Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю

Частина перша Серце

Повідають, що все почалося ввечері.

— Яка пісня, діду? — питає Куба.

Старий Мишка шамкає щось беззубим ротом. Невідомо, чи якісь слова, чи це, може, таке звичайне старече мурмотіння. Повний глини віз підскакує на вибоїнах. Старий Мишка і Куба їдуть аж з Копалин, бо там найкраща глина в усій околиці. Дорога ще далека, а в дорозі, як відомо, добре співати й розповідати найрізноманітніші історії.

Старий облизує потріскані губи, зиркає на Кубу. Очі в нього світлі, і зовсім не видно в них прожитих сімдесяти й двох зим.

— Як то, яка? — запитує. — А чия має бути? Русалчина!

Куба на ті слова лишень погордливо шмаркається, спершу з правої ніздрі, потім з лівої. За другим разом обшмаркує собі штани, бо віз підкидає на якомусь камені. Старий Мишка, бачачи це, регоче хрипким сміхом, аж йому з тої втіхи колишеться індиче воло під шиєю.

— Русалчина, — повторює під носом, наче сам до себе.

У світі смеркається, а тут, у буковому лісі, ніч залягла вже давно. Навіть птахи поснули, і тільки якийсь спізнений чорний дрізд раз по раз заводить ту саму трель. Дикий бузок пахне так, що очманіти можна. Бо це саме такий ліс: буки, бузок і темнота.

— Виходять на святого Івана на галявину, тут, недалеко. І співають, і танцюють, аби тільки хлопців заманити. Як почуєш, що кличуть тебе, то чимшвидше заткни вуха воском, щоб не чути й не слухати. Найкраще тоді якусь побожну пісню заспівай або травневу літанію до Богородиці, або молися тисячу разів підряд. Господи Йсусе кирієлейсон, помилуй мене, грішного, аж в тебе увійдуть ті слова й стануть частиною тебе. Бо як почнеш слухати, то пропадеш. А якщо підеш русалок підглядати, то згинеш і тілом і душею. Бо вони в самих лиш сорочечках танцюють, і як раз побачиш, то вже собі не знайдеш місця на землі поміж людьми.

— Старий ви вже, діду, а вам одно лиш у голові, — сміється Куба, але Старий Мишка нічого на це не каже. Вертається до своєї співанки:

Дерева рідішають, між гілками проглядає блакить ночі. Віз туркотить дорогою вниз, до села. Сонце давно вже зникло за горами, але все ще світить, наче з-під землі, бо піскова заграва, розлита ще у світі, золотить стріхи й дах костелу.

Старий Мишка і Куба минають рів і верби, що над ним колишуться. Усіх верб дванадцять, і старий каже, що то апостоли Господа Йсуса, а остання, всохла й поточена хробаччям, — то Юда Іскаріот. Але Старий Мишка говорить різні речі, і не в усьому слід йому вірити.

Поки вони ще не зовсім з’їхали у село, Куба стає на возі. Прислухається, але від лісу не долинає жодної пісні. Лиш цвіркуни сюрчать у траві.

Повідають, що Куба разом зі Старим Мишкою служили в корчмі Рубіна Кольмана в Кам’яниці шабес-гоями[1].

— Ой-вей, айнекляйнемітешмок! А це що таке? — жид тикав під ніс грудку глини навперемін то молодому, то старому. — Це має бути глина? Яка це глина, запитую я вас! От що значить гоїв по глину посилати. Болото й коров’яче гівно привезуть!

Ані Куба, ані Старий Мишка нічого не відповідали, а дід навіть почав скручувати самокрутку. Вони знали, що Рубін мусить трохи пойойкати, бо це єдина розвага в його житті. Найбільше ж нарікав він на своїх шабес-гоїв.

Шабес-гої робили в домі й у корчмі усе те, чого єврею не дозволяв закон, і те, на що він просто не мав охоти, в шабат і не тільки. Куба й Мишка не нарікали, хоча вередливий Рубін вічно був чимось незадоволений, смикав бороду, проклинав і марно прикликав Господа Бога.

Був Рубін, однак, порядним чоловіком, хоч і жидом. Не можна, зрештою, бути іншим, бо, маючи стару й прикуту до ліжка дружину, сина рабина й божевільну доньку, себто вар’ятку, неможливо бути злим. Може, тому Кольмана прозивали Колькопфом[2], навіть особливо не криючись із цим, немов усі перевіряли, чи орендар корчми зможе насправді розізлитися. Зрештою, завжди краще працювати у жида, ніж у пана, бо жид за роботу платить, а в неділю часом і барильце горілки дасть. Передовсім, однак, жид не б’є. Бо пан декретом його милості кайзера з Відня може присудити хамові двадцять п’ять ударів палицею за будь-яку провину, а бабі й дитині не менше, тільки бабу й дитину належить бити не палицею, а шмагати березовою лозиною.

Того вечора за вікном стелився білий блиск, бо місяць зійшов рано. В тому світінні все було видно виразніше, ніж удень. Удень-бо обриси розмиваються і розмазуються, а барви переливаються навзаєм одна в одну, і буває, що речі видніються, як за запиленою фіранкою або мов заволочені димом. А місячної ночі усе є різким, наче вирізаним із паперу, тільки кольорів менше. Дім, корчма, згорблений журавель на подвір’ї — чорні. А свіжі голки на модринах біля обійстя — пухнасті й білі, більше наче сніг, ніж голки. Такий собі фальшивий жидівський день.

Куба вже має лягати спати, коли помічає її. Вона, як завжди, спинається на стрімкий дах господи, схожа на ласицю або на мару. Високо, високо, аж на самий гребінь з різьбленим пазуром з обох боків. Якусь мить відпочиває.

А потім починає танцювати.

Танцює, піднявши руки догори, отим тремтливим, циганським кроком. Махає головою ліворуч і праворуч, напівсонно, напівпристрасно, темне волосся хвилею розвівається за нею, ніби обдароване власним, зміїним, життям. Проти місяця видно її виразно, немов вирізану з ебенового дерева. Куба знає, що таке ебенове дерево, бо в Рубіна Кольмана є ебенова скринька, а вельможний пан дідич у своїй канцелярії мають навіть меблі з ебенового дерева. І тепер, уночі, Хана Кольманівна є чорною, але гарною.

Удень вона вже гарною не буде, бо вдень буде видно прищі на її підлітковому обличчі й надто великі криві зуби, що випинаються, як у рябої кобили. Бо, правду сказати, донька Рубіна є худою й бридкою.

Проте зараз ніч, а ніч має свої закони.

Куба якийсь час розглядає дівчину, а потім вислизає з хати. Тихцем пробігає через подвір’я і видирається на дах курника, а звідти на карниз, що оперізує другий поверх корчми, відкіль можна без зусиль вибратися на критий ґонтям дах. Усе це тихо-тихесенько, без жодного звуку, аби не сполошити дівчину, але також аби не підняти по тривозі всю родину Кольманів, готових — як то жиди — наробити рейваху. Старий Мишка казав-бо не раз і не два, що людей, які танцюють під місяцем, будити не можна, щоб їхня душа не перелякалася й не чкурнула геть. І хоча жиди начебто не мають душі, проте Куба не хоче нагло будити Хану, бо вона може втратити рівновагу і впасти. Бо вдень, при світлі сонця, дівчина боїться піднятися навіть на п’ятий щабель драбини, не кажучи вже про дах господи.

Хана танцює на гребені й розкидає навкруг маленькі картки, клаптики, папірчики. Вони нагадують великі сніжинки. На кожній видно напис, довший або коротший, а іноді тільки один чи два знаки. Усе написано по-єврейському, навспак, тими низькими, втомленими літерами, що виглядають так, ніби хтось їх хотів розтоптати й розтрощити. Можливо, це молитви. Можливо, заклинання. Можливо, одне й друге, бо ж написано в Біблії, що євреї починаючи від самого Авраама, з давніх-давен, пробували примусити Бога до різних речей і підпорядкувати Його своїй волі. І якщо хтось мав би знати заклинання, яким корився б сам Господь, то тільки вони — й ніхто інший.

Хана танцює, а Куба наближається до неї по даху, напівзігнутий, наче мавпа з країни негрів. Обережно хапає гнучкі й холодні зап’ястя дівчини. Кілька кроків — і вони вже внизу. Жидівочка іде за Кубою покірно, як цуценя, хоча продовжує перебувати в дивних країнах у своїй голові; якби її відпустити, вона б знову почала танцювати. При цьому вся тулиться до Куби, аж у нього дивно стискається серце.

Сьогодні вівторок, а у вівторок ніхто до кнайпи не приходить, тож Рубін Кольман і його доньки рано лягають спати. Парубок стукає в кухонні двері господи. З другого боку грюкає засув, старе жидисько вилазить з хати й протирає склеплені сном повіки.

— Айнекляйнемітешмок! Хана!

— Знову танцювала на даху. Краще пильнуйте її, коли місяць світить.

— Зоя мусила лишити двері на ауф. Дякую, Кубо. Добрий з тебе хлопака.

— Добраніч, пане Кольман.

— Ти теж добре спи, Кубо.

Повідають, що в усьому цьому не обійшлося без русалок.

Може, тому, що Куба весь час розпитував про них Старого Мишку, бо хлопець дуже був ласий на оповідки. Але старий тільки підсміювався, і важко було видобути з нього щось крім того, що він уже розказав: що русалки виходять танцювати в лісі десь між святим Іваном і святим Петропавлом, що іноді співають, а передовсім, що вони голі. Про все міг старий розповідати: про прадавнього короля Бодзоса, якого повісили на горі, що зветься Мага, і про розбійника Запалу, і про чаклуна Нелюдима, і про Зміїного Короля, і про злих відьом, що людям шкодять, і про дівчину з картопляного поля, яка живе в картопляній плісняві, і про вербового диявола Запаличку, який розбив місяць, і ще багато чого такого, бо історій знав Мишка силу-силенну. Тільки про тих русалок щось не хотів говорити.

Одного дня ішов Куба на двір у Седлиськах на перші сінокоси. Ну, бо хлоп — це хлоп, і мусить іти, коли пан каже. Може бути без землі, може бути шабес-гоєм — все одно залишається власністю дідича, як худоба чи фруктові дерева. Без охоти — ну, то без охоти, але Куба йшов.

Задуха й паркість котилися поміж горами, а в долинах повітря лежало біле й липке, наче сік із бадилля молочака. Навіть мухи й ґедзі лінувалися, дзижчали абияк, і їх легко було пристукнути рукою. Був полудень, але спека стояла від самого ранку, і Куба вже весь укрився потом, поки дійшов до верб-апостолів. До Седлиськ мав іти менше ніж австрійську милю, тож не було потреби поспішати. На вечірню косовицю і так встигне, бо луку слід косити або вранці, або з вечора. В клуночку приємно хлюпотіла черешнева зупа в керамічному глечику; обід Куба мусив брати із собою, бо дідич були скупий і не давали їсти після роботи. Парубок подивився вперед — нікого. Подивився назад — нікого. Клунок липнув до спини. Куба пірнув у тінисті зарості під вербами й жадібно з’їв усе, що можна було з’їсти.

Хана Кольманівна робила найсмачнішу фруктову зупу на світі, а до того запакувала Кубі ще п’ять білих булок, смачних, хоч і без закваски. За роботою чоловік мусить собі поїсти, і один тільки пан дідич вважали інакше.

Тож, може, через той повний живіт, може, через ліниву спеку, може, через зелену тінь верб, може, через злостивих духів, які жили в тих вербах, а напевно, через усі ті речі разом сон огорнув Кубу воронячим крилом.

Розбудив його грім, низький, такий, від якого дрижить земля. Хлопець непритомно роззирнувся. Небо затягло чорними хмарами, які ген удалині мали на краях лихий зеленавий відблиск. Віяло так, що аж завивало, термосило гілки й обривало листя. Білі жили блискавок розпанахували видноколо. Буря наближалася з півночі, а це недобре, бо бурі з-над рівнин завжди гірші, ніж оті, що з гір.

Куба вже ладен був схопитися й бігти назад до корчми Кольмана, коли у вербовому гіллі він помітив дівку.

Вона лежала на животі на похилій гілці, підпирала однією рукою підборіддя й нахабно гризла останню булку Куби. Усе в дівчині було як вода, безбарвне, аж страх. І волосся, і очі, й вільна прозора сорочка. Вона ліниво махала литками й позирала на Кубу трохи зацікавлено й трохи глузливо, аж ніяк не переймаючись бурею, яка надходила.

— Хто ти? — запитав хлопець, бо не впізнавав у ній нікого з довколишніх сіл.

Але вона нічого не відповіла, лишень далі обгризала булку, як яблуко.

І тут уперіщив дощ. Щойно крапало не сильніше, ніж ксьондз кропилом, а вже наступної миті з неба потекли цілі сірі ріки. Якуб скулився біля верби, втягнув голову в плечі, а дівчина, хихочучи, зіскочила з дерева і втекла просто у зливу. Волосся й сорочка прилипли їй до тіла, і в Куби аж пересохло в горлі, як після дуже міцного чаю. Він стояв і мокнув, і мокнув, і мокнув, бо верби не давали майже ніякого захисту, а коли промок так, що більше вже й не можна, то побрів, крок за кроком, до господи.

Поки дійшов, дощ ущух, а згодом і геть перестав. Пахло тишею і мокрою землею.

Повідають, що такої дівчини не було й не могло бути, але в це Куба ніколи не повірив.

Наступного дня переробив абияк усю роботу, яку мав у Кольмана, і раннім вечором вислизнув з корчми до верб-апостолів. По дорозі в церковному саду нарвав у кошичок червоних порічок, великих і солодких від сонця.

Дівчина була на місці. Чекала і, як учора, напівлежала на животі на вербовій гілляці. Ліниво гралася квіткою мальви; крутила її між пальцями, вкладала у волосся, виймала, надкушувала пелюстки, обертала в руках. Куба наблизився до неї поволі, немов підходив до схарапудженого коня, але вона зовсім не збиралася боятися. Дивилася на нього з якимось тваринним зацікавленням. Як вар’ятка.

— Як тебе звуть? — запитав, не сподіваючись, що вона йому відповість.

Дівчина байдуже зім’яла квітку в долонях і кинула на землю.

— Мальва, — сказала. Голос мала низький і хрипкуватий, гарний. Куба не знав, чи це була відповідь на його запитання, але на іншу вже й не сподівався.

— Мене звуть Куба. Я приніс порічки, — сказав і простягнув дівчині кошичок. Вона жадібно схопила великий кетяг і весь засунула собі до рота. А потім ще один, і ще. Хвостики випльовувала на землю, поламані й пожовані.

Куба сів поряд на сукуватому корені верби і їв порічки звичайно, як людина, гілочка за гілочкою. Раз по раз зиркав на Мальву й червонів, бо дівчина знову мала на собі тільки сорочку, таку, що ніби й прикриває тіло, але все видно. Хлопець, хоч і не був бридкий, якось не мав сміливості до дівчат, а вони не раз із цього приводу хихотіли і підсміювалися над ним. Але зараз він був тут, поряд із Мальвою, достатньо близько, аби відчувати свіжий запах дівочого поту.

— Ходи сюди, до мене, — наважився він нарешті, але дівчина лиш простягла до нього долоню з пружками бруду під нігтями.

— Дай ще.

Тож дав.

— Зійдеш униз?

Мальва хрипко розсміялася, зіскочила з дерева, наче кицька, і втекла кудись на луку. Куба побіг за нею, але дівчини не знайшов. Наче розчинилася в золотушнику й маках, і в золотистому світлі вечора.

Уночі він довго перевертався з боку на бік. Сон приходив і йшов геть, грався Кубою і кидав ним, як хвиля розколисаним на озері човном. Хлопцеві було холодно, і він весь тремтів, хоча був уже червень і можна би спати навіть голим. До вух накрився ковдрою, напханою житньою січкою, зверху накинув ще два коци, і лиш тоді йому стало трохи тепліше.

Найкраще, однак, грів його спогад про Мальву. Він відсунувся до стіни, наче хотів зробити для неї місце на сіннику, і уявляв собі, що дівчина лежить ось тутечки, біля нього. Там, унизу, він зробився твердий і штивний, однак боявся торкнутися себе долонею, бо Старий Мишка сон мав легкий і завжди його на цьому підловлював. Мальва, однак, стояла у нього перед очима, і все тіло хлопця пульсувало жаром. Куба намагався думати про найгидкішу бабу, яку знав, — про стару Кольманову, брезклу й білу, як тісто на вареники. Але це мало допомагало.

Уранці він встав недужим. Руки й ноги були слабкими, наче не з тіла й кісток, а із солом’яних віхтів. На додаток, щось тиснуло йому в грудях, і він хитався, наче старий дід.

— Краще йди й скоси ту луку, — радив йому Старий Мишка. — Все одно це тебе не мине. А як не підеш, то дідич розсердяться й накажуть тобі київ дати. Сонечко тебе в дорозі зігріє і вижене хворобу, бо щось тебе, видно, вхопило.

— У дупі маю дідича, — буркнув Куба, але пішов.

Невдовзі зрозумів, що з косіння цього вечора теж нічого не буде. Сонце, замість вигнати слабкість із тіла, тільки дратувало його, а холод у грудях як засів, так і сидів. Хлопцеві здавалося, що він носить у грудях брилу льоду. Йшов у тіні — мерз. Ішов під сонцем — розколювалася голова. Тлів у ньому тільки один вогонь, але той, замість зігрівати, тільки посилював гарячку. Звався той вогонь Мальва.

На панську луку не дійшов він і цього разу. Одразу за вербами-апостолами заглибився в дикий сад. Мальва не давала йому спокою. Він стягнув штани й придивився до себе. Був великий, твердий і гарний.

Повітря бриніло від цвіркунів, а може, то в Куби бриніло в голові, і може, це йому приснилося, бо в полуденну годину різні примари снуються полями. Може, йому примарилося, що то не він бере себе в долоню, а робить це Мальва; що дівчина стоїть одразу за ним, що обіймає його, а Куба відчуває її молоде й гарне тіло, яке напирає на нього, відчуває груди, живіт — геть усе. Що дівчина мало не обпікає його, бо жінки мають гарячішу від чоловіків шкіру. Наче обоє палали в гарячці, авжеж. І подих Мальви на шиї, наче дихання розпеченої сонцем землі. А тоді, тривожно швидко, весь світ зосереджується в тій маленькій точці на кінці тіла: і гарячка, і сонце, і лука, що бринить комахами, все, що існує, піднімається раптом і вибухає хвилею густої-прегустої насолоди.

Може, Кубі примарилося, що коли в нього все ще танцювали перед очима фіолетові кола, Мальва облизала з пальців його росу й зникла серед трав, наче її ніколи й не було.

Може, йому це тільки примарилося, а може, й ні.

Повідають, що з того й так нічого б не вийшло. Бо ж буває таке кохання, яке від самого початку приречене на нікчемність і каліцтво, і народжується з нього тільки жаль і страждання. Усі це бачать, крім самих закоханих.

Коли Куба дочвалав нарешті до господи, то вже знав, що справи кепські. Битий гостинець звивався в нього перед очима, двоївся й вирував, наче крутили ним злостиві чорти. Потім була чорна діра, в якій на мить зблиснуло заклопотане обличчя Старого Мишки.

Десь далі Рубін Кольман торохтів щось про шабас, і що ж він тепер, айнекляйнемітешмок, робитиме. Звучало це навіть смішно, але Куба не міг сміятися, бо йому здавалося, що від сміху йому знесе маківку голови. Знову зробилося темно, хоч то, мабуть, тому, що настала ніч. Куба дуже хотів заснути, але якось не міг. Сон кружляв навколо, наче недовірливий пес, і боявся підійти ближче. Тож хлопець дрейфував по тремтячому морю темряви, і часом із тієї чорноти з’являвся Мишка, зморщений, як висохле яблуко, а часом ні.

— Та спи вже нарешті, — буркнув старий. — Тобі добре, бо ти завтра вилежишся, а мене від світанку чекає робота. Залишаю тут тобі воду й полотно, зміниш собі вночі оклад. Ех, хрипиш, як сухотник. Я йду спати до комори, бо з тобою не засну.

— Айнекляйнемітешмок, — захрипів Куба і ніяково усміхнувся.

Чиїсь долоні торкнулися обличчя хлопця, від кінця вуха до шиї. Це були гладенькі долоні когось, хто багато не працює, і напевно не належали Старому Мишці. Пахнули ганусом і гвоздикою.

Вона ковзнула до нього під ковдру. Сплела пальчики своїх ніг із пальцями Куби; були вони страшенно холодні, наче вона довго ходила босоніж. Лоскотало, але приємно. Вона пригорнулася до парубка, трохи тепла, трохи холодна, гладенька, як муслін, і, схоже, зовсім гола. Куба відчув блаженство, відчув, як його покидає гарячка. Заснув, занурившись обличчям у море чорного пахкого волосся, розсипаного на подушці.

Уранці він почувся трохи ліпше, хоча мало чого пам’ятав з попередньої ночі. Його дивувало, що сінник пахне прянощами, як єврейське кадило, яким Кольман кадив у шабас по всіх кутках. Потім знайшов на подушці волосину, товсту, темну й скручену. Довго сидів на ліжку, обертаючи її в пальцях, а всередині у нього коїлися дивні речі.

Він і надалі почувався слабким, але хвороба вийшла йому з грудей, і він навіть не кашляв так сильно. Помічним, напевно, був жирний бульйон з курки, який дала йому випити Хана. А старий Кольман призначав хлопцеві якісь легші роботи: скропити водою підлоги в господі чи протерти столи; корчмар знав, що про наймитів треба дбати, навіть якщо вони гої.

Тієї ночі місяць знову світив ясно, і опівночі Хана знову вилізла на дах. Коли Куба насилу видерся нагору, щоб звести її вниз, вона подивилася на нього цілком притомно і дивно всміхнулася.

— Упадеш, Хано.

— Не впаду.

— Ходімо вниз.

— Тут добре.

І Хана зсунула з плеча одну бретельку нічної сорочки. А потім другу. А потім розстебнула кілька верхніх ґудзичків і стояла так перед Кубою, гола до пояса. Мала гарні рамена й негарні груди, гострі, з надто великими й надто темними пипками. Куба вже от-от мав заговорити, що ні, що не хоче, що не можна, але закони ночі є іншими, ніж закони дня. І він не сказав нічого, бо знав, що так, що хоче, і знав, що можна.

Але дівчина лишень сягнула поміж груди й видобула звідти серце, маленьке, тріпотливе й поросле пір’ям.

— Це для тебе, — сказала.

Тож Куба взяв серце, але нічого не сказав і лиш стояв на даху з не надто розумним виразом обличчя. Серце Хани було останньою річчю, якої він від неї хотів. Він прагнув її грудей, її рамен, прагнув жару між її стегнами. Але не серце.

Вони вмостилися на краю даху, бовтаючи ногами, близенько одне до одного і водночас не надто близько. Небом сунув місяць, байдужий і мертвий. Дівчина й хлопець сиділи спинами до нього, так, щоб не бачити облич одне одного. Мовчали, бо не знали, що могли б одне одному сказати; може, якраз нічого й не могли. Куба стискав у руках серце Хани, не знаючи до пуття, що з ним робити. Серце, хоч і мало пір’я, склеєне кров’ю та слизом, було приємним на дотик і приємно гріло. Хлопець здивувався, яке воно невеличке. Усе поміщалося в його складених долонях.

Цвіркуни виспівували в заростях одну лиш ноту, крі-крі, і це був єдиний звук на світі. Безмовність між Кубою і Ханою тремтіла, як повітря у спекотний день. І дівчина вже знала, що марно віддала своє серце. Було, однак, надто пізно, бо раз подарованого серця не можна так просто забрати назад.

Коли сюрчання цвіркунів уже не можна було витримувати, Хана зіскочила з даху зі спритністю кицьки чи куниці, гримнула кухонними дверми й зникла всередині будинку. Куба обережно зліз із даху й побрів до себе. Пташине серце сховав під сінник. Огорнув його ще й коцом, бо стукотіло як шалене й не давало йому спати.

Повідають, що дідич прибули тоді до села в білій колясці, запряженій шістьма сивими кіньми. Це радше була неправда, бо дідич просто приїхали до корчми в Камениці, тому навіщо мали би брати парадну бричку. Так, однак, кажуть.

Вельможний пан всілися на найзручнішому з крісел старого Кольмана під великою сливою, що росла біля господи з боку дороги. Підкручували вуса, поїдали ругелахи, які приносив, низько кланяючись, жид, і попивали компот, заправлений пейсахівкою, бо пива з нового хмелю ще не було. За його спиною стояли наглядачі, економ чи, радше, уповноважений та інші дворові блюдолизи. Навколо зібрався вже чималий натовп. Селян ніхто не мусив скликати, як ніхто не мусить казати худобі, де розташоване пасовисько чи що наближається час доїння. Самі слухняно прийшли, принаджені панською присутністю, мов нічні метелики, приваблені світлом. Бо й дідич здавалися дивно сяючим, гарним, у світлих штанях і чудово приталеному сурдуті димного кольору, так схожі на ангела чи святого з костельного образа, що тільки падати на коліна.

Тож упали на коліна. Всі, навіть старий Кольман, жид. Дідич підкрутили вуса й повели поглядом по бридких, грубо витесаних пиках. Хами тупо витріщалися, так тупо, що аж недобре робилося. Вельможний пан здолали, однак, огиду й навіть дозволили поцілувати себе в перстень, особливо найгарнішим дівкам. Бо були це пан добрий і ласкавий.

Дідич поплескали себе шпіцрутеном по халяві чобота, яка міцно обтискала литку, і кивнули окружному чиновникові. Той схилився й почав зачитувати борги й заборговану панщину. Один господар заборгував два дні пішої панщини, інший — один день панщини гужової, тобто з використанням власних тварин і плуга. Обох вельможний пан простили, бо були пан добрий і ласкавий.

Господар Мацей Соха заборгував, однак, два дні добровільної панщини; бо окрім визначеної законом роботи на пана деякі селяни мусили додатково відробляти добровільну панщину в кількості, визначеній вельможним паном згідно з його власним рішенням і мудрістю, а часом в натурі, головно зерном, яблуками чи дівками. Тому дістав Соха від наглядача п’ять ударів по голій спині, а його баба три; після чого встали й поцілували панський перстень і пообіцяли з’явитися на роботу на другий день на світанку. Безземельний селянин Пйотр Нев’яровський не відбув трьох днів пішої панщини. Відбути не міг, бо помер на святого Юзефа. Замість святої пам’яті Пйотра дванадцять ударів дали його старшому синові Томашу. Сальця Нев’яровська дістала п’ять ударів березовою лозиною, але тільки тому, що вельможний пан хотіли її як слід роздивитися голу від пояса вгору. Мабуть, сподобалася дідичу, бо покивали схвально головою. Під кінець і Томаш, і Сальця подякували вельможному панові й схилилися до самої землі, наче русини в церкві.

І так воно йшло: одним вину пробачали, іншим затримували. Добрим були дідич і ласкавим.

Прийшла черга й на Кубу, безземельного, тобто хама, який не мав нічого свого й мусив жити й працювати в інших. Коли уповноважений зачитав його прізвище, хлопець не одразу зрозумів, що йдеться саме про нього; він не користувався прізвищем, відтоді як батько вигнав його з дому, коли через необережне поводження з гасом хлопець пустив з димом хатину й половину двору. Усі казали про нього: той Куба від Кольмана, Куба-Шабесник або Худий Куба. Він і сам про себе думав у такий спосіб. І аж Старий Мишка мусив його підштовхнути, коли чиновник удруге зачитав:

— Якуб Шеля. Винен два дні косіння.

Кажуть, що якби в той день дідич були б із Кубою інакше повелися, то багато справ поточилися б інакше, і багатьох кривд можна було б уникнути. Якщо придивитися до часу, то добре видно, що те, що важливе, завжди починається від справ дрібних. Будь від чого починається кохання, те, що приносить щастя, і те, що приносить біль, і те, що приносять одне й друге. Від будь-чого вибухають війни, в яких гинуть великі маси людей, а ті, котрі вижили, спустошуються десь глибоко всередині, і через ту спустошеність важко їх часом називати людьми.

Тож здається, що немає під сонцем речей важливих, є лишень речі неістотні, або й навпаки, і аби в цьому розібратися, потрібен Божий розум, а не людський, амінь.

Розказують, що того дня Якуб виступив із шереги хамів з високо піднятою головою, хоча насправді Куба мав ноги як із соломи і мало не наробив у штани. Аж мусив наглядач Михаїл, хлоп’яга сухий і жилавий, схопити його за барки й поставити перед вельможним паном.

Дідич побіжно глянули на парубка. Хам як хам, усі вони однакові. Пан уже мали цілком досить тих тупих морд, пан хотіли порозважатися.

— Двадцять і п’ять, — кинув він байдуже.

— Пане, два дні косіння… — невпевнено обізвався уповноважений.

Шляхтич кинув на нього гнівний погляд.

— Будеш мене вчити, щуре канцелярський? Двадцять і п’ять. Кайзер дозволяє. Закон на моєму боці. Ну-бо!

Потім казали, що Якуб стійко витримав усе до кінця й навіть не зморгнув оком. Наглядач періщив його й періщив, а той тільки вдивлявся в дідича, і погляд мав лихий, дуже лихий. А коли пан під кінець підсунули йому перстень для поцілунку, Якуб плюнув на нього, за що отримав ще десять ударів, хоча статути кайзера Йосифа, видані давно тому, казали: щонайбільше двадцять п’ять, і баста. А ще інші розказували, що Куба після дев’ятнадцятого удару впав на землю непритомний. Дідича цей хамський непослух дуже розсердив, тож наказав дати йому ще десять ударів, хоча закон казав: найбільше двадцять п’ять, і баста.

Як воно насправді було, цього й сам парубок не пам’ятав, бо після тридцять п’ятого удару не був уже Кубою ані Якубом, тільки болем. Біль пульсував у його тілі й напливав на очі фіолетовим мороком. Морок цей раз по раз зблискував образами, й хлопцеві здавалося, що бачить Мальву, яка походжала туди й сюди. Ходила в тлумі селян, ходила між дворовими й за спиною шляхтича. І ніхто її не бачив, один тільки Куба.

— Ну, а тепер музика. — Дідич потерли руки від утіхи. — Співати, хами, танцювати й радіти. Це корчма, а не цвинтар.

Бракувало однак скрипаля Йонтка Гаци, бо виявилося, що заборгував він пішу панщину, а може, гужову, й наглядач, відраховуючи удари, перебив був йому два пальці. З шеренги виступили контрабасист і барабанщик, але з контрабаса й бубнів не створиш справжньої музики. Тоді хтось шепнув, що Рубін Кольман має в скрині кларнет, тож дідич примусили старого грати. Кларнет був старий, запльований і хрипів, проте вельможний пан дратувалися й нервово трусили ногою, тож селяни щосили почали співати, танцювати й радіти.

Куба отямився під плотом, коли вже ніч спиналася на небо. Кольман усе ще терзав кларнет, а селяни співали, що їм тільки приходило в голову. Дідич танцювали в самій гущі й брали до танцю то одну дівку, то другу, і їм зовсім не перешкоджало, що єврей грає єврейські мелодії, а хлопи співають хлопські пісні.

На якусь мить привиділося парубкові, що пан танцює з Мальвою, що це вона його веде, що вистрибує і сміється, як дияволиця. Коли, однак, зморгнув, дівчина зникла, а дідич не танцювали, бо були зовсім п’яні, оббльовані аж по коліна й ледве трималися на ногах, а наглядач і уповноважений провадили його до брички.

Повідають, що немає на світі вдячності більшої, ніж зміїна вдячність. Куба, однак, не знав цього, коли за кілька днів після дідичевого візиту подався на панщину відробляти заборговане косіння і надибав біля джерела змію.

Джерел у горах сила-силенна, бо кожна долина, навіть найменша, має свій потік, а кожен із тих потоків береться з різних струмочків, що течуть гірськими ущелинами. Біля деяких із тих джерел, званих мофетами, не слід лягати ані засинати, бо можна більше не пробудитися; повітря-бо там важке, і не можна ним дихати. Люди про це знають, знають і деякі дикі тварини, але вже вівці, наприклад, ні. Вівці-бо дурні, і їх треба пильнувати, бо готові заблукати, куди не треба, й задушитися на смерть.

Молода змія, що грілася на камені, видно, теж цього не знала. Мофета била струменем з-під коренів великої липи, всипаної квітами, як молода панна. Раннім літом усі липи стають гарними, але особливо ця, яка завжди родила стільки квітів, що аж гілки гнулися. На змію Куба набрів, коли зробив собі перерву від косіння і, всівшись на найнижчій гілці дерева, жував білий хліб із кмином, хроном і шавлією. Сонце вже стелилося по луці, липневий вітерець охолоджував розігріте тіло й робив не такими болісними жовті синці після панських ударів.

Гад масляно блищав на сонці, жовті плями на боках шиї виглядали як намальовані соком з ластівчиного зілля. Парубок штурхнув змію патиком, переконаний, що тварина вже мертва. Та, однак, мляво, із зусиллями згорнулася, а боки ходили в неї, як у засапаного коня. Йонтек Гаца, який теж цього дня косив луку, хотів добити змію каменем, але Куба не дозволив. Узяв гада двома паличками й відніс у тінь, далеко від мофети. Облив пласку голову водою з бляшаного горнятка. І не міг при цьому стриматись, аби не погладити зміїного тіла; було воно тепле, гладеньке і дуже приємне на дотик.

Коли тварина прийшла до тями, дав їй іще з’їсти кульку, зліплену з хліба, а потім ще одну, і ще. З глиняного глечика налив у кухлик кислого молока. Змія похлебтала трохи, засичала щось своєю мовою й відповзла у високу траву.

А вже незабаром Куба й думати про неї забув. Щось інше заморочило йому голову й серце, і були це не змії, в кожному разі, не такі, як та з-під мофети. Бо у хлопця перед очима все ще стояла Мальва з дідичем, а ревнощі здатні обплутати міцніше, ніж змії-душителі з південних країн, отруїти думки зміїною отрутою, аж вони починають пульсувати й галопувати по голові. Так, так, здатні.

Коли Куба вертався з луки, то не міг не зазирнути під верби-апостоли, але Мальви там не знайшов.

Не було на що чекати. Чарувати парубок не вмів, бо щоб чарувати, треба бути циганом або жидом. Не вмів, але ж спробувати міг.

Ніч нависла над світом бездонна і чорна, як море. У вібруючій цвіркунами темряві хлопець збирав мальви, що росли перед корчмою. Рвав їх повними жменями, бо квітів було дуже багато. Мав їх вуже повні кишені, але зняв ще сорочку й зробив із неї клуночок, щоб зібрати ще більше.

Коли назбирав уже досить, то видерся на дах, найвище, як тільки міг. Спершу почувався непевно й трохи ніяково, кидав квіти в повітря, але не дуже високо, так, щоб ніхто не помітив. Проте швидко зрозумів, що бачить його тільки ніч. Його рухи набули плинності, ноги несли самі. Дивна мелодія пульсувала в жилах, як горілка, і темрява кинула його в шалений, дикий чардаш. Йому здавалося, що він падає. Мальви літали навколо, як нетлі.

Куба не танцював. Куба був танцем.

Куба не чарував, бо не був ані жидом, ані циганом. Куба сам став чарами.

Повідають, що Мальва працювала у Кольмана завжди, але насправді то Куба принадив її чарами. Тож коли Мальва опинилася в господі старого жида, ніхто не міг пригадати, звідки вона взялася, і кожен, мабуть, відповів би, що вона працювала там завжди. Так-бо діють чари.

Дні переходять у ночі, а ночі в дні. Мальва співає за роботою, і час плине в ритмі її пісні. Співає, коли лущить квасолю і коли варить пиво. Тільки коли пече хліб, то не співає, бо хлібові перешкоджати не можна.

Пісеньки Мальви є дивними. Мелодії ніби відомі, але тремтливі й мінливі. Слова втрачають значення і розчиняються в мелодії, як крапля молока у воді. Наче Мальва співає чужою мовою. Це слова, у яких міститься більше від слів.

Схоже, що ніхто, крім Куби, не звертає на це уваги, а воно ж одразу видно, що Мальва походить не з цього світу. Коли співає, то наче співають польові духи. Коли рухається, то неначе вітер колише колоссям. Куба це бачить і не може відвести очей від зачарованої дівчини. Можливо, що ще Хана це помічає, бо уникає і парубка, і Мальви.

Мальва також живе у гойхаузі, але в іншій кімнаті. Стара Кольманова начебто колись страшенно на таке кривилася, бо як же це так, щоб дівка жила під одним дахом з двома парубками. Рубіну це також було не в смак, але він не казав нічого, бо гої — це все ж таки тільки гої, мало чим кращі за тварин і так само, як тварини, не мають душі.

У селі ж про це нічого не говорили, і це було Кубі дивно, бо в селі говорять про все і про всіх. Про все і про всіх, тільки не про Мальву. Ба навіть жоден з підхмелених хлопів не брався її облапувати; наче взагалі її не помічали, а якщо й помічали, то за хвильку забували. Мальва, схоже, могла проникати у голови людей і плутати їм думки.

Тільки один-єдиний раз якийсь парубок із сусіднього села спробував до неї добратися, коли вона несла воду з криниці. Ледве, однак, торкнувся її, одразу весь всох, здерев’янів з ніг до голови, перетворився на низьку, кострубату грушу, що росла під плотом і родила кислі маленькі грушки, яких ніхто не хотів їсти. Парубка ніхто не шукав і не пам’ятали навіть про його існування. Куба якось туманно пригадував собі, що начебто колись носили разом хмиз із лісу, але ім’я хлопця зникло йому з голови.

Одного дня він пересилив себе й запитав Старого Мишку про того парубка, зачарованого в груші. Мишка-бо ходив колись різними темними дорогами, і розказували, що він вміє заклинати блискавки. Був він мудрий і знався на багатьох таємничих справах.

— Та чи ти здурів, Кубо? — запитав старий у відповідь. — Адже ця груша стоїть тут уже кільканадцять років. Самосійка. Рубін Кольман їв колись грушки під плотом і випльовував кісточки; мабуть, з них і виросла.

Ну, то по якімсь часі Куба теж повірив, що ніякого парубка ніхто не зачаровував. А коли минуло Рослинної Богородиці й ночі стали холоднішими, Рубін зрізав ту грушу на дрова. І оце й уся історія про зачарованого в дерево хлопця.

Вечори цього літа глибокі, наче колодязі, розливаються по небу пшеничною загравою і тривають безконечно. Роботи в господі не бракує, але Куба все одно вертається до гойхауза ще до того, як добре стемніє. Іноді Мальва вже чекає там на нього, іноді він чекає на неї; по-різному буває.

Куба любить дивитися, як дівчина роздягається до сну; Мальва-бо спить голою. Вона ж часто зваблює його, роблячи це надто повільно. Її рухи стають плинними, сповненими гіпнотизуючої врочистості, як у руського попа в церкві або як у змії. А іноді Мальва роздягається швидко, раз-два, і вже вся гола. Цей її поспіх, ця недбалість рухів бувають значно гарнішими, ніж завчена повільність.

Куба може дивитися, але торкатися йому зась. Хіба що назриває квітів, отих, із саду, й тих, що ростуть у полі. І це тими квітами пізнає всі закамарки її тіла. Тому одного разу вона здається йому холодною, як пелюстки маку, а іншого — сухою і паперовою, як волошка. Квіти залишають на її шкірі сироти й червоні смуги подразнень. Іноді, зрідка, дівчина дозволяє покласти на кінчики своїх грудей розквітлі мальви. Куба забирає потім ті квіти й торкається їх вустами, коли Старий Мишка не бачить. Це так, наче цілує груди Мальви. Або й ще більше.

Дівчина не дозволяє торкати себе, але сама часто дотикає Кубу. Іноді наказує йому стати перед собою голим і заплющити очі, а потім виробляє з ним такі речі, після яких хлопець ледве може повернутися до своєї кімнати. Тоді він весь пахне молоком, перед очима у нього мерехтять фіолетові й жовті метелики, а глиняна підлога поростає травами й польовими квітами, наче до гойхауза увійшла сама свята лука. У сінях тоді співають цвіркуни й дзюрчить невидимий струмок, а під стелею погукує пущик, і часом навіть видно, як він безшелесно перелітає з крокви на крокву.

Проте діється таке тільки пізно вночі, коли Старий Мишка спить, і не бачить цього ніхто, крім Куби.

Повідають, що як хлоп попрацює, то йому ще більше хочеться. Особливо, коли працює в полі, бо сонце розігріває кров.

Настав серпень, випалений до білості. Кожен день жнив шкварив, як вийнятий просто з печі, а небо набрало матової барви волошок. На узгір’ях, однак, дув вітер, і працювалося добре, навіть на панщині й навіть у дні добровільної панщини. У скрипаля Йонтка Гаци вже загоїлися перебиті пальці, і він знову міг пригравати під час праці. А під музику, як відомо, робота йде швидше. Найкраще, однак, було зривати яблука в парафіяльному саду.

По-перше, тому що яблука зривають ввечері, коли вони повні сонця після цілого дня і тому довше не псуються, а по-друге, бо ксьондз був людяний і частував легким яблучним вином. Вино, легеньке, як пух кульбаби, непомітно вдаряло в голову. Мальва і Куба верталися із саду пізно вночі, липкі від поту, вина і соку, обоє п’яні більше, ніж хотіли б признатися. Це були добрі ночі. Ніщо не смакує краще, ніж піт, вино й сік, зціловувані зі шкіри коханої людини.

Час від часу бувало, що Мальва і Куба піднімалися разом уночі на дах. Ґонтові дощечки віддавали тепло дня, і пахло старим деревом, трохи як у костелі. До їхніх пестощів приглядалися ніч і зорі, а іноді також і Хана. Парубок знав про це, хоча ніколи не вдавалося йому підловити жидівку на підгляданні. Однак стало ясно, що донька корчмаря знає про Кубу і Мальву, хоча б з тієї причини, що перестала ночами танцювати на даху. Кубі це не перешкоджало, лиш іноді в глибині ночі відчував він під сінником слабенький стукіт серця Хани. Хоча стукотіло воно не гучно і не нав’язливо, але викликало в нього злість і не давало спати. Він, однак, не наважувався викинути його, бо серце — це усе ж серце.

Тож коли хлопець підозрював, що Хана до них приглядається, він пестив Мальву зухваліше. Дівчина, зрештою, теж ставала тоді охочіша й дозволяла нарешті торкатися її й цілувати, навіть в отому чудовому закамарку між стегнами, що пахнув оливою і весняною землею. І часом бувала при цьому тихою, а часом несподівано зітхала або тихо стогнала; можна було подумати, що то пташата дрімлюги квилять серед ночі.

Незалежно, однак, від того, дивилася Хана чи ні, Мальва не дозволяла, щоб Куба узяв її нормально, по-людському, як хлоп бабу. Спершу він навіть про це не думав, бо було йому з Мальвою добре. Коли жінка й чоловік разом, вони творять власний світ, керований власними законами, і ці закони завжди слушні й мудрі, бо обоє вони в тому світі щасливі. Так воно є, доки не прийде хтось ззовні й не скаже, що могло б їм житися краще, бо безлад і неспокій завжди мають своє джерело в інших людях.

Тож одного разу під час жнив заговорив із Кубою Йонтек Гаца:

— А ти бачив Сальцю від Нев’яровських?

— Сальцю? — Куба відгорнув з чола мокре від поту волосся. Йонтек тільки показав підборіддям убік, настроїв скрипку й провів смичком по басовій струні.

Знизу, від села, дівки несли їжу. Картоплю з кисляком, хліб, журек[3], заправлений салом із цибулею. Щоб добре працювати, треба добре їсти. Дівки хихотіли, як то дівки, і ті сміхи-хихи летіли в тремтячому від сонця повітрі. Хлопи переривали роботу, випростували спини й прислухалися, бо такі дівчачі хихички — це один із найгарніших звуків, які є на світі.

Сальця Нев’яровська сміялася, мабуть, найдзвінкіше. Ішла розхристана, пишна й спітніла. Кожен її крок мав у собі щось такого, що хотілося із Сальцею танцювати, співати, пити вино або кохатися, а найкраще все одразу. Так, є такі дівчата.

— Моя буде, — загорівся Йонтек, бо чоловікам часто здається, що можна дівчину залишити за собою, як кобилу на ярмарку.

— А най ті буде, — байдуже сказав Куба. Бо серед дівок ішла також і Мальва, Мальва з волоссям кольору води, Мальва-чаклунка. Хлопець добре знав, що ця дивна дівчина з нізвідки зачарувала його; було йому, однак, із цим чаром добре, і навіть і думки не з’являлося, щоб чарів цих позбутися. Аби трохи допекти Йонткові, Куба ще докинув:

— Моя гарніша.

— Твоя? — спершу здивувався скрипаль, а потім потер рукою спітніле чоло, наче щось насилу пригадуючи. — А, справді. Ота. Чекай, якось її дивно звуть…

— Мальва.

— Мальва, правда. Така незвичайна, як русалка з лісу. Вже дає тобі?

