Ковчег Всесвіту

ЗАГИБЕЛЬ НЬЮ-ЙОРКА

В академічній колонії були дві зали, обладнані екранами Кривошеєва: загальна — нею користувалися академіки, і окрема — у президентському палаці. Такі екрани не лише дозволяли спостерігати події — вони, сказати б, перетворювали глядача на учасника подій.

Макаров і Кривошеєв сиділи у президентській залі, яку можна використовувати і для огляду неба, і для огляду будь-якого куточка їхньої колонії. Прихованих телевізійних камер усюди так багато, що Президент, не виходячи зі свого палацу, міг бути присутнім і на термоядерній електростанції, і на поверхні астероїда — всюди, куди вела його власна думка. Не треба шукати якісь важільці, перемикачі, кнопки — досить лише подумати, як екран подавав саме ті об’єкти.

Ці казкові можливості базувалися на старому спостереженні: коли людина думає, її мозок виробляє імпульси, котрі передаються м’язам. Деякі люди вміли сприймати ці імпульси, що дозволяло їм приголомшувати не втаємничених умінням читати людські думки. Проте вони мусили тримати медіума за руку вище кисті — потрібен фізичний контакт. Прилад, сконструйований Кривошеєвим, був схований у наручному годиннику й еластичному браслеті, на якому він тримався. Контакт був чіткий, імпульси передавалися комп’ютерові, який і виконував волю глядача.

Але не цим вражав екран Кривошеєва. Його, власне, ніби й не існувало. У круглій залі, схожій на приміщення цирку, височіли вибілені стіни. Густий газовий прошарок ховався за прозорою пластмасою, що невидимо стояла ближче до глядачевого ока. Це, власне, й був екран. Під дією відповідних променів частинки газу виробляли ті барви, які були необхідні саме в цю мить для об’ємного зображення. Отже, стереоефект був не обманом зору, котрий ніколи не є повним, бо екран мав власну глибину, як, скажімо, її має театральна сцена. Далечінь, що веде поза виднокіл, завжди видає нашому окові розмиті силуети — справжньої об’ємності вимагають лише близькі об’єкти. Кругова панорама довершувала майже цілковитий ефект присутності. Стільці крутилися також за бажанням глядачів кожної миті ти був там, куди тебе кликали події.

Але зараз екран був мертвий. Друзі сиділи за столом, на якому стояло дві пляшки з вином і ваза з фруктами. Нечасто, мабуть, раз на місяць вони дозволяли собі отак розважитись, пригадуючи далеке земне дитинство. Вони росли в одному селі, по сусідству, неподалік Бійська — там, де зливаються Бія і Катунь, створюючи могутню сибірську ріку Об.

Людська пам’ять володіє дивними властивостями: час звужується, коли людині доводиться переживати багато нового, незнайомого. Його стискає емоційна наснаженість інформації. І навпаки: відсутність нових вражень, життєва одноманітність кожний окремий день роблять немилосердно довгим; та коли дні складаються в роки й десятиліття, вони ніби сплющуються, лягаючи до твоєї пам’яті. І тоді як завгодно далеке, але емоційно багате, яскраве робиться дивовижно близьким.

Отож п’ятсот років мало що важили в їхніх спогадах про дитинство.

— А пригадуєш, як ми поцупили коней у старого китайця? — засміявся Іван Кривошеєв. — Через тиждень ми їх повернули. Зате у справжній тайзі побували… Пригадуєш?

Кривошеєв, на відміну від Макарова, був невисокого зросту, плюсклий, підсліпуватий. Його обличчя чомусь видавалося загостреним — можливо, через впалі щоки та довгуватий ніс, на якому міцно сиділи, мов припаяні, великі окуляри. Про таких кажуть: книжковий черв’як.

— Повернули, бо ти заскиглив, що китайця стало жаль, — невдоволено буркнув Макаров. — Пожаліти китайця — однаково, що пожаліти власну смерть. Хіба смерть тебе пожаліє?..

