристві двох підозрілих типів, які навіть не зняли з голів широких капелюхів, хоча в корчмі панували задуха й жарота. Сам Шеля мав на собі довгий чорний плащ до землі, пообшиваний торочками на жидівський штиб. Приблизно в той самий час кудись зник Мехес Плюм, якого називали Маймонідесом. Маймонідес був мешугене, тобто вар’ят, і жив із роз’їзної торгівлі Талмудами. Казали тоді, що Якуб убив Маймонідеса, а бандити, які товаришили йому, були чортами, бо ж відомо, що кожен жид носить із собою по два чи три таких, схованих у бороді, під шапкою або в пейсах.

Розсудливіші або менш п’яні відмахувалися від тої бридні погордливим пирханням. Відомо, що з продажу Талмудів або казок не проживеш, а Плюм здох, мабуть, від нужди й голоду, або пси його з’їли, бо пси на кістки дуже ласі, ну а Маймонідес був — сама шкіра й кістки. Але інші знали своє.

Якось так на Всіх Святих почав теж Якуб учащати до Рузі Ходорової. Власне кажучи, це Рузя перша до нього внадилася, але де це бачено, аби баба бігала до хлопа. А особлива баба поважна й заміжня.

Спершу Рузя не дуже Якубові подобалася. Баба як баба. З трохи квадратною мордою, трохи завеликою дупою, з міцними руками з короткими пальцями. Але одного вечора побачив він, як Рузя п’є горілку — не як баба, дрібними ковточками, але одразу, одним ковтком, як хлоп, і як сміється при цьому, а голос мала хрипкий і низький. Навіть дрож пройняв Якуба, хоч це й не він пив ту горілку, а Рузя.

Як там з ними було, різне розказують. Але ще до того, як дикі гуси відлетіли на південь, почав Шеля заходити до Ходорів на обіди та на вечері, і Рузя вертілася біля нього більше, ніж навколо власного хлопа, Мацея. Гість є гість, казала, і цьому вже ніхто заперечити не міг, а найменше Ходор, аби не здаватися грубіяном.

Мацей, ще кілька років тому сильний і люб’язний, останніми роками почав недомагати, швидко втомлювався, а в легенях у нього свистіло, наче завелося там стадо мишей. Кашляв при цьому й хрипів, як старий дід, аж сором брав перед людьми. Весь дім і трійко дітей опинилися в Рузі на голові. Ну а оскільки була вона в тому віці, коли в баб любовні соки починають збуджувати кров у жилах — не надто стара, але й не надто молода, — то багато хто замислювався, чи хирлявий Ходор дає собі раду, щоб як слід її задовольнити.

Хтось бачив, як Якуб просиджує у Рузі до вечора, а часом начебто й до ранку. Казали в селі, що Мацей спить на запічку, а Якуб гріє ліжко Рузі, щоб не мерзла осінніми ночами, і все це на очах дітей — просто Содом і Гоморра. Так казали, але чого тільки люди не скажуть, бо ліжко сусіда завжди цікавіше від власного — таким чином тлумачили це більш розсудливі. Однак виявилося, що розсудливіші не мають рації, бо після Нового року Рузя вигнала чоловіка геть. Хоча й тут невідомо до кінця, що тут правда, а що вигадка.

Важливо те, що Ходора знайшли в годині дороги від села. Був він штивний, як камінь, і чорний від інею. Із собою мав торбу, а в ній чисту сорочку, пару онуч, пів хлібини й порожню пляшку з-під паленки. І всі звідкись знали, що то Рузя його вигнала, хоча він міг і звар’ювати або піти на Помірки, відчуваючи себе тягарем через своє слабке здоров’я. Але всі й без того все знали.

Невдовзі почали називати Рузю дружиною Якуба, Шельовою. Ксьондз Юрчак з Гори Преображення жахливо обурювався таким блудом і вергав громи на Шелів з амвона. Але справа ксьондза — вергати громи, а справа вірних — ксьондза не слухати, хоч би й випадково той мав рацію.

Якуб зайняв місце Ходора й робив те, що й він, тобто нічого. Всім хатнім господарством, як і раніше, займалася Рузя. Схоже, жінки люблять гарних чоловіків, які нічого не роблять і нічого не вміють. І так жилося їм солодко й мило аж до теплих весняних днів, коли починають облітати кульбаби.

Ще зимою Шеля почав тікати від Рузі й зникати на цілі дні. Вона навіть докоряла йому:

— Чого ж ти так вештаєшся? Погано тобі вдома? На баби ходиш?

А він відповідав:

— Заткни писок, суко.

І робив їй потім дуже гидкі речі, деякі приємні, деякі неприємні, і часом залишалися після того синці, а часом ні. А Рузі подобалося, що він такий котяра, такий, як рись, що ходить власними стежками й не належить нікому, навіть їй. І завжди прала йому сорочку й ретельно прасувала, щоб добре виглядав, коли піде на курви.

Бо то була добра дружина, та Рузя, хоч і нешлюбна.

Повідають також, що тієї зими Якуб Шеля ходив на розбій або на баби, а найімовірніше, на одне й на друге, і що товаришили йому два напрочуд дивні приятелі. Але все це порожні балачки, бо були то ніякі не розбійники, а чорти.

Іноді підходили до двору в Седлиськах і довго його розглядали. Двір як двір, але Якубу він здавався дивно чужим і мертвим. Зникли кудись плющ і виноград, зникли квіти, які недавно цвіли наввипередки одні з одними й росли на кожній п’яді маєтку, як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах.

— Зараз зима, — вередував товстий Амазарак. — Зимою ж ніщо не росте. Персефона сходить до підземного світу.

Якуб крутив головою. Він добре пам’ятав, що минулого року дім квітнув усю зиму. Тигрові лілії росли з комодів і креденсів, а бібліотечні полиці згиналися від винограду й інших фруктів, м’ясистих і продовгуватих, дещо схожих на жіночі груди. Але тоді там була Мальва. Він добре пам’ятав, хоча пам’ять робила йому різні вибрики, й часом він справді вірив, що все життя був тільки хамом, комірник на службі у жида. Мальву, однак, пам’ятав виразно, бо Мальви забути не можна.

Зникла не тільки вона. Ніде не було видно також пана седлиського двору, того парвеню, який посмів прикидатися Вікторином Богушем. Той начебто виїхав на води.

Частіше, ніж до двору, Якуб заглядав, однак, до Слави.

А так, до тієї самої Слави. Не так легко спалити відьму, вогонь не кожного хоче прийняти. А пустельниця жила тепер у глибині карпатської пущі, де тільки вовки й ведмеді, а також ті люди, яких провадять чорти.

Протягом довгої зими жінка навчала Якуба павучим дорогам. Павук-бо у своїй терплячості є одним із найчудовіших створінь у світі.

— Павук? — бурчить Якуб, почувши ці слова з вуст пустельниці. — Ти, мабуть, глузуєш. Павук чудовий? Дурниці!

І гупає по столі олов’яним кухлем, намагаючись роздушити кошлатого кімнатного павука на товстих ніжках зі світло-сірим візерунком на спині, який нагадує церковний хрест. Павук, до цього часу нерухомий і ніби отупілий, блискавично шмигає зі столу й зникає в темряві поза межами розгойданого пломеня свічі.

— Дай мені силу орла! — реве Шеля.

— Твої батьки й діди були орлами, — спокійно відповідає Слава. Пасмо світлого волосся затуляє половину її обличчя, але жінка навіть не намагається його відгорнути. Відьму спалити не так легко, але вогонь — це вогонь, а тіло — це тіло, і на щоці й скроні пустельниці видніють фіолетові знаки опіків. — Але ваш орел посивів, старий він і безпомічний. Молоді орли й чорні ворони шарпають його тіло, і так то все й залишиться.

— Не назавжди, — зауважує Азарадель, схований у темряві й невидимий. — Ти не знаєш, що буде з Польщею через двісті років.

— Він до того часу не доживе. Ані його діти, — каже Слава. — А павук кращий від старого орла.

Якуб відпиває з кухля, непереконаний.

— Підніми свічку вище, — каже Слава.

І Шеля піднімає. А коли пломінь освітлює стелю й кути, то здається, що тіні рухаються і живуть власним життям. Бо це не тіні, а павуки, сотні й сотні. Тонконогі павуки-сінокосці, такі делікатні, що їх майже немає; войовничі домові павуки в павутинні з пилу й бруду, що нагадує стару вату; і пузаті чорні ткачі, що живуть переважно в пивницях, ніби повільні й сонні, але здатні, коли треба, цілим стадом напасти й повалити значно більшу жертву; а також інші, які не мають назви. Існують нерухомо, як неживі, наче мають жити вічно й не мусять нікуди квапитися. Тільки нечисленні рухаються без будь-якої мети, але цей рух більше має в собі від сну або від колихання підводних рослин, ніж від справжнього руху. А обіч, у кутках, замотані в павутиння, сидять два знайомі чорти, сидять і шкірять зуби в посмішці. Павук, блискучий, як гнойова муха, вліз до однієї дірки в носі Амазарака й виліз із другої.

— Павук терплячий. Павук безжальний, — наспівує Слава під носом. — Павук прямує до мети. Не шукає оплесків. Не буває пихатим. Не озирається на інших. Весь час шукає свого. Не охоплює його гнів, але поганого він не забуває.

Голос пустельниці тихий, монотонний. Молитва-закляття ходить по кімнаті. Павуки без руху залишаються, де й були; мають перед собою весь час світу. Повітря важке від їхнього очікування, і важко ним дихати.

— Не розчаровується від несправедливості, але радіє своїй прихованій силі. Усе витерпить, усе витримає. На себе самого покладає надії. Таким є павук.

Слава замовкає. Якуб уважно в неї вдивляється.

— Чому ти хочеш мені допомагати? — запитує нарешті. — Ані відьми, ані дияволи не допомагають отак просто, від щирого серця.

— Може, й ми маємо свою мету? — посміхається пустельниця.

— Шеля злодій, — сичить Азарадель, вчепившись за стелю і звисаючи головою вниз, наче нетопир. — Ми ненавидимо його навіки.

— Амазарак і Азарадель схожі на тебе. Обоє твердять, що Якуб Шеля, який зараз зветься Вікторином Богушем, вкрав те, що належало їм.

— Я нічого, курва, не стверджую. Так було, — цідить крізь зуби Якуб. — А ти, відьмо?

— А мені подобається ота чорна злість у тобі.

Якуб нічого не відповідає, бо його щось вабить до Слави. Може, то чорти, а може, зовсім ні. Шеля і пустельниця міряються поглядами, як коти, аж у її очах він помічає щось, чого досі не бачив ані у жодної сільської дівки, ані у жодної шляхетної пані.

— Чому ж чорти не відберуть того, що їхнє? Для чого їм потрібна поміч слабкої людини?

— Чорт не може завдати людині кривди, хіба що та сама погодиться на це. Не в країнах, освітлюваних сонцем і місяцем. Міг би це зробити під землею, в країні померлих і в інших похмурих підсвітах, якими правлять цвіль і хробаччя. Та й то не завжди, бо коли людина висповідана і має ласку від Бога, то жодні темні сили не можуть торкнутися її, ніколи й ніде, якщо вона сама на це не погодиться, — пояснює Слава. — Такими є чортівські закони від самого початку часів. А якби який наважився ці закони порушити, перестане існувати. А перестати існувати — це не тільки не бути. Начебто на Русі є монастирі й храми, де монахи вчаться не бути, але це не те. Кожна обдарована душею річ, від каменя до людини, навіть коли закінчить своє життя, залишає після себе сліди. Врешті-решт, протягом якогось часу це життя відбивалося у світі. Але перестати існувати — це не існувати взагалі й ніколи, це знищити всі сліди того, що ти колись був. Занеіснувати — це зробити так, ніби тебе ніколи не було і ти нічого не вчинив. — Слава перервалася на хвильку, щоб перевести подих. — Я знала одного пустельника, якого вигнали з монастиря на сході. Він казав, що коли світ остаточно заплутається й ускладниться, коли нічого вже на ньому не буде, крім павуків і павучих сітей, знову прийде Бог і всіх нас занеіснує. І це й буде спасіння.

— Ти віриш у це? — запитує Якуб.

Жінка знизує плечима.

— То був мрук і лихий чоловік, — відповідає, наче це усе пояснює.

— Тобто чорти не скривдять того вискочня, хіба що моїми руками. Чому ти не навчиш мене, як бути ведмедем чи вовком, якщо я не можу бути орлом? Чому розказуєш мені про якихось довбаних павуків?

— Укус одного павука — це нічого. Сім укусів павука — це укус оси. Коли тебе вкусять сім ос — то це так, ніби тебе вжалив шершень. Сім укусів шершня вбивають хлопа. Нічого помножити на сім, помножити на сім, помножити на сім — і виходить смерть.

І Якуб знову дивиться на безліч павуків, що сплять під стелею, нерухомих, як сплячі рицарі з казки. Павуків, які тільки чекають на те, щоб хтось їх розбудив.

Повідають, що тієї зими Якуб у постаті павука пізнавав речі, сховані під землею. Він бачив померлих, які чекали приходу месії. Бачив сплячі зародки рослин, замкнені у твердих шкаралупах, які чекали весни. Бачив змій різних форм і розмірів, які чекали кінця часів, коли прокинеться їхній Король. Бо під землею усе є чеканням.

Якось він дійшов до великої хащі коренів, таких переплутаних, що навіть у павучій постаті він насилу знаходив дорогу серед кореневищ. Лиш по тривалім часі зрозумів, що це ніякі не корені, а волосся, волосся довге й позбавлене кольору. Він знав це волосся. Знав його з обох попередніх життів — того, справжнього, і того, фальшивого. Його неможливо було забути.

Там, у країні темряви, Якуб зустрів нарешті Мальву. Вона спала сном таким глибоким, що він, власне кажучи, не відрізнявся від смерті. Груди її не тривожив навіть найлегший подих, і зовсім не відчувалося пульсування крові під шкірою. Якуб павучими ніжками пробігся туди й сюди по її оголеному тілу, брудному від вологої землі. Нічого. Вона навіть не здригнулася.

Він багато разів спускався до Мальви. Кожного разу заставав її в іншій позі. То згорнеться клубочком, як кошеня. А то з руками, підкладеними під щоку. А то знов з одним коліном, підтягнутим високо під підборіддя, а друга нога випростана й витягнута далеко назад. Вона не померла, лиш спала. Він довго приглядався до неї і вдихав її землистий запах.

Коли на Віслоці з тріском скресла крига, а в горах з’явилися крокуси, Якуб спустився до Мальви, але її місце було порожнім. Вона покинула країну темряви.

Повідають, що літом наступного року Якуб Шеля побив і пограбував тарновського старосту Йозефа Брейнля, після чого став його великим приятелем.

Брейнль був чехом, мав близько сорока років, усе своє життя присвятив службі кайзеру і, як кажуть, належав до найздібніших службовців. Найбільше у світі любив нічого не робити, що дуже допомагало йому в праці. Дозволяв панувати панам, жидувати жидам і хаміти хамам на противагу своєму попередникові, Георгу Ешеріху, який, бувши австрійцем, усюди намагався запровадити німецький ordnung. Брейнль же знав, що Галілея завжди була брудною глухоманню і брудною глухоманню залишиться навіки-віків, амінь, і не слід пхатися до неї з лапами, бо можна самому запаскудитися.

Ну, тож пан староста дбав про чистоту рук і справи округу віддавав на відкуп нижчим чинам. Останнім часом, наприклад, постійно надходили скарги такого собі хлопа — як же його звали, Gottinhimmeldonnerscheissewetter, чи не Schella? Той самий Schella писав, що пани Богуші в Седлиськах і Смажовій стягають із хлопів податок за збирання ягід, грибів і кмину як готівкою, так і натурою, що суперечить едикту кайзера, бо ще в минулому сторіччі кайзер Йосиф II дозволив збирати задарма всі ці лісові дарунки, навіть на панських землях. Мабуть, здурів той Schella. Чи він собі думає, що Брейнль не має нічого іншого до роботи, як займатися кмином?

Трохи злий, що йому морочать дупу, вибрався пан Брейнль на верхову прогулянку над Дунаєць. Супроводжували його троє слуг, мадярів, таких грізних, що аж гей, що не знали жодної мови, крім власної, яка нагадувала Йозефу щось середнє між шелестінням листя і гавкотом псів. Брейнль наказав їм триматися на відстані кількох десятків кроків — настільки далеко, щоб не перешкоджати йому в роздумах, і настільки близько, щоб у разі чого швидко впакувати кулю в голову польському провокаторові, якби такий трапився.

Аби дещо підсолодити собі вигляд огидних мадярських пик, Йозеф узяв із собою також Касперка Меркля. Касперек, гарненький ефеб із пшеничним волоссям, умів грати на скрипці, флейті й різних плебейських інструментах, таких як дримба чи сопілка, і чудово декламував потішні анакреонтики. Веселий і балакучий, Касперек, як кажуть, мав ще й інші таланти, про які говорили виключно пошепки й ніколи при дамах доброго походження. Відомо, однак, що високопосадовці мають свої закони й привілеї, а беручи до уваги витівки такого собі графа Захер-Мазоха, то пан Брейнль був досить-таки цнотливим.

Того літнього дня від самого ранку відчувалося наближення грози. На березі Дунайця волога задуха гнила серед верб і дзижчала мухами. Важко було дихати, і Касперек весь час мусив охолоджувати пана Йозефа японським віялом. Староста наказав хлопцеві розстелити коц у тіні верб і налити собі токайського для охолоди, але вино тільки посилило роздратованість і відчуття жароти, а мухи й комарі тим охочіше обсідали Брейнля, що вабив їх запах трунку, який виходив потом.

Раптом дивний дрож пробіг надрічною лукою, дивний, як гуркіт грози, тільки підземної. Верби затремтіли, качки на старорічищі сполошилися з кахканням.

— Гей, ви! Негайно припинити! — вереснув Брейнль у бік мадярів. Пан староста страждав від газів, з чого найманці любили насміхатися.

Мадяри переглянулися, зареготали, але один вибачливо розвів руки, наче говорячи: це не ми.

— Не ви? Не ви? Знаю я вас, шельми! Чекайте, повернемося до Тарнова, то дрючками вам ці витівки з голів повибиваю!

Від гніву Брейнль і справді напердів, могутньо й славно, як то він міг, але ніхто цього не помітив, бо підземний грім прокотився ще раз, від чого вода взялася брижами в старому рукаві Дунайця. Волосся на широкій шиї старости стало дибом.

І раптом земля посеред луки завирувала, здулася зеленим пагорбом, який одразу луснув і розсипався великим кротовищем біля самих ніг мадярів. Чоловіки захиталися і з криком попадали до глибокої ями. Троє хлопів, зарізяки, яких мало, а верещали, мов ті баби, наче їх живцем щось пожирало. Верещав також Касперек Меркль, бо й під ним розверзлася раптом кротова діра, і пан Брейнль теж верещав, хоч якраз біля нього ніяких дір не було. Тим часом земля на вершині кротовища затремтіла, і вилізла з неї потвора, товста, жаб’яча і грудкувата. Трьома стрибками наблизилася до Йозефа й смердюче клацнула пашекою.

Пан Брейнль розплакався й наробив у штани, а коли потвора штрикнула його рогами в опасистий живіт, він беркицьнувся на спину, дриґаючи ногами й руками, як перевернутий голічерева жук. Однак перш ніж потвора змогла його пожерти, з верб вискочив якийсь чоловік, пикою схожий на хама, хоча в жидівському халаті, й тарахнув палицею потвору по голові раз і другий, аж хрупнуло. Потвора розлючено плюнула, але селянин ухилився, і замість нього вона обхаркала пана Брейнля.

Хам у халаті віддухопелив ще потвору палицею по нирках, по попереку й по заду. Потвора загарчала й зарилася в землю швидше від капустянки, яку ще називають вовчком, і тільки її й бачили.

— Спасителю! — Йозеф, який весь тремтів, підповз до ніг таємничого прибульця. — Визволителю! Забери мене звідси… золотом засиплю…

— Ну, золото золотом, але справу кмину могли б, пане старосто, дещо швидше розглянути.

— Кмину? — Брейнль зробив міну ще дурнуватішу, ніж до цього.

— Кмину, кмину. — Хлоп у халаті допоміг Касперкові вибратися з розритої ями. Чеський хлопець зашварготів щось по-німецькому, видно, навіть за таких обставин не хотів паскудити своїх гарних губ жодною плебейською мовою. — Того кмину, що його Вікторин Богуш обклали податком, хоча це заборонено кодексом кайзера від вісімдесят шостого року. А згадайте ще й інші зловживання, яких допустилися Богуш і які описані в окремих листах. На які досі немає відповіді.

Староста не сказав, що не має звички хамам на листи відповідати. Він так трусився, що жодна думка не могла затриматися в його голові. Коли таємничий хлоп пішов допомогти мадярам вибратися на поверхню, Йозеф виблював у комишах, вертаючи весь свій кислий страх. Це допомогло йому трохи заспокоїтися і прояснило в голові.

На небо виповзли хмари, темні й розпухлі. Загриміло. Але вже не під землею, а звичайно, як збирається на грозу з блискавками й рясним дощем.

— Я знаю затишну корчму неподалік. Здалеку від дороги, але пиво варять добре і подають непоганий суп із галушками, — сказав хам, витираючи брудні від землі руки.

Мадяри, які нібито й слова по-польському не розуміли, пожвавилися й охоче покивали вусатими головами. Брейнль, однак, зволікав, у голові в нього товклися розповіді про розбійників, які зваблюють подорожніх до віддалених шинків і там перерізають їм горлянки. Аби виграти час, він наказав одному з угорців віддати штани, бо його власні були обісрані.

— Чи ж здоровий, мій старосто? Блідо так виглядаєш[14]. — Хам паскудно скривився, а службовець здригнувся, чуючи цю цитату з вуст темного хлопа. Випадковість, заспокоїв він себе. Кивнув мадярам.

— Веди, хаме.

Коли дісталися до корчми, лилося й блискало, аж верби гнулися до землі й плакали дощем. Кнайпа стояла в селі Пух і носила приємну назву «Алілуя». Господар був вихрестом і, як усі вихрести, звався Новак.

Брейнль і Шеля розмовляли допізна, і ніхто до пуття не знає, про що саме. Тільки мадяри й Касперек Меркль сиділи настільки близько, щоб їх чути. Мадяри не знали, однак, людської мови, а Меркль, як то чех, розумів лише по-німецькому. Коли вони закінчили і Брейнль залишив корчму, обоє були вже добре напідпитку, бо пиво справді подавали чудове.

Корчма вже майже спорожніла, і навіть орендар не помітив, як з-поміж тіней у кутку з’явилися були дві постаті. Якби хтось придивився до них уважніше, помітив би роги, що росли з їхніх голів.

— Ну, нарешті, — буркнув Амазарак, сягнув по Якубів кухоль і вихилив його одним духом. — Я вже думав, що він ніколи не піде.

— Про що ви розмовляли? — запитав Азарадель.

— Про кмин.

— Про кмин! То це для цього я тобі, для цього, як кріт, землю рию, іншим чортам на посміховисько, для цього удари незаслужено збираю, щоб ти міг про кмин побалакати? — Амазарак весь обплювався.

— Про той кмин, який ти сам оподаткував, як ще був паном? — докинув Азарадель.

Якуб Шеля нічого не відповів. Сягнув тільки по скибку хліба і від коричневої скоринки відколупав нігтем чорне зеренце — якраз кмин. Крутив його хвильку в пальцях, а потім роздушив брудними нігтями.

— Ходімо, — сказав. — Ніч уже пізня.

Повідають, що найстарішим відомим людям почуттям є любов, або радість, або внутрішній спокій, або подив, бо ці почуття мала спізнати перша людина в Раю. Але й без того кожен знає, що найстарішим і найпервиннішим почуттям є страх.

Боятися — найлегше, і цю істину переказали нам наші предки: маленькі, боязкі створіння, що тремтіли перед великими гадами в прадавні часи, коли у світі панував Зміїний Король. І хоча декотрі з людей називають себе панами, королями, кайзерами і ученими, та все одно у своїй найглибшій глибині залишаються маленькими, заляканими звірятками, які нервово принюхуються в пошуках слідів змії.

Так само й Вікторин Богуш боявся, коли однієї ночі пролунав стук у вікно його кімнати в криницькому пансіонаті. Ще більше він злякався, коли побачив, що стукає чорний півень.

— Кукуріку, вставай! Вертайся додому, ледацюго, бо коїться зло!

Вікторин знав цього когута з попереднього життя, того життя, про яке дуже прагнув забути й кожен спогад про яке сповнював його неспокоєм. Він хотів проігнорувати стук, але півень ставав щоразу настирливішим і піяв, хоча ледь минула північ. Лаючись стиха, Богуш прочинив нарешті вікно, а прибулець ускочив досередини, згорнувся клубочком перед каміном і, накрившись пухнастим хвостом, задоволено замурчав.

— Ну, що сталося? Говори!

— Скажи, щоб принесли молока. Придалася б і крапелька чогось шляхетнішого. Дорога за мною далека, я хочу їсти й пити.

Вікторин знав, що сперечатися із Замазурою марно. Котисько заговорив лише тоді, коли наївся, запив усе вином і старанно вилизав своє хутро.

