ГАЛАКТИЧНА МОНАДА



Прокіп тепер жив у невеликому мешканні біля обсерваторії: дві кімнати, кухня й душ, у якому потужний струмінь води ледь не звалює з ніг. Водогін діяв не за принципом власного тиску води — тиск у трубах підтримували численні помпи. Мешкання Прокопа було обладнане так само, як і мешкання Лі Чуня. Тут не грало ролі те, що Лі Чунь був академіком, а Прокіп лише його учнем. Хто мав право з’являтися в саду Президента, той мусив забути про ті конурки, — в яких тіснилися люди, що становили академічний генофонд.

Прокіп зараз не міг думати про побутові вигоди, які так несподівано йому дісталися. Він був захоплений світом — не мальованим невидимою машиною на кам’яній сфері, а справжнім, витвореним із вакуумної темряви й світла, із полум’я й холоднечі, із просторової безмежності, що згущується, ущільнюється, народжуючи із себе речовинні феномени — планети, зорі й цілі галактики.

Всесвіт полонив його одразу. Прокіп просиджував за окуляром телескопа значно більше, ніж того вимагав робочий розпорядок Академії. Обсерваторія мала добру бібліотеку — у вигляді комп’ютерних дисків, відеомагнітофонних касет і звичайних книг. Був також детальний атлас нашої галактики — по ньому можна простежити шлях заселеного астероїда серед планет і зірок. Усі ці багатства були до послуг Прокопа. Він з болем думав про своїх катакомбних співгромадян, від яких усе це було приховане.

Безліч незвичайного відкривав для себе новий співробітник обсерваторії. Виявляється, не так уже й багато витрачено у велетенських соплах палива, щоб надати астероїдові рейсової швидкості — для цього було використано гравітаційну катапульту, якою є сама Сонячна система. Проходячи послідовно повз Сонце та великі планети (Юпітер, Сатурн, Нептун), заселений астероїд набирав швидкість, яка була ще вельми далека від світлової, але ж значно перевершувала ту, з якою обертаються астероїди довкола Сонця. Надалі Космічна Академія використовувала паливо дуже рідко — лише для коригування траєкторії. З такою ж послідовністю, але у зворотному порядку планувалось входження у планетну систему, до якої вони летіли.

Закон Тіціуса-Боде, добре вивчений на структурі Сонячної системи, земні вчені згодом почали вважати всесвітнім законом, отже інші планетні системи не повинні докорінно відрізнятися від Сонячної. Інакше обрана система взагалі не матиме планети, яка схожа на Землю. В цьому разі майбутні шляхи Академії неможливо навіть передбачити. Трохи заспокоювало те, що вона здатна знов обрати собі тисячолітній шлях уже до якоїсь іншої системи. Практично Космічна Академія спроможна існувати десятки й сотні тисячоліть, але який же то немилосердний спосіб існування…

Лі Чунь признався панові Лятошинському, що він вражений здібностями, які досить швидко виявив Прокіп. Як відомо, пересічні школи у глибинних лабіринтах колонії давали обмежені знання. Вони розраховувались тільки на перший поштовх, задля якого й мало бути створене інтелектуальне підґрунтя. Далі талановита Людина мусила пробиватися до знань самотужки.

Це була система, що задовольняла потребу Академії у відтворенні нижчої ланки науковців і технічного персоналу. Ніхто з них, звісно, не отримував права на безсмертя. І все ж то був доволі високий щабель — навіть нижчі науковці жили в значно кращих умовах, аніж рядові носії генофонду. Науковці мали змогу вільно виходити попід штучне небо. Безумовно, вони згодом розгадували його штучність, але про це належало мовчати. Слід мовчати також про те, що поза надрами астероїда існує зовнішній світ, котрий не контролюється Президентом. Сон мозку має тривати — так повелів Творець, тобто Степан Макаров.

Академія культивувала переважно точні науки, гуманітарні були майже цілком заморожені. Щоправда, підтримувалося знання мов, одержане першим поколінням космічних колоністів від своїх земних предків. Релігійні заповіти дехто пам’ятав, але вони поступово відмирали — натомість школа з дитячих літ виховувала культ Президента. Були в пошані фольклор, деякі етнічні звичаї, народне мистецтво. Мабуть, це було єдине, що не дозволяло простим людям здичавіти.