Іван з внутрішньою посмішкою глипнув на Макарова: «Чи він коли-небудь наближався до дзеркала? Вилитий китаєць». Та, мабуть, саме тому він і викохав у своїй душі оцю ненависть. У їхній хаті завжди жив хтось із китайців — і підстаркуватий, і зелений парубійко, і навіть старий дід. З усіма його мати спала. То був старовинний жіночий спосіб разрахунку за чоловічу допомогу. Не під силу було жінці тягнути на собі господарство.

Той, чиє прізвище носив Степан, здебільшого спав на сіні біля корівника. Він ніколи не бував тверезий. Пив навіть не самогон, а схожу на кисіль білувату рідину, яку називали брагою. Це були розчинені у воді дріжджі, що ледве встигали перебродити. їх належало перегнати через апарат, щоб отримати самогон, але у старого Макарова не вистачало терпіння.

Одного разу він так штурхонув Степана, що хлопець ударився головою об одвірок і ледве оклигав.

— Тебе, косоокий, мамка з китайцями нагуляла. Затямив?..

Малий Степан пробував розпізнати батька серед китайців, які допомагали матері по хазяйству, але ж марно. І, може, саме через оці дитячі гіркоти поселилась у грудях Макарова стихійна ненависть. Так це намагався пояснити Кривошеєв, який, мабуть, єдиний в колонії по-справжньому любив Степана.

Друзі вже не раз дискутували на цю тему, але мимоволі повернулися до неї й сьогодні.

— Знапастили вони російську землю, — сказав Макаров.

— А може, відродили? — не погодився Кривошеєв. — Ми ж бо її до того довели, що вона вже й родити перестала.

— Звідки в тебе така непошана до всього російського? — сердився Степан.

— Ні, друже. Це ще одне підтвердження, хоч і запізніле: на квасному патріотизмі далеко не заїдеш… Нас такими імперія зробила.

— Якими — такими?

— Ми звикли, щоб нас ноги годували. Ноги і зброя. А може, це сталося через те, що ми як нація сформувалися серед несходимих лісів?.. Ми не землероби, а споконвічні мисливці. Мисливці та вояки. Обжити своє гніздо не вміємо. Землі не любимо й нічого в ній не тямимо. Віримо тільки власним ногам і зброї. Для нас головне — простір. Хапати його, приєднувати, винищуючи інших… Працювати ми так і не навчилися. І торгувати теж. Уміємо тільки відбирати силою. Ось у чому наше лихо, Степане. Це не вина, а біда наша.

Макаров промовчав. Він був зодягнений у білий, добре пошитий костюм і виглядав святково. Кривошеєв, навпаки, прийшов у президентський палац просто з майстерні, де він усе ще вдосконалює свій винахід. На ньому була буденна картата сорочка, увібгана в робочі штани.

— Скажи, Степане, — з почуттям мовби смертельної провини звернувся Кривошеєв до друга. — Як ти гадаєш, є нони там? Чи, може, від них тільки руїни позалишалися?.. Я кажу про наших… Або хай навіть не наших… Кажу про земних людей.

Макаров поклав свою важку руку на плече Іванові:

— Не варто мучити себе цим питанням. Відповіді на нього немає. Краще думати про майбутнє.

— Майбутнє? — похмуро відгукнуся Кривошеєв. — Насамперед скажи: ти певен, що там є планета, котра хоч трохи нагадує Землю?

— Певен. У будові Сонячної системи немає жодної випадковості. Вона суворо підпорядкована законові Тіціуса-Боде… Чому ж ти гадаєш, що інші планетні системи формувалися поза цим законом?.. Облишмо дискусію, Іване. Від цих думок голова розвалюється. Я свої стреси усуваю за допомогою жіночик рук. Ліки не нові, зате надійні. Зараз покажу тобі кандидатку до Кола безсмертних.