— Почалося, — сказав, і цього Вікторинові вистачило.

Замазура розповів, як Якуб Шеля, шабес-гой, нахлібник і, як кажуть, розбійник, був викликаний до двору в Седлиськах за відмову від панщини. Прибув зухвалий і в підозрілій компанії — зі старим Любасом із Кам’яниці, який начебто ще недавно на розбій ходив, із Ксенієм Раком, руснаком з одного села, назви якого Замазура не міг пригадати, з прищавим підлітком із вузькими очима без вій, якого називав сином, і ще двома типами, одним товстим, другим худим, які мали вигляд звичайних хамів, але як глянути збоку, то можна було помітити на їхніх головах роги.

На поміщицький двір в’їхали не абияк, але — розумієш — верхи, на конях, як пани; один тільки Рак приїхав на волі з двома шрамами на лівому боці, але Рак завжди був диваком. Наглядач Михаїл, побачивши це, почервонів, як буряк: здавалося, що йому соки вухами бризнуть. Бо це все були коні з Богушевої стайні.

Михаїл почав лаятися курвами, запитувати, що це має значити, конокради довбані. А Шеля на те, що то його коні й що він прибув по решту свого.

Твоїми будуть канчуки на спині, каже на те наглядач, і ну ж на зухвальців, бо легко дратувався. Прибігли зразу інші дворові слуги — і давай, зчепилися всі разом одні з одними, аж кістки тріщали. Один тільки Якуб стояв збоку, дивився на те все і сміявся.

Рейвах зчинився, як на жидівському ярмарку, і хто тільки був у домі, вискочив надвір, аби побачити, що діється. Виїхали навіть пан Станіслав Богуш на своєму кріслі на коліщатках. І тоді Шеля підійшов до вельможного пана, зупинився напроти й запитав:

— Впізнаєш мене?

А пан Станіслав на це почервоніли, зблідли, знову почервоніли, наче їх мав шляк трафити, а тоді й справді якось дивно затрусилися, одне око налилося кров’ю — і нічого вже не сказали, і до сьогодні ледь що кілька слів вимовити можуть, не тільки говорять з натугою і малорозбірливо, але навіть поворушити жодним членом не могли, тільки лівою рукою ледве-ледве.

Якуб і його бандити поїхали тоді непокараними, бо хто міг, кинувся рятувати вельможного пана Станіслава. Один тільки Михаїл прикликав кількох хлопів і вирушив кіньми за розбійниками. Кричав, що він цього разу Шелю дістане, хоч би мав і другу ногу втратити, і обзивав його при цьому так мерзенно, що в такому вишуканому місці не годиться й повторювати. Зрештою, я кіт дуже вразливий і хамства не переношу.

— Відколи це ти так запанів, Замазуро? — обурився Вікторин. Котяра неприязно подивився на нього.

— Дивно це звучить у твоїх вустах.

— Кажи краще, що далі.

— Власне кажучи, нічого далі. Михаїл повернувся вранці. З ногою, щоправда, цілою, але зате сивенький, як голубок. І сам. Решта слуг зникла, ніби під землю провалилася. Зовсім як взимку кілька років тому, коли під час коляди бескидники вирізали дворових.

— Що із Шелею? — Вікторин ставав щораз неспокійнішим.

— Із Шелею? Про батька не запитуєш, лиш про того хама? — лицемірно здивувався Замазура. — Шеля через кілька днів повернувся до Смажової, до баби. Має вже третю, бо двох поховав. Живе при дворі пана Нікодема, бо з Шелі не найгірший стельмах. Дітей має кілька, але найбільше часу Якуб проводить із найстаршим Сташком. Той Сташек не є насправді Шеліним сином, а лиш пасинком, по першій бабі, Рузі Ходоровій. Бридкий і без вій, як гад. Але добралися, бо один такий самий бандит, як і другий. У Смажовій і околичних селах їх шанують усі селяни, відколи Шеля виграв проти тебе процес у старости Брейнля.

— Проти мене? Процес?

— Ну! Про кмин.

— Який ще кмин? Кажи, котяро, бо зараз я лусну!

— Ну, не про сам кмин, а про податок. Не тільки на кмин, зрештою, а на ягоди, гриби й горіхи. І про те, що ти його багато років незаконно стягав, щоб хлопів гнобити.

— Я стягав?

— Ти ж тепер Вікторин Богуш, — холодно сказав котяра. — А Богуш податок стягав, хоча кайзер заборонив це ще в минулому сторіччі.

— Чому ніхто мені про це досі слова не сказав?!

— А для чого? Дохід від того податку майже ніякий, хоча не для одного безземельного хама то, мабуть, не було аж так мало. Не хотів тобі, мабуть, уповноважений голову морочити. Усі знають, що ти тут мінеральні води разом із тим диваком Дітлем вивчаєш. Ну, і Лоза не хотів зав’язувати ближче знайомство з вербовою гілкою, особливо коли віє гірський вітер.

— Але я не про те. Чому ніхто мені не сказав, що податок незаконний?

— Законний, незаконний… Чим був би двір, якби все по закону робилося? Хоч би й сам кайзер наказав ліквідувати панщину, то двори на те чхати хотіли.

— Зараз до Лози напишу, щоб усі незаконні повинності ліквідував.

— Пиши, пиши. Накажи йому хоч би й хлопів розкріпачити. Дізнаються Седлиськи і Смажова, як ти перед Шелею своїми оксамитними штанами трясеш. — Замазура узявся вилизувати зад. Вилизавшись ретельно й з усіх боків, накрився хвостом і заснув.

Вікторин Богуш вдивлявся у вогонь, який тріщав у каміні. Сидів так дуже довго, бо невідомо коли настав світанок. Сіро-блакитне світло витягало з темряви меблі й речі, безпечні й знайомі. Шафа, чеський годинник із зозулькою, секретер, де він писав листи до Нікодема, а на ньому стоси книжок, позичених у Дітля, спокійних, нудних книжок про геологію і мінеральні води. Замазури не було — ані в котячому вигляді, ані у вигляді півня, ані в жодному іншому.

У світлі дня пан Богуш вирішив зробити те, що зазвичай роблять люди, коли на обрії їхнього життя з’являється загроза зміни, наче грозова хмара: вирішив не робити нічого. І дуже сумлінно не робив нічого протягом кількох наступних років.

Повідають, що того дня яскраво світило сонце, пахнув бузок, а в кронах тополь співали дрозди. Травень.

Сташек Шеля саме рубав дрова, коли під хату під’їхали дворові. Кількох він знав, то були хлоп’яги, старші від нього на кілька років, рослі й охочі до бійки нероби зі Смажової, Седлиськ, Кам’яниці й решти Богушевих володінь. І кульгавий Михаїл з ними. Наглядач напер на хлопця гнідим конем, аж Сташек мусив відступити. Дворовий якийсь час міряв поглядом молодого Шелю й жував тютюн.

— Коней не маємо, — сказав Сташек так зухвало, як тільки міг, хоча кістляві коліна стукали в нього одне об одне.

— Іди по батька, — коротко кинув Михаїл.

— Батька немає. — Сташек не спускав з нього своїх вузьких, вічно напухлих очей.

Він боявся, звісно, що боявся — минулого року на його очах Михаїл замордував палицею наймита, який недостатньо жваво брався до роботи; замордував холоднокровно, без злості. Але Якуба теж боявся, бо в Якубі дрімало щось страшніше, ніж десяток Михаїлів; ну, і Якуб жив у згоді з чортами, а крім того був його батьком. Названим, певна річ, але батько — то батько.

— Я не питаю, гівнюче, чи батько дома, чи срома. Я кажу тобі, щоб ти по нього пішов, — сказав наглядач дуже спокійно.

— Що ти мені сина страшиш? — Якуб Шеля вийшов із хати, поправляючи штани, бо якраз скінчив грати свою жінку. — Мене спробуй налякати.

— Пан тебе гарно запрошують. До себе.

Якуб глянув у бік смажовського двору. Останні роки він жив тут при Никодемі Богуші як його стельмах, і взамін за цю роботу пан Нікодем подарували йому для проживання один із чотирикутників, тобто квадратних будиночків, де мешкала найближча дворова служба.

— Скажи панові Нікодему, що ті колеса до екіпажа будуть готові найпізніше післязавтра. Мастило мусить висохнути, — Шеля вказав підборіддям в керунку майстерні.

Михаїл який час пережовував у роті тютюн. А тоді нарешті сказав:

— Не до смажовського двору тебе кличуть. До Седлиськ підеш. Вельможний пан дідич Вікторин із санаторію повернулися. І бажають тебе бачити. Чимшвидше. І навіть вже.

Тож вирушили. Слуги на конях, Шеля пішки. Всю дорогу до Седлиськ не озвався ані словом, хоча парубки його зачіпали. Парно було й спекотно, тож давали Якубу вино, змішане з оцтом, але він не хотів пити. Сташек Шеля йшов за ними оддалік, а Михаїл вдавав, що не помічає його.

До Седлиськ дісталися, як була найбільша спека. Навіть самотня груша й лопухи під плотом неначе скулились, аби тільки уникнути безжального сонця.

Вельможний пан Вікторин Богуш чекали в кабінеті, в прохолоді дому, що пахнув старим деревом. До приміщення входили з великих сіней. Кімната мала два вузькі вікна зі східного боку й тому ніколи не нагрівалася. Якуб Шеля увійшов всередину, як уві сні; Михаїл одразу за ним.

Книжок стало більше від часу, коли Якуб урядував тут кілька років тому. Видно, цей новий Вікторин належав до тих безнадійних диваків, які не тільки купують книжки, а ще й марнують життя на їх читання. Зовсім як Нікодем Богуш. Нікодема Шеля зневажав, ще коли сам був Вікторином; але Нікодема зневажали всі Богуші, навіть його батько.

Вікторин Богуш, пан молодий молодістю трохи вже зужитою, трохи вже роздобрілий і блискучий, як залишене на сонці масло, озвався перший.

— Сідай, — і показав Шелі на крісло.

Шеля залишився стояти. Вікторин зітхнув і посунув у бік хлопа скляний глек з водою, в якій плавали гілочки м’яти. Запах тієї м’яти виповнював увесь кабінет.

— Випий. Дорога зі Смажової втомлює в таку спеку.

Шеля відхаркнув і плюнув у глек. Михаїл ворухнувся в кутку, але Вікторин заспокоїв його жестом.

— Не хочеш, то не пий.

Довго міряли один одного поглядами. Справді довго.

— Ти знаєш, і я знаю, — знову почав Богуш. — Крім нас, ніхто не знає і ніхто цьому не повірить, навіть ксьондз на сповіді.

— Мені не треба, щоб мені вірили, — буркнув Шеля. — І сповідатися не маю в чому. Віддай те, що моє. Віддай мені моє життя, хаме.

— Вельможний пане, так не можна. Дозвольте набити морду цьому псові, щоб не гавкав.

— Заспокойся, Михаїле. — Вельможний пан знову звернувся до Шелі. — Я тебе не для того покликав, щоб ти на мене гарчав. Для гарчання я маю більше причин, ніж ти, бо ти гнобив мене все життя. І Старого Мишку конем тягнув, аж він помер від того. А Мишка був мені як батько.

Якуб Шеля лише знизав плечима.

— Ну, це все давно було, — продовжував Вікторин. — Так давно, що й не пам’ятаю, кого з нас це могло стосуватися. Плутаються у мене твої спогади з моїми. Але не для того наказав я тебе привести, щоб тобі цим дорікати, ні. Я покликав тебе, аби сказати, що я тобі пробачаю.

Здавалося, що в Шелі кров зараз бухне з обличчя.

— Мені пробачаєш? — тихо запитав він. — Ти мені пробачаєш, скурвий сину?! — ревнув він, скільки повітря було в легенях, і скочив уперед, понад столом, просто на Вікторина.

Михаїл був швидший. Раз-два вхопив Шелю за комір і за ремінь у кольорових штанах, а з сіней вискочили дворові слуги й ну тягти хама надвір. Мусили його тримати вп’ятьох, бо брикався й ревів, ніби віл у жидівській різниці.

На подвір’ї Михаїл почав пригощати Якуба ударами палицею; Вікторин скулився, бо від самого лиш спогаду в нього заболіла спина. Невідомо, скільки було тих ударів, але напевно більше, ніж передбачені кайзером двадцять п’ять. Пан Богуш уже мав намір втрутитися, але ні; нехай хам має, не для того його вельможний пан запрошують сюди й пробачення пропонують, аби той кидався на них, як скажений пес, і кусав.

Злий лиш був Вікторин, що не встиг про Мальву запитати. Але так собі все задумав, що запитає про неї лишень тоді, коли вони з Шелею помиряться і запанує між ними бодай якась згода. Усі ті змії, чари, серця — це вже інша епоха, час заклять минув, настає час здорового глузду, час того, що ближче до землі, як казав Йозеф Дітль. Але хоч час і плинув, все одно не хотілося, щоб поблякнув у ньому спогад про дівчину з безбарвним волоссям, за якою маки й волошки йшли, наче вірна армія. А цей Шеля таки мусив щось знати, бо ж Мальва жила в домі, коли він ще не був Якубом, а лиш Богушем. А Вікторин думав, що не може вже Шелі на ній залежати, якщо за останні вісім років узяв собі три жінки.

Вісім років! Стільки часу…

Вікторин Богуш узяв під пахву кілька книжок і вийшов у сад. Шеля, побитий і з закривавленою спиною, лежав у пилюці подвір’я, а дворові поливали його водою, щоб опритомнів.

— Закувати його на три дні в колодки, — кинув вельможний пан Михаїлові. — Їсти не давати, лиш пити. Нехай хам замислиться і одне з другим на майбутнє продумає.

Сам же пішов на край садиби й сів на кам’яній лавці під жасмином. Цього разу приніс із собою не тільки праці Кюв’є і Ламарка з геології і природознавства, але й старі природничі трактати Мальбранша і Лістера. Складав латинські слова поволі й наполегливо; хоча минуло вже кілька років, латина й далі давалася йому важко, а Нікодем відмовлявся допомагати в перекладі праць учених вісімнадцятого сторіччя, які вірили виключно скельцю й оку. На настійливе прохання Вікторина переклав тільки обширні фрагменти «П’ятирічного плавання на кораблі „Бігль”», і то тільки тому, що трохи нагадували пригодницький роман. Вікторин постійно забував прізвище автора, неважливе, зрештою, бо книжка виявилася не надто цікавою і розповідала головним чином про зябликів. Панові Богушу часом здавалося, що він може заглядати в майбутнє — і своє, і науки. Бачив, що й цю книжку, і англійського природознавця вкриє невдовзі патина забуття, і років через двадцять ніхто вже не пам’ятатиме ні праці, ні вченого. З цієї-бо книжки не виникала жодна струнка думка, жоден правильний роздум щодо світу й законів, які діють у ньому.

Зовсім інакше у Кюв’є, в його працях про допотопних гадів. Вікторин продирався крізь латинські трактати, як крізь зарослий бур’янами сад, виткі зарості незрозумілих речень спутували йому ноги й змушували обривати їх думками на місці — але він все одно вперто йшов уперед, передчуваючи глибини. Його захоплювали змальовувані французьким ученим образи світу, яким століття тому правили гади, змії і дракони. Ті гади мусили, однак, вимерти, щоб дати місце для остаточного Божого задуму, яким є людина; проте земля приховувала їхні кістки, і їх можна було видобути, якщо тільки знати, де копати.

Тож Вікторин замислювався, чи вчені докопаються колись до Зміїного Короля або до підземного світу й країни померлих. Хоча, можливо, це не ті простори, до яких можна так просто докопатися; може, треба спершу відбути подорож у собі, аби мати змогу зійти до пекла. Бо будь-який дурень може піднятися на Олімп у далекій Греції, в бусурманській державі, але не кожен знайде там богів. Таким чином, можуть існувати одна біля одної країна науки й країна міфу, не перешкоджаючи одна одній і помічаючи одна одну тільки для того, щоб мати змогу насміхатися одна з одної. Ця думка про гармонійне існування двох суперечливих істин наповнила розум Вікторина спокоєм і принесла йому справжнє задоволення.

Урешті-решт він схилився над проєктом курорту, який планував відкрити у своїх володіннях. Адже мінеральних джерел у Бескиді — скільки завгодно. Спадало йому на думку маленьке сільце біля Емауса, що звалося Лятошин. Тут можна побудувати курортний дім, там — готелі й пансіонати, а там, де віки тому начебто височіло капище прадавніх богів — перунів і сварогів, — стоятиме бювет із садом в англійському стилі. В Емаусі є залізнична станція, гарна, поросла виноградом, а дорога з Емауса до Лятошина хороша, з видом на річку. Тож варто організувати там спеціальні екіпажі для перевезення курортників. Не тільки він, Вікторин, скористає на тому, але й кожен міщанин і кожен селянин, який хотітиме працювати.

Пан Богуш посунувся глибше в тінь жасмину, бо спека давила й причавлювала до землі. Білі квіти пообвисали й навіть не хотіли в цій спеці пахнути. Одні тільки бджоли невтомно літали від квітки до квітки. О, якби тільки хами були хоч наполовину такими роботящими, як ті бджоли. Вся пиха Шелі береться з того, що раніше він не мусив працювати, а зараз мусить, так.

Пополудні, коли жар дещо спав, Вікторин пішов подивитися, як виконали його наказ. Шеля справді був закутий в колодки, очманілий від спеки. Проте ніхто з дворових ані з хамів, що приходили до двору, не знущався з нього. Ба можна було навіть сказати, що ставляться до нього з якоюсь дивною повагою. Пана Богуша це чомусь злило. Він покрутив головою над тупою ненавистю хлопа, над його кусанням руки, простягнутої для замирення. Хам.

Ця ненависть гнітила, однак, пана Вікторина, і коли на початку червня приїхала рекрутська комісія, Богуш вписав Шелю в призовний список. Було-бо прийнято, що саме двір визначає хлопів, які мають іти до війська.

— Немолодий той Шеля, — зауважив обер-лейтенант, чех із прізвищем, що складалося начебто з одних тільки приголосних, які неможливо ані вимовити, ані запам’ятати.

— Але придатний, — коротко відповів пан Богуш.

Обер-лейтенант підкрутив вуса й поблажливо посміхнувся.

— Він завдає вам клопоту, цей хам.

— Наш клопіт, наша справа. Ви хотіли список? Ось список.

— А хіба я щось кажу? Служба у війську Його імператорської величності самому дияволу роги би спиляла.

Вікторин ледь помітно зітхнув. Йому навіть не було шкода скриньки чудової сербської ракїї, яку він подарував офіцерові, аби його добре налаштувати. Невелика ціна за те, щоб позбутися Шелі й мати чотирнадцять років спокою. Бо саме стільки тривала служба. І все ж Богуш вибрався з комісією до Смажової, аби за всім припильнувати.

Якуба застали на лавці перед хатою. Він курив люльку з вербового дерева й відпочивав у тіні. Відколи повернувся з колодок, розмовляв трохи нескладно, правий бік обличчя в нього обвис, внаслідок чого він дещо нагадував англійського бульдога; мусила в нього від спеки урватися якась жилка абощо. Побачивши наближення військових, діти Шелі розбіглися, як перепілки; один тільки Сташек залишився. Коли стало ясно, що військові не до іншої хати їдуть, а до його власної, на додаток у товаристві Вікторина Богуша, Якуб шепнув щось синові на вухо й зник за рогом хати.

— Якуб Шеля тут живе? — запитав обер-лейтенант. Виглядав він браво, хвацько і дуже зловісно.

— Батько зайняті, — відповів Сташек. Голос у нього тремтів, але очей він не опустив.

Вікторин Богуш не зміг цього стерпіти.

— Зайняті?! — гримнув він. — Я тому негідникові дам заняття на чотирнадцять років! До війська піде, навчать його нарешті, де його місце!

— До дупи, а не до війська, вельможний пане. — Якуб Шеля, блідий, вийшов з-за рогу. Кинув на землю закривавлену сокиру й важко сперся на стіну. В бік комісії простяг праву руку, замотану брудною ганчіркою. Матерія швидко просякала кров’ю, а на руці бракувало двох пальців, вказівного й середнього. — Я добре знаю, де моє місце. А твоє, вельможний пане?

Військові подивилися один на одного, бліді, майже як Якуб, бо це були офіцери доброго походження, незвиклі до вигляду крові. Обер-лейтенант прокашлявся.

— Калік ми не беремо. Кайзеру каліки не потрібні. Візьмемо хлопця. Мав бути Шеля, буде Шеля…

— Він ще замолодий, йому ледь-що п’ятнадцятий рік іде… — простогнав Якуб і міцніше затиснув пов’язку, бо кров починала вже текти цівкою крізь ганчірку.

— Замолодий, застарий. Scheisse. А до війська нема кому йти, — розізлився німець. — Буде мене, zum Teufel, каліка повчати. Треба було про сина думати, коли собі пальці рубав.

Якуб цього вже не чув, бо зомлів. Чеський лейтенант намагався привести його до тями ударом шпіцрутена по обличчю, але Шеля лежав, як упав. Сташек, хоч недурний і відважний понад свій вік, був, однак, все ще дитиною, і коли його солдати повели за собою, він голосно розплакався. Лейтенант і його почастував шпіцрутеном.

Дружина Шелі була на той час з дому Нев’яровська, вдова по старому Мацею Шидлоському. Начебто замолоду недобре поводилася; так кажуть, але це було давно. Може, зрештою, кажуть так, бо була гарна. Але це теж було давно.

Сальця затягла Якуба в кімнату, обмила кукси, які все ще кривавили, і міцно перев’язала рану свіжою полотняною корпією. Обв’язала долоню аж вище зап’ястя, щоб зупинити доплив крові. Якуб щось напівпритомно бурмотів, тож поцілувала його вкрите потом чоло і відгорнула злипле волосся. Засоромилася сама себе, бо Шеля ніколи не дозволяв їй такої чулості.

А потім впала на коліна перед образом Найсвятішого Серця Ісусового і що було сил почала дякувати за те, що забрали до війська Сташка, цього розбійника й бандита, а крім того ще й не її сина, якого, однак, мусила терпіти в хаті з огляду на Якуба.

Отак це було з Якубовими пальцями.

Повідають, що Якуб Шеля мав великий успіху бабів. І нічого дивного, бо баба дурна й завжди воліє такого хлопа, що має її за ніщо.

Кілька днів після того, як Сташка забрали до війська, Якуб мовчить. Їсть, п’є, дозволяє дружині змінювати пов’язки. Але не говорить нічого. Блукає поглядом по стелі, по святих образах, повішених Сальцею, бо Сальця в останні роки любила проводити час на колінах. Байдуже дивиться Якуб на купку своїх дітей, імена яких у нього плутаються. Сташка йому шкода. Він один Шелі справді подобається. Може, навіть любить його. Що дивно, бо це ж не його кревний син. Змарнують його в тому війську. Загине десь на війні або стане після служби жебраком у якійсь Ілірії, в Трансильванії чи куди там його доля закине. Здихати буде під плотом, як якийсь Лазар, а пси лизатимуть його виразки.

Проростають ті думки в голові, спершу холодні й не справляють враження, але невдовзі розходяться по всьому тілу Якуба, з кожною хвилиною більші, як кола на воді, стискають серце і шарпають за жили й нерви. Нестерпно.

— Чом ти нічого не говориш? — запитує Шельова, витираючи чоловікові піт з чола, бо той знову має гарячку.

— А що маю говорити?

Покірна, собача турбота дружини тільки дратує Якуба.

— Ти, мабуть, тішишся, що Сташка забрали, — каже їй нарешті.

— Краще його, ніж тебе.

— Шкода хлопчину.

— Може, йому це військо зовсім на зле не вийде. Принаймні розбійником не виросте.

— Як я?

— Ти вже зрідка ходиш. У святого Антонія Падуанського вимолила. Від загублених речей.

— Я нічого не загубив.

— Себе, старий, загубив.

Якуб погордливо пирхає.

— Дурна ти. А на розбій як схочу, то піду.

Але мусив минути тиждень, перш ніж став почуватися настільки добре, аби вирушити далі, ніж до вбиральні. І пішов не на розбій, хоча так усім спершу здавалося. Пішов у світ.

Гризло його сумління через Сташка. Тож рушив насамперед до Тарнова, до старости Брейнля, свого приятеля Брейнля, але той тільки руками розвів. Якби йшлося про те, щоб зробити на злість польським панам, осмішити їх або зашкодити якимось чином — то, звичайно, поміг би, неба би прихилив Шелі. Ба навіть готовий був би Брейнль заплатити жменю флоринів за кожну шляхетську голову, аби тільки трапився добрий привід, щоб її стяти. Але опиратися рішенню рекрутської комісії — це стати проти цілої урядової машини Монархії, того неуявленного Левіафана, бо службовці — то його кістки, а військо — м’язи. Бо й справді каже кайзер: що ви зробили одному з тих службовців моїх найменших, те ви мені зробили. Бо кістки кістками, а тіло тілом — але серцем усієї Монархії є не хто інший, як власне кайзер. І так як не можуть окремі члени тіла жити між собою в ненависті, так ніхто не може — ані пан, ані хам, ані німець, чех чи поляк — ставити під сумнів авторитет державних служб.

— Ех, балачки, пане Брейнлю, — знудившись, сказав Якуб. — Не хочете допомогти, то так прямо й скажіть.