Куба почервонів. Ясно, що спали йому на думку всі ті речі, які він робив із Мальвою і які Мальва робила йому, але їх не можна було назвати даванням. А Йонтек Гаца вдивлявся в шабес-гоя з кривою посмішкою, неначе про все знав, бо люди, які грають на скрипках, знають багато чого, що не відоме іншим.

— Так, трохи, — буркнув нарешті Куба, аби показати, що справи жінок і чоловіків не такі вже йому й чужі.

— Ги! Тобто не дає. Гей, Кубо, Кубо. Послухай мене. Та твоя Мальва… — він раптом замовк, наморщив чоло, силкуючись вигребти щось із пам’яті. Морщився й морщився, і мав при цьому дурнуватий вигляд. Безпорадно роззирнувся довкруж і раптом повеселішав.

— Дивись, Кубо, дівки йдуть! Добре, щось поїмо, бо мені вже в животі бурчить.

І хоч чари наказали забути про Мальву навіть Йонткові Гаці, а зачарувати скрипаля — то вам не абищо, але зерно було посіяне. Увечері, коли було вже темно, Куба прийшов до Мальви й запитав напрямки:

— Чому ти мені не хочеш дати, як баба хлопу?

Дівчина обкрутила собі навкруг пальця товсте пасмо безбарвного волосся. Її кімнатка розквітла левконіями, запах яких був п’янкішим за найміцнішу горілку. До свічки, що стояла на підвіконні, горнулися нетлі, а ліжко поросло дереном і мохом.

— Бо ти дурний, — відповіла нарешті. Вона вдивлялася в парубка довго, дуже довго, а очі мала бездонні й чорні, наче наїлася вовчої ягоди.

Куба не зміг витримати того погляду, потупив очі. Хотів уже піти геть, але дівчина підійшла до нього. Опустила одну бретельку сорочки, опустила другу. Біла шматина зсунулася на траву, що виросла на глиняній долівці.

Мальва потягла Кубу на ліжко й дала йому, як баба хлопу. Тривало це недовго, бо хлопець скінчив, ледь-но увійшов у її тепле тіло. Зробив потім ще кілька рухів, але було то радше смішно, ніж приємно, і Куба відчув себе страшенно ніяково. Зупинився і просто ліг біля Мальви. Якось невпевнено гладив її по животу, але дівчина здавалася йому дивно напруженою, тож перестав.

Заплющив очі й бозна-як заснув. Коли прокинувся, пізня ніч висіла над світом. По кімнаті йшов холодний подмух, як на луці після півночі, коли від ріки тягне туманом. Ліжко було порожнє. Разом із Мальвою зникла трава, зникли волошки, зникли пущики під стелею. Повітря в кімнаті пахло вже не туманом, а лиш протягом. Протягом, гнилизною і пилом, як це часом буває в нетоплених хатах; так.

Повідають, що баби прагнуть від своїх хлопів усього, а хлопи від баб — тільки одного; що іноді буває найправдивішою істиною, а іноді — несосвітенною дурницею.

Після тієї ночі Куба боявся, що Мальва зникне, зникне назовсім, залишивши його тільки зі жменькою спогадів і з голодом у серці, таким голодом, який неможливо вгамувати. Або що станеться ще гірше: Мальва зникне й чарами так затуманить йому голову, що він зовсім її не пам’ятатиме.

Сталося щось зовсім інше й набагато гірше.

Перед самими дожинками похолодало, випав дощ, і світ просякнув вологою. З лісу тягнуло цвіллю й грибами. Кольман почав навіть палити в печі, бо в його дружини ночами мерзли ноги.

У день свята господа від самого ранку бриніла гомоном і рухом. Баби зносили хліби й медові калачі з нового зерна, і в усій кнайпі запахло свіжим хлібом і кмином. У духовках пеклися яблука, в попелі під ними — картопля, на рожнах крутилися кури й когути, вибили також затички з перших бочок молодого пива. Це був добрий рік, і нічого не бракувало.

Жир шкварчав, і пахкий дим здіймався вгору, наче це була не кнайпа, а єврейська святиня. Ніякі не грилі й печі, а жертовні вівтарі, і все це не для блідого, замученого Бога християн, а для товстого, старого й міцного Бога євреїв. В усьому тому шарварку Рубін Кольман вертівся, охоплений пророцьким піднесенням. Доглядав за м’ясом, що запікалося, куштував пиво й оковиту, кричав і лаявся, айнекляйнемітешмок, і здавалося, що це не один Рубін, а десять. Навкруг нього жінки, бо в кожній святині мусить бути багато жінок. Дочки Кольманівни, шабес-гойки й хлопки, бо в час дожинок навіть поважна господиня має допомогти в жидівській кнайпі.

Куба не міг потрапити всередину, аби відщипнути бодай шматочок від того добра, бо Кольман разом зі Старим Мишкою щоразу загадували йому якусь нову роботу. Спершу замітав подвір’я, потім білив пліт, а під кінець мусив запрягти міцного мишастого коня в бричку і поїхати аж до Бжостка, до аптеки Лукасевича, по гас і горілку на полині й кропі за чеським рецептом. Тож мав Куба повні руки роботи, але все одно вдалося йому вгледіти Мальву, яка поралася разом з іншими бабами. Цього вистачило. Не зникла.

З поїздкою зійшов йому цілий день. Хоча Бжостек був найближчим містечком, але дорога була далека, весь час проти пекучого сонця, раз вгору, раз униз, а понад те ще й розмокла після дощу. Мишастий же був упертий і злостивий, гейби не кінь, а віслюк.

Біля підніжжя куполоподібного узгір’я, на якому стояло містечко, тварина остаточно відмовилася від співпраці. Мишастий зупинився, звісив голову й тільки зиркав спідлоба, коли Куба штовхав його й обкладав батогом. Довелося тоді парубкові злізти з воза й самому видиратися на круте заболочене узгір’я. Кінь, видно, мав свій розум, бо трохи вище інший віз стояв упоперек дороги з волом, що заплутався у зламаний дишель. Віл ревів, криві ноги ковзали в болоті, й не було навіть мови, аби спромогтися вибратися вище.

Кубі, однак, було байдуже до кмітливості мишастого. Його охопила лють, і злий він був на все: на заболочену дорогу, яка на кожному кроці вислизала йому з-під ніг, на старого Кольмана, який відправив його в дорогу, на вельможного пана дідича, для якого мала бути горілка на травах за чеським рецептом, на мух, які кусали немилосердно, бо день був паркий і задушливий. І на час, який злостиво крапав намарно, хвилина за хвилиною, а цей-бо час Куба міг провести з Мальвою.

Така це була гівнярська лють.

Він мовчки минув хлопа, який кричав і просив допомогти, отого, біля брикливого вола, і побіг на ринок. Бжостек був невеличким містом: шість вуличок, серед яких одна головна з Пільзна до Ясла, костел з вежею, увінчаною цибулястим дахом, низенькі будиночки з жовтої глини, ринок, заїжджий двір і жидівська крамничка — оце й усе. Куба без клопоту знайшов аптеку Лукасевича й купив, що треба. Вертаючись, минув збіговисько навколо воза, що стояв упоперек дороги. Хлоп нарікав і бідкався, бо віл врешті-решт поламав ноги, і тепер чекали на різника, аби його добив. Щось, може сумління, вкололо парубка в грудях, бо такий віл — це ж неабияка втрата; однак то ж не був віл Куби, тому хлопець швидко перестав заморочувати собі цим голову.

Бутель з горілкою важив не надто багато, і, правду сказати, не було жодної потреби запрягати ту бричку, якби Бжостек лежав трохи ближче. Тоді Куба, безумовно, мусив би тягти бутель на спині. Не роздумуючи, що було б ліпше, хлопець шмагонув батогом коня й погнав його дорогою назад. Через буковий ліс, через недавно вижаті поля, горами й долинами, аби якнайшвидше знову побачити Мальву.

Мишастому конику було зовсім не спішно. Та й не дивно, бо в господі чекала його тільки темна стайня та злегка вологий фураж, бо солома з цьогорічних жнив ще не просохла як належить. Тож і чалапав він сумною інохіддю, ставлячи поперемінно то дві ліві ноги, то дві праві, колишучись при цьому й відригуючи жаб’ячим басом, що ще більше дратувало Кубу.

Хлопець крутився на возі, наче мав глисти. В горлі в нього пересохло, тож ковтнув з бутля. Чеська горілка мала зелений колір, такий, якого часом набуває вечірнє небо після бурі. Дерла вона, палила, аж сльози потекли; пити цього не можна було ніяким чином. Парубок розбовтав у кухлику ту зелену горілку наполовину з водою зі струмка, і якось воно пішло. Другий кухлик вже йому навіть смакував. Дав спробувати коневі, але той пирхнув і не схотів пити.

— Ух, бидло ти дурне. Гляньте на нього, панською горілкою гребує. — Куба сплюнув і знову хильнув сам, цього разу просто з бутля, бо по кількох кухлях дивна горілка вже не палила так сильно. Зі страхом переконався, що горілки в бутлі явно поменшало. На щастя, хотілося йому сюрати, тож всадив він свого брехунця в шийку бутля й насцяв усередину. Рідина трохи змінила забарвлення, але не так сильно, аби було одразу видно.

До господи Кольмана залишалася миля, може, півтори. Дорога ішла трохи лісом, а трохи здичілим садом, бо колись давно, ще в польські часи, був тут неподалік двір. Кінь несподівано зупинився, став стригти вухами, пирхнув і потягнув бричку просто поміж горбаті яблуні. Хотів, певно, добратися до злежалих паперівок, але Куба був переконаний, що зробив це зі скотинячої злостивості.

— Стій, чекай, гей! Куди ти? Тпру!!!

Кінь навіть не думав слухатися й потягнув бричку просто в сад. Гілка шмагонула Кубу по лобі. Парубок розізлився, стягнув віжки й почав обкладати мишастого батогом, аж тварина затремтіла й затопталася на місці. Куба шмагав і репіжив ременем, аж криваві смуги з’явилися на кінській шкірі.

І раптом щось свиснуло й ударило хлопця в лице. Йому здалося, що його вкусила змія.

Але то була не змія.

— Ти що, хаме, тварин битимеш?

Вельможний пан виросли невідомо звідки, просто біля Куби. Одягнені у кремову маринарку з великими вилогами, вони сиділи на сивому коні зі стрункими ногами. Від сліз, які напливали в очі, образ розмивався у Куби акварельними плямами, і здавалося, що від вершника й від коня йде предивне світло, немовби вони зійшли зі святого образа. Хлопець схилив голову, щоб краще бачити. Вельможний пан зволили ще раз ляснути його шпіцрутеном.

— Не перекривлюйся так, дурню.

Куба впав на коліна перед вельможним паном і почав по-хлопському скімлити й голосити. Насмілився навіть схопити однією рукою підпругу й поцілувати носок панського чобота з високою халявою. Дідич з огидою копнули його просто в зуби.

— Замовкни. Розпрягай коня. Ну ж бо!

Хлопець відчепив мишастого від дишля. Весь час роздумував, що скаже старому Кольману, але жид був далеко, а пан близько, і треба було слухати пана. Мишастий мотнув радісно хвостом і побрів поміж дерева у пошуках яблук. За кілька хвилин зник у заростях. Чути було тільки тріск гілок.

— Надягай хомут, — буркнули вельможний пан. — Чого вилупився, бидло дурне? Хомут, кажу.

Ну, то Куба й надягнув. Сам впрягся у воза і рушив дорогою. Дідич, випростані й задоволені, їхали поруч, розбризкуючи склянисту грязюку. Проїхали так кроків із двісті, коли це з-поміж дерев знову з’явився кінь. Задоволено відригнув, як то кінь-гризун.

Кінь видерся на сидіння брички, узяв батіжок між розтоптаним копитом і зігнутою бабкою і ліниво шмагонув Кубу. Парубок увесь напружився, аж йому жили напнулися на скронях, і насилу потягнув віз. Важко, бо таки важко, але рушив; добре, що їхати було згори і не дуже далеко. Дідич розсміялися, побачивши це, і рушили попереду.

З корчми вже долинали спів і сміх, музиканти шкварили жваві обертаси. Парубок вкотив бричку до великої стодоли, що літньої пори служила також стайнею і хлівом. Мишастий мусив схилити голову, щоб не вдаритися чолом об фрамугу. Посередині зупинилися.

— Ну, може, годі? Злазь уже, — простогнав Куба, виплутуючись із хомута. — Тепер ти мене, гаде, повинен вичесати щіткою і нагодувати, як я хвильку спочину. І напоїти, та не надто холодною водою, щоб мене не роздуло.

Валах лиш заіржав, наче сміявся, і почав вибиратися з брички. Ідучи до стійла, штурхнув ніздрями хлопця в спину, мовляв, усе це жарти, так тільки, щоб Куба не гнівався. Хлопець обклав коня найстрашнішими прокльонами, після чого узявся до вичісування його гриви й хвоста, щоб ковтуни не поробилися. Обидві старі корови кинули на ту пару довгий бездумний погляд і запали у звичне отупіння, як то корови, коли вони під дахом.

Тихо рипнули, ширше відчинившись, двері. Хтось увійшов до стодоли.

— Кінь їхав на возі.

Голос Хани не виражав здивування, бо Хана рідко з чого-небудь дивувалася. Тільки втуплювала в Кубу темні бездонні очі. Нагадувала цієї миті ще одну корову.

— Ет, то тобі здалося. Кінь на возі, таке скажеш! А я що, може, воза тягнув?

Тиша. Така тиша, що муляє в бік і тисне десь всередині. Шур, шур, тверда щітка шурує бік мишастого.

— Видоїш корів, Хано? Бо я буду потрібний там, у залі…

Це була дурна брехня, бо Куба насправді ні для чого не був потрібний. Йому, однак, спішно було до Мальви, і обоє добре про це знали, Хана і він.

Тож жидівочка лиш кивнула головою, зняла з кілка білу хустку, пов’язала нею голову, присунула собі ослінчика і взялася до вечірнього доїння. Хлопець мовчки вийшов надвір і глибоко зітхнув. Щось кололо його між печінкою і грудниною, там, де міститься душа, але він не звернув на це уваги. В голові мав тільки Мальву, а на інші думки місця вже не було.

На подвір’ї хлюпнув в обличчя водою з криниці, помив руки й побіг до гойхауза по нову сорочку. Лляна матерія муляла під пахвами. Сорочка була ще чиста, носив її тільки два дні.

Дожинки були у розпалі. Від сміху, співів і музики корчма здригалася до даху, а тлум хлопів і баб виливався аж на дорогу, наче забава википала з господи, як молоко з каструлі. Куба увірвався в саму середину шарварку, розштовхавши кількох селян. Один хотів із ним битися, але молоде пиво, схоже, вже добре шуміло в нього в голові, бо ледь тримався на ногах; двоє друзів пробували його відтягти, то він їх обблював.

Йонтек Гаца та інші музиканти грали так, наче скрипки й смички пекли їм пальці, наче мали грати оберки до кінця світу. Тут і там снували дівки, які самі найнялися розносити їдло і напої, бо тоді, як відомо, найлегше впасти хлопцям в око. Першою серед кращих була тут Сальця Нев’яровська, яка зовсім не мусила розносити пиво, аби на її розколихані стегна витріщалися всі чоловіки, і то не тільки молодь і сільські кавалери, але й старі, жонаті хлопи. Не мусила, але робила це, аби тим більше виблискувати на тлі інших дівок, бо такою вже є бабська натура.

Куба не пас Сальцю очима, принаймні не спеціально. Дивився, аби виловити з юрмиська Мальву. Є! Рум’яна, кольорова, як не вона. Сьогодні ввечері навіть її волосся набрало барв, і були це барви місячного світла. Він уже хотів схопитися і бігти в її бік через тлумище, але придивився краще, і звірячий страх прикував його до місця.

Мальва несла дошку, а на тій дошці ряд широких келихів, гарних, найгарніших, які тільки мав старий Кольман. Несла те скло, несла його до дідича.

Дідич Вікторин розсілися посеред зали, бо в кожному вертепі мусить бути якийсь Ірод. Курили цигарки, гучно сміялися й крутили вуса, зібравши навкруг себе коло попихачів — челядь, кучера, багатших селян, ну, і цілий натовп дівок. Кожне слово, що падало з великопанських вуст, зустрічали вибухом сміху; коли ж дідич переконували в чомусь із особливим запалом, усі навкруг нього так охоче притакували, що здавалося, ніби це не добрі християни, а жидки, що хитаються над талмудами.

Мальва поставила перед паном Вікторином дошку з келихами, в яких хлюпотів зелений трунок, той самий, що його Куба привіз був із Бжостка. Господарі за столом, необізнані з панськими звичаями, зиркали на напій із підозрою, але оскільки вельможний пан припрошували, то хильнули всі. Хильнули, поперхнулися, закашлялися і витріщили баньки так, наче зараз вже мали сконати. Кубі спало на думку, що це зрада, що найзаможніші в усьому селі господарі впадуть зараз трупами. Пан Вікторин із челяддю зареготали. Кольман почав кричати «Браво!», а за ним розхихотілися дівки, спершу несміливо, а потім, коли стало ясно, що це не отрута, сміялися, аж стріляло у вухах, як то тільки баби можуть.

Пан Вікторин кивнули Кольману, який послужливо підбіг із мискою, повною чеського цукру в грудках, і горнятком свіжої води з криниці. Вельможний пан облапали зраділу Мальву й посадили її собі на коліно. Потім присунули два келихи із зеленою горілкою, один для себе, другий для чарівної дівчини, і власноручно долили холодної води по самі вінця. Добряче насипали цукру, потерли сірчану тріску об халяву чобота й підпалили. Горілка бухнула блакитним полум’ям і горіла довший час, поки дідич не кивнули Мальві. Обоє взяли по склянці, здмухнули пломінь і душком випили.

— Отак це, хами, п’ється! — вигукнули задоволені вельможний пан. І всі сміялися, а Мальва найголосніше, бридко й хрипко, наче курва.

Склянка ішла за склянкою. Пили всі значніші господарі, підсолоджуючи, скільки влізе, бо нечасто траплялося їм пити панські напої, крім того ще й підсолоджені. Старий Кольман теж пив, навіть музикантам дісталося по одній. І ніхто, ніхто не здогадався, що в зелену горілку насцяли.

Куба забився в куток, боячись, що його вибрик викриють, але ще більше лякався чогось іншого.

За панським столом усім уже добре макітрилося в головах. Одна тільки Мальва спокійно перехиляла склянку за склянкою, наче воду пила. Вельможний пан Вікторин облаплювали її й намагалися цілувати, надто п’яні, аби помітити, що Мальва не може бути звичайною дівкою, бо звичайна дівка досі вже упилася б до непритомності.

А Куба тулився в кутку й гриз пальці, бо за столом вельможного пана надто багато було людей, аби можна було так просто підійти й відбити у нього Мальву. Пив звичайну, хамську оковиту, а всередині в нього розливалася чорнота, пекуча, як кипляча смола. Та чорнота заліплювала йому очі й серце, і не бачив він крізь неї нічого.

Того дня в господі Кольмана танцювали чорти. Весь світ уже був добряче п’яний, коли Куба нарешті підвівся і вийшов справити малу нужду. Ніч стояла високо, і в селі розгавкалися пси. Капела давно вже перестала грати. Басист, упившись, лежав під лавкою, а на голову йому лилася цівка оковитої з перевернутого жбана. Йонтек Гаца, скрипаль, радісно засаджував спертій об пліт Сальці Нев’яровській, яка була зовсім гола й не до кінця розуміла, що з нею діється; парубки, напевно, долили їй до горілки крапель, тобто ефіру.

Куба не звернув на це найменшої уваги, хоча зазвичай соромився чогось такого й червонів, наче баба. Він пішов до стодоли, де знайшов вбитий у сук ніж для дерева. Затиснув той ніж у руці й кілька разів підкинув для проби. Це був добрий ніж і чудово лежав у руці. Хлопець рушив назад через подвір’я, аби перерізати горло вельможному панові, а також кожному, хто стане в нього на дорозі.

Так уже сталося, що першою трапилась йому на дорозі Мальва. Може, йшла по приховане вино з яблук, а може, за чимось зовсім іншим.

— Що ти там маєш? — суворо запитала вона Кубу.

Парубок оглянув ніж з усіх боків.

— Нічого. — Сховав ножа за спину.

— Кинь це.

— Що він має такого, чого я не маю?

Дівчина подивилася на Кубу, і цей її погляд не мав у собі жодного кольору і жодного виразу. Люди не можуть так дивитися, і Куба перелякався не на жарт.

— Він має силу, — спокійно відповіла вона. — Він має міць. Коли він говорить, інші слухають. А ти? Ти гарний, але він теж не бридкий. Що ти можеш мені дати, чого він не може?

Так вона сказала. Може, не повинна була того казати, бо у відповідь Куба роздер сорочку і вгородив собі ніж у груди по саме руків’я. Шарпнув ним ліворуч, шарпнув праворуч, сягнув рукою в закривавлену рану і вийняв звідти серце. Воно пульсувало у нього в руці, чорне в темряві ночі, спливаючи кров’ю і драглистими згустками.

Без жодного слова Куба подав серце Мальві. Дівчина глянула на нього очима кольору води. А потім узяла той дарунок і пішла собі.

Повідають, що тієї ночі на дожинки Хана Кольман танцювала на даху. Танцювала з руками, піднятими вгору. Танцювала, не переймаючись тим, що може впасти. Танцювала, ніби увійшло в неї ціле стадо дибуків[4].

Старий Мишка знайшов її на світанку в садку, повному відцвітаючих мальв. Вона скидалася на викинуту ляльку і вже починала холонути.

Усі в селі жаліли Хану, бо була вона добра й мила дівчина, хоча всього лиш жидівка. Жаліли, але не дивувалися. Адже воно мусило так закінчитися.

Повідають, що того року осінь прийшла вся червона. Осінь на Погір’ї завжди має барву іржі, але після того, як Мальва перебралася на двір у Седлиськах, здавалося, що гори палають. Такими вогняними були букові ліси.

Порослий диким виноградом, дім також, здавалося, горів. Айстри й пізні троянди несамовито буяли в саду, і гарніших не було в усій околиці. Навіть англійські сади Сангушків у Тарнові й французькі Любомирських у Ланьцуті не могли рівнятися із садом дідича Вікторина, пана усього лише жменьки сіл.

У садах був багатий урожай, яблуні й груші гнулися під тягарем плодів, хоча весною часто падав град, який понищив квіти, тож рік на яблука був не найкращий. І навіть виноградник, який вельможний пан Вікторин заклали були кілька років тому після повернення з південної Франції, був обсипаний гронами чорного винограду, а запах стояв такий, що здавалося, ніби це сонячна Тоскана, а не якісь там Седлиська в Пільзненському повіті в похмурій Галілеї. Шкода змарнувати стільки добра, тож треба було додати хамам по кілька днів добровільної панщини, щоб усе те зібрати. Така це була осінь.

Рослинність буяла не тільки поза будинком. Виткі рослини вдерлися до салону й кабінету вельможного пана, а в передпокої розляглися величезні гарбузи. У спальні все ліжко поросло маками, хоча пора на маки давно минула. Старого ж пана, Станіслава, який вже кілька років страждав від паралічу і їздив у кріслі на коліщатках, зовсім обплів духмяний повій, так що видно було з-під нього тільки гладенькі, як мармур, долоні. Довкола безперервно дзижчали бджоли, заповзали старому вельможному панові в рот і годували його пилком і пергою. Гості, які приїздили в дім — шляхта і окружні чиновники, — ступали обережно, щоб не розтоптати гарбузів, і відсували плющ із крісел, коли хотіли сісти. І жоден, буквально жоден навіть слова не промовив, що діється щось особливе. Потім виїздили і забували.

Раз тільки приїхав ксьондз канонік Мартин, двоюрідний брат пана Станіслава, молодший єпископ у Тарнові. Побачив гарбузи в передпокої, побачив усі оті над міру розбуялі плющі й пової. Зблід і почав відступати, шепочучи молитву до святого Михаїла Архангела. Тоді, однак, з’явилася Мальва й поцілувала ксьондза в уста. Цілувала його довго, аж дідич Вікторин почервоніли від обурення під бакенбардами. Коли скінчила, отець єпископ перетворився на шматок спорохнявілого дерева. Поставили його на заскленій веранді, де він обріс мохом і трутовиками, а бджоли зробили в ньому вулик.

Про все це знали в Камениці від вельможного пана Богдана Винярського, ветерана війни вісімсот дев’ятого року, який вже багато років гостював у Богушів, але любив зазирнути в корчму Кольмана й посидіти там два-три дні.

Дива коїлися також і в селі, хоча були це дива зовсім іншого штибу.

Одного вечора Куба Шеля вертався додому возом, у який був запряжений упертий мишастий. Віз глину для нової підлоги, а також крейду, щоб білити стіни й дерева на зиму. Дорога, як і колись, випала йому лісом. Добре вже сутеніло. Куба був би повернувся додому раніше, але мусив ще заїхати в Глобікову за ліками на камені для Старого Мишки. Хвороба-бо так йому допекла, що не тільки не міг висцикатися, але навіть встати з ліжка; добре, що жид Кольман був людяним чоловіком і не вигнав старого. Куба десь дізнався, що в Глобіковій, на землях вельможного пана Слотвінського, живе дід-громовик, який не тільки блискавки заклинає, але й варить чудодійні ліки від різних хвороб. Проте від села Куби до Глобікової досить далеко, і тому хлопець мусив вертатися в сутінках.

Повітря було легким, чистим, пахло жовтневим туманом, яким тягло від полів. Під кінськими копитами шурхотіло листя, віз ритмічно порипував. Куба задумливо придивлявся до власних віддихів, які перетворювались на пару, і потирав руки, аби розігріти їх. Час від часу торкався грудей, аби відчути серце, але ні — там нічого не було. Навіть найменшого стукоту. Нічого.

Коли він так їхав, до нього долинув спів:

Зашелестіло листя, повіяв вітер. Приніс із собою запах анемон, солодкий і нудотний, хоча звідки б взятися анемонам цієї пори року.

Хлопець шмагонув батогом зад мишастого, раз-раз, спонукаючи його до клусу, а сам втулив голову в комір балахона й натягнув каптур на тім’я. Швидше, швидше, аби лиш не слухати. Пробував проказати ангельську Здравицю, але відколи позбувся серця, слова молитви у нього плуталися, і жодної не міг прочитати до кінця.

— Примарна Маріє, плачу повна…

Спів анітрохи не стихав, наче слідував за Кубою крок у крок. Парубок батогом хльоскав коня, аж до крові. Голос замовк лиш тоді, коли виїхали з лісу, але Куба навіть не думав уповільнюватися.

Доїжджав уже до перших сільських халуп, коли нарешті відважився озирнутися. На межі дерев, далеко, бовваніла біла постать. Він перехрестився, але та не зникла.

Бричка вкотилася на подвір’я господи, і Куба востаннє глянув назад. Нічого не побачив, бо дерева горобини, що росли вздовж гостинця, заступали краєвид, але щось йому підказувало, що біла постать усе ще чекає на краю хащі. І що чекає не когось іншого, а саме його. Кубу.

Повідають, що Старий Мишка знався на справах з-поза світу й не раз бував дуже помічний, коли кого-небудь діймала змора або переслідували духи; не тоді, однак, коли його самого мучили камені в міхурі. Коли Куба через кілька днів розповів йому про все, він лиш прикрикнув на нього:

— А що б то вона мала робити в лісі? Якби то справді була вона, то кружляла б навколо хати або сиділа дибуком на комині й вила. Або волочилася б по цвинтарю, бо деякі жиди теж начебто мають душі, тільки менші й трохи хворовиті; ну, а з неї була добра дівчина, то чому б мала не мати. А може, ти всього лиш русалку бачив. Дивно тільки, що зараз, а не навесні. Може, є й осінні русалки, хто його знає. Помолися краще або занеси до костелу на пожертву крейцера, щоб лихе відійшло.

Так сказав Старий Мишка. Добряче ковтнув наливки на камені, розкопав барліг і ліг спати, бо вечір уже прошив мороком. А Кубі думка про похід до костелу видалася раптом такою огидною, що його аж занудило; зрештою, і крейцера він не мав, а якби мав, то напевно знайшов би для нього інший ужиток.

Вийшов надвір покурити махорки й заспокоїти думки. Йому здавалося, що він бачить дівчину в білому десь у полях за селом, ближче, ніж останнім разом. Зморгнув кілька разів, і постать зникла. На смерканні різні речі ввижаються, сказав він собі. І зовсім у це не повірив.

Повідають, що коли не допомагають ліки й різне зілля, треба вдатися до інших способів, щоб позбутися болю. Болі-бо входять в людину, як черепаха в коров’яче вим’я, і шукають собі місце, аби там всістися.

Старий Мишка тих болів мав шість. Один біль шарпав, другий штрикав, ще один лупав, наступний рвав, інший нив, а останній тиснув і був з усіх чи не найгіршим, бо хоч і не дуже сильний, зате не втихав ні на мить і найсильніше отруював життя.

Однієї ночі Мишка і Куба вийшли надвір. Йшли і йшли, аж дійшли до церковного саду, де відшукали стару кострубату вишню. Там Старий Мишка роздягнувся догола й наказав вбити у своє тіло шість голок, по одній на кожний біль. Голки він зробив із ребер щупака, бо для чарів не можна брати залізних, а срібних вони не мали. Однією Куба прохромив старому пупа, дві вбив симетрично в заглибини між ключицями й раменами, наступною проколов складку висхлої шкіри на животі над міхуром, там, де починається волосся. П’ятою наскрізь проштрикнув мошонку, а останню глибоко ввігнав у литку.

Мишка, отуманений відваром з полину й копитняка, майже не відчував болю. Куба протягнув у вічка голок дратву, кожну іншої довжини, і прив’язав їх до вишні. Старий підняв руки вгору, почав ходити навколо дерева в такому керунку, в якому сонце мандрує по небу, і наспівувати:

Сказавши «хвиц», вирвав у себе Мишка першу голку, оту з пупа. На її кінці звивався біль, куций і потворний, схожий на земледуха або земляного хруща. Істота заквилила, чкурнула геть і зарилася в землю біля коренів вишні.

Старий шабес-гой на цьому не зупинився і далі ходив кругами. По підчерев’ю в нього текла кров.

Після ще одного «хвиц» другий із болів вискочив із тіла, цього разу з-під ключиці. Довго бігав по колу й попискував, приголомшений, як кріт на поверхні, поки Куба не роздушив його постолом.

Так воно йшло, біль за болем. Більшість були схожими один на одного, з багатьма ногами й виглядом нагадували комах. Тільки біль із яєчок нагадував жука або черепаху, круглий і твердий, наче камінець. Останній, отой з литки, мав аж три голови, сичав і пробував кусати.

— Це не кінеццць, нас є більшшше, хссс, хссс! — погрожував він.

Куба прибив його сухою гілкою, але це не поліпшило настрою Старому Мишці. Бо хоча шість болів і були вигнані, але в тілі, видно, справді залишилося їх ще кілька. А кожен знає, що з дев’ятим болем помирають.

Хлопець допоміг старому одягти чисту сорочку й штани, крові не витирали й не перев’язували ран, аби тіло могло очиститися від трутизни, що залишилася після болів. Повернулися до гойхауза вже добре по півночі. Заснули одразу й не помітили дівчини в білому біля плоту господи.

Вранці обидва вибралися до церковного саду. Вишня виглядала, наче спалена, уся чорна й безлиста.

Повідають, що в ті дні до двору в Седлиськах приїжджало немало шляхетних панів. Поляки, схоже, змовлялися проти Його Милості Кайзера й готували повстання. Воно мало вибухнути спершу у Варшаві, а потім в усіх землях колишньої Речі Посполитої. Так казав Рубін Кольман. Коли Куба ходив зривати плоди терену й шипшини, не раз підглядав за екіпажами, що з’їжджалися до двору. Чужі пани залишалися в Седлиськах на довгі дні. Дворова челядь розказувала, що багато їли й сильно пили, дуже чимось розохочені. Кубі не надто подобалися ці великопанські радості, бо коли дідичі тішаться, то рідко буває від того щось добре для хлопів. Парубка, однак, тягнули до двору інші справи.

Йому здавалося, що тільки він помічає зміни у фільварку, все це надмірне цвітіння, рясноту плодів і розбуялу рослинність. Навіть Старий Мишка, якому стало дещо краще після нічних чарів, відмахувався від нього й казав, що Кубі усе те лише здається. Але йому нічого не здавалося. Він годинами сидів у кущах шипшини, і не раз йому вдавалося угледіти Мальву.

Він часто бачив, як вона прогулювалася по саду в товаристві приїжджих панів, а її обшита мереживом сукня була аж важкою від коштовних каменів; вельможний пан Вікторин не скупилися на подарунки своїй коханці. Іноді Мальва виходила в сад у сорочці з павутини й імли або з пелюстків осінніх квітів. Якось з’явилася зовсім гола. Зручно розсілася на плетеному кріслі на веранді. Принесли каву у голландських філіжанках, а дідич Вікторин і хтось із його достойних гостей, якийсь Потоцький чи інший Сангушко, навперебій прислужували Мальві, підсуваючи їй чи то цукор, чи то зацукровані фрукти, чи то солодощі з найвідоміших тарновських цукерень, а то ще щось. Мальва їла і їла непристойно багато, але нікого це не дивувало й не обурювало.

Куба швидко пішов звідти. Такими вже є закони світу, що хам мусить терпляче зносити всі кривди, але не має потреби страждати понад міру. Парубок повернувся до господи й узявся допомагати оббирати яблука на струделі. Замкнув свою голову й замкнув свої думки. Аби лиш не думати про Мальву.

До пізньої ночі перевертався у своєму барлозі й не думав. Пережовував те своє недумання, наче то було гірке вербове лико або клей, виготовлений з копит худоби. Якби мав серце, певне, кололо б його, а може, переривчасто калатало; але не мав, у грудях була тиша, глуха, як осіння ніч або як могила.

Йому здавалося, що він не спить, поки не вирвав його зі сну шелест за вікном. Шелест і тихі кроки, наче ходив хтось, хто прагне залишитися нечутним, але не може рухатися достатньо тихо. У такий спосіб ходили утримувані для забави в домі Богушів коти, які ніколи не мусили полювати.

Куба помітив Хану, коли вона стала у вікні. Її бліде обличчя, обрамлене сплутаним волоссям, мало в собі щось місячне й немовби блищало тьмяним блиском. Хлопець перевернувся на другий бік і вдавав, що спить, але весь час відчував на собі її пекучий погляд.

— Іди собі, — буркнув через плече.

Вона не могла почути, бо не чув того навіть Старий Мишка у ліжку поряд. Може, однак, у засвітах усе чути краще, бо вона відступила, і Куба не бачив її більше тієї ночі.

Наступного ранку хлопець вигріб з-під сінника серце Хани. Відколи його отримав, не приділяв йому багато уваги. Воно вже встигло покритися павутинням і кошлатою цвіллю, а миші й хробаки повиїдали в ньому діри. Він загорнув ті рештки в шматину й поніс на жидівський цвинтар раннім пополуднем, коли ще було видно.

Цвинтар ховався серед голих кущів бузку біля дороги до Гожейової. Стояв у заростях, не впадаючи у вічі, як щось, чого слід стидатися — як нешлюбна дитина чи парші на тілі.

Куба відшукав могилу єврейки не без складнощів, бо більшість мацев[6] були дуже схожі одна на одну. До того ж Хана не мала ще плити. Лежала під пласким горбиком неозначеної землі, наче то не людину там поховали, а тварину. Хлопець зиркнув ліворуч, зиркнув праворуч — нікого. Тільки вітер у гілках, сухий і м’який, такий, який буває восени. Жовто-зелений дятел вистукував по корі бузку. Не було на світі ніяких інших звуків.

Парубок голіруч почав розгрібати глинисту землю могили. Працював швидко, раз по раз оглядаючись. Нарешті вдалося йому викопати ямку завглибшки з лікоть. Поклав у неї марні залишки серця Хани, засипав, старанно притоптав і затягнув нагору пагін плюща, який розрісся тут по всьому цвинтарю.

Дятел раптом зірвався з реготом і зник у заростях. На протилежному боці цвинтаря стояла Хана й придивлялася до Куби, попри те що сонце стояло ще високо і духи не повинні з’являтися о цій годині.

— Готово, — нервово кинув він. — Ми квити.

А Хана сумно похилилася й згорбила плечі, так що чорне волосся зовсім закрило її лице. Повільно підійшла до могили, зупинилася біля неї і зникла, наче її ніколи й не було. І зробилося дуже холодно.

Повідають, що лозу найкраще збирати пізньої осені, бо вербові соки кружляють тоді повільніше, а самі дерева стають сонними й не помічають браку кількох гілок. Бо верби мстиві й мають добру пам’ять.

Коли, однак, настав час зрізати лозу, стало ясно, що в тіло Старого Мишки увійшов рак. Болі повернулися, до того ж такі, що їх не можна було вигнати ані ліками, ані закляттями. Мишка худнув і бліднув, ставав прозорим, як повітря, і здавалося, що перший-ліпший подмух вітру розвіє його, мов імлу. Їв тільки єврейську мацу, розмочену в молоці, бо все інше одразу вибльовував. З правого боку, нижче ребра, виростала у нього тверда ґуля. Що кілька днів ґуля лускала, і з неї текло криваве місиво; Мишку тоді боліло так, що ходив він увесь скорчений, і сміялися з нього хазяйські діти.

На святого Мартина прийшла черга на збирання лози для двору. Іти мали всі, навіть орендарі, але ніхто не нарікав, бо праця була легкою. Пішли також Куба з Мишкою, аби не дратувати пана і наглядача.

У ті дні гостював у Богушів вельможний пан Домінік Рей із поблизького Емауса, великий приятель пана Вікторина. Обидва пани прогулювалися дорогою, вздовж верб-апостолів, і придивлялися до хлопів, які зрізали гілки. Бо то дуже приємна річ — придивлятися до роботи інших.

День був сухий і погідний, чудовий для роботи. Близько полудня Старий Мишка почав, однак, слабнути. Він зблід, чоло в нього зросилося потом, дихання стало уривчастим, зі свистом.

— Гірше вам? — запитав Куба. Старий тільки кивнув головою, бо не міг нормально дихати, тож хлопець посадив його на краю рову. — Сядьте, віддихайтеся трохи.

Парубок вернувся до роботи. Він любив працювати з лозою, любив відчувати під пальцями її шерехату гнучкість. Зрізав швидко, безпомильно вибираючи найкращі пагони й залишаючи надто тонкі й надмірно одерев’янілі. Верби немов самі підсували йому найкраще пруття. Так захопився роботою, що одразу й не почув піднесених голосів. Лишень коли глянув через плече й побачив вельможних панів Вікторина Богуша й Домініка Рея, які стояли разом із наглядачем над скуленим Мишкою, зрозумів, що коїться щось недобре. У своїх обтислих штанах і чоботях з халявами вони нагадували грізних довгоногих птахів, схилених над старим приблудою, як над падаллю.

— … дайте тільки продихнути… добрі панове… бо в животі коле, от тут…

— Я тобі зараз продихну, ледаче ти стерво! — вельможний пан Вікторин з огидою відступили на крок, побоюючись, що Мишка торкнеться їх або чимось заразить.

— Вони ледачі, бо така їхня хамська натура, — сентенційно ствердили пан Домінік. — Ще мій пращур Миколай триста років тому писав був сатири на ледачих хлопів. Нічого від тієї пори не змінилося.

— Я їм покажу сатиру, — товсті щоки Вікторина налилися кров’ю. — Михаїл, п’ять ударів і ще два для заохочення. Нехай має, ледаче лайно.

— Бо це хлопство й справді на гній подібне, — задумалися вельможний пан Домінік і покивали головою, наче стурбований ксьондз. — Лежало би тільки й нічого не робило, лише смерділо.

Наглядач Михаїл, ниций тип із великим носом, неохоче узяв кий.

— Не люблю я бити баб і дідів, пане.

— А я що, хаме, питаю тебе, що ти любиш і чого не любиш?

Михаїл звісив свою бридку голову.

— Ні, вельможний пане.

— Ну, то бий.

І тоді Куба відклав свої лозини і ступив два кроки вперед.

— Я візьму на себе його удари.

Вельможні пани Богуш і Рей подивилися один на одного.

— Це твій батько, хаме? — запитав перший.

— Ні, вельможний пане.

— Дід? Вітчим? Дядько?

— Ні, вельможний пане, ніхто.

Зацікавлені Вікторин Богуш наблизилися до Куби хижим котячим кроком. Зупинилися одразу перед хлопцем, постукуючи шпіцрутеном по халяві чобота.

— Як тебе звуть?

— Якуб Шеля.

Пан зацідили Кубу у вухо.

— Якуб Шеля, вельможний пане, — буркнули.

— Якуб Шеля, вельможний пане.

— Чому хочеш брати на себе кару старого?

Різне потім розказували, що Куба відповів був панові Вікторину. У деяких із тих розповідей пан упізнали норовистого хлопа, якого казали відшмагати влітку, і злякалися його. В інших Якуб різкими словами дорікнув панові Богушу за бездушність і утиски. Ще в інших Куба роздер сорочку, підставив спину й сказав вельможному панові:

— Ну ж бо, шмагайте, та кия не шкодуйте.

Але усе це розповіді, записані потім панами й для панів, бо це пани виграли історію і написали її для себе. У тих розповідях Куба теж є паном і думає як пан, хоча й носить хлопську сірячину.

Насправді ж Куба нічого не відповів, лиш звісив голову й чекав. Сорочки не роздер, бо сорочка — то цінна річ, і було би її шкода. Такою-бо є доля хамів усіх часів: звісити голову й не сперечатися ані з панами, ані з богами, ані з жодними силами цього світу, а мовчки приймати всі удари, бо інакше не можна.

Вікторин Богуш окинули парубка глузливим поглядом і махнули наглядачу Щудлі:

— То відшмагай його, і кия не шкодуй.

Тож Михаїл побив Кубу, але якось так без охоти й непереконано, бо хоча й любив свою роботу, але вперше сталося з ним таке, щоб хтось хотів узяти на себе чужу кару. Тож бив Кубу шанобливо й не надто сильно. Сім ударів і ні одного більше, хоча відомий був тим, що любив помилятися в рахунках. Під кінець Куба поцілував Богушів перстень, вклонився до пояса й подякував.

І мабуть, було б на цьому скінчилося, якби не втрутилися пан Домінік Рей.

— На Бога, Вікторине, це якийсь фарс. Адже видно, що твій наглядач ледве спину цьому хамові лиже. У нас в Емаусі навіть баби сильніше б’ють своїх хлопів, коли ті п’яні з кнайпи вертаються. Бійся Бога, любий! До чого то дійде, коли один хам за другого удари братиме? Побачиш, одразу шельми комбінувати стануть, і навіть оком не встигнеш зморгнути, як почнуть встановлювати чергу або тягти жеребок, хто коли має брати удари. На Бога праведного! Адже не може бути вини без кари!

Милостивий пан Домінік Рей були чоловіком вельми побожним, заснували костел і три каплиці і до Бога любили звертатися часто, бо вважали Його своїм добрим знайомим. Вельможний пан Вікторин Богуш глибоко продумали всю ситуацію і визнали, що приятель таки має рацію. Тож наказали дати Кубі ще три удари за крутійство, а Старому Мишці сказали зв’язати довгим ременем зап’ястя і прив’язати кінець того ременя до підпруги в упряжі свого сивого. Старий стогнав, слинився й плакав. Пан Вікторин, гидуючи дивитися на нього, чимшвидше скочили на сивого й погнали його жвавим клусом уздовж верб-апостолів туди й назад, і знову, і ще раз.

— Ну, як, розрухалися, діду? То до роботи. — Вельможний пан злізли з коня й штурхнули Старого Мишку кінцем чобота. Старий навіть не здригнувся, то вже зі злістю копнули його сильніше. І знову нічого.

Наглядач Михаїл укляк біля Мишки. Зазирнув йому в очі, притулив щоку до рота, приклав вухо до грудей.

— Труп, вельможний пане.

— Бачу, ідіоте! — роздратувалися Вікторин Богуш.

Усі хлопи перервали працю. Седлиський пан відчували на собі їхні тупі, скотинячі погляди. Відчували і боялися їх.

— Чекайте, — озвався раптом Домінік Рей. — Він живий.

І справді. Старий Мишка болісно застогнав, тихо, тихесенько, мишачим писком. Худі груди старого ледь ворухнулися раз і другий. Обидва дідичі похилилися над дідом. Пан Домінік поправили окуляри, наче розглядали якусь цікаву комаху.

— Виживе, — ствердили Рей. — Нічого особливого з ним не сталося.

— Ну, чуєте? Нічого не сталося. Вертайтеся до роботи, — наказали вельможний пан Вікторин.

Старий Мишка сконав до півночі. Поховали його в бідняцькій могилі, просто в землі, за плотом цвинтаря, бо за життя він прислуговував жидам. Ну, оце й усе про те збирання лози.

Повідають, ніби сталося це в листопаді, в час дощовий, що смердить вологою, як промоклий пес.