Із архівних джерел Прокіп з’ясував, що пошана до на-цінального й народного не була випадковою: Космічна Академія іще на Землі дістала програму, яка зобов’язувала її уникати демографічного еклектизму. Земна наука зрештою дійшла висновку, що тотальне змішування рас і народів (імперіалістичний «інтернаціоналізм») лише на короткий час інтенсифікує з’яву талановитих індивідуумів. Екстраполяція засобами кібернетики на великі відтинки часу показала: фізичне й духовне нівелювання національних ознак має привести до виродження так само, як і тривале кровозмішення. Природним процесом людського існування є розвиток самостійних національних клітин, котрі можна сприймати як окремі органи глобального організму, ім’я якого Людство.

Прокопові легко давалася математика, що для астрономії має неабияке значення. Але не тільки математика — він любив також фізику й космологію. Те, що інша людина засвоювала за рік, Прокіп брав за місяць.

Лі Чунь мав тепер не короткочасного співбесідника, яким завжди був Мірек Лятошинський. З Прокопом цікаво розмовляти ще й тому, що його психіка не була стомлена, як у безсмертних. Для нього життя складалося зі щоденних відкриттів. Це дозволяло Лі Чуню заново переживати давні відкриття — світ для нього якось ніби освіжився, помолодшав. І помолодшав він сам. Лі Чунь почав навіть забувати про вино.

Ось вони сидять поруч у башті, обладнаній потужним телескопом. Рухомим був не лише телескоп — рухалася також башта. Вона могла відокремлюватися від приміщення обсерватори й мандрувати по зовнішній поверхні кулястого астероїда так, що жоден сектор неба не лишався поза оглядом. Башта пересувалася на роликах, які були надійно пов’язані з металевою колією — в ній можна почуватися так само безпечно, як і в надрах астероїда. Розміри башти дозволяли порівняти її з невеликим будинком. Отож вона була цілком придатна, щоб у ній можна було провадити астрономічні дослідження, місяцями перебуваючи на протилежній півкулі. Другий телескоп, іще потужніший, лишався у стаціонарній башті. Отже, впродовж багатьох років на одного Лі Чуня припадало аж два телескопи.

…Вже вкотре Прокіп спрямовує телескоп на зірку, до якої вони летіли. Коли дивитися простим оком, вона виглядає яскравішою від інших, та й тільки. Але в телескопі ця зірка розростається до розмірів Сонця — і тоді на її полум’яному тлі видно то макове зернятко, то горошину. Це планети. їх уже видно й поза диском зорі — крихітні порошинки, що світяться відбитим світлом. Яка страхітлива далечінь! До них ще летіти й летіти.

— А що, як там уже існує цивілізація? — запитує Прокіп. — Тоді навіщо ми їм? Хіба для музеїв.

— Час від часу ми посилаємо туди радіосигнали, — каже Лі Чунь. — Антени спрямовані на планетну систему. Це в багато разів посилює сигнал. Ми передаємо музику, людські голоси. Нас не можна переплутати з природними радіохвилями. Я певен, що навіть аматорські приймачі нас би вже вловили. Це для ока далеко, а для радіосигналів близько. І все ж ми ніколи не мали навіть натяку на відповідь.

— Невже, окрім нас, ніде немає розумного життя? — з відтінком смутку в голосі відгукується Прокіп. — Всюди самі лишень мертві стихії — вогонь і холоднеча.

— Це ви наше життя називаєте розумним? — іронічне кидає Лі Чунь. — Я не наважився б так сказати. А щодо мертвих стихій… Тут ви помиляєтесь, друже. Найдосконаліші форми життя — це не ми, Прокопе. Зовсім не ми!..

— А хто ж?

— Оті самі стихії, які ви називаєте мертвими. Ядра галактик — ось найвища форма життя!.. Галактична Монада, юначе. Ви хоч розумієте, що я кажу?.. Правда, в ієрархії Всесвіту Галактика не є найвищою системою. Існує Метагалактика — це фактично те ж саме, що Всесвіт. Найвищою формою життя слід вважати Світову Монаду. Але вона для нас недосяжна. її можна осягнути лише розумом. Це, якщо хочете знати, Бог-Батько. А Галактична Монада — то є Бог-Син. Нам досить навчитися спілкування з Сином.