Тож Брейнль, трохи ображений, підкинув йому думку, що, згідно із законами імперії, кожен хам має право на скасування рішення двору. А оскільки саме двір визначає призовників, то й відправка Сташка до війська є начебто рішенням двору.

— А до кого я маю звернутися? Може, до губернатора у Львові?

— Саме так. До губернатора.

— До губернатора. А чому не до самого кайзера в Шенбрунні?

— Не глузуй. Я добра для тебе хочу, ти про це знаєш. Що я можу, те зроблю. Тому дістанеш рекомендаційний лист від мене, бо без цього ніхто тебе до губернатора навіть не допустить, бо ти хам, смердиш і щось недобре в очах маєш. Але добре було б, якби ти на Богушів якийсь донос зробив. Що вас у селі гноблять, надмірну панщину накладають, що сервітути, що навіть отой кмин дурнуватий. Щось вигадаєш. Аби не було так, що тільки з приватною справою прийшов.

— Оті флорини за шляхетські голови… Ви це серйозно, пане Брейнлю?

Мордатий староста лиш усміхнувся й приступив до написання листа.

— Постав тут хрестик.

Якуб Шеля розписався ім’ям і прізвищем. Із закарлючкою.

— Ну-ну. Не перестаєш мене дивувати, Шелю. Де ти вчився писати?

— Тут є ще й інші прізвища, пане Брейнлю.

— Бо лист від імені цілої громади. Постав біля них хрестики. Недобре б виглядало, якби всі хами зі Смажової були годні читати й писати.

Якуб неохоче поставив хрестики біля прізвищ сусідів.

Ось так виправив пан староста Шелю до Львова з листом і з гаманцем дзвінких монет, не надто маленьким і не надто великим. Якраз таким, у якому могли б поміститися заощадження всього життя звичайного хлопа.

З Тарнова до Львова світ неблизький. Пішки міг би йти Якуб так довго, що й до копання картоплі не встиг би. Тож вирішив відбути частину дороги колією, проте не хотів сідати в потяг у Тарнові, аби не дратувати цікавих очей. Рушив тоді на схід, до залізничної станції в містечку Емаус.

Дорога вела сосновими духмяними лісами й зарослими пижмом пустищами. Села, вбогі й скулені, розкидані були негусто й ніби випадково. Могло здатися, що привіяв їх сюди східний вітер, а коли повіє знову, покотяться вони далі у світи.

Якуб уникав сіл. Нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів розмовляти. Під дерев’яним розп’яттям на роздоріжжі вийняв шматок хліба, горщичок смальцю й ріпу. Мовчки жував, приглядаючись до скорботного Господайсуса. Господьісус втупився у Шелю шпарками нерівних, по-татарському розкосих очей. І так дивилися один на одного, як у приказці: Куба і Бог.

— Що ти так, курва, витріщаєшся? — буркнув Якуб. Так воно буває у стосунках Бога й людини, що саме людина зазвичай має озватися першою.

— Я завжди витріщаюся.

— То відвернися. А хліба не дам, бо мало маю. У мене довга дорога попереду, та ще й вернутися треба.

— Я ж не прошу. А кожен колосок пшениці й так виріс з моєї волі. Як ти міг би мене нагодувати або відмовити мені в їжі?

— Теревені. Так то можеш моїй старій патякати. З моєї важкої праці цей хліб. Тебе я в жнива не бачив.

Господь Ісус легенько всміхнувся. Його стурбоване бридке обличчя стало від тієї усмішки ще бридкішим.

— Я можу тобі допомогти, Вікторине.

Якуб Шеля мимоволі здригнувся. Він уже відвикнув називати себе цим іменем. Стільки часу. Нервово облизав вуста.

— Віддаси мені моє життя? Мого Сташка? Мій двір, мої села, все?

— Це не твоє. Це тільки позичене.

У чоловікові аж заклекотало, злість піднялася вгору, як молоко, що кипить, або як печія в стравоході. Вдарив кулаком у це стурбоване й бридке обличчя, аж Господь Ісус упав з каплички на піщану землю. Шеля поправив копняком по нирці. Хоча й дерев’яний, але мусив Господь Ісус відчути, бо глухо застогнав. Якуб тоді копнув його в другий бік.

— З тобою не варто домовлятися, з тобою навіть дискутувати не варто. Від чортів більше користі. — Чоловік плюнув Господу Ісусу в лице. — Ти лиш казатимеш мені покірно приймати те, чого приймати не можна. Ех, пердлюй ти, Господи Боже, і щоб я тебе більше не бачив. А двір я сам собі поверну.

Повідають, що Галілею найкраще видно з вікна потяга. Залізниця веде майже зовсім прямо, наче відміряна німецькою лінійкою або летом журавля. Тому залізниці байдуже, чи прямує вона лісом, цілиною чи селом, не вередує, не вибирає дороги через самі лиш міста і гарні куточки. Ні, вона йде прямо тією голою, голодною землею, безсоромно відкриваючи злиденність хат і полів, що родять головно каміння.

Худі, брудні діти шпурляють у потяг гноєм, бо старші сказали їм, що колією приїде Антихрист із цілою армією жидів. Голіція і Глодомерія, так сміються багаті пани й гарні дами в оббитих оксамитом і шкірою купе. Дикість, шановні панове, дикість. Навіть у Святому Письмі сказано: що може бути доброго з Галілеї?

Повідають також, що Галілею найкраще оглядати о тій годині, коли сонце заходить за небокрай, але його світло ще лягає на узгір’я і долини річок, мед із попелом, як колір з-поза світу. Зі сходу надходить спокійне небуття й милосердно поглинає землю. Село за селом, містечко за містечком — усе повертається в темряву, з якої століття тому з’явилося. І як у прадавні часи над водами лунав голос Пана, так зараз над брудним блиском вечора лине спів дрозда. Коли настане кінець часів, увесь світ нагадуватиме Галілею. Втомлений, брудний, виглядатиме ночі, як беззубий стариган на порозі хати.

Саме так бачить Галілею Якуб, коли висовується з маленького вікна вагона третього класу. Вслухаючись у монотонний стукіт коліс, він втягає у легені дим і липку сажу. Потяг несе його на схід, аж до Перемишля.

У Перемишлі кінчаються колії залізниці, і там також кінчається світ. Сталева лінія рейок скріплює західну Галілею, як штивна дуга, від Кракова до Перемишля, залишаючи східну свобідною і вільною. Ці межі відчуваються в атмосфері міста, в галасі якого змішуються польська і руська мови, німецька і єврейська, чеська і вірменська.

Справжня Вавилонська вежа.

Якуб не звертає на це уваги. Прямує далі на схід.

Дорогам східної Галілеї вірити не можна. Ведуть нізвідки в нікуди, і найширший тракт може розгалузитися серед полів на менші доріжки, що провадять до чиїхось садиб або взагалі нікуди, а битий гостинець перетворюється на вузьку лісову просіку, яка губиться в папоротях. Нечисленні дороговкази обписані знаками, що нагадують дитячі карлючки, а багато з них погубили покажчики. У цій дивній країні Якуб швидко навчається не зважати на дороги. Мандрує в той бік, де сходить сонце. Львів — це велике місто, і Шеля сподівається, що не проґавить його.

У дорозі він харчується вишнями й достигаючими яблуками, ще дещо кислими, але шкірка з темними плямками наростів уже починає рудішати. Місцеві годують його пшеничним хлібом, солодшим, ніж найбіліша булка; такий хліб годився б і на столі самого кайзера. Частують його також кришталево чистою горілкою і роблять усе це охоче, не чекаючи, що Якуб щось їм заплатить чи відпрацює. Часом підвозять його возом до села чи найближчого містечка. Запитувані про Львів, показують лиш кудись на схід. Далеко.

Ця доброзичливість видається Шелі спочатку трохи підозрілою, особливо тому, що виглядає на підшиту приниженістю. Один із руських хлопів каже йому так:

— Бог дав мову панів і мову хамів.

І Якуб розуміє, що все зводиться до слова. Тому, хоч і розуміє мову русинів і в разі потреби може нею послуговуватися, він до самого Львова не вимовив ані слова іншою мовою, ніж польська. Хоч одягнений у єврейський халат, накинутий на хлопську свитку, він поводить себе як пан і озивається виключно мовою панів. Тоді його трактують як пана.

Русини, прості й гостинні, породжують у ньому почуття холодної вищості, яке відчуває чоловік, що спостерігає за роботою мурашок. Бо хоча й можна захоплюватись мурашками за винахідливість і відданість своєму мурашнику, але життя мурашки нічого не значить і ніхто з мурашкою на життя не поміняється. І тому пан ніколи по-справжньому не охаміє, а хам не буде паном, і тих нещасних русинів навіки чекає доля невільників, доля мурашок, бо самі себе на цю долю прирекли, визнавши свою мову мовою слуг, амінь.

Однак не може надивуватися, що ще бувши паном, тобто справжнім собою, він не помічав різниці між хамством із західної Галілеї і русинами. У великих містах не раз подейкували, що русини — це окрема нація, створено навіть спеціальну назву — «українці», бо населяли вони переважно Україну. Проте різні речі розповідали у великих містах, у Краковах і Львовах, і різні моди приходили звідти, зазвичай кумедні або дурні, або одне й друге відразу, і галілейська шляхта мало звертала на них уваги. Тим паче, що про «українців» говорили переважно лоялісти, а в провінції кожен знав, що тих «українців» вигадала собі Австрія на злість справжнім полякам. Кожен поляк чудово знав, що хам — це хам, незалежно від того, по який бік Сяну живе, і що розмови про якусь українську національність — це перебільшення і спроба зруйнування Речі Посполитої зсередини. Що, руські хами говорять трохи інакше? А хто ж би переймався тим, що і як говорять хами?

Зараз, однак, Якуб помічає цю різницю. Не тільки в мові, не тільки в їжі й не тільки в тому, що по селах стоять не костели з гострими вежами, а церкви з куполами, схожими на жіночі груди. Ні, ця різниця корениться десь глибше, десь в околицях серця, так глибоко, що її не видно, хоч вона виразно відчутна. Шеля бачить це, але знає, що ці русини чи там українці — це все ще лишень діти, а дітям потрібен батько, і ніколи їм не спаде на думку, що могли б бути кимось іншим, ніж були завжди, тобто підданими Речі Посполитої.

До Львова дістається Шеля на святого Германа, але саме місто помічає вже трьома днями раніше. Львів виростає серед зелених узгір’їв, наче багатобарвна вечірня хмара. Здається, що це не справжнє місто, що подібно до тієї хмари зараз розвіється, і не залишиться від нього нічого, крім спогадів. Золоті бані незчисленних церков і палаців блищать так, що треба відвести погляд, і неможливо дивитися на них надто довго, як не можна дивитися просто на сонце. Такі міста начебто бачать часом у пустелі, але вони зникають, якщо підійти надто близько, і залишаються від них тільки пісок, каміння й скорпіони.

Львів, однак, не зникає. Навпаки, з кожним днем і з кожною годиною стає все реальнішим. Уже видно дванадцять брам, зроблених з перлів, а також мур із дванадцятьма фундаментами з коштовних каменів. Виглядає це так, наче до міста можна дістатися будь-якою дорогою з будь-якого закутка світу.

Якуб входить у Львів через одну із західних брам. Бронзові леви біля воріт проводжають його недовірливими поглядами. Шелі не подобаються ці погляди. Леви знають його серце, а Якуб не бажає, аби в його серце будь-хто заглядав. І хоча почувається так, наче стає до причастя з нечистим сумлінням, до міста входить з опущеними очима, не дивлячись на бронзових стражів.

Дорога до палацу губернатора веде вгору, в’ється крутими поворотами то праворуч, то ліворуч. Шеля минає будинки з білого каменю, з пеларгоніями, що виливаються з вікон. Запах квітів свербить у носі й щипає очі. Минає церкви й мечеті, бані блищать у блиску полудня, зсередини храмів долинають співи й плинуть пряні запахи кадил. Минає обсаджені платанами алеї, якими йдуть тлуми людей: деякі чоловіки у лляних піджаках і капелюхах, інші в довгих шатах, з тюрбанами або тюбетейками на головах, а всі жінки — як різнокольорові метелики, русалки й пажі, одна гарніша від другої, і навіть старі мають у собі блиск молодості. Тут і там павучим кроком прослизають чорні євреї і продають трояндову воду, бо день спекотний і збирається на грозу.

Якуб з’їдає щось необтяжливе в чайхані в тінистому завулку. Хрусткі плескачики з турецького гороху заїдає порізаним скибочками сирим буряком і запиває чаєм із самовара; чай міцний, солодкий, а в склянці плаває срібляста галузка шавлії. Ніби нічого, а по тілу розходиться чудова ситість. Смаглявий чайханщик запрошує гостей просто з вулиці, погукуючи, як степовий птах: чай, чай, чай.

Петляючи вуличками, завулками й тісними проходами, Шеля пробує дістатися до палацу. Місто плутає йому дороги. Пасаж, який хвилину тому вів догори, раптом виводить його на сходи, які ведуть круто вниз. А широка вулиця закінчується високим муром, або веде до чийогось саду, або на площу, на яку ніхто, мабуть, віддавна не заглядав, бо з-поміж бруку пробивається трава й дика морква. Над Львовом повисла найспекотніша година, від спеки пульсують скроні, і всі створіння шукають схованки; одні лиш павуки, скорпіони й змії гріються на кам’яних мурах.

Якуб, однак, впертий і врешті-решт дістається туди, куди хотів. Палац губернатора має дев’ять мінаретів різної висоти, до нього ведуть широкі сходи, над дверима три різьблені ворони — герб Галілеї, а вхід знову стережуть леви, не з бронзи, а із золота.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Так він каже й показує запечатаного листа. Леви мовчать, але Якуб не відступає.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Але леви навіть не здригнуться. Якуб терпляче чекає. Сонце суне по небу, і спека стає меншою. Перед вечором Шеля пробує ще раз.

— Я Якуб Шеля, хам. Прийшов з доносом на мого пана, Вікторина Богуша, який є негідником і шахраєм.

Не дочекавшись відповіді, Якуб проводить літню ніч у нічліжці для бідняків. Стоїть вона на одній із площ і не має даху ані навіть стін; це просто шмат товстого полотна, розтягнутий на чотирьох дерев’яних жердинах. Між цими жердинами натягнуто мотузи, а на них, перевішені, як брудні лахи, сплять бідняки. Платять за це пів крейцера, а за другу половину можуть дістати склянку чаю з маслом і сіллю, а також ковдру на спину; ночами-бо від пустелі тягне холодним вітром.

Наступного дня Якуб повертається під палац губернатора. Трикратно домагається прийому, але леви знову мовчать.

Коли Шеля раннім пополуднем іде пошукати якусь недорогу чайхану, в садочку, повному мальв, зустрічає дівчину. Дівчина розвішує прання й щохвилини зникає між білими простирадлами. А Якуб приглядається до її волосся, позбавленого кольору, наче східне сонце випалило з нього всі кольори, і роздумує: вона це чи не вона?

Дівчина, побачивши, що її розглядає чужий, дражнить його — з’являється то з одного, то з другого боку, зриває мальву, встромляє її у волосся й ніби не звертає на Якуба уваги, анітрохи. Але Якуб Шеля не дурний і не шмаркач, він знає, що дівчина за ним спостерігає. Бо він, хоч і не наймолодший і без пальців, має в собі чоловічу красу й чоловічу силу, а це дівчатам завжди подобається.

— Я бачив тебе взимку, — озивається першим. — Ти спала глибоко під землею.

— Зараз уже літо, — відповідає дівчина. Ніби на Якуба не дивиться, а однак дивиться.

— Я повернуся сюди по тебе, поїдеш зі мною. Маю у себе двір, ти будеш там господинею. Лиш-но Богуша позбудуся.

Дівчина, Мальва чи не Мальва, сміється. Бо чоловіки різні речі кажуть, а дівчата вірять, бо дурні. Вона, однак, не дурна, бо говорить:

— Повернешся верхи і з почетом, то поговоримо.

— Повернуся.

На третій день Якуб знову йде під палац і трикратно домагається прийому. Вже готовий іти геть, коли один із левів неспішно моргає, махає хвостом уліво і вправо й нарешті озивається глибоким гучним голосом:

— Увійди, Якубе Шеле. Губернатор чекає.

Оббитий килимами коридор веде в кабінет, де за столом із темного дерева сидить сповнений гідності ерцгерцог Есте. Гарні бакенбарди, високе чоло, можна б сказати, сам кайзер. Обіч, на розкладному стільці, сидить граф фон Захер-Мазох, комісар таємної поліції. Комісар одягнений у простий поліцейський мундир, має добродушне обличчя й лисинку на тімені, і зовсім, ну, зовсім не вгадаєш по ньому тих непристойностей, яких він припускався замолоду з віденськими розпусницями і які описав у романі такому гучному, що його прізвище послужило для створення назви певного статевого збочення.

Ерцгерцог і граф доброзичливо усміхаються, а над ними, на величезному стінному портреті, ще доброзичливіше усміхається кайзер. Справжня Свята Трійця, з кайзером як Богом Отцем, губернатором Есте як Сином Божим і комісаром Захер-Мазохом як Святим Духом.

Якуб подає губернаторові лист від Брейнля, і коли ерцгерцог Есте читає його вголос, з Шеліних грудей виходить скарга. Скарга на панів, на панщину, на голод, на несправедливі покарання наглядачами, на надто дорогу горілку, єдину втіху для хамів, якій цілі села моляться щосуботи. Скаржиться також Шеля від власного, Якубового, імені на те, що забрали до війська його улюбленого сина, Сташка, хоча він ще не мав потрібної кількості років.

І від тих скарг і тієї туги губернатора проймає милосердя, а на портреті кайзера чудесним чином з’являються криваві сльози. Ерцгерцог підводиться, бере Якуба за скроні й цілує по-батьківському в чоло.

— Сину мій, — каже. — Я ніколи не припускав, що аж такі речі можуть діятися в Галілеї! Даю тобі слово, що поки рік добіжить кінця, твій син повернеться додому.

— А з отим Богушем і рештою поляків треба чимшвидше навести порядок, — зауважує граф фон Захер-Мазох. — Мріють вони про заворушення й повстання, такі, як були в Росії. Полякам сняться по ночах криваві битви й чудові поразки, заслання й муки, бо це такий дивний народ. Планують, бачите, підняти повстання в Кракові. У Кракові! Краків для революції не надається, Краків старий, бачив у своєму житті надто багато, і більше йому не хочеться. Зрештою, сила кайзера є такою, що як стане батальйоном на другому березі Вісли, як вгатить з гармат, то ці повстанці навіть з міста вийти не встигнуть. Добре буде, як зуміють дійти до Підгір’я, поки їх кайзер не розжене, як перепілок. Правду я кажу?

— Звичайно, правду. Але я простий хам з Галілеї і на політиці не знаюся. — Якуб низько й облудно кланяється. — Мені лиш про те йдеться, аби Богуша позбутися, бо це, перепрошую вельможних панів, справжній шмат скурвисина. І щоб мій Сташек цілим вернувся з війська. Нічого я більше не хочу.

— Син повернеться. Я слово дав, а слово цісарського губернатора — то не пух, — каже Есте.

— Але щоб позбутися Богуша й решти польських панів, то кайзеру мусить допомогти вірний народ, — додає Захер-Мазох.

— Народ, може би, й поміг, але народ двору боїться.

— Нехай не боїться. А ти, Якубе, слухай уважно й повтори в селі, що я тобі скажу.

Потім комісар і губернатор довго пояснюють щось Шелі, а кайзер на картині слухає й притакує, часом тільки наморщить чоло, пошкребе себе по бакенбардах або випне гарну габсбурзьку губу. Під кінець ерцгерцог вручає Шелі два листи — один тарновському старості Брейнлю, другий — для хлопів з володінь Богушів, для публічного прочитання. Обидва старанно перев’язує стрічечкою, замість сургучу використавши сльози самого кайзера. А щоб Якуб не мусив блукати по бездоріжжях Галілеї, губернатор замість коня дає йому одного зі своїх левів.

Перед виходом частує ще Шелю міцним солодким чаєм із дрібкою м’яти, шавлії і товченого кореандру. Від чаю в голові шумить, як після доброї горілки, тільки значно приємніше.

Отож Якуб покидає губернаторський палац верхи на леві. Їде неспішним кроком вулицями міста, дивлячись згори на охоплений жахом натовп міщан, паломників і подорожніх. Звір також мусить непогано розважатися, бо то клацне пащею, то лясне лапою, то рикне, аж тріскають шиби у вікнах і падають незакріплені черепички.

Перш ніж зовсім покинути місто, Шеля під’їжджає під дім дівчини з волоссям кольору води. Вона якраз поливає мальви в маленькому садочку. Коли вона бачить Якуба і на кому він верхи, бляшана лійка випадає їй з рук.

— Ось я й повернувся, — говорить Якуб. — Поїдеш тепер зі мною.

Повідають, що Якуб Шеля вертався верхи на леві, наче вождь-переможець, хоча усією армією, яку він вів за собою, була дівчина з безбарвним волоссям. Проте іноді краще мати дівчину, ніж армію.

Лев, який гарчав, породжував тривогу в усій Галілеї, хоча від природи був лагідної вдачі й охоче лягав спати в товаристві ягнят, не чинячи їм найменшої шкоди. Тому Якуб і Мальва — бо так Шеля називав дівчину, а їй було все одно — подорожували переважно горами й порослими пижмом луками, щоб не лякати людей. Лишень кілька разів, на прохання Мальви, вискакували галопом на середину села або містечка; лев гарчав, Шеля кричав, баби верещали й тікали, задираючи спідниці, євреї губили ярмулки, кури літали вище від голубів, решта приплоду тікала з іржанням, кувіканням, муканням, беканням, меканням, нявканням і гавкотом. Мальва голосно сміялася. Заради такого сміху варто робити певні речі.

Подібний переполох викликав Якуб у Тарнові, де передав лист від губернатора старості Брейнлю, що спітнів від страху, побачивши лева; і в корчмі Абрама Тінтенфаса в Кам’яниці, куди він зайшов напитися й похвалитися перед хамами новою дівчиною, бо справжній хлоп мусить мати гарну дівчину, таку, якої б йому інші заздрили; і в Богушевім домі в Седлиськах, який він об’їхав галопом на звірові, що гарчав; ну, і в Смажовій.

— Побійся Бога! Чи ти, старий, геть здурів? — Сальця Шельова взялася під боки, побачивши чоловіка, що сидів без сідла у лева на спині. — Роботи по пахви, а цей мовчки зникає, нема його і нема, лишень по жнивах вертається.

— Уже скоро зовсім не муситиму робити, — відповів Якуб, зістрибуючи на землю й подаючи руку Мальві.

— А що це ти за шльондру притягнув?

— Зважай на слова, стара.

— Я стара, а вона шмаркачка. Мені можна.

— Це Мальва. Буде з нами жити.

Сальця відкрила рота, аби щось сказати. Але не сказала, бо що тут скажеш. Відвернулася й пішла в хату. Тільки плечі опустила.

Невдовзі пішли чутки по Смажовій і околичних селах, що вельможні пани готують повстання, криваве і безжальне. Що поляки не тільки хочуть підняти руку на Його Милість кайзера, але й на улюблених підданих монархії — хлопів. Потечуть ріки хамської крові, потечуть Віслока й Віслок, потечуть Ропа і Дунаєць. Але спершу хочуть пани остаточно хамів уярмити накладанням нових тягарів, панщин і зобов’язань. А розпочнеться все тим, що піднімуть двори ціни на горілку. Так, горілку, яка є єдиною радістю хамського життя, єдиною його підтримкою. Отакі речі кнують на панських дворах.

Головним джерелом чуток був, ясна річ, дім Шелів. Бо відколи Якуб повернувся зі Львова, то став однією з найзначніших осіб в околиці. А Тінтенфас начебто навіть скаржився поміщику, що хами, замість у кнайпі, просиджують у хаті Якуба.

— Буде з того якесь нещастя, — сказала одного дня Сальця.

— Ой, не каркай, бабо. — Шеля вибрався з ліжка й примружив очі від блиску дня.

Доходив полудень. Похмілля гуділо у нього в голові. Минулого дня політична дискусія затяглася допізна; Якуб любив такі дискусії, бо політика — це радість панів, радість усіх справжніх поляків. Чоловік потягнувся й посмикав білу цицьку Мальви, яка, як завжди, спала голою. Дівчина замурчала крізь сон, і Якуб став почуватися трохи краще.

— Дай щось попити. Сушить мене, — кинув Якуб дружині, надягаючи штани.

Сальця замішала в горщичку смолисту каву з ячменю й цикорію і налила в горнятко, проціджуючи через ганчірку, аби туди не нападало гущі. Всипала три ложечки цукру, бо Якуб любив солодке.

— Не треба було стільки пити, — пирхнула, подаючи Якубу горнятко.

— Дурна. Важливі справи діються. Треба пити.

— І хамів бунтувати, на двори нацьковувати?

— За кривду має бути розплата. І Богуш заплатить.