День ішов за днем, і Куба відчував, як він гниє зсередини, від порожнього місця, яке залишилось у нього від серця. Не було вже в його житті Мальви, не було Хани, не було Старого Мишки. Хлопець збирав букові горіхи й рубав дерева в лісі, бо зима йшла сувора, і вранці світ сивів від інею. Але це не Куба рубав, а лиш його руки; і не він збирав букові горішки, а лиш його пальці. І взагалі мало було Куби в Кубі.

У смерті Старого Мишки він побачив власну смерть, собачу смерть. Так здихають безземельні хлопи. Він знав, що його просто закопають у землю поза цвинтарем, як то шабес-гоя. Знав, що та могила заросте кропивою й лободою, а його з’їдять хробаки та інші таємничі створіння, що живуть під землею. І може, залишиться він у тій землі назавжди, бо хто знає, може, шабес-гої, як жиди й тварини, не мають душі, і немає для них місця навіть у найтемнішому закутку Чистилища.

Хлопець ходив лісом, під ногами в нього хрускотіло руде листя й торбинки від букових горішків, що вже полускали, і думав, що пам’ять про предків є доброю для панів, які начебто можуть прослідкувати свій родовід до самого прабатька Адама. І прийшло йому в голову, що, може, хами зовсім не походять від Адама і не створив їх ніякий Бог. Може, перші хами вийшли якраз із землі, з порохна й коренів. Так він собі думав, і тиснули його ті думки в грудях. Не міг навіть вслухатися в биття серця, як це робив раніше, коли хотів стишити всі жалі й страждання; не мав-бо вже серця.

У букових лісах на Погір’ї повно оманних балок і схожих один на одного закамарків. Навіть тим, які добре знають ліс — розбійникам і пустельникам, — чорти плутають дороги й водять хибними стежками.

Занурившись у свої думки, Куба йшов і йшов, поки з-під лісових буреломів не виповз ранній морок. Парубок підвів голову: небо над плутаниною букових гілок огорталося вечірніми сутінками. Тут і там росли модрини, тому він вирішив, що зайшов, мабуть, надто далеко на південь, либонь, аж під Гору Преображення, про яку Старий Мишка розповідав дивні речі. В сторонах світу важко було розізнатися, бо не міг вже бачити сонця на небі. Терен з лівого боку опускався, і хлопцеві спало на думку, що він мусив був піти по майже повному колу, а йдучи вниз, потрапить до долини річки Віслоки, вздовж якої лежали всі важливіші села й містечка — від Ясла до Пільзна.

Минуло трохи часу, поки він зрозумів, що йде зовсім не в напрямку Віслоки. Дерева росли щільніше, і щораз більше траплялося серед них модрин. Більше також з’являлося скелястих виходів, геть зелених від моху, могутніх у напівтемряві, які вироджувались у предивні форми. Долина, замість розширюватись і ставати просторішою, переходила в щораз вужчу ущелину.

Робилося чимраз темніше. Куба не мав уявлення, де він перебуває, однак уперто брів уперед, бо ліс мусив десь скінчитися, а всі яри провадили до того чи того потоку, а всі потоки спливали врешті-решт до Віслоки.

Усі, але, видно, не цей. Ніч неначе вже зовсім запала, коли Куба дійшов до порослої мохом і папоротями котловини. Зелено-сірі пісковики обмежували її зусібіч високими, на кілька чоловічих зростів, урвищами. До котловини вели також інші ущелини, а деякими текли струмочки води й збиралися в темному ставку посередині. Тихий, тихесенький дзюркіт був єдиним звуком у передвечірній тиші.

Кубі раптом страшенно захотілося спати. Він знав, що цього вечора не добереться до людських осель, а це місце здавалося таким само добрим для нічлігу, як і кожне інше в лісі. Видивився собі місце між коренями упалого бука, де мох виглядав сухішим і сипалося трохи порохна, а порохно, як відомо, гріє. Якусь хвильку приглядався до цікавих пузатих кропивників, які снували серед коренів.

Раптом з-під бука вистрелила зміїна голова, і один із птахів зник у зміїній горлянці.

Перелякані кропивники фуркнули й поховалися в різних закамарках. А гад звернув на Кубу свої спокійні злі очі й проковтнув птаха.

— Чого ти тут шукаєш, людське м’ясо?

Був він блискучий і гарний, і величезний, товстий, як тулуб хлопчика. Плями на його голові блищали барвами призахідного сонця.

— Прошу, не їж мене, о добрий пане змію, — попросив Куба. Він дивно почувався, бо промовив ці слова без особливого переконання. Було йому, власне кажучи, все одно, бо зміїне черево не здавалося гіршою могилою, ніж яма за цвинтарним плотом.

— Хссс! А чому б це я не мав тебе їсти? — Змій підповз ближче, дуже близько. Майже торкався хлопця роздвоєним язиком.

— Не знаю.

— Ти дуже хоробрий або дуже дурний, хссс.

— Я не хоробрий, пане змію.

— Облиш його, — озвався інший змій, ще більший від попереднього, коли несподівано висунувся з-поміж скель ущелини, якою прийшов Куба. Хлопець мусив минути його десь по дорозі й навіть не зауважив. — Облиш його, або я зжеру тебе. Він порятував одну з молодих змій, коли та заблукала поблизу поганого джерела, там, де повітрям неможливо дихати.

— Це людське м’ясо, хссс, — заперечив перший. — Людські м’яса винищують наших дітей і не дозволяють їм пити молоко з коров’ячих вим’їв.

— Не це людське м’ясо, — заперечив більший змій.

— Я прагну з’їсти його серце. Годі вже з мене кропивників.

— Я не маю серця, шановні змії.

— Не маєш серця? — здивувався другий гад і підповз ближче.

Поволі обплів Кубу своїм тілом, петля за петлею, аж хлопець не міг поворушити навіть пальцем на руці. Тоді з крон дерев спустився третій змій, молодий і маленький, і заповз Кубі в уста разом із головою і хвостом. Хлопець відчував, як гад мандрує його тілом, як ковзає по стравоходу й звивається в кишках. Нарешті змій виповз, так само як і заповз.

— Він каже правду, отці, — сказав. — Він не має серця.

— Ти, мабуть, не добачив, хссс, — мовив перший змій, але другий не звернув на це уваги, лишень послабив петлі й подивився Кубі в очі. Було це так, ніби парубок задивився в колодязь.

— Що ти зробив зі своїм серцем, людське м’ясо?

— Віддав одній дівчині.

Зашелестіло, засичало. Котловина виповнилася чорними гадами найрізноманітніших розмірів. Вони виповзали звідусіль — з моху, з-під коренів дерев, з озера посередині. І всі, всі дивилися на Кубу з повним уваги очікуванням.

Великий змій зовсім розплів Кубу й відповз на кілька кроків.

— Так, такі речі трапляються подекуди серед людей, — сказав він, уважно приглядаючись до парубка. — Як тебе називають, чоловік без серця?

— Якуб. Якуб Шеля, пане.

— Надходять сутінки. Ти вже не зможеш сьогодні дістатися до людських осель, Якубе Шеле, бо далеко зайшов углиб лісу. Великою є зміїна вдячність за порятунок навіть найменшого з наших дітей, але сьогодні ми вже не зможемо надати тобі супроводу; ми лягаємо спати раніше від людей, і сон наш глибший. Знай також, що вночі пралісом блукають прояви старі й таємничі, грізні навіть для змій. Тому лягай тут з нами, бо мох м’який, а порохно сухе, і попий води з нашого джерела. Вона підкріпить тебе не гірше від людського їдла й напоїв.

Куба був втомлений і спраглий, а шлунок у нього скручувався від голоду у вузол. Пам’ятав, однак, розповіді Старого Мишки, що, потрапивши до чарівної країни, не слід у ній нічого їсти ані пити, бо можна там залишитись назавжди й ніколи не знайти дороги назад у світ людей.

— Бо стільки всього там на тебе чекає, Якубе, — захихотів перший змій. Кілька інших гадів розсипалися в глузливому сміхові. — Біль і голод, і могила за плотом цвинтаря, і хробаки, і непам’ять. Справді, стільки речей, заради яких варто вернутися.

Куба відчув, що палає від сорому, і то палає подвійно: раз — бо почувався голим під поглядом тих спокійних недобрих очей, а два — бо зрозумів, що гад сказав правду, і в світі людей ніщо не чекало на Кубу.

Тож він, не вагаючись, вклякнув біля ставка, занурив обидві руки в темну воду й напився.

Вода, свинцева й важка, наче ртуть, гамувала спрагу й заспокоювала голод. Не мала смаку, але після кількох ковтків Куба відчув, що страхи й побоювання злущуються з нього, як старі струпи. Залишилася тільки втома після цілоденної мандрівки — звичайна здорова втома.

— Скажи, чи є в тебе якесь бажання, приятелю зміїв, — озвався один із гадів, який досі мовчав, мабуть, дуже старий, бо всохлий і бляклий, а плями на його голові мали барву ниток павутини.

— Бажання, пане?

— Великою є вдячність нашого племені, на цілому світі не знайдеш більшої, а життя навіть найменшого серед нас є безцінним. Ми, змії, не забуваємо. Ані доброго, ані поганого. Все у нас пораховано, до найдрібнішої лусочки на спині. Тому скажи, чого ти прагнеш понад усе, а ми твоє бажання виконаємо до найменших дрібниць.

У Куби перехопило подих, бо вже дуже давно ніхто не питав його, чого б він хотів. Першої миті йому захотілося содових оладків на білому борошні й кисляку, таких, які робила його мати, до того як батько вигнав його за те, що спалив халупу. Міг би їх їсти і їсти аж до блювоти, а потім ще трохи.

І вже розтуляв рота, щоб висловити своє бажання, проте наштовхнувся на застиглий погляд старого змія і видався собі дитинним і несерйозним. Бо як же це так — оладки за врятування життя? Тож запрагнув попросити про Мальву, але Мальву вже колись мав і не зумів її втримати. Вибрала пана, бо навіть німфи й русалки охочіше вибирають панів, ніж наймитів.

І тоді Куба зрозумів, чого прагне.

— Я хочу стати паном.

— Паном? — запитав старий змій.

— Так. Мати двір і гарний екіпаж, і сивих коней у запрягу, і шаблю, і шпіцрутен, і щоб Мальва знову була моя. І щоб мав я власних хамів, для яких був би добрим і ласкавим, а серед них оте стерво, Вікторина Богуша, щоб міг йому докучати й обкладати киями, як прийде мені така фантазія, і щоб добровільно робив у мене в полі.

Змії замовкли. Усі, скільки їх було на галявині, уп’ялися в хлопця очима.

— Загибелі своєї бажаєш, — відповів найбільший серед гадів, той, який ледве поміщався в котловині. — За Божим бажанням одні народжуються панами, а інші хамами. Є, мабуть, у тому мета і є в тому мудрість, хоча важко сказати, яка саме. Не повинен у це втручатися ані чоловік, ані гад.

— Чи воно правдиве — те, чого ти прагнеш? — урочисто запитав старий змій.

— Так, пане. Я прагну цього.

— Отож, сказано. Амінь, амінь, амінь, — мовив найстарший гад, і Куба злякався, бо відчув, що оце були запущені в рух якісь прадавні й могутні сили. — Нехай так і станеться. Знай, однак, Якубе, що бажання твоє є могутнім і ламає порядок речей, встановлений тим, котрий є більшим від зміїв. Ти просиш речей незвичайних, не якихось содових оладків чи дівчини. Для того, аби твоє бажання могло здійснитися, ти мусиш мати серце. Бо це найглибша глибина, це укріплене місто в грудях кожної людини, де ти зустрічаєшся сам із собою. Хто не має серця, той не може зустріти самого себе, а отже, не може бути ніким, навіть самим собою. Коли воно знову заб’ється у твоїх грудях, тоді — не раніше — ти станеш паном, а твій теперішній пан служитиме тобі.

— Але звідки ж я маю взяти серце? — Парубок ще раз відчув себе обдуреним. З таким самим успіхом гади могли сказати йому зловити місяць рибальською сіткою.

У який спосіб мав він відшукати своє серце? Мальва, звісно, не дбала про нього, як він не дбав про серце Хани. Він сам переконався, що діється з серцем, яким ніхто не опікується, а понад те — дарованого не можна отак просто відібрати.

— Ніхто з нас не віддасть тобі свого, — сказав найбільший змій. — Люди — дивні істоти й можуть обходитися без серця, ми, однак, цього не вміємо і померли б протягом хвилини.

— Залишається ще Зміїний Король, — ствердив найстарший гад.

— Він неживий, хссс! Неживий вже тисячу літ, — засичав перший змій, той, який хотів з’їсти Кубу.

— Не є мертвим той, хто снить віками. Навіть смерть може померти з дивними еонами, — замислився найстарший. — Зміїний Король заснув, коли світ був ще молодим. Цілі століття прокотилися його спиною. Моря розливалися й щезали, гори росли й розсипалися на порох, велика крига наповзала з півночі й відступала, а він спав і спав. Врешті-решт весь обріс узгір’ями Бескиду, а його луски зазолотилися полонинами й засріблилися буковими лісами. Проте Зміїний Король навіть не ворухнувся у своєму сні й спатиме навіть тоді, коли вітер розвіє пилом весь чудовий Бескид, і знову насуне крига, і знову заллють його моря. Хіба що ще до того скінчиться час, і сонце розпухне, щоб пожерти землю. Тоді Король прокинеться, аби бути свідком кінця, як колись був свідком початку.

— І ти вважаєш, що місце для серця Зміїного Короля — в грудях цього блазня, хссс? — наїжачився перший змій.

— Абихто не здобуде серця Короля, — сказав найбільший із гадів. — Воно сховане і перебуває під охороною. Якщо йому вдасться його здобути, він доведе, що зовсім не є аж таким блазнем.

— Під охороною? — зойкнув Куба. Не так він уявляв собі виконання бажань. У розповідях Старого Мишки все діялося значно простіше: раз-два — і бажання виконане. Проте хлопець уже встиг переконатися, що в житті все відбувається інакше, ніж ти це собі уявляв; особливо якщо ти хам, син хама і хамський онук. — Хто його охороняє?

— Не клопочися цим сьогодні, — м’яко сказав сивий змій і підповз ближче. — Мрук про все тобі розкаже. Пам’ятай тільки, якщо ти справді хочеш знайти серце, не марнуй часу і не шукай слави. А тепер спи і вір зміїній вдячності.

— Мрук? Отой із казок?

Але змій не відповідав, лише підповзав ближче й ближче, втуплюючи в хлопця очі нерухомі й свинцеві, як ставок посеред котловини, аж Кубі здалося, що він тоне в тих очах, як у воді, і не було вже нічого, крім тих очей. Він зробився сонний, дуже, дуже сонний.

— Спи.

Парубок заморгав і зрозумів, що він і справді вдивляється у ставок. Вкрита мохом котловина лежала тиха і спокійна, а довкола не було ніяких зміїв.

Приголомшений, він відійшов від дзеркала води. Вмостився на м’якому моху на скельному виступі, значно вище дна котловини, на випадок якби ставок виявився ще однією мофетою або іншим проклятим джерелом, яких у Бескиді не бракує. Заснув, і не снилося йому нічого. Спокійна ніч ішла світом, пахка й дивно тепла, наче це був не листопад, а червень.

Уранці все здавалося дивним сном, наче увечері з’їв надто багато букових горішків. Його жахливо сушило, але він не хотів пити із зачарованого джерела, і згаяв багато часу, перш ніж знайшов у лісі струмок. Пив і пив; вода була солодка, а під зубами скреготіли часточки мулу. Пив ще довго після того, як угамував спрагу, бо ніщо краще не ошукує голоду, ніж вода, а пізньої осені важко знайти в лісі щось, що можна з’їсти.

— Зовсім ні, — озвався хтось за його плечима. Хлопець швидко озирнувся й побачив змія, що обкрутився навкруг букової гілки. — Ідучи вздовж струмка, ти вийдеш до терника. Люди не пам’ятають про це місце, і ніхто туди не ходить збирати терен. Колись тут було поселення, але давно вже всі вимерли від зарази, і навіть дерева, що там ростуть, надто молоді, аби пам’ятати людей. Якщо пошукаєш, знайдеш багато диких яблунь і глоду. Також весь час ростуть у лісі опеньки й хрещений гриб. Можу показати тобі місця, де зимують землерийки й польові миші. Їхнє м’ясо соковите й смачне. В лісі ти не помреш з голоду, приятелю змій.

Куба повернувся до гада спиною. Сплюнув на землю. Досить вже мав змій і чарів, спогади про них зовсім не були приємними.

— Угору проти течії, кажеш? У такому разі я піду за течією.

Так він і зробив, не оглядаючись назад.

Ішов не дуже довго, і сонце ще не встигло високо піднятися, коли він вибрався з лісу й побачив село, яке лежало в долині, а властиво хутір, усього лиш кілька скулених халуп, критих по-бідняцькому дереном. Десь рипнули двері, загавкав пес; у ранковому повітрі звуки летіли далеко, вигострені й чисті. До Куби дійшов запах людських осель: дим, печений хліб, курячий послід. Усе ніби знайоме, але чуже, наче з іншого світу.

Бо так, насправді це вже не був світ Куби.

Хлопець поглядів ще хвильку й рушив назад у ліс. Вгору проти течії.

Повідають, що буковий ліс, який починається у веселій долині Віслоки, тягнеться через цілий Бескид, а Бескид сягає аж до кінця світу, і далі немає вже нічого, тільки чорне море. Ліс є особливим світом. Ним можна мандрувати роками, а він годує і одягає того, кого схоче. Важко здобути прихильність карпатського пралісу, бо він недовірливий і замкнений у собі, а буки весь час стріляють у мандрівника сукуватими очима. Важко — але для приятеля змій кожен ліс відкритий, а особливо той, який виріс на спині Короля, Зміїного Батька.

Приятелеві змій неважко знайти їжу в бескидському лісі навіть у листопаді, коли ліс здається мертвим, але це омана, бо соки все ще пульсують під корою дерев. Букові горіхи, які зовсім не шкодять так сильно, аби лиш не їсти їх надто багато одразу; опеньки, несмачні, коли сирі, але їх легко можна підігріти в якомусь із гарячих сірчаних джерел; корені дикої моркви й кореневища заячої капусти; маленькі й нервові створіння, призначенням яких є загибель уночі з писком в іклах і пазурах сильніших тварин, бо такими є закони лісу, — усе це тут є. А коли вдарять морози і ліс укриється першим снігом, як покришеною облаткою, тоді приятель змій може набити живіт живицею і модриновою глицею, заритися під підстилкою в якомусь із лісних ярів або під упалим буковим деревом і проспати похмурий час, поки зима не відпустить і ліс знову не поросте анемонами.

Повідають, що Куба перебув ту зиму в лісі, проспавши її, наче борсук; однак є й такі, що розказують зовсім інші речі. Сталося це на міжсвята, тобто в час між польським Різдвом і Різдвом руським. Бо в Бескидах Бог народжується двічі: раз для поляків і раз для руснаків, а оскільки в цих краях часом важко відрізнити, хто є ким, то в деяких родинах святкують двічі. Тому й святкові ярмарки в Яслі й Жмигроді тривають майже пів місяця, і це одні з найбільших ярмарків на всі гори.

Ксеній Рак жив між Бжостком і Пільзном, у маленькому селі, назву якого весь час перекручував і не міг запам’ятати, хоча жив там вже дев’ятий рік, від свого шлюбу з Мар’янкою Стеців. Ксеній, хоча й прийнятий у селі добре і приязно, тужив за руською мовою. Сумно дивився на південь, у бік темних горбів гір, і з року в рік обіцяв собі, що цього разу вже напевно вирушить, аби зустрітися зі своїми на ярмарку. Бо це, врешті-решт, не було аж так далеко.

— Е, чого тобі стільки йти, — казала Мар’янка. — Мусив би вирушити опівночі, щоб дійти до Ясла на світанку. Ціла ніч дороги в один бік і ціла ніч дороги в другий. Сніги, холодно. Хіба не ліпше тобі під периною?

І цього зазвичай вистачало, бо під периною з Мар’янкою бувало цілком приємно, а з часом навіть щораз приємніше, хоча була вона вже старою бабою і наближалася до тридцятої весни життя.

Зазвичай, але не цього разу.

Цієї зими сніги довго не хотіли приходити. Небо було блакитне, як крига, а дороги сухі й проїжджі. Ксеній знав, що кращої оказії не трапиться. Запряг у віз вола, обіч прив’язав піврічне теля, а на сам віз кинув клітку з п’ятьма курми і одним підстаркуватим когутом, копу яєць і трохи медяників, які його баба напекла була на свята. Усе це для того, аби мати привід поїхати на базар. Бачачи це, Мар’янка покрутила головою, але не сказала лихого слова, бо знала, що у Ксенія насправді діється в душі.

— Лиш не напийся, щоб тебе хто не обікрав, — тільки й сказала. — І повертайся швидше, не марнуй часу по дорозі.

Рак напився, ледь-но прибув до міста. Може, обікрали його, а може, просто все пропив, бо коли очуняв пізно ввечері, то не мав ані курей, ані когута, ані теляти, ані яєць, ані медяників, і жодного крейцера в поясі.

Уже добре посутеніло, і небо всіялося зірками. Ксеній глибоко зітхнув. Повітря пахло сіллю і молодим морозом, як свіже прання. Якийсь голос у голові казав руснакові, що недобре вирушати так пізно в дорогу, що краще почекати до світанку; однак зразу ж озвався другий, який нагадував, що Мар’янка буде переживати, а грошей йому не стане навіть на найгіршу господу.

Тож так і рушив Ксеній додому, думаючи тільки про те, що замість золотих монет везе головний біль і віз, повен сорому. Крок за кроком, миля за милею плентався він на північ, на рівнини, в бік села, точної назви якого не міг запам’ятати. Людські поселення оминав, хоча о цій годині всі вже спали і в жодному вікні не горіло світло — може, боявся, що хтось зауважить його віз і помітить на ньому весь отой невидимий сором.

Під ратицями вола хрупала болотиста мерзлота. Дорога перед Ксенієм була далека, і по недовгім часі мороз вповз йому до кісток і суглобів, а в пляшці за пазухою не залишилось ані крапельки сивухи, щоб зігрітися. Місяць ще не зійшов, і темнота висіла навкруг густа, як падевий мед. Тільки зорі іскрилися високо на небі. Ксеній узяв керунок на Великий Віз.

Цісарський шлях від Ясла до Пільзна біг дугою по східному боці долини Віслоки. До самої річки найчастіше не сходив, бо навесні й раннім літом вода піднімалася й нищила все на своєму шляху. Усю долину заповнювало тоді стрімке болото, яке несло повиривані з корінням дерева і мертвих тварин. Зараз, однак, внизу простяглася біла рівнина, тиха, як сон удосвіта. У світлі зірок нагадувала розпростертий на столі святковий обрус, накрохмалений і без найменшої складочки.

Зірвався вітер і приніс із собою запах снігу. На небо виповзли хмари. Ксеній не роздумував ані хвилини. Спрямував вола вниз, навпрошки.

Завія на Погір’ї завжди приходить зненацька. Чатує десь у западинах між горами, де кипить і вирує, а коли гірські пустирі вже не в стані вмістити її, вона перекочується над лісистими хребтами й спадає з усією силою в долини, біла й склубочена, наче склянистий журек.

Саме такий сніговий суп спав на Ксенія, і темнота стала білою. Руснак затримав на хвильку віз, маючи намір перечекати завію, але невдовзі навколо воза почали утворюватися замети, і хлоп злякався, що його геть засипле. Тож уперіщив вола раз і другий батогом і рушив у напрямку, який видався йому найвідповіднішим.

Холод кусав і сік так, що неможливо було витримувати. Ксеній бив руку об руку й плескав себе по колінах, натягав глибше на вуха полотняну шапку; це мало чим допомагало. Аби зігрітися, він зліз із воза і якийсь час ішов за ним у колії, вижолобленій у свіжому снігу. Проте йому здалося, що віл тягне занадто вправо, ну, бо віл, відомо, дурне бидло, не те що кінь, який у кожну погоду сам знайде дорогу додому. Коня, однак, мало хто міг собі дозволити.

Хлоп озирнувся назад. Хурделиця засипала сліди майже одразу, і неможливо було сказати, чи віл справді завертає, чи, може, Ксенію тільки так здається. Руснак знову виліз на козли, знову шмагонув батогом, спершу вола, а потім самого себе, щоб зігрітися й протверезитися від холоду. Цокочучи зубами, він узявся скидати сніг із воза, бо його засипало просто на очах. Від цього промокли в нього рукавиці, а снігу менше не стало. Тому він облишив це діло і потяг віжки вліво, бо худобина знову йшла вбік.

— Ну, старий. Ти думай, що це ми не сніг веземо, а куряче лайно. Це біле, і те біле, — засміявся Ксеній, але одразу й замовк, бо сміх замерз йому в грудях, мов камінь. Якщо віл і відчув себе підбадьореним, то ніяк цього не показав. Насилу брів по пухкому снігу й важко дихав.

Йшли і йшли.

Ксеній раптом стямився й лишень тоді збагнув, що спав. Мокрі рукавиці затверділи, наче бляха, кожен подих палив вогнем у грудях. Руснака оточував світлий, розтанцьований морок. Завірюха не слабшала, і Ксеній не мав поняття, як довго він уже мандрує в хуртовині. Сон продовжував склеплювати йому повіки. Хлоп злякався, що замерзне на смерть.

Підхопився й почав танцювати на возі. Раз, і два, і далі — вар’ятський танок. Ноги й руки зовсім задеревеніли, але Ксенію було байдуже, що виглядає він як блазень з лялькового театрика. Знав, що мусить рухатися, бо нерухомість — це смерть. Тож танцював, а засніжений морок танцював разом із ним.

Він перестав зважати на те, в якому напрямку їде віз, бо всі сторони світу виглядали однаково. Біле й чорне, а за ними смерть, а за тією смертю — ніби нічого, бо що ж там може бути? Шкода, що немає горілки, думав Ксеній. З горілкою завжди все веселіше. Навіть умирання.

І тоді він помітив, що на спині вола назбирався вже товстий шар білого. Він зрозумів, що вже довший час не чути рипіння снігу під ратицями худобини і що вона якось дивно звішує голову.

— Єзусмарія. Ні, старий, ні! — Так хотів сказати Ксеній, але всі Єзуси і Марії замерзли у нього в горлі, і з посинілих вуст добувся тільки клуб пари.

Проте віл усе ще був живий, хоча з кожним подихом стогнав, широкі груди напиналися із зусиллям, а ребра випиналися з-під шкіри. Ксеній гладив його вкриті памороззю ніздрі. Сльози палили хлопу повіки й одразу замерзали на щоках. Він вклякнув тут же на снігу й звісив голову, як хвилину тому віл. Крізь завію приглядався до свого життя.

Це було життя ялове й сумне, як більшість життів. Він пробував молитися, але мозок затвердів на морозі, і думки замерзли в голові. Залишилися тільки жалі. Що не дочекався дітей, бо обоє з Мар’янкою хотіли собою натішитись, і хоча під периною виробляли найрізноманітніші речі, але дуже пильнували, щоб не було від того дітей. Що від шлюбу він не навідав ані матері, ані братів і навіть не дуже непокоївся, чи вони живі. Що помирає він по-дурному й залишає Мар’янку саму, бо в такому віці ніхто вже її не схоче, а напевно вже ніхто порядний. Що через нього здихає також і віл, а здихає, бо був вірний і довіряв Ксенієві; і подумав хлоп, що це доля, яка чекає кожного, хто є вірним і довіряє людям.

Руснак навіть не здивувався, коли завія сплелася перед ним і склалася в постать величезну й темну, як гора. І ця постать ішла просто на нього, але з кожним кроком неначе меншала й стискалася, а коли зупинилася напроти, то не була вищою від самого Ксенія. Закутаний у шкури незнайомий тримав у руці кривий і пощерблений ніж, а очі мав, як змія.

— Ти смерть? — беззвучно прошепотів хлоп.

— Я твоє життя, — відповів прийшлий і спокійно розітнув волові живіт з лівого боку.

Тварина застогнала, але навіть не захиталася, бо тварини дуже стійкі, коли треба. Кров і зелений вміст шлунка парували на снігу. Незнайомий жестом наказав одурілому Ксенію увійти всередину.

Всередині вола було тепло й безпечно, хоча тіснувато. Худобинка зібрала сили й рушила вперед. Руснак лиш раз зиркнув крізь рану в боці тварини: зовні хуртовина як шаленіла, так і шаленіла, але віл ступав твердо, ведений за вузду чужим.

Ксеній згорнувся в клубок, поклав голову під діафрагмою і — заколисаний повільним, рівномірним биттям волового серця — заснув.

Того вечора Мар’яна Рак чекала сама в халупі на повернення свого дурного чоловіка. Її пальці перебирали намистинки чоток, а вона не знала, про що молиться: чи про швидке повернення чоловіка, чи радше про те, аби він був розумний і перечекав хурделицю в якійсь кнайпі, нехай би навіть мав пити, як то хлоп, і протверезитись лиш на третій день.

Сиділа, загорнувшись у три кожухи, й цокотіла зубами: на полі віяло так сильно, що мусила загасити вогонь у печі, бо з комина в хату летіли клапті сажі, великі, наче сухе листя. Мар’янка часом позирала у вікно, але не бачила за ним нічого. Не видно було навіть сусідньої хати, а та ж стояла не далі, ніж за пів сотні кроків. За вікном кінчався світ, далі вирувала нескінченна білість.

Настав, мабуть, ранок, бо хурделиця дещо просвітліла, але не припинилася. Мар’янка підігрівала журек на олійному пальнику — на малому вогні, аби не забагато змарнувати, — коли це помітила кутиком ока, як за вікном білість кошлатиться в одному місці й виринає з неї тінь. І та тінь, спершу безформна, перетворюється раптом у віз із запряженим у нього волом, а вола веде чоловік настільки засипаний снігом, що був схожий на виліпленого дітьми сніговика.

Мар’янка добігла до дверей ще до того, як пролунав стукіт.

— Матір Божа, Ксеній!

Але то не був ані Ксеній, ані Матір Божа. Чужий виявився невисоким, худим, наче щур, а його лице було червоне від морозу й вітру, як у різдвяного чорта.

— Ви хто? — Мар’янка миттю пригадала собі історії про розбійників, опришків або двірських слуг. Вона відступила вглиб сіней, схопивши киянку для прання, аби вломити нею незнайомця по голові.

— Облиште, — сказав той утомленим голосом. — Не бійтеся, бабо. Я Якуб Шеля. Жодному хамові я ніякої кривди не вчиню.

— Чого ви хочете?

Але прийшлий лиш витягнув з-за паса кривий ніж і шмагонув у пах вола, який стояв за ним. Мар’янка скрикнула з переляку, а з розпластаного черева випав Ксеній, весь у кривавому слизі.

— Це ваш хлоп? — запитав чужий. Остовпіла жінка покивала головою. — То запряжіть його до роботи, бо цілу дорогу вилежувався у воловому череві, а я мерз. Знайдеться у вас тепла зупа?

Ось так Якуб Шеля врятував життя Ксенія Рака й два дні ночував у його хаті, поки не послабшала сніговиця. А потім пішов, і не бачили його аж до певного часу. А кожному, хто сумнівався у правдивості розповіді, Раки показували два шрами на боці вола, рожеві й тонкі, як від порізу ножем.

Повідають також, що Рак плів несосвітенні дурниці, бо то був страшенний брехун, і що того року не було таких хуртовин, і що то не сніг запорошив його пам’ять, а горілка. Розказували також, що тієї зими, коли Якуб покинув службу в корчмі, він пристав був до бескидників.

А було це так.

Згідно з традицією, коли вже минуло Різдво, а до Нового року залишалося ще кілька днів, приходив час на коляду. Колядники мали з’явитися несподівано на смерканні, щоб застати домочадців за звичними заняттями. І звичайно ж, як і завжди, всі в селі знали, коли будуть ходити.

Знала також про те Мацейка Любасівна і сама спеціально на цю оказію спекла пиріг із вудженими на солодко сливками. Серед колядників-бо мали цього року бути Польдек і Гнат Фоксові, близнюки, один як ангел із зіркою, другий — як диявол. Бо обидва були вродливі, як ангели, і спокусливі, наче чорти. А немає хлопця, який не любив би вуджених на солодко сливок, — так Мацейці сказала Сальця Нев’яровська із сусіднього села.

Про Сальцю різне говорили, але переважно, що курвиться, тож напевно зналася на хлопцях як мало хто. Сальця також казала, — але пошепки й на вухо, бо так належить говорити про куревські справи, — що дівки, коли їх цілувати там, внизу, також смакують, як вуджені сливки, і тому це є смак, якому жоден хлопець не може опиратися. Мацейка червоніла від самої думки, але однієї ночі, коли марила про братів Фоксів, кожного окремо й обох нараз, спробувала власних соків. Смакувала вона дивно, трохи солоно, а трохи як недозріле яблуко, і напевно не було в тому ані сліду сливки. Але хто знає, може, хлопці мають інші смаки.

Так що про тих колядників ніби ніхто нічого не знав, однак знали всі. Казали, що буде інакше, ніж дотепер, бо старі лицедії вже зістарилися, лупало їх у крижах, і кілька з них не могли вже пити, а що то за колядник, який не вихилить душком келиха домашньої паленки. Тоді дозволили переодягтися молодим, з яких жодному не було більше ніж за двадцять п’ять зим, а ці пообіцяли коляду, якої в селі ще не бачили. Запросили навіть скрипаля із сусіднього села, ввічливого Йонтека Гацу, і дударя, імені якого Мацейка не запам’ятала; бо то мала бути коляда зі справжньою музикою.

Ніхто тоді не знав, чого сподіватися, крім того, що готувалося щось небуденне.

Родина Любасів була переконана, що коляда почнеться від їхньої хати, як то завжди бувало. Їх дім стояв на східному краю села, і з того боку належало розпочинати коляду, на сході-бо прокидається сонце і встає місяць, і всі зорі пересуваються зі сходу на захід. У тій стороні світу Господь Бог зійшов на землю, там помер і повстав з мертвих. Зі сходу походить лад і порядок світу, зі сходу іде світло й надія. Ніхто ще не чув, аби щось добре прийшло із заходу.

Тож Любаси не здивувалися, коли надворі заіржали коні й пролунав грюкіт у двері. Старий Любас, батько Мацейки, якраз приправляв фруктову самогонку гарячою водою з медом, додаючи трохи цитринового соку й шкірок. По цитрини вибрався спеціально до Ясла на ярмарок, отой найдовший у році, що починався на польське Різдво, а кінчався на руське. На звук стукоту в двері всі Любасівни, а було їх п’ятеро, запищали від радості. Батько швидко розлив напій до недільних келихів, розмальованих волошками, і, тримаючи по одному в кожній руці, щодуху побіг у сіни.

Вони увійшли без запрошення, шестеро хлопів у засніжених кожухах і довгих шубах із хутра куниці. Коміри були підняті так високо, а шапки натягнуті так низько, що ледь було видно посинілі від морозу носи і вкриті інеєм вуса. Той, що увійшов першим, вирвав келихи з рук господаря й один вихилив сам, а другий подав приятелю.

— Добре, хлопаки, — буркнув. — Заходимо.

Розсілися в хаті за столом, усі шестеро. Кожухів не зняли, тільки з шапок обтрусили сніг. Любаси та їхні доньки стояли, остовпілі, й дивилися, як прибульці вмощуються на лавках.

— Чого повитріщалися? Налийте всім, бо файне, а ми змерзли в дорозі. Ну, рухайтеся.

Старий Любас мовчки взявся розливати трунок, а Мацейка водила поглядом по вусатих обличчях чужих. Жоден із них не був ані Польдеком Фоксом, ані його братом Гнатом, ані навіть скрипалем Йонтеком Гацою.

Маленька Розалія, наймолодша з усього Любасового дівчачого приплоду, єдина не злякалася незнайомих. Сміючись, підійшла до одного з чоловіків і потягла за обвислий вус. Чужий щось буркнув і вдарив дитину в обличчя так, що вона аж відлетіла, хитаючись, під піч і страшенно розплакалася. Любасова гнівно рушила до бандитів, бо як же це так, адже дітей тільки власний батько може бити.

— Облиш, стара, — буркнув Любас і налив до келиха наступному здорованю, хіба наймолодшому, бо з найкоротшими вусами. — Ну, Собеку, як там тобі при дворі? Розкажи щось.

І тільки тоді Мацейка впізнала у наймолодшому з прибулих мордатого Собека Кульпу, з якого вся молодь села трохи підсміювалась, бо був розтелепою. Собек минулого року пішов до седлиського двору на службу, хоча ніхто до пуття не знав, у чому та служба полягала. Ну, то тепер уже було відомо.

Собек почервонів і хильнув із келиха, але прийшлий, який, найімовірніше, був ватажком, добряче садонув його в бік.

— Не чуєш, що тебе господар питає? Не будь мовчуном, кажи, як там тобі при дворі?

— Краще, ніж у родинній хижі, — затинаючись, сказав Собек.

Інші п’ятеро зареготали.

— Ну, а тепер скажи господарю, навіщо ми приїхали.

— Але, Михаїле, як то так… Давай ти кажи.

— Кажи, курва, поки я добрий. — Михаїл, ватажок, який працював при дворі наглядачем, з розмаху вдарив ножем у стіл і так його вбитим і залишив — той аж тремтів.

— По запаси ми прийшли, — сказав Собек грубим голосом, але не дивився в очі нікому з Любасів. — По зерно, калачі й мед.

— І по..? — підказав Михаїл.

— І по дівок.

— Аби багато і аби швидко, бо з димом пустимо цілу вашу халупу! — буркнув наступний дворовий.

— Тихо будь, Морцине. Так тобі спішно повертатися в поле? Тут тепло і приємно. — Михаїл обвів Любасів спокійним, злим поглядом. — Двір не табір, вельможний пан не циган. Нікуди не дінуться. А тут добрі люди дадуть притулок нашим коникам і вечерею почастують. Правду кажу, пане господарю?

Старий Любас хвильку помовчав, тоді сказав жінці:

— Подай зупу, бабо.

Михаїл відіслав жестом Морцина до коней, а сам до країв налив собі в миску густого капусняку. Невдовзі всі шестеро їли, пили й співали пісеньок, від яких Любасові дівки червоніли б, як яблука, якби не були блідими від страху. Це тривало так довго, що в хаті встигла запанувати волога задуха, а на віконних шибах перлинами засяяли краплі води. Дворові познімали кожухи й теплі чумарки й сиділи в самих сорочках, що повилазили зі штанів.

Зненацька знову відчинилися двері, й до сіней увійшла весела громада. Ангел і Диявол, Ірод і Смерть, і Зірка, і Цап, і музики: скрипки, дуди і бас.

Увійшли в хату й замовкли, бачачи похмурих бандитів.

— Що, язики в мордах забули? «Радуйся, Маріє!» А потім: «Ісус народився, в яслах умостився. Гей гееей!» Так то йде, колядники, трясця вашій мамі. А тепер співати, стерво, бо постріляю, як качок.

І аби показати, що він не жартує, Михаїл поклав перед собою перечницю, тобто пістолет із шістьма дулами. Не всі колядники знали, що це таке, але старий Любас знав напевно, бо служив свого часу в австрійському війську під час війн з Наполеоном, тож почав сам дерти горлянку:

— Не пій, не пій, господарю, бо ж не когут! — ревнув здоровань Морцин. — Гей, колядники, заграйте чогось веселішого, сам лиш сум від вас.

Ну, то й заспівали.

Здоровані пили, сміялися й плескали в долоні, ревли охриплими від горілки голосами «ходи ж Цапку додому, не переч тут нікому». Скрипаль Йонтек грав від вуха, наче хотів смичком перепиляти струни з баранячих кишок. Диявол, тобто вимазаний сажею Гнат Фокс, боязко перевертався через голову, бо двірські були справжніми бандитами, такими, що навіть чорт тікав з підібганим хвостом.

Диявол хвицав, а в хаті набухав страх.

Нарешті Михаїлові стало нудно, і він стрелив з перечниці в стелю. Посипалося вапно, Любасівни запищали, а Розалька розкашлялася від пилу.

— Добре, чорте, присядь тут з нами й ковтни чогось, бо вже намахався. Тепер Ангел гарцюватиме. Ну, і чого ти, Ангеле, дивуєшся? Ану гарцювати! Раз-два!

Гарцювати — то гарцювати. Польдек Фокс із першим стрибком погнув німб, під час другого зламав солом’яні крила, а третього зробити не встиг, бо беркицьнувся через підставлену Морцином ногу. Михаїл вирвав із рук Диявола вила і вгатив їх Ангелу в зад. Польдек завив, а дворові зареготали.

— Вполювали! Ангела вполювали! — зрадів Морцин, а інший бандит засурмив на згорнутій руркою долоні ловецький сигнал і заспівів:

І не встиг ще Ангел як слід зорієнтуватися, як вже висів під повалою, зв’язаний конопляними мотузами. Любасова заойкала й заголосила, але Михаїл вдарив її в лице тильною стороною долоні, й вона замовкла. Ангел тим часом верещав і страшенно матюкався, і ватажок двірських мусив ще раз стрелити з перечниці, аби стишити рейвах.

— Заткай морду. Дитина тут, і баби, і всі слухають. Нібито Ангел, а богохулить, як сам Люцифер. — Він повів очима по Любасах, по колядниках, по усіх. — А чого ви так насупилися? Це ж коляда, не похорон!

Колядники не мали вибору, мусили, як і щороку, відіграти виставу про царя Ірода, Диявола і Смерть. Зіграли її без веселощів, жарти усієї трійки були не дуже смішними, а рими кульгали. Усе тому, що Ірод цього року не мав бути жодним Іродом, а дідичем Богушем із седлиського двору. Хлопець із Кам’янки, який грав цю роль, мав наклеєні вуса, шапку з котячих шкурок, які мали імітувати соболів, а живіт перев’язав кольоровою шаллю, наче пасом від жупана, бо вельможний пан Вікторин любили показуватися в традиційному польському одязі. Смерть кружляла навколо Ірода, штурхаючи його раз по раз косою в зад, а дворові мало не повсцикалися від веселощів. І один тільки Михаїл зовсім не сміявся.

— Шлюс, кінець! — ревнув він раптом і тарахнув у череп Собека, який іржав найгучніше. — Чого тобі так смішно, бовдуре? З нашого пана добродія сміються.

— Так це ж Ірод… — пробелькотів Собек, не відаючи, що він знову зробив поганого.

— Ірод-срирод. Навіть корони не має, саму лиш хутряну шапку. Викапаний пан Вікторин. — І говорячи це, Михаїл підскочив до колядників, вирвав у смерті косу з рук і приставив до горлянки Ірода-Вікторина. Притиснув не надто сильно, але до крові. Коса — це коса, навіть якщо тупа. — То що, тобі й зараз весело? Тож смійся. Ну, давай. Ха-ха! Чому не смієшся?

Хлопець непритомно водив навкруг очима й боявся навіть глитнути слину. Тільки губами ворушив, наче короп. Михаїл опустив косу.

— Підвісьте його під повалою разом із Ангелом. Може, там до нього прийде охота на дальші фіґлі, бо щось у нас раптом цей Ірод-не-Ірод онімів.

Коли цар висів уже під стелею, розбишака наказав Любасу налити ще по келиху цитринового напою, а своїм товаришам — забрати з комори зерно, ковбаси, залиті смальцем, і ласощі, передовсім вуджені сливки й святкові медяники.

— Ну, піст цього року почнете трохи раніше, а попільну середу можете собі влаштувати найближчої середи, — буркнув він, гризучи медяник.

— Михаїле, а розрухатися? — дворовий Морцин вхопив Мацейку за цицьку й стиснув її своєю великою лапою. Дівчина застигла, охоплена страхом, як злими чарами. — Тістечка тістечками, але ми сюди по дівок приїхали.

— При дворі, Морцине, при дворі. Вельможний пан попустить собі, то й ми тих медів скуштуємо.

— А якби тільки одну… Адже ніхто не дізнається.

— Іди й власною лапою справ собі задоволення в коморі, як тебе аж так яйця сверблять.

— Милосердя, добрі панове! — Любасова впала розбишакам до ніг і почала цілувати Михаїлові чоботи. — Не ганьбіть мені доньок! Борошно віддам, м’ясо віддам, цілу комору віддам, навіть курей докладу і телицю цьогорічну…

— Ти що, стара, здуріла? Телицю — ні! — буркнув Любас.

— Не бійтеся, мамо, наймолодшу дівку вам залишимо. — Михаїл махнув ножем у бік малої Розальки. — Вельможний пан не любить зелених яблук.

Любасова гірко заридала, й ватажок дворових сильно вдарив її в обличчя ногою. Баба перекотилася по підлозі й скулилася під лавкою, ковтаючи великі, як квасоля, сльози.

Михаїл сказав:

— Ну, в дорогу. Дівки, одягатися, але тепло, бо в полі дме. Хутко! Хай Бог заплатить, господарю, за гостину. І вам хай Бог заплатить, колядники, за втішну виставу. Морцине, кинь-но злотого Жиду до шапки. Або ні, кинь два. Хай знають колядники, що ми не перші-ліпші хами, то, може, й до двору з колядою заглянуть. Особливо Ірод.

Морцин сягнув до гамана, але отетерів, бо серед колядників не було Жида, а згідно зі звичаєм саме Жид збирав по закінченню коляди гроші в капелюх або в ярмулку.