— Хіба це можливо?

— Так, можливо. Але не для всіх. Ви зможете, Прокопе.



Прокіп уперше бачив свого учителя таким поважно зосередженим, сповненим внутрішньої величі. Кожна риска на його обличчі свідчила про те, що він зараз говорить про найвище і найсвятіше не лише для нього, але й для самого Всесвіту. І в бібліотеці Лятошинського, й тут, в обсерва-торній, Прокіп натрапляв на Біблію, але поки що не встиг добре її вивчити. Та все ж розумів, що в ній ішлося про ту ж саму Особу, про яку зараз розповідає Лі Чунь. Про Особу-Творця, Особу-Бога і Його Сина, який також був Богом, але на короткий час приходив на Землю, жив у людському образі, аби земне людство здобуло безсмертя. Тепер Лі Чунь точно вказував, де міститься оселя Пант. о-кратора: у центрі Галактики! Це була та конкретика, в яку важко повірити.

— Я читав, що земні люди обожнювали зорю, довкола якої обертається Земля, — тихо сказав Прокіп, намагаючись не виказати своїх сумнівів.

— У цьому був сенс, але далеко не повний.

— Не повний?

— Так, не повний. Земна наука не розкрила природу гравітації. Монада виростає саме із неї. Або навпаки — гравітація виростає із Монади. Саме тут існує ота взаємозалежність, котра у філософії називається дуалізмом… Гм-м. Сонце, Сонце… Земні вчені помиляються, гадаючи, що Сонце світиться за рахунок термоядерної енергії. Ні й ні! Зорі — це просто дуже великі планети… Ви знаєте, що Юпітер близький до того, щоб світитися? Так, так!.. Юпітер випромінює значно більше енергії, ніж отримує від Сонця. Це доведений факт. Разів у кілька збільшити його масу — і він би почав світитися. Поміж масою й світністю існує пряма залежність. Гершель не помилявся: світиться лише поверхнева атмосфера Сонця, а сонячні плями — це завихрення, котрі дозволяють зазирнути в глибини атмосфери. А там, у глибинах, сонячна атмосфера значно холодніша.

— Виявляється, найстаріше і є найновішим? — не міг утриматися від посмішки Прокіп. — Я маю на увазі гіпотезу Гершеля.

— О так! — вигукнув китаєць. — Це трапляється доволі часто. В науці перемагає той, хто володіє найбагатшою інтуїцією. Для Вільяма Гершеля головним астрономічним інструментом був не телескоп, а скрипка. До речі, для Ейнштейна також.

— Дивовижно! — все ще не здатний приховати збудження, майже викрикнув Прокіп. — Тоді чому ж світиться Сонце?.. Та й взагалі зорі… Чому вони світяться?

Лі Чунь, на відміну від Прокопа, був цілком спокійний. Він, звичайно, очікував питання, яке так нервово випалив його учень.

— Тому, — почав пояснювати академік, — що надзвичайно великі маси перетинають гравітаційне поле Галактичної Монади. І, до того ж, із дуже великою швидкістю. Вакуум — це не порожнеча. Розумієш, юначе? Вакуум — це тіло Всесвіту. І якщо його розриває не якась там порошинка, а космічний гігант… До речі, у верхніх шарах земної атмосфери температура також дуже висока, близька до сонячної. Але земна атмосфера там надто розріджена — і тому цей факт у космонавтиці ніхто не бере до уваги.

— Під температурою ви розумієте швидкість руху атомів? — запитав Прокіп.

— Саме так, — відповів Лі Чунь. — Температура середовища зростає разом з прискоренням власного руху атомів. Сонячна атмосфера навіть у високих сферах дуже густа завдяки великій масі цього космічного тіла. І тому вона світиться. Власна Монада Сонця неспроможна випромінювати — вона ховається дуже глибоко. її радіус — всього лишень півтора кілометри. Отже, Сонце, по суті, світиться за рахунок Галактичної Монади. Через те й молитися на нього не гріх — у цьому разі ми все одно молимося Галактичній Монаді. Нашим Творцем є саме Вона. Вона, а не Сонце, що виконує тільки роль рефлектора.