Сальця непереконано покрутила головою. Нічого не сказала, але своє знала. Богуші не були лихими панами, хоча хлопів трактували по-шляхетському. Особливо пан Вікторин, який за останні роки злагідніли; хоч вона пам’ятала, як замолоду пану на Седлиськах диявол смолу в крові варив, і багато було з тієї причини нещасть. Але це завдяки Богушам мали Шелі де жити, навіть майстерню стельмаха повністю Якубові справили. Бо сам Якуб, хоча й сильний і гарний хлоп, охоти до господарювання якось не мав, і праця йшла йому не дуже. Нічого б Шелі не мали, якби не Богуші. А Якуб ніби такий розумний, а однак дурний, бо цього не бачить. Добре, що інші хлопи мають більше розуму, бо якби за Якубом пішли, то могла би потекти кров.

Тим часом Мальва, маючи вже досить балаканини Шелів, демонстративно накрила голову подушкою і зарилася глибше в постіль. Відколи Якуб повернувся зі Львова, вона спала з ним у кімнаті. Сальця без слова перебралася в комору разом із дітьми — всіма дітьми Якуба від усіх його попередніх бабів. Діти ж ні в чому не винні, і не треба їх робити нещасними.

— Скажи їй, що, може би, встала й помогла трохи. Вже майже полудень.

— Як схоче, то лиш опівночі встане. Я їй у Львові сказав, що вона тут працювати не буде. Що я її господинею при дворі зроблю.

— Дворі? Якому, старий, дворі?

— Моєму дворі.

Сальці стало смішно, але вона не розсміялася, бо Якуб, коли злий, бив сильно. А вона не хотіла, щоб він бив її на очах у цієї руської курви. Запитала тільки:

— Вона господинею при дворі. А я?

Але Якуб лиш допив каву, поставив брудне горнятко на лавку і вийшов.

Це був день дожинків, і багато чого мало змінитися.

Повідають, що в дожинки веселяться люди.

А дожинки цьогорічні ніхто не забуде.

У корчмі танцювали і пили, сьогодні в корчмі веселились.

Грали сопілки, скрипки й бас. Музика пульсувала у крові, й відчувалося, як вона виходить з тіла через голову, через вуха і всі пори тіла, а разом із музикою виходили труд, спекота й цілоденна кривда, і не залишалося всередині нічого, лиш пустка, ясна й легка. І це було добре.

А горілка чиста й мила, жид у борг дасть, аби пили.

Абрам ставить крейдою на стіні риски: п’ять — і закреслює, п’ять — і закреслює. На риску п’ють усі, бо хто б то стільки грошей носив із собою. Поки вечір добіжить кінця, багато хто вип’є значно більше, ніж треба, і значно більше, ніж можуть собі дозволити, бо за одним келишком легко приходить другий, а за другим — третій. Абрам сумлінно записує. Горілка повернеться до нього якщо не дзвінкими крейцерами, то у вигляді яєць, цибулі, курей, а може, навіть і корови, якщо хтось вип’є достатньо багато. Нема й мови, щоб не заплатив, господа-бо належить дворові, а жид не має кращого приятеля й захисника, ніж польський пан. Важко сказати, що мало б статися, аби всадити клин у дружні стосунки жида і поляка.

Тут кріпак, а там господар, все село в корчмі сьогодні.

Навіть ті, що нечасто в селі бувають, приїхали сьогодні до кнайпи Тінтенфаса. Приїхали не тільки хлопи з родинами, багаті й бідні, але й смолярі, і виробники дьогтю, і кілька розбійників. З’явилася навіть відьма, що недавно переїхала до старого лісу на горі Преображення. Підсіла до двох бескидників, одного товстого й кошлатого, схожого на кабана, а другого — молодого, з майстерно заплетеним ковтуном на голові. Хвильку поговорили, однак недовго, бо товстий пас очима свіже пиво, а той, із ковтуном, дівчат. Відьма на павучий штиб сховалася в кутку, і бачив її тільки той, хто дуже цього хотів. Але хотів мало хто, тільки одна скручена ревматизмом баба і ще дві дівки з набубнявілими животами. Бо майже всі скупчилися біля Якуба Шелі.

В руках Шелі пива жбан, Шеля бавиться, як пан.

То потанцює, то вип’є, то голосно сміється, пригортаючи до себе Мальву. Хлопи дивляться на дівчину з подивом, а на самого Якуба — із заздрістю, бо має він те, чого жоден з них не матиме. Але баби тримаються від нього здаля й перешіптуються: чи чувана це річ — шльондру додому приводити, власній жінці на сором і ганьбу. Злі на своїх чоловіків, що вони так Шелі заздрять. Як заграє музика, Мальва виходить на середину й танцює, а Якуб — іноді — з нею. Бо Якуб має вже свої роки, а Мальва танцює, як осатаніла, до цілковитого знесилення, поки її ноги тримають. Барвиста спідниця вирує, мокре волосся липне до чола. Танцює. Крутяться біля неї інші хлопи, молоді й старі, але кожен не надто довго. Усі знають, що Якуб затовк ціпом наймита Вітека, коли той надто запанібрата повівся з Мальвою. Затовк у білий день, холоднокровно, не зважаючи на те, бачить хтось чи ні. А чого дивуватися? Мальва — це його коханка, а Якуб же як лев. Лев Бескиду, так.

Як оркан, гримить капела. Пийте, хами, ставить Шеля.

Ставить молодим і старим, бідним і багатим, хлопам і бабам. Звідки гроші має, то має. Ходять чутки, що від доброго старости Йозефа Брейнля, бо з ним начебто Якуб живе в близькій приязні. А може, зі Львова, від губернатора. Так, справді, то невідомо. Навіть його жінка, Сальця, не знає, звідки ті грошики. Але важливо, що ставить, що можна задурно пити.

Цокіт копит десь у брам. Хтось гукає: їде пан!

То один, то другий з-поміж селян підводиться і навіть намагається хильцем висковзнути, бо цього року дідич не зібрали ще належності за невідроблену панщину, а належність цю переважно збирали батогами. Упродовж кількох останніх років робив це від імені пана Вікторина його брат Нікодем, який до покарань батогами були не дуже схильні, і все це дійство надзвичайно нудило його. Кінчалося все на трьох ударах або на грошових виплатах, переважно невеликих. Покарання, однак, залишається покаранням, і ніякого нема задоволення збирати удари від наглядача. Тому коли до корчми під’їздить ландо Богушів, майже всі хами вилітають із корчми, ніби крилаті мурашки в липневий день; одні, щоб тихцем чкурнути, інші — щоб підлеститися й, можливо, уникнути побиття. Навіть капела виходить надвір. Вельможний пан Нікодем Богуш, завжди пухкенькі, протягом останніх років розтовстіли до непристойності. Внаслідок цього ледве могли рухатися, а до цього ще додавалися напади ішіасу й подагри. Попри те пан Нікодем шпарко вискакують з карети й допомагають вийти своїй дружині та кількарічній доньці. За дружину взяли собі жінку огрядну, негарну й добру; це й так вже багато, якщо ти книжкова міль. Донечка ж, Софія, нагадує веселу свинку, обвішану стрічечками й шлярочками. Останнім висідають вельможний пан Вікторин. Побачивши його, хами перестають шептатися. Навіть музиканти збилися з ритму і замовкли на половині такту. Багато хто пам’ятає, що означала поява пана Вікторина на дожинках. Начебто більше десяти років були на водах, і щось там у ньому за цей час змінилося, а якось навіть пробачили всі заборгованості; так кажуть, але пам’ять є пам’яттю, і тільки деяким старим людям дарована ласка забування.

Це забава, а не погреб. Грай, музико, грай нам добре!

Так каже Якуб, підходячи до Богушів із горнятками, повними горілки. Знайте, вельможне панство, що хлоп, хоч бідний і голодний, але гонор свій хамський має і навіть панові дідичу горілку поставить. А хіба що? Так каже. Усі дивляться, що зроблять Богуші: і хами, й дворові слуги, і жиди, бо ж ясно видно, що Шеля провокує, що кидає рукавицю. Але пан Вікторин спокійно беруть один кухлик, підносять догори. Зі своєї винокурні п’ю, кажуть, отже, на здоров’я всім. І одним духом усе до дна, і входять до корчми, рівненько, наче не горілку пили, а воду. Музика лунає знову, стогне скрипка, гудуть сопілки, бамкає бас. Але все одно з появою панства псується атмосфера. Наче пиво скисло й засмерділося. Не один хам тривожно чекає, коли панство візьметься до стягання заборгованостей. І чи то правда, що будуть хлопів мордувати. Так надходить смерк, іржавий і хмарний. Починає сіятися дощ.

Вже час суду, набік лави, пан наш добрий і ласкавий.

Хоча бунт і спротив густішають у хлопських душах, але всі виконують наказ наглядача Михаїла і відсувають лавки під стіни, аби звільнити місце посеред кімнати. Бунт і спротив густі, але страх перед паном і наглядачем ще густіший і міцно тримає за горло. Коли все вже готове, Михаїл виходить на середину й справді вичитує по черзі, хто скільки заборгував піших днів, а хто скільки запряжних. Це триває якийсь час. Коли він закінчує, підводяться вельможний пан Вікторин Богуш і кажуть, що бити за кару не будуть, що він будує курорт у Лятошині біля Емауса і що якщо хтось має такі заборгованості, нехай зголоситься до праці на будівництві. А крім того кожному охочому будуть даровані всі добровільні роботи при дворі, і оплату він отримає достойну, а ще тих, хто працює, годуватимуть двічі на день. У кімнаті здіймається гамір — цього ніхто не сподівався. І справді на тих водах щось із паном Вікторином сталося такого доброго, що аж страх.

Шеля в сміх, гучний сміх, Шеля сміється за всіх.

А то добре, а то спритно, каже, дати хлопам те, що вже словом цісарським давно мають обіцяне, а крім того пробувати загнати їх на роботу, одну панщину другою замінити. Якуб киває панові Богдану Винярському, якого пан Богуш вигнав був кілька років тому з двору. Винярський після вигнання став місцевим писарем, тобто приватним службовцем по найму, який укладає листи й менші документи для хлопів, що не вміють читати й писати. Пан Богдан обережно розгортає прикрашений габсбурзьким орлом документ і гучним голосом зачитує, що іменем Його Милості кайзера, а також владою і повагою адміністрації губернатора Галіції і Лодомерії скасовуються всі цьогорічні заборгованості по панщині з огляду на біди, нещастя і неврожаї, які цього року сталися в Галілеї. Особливо застерігаємо селян, аби підбурювачам ніякої віри не давали й не відступалися від кайзера, який є їхнім захисником і другом; що найбільші вороги Монархії, поляк і москаль, разом кнують, як тут у Галілеї підняти повстання, а може, й кров селянську пролити. Підписав ерцгерцог Фердинанд Карл Йозеф Габсбурґ-Есте, з ласки милостиво пануючого кайзера губернатор Галіції і Лодомерії, протектор Буковини, князь Цешина etc. Кімната вибухає гамором. Кожен перекладає собі губернаторські слова в голові. Тобто на цей рік панщина скасована? Панщина скасована! То для чого ми, дурні, ціле літо на панському робили, сінокоси, жнива, а тепер копання? Враз виходять на середину пан Вікторин Богуш, виривають у Винярського папір, пробігають по ньому очима, а потім деруть документ на клаптики, маленькі, малесенькі, підкидають вгору, аби попадали, наче сніг. «Сам ти це, безголовий, написав!» — ревуть Богуш, аж шиби дрижать у вікнах. Це твій почерк, пізнаю, а помилок, яких тут насадив, більше, ніж биків на мадярському пасовиську; папір можеш собі в дупу запхати. Винярський пробує відгавкатись, але пан Вікторин тарахають його кулаком по морді, аж зуби дзенькнули. А потім ще раз, з другого боку. Хай собі Винярський забагато не мудрує.

Ну-же, браття! Ну-же, хами! Досить вже нас батогами!

Якуб Шеля перестрибує через поваленого Винярського і ну гамселити кулаками вельможного пана Вікторина: по голові, по животу, не дарую, скурвисину, не дарую, а що моє, те заберу, тьху. Щось там ще кричить про панську сваволю й про легковаження цісарських законів, але вже кульгавий Михаїл біля нього, вже інші слуги, а з ними жартів немає, блискає холодна зброя, хтось витягає пукалки, трррах, трррах, аж вапно сиплеться зі стелі. Кілька хамів кидається в бучу. Той кричить: «Бий лайдаків!», цей: «За цісаря!», а ще інший вигукує ім’я Боже всує або посилає скурвисинів на погибель. Але хами — це тільки хами, і Михаїл зі своїми прибічниками в три секунди обезвладнюють Шелю й особливо запальних селян. Двоє таємничих розбійників, які товаришили Якубу за столом, кудись зникли; пізніше знайдуться такі, які скажуть, що з корчми вибіг тієї ночі справжнісінький кабан і такий же справжній олень; але люди після чарки різні речі розказують.

Гей, людоньки-кохасики, що сталось з весіллям?

Чом вам радість зіпсували із Богушем Шеля?

В хама морда вся розпухла, з пана лють аж трискає:

«Геть, Якубе! Проклинаю! Щоб тебе повісили!»

Серця в кнайпі завмирають, навіть обличчя Михаїла застигає. Такого навіть найстарші діди не пам’ятають, аби дідич казали когось у дожинки вішати. Палицями віддухопелити, це ясно — але щоб вішати? Проте Вікторин Богуш таке страшне мають обличчя, таке розгніване й залите кров’ю з розтятої брови, що ніхто не насмілюється перечити йому. Бо якщо пан кажуть хлопа повісити, то хлоп нічого іншого зробити не може, лиш повиснути. Вже Михаїл веде Шелю під руку, веде надвір, коротко гарикнув, наказуючи комусь із слуг перекинути мотузку через гілляку розлогої липи, що росте біля дороги. Тримає Якуба твердо, а його немолоді вже руки мають силу залізних кайданів. Слова вельможного пана можуть бути Михаїлові не в смак, але наказ — це наказ, а Шеля все ж підняв руку на вельможного пана. Повісити — то повісити. Надворі мокро і вітряно. Темно. Погода для вішання в самий раз.

На подвір’ї й на дорозі з’юрмилися люди.

Гей, повисне нині Шеля, бунтувать не буде!

Усі мовчать, одна тільки маленька Зося Богушівна схлипує і порохкує, і через це вже зовсім нагадує маленьку свинку. У напівтемряві, на краю світла, що виливається з корчми, Абрам Тінтенфас кружляє і роздає горілку. Селяни беруть і п’ють, навіть не думаючи, а Кольман старанно занотовує кожен кухоль; бліде, гостре обличчя жида світиться радістю, а радість ця має в собі далекий відблиск шеолу. Якуб Шеля також мовчить. Одна половина його обличчя, ота поранена, застигла в камінній недвижності, наче вже лягла на неї тінь смерті; друга половина більше здивована, ніж гнівна, не до кінця довіряє тому, що діється. А пан Вікторин Богуш дивляться на все це, на натовп, на Шелю, на ніч, дивляться з холодною байдужістю, дивляться згори, як дивиться Бог. І через це своє глядіння спершу не помічає Слави, яка з’являється збоку від нього безшелесно, наче нетля. Давай, шепоче, скінчи вже цю казку, розвій зміїні чари, нехай один помре, а другий залишиться, усе вернеться на своє місце: пан буде паном, а хам — хамом. «Давай, Якубе», — шепоче й дивиться просто в очі Вікторина, аж у нього від того погляду кров застигає кригою. І Богушеві пригадуються всі розповіді, всі чари, про які він чув, сила яких кінчалася разом зі смертю, бо жодна сила на світі, за винятком Божої, не може рівнятися із силою смерті, жодна — ані зміїна, ані відьмина, ані чортова. І вельможний пан не знають, що станеться, коли повісять Шелю. Чи тоді справжній Вікторин Богуш повернуться на своє місце, а він, справжній Якуб Шеля, повисне на мотузі, шарпне ногами, намочить штани, поховають його, мов того розбійника, за цвинтарем, тіло зогниє, а зміїне серце повернеться до підземного світу? Доля, від якої він тікав, знайде його й схопить щелепами, наче павук, висмокче до останку, і нічого вже потім не буде?

Не барись, вельможний пане. Шибеничка жде.

Час вже Шелі у дорогу. Хай собі йде.

Але повішення не буде. Вельможний пан Вікторин Богуш наказують Михаїлові зв’язати Шелю конопляними мотузками й відвести до дворового карцеру на сім рази сім днів. Пан наш милосердний і ласкавий, славте його — гукає наглядач, але хами й далі мовчать. Мовчать мовчанням задушливого літнього пополудня, щомиті готового вибухнути грозою, ляснути блискавкою й ринути дощем; у їхньому мовчанні немовби чути градові хмари. Одна лиш Сальця Шельова падає вельможному панові до ніг і ану цілувати вкриті грязюкою черевики. Вікторин незадоволено відштовхує її. Ще Винярський з підбитим оком і розпухлою губою пробує галасувати, кулаком погрожує, судом лякає, але Богуш нічого собі з того не роблять. Лякай собі, лякай, поскаржся ще в округ, кидають у його бік пан Вікторин. Богдан замовкає, бо й кому мав би скаржитися? Брейнлеві в Тарнові, для якого кожне нещастя польського пана — як медом по губах? Богуші сідають у ландо й від’їжджають до Седлиськ. Не розмовляють. Лиш маленька Зося хлипає.

Повідають, що в дожинки веселяться люди.

А дожинки цьогорічні ніхто не забуде.

Повідають, що в певному віці вже надто пізно для кохання. Це не так, що вже не можна кохати, бо можна. Але це вже інші кохання, холодніші, як пригаслий попіл. Є такі, що той остигаючий жар пробують роздмухати; такий вогонь бухне, однак, тільки на хвильку, а той, що дмухає, може обпекти собі вуста.

Дівчина з безбарвним волоссям прибула до двору за Шелею. Казали, що була його коханкою, але пан Богуш не звертав уваги на те, що плещуть злі язики. Наказав замкнути Якуба в карцері, а дівчину взяв до себе.

Першого дня наказав службі накрити підвечірок у саду. Забракло часу, щоб привезти цукерки з Тарнова, але спекли шарлотку й подали ще теплою, а до неї хліб з маслом і варення. Дівчина мовчки з’їла все, що перед нею поставили, і запила це чотирма філіжанками кави, до якої додала майже таку саму кількість солодких вершків. Пан Богуш випив тільки чаю з паруючого самовара; кави ані солодощів не їв він уже давно, бо печія палила його після них ще й на другий день. Тож пив той чай і дивився. Вона це? Не вона? Стільки часу минуло, й усе змінилося на світі, все, а найбільше він сам. Навіть Мальва мала мало Мальви в собі. Наче її хтось зачарував. Але як зачарувати зачаровану дівчину? А може, це була зовсім не Мальва, хоча з вигляду дуже на неї скидалася.

— Хто ти? — запитує пан Богуш, більше себе, ніж її.

— А ким ти хочеш, щоб я була? — відповідає Мальва, а голос має дуже низький, зовсім не як молода дівчина.

— Не хочу, аби ти була, ким я хочу. Скажи мені тільки, чи ти Мальва, чи просто схожа на неї?

— Можу бути Мальвою. Він теж мене так називав. Я мала бути панею в домі, так він мені обіцяв, а зробив мене лиш дівкою в хаті.

— Ти мені не відповіла. А панею будеш. Матимеш і двір, і вбрання, і коней, і слуг. Завтра накажу привезти тобі найгарніше вбрання з Тарнова або Кракова. А захочеш, то хоч би й з Відня. Я сказав приготувати для тебе кімнату поряд із моєю спальнею. Можеш піти туди, коли схочеш. Я до тебе прийду ввечері.

Мальва позбулася апатії, на її обличчі з’явився вираз дитячої пожадливості. З’їла ще трохи тістечок і мовчки пішла собі.

Уперіщив дощ і затарабанив по дахові веранди. Вікторин попивав чай і приглядався до крапель, які навскісно різали повітря й товкли осінній сад. Чай мав терпкий смак, і язик від нього дерев’янів; лише через якийсь час Вікторин помітив, що п’є саму заварку. Він здригнувся, сплюнув і побрів у дім. З вікон кабінету ще розглядав подвір’я. Закутий у колодки Якуб мокнув і звісив голову, як старий кінь.

Бо Шеля проводив дні на виду у всіх, для остраху іншим хамам. На ніч його тягли до карцеру, тобто невеличкої землянки без вікон, туди також приносили йому миску з їжею, раз на день, як собаці. Однак жінка Якуба приходила день у день із хлібом, пивом і ковдрою, якою накривала Шелю, коли йшов дощ, тобто майже завжди. Наглядач Михаїл якось побив її ліщиновою гілкою, яку мав для баб і дітей, але Вікторин заборонив йому бити її і проганяти. Зараз вона теж сиділа біля свого хлопа. Сидітиме так аж до смерку.

Часом біля арештанта сидів також пан Станіслав Богуш.

У перший день Шеліного карцеру пан Станіслав наказали привезти себе під самі колодки. Вікторин сам штовхав візочок, цікавий, чого можуть хотіти нестор роду Богушів. Від певного часу вони щораз частіше занурювались в отупіння й западали в дивні світи у власній голові. Тоді нерозбірливо бурмотіли, погляд його робився пласким, матовим, і зникала з нього та іскра, яка відрізняє очі людей від очей тварин. Пальці лівої руки стискали вервицю, яку закладають на палець, без початку й кінця, — і пан Станіслав саме так і молилися, весь час і невпинно.

Тож того ранку під’їхали під колодки Шелі. Обличчя Якуба все ще було опухлим після дожинкових подій, а під оком чорнів великий синець.

— Сину мій любий! — Старий поблагословили Якуба лівою рукою, бо праву параліч геть знерухомив. Говорили невиразно, поволі пережовуючи кожне слово, але зрозуміло й іноді навіть із сенсом.

Якуб сплюнув Станіславові під ноги.

— Якщо аж такий любий, то скажи цьому скурвисинові звільнити мене, — прохрипів він. — І нехай чимшвидше забирається, бо це не його двір.

— Сину мій любий, ти на горищі замкнув мене, аби я заріс плющем. Але я пробачаю, так, так. — Сльози потекли зморшками по обличчю старого.

— Що це вас попердолило з тим пробаченням?! Один вартий другого! Геть з моїх очей! Геть, курва, геть, геть!!!

— Ходімо, бо буде так отут плювати й гавкати, — буркнув Вікторин до Станіслава, але той тільки повів навкруг поглядом, не до кінця усвідомлюючи, де перебуває.

— Сину мій любий, — зарипіли, знову побачивши Якуба. — На горищі мене замкнув, щоб я плющем заріс…

Вікторин поїхав візочком назад додому, переслідуваний прокляттями Шелі.

— Щоб я плющем заріс! — Станіслав били здорового рукою в поруччя.

— Але ж не заросли, — голос Вікторина був спокійний, теплий, як мед.

— Але не заріс. — Пан Станіслав трохи заспокоїлися і знову взялися за вервицю.

Рік порудів жовтнем. Мальва не обдаровувала Якуба жодним поглядом. У нових сукнях походжала по подвір’ю перед самим його носом. Вдавала, що не бачить, як Шеля водить за нею очима. Може, хотіла б, аби Якуб покликав її, щоб випрошував її увагу; могла б тоді байдуже його обминути, її мовчання було б як удар по обличчю. Могла б тоді піднятися на ґанок, де пан Вікторин стояли б у бездоганно білому сурдуті, могла б торкнутися вустами щоки пана Богуша, або ні, краще краєчка його вуха, і тим поцілунком могла б прокричати Шелі: дивися, це він мене зробив господинею, зробив те, що ти тільки обіцяв, бо замість господині зумів зробити з мене всього лиш дівку.

Але Шеля нічого не казав. Лиш дивився.

Пан Вікторин Богуш час від часу замислювався, чи це справжня Мальва. Бо минали дні, а дім не розквітав. Марно було шукати слідів рослинного буяння, яке роки тому охоплювало весь фільварок. Вікторин пам’ятав оте божевільне цвітіння, але пам’ятав його так, як пам’ятають сон. І важко було дивуватися, бо він навіть не був ще тоді Вікторином, а кимось чужим, кимось, кого не хочеться навіть пам’ятати. Але при цій новій килим не зацвів маками, а під кроквами не чути було запізнілої пісні дрозда. Навіть домашні багатоніжки й пеларгонії виглядали так само блідо й сумно, як і завжди.

Щоб якось цьому зарадити, коли ще було тепло, Вікторин назбирав у саду гусениць подаліріїв[15], замкнув у слоїках з великою кількістю пагонів терну й відніс на горище, аби вони могли там спокійно перетворитися на лялечок, бо на горищі не було ані надто холодно, ані надто тепло. Розумні книжки твердили, що в Бескиді немає подаліріїв, але ті книжки писали переважно французи й німці, а що там вони могли знати про Бескид. Вікторин час від часу заглядав до слоїків і розглядав коричневі, набухлі тільця лялечок. Вони зовсім не нагадували живих створінь. Радше наводили на думку про сухі листочки, згорнуті трубочками, прикріплені тонкою шовковистою ниткою до галузочок всередині слоїків. Жодне відчуття не підказувало Богушу, що в тих сухих шкаралупках пульсує життя, що відбувається дивовижна трансмутація, ба транссубстантивація навіть, бо в перетворенні смердючої гусениці в різнобарвного метелика є щось святе, і спостерігаючи за нею, можна легко повірити в небо та інші надсвіти.

