Ковчег Всесвіту

ПРИМИРЕННЯ

Минали роки. А проте рік — поняття суто земне. В колонії його виразніше відчували рослини, ніж люди. Люди — особливо ж ті, що не старіли й не вмирали — відчували час лише як послідовність подій. Коли яскравих подій було обмаль, час вкорочувався, мов пружна гума. І навпаки: насиченість подіями розтягувала час, бо він тут був нічим іншим, як лише сумою подій та людських вражень.

Давно вже колонія позбулася деспотичного володаря — суд громадянської совісті оголосив свій вирок: космічного злочинця Степана Макарова передати у розпорядження Галактичної Варти. Звідти мали інформацію: колишнього Президента, здорового й неушкодженого, поселили на одній з планет, де врятовані від смертЬ нащадки академічних катакомбістів встигли розбудувати чималі поселення.

Спецдіжка, зрозуміла річ, він позбувся. Але йому дали непогане помешкання, одяг, їжу — словом, усе необхідне для життя. Та його позбавили влади — і Макаров жити не зміг. Він почав катастрофічно старіти — старість, мовби розлютившись за те, що її так довго не підпускали до цієї людини, тепер з нещадною захланністю пожирала його тіло й душу.

Прожив він, якщо лічити час по-земному, десь років зо три, не більше. Нащадки тих, кого він катапультував у чорну холоднечу космосу, не пам’ятали зла — вони віддали йому шану за немалі наукові заслуги. І зрештою, треба визнати: зло проти батьків та дідів обернулося добром для синів та онуків. Хіба можна порівняти їхнє життя на квітучій планеті з життям у перенаселених катакомбах?..

Президентом Космічної Академії Наук було обрано Івана Кривошеєва. Інженер опирався, прохав обминути його персону, але це йому не допомогло. Мірек Лятошинський так і залишився віце-президентом — усі вважали, що він найліпше підходить саме для цієї посади. Ніхто з академіків не міг уявити його в ролі Президента — для цього у пана Мірека бракувало твердості й волі.

Тим часом Прокіп звик почуватися в телескопічній вежі затишніше, ніж у своєму помешканні. Тут було все необхідне для життя — навіть запас води для душу — отож не варт частіше, ніж раз на півмісяця, підганяти башту до обсерваторії. Його, як і завжди, чарували зорі й галактики — полум’яні істоти, що в ієрархії Всесвіту стояли незмірно вище від людини.

Серед сузір’їв Прокіп не почувався самотнім — його астральне поле гармонійно зливалося з полями зірок, що так само, як він, жили у ритмі Галактичної Монади. Йому солодко було думати про Галактику й Всесвіт як про велетенські живі організми.

Серцевина зорі, галактики чи будь-якої іншої речовинної маси (тобто монада) за своєю сутністю була згущеним світлом. Коли йшлося про монаду планети чи навіть зорі, де розміри незначні, а тиск і густина надзвичайно великі, фантазія Прокопа згортала крила, мов курка на сідалі. На його погляд, тут монада не могла виявити своїх творчих потенцій, бо це, власне, й було пекло, яким його бачили релігійні люди протягом тисячоліть. Чуття лишалися, прагнення існували (бо монада — то завжди згусток життя), але жодних можливостей для реалізації прагнень не було. А це завжди мука, вічна мука.

Думати про пекло йому не хотілося. А рай був там, де жив Пантократор — у глибинах Галактичної Монади.

В пам’яті завжди пульсувало: її діаметр перевершував розміри Сонячної системи (мільярди кілометрів!), тиск і густина мізерні — отже Прокіп глибоко переконаний, що саме там панував дух творчості й свободи.

Щоб це зрозуміти, досить уявити метелика, запресованого в гранітній товщі. Або навіть муху в бурштині. Чи можна тут говорити про якусь свободу? І навпаки: у воді або в повітрі живі організми почуваються вільно..

Прокіп з великою вдячністю думав про свого наукового шефа. Лі Чунь, наслідуючи Мирона Гриву, дуже легко довів, що обрахунок земних астрономів, з якого випливало, буцімто один кубічний сантиметр речовини у центрі галактики має важити мільярди тонн,[7] — абсолютно хибний! Хибний аж до своєї цілковитої протилежності. І це допомагало Прокопові побачити Галактичну Монаду в тій якості, яка дозволяла поселяти її духовну й фізичну модель під банями храмів.