— Нема Жида, Михаїле.

— Як то, курва, нема? — Ніздрі дворового небезпечно заграли, коли він міцніше узявся за косу. — Де Жид, питаю?

— Н-не мали ми Жида, — набрався нарешті хоробрості Гнат Фокс, Диявол.

— Не мали ви Жида… — розмірковуючи, повторив Михаїл, міряючи Гната поглядом.

— Не мали, добрий пане.

Михаїл кинувся, як ящірка, і вдарив Гната в лице держаком від коси, так що колядникові кров зацебеніла з носа, і він відсахнувся до стіни. Дворовий доскочив, підбив йому ноги й безжально копав лежачого хлопця.

— Дурня з мене робиш, курвий сину? — висапав він. — Кажи, хто був вашим Жидом і де жив?

— Не мали ми…

Михаїл розлючено ревнув і огрів Гната держаком коси, і ще раз, і ще, і ще. Хлопець вив і кулився під стіною, затуляючи руками то голову, то шию, то нирки, а Михаїл бив і бив.

Мацейка Любасівна, не маючи сил на це дивитися, раптом вигукнула:

— Яцек Бурмуц мав бути Жидом, але, видно, втік, як тільки вас побачив. Лиш не бийте вже, не бийте, як же це так?!

Засапаний Михаїл на хвильку перестав бити Гната.

— А той Бурмуц де мешкає?

— Біля каплички зі Святою Родиною, там, де стара липа росте.

— Мацейко!.. — зойкнув Гнат, бо всі в селі знали, що Яцек Бурмуц ходив іноді грабувати, і в його халупі в зимові вечори збиралися бескидники, аби грати в карти, пити сливовицю й вести розмови. То були добрі розбійники, бо не нападали на хамів, тільки на польських панів, уповноважених і жидів.

Михаїл узяв Мацейку за підборіддя й уважно до неї придивився.

— Гарна, — сказав. — І недурна. Цього сучого сина, Диявола, зв’язати й підвісити біля Ангела та Ірода. Доброго господаря з бабою і найменшою дівкою замкнути в коморі; гарно нас пригостили, то не будемо їм заподіювати надмірної образи. Дівок беремо із собою, і музик теж, аби нам веселіше було в дорозі.

— А з ними що? — Морцин показав на Смерть і Цапа, якого звали Туронь.

— Та зв’яжи їх — і до гною. Не мусиш їх топити на смерть, хіба що захочеш. Аби тільки швидко все зробив, бо треба ще пустити з димом халупу того цілого Бурмуца. Не хочу, аби нам по дорозі впала на шию ціла череда хамів. Хай усі знають, що з вельможним паном жарти кепські.

От-от мали виїжджати, коли Михаїл став на порозі хати й неспокійно роззирнувся. Ніч лежала глибока й біла від снігу. За десять кроків мало що видно, так сипало дрібними злостивими сніжинками, а чорна білість розсипалася в непроглядну кашу. Дворовий потягнув носом повітря. Принюхався. Ця ніч не дуже йому подобалася. Пахла іржею.

— Собеку, їдеш перший.

— Я?

— Ні, курва, кайзер. Тут що, є якийсь інший Собек?

Собек Кульпа видерся на коня й злегка приострожив його п’ятами. Тварина пирхнула й неохоче рушила в заметіль. Молодий дворовий проїхав ледь кільканадцять кроків і зупинився.

— Михаїле, тут щось є у цій хурдизі.

— Що там?

— Не знаю, але воно сичить. Наче змія.

— Дурний, нема зараз змій. Усі сплять під землею.

— Михаїле…

— Їдь же, їдь же. Я буду за тобою.

І Собек зник у сніговій заметілі, але Михаїл не зрушив навіть на пів кроку. А тоді заіржав кінь, хтось крикнув раз і другий — не сказати, близько чи далеко, бо звуки блудять і плутаються в завії. У темряві, однак, щось зануртувало й порушилося, і невідомо коли на краю світла, що падало від порогу, з’явилося кілька темних постатей.

Одна з них міцно тримала Собека, приставивши йому до горла кривий ніж. Михаїл умить схопив Мацейку Любасівну, що стояла поряд, заслонився її тілом і приставив їй до голови перечницю з шістьма дулами.

— Ховатися до халупи, — буркнув своїм товаришам. — І ані мур-мур.

— Слава Йсу! — гукнув хтось із тіні.

— Відпердолься, щуре! — відізвався Михаїл.

— Ууу, і гарно то так відповідати добрим християнам?

— З бандитами не розмовляю.

— Ну бачиш, а ми часом мусимо. Хоч би й зараз.

— Відпусти хлопця й дай нам проїхати, бо розвалю дівці голову. — Михаїл струснув пістолетом. Мацейка зойкнула й захиталася, наче п’яна: ноги її не тримали.

— Легше, легше, пане дворовий. Спершу віддайте господарям усе, що награбували, і вийдіть усі з дому, скільки вас там є. Зброю лишіть на порозі, а самі роздягніться до пояса, щоб ми могли відміряти вам панську кару. Кара не буде надмірно суворою: кожному двадцять п’ять ударів. А коли повернетеся до седлиського двору, до того гнізда негідників, то не забудьте сказати, що це вам бескидники доброго Якуба Шелі так випестили спини і що те саме невдовзі учинять вельможному панові.

— Годі балакати, ліпше звільни нам дорогу.

— Маємо вашого хлопця.

— Гівно ви там маєте.

Глухо ляснуло, наче в лісі тріснула від морозу букова гілка, і голова Собека Кульпи розлетілася кривавими клаптями. Хтось скрикнув. Хтось вилаявся.

— Підступіть лиш на крок, і дівка стане наступною.

Бескидники завагалися й відійшли за межу світла. Дворові в сінях аж захлинулися.

— Михаїле, — прошептав Морцин. — Щоб так нашого…

— Він ніколи не був наш. Таким вірити не можна.

— Торкніться лиш когось, і жоден із вас не вийде живим! — вигукнув хтось із бескидників.

— Не гавкай так багато, плюгавцю. Висуньте тільки носи з тіні, то виріжемо тут усіх до одного. І колядників, і дівок, і добрих господарів наостанок.

— Не вийдете звіди. Залишатимемося тут цілу ніч.

— Як і ми. Тільки ми в теплі.

Бескидники зникли, наче їх ніколи й не було. Михаїл увіпхнув Мацейку до сіней і замкнув на засув двері. Підпер їх ще великою діжкою, бо засув був не дуже надійний. Бо в ті часи не було в селах інших злодіїв, крім дворових, а жоден засув не допоможе від грабіжника, за яким стоїть закон.

— Пильнуй вихід, Сикавко, — буркнув ватажок дворових одному зі своїх помагачів. Сикавка, кремезний і тупий бандит, імені якого ніхто не пам’ятав, засів у сінях, де почав шкрябати собі лисину довгим ножем. Ватажок банди знову сів за стіл і по стукав пальцем по порожньому олов’яному кухлику. Старий Любас слухняно налив по вінця горілки. — Випиймо ще. Горілка роз’яснює думки.

— Гей, Михаїле, а що з ними зробимо? — Морцин показав на Ангела, Диявола та Ірода, що висіли під стелею.

Перший стогнав, схлипував і безустанно крутився, а двоє інших хіба зомліли, бо зовсім не ворушилися. Михаїл знизав плечима.

— А хіба то наша справа? Хай собі висять.

Хвилини минали в тиші. Дворові вже не сміялися і не співали. Любаси й колядники з тривогою до них приглядалися. І ніхто навіть не шарпнувся, хоча було ж їх більше, ніж бандитів, а музиканти аж ніяк не належали до слабаків і на суботніх танцюльках першими рвалися до бійки.

Минула північ, коли мала Розалька, яку колисала Мацейка, раптом розплакалася. Не допомагало ні погладжування по голівці, ні заспокійливі слова, які шептала старша сестра. Наче хтось відкрутив у дівчинці краник зі сльозами.

— Заспокой уже нарешті оте байстря, бо я їй голову відріжу! — гримнув раптом Морцин.

Розалька у відповідь розплакалася ще сильніше, аж здавалося, що від того плачу розпадеться надвоє.

— Хвоста собі відріж, баране, — сказав Михаїл втомленим голосом.

А тоді щось хрипко, по-ведмежому заревло, і то не була Розалька. В хату увірвався Сикавка, напівзігнутий і з зеленою мордою.

— Змія! Мене вкусила змія!

— Та чи ви всі подуріли з тими зміями?! — не стримався Михаїл. — Зараз, курва, зима! Нема змій!

Сикавка у відповідь лиш упав на коліна й виригав усе, що було у нього в нутрощах. Витер вуса рукавом.

— Михаїле, я знаю… — видихнув він нарешті. — Але в сінях була змія. Виповзла не знати звідки… І вкусила, коли я хотів її вбити.

Лисий дворовий засукав рукав. На передпліччі було видно дві криваві дірки, одна біля другої. Михаїл розглядав їх якийсь час, після чого наказав Мацейці промити рану, а сам почав дерти корпію з простирадла.

— Я помру, Михаїле. — Сикавку прошив дрож. — Помру, правда? Собек теж чув змію. Усі ми тут помремо.

— Стули писок, дурню. Та гадина, певно, восени приповзла до сіней, до тепла, і сховалася в якійсь дірі, а тепер вилізла, бо зчинився рейвах. Дай сюди руку. — Він полотняними стьожками перев’язав руку Сикавки вище ліктя, надрізав ножем шкіру між ранами, висмоктав кров і сплюнув на землю. Під кінець облив руку товариша горілкою, щоб кров надто швидко не згорнулася. — Ну, нехай чиститься. Не помреш. А зараз випий.

Сикавка, наче кліщ, присмоктався до бутля й пив, і пив, і пив, бо щось його страшенно сушило.

Дворові тимчасом шукали змію по всій хаті. Відсували ліжка і лави для спання, заглядали за піч і під поставлені в коморі мішки із зерном і борошном, залишені господарям, бо ж дворові не були бандитами, вельможний пан посилав їх тільки по те, що їм належалося. Було чи не було, а гада треба вбити. В якийсь момент Сикавка задихнувся, напружився, як заспаний котяра, і впав. Струснуло ним ще два рази, як це буває з одержимим духами. І вже було по Сикавці.

— Господи Йсусе, помер! — зойкнула Любасова. Любасівни в плач.

— Ти і ти, — Михаїл показав на Йонтека Гацу й дударя. — Винесіть його в сіни, най там наразі лежить.

— Але як же це, добрий пане? — господиня перелякано піднесла догори руки. — Треба його на застеленій лавці покласти, вікна сукном заслонити, бо якщо в них смерть зазирне, то в хаті й залишиться…

— Та кладіть його, де хочете, але вікна не смійте заслоняти. Я маю бачити, чи бескидники часом не підкрадаються.

Любасова почала плакати й перелякано скімлити, що труп, що смерть, що ця розбійницька коляда тільки нещастя принесла. Добре, що хоч мала Розалька не пробудилася: вона врешті-решт заснула, натомлена, в обіймах однієї із сестер.

— Годі, бабо. Я сказав.

— Михаїле! — Морцин, стурбований, торкнувся руки ватажка. — Зробімо, як вона каже. У Рубіна Колькопфа цього року одна дівка скрутила собі шию. Чогось там після її смерті не допильнували, то вона ще три місяці ходила і страшила.

— Бридня! Не могла жидівка страшити, бо жиди не мають душі, — відмахнувся Михаїл.

Проте врешті-решт дозволив, щоб Любасова зайнялася тілом по-своєму.

Тож поклали труп Сикавки на застеленій свіжим простирадлом лавці, очі прикрили срібними крейцерами, біля голови запалили товсту свічку, а вікна заслонили шматками полотна. Господиня наполягала, щоб обмити труп свяченою водою, і навіть сягнула по олов’яний глек із кришкою, в якому її тримала, бо хто таке бачив, щоб християнський дім і без свяченої води. Лиш Михаїл її за це обсобачив. А коли стара плачливим голосом заспівала «Добрий Ісусе, ти наш Господь», ватажок дворових наказав їй замовкнути.

— Таж він підніметься, якщо його не оплакати. Нехай і бандит, але чому має після смерті блукати?

— Я вам дам бандита! Стуліть писок, добра жінко, бо зараз будете лежати біля нього.

Тим часом пробудилася мала Розалька.

— А що з ним? — показала пальцем на тіло Сикавки. — Мертвий?

— Не помер, лиш напився і спить. — Мацейка міцно обняла сестру.

— Помер, помер, — зарипів розлючений Михаїл, передражнюючи тоненький голосок дитини. — Здох, як пес. Що ви, хами, дитину обдурюєте?

— Ага, — сказала Розалька й пискливо заголосила: — Доообрий Ісууусе, тии наш Госпооодь…

— Курва, Морцине, іди визирни назовні, чи ті розбишаки не підходять.

— Михаїле, але там, у сінях змія… Ми ж не вбили її.

— Добре, лишайся тут, придупок. З бабами, де твоє місце. Сам піду.

Він вийшов надвір. Затримався одразу за порогом. Заметіль ущухла, світ стояв, оповитий темрявою. Скрізь було тихо.

— Бачу вас, скурві сини! — вигукнув він, хоча нікого не помітив. — Геть звідси, але вже швидко, бо голови повідстрілюю!

Зимова ніч не відповідала. Михаїл сплюнув, стиснув міцніше перечницю й відійшов за ріг відлити. Здригнувся, бо йому здалося, що хтось сидить, обіпершись на стіну, і чекає на нього. У напівтемряві розпізнав безголове тіло Собека Кульпи, залишене тут, напевно, бескидниками. Він полегшено зітхнув.

— Не гнівайся, Собеку, — буркнув він і висцявся біля самого замороженого тіла. Сеча випалювала дірки в снігу. — Це не для тебе була робота. Ой, ні.

Раптом з халупи долинув рейвах — крики, писки дівок, плач дитини. Михаїл вилаявся, поправив штани й побіг назад. Ледве завернув за ріг, як побачив темні постаті бескидських розбійників, які зіскакували з даху й вривалися один за другим у сіни. Було їх чоловік шість.

Розбійники співали, а Михаїл рушив за ними тихесенько, як лис, що прокрадається до курника. З пенька біля дровітні вирвав сокиру і зважив її в руці. Так, то була добра сокира. В хаті придасться більше, ніж пістоль.

Потихеньку всунувся до сіней. Зайва обережність — у хаті панував такий шарварок, що на нього ніхто не звернув би уваги. Дворові не здавалися, хоча бескидників було більше.

Михаїл уже збирався увійти в хату й розвалити кому-небудь голову, коли з-під порога, наче чорна блискавка, підхопилася змія. Поставила сторч сталеве тіло майже на висоту очей Михаїла й люто, по-котячому, засичала. Жовті плями на голові гада блищали в напівтемряві. Дворовий відступив на крок, але одразу ж збагнув, що це не змія, а вуж, хоча й надзвичайно великий; а вужі не отруйні і не кусають. Тоді він замахнувся сокирою, аби поцілити нею гада в голову.

Змій спритно ухилився і вкусив Михаїла в литку. І зник. Може, сховався в якомусь темному закутку. А може, розчинився у повітрі. Михаїл упродовж кількох страшних хвилин стояв не рухаючись. Біль спочатку був не сильний — не сильніший, ніж коли вколотися голкою. Проте з кожною хвилиною він посилювався й розходився вогнем по нозі. Дворовий засичав і, не думаючи про товаришів, яких різали за стіною, втік до стайні.

Дворових гнідих не було. Розбійники або вкрали їх, або випустили на волю. Михаїл скочив без сідла на Любасового коника й стукнув його п’ятами в живіт, але тварина виявилася впертою, як осел, або розумною, як біблійний патріарх, і навіть не думала виходити на мороз. Наглядач вилаявся собі у вуса, схопив повішену на гвіздку олійну лампу, шкіряним ременем тісно обв’язав над коліном укушену ногу й вибіг надвір.

Село спало, огорнуте ніччю. Настала та година, коли сняться найглибші сни, заховані під теплими перинами. В жодній із сусідніх хат не горіло світло. Михаїл бігав від оселі до оселі, гатив у двері й кричав:

— Відчиняйте! Іменем вельможного пана, відчиняйте!

І кожного разу відповідала йому сповнена напруженості тиша. Він добре знав, що хлопи не сплять, бо гатив у двері так, як міг би гатити у віко труни хтось похований живцем.

Він добре знав, що ніхто не відчинить.

Після якоїсь чергової хати в нього запаморочилося в голові, і він мало не впав. Насилу дочвалав до найближчої стодоли й звалився на купу соломи. Підвернув холошу штанів.

Виглядало це геть зле. Вся литка посиніла й опухла, а від сліду укусу повзла вгору червона смуга.

Михаїл з моторошним спокоєм зважив у руці сокиру. Шкода, що нема горілки, подумав. Деякі речі належить робити, лише добряче хильнувши. Але не мав ані краплини. Нічого не поробиш.

Він розмахнувся й щосили рубонув сокирою в коліно.

Біль розірвав Михаїла надвоє. На чверті, на дрібний мак. Сокира увійшла глибоко, розтрощила кістки, і її було важко вирвати. Дворовий, однак, якось її висмикнув і вдарив знову. І знову. Швидко, ще швидше. Встигнути, поки біль не огорнув його голову вогняним саваном, поки голова не зрозуміла, що діється, бо тоді все дарма, бо тоді Михаїл жахнеться і не дасть собі ради.

Навіть не було багато крові.

Михаїл умирав з кожним ударом. Нога вперто трималася тіла. Він уже знав, що не дасть тому ради.

— Дай-но допоможу тобі, — сказав Сикавка.

Михаїл подивився на нього непритомним поглядом.

— Ти помер.

— Е, ні. Всього лиш напився і спав.

Сикавка обіруч схопив сокиру й одним ударом відрубав товаришеві ногу. У Михаїла під черепом спалахнуло колюче сонце, і він вив, і вив, і вив, наче вовк. Лишень зараз кров почала цебеніти переривчастим струменем. Морцин сильніше затягнув ремені на стегні. Відрубана нога лежала обіч, дивний шматок тіла, нікому ні для чого не потрібний.

— Морцин? — видихнув Михаїл. — Де Сикавка?

— Просто напився й спить. Не балакай. Ще болітиме. — Морцин хлюпнув оливою з лампи на криваву куксу й приклав до неї гніт.

Бухнув вогонь, зашкварчав жир, довкола розійшовся чад спаленого м’яса. Михаїл зсунувся в морок у своїй голові, аби тільки далі від тіла, але Собек схопив його за комір і вирвав із темряви.

— Не засинай, бо помреш. Маєш то витримати. Відрубування ноги менше болить, ніж відстрілювання голови.

— Забирайся, — прохрипів ватажок дворових і одіпхнув Собека, який нахилився над ним. Хлопець не мав голови, але якимось чином міг і далі говорити. Як когут, якому Михаїл відрубав колись голову, а той усе ще піяв і піяв, поки вся кров не витекла. — Забирайтеся геть до всіх чортів!

Тож пішли й забрали Михаїла із собою.

У той самий час, недалеко звідти, Мацейка втискалася в зміїні обійми. Задумливо водила долонею по покритому лускою тілу чоловіка. Такий він був гарний і молодий, а його шкіра гаряча, наче вийшов просто з печі. На горищі було холодно й водночас душно, подихи Мацейки й зміїного хлопця перетворювалися в клуби пари; вставлена у віконце перетинка з риб’ячих пухирів спітніла від вологи. Але Мацейка зовсім не відчувала холоду, хоча не мала на собі нічого.

Поцілувала сплячого хлопця. Він пахнув глицею і розмарином. Ліс і трави, так. І щось ще — легка, легенька нотка оливи. Її власний запах. Мацейка зніяковіла від цієї думки, а хлопець облизав крізь сон губи. Мав роздвоєний зміїний язик і вмів робити ним чудові речі.

— Ходи до мене, — прошептала. — Зроби мені так ще раз.

І він зробив. Бо це була година, коли дівчині не відмовляють. А любов після страху смакує найкраще. Бо ж було чого боятися.

Вона навіть не пам’ятала достоту, що саме сталося після того, як з хати вийшов бандит, якого інші кликали Михаїлом. Вона перелякалася, коли дворовий Морцин встав від столу, підтягнув штани й сказав, що він не колядувати сюди приїхав, а поїсти, попити й порухатися, і що труп трупом, а розбійники розбійниками, але він хлоп і мусить. Вона перелякалася, коли він повів очима по всіх Любасівнах, бо звідкись знала, що вибере саме її. Перелякалася, коли він роздер на ній сорочку, аж вискочили білі груди. Перелякалася, коли він зареготав і наказав їй спертися об стіну й виставити зад, а потім почав задирати їй вгору спідниці, одну за другою.

Але найбільше вона перелякалася, коли схопила ніж, що лежав на запічку, яким її батько стругав вечорами з липового дерева різних пташок і фігурки святих, і вгородила його в огрядне тіло дворового. Морцин здивовано подивився на неї, і якусь хвильку Мацейка думала, що буде як у страшному сні, в якому не можна вбити переслідувача, бо він безсмертний і одразу встає. Але ні. Бандит застогнав і впав на коліна, тримаючись за червону, як буряк, пляму, що розквітала на його сорочці.

Два інші дворові зірвалися з місць і повитягали ножі, але одному батько Мацейки тарахнув по голові дерев’яним табуретом. А потім у хату увірвалися бескидники. Увірвалися, за своїм звичаєм, зі співом на вустах; і вже не треба було боятися дворових.

Під кінець до хати увійшов їхній ватажок. Потім казали, що то був добрий Якуб Шеля. Молодий, молоденький, мало не безвусий. Обвів поглядом хату й тіла дворових.

— Вставайте, холопи, — сказав.

— Кубо, вони мертві, — відповів Яцек Бурмус, усе ще переодягнений Жидом, у ярмулці і з вовняними пейсами. — Холодні трупи.

— Вони не померли, всього лиш сплять. Встаньте, пробуджуйтеся.

Трупи, однак, навіть не ворухнулися. Лежали так, як доти — один на лаві, з монетами на очах, другий у калюжі крові, з ножем у нутрощах, третій із розбитою головою, а четвертий порубаний розбійницькими сокирками, що звуться бартками.

Тоді Якуб покликав утретє.

Першим застогнав Сикавка. Зняв з очей крейцери й сів на лавці. Був блідий, але не мертвотно-сірий. Виглядав радше, ніби не спав три ночі поспіль.

— Але ж мене, курва, й сушить, — пробурмотів.

Потім встав Морцин, усе ще весь закривавлений, і той, що з розбитою головою, і той порубаний.

— Вертайтеся до свого пана, — знову озвався Якуб. — Скажіть вельможному панові Богушу, аби малися на бачності. Бо якщо почую, що й далі гнобить хамів, то прийду по нього. І хай мені допоможе Бог на небі й усі дияволи під землею.

— Амінь, — промовили бескидники.

Трупи вийшли в мовчанні, а тоді Якуб наказав звільнити Ангела, Диявола й Ірода, які весь час висіли під повалою. І всі тішилися, пили й співали, наче то була масниця. Бескидників зібралося пів тузіня, не рахуючи Якуба, не кажучи вже про колядників, і мусив Любас порізати курей, аби всіх пригостити як належить. Коли сіли їсти, наближався вже пізній зимовий досвіт. Кожен із розбійників їв за двох, але Мацейці здавалося, що з комори не убуває ні м’яса, ні вудженини, ні сиру, ні пива, ні смальцю чи масла, а кури дивовижним чином знову кудкудакають у курнику, а одна з них навіть зайшла до сіней і обісрала поріг. Один із розбійників заспівав гарним, хоча й трохи пропитим голосом:

У бескидників голови хиталися від утоми, співів і пива, але Мацейка помітила, як одна з її сестер зникла з чорнявим розбійником. Любасова також це помітила й от-от мала вже щось сказати, але старий Любас випередив її:

— Дай їм жити, мати. Це така ніч.

І це була така ніч, а радше світанок, що Якуб, розбійницький ватажок, узяв Мацейку за руку, а дівчина запрагнула вся сховатися в його гарних міцних руках. І Якуб повів її на горище, наче був у себе вдома, і не стало вже світу поза його руками; ані страху, ані двору, ані сліз, ані взагалі нічого.

Така це була колядова ніч.

Повідають, що з тією колядою зовсім не так було, як ми щойно розказали, і що все це Мацейка собі разом з рештою Любасів вигадала. Бо коли в церковнім саду достигли черешні, Мацейка ходила вже з чималим животом. А відомо, що сором менший, якщо дівку поперевертав на соломі героїчний розбійник, а не якийсь там парубок із сусіднього села.

Не було, отже, так, як твердила Мацейка; не було й бути не могло, бо розказують, що Якуб Шеля в молодості не ходив на жодні грабунки.

Того дня, вже не зимою, але ще не весною, Слава вийшла будити світ. Сніг залягав довкола брудними клаптями, земля спала, наскрізь промерзла, але вранці вітер уперше цього року приніс теплий запах нового життя. І Слава знала, що старе пішло, пішло й не повернеться.

Вона вийшла з хати. Маленькі бридкі примари з круглими головами й непропорційно малими ніжками пхалися до самого порога. Квилили й попискували, як кошенята. Слава, роздратована, замахнулася повішеним над дверима дерев’яним калаталом зі стрічечками й мишачими черепами.

— Геть ідіть, нема вам тут що робити. Нема для вас місця. Цур вам, лиха.

Примари запищали й чкурнули в гущавину минулорічних воротишів. Слава знала, що вони повернуться, але не мала часу морочити собі цим голову. Не сьогодні, у перший день нового.

Рушила до річки, до верб. Зелений дятел, який зацікавлено обстукував кору покручених дерев, зірвався, розкудкудакавшись, на звук людських кроків, але коли побачив, що це тільки Слава, знову сів на найближчому стовбурі, крутячи головою то праворуч, то ліворуч. Жінка гладила долонями стовбури верб. Шептала просто в кору слова, які в мові людей не означають нічого, але в мові дерев — дуже багато. Верби пробуджуються раніше, і Слава знала, що їхні соки вже нуртують жвавіше, і небагато вже днів лишилося до появи перших гілочок із бруньками.

Вона хотіла побути там ще якийсь час, послухати води, які не засинають ніколи, навіть найглибшою зимою, але на другому березі помітила Лихого Чоловіка. Той сидів в очеретах і крутив у пальцях цигарку. Він також її помітив — викривив червону пику в потворній посмішці, вишмаркався з однієї ніздрі й помахав Славі. Вона пирхнула й вирушила назад додому. Пішла, однак, кружною дорогою, аби не бачити більше Лихого Чоловіка.

Вертаючись, заглянула ще до ліщинового переліска в покинутому селі, бо ліщина пробуджується рано. Мало хто пам’ятав про її існування, але Слава знала речі й справи, про які мало хто відає.

Ліщини, розлогі й старі, більше нагадували дерева, ніж кущі, й мали міцні, товсті гілки. Слава увійшла в гущавину й видерлася на скісну гілляку, наче знову була неслухняною дівчинкою, яка не слухає нікого, крім себе. Може, для когось іншого це було б важко, бо гілки росли густо, а спідниці зв’язували рухи. Ліщини — не найкращі дерева, щоб вилізати на них, але ці зі старого села, здавалося, вітали Славу як стару приятельку.

Сонце, ще кількома годинами раніше несміливе й тьмяне, зараз гріло з молодечим запалом. Слава обхопила коліна, витерла з чола масний зимовий піт і стала гратися ліщиновими квітами. Довгасті котики сипали жовтим пухом, від якого свербіло в носі, і це було дуже приємно.

У цьому теплі й цьому сонці щось ворухнулося біля коренів дерев. Жінка відчула це одразу. Спочатку подумала, що то все ще занурений у зимовий сон борсук, а може, навіть молодий ведмідь, бо й ведмеді останнім часом заходили сюди з гір. Але це був не звір, бо його кров пульсувала жалем і злістю, такими густими й чорними, яких ніколи не буває в інших тварин, тільки у цепних псів. Тому їй спало на думку, що це хтось, хто загинув наглою смертю, або хтось похоронений живцем, або, може, упир — якщо так, то невдовзі з’явиться тут Лихий Чоловік. Лихий Чоловік ловив душі, що блукають по землі, й допомагав їм відійти в місця, про які Слава знала лиш те, що іноді вони бували місцями добрими, але дуже часто це були терени розпачу. А вона, як мало хто, розуміла, що часом краще нічого не робити, ніж допомагати.

Душа лежала неглибоко під землею, майже на виду. Просто диво, що пережила морози. Славі спершу здалося, що вона нежива, що блукає вже зі сторони смерті, бо не могла дослухатися серця; але ні, жила, однак, і звивалася, як гусениця, загорнута в листочок. Вона не здавалася великою, і Славі стало шкода її. Вона швидко глянула на схід, глянула на захід. Глянула на північ і на південь. Лихого Чоловіка ані сліду.

— Ходи до мене, душе. Заберу я тебе додому й відгодую.

Душа важила не багато, але й не мало, але Слава вміла поводитися з душами, хай би навіть була вдвічі важчою, хай би навіть належала найгіршому розбійнику або матері, що втопила в гноївці небажану дитину. А це ж не був ані розбійник, ані дітовбивця, а лиш юнак на порозі змужнілості.

Така змужнілість, сонячна й повна життя, дуже Славі сподобалася. Жінка загорнула душу в знятий з пліч вовняний плащ і занесла додому. Поклала юнака у своє ліжко й засмутилася, що, може, воно не дуже свіже по зимі. Старанно замкнула двері на засув і закрила віконниці.

— Що ж ти зробив зі своїм серцем? — запитала, але більше себе, ніж душу, бо юнак і далі спав.

Щось там ніби буркотів, ніби розплющував на хвильку очі, але дивився непритомно й одразу вертався в безодні зимових снів. Слава роздягла його й помила; він гарно пахнув, землею і юнацьким потом, аж шкода було його мити. Але так треба, бо ніщо не будить від оніміння краще, ніж холодна вода. Потім загорнула його по самі вуха в теплий коц і прошептала на вухо:

— А тепер нагодую тебе, гарний мій.

Розхристала сорочку й витягнула набухлу від молока грудь. Юнак делікатно взяв устами рожеву пипку і пив, і пив, і пив. А коли вже наситився, то знову заснув — але це був уже не зимовий сон, а сон ситої дитини.

— Для нас нічого не лишиш, хссс?

Слава помалу озирнулася.

— Маю ще другу грудь, — відповіла й зняла сорочку.

Зашурхотіло, зашелестіло. Звідусіль виповзли змії. Темні голівки, які вивчали світ роздвоєними язиками, виглянули з-під ліжка і з запічка, з-поза самих різних домашніх речей, із-за картин на стінах. Гади виповзали з горщиків і діж, і зі старого забутого чобота. Юрмою повзли із сіней, з комина і через дверцята від печі, через усі щілини, про існування яких Слава навіть не підозрювала.

Змії покрили її всю. Заповзали у волосся й під спідницю. Пропихалися одна через другу, аби чим швидше дістатися до щедрої на молоко груді.

Слава любила ці пестощі. Змії обережно покусували її, їхні дрібні зубки й спритні язики більше лоскотали, ніж завдавали болю. Бо ж гади, попри голод і нетерплячість, дуже пильнували, аби Славі не зашкодити. Усе це тривало довго, бо змій було немало. Коли останній ситий гад відпав від її груді, наче п’явка, у жінки паморочилося в голові. Вона опустилася на ліжко.

— Тільки нікому не кажіть, — нагадала вона зміям, які помалу відповзали в тільки їм відомі закамарки. — Аби примари не довідалися, бо прийдуть і теж хотітимуть.

І згорнулася клубочком під боком юнака, що солодко спав, і теж заснула.

І ще повідають, що Слава відгодувала Якуба власним молоком, що, ясна річ, правдою бути не може. Того-бо року весна прийшла холодна й бліда, а разом із нею прийшов голод. Заглядав до всіх осель і скреготав щербатими зубами, і не було ради, аби позбутися його, бо щойно вигнаний за двері вертався вікном або комином. Не було хатини, до якої б він не заглянув. Від голоду висохли груди баб-годівниць, а корови давали молоко дивне, червонувате, яке смакувало іржею.

У Слави, однак, було не впроголодь, і до Якуба швидко поверталися сили. Він спав, їв, часом мився, бо пустельниця дуже наполягала на митті, і знову лягав у ліжко, хоча сонце стояло ще високо в небі. Трохи почувався так, ніби знову опинився в материному лоні, і було йому добре. Часом торкався грудей, як торкаються язиком болючого зуба, і намагався відчути биття серця; але груди його були тихими, порожніми, і це збуджувало в ньому пам’ять про речі, про які він хотів би забути. Тоді забував і провалювався в темний, теплий сон.

Найгірше було з мовою, наче він за зиму забув слова. І не те щоб сам Якуб особливо погано почувався зі своєю німотою; адже тварини не говорять, а живуть, він же, не маючи серця, був ніким. Слава, однак, у тепліші дні виводила його надвір і казала:

— Це сонце.

Або:

— Це дім.

Або:

— Це кіт. А це ворона.

І так воно йшло. Тин. Яблуня. Курка. День. Ніч. Місяць. Трава. Вода. Все, з чого зроблений світ. Якуб повторював слова за пустельницею, наче дитина, але вони здавалися йому лиш пустими звуками. Наче це не людська мова була, а шелест листя на вітрі або хрускіт зламаних гілочок у лісі.

Сам Якуб не дуже добре пам’ятав, як сталося, що він опинився у Слави. І не тому, що в голові було зовсім пусто, але спогади й образи плуталися в нього, як уві сні. Останнє, чого він був певен — це листопадова виправа до лісу, а потім усе починало перемішуватися: змії, зима, мороз такий, що аж кістки розсаджує, а потім тепло, хата Слави, що пахне травами, де він почувався безпечним і ситим, наче знову опинився в материному лоні.

Коли набрався трохи сил, запитав:

— Звідки я тут узявся?

Жінка окинула його уважним поглядом і сказала:

— Сьогодні підемо до людей.

Якуб не дуже хотів іти. Йому не спішно було до чужих. Він відвик від товариства й тільки зі Славою почувався вільно. Проте пішов, бо вона йшла.

Жінка жила недалеко від перших хатин. Зрештою, тут, у Бескиді, важко говорити про такі села, які були деінде. У долинах хати ставили зазвичай уздовж доріг, і люди жили купами, зазираючи собі навзаєм у вікна. На узгір’ях хати одного села не раз відділяли одну від одної навіть і п’ять сотень кроків, а межі й назви поселень обходили тільки панів, щоб ті могли знати, який хам кому належить. Мешкала, отже, Слава, настільки на узбіччі, аби хлопи почали називати її пустельницею, але й настільки близько до інших хат, аби не бути покинутою на саму себе.

День був сонячний, і добре було йти порослою жовтим підбілом лукою. Молоде сонце дихало в спину, й дзижчали перші мухи. Якуб бадьоро крокував за Славою, а живіт приємно обважнів від сніданку — сиру й крихкого хліба з насіння дикої гречки, запитих вареною на молоці кавою з цикорію, бо така кава найкраще підбадьорює.

Весь ранок вони ходили від хати до хати, віталися з господарями стримано, хоч і без ворожості. На привітання «Слава Ісусу Христу!» Слава, замість «На віки віків», відповідала:

— Прийшла по те, що моє.

І хлопи давали, що мали. Котрі багатші — трохи борошна, меду або камінний слоїк ковбаси в смальці, котрі бідніші — яйце або два. Заходячи до хати, Слава і Якуб не мусили нікого поздоровлювати, бо домочадці вітали їх першими, як вітають когось важливого, вельможного пана або ксьондза. В деякі хатини заходили ненадовго, заледве на молитву чи дві; в інших жінка вступала в розмову, переважно з бабами, але часом із дуже старими або дуже молодими хлопами.

Клунок у Якуба, повний найрізноманітнішого добра, вже ставав важкою ношею на спині, і піт тік по чолу, коли вони затрималися на довше у якоїсь беззубої бабці, яка мешкала самотньо в хатинці, що вже геть розпадалася. Бабця не почастувала їх нічим, хоча, побачивши Славу, дуже зраділа. Усі всілися під терновим кущем, таким само зігнутим від старості до землі, як і господиня. Кущ уже сипав цвітом, і солодкий запах паморочив голову, а повітря вібрувало чорними осами з тільцями довгими й тонкими, як нитка.

Якуб простягся в зеленій тіні й не слухав розмови жінок. Це-бо була звичайна бабська балаканина.

— Як ваші ноги, Агато? Бачу, і далі пухнуть.

Бабця щось промурмотіла, стогнучи.

— Ні, Агато, не поможе закутування в котячу шкурку. Серце маєте хворе, то й вода в ногах збирається.

Бабця замурмотіла.

— Треба буде, то спущу вам ту воду. Ще є час. Як спущу, то одразу більше назбирається. Мазь вам принесла на опухлість. Хвощ також пийте. Хвощ добрий на сцикання. Будете багато сцикати, то й ту погану воду врешті висцикаєте.

Бабця замурмотіла.

— Ні, не коханець. Помічник.

Бабця замурмотіла, захихикала.

— Вам одне в голові, Агато.

Бабця замурмотіла.

— Ні, Агато, не поможе закутування в котячу шкурку. Серце маєте хворе, то й вода в ногах збирається.

Бабця замурмотіла.

— Добре, вижену з вашого тіла лихо. Тільки спершу треба сплести віночок з підбілу й кульбаб.

Бабця забурмотіла й жваво скочила збирати жовті квіти, яких навколо хатини росло сила-силенна, і зовсім не перешкоджало їй ні хворе серце, ні опухлі ноги. Слава нарвала в тінистому яру пучок незабудок і вправно сплела з усіх квітів віночок. Якуб лиш придивлявся й нічого не робив, бо хлопові не можна рвати квітів — по-перше, бо не годиться, по-друге, бо міг би втратити свою силу.

Слава знову посадила стару під тереном, наділа їй віночок на сивесеньку голову й почала ходити навколо неї проти руху сонця на небі, бурмочучи собі під ніс:

Так пробурмотіла тричі і після останнього разу зірвала в бабки з голови вінок. Витягнула з-за пазухи товсте скло й наказала Якубу розпалити з його допомогою вогонь, бо це мав бути вогонь, який не викресала людська рука. Тільки швидко, бо лихо якраз сиділо у вінку й чекало на обіцяну молоду дівчину, яку могло б роз’їдати болем замість старої Агати, а якби зрозуміло, що його чекає, то втекло б у світ шкодити людям. Якуб назбирав сухих гілочок і соломи й зробив так, як йому було сказано. Слава поспівала, пошептала щось і жбурнула вінок у вогонь. Він зашкварчав, почорнів, бурхнув білим димом, який виїдав очі. Повністю згоріти не згорів, бо рослини були свіжі, але жінка сказала, що цього вистачить.

— Готово, Агато. Лихо спалили. На якийсь час вам поможе.

Бабця замурмотіла.

— Повернеться, повернеться. Звичайно повернеться. Лихо завжди вертається.

Вони посиділи ще трохи, бо день був приємний, а вони нікуди не поспішали. Бабця мурмотіла, а Слава терпляче тлумачила. Ні, це помічник, а не коханець. Ні, котяча шкурка не поможе. Адже я щойно вигнала з вас лихо, Агато. День-два, і відчуєте полегшення.

На прощання стара заплатила Славі кісточкою від сливки. Пустельниця вклонилася, дякуючи.

Сонце добре вже перехилилося на західний бік неба, коли Слава і Якуб дійшли до останнього дому. Хата як хата, ані заможна, ані дуже бідна, стояла схована в тіні могутнього горіха і тішила очі блакиттю стін. Обіч маленька обора, курник і засік. По обійстю чорний когут ганяв табунець курей. Ніяких чудес світу. Проте Слава наближалася до садиби мало не скрадаючись. Наче то не люди там жили, а леви або вовки. Уже біля плетеного з фашин плоту зробила якийсь дивний жест, щоб відігнати ворожі сили, й швидко перехрестилася лівою рукою, наче відганяла мух.

Господар, молодий, з пишними вусами, якраз рубав дрова. Побачивши Славу і Якуба, окинув їх непривітним поглядом. Якийсь час вони так і стояли, дивлячись одне на одного, як коти, поки чоловік не сказав:

— Сядьте собі. Чого стоїте?

І вони всілися на перекошеній лавці в садочку, де молода цибуля вистрілювала вгору зеленими пагінцями. Господар сів на порозі.

— Анна! Пиво подай, гості прийшли.

Із темряви сіней з’явилася жінка, молода, гарна, руді пасма висмикнулися з-під хустки. Несла два олов’яні кухлі, з яких стікала піна. Кольорова запаска обтягала її вагітний живіт.

— Хто..? — почала було вона, але замовкла, побачивши Славу. Мовчки подала кухлі пустельниці та її помічникові.

Якуб подякував. Слава ні. Пиво мало хлібний смак, і майже невідчутною була гіркота, схоже, хмелю взяли замало або ж він вивітрився; проте після цілого дня ходіння смакувало Якубу як найкращий нектар.

— Прийшла по те, що моє, — сказала Слава, коли Анна метнулася в хату й повернулася з іще двома кухлями, для чоловіка й для себе. — А ти, сонечко, не пий таких напоїв, бо дитину чекаєш. Не хочеш, мабуть, щоб з’явилася на світ із хвостом?

— Руки геть від мого хвоста! — буркнула Анна й почервоніла, наче ягода глоду.

— Тихо, бабо. — Господар поплескав дружину по коліні. — Цього ніхто не знає. Тільки ми й… — він промовисто подивився на Славу. Пустельниця знизала плечима.

— Я не розповім. А з тим пивом, то я тобі добре раджу, дівчино. Для тебе кращий чай на ромашці й кропі або кава з цикорію. Або молоко, — вона бридко посміхнулася.

— Ти ж знаєш, що в селі нема молока, — відповів хлоп. — Ані у нас, ані в сусідів, ані навіть у Фолюші. Висохло в корів вим’я, висхли бабські цицьки. Либонь, кара Божа або прокляття…

— Якщо вас Бог карає, Йоахиме, то, видно, або заслужили, або вас чомусь не любить, а ви надто слабкі, аби йому противитися. А ходять чутки, що Лихий Чоловік тримає в господарстві козу, вим’я якої повне молока, тільки нікому не каже й ні з ким ділитися не хоче… Ні з ким або майже ні з ким.

— Не блюзни. — У Йоахима здригнулася повіка. Ледь-ледь. Майже непомітно. Він потягся до скриньки під порогом і видобув з неї гаманець, який задзеленчав металом. Не дуже великий, але аж ніяк не малий.

— Ось те, що ми маємо, — сказав і вручив гроші Славі. — Скільки маємо. Перерахуй.

— Ти, Йоахиме, геть здурів. Думаєш, я ксьондз, а цей отут, — вона показала на Якуба, — може, церковний служка? Що я маю з цим зробити? Обсмажити в яйці й з’їсти? Ні, любий. Дай мені півня.

— Півня? — здивувався господар. — Замазуру?

— Ти що, оглух, Йоахиме?

— Візьміть курей, пані Славо, — втрутилася Анна. — Навіть усіх. Це неабиякий півень.

— Так, я знаю. Абиякого я б не жадала.

Чорний когут, який до цього гордо походжав подвір’ям, зараз сховався за дровітнею і зиркав на людей то лівим очиськом, то правим, наче знав, що про нього мова. Господар подивився на півня, на живіт своєї дружини, знову на півня, а під кінець на Славу.

— Але має бути син, пустельнице. І без хвоста.

Вхопив за шию здивованого півня, а той почав жахливо кудкудакати й дриґати лапами. Знахарка провела йому долонею перед очима, і пташисько знерухоміло, завмерло, здавалося б — здохло. Серце, однак, і далі калатало в його грудях, наче мало зараз розірвати вкрите пір’ям тіло й випурхнути назовні.

По дорозі додому, бачачи, що пустельниця в доброму гуморі, Якуб знову запитав:

— Славо, звідки я тут узявся?

А вона відповіла:

— Я знайшла тебе, коли ти спав під коренями ліщини. Ти змерз був, як кошеня без матері. Тож я принесла тебе сюди й годувала власного груддю.

— Славо, я тебе не на жарт питаю.

— А я тобі не на жарт відповідаю, гарненький мій.

І більше вже про це не розмовляли.

Півень отямився, лишень коли Слава і Якуб повернулися до хати пустельниці. Юнак підсунув йому води в довгій вузькій поїлці, з якої пили кури. Півень здригнувся, розкрив дзьоб, вивалив гострий язик і закудкудакав:

— Сам пий ту воду. Горілки б дав, як людині, жмикруте клятий, щоб тобі дупа паршами поросла.

Повідають, що Якуб у пустельниці навчився набувати різного вигляду.

Дні плинуть спокійно, і квітень квітне. Якуб має повні руки роботи, треба залатати стріху, поки не прийшли весняні вихори й бурі. Наразі ж тепло й погідно. Якуб працює без сорочки, і сонце золотить його тіло. Слава не перешкоджає йому, бо любить дивитися, як він рухається. Коли крадькома годує змій, то уявляє собі іноді, що це Якуб присмоктався до її груді. Змії зляться тоді, змії багато знають, але Славі це байдуже, бо Якуб стає важливішим за них. І навіть не заважає їй те, що юнак без серця не є справжнім чоловіком. Бо городнє опудало теж має голову й дві руки, а опудала — це ж не люди.