Зненацька стіни зникли й друзі миттєво опинилися в президентському саду. До цього можна було б швидко звикнути й не відчувати різниці між справжнім садом та його зображенням на круговій панорамі, якби вона, панорама, не робила несподіваних стрибків. Але екран був покірний волі Макарова — він переносив його миттєво услід за думкою.

Ось на алеї з’явилась донька віце-президента Лято-шинського, їхня знайома. Вона була в парі з невідомим юнаком. Зодягнена в червону сукню, що тісно облягала її струнке тіло, взута в черевички на високих каблуках. Золотаве волосся вільно спадало на плечі — воно було неабиякою окрасою дівчини. Юну жіночу вроду відтворити у словах неможливо, тому доводиться просто сказати: Гелена могла б позмагатися вродою з красунями, котрі оточували Президента, а вони відбиралися з генофонду протягом п’ятисот років. Макаров любив повторювати: для жінки досить бути вродливою — і це вже та якість, яка варта увічнення.

Юнак теж був зодягнений строго й елегантно — у світлий костюм, пошитий майстрами-кравцями, які обслуговували академіків. Зрозуміло, про це подбав пан Мірек. Молодята виглядали такою гарною парою, що навіть Макаров, душа якого давно втратила емоційну здатність, на якусь мить розчулився. Але на мить, не більше. Наступної хвилини він уже був незворушним володарем, який лише з другом дитинства дозволяв собі бути просто людиною — не богом.

— Я, здається, починаю розуміти, чому Лятошинський так дбає про цього зухвальця, — не приховуючи роздратування, процідив крізь зуби Макаров. — Але хто ж йому дозволив самочинно зняти сережку? До мене з цього приводу ніхто не звертався.

— Ти й без сережки бачиш і чуєш кожного колоніста, — зауважив Кривошеєв.

— Безумовно. Але ж у наглядачів немає твого екрана. Кривошеєв нахмурився. Волосся впало йому на лоба,

окуляри сповзли на кінчик носа:

— То це ти дочці Лятошинського вирішив видати спецліжко?

— Він давно за неї просить.

— Знаю. Але… Не чіпай дівчини.

— Мені набридли твої «але», — роздратовано зіскочив з крісла Макаров. — Хто тут Президент — я чи ти?..

— Ти, Степане… — Кривошеєв зняв окуляри й повагом почав протирати. — Екран працює бездоганно. Отже, мені тут робити нічого.

З удаваним спокоєм підвівся з крісла й попрямував до виходу. Макаров потягнувся за ним:

— Іване, не дурій.

Та Кривошеєва вже не було. Звичайно, він згодом прийде. Такі сварки поміж ними трапляються майже щомісяця. Але ж Кривошеєв був такий самотній, як і Макаров, отож їм нікуди подітися один від одного.

Ця думка трохи заспокоїла Макарова — екран уже почав виконувати його волю. Президент так наблизив до себе молоду пару, що, по суті, був серед них третім. Вони цього, звичайно, не знали. Стоячи в ротонді — там, де прозора пластмасова сфера поволі схиляється, моделюючи небосхил, закохані стиха гомоніли. Серед реплік, що цікаві тільки для самих закоханих, були й такі, котрі свідчили про напружену роботу думки.

— Тут я справді бачу безмежність, — сяючи вір, захоплення, мовив Прокіп.

— Хіба можна бачити безмежність? — з критичною посмішкою запитала Гелена. — Бачити безмежність — значить нічого не бачити.

Макарова вразили ці слова дівчини. Вони видалися йому мудрим афоризмом. Було дивно, що це сказала дівчина, яка прожила всього лишень вісімнадцять років.

«О ні, це не Сільвія», — подумав Степан, відразливо пересмикнувши куточками губів. Як йому набридла та пустопорожня лялька!

Тим часом із-за помаранчевого дерева вигулькнула гнучка постать Сільвії. Час від часу смикаючи довгого повідка, вона вела за собою білого пуделя. Пудель огинався — мабуть, його інтереси не збігалися з інтересами господині. Сільвія рвучко його смикнула — й песик на кілька секунд злетів у повітря, мов повітряна куля. Але тут, у невагомості, це було зазвичай.