Дуже важливим було те, що у центрі галактики взагалі немає жодної речовини, окрім плазми. Це щось якісно схоже на людське біополе. Або, кажучи точніше, подоба астрального тіла, яке, власне, і є Людиною. Безсмертною, зоряною Людиною!..

Отже Людину можна вважати часткою Галактичної Монади. Або, як звикли казати теологи, часткою Бога.

Сільвія, з якою Прокіп дружив, була цілком байдужа до астральних проблем. Зорі нею сприймались не значніше, ніж ліхтарі під пластмасовою сферою, що нависала над академічним садом.

Прокіп усе частіше пригадував, як легко й вільно він почувався поруч з Геленою. Вони сприймали світ майже однаково, дві їхні душі були крилами одного духовного птаха. Той птах ширяв у Всесвіті, не відчуваючи жодних перешкод. Він жив лише тоді, коли вони були разом. Як того птаха назвати? Може, просто Любов’ю?..

Час від часу Прокіп повертався думкою до пророцтва, які видав йому розумний екран на базовому кораблі Галактичної Варти. Він добре запам’ятав пояснення фіолетового Геракла.

Екран розгортав перед його очима генетичну програму, що була довільною комбінацією людських доль — такою ж стихійною, як змішування барв у небі, коли сходить або заходить сонце. Це робила сама природа. Але сенс появи цього винаходу полягав саме в тому, щоб людина мала право зробити вибір — тобто реалізувати свободу волевиявлення. Бо якби людина не здобула такої можливості, вона б не змогла стати Людиною Космічною — то було б щось схоже на тріску, яку женуть морські хвилі. Так це й виглядало тоді, коли люди покладалися на фатум.

Отже насправді Прокіп побачив не своє майбутнє, а лише проект варіанту майбутнього. Той варіант належало добре вимісити, щоб виліпити з нього власне життя. І лише тепер він почав усвідомлювати, які наукові скарби ховаються в генетиці: не заперечуючи промислу Пантократора, Космічна Людина переймає його на себе. Так діти, стаючи дорослими, переймають на себе обов’язки батьків.

Ці нелегкі роздуми звільнили Прокопа від почуття приреченості. Справді, якщо Мотря не зможе стати його дружиною, немає сенсу п’ятсот років катувати себе самотністю. А раз так, то він мусить подякувати Сільвії за те, що позбавила його муки ревнощів. Це таки вельми важливо, бо Прокопові належало шукати примирення з Геленою.

Якщо бути чесним, то слід визнати: Гелена нічим не завинила. Прокіп піддався на умовляння пана Мірека й цілком свідомо її відштовхнув. Гелені не лишалося нічого іншого, як скоритися батьковій волі. В той час їй, мабуть, було байдуже, як далі складеться життя. Прокіп зробив геть усе для того, щоб її душу скувала байдужість…

На певний час йому потрібна була Сільвія — так, потрібна: вона із цнотливого юнака сформувала мужчину. Бо якби не Сільвія, чи зумів би Прокіп змиритися з тим, що не він був перший у Гелени?..

Коли Прокопові виповнилося тридцять років, його також прийняли в Дійсні Члени Академії наук. Тема його наукової праці — фізична сутність монади. Не лише Галактичної Монади, а всякої — від електронної до Світової. Рівняння Мирона Гриви дозволяли бачити Всесвіт як Єдине Поле. Лі Чунь передав зошити українського вченого, скопійовані в роки його молодості у бібліотеці Сибірської Академії Наук, своєму талановитому учневі — Прокопові. При цьому вчений, що був у літах, почувався так, наче перед ним — сам Грива, що воскрес для завершення своєї моделі Всесвіту. А може, й справді Прокіп ніс у собі якийсь ген, кинутий у віки цим українським філософом?..

Нове зближення поміж Прокопом і Геленою почалося з випадкової зустрічі під кам’яним небом, на межі ферми й лісопарку, куди Гелена виводила з катакомбів своїх маленьких плеканців. Віднедавна у неї з’явилася пристрасть до педагогіки, і то не шкільного, а саме дошкільного віку.