Слава здогадується, чому Якуб не має серця. Деякі просто такими народжуються, тут уже нічого не вдієш, але він не виглядає на такого. Частіше буває, що люди віддають комусь своє серце, і роблять це зазвичай або дуже молоді, або такі, які бачать перед собою вишкірені ікла старості. Якщо обдарована особа добре тим серцем заопікується, то дає воно плід — одне тридцятикратний, інше шістдесятикратний, ще інше стократний. Але якщо таким серцем знехтувати й дозволити йому відмерти, то дарувальник висихає, марніє, і нема вже людини.

Один лиш єдиний раз стається так, що Слава запитує Якуба, чому той не має серця. Навіть мудрі пустельниці не вільні від цікавості, а може, якраз через оту свою мудрість охочіше піддаються спокусі знати все більше й більше.

Юнак тільки наїжачується й каже:

— Не знаю, про що ти говориш. Я такий народився.

І Слава вже знає, що Якуб віддав комусь своє серце. Однак він такий гарний своєю молодістю, що шкода було б просто так його відпустити.

Великдень минає, наче його й не було. Якуба це трохи засмучує, що дозволив йому так протекти між пальцями, бо свято — це усе ж свято, але пустельниця не гнала його до костелу, як це робив Старий Мишка. Засмучує; засмучує, однак лише трішки.

— Не біда, — махає рукою Слава. — Будуть інші свята.

Одного ранку пустельниця будить Якуба ще вдосвіта. Шеля спить тепер на горищі над стодолою, щоб люди в селі не пліткували, хоча відомо, що все одно пліткують. Бо, видно, щось таке сталося за зиму з Якубом, що він уже не шмаркач, від якого пахне молоком, а юнак, яких мало.

Роса виграє перлами на молодій конюшині й павучих сітях. Слава веде сонного Якуба до лісу. Видно, що юнак дивується, але ні про що не питає; він звик, що якщо жінка хоче, то розповість йому про все сама, якщо ж не хоче, то все одно не скаже. Пустельниця-бо має силу, а з усіма силами на світі саме так стоять справи.

Йдуть і йдуть, а довкола тільки голі дерева й анемони, море білого й зеленого, що пахне солодко, запаморочливо, аж паморочиться в голові. І коли входять у саме серце лісу й у саме серце весни, Слава кладе долоню на груди Якуба й каже:

— Сьогодні я навчу тебе бути іншим, ніж ти є.

Шеля хоче відповісти, що кожен є тільки тим, ким він є, і хай би дуже старався й дуже обманював, ніким іншим, крім себе, бути не може. Про це ж були всі казки й розповіді, які переповідав Старий Мишка, а раніше мати Якуба — давно, давно тому, коли все було свіжим і безгрішним.

Так хоче відповісти, але не відповідає. По-перше, тому, що він уже є молодим чоловіком, а молоді чоловіки не вірять, що життя — це розповідь, а по-друге, тому, що Слава не любить, коли хто-небудь із нею не погоджується. Тому лиш питає:

— Ким я маю стати?

— Подивися довкола. Що ти бачиш?

— Ліс. Ліс і ліс.

— Значить, станеш лісом.

Говорячи це, Слава цілує Якуба в уста. Цілує начебто спокійно, але настирливо, наче хоче його проковтнути. Якуб тоне в тім поцілунку й робиться щораз меншим, і є його щораз менше, майже зовсім немає.

Коли він стає малим, малим, як буковий горішок, він уже не Якуб. Він існує в засинанні, в безпечній темряві лона землі. Дні й ночі проходять над ним, а він, несвідомий нічого, занурений сам у себе — спить. А однак, хоч і маленький і приспаний, відчуває силу, що дрімає в ньому, і таємницю життя. І коли весняне сонце розігріє землю, ця прихована сила нуртує в ньому, не може знайти собі місця в твердій шкаралупі. Непокоїться, невпинно крутиться, нарешті не може вже поміститися в Якубі й починає торувати собі шлях, слухаючись поклику сонця. Бо життя є прямуванням до сонця. Якуб розривається навпіл, винесений на молодій стеблині понад безпечну землю. Проте страх триває недовго, бо доходить до нього, що він уже не та порожня гнила шкаралупа, що він перетворився на свіжий паросток, який блищить зеленню, випустив два вологі листочки, а наступні вже чекають у нього всередині й за хвильку теж вистрілять у світ. Якуб відкидає тоді порожню шкаралупу, яка вже не є ним, так, як потрібно без жалю покидати давнє життя й давнього себе, бо не слід завжди жити в шкаралупі. Залишитись у шкаралупі — це дощенту згнити й стати стравою для хробаків. Тому він квапливо випускає листок за листком і пнеться вгору. Ночі все ще холодні, але його гріє тепло, що йде від ближнього дерева, бука-батька чи бука-матері. Не замерзне.

Настає, однак, час, коли весна дозріває і батьківський бук теж випускає листя. Дні в підліску стають тінистими й паркими, старі дерева захоплюють світло для себе. Якуб задихається в присутності бука-батька, хотів би вирватися з турботливих пазурів бука-матері, яка поїть його зібраною нею водою і захищає від вітру, граду чи приморозків, які неодмінно прийдуть у травні. Водночас не дозволяє Якубу рости й ставати дорослим деревом.

Минають пори року, а Якуб усе ще не піднімається над лісовою підстилкою. Весна за весною, осінь за осінню, рік біжить за роком. Якуб, не вищий від квітів анемони, обростає товстою, міцною корою і стійко несе кільканадцять блідих листочків. Живиться тьмяним світлом, яке пробивається між кронами старих дерев, водою, що сочиться з пахкої лісної землі, й темною нехіттю до свого батька.

Так минає сорок або більше років. Якуб дізнається, чим є морозна зима. Така зима, безумовно, заморозила б соки в його тілі, якби не те, що його кора вже товста, тверда кора зрілого дерева. М’який покрив снігового пуху захищає його від того, щоб не луснути навпіл від морозу, що часто стається з передчасно розбуялими деревами. Знає також, чим є страх бути пожертим оленями й сарнами, і вічно голодними зайцями. На щастя, він надто малий і надто добре присипаний снігом, щоб тварини звернули на нього увагу.

Одного року настає визволення. Приходить разом із молодою весняною бурею близько Зелених Свят, коли дні вже дуже довгі. Раптом чується шум, наче порив сильного вітру, і наповнює весь ліс, у якому росте Якуб. З’являються також язики немов з вогню, які розділяються, і на кожному з дерев спочиває один. Стихія гуркоче й молотить блискавками, гнів небес котиться по світу. Великі смуги лісу падають на коліна й гинуть у пожертві ненаситним божествам дощу й грому. Буки й дуби, і модрини, й дерева, що ростуть у тінистих ущелинах, ярах, а також у молодих лісах і очеретах, над ріками чи ставками, в лісових нетрях і тих частинах лісу, які лежать недалеко від людських садиб, і принесені сюди вітром черемха й терен, а також берези, сосни й вільхи — усе, що тільки росло в лісі, проголошувало мовою вогню велику справу знищення.

Усе це триває недовго, а для дерев — іще менше. І коли після вогню приходить шелест лагідного повіву, а з тим шелестом — сонце, стільки сонця, скільки ще ніколи не було, Якуб уже знає. Бук-батько лежить поряд, розтрощений блискавкою і мертвий, хоча все ще зелений, бо дерева не вмирають так легко. Однак, це не має значення, бо важливим є світло, яке після падіння великого дерева ллється з неба життєдайним струменем.

Якуб вистрілює вгору, випускає гілку за гілкою. Швидше, прудкіше, бо не він один віддавна чекав на смерть батька. Ті з його братів, яких буря надто рано позбавила влади батька й матері, ростуть, щоправда, швидше, але й легше падають жертвами цвілі, хробаків, диких тварин і засухи. Немолодий вже Якуб укорінився, однак, добре і знає, як розпоряджатися водою. Тому молоді помирають, а він, міцно тримаючись землі й прикритий товстим панциром кори — живе й росте. Ще далі вгору й ще далі вглиб. Так.

Поки він дозріє до розмірів свого батька й дасть плоди, минуть наступні пів століття. Модрини й сосни швидко переростуть його — о, дуже швидко! — але Якуб уже надивився на світ і знає, що ці дерева призначені жити шалено, померти раптово й перетворитися на порохно, з якого черпатиме він сам, бук, володар карпатського лісу. Тим часом у його тіні виростають перші букові сіянці, його сіянці.

Уже раніше бувало, що він давав плоди, але то були радше порожні шкаралупки або несформовані повністю горішки, а їхня доля була як у першого снігу: вони мали померти й зникнути, і стати частиною землі. В лісі-бо навіть плоди-викидні мають своє місце.

Наймолодші з Якубових дітей обіцяють, однак, бути добрими, і він хоче, щоб жили вони добре і довго, здоровими й сильними.

Тому ділиться з ними своїм теплом і зібраною біля коренів водою, але водночас тримає їх у напівтемряві, аби не розросталися надто буйно, м’якими й позбавленими скелета, як бур’яни, які сьогодні є, а завтра їх немає. І бачить Якуб, що це добре.

Нехай ростуть серед кущів підліска, нехай їхня кора стає твердою, а лико міцним. Нехай ненавидять його, нехай бажають йому смерті, нехай його опіка буде оковами, які пригнічують і обтяжують, якщо вже так має бути; бо це також добре. Таким-бо є лісовий закон, а Якуб уже старий і відчуває цей закон у собі, відчуває його в коренях і відчуває його в гілках. Бо знає, що він не тільки частина лісу, а весь є лісом. І тільки молодим деревцям, які швидко ростуть, може здаватися, що є інакше, що вони є чимось зовсім окремим від лісу. Їм і бур’янам підліска, які живуть дуже недовго, аби помітити залежності, частиною яких вони є.

Якуб знає, що коли він помре, то не помре насправді. Так буде, поки існує ліс. І навіть коли Слава будить його і Якуб не має вже листя, ані коренів, ані лика, лиш тіло і кров — навіть тоді, повертаючись до хати, Якуб несе в собі ліс.

Повідають, що під час перебування у Слави Якуб втілювався в різних істот, бо це важлива частина науки чарів.

— Ти не маєш серця, тож ти не є собою. А не будучи собою, можеш бути ким завгодно, — часто казала вона йому. — І міг би навчитися чарів. Брак серця дуже в цьому допомагає.

Але не дозволила Якубові чарувати самому, і це вона вибирала йому нові постаті. Бував він дикою гускою, і бував мурашкою. Бував вовком, оленем і вівцею. Бував краплиною роси, яка живе найменше з усіх створінь; народжується сама із себе удосвіта й гине, ледь-но зійде сонце, і так собі живе нізвідки в нікуди.

У кожному вигляді йому подобалося, за винятком каменя. Бо камінь є витвором досконалим, без початку й без кінця, ідеально такий самий до самісінької середини, і не потребує нікого й нічого, навіть самого себе. Не мусить їсти й майже зовсім не ворушиться, бо за рік проходить шлях, рівний величині піщинки. Не кривдить, не чинить опору, не змінюється. Є.

Якуб скулився в глибині своєї каменистості й вив би, якби мав чим. Слава мусила щось відчути, бо швидко перетворила його знову в людину. Потім три ночі поспіль Шеля спав сторожко, як заєць, бо глибокий сон дуже схожий на смерть, а смерть — на життя каменя.

Зате найбільше до снаги було Якубові бути котом. Він тоді безшумно вислизав з хати й вертався через годину або через три дні. Для кота час не існує. Його кликала ніч, кликали місця темні й приховані, а він ішов, скоряючись поклику крові. Як чудово відчувати гнучкість і силу свого тіла, рухатися швидко, як вітер, і безшумно, як смерть. Бути собою для себе, нікому не підлягати, ні від кого не залежати. Так.

Лиш бувши котом, пізнав Якуб, що то значить: мати тіло. Для людини тіло є тільки додатком до тієї темряви за очима, про яку кожен говорить «я». Людина буває своїм тілом нечасто — хіба тільки в танці, в коханні і в хворобі. Та й тоді не завжди.

Кіт — це створіння досконало земне. Не має душі, бо весь міститься в собі. В небо не дивиться, бо немає на небі нічого цікавого для кота. Стати котом — це скинути із себе шкаралупу людськості, виплутатися з пут сумління. Це означає їсти, коли ти голодний, вбивати, коли є така потреба, брати самку, коли настає час тічки, вмирати, коли приходить смерть, вмирати докладно й безповоротно, бо немає ніякого котячого неба ані котячого пекла, і якщо хтось такі речі собі уявляє, то нічого в котах не тямить.

Коли Якуб повертається у своє тіло, то замислюється, що б сталося, якби він загинув у постаті кота. Чи зник би й пропав, а чи блукав би невідомо де й для чого, як Хана? І часом його жахає ця думка про неіснування, а часом навпаки. Бо не мати душі — це також означає не боятися панів, цісарів, князів, батьків, матерів ані богів. Котові байдуже до тронів, зверхності й панувань.

Одного дня зайшов Якуб у постаті кота досить далеко від Славиної хати. Травень, який наближався до свого кінця, вів його, аж врешті-решт дорогу перетяв лісовий струмок. Він весело дзюрчав на дні яру, зарослого живокостом і дикою морквою. Яр був не дуже широкий, але Якуб все одно не зміг би його перескочити одним стрибком. Тому він пішов праворуч, за течією, і йшов, може, довго, а може, недовго, поки не натрапив на кладку.

Уже мав на неї ступити, вже навіть поставив на неї одну лапу, але одразу ж і забрав. Бо на другому боці сидів інший кіт, чорний, із жовтими очиськами. Демонстративно не звертав на Якуба найменшої уваги, поглинутий лизанням передньої лапи.

Якуб подумки вилаяв самого себе. Кіт — це тільки кіт, в обійсті Слави їх завжди тинялося принаймні кільканадцять. Він жваво скочив на кладку й рушив уперед із задертим хвостом. Встиг зробити, може, з пів десятка кроків, а може, з десяток, коли це чужий кіт прищулив вуха й засичав по-зміїному. Якуб пригадав собі, що в кожного кота раз на три роки вселяється диявол.

— А в тебе коли вселиться? — запитав чорний котяра. — Бо в мене сьогодні.

Якуб завагався. Сів на кладці, нервово облизав мордочку, махнув хвостом вліво, махнув направо, намагаючись не дивитися на чужого кота.

— Ти мене боїшся, — наїжився чорний. — Ти відьмин придупок, тебе й справді страх скував! Кота боїшся!

Слова котиська вкололи Якуба тим відчутніше, що були правдивими. Бо боятися Бога, хвороби й умирання — то так. Але кота?

Він силувався нагрубити котярі, дзусь, байстрюче, але з мордочки добулося тільки ображене нявкання. Чужий бридко й зовсім не по-котячому розсміявся, що ще сильніше розсердило Якуба. Шеля скочив уперед, легко, легесенько, бо в цьому тілі стрибалося дуже добре.

Пазуриста лапа тарахнула його по голові, з лівого боку, з правого, знову з лівого. Якуб не розумів, що діється, удар ішов за ударом, щось запульсувало в правій щоці, нічого не видно, лиш чути розлючений виск чужого кота, вуха прищулені, ікла в перекривлених яснах, сморід з пащі, дикий, диявольський вереск супротивника. Тільки це.

Про те, що злетів з кладки, він здогадався, коли з плюскотом впав у струмок і відбив собі бік об камені на дні. Вода кусала крижаним холодом. Шеля борсався, хотів покликати на поміч, але з першим же нявканням вода залила йому горло. Фиркаючи й пирхаючи, він вибрався зі струмка трохи далі, бо хоча течія була бистрою, але глибоко не було. А чорний кіт сидів посеред кладки й сміявся, і сміявся, і сміявся.

Увечері, знову трансформований Славою у людську постать, Якуб ретельно оглянув себе в дзеркальці з відполірованого шматка металу. Але ні — ані сліду подряпань на обличчі. Так він і сидів, вдивляючись у свою пику, і навіть не помітив чорного котяру, поки той не скочив йому на коліна й не вигнув спину. Якуб машинально погладив звіринку. Кіт почав впихати голову під його долоню, тертися об неї і мурчати, аж стукало в кістках.

— Під борррродою ще, мррррурррррр…

Якуб підскочив як ошпарений і скинув кота з колін.

— Звідки тут взялося це бидло?!

— Сам ти бидло, — пирхнув котяра; ображений, він сів у куточку й узявся лизати передню лапу.

У дверях кімнати з’явилася Слава.

— Замазура? — спитала. — Як це, звідки? Отримали його від Анни і Йоахима Пекелків як плату за те, що Анна нарешті завагітніла.

— Але ж то був півень, а не кіт!

Слава занепокоєно схилилася над Якубом.

— Мабуть, не треба мені тебе так часто перетворювати. Ти ще не досить набрався сил після зими.

— Я що бачив, те бачив. Як кажу, що півень, то півень.

— Краще відпочинь, мій гарненький.

Ще якийсь час поралася в кімнаті, а Замазура з муркотом терся об її литки. Врешті-решт пустельниця поставила перед котом щербату мисочку з молоком і вийшла. Якуб приглядався до цього в понурому мовчанні.

— Ну, і чого витріщився? — Замазура схилився над мискою і гордо задер догори хвіст. — Кукуррріку, мррр.

Повідають, що дружба часто народжується зі взаємної нехоті, і саме так було з Якубом і Замазурою. Коли весна розквітла білим бузком, вони обидва вибиралися в котячому вигляді у довгі мандрівки. Замазура не раз водив приятеля до стодол і на горища, де напівдикі кицьки годували виводки пухнастих кульок, які тихенько пищали.

— Мої діти, — казав він тоді з гордістю.

Якуб нічого не відповідав, бо в котячому тілі не міг промовити ні слова: язик робився задубілим, як шматок кори, а вуста не слухалися його і не хотіли складати звуків. Він лиш із підозрою поглядав на компаньйона. Бо і як Замазура міг породити стільки кошенят, якщо в березні він ще був півнем.

А котяра тоді глузливо мружив закислі очі й казав:

— Коли мені ці діти підростуть, навчу їх піяти.

Лупцювали тоді пазурами один одного по морді, і було їм добре.

Траплялося їм дістати не тільки один від одного, але також і від кицьок, коли підходили надто близько до гніздечок. Гадане батьківство Замазури не давало йому жодних пільг, діставав він так само часто, як і Якуб.

— Усі баби під сонцем однакові. Сьогодні тебе пестять, завтра гамселять по голові, — твердив пізніше котяра й своїм звичаєм брався лизати лапи.

Однак деякі кицьки, ті, потомство яких уже встигло підрости, підбігали до обох котів і нібито пирхали, але так насправді лащилися і охоче задирали хвости. Замазура брав їх швидко і брутально на очах у Якуба й зацікавлених кошенят.

— Не спробуєш? — дивувався чорний кіт.

Дивувався сам собі також і Якуб, бо самки були гнучкі, як лозини, і мали м’якеньке хутро, а від їхнього запаху котячі прагнення грали в нього під шкірою. Але ні, не спробував, бо сором гриз йому кишки, сором Якуба перед самим Якубом. Ну, бо як це так — кицьку? Тварину? Видно, Шеля в котячому тілі залишався людиною, бо тим, що відрізняє людину від тварин, не є розум ані душа, а лиш сором.

А одного разу вийшли на сонячну, зарослу коноплями галявину. Галявина лежала на вершині широкого плаю, а в ущелині обіч неспішно дзюрчав маленький струмок. Над його берегом тулилася хатка, незграбна, як скорчений від старості дід, схована в тіні такої ж кострубатої яблуні, яка невідомо звідки взялася посеред лісу. Халупа зовсім не мала вікон, а через продуховину в даху виходив синій дим, несучи запахи різкі, але приємні.

Замазура понюхав у повітрі й радісно вигнувся.

— Це добре місце. Ходімо.

Вони рушили підстрибом через конопляне поле, одним стрибком перескочили струмок і наблизилися до хатини, біля якої паслася бура коза.

— Слава Йсу, — вклонився козі Замазура. — Господар удома?

Коза нічого не відповіла, лиш придивилася на котів із удаваною, повною кмітливості тупістю в очах, як то кози мають у звичаї, і далі жуючи конопляний паросток.

— Дома чи не дома, це зараз побачимо. — З хатини вибрався бородач з обвислими щоками. Від нього несло перетравленою горілкою і зіпсованими зубами. — Що ти тут робиш, кошлатий?

— Сумував я, вчителю.

— Е, не бреши. Наче я тебе, шельму, не знаю. Чого хочеш?

— Напився б я, вчителю. Де ж, як не в тебе?

— Молока не маю. Мокош у день дає горнятко, найбільше два.

— Молоко котам шкодить, — облудно запевнив Замазура. — Може бути самогон.

Тож дід налив до мисочки каламутної рідини з керамічного бутля. Котяра ликнув один раз, пирхнув і настовбурчив вуса.

— Ух, міцний, зараза, — схвально ствердив він. — Від двох до трьох частин вогню.

— Дві й пів. — Старий присів на порозі. — Чому ти у Пекелків не сидиш? Волочишся, і ще якогось голодранця привів.

— Пекелки самі мене відьмі збули. Але з вигодою для мене, бо завдяки тому я зустрів оцього бешкетника.

— Я Якуб… — юнак виступив вперед.

— Знаю я, хто ти такий. Ти відьмин бахур.

— Зовсім не…

— Але будеш, — обірвав його дід. — А це так, наче ти вже.

— А ви хто такий, що знаєте, що буде, а чого не буде? — наїжився Якуб. — Я сам вирішу, чиїм бахуром стати.

Старий тільки розсміявся, і на мить його опухла пика стала не такою бридкою.

— Я — Лихий Чоловік, — сказав. — Лихий, а що гірше, старий. Більшість людей живе довше, ніж треба. Коли ти старий, то час стає прозорим, як вода в струмку. Що було, що буде — все відомо наскрізь, і немає нічого, чого б уже не було раніше. І я знаю, ким ти є, і знаю, про що ти забув. Нічого нового на світі, і все лиш один хуй, так навіть пише в Біблії Господь Бог.

— Так і пише? — зацікавився Замазура.

— Сам почитай, як такий цікавий.

— Котам ні до чого знати літери. — Замазура гордо вигнувся. — Коти вищі за слова й імена. Словом можна зв’язати людину, але не кота.

— Пієш чи балабониш? Такий із тебе кіт, як із мене Божий святий. Останнім разом, як я тебе бачив, ти мав пера і кудкудакав.

— По-перше, я піяв, а не кудкудакав. Кудкудакати будь-яка квочка може, а піяти — тільки шляхетний півень, — обурився котяра. — А по-друге, це неправда. Щось тобі, вчителю, привиділося.

— А тепер ти, коте, брешеш як собака, — втрутився Якуб. — Бачиш, не один я пам’ятаю, як ти був півнем. Посунься трохи від миски, не вижлукти всього сам.

— З миски хочеш пити? — посміхнувся Лихий Чоловік. — Як тварина?

Тільки тоді Якуб зрозумів, що має вже не котячі лапи, а руки, і що стоїть без зусиль на двох ногах, і не нявчить, а говорить як людина, цілком звичайно. Для певності обмацав собі обличчя. Ані сліду хутра, ані сліду котячих вусів, лиш м’який юнацький заріст, бо цілу зиму й під час перебування у пустельниці жодного разу не голився.

Лихий Чоловік захихотів.

— Бачиш, якось не беруть мене різні ілюзії, якими всі себе оточують. Може, для мене, старого, не тільки час є прозорим, але також і люди. Мабуть, тому я лихий.

— А ви теж, пане, заклинаєте? Як Слава? — запитав Якуб.

Дід лиш махнув рукою.

— Немає чарів, є лише обман. Заклинати — це обманювати. Знімати чари — це показати правду.

— Ну, то ж ясно бачите, що я кіт. Найправдивіший з правдивих. — Замазура дочиста вилизав мисочку.

— Ніякий ти не кіт, ти такий брехун, що геть зовсім забув свій справжній вигляд, — ствердив старий. — Вип’єш іще?

— Хворого питають! Напій такий файний, що якби я відмовився, то мусив би сповідатися.

— Ага, я вже уявляю собі тебе на сповіді.

— Бо не відмовляюся від турбот про свою душу. — Кіт потерся об криві ноги старого.

— Ну, то почекай, наллю гостеві, бо ми через те твоє базікання зовсім про нього забули, аж соромно.

Лихий Чоловік поставив на абияк збитій лавці два брудні кухлі й налив до обох золотистої горілки, ущерть, аж по самі вінця. Показав Якубу на ослінчик з березового пенька, а сам присів на порозі й долив коту горілки до миски. На хвильку зник у викопаній в землі грубі й повернувся зі шматком паштету й солоною ріпою на закуску.

— Із зайчика й рябчиків. Дарунок лісу. — Замазура уважно обнюхав паштет. — А від кого ж то маєте дозвіл на полювання в панському лісі, вчителю?

— Від самого Господа Бога. Дав він Адамові в Раю владу над усією худобою, тож і мені вона належить як нащадкові Адама по прямій лінії.

— Цікаво, що б на це вельможний пан сказали.

— Не нявчи, котяро, бо ти теж худобинка. А вельможний пан хай мене в дупу поцілує. О. — Лихий Чоловік встав, повернувся задом, спустив штани й продемонстрував порослий сивою щетиною зад. — Не будуть мені тут вельможні пани Боже Слово порушувати.

— Вельможні пани ні, але з тим браком молока серед людей проблеми. Могли б щось із тим зробити, вчителю.

— Сам знаєш, хто краде молоко і для кого.

— Знати — то одне, а щось із тим зробити — інше.

— Перше — то не моє, а друге ще менше. Я Лихий Чоловік. Піду в село, скажу, хто краде, то мене камінням закидають, а дурніші будуть готові подумати, що це я сам беру.

— Будуть такі, що повірять. Як Пекелки.

— Пекелки теж ходять по чари. І навіть не здогадуються, що відьма дасть щіпку, а забере жменю. Ну, але горілка стоїть. Коли надто довго вдивляєшся в горілку, горілка починає вдивлятися в тебе.

Ликнули. Паленка пилася легко й мала приємний солодкуватий смак. Якубу він трохи нагадував халу, яку Хана часом робила на шабас, і цей спогад непокоїв його в порожньому місці, де раніше було серце. Бо відколи він поселився у Слави, не любив вертатися думками до колишнього життя. Його кололи ті спогади, кололи тим сильніше, бо він відчував, що щось згладилося з його пам’яті, а самогонник, схоже, знав про це; хлопець не мав, однак, мужності запитати його прямо. На щастя, Лихий Чоловік одразу налив по другій, і Якуб зміг втопити у горілці свої непрошені думки.

Закусив гострим від кмину паштетом, а потім ріпою. З першим шматком він усвідомив, що у Слави ніколи не їв м’яса — не від бідності, а просто так. В хатині пустельниці тільки коти діставали м’ясо, причому навіть у середи й п’ятниці.

Горілка встигла вдарити в голову й огорнула скроні теплою хвилею бездумності. Так було краще. Ліс шумів у них над головами, а вони їли й пили.

— Ну, бо ж саме про це у житті йдеться. Їсти і пити, нічого більше. Во славу Божу. Амінь. — Лихий Чоловік зітхнув і випростав ноги.

— І паруватися, — додав Замазура. — Не забувай про парування.

Якуб серйозно покивав головою, бо йому ці слова видалися надзвичайно глибокими. Так це часом буває після горілки. Тож він їв і пив, бо паруватися не особливо мав із ким. Попри те, що оковита палала в його тілі золотистим вогнем, як літній пополудень, він міг пити її кухлями й зовсім не почувався п’яним. Не почувався п’яним і тоді, коли Лихий Чоловік кивнув йому, аби він наливав, а тоді руки Якуба розлили паленку по всій лавці, не дуже бажаючи слухатись його, і вона стікала збоку вузенькою цівкою; бо це ті руки були п’яними, а не він.

Самогонка текла і текла з краю лавки щораз ширшим струменем — навіть не струменем, а потоком, і не потоком, а бурхливою, шумливою річкою.

— Ми потонемо, — зойкнув Якуб, а Лихий Чоловік і Замазура лиш розсміялися. І ніяка це не річка шуміла, а ліс.

Вітер грав у кронах дерев.

То ніс гуркітливий шум, ніби хтось дмухнув у порожню пляшку, то високі й легкі тони, як нитки бабиного літа, і звучали в тій грі людські нелюдські голоси. Пісня лісу пульсувала у Шелі в усьому тілі, і ноги самі підхопили його до танцю. Танцював і танцював, як шалений циган, як божевільний жид, як турецький святий. Стежки плуталися й вели не туди, куди треба. Але все це через ноги, бо то ноги були п’яні, а не він. Добре, що не мав серця, бо теж би було п’яне, а п’яне серце робиться темним і злим.

Невідомо як понесли його ті п’яні ноги під двері дому пустельниці. Перед хатою на плоті сушилося прання, а на поперечній жердині сидів світловолосий чоловік, молодий, не набагато, мабуть, старший від Якуба. Був він голий, а з голови росли в нього оленячі роги. Хто ти такий, вже готовий був крикнути Шеля й прогнати чужинця геть, як нараз двері хати рипнули і надвір виліз ще один голий, червоний, із черевом, порослим кучерявим волоссям.

З лисіючого тімені виростали в нього два смішні ріжки, покриті шкірястою оболонкою, як у козла сарни навесні, а між стегнами бовтався величезний темний прутень. А коли за ним вийшла з дому Слава, розхристана й рум’яна, як осіннє яблуко, Якуб геть онімів і лиш стояв, беззвучно ворушачи губами. Голяки тимчасом відтанцювали дикий танець навколо пустельниці й на чотирьох помчали в ліс; товстун сопів і бекав, а світловолосий, перш ніж зникнути в заростях, ще помахав Якубу.

Жінка наблизилася до юнака й поклала йому обидві долоні на груди. Він хотів відіпхнути її, але не зміг.

— Хто це був? Що ти з ними робила?

— Я? Нічого. — Пустельниця дивно усміхнулася. Погляд Якуба пірнув у безодню її пазухи, між розстебнутими верхніми ґудзиками сорочки, тож вона присунулася ближче. — Справді, майже нічого.

— Розпусничала.

— А ти пив. — Вона погладила його по обличчю.

Від неї пахло чимось чужим, але заманливо, іншим чоловіком. А щось у Якубі дуже хотіло, щоб Слава пахла ним. Тож він міцно схопив пустельницю й поцілував її, а його долоні блукали її тілом, ані дуже молодим, ані дуже гарним, але все ж цієї миті найкращим у світі. І цілував, і цілував, обличчя, шию, біля вух, усюди, й не міг перестати, бо його вуста були п’яні. Його вуста, не він.

Пустельниця розсміялася, але не як молода дівка, а як жінка, яка все знає і все вміє. Занурила долоні в його лляне волосся й потягла хлопця до хати, до комори. Кутиком ока Якуб помітив у кімнаті дівчину, яка лежала на розкиданій постелі, гола й непритомна; ніби пам’ятав її з села, але те могло йому тільки здаватися. В сінях сидів також Замазура, зовсім тверезий. Одну задню лапу заклав, випроставши, за шию і вилизував собі під хвостом.

— А ти що тут робиш? — пробелькотав Якуб.

— Лиши його, це ж усього тільки кіт, — промурчала йому в шию пустельниця.

— Няв, — підтвердив Замазура.

А потім уже нічого не мало значення. Бо Слава була жінкою, яка все знає і все вміє, а Якуб при ній також знав і вмів усе.

Повідають, що коли помирає дитина, то батьки помирають разом із нею. І хоч би й далі прокидалися щоранку й лягали спати увечері, хоч би пхали вперед своє життя, хоч би мали ще й інших дітей — живуть вже тепер почасти в країні смерті.

Коли Йоахим Пекелек з’явився в хаті пустельниці із згорточком в руках, то виглядав достоту як труп. Побачивши його, Слава перестала шаткувати капусту й витерла руки об фартух. Пекелек, з обличчям сірим, як старий попіл, поклав згорточок на лавці й почав розгортати один за одним шари полотна. Ні на мить не підняв очей на Славу. І мовчав.

— Син. І не має хвоста, — заявила вона нарешті. — Так, як ви хотіли.

Хлоп і далі не казав нічого. Тільки борлак ходив у нього вгору і вниз, а плечі згорблювались усе більше й більше, наче хтось клав Йоахимові на спину тягар за тягарем.

— Хуй там хвіст. Аби жив.

І почав вити, як побитий пес. Якуб, який саме латав стріху й бачив усе згори, неспокійно засовався. Бо якось це дивно і недобре — дивитися, як чужий чоловік плаче. Але Слава лиш стояла і дивилася каменем. У Йоахима пішло багато часу на те, щоб заспокоїтися.

— Анна не мала молока. Я обкладав їй груди теплою капустою і кропом, і трохи нарешті з’явилося, але було темне і смерділо.

— Годувальниці не знайшли? — сухо запитала пустельниця.

— Ви ж знаєте. Усім бабам бракує молока. Навіть худоба хворіє, того, що надоїмо, не можна пити, несмачне і криваве. За пів дня псується, і повно в ньому якихось клаптів. Ми навіть від Лихого Чоловіка трохи брали, але цього мало, мало. — Йоахим висякався на землю. — Що нам робити, скажіть?

— О, то зараз ви можете старій пустельниці сказати «ви», а не «ти»?

— Не гнівайтесь, пані Славо…

— Зараз ви можете дитину поховати. Або молитися тому твоєму Богові, щоб сина тобі відродив. Свого зумів, то чого б для тебе поскупився? — кинула вона глузливо.

Йоахим ще якийсь час стояв. Потім відігнав муху від тільця дитини й знову загорнув його в шматини. І пішов.

Коли увечері Слава лежала на постелі Якуба, той запитав:

— А чому ти така сувора з Пекелками?

Блиск пізнього вечора, який проникав через віконце, повз по голому тілу пустельниці. Жінка водила пальцем по худих грудях Якуба, довго, дуже довго. Він уже думав, що не відповість.

— Бо якось їх, холера, не люблю.

— Люди як люди. Що тобі завинили? Йоахим хотів сина, як кожен хлоп. Тепер страждає.

— Хай собі бігає тепер по костелах, як то у нього в звичаї. Нехай задумається, чому той його Бог його не слухає. А не слухає, бо його немає. А якщо навіть є, то мусить бути глухий і сліпий, і злий.

— Не кажи так.

— Бо що? Хай мене той Бог уперіщить блискавкою, якщо я брешу. — Вона розсміялася. Жодна блискавка не торохнула. — Бачиш? Нема ніяких богів. Є народження і смерть, і життя між ними, а поза ними темнота, але більше нічого, Богу дякувати.

— І тому ти не хочеш їм помагати?

— А хіба я не помогла? Хотіли сина? Мали сина. Гадаєш, що завдяки кому? Завдяки тому мрукові з лісу, що на всі проблеми нічого іншого не радить, тільки клепати молитви, а єдине, що може, це хляти горілку?

На ті слова неспокій пробіг по спині Якуба. Ледь вловимі спогади ворухнулися в його пам’яті. Мрук. Змії і замшіла долина; сон, якого не пам’ятають.

— Чому ти називаєш його мруком? — обережно запитав він.

— А що це ти сьогодні такий цікавий? — Пустельниця піднялася на лікті. — Тільки б і молов язиком. Почекай, знайду я для нього краще заняття.

Вона сіла на Якуба, закинула йому стегна на шию і міцно обняла. Пахла вона чудово, як свіжий кмин і польові квіти. Цей запах нагадав йому Мальву, і жаль огорнув Шелю холодним саваном. А що більше думав про Мальву, то завзятіше входив у духмяну жіночність Слави.

Потім, коли вже було по всьому і червнева ніч оповила світ, пустельниця запитала:

— Про кого ти думав?

— Ні про кого, — непереконливо відповів Якуб.

Слава встала, загорнулася вовняним коцом і, виходячи, кинула: — Зачини вікно. Щоб примари не налетіли.

Повідають, що уві сні можна іноді побачити сни інших людей. Тієї ночі Якуб бачив сни Слави.

Сни Слави снуються всюди довкола, одні тоненькі, наче нитки бабиного літа, інші набухлі, як дріжджове тісто, усі напівпрозорі й бліді. Їх повно в хатині, повно на обійсті, повно в усьому селі, ще хвилина — і буде їх повно в усьому світі. Вони літають у повітрі й мацають навкруг павучими ніжками. Невдовзі не можна буде пропхатися через їх гущу, але Якуб тим не переймається, бо у своєму снінні є всього лиш поглядом, який проникає усюди. Немає його, але він бачить. Зовсім як Бог.

Тож бачить Якуб, що сни Слави виростають не з голови її, а з грудей. Пипки набухають, і марення вилітають з них, як молоко. Якуб помічає змій, що дрімають в усьому домі, поховавшись у закамарках, про існування яких він навіть не здогадувався. Щупальці сну торкаються зміїних голів, і змії прокидаються на мить, сичать у блаженній напівпритомності й знову засинають. А зовні товсті примари підстрибують, намагаючись схопити нитки сну. Ті, однак, відступають і розвіюються димом під найлегшим дотиком примарних ручок. Духи квилять, розчаровані. Хто знає, може, є серед них душа сина Пекелків, але важко про це судити, бо діти духів одні на одних схожі, бо світ іще не встиг на них відбитися.

Грибниця сну міцно сидить в усій околиці, і Якуб бачить, як сягає жіночих грудей і вим’їв худоби, всього, де можна знайти бодай краплю молока. Примарна білість присмоктується до них і густішає, як сметана. Сягає також схованої в лісовій балці під старою яблунею хати Лихого Чоловіка і його спокійно сплячої кози Мокоші. Лихий Чоловік не спить, а витріщає очі в ніч, схожий на стару й бридку сову. Сни пустельниці човгають по замшілому дахові халупи, тож Лихий Чоловік виходить надвір, чухає собі спину й гукає в темряву:

— Забирайся геть, стара курво!

Білий туман марень неспішно відступає. Адже грудей і вим’їв дуже багато.

Та частинка Якуба, яка проникає в сон, дивується. Бо як же це так — пустельниця, яка краде молоко? Оскільки, однак, здивування вимагає свідомості, то присутність Якуба відбивається на сні жінки. Це так, ніби він зачепив павутину і зумовив тремтіння, яке біжить просто до сплячої. Бачить ще, як Слава ворушиться у своєму ліжку, як несподівано розплющує очі й гнівно запитує:

— А ти що тут робиш?

І Якуб прокидається зі страхом, який вчепився грудей, бо щось підказує йому, що недобре гнівити пустельницю. На його горищі триває спокій. Тільки Замазура в плямі місячного світла поблискує на нього оком, після чого ліниво повертається на другий бік, вдаючи, що зовсім не прокидався.

Юнак заспокоює подих і накривається пропітнілим коцом. Бо сни — це сни, і вірити їм не слід.

Повідають, що дуже давно Зміїний Король мав сина і доньку. Доньці на восьмий день після народження Рожаниці дали ім’я Магура. Син не отримав імені, бо одразу після народження був викрадений чортами Амазараком і Азараделем, які за щось посварилися з Батьком Змієм.

Так розповідає Замазура. День стоїть теплий і лінивий, добрий на розказування казок. Ліс пахне весною.

Чорти виявилися хитрішими, ніж підозрювали на зміїному дворі. Утікаючи через темний буковий ліс і гублячи сліди в бурхливих струмках, вони майже відчували на своїх шиях гарячий подих зміїних хортів, а відзвуки погоні добігали мало не з усіх боків. Амазарак і Азарадель пробували сховатися в ямах від упалих дерев або в глибоких дуплах, бо в таких місцях знаходили прихисток старі боги, коли грізний Єзус Христ прийшов у Бескиди. Бо якщо в такий спосіб вдалося ошукати правдивого Бога, то чому б не мало це вдатися і зі Зміїним Королем?

Тож Амазарак знайшов глибоку щілину в стовбурі старого дуба, вимощену павутинням і порохном. Здавалося, що це добре сховище, але хлопець страшенно розплакався й не міг перестати. Тимчасом гавкіт зміїної зграї розлягався щораз ближче й летів по лісі дерев’яним відлунням.

Якийсь час чорти хотіли покинути дитину в дуплі й рятувати власну шкуру, але тоді їхня помста не мала б сенсу. Азарадель розгорнув тоді крила нічвида й полетів удалину, забравши хлопця із собою.

Ніч лежала над горами беззоряна й замшіла, і навіть він мусив сильно напружувати свої чортячі очі, аби щось розгледіти в темряві. У лісі неподалік щось погукувало й вило — це товстий Амазарак відвертав увагу хортів. Азарадель із дитиною в обіймах тимчасом летів і летів, а відзвуки погоні долинали щораз тихше й тихше.

Нарешті натрапив на загублене в Бескиді поселення, всього лиш кілька бідних хатин. Уже мав підкинути хлопця на найближчий поріг, але в його рогатій голові з’явилася інша думка. Він почав бігати від хати до хати й заглядати в кожну через комин, бо всі вікна і двері завісили борцем і рутою, і не міг він до них підступитися. Нарешті знайшов те, чого шукав.

— А чого шукав? — питає Якуб, бо Замазура раптом перериває розповідь і починає спостерігати за джмелем, який кружляє над рожевою квіткою конюшини.

Кіт мовчить, напружує зад, нарешті кидається на джмеля й вбиває його одним ударом лапи. Приглядається до нього якийсь час, підштовхує для певності тільце комахи, але комаха, поза сумнівом, мертва, і Замазура втрачає зацікавленість.

У хатині всі вже спали, продовжує розповідати кіт. Хлоп, його дружина й табунець дітей, беззуба баба на запічку й кури на сідалі, і дві пузаті кози в кутку. У підвішеній до стелі колисці ворухнулося немовля й пискливо заквилило; Азарадель приспав його чортячою колисковою, щоб не побудило всіх у кімнаті.

Обережно розгорнув людську дитину з пелюшок. Хлопець. Найобережніше, як тільки міг, замінив дітей, але зміїний син прокинувся й став плакати так сильно, аж дияволу здавалося, що від того плачу в хлопця відпаде голова. Проти зміїних дітей безсилі будь-які чари, і Азарадель із хлопською дитиною чмихнув через комин у ніч.

У мороці старого лісу знайшов Амазарака. Це було неважко, бо товстий чорт вичарував собі капелюх із пером зимородка, яскраво-блакитну чумарку й чоботи з жовтої шкіри і, так одягнений, танцював у лісі, по долинах і курганах, співаючи недоречні пісеньки, щоб привернути до себе увагу погоні.

Дияволи покинули дитину в дуплі старої верби й полетіли безшелесно в ніч, наче сови на полюванні. Хлопець сконав би від голоду й холоду, бо чортове заклинання все ще спутувало йому язик і горло. Знайшли його, однак, лісові змії, яких у ті дні була в Бескиді сила-силенна.

Деякі з гадів чимшвидше поповзли на південь, аби розповісти про все Королю. Короля-бо охопив гнів, від якого дрижали гори. Боялися, що Батько Змій пробудиться передчасно, і настане кінець світу: Зміїний Король спав одвічно й крізь сон правив своїм двором, крізь сон також породив на світ Магуру та її брата. Проте поки лісові змії доповзли до околиць Жмігруда, минули три неспокійні дні й ночі. У цей час деякі гади закрадалися до поблизького села й висмоктували молоко корів і баб-годувальниць, яке потім заносили знайденій у дуплі дитині по одному маленькому ковточку, бо скільки ж може поміститися у змії в роті? Змій, однак, було дуже багато, і дитина вижила, бо зігрівали її сильні кільця зміїних тіл і масажували зміїні язики, коли дитина мала кольки.

І сталося так, що хлопця остаточно забрали понурі зміїні рицарі в гори, у гніздо Зміїного Короля. Однак восьмий день його життя, день відвідин Рожаниць, минув безповоротно, і дитина залишилася без імені. Рожаниці більше вже не прийшли й не хотіли зробити винятку навіть для самого Зміїного Короля. Закони-бо світу є законами з тієї причини, що однаково стосуються і малих, і великих. Син Короля лишився таким чином без імені. Звичайно, якось там його кликали, але це не було справжнє ім’я.

Дитина росла бридкою, маломовною і недоумкуватою, тому прозвали її Мруком. Мрук мав велику голову й товстий тулуб, їв за двох, пив за трьох, і в кожному його русі проглядала хамська кров. Він не міг скласти навіть найпростішого закляття, і зміїні вчителі більше надій пов’язували з його сестрою. Магура зміїною силою дарувала життя струмкам, різьбила гори й породжувала ліси, а коли їх творила, то були вже такими одвічно. Тому повно в Бескиді дивних дерев, останців і чортових каменів, і коли Магура давала їм життя, місцеві люди були переконані, що існують вони сторіччями і що сторіччями переказують про них самі різні легенди. Бо майбутнє творити може кожен, хто хоче, а для творення минулого потрібна велика чародійська сила або спритний розум.