— Але ж у центрі галактик земні вчені поселили так звані «чорні діри», — зауважив Прокіп.

Лі Чунь поблажливо посміхнувся.

— Я цього не зумію пояснити доти, доки ми не розглянемо одну з помилок Ейнштейна. Ти, мабуть, розумієш, що тут потрібна окрема розмова.

— Де ж саме ховається ця помилка? — нетерпляче запитав Прокіп.

— У загальній теорії відносності.

Вкрай заінтригований, Прокіп був змушений набратися терпіння — він добре знав, що Лі Чунь у таких випадках не піддається умовлянням. Вчитель сам визначить той час, коли слід зайнятися помилкою Ейнштейна.

Якось Прокіп умовив Лі Чуня, щоб той дозволив запросити в телескопічну башту Гелену. Власне, вона вже не раз тут бувала й зазирала в окуляр телескопа. Але на цей раз ішлося про те, щоб їм отак-от відірватися від приміщення обсерваторії, аби опинитися віч-на-віч із цілим Всесвітом. Лі Чунь бачив, що Прокіп уже цілком оволодів механікою башти, тому він охоче дозволив. У академіка була поважна причина, щоб не перечити: він-бо зацікавлений, аби його асистент (час уже так називати Прокопа) проводив якомога більше часу на протилежній півкулі. Для цього, як гадав академік, слід уникнути офіційних розпоряджень і підтримувати власний інтерес асистента.

Коли Прокіп зупинив башту, що дозволяла оглядати космос не лише за допомогою телескопа (її стіни були цілком прозорі), молоді люди затамували подих від невимовного хвилювання. Гелена захоплювалась не лише малярством, але й музикою. Трохи заспокоївшись, вона сказала:

— Тут потрібне моє піаніно. Цю велич здатна відтворити лише музика.

Хлопець пошкодував, що не здогадався підказати Гелені цю думку (піаніно — то був електронний інструмент, який в умовах їхньої колонії практично нічого не важив. Та й розміри його були невеликі). Припавши щокою до її волосся, прошепотів:

— Сподіваюсь, у нас іще буде така нагода.

Первозданна краса космосу, яку ні з чим не можна порівняти, зробила їх німими, як у величному храмі. Якісь незначні, випадкові слова тут здатні образити людську душу. А проте навіть храм був би лише рукотворним відображенням того, що вони тепер бачили й відчували кожною клітиною власного єства. Якщо порівняти міжзоряний простір з чорним єдвабом, на якому горять, переливаються чарівним світлом найкоштовніші діаманти, то й у цьому разі ми принизимо велич картини, що відкрилася перед очима закоханих. З чим би ми не порівнювали зоряний світ — все одно наше порівняння виглядатиме штучним, вторинним, і через те неминуче банальним. Не зайвими будуть, можливо, лишень оці слова: тут, під батьківським поглядом Всесвіту, людське думання мусить бути таким же цнотливо-чистим, як сам цей простір і полум’яні вкраплення у його невидимій плоті. Вкраплення, котрі ми називаємо зірками.

Гелена, згорнувшись калачиком у фотелі, задрімала, а Прокіп продовжував за допомогою телескопа оглядати зоряне небо. Ось він почав скеровувати телескоп на велике скупчення зірок, яке було видно навіть неозброєним оком.

Робив це не випадково: потребу навести телескоп саме на цю ділянку неба Прокіп відчував іще тоді, коли вони розмовляли з Геленою. Для неозброєного ока там нібито не було нічого незвичайного, і все ж якась сила покликала його із глибин Всесвіту. В душі з’явилося щось таке, що можна назвати несподіваним світлом, котре було радісно-солодким, підносило душу, породжувало відчуття неймовірної сили, високу впевненість, що ти ніколи не помреш, бо ти і Всесвіт — це фактично те ж саме. Два полюси єдиної сутності — Мегакосм і Мікрокосм.