В Гелені прокинулося щось природне, материнське й повело туди, де вона отримувала найбільше вдячності: в академічні катакомби. Власне, ця пристрасть тільки там і могла бути задоволена, бо ніде-інде в колонії діти не народжувались. Бездітність — то була плата академіків за безсмертя. Ця плата здавалася декому жорстокою. Може, саме тому серед безсмертних було так мало жінок.

…Прокіп і сам не тямив, чому опинився в лісопарку. А може, не наважувався визнати, що жадав побачити Гелену у тому середовищі, де вони колись так легко й невимушено потягнулися одне до одного.

Він стояв за деревами й дивився, як її руки торкаються дитячих голівок, а вуста тим часом вимовляють такі ніжні слова, яких він ніколи не чув од своєї матері. І не тому, що мати його не любила, а тому, що оточення, серед якого вони жили, не спонукало до проявів ніжності. Так воно й зараз: люди в катакомбах суворі, далекі від сентиментальності — бо життя у них суворе.

Щось незвичайне було в Гелені, коли вона виводила малюків на прогулянку. Він не міг у цій ролі уявити Сільвію, та чи й була вона коли-небудь у катакомбах? Може, тільки понад сто років тому — у своєму дитинстві. Дитинство ж Гелени минуло поза катакомбами. Туди, у тісні тунелі, повела її любов до дітей.

Це якось по-новому освітлювало Гелену, вивільняло її образ від тіней минулого, накладених життям у президентському палаці.

До речі, новий Президент чомусь туди не вселявся. Палац, хоч як це дивно, лишався у розпорядженні колишніх наложниць Макарова. Не було серед них лише Гелени, яка відразу ж після засудження колишнього Президента повернулася в будинок-башту, до батька.

Коли Прокіп нахилився, аби зірвати папороть (це був рух підсвідомий, мимовільний), Гелена помітила його й застигла з напівпіднятою рукою, у якій біліла ромашка. Діти не розуміли, що діється з їхньою вихователькою, шарпали її, вимагаючи уваги, але вона мовби впала в прострацію. Так довго тривати не могло. Та Прокіп і Гелена поки що були не готові до примирення.

Збігло ще, мабуть, понад рік. Ніщо не заважало зближенню поміж Галактичною Вартою і Космічною Академією Наук. Час від часу на екрані Івана Кривошеєва з’являлися голографічні фільми про планету, яка у Прокоповому телескопі з макового зернятка перетворилася на зернину проса. Але її відвідували кораблі Галактичної Варти — привозили документальні відеострічки про грізну своїми вулканами й гігантськими водоспадами, але ніжну й лагідну в долинах повноводих рік, майже безлюдну Лему. Невеликі поселення, що губилися серед лісів, вимагали підтримки з боку синів Галактичної Матері, котрі залишаться в пам’яті майбутніх поколінь, як це було й на Землі, в образі богів або принаймні ангелів.

Якось під час перегляду такого фільму Гелена і Прокіп опинилися поряд. Ефект присутності був разючий: їх то поглинали джунглі, то над головами шуміла зелена непроглядна стеля, то захлюпували своєю піною океанські хвилі. Інколи із гущавини вискакували велетенські тварини, яких глядачі ніколи не бачили навіть на малюнках. Прокіп відчував, як Гелена здригається від страху, йому хотілося взяти її за руку, щоб заспокоїти, але він зусиллям волі гамував це бажання.

Ось глядачі опинилися серед хаток, де жили вельми схожі на них поселенці — мабуть, нащадки катакомбістів астероїда. Прокопові навіть здалося, що молода мати бавила свого синка (десь, мабуть, дволітнього) польською жартівною пісенькою. Він помітив, як це вразило Гелену: її хвилювання, здавалося, поширювало теплі хвилі, що билися об його серце. Та й сам Прокіп був схвильований, його переслідувало відчуття, що з-за якоїсь дерев’яної хижки ось-ось з’явиться Мотря.

Розумів оманливість цього відчуття, але воно напружило його нерви й стиснуло груди розпеченим обручем. На якийсь мент він навіть перестав відчувати лікоть Гелени.