У дощові листопадові дні Вікторин зносив лялечок вниз, по одній чи цілими слоїками, і ставив на каміні. По недовгім часі вони набухли, під твердою шкаралупкою почалося пульсування; потім лялечки лускали вздовж, і з них з’являлося нове життя, вогке, тремтяче й різнобарвне. Метелики розпростували крила, схожі спочатку на зім’яті клаптики тоненького паперу, поволі й невпевнено, ніби все ще не могли повірити, що ті належать їм і що ні в кого не мусять питати дозволу, аби їх використати. Коли це до них доходило, вони один за одним зривалися в політ, без жалю залишаючи шкаралупу давнього життя. І бачив Вікторин, що це було добре.

Невдовзі дім був повен жовтих подаліріїв з крилами штивними, наче вирізаними з картону, облямованими чудовими блакитними й червоними плямами. Богуш тут і там розкладав блюдечка від чашок, залишаючи на кожному кілька краплин меду, розбавленого водою. Слуги незабаром звикли до цього нового дивацтва господаря; молодші підсміювалися з того, але старші, які пам’ятали колишню суворість і жорстокість Богуша, приймали це з полегшенням і радістю. Краще, щоб пан Вікторин розводив метеликів, аніж шмагав батогами підвладних і ґвалтував дівок.

Мальва часом брала тих метеликів на палець і неуважливо розглядала їх. Так, вони були гарними, навіть цікавими, але тільки на мить. Значно більше поглинала її роль господині дому, коні й убрання, рум’яна й помади, яких вона зовсім не мусила вживати, бо краса її молодості була привабливішою за всі французькі пудри. Пан Вікторин, знеохочений, перестав підгодовувати метеликів. Незабаром підлоги кімнат були устелені жовтими трупиками подаліріїв. Слуги збирали їх і викидали на гній.

Проте ночами Богуш усе ще приходив до Мальви й робив з нею різні речі, але спальня ніколи не стала лукою. Він остаточно зрозумів, що це не справжня Мальва. По якімсь часі, однак, подумав, що він також не є справжнім собою. Він змінився й постарів, а певні справи на світі можливі тільки тоді, коли ти молодий. Ночами, однак, було йому добре, і цього повинно було вистачити.

І думав би так і далі, якби не повстання.

На початку листопада з’їхалися до Седлиськ кілька вельможних панів, серед них пан Домінік Рей і пан Генрик Богуш, Вікторинів брат, звільнений з офісу прокурора в Кракові за діяльність проти монархії і кайзера. Пан Генрик-бо грався в змови, засновував таємні клуби й товариства на зразок шотландських лож: Клуб Великої Польщі чи Товариство Польського Народу, в який допускалася, ясна річ, сама лиш випробувана шляхта. Такі панове збиралися ночами на краківських горищах і в брудних флігелях, аби у світлі свічок читати Міцкевича й мріяти про Велику Польщу, Польщу від моря й до моря.

Проте випробувана шляхта виявилася не дуже випробуваною, бо хтось доніс, пана Генрика арештували й збиралися вивезти в Брно, до фортеці Шпільберк. На щастя, охоронці виявилися продажними, і перш ніж наймолодший з братів Богушів встиг доїхати хоча б до Лянцкорони, приятелі-змовники звільнили його, вдавши напад розбійників, аби ескорт міг переконливо виправдатися перед владою. Як сказав пан Генрик, забава була першокласною. Розповідав він, зрештою, про свої перипетії красномовно і з гумором, розохочений наливкою на горіхах, аж пан Рей раз у раз вибухав сміхом і плескав себе по стегнах.

Один лиш пан Вікторин дивився на це незадоволено.

— Підсміюйся, підсміюйся собі, шмаркачу. Не для того тебе пан отець до шкіл посилали, не для того ми на твоє утримання даємо, аби ти в конфедерацію грався.

— Вікторине, любий, твій брат уже давно на власному утриманні й пригоди фінансує з власної кишені, — сказав Домінік.

— А також своїх коханок, — буркнув Вікторин. Генрик на це щиро розсміявся.

— А хіба можна вижити на державну платню?

— Не підсміюйтесь, панове брати, тут про Польщу йдеться, — озвався ще один із чужих панів, молодий, зі світлими вусами, з натхненним обличчям пророка. Говорив він неголосно, але коли озивався, всі замовкали, навіть оті старші й оті пихаті. Звався він Дембовський і походив з Кракова.

— Польща буде, як король повернеться, — озвалися ні з того ні з сього пан Станіслав. — Повернення короля й пошана до конституції. Інакше ніякої Польщі не буде.

— Селян треба розкріпачити, — сказав пан Богуш.

— Нахуя? — здивувався пан Рей.

— Вікторин добре каже, — озвався жестами Францішек Ксаверій Прек. — Чому провалилося листопадове повстання в Конгресовій Польщі? Бо це було повстання панів. А тут необхідно, аби польську справу підтримав народ. Тому треба їм сказати, що це також і їхня боротьба.

— Ну і що з того? Повірять?

— Треба їм щось пообіцяти. Скасування… може, не так, але обмеження панщини.

— Вікторин пробував. І то зовсім недавно, в дожинки. Обіцяв скасувати всі заборгованості в обмін на працю на будівництві курорту. І що? І гівно. Скінчилося мордобоєм. Бо тільки таку мову хам знає: кийок, батіг, а часом шибениця. Хам по-людському не розуміє, бо то бидло, а не людина.

— Обіцяти мусимо, бо зробить це за нас кайзер. А час квапить. По всій Європі починає вирувати. Весною Галілея вже мусить бути у вогні. — Очі Дембовського палали.

— Повернення короля і конституція!

— Весною, — показав пальцями Прек.

— Якнайшвидше. Хоч би і в лютому. Полум’я спалахне в Кракові, але вогонь мусить перекинутися на всі землі, окуповані австріяками.

— Тоді в лютому. — Прек підняв угору келишок. — Польща вже тут, за дверима.

А тоді й справді відчинилися навстіж двері, але це не Польща увійшла, а Мальва. Повисла на фрамузі, обвела вельможних панів байдужим поглядом і надула губи.

— Прийдеш до мене? — запитала Вікторина. — Я чекаю, чекаю. Нагріла тобі ліжко.

— Гляньте на нього, а мені коханками дорікає, — сказав пан Генрик, а пан Домінік рикнув безцеремонним сміхом, аж обличчя йому почервоніло, а на чолі заблищав піт.

Бо те, що пани мали утриманок, то, певна річ, панська справа, пан мусить; проте переважно ті знали своє місце й не нав’язувалися товариству. А тут, прошу, ввалюється така до кімнати, як справжня поміщиця. Незабаром сміялися всі, крім Дембовського, який задивився кудись у далечінь, невідомо, чи обурений, чи, може, так поринув у свої мрії про Польщу, що нічого не чув і не бачив.

Пан Станіслав Богуш також не сміялися.

— Ти, суко! — як не рикне, на диво складно. — Ти, чаклунко! Ти, курво вавилонська! Знову прийшла, щоб усе зіллям обплутати? — І ну проклинати, лаятись і вимахувати кийком, який вони мали для лупцювання лінивих слуг; здавалося, що, незважаючи на параліч, Станіслав підведеться й поб’є Мальву.

— Пане Станіславе, годі, годі, припиніть, не чиніть синові сорому. — Пан Рей, як багаторічний приятель дому, відчув, що він зобов’язаний вгамувати старого.

— Це не мій син. Поштивий він і добре про мене дбає. Але це не мій син. Не Вікторин.

Вельможні пани остаточно збараніли.

— То де ж у такому разі Вікторин? — спокійно запитав Домінік.

— А в колодках. На дощі мокне.

Рей, Прек і Дембовський розгублено ворухнулися, збентежені цим інцидентом. Мальва ж продовжувала стояти на порозі салону з глузливою посмішкою на вузьких губах.

Вікторин, червоний як рак, наказав лакеєві Самуелю, аби забрав нестора роду на спочинок. Старший Богуш довго ще верещали, покинувши салон.

— Ех, дві речі на світі Господу Богу не вдалися: старість і зуби, — сентенційно ствердив Домінік Рей.

— Усіх нас це чекає. Мене найскоріше, бо я найстарший, — додав Францішек Ксаверій Прек мовою жестів і знову підняв келих, бо випити любив і вмів. — Щоб нам дочекатися вільної Польщі, перш ніж старість думки нам затуманить.

— Щоб нам дочекатися, — притакнув Рей.

Розмовляли й пили допізна. Вікторин, обіймаючи Мальву, яка сиділа в нього на колінах, мало говорив, багато думав. У салоні зробилося задушливо й парко. Наливки кружляли в жилах. Мальва пила нарівні з панами й швидко напилася. Рум’янець розлився по її обличчю й декольте, і пан Вікторин вивів її, аби вона не осоромилась, бо почала саме майструвати з гачками й застібками нічної сорочки. Ледь опинилися вони в спальні, як вона припала до нього, обплела ногами, вгризлася в його вуста, уся червона й липка.

— Роби зі мною, що тільки схочеш. — Її подих пахнув горілкою.

І Вікторин зробив, бо віддавна мав певні прагнення, про які соромився говорити. А оскільки й він мав вже у чубі, то все скінчилося швидко, залишивши замість задоволення враження легкої засоромленості. Не мав, однак, пан Богуш сил ані часу надмірно над цим роздумувати, бо сон закрутився в нього над головою і впав на нього, наче хижий птах.

А коли він прокинувся ранком із пересохлим горлом і пульсуючими скронями, Мальви біля нього не було. Тільки постіль і килим біля ліжка були обсипані свіжими квітами. Квітами мальв, хоча листопад добігав уже кінця.

Пан Богуш шукав, шукав довго, але ніхто в домі не пам’ятав дівчини з волоссям кольору води. Ані слуги, ані панове Дембовський, Рей і Прек, які одностайно твердили, що минулого вечора Вікторин напився й заснув задовго до півночі; пана ж Станіслава Вікторин не наважувався запитувати, побоюючись, що міг би почути правду.

Ніколи більше не знайшов він жодного сліду Мальви. Ані на цьому світі, ані в майбутньому. Може, знову пішла на зиму до підземного світу, але той світ уже віддавна був для Вікторина закритий, і Вікторин ніколи більше не зійшов поміж змії.

Повідають, що смерть від голоду — це найстрашніша смерть. І, може, мають слушність, а може, ні, бо кожна смерть є найстрашнішою, якщо це твоя смерть. А однак, в умиранні від голоду є свого роду Боже глумління над людиною.

Людина просить про хліб насущний тим настійливіше, що хліб цей стає щораз небуденнішим, просить словами, яких навчив її сам Бог; коли хліба достатньо, людина не молиться, бо їй здається, що так буде завжди, до того ж важко просити про щось, що ти якраз маєш. А однак часом Бог відмовляє у хлібі; людина просить, але не дістає, шукає, але не знаходить, гупає, як у камінь, але ніхто їй не відчиняє, бо камінь не має дверей; бо з усього на світі Бог найбільше схожий на камінь, який не робить нічого, а просто є.

Тієї зими Бог глузував із хамів.

Зі слабкого легко глузувати. Коли Шеля повернувся з карцеру на святого Мартина, він критично переглянув усі запаси на зиму. Рік був слабкий — попередня зима тривала майже до Великодня, потім прийшли гради й побили молоді хліби й квіти на плодових деревах. На Божого Тіла стався падіж свиней і бидла; в липні розлилися річки, і збіжжя в долинах позапарювалось. Шелі мали менш як вісім моргів, розкиданих тут і там, переважно на гірських хребтах. Родили ті поля більше каменів, ніж жита, але те жито принаймні не погнило через повені. Зате запліснявіла бульба, бо картопляне поле було недалеко від річки.

Якуб ретельно перебрав картоплю, бо гнилої було майже стільки, скільки й непошкодженої. Потім узяв ніж, добре його нагострив і одним рухом перерізав горло худій корові, якій якось вдалося пережити заразу; зробив це, не оглушивши, так як це роблять євреї. Сальця Шельова зойкнула і в плач, схопила чоловіка за руку й почала сварити, ти старий, ти дурний, це ж корівонька наша остання. Але Якуб відіпхнув її й просичав:

— Мовчи, дурна, бо й тобі горло переріжу.

Тож Шельова тільки мовчки вила в кутку, приглядаючись, як тварина заточується й брикає, і рохкає, як свиня, бризкаючи кров’ю з розрізаних артерій. Корови-бо мають багато крові й знекровлюються поволі.

Якуб сам витягнув мертву корову з хати, понадрізав над бабками й узявся до білування. М’ясо парувало в холоді осіннього вечора. Сусіди проходили обіч і шепталися між собою, однак настільки тихо, щоб Шеля не чув.

Коли чоловік закінчив здирати шкіру, вже майже зовсім стемніло, і тільки золотий блиск заходу продирався крізь хмари. З цієї напівтемряви вийшли Амазарак і Азарадель, перший у вигляді кошлатого кабана, другий голий, у нього на спині.

— У селі кажуть, що ти розум втратив, — сказав Азарадель.

— Так кажуть? — Якуб не підняв очей з-над корови. Витягнув уже з неї нутрощі й брався до очищення кишок, аби було і на фляки, і на ковбаси.

— А так. — Гарний чорт зіскочив зі спини приятеля, дозволяючи йому з хрускотом випростатися. Сам же помахав Катеринці, дванадцятирічній прийомній доньці Шелі, яка зі схованки приглядалася до голого Азараделя і до його чудової, майже безволосої чоловічої ознаки. — Убив Шеля корову, а зима вже от-от. Рік важкий, помруть Шелі з голоду.

— Не помруть.

Азарадель сів на лавці. Подих його парував, але сам чорт не справляв враження, що йому холодно.

— Не вистачить тобі м’яса до весни, — зауважив. — Краще було б тобі цю корову зберегти. І крові намарнував. А було б на кров’янку.

— Весною я вже буду паном.

— То це вже?

— З дня на день.

— Пам’ятай, що обіцяв: серце для нас.

— Для вас, для вас. Пам’ятаю. Мені серце нахуй потрібне, без серця можна жити. Я тільки хочу знову бути паном.

Чорти притакнули й забралися геть, не випивши навіть пива, яким їх пригостив Шеля. Бо горілки постановив Шеля не пити, відтоді як повернувся з карцеру. Коли в недільний вечір подався до корчми Тінтенфаса, теж не пив нічого, тільки пиво. Може б, хлопи з нього й підсміювались, якби не боялися сміятися з Якуба Шелі. Але це так дивно — не пити горілки в неділю, не спалити в горілчаному вогні всі смутки й жалі попереднього тижня; це як не висповідатися на Великдень.

Нарешті відважився Ксеній Рак, бо був із Шелею в досить добрих стосунках і не раз із ним на розбій ходив. Тож заспівав для хоробрості, аби кожен почув:

— Що так, Якубе, не п’єш? — запитав.

— П’ю. — Шеля штовхнув кухоль, аж піна захлюпала.

— Е, таке там пиття. Це добре для баб або для дітей, але не для старого хлопа.

— Не хочу Богушеві гаман напихати.

— Е?

— А ти не знаєш, що з кожних пропитих двадцяти крейцерів три крейцери бере пан?

— Ніби так…

— Рік був, який був, тобто хуйовий. Картоплю й збіжжя грибок точить, до Трьох Королів мало що залишиться. Що тоді будемо їсти? Треба буде в місті купувати, а ціни підскочать. А хто в місті продаватиме? А пани. Через жидів, бо через жидів, але все одно. І так отой вбогий гріш, що у пана заробиш, повернеться до панської кишені. Пан на тобі двічі заробить, а ти залишишся і бідний, і голодний, і гівно за свою працю матимеш.

— Така хамська доля, — несміливо зауважив Рак. — Нема ради, запити треба. І не думати забагато, бо від думання лиш нещастя.

— Бридня, — розізлився Якуб. — Що, як пани вчинять повстання проти кайзера, як нас почнуть вирізати й халупи нам палити, то теж будеш пити, бо така, курва, доля?

У кнайпі запала тиша, і всі присунулися ближче до Шелі.

— То як же це? Пани — нас? Нас вирізати будуть? — пішов гомін по всій кімнаті.

— А хто на них робитиме? — зауважив хтось притомніший.

— Як то хто? Коли наші пани поєднаються з польськими панами з Росії, то собі від них привезуть стільки хамів, скільки захочуть, — відповів Якуб. — Росія велика, і хамства в ній немало. Тому треба, аби ми були тверезі. Варту нам по хатах треба тримати, бо інакше нас пани візьмуть, одного за другим. Спершу мене. Потім, хто знає, може, Рака, бо то розбійник, пискує багато і з панщиною має вічні заборгованості. А може, тебе, Шидловський, бо мій свояк. А потім тебе, і тебе, і тебе. Тебе, Нев’яровський, мабуть, теж. Декого залишать, аби в страху й непевності чекали своєї години. Скажуть пани, що чесних хлопів не виріжуть, лиш бескидників, нероб і заколотників. Але це неправда, бо хто заважає сказати, що такий, наприклад, Крамар ходив на розбій.

— Неправда! — обурився Францішек Крамар. — Тільки двічі, та й то замолоду, і зиску з того жодного не було, бо самі лиш голодупки траплялися. Тому це не рахується.

— А як вже покінчать з Крамаром, прийде час на наступних. — Шеля не замовкав і тільки пересував кухоль справа наліво і зліва направо, зовсім не дивлячись на хлопів. — Бо то і є зброя польського пана: страх. Не шабля. Не кінь.

— І про це ти дізнався в карцері у Богушів? — глузливо запитав хтось.

— Про це. І не тільки про це. І хай мене чорт ухопить, коли я брешу. Що, може, Буковина — це теж брехня?

Якуб добре поцілив. Уже кілька місяців-бо їздили по селах цісарські чиновники, головно чехи, й намовляли хлопів до переїзду на Буковину, далеко, далеко на сході. Спокушали землею, бо господарств менших, ніж сорок моргів, не пропонували. Спокушали скасуванням усіх податків і повинностей на десять років. Спокушали, нарешті, відсутністю панів, а отже, й відсутністю панщини. На Буковині не буде нікого між хлопом і кайзером, нікого, крім цісарських чиновників, які люблять монархію нарівні з хлопами. Розповідали про це в корчмах, самі або через місцевих грамотіїв. Але ще навесні в Смажовій вельможний пан Нікодем Богуш оголосили, що без згоди двору такий виїзд неможливий, а він нікому згоди на такий виїзд не дасть. А вельможний пан Рей наказали повісити двох таких грамотіїв на ринку в Емаусі, і висіли вони так три дні. Незважаючи на старання кайзера, Буковина для галілейського хлопа була такою ж досяжною, як і місяць.

Якуб не мусив нічого більше говорити. Допив своє пиво, лиш одне, і вийшов. А наступного дня склав у костелі на Горі Преображення письмову присягу, що протягом одного року й одного дня не візьме до вуст горілки, в чому хай йому допоможе Бог у Трійці Єдиний і Всі Святі. Підписав трьома хрестиками, бо хоча й був письменним, та не хотів робити прикрості ксьондзу добродію Юрчаку, якому складання літер ішло непросто, і парафіяльні книги вів за нього місцевий писарчук, Богдан Винярський.

Невдовзі після цього інші хами почали складати подібні присяги, і таким чином ще перед Неділею Христа Царя в Седлиськах, Смажовій і Кам’яниці вже існувало велике братство тверезості. Аби зробити на злість Богушам — і жиду Тінтенфасу трохи теж, — хами продовжували ходити до господи, але пили там власне пиво або каву з цикорію.

Почали також хлопи виставляти потайки від панів збройні дружини. Озброєні ломаками, ціпами й косами, поставленими сторчма, вони вечорами кружляли від хати до хати. На перших порах ходили мляво, бо рання зима йшла з гір великими кроками, а розігрітися не було чим, бо ж пообіцяли не пити горілки. Проте в час Різдвяного посту з’явився таємничий вершник на чорному коні (дехто твердив, що не на коні, а на кабані), який кружляв ночами по дорогах і волав:

— Ще сорок днів, і Галілея буде знищена!

Патрулі стали ходити частіше й живіше, бо ніщо так не розігріває кров, як страх. Тоді навіть ті, які тільки вдавали, що не п’ють, починали справді не пити.

У мішках із борошном і в ямах на картоплю починало просвічувати дно, і то не тільки у Шелів, але в усій околиці. Хочеш не хочеш, а під кінець доводилося їсти частково зіпсовану або й зовсім гнилу картоплю. Шельова не раз нарікала:

— Для кого тримаєш ковбаси й окости з тієї корови, що восени вбив? Діти голодні ходять.

— Для кого тримаю, для того тримаю. Піст зараз, постити треба.

— Відколи це ти такий побожний став, що на пости зважаєш?

Якуб за ті слова бив бабу і, щоб довести свою побожність, ішов наступної ночі на утреню аж на Гору Преображення; це був добрий шмат дороги, і аби своєчасно пробратися через свіжий, пухкий сніг, Шеля мусив виходити одразу після півночі. Один тільки раз спізнився, та й то не з власної вини, а через Катеринку, свою прийомну доньку.

Катеринка-бо ходила часом уві сні, і не допомагали ані навари з валеріани й хмелю від бабки Слави, ані святий образок від ксьондза Юрчака. Тієї ночі побачив Якуб, як його пасербиця отирається животом об коцюбу, яку тримає між ногами, а її долоні пестливо їздять по дерев’яному дрючку. Чоловік вибив Катеринці два зуби й віддухопелив так, що вона тиждень не могла встати. Жінці, яка голосила, він спокійно тлумачив, що тепер вона принаймні спатиме в своїй постелі, а не лазитиме по ночах. З дівками, зрештою, самі лиш клопоти, і ледве над землею підростуть, а вже би курвилися. Мусив, однак, Якуб, надто щедро побити Катеринку, бо кульгала до кінця життя.

Правду сказати, прикро було Шелі дивитися на розбите лице Катеринки. Дівчинка, хоч і не була його рідною донькою, вирізнялася і розумом, і працьовитістю, а крім того він просто її любив. Тому, коли вона через кілька днів потрапила йому на очі, розпухла і з синцем під оком, і без тих нещасних двох зубів, він відчув раптом кольки в серці й від того жалю побив її ще раз, щоб йому в очі не лізла.

Зрештою, не було часу продовжувати бідкатися Катеринчиним горем, бо невдовзі сталося нове нещастя: збісилася здоровенна свиня, льоха десь на два й пів центнера. Якуб тримав її із симпатії, бо була стара і зла, зовсім як він сам. Уже близько року Шелі не підпускали до неї кнура, бо щоразу після опоросу вона одразу з’їдала всіх поросят. Іноді навіть не з’їдала, а просто лягала на їхні бліді тільця й чавила їх самою своєю вагою. Ходила потім обліплена кривавим місивом і соками, видушеними з малих, і ніхто не мав відваги того з неї змити, навіть Якуб. Також треба було добре пильнувати, аби замикати двері від хліву, бо один тільки диявол у пеклі знає, чого вона могла б наробити, вирвавшись на свободу. У родині Шелів її називали просто «Вона», так як не говорять напряму про блискавку, про хворобу, про ведмедя чи про ласицю — аби не накликати на себе гнів цих могутніх і похмурих сил.

Хтось із Шельових дітей мусив, однак, забути про належне замикання хліву, а може, і сам Якуб про це забув. А може, двері просто прогнили від старості, важко сказати. Важливо те, що коли Шеля виходив на утреню за кілька днів до Різдва, то побачив у дворі розшарпаний труп наймолодшої своєї доньки, дворічної Магди. А по брудному снігу бігала Вона, з рилом, вимазаним чорною кров’ю.

Якуб загнав свиню до хліву, а двері підпер бороною. Позбирав те, що лишилося від Магди, у дерев’яне відерце; багато того не було. Відерце забрав із собою до костелу й, показавши після служби ксьондзу, попросив поховати по-християнському. Ксьондз-добродій могутньо наригалися, хоча й були натще, обізвали Якуба антихристом, наказали йому забрати геть відро й більше не приходити до костелу, поміж порядні люди.

Чоловік зробив те, що йому наказав ксьондз. Відерце з рештками Магди закопав під плотом смажовського цвинтаря, настільки глибоко, наскільки дозволяла замерзла земля, тобто не дуже. В костелі більше ні разу не з’явився.

На світанку випав свіжий сніг. Засипав усі сліди нічного випадку. Садиба Шелів під білим пухом виглядала спокійно, як на малюнку. Про долю Магди Якуб розповів дружині лишень по обіді, коли та сама запитала, чи хто бачив наймолодшу дитину. Сальця, почувши все, зблідла й почала труситися.

— Треба до ксьондза, — прошепотіла нарешті.

— Я вже був.

— А чому не впав на коліна?! Треба було благати, просити, погодився б врешті-решт! То людський чоловік, ну, і священник же… Як же так, дитину в землі без ксьондза закопати, як собаку… Отак воно, як хлопа кудись посилати!

— Ти мене нікуди не посилала, — холодно відповів Якуб. — А плазувати я ні перед ким не буду. Ані перед паном, ані перед ксьондзом. Годі.