Отож майстри чарів зайнялися Магурою, полишивши Мрука на самого себе. Не знали-бо, що з ним робити, і навіть наймудріші чорнокнижники ламали собі голови, чи то Зміїний Король обдарував свого сина якимось талантом таким незвичайним, що вони не здатні його відкрити, а чи Мрук — це найзвичайнісінький ідіот, що може статися в будь-якій родині.

Хлопець таким чином дорослішав і був у неласці в богів і в людей. Тинявся горами й лісами, приглядаючись, як світ розвивається без його участі. Особливо часто сходив він на гору над Жмігрудом, де росла тільки одна кострубата яблуня-самосійка. По яблунях особливо добре видно, як змінюється усе на світі.

Тож приглядався Мрук, як кожного дня тінь мандрує по північній стороні дерева. Як весною на гілках з’являються квіти, які відмирають і осипаються на землю, а за цей час їхні жовтуваті серединки чарівним чином перетворюються на плоди. Як змінюється зелень листя, бо зелень весни є зовсім іншою, ніж зелень літа. І як у липневі дні біля коренів дерев рояться крилаті мурашки, як вони кубляться, злітають у повітря й гинуть, перш ніж настане вечір. Усе, аж до найменшої стеблинки трави, виразне і гостре. Це він бачив. Це й інші справи, які можна помітити, лиш сидячи нерухомо.

Одного холодного осіннього дня підійшов до Мрука найбільший із чорнокнижників на службі в Зміїного Короля, Смеркород. Сів біля хлопця під яблунею, і разом вдивлялися в гори, що потопали в медовому світлі вечора.

— Ми всі міркуємо, про що ти так думаєш? — запитав нарешті Смеркород.

— А я не думаю, — відповів Мрук.

І це була правда.

Того дня чорнокнижники остаточно ствердили, що хлопець є недоумком.

Пробували збудити в Мрукові інші цноти, цноти чоловіка. Бо якщо не надається, щоб володіти таємними силами, то нехай буде бодай воїном. Найкоротший же шлях до мужності веде через жінку, тому прислали Мрукові зміїних самок, найвправніших у мистецтві кохання, а також невільниць із людського роду.

Мрук відкохав їх усіх на зміїному дворі. Знадобилась йому на це ціла зима. Навесні повернувся під своє дерево.

На дворі Зміїного Короля остаточно махнули рукою на Мрука. Тільки Магура заходила часом до брата, а він розповідав їй, що бачить зі свого місця під яблунею. Магура не завжди його розуміла, але любила слухати його голос, бо був він глибоким і лунким, наче дзвін на Ангела Господнього в долині, зовсім позбавленим шелестких зміїних ноток. Вона приносила йому дари лісу — м’ясо, горіхи і ягоди, а також мадярські вина, які Смеркород доставляв на зміїний двір. Мрук, однак, найбільше полюбляв пити молоко із сестриних грудей.

Магура навчилася красти його у людських жінок і в худоби, бо змії люблять його смак, але їхні груди не можуть самі собою зронити ані краплі. Сестра любила, коли Мрук довірливо присмоктувався до її маленьких пипок; він так гарно пахнув, мохом і свіжою землею, а вуста мав ніжні й непевні, такі відмінні від шорстких ротів змій. І хтозна, як це сталося, що якось опинилися вони на траві, даючи й беручи себе навзаєм, бо хто сказав, що це чоловік має брати, а жінка давати, а не навпаки. Земля під їхніми спинами все ще тримала в собі холод зими, яблуня над ними викидала перші бруньки, і були вони отак підвішені між землею і небом, між зимою і весною, і були щасливими.

— Але це була його сестра! — протестує Якуб.

— Не була, — виправляє Замазура.

— Думали, що вони брат і сестра. Це так, наче вона була.

— Може, й маєш слушність. — Замазура глибоко замислився. — Від цього можуть часом народжуватися хворі кошенята.

Проте сталося так, що любов ворухнулася на дні душі Мрука. Не спромоглися її викресати ні зміїні самки, ні людські жінки. Зробила це лиш Магура, всупереч звичаям людей, бо справжнє кохання завжди буває трохи поза звичаєвістю.

З часом, хоч і невпевнено, почали приходити до Мрука за порадою і за здоров’ям селяни з долин. Знали-бо, що Мрук у своїй камінній нерухомості бачить більше світу, ніж будь-хто інший. Проте дивного зміїного сина не дуже любили, бо той завжди казав правду. Особливо не терпіли його довколишні знахарки, мольфари, що «робили ангелочків», і різні сільські бабки, бо всі чари ґрунтуються на вигадках і обмані. Тоді тринадцять найстарших відьом сплели могутнє закляття й пустили його по Бескиду. Пішло воно гуляти гірським вітром, поламало дерева, позривало з хат дахи, але з яблуні Мовчуна не впала жодна квітка, жоден листочок.

А одного дня зайшов до нього сам Господь Бог або хтось дуже на нього схожий, бо був бридкий і мав обличчя суворе, наче витесане з дерева. Вибрався на гору й засапався при цьому, бо не був уже молодим. Сів біля Мрука, не надто близько й не надто далеко, як належить Богові. Підпер долонею підборіддя й задав належне запитання:

— Що бачиш, коли так дивишся?

А Мрук мовчав, бо з думками часто так буває, що поки сидять у голові, здаються розумними й добре сформульованими, висловлені ж виходять незграбними, смішними й зовсім не такими, якими повинні бути.

— Що все є тільки на хвильку, — сказав нарешті. — Тільки на хвильку, і болить. І немає в цьому ніякого порядку.

— А що є?

Мрук знизав плечима.

— Якщо ти не знаєш, то звідки я можу знати?

І насупилися обоє, Мрук і Бог або хтось дуже на нього схожий. Насупилися, але не аж так дуже понуро, і теплий вітер віяв нізвідки в нікуди. А потім Господь Бог або хтось дуже на нього схожий залишив Мрукові кілька слів і зник, наче його ніколи й не було. Може, зрештою, зовсім його й не було, і все це зміїному синові приснилося або він собі вигадав.

Слова звучали ясно і виразно й були цілком звичайними, хоча відбивалися відлунням в усій особистості Мрука. І він вгризався в них, як у соковите яблуко, крутив їх у голові і в устах сто разів, тисячу, десять тисяч разів на день, аж вони злилися воєдино із самим Мруком, і не міг він уже збагнути, чи й далі є ще сином змія, братом Магури, чи вже тільки словами. Часом слова його причавлювали, як повітря перед бурею; часом же завдяки ним відчував, наче він легший за повітря. Навчився байдуже ставитися до тих вражень, бо вже знав, що враженням не слід вірити.

Коли Мрук входив щораз глибше в себе, справжній син Зміїного Короля із себе виходив, ніби не міг поміститися у власній шкірі й мусив її скинути, наче під час линяння. Назвали його якось звичайно, по-хамському. Може, навіть, як тебе. Якуб. Нехай буде Якуб.

Справжній син Зміїного Короля ріс світлим і сильним. Мав руде волосся, гарні очі й привабливий вигляд. Без великих зусиль завойовував симпатію і хлопів, і баб, бідняків і заможних селян, місцевих і купців, що торгують бурштином. Його любили всі, навіть ті люди, які не люблять нікого. З міцними руками, бистрий розумом, у словах же веселий, але й розсудливий, він дивував навіть найстарших у селі. Сили мав стільки, що під час оранки сам запрягався в соху, наче віл, а працювати міг цілісінький день, і не видно було у нього втоми. До танцю й співу Якуб був перший, а випити і любив, і вмів, але не напивався, як інші хлопи, й нічого не мусив соромитися наступного дня.

Часом тільки задивлявся в далину, дивно так, наче дивився кудись понад своїм життям.

— Шкода його для такої долі, як наша, мати, — сказав якось його батько, хам, своїй жінці, хамці, пізно увечері, коли всі в домі вже поснули.

— Авжеж. Наче він не наш. Звідки він такий вдалий? Це ж, старий, не від тебе. Повинен би паном народитися.

— Пошлемо його на ксьондза вчитися.

— А діти?

— А дітей ми йому будемо бавити.

Бо дівки за Якубом водили очима, як лисиці. То одна, то друга потайки розказувала, як їй вдалося спокусити його на забаві або в полі, коли дозрівають хліби, але це була лиш така дівчача балаканина, і ніхто не сприймав її всерйоз. Якуб із кожною жартував і всіх по-своєму голубив, але не зблизився з жодною. Чекав на велике кохання, таке, як у пісні або в казці. Так.

Якубові батьки — яких звали, припустимо, Анна і Йоахим, але це не має значення, бо ім’я є всього лиш пустим звуком, вібрацією повітря і нічим більше, — почали частіше їздити на ярмарки й торгувати з купцями на бурштиновім шляху. Щоб іти вчитися на ксьондза, потрібно багато грошей; так воно є зараз і так було споконвіку. Це було в давні часи, коли панщина була три дні в році, а хлопи могли й справді мати землю у власності, полювати в лісах і збирати для себе горіхи і ягоди, а не тільки кмин, як сьогодні. Тож гаман Якубових батьків ставав дедалі грубшим — помаленьку, але ставав.

Проте Якубові не дано було стати ксьондзом.

Одного разу вибрався він на Віслоку ловити рибу. Ближче до витоку ця річка несе свої води швидко й гуркотить по каменях, біла й спінена. У глибоких, зрадливих річкових заглибинах відпочивають форелі, і саме на них полював Якуб, настромивши на гачок бичачого ґедзя і перо щиглика. Риба клювала раз по раз, бо літній пополудень притупив їхню обережність. Хлопець не мусив навіть особливо старатися, щоб наловити цілий сак.

Липневий вечір розлився червоним по небу й переходив у ніч, коли Якуб востаннє закинув вудочку. Ще й хвилини не минуло, як вдалося йому витягти з річки форель більшу, ніж коли-небудь у житті; за нею, ніби на поміч тамтій, скочила вгору друга, може, навіть більша. Якуб, недовго думаючи, по-ведмежому схопив її за зябра й викинув на берег. Риби звивалися, клацали зубатими пащами й підстрибували вгору на висоту парубка. От-от мав їх уже Якуб оглушити руків’ям ножа, коли одна з форелей простогнала:

— Не вбивай нас, Якубе! Пожалій! Ми не риби, ми слуги Зміїного Короля! Мене звуть Азарадель, а той товстий — то Амазарак. Нікчемний і мстивий чорнокнижник Смеркород закляв нас у риб’ячі форми.

— Отак просто взяв і закляв? — наморщив чоло Якуб. Він добре знав, що могутній Смеркород також служить Зміїному Королю, і не довіряв балакучим рибам.

— Узяв і закляв, щоб йому міхур роздуло! — озвалася друга форель, товстий Амазарак. — За одну малу, маленьку витівку!

Якуб не встиг запитати, що то була за мала, маленька витівка, бо з надрічкових верболозів з’явився кортеж, як із казки. Прибульці ввійшли у вечір, наче персонажі з пісні, яку співають зимовим вечором, коли хочуть викликати спогад про літо. Закуті в панцер рицарі сиділи на струнких колючих зміях, а на їх чолі їхала пані на рябому драконі. Пані не могла бути старшою від Якуба. Вона світилася такою незвичайною вродою, що хлопцеві не залишалося нічого, як тільки впасти перед нею на коліна.

— Встань, хлопче, й скажи, як тебе звуть? — запитала вона. Від її голосу, лункого, як костельні дзвіночки, побігли мурашки по спині справжнього зміїного сина. Уперше в житті хлопець розгубився.

— Я… Якуб, пані.

— Ваша Високість! — гримнув один із рицарів, зрілий чоловік із широкими грудьми й бородою білою, як голубине крило. — Ти говориш з Магурою, королевою гір, хаме. З донькою Зміїного Короля!

— Не будь з ним таким суворим, Смеркороде. Якубе, ми віддалилися від двору більше, ніж я збиралася, і ніч застала нас у дорозі. Нам потрібна їжа і хата, щоб переночувати.

— Усе знайдеться, Ваша Високосте! — охоче вигукнув Якуб. Закинув собі на спину сак, повний форелі, і чимшвидше повів королівський кортеж до своєї рідної домівки. Амазарак і Азарадель передбачливо мовчали серед риб.

Батько Якуба сидів на порозі, попивав пиво й димив махоркою, коли це побачив сина, який підходив із королевою Магурою та її воїнами.

— Мати! Ходи-но подивися!

— Чого, старий, хочеш? — жінка вийшла з хати, витираючи руки фартухом. Подивилася на дорогу. І в плач: — Ісусе, Маріє!

Якуб вирвався вперед, хоча кошик з рибами добряче обтяжував його. Впав матері до ніг і поцілував їй руки.

— Тихо, матусю, це не Ісус і не Марія, це важливіші гості: королева Магура з дружиною!

— Ісусе, Маріє! — ще раз зойкнула стара.

Пороги хати не виявилися, однак, занадто низькими для Магури й рицарів, і всі зі смаком з’їли журек, заправлений підрум’яненою цибулею. Якуб узявся до патрання форелей.

— Випусти нас, не дай нам так загинути! — просичав Амазарак, поглядаючи неспокійно навсібіч.

— Ми виконаємо твоє найпотаємніше бажання, — додав Азарадель.

Але Якуб був мудрий, і не чекав від життя більше, ніж воно приносило. Усім рибам він повідрізав голови, а тушки випатрав і запік. Так, Амазарака і Азараделя теж. Із жовтим пахучим маслом і гірким пивом форелі смакували пречудово.

Ранком прибульці поїхали, наче їх ніколи й не було. І якби це хтось інший мав таку пригоду, мабуть, позаздрили б йому в селі ще якийсь час, та й по всьому. Але це ж був Якуб, син Йоахима, тому не тільки ніхто не нарікав, але навіть тішилися, що це саме у нього королева знайшла гостинність.

Хлопець також тішився, але від того часу щось дивне проросло в його серці й розсаджувало його зсередини, бо не могло в ньому вміститися. У нього перед очима постійно стояла Магура, вдень і вночі. Особливо вночі, і приходили до нього такі думки, які мають усі хлопці і через які їм кажуть сповідатися перед святами.

Минуло небагато часу, коли все це перестало мати значення.

Бо під кінець літа запалав горизонт. Кривава заграва ходила по виднокругу над північними рівнинами. Міста, містечка і села гинули у вогні. Ті їх мешканці, які врятувалися від погромів, розповідали про страшних загарбників зі сходу, ніби-людях, але, мабуть, не до кінця, бо очі мали скісні, шкіру жовту або коричневу, а ноги криві, наче все життя проводили на кінських спинах. Люди ж бо так не виглядають, люди не вирізають для забави цілих міст, такими жорстокими не бувають ані мадяри, ані руси, ані навіть польські пани. З’являлися наче з-під землі й наче під землю зникали, майже завжди під покровом ночі. Називали їх татарами, але бескидським хамам ця назва нічого не говорила. Усюди вважали, що прибульці — це чорти, і походять вони з пекла.

Однієї ночі хлопи вийшли на високу полонину оглядати заграву. Далека й тиха, з цієї відстані вона виглядала як відблиск іншого світу.

— До нас не прийдуть, — сказав Йоахим після довгої, дуже довгої хвилини тиші.

— Прийдуть, батьку, — відказав Якуб.

Усі знали, що юнак правду каже. І всі повернулися до своїх домів, вдаючи, що вогонь ніколи не прийде. Пасли овець в горах і збирали яблука в долинах. Жили.

На святих Архангелів Гавриїла, Михаїла і Рафаїла дияволи запалили вогнища також і в Бескиді. Якуб був тоді на полонинах, випасав овець. Як тільки побачив вогонь у долинах, одразу ж прожогом побіг у село. Але вертатися вже не було куди.

Наступного дня пастухи вбили всіх овець. Не було вже для кого тримати отари, а м’ясо придасться на зиму. Полонина парувала від крові, її гірко-іржавий запах приваблював вовків і ласок з усієї околиці. Знесамовитілі після втрати близьких пастухи відганяли їх вогнем і гарчали, показуючи ікла; від їхнього вигляду хижаки тікали, підібгавши хвости.

Ватаги хамів, у яких відібрали їхнє нужденне життя, волочилися по горах. Брудні, схожі на вовків більше, ніж самі вовки, подібні на рисей більше, ніж рисі, й здичавілі більше, ніж дикі кабани, вони кусали наосліп кого тільки можна. Найчастіше, однак, підходили під татарські табори. Потім знаходили вартового з розпоротим животом і кишками, зав’язаними навколо шиї, а часом із горлом, розшарпаним у криваві тріски, як загризеного скаженими псами. Раз опришки вдарили на цілий невеликий табір. Рознесли заскочених зненацька вершників на клоччя, а з їхніх голів насипали піраміду. Так-бо чинили татари у захоплених містах і селах.

Тією вовчою бандою командував не хто інший, як Якуб. Поки сувора карпатська зима добігла кінця, всі татари ціпеніли від жаху на звук його імені. В чамбулах виставляли подвійні й потрійні варти — не помагало. Коли Якуб і його дружина вибирали собі за ціль якийсь загін, то з’являлися безшумно, наче вечірня імла, і залишали кілька розпанаханих горлянок. Коли орда підхоплювалась на ноги, аби схопити їх, вони мчали вже ген, далеко, якоюсь відлеглою полониною.

Але Якуб не тільки мстився й мордував татар. Іноді прокрадався до того чи того табору й викрадав продовольство, а також скарби, які загарбники до цього награбували, або звільняв взятих у ясир бранців і бранок. Допомагав їм потім засновувати нові поселення, озброєні й оточені частоколом, високо в горах, неподалік міста Зміїного Короля. Сам Батько Змій присилав не раз воїнів для охорони тих поселень, бо в ті дні пани жили у згоді з хамами й не переслідували їх, як сьогодні. На нових поселеннях татари ламали собі зуби, і марними були їхні швидкострільні луки й прудкі коні. Поселення стояли, як камені, як самі гори — ані їх порушити, ані вкусити.

Невдовзі звістки про Якуба дійшли до самого великого хана. Він визначив нагороду за його голову: втричі більше золота, ніж вона важить. Ті, однак, що на це золото спокусилися й вирушали по Якубову голову, швидко втрачали власну. Бачачи, що людська сила мало що може, хан послав у Бескиди Алла-акбу, божка, якому поклонялися татари.

Чамбул за чамбулом рушали в гори татарські війська. Такої сили не бачили в цих краях від часів, коли князь Хоробрий ішов на Київ. Орда не марнувала часу на плюндрування змордованої вже попередніми нападами землі. Незабаром стало ясно, що її метою є серце зміїної країни: Жмігруд. Під копитами коней тремтів Бескид, і навіть Зміїний Король ворухнувся у своєму сні.

Керівництво Жмігрудом перейняв Смеркород. Магура, хоч і велика чорнокнижниця, а до того ще й донька Короля, була все ж тільки бабою, і ніхто б не ставився серйозно до її наказів, нехай і наймудріших. Про Мрука ж усі знали, що і так немає від нього великої користі, і лишили його під його яблунею поза мурами міста.

Смеркород щоденно об’їжджав усі сім мурів міста, весь у білому, на своєму чудовому сивому драконі, а де тільки з’являвся, оборонці міцнішали духом.

А горизонт густішав і чорнішав від ворожих військ. Татари оточили Жмігруд широким півколом. Спершу намагалися обстріляти місто зі своїх дугоподібних луків, які посилали стріли удвічі далі й з трикратно більшою силою, ніж звичайна зброя. Могутність чорнокнижників сягала, однак, ще далі, і ті луки перетворювалися на отруйних змій. Тож нападники відступили поза межу заклять і чекали. Смеркород знав, що цього атакуючим вистачить. Татари мали могутніх союзників, які називалися час і голод, а з одним і другим ніколи не вигравав навіть наймогутніший чорнокнижник. Здавалося, проте, що допомагає їм іще щось, щось з-поза світу, щось, що випало з уваги змій.

— Остерігайся, Смеркороде, — сказала Магура, бачачи, що чародій безсило метається по частоколу. — Щось грізне йде з тими військами.

— Якщо Змій з нами, хто ж проти нас? — обурився старий. Магура-бо була тільки жінкою і не могла всього знати.

На третю ніч облоги Смеркород веде зміїний люд до бою. Діти змій ідуть під захистом темряви й чарів Магури, без жодного звуку, наче тіні. Ніч беззоряна, і найменший блиск не мерехтить на вістрях їхніх мечів ані на сталевих шишаках. У місті не залишилося нікого, хто міг би тримати зброю. Смеркород повів у бій усіх, кого тільки можна.

Татарський табір вибухає криками, коли зміїні люди вискакують зненацька. Але це не крики жаху розгублених людей, які пробуджуються тільки для того, щоб загинути від ударів ворогів. Смеркород застає татар, які пильнують перед наметами із шаблями в руках і в повному обладунку. Чорнокнижник вже знає, що програв. Що підвів свій народ.

Ще міцніше стискає меч і рушає до бою.

Залізо співає об залізо, в повітрі розлягається шипіння. Алла, Алла! — татарські вигуки летять у ніч. Зміїний народ б’ється і гине в мовчанні. Чорнокнижники перегукуються між собою, аби тільки зібрати біля себе якнайбільше своїх, оповити їх покровом зачарованої імли й порятувати від бойні кого тільки можна. І тільки Смеркород зі своїми прибічними не відступає, а врізається щораз глибше в татарські шеренги, кладучи ворога трупом направо і наліво. Далеко, далеко перед собою бачить прапор із вигнутим серпом місяцем, прапор Алла-акби. Вирвати жало звіра, розтоптати татарську силу, вбити їхнє божество — Смеркород знає, що зможе. Його дракон реве в осінньому досвітку, клуби пари бурхають із зміїних ніздрів.

Безлад і ґвалт вибухають також і з другого боку татарської юрби. Вороги падають, і хитаються прапори, наче у ворожі шеренги вдарив нестямний ангел війни, святий Михаїл чи хтось подібний. Алла-акба! — чується звідусіль, але це вже не бойовий клич, це волання про допомогу.

Настає день. Ламаються шеренги косооких нападників. У туманному досвітку Смеркород помічає постать рятівника — закутий у здобуті в татар обладунки, поставний, з лляним волоссям, він просто світиться на чолі свого невеликого загону, наче сонце, що сходить. Тільки по якімсь часі Смеркород впізнає в ньому хамського сина, який того літа пригощав Королеву Магуру форелями.

Вони разом кидаються за татарами, які показали спини. Вже видно приземкувату постать під прапором півмісяця — бородату, товсту, всю в пластинчастім обладунку. Чи це Алла-акба? На божество він не схожий.

Раптом татари зупиняються, а один із задніх прапороносців починає щосили трясти дерев’яною головою, причепленою під прапором. Пика, бридка, як сам Бафомет[7], клацає щелепою, нагадуючи цим рядженого з турячими рогами, який ходить із колядниками, і випускає клуби диму, що смердить тухлими яйцями, згірклим маслом і тим, коли напердять. Дим так пече очі, що ті мало не вилазять; Смеркород ніколи б не подумав, що в чоловічих очах може поміститися стільки сліз. Через ті сльози майже нічого не видно, але водночас видно цілком достатньо, аби чародій зрозумів, що дозволив заманити себе у пастку.

Кашляє, задихається, хочеться йому блювати й сміятися водночас: такий старий, такий мудрий, а дав себе обдурити, мов той шмаркач. Чути шипіння, ревіння поранених драконів і стогін людей. Витоптана земля пахне кров’ю і гноєм. Татари мають їх як на долоні, у строю, розтягнутому погонею, осліплених димом і геть безпомічних.

А проте і Смеркород, і Якуб рушають вперед, просто на татарського вождя. Якуб першим дістається до татарина в чорному обладунку, Алли чи не Алли, хто його знає. Один широкий, розмашистий удар — і тррах! — пластинки розлітаються навсібіч, а ворог хапається за живіт, з якого вивалюються кишки й сало. Добре битися плече в плече з цим хлопцем, думає Смеркород; кращий був би з нього зміїний син, ніж із тупого Мрука, який не завдав собі клопоту вирушити на війну, навіть не рушив з-під того свого дерева. Ех, якби тільки…

І коли Смеркород помічає татарський спис, який стирчить у його боці, то думає, що це зовсім непогана смерть.

Ну, от такою була ця битва.

— Але хто виграв? — хоче знати Якуб, але той правдивий, Шеля, не той, що з розповіді.

— Що виграв? — дивується Замазура, вирваний з ритму оповіді.

— Як що? Битву ж!

— Дурний ти. А хто б то знав? Битви виграються або програються для королів, панів і богів. Такий хам, як ти, може всього лиш вижити або загинути. Виграли, мабуть, татари, бо Смеркородові відрізали голову й носили, насаджену на вістря списа, три дні, поки не почала смердіти. Той татарський вождь, якому Якуб розпанахав живіт, якимось чином вижив. Був то зовсім не бог Алла-акба, а звичайний смертний на ім’я Бурундай, що, однак, не має значення, бо в цій розповіді він не відіграє майже ніякої ролі. Якуб же, твій тезко, відступив зі своєю ватагою в ліс. Татари, хоч і була їх сила-силенна, не переслідували його, бо надто боялися.

Коли стихли крики й вляглася після бою курява, Мрук під своєю яблунею підняв обважнілі від моху повіки. За останні місяці він обріс плющем та іншими виткими рослинами, а в його кошлатій чуприні горобці зробили собі криївку. Але настає іноді такий час, що навіть камені мусять здригнутися. Мрук помалу підвівся, відгорнув з чола лишайники й цвіль, з хрустом випростав задубілу спину й повиривав пророслі в дерен корені.

Не зійшов, однак, на поле битви, де татари ходили з насадженою на спис головою Смеркорода. Не пішов до Жмігруда ані в ліси, щоб шукати Якуба.

Мрук зійшов під землю, бо відчув здригання серця Зміїного Короля. По цілому Бескиду пройшов дрож, захвилювалися трави на полонинах, зашумів вітер у гілках святих буків. А Мрук знав, що серце здригнулося, бо було вкрадене, і знав, хто його вкрав.

Аби зійти до підземного світу, треба або померти, або подолати плутанину коренів і товстий шар землі, яка тут, у горах, є щільною, глинистою і повною кісток прадавніх істот, а також каменів, принесених віки тому великою кригою. Земля знала, однак, Мрука й любила його за досконалу, камінну нерухомість. Знала запах його тіла й ритм биття його серця. Тому Мрук не мусив ані вмирати, ані прокопуватися крізь різні шари світу, аби лоно землі відкрилося для нього зручною печерою.

Він ішов та ішов, усе глибше й глибше. Мандрував широкими, пробитими водою тунелями й поплутаними коридорами в чорній землі, де корені дерев звисали згори, бліді й тоненькі, як волосся старих людей. Минав підземні озера й струмки, і гроти такі великі, як нутро кафедрального собору в Тарнові. Часом дорогу йому освітлювали колонії дивних грибів і мерехтливої цвілі, частіше, однак, у мороці — чорному й повному розколин, як темрява перед початком часу. Але Мрукові не потрібно було багато світла, бо він став дуже схожим на камінь. На підземних стежках зустрічав павуків, кротів та інші таємничі створіння, які не мають назви. Бачив також померлих. Зміїний Король опікувався-бо тими душами, які потрапили до країни смерті до того, як у цю частину світу прийшов правдивий Бог, а також тими, які з різних причин Бога не пізнали.

Саме в країні померлих зустрів Мрук Алла-акбу. Божество прокрадалося в темряві із серцем Зміїного Короля, схованим у грудях. Усі підземні створіння давали йому дорогу, бо Алла-акба гидкіший від самого диявола. Певно, тому нікому не дозволяє дивитися на себе і ніхто не робить його малюнків, навіть ті, які йому поклоняються: неподобні турки й бридкі жиди.

— Жиди не поклоняються ніякому Алла-акбі, — заперечує Якуб.

— О, ти якраз про жидів знаєш найбільше.

— Я працював у одного. Він був добрим паном. Рубін Кольман, але ми його прозивали Колькопф, айнекляйнемітешмок.

— Гляньте на нього, спершу у жида, тепер у відьми, — хихоче котяра. — І гадаєш, що той твій Рубін айне кляйне в штанці срайне сказав би тобі, що кланяється Алла-акбі?

Якуб не знає, що на те відповісти, а Замазура гордо настовбурчує хвіст, наче мовчання Якуба — це незаперечний доказ вини старого Рубіна.

Мрук потихеньку пішов за Алла-акбою. Щільно закутаний коконом слів, отриманих від Бога або когось дуже на нього схожого, він був для татарського божка невидимим. Бо навіть якщо Алла бачив його, то він здавався йому всього лиш іще однією душею, що заблукала в підземному світі.

Так дійшли вони на поверхню до табору татар, і ніхто не спостеріг того, що Мрук іде слідами Алла-акби. Лиш коли божество зупинилося перед вождем Бурундаєм і почало впихати йому нутрощі назад до розтятого Якубовим мечем черева, Мрук озвався:

— Алла-акба!

Усі завмерли, і над табором запала тиша. Алла-акба скривив свою жаб’ячо-слимачу морду й бурхнув парою з ніздрів.

— А ти хто, шмаркачу?

— Я Мрук. Я прийшов забрати те, що ти вкрав у Зміїного Короля.

Алла-акба глузливо зареготав, і через хвилину вже всі татари навколо ревли від сміху. Здавалося, що навіть їхні прудкі коні іржуть, потішаючись.

— Ооо, тримайте мене, бо мені бебехи знову випадуть! — Бурундай схопився за перев’язаний тулуб. — От якого рицаря без панцера прислав король гір!

— Король-сруль. Серця не віддамо, але можеш старому гадові віднести інший подарунок. — Один з отаманів вискочив перед військо, спустив штани, випнув зад і висрався перед Мруком, ще й голосно пердів на загальну радість татар. — Ось і подарунок, гідний твого короля.

— Я прийшов до тебе, Алла-акба, не до них, — незворушно відповів Мрук. — Віддай серце, або буду з тобою битися.

— Тікай звідси, хлопче, але підстрибом, бо непереливки тобі буде, як нам набриднуть твої жарти. — Божество сплюнуло хлопцеві під ноги, а тоді озвався Бурундай:

— Ану, Алла-акба, не позбавляй нас потіхи! Стань до бою, покажи гівнюку!

— Покажи йому! Покажи! — долинуло з незліченних горлянок.

Алла-акба примружив жовті очиська. Поганські боги мусять слухати своїх прибічників, бо від них залежить їхня сила, тому він неохоче вийняв обушок з руки одного з татар і кинув його Мрукові. Хлопець зграбно впіймав зброю і уважно її оглянув. Це була просто кінська щелепа, прив’язана ременями до кінця букової палиці, ані гарна, ані добре виважена. Махнув нею для проби раз і другий.

— Ти мене боїшся, Алла-акба, якщо даєш мені щось подібне замість зброї?

Алла-акба почервонів, але татари почати плескати в долоні й вити від задоволення, бо серед них хоробрість вважається найбільшою чеснотою. Сам Бурундай підвівся зі стогоном і вручив Мрукові свою чудову шаблю з дамаської сталі, легку, як вербова гілка, але гостру, як коса в жнива.

Розлючений рик Алла-акби розірвав повітря. Божок скочив на Мрука, наче змія під час полювання; свиснув шаблею, клацнув пащею — і нічого. Мрук стояв на три кроки далі. Алла-акба скочив знову, і знову, і знову. Щоразу супротивник дивовижним чином опинявся далі, ніж він гадав.

— Гей, Алла-акба! Ти нам забороняєш напої, міцніші від кумису, а сам п’яний! — вигукнув Бурундай, викликавши шквал сміху.

— Мовчи, бо будеш наступний. — Божество облизало товсті губи й застосувало підступний прийом, яким поклав не одного зухвалого фехтувальника сходу і заходу. Але Мрук, огорнутий словами, які дав йому Бог або хтось дуже на нього схожий, із дзенькотом відбив удар.

Бо Мрук міг, завдяки тим словам, заглядати поза час і бачив кожен рух Алла-акби задовго до того, як божок устигав лиш подумати про нього. Потворне татарське божество засапалося й важко дихало. Різало й било наосліп, але Мрук завжди випереджав його думки. Цей шмаркач водив за ніс великого Алла-акбу, якому кланявся сам найвищий хан на далекому сході! Татари вже не сміялися. Мовчали, а божок відчував на собі їхні погляди.

З Алли-акби вже було досить цього бою-не-бою, який тривав і тривав, а нікого ще жодного разу не зачепило. Він зупинився, щоб прикликати свої божественні сили і в цей спосіб рознести Мрука на клапті, коли той раптом махнув шаблею знизу й розпанахав Алла-акбі груди, з хрустом відділивши ребра від груднини. Божество захиталося, пустило з рота криваві бульки, а Мрук вільною рукою вирвав йому з грудей серце — зміїне серце.

Було воно гарним, усе поросло перами більш барвистими, ніж хвіст найпихатішого півня. Хлопець якийсь час розглядав його. Великий, непереможний Алла-акба хрипів біля його ніг, а татари стояли, онімілі. А потім один за другим попадали перед Мовчуном на коліна.

— Зміїне серце виконує бажання того, хто його здобуде, але це ви виконаєте моє бажання, — сказав син Зміїного Короля, який зовсім не був його справжнім сином. — Ви звільните всіх полонених, яких узяли в ясир. Ще сьогодні підете геть з цих гір і ніколи не повернетесь. А якщо повернетеся — загинете від моєї руки. Я Мрук, син змій.

— О, найсвітліший пане, обличчя якого затьмарює блиск самого сонця, — озвався Бурундай. — Дай слово нам, негідним, які є всього лиш собаками, що не буде нам кривди, і ми звільнимо бранців і повернемося в орду хоч би й зараз. Дай нам тільки трохи часу, бо полонені в долині з другого боку тієї гори.

— Добре, даю вам моє слово. А зараз ідіть, але не баріться.

Із цими словами Мрук відпустив татар і знову зійшов у підземелля, аби віддати Зміїному Королю його серце. А Батько, який не був його батьком, полегшено зітхнув і ворухнувся у своєму споконвічному сні.

— Любий мій сину, — сказав, а дерева по цілому Бескиду зашуміли від його голосу. Коли Зміїний Король говорить, його можна почути в шумі карпатських буків.

У цей самий час Якуб зі своїми опришками напав на татар, що йшли через ліс, аби звільнити бранців. Татари, шоковані сороміцькою поразкою Алла-акби, лізли безладною хмарою, зовсім не дбаючи про обережність. Жодного не лишилося. Якуб вирізав усіх до одного. Начебто тільки Алла-акба втік, перетворившись на когута, а може, на кота, різне про це розказують. Якуб не знав про обіцянку Мрука, а якби й знав, то не дуже б на неї зважав; навіть хами в Бескиді знали, що Мрук дурний, а що ж значить обітниця дурня. На чолі радісних чоловіків, жінок і дітей, звільнених із татарської неволі, рушив тоді Якуб до Жмігруда. Його вітали як короля, який повертається з переможного походу.

Наступного дня під Мрукову яблуню прийшла Магура. Сам Мрук знову був там, знову занурений у слова, отримані від Бога або когось дуже на нього схожого, і прагнув тільки, аби йому дали спокій і дозволили знову старіти й обростати мохом.

— Якуб, хлопець із хамів, винищив татар і звільнив наших людей з неволі, — сказала Магура після довгого мовчання, коли стало ясно, що її брат не озветься першим.

— Не треба було їх убивати. Вони б самі пішли й залишили полонених.

Магура пирхнула.

— Ти й справді такий дурний, як усі розказують.

Камінне мовчання Мрука збило її з пантелику.

— Я виходжу за Якуба, як тільки мине жалоба за полеглими, — повідомила вона. — Він буде добрим володарем свого народу.

Довго ще чекала, але не дочекалася жодної відповіді. Коли йшла геть, обличчя Мрука блищало від беззвучних сліз, і мусив він дуже міцно триматися слів, дарованих Богом або кимось дуже на нього схожим, бо якби і вони покинули його, то не залишилось би в Мрука на цьому світі вже нічого.

А Якуб правив багато років, правив мудро і справедливо, любимий усім зміїним народом і, може, навіть Магурою. Кажуть, що коли він помер і розсипали його прах по полонинах, вона пішла в ліс і стала пустельницею. Мрукові дали спокій, аби гнив під яблунею. З часом його гора поросла лісом, і через той ліс зовсім уже не було видно світла. А Мрук навіть тоді не пішов з-під яблуні, і змінилося лиш те, що більше став пити. І ніхто, крім нього, ніколи не дізнався, що уся ця історія була легендою про зміїне серце.

— І це все? — запитує Якуб Шеля.

— Кінець і кадило, хто слухав, той дурило, — хихоче Замазура.

— Дурна ця казка.

— Сам ти дурний.

— Навіть не відомо, що то були за слова, які дали Мрукові чарівну силу.

— Не знаю, чи «чарівна» є добрим словом.

— Баламутиш, котяро.

— Моя справа затемнювати те, що ясне, і скаламучувати те, що прозоре. А якщо тобі цікаво, то пошукай Мрука і запитай сам.

— Але де? Йому сьогодні має бути більше років, ніж мав Старий Мишка, хай йому земля буде пухом. А найімовірніше, що вже взагалі неживий.

— Добрий боже Чорнобоже, Кубо, з тебе такий йолоп, що ти сам міг би бути героєм казки.

— Повідають, що розказування казок — це заняття для дурнів. Більшими дурнями є лише ті, хто ці вигадки слухає.

Так каже Лихий Чоловік. Він схиляється, щоб витягти із сильця молодого зайчика. Звірятко мертве, але віднедавна, його можна буде з’їсти, мухи ще не встигли відкласти в ньому своїх яєць. День гарний, сонячний, світло ллється з неба. Майже літо.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Почнемо від початку, тільки ковтнемо що-небудь, бо розповідь не коротка, і на саму думку, що я мав би тобі її переказати, мене вже сушить не знати як.

І Лихий Чоловік починає розказувати:

Ну, почалося все з того, що мене виперли з монастиря. Чого ти так дивишся? Що з монастиря? Ага, не один би сказав, що сам пішов, бо завжди краще виглядає, коли ми кажемо, ніби щось зробили самі, що це був наш вибір. Який хлоп скаже, що його баба з хати на чотири вітри прогнала? Га? Але все це неправда і гівна варте. Мене от з монастиря погнали та й усе, а за що — це вже не твоя справа.

Життя пустельника не дуже відрізняється від перебування в монастирі. Працюєш і молишся. Хіба що не мусиш вставати серед ночі, якщо тобі не хочеться, ані сповідатися надто часто не мусиш, і ніхто тебе не обгавкує, скільки випиваєш. На додаток знайдуться такі, що скажуть, ніби ти розумний, як Соломон, і святий, як сам Петропавло. Хліба тобі принесуть, слоїк смальцю або кварту горілки. Власне кажучи, для самотнього хлопа нема кращого фаху, ніж пустельництво. Подумай про це, Кубо, я тобі поганого не пораджу. Хоча перша зима була важкою. Я, бачиш, дурний був, що пустельництво розпочав на святого Мартина, замість перечекати десь морози й почати на святого Григорія. Холод мені в келію влазив усіма щілинами, а дрова скінчилися ще на руське Різдво. Якби не горілка й дівки, точно би дав дуба. Що ти так дивуєшся? Молодий я був, а молодий — завжди гарний.

Лихий Чоловік знову добуває бурдюк з-за пазухи, присмоктується до нього, як кліщ. Усередині хлюпає оковита. Якуб чекає, не квапить, боїться відштовхнути старого поспіхом, хоча нетерплячість грає в нього під шкірою. Бурдюк чималий, але й спрага у діда величезна.

— Може, баби й горілка — це було б замало, і може, кинув би келію до холери. Може, й кинув би, якби не ті миші.

Як це, які миші? Звичайні, мишасті, з хвостом і вухами. Польові або лісові, дідько їх знає. Завелися у мене в кутку, в дірі під підлогою. Завелися — то й завелися, пише ж бо мудрий Арістотель, що миші беруться з бруду й старого ганчір’я, ну, а одного й другого в тій моїй самітні не бракувало. Є створіння, які беруться нізвідки: миші, вужі, хробаки. Чув я, що один давній майстер з Нідерландів на своїй картині про створення світу намалював різних дивних риб, які виходять з води; це смішно, бо хто таке чув, щоб коропи й щупаки вилазили з річок та озер і мандрували на чотирьох лапах. Ну, значить, щоб миші з бруду — то так. Але щоб з риби ящур, а з черепахи птах — незрозуміло. Що, може, ще й людина з мавпи, га?

З моїми мишами щось, однак, мусило бути не так. Однієї ночі розбудило мене попискування, тихеньке, як у кажанів. Дивлюся, дивлюся — а там лежить стара миша, а біля неї більше десятка малих голих кульок, що присмокталися до її пипок, як гали[8] до листя. Мабуть, мишенята, думаю собі. Тобто не всі миші заводяться самі собою, а деякі народжуються, як справжні тварини.

І я тоді нікуди не пішов. Ходив до лісу по хмиз і грів келію, хоча заморожені гілочки диміли, як чорт з матір’ю, і неможливо було через це всередині витримати. Але я грів, щоб мишам не було холодно. Якби я пішов, то напевно б здохли. Кляті миші.

Я любив їх розглядати й часом підкидав їм у діру кульку з хліба. Минув, може, тиждень, а може, ні, і стара миша зжерла малих. Лежала з отакенним роздутим черевом, отаким, о, товста, як опасиста свиня, а навкруг валялися відгризені голівки й шматочки хвостів.

Я хотів її, заразу, затовкти палицею від мітли, але, холера, не зміг.

Природа — це усе ж курва. Не розумію, як можна було написати в святих книгах, що Бог створив світ і знав, що це було добре. Хуй там добре. Кожен кожного жере, і нічого немає, тільки страх, хвороба й здихання. Біля підніжжя трону Господнього мають чутися не ангельські співи, а одне тільки повне болю скавуління. І нема відпочинку, немає в природі шабасу ані неділі. Ну, а якщо цю машину смерті запустив у рух Бог, то він або не є Богом, або зовсім задовбаний. Природа — це святиня сатани.

Під кінець зими, коли починається голод, стара миша привела на світ ще один приплід. Шістнадцять малих. А потім зникла. Певно, куниця її зжерла або кіт. Я давав потім тим мишам смоктати ганчірку, змочену в молоці. Кілька днів це тривало; здихали одна за одною.

Так минали дні тієї найпаршивішої пори року, коли зима, здається, не має кінця. А потім щось здригнулося в приспаному серці світу, і це була весна. Разом з весною прийшла і вона.

Не запитуй хто. Ти й сам добре знаєш. Стояла на порозі моєї самітні гарна, як грозова хмара. Пульсував у ній вогонь, якого прагнуть усі чоловіки на світі і якого всі так сильно бояться.

Забирайся, каже. Я була тут до тебе.

Я якось так здогадався в першу ж хвилину, ким вона є, але вдавав перед нею і перед собою, що зовсім не знаю. Надто сильно мені, бачиш, подобалася.

Я почастував її горілкою, вигнаною з букових горішків. Тією, після якої сни завжди такі гарні. Прийняла. Відьми люблять випити. Горілка зближує людей, тож вона, щоправда, і далі до мене суворо, забирайся — але наче вже менше. Що вона собі це місце минулого року вподобала, тут, на цій горі, неподалік, чекала тільки весни, аби вселитися. Подумала, мабуть, що помилилася, бо що то за святий муж, який воліє вихилити келих замість сьорбати джерельну воду.

Ми довго говорили. Я розповів їй про тих мишей. Вона: що закон природи й цикл життя. Що ніч і що день, повня й молодик, що літо і що зима. Але дзуськи це правда, Кубо. Для миші нема жодного циклу. Миша народжується, живе й здихає. Так само ти, так само я. І немає жодного порядку ані ладу. Так може здаватися, коли все спокійно, а ти ситий і задоволений, коли ти пан або відьма. Саме так, відьма, бо відьми теж мають владу, хоча й іншу, ніж пани.

Лихий Чоловік замовкає. Довго мандрують лісом, Якуб і він. Більшість силець пуста, тільки в деяких є якась лісова дрібнота, покалічена чи мертва. Самогонник випускає живі створіння й страшенно лається вголос, особливо на білок, курви нехрещені, ані з них м’яса, ані хутра. Зате коли в пастці на лисів опиняється ласка, тобто ласиця, він обережно відмикає защіпку й заспокійливо щось примовляє. Це триває якийсь час, бо ласка кидається й кусає, але Лихий Чоловік має дивовижно вправні пальці, хоч великі й розпухлі, як сардельки. Нарешті пастка відмикається і тваринка тікає геть, вже її немає, тільки низенькі кущики брусниці шелестять якийсь час. Якуб трохи дивується, бо ж відомо, що ласка, мов та змія, і сидить в ній зло, а коли зустрічаєш її, то слід її вбити.