Мабуть, це було продовження того урочистого настрою, що сформувався у розмові з Геленою під враженням невимовної краси космосу. І все ж Прокіп доволі виразно відчував: це щось інше — незвичайне, особливе, те, що випадає пережити небагатьом людям. Тут існував і мотив кохання, але як частка, підпорядкована цілому. А ціле було значно більшим, ніж його кохання до Гелени. Дівчина інтуїтивно відчула, що Прокопові зараз ліпше залишитись на самоті. Його не можна було відривати навіть для того, щоб він допоміг їй покинути башту, — тому вона скулилася у фотелі. Спершу тільки вдавала, що спить, а відтак і справді заснула.

Тим часом Прокіп спинив телескоп — може, навіть не сам спинив, а зробила це невідома і незнайома сила, яка покликала його із глибин Всесвіту. Те, що відкрилося його зорові, можна було порівняти хіба що з Сонцем, коли на нього дивишся із Землі; і водночас то було щось зовсім інше, бо Сонце — лише пересічна зоря, яких не злічити. Це ж було світило для міліардів сонць — власне, те саме, що Лі Чунь називав Галактичною Монадою. Хлопець одразу ж збагнув: перед ним зняла покривало саме вона — Галактична Монада. Він це розумів навіть не розумом, а тією сутністю власної особистості, про яку сам майже нічого не знав.

Ні, Галактична Монада не схожа на Сонце. Вона була напівпрозора — золотаве сяйво кулястої форми в оточенні зірок, які, мабуть, дуже швидко рухались. Сяйво не сліпило, воно було м’яке, дуже приємне для ока. Велике щастя його споглядати, бо від нього струмувала сила, яку можна назвати Любов’ю. Та Любов — не саме лише високе почуття. То було щось незмірно більше: Любов як Особа, як Мати Всесвітньої Любові. Прокіп несхибно відчував: це почуття випромінювалося саме звідти, неживу речовину перетворюючи на живу, людській душі даруючи натхнення, незрячого роблячи зрячим. То була здатність бачити наскрізь цілий Всесвіт у його дивовижній простоті й незрівнянній величі.

Хлопець відірвався від телескопа — тепер він був йому не потрібний. Навіть не помітив, коли почалася розмова з Галактичною Монадою. Та й чи можна це назвати розмовою у звичайному розумінні? Це була розмова подумки: ще не встигало сформуватися запитання, як одразу ж на нього приходила відповідь.

Прокопові здалося, що він зробився безтілесним — пролітав наскрізь цілі простори Галактики, всюди бачив життя; бачив не оком, а духом — конкретні образи були відсутні. Він утвердився в найголовнішому знанні: у світі взагалі нічого немає, окрім Темряви й Світла. Темрява — то є сам простір, Світло — це безконечна незліченність Монад. Усюди, де є бодай незначна маса, — є Монада. Дрібні Монади гуртуються в рої, обліплюючи Центральну Монаду, мов бджоли обліплюють матку. Тоді вони перестають існувати окремо, віддаючи всю свою енергію Центральній Монаді. Так виникає речовинне тіло — від мікроскопічної пилинки до найбільшої зорі. Центральна Монада є повним і цілковитим відзеркаленням усієї системи — її маси й енергії. Що більша маса, то більший радіус Монади й вона потужніша. І водночас густина Монади меншає, коли збільшується її радіус. Саме через те Галактична Монада виглядала не твердим тілом, а казково прекрасним сяйвом.

Отже Центр Галактики — це, по суті, і є сама Галактика, вся її маса і вся енергія. Зрештою, хіба ми знаємо, що таке маса за своєю субстанціональною природою? Прокіп іще був далекий від того, щоб дати дефініцію маси як такої, але він уже розумів: без Монади намає маси, а без маси немає Монади. Що маса і гравітація споріднені — це ясно, отже, мусить бути зрозуміла також спорідненість гравітації й Монади.