Шельова, плачучи й тихенько шморгаючи носом, накинула на плечі кожух і мовчки вийшла, напевно, подалася до костелу. Якуб посидів ще хвильку й теж вийшов надвір. Небо висіло сколочене, як постіль після повної кошмарів ночі. Чоловік довго дивився на нього, але небо нічого йому не сказало, бо небо ніколи нічого не каже. Взяв тоді Шеля сокиру й зарубав льоху. Рубав довго, бо та не хотіла вмирати. Труп закопав під снігом у цілості. Навіть Якуб боявся би торкнутися м’яса свині, яка зжерла людину.

Цьогорічний Святвечір обіцяв бути сумним. Примара голоду повисла над домом Шелі темною хмарою. А до того й ксьондз Юрчак знову не погодився поховати Магду, бо, по-перше — що смерть насильницька, а отже, не християнська; по-друге — що труп у такому був стані, що не можна було сказати, чи це справді дівчинка, чи, може, порося, яке Якуб притягнув до костелу заради пустого задоволення, бо хто його там знає; по-третє — що дитина вже так чи інакше похована, а викопувати труп — це гріх і образа Божа.

Різдвяна вечеря складалася з капусти, приправленої грибами й буковими горішками, картоплі й гречаної каші зі сливками. Голод не голод, але Різдво Господнє є раз на рік, і їжа мусить бути, хоч би потім довелося до самої Масниці їсти дубову кору. Вже мали Шелі сісти до вечері, коли хтось із дітей озвався:

— А вовчик?

— Не буде вовчика. Мало то нещасть нам трапилося, щоб іще вовка з лісу викликати? — гримнула стара.

Уся дрібнота Шелів, синочки й донечки, почали голосно плакати, бо традиція є традицією, і ніхто не надає їй такої ваги, як діти.

— Дай спокій, Сальцю, — буркнув Якуб втомленим голосом. — Нехай мають бодай якусь втіху.

Тож виходять цілою родиною надвір. Надворі завірюха, і світ гине у склубоченій темряві. Вітер піднімає тумани снігу й виє, а в тому завиванні звучать слова мовою давніх часів, ще до появи людини. Здається, що поза хатою немає нічого, що є вона самотньою брамою в розгойданому безмірі завірюхи. Немає жодних сіл, жодних міст, немає інших людей — і взагалі нічого. Молодші діти одразу ховаються в сіни, скулившись за порогом і боязко зиркаючи в ніч. Назовні залишаються тільки Якуб, Сальця і Катеринка.

Шельова гукає в ніч:

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці! Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи!

Світ перед нею розбитий у дрібну кашу. Біле й чорне. Так він міг виглядати на початку, так виглядатиме в кінці. Виття вітру — як виття вовків.

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці! Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи.

Щось кошлатиться, формується в темряві, з того боку, де колись був ліс, ще в часи перед завірюхою, в часи, коли ще існував світ. Сальця хитається, вдивляючись у те щось, що з’являється з гнівної пустки, в обрис великий і кошлатий. Голос в’язне у жінки в горлі, їй хочеться сховатися за порогом разом із дітьми. Якуб підтримує її й кричить у вухо голосніше від вітру:

— Кажи ж! Не замовкай!

Бо відомо, що вовка з лісу може прикликати тільки найстарша жінка в родині. Шельова долає спазм у горлі, що душить її, і хрипить майже нечутно:

— Вовчику, вовчику, ходи до годівниці. Як не прийдеш зараз, то не приходь ніколи…

Згорблена темна постать виринає з хуртовини, сопучи й насилу рухаючись до світла відчинених дверей. Уже за п’ять кроків від хати. За чотири. За три.

— Сташек? — не вірить Якуб. — На Бога найсвятішого! Сташек!

Отак Сташек Шеля вернувся з війська. Вернувся кульгавий, сліпий на одне око й наполовину глухий, бо в лівому вусі ятрилася в нього бридка рана, що набухала гноєм і брудними згустками крові. Але повернувся, а переважно ж не поверталися. Служили у війську тринадцять років, а в артилерії чотирнадцять, бо милостиво пануючий кайзер постійно вів війни, аби міг запанувати мир. Тож загинути було не важко, стати скаліченим — ще легше, а зійти з розуму можна було й цілком просто.

Важкопоранених військо залишало місцевому населенню з двома золотими кронами в кишені; саме так оцінювалися шкоди, що й так здавалося надмірною ласкою, бо служба Найяснішому Панові сама в собі становила нагороду. А оскільки рани розуму важче виявити, ніж рани тіла, то цісарська армія була армією вар’ятів; армія вар’ятів завжди краща від армії дезертирів. Тим же, кому вдалося пережити ті тринадцять чи чотирнадцять років, пропонували посаду в поліції, зазвичай далеко від рідних країв. Тому в Галілеї служили мадяри, галілейці — в Сербії, а серби — на Волощині чи дідько знає де. Деяким хлопам дозволяли здобувати підофіцерські, ба навіть офіцерські звання, але вищі чини залишалися в руках шляхти, переважно німецької або чеської, хоча траплялися часом угорці й поляки.

Звільнення від служби прийшло до Сташка несподівано. Зовсім сліпим-бо він не був — одним оком бачив добре, також дещо чув, а кульгавих у війську ніколи не бракувало. Тим більше, що жодної зі згаданих ран він не отримав у бою, бо жодного разу не проливав крові в ім’я Найяснішого Пана.

З усього Сташек найперше втратив слух, бо товариші в роті на привітання всадили новому рекрутові у вухо горошок, аби справдити, чи галілейський ґрунт справді такий яловий, як розповідають, і родить виключно каміння. Коли через кілька днів він із жахливим болем голови потрапив у лазарет, фельдшер, втаємничений у справу чех, що з якоїсь причини терпіти не міг галілейських хамів, застосував для Сташка полоскання вуха гноївкою. Біль не минувся, зате горошок на диво добре пішов у ріст. Коли зі Сташкового вуха виріс зелений пагін, фельдшер одним рухом вирвав його разом із коренем. Від того часу боліло менше, але не хотіло загоюватись і весь час гноїлося, хоча минуло вже пів року.

Потім молодого Шелю призначили в артилерію. Служба полягала у біленні дому оберлейтенанта десь під Пештом. Сташек захляпав собі око гашеним вапном, але нікому не признався, аби не йти знову до лазарету. Око розпухло й набрякло, біль і свербіж були нестерпними, тож Сташек тер і тер його брудними лапами. Коли через кілька днів хлопця почало трусити, а очниця заросла гноєм, молодий Шеля позичив товсту голку у якогось русина, який у цивільному житті був шевцем. Проколов нарив голкою, бо чув, що так треба. Гній витік разом з оком. Однак гарячка пройшла майже одразу, і, на щастя, Сташек не мусив іти до фельдшера. А скульгавіти він скульгавів у вересні, бо пан оберлейтенант сп’яну прострілив йому коліно. Кулю не витягли, бо ніхто не вмів того робити. Навіть справжній лікар приїхав з міста, покрутив носом і сказав прикладати припарки, а кулю не чіпати. Сташек добре ту кулю відчуває, вона рипить у нього в коліні, коли він отаким чином зігне ногу, о, саме так.

Дотримав, отже, слова губернатор Есте. Молодий Шеля опинився вдома до кінця року. Різдвяна вечеря перетворилася на справжній бенкет — Якуб витягнув старанно сховані ковбаси й смалець з убитої в листопаді корови. Його дружина спершу пробувала протестувати, бо хто таке бачив — ковбаса на Різдво, але не мала відваги поставити на своєму. Хлопи їли й пили впродовж усіх свят і кілька наступних днів, бо Якуб дарував собі розгрішення від тверезості. Коли були дуже п’яні, то просто лягали абиде й засинали; потім прокидалися і пили, і їли знову. Сніг засипав хату до самого даху, і важко було відрізнити день від ночі. Шельова з дітьми виходила до костелу через віконце на горищі. Якуб зі Сташком зовсім не виходили.

На Стефана відвідали Шелів Амазарак і Азарадель. А може, Якубу так тільки здавалося, бо все розпливалося в алкогольному мареві. Здавалося йому також, що знайшла його Слава, але дивно помолоділа; виглядала так, наче була в тому віці, коли жінка найгарніша — ані надто стара, ані надто молода. Ковзнула до нього під ковдру, з одягу мала на собі тільки коралі кольору горобини. Він брав її раз за разом, як молодий хлопець, а їй усе було не досить. Потім йому здавалося, що то не Слава, а Катеринка. А ще потім, що то його дружина Сальця, з драглистим животом і обвислими цицьками. З огидою одіпхнув її і знову запав у сон. Маячня, усе маячня. Мабуть, від тої гнилої картоплі.

Однак настав час, коли все м’ясо з’їли, горілку випили, бракувало навіть зовсім гнилої картоплі. Шелі почали збирати букові горіхи й кору, і ще певний ґатунок трутовиків, які після трикратного виварювання стають їстівними, хоча й гидкими на смак. Часом хтось ще позичав трошки борошна, бо Якуба в селі слухалися й поважали, але небагато, бо вже над кожним домом розсівся зубатий дух голоду.

Якось Якуб набив собі живіт жолудями, щоб не відчувати голоду, й пішки подався в округ до Тарнова. Староста Брейнль покрутив носом, але витягнув жменю флоринів, твердячи, що постійно посилає Шелі премію «за вірність», але, видно, дворові розбійники крадуть по дорозі. Грошей було немало, але через голод і зиму ціни підскочили у дев’ять разів.

Незважаючи на флорини Брейнля, ситуація не надто поліпшилася; ротів у родині Шелів було надто багато. Якуб і Сальця окрім Сташка й Катеринки мали ще близько сімох менших дітей, які тільки їли б і їли. Тож на початку лютого прийшов справжній голод і вищирив до Якуба зуби у смертельній посмішці. І Якуб, сидячи за столом, сказав своїй дружині:

— Треба тобі, стара, на Помірки.

Сальця глянула на нього перелякано.

— Але як же так — я? На Помірки?

— Ну, а хто? Я? — твердо відповів Якуб. — А якщо не ти, то покажи пальцем, хто з нас.

Жінка повела непевним поглядом по дітях. Затрималася на гидкій пиці Сташка. Молодий Шеля вдивлявся в мачуху холодно, по-зміїному; навіть не зморгнув. Дві сльози покотилися по зморшкуватому обличчі Сальці.

Без слова встала, загорнулася в баранячий кожух і вийшла з хати в мороз і в ніч. Якуб хотів вийти за нею, але вона не дозволила.

— Для чого хочеш іти? Сама потраплю.

Чоловік переступив з ноги на ногу. Його баба усвідомила, що вперше у житті бачить його заклопотаним.

— Горілки б тобі дав, щоб легше було, але не маю. Ми зі Сташком усю випили.

— Ліпше нічого не кажи.

І пішла. Ніч була світла, зоряна, але мороз кусав до самих кісток. Сальця глянула на схід, де Гора Преображення. Не пішла в той бік; ксьондз Юрчак гриміли з амвону на ті родини, в яких хтось ходив на Помірки, але самі не приймали нікого, говорячи, що притулку не дають і що тільки того ще бракує, аби по обійстю парафіяльного ксьондза пленталися жебраки, мамули й небажані діти. Ні, Шельова не пішла до ксьондза, навіть по благословення, бо напевно б не дав, знаючи, з чим приходить. Дістала тільки з-за пахухи вервицю й рушила в інший бік, шепочучи Славсямаріє.

Кожне слово вона обертала в устах з роздумами й шаною, приглядаючись до нього з усіх боків і вгризаючись у їхній соковитий м’якуш. Хоча й читала ці молитви тисячі разів у житті, зараз у її вустах вони звучали як щось нове, щось, що лиш зараз виявляє свій сенс. Смакували вони, як достиглі персики. Поки дійшла, куди мала дійти, намистини вервиці кружляли в її крові й пульсували в ритмі серця.

Коли Сальця увійшла в ліс, їй було так холодно, що аж жарко. Тіло палив вогонь, але губи примерзли одна до одної, і неможливо було їх розтулити бодай настільки, щоб вишептати молитву. Але це навіть добре, подумала вона, бо кожен подих нагадував ковтання нагрітого диму з-над вогнища. Тому далі молилася в серці.

У засніженому лісі всі стежки були схожими, і жінка не могла розпізнати, чи йде в потрібний бік. Але туди, куди вона йшла, кожна дорога була доброю.

Дійшла до ущелини, дном якої біг потічок. Вода різьбила в снігу овальні форми й поблискувала з-під темної гладіні криги. За течією струмка Сальця дійшла до котловини, де кілька подібних потоків збиралися в чорному ставку посередині. Великі замети на його берегах нагадували сплячих потвор і величезних змій із тісно скрученими тілиськами.

То не були справжні Помірки, але це не мало значення. Сальця впала під похилим деревом, з натугою переводячи подих. Не могла йти далі, а зрештою, не мала чого, бо за нею було все, а перед нею — нічого. Тож озирнулася й побачила усе своє життя. Маленьке, бідне й сухе. Таким було. Глухий схлип зібрався в її грудях, але поки встиг дійти хоча б до горла, замерз крижаною грудкою.

І Сальця всілася по пахви в снігу, приглядаючись, як її життя тріскається вздовж і впоперек, стає крихким і розсипається на морозі в скляний мак, такий дрібний, що не залишається від нього ані окрушини.

Останньою річчю, яка погасла, була вервиця, намистини якої пульсували в самій середині, в найглибшій глибині, де Сальця була чимось значно більшим від Сальці. Можливо, що тоді був з нею Бог, бо його милість є дуже дивною, і збагнути її не можна.

Потім вервечка порвалася, і намистинки розсипалися в пустці; і це було все.

Повідають, що ніколи не слід вірити котові. Побутує навіть давня легенда, яка розповідає, що в Раї саме кіт намовив змія спокусити Адама і Єву.

Обоє були-бо близькими кузенами і навіть схожим чином сичали в гніві. Коли Бог про все дізнався, то сказав котові:

— Оскільки ти це вчинив, то будь проклятий серед усіх домашніх і диких тварин. На животі будеш повзати і прах їстимеш в усі дні свого існування.

На що кіт відповів:

— Сам собі будь проклятий. А ноги мені придадуться, аби скакати, полювати й гратися шнурочками. Нехай змій повзає, якщо такий дурний.

Ця легенда пояснює, чому змій не має ніг і чому не слід надто довіряти родині, особливо досить близькій.

У перші дні лютого пан Вікторин Богуш прокинувся вранці й побачив у себе на грудях Замазуру, який згорнувся клубочком. Котисько, хоча худий і полинялий, був важким, як смертний гріх. Здавалося, що важить більше центнера.

— А ти тут чого? — простогнав шляхтич.

— І тобі також доброго дня, — відповів Замазура й, задерши вгору задню лапу, почав своїм звичаєм вилизувати собі зад.

— Знаю, що ти без причини не приходиш. Ух… — Вікторинові вдалося зіпхнути кота з грудей.

— Добре знаєш. Прийшов сказати тобі, що якщо хочеш зберегти зміїне серце і все, що воно дає, мусиш звідси виїхати. Сьогодні. Зараз. Найкраще негайно. І найкраще якнайдалі.

— Виїхати?

— Ну, каву встигнеш випити, бо бачу, що геть непритомний. Думаєш ще важче, ніж завжди.

— Не можу виїхати, коте. Гостей маю. Повстання…

— Повстання провалиться, навіть не почавшись. І тільки тим прославиться, що через своє недовге тривання поглине мало жертв. Жодне польське повстання на схід від Вісли ніколи не вдасться, бо Бог прокляв поляків за їхню гризню та глупоту, і по заслузі їм.

Вікторин Богуш покрутив головою. Повстання мало вибухнути з дня на день. Уся західна Галілея завмерла в очікуванні на знак, який мав подати диктатор Дембовський. Вогонь вибухне в Кракові, звідки блискавично пошириться на схід. Уся австрійська частина спалахне, як сухий ліс. Повстанці-бо не зробили тієї помилки, що кільканадцять років тому у Варшаві, і взяли до уваги хлопів. Уже кілька місяців по селах товклися емісари, вкладаючи хамам у голови, що вони теж поляки. До того ж через повстання на селян наклали спеціальний грошовий податок, про що казали ксьондзи по всіх парафіях. Хлопи — добрі польські хлопи — попри голод і злидні виплачували гроші. Так, на хамів можна було розраховувати.

— Аби лиш ти не прорахувався, — холодно сказав чорний кіт. — Як давньому другові раджу тобі: бери ноги в руки. І підстрибом біжи звідси.

— Не сьогодні. Завтра. Або за кілька днів.

— Пошкодуєш раніше, ніж півень запіє. — Замазура безшелесно зіскочив з ліжка і з настовбурченим хвостом вийшов зі спальні.

Вікторин скочив за ним і ширше розчинив двері, що вели до кабінету. Кота ніде не було.

Пан Богуш уже не повернувся до ліжка, бо мав гостей. Приїхали його брати, Генрик і Фелікс, той другий із синами, Титусом і Станіславом, а також пан Леопольд з Модерувки, його швагер. Приїхали нібито у відвідини, але насправді кожен привіз із собою зброю і запас свинцевих куль. Вікторин хотів котрогось із приїжджих розмістити в домі у Смажовій, але Нікодем крутив носом, твердячи, що це меланхолійне місце, і жоден із панів братів не почуватиметься там добре. Пани браття, зрештою, також не виявляли особливого бажання, маючи досить Нікодема і його меланхолії, ще навіть не побачивши його. І всі угніздилися в седлиському домі, який не належав до найбільших; тиснява робилася то більшою, що кожен із панів тягнув за собою купу слуг і збройних нечем, яких задля пристойності називали ординарцями. Трохи людно зробилося в Седлиськах, але шумно і весело.

На обід компанія побільшала на ксьондза Юрчака з Гори Преображення, який у дерев’яній скрині привіз стягнений із хлопів податок на користь повстання.

— Багатенько ж ви зібрали, добродію, — оцінив вміст скрині пан Генрик за пообіднім келихом угорського.

— Та немало. — Ксьондз знизав плечима. — Чотири неділі під час служби горланив про те, що повстання мусить бути, а як уже настане Річ Посполита Польська, то всі будуть рівними, і пани скасують панщину.

— Ну, то ви трохи зарапортувалися, добродію, — посміхнувся у вуса Горайський, пан достойний і сивий, як голубочок, але попри свій вік худий і рішучий в рухах.

— Кайзер так само хамам обіцяє, — зауважив Фелікс Богуш.

— Кайзер далеко, ми близько. — Леопольд Горайський розглядав криваву рідину в скляному келиху, немов намагаючись щось із того кармазину наворожити. — Кайзер може собі різні речі обіцяти, може навіть цілком панщину скасувати, що, зрештою, хотів зробити попередній кайзер, Фердинанд. Але фільварок мусить же з чогось жити, і тому панщина мусить бути.

— Фердинанд був вар’ят і мав воду в голові, — відповів Фелікс. — Новий кайзер молодий, підприємливий і спритний при цьому, як старий диявол. Правити буде років сто. Простий народ його любить.

— Народ завжди любить короля чи цісаря, а пана ненавидить, — озвався ксьондз Юрчак.

— Ви це сказали, — усміхнувся Горайський, не надто ввічливо дорікаючи ксьондзові його походженням з простолюду. Бо хоча священницька ряса й робила його шляхтичем, але все одно всі присутні знали, що Юрчак є хамом між панами.

— Дали б люди й більше, але що поробиш, біда, а цієї зими навіть і голод, — продовжував без збентеження ксьондз. Бо хам усе життя повинен вдавати, що як його шмагають, то це зовсім не шмагання, а погладжування.

— Біда, — притакнув зі смутком пан Фелікс. — Угорське вино втричі подорожчало.

— Можеш пити горілку, бо хами чомусь не хочуть. — Горайський погладив себе по вусах.

— У вас теж?

— Усюди. Кажуть, що в цілій околиці.

— Хами горілку не хочуть пити! Кінець світу!

— І слушно! — ксьондз Юрчак гримнув келихом об стіл, аж вино вихлюпнуло на скатертину. — Досить уже сталося нещасть через горілку. Час тверезішати.

— Але ж пропінації[16] добродію! — вигукнув Фелікс. — Без панщини, без доходів від винокурні — а з чого я утримуватиму фільварок, родину й себе?! Що, в землі маю ритися, як свиня або хам?

— Бог вам з голоду померти не дасть, а жирувати на людській кривді, споювати селян — це не по-християнському.

— От коли ви, ксьондзе, відмовитеся від десятини й пожертвувань, тоді ми й поговоримо по-християнському. — Цими словами Горайський примусив ксьондза замовкнути.

— Одразу вже й споювати. Ніхто про споювання не говорить, — поквапився втрутитись пан Фелікс, аби атмосфера за столом не скисла до решти. — Випити час від часу — це добре для здоров’я.

— Це правда, — охоче притакнув Генрик Богуш і підняв келих. — За здоров’я пана брата господаря!

Випили. Вікторин Богуш, зайнятий досі обслуговуванням свого батька, який бездумно вдивлявся в далечінь, і витиранням слини з його підборіддя, долив кожному вина.

— Ця витверезницька гангрена, кажуть, на твоїх, Вікторине, землях почалася, — уперто доскіпувався Горайський.

Богуш, який досі уникав участі в розмові, мусив озватися, щоб не здатися грубіяном.

— Ну, так. Але що робити, силою ж горілку нікому в рот вливати не буду. Якщо так піде й далі, доведеться частину землі продати, аби фільварок утримати. Коли винокурня стане, фільварки занепадуть.

— Неправда. Під Сончем уже близько року не п’ють. І в Лимановій так само. А фільварки якось не занепали. — Генрик стримав гикавку. Злий був на Горайського, але пан з Модерувки характер мав ущипливий і вічно шукав причіпки. Але приводу йому краще було не давати, бо стріляв він добре і з усіх поєдинків виходив неушкодженим. — Хто знає, може, хами якраз повстання готують? Галілея — це бочка пороху. Викреши іскру — тарахне одразу.

— Е, три дні тому підстрелили наші Каспера Меркля, — сказав Горайський. — Отого гівнюка, який Брейнлю дупу підставляв і за його протекцією став бургомістром Пільзна.

— Але ж не може бути хлопської революції, — непрошено озвався Титус Богуш, син Фелікса, хлопчина, який кілька років як закінчив школу. — Усі ж бо ми поляки, а отже, брати. А якщо брати, то рівні, бо інакше бути не може. Вже п’ятий місяць їздять по селах наші емісари й провадять таку пропаганду.

— Мовчи, коли старші говорять. Тьху, для чого я тебе посилав до тих шкіл, лиш-но смороду в голови наклали. — Пан Фелікс почервонів від сорому за сина. Звернувся до Генрика: — Але ти, мабуть, теж збабів, пане брате. Хами і повстання — таке скажеш! Навіть казкар Прек такого б не вигадав. Наче ти хамів не знаєш. Для повстання треба єдності, а її у хамів немає. Аби лиш нажертися, напитися і аби іншим було гірше — тільки цього їм треба для щастя. Зіграймо краще у щось, замість дурниці верзти. У преферанса.

І так грали пани цілий пополудень. До смерку ксьондз Юрчак програв Горайському аж п’ять флоринів, тому поїхав із кислою міною, не залишившись на вечерю.

Була вже пора вечері, коли надворі пролунали галаси й вигуки.

— Це Нікодем. — Вікторин пожвавився, бо любив мовчазного меланхоліка, а інших братів і швагра не дуже. Тож Богуші й Горайський вийшли надвір привітати новоприбулого.

Але це був не Нікодем.

Вікторин побачив, як ніч за мурами двору кошлатиться від хамства. Хами народжувалися з темряви. Виходили із закамарків, із засіяних озиминою полів, блискали очима і зубами. Їх було все більше й більше, цілі стада. Хлопи чекали у пітьмі, мовчазні й злі, як вівці, які збунтувалися й прийшли розтоптати пастухів.

На подвір’ї, в плямі світла, вже стояв кульгавий Михаїл, тримаючи в руці реваш, тобто мірну рейку для позначення заборгованості. За його плечима різні дворові слуги кулилися й трусили штанами. Михаїл спокійним і крижаним голосом запитав:

— Чого тут, курва?

Хамство захвилювалося в темряві.

— Нема вам тут чого робити! Усім пердлювати по хатах! Але вже, поки у вас дупи не повідмерзали!

— Дупи ми собі в домі зігріємо. — З темряви вийшов кільканадцятирічний юнак. Вікторину він видався дивно знайомим. В одній руці тримав папір. У другій мисливську рушницю.

— Приведи татуся. З дітьми я не розмовляю, — буркнув русин.

— Стули пельку, опудало. Ми тут від імені кайзера. Уповноважені.

— Уповноважені, курва, до чого?

— До цього. — Сташек Шеля підняв рушницю й вистрілив. Прозвучало це, наче луснув риб’ячий міхур.

У морозному повітрі засмерділо порохом. Пан Горайський здригнувся, зіперся на стіну й склав руки, наче він знудився й змерз, бо мороз кусав, а вони ж бо були в легких костюмах і розігріті вином.

А потім хами з ревом рушили і поховали Михаїла під своєю масою. Слуги розбіглися. Рушниця вистрілила ще раз, з фрамуги вікна біля самої голови Вікторина посипалися тріски. Генрик, притомніший і більш досвідчений у скандалах, потягнув брата у сіни.

— Горайський, рухайся ж! — просичав Генрик швагрові.