Довго ще йдуть через ліс, попиваючи горілку, бо горілка добре п’ється в лісі, і Якуб замислюється, чи це вже кінець оповіді. Лихий Чоловік не такий, як Замазура, не вміє розказувати, і Шеля не знає, чи це кінець, чи ні. Але, найімовірніше, ні, бо старий нарешті продовжує:

Хамом кидає і мотає все його життя. Хам — це листок на вітрі, солом’яний сніп, хвиля на поверхні ставу. Можливо, що з панами й відьмами так само, але вони вдають, що інакше, що це вони уярмлюють вітер, як норовисту кобилу, й кажуть йому віяти, куди самі схочуть; не знаю, ніколи я не був паном ані чарівником. Іноді, одначе, коли я такий п’яний, що аж тверезий, то являється мені в цьому безглузді якийсь глузд, непевний, як нитка бабиного літа. Гризе він мене й не дає спокою. Тоді я славлю Бога, який часом ніби є, а часом його немає, що створив він мене хамом і наказав вести хамське життя. Бо коли ти дозволяєш, щоб вітер тобою шарпав, коли сам станеш шарпанням, тоді ти вже не листок, а камінь, а камінь є створінням досконалим, і ніщо його не хвилює.

Випиймо ще, сину.

Питаєш, що з відьмою? А нічого. Пішла на світанку. Потім ми довго не розмовляли, ой, довго. Так вийшло.

Що це в тебе така міна? Не крути, я ж бачу. Виверти залиш своїй відьмі. Я лихий чоловік і ненавиджу брехню. А, вже знаю — ні, справді, тобі про це йдеться? Чи ми спали одне з одним? Дурний ти, Кубо. Сам собі дай відповідь. І не дивуйся занадто, бо це ще одна відьмівська річ: справи дупою залагоджувати.

Минуло дуже мало часу, і хами покохали відьму. Ну, бо як тут не покохати, якщо вона допомагає лікувати не тільки втомлений дух, але й болі в кістках, і ковтун, і золотуху, а ще помагає завагітніти тим бабам, які цього хочуть, і не завагітніти тим, які не хочуть. Для чого ж тоді потрібна Соломонова мудрість? Навіть дівки не хотіли вже гріти мого шибеника, у кожному разі, не більше ніж одна нараз.

Одного разу я прийшов під хату чарівниці. Смеркалося, і ліс парував мороком і туманом. Нічні створіння та істоти, які живуть у темряві, виповзали з-під бурелому й розсідалися на гілках дерев. Здавалося, що їх більше, ніж зазвичай. Їхній шепіт розносився у вечірньому шумі, але вони не насмілювалися непокоїти мене. Святий муж залишається святим мужем, навіть вигнаний і видовбаний в три дупи, і має знак, видимий для тих, які вміють дивитися. Тільки одне винятково нахабне створіння зачепило мене шкіряним крилом і спробувало вчепитися мені у волосся, але я відігнав його словами, яких колись навчив мене в монастирі Бог або хтось дуже на нього схожий. У папоротях я наштовхнувся на двох примар-дитинчат, що жалібно квилили. Тулилися одне до одного, одне смоктало великий палець на нозі. Я одіслав їх у засвіти; там вони влаштуються по-своєму, якщо якісь засвіти існують. А чи потраплять до неба, чи до пекла, чи в якийсь інший бездонний лімб — не моя це справа. Важливо, що не повинні самі блукати по світі, бо це вже не їхнє місце. Забрали в мене трохи часу ті примари, і поки я з ними закінчив, зробилося вже зовсім темно.

Правду сказати, я не хотів потрапити до відьминого дому. Однак нічний ліс поплутав мені стежки, а може, доклалися до того ще й кілька солідних ковтків самогонки, бо жаль мені стало тих примар-дитинчат, про яких люди думають, що це янголята, і через той жаль мусив випити. Ну, неважливо як, важливо, що потрапив. Світло з вікон її дому заманливо блищало в темній гущавині. Я пішов, хоча й знав, що не слід вірити вогням у лісі.

Іду, дивлюся. На порозі напівлежить хлоп. Очманіло вдивляється в ніч, перебуваючи в дивному ступорі, як кінь, прив’язаний до плоту цілий день, як цепний пес. Тут же лежить бурдюк і напівспалена люлька. Нюхаю, думаю — мак і дурман, хіба так. Заглядаю всередину і аж мушу перехреститися, раз по-римському й для певності трикратно по-руському.

На лежанці, трохи чистішій від моєї, два рогаті чорти педрають бабу, досить навіть гарну й ще молоду. Один чорт має оленячі роги, а другий ріжки маленькі й вкриті шкірою і велике черево. Саму бабу я заледве впізнав, бо на її обличчі малювалася така сама дерев’яна тупість, як у хлопа за порогом. Однак я пригадав, що свого часу вона приходила була до мене, що ніби вже третій рік намагається зі своїм хлопом мати дитину, і нічого не виходить; і хай би вже навіть донька була, необов’язково син, хоча з донькою, відомо, більше клопотів — але хай би була. Але що я, пророк Ілля? Чудесним способом дитини їй не зроблю, а нечудесним не годиться, бо заміжня, а якусь пристойність навіть святий муж мусить мати.

Відступаю, а там відьма. Несе жмутики трав в одній руці й кремінний серп у другій.

Що, святий муже, може, приєднаєшся? — усміхається, наче змія.

Що тут, до ясної курви, діється?! — запитую ґречно.

Помагаю людям, вона на те. Так, як умію. Хочуть дитину, буде дитина. Прийшли вчора, прийшли сьогодні, завтра теж прийдуть. Щоб напевно вдалося.

Вони знають?

А яке це має значення?

Не повинно так бути, кручу головою. Не в такий спосіб.

Звідки тобі або мені знати, як повинні виглядати речі на світі?

Згинь ти із тим своїм відьмівським мисленням, кажу і роблю ковток з пляшки за пазухою. Сивуха добре діє на чари, бо роз’яснює думки в голові. Не зважаючи на чарівницю, штурхаю бідолашного хама, який лежить за порогом.

Гей, пробудися! — гукаю. Чорти твою бабу пердолять!

Нічого не діється. Навіть копняки не помагають, хлоп лиш водить довкола сумними собачими очима. Мене бере охота видлубати йому ті більма. Відьма сміється в мене за спиною, і це дуже поганий, воронячий сміх. Може, я б тій курві й приложив, але дивлюся, а тут переді мною виростає той товстий кудлатий чорт. Має зо два сажня зросту, велику голову, собачий віддих, а прутень, як моя рука.

Неславко, що це за шмаркач? — питає.

Я хотів би відігнати його словами, яким навчив мене Бог або хтось дуже на нього схожий; знаю, що я міг би, подіяло б. Але слова плутаються в голові, губляться й розлазяться від страху, ну, бо чорт — це все-таки чорт.

Ну як це, що далі? Драпав я до пустельні, скільки сил у дупі. От що далі. Ліс плутав мені стежки. За мною слідували мандрівні вогники й інші лісові духи, яких не повинно бути, а вони все одно є. Мало підштанки не обісрав. Примчав додому, коли вже дніло. Захряснув двері, схопив чотки й упав на коліна перед іконою святого Миколая чи кого там ще, не знаю, бо по-руському писана. Але хай там навіть чорт, важливо, що святий. Ось вона, тут, на стіні. Та знаю я, що ти не читаєш і не пишеш, бо бідний хам без землі. Могла б тебе відьма бодай букв навчити, ніж перетворювати на дерева, котів чи на хуй знає що.

Звідки я знаю? Хи-хи-хи! Пильнуй, що кажеш Замазурі. Це облудник і брехун, а на додаток першорядний пліткар, язик має довший від хвоста.

Звідки він узявся, питаєш? Та приплентався, зараза, одного дня. Мабуть, води йому хотілося, бо не вірю, що так, від доброго серця. Але знаєш, не всі лісові духи тягнуться до відьом, деякі не уникають пустельників і ченців. І не кожне старе божество є ворогом Єзу Христа, але тут важко розрізняти, і краще з ними не мати справи.

Це Замазура розповів мені, як та відьма краде молоко. Не кривися. Кожен знає, що чарівниці на молоко дуже ласі, а крім того годують змій власними цицьками. Не можуть мати більше дітей, ніж одна донька, тому їхні груди швидко стають висхлими, як тріска. Тому й крадуть чародійським способом молоко в баб-годувальниць, а деякі хитріші також у худоби, у корів, овець і кіз. На Чорноболоті на західному березі Віслоки жила начебто колись відьма, яка відбирала навіть пташине молоко у голубів; так було.

Замазурі траплялося і щось добре зробити, хоча часто випадково. Оберігав, наприклад, родину Пекелків, Анну і Йоахима. Сам, з власної волі. Я часто думав, чому саме їх. Може, на зло відьмі, бо та їх чомусь не любить, особливо Йоахима, може, за те, що то Божі люди. Здається мені також, що симпатія Замазури має щось спільне з хвостом Анни. Ну так, хвостом. Старі люди, які її пам’ятають з дитинства, добре про це знають, бо зараз того її хвоста, мабуть, ніхто, крім Йоахима, не бачить. Кажуть, що в жилах таких виродків тече кров бісів, і такі діти — це доказ, що чорт уплутався під спідницю матері чи бабці. Замазура, може, думає, що це якась його своячка. Хе, дурний.

Питаєш, чому його в такому разі Пекелки віддали відьмі? Ну, ти вже, певно, знаєш, що чарівниця нічого задарма й від щирого серця не робить і що будь-які чари мають свою ціну. Мали тоді й Пекелки просити в неї допомоги, бо довго вже старалися народити дитину, і нічого. Я їм трохи дивуюся, бо це люди добрі й побожні, але якщо чоловік про щось Бога від усього серця просить, а той нічого й нічого, то шукає інших шляхів. Неможливо на світі хотіти чогось більше, ніж дитини. Ну, а що потім, відомо. Прийшла відьма по платіж, побачила Замазуру, сподобався їй, то й узяла.

А що це має спільного з Мруком? Що ніби Мрук — це я? Мабуть, Замазура тобі цих дурниць нарозказував. Слухай його, то ніколи тобі казок не забракне. А правда така, що там, де відьма має свій дім, стояв давним-давно замок, яким володів чорнокнижник з таким іменем. Продав начебто душу дияволові, і сьогодні залишилися від нього тільки спогади в казках старих баб. У лісі можна ще знайти залишки оборонних валів. Дивно, що ти досі їх не помітив. Ех, придалося б тобі трохи побути в монастирі. Навчився б уважності, навчився б дивитися й слухати, може, більше речей став би помічати.

На твоєму місці я б також був обережнішим із відьмою. Ти молодий, а молоді часто пхаються з почуттями туди, куди не треба, а потім мають тільки жаль і страждання. Знай також, що серце серцем, але тіла теж прив’язуються навзаєм одне до одного, і важко буває, якщо недобре вибрати. Можна не мати серця, а однак прив’язатися до когось.

Що ти такий здивований? Слух я маю добрий, а твого серця не чую. І мені навіть не цікаво, що ти з ним зробив, бо, безперечно, щось дурне, а як раз віддаси, то втратиш його назавжди. Ти, мабуть, про це знаєш, і видно, що подорожуєш у пошуках нового серця. Так наче вертаєшся додому; один поганський мудрець написав, що серце є домом людини, і повторював це за ним потім один чернець з Німеччини, за що його, зрештою, мало не спалили на вогнищі. І тому я б тобі радив: кинь ту відьму до холери, поки ще є час.

Є така розповідь про мандрівника, який вертався з війни додому й, зустрівши на своєму шляху відьму, пробув на її острові купу років, бо в цьому теж полягає роль таких, як вона, щоб відводити від мети, щоб чоловік тупцював на місці й думав, що так має бути, що це справжнє життя. Бо, може, ти ще серце знайдеш, але якщо відмовишся, то всохнеш, і залишиться від тебе тільки те, що зовні, а всередині зжере тебе цвіль і хробаччя. Гадаєш, тоді відьма хотітиме тебе? Такого старого й порожнього? Піде, коли вже нічого в тобі не залишиться, і тільки її й бачили.

Гей, чекай, куди це ти? Кубо? Кубо! Ми ж горілки не допили…

Повідають, що пустельниця Слава могла виглядати дуже молодо, якщо хотіла. І одні твердили, що то була дія чарів, а інші, що це завдяки чорній фарбі для вій, цегляному мастилу для вуст і ополіскувачу з рум’янку, мильнянки й звіробою для освітлення волосся.

Проте коли напівтверезий Якуб увірвався в її хату, повторюючи п’яте через десяте те, що йому допіру розповіли Замазура й Лихий Чоловік, Слава згорбилася над столом, сплела пальці рук і виглядала просто старою.

До цих рук Якуб приглядався довго, бо пустельниця довго мовчала. Були це руки сильні й спрацьовані, позначені блакитними горбочками жил, майже чоловічі; гарні. Ні по чому так не знати віку, як по руках.

— Що під моїм дахом чорти спілкуються з отуманеними травою бабами? — озвалася вона нарешті, а кожен звук рипів, як кільця іржавого ланцюга. — Що тримаю тебе в домі, аби ти постарів, а я тоді зможу тебе кинути? І що чарами краду молоко, щоб годувати ним змій, так?

Якуб розглядав личаки на своїх ногах. Сором ріс у ньому й червоним раком виповзав на обличчя. Яким дурним він здавався сам собі! Лихий Чоловік може зараз втішатися, що Якуб проковтнув його безглузді вигадки.

— І ти не подумав, навіщо б я мала тих змій молоком годувати? Цицьки мені лоскотати — для того я маю тебе. А як не тебе, то когось собі знайду. Ну, що ти червонієш, як панночка? Приходиш, говориш усякі свинства, а потім рум’янишся; невиннятко, можна подумати.

— Але ж я сам бачив у тебе тих чортів!

— Яких знову, курва, чортів?

— Як це яких? Того, худого, з оленячими рогами і того, товстого, з цапиними.

— Коли це ти їх тут ніби бачив?

— Ну, як перший раз повернувся від пустельника… Від Лихого Чоловіка.

— Пам’ятаю. Так напився, що повинен би на колінах благати, щоб я тебе взагалі до хати впустила. А я, дурна, не тільки впустила, то ще й дала тобі. Гадаєш, дуже приємно п’яному хлопові давати? Навіть такому красунчику, як ти.

— Не раз я напивався, а чортів ніколи не бачив, — надувся Якуб.

— А ти хоч знаєш, на чому Лихий Чоловік той самогон настоює?! У селі кажуть, що на дурмані, який часом у полі знаходять. Часом на полині. А як притисне його, то навіть на букових горішках. Від одного, другого і третього, Кубо, голова так дуріє, що аж ну.

— А спала з ним?

— А що тобі до того, з ким я спала? — спокійно відповіла пустельниця, і цей спокій зовсім спантеличив юнака. Баби не повинні так говорити про ці справи.

— Замазура розповідав.

— Замазура?

— Ну… що Лихий Чоловік — це Мрук з легенди, а ти — Королева Магура…

— Але, Кубо, немає когутів, які говорять. Хай навіть такі хитрі й кмітливі, як Замазура.

Якуб зовсім збаранів.

— Ко… когут?

Наче на підтвердження цих слів з подвір’я долинуло голосне піяння. Шеля зиркнув через вікно. По плоті з хмизу гордо походжав чорний пихатий півень. Його червоний гребінь і набухлі нарости були найбільшими, які юнак будь-коли бачив. Холодні краплі поту виступили на хлопцевому чолі.

— Кубо, що з тобою? — розхвилювалася Слава. Вона сіла біля нього на лавці, обняла рукою. — Надто довго я тебе тут тримаю, від браку людей у тебе вже паморочиться в голові. Врятувати я тебе врятувала, відгодувати відгодувала, живеться нам добре, і навіть люди нічого не кажуть, бо бояться мене. Може, не треба було мені навчати тебе чарів, може, це зарано було. Ти повинен піти, попрацювати, перемовитися з кимось. Тільки не з Лихим Чоловіком. Я чула, що у Кендзьорів ставитимуть нову хату, бо середній син на Масницю оженився, і ніби його баба вже з животом ходить. Ти хлоп сильний, жилавий; напевно допомозі зрадіють. Іди, виспися, протверезися.

Спантеличений Якуб поплентався на своє горище. Коли настала ніч, а він усе ще висів між явою і сном, прийшла до нього Слава. В темноті вона знову була молодою, пахла травами, як розігріта лука. Міцно втулилася в його тіло й нічого не казала, бо й непотрібно було.

З тією працею — то пустельниця мала, однак, слушність. Наступного дня Якуб пішов у село, пішов неохоче, бо вже відвик від людей. Проте хлопи залюбки прийняли його допомогу, хоча й дивувалися. Один лиш Йоахим Пекелек заперечував і назвав юнака відьминим бахуром. Дали один одному по морді, та й усе; потім капусту з горохом на обід їли з однієї миски й одною ложкою по черзі, бо Якуб забув свою. Шеля повернувся до себе втомлений, задоволений і без жодної непотрібної думки в голові.

Наступного дня знову пішов у село, але нікого за роботою не застав. Була ж бо неділя, але Якуб якось про те забув, бо Слава не визнавала неділь, шабасів ані свят, хоча для рівноваги не дотримувалася жодних постів. У її домі панував вічний понеділок.

Цієї неділі частина хамів пішла до костелу у Фолюші, а частина до церкви у Святковій, за магурським хребтом. Якуб подумав, що, може, й він зайде до костелу, бо давно вже там не був. Коли, однак, за пів години до меси з долини долинуло бамкання недільних дзвонів, Шелю охопила якась дивна огида, і до храму він не дійшов. Зайде через тиждень, подумав, або як матиме потребу, або колись там. Ну.

Він потинявся трохи по лісі, але це не принесло йому розради, і щось гнівне калаталося в нього між головою й грудьми. Тож він повернув до хати пустельниці й досить довго кружляв довкіл, розглядаючись за валами й іншими залишками прадавнього замку Зміїного Короля, про який розповідав Лихий Чоловік. Важко сказати, чи він щось помітив, бо в бескидському лісі повно ярів і крутих пагорбів, які нагадують стародавні укріплення або якісь дивні котячі замки.

Сонце пересунулося на небі, і Якуб повернувся нарешті до Слави, голодний і злий тим родом злості, який буває після змарнованого дня. Ліг спати, коли ще було світло, і снилися йому сни поплутані, як зміїні тіла.

На щастя, наступного дня знову настав понеділок, звичайний і справжній, як окраєць хліба. Якуб по вуха поринув у працю: обтісував букові колоди від бокових гілок і вигладжував сучки великим рубанком. Сучків було немало, тож робота йшла нешвидко. Тим паче, що працював Якуб із Йоахимом Пекелком, і тому думки Шелі постійно кружляли навколо Мрука й почутих останнім часом розповідей. Пекелек виявився добрим товаришем, працьовитим і веселим, хоч, може, надто потайливим. Мусило минути кілька днів, перш ніж Якуб запитав:

— Йоахиме, а що ви знаєте про Мрука?

— Про Мрука? — здивувався той.

— Ага.

— Такі собі балачки, — Йоахим знизав плечима. — Був начебто давним-давно в Бескиді могутній чарівник. Мруком його називали, бо цурався він людей. Душу, кажуть, продав дияволу, і за це його Бог покарав. Замок Мрука провалився під землю, а сам він перетворився на камінь. А чому це тебе так на вигадки потягло?

Тож Якуб розповів те, що почув від Замазури й Лихого Чоловіка. Промовчав тільки про котячу чи когутячу постать того першого. Йоахим слухав і слухав, навіть працювати перестав.

— І що, Йоахиме? Гадаєте, хтось із них є справжнім Мруком? Пустельниця або Лихий Чоловік? Га, Йоахиме?

— Що? Що ти кажеш? Ет, ні, то лиш балачки баб і старих дідів. — Він на хвильку замовк і повернувся до загладжування сучків. Довго не витримав. — Кажеш, що пустельниця краде молоко? І що стара відьма неплідність чортовим прутнем лікує?

— Ну… Так казав Лихий Чоловік, оце й все, що я знаю. А що це має до Мрука?

Але Йоахим тільки випростав спину, аж хруснуло, і задивився кудись у далину.

Повідають, що Якубу пощастило, бо Слава послала його до Ясла до коваля Пилипа Рака по новий леміш, підкови і щось там ще. Шеля здивувався, бо вони не мали коня, аби його підковувати, ані поля, щоб орати, але звик не питати багато і просто пішов.

Вертався через три дні з нічим, бо старий Рак поїхав до Пільзна на ярмарок на святої Анни, а Пільзно, мало того, що лежало далеко, так ще й по дорозі треба було минати колишнє село Якуба й двір Богушів. Ні, не пішов. Не хотів іти тією дорогою.

Знав, що щось не так, задовго до того, як почув гіркуватий запах гару. Перше, що він помітив, це брак ластівок. Вони звили гнізда в стодолі пустельниці й завжди в літні вечори літали гострими дугами по небу, розтинаючи його на шматки. Їхні крики були мелодією літа. А зараз нічого, зникли.

Він поквапився і вийшов на галявину. Від Славиної хати залишилося чорне згарище; піч і закопчені рештки стін сумно стирчали, як кістки прадавнього чудиська. Попіл ще як слід не охолов.

Шеля метався, як лис, що потрапив у пастку. На згарище він не відважився ступити. Весь час шепотів ім’я пустельниці, немов хотів її прикликати, але щось всередині не дозволяло йому порушити цвинтарної тиші попелища.

— Слава. Слава. Слава…

Як літанія до старих богів. Літній вечір, золотий і глибокий, глумився над Якубом.

Юнак мало не спіткнувся об скулену на землі постать, яка більше нагадувала купу ганчірок, ніж живу людину.

— Слава?

Але це була не вона, а стара Агата. Слинилася й белькотала щось своєю беззубою мовою.

— Де Слава? Кажи!

Але стара замурмотіла щось собі під носом і зайшлася старечим плачем. Шелі недобре робилося від тих голосінь, і він струснув старою, а коли та й далі вила і вила, зацідив їй кулаком в обличчя. Стара нарешті замовкла, а Якуб відчув себе так, наче вдарив власну матір. З тупої злості на самого себе і за те, що Агата була Агатою, а не його Славою, він ще копнув стару в голову й побіг, куди очі світять. Аби далі. Розпач пік йому нутрощі, а дикі тварини давали йому дорогу.

Не знаючи як, він опинився перед домом Йоахима і Анни.

— Пекелек! — ревнув він. — Пекелек, суко, вилазь!

І Пекелек вийшов. Спокійний, як статуя в костелі. В руці тримав сокиру.

— Чого ти репетуєш?

— Ти убив її! — Якуб вищирив зуби. Мав охоту скочити Йоахимові до горла й роздерти його іклами.

У того навіть повіка не здригнулася.

— Не верзи дурниць. Сухо було, спека. Мабуть, запорошила жар у печі, і нещастя готове. Або блискавка вдарила.

— Не бреши, гаде, ніякої грози не було!

Йоахим і Якуб вдивлялися один в одного, наче коти. Світловолосий хам недбало махнув сокирою.

— А ти не пискуй, — відповів він нарешті. — Дякуй краще Богові, що тебе зберіг. З відьмою трапилося те, на що вона заслужила. А чия рука вогонь підклала, це не має значення. Наговорився вже? То забирайся геть, щоб і з тобою, бува, чогось поганого не сталося.

Може, Шеля й не послухався б, може, голіруч кинувся б на Йоахима, якби з хати не вийшли ще кілька хамів. Двоє, троє, п’ятеро — усіх він пам’ятав по спільній роботі на будівництві хати. Мали затяті лиця людей, які зробили щось погане й готові зробити це ще раз.

Утік тоді Шеля. Втік до лісу, а в душі в нього метався розлючений вовк. Коли не мав уже сил бігти далі, зарився в підстилку. Лишень тоді зрозумів, що довгий час біг на чотирьох. Дихав важко й пробував не думати, що знову він сам, що нікуди не належить і що нічим не відрізняється від дикого звіра.

Заплющив очі, згорнувся клубком і дуже старався не бути.

Снилося йому, що танцюють над ним чорти, той, товстий, із цапиними рогами й той, гарний, з оленячими. Якуб не міг ворухнутися, міг тільки дивитися й думати, що так це виглядає, що все життя дияволи танцюють у нього над головою, що він проклятий і не може нічого з тим вдіяти. У сні, однак, щось зашелестіло в заростях, і з букової гущини з’явився Бог чи хтось дуже на нього схожий. Мав бороду, червоне обличчя й роги, наче старий бугай, і їхав на великій чорній козі. Клацнув божественною пащею, і чорти розбіглися — їх змело, як листя на вітрі, а потім наблизився до Якуба.

Шеля відчув, що хтось ним струшує. Він отямився й побачив над собою бородату червону пику.

— Не спи. Ти не можеш спати. Не можеш тікати. Вставай, Кубо.

Але це був не Бог, а Лихий Чоловік, який на Бога анітрохи не був схожий, хоча вів на мотузці козу. Коза не звертала на Якуба уваги, повністю поглинута скубанням лісної мітлиці.

Юнак, ще приголомшений сном, не міг прийти до тями, тож Лихий Чоловік підсунув йому бурдюк зі своєю найкращою оковитою. Ковток за ковтком, ковток за ковтком, Якуб пив би, поки знову запав би у несвідомість, але старий вирвав у нього бурдюк із рук.

— Годі. Усе б вихляв. Треба бути тверезим, щоб пити. Ходи, мусимо когось відпровадити.

Якуб протверезився, лиш коли дійшли до житла Лихого Чоловіка. Всередині у брудній, захаращеній кімнатці, зі складеними на подолі руками, чекала жінка — немолода, нестара, гарна.

— Добрий вечір, Агато. — Лихий Чоловік усміхнувся; його червоне обличчя було зараз справді милим. — Ти готова?

— А хіба можна бути до цього готовою? Я б зараз охоче помандрувала собі світом. Перестало мене лупати в спині, і ноги не пухнуть.

— Ти ж розумієш, що не можеш того зробити. Тебе би боялися.

— Декого слід би було пострашити. — Вона дзвінко розсміялася і якось дивно глянула на Якуба, наче трохи грайливо. Її сміх був схожий на мелодію літнього дощу, який виграє на листі лопухів і садових мальв. Якубу зробилося від нього холодно і страшно. — Не бійся, я не буду тебе навідувати ночами.

— Уже час, Агато. — Лихий Чоловік відчинив маленькі дверцята в задній частині келії, яких Якуб раніше не помітив.

Повіяло вечірнім холодом, запахом шавлії та левкоїв, у кімнату влетів заблукалий нічний метелик. Лихий Чоловік вклонився, запрошувальним жестом указав на двері й темряву, що клубочилася за ними. Агата сміливо ступила на другий бік, і тільки її й бачили.

Якуб не міг оговтатись і стояв, остовпілий, навіть тоді, коли Лихий Чоловік налив йому кухлик чеського рому, добутого невідомо як і прихованого на чорну годину.

— Я не хотів, — затинаючись, промовив нарешті Шеля.

— А хіба хтось каже, що хотів? — Старий невесело посміхнувся. — Мало хіба нещасть береться з нехотіння? Як запустиш зло в рух, то котиться по світі й не одного вимаже, а вимазаний пхає його далі. Хто знає, чи Агата стала жертвою твого зла, чи зла хлопів із села, чи зла відьми, а може, ще якогось іншого, більшого зла.

— Славу ти теж… перевів?

— А це не твоя справа, Кубо. Стежки відьом похмурі й поплутані, вони зовсім не схожі на стежки, якими ходять звичайні люди, як ти і я. А так, між нами, то не здається мені, аби на тих відьминих стежках можна було знайти щось добре або хоча б варте оглядання. Давай вип’ємо. Ну що, вип’єш зі мною?

Ту ніч Якуб провів в оборі Лихого Чоловіка, зарившись у духмяне сіно. Спочатку хотів одразу вирушити на попелище, шукати тіло Слави або її слідів, якщо їй вдалося вижити. Але врешті-решт залишився на місці — не тому, що боявся нічного лісу, бо перебування у пустельниці привчило його до темряви. Ні. Місяць на молодику давав зазвичай надто мало світла, а шукаючи Славу навпомацки, юнак міг би затоптати важливі сліди.

Усю решту ночі Шеля пережовував тверді, гіркі думки, пробуючи дійти до початку зла, яке привело його до теперішнього стану, до бідувань і браку належності. Він приглядався до свого життя, очищаючи його від усе нових шарів нещасть, як очищають капусту або цибулю, і пробував добутися до місця, де все мало ще якийсь сенс. Такого місця він не знайшов, але всі злущені, засохлі шкаралупи кривд вели його думками до особи вельможного пана Вікторина Богуша. Це Богуш відібрав у Якуба Мальву, це він спричинився до смерті Старого Мишки, це він украв у Шелі єдине щастя, яке він зустрів. Богуш, так.

Чорна коза всю ніч лизала йому брудні стопи й не давала спати.

Ще до світанку, невиспаний і злий, Якуб помчав на попелище. Обшукав його поспішно, нервово зиркаючи раз по раз через плече, наче боявся, що стара Агата несподівано повернеться із потойбіччя. Ніде не знайшов Славиного сліду. Вже мав піддатися й повернутися, коли помітив великого чорного змія з жовтими плямами на голові, який виповзав з-під залишків печі. Якби хотів, то міг би ковтнути Якуба тільки так, але, видно, не хотів, бо посунув у високу траву.

Шеля ніколи раніше не бачив такого величезного гада. Хоча ні, чекайте… Спогад, дивний спогад проклюнувся в глибині його мозку, там, де пам’ять переховує сни й ті речі, про які не хочеться пам’ятати. Поросла мохом галявина у карпатському лісі. Тут і там літають кропив’янки. Змії. Величезні, прадавні змії, що розповідають про серце Куби.

Якуб, мов у трансі, почав розгрібати попіл у місці, де з’явився великий гад. Докопався невдовзі до отвору в задній стіні печі, увінчаного аркою з почорнілої цегли. Вниз вели круті східці. Шеля ковзнув по них, допомагаючи собі руками. Невдовзі його огорнула суцільна темрява.

— Слава? — обережно погукав він. Відлуння не було, голос завмирав у вологій задусі пивниці.

Сходи, здавалося, не мали кінця, тож Якуб знову видерся нагору. Помчав, схвильований, до пустельні Лихого Чоловіка. А отже, був шанс, що Слава пережила пожежу.

Пустельника він застав зануреним у молитву, це-бо була пора на Ангела Господнього. Тож Якуб сів на порозі й почав нетерпляче похитувати ногою. Йому здавалося, що Лихий Чоловік навмисно затягає молитву, щоб зробити йому на злість. Не допомагало й те, що перед хатою тинявся чорний когут і раз по раз глипав на юнака то одним жовтим очиськом, то другим. Шеля шпурнув у нього каменем, але півень останньої миті ухилився.

— Гей, щоб тобі, ти що, довбонувся?

Коли Лихий Чоловік закінчив нарешті молитися, Якуб сказав:

— Мені потрібне кресало й трохи губки.

— То візьми собі. А навіщо вони тобі?

Якуб розповів про змія і таємничий спуск під хату Слави, а Лихий Чоловік уважно слухав.

— Може, ти знайшов щось більше, ніж пивницю? Може, тобі не тільки кресало й губка потрібні?

— Але що більше я можу там знайти?

— То ти вже не пам’ятаєш старих байок, про які питав ледь-що кілька тижнів тому? А якщо ти знайшов підземний світ, дім Зміїного Короля?

Ще вчора Якуб відмахнувся б, сказав би, що це дурниці, що байки, що маячня. Вчора, однак, він не пам’ятав про зустріч з великими гадами в заклятій долині, одразу перед тим, як запав у зимовий сон. Вчора він не пам’ятав про зміїну обіцянку й про серце Короля. Ніби впали з нього чари.

— Ходи, Кубо. Знаю я зброю, яка допоможе поконати найбільших ворогів і здолати найбільші перешкоди в підземному світі й поза ним.

— І ви маєте таку зброю?

— Ну, звісно! Чого б мав не мати?

— Якби я мав таку зброю, то сидів би не в лісі, а в панському домі.

— І що б ти в тому панському домі робив?

— Їв би, пив і стинав би голови тим, які б мені не подобалися. А панам і попам наказав би панщину відробляти, щодня весь рік, від початку до кінця, поки не поздихають. Насамперед вельможний пан Богуш, а потім інші.

— Ой, Кубо, Кубо, це не така зброя, якою можна стинати голови.

І промовив Лихий Чоловік слова, яким навчився від Бога або когось дуже на нього схожого. Слова, в які треба вгризтися, вичавити з них соки, і які перетворюють того, хто їх промовляє, і цілий світ навколо. Повторюй їх тисячу разів на день, сказав пустельник, повторюй десять тисяч, повторюй з кожним подихом, аж перестанеш відрізняти, де слово, а де ти.

— Що вони означають? — запитав Якуб, бо слова були чужою мовою, ніби схожою, але зовсім іншою, мелодійною і наспівною, і від їх звучання мурашки бігали по спині.

Лихий Чоловік відповів словами простої молитви, молитви серця, а Якуб остовпів. Стиснув зуби, стиснув кулаки.

— Чи ви всі маєте мене за дурня? — просичав він, ледве пануючи над злістю. Відчув себе ошуканим і осміяним, гнів кипів у нім, аж мало пара не йшла. Шеля мав охоту стерти кулаком усмішку з пики пустельника. — Якщо це має бути та твоя зброя, то ліпше залишайся тут, гний у цьому лісі й допийся до смерті.

— Немає кращої зброї, — сумно відповів Лихий Чоловік, але Якуб уже пішов геть, навіть не попрощавшись і не випивши на коня. Старий згорбився, скулився і пошкрябав себе по лисіючому черепі. — Взагалі немає іншої зброї.

Повідають, отже, що Якуб зійшов під землю, не маючи іншої зброї, лише засунутий за пояс ніж для стругання дерева.

Шеля знову спускався крутими сходами, присвічуючи собі завбачливо зробленим смолоскипом. Смолоскип той страшенно коптив, обпікав обличчя замість роз’яснювати морок, лиш витягував розгойдані тіні. І все ж це було якесь світло.

Коли йому вже здавалося, що він задихнеться, що маси землі над ним і навкруг заваляться й поховають його живцем, він нарешті потрапив до невеликої пивнички. Дерев’яні полиці, розбухлі від вологи, вгиналися під вагою слоїків, бутлів і глиняних горщиків. Під стіною купчилися зашпунтовані барильця. Якубові здалося незвичайним, що пустельниця влаштувала спіжарню так глибоко під землею.

Він придивився уважніше й помітив, що стіни зроблені з каменю, старого каменю, може, навіть такого старого, як руїни Глодоманка на південь від містечка Емаус. Приміщення мусило походити зі значно давніших часів, ніж хата Слави.

Пустельниці тут не було, але в протилежній стіні було видно прочинені, наполовину зотлілі двері. Якуб сильно штовхнув їх; спершу вони не хотіли відчинятися, а потім завіси застогнали, зарипіли й тріснули.

За дверима тяглися вниз ще одні сходи, вже не такі круті, а за сходами — нові пивниці, а за сходами — тунелі, що смерділи прогнилою задухою, поплутані, як змії в шлюбний період. Коридори часом викладені були каменем, мали гарні склепіння, часом прокладені в піщанику, а часом звичайні, вириті в землі й абияк укріплені колодами, повні павутиння і хробаків, з коренями дерев, що звисали згори. Якуб раз по раз кликав Славу, не маючи великої надії, що вона озветься. У підземеллі голос одразу загрузав у смолистій темряві одразу за межею непевного світла, яке давав смолоскип.

За якимось разом, коли Шеля знову вигукнув ім’я пустельниці на розгалуженні коридорів, він далеко за собою почув важкий гуркіт, наче щось пересували по землі. Нажаханий, він чкурнув у найближчий тунель. Від того часу ішов уже мовчки. Йому, однак, здавалося, що чує відлеглі звуки, рипіння й шкрябання.

Це корені доносять відголос дерев — нагорі, певно, віє вітер. Так він казав собі, коли в нього від страху стигла кров у жилах, а сам він мав охоту зірватися і з криком бігти вперед.

Минуло, може, багато часу, а може, мало, коли юнак дійшов до просторішої частини підземелля. Склепіння в приміщеннях були тепер вищими й більше нагадували костельні крипти, ніж пивниці. Блиск смолоскипа відбивався в гладенько відполірованих колонах, які підтримували погано видимі в темряві перекриття. В одній із таких кімнат Якуб побачив барвисті картини, на яких були зображені рицарі, що сиділи на струнких драконах і змагалися з косоокими татарами. Задивившись на фрески, він не дивився під ноги, поки несподівано щось не захрустіло під ними.

Він відскочив і присвітив собі смолоскипом: підлога була встелена кістками, чорними скелетами людей і крихкими кісточками змій. Померлі були всюди. Багато лежало покотом, як-небудь, наче загинули в битві; інших уклали на катафалки й у стінні ніші. Одні струхлявіли вже від старості, так що ледь торкнися — і розсиплються на порох, другі все ще були покриті сірими клаптями тіла. Знайшлося навіть кілька зовсім свіжих; виглядали вони так, наче спали.

Сумні черепи втуплювалися в Якуба здивованими очницями, і Шеля почав відступати. Тоді, однак, почув за собою дивні голоси, наче дзюрчання лісового струмка або шелестіння сухого листя. У коридорі, з якого він прийшов, засвітилося зеленувате світло.

Якуб довго не роздумував. Він скочив за найближчу колону, затоптав смолоскип і притиснувся плечима до холодного каменю. Дякував Богові й усім меншим божествам, які слухали його зараз, що не має серця, й істоти, які наближалися, не можуть почути його калатання.

Створіння проходили в нього за спиною. Їхні тіні танцювали на стіні, величезні й спотворені; важкі кроки й голоси, що бурмотіли нелюдською мовою, бриніли в пітьмі. Якуб дивився й дивився на тіні, застигши від страху, як миша під поглядом змії, і боявся заплющити очі.

А коли блідо-зелений блиск падав на померлих, ті, котрі мали ще бодай крихту тіла, підповзали на ліктях і дивилися на похід таємничих істот. Якщо ж не мали очей, бо ті прогнили або згризли їх черви, то піднімали високо голови й нюхали, наче пси, бо нюх є старшим від зору.

— Уже час, — казали одні.

— Ні, ще не час, — відповідали другі. — Вмираймо далі.

Похід за плечима Якуба помалу закінчувався, зелене світло пригасло, голоси-не-голоси затихли, і чулося тільки монотонне човгання. Один із померлих підвівся з катафалку, очманіло роззирнувся навколо і втупив висохлі очниці в Якуба.

— Ти нам скажеш, — прорипів він і наблизився до юнака повільним кроком, як хтось, хто довго лежав і в кого затерпли всі кінцівки.

Він був близько, дуже близько, на відстані простягнутої руки. Роздутий живіт луснув, з рани сочилися темні трупні соки, й визирала з нього вусата морда рака, а кожному крокові товаришило тихе пердіння. Під шиєю колихалося воло, і по тому волі й по тому раку в животі Шеля пізнав його.

— Скажи, Кубо, треба нам уже вставати?

І тоді юнак закричав, закричав так, що аж завібрувало у вухах, і побіг туди, звідки прийшов. Під ногами хрускотіли кістки, і здавалося йому, що руки трупів погладжують його литки, а кутиком ока помітив останню з постатей світної процесії, особливу й зміїну. Але Шеля біг і біг, аби тільки далі. Аби втекти від трупа Старого Мишки.

На кожному кроці він перечіпався у темних звивистих коридорах. Правою рукою тримався стіни й деякі бічні відгалуження проминав, а в інші вбігав, вибираючи навмання. І все гнав уперед, підштовхуваний панічним страхом, що померлі сунуть за ним. У вухах у нього шуміла кров.

Тунель, яким Якуб біг уже досить довго, пахнув землею і глиною, а стіни кришилися під пальцями й усі були вкриті павутинням. Мало минути багато часу, перш ніж у мороці можна було побачити обриси звисаючих зі стелі коренів. Шеля подумав, що зір у нього звикає до темряви, але під землю не могло проникати навіть найбільш розсіяне світло. За якийсь час він збагнув, що це корені світяться й наповнюють підземелля сіруватим блиском.

Якуб зупинився, щоб вирівняти дихання. Нашорошив вуха, чутливо, як кролик, проте ніщо не свідчило, аби щось поспішало його слідами. Здалеку добігало тільки дзюрчання води. Шеля рушив у той бік, але в цих оманливих коридорах йому не так швидко вдалося знайти підземний струмок. Вода була чорна й крижана і несла із собою дрібки піску. Він рушив за течією, розраховуючи, що струмок виведе його назовні; він вже майже втратив надію, що віднайде Славу в цьому лабіринті.

Струмок плинув коридором, що йшов круто вниз, завширшки десь із три кроки. Якуб ступав поволі, хапаючись за звисаюче згори блискуче коріння, бо вода текла широким потоком, і вздовж стін лишалося небагато місця, щоб надійно поставити ногу. Крок за кроком, крок за кроком — шум потоку посилювався, аж нарешті перейшов у гуркіт, і Якуб дійшов до водоспаду.

Потік не вів назовні. Він впадав у глибоке озеро на дні розлогої печери. Її протилежний бік тонув у чорноті, а стіни обросли сяйливими мохами й різнобарвною цвіллю. З цієї порості виростали зародки чи, може, плодові тіла, що нагадували великі маківки, а стигліші серед них відривалися від тоненьких ніжок і легко піднімалися в повітря, наче насіння кульбаби.

Шеля обережно йшов природними сходами з коренів. Мох на дні гроту сягав йому вище колін і свіжо пахнув весняним лісом. Оксамитові слані цвілі від найлегшого дотику порошили пилком, схожим на той, який покриває крила метеликів. Якуб блукав із широко роззявленим ротом у сіруватому, немовби осінньому блиску й хапав літаючі кулі. Верхній шар цвілі відходив легко, показуючи соковиту, липку м’якоть. Юнак пам’ятав, що не слід нічого їсти в чарівній країні, але був такий голодний, що довго не роздумував. Плодові тіла смакували як лежалі яблука, а пальці від їхнього соку стали липкими.

Раптом зірвався вітер, несучи із собою запах хліба й полів, розігрітих розпалом літа. Якуба охопила сонливість, він навіть не замислився, звідки під землею вітер. Зручно влігся в заглибині терену і заплющив очі.

Хоча був він дуже втомленим, проте не міг поринути в глибокий сон і тільки дрімав, як заєць на межі; а може, спав, тільки снилося йому, що не спить. Весь час йому здавалося, ніби хтось прийшов за ним до таємничої печери й тепер дивиться на нього. Підхопився й роззирнувся навкруг. На верху водоспаду, там, звідки він прийшов, ворухнулося щось велике й химерне. Це могла бути гра тіней у розсіяному світлі, але Якуб знав, що це не так.

Не задумуючись, він утік вглиб печери.

Дно понижувалося, і незабаром юнак побачив перед собою ліс. Між деревами легше сховатися, подумав. Зрештою, Слава навчила його добре розуміти ліс.

Дерева мали руду кору, яка лущилася, і густі крони з темно-зелених голок, які так поросли цвіллю, що Якуб лиш по запаху живиці розпізнав у них сосни. Росли вони густо, але в підземному лісі панувало те саме потьмарене світло, що і в позосталій частині гроту, бо підлісок заріс тим самим світним мохом. Якуб петляв між соснами й губив свій слід у різних струмочках, що текли плиткими балками.

У якийсь момент він зупинився й нашорошив вуха. Єдиними звуками було рипіння сосен і лінивий дзюркіт струмків. Поза цим — тиша. Тиша, глибша від тієї, яка панує в лісі зимою. Жодних тварин, жодних відлеглих потріскувань. Коли Шеля рушив з місця, він не почув навіть своїх кроків, бо товстий килим підліску все глушив. Здавалося, що в цьому місці тільки дерева й мох існують насправді.

Раптом сосни знову зашуміли, розколисані вітром, що пахнув хлібом. Шуміли так довший час, а потім вітер стих, і ліс повернувся до своєї оманливої мертвоти. У духмяному подмуху було щось добре і ясне, щось, що кликало Якуба до себе.

Не встиг юнак пройти навіть пів сотні кроків, як між соснами майнув темний рогатий обрис. Шеля наосліп кинувся тікати, але знав, що тінь його наздоганяє. Вона з’являлася то з лівого, то з правого боку, Якуб відчував її смердючий собачий подих. Він петляв, як міг — і все марно. Потвора заступила йому дорогу, сопучи й важко дихаючи, і Шеля помітив, що це не одна потвора, а дві, і що, власне кажучи, це не потвори, а чорти, до того ж знайомі.

— Пррр! — заволав один із них, отой гарний, з оленячими рогами, який сидів верхи на другому, товстому й кудлатому, з ріжками, як у цапа. Товстий чорт зупинився, проте йому, схоже, не в смак було робити за жеребця, бо він почав брикати й тупцювати на місці. Той, перший, мав ногу в лубках, а другий — пов’язку на правому оці. — Привіт, Кубо! Дивне місце ти обрав для прогулянок. І куди ж тебе дорога веде, мій любий?

— До дупи, — буркнув Якуб, більше зараз роздратований, ніж переляканий. — Іду, куди йду, бо таку маю забаганку. Я вас не знаю.

— Зате ми тебе добре знаємо. Я Азарадель, а цей бідолашний товстун — мій друг, Амазарак. — Оленерогий вищирив у посмішці білі зуби. — Ідеш, куди йдеш! Добре сказано. Справді по-панському!

Якуб знітився на ті слова. Бо для чого він, власне кажучи, йшов? Для того, щоб знайти Славу, чи для того, щоб здобути серце Зміїного Короля, виповнити своє бажання і стати паном?