Раптом над стріхою хижки, під якою матуся бавила хлопчика, з’явився величезний птах — здавалося, він здатний сховати під крилами не одну таку хатину. Гелену затіпало, вона інстинктивно вхопилася пальцями за Прокопову руку.

Птах шугонув донизу, мовби то стріха перетворилася на крила й підібгала під себе молоду матір вкупі з дитиною. А коли хижак знову піднявся понад верхів’я дерев, у його пазурах смикалося й кричало голеньке дитя.

І тут Прокіп поруч себе почув відчайдушний жіночий крик. Спершу йому здалося, що то з екрана кричить нещасна мати. Лише перегодя зрозумів: кричала Гелена. Вона впала головою на його плече, крик її увірвався. А коли Прокіп, обійнявши Гелену за талію, спробував зазирнути їй в обличчя, вона несподівано вислизнула з його рук і сповзла грудьми йому на коліна. Було ясно: Гелена непритомна.

Люди довкола занепокоїлись, увімкнули світло. Підійшов пан Мірек, щось підніс до носа дочки — і Гелена розплющила очі. Зрозумівши, що лежить на Прокопових колінах, рвучко підвелася й, бліда, зніяковіла, пішла до виходу.

Прокіп і Лятошинський, рушивши за Геленою, разом опинилися на ґанку. Світло знову погасло, на екрані завирувало життя молодої планети. Тим часом Прокіп і пан Мірек мовчазно вирішували, кому з них належало наблизитись до Гелени, що сиділа на лаві під помаранчевими деревами. За хвилю Лятошинський повернувся до зали, а Прокіп схилився до Гелени з єдино можливим у цей момент запитанням:

— Як ви почуваєтесь, пані Гелено?

І отримав єдино можливу для цієї ситуації відповідь:

— Вже гаразд, пане Прокопе. Даремно покинули сеанс. Вертайтеся до зали.

Перехід на «ви» обом здавався неприродним, але вони вважали, що у їхньому становищі це також єдино можлива форма звертання. Прокіп запропонував:

— Якщо дозволите, я проведу вас додому.

Вона промовчала. Відтак підвела на нього наповнені світлом очі, у глибині яких промайнула бентежна думка й одразу ж погасла. Пасмо золотавого волосся сховало половину чола й брову. Крейдяна блідість поволі покидала обличчя.

Гелена струснула сонячним розсипом волосся й, ні слова не кажучи, підвелася з лави. Вони рушили у напрямі ліфта, який з’єднував сад, що колись називався президентським, із фермою, посеред якої височіла споруда, схожа на башту.

Невідомо, чи помічали інші, але Прокіп це помічав: Президент Кривошеєв виглядав надміру простуватим. Після Макарова, котрий змушував усю колонію бачити в його особі Бога, такий демократизм викликав нарікання. Та й це не все: у поведінці Кривошеєва з’явилося щось незбагненне.

Вони з Лі Чунем завжди приятелювали, але останнім часом зустрічалися майже щодня. Вино на столі з’являлося не лише задля годиться. І саме це лякало Прокопа.

До подій, котрі радували молодого астронома, належало несподіване посадове підвищення Ендрю: Кривошеєв поселив його в академічному мешканні й видав спецліжко. Свої інженерні обов’язки Президент передав академікові Шарптону, а Ендрю зробив помічником академіка.

В такому рішенні для Прокопа не існувало жодної загадки. Шарптон, безумовно, з неба зірок не хапав, але довго працював помічником Кривошеєва і як технічний виконавець справу знав досконало. На його намагання створити якусь еклектичну релігію, де б він посідав становище верховного жерця, Кривошеєв дивився крізь пальці: Шарптона в цьому напрямі підштовхував Степан Макаров, а він був лишень покірною маріонеткою.

Тут-бо існувала поважна причина для поблажливості: якщо ставитись нетерпимо до вчених, котрі не спромоглися виявити непокору в довгі-предовгі часи Президента-деспо-та, тоді взагалі не залишиться академіків. Та все ж моральна неохайність Шарптона викликала настороженість: адже ж під його опікою опинилася нервова система колонії — її вуха й очі. Ось для чого потрібен був Ендрю.