Пан Леопольд Горайський з Модерувки зсунувся, однак, поволі на дошки ґанку. Погляд у нього був тьмяний, з-під стиснутих рук струменіла цівка крові. Він не був знудьгованим, він просто був мертвим.

Панове браття захряснули двері й взяли їх на засув. Хтось почав гримати, може, котрийсь із слуг, важко було розпізнати, бо голос його одразу перейшов у звірине виття. Надворі панував цілковитий рейвах, у двері гатили — гуп, гуп. Слуги в глибині дому почали бігати туди й назад, як кури в курнику, до якого пробрався лис. Верещання дівок усвердлювалося в мозок. Десь, мабуть у кабінеті, дзенькнуло розбите вікно.

— Тікайте, вельможні пани, ховайтеся! — старий вірний лакей Самуель Вата вискочив з кімнати, схопив Вікторина за рукав. — Садом, швидко!

— Батько… — сапав Генрик. — Батька не залишимо!

Пан Станіслав Богуш і досі сиділи в салоні у своєму кріслі на коліщатках. Із запалом розставляли на столі олов’яних солдатиків, якими Вікторин дозволяв йому гратися, коли ніхто не бачив.

— Ми залишаємося. Ми ж, до курви нещасної, повстанці! — Фелікс затримався, засапаний, сягнув по повішену над каміном шаблю. Зброя мала надзвичайно гарне модельоване руків’я і була паскудно виважена, що не мало, однак, значення, бо пан Фелікс не вмів із нею поводитися.

— Вельможні панове, їх там надто багато, — слушно зауважив Вата. — Подумайте про синів.

— Правду кажеш, — визнав Генрик. — Фелікс, утікай з дітьми. Остережеш Нікодема. Скінчилися меланхолії, час діяти.

— Ти, мабуть, глузуєш! Щоб мені Рей знову допікав за спиною, що я тхір і голодупок, який у його родину вженився?! Отакої! Я стільки чекав на повстання! А битиму я німця чи хама — один хуй! Нехай Вікторин іде, бо розм’якнув у тих санаторіях. І дорогу до Смажової краще знає.

— Швидше! — квапив слуга, який завчасу приніс плащі й хутряні шуби.

— Я теж хочу битися, пане татусю, — запротестував Адам, молодший син Фелікса, хлопець не більш ніж чотирнадцяти років.

— Біжи, шмаркачу, як тобі батько наказує, бо твоя дупа буде першою, яку я відшмагаю в цьому довбаному повстанні!

З кабінету долинули хриплі голоси, гуркіт і грюкіт меблів, що падали, брязкіт розбитого скла. Хамство увірвалося в дім. Вікторин без єдиного слова накинув на себе товсте хутро й потягнув за собою синів пана Фелікса.

Разом із Самуелем вони вислизнули задніми дверима через салон у сад. Десь іззаду голови в нього пульсувала думка, що він боягуз, що кинув дім напризволяще, грабіжникам, а разом із домом усіх, які йому вірили: братів, слуг, немічного батька… хоча, може, хами обмежаться тільки грабунком, не скривдять же старого чоловіка, а служба — вона ж також із хлопів.

Біг швидко, аби обігнати думки, залишити їх за собою і загубити по дорозі.

Сад закінчувався розарієм, оточеним лише низеньким муром для захисту від зайців і сарн. Троянди спали під солом’яними укриттями й шапками снігу. Самуель перескочив мур, хекаючи, як парова машина: мав-бо вже чимало років. Богуші кинулися його слідом. Чалапаючи по коліна в снігу, рушили в білу ніч, свідомі, що у світлі зірок їх видно як на долоні. З дому за їхніми спинами долинали крики, хрипкий сміх і окремі постріли, але поки що не скидалося на те, що за дідичем спорядили погоню.

Перед ними, на відстані, може, чотирьох сотень кроків, темнів ліс. Влітку це близько. Взимку далеко. Вікторин брів до безпечної темряви, тягнучи за собою Титуса, який зволікав і шморгав носом. Елегантні шкіряні черевики промокли наскрізь, і мороз пік ноги; Вікторин шкодував, що не взяв повстяних калош, але взування їх навіть з допомогою Самуеля тривало б принаймні вісім хвилин.

— Он вони! Он вони! Тікають, такі сини!

Бахнули постріли, але лиш здійняли хмарки пилоподібного снігу праворуч і ліворуч від утікачів. Кілька хамів мусили вже, видно, покинути дім або обійти його навколо. Вікторин шарпнув Титуса, який скулився від жаху й, паралізований страхом, не хотів іти далі. Ще кілька кроків. Уже близько.

Вони вбігли під захист лісу, насилу переводячи подих. Від холоду боліло в грудях. Дерева навкруг нагадували скорчених дідів зі сніжним волоссям і бородами з крижаних бурульок. Тут панував морок, але це добре, в темряві важче когось знайти. Пахло морозом і ялицею. Вони, однак, не мали часу на відпочинок, бо хамство вже великою купою висипало з дому й знайшло їхні сліди. Тому рушили вглиб.

Вів Самуель, знаходячи дорогу тільки йому відомим способом. Бо хоч Вікторин і добре знав околиці двору, але в темряві зимової ночі стежки неначе плуталися й дивовижним чином вели зовсім десь інде, ніж зазвичай.

— Куди ми йдемо? — Пан Богуш ледь стримувався, щоб не цокотіти зубами.

— У безпечне місце. — Вата навіть не озирнувся.

Кілька разів вони зупинялися. Старий слуга тоді випростувався й розглядався, наче щось винюхував. Вікторин міг би заприсягтися, що бачить чорний язик, який висувається з-поміж його губ. Страх, холод і втома можуть довести до божевілля.

Хоча вони не чули вже жодних відзвуків погоні, нічого, окрім рипіння дерев, Самуель кілька разів змінював напрямок руху. Раз вони почули перед собою відлеглий хрускіт, шарудіння хвої, тріск зламаної гілки. Старий лакей негайно повернув, і вони досить довго йшли краєм зарослого яру. Вікторин через силу сунув услід за ним. Сини Фелікса тяглися ззаду, наче сонні духи. Титус плакав.

Дерева були чимраз густіші й чимраз старіші. Під склепінням крон траплялися вільні від снігу місця, тоді йшлося швидше. Старі сосни й модрини були оточені кругами облупленої кори й сухої глиці, які немовби рудувато поблискували в темряві. Ці безсніжні кола справляли враження, нібито від дерев іде тепло. І справді, в глибині хащі було помітно тепліше, й навіть замерзлі ноги не докучали так сильно.

Невдовзі вся трійка Богушів і Самуель познімали шуби й порозстібали хутра. Зробилося зовсім тепло, сонно й дещо душнувато, як у розігрітій кімнаті. Вікторин, Адам і Титус засинали на ходу. Самуель Вата жестом зупинив їх, крутнувся туди-сюди, порознюхував і дозволив перепочити. Вікторин і Титус встигли ще ковтнути з поданої слугою пласкої пляшечки, Адам заснув умить. Оковита смакувала, мов плинний вогонь. На межі сну перед паном Богушем майнула тінь з блискучими очиськами, скулена на гілці великої модрини, для кота завелика, для куниці замала. Вікторин повинен би перелякатися, але ні; то була добра тінь. Самуель десь зник.

Спали недовго або й зовсім не спали. Самуель нагло розбудив панів.

— Сюди йдуть, — шепнув. — Швидко!

Не встиг ще Вікторин повністю отямитись, як уже біг лісовою гущавиною. Гілки кущів шмагали його по обличчю, в лівому боці кололо так, що він ледве дихав, а кістки зробилися від холоду штивними. Але біг.

Петляв то ліворуч, то праворуч, весь час маючи перед очима згорблену спину Вати. Лакей вів його то під гору, то згори, хоча частіше все ж униз. Звідки він знає всі ці стежки, замислювався Вікторин. Із самим Самуелем діялося, зрештою, щось дивне: попри свій вік, рухався він з грацією кота. Якщо дивитися на нього одним оком, то видно було старого чоловіка із сивим волоссям на лисому черепі, а коли другим — тінь, кошлатий морок, чорний вогонь.

Лісом пройшов шум, десь недалеко від пана Богуша прозвучали кроки. Не кроки спраглих крові хамів, а важкий тупіт великої тварини, що мчить уперед.

Зліва вискочив Амазарак, справа — Азарадель. Заступили дорогу втікачам. Самуель Вата зменшився до розмірів кота, старого, й полинялого. Він вигнув спину дугою, засичав. Чорти схилилися над ним. Здавалося, що мають по три сажні зросту, а Замазура між ними скидався радше на мишу, ніж на кота.

Амазарак ступив крок уперед. Від його важкого поступу задрижала земля.

— Вертайтеся, звідки прийшли, — пирхнув Замазура. — Тут ви не пройдете.

— З дороги, блохастий! — гримнув Амазарак могутнім басом.

— Ви не можете торкнутися людей, якщо вони вам не дозволять. Такий закон, — сказав кіт.

— Людей — ні, — визнав Амазарак і одним швидким рухом руки відірвав Замазурі голову разом зі шматком хребта.

Котяче тільце безвладно впало на землю, по снігу розлився паруючий багрянець, але небагато, бо скільки ж тієї крові може поміститися в котові? Вікторинові зробилося зле й потемніло в очах. Його, схоже, вивернуло.

— Дядечку? Дядечку, мусимо знову рушати. — Адам сильно струснув Вікторина. Дідич напівпритомно роззирнувся. Не помітив котячого трупика, ані крові — нічого.

— Де Замазура?

— Хто?

— Ну, кіт.

— Який кіт, дядечку? — Адам, найпевніше, нічого не розумів.

— А Самуель? Самуель Вата?

— Зник десь хвилину тому. Ішов, ішов і зник. Я ніде його не бачу. Дядечку, а якщо він видасть нас хамам?

— Він життя за нас віддав. Ходіть, треба застерегти Нікодема.

Ліс з усіх боків виглядав однаково, тож рушили просто вперед. Їм було дуже холодно, не мали що їсти ані пити.

Пан Богуш пам’ятав, що в дорозі до Смажової треба було подолати гору настільки круту, що шлях ішов зиґзаґами. Тож коли терен почав дещо підніматися, Вікторин повів племінників під гору. Але спало йому на думку, що Седлиськи лежать у долині, і вони, можливо, піднімаються зовсім не на ту гору, що треба. Дерева весь час росли густо, і зовсім мало місячного світла проникало крізь засніжені крони. Тому він повернув, прагнучи зійти в долину й непомітно прокрастися краєм лісу від села до села, аж до місця, де обидві долини зустрічаються і зливаються в одну.

Сходячи, вони незабаром почули дзюркіт струмка. Вода хлюпотіла по темних каменях і не замерзала навіть у найлютіший мороз. Богуші обережно випили кілька ковтків, аби втамувати голод і спрагу. Дорогою Вікторин раз по раз розглядався й прислухався, але єдиними звуками були дзюрчання води й рипіння дерев. Він, однак, весь час мав враження, що хтось на них дивиться і йде їхнім слідом.

Тож вони перейшли на другий берег і залишили потік за своїми спинами, бо зло не могло перейти через протічну воду. Богуші намагалися іти вздовж струмка, хоча й на досить значній відстані. Невдовзі зовсім перестали чути дзюрчання води, й Вікторин уже не мав певності, чи вони йдуть у той, що треба, бік. А ще вони кілька разів мусили змінювати напрямок руху, натрапивши на непрохідні хащі.

Світало, коли вони нарешті вийшли з-поміж дерев. Внизу лежало якесь село, але це точно не була Смажова. Запіяв півень, і пан Богуш пригадав слова Замазури. Від часу, коли той його навідав, минув заледве день, а немовби ціла вічність пройшла.

Дорогою від села їхав візок. Один хам, молодший і більш рослий, припрягся до дишла. Другий, згорблений, пхав. Може, були це син і батько. Їхали, мабуть, до лісу по хмиз. Побачивши Богушів, зупинилися.

— Вертаймося, — наказав Вікторин і спробував потягти племінників назад у ліс.

— Та годі вас, дядечку. Не всі ж хлопи збунтувалися, — почав протестувати Титус.

— Може, так, а може, ні, — відповів Вікторин. Говорив він з натугою, язик від холоду ставав йому кілком у роті.

— Вони здаються хорошими людьми, — додав Титус і, не чекаючи згоди дядька, вибіг вперед. — Агов, добрі господарі! Ми голодні й замерзли. Чи знайдемо у вас гостинність?

Хами заморгали, подивилися один на одного.

— Хто там іде? — запитав старий.

— Це якісь підпанки, батьку, — сказав молодший.

— Брейнль платить десять флоринів за кожну польську голову й по два за відтяту руку, — зауважив старий.

— Е, так не годиться, тату.

— А ти мене не вчи. Матимеш стільки зим, як я, тоді знатимеш, що годиться, а що ні. — Старий хам, бородатий, як сам Мойсей, зі стручками ковтуна, що виглядали з-під шапки, висякався з обох дірок і, кульгаючи, наблизився до Богушів. Примружив очі й по-пташиному схилив голову, приглядаючись до Вікторина. Одне око мав каправе й повне гною, тож дивився тільки тим другим. — Курдебелянс, синку! Це той скурвий Богуш!

Вікторин відступив на крок. Ще на крок. Недобре виходить.

— Чого стоїш, мамуло?! Бий, бо хтось інший наші флорини заробить! — репетував старий. — Бий, у Богуша твою матір на смерть запедрали!

— То не я! — Вікторин напівпритомно покрутив головою. — Це той, другий…

— Заспокойтеся, схаменіться, брати поляки, ми ж тільки харчу шукаємо і теплого кутка, ми заплатимо… — почав було Титус, але цієї миті молодший хлоп схопив з візка сокиру й тарахнув його просто в голову. Щось хруснуло — і шмат Титусової щелепи полетів з червоними бризками разом із половиною обличчя.

Адам пронизливо заверещав, наче дівка, й хотів голіруч кинутися на хамів, але Вікторин схопив його за комір і потягнув до лісу. Молодший з хлопів якийсь час гнався за ними, але поступово відстав, бо Богушам, попри голод і втому, страх додав сил, бігли вони, як перелякані сарни, на відчай душі, аби тільки далі, тривога пульсувала у вухах і затьмарювала світ перед очима. Зупинилися лише глибоко в лісі, тож не бачили, як старий хам четвертує паруюче тіло Титуса, як відрубує голову й руки, а решту присипає свіжим снігом. Чотирнадцять флоринів! Не кожен стільки за ціле життя побачить!

Потім Богуші знову бігли, аж поки Адам не впав. Не зважаючи на те, чи хтось женеться за ними, він скулився й зайшовся у звірячому виску. Весь трусився від плачу, шмарклі під посинілим носом замерзли на морозі. Вікторин схилився, аби підняти племінника, але в голові запаморочилося, і він упав обіч.

Лежав так, може, довго, а може, недовго; але цілком достатньо, щоб, розплющивши очі, не відчувати власного тіла. Ані холоду, ані болю, нічого. Якийсь час він думав, що неживий, але ж він уже помер був колись, давно тому, коли ще не був Вікторином, і було зовсім інакше. А отже, ще жив. Насилу підвівся на коліна. Ноги заклякли й не хотіли його слухатися.

Адам лежав поруч, скрутившись клубочком, наче плід у лоні або сліпе щеня. Він також був живим, тільки половина обличчя в нього була синя. А якщо були живі, то треба було жити далі. Було б неправильно лягти й померти.

Тож Вікторин і Адам, підтримуючи один одного, пошкандибали вперед. Крок за кроком, радше повзли, ніж ішли, не знаючи навіть, у який бік світу прямують. У старшого Богуша миготіло в очах, літали уламки ночі посеред дня, маленькі шматочки смерті. Щохвилини він мусив спиратися об дерево, щоб не впасти.

— Дядечку, дивіться, вухо мені відпадає. — Адам відірвав шматок червоно-фіолетового клаптика, що виступав з-під шапки.

Вікторин на пробу відкришив шматочок свого. Мертва тканина залишилась у нього в пальцях. Дядько й племінник розсміялися дерев’яними голосами; звучало це так, ніби каркали два ворони. З дивно легкими й радісними серцями рушили далі.

По довгім, довгім часі натрапили на покинуту хижку самогонників. У глиняних дзбаниках знайшли забуту горілку й трохи перемороженого затору[17]. Знайденим у хижці ножем розбили затір на дрібніші грудочки й з’їли. Вікторин намагався розігрівати грудочки в роті, але голод не дозволяв йому тримати їх надто довго, тож він ковтав цілі крижані шматочки, й це була найчудовіша річ, яку він їв у своєму житті.

Адам полив горілкою залишену в печі жменьку хмизу й за допомогою вилизаного кременя намагався викресати бодай іскорку.

— Тобі не вдасться, — прохрипів Вікторин.

Йому вдалося.

Решту самогонки вони випили, гріючись біля вогню. Дрова сичали й стріляли, дим виїдав очі. Вони мали вогонь — вогонь у печі й вогонь у животах. Гидка горілка була для них плинним золотом. А ще вони знайшли кілька картоплин і яблук, замерзлих на камінь, і повкидали їх у попіл.

— Дивіться, дядечку, дивіться! Я не відчуваю болю. Немає вже болю! — вигукнув Адам, тримаючи руку в полум’ї. Шкіра долоні червоніла, вкривалася пухирями й лускала з тонким тріском, а її клапті скручувались і ставали коричневими.

Вікторин щиро сміявся, поїдаючи напівобвуглені картоплини. При цьому обскубував собі вухо шматок за шматком, бо воно непокоїло і дратувало його, як старий струп; хто це таке бачив — мати вухо. Люди не повинні мати таких непристойних, несерйозних частин, що виростають там і тут. Горілка дозволила зрозуміти цей факт, і пан Богуш сам собі дивувався, що така думка ніколи раніше не з’являлася в його голові. Тож він скубав те вухо й скубав. Не боліло.

— Немає болю, — повторив він за Адамом. Ще не пролунали ці слова до кінця, як він уже спав.

Снилося йому, що він у вогні, що вогонь крокує разом із ним, що він сам є вогнем, саламандрою, іфритом зі східних казок, Зміїним Королем, Святим Духом або якоюсь іншою вогняною силою. Коли, однак, його знову розбудив пронизливий холод, він побачив, що це не він лежить у погаслому паленищі, а Адам. Рука молодого Богуша нагадувала чорну суху тріску, кавалок спаленого м’яса з пальцями, повикручуваними, як павучі кінцівки. Адам також очуняв і нажахано заверещав.

— Ісусе, курва, Маріє! — заплакав він.

— Ходімо. Може, вдасться нам дістатися до Пільзна. Або до Емауса. Нам треба до міста, в місті напевно не пошаліли так, як на селі.

До Адама нічого не доходило, він лиш вдивлявся в щезлу культю. Торкнувся одного пальця — відламав з тріском. Торкнувся другого — хруп. Торкнувся третього.

— Що ти робиш?! Ти геть здурів?! Маємо йти, у місті є лікарі, вони допоможуть тобі.

Адам тільки заквилив жалісно, відламав третій палець і, спершись на Вікторина, вийшов з хати. Западали ранні зимові сутінки, в лісі вже панував непроглядний морок. Іти їм було важко, вони були втомлені й, незважаючи на мороз, усе ще п’яні.

Ледве залишили за собою хижку, як повернулося враження чиєїсь присутності. Щось було в темряві й стежило за кожним їхнім кроком. Однак слабкість і втома оповили Вікторина товстим коконом, і йому до всього стало байдуже. Він просто йшов. Ще крок. Ще крок. Ще крок. Снігу вище колін, а в деяких розпадинах навіть до половини грудей. Брів унікуди, як крізь сон, а ліс не мав кінця-краю.

Невідомо коли пролунав далекий звук дзвону. Обидва Богу-ші зупинилися.

— Туди, — Адам махнув культею в один бік.

— Ні, туди, — Вікторин показав у другий. Адам, однак, поставив на своєму, і виявилося, що він мав рацію.

Невдовзі вони зупинилися на краю пущі. Перед ними простиралися безлюдні білі поля, позначені тільки кущами й маленькими деревцями на межах. А далі, за цими полями, на узгір’ї стояло містечко. Над ним височів костел з однією вежею з цибулястим дахом. Деякі будинки палали, заливаючи всю місцевість червоним блиском. Здалеку це мало гарний вигляд. Як у Ель Греко чи пізнього Рембрандта.

— Це Бжостек, — сказав Вікторин.

— Горить.

— Сховаємося в костелі. Нікуди далі ми не дійдемо.

— Вертаймося, дядечку.

— Помремо, якщо вернемося.

І вони рушили до палаючого міста, тримаючись у тіні голих заростей на межах. Пройшли, може, третину дороги, коли це над їхніми головами промчали крилаті тіні. Тіней було дві, і летіли вони в бік Бжостка. Адам їх, мабуть, навіть не помітив, але Вікторин добре знав, що то за тіні.

Вони вже починали спинатися на міську гору, коли з-поміж будинків висипало хамство. Заполонили околицю, наче чорні мурашки. При цьому горланили й реготали від злої втіхи, п’яні вогнем.

Вікторин штовхнув племінника в тінь великої верби. Втиснулися в яму біля її коренів без великої надії на те, що порятуються. Хами наближалися. Вікторин знав, що йдуть вони по них, і серце в ньому завмерло, хоча й було зміїним.

Раптом усю яму оповив сморід падалі, сірки й зіпсованих зубів. Щось струснуло вербою, аж Богушам на голови посипалися земля й порохно. Інше щось вартувало біля виходу, як старий, злий пес. Азарадель у своєму справжньому вигляді зовсім не був гарним, і з рота в нього смерділо.

— Злодій Богуш! — засичав Амазарак десь зовні й ще раз тарахнув у вербу.

Вікторин заплющив очі й прохрипів уривчастим голосом:

— Під твій захист віддаємося, Пресвятая Богородице…

Гупання в дерево стихло. Чорти з вигнутими дугою спинами почали винюхувати й кружляти довкіл.

— Тут його немає, — ствердив нарешті Азарадель.

— Але був.

— Дурний. Тобі лише здалося.

Вони побігли в ніч, викрикуючи щось хамам. Збунтовані хлопи пройшли повз і навіть не звернули уваги на вербу. Видно, Найсвятіша Діва сильніша від чортів і справді вподобала собі польську шляхту. Однак, хоча гомін голосів стих, Вікторин і Адам не наважилися вийти з нори. Години минали в пітьмі, аж нарешті сон зморив дядька й племінника, незважаючи на голод і холод. Засинаючи, пан Богуш подумав, що йому вже все байдуже; йому здавалося, що Богоматір гладить його по волоссі й по шиї.

Уранці Вікторин прокинувся. Адам ні. Лежав холодний і штивний. Більше нагадував камінь або брилу криги, ніж справжню людину, бо його шкіра стала зовсім сірою. Рот у нього був роззявлений, а спалена культя руки дивно стирчала догори. Хлопець став також значно важчим, а може, примерз до землі, бо навіть не ворухнувся, коли дядько намагався посунути його.

Вікторин залишив труп у норі й на рештках своїх сил вирушив до міста, бо нічого іншого, що б він міг зробити, не було.

Жителі Бжостка ходили вздовж тліючих згарищ і вдавали, що нічого не сталося. Збитки, зрештою, виявилися меншими, ніж можна було очікувати. Згоріли тільки будинки кількох багатих поляків, аптека Лукасевича, кантор лихваря Зельмана, а також — мабуть, випадково — все єврейське передмістя, що складалося зі склепаних абияк і дуже стиснутих занедбаних будинків. Тим передмістям ніхто, здавалося, особливо не переймався, бо то ж усього лише жиди.

Ніхто також не помічав Вікторина, який брів уздовж східного боку ринку, нижче костелу, де вціліло найбільше домів. Скидався він на бідного чи хворого, а на бідних і хворих переважно не звертають уваги.

Нечисленні перехожі не помічали ще однієї речі: безголових і безруких людських тіл, безладно розкиданих у самому центрі ринку. Деякі одягнені, більшість, однак — особливо жінки — були голими. Між ними достойним кроком походжали граки.

Один із птахів наблизився до скуленого під стіною Вікторина й розглядав його по черзі то правим оком, то лівим.

— Живий ще, бидло.

Грак щось тихенько загугав і відскочив на кілька стрибків, але не спускав чоловіка з ока.

Передихнувши, пан Богуш постукав у двері кнайпи, а потім — до костелу, з ваганням, бо до костелу ходив тільки тоді, коли вже доконечно мусив, і то виключно як дідич із Седлиськ, але ніколи як просто Вікторин. Обидві ці святині, в яких люди зазвичай шукають допомоги і втіхи, виявилися закритими.

Перед полуднем трупи поприбирали міліціянти, тобто громади мадярів, русинів, сербів та інших типів невідомого походження. Від тіл залишилися тільки замерзлі плями крові; пси обнюхували їх і лизали.

Несподівано рипнула дерев’яна брама позад костелу, і на дорогу викотився віз, запряжений сіро-гнідою шкапою з каштанами на бабках. Кучер на козлах був худий, згорблений і такий само жалюгідний, як і кінь. Він хльоснув кобилку батогом, і віз рушив на північ, дорогою на Пільзно. Коли минав Вікторина, скуленого й збайдужілого, то несподівано затримався.

— А хай мені чорт! Щоб мені діббук[18] спину чухав! Пан Богуш! Пррр!!!