— Не ваша це справа. Ідіть до дідька.

— Твої слова ранять наші серця, — жалісно забекав товстий Амазарак.

— Це в тобі говорять упередження, які вклав тобі у голову Лихий Чоловік, — сказав Азарадель.

— І кіт, — додав Амазарак. — Котам не можна вірити. Особливо, якщо вони не завжди бувають котами.

— Щойно ми дізналися, що Лихий Чоловік дозволив тобі вирушити в цю небезпечну країну, то одразу пішли твоїми слідами.

— Отак, від доброго серця? — глузливо запитав Якуб.

— Ми вільні чорти. Робимо, що нам подобається. Одним помагаємо, іншим шкодимо, — простодушно відповів Амазарак.

— Мушу зізнатися, Кубо, що ми спостерігали за тобою, коли ти жив у Слави.

— Тільки нам цей довбаний котяра перешкоджав. — Амазарак сплюнув на землю. — Якось ми вже хотіли до тебе підійти, позавчора в лісі. Але приперся той п’яндиголова на своїй козі. Азараделя віддубасив, а мені око вибив, бо та коза в нього ріг встромила.

— Проте бачили ми достатньо багато, — підхопив Азарадель. — Ми тебе, Кубо, просто любимо. Тебе чорти люблять.

— І жаль було дивитися, як із тебе той старий ярижник дурня робить. Ех, якби тільки Неславка це бачила…

— Що з нею?! Ви знаєте?! — Якуб підскочив до Амазарака й схопив його за кудли на грудях. — Кажи!

— Спокійно, хлопче, спокійно…

— Правду сказати, ми не знаємо. — Оленерогий Азарадель розвів руками. — Пішла. Пропала. Не зустріли ми її між померлими, тут, у підземному світі, але стежки відьом відрізняються від стежок звичайних людей. Може, вони після смерті потрапляють у якесь інше місце.

— Так само, як пани, — додав Амазарак. — Пани йдуть до кращого світу, до неба.

— А ще кажуть у селі, що пустельниця не померла, що вогонь не хотів прийняти її тіла, — продовжував Азарадель. — Є надія, Кубо. Разом ми знайдемо Славу.

— Ми?

— А чого ти дивуєшся? Ми обоє любимо її. Файна жіночка. А в ліжку — як ласка. — Товстий чорт забулькав від сміху.

— Без нас ти загинеш, — Азарадель швидко підтримав приятеля, бачачи гнівний вираз, що народжувався на обличчі Шелі. — Тут небезпечно, а ти не маєш зброї. — Чорт зігнувся до самої землі й невідомо звідки видобув криву шаблюку з різьбленим руків’ям. — Прийми цю зброю на доказ наших добрих намірів.

Зачарований Якуб сягнув по шаблю. Вона була важчою, ніж він сподівався. Вийняв її з піхов, шкіряних, оздоблених золотим окуттям, і незграбно махнув для проби. Чорти передбачливо відійшли на крок.

— Виглядаєш як справжній пан, Якубе, — ствердив Амазарак, але непереконливо, бо Шеля і далі виглядав як хам.

Проте юнак не слухав його. Він тяв і рубав повітря навколо себе, і через якийсь час шабля вже зовсім не здавалася йому аж такою незручною. Чи то його рука звикла до її ваги, чи була в цьому якась чортівська каверза, важко сказати.

— Криця краща, ніж молитви Лихого Чоловіка, — сказав Азарадель, коли Якуб уже добряче намахався, але ще нізащо не хотів сховати шаблю у піхви. Нагадував дитину, яка прагне натішитися новою іграшкою.

Бо й справді було чим тішитися. Блиск, який бив від моху, танцював на лезі, ніби воно було викуте не зі сталі, а з місячного світла. Огорнуте шкірою руків’я було теплим і приємним на дотик, натомість лезо здавалося таким крижаним, що аж обпікало. Якуб довго, дуже довго приглядався до свого здеформованого відбиття в клинку. Так, мати таку шаблю — це вам не абищо. Мати таку шаблю — це не абиким бути.

Шеля стояв би так і стояв, але із зачарування його вирвав новий подмух духмяного вітру. Чорти болісно скривилися.

— Знову цей вітер, — сказав Якуб.

— Це не вітер, — відповів Амазарак. — Це подих Зміїного Короля.

Повідають, що Зміїний Король спить на горі скарбів у своїй печері десь у Бескиді. Таким уявляють його собі ті, котрі ніколи його не знали. Бо речі й люди переважно є зовсім іншими, ніж ми собі думаємо.

Якуб зрозумів, що має справу зі Зміїним Королем, лише тоді, коли опинився в його пащі.

Він не зорієнтувався, коли чорти привели його до могутнього скельного виходу із сірого каменю, яких багато в Бескиді. Скеля мала форму буханки хліба, з одного боку трохи нижча, з другого — трохи вища, і вся вона обросла мохом і покрученими сосонками. У нижчій частині відкривався просторий грот, такий великий, що в ньому можна було б розмістити цілий тар-новський ринок, а може, навіть ще більший.

Не зорієнтувався, коли Азарадель потягнув його за руку вглиб грота, звідки віяв духмяний вітер і звідки доходило медове, ніби вечірнє світло. Не зорієнтувався навіть тоді, коли уважно придивився до сталактитів на склепінні грота й помітив, що посередині видніють кілька величезних, а ряд менших звисають над самим входом, навпроти сталагмітів однакової форми й розмірів, що виростали з ґрунту.

І тільки придивившись до чорного язика на дні грота, широкого, як Віслока в околиці Пільзна, Якуб зрозумів, що це ніякий не грот, а зміїна паща, і ніякі не сталактити, а зуби змія.

— Нічого не бійся, він споконвіку спить, — шепнув йому на вухо Азарадель.

Не є мертвим той, хто може снити віками, — пригадав собі Якуб слова, промовлені одним зі зміїв у лісній котловині, так недавно тому і так давно. Якщо спить, то живе, а раз живе, то може пробудитися. І тоді не допоможе навіть найкраща шабля.

— Дурний. Не на Зміїного Короля дали ми тобі ту шаблю, — пирхнув Амазарак.

І тоді юнак побачив, що чорти вже зовсім не виглядають як чорти. Азарадель прибрав вигляду рудого лиса з пухнастим хвостом, який ледь кульгав на одну із задніх лап, Амазарак же перетворився на товстого полинялого котяру з пов’язкою на правому оці.

— Що? Просто інший одяг, — пояснив товстий диявол. — Свого часу ми тут дечого наробили. Давно це було, але змії мстиві й пам’ятливі.

Якуб мовчав, мовчав і мовчав, аж нарешті сказав:

— У тебе пов’язка була на другому оці.

— Бо мені Лихий Чоловік вибив обидва. — Котисько глипнуло на Якуба злим оком, яке зовсім не схоже було на вибите, і перенесло пов’язку знову на ліве. — Щось тобі не пасує?

— Усе, годі, нумо без вибриків, мир між християнами. — Азарадель у постаті лиса всунувся між Якубом і своїм приятелем. — Зараз зайдуть сонця. Тоді й вирушимо.

— Сонця? — запитав Шеля, але Азарадель уже потягнув його вбік, і всі троє зачаїлися в заростях глоду, яких повно було в пащі Зміїного Короля.

Минали довгі хвилини, а золотисте світло, що добувалося з горлянки великого гада, ставало все більше розсіяним, справжнім вечірнім. Кущі глоду раз по раз згиналися під духмяним подихом Короля; листя легенько шелестіло, як пересипувані мідяки. Якуб відчув укус на шиї, один, другий, ще один. Роздратовано ляснув себе. Комарі. Азарадель засичав і показав на вхід до грота, на зміїні вуста.

Від соснового лісу надходили люди. Одягнені просто, в білі сорочки, рухалися плавно, наче пливли. Було їх троє, потім надійшло ще двоє, усі, схоже, чоловіки. Вони несли повні фруктів кошики й співали темними підземними голосами, видаючи горлові звуки, як співають далеко на сході. Останній з них, минаючи місце, де сховався Шеля з чортами, підніс догори голову, принюхуючись; з-поміж губ у нього висунувся роздвоєний зміїний язик. Амазарак втягнув Шелю глибше в гущавину. Усі троє завмерли, як кролики.

Зміїний чоловік ще трохи понюшив, вивчаючи повітря язиком, однак потім один із товаришів погукав його, і всі рушили далі в горлянку Короля. Запала тиша, і єдиним звуком на світі здавалося дзюрчання води в якомусь недалекому джерельці.

Ніч прийшла в майже абсолютній чорноті. Тільки крізь пащу великого змія сочилося трішки вицвілого блиску.

— Ходімо, — озвався Амазарак хрипким шепотом. — Темні справи слід робити в темряві, як казав один із наших приятелів з підземного світу.

Чорти взяли Якуба під руки й повели вперед. Він протестував, бо нічого не бачив, але Амазарак і Азарадель вели його обережно і вправно, так що юнак лише кілька разів перечепився об камінь і тільки один раз дістав по обличчю колючою гілкою глоду.

— Тут, — сказав Азарадель, хоча Шеля не знав, чим це місце мало б бути кращим від інших. — Трохи відпочинемо. Рушимо далі, коли зійде місяць.

Якуб навіть не питав, який місяць. Просто ліг на землю, простягнувся на чомусь м’якому, що приємно лоскотало й на дотик нагадувало верес.

Спав лиш якусь коротку хвильку, або так йому тільки здавалося, а коли Амазарак енергійно струснув ним, усе навкруг було залите сріблястим світінням. Юнак помітив, що чорти вибрали для відпочинку руїни якогось будинку. Ніколи раніше не бачив він такого: весь був збудований із каменю і, мабуть, великий. Лишилося від нього ледь-що півтори стіни з маленькими віконними отворами. Цього, однак, вистачило, щоб залишатися непоміченими з дороги, яка звивалася внизу вздовж зміїного язика.

— На, поїж, — Амазарак у котячому вигляді подав йому шматок хліба, невідомо де добутий. Хліб був свіжий, м’який і трішки відгонив лісовими грибами. Шеля вгризся у товсту скибку й ні про що не запитував.

Вони рушили далі до зміїного горла, туди, звідки виходило місячне світло. Трималися заростей і уникали дороги, але нікого не зустріли. Раз тільки з голубиним фуркотом сполошився перед ними якийсь птах, але Амазарак допав його одним стрибком і скрутив птахові в’язи.

— Ти ж начебто сліпий, — нагадав йому Азарадель.

— Зате слух маю, як нічвид, — відповів Амазарак, пожираючи птаха разом із пір’ям.

Горлянка помалу розширювалася. Світла ставало більше. Нарешті вони дійшли до комори, такої величезної, якої Якуб досі ще не бачив; спершу йому навіть здалося, що вони вийшли на відкритий простір, бо побачив над собою місяць і зорі. Був це, однак, дивний місяць, бо весь палав білим вогнем, а його гладенька чиста поверхня раз по раз випльовувала султани пломенів, як це чинить сонце під час затемнення. Зірки ж переміщалися по незалежних одна від одної дугах, одні швидше, інші повільніше, і коли одна злетіла низько, майже на відстань витягнутої руки, то виявилася не зіркою, а комахою. Світляки розміром до вісімнадцяти сантиметрів, світлисті бджоли й нетлі, що мерехтіли, як вербове порохно, підлітали дуже близько, наче піддражнюючи Якуба.

Шеля і чорти мандрували великим полем, порослим левкоями. Пахло так, що можна було очманіти. Вдалині спали села й містечка, запорошені сніжним світлом, у якому виразно було видно кожен контур чорного будинку й кожну костельну вежу. З долин і ущелин підносилися клуби туману: очевидно, по дну текли річки й струмки. Розтанцьовані комашині зірки спадали з неба й цвірчали у високій траві.

Так було в тілі Зміїного Короля.

Азарадель зупинився й почав принюхуватися, задерши вгору носа.

— Скоро вже день. Починає пахнути хлібом.

— Ходімо ще трохи. У тому переліску є скельний грот. Ніхто туди не заглядає, можемо затриматися й перечекати день, — докинув Амазарак.

— Багато ви знаєте про це місце, чорти, — зауважив Якуб.

— Багато знати — це чортівська річ.

— Не будь із ним такий непривітний, Амазараку. Це ніяка не таємниця. Ми бували колись при дворі Зміїного Короля.

— Давно тому, — сумно додав Амазарак.

— Ага, давно. Надто давно, не вважаєш? — Лис посміхнувся до кота, а кіт до лиса, і були це такі посмішки, що у Якуба дрож пробіг по спині.

— То ми туди прямуємо? — Очі Якуба зробилися круглими від здивування. — До двору Зміїного Короля?

Чорти сердечно розсміялися, а Азарадель поплескав Шелю по плечу.

— Ми вже на ньому, любий. Оце все, — чорт у лисячому вигляді обвів широким жестом усю оповиту ніччю підземну країну, — це його територія. Ми в його нутрощах.

— Але найкращого ти ще не бачив, — докинув Амазарак. — Почекай до світанків.

— До світанку?

— Я сказав, до світанків. Не варто так тут стояти, це відкрита місцевість.

Грот у переліску вони знайшли легко й навіть не мусили довго блукати. Його середина поросла плющоподібними виткими рослинами з маленькими білими ягодами, схожими на плоди сніжноягідника або омели. Обіч, у камінній заглибині, булькотіло невеличке джерельце.

Амазарак обжерся ягодами, як сойка. Пробував також частувати Якуба, але той відмовився й лиш напився холодної води. Нічна мандрівка відчувалася в ногах і раменах. Сонливість оповила Якуба теплим коконом. Шеля нашвидкуруч влаштував собі лежанку в теплих папоротях і заснув, ще не встигнувши як слід примостити голову.

Приятелі змій повідають, що в тілі Короля світанок триває цілий день. Ранок — це найважливіша пора дня, коли все нове й повне можливостей, тому слід його вітати добрим сніданком, щирою молитвою і доброзичливістю до інших.

Недоброзичливці Батька Змія, своєю чергою, кажуть, що в його нутрощах панує вічний смерк, його королівство ніколи насправді не виходить з ночі, а темрява невтомно вештається закамарками.

Як то часто буває, слушність мають і одні, й інші.

У країні Зміїного Короля сонця виходять на небо одне за другим, великі й малі, цілі стада, які ритмічно пульсують і стікають густим світлом. Краплі того світла часом спадають на землю, частіше, однак, випаровуються по дорозі. Мусять бути дуже гарячими.

— Не дивися на сонця, бо осліпнеш, — каже Азарадель, але Якуб все одно дивиться. Не можна не дивитися, коли знаходиш таке світло.

Сонця крутяться десь біля обрію. Деякі ледь-но зійдуть, а вже заходять, і тому небо біля землі палає вогнем. Тільки деякі, більші, піднімаються високо, туди, де склепіння має спокійну барву блакиті. По блакиті йдуть сліди тріщин, і тому видно, що це не справжнє небо, а стеля з пофарбованого вапна, як це часом буває в руських хатах.

Край під багатьма сонцями й помальованим небом наповнений барвами. Зелено-жовта решітка полів, лагідні узгір’я, порослі лісами синього кольору угорських слив, містечка, де всі будинки білі, як це начебто буває у щасливих південних країнах. Територія змій нагадує Якубу рухому шопку, яку він бачив колись під час святкового ярмарку в Тухові.

Маленькі лісоруби рубали там дерево, рибалка закидав вудочку завдовжки з палець, чернець на костельній вежі смикав за тоненьку нитку, приводячи в рух дзвін завбільшки з наперсток; знайшлося навіть місце для драконів, що пахкали вогнем із тоненького паперу. Серед стількох постатей важко було помітити Святу Родину. Марія, Йосиф та Ісус губилися в натовпі постатей, зрештою, може, саме так і мало бути й несло в собі якийсь більший сенс. Того дня, давно тому, в іншому житті і в іншому світі, Якуб вдивлявся в монастирську шопку упродовж довгих годин, але так і не зміг роздивитися всіх деталей, аж Старий Мишка поквапив його повертатися, бо дорога з Тухова далека, до того ж іще горами.

Зараз Якуб злиться, що чорти його теж кваплять, наказують іти манівцями, межами й полонинами, оддалік від поселень. А Шеля ж бачить зміїних людей здалеку, і вони зовсім не здаються йому дуже відмінними від мешканців поверхні. Ідучи, він махає їм, почасти щоб позлити чортів, які страшенно його за це сварять; деякі зміїні люди махають у відповідь.

Юнак злоститься ще більше, коли Амазарак збігає вниз до якоїсь садиби, і хоча чорт навіть у котячому вигляді доволі огрядний, але мик-мик, прослизає він беззвучно, раз тут, раз там, і неможливо дізнатися, де він бігає. Минає, може, чверть години, коли чорт нарешті повертається, нав’ючений харчами: білим хлібом і пахучою, червоною свинячою шинкою, на шиї висить кільце ковбаси, а під пахвою має барильце пива. Якубу важко повірити, що можна з’їсти стільки м’яса за один раз; йому це здається марнотратством, майже гріхом.

— Їж, їж, — каже Амазарак із набитим ротом. — Хочеш бути паном, то їж, як пан.

— Мусиш їсти інші життя, — притакує Азарадель. — З’їдати інші створіння — це мати над ними владу. Це частина буття паном. Тому пан може їсти м’ясо, коли хоче, а хам — ні.

Тож Якуб їсть і п’є, і не відчуває вже ніякої вини з цього приводу. Під кінець Амазарак добуває з-за пазухи ще крихкий пиріг із ягодами, червоними й кислуватими, як брусниці. Найбіліші хали, які випікала Хана, не смакували так чудово. Хана…

— Не оглядайся, — сичить кульгавий лис зі злістю. — За тобою нічого немає, чуєш, нічого, тільки хамство. Очі маєш спереду, а не на дупі, щоб дивитися вперед, а не на те, що минуло.

— Я хочу зійти до села, — заявляє Якуб, коли живіт має вже по-панському повний.

— Це небезпечно, — водночас озиваються чорти.

— Не страшні мені зміїні люди. Я маю шаблю.

— Шабля знадобиться тобі для Черепахи, — каже Амазарак.

— Черепахи?

— А ти що собі думаєш, Кубо? Що серце Зміїного Короля так собі лежить, о, і кожен може його взяти? Ох, дурний.

— Ну-ну, Амазараку, не сердься. Небагато з тих, що живуть під одним сонцем, знаються на справах підземного світу. — Азарадель у лисячому вигляді наливає пива до глиняних кухликів. Пиво чудово піниться й пахне трохи медом, а трохи хлібом. — А один із законів підземелля такий, що кожен скарб мусить мати свого охоронця. Інакше-бо скарб не був би нічого вартий. Що він цінніший, то могутнішим має бути охоронець. Тому зміїне серце пильнує Черепаха. Що то за істота, важко сказати. Одні кажуть, що схожа вона на великого хробака, що вгризається в землю, як черв у яблуко, й живиться приправою, яку в тій землі знаходить. Інші кажуть, що має панцир, проти якого безсила будь-яка зброя, і що є в тому панцирі діри, в яких ховає Черепаха лапи, хвіст і голови. Є такі, які кажуть, що вона взагалі не має тіла, що вона як туман, і неможливо її поранити. Може теж бути так, що кожному Черепаха являється трохи інакше, але одне відомо напевне: вона страшна.

— Страшна, ой, страшна, що аж страх, — притакує сліпий кіт.

Кожне слово Азараделя породжує в Якубі сумніви, і вже не вперше Шеля почувається ошуканим зміями. Отже, так виглядає їхня уславлена вдячність? Обіцяти серце Короля й виконання бажання, за умови, однак, що спершу він уб’є потвору, яка його стереже, страшну, що аж страх, яка має шкаралупу і є невловимою, наче імла? Небагато ж вартує така вдячність.

— Але не бійся, ми будемо одразу за тобою, — запевняє Азарадель.

— На пів кроку, — додає Амазарак.

— Вір нам. Ми могутні відьмаки.

— Відьмаки? — дивується Якуб.

— Ну! Колись нас було п’ятеро. — Азарадель бере кухлик із пивом у темні лисячі лапки й спирається на придорожній камінь, поринаючи у спогади. — Давно, давно тому, так давно, що людська пам’ять про ті часи стерлася й розмилася, ми жили в щасливих країнах за морем. Однак прийшли на цю землю, бо діялося тут багато зла, якому треба було зарадити.

— І було тут цікавіше, — додає Амазарак.

— Так, це теж. Найбільший серед нас був великим майстром чарів, а його знання були глибшими, ніж небо і море разом узяті. Поводився по-панському, весь у білому, і бував при дворах найзнаменитіших королів і князів. Довгий час гостював у самого Зміїного Короля. Інший з наших товаришів, по суті, добрий приятель, з роками здичавів і зробився дивним. Оселився в лісовій глушині й більше часу проводив у вигляді вовка або ворони, ніж у людському. Був також третій.

Амазарак скрегоче зубами, спльовує.

— Пив, курив дивні речі у своїй довгій люльці, носив старий плащ, як якийсь задрипанець, і постійно пхав носа не в свої справи, — продовжував Азарадель. — Зломислив, використовував інших і так крутив слабшими розумами, щоб не діяли з власної волі, а жили так, як йому здавалося належним і слушним.

— Страшна паскуда, — бурчить Амазарак. — Накóпав би йому сраку, якби дістав у свої руки.

— Нібито поплив за море, коли наробив достатньо безладу, в кожному разі, багато вже років його не бачили. Білий, наймудріший, помер внаслідок інтриг сірого. А бурий, той, який більше полюбив тварин, ніж людей, загинув. Гадаю, що забув, що колись був відьмаком, і тепер блукає світом у звірячому вигляді. Тільки ми залишилися з нашого братства. Тобі пощастило, Кубо, що зустрів нас.

Юнак мовчить, бо не має що сказати. Не для його голови це: черепахи, відьмаки, зміїні закляття. Якийсь час має охоту кинути до дідька весь цей похід і повернутися на поверхню, до світла під справжнім сонцем і справжніми зорями.

Тільки на поверхні ніхто його не чекає. Навіть Слава. Лишень смерть і непам’ять, те, що призначене хамові.

Якуб мимохіть намацує шаблю у себе на боці.

— Ну, то рушаймо. Я мушу стати паном. Потім відшукаю Славу, — каже.

Йому здається, що це слушний порядок. В усіх оповідях Старого Мишки герой мусить провести свою битву, аби здобути красуню. Якуб перебуває саме в такій оповіді й не повинен протидіяти її законам. А однак тужно йому за Славою, за її мудрим тілом і за темним серцем, і він хотів би сховатися в одному й другому і не мати вже більше жодних пригод.

У присмерку, після цілоденної подорожі, Шеля відходить на кілька кроків за стоянку. Майже всі сонця вже зайшли, залишилося тільки одне, дрібне й червоне, більше схоже на світлу зірку над розпаленим горизонтом. Повітря стає легким і духмяним. Долина біля ніг Якуба й розкидані в ній села тільки й чекають, щоб зійти до них. Зміїна країна виглядає спокійно й сито; вони могли б оселитися тут зі Славою, коли він знайде серце і закінчаться всі казки.

Зміїний народ, якщо дивитися здалеку, нічим не відрізняється від звичайних селян. Не здається загрозливим. А якби навіть — то Шеля вже не дитина і не є беззахисним. Він тягнеться до руків’я шаблі, але одразу відсмикує руку, відчуваючи на шиї підозрілий погляд сліпого кота. Якуб розглядається — є, гріє лапи біля вогню, втуплює в юнака злі жовті очиська. Думка про втечу, хоч би й тимчасову, швидко випаровується з голови Якуба. Від чортів втекти не можна. Вони підозрілі, їм не можна вірити, але без них він загине.

Так думає Якуб. За кожною людиною йдуть якісь дияволи-охоронці.

Повідають, що в глибині країни Зміїного Короля, на дні його нутрощів, є море. Море по-справжньому солоне і таке широке, що не видно другого берега. Зелені хвилі з гуркотом розбиваються об скелі, а на вершині однієї з них здіймається монастир ченців-самітників.

Монастир є старшим від найстаріших будинків, зведених людською рукою, старшим від руїн Глодоманка й від замку на горі Святого Мартина в Тарнові. Так кажуть чорти, а чорти знаються на таких справах. Будиночки ченців, схожі на камінні вулики, обліпили чорну скелю. Деякі звисають зі стрімкої кручі; аж дивно, що не обриваються і не падають у розлючене море. Тут і там у кліфі відкриваються виходи невеликих печер, можливо, природних, а можливо, видовбаних рукою мислячих істот. Багато будиночків і гротів поєднані між собою камінними сходами без поручнів і стежками такими крутими, що від одного погляду на них паморочиться в голові. Якуб вдивляється в ті незчисленні гроти, мало не очікуючи, що в будь-який момент вилетять з них рої якихось дивних комах, величезні бджоли чи крилаті мурашки. Підземний світ має власні підземелля.

Монастир, якщо розглядати його здалеку, здається мертвим. Однак якщо придивитися уважніше, тут і там можна помітити постаті в каптурах. Сидять нерухомо на камінних виступах, так що Шеля спочатку бере їх за статуї. Тільки хтось один працює, згорблений, у садочку, схованому в скельному заломі.

— У тих печерах знайдеш зміїне серце, — голос Азараделя аж тремтить від збудження.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю.

Якуб не допитується. Чорти кажуть стільки, скільки хочуть.

— Ну, то ходімо, — каже. — Чого чекаємо?

— Дурний! Сам хочеш пхатися поміж змій? — Амазарак пирхає по-котячому.

— Кіт або лис прослизне до монастиря, і ніхто не зверне на нього уваги, — пояснює Азарадель. — Але людина? Людина в підземному світі? Хай бережуть нас старі боги, розірвало б тебе на клоччя!

— Ми не можемо змінити твого вигляду, як це робила Слава, але допоможемо тобі з переодяганням, — каже Амазарак. — Ти худий, як ці пустельники. Трохи зависокий, але згорбишся, то не буде помітно. Рихтуй шаблю. Тільки не вагайся. Вагатися може хам, не пан.

Юнакові до горла підкотився важкий клубок, бо він здогадується, про що мовить чорт. Утрьох зачаїлися в заростях неподалік урвища. Кущі колються і мають тверде, грубе листя. Сліпий кіт стоїть на чатах і уважно розглядається. На стежці, що біжить уздовж урвища, з’являється занурений у роздуми ереміт. Пальцями пробігає по плетеній зі шнурка вервиці з багатьма однаковими намистинами; схожу вервицю бачив колись Якуб у Лихого Чоловіка.

Пустельник надходить поволі, нічого не підозрюючи. Він уже близько. Амазарак дає знак лапою.

— Я йду перший. Ви за мною. Три, чоти-ри…! Мрррауууу!!!

З котячим криком Амазарак кидається пустельнику до очей.

Якуб вискакує з кущів, добуває шаблю, тне, але не так, щоб зробити кривду. Проте шабля в його долоні починає жити власним життям, встановлюється під іншим кутом, ніж планував юнак, а може, це Шеля незграбний і виконує зовсім інший удар, глибокий, смертельний. Пустельник хапається за вбитий у груди клинок, ворушить устами, наче хоче крикнути, але тут з кущів вискакує Азарадель у постаті кульгавого лиса, одним стрибком досягає горла зміїного священника й зубами вириває шматок кривавого м’яса.

Усе триває стільки, скільки необхідно, аби про це подумати.

— Лиси начебто розносять різні хвороби, і від їхнього укусу можна навіть померти. — Задоволений Азарадель облизує закривавлену мордочку.

— Усе позаливали кров’ю. — Амазарак крутить головою.

— Дурниці верзеш, любий. Вивернути рясу на ліву сторону, і ніхто ні про що не здогадається.

Поки чорти сперечаються над тілом зміїного чоловіка, Якуб вдивляється у закривавлене вістря шаблі. Щось дивно шумить у нього в голові, і це зовсім не море. І створюється враження, що це зовсім не він убив чоловіка. Не він, а якийсь інший Якуб.

— Так-таки й чоловіка, — кривиться Амазарак. — Це не чоловік, а змія. Лиш виглядає схоже.

— Ти не мусиш надавати надто великої ваги таким речам, — підтримує Азарадель товариша. — Пан може відбирати життя, якщо вирішить, що так належить. Одягни цю рясу. Загорни на грудях, то не буде видно діри від шаблі. Ну. І зовсім не так багато крові. Іди вже. Ми вирушимо за тобою, тільки скинемо труп у море.

Шеля, переодягнений ченцем, спускається крутими сходами вниз, у провалля, наче уві сні, поміж камінні будиночки й входи до печер. Вичовгані за сотні років сходи не мають поручнів і блищать від солоної вологи. Один непевний крок — і можна впасти у вир далеко-далеко внизу. Якуб думає, що, може, так було б краще.

Поглинуті роздумами ченці не звертають на нього уваги. Шеля навіть замислюється, чи вбивство ченця і переодягання були необхідними. Адже кожен одразу помітить, що він зовсім не чернець.

Юнак озирається через плече, але не бачить ані сліпого кота, ані кульгавого лиса. Навмання вибирає один із гротів і входить у його темінь.

Усередині на нього вже чекає Черепаха.

Приміщення порожнє, без жодних оздоб, і нагадує цим синагогу або німецький костел. Тільки один камінь стоїть посередині, необроблений і необтесаний; можливо, це вівтар, а можливо, щось зовсім інше. А на тому камені сидить Черепаха. Вона є Якубом. Навіть одягнена так само, у забризкану кров’ю рясу, з-під якої видніється край лляної нефарбованої свити й червоні босі ноги.

— Слава Йсу, — каже Якуб, що сидить на камені.

— Хто ти?

— Черепаха.

— Я гадав, що ти виявишся потворою. — Спантеличений юнак крутить у землі вістрям шаблі.

— Може, я і є найбільшою потворою, яку ти зустрінеш у житті.

— У казках Старого Мишки герой мусить здолати потвору. Дракона чи когось там іще. Не хама.

— Яка казка, такий і герой. Який герой, така й потвора. А може, ти взагалі не герой.

— Ой, не верзи дурниць. Я прийшов по зміїне серце, бо обіцяли мені його гади на поверхні землі. Годі вже з мене тих загадок і тих обманів. Змії, чорти, Слава, Замазура, Лихий Чоловік — нічого, тільки загадки, може, так, може, срак. Давай серце або я сам його візьму.

— У мене його немає.

— Як це, курва, немає?

— А так це. Дівчині віддав, — відповідає Черепаха зі зворушливою щирістю. — Прийшла, попросила. Не погрожувала, не курвувала, шаблею не вимахувала. А ще й цілком гарна була. Ну, то дав. Чого б мав не дати.

Шеля не вірить. Думки скачуть, як стадо сполошених сарн. Чи Черепаха говорить про Славу? Пустельниця багато знала й багато могла, могла зійти аж сюди й вициганити у потвори серце Зміїного Короля. Але йому навіть в голову не прийшло б назвати Славу дівчиною.

Виринають давніші спогади, і щось тріпоче в місці, де Якуб колись мав серце.

— Мальва..?

Але Черепаха не каже нічого, лиш втуплює в Шелю зелено-сірі очі, Якубові очі, і Якуб ненавидить ті очі за їх щиру, телячу, панщинську тупість.

— Ну, кажи: то Мальва була чи ні?

— Не питав я імені.

У животі Якуба, справжнього Якуба, закипає лють. Юнак роззирається — Амазарака й Азараделя ані сліду. Отак вірити чортам! Він міцно стискає шаблю, аж у нього починає пульсувати зап’ястя.

— Брешеш, бидло. Не віддав би ти зміїного серця тільки тому, що хтось так собі прийшов і попросив.

— За найважливіші речі не треба платити. Ти ж не платиш за те, що народився, і за те, що помреш, теж не заплатиш. Кохання також задарма, а якщо ні, то шкода собі таким коханням голову заморочувати. Що більше коштує, то менше вартує. А зміїне серце вартує дуже багато.

— І що, мені теж дав би, якби я прийшов перший?

— Не дав би, бо ти дурень, а понад те ще й погрожуєш шаблею. Гадаєш, я тієї твоєї чортівської шаблі боюся? Дивися краще, щоб ти сам себе не покалічив.

Цього вже Якуб витримати не міг. Бий, рубай! І він січе шаблею обіруч, наче це сокира. Кепські жарти з Якубом Шелею!

Вістря вгризається в кістки шиї, глибоко. Юнак нервово шарпає, щоб вирвати його. Йому вдається відрубати голову Черепахи за п’ятим чи шостим разом. Важко сапаючи, розтинає тулуб потвори, намагаючись не думати, що він такий самий, як і його власне тіло; навіть родимка над ключицею така сама. З хрустом і скреготом виламує ребра, гострі кістки впинаються у долоні.

А всередині — пусто. Нутрощі, криваві перетинки, сіруваті легені, запалі, наче полотняні мішки. Але серця ані сліду.

На це відзивається сумна голова Черепахи:

— Я ж казав тобі, що немає.

Повідають, що Якуб Шеля не хотів повертатися на поверхню світу. Бо ж невеликою була для нього різниця — над чи під землею, бо ані тут, ані там не було для нього місця. Так він думав. А що на поверхню було далеко, а до країни змій — близько, то він і залишився під землею.

Може, слід було заснувати пустельню. Не як якийсь праведний муж, а таку, як Лихий Чоловік. Залишитися там і відгородитися від усіх справ, хай собі діються як хочуть, аби якнайдалі. Мабуть, у житті не можна інакше, щоб не дати себе розчавити колесам світу. Але й тоді хтозна.

Ішов Шеля дорогою під багатьма сонцями й почув, що за ним їде віз. Віз був звичайний, драбинчастий, навантажений сіном і запряжений худим, млявим і клишоногим драконом. Візник походив зі зміїного люду, мав солом’яного бриля для захисту від сонця й жував стебло якоїсь трави з китичкою на кінці. Зупинив воза біля Якуба, щось приязно засичав і показав на копицю сіна. Ну, то Шеля й сів.

Їхалося їм добре, розмовлялося ще краще. Спершу вони зовсім не розуміли один одного, але це їм аж ніяк не заважало. По якімсь часі зміїний чоловік вийняв із-за пазухи темну аптечну пляшку. Ликнули обидва. Горілка була тепла, але чиста, як скло, і добре пилася.

— Звідки йдеш? — запитав змій.

— Звідти. — Якуб показав позад себе.

— А куди?

— Туди. — Якуб махнув рукою вперед.

— О, це якраз мені по дорозі.

Так, добра горілка завжди допоможе порозумітися.

Останні сонця згасали у вечірній паморозі, коли вони доїхали до шинку. Критий ґонтом, під вивіскою з червоним раком чи іншим таким самим шкарадним створінням, будинок справляв приємне враження. Два дракони стояли прив’язані до плоту й жадібно жерли корм, мотаючи при цьому хвостами.

Усередині в клубах люлькового диму сидів гурт зміїних людей, виключно чоловіків. Співали горловими голосами, і від цього співу по тілу йшов дрож. Здавалося, що стіни від нього вібрують, ба що самі теж співають.

Усі сиділи за одним довгим столом, тож Якуб і його товариш підсіли також. Перед ними одразу ж поставили хліб, сушені яблука, суп із пирогом і пиво.

— Але я не маю грошей, — став протестувати Якуб.

Один зі зміїв засичав. Не можна було перешкоджати у співі.

Страва була чудова, а пиво шипуче й гірке, нагадувало каву з жолудів. Юнак їв і прислухався до зміїної пісні. А та кружила над столом, і хоч кожен із учасників співав її інакше, враження дисгармонії не виникало. Коли хтось відчував голод або пересихало у нього в горлі, він припиняв на хвильку співати й сягав до миски або по кухоль, а коли вже поїв і випив, то знову вливався у струмінь мелодії.

Міцне пиво било в голову швидко, а сутінь за вікнами шинку западала ще швидше. Невдовзі все приміщення тонуло в напівмороці, роз’ясненому тільки світлом олійних ламп зі вкороченими з ощадливості ґнотами, наскільки було можна. Довгі тіні танцювали по стінах, і здавалося, що по кутках ховаються якісь постаті, для яких забракло місця за столом.

Шеля вийшов надвір висцикатися. Щось його непокоїло, і він відчував, ніби деякі з дивних тіней послідували за ним. Він боявся їх, тож відійшов трохи далі, бо в полі було світліше від місячного світла. Зірки танцювали на небі, а пиво танцювало в голові. Юнак ішов по пояс у стиглому житі, такому самому, як і на поверхні. Поле тяглося й тяглося, але Якуб не зупинявся, аж поки вийшов на межу, де ріс величезний покручений дуб. У збіжжі недобре було сцикати, бо збіжжя — то хліб, і тому він лиш тепер спустив штани.

— Гадаєш, має його? — прошептав хтось у величезних лопухах на межі. Якуб одразу перервав сцикання й нашорошив вуха.

— Чому б мав не мати, вийшов-бо від Черепахи живий. Обережно, він щось відчув. Раз, два — зараз!

І скочили на Якуба, сліпий кіт і кульгавий лис, і перерізали йому живому горло, як у жидівській різниці.

Шеля замолотив руками й ногами, наче схоплений павук, і знерухомів. Амазарак закривавленим ножем розтяв йому груди під ключицею і сягнув усередину.

— Нема! Я ж казав, курва, що нема!

— Мовчи! Мусить бути! — Азарадель сягнув волохатою лапою просто в рану, а Якуб ще раз замолотив руками й ногами і знерухомів.

Чорт длубався і длубався, дістався аж до діафрагми. Нічого не знайшов. Сплюнув.

Дияволи зі злістю відгамселили ногами закривавлене тіло й побігли в ніч, тихо, безгучно, як нічні птахи. Наче їх ніколи й не було.

Повідають, що жити — це завжди краще, ніж не жити, але Якуб лежав під дубом і не жив, і не було йому погано. Нікчемно жив, нікчемно здох. Така хамська доля.

Огорнули його темрява й холод. Не бачив більше зірок, що вирують над головою, ані пульсуючого місяця підземного світу, взагалі нічого. Тільки цей холод, ця студінь; смерть була б навіть терпимою, якби йому не було так холодно. Не можна навіть затремтіти, зацокотіти зубами, аби хоч трошки розігрітися, — бо не був він більше своїм тілом, а як навіть і був ним трохи, то не хотіло воно його слухатися.

Не бачив жодних тунелів зі світлом у кінці, не підносився над власним тілом. Усе це байки для тих, хто боїться холоду й темряви.

Спочатку його навіть розізлило, коли хтось до нього підійшов і притулився, гріючи власним теплом. І коли потім той хтось узявся обмивати його рани, це теж Якуба роздратувало. Кричав, щоб дали йому спокій і дозволили нарешті померти. Життя, поволі всотуючись у нього знову, пекло й свербіло, як чуття, що повертається до онімілої кінцівки.

— Дай мені й далі вмирати, — пробурмотів він, ледве ворушачи затверділими губами. — Прошу тебе.

— Уже навмирався. Живи.

Жіночий голос. Яків добре його знає. Цей голос і цей дотик долоні на своєму обличчі.

— Слава?..

Ні, це не Слава. Долоні жінки пахнуть гвоздикою й цинамоном.

Життя, що повертається, пече і болить, але це добрий біль. Сходить місяць, пульсуючий і розпечений до білості. Мусить бути дуже пізно. Якуб лежить у м’якій траві на межі посеред поля під величезним дубом і тримає голову на колінах Хани.

— Це ти, — хрипить Якуб.

— Це я.

— Живеш?..

— А ти?

Шеля мацає своє горло. Болить, як чорт. Він ледь може говорити, але ніде не знаходить сліду від ножа Амазарака. І не знає, живе він чи не живе, бо що ж воно значить: жити?

Отак воно й сталося, що обоє пішли на високу полонину, за якою починалося небо й виростали бліді, ледь видимі ребра Зміїного Короля. Дикі сади на схилах гір рясніли твердими соковитими яблуками та іншими фруктами, вкритими пушком, як персики, назв яких не знав ані Якуб, ані Хана. Фрукти й холодна вода з гірських струмків добре підкріпляли, і Шеля невдовзі відновив сили. Вже не замислювався, живе чи не живе, і це було добре.

Так тривало кілька днів або кілька місяців — у країні Зміїного Короля час не мав значення, і здавалося, що тут завжди панує розпал літа. З білих каменів Якуб збудував на полонині дім. Цей дім був глибоко вкопаний у схил узгір’я і мав одне маленьке віконце.

Одного дня прийшли зміїні люди. Привезли із собою дерев’яні дощечки й допомогли покласти дах, бо з цим юнак не міг собі дати раду. Через кілька днів Шеля зійшов до найближчого селища на відробку, де допомагав у полі виривати дивні бульбоподібні корені з численними чіпкими лапками й довгими вусиками.

Так вони й жили разом, Хана і Якуб. Він поправляв щось довкола дому, бо новий дім завжди вимагає, аби щось біля нього поправляти, ходив також до лісу по горіхи або в село по картоплю, фрукти й хліб. Зміїні люди ділилися охоче; мабуть, не знали грошей або користувалися ними дуже рідко. Якуб мав, однак, свій хамський гонор і завжди відпрацьовував те, що діставав. Тільки отих вусатих бульб з кінцівками не сприймав; місцеві випікали з них хліб, який чудово пахнув, але в юнака вони збуджували лише відразу. Раз навіть отримав від змій п’ятьох овець — таких звичайних, сіруватих, хоча з ріденькою вовною. Ходили собі довкола оселі й часом на ніч поверталися до невеличкої обори, яку їм збудував Якуб, а часом ні.

Вечорами повітря над полонинами ставало різнобарвним від павутинок, які були схожі на бабине літо, але блищали всіма кольорами смеркання. Хана ткала з них одяг для себе й для Якуба, скатертини й сінники, і заслони на вікно. А коли сходив місяць, вона, як і раніше, виходила танцювати. Танцювала без музики, бо її музикою було біле нічне світло. Гарна як ніколи.

Засинали вони на постелі з вересу, притиснувшись одне до одного, й голі, бо було зовсім не холодно. Хана вплітала пальці на ногах між пальці Якуба, а він засинав з обличчям, зануреним у темну гущавину її волосся, яке й далі пахло ганусом і гвоздиками, запахом шабасу. До сну заколисувало їх спокійне биття її серця. Так, серця.

Про те серце хотів Якуб кілька разів запитати. Повсякчас чекав на слушний момент. Наприклад, тоді, коли в багряних сутінках брав вистругану з вербової кори сопілку й грав, а Хана слухала. Якуб закінчував, відкривав рота, вже мав питати — і не питав.

Траплялося, що на якийсь час вибиралися до соснового лісу за пащею Зміїного Короля і не верталися по кілька днів; вівці ж убережуться самі, а вовків у тілі Короля не було. В лісі Якуб і Хана качалися на мохові, як діти, сміялися і закидали одне одного пухнастою сніжною цвіллю. Потім лежали, захекані, й навзаєм торкалися своїх тіл, і все між ними було свіжим і немов уперше.

Якось Хана знайшла в стіні великої печери грот, а в гроті сходи, які вели догори. Тяглися ті сходи у нескінченність. Якуб хотів вертатися, але дівчина тягла його вище, а він не міг їй відмовити.

Вони вийшли на поверхню світу. Над головами було небо, справжнє небо, місяць і зорі, ніч, яка спускалася з нескінченних просторів у тихому відголоссі. Довго вони вдивлялися в ту ніч. Вдалині проїхав потяг, засвистів локомотив, новий міст на невидимій у темряві річці стогнав під вагою залізного чудиська. Це був, мабуть, нічний швидкий з Кракова до Перемишля. Якуб чув про залізницю, але назви обох міст звучали, як із казки.

Він подумав про світ, який уже не був його світом. Про те, що повернуться сюди з Ханою ще не раз, що будуть сидіти в цьому місці й приглядатися здалеку до сіл, містечок і потягів, до всіх тих речей, які вже ніколи для них не існуватимуть. Може, навіть почують іноді далекі людські голоси, сміх і співи або бамкання дзвону в долині, але там не буде вже місця для Якуба ані для Хани. І так Шеля зовсім зникне зі світу, а в одному із тих сплячих сіл і далі будуть паношитися вельможний пан Вікторин Богуш. І до нічого весь цей похід Якуба по серце Зміїного Короля, до нічого зміїна обіцянка.

Юнак відчував, що повинен залишити все так, як воно є. Що якщо зараз заговорить про те, навіщо він сюди прийшов, то запустить в рух щось недобре, бо кожен завжди знає, коли обирає щось, чого обрати не повинен. Тож Якуб знав. А попри це сказав:

— Хано, ти маєш нове серце, правда? Від Зміїного Короля.

Дівчина опустила голову, бо теж знала, що станеться, що вже сталося. Темне волосся закрило їй обличчя. Притакнула.

— Хано… я не хочу більше жити під землею. Там Богуш у долині. Сама знаєш, бачила. Мені потрібне те серце. Я за ним прийшов сюди.

Дівчина тільки опустила голову ще нижче. Знову притакнула. Руки в неї тремтіли. Повільно, потихеньку сягнула вона в скромний виріз сукні. Витягла звідти серце, зовсім звичайне, яке зовсім не скидалося на королівське, і простягнула його Якубові.

А він узяв його тремтячими руками, і тоді щось змінилося у світі.