Асистент поволі починав розуміти, що казав йому вчитель. Тепер він міркував так: «Найістотніше, мабуть, що золотаве сяйво — це аж ніяк не «чорна діра», а щось зовсім інше: Плазма, Що Мислить. Галактичний Мозок, який живе, володарює і творить у підвладному йому просторі. Найдосконаліша форма життя. Ми вже й самі вміємо створювати допоміжний мозок, витканий зі Світла. Хіба ж нам не ясно, що людина не здатна виготовляти те, чого не існує в самій природі? Отже, у своїх комп’ютерах ми лише віддалено, примітивно моделюємо те, що існує в Центрі Галактики як найвища форма живого. І саме звідти слід виводити всі інші форми життя…

Прокіп навчився визначати розміри космічних об’єктів. Радіус золотавого сяйва перевищував радіус Сонячної системи в цілому. Галактична Монада перебувала доволі далеко, бо для простого ока виглядала не більшою, ніж сонячний диск. А через те, що вона була майже прозора, неозброєним оком її відшукати дуже важко. Це можливо лише тоді, коли знаєш, де саме треба її шукати.

Прокопа вона, можна сказати, знайшла сама — мабуть, так, як знайшла Лі Чуня. А на Землі у свій час відшукала Піфагора, Платона, Мойсея, Магомета, Будду. Та й не тільки засновники філософських або релігійних систем посланці Галактичної Монади: усі без винятку генії відчували на собі дотик її променистої руки — саме тому вони й генії. Це зовсім не означає, що Прокіп себе також вважав генієм, а проте він тепер належав до числа тих, кому пощастило побачити обличчя Бога.

Неможливо навіть переказати, що встиг спізнати Прокіп упродовж якоїсь години, котра видалась йому цілою вічністю. Згадаємо деякі конкретні речі, що стосуються нашої розповіді. Була якась секунда, коли із золотавого сяйва проступило обличчя Пантократора. А можливо, то лише видалося Прокопові. У чому Прокіп цілком певен, так це в тім, що дістав відповіді на всі свої запитання.

Перше і, мабуть, найголовніше: чи не марно вони летять до невідомої планети? Ні, не марно! Ця планета справді схожа на Землю в її першому періоді — до появи людини. Космічні колоністи знайдуть там усе необхідне для життя. На них чекає дуже велика робота. Спорудження їхньої колонії — то не просто усвідомлена воля землян, а воля самого Пантократора. Щодо особи Президента, то ця проблема взагалі перебуває в компетенції людей, котрі його оточують. Надавши людям свободу волі, Пантократор залишив за собою лише спрямувальні еволюції. Перебирати на себе те, що мають вирішувати самі люди, — це означало б підштовхувати їх до неминучого виродження. Ось чому людські апеляції до Бога стосовно кривд, зловживання владою, тиранії владолюбців тощо схожі на вимогу школяра, аби добренькі батьки виконували за нього уроки…

Розмова з Пантократором увірвалася так само непомітно, як і почалася. Прокопові ще довго було не ясно, яка саме думка підказана Галактичною Монадою, а яка належала йому особисто. Згодом усвідомив, що все, добуте ним від Пантократора, виникло. в його власному мозку. І водночас Прокіп розумів, що це йому тільки так здається. Мабуть, то була Божа делікатність, м’яке спонукання без різкого імперативу. Так розумний батько навчає дитину, намагаючись наштовхнути на думку, щоб дитині здавалося: думка прийшла самостійно, без чийогось спонукання. І це саме той випадок, коли ми говоримо про нашу інтуїцію.

Прокинувшись, Гелена помітила, що Прокіп чимось дуже заклопотаний. Він стояв непорушно біля телескопа, очі були заплющені, наче уві сні. Це стривожило дівчину — вона тихенько вислизнула із фотеля й наблизилась до Прокопа. Він, мабуть, відчув її наближення — струснув головою й розплющив очі.

— Ти стомився, Прокопе?

— Ні, Гелено. Не те.

— А що ж?..

Прокіп відповів не одразу. Взяв Гелену за руку, постояв мовчки, а відтак, не дивлячись на дівчину, наблизив її руку до власної щоки.

— Я бачив Бога.

Гелену ці слова ніскільки не здивували — коли вона оглядала зоряний простір, їй також здавалося, що вона бачить Бога.

— Я розумію, — сказала дівчина.

Але він усвідомлював, що Гелена його розуміє надто абстрактно, як це властиво багатьом людям.

Прокіп вирішив припинити цю розмову — до розуміння фізичної й духовної сутності Галактичної Монади дівчину належало підготувати бодай так, як його підготував Лі Чунь.