— Абрам? Абрам Тінтенфас? — Вікторин ледь упізнав орендаря корчми в Камениці.

— Швидко, швидко, сідайте, пане. — Абрам неспокійно зиркав довкруж бігаючими очима. — Тут погані речі діються, дуже погані. — Він нервово облизав вузькі губи й поміг Вікторинові вилізти на віз із капустою й кількома зашпунтованими бочками.

— А що жид робить у костелі? — запитав Богуш, коли вони вже виїхали з містечка.

— А що пан робить здаля від двору, одягнені, як жебрак, га?

— Таки-так. Їсти щось маєш? Я два дні не мав у роті нічого поживного.

Тінтенфас ділитися не любив і з принципу нічого задарма не давав, зараз, однак, витягнув з-за пазухи два сухі коржики й дозволив Вікторинові загризти їх капустою. Після довгих вагань відшпунтував також найменше барильце пива; виявилося-бо, що то якраз пиво й харчі він віз із бжостецького костелу, а прямував назад до Камениці.

— Хай тобі Бог заплатить, жиде. Я заплачу, як доїдемо.

— Вай, аби тільки мали з чого, пане Богуш.

І, хоч і не заохочуваний, Абрам сам розповів про хлопське повстання. Як хами напали на дім у Седлиськах, мордуючи всіх шляхетного походження. Не зглянулися навіть над знетямленим від старості паном Станіславом: Сташек Шеля, якого за його військове минуле називали полковником, скинув його з візочка й копняками витурляв аж на подвір’я, де вистрілив йому з рушниці в потилицю. Потім прийшов Якуб Шеля, якого хами називали вождем, і, побачивши тіло пана Станіслава, набив синові морду й чомусь страшенно його проклинав. Це, однак, не завадило обом Шелям повести хамство на Смажову й дотла спалити тамтешній дім. Пана Нікодема облили французькою горілкою й спалили живцем, і ще не встиг він до кінця згоріти, як проголосили заручини Сташека Шелі й Зосі Богушівни. Тієї малої, що має менше ніж десять рочків. Якуб начебто сказав, що це заручини старого з новим, що він тепер унаслідок цього шлюбу є у своєму праві, і немає вже ані пана, ані невільника, як начебто записано в святих книгах гоїв; і так це прозвучало, що перемащені кров’ю хами шапки з голів познімали, а деякі навіть перехрестилися. Ех, не сердьтеся, пане Богуш, але дивна та ваша гоївська віра.

Вікторин слухав усе це й мовчав. На другому боці Віслоки, десь біля підніжжя Лівоча, здіймалися в небо клуби диму. Горів двір у Бобовій, а може, в Тухові.

Абрам знову заговорив:

— Так, у Галілеї вогонь. Якуб Шеля начебто сказав, що має повноваження від самого кайзера. Що вийшов указ, аби польських панів винищити, бо проти монархії замишляють. Але я гадаю, що немає ніякого указу. І хами поміж собою балакали, що Шеля просто поквитався з Богушами, і що округ нічого не робить. І тому вільно панів бити. А до двору, не ображайтеся, кожен хам має образи, кривди і рани, вже багато поколінь невигойні. Ну, то йдуть зводити порахунки. За несправедливо приписану панщину, за купування і продавання людей, наче це бидло або кури, за невизнання давніх привілеїв, за ґвалтування дівок, за спалювання хат тим, що послали дітей до школи, за заборону мандрувати поза власним селом, за податок на кмин, гриби і ягоди, які всім повинні належати задарма, як вода, бо ніхто ж їх у лісі не садив, а вже напевно не пани… Вай, назбиралося. Кажуть також, що староста Брейнль пообіцяв премію за пролиту кров. За живого впійманого шляхтича, кажуть, п’ять флоринів. За вбитого — десять, а за кожну відрубану руку — по два флорини, бо по руці теж легко пізнати, чи панська, бо панські руки гладенькі, як у ксьондза чи в молодої дівки.

— За мої багато не дістанеш, — спокійно сказав Вікторин і показав обидві руки, червоні, потріскані від морозу, з пальцями мертвими й почорнілими.

— Вай, пане Богуш! Навіть у думках бим такого не мав!

— Багато ти знаєш, що між хамами говориться. І в цінах, як бачу, непогано обізнаний.

— Така моя доля, — Тінтенфас знизав плечима. — Має свою долю пан, має хам, має і жид. А доля жида така, аби знати, що, з ким і за скільки.

Поки вони так балакали, зірвався вітер, з-над гір наповзли хмари з важкими молочними животами, і почав сипати сніг. Вікторин щільніше закутався в хутро і скулився в глибині воза. Абрам і далі правив кіньми, не вагаючись знаходив дорогу, хоча сніг сіявся щораз густіший. Кінь чалапав, занурившись у кінські думки, й ні на що не звертав уваги.

— Кажуть, що багато років тому в такій самій заметілі Якуб Шеля врятував від смерті якогось хлопа.

— Так?

— Ксеній Рак звався. Досі живе. Мешкає в селі… вай, забув назву, дивна така, що годі й запам’ятати.

— Ага.

— Кажуть, настала ніч, хурделило так, що не знати, де право, де ліво. Шеля прийшов до Рака, розрізав бік вола, що був у Рака запряжений у віз. Лізь, каже, всередину, я тебе завезу додому, до твоєї баби.

— І завіз?

— Вай.

— Що за бридні!

— Агов, хто їде?

— Мито платіть, сучі сини!

Й одразу ж кілька обдертих хамів оточили віз. Один схопив коня за вузду.

— Чекайте, яке знову мито?! — закричав Абрам.

— За проїзд через землі Якуба Шелі. І не галасуй так, пархатий, бо мито власною головою заплатиш. Разом з бородою і пейсами, — сказав один із бандитів, викликавши гучний сміх усіх інших.

— Тоді все добре складається, бо я якраз у гешефті Якуба Шелі, — незворушно відповів Тінтенфас. — Отут маю перепустку. З цісарським орлом. — Він витягнув з-за пазухи залізничний квиток у вагон третього класу з Кракова до Тарнова.

Хами мовчки вдивлялися в картонний квиточок. З роззявленими ротами набожно витріщалися на поміщене на ньому зображення двоголового орла. Бо якщо є орел, то справа має бути поважна, а в поважних справах найчастіше летять хлопські голови, незалежно від того, хто завинив.

— Там вказано, що Абрам Тінтенфас може їздити, де хоче, — послужливо підказав жид. — Задарма, — швиденько додав він.

Хлопи оглядали квиточок з одного і з другого боку, щось між собою бурмотіли, нарешті один плюнув за плече й віддав Абрамові квиток.

— А то хто?

— Шабес-гой, — збрехав Абрам, не зморгнувши оком.

— Але перепустки не має, — рішуче ствердив котрийсь із хамів. Важко сказати який, бо всі були закутані в баранячі кожухи й шапки, нічим не різнилися між собою і навіть голоси мали подібні. Одразу всі як один почали підтакувати.

— Ага, не має!

— Мито платити! Ану!

Абрам Тінтенфас неохоче кинув хамам барильце пива.

— Жид нас споює! — гукнув один із селян, але інші одразу його вгамували. — Ми присягалися алкоголю не вживати!

— Дурний, таж пиво — це не алкоголь. Пивом напитися не можна.

— Я зможу! — закричав один. — Лиш кухоль дайте, то так налигаюся, що три дні не встану.

Вони почали сваритися й сперечатися, один дав у морду другому, третій першому, а тим часом Абрам легенько хльоснув коня батогом, і вони рушили.

Смеркалося, коли нарешті доїхали до корчми. Світло лилося з вікон на дорогу, зсередини долинав гомін.

— Я сховаю вас десь позаду, у гойхаузі, — сказав Тінтенфас. — Завтра рушите до Пільзна чи до Емауса. Там ваші. — Він потер руки, відвів погляд.

Гойхауз уже кілька років стояв порожній: Абрам через скупість не наймав нікого допомагати. Всередині панував холод, а коли жид запалив невеличку лоєву лампадку, клопи порозбігалися по кутках. Вікторин звалився на купу соломи в тому місці, де колись стояла лежанка — давно, давно тому, в іншій епосі, в іншому житті. Заплющив очі й залишив за собою все.

Титуса й Адама, і вірного Замазуру, яких не зумів захистити, бо все життя не вмів захищати нікого й нічого, навіть себе. Всі порожні й ситі панські дні. Всі марення про справедливість і вільну Польщу, Польщу для всіх, бо такої країни ніколи не буде, а завжди будуть пани, яким добре живеться, і завжди будуть хами, яким живеться погано. Всі прочитані книжки, які його нічого не навчили, бо в книжках немає ані життя, ані правди, а лиш папір і слова, які нічого не значать. Залишив за собою Хану, і Славу, і навіть Мальву. Залишив підземні світи й змій з їхніми серцями. Залишив смерть Старого Мишки, всі кривди й болі, жаль, помсту, навіть страх. Усе залишив. Не бачив дороги вперед, а лиш велике повернення, наче це була та сама ніч, коли він зі Старим Мишкою чув таємничий спів, а Хана танцювала на даху у світлі місяця. Був чистий, ніби його взагалі не було. Міг би спати й ніколи вже не прокидатися.

Однак, не дано було йому поспати. Двері гойхауза з гуркотом розчахнулися, і всередину увірвалися двоє хамів. Покрикуючи, витягли його надвір.

— Не треба, сам піду, — сказав він, але вони лиш повалили його на землю, почали копати по боках, аж зуби дзвонили, зв’язали конопляними мотузами й потягли до корчми.

Усередині розхристана юрба пошматувала його одяг і вирвала йому вуса. Підштовхуваний і битий, серед мавпячих висків і покрикувань, він впав нарешті біля ніг Якуба Шелі.

Шеля сидів на ослоні біля печі й курив люльку з довгим цибухом. Одна половина обличчя була нерухома й спокійна, друга викривлена в гнівному тріумфі. Наводив на думку про поганське божество, але не добродушне лихо з карпатського лісу, а справжнього демона пустелі, якому приносять у жертву дітей і дівоцтво молодих жінок.

По один бік від нього стояла Слава, молода й гарна, вуста її блищали червоним, наче напилася крові. По другий бік Шелі — Амазарак і Азарадель у тому звичайному вигляді, якого вони набували серед людей; навіть роги було видно тільки тоді, коли примружити очі й дивитися на них збоку. Біля ніг Якуба сидів пан Богдан Винярський, вигнаний колись Вікторином, а тепер писарчук, одягнений барвисто й без смаку, глузливо усміхнений блазень при дворі хлопського короля. Збоку Абрам Тінтенфас метушився з пивом, старанно уникаючи погляду пана Богуша. Під ногами в нього плуталися перелякані жиденята.

Сташек Шеля, якого називали полковником, підняв Вікторина на ноги, смикнувши за волосся. Запала тиша. Король промовив:

— І що ти тепер зробиш, вельможний пане? Знову кинеш мене до в’язниці? Треба нам тебе знищити, Вікторинчику. Світ стане кращий, і нам краще житиметься.

— Будь милосердний, Якубе, — озвався Тінтенфас, надто пізно відчувши докори сумління. — Або хоча б не тут. Це пристойна господа. Ну, й діти дивляться…

— Замовкни, пархатий, бо вб’ю. — Якуб навіть не глянув на нього. — Узяв свої срібняки, то сиди тихо або йди і повішайся. Закінчимо з панами, то й на вас, жиди, прийде час. Ну, Богуше, маєш щось мені сказати? Бо потім поговорити вже не буде коли.

Тож Вікторин, який колись був Якубом і так до кінця ніколи ним не перестав бути, сказав:

— Я є тобою, а ти — це я. Вибач мені за все.

Шеля з огидою здригнувся, сплюнув. Махнув рукою. Сташек різницьким ножем розтяв Вікторинові живіт. Нутрощі вивалилися на глиняну підлогу, і Богуш, падаючи на коліна, відчув, наче позбувся величезного і зайвого тягаря.

Помирав він довго.

Начебто, коли за наказом Якуба Сташек нагостреною косою відрізав конаючому голову, Амазарак і Азарадель скочили вперед, один за другим. Котрийсь із чортів сягнув у розрізаний Богушів тулуб і вирвав з нього серце. Обидва почали битися, сичати й плюватися смолою. Амазарак угородив Азараделю половину обличчя, Азарадель вбив лапу з пазурами в тулуб Амазарака, і на мить перед хамами з’явилися їхні справжні постаті, а корчму заповнив сморід гнилого м’яса. Тривало це протягом, може, одного удару серця, а може, двох.

Видираючи один в одного зміїне серце, чорти рознесли на шмаття і його і себе навзаєм. Залишилося після них трохи пір’я, трохи шерсті й дві паруючі калюжі гноївки. І хоча пізніше весь цей шарварок прибрали, але в корчмі у Камениці відтоді завжди стояв слабкий запах падлини й сірки. І казали в околиці, що кнайпа ця проклята, а раз на рік п’є в ній сам диявол.

Такою була, отже, доля зміїного серця.

Повідають, що Галілея перебувала у вогні впродовж двох місяців. Шістдесят днів тривав карнавал смерті й помсти панам. Гинули винні в гнобленні хлопів, гинули також і невинні. Хоча треба визнати, що винні, загалом кажучи, частіше.

Вельможний пан Домінік Рей у перший день бунту вирішили втекти в Емаус, переодягнувшись старою прачкою. Прачку попередньо побили і зв’язали, бо не хотіла віддавати одяг, а крім того ще обізвала його пройдисвітом і ледарем, а під кінець сказала, що тепер настане справедливість, а його повісять. Попри це витівка може б і вдалася, але ще перед рогатками Емауса горді своєю спритністю Домінік впакувалися на віз, що їхав у бік Тарнова.

Возом їхала купка хлопів, челядників і халтурників, тобто ремісників, не об’єднаних у цех. Вони хотіли дізнатися, чи то правда, що староста Брейнль платить за польські трупи. Домініка виказала і панська мова, і прикликання щохвилини Господа Бога надаремно, і руки ксьондза, а не прачки. Вони хотіли тікати, але якийсь із хамів мотикою зірвав їм кавалок черепа, аж до самого мозку. Вельможний пан якимось дивом вижили, хоча страшенно ними трусило і впадали вони в якусь порожнечу між сном і смертю. Хами поїли їх горілкою, аби не дати їм померти, бо взяти й убити було б тепер якось по-дурному. Через два дні доїхали до Тарнова.

Гостинець темнів від возів. Прибували вони зі сходу й півдня, кілька з півночі й ще кілька також і з заходу. Везли вони переважно трупи, хоча трапився один з-під Домброви, весь заповнений лишень панськими головами; вони лежали, рівненько складені купками, наче це були не людські голови, а капустяні.

Усю цю голоту розігнала міська сторожа, наказавши забиратися геть. Замість флоринів хлопи отримали батоги, а деякі навіть і кулі з карабіна. Ніяких обіцяних премій золотою монетою хамам не видали. Тож кривавий вантаж покинули у ровах або й просто на дорозі. Вельможного пана Домініка Рея затовкли кийками, нарікаючи, що стільки доброї горілки було змарновано.

— Такий паскудник, навіть напівздохлий, завжди знайде спосіб, як йому бідняка видоїти! — Один із халтурників востаннє оперіщив нерухоме тіло пана Рея і нашмаркав на нього з обох дірок носа.

Хлопи в Галілеї різали, однак, панів і без нагород, а ім’я Якуба Шелі було у всіх на вустах. Казали, що створив він своє володарство в долині Віслоки, де сам оголосив себе хамським королем, що не мусить вже слухатися ні пана, ні ксьондза, ні Бога, ба навіть самого кайзера слухатися не мусить. А якщо виконує волю цього останнього, то тільки тому, що так хоче. Крім того збирав мито на дорозі між Пільзном і Яслом і створив власне військо, аби стерегло його народ. Діди й баби з Ксенієм Раком на чолі подейкували, що той Шеля — це Мрук, який вернувся з давніх часів, аби захищати хлопів, або навіть сам Зміїний Король, який пробудився й вийшов з-під землі; але то вже були зовсім вигадані небилиці, й мало хто йняв їм віри.

Самого Якуба бачили рідко; він сидів начебто в домі у Седлиськах. Зате його син, Сташек, з’являвся всюди, а особливо там, де лилася кров. Полковник, хоча й шмаркач, напівсліпий, напівглухий, кульгавий і бридкий, як сам диявол, тримав усе залізною рукою. Казали, але пошепки, що якщо Якуб — це пан, то Сташек — це наглядач.

Казали також, що полковник має за дружину справжню польську пані — десятирічну-бо, але однак. Сам Якуб пошлюбив їх у першу ніч бунту, ну, а як Якуб це зробив, то ніякий ксьондз краще не зумів би. Може, зрештою, настануть такі часи, коли взагалі не треба буде ніяких ксьондзів для шлюбу. Деякі, може, трохи бурчали, що полковникова — то навіть не дівчина, а просто дитина, але Сташек саме таких і любив, що було видно, коли палили двори. Якуб Шеля ніс волю, а воля є тоді, коли кожному можна робити те, що він любить, і коли кожен є паном, бо пан сам визначає, що добре, а що погано. Тому-то хами з усієї Галілеї й стікалися юрмами під владу Шелі.

Сам Шеля рідко покидав дім. Садиба Богушів не була спалена, її навіть не грабували понад міру. Якуб під загрозою смерті заборонив грабувати дім вже у перші години бунту. Тепер тинявся по вкритих пилюкою, неприбраних кімнатах, постійно вдягнений у чорний плащ, який відібрав колись у єврейського продавця Талмудів, хоча міг би ходити в панських піджаках і сурдутах, від яких тріщали шафи й гардероби. Часом підсував собі стілець до дзеркала й так дивився, дивився цілими годинами.

— Небезпечно стільки дивитися в дзеркало, — сказала якось Слава, яка жила разом із Якубом у домі.

— Я не знаю, котрий це з нас, — відповів він. — Котрий я, котрий він. Хто пан, хто хам. Котрий із нас пережив це.

— Ти пан. Ти — сила й міць. — Слава сіла йому на коліна й випалила на вустах знак поцілунку. А вигляд мала дуже гарний, не надто стара й не надто молода, і зовсім не опиралася, аби одягатися у французькі сукні з чудовими декольте, бо мала що в ті декольте вкладати. — Я навчала тебе змінювати форми й ходити павучими стежками, але все це ти здобув сам. Сам.

І Якуб відчув себе справжнім паном, і відніс Славу до великого ложа і там панував над нею, а вона служила йому, як він тільки хотів, служила багато разів цілісіньку ніч. На світанку, однак, Шелю знов охопив неспокій, і він тихцем прокрався до дзеркала. Зупинився перед ним голий, немолодий і негарний. І далі не знав, чи він Якуб, чи Вікторин, і що це все насправді означає.

— А що таке правда? — зарипіла Слава й зареготала жаб’ячим сміхом. Вона стояла поряд, згорблена, коричнева й зморщена, як висхлий горіх. Однією рукою обтерла обвислу вульву, другою сягнула до Якубового прутня. Шеля з огидою відіпхнув її. Слава, зовсім не збентежена, хихотіла й далі.

А потім вийшла надвір, усе ще гола, хоча квітень щойно починався, і земля була сива від інею. Хухнула пару разів, потерла руки, вийняла з плота прогнилу штахету й полетіла на ній. Тільки її й бачили.

Невдовзі по тому Якуб також зник. Лиш переказав вустами свого сина:

— Тепер уже панів мордувати не можна. Розійтися по хатах і любити цісаря.

Однак попри це різанина не припинилася, ба навіть посилилася й поширилася. Тож одного квітневого дня в долині Віслоки стало військо, гарне й грізне, наче армія бджіл, бо і прапори, і мундири мало жовто-чорні. На допомогу австріякам зі сходу йшов губернатор ерцгерцог Есте, ведучи легіон колісниць, запряжених левами. Ревіння звірів розносилося в холодному повітрі, вістря списів і золоті шоломи із султанами блищали в ранковому світлі. Здавалося, що саме сонце вирушило на війну.

Повідають, що такої битви ще ніколи не було, але серед хлопів пам'ять про неї зберігалася впродовж багатьох поколінь. Коли хами зрозуміли, що кайзер і губернатор дбають про них так само, як і польські пани, що немає такої сили, яка б за них заступилася, ні на цьому світі, ні в майбутньому, тобто коли хами зрозуміли, що ніколи нічим іншим вони не будуть, як тільки хамами, то замість поховатися по хатах вони стали супроти армій. Кожен узяв, що мав під рукою — косу, леміш, сокиру, ціп. А тоді спершу вдарила артилерія австріяків, аж гори затремтіли зверху донизу. Тих же, хто залишився, змела важка кіннота львівського губернатора. І так битва закінчилася, ще й не почавшись як слід, а тих хамів, які вижили, наказом Найяснішого Пана, Милостиво Пануючого Кайзера Франца Йозефа І, розіп’яли вздовж залізничної колії з Кракова до Львова.

Таким чином закінчилася хамська війна, таким чином добігли кінця шістдесят днів хамської слави. Не могло бути інакше, й ніколи інакше не буде. Усе, що ми про неї знаємо, знаємо від Ксенія Рака. А те, що Рак любить після келиха розповідати дурниці, а часом просто брехати, що може легко підтвердити його дружина, ні про що не свідчить.

Повідають, що на Буковині все виглядає інакше. Мова людей не нагадує жодної відомої мови; більше асоціюється зі співом птахів, змішаним із шумом вітру. Іноді подмух вітру з півдня і сходу приносить із собою запах солі. Трохи схоже пахне повітря перед бурею, але в цьому вітрові немає загрози. Це подих моря. Коли він віє, легше дихати й перестає ломити в кістках. А коли принюхатися до цього вітру, коли увійти в нього повністю, можна відчути в ньому інші запахи, запахи цинамону, гвоздики й м’яти, запахи таємничих країн, що лежать ген далеко, де люди мають темну шкіру і в увінчаних куполами храмах моляться іншому Богові. Тож вітер з-над моря приносить також неспокій, гарячку дороги, і деякі люди, ті, що з гарячішою кров’ю, іноді вирушають у подорож і не вертаються. Чи загинули в дорозі, чи надягли тюрбан і причепили булат до боку, — невідомо. Але не треба одразу вирушати у світ, часом достатньо про ті країни мріяти, сидячи на порозі дому зі склянкою паленки або вина.

Бо завдяки тому вітрові вино вдається на Буковині дуже добре. Не є, може, таким винятковим, як угорське, але достатньо добрим, аби пити його із задоволенням. Може, зрештою, отой брак надзвичайності є кращим, бо інакше Буковина зароїлася б від купців, які хотіли б ним торгувати, а взамін привозити зі світу безлад і повно предметів, які нікому не потрібні, але які пробуджують в людях незнані раніше голод і бажання. І тому Буковина вбога і спокійна, і радше щаслива, бо країни, де вирощують виноград і п’ють вино, веселіші від інших.

На Буковині немає доріг, тому минуле ані майбутнє не мають як сюди дістатися. Тут не треба замислюватись, чи ти Якуб, чи Вікторин, бо обидва ці імені нічого не значать і є лиш пустими звуками. Словом, на Буковині можна наочно переконатися, що на початку зовсім не було слова. І зовсім не потрібні слова, аби добре порозумітися.

Коли Якуб чи Вікторин у нагороду або за кару був сюди присланий старостою Брейнлем після хлопського бунту, він отримав садибу, шмат сонячного поля й доброзичливого сусіда для помочі. Поле було меншим навіть, ніж смажовське, а сусід не знав галілейської мови. Тому вони швидко домовилися, а вечорами пили вино з власного врожаю і їли хліб із власного борошна. До пізнього вечора розмовляли й тлумачили собі навзаєм різні твори, хоча не мали книжок. Сусід мав дивне чужоземне ім’я, яке годі було запам’ятати, і любив твердити, що Бог глухий. Якуб або Вікторин називав його Марціном Еліашем.

Коли треба було чогось із міста — гасу або солі, — то ходив переважно Марцін Еліаш. Ішов до Глітта або до Серета, бо туди було найближче. Якуб або Вікторин залишався переважно в своєму невеличкому винограднику й дивився, як росте лоза, як випускає вуса й обплітає тички, і як дозрівають плоди. Міг так сидіти по кілька днів поспіль. Бувало, що птахи звивали гніздо в нього на голові. Бувало, що обростав мохом і бородатими лишайниками. Тому дальші сусіди назвали його Каменем і дуже його шанували, бо люди на Буковині не розгубили ще старих істин і знають, що камінь — це найдосконаліша з усіх істот.

Колись, ранньою осінню, о тій самій порі року, коли Бог сотворив світ, Марцін Еліаш прийшов до Каменя, який сидів у винограднику, й сказав:

— Прийшла якась жінка.

— Не знаю я ніяких жінок.

— Ти, може, не знаєш, але вона тебе знає.

І впустив її до виноградника, не чекаючи згоди господаря.

Хана підійшла до Каменя-Якуба-Вікторина, як його називали, так називали, і міцно обійняла. Була вона вже стара, бо після смерті теж можна зістарітися, але пахла, як і раніше: ганусом, гвоздиками і оливою.

Камінь потріскався на поверхні й зробився вогким від сліз.

Хана постукала в двері Каменя.

— Я не маю дверей, — відповів він.

Але Хана все одно увійшла.

Краків і різні місця на сході

2016—2018