Макаров зрозумів: Сільвія хоче розгледіти новоявлених відвідувачів, сама залишаючись для них непомітною. Хто ж її більше цікавив — майбутній астроном чи Гелена?..

І тут Макаров відчув у серці неприємний поштовх. Як прикро, що він більш ніж удвоє старший від цього парубка. П’ятсот років, звичайно, він відкидав — вони просто не існували. Існували ті сорок п’ять років, котрі були прожиті на Землі.

На алеї з’явилася трохи зігнута постать Кривошеєва. Інженер простував до ротонди, де стояли Прокіп і Гелена.

Дівчина побачила інженера й вибігла йому назустріч. Сільвії довелося шмигнути в кущі, але песик лишився поза кущами. Він почав скавучати. Гелена, побачивши песика, не знала, куди їй бігти — назустріч інженерові чи до пуделя, що, на її думку, потребував допомоги.

— Не турбуйтесь, — голосно сказав Кривошеєв, щоб його почула також Сільвія. — Про цуцика є кому подбати.

Сільвії не лишалося нічого іншого, як вийти зі схованки. Вродливе личко перекосила непогамовна злість. А Гелена, вражена сценою, яку їй допоміг розгадати несхибний жіночий інстинкт, зробила десяток кроків по алеї й подала руку інженерові.

— Як добре, що ви прийшли!

— Я звільнився раніше, ніж передбачалось. То, може, зараз почнемо? Апаратура готова.

— Але ж тата ще немає, — оглядаючись на Прокопа, сказала Гелена. — Він буде через годину. Ми так умовились.

— Ваш батько вже не раз бачив. Проте, як хочете.

Макаров з гірким почуттям вимкнув екран. Його неприємно вразила думка, що Іван Кривошеєв не такий уже й самотній. Він, мабуть, ближче й міцніше дружить з Лято-шинським, ніж можна було подумати.

Але вийдемо геть звідти, де людина не вважає для себе ганебним підслуховувати закоханих. Підемо вслід за Іваном Кривошеєвим та його друзями до другої панорами, що призначена для академіків.

Лятошинський уже повернувся, він був чимось заклопотаний. Мабуть, його лякали здогади про те, що недремне око Хазяїна стежить за його дочкою.

— Може, запросимо Лі Чуня? — звернувся Мірек до Кривошеєва.

— Він прийде. Я йому казав.

І ось їх п’ятеро сидить у невеликому моторному човні, Кривошеєв встановив його посеред панорами заради посилення ефекту присутності. За мить стши мовби розчинилися в просторі, човен загойдали океанські хвилі. Океан був усюди — перед ними й ген поза ними. Він простягнувся у синювату товщу літньої ночі. Йому ні кінця, ні краю. На місяць набігають хмари. Океан силкується повторити небесну дію, але не може — і місяць, і підсвічені ним хмари ховаються в пінявому мерехтінні.

Прокіп шепоче Гелені:

— Як же тут могли жити люди? Усюди сама вода. Ніде землі не видно.

Лятошинський чує його шепіт і стисло пояснює:

— На Землі завжди було втричі менше суші, ніж води. Та якби суші було більше — люди також не змогли б жити там нині. Потрібна рівновага, відома лише Богові. На жаль, вона була порушена… Але не поспішайте. Зараз побачите й сушу.

Почало світати. Там, де мало зійти сонце, колір неба мінявся від синього до червоного. Це видовисько було добре знайоме Прокопові й Гелені: так само сходило сонце на гранітній бані, не викликаючи їхньої пошани. Тепер Прокіп подумав: «Але ж це добре, що ми несемо з собою земні світанки. Хай штучні, але ж ми їх маємо!» Хлопця вразила схожість природного світанку на Землі й на академічній моделі.