Але що задумав Кривошеєв? Щоб про це дізнатися, читачеві належить зрозуміти психіку двох найстаріших членів Космічної Академії — Івана Кривошеєва й Лі Чуня. Згадаймо Біблію: в часи, коли на земній кулі розпочиналася нова цивілізація (старі віджили й загинули), Пантократор дарував патріархам по сімсот — вісімсот років життя. Причини, по суті, ті ж самі, що й тут, у Космічній Колонії: на плечі мудреців було покладено зв’язок часів. Та навіть Пантократор не міг зробити земну людину в повному розумінні безсмертною.

Можна подолати старіння людського тіла, але ж старіння душі не дано подолати нікому. Оце, власне, і є відповідь на те, що діялося з новим Президентом. Щодо Лі Чуня, то він уже давно жив за інерцією, на останніх духовних можливостях. Прокіп цього, звичайно, не розумів — гадав, що його шеф таким апатичним був завжди.

Коли Кривошеєв і Лі Чунь сходилися за квартою вина, починалися розмови, які міг втямити хіба що той, хто народився і виріс на далекій Землі. Але таких майже не залишилося в колонії. Старіння душі було тією неминучістю, яка одних виводила з ладу раніше, других пізніше. Дехто просто перестав користуватися спецліжком, інші знаходили ситуацію, котру можна було кваліфікувати як «нещасний випадок». Відбувалося це через тривалі проміжки часу — такі довгі, що попередня смерть «безсмертного» встигала стертися в пам’яті колоністів. До речі, чомусь ніхто не зважувався померти по-бунтарському, з протестом проти колишнього Президента-деспота. Через те відхід земних ветеранів, їхня заміна новими академіками, що народилися вже у космосі, відбувалися майже непомітно.

Саме це й обговорювали зараз Кривошеєв та Лі Чунь.

— Характер справжнього вченого не запрограмований природою на прояв відваги нижчого порядку, — переконано доводив Кривошеєв, який пив менше за Лі Чуня і майже не п’янів.

— Нижчий, вищий… Я цього не визнаю, — розмахував обома руками, наче прагнув злетіти, захмелілий Лі Чунь. — Просто є герої й боягузи.

При цьому на слові «герої» він тицьнув пальцем у груди Кривошеєва, а на слові «боягузи» постукав зігнутим пальцем по власному черепу.

Іван посміхаючись поклав руку на плече огрядному китайцеві:

— О-о! Приклад вельми характерний… Який із мене вчений? Вчений — то є ви, шановний колего. Ваша відвага — це вміння подивитися в обличчя Галактичної Монади. Все інше — суєта суєт. Ваші відкриття…

— Ніяких відкриттів! — незрозуміло чому вдарив кулаком по столу Лі Чунь. — Галактична Монада відкрилася сама. Просто ми проминули ту пилову хмару… Хмару, що ховала від земних людей центр Галактики… Мирон Грива — такого чули?..

— Чув. Від вас…

І раптом Лі Чунь з непослідовністю п’яного заговорив про інше:

— Чому президентський палац пустує? Сільвія та її подруги…

— Які там подруги? Навпаки!

— Все одно… Хіба це будувалося для шльондр?..

— Може, музей там закласти? — не до колеги, а сам до себе звернувся Кривошеєв.

Лі Чунь, похитуючись, почав порпатися в шухляді письмового стола. Нарешті те, що шукав, знайшлося: на столі перед Іваном залискотіли багатовіковою емаллю китайські ордени, якими так пишався великий астрофізик.

— Музей… Починай сьогодні. Н-на, візьми!..

— Пані Лятошинська пропонує перетворити президентський палац на дитячий санаторій.

— Музей!

Кривошеєв зняв окуляри — і його по-риб’ячому загострене обличчя виявилося безпорадним.

— Власне кажучи, там вистачить місця і для музею, і для дитячого санаторію.

Цією фразою підбивши підсумок розмови, Іван вивів Лі Чуня із-за столу й дбайливо, мов нянька дитину, вмостив старого на канапі.

Прокіп із великим смутком споглядав, як поволі тане, мов крига у весняній воді, життя двох близьких йому людей. Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне…

А чи справді колись лабораторію дожене земний посланець? Чи бачив Кривошеєв на Геракловому екрані гранітний обеліск із власним зображенням? Мусив бачити. Та чи це здатне його спинити? Може, якраз навпаки…