І все ж Гелена відчувала, що Прокіп пережив якесь внутрішнє потрясіння. Його посмішка була незвична, ніби силувана, а мова також натягнута — говорив-бо не про те, чим були обтяжені його думки. Гелені хотілося повернутись додому, але тоді, коли вона оглядала простір довкола їхньої колонії, у неї виникло важливе запитання. У ті хвилини вона побоялася висловити його, щоб не зруйнувати святкового настрою. Та все ж запитання їй муляло, дівчина не могла його позбутися.

Ось вона знову збігла по сходинках на платформу перед телескопом, щоб іще раз оглянути довкілля. Нарешті наважилась:

— Прокопе, я давно хотіла тебе спитати…

— Про що?

Він рвучко повернув голову й так поглянув на Гелену, наче тільки зараз помітив її присутність.

— Про що ти хотіла запитати?

Обличчя дівчини зробилося зосереджено-сумним. Губи стиснулись і стали вузькими, ямки на щоках сховалися, на чолі з’явилася несподівана складка.

— Ось про що… Скажи, якщо викинути якийсь предмет туди… Назовні… Ну, скажімо, викрутку або гайку… Вона летітиме за нами, правда?..

— Звичайно. Якщо викинути не дуже далеко, згодом ці предмети опиняться на поверхні астероїда. Сила тяжіння тут невелика, та все ж існує… А чому ти про це питаєш?

Гелена промовчала. Згодом вона несміливо запитала:

— А ми можемо об’їхати довкола? Щоб не просто повернутись, а об’їхати… Розумієш?

— Будь ласка, — посміхнувся Прокіп. — Це не становить жодної проблеми. Ти хочеш зараз?

— Еге ж… Якщо можна.

Прокіп дістав із кишені невеликий прямокутний прилад, натиснув на кнопку — й телескопічна башта плавно, непо-квапно рушила навколо астероїда. Тим часом Гелена з такою пильністю оглядала і поверхню їхньої маленької «планети», і простір довкола неї, що Прокіп не стримався — запитав:

— Що ти шукаєш, Гелено?

Але дівчина вперто мовчала. І лише тоді, коли він повторив запитання, відповіла:

— У мене, Прокопе, немає від тебе жодних таємниць. Але це не моя таємниця. Давай запитаємо в батька. Можливо, він дозволить, щоб я тобі розказала. Або сам розкаже… — Після тривалої паузи розгублено прошепотіла: — Куди ж вони поділися? Просто неймовірно!..

Космос довкола заселеного астероїда справді був чистий — не було нічого, що могло б прикувати їхню увагу. І так само була вільною від будь-яких зайвих предметів поверхня планети. Потужний прожектор, що обмацував довкілля, вихоплював із ледь розрідженої зорями темряви тільки нешироку колію, по якій котилася телескопічна башта.

Мабуть, читач уже здогадався, що шукала Гелена. Батько розповів їй про те, чого не мав права розповідати. З деякого часу населення колонії досягло критичної чисельності. Подальше зростання генофонду було непотрібне й неможливе. Більше того: воно могло завершитися цілковитою катастрофою. Всілякі запобіжні хитрування санітарної служби давали певні наслідки — інакше приріст населення був би значно більший. Та, незважаючи на протизаплідні засоби, населення все ж таки зростало. Отож через кожні два-три десятиліття з наказу Президента генетична комісія вибраковувала дві-три сотні індивідуумів, котрі не становили генетичної вартості. їх без скафандрів викидали у відкритий космос.

Ми вже згадували; в комісії працював також віце-президент Академії Мірек Лятошинський. Цей обов’язок його тяжко пригнічував, але він нічого не міг змінити. Хіба що відмовитися від свого фаху. Але тоді, певно, Лятошинський сам потрапив би у число вибракуваних, бо навіщо він потрібний поза його науковою працею? Поза наукою він не потрібний навіть собі самому. А проте ці тверезі міркування не приносили розради. Ось чому, переживаючи чергову депресію, він розповів про свої душевні муки Гелеві.

Так чи так, а Гелена знала: довкола їхньої колонії мав створитися чималий космічний цвинтар. Але ж його не було! Що ж це могло означати?..

А може, батько їй розказав не все? Вона вирішила сьогодні ж розпитати його про це докладно.

Загрузка...