Гелена радісно закричала:

— Погляньте, берег!

За їхніми спинами, на заході, оповитий серпанком ранкового туману, синів прибережний ліс. Човен, тримаючись берега, квапився на північ, де на тлі неба з’явилися контури незвичайного гірського хребта. Звісно, Прокіп ніколи не бачив гір, та все ж його здивувало, що скелі мали таку правильну форму. Поволі він зміркував, що то були не гори, а якісь велетенські споруди. Прокіп так стиснув руку Геле-ни, що вона мало не скрикнула.

— Ми невдовзі увійдемо в Гудзон, — пояснив Кривошеєв. — Щоправда, тепер важко розрізнити, де кінчається океан і починається ріка.

Ліворуч, скільки сягав зір, громадилися міські будинки, бігли на захід прямі вулиці, але все це було залите водою. Вода стояла до половини вікон першого поверху. Подекуди до штирів, забитих у стіни, були прип’яті човни. Поміж вікнами сусідніх будинків на мотузках висіла білизна. Деякі вікна наполовину забиті — з них стирчали бляшані димарі, з котрих снувався ріденький дим. На воді плавали сміття й побутова нечисть, котру мешканці вміли колись ховати від очей і ніздрів.

— Це Нью-Йорк? — запитала Гелена, тяжко приголомшена побаченим.

— Ні, — відповів батько. — Ми зараз на правому березі Гудзона. Це берегова частина Джерсі-Сіті. Оглянься… Перед нами Уолл-стрит. Ото вже справді Нью-Йорк. Мангет-тен. Столиця світового бізнесу.

То було вельми величне видовище. Ранкове сонце висіло над шпилястими й прямокутними вершинами споруд, котрі не можна назвати будинками. Це щось інше — те, що земні люди назвали хмаросягами. Бо велетенські споруди справді дотикалися хмар. Важко було уявити, що все це могуття створене не силами природи, а людськими руками. Ламана лінія, що нагадує запис пульсування самого Сонця, починалася з південної частини найвідомішого у світі острова й далеко на півночі зливалася з небосхилом. Хмаросяги стояли майже впритул один до одного, вулиць поміж ними не видно — отже не видно було й того, що Мангеттен також залитий водою.

— Яка краса! — не змогла утриматись Гелена. — Невже все це зробили люди?

— Самі зробили, самі й понищили, — печально зітхнув Кривошеєв. — Занадто повірили у власну могутність.

— Як це — понищили? Жодних руїн не видно. Все ціле, — відганяючи гіркі здогади, не здавалась Гелена.

— Майже ціле, — уточнив Кривошеєв. — Але непридатне для життя.

Човен безборонно проплив поміж двома хмаросягами-ве-летнями, котрі були обличковані дзеркальним алюмінієм, і опинився на Уолл-стриті. Кинувши оком на безліч вікон, що зникали у сивих пасмах підсвічених сонцем хмар, можна було помітити такі ж самі бляшані димарі, як і в Джерсі-Сіті. До алюмінієвих колон прип’яті човни, на воді плаває гидке сміття.

Отже, тут також жили люди. Але ж як вони жили? Ані електрики, ані ліфтів, каналізації, питної води.

А проте воду розвозили на катерах:. Ось чималий катер спинився під хмаросягом, його, ніби мухи, обліпили чорні люди з відрами. Як же вони долатимуть десять чи п’ятнадцять поверхів з цією водою? Вище, мабуть, ніхто не жив — вікна повибивані, з них не стирчать бляшані димарі.

У сусідньому кварталі чорний дим зміїстими сувоями обгортав вершини хмаросягів там щось горіло. Човен завернув за ріг — і очам відкрилася страшна картина. Пожежа клешнями велетенського полум’яного краба охоплювала поверх за поверхом, не дозволяючи врятуватися тим, хто жив вище. Люди божевільно металися в полум’ї, вистрибували з вікон у рятівну, здавалось, воду, що ховала під своєю поверхнею тротуари, автомобілі, кам’яні сходи… Мало хто з них виринав потім на поверхню — мабуть, лише ті, що вистрибували з третього й четвертого поверху, не вище. Вони бовталися серед сміття й екскрементів, чіплялись за вікна сусідніх хмаросягів.

— Годі! Не треба більше, спиніть, — благально вигукнула Гелена.

І ніби покірний її волі, човен опинився в порівняно чистих водах недалеко від мосту Веррезано. Тут можна було дихнути вільніше. Прокіп, який довго не подавав голосу, гірко мовив:

— Чому ж Америка не рятує цих бідолах? Хіба вона геть уся залита водою?

— Безумовно, не вся. Але ж залитий не тільки Нью-Йорк, — відповів Кривошеєв. — У Нью-Йорку завжди було багато бездомних. А тепер їх незмірно більше. До речі, в Європі затоплено дуже багато продуктивної землі. Нідерланди взагалі перестали існувати. Франція також зазнала великих втрат.

Тим часом перед човном виріс велетенський корабель. Він заступив небосхил, мовби розчавив його власною масою. На палубах купчилося багато худорлявих чоловіків, зодягнених у старі, зношені сорочки. Чоловіки щось кричали людям, які стояли на пришвартованому до корабля катері. Мабуть, між ними відбувалися якісь переговори.

Далі було видно іще кілька кораблів-велетнів, заповнених, як пояснив Лі Чунь, китайськими робітниками. А в катері стояли японські бізнесмени, котрі найняли й привезли сюди китайців.

— Навіщо? — запитав Прокіп.

— Зараз дізнаєтесь.

Несподівано глядачі потрапили до розкішної зали, в центрі якої за круглим столом сиділи японські й американські ділові люди. Переговори велися англійською мовою, без перекладачів.

— Даруйте, панове, — сказав японець, звертаючись до американців, — Оренда на сто років? Ні, це нас не влаштовує. Ми воліли б купити Мангеттен. Просто купити та й годі. Це вигідно і для нас, і для вас. Роботи розпочнемо негайно. Просимо назвати вашу ціну.

Підвівся високий американець в окулярах. Він був блідий від хвилювання, котре проступало у виразі його обличчя й тремтінні пальців.

— Як вам добре відомо, наш контракт передбачає нав-тупне: ви провадите на Мангеттені всі необхідні роботи й користуєтесь островом повних сто років. Цього контракту й давайте дотримуватись. На продаж острова ми піти не можемо. Ви ж бо й так уже закупили майже половину Америки…

Та ось зображення на екрані почало бліднути, миготіти й нарешті зовсім зникло. Глядачі опинилися в цілковитій темряві. Деякий час сиділи мовчки, вражені й пригнічені пережитим. Нарешті подав голос Лі Чунь:

— Оце й усе. Більше ніколи ми не приймали Землю. Ну, звичайно, китайці вдихнуть життя у змертвілий Нью-Йорк. На кораблях за мостом Веррезано їх, мабуть, тисяч вісімдесят. А може, й усі сто. Завтра їх там буде мільйон, десять мільйонів. Словом, скільки потрібно…

— Що вони кричали? — запитала Гелена.

— Вимагали, щоб їх висадили на берег… Я розумію, як вони відродять Нью-Йорк. Завтра сотні барж, заповнених камінням, попливуть до Великого Яблука. Ну що ж, першими поверхами усюди доведеться пожертвувати. Вони перетворяться на підвали. Та коли поверхів сто десять або сто тридцять, то це невелика жертва.

— Ви гадаєте, вони завалять вулиці камінням?

— Спершу завалять камінням, потім заллють бетоном, — захоплено пояснював Лі Чунь. — Відтак випомпують воду із сабвею та підвальних приміщень. Китайці врятують земну цивілізацію, будьте певні!..

Але чомусь нікого ці слова не втішили. Коли спалахнуло світло, на всіх обличчях можна було побачити неприховану скорботу.