Розділ сьомий На-всі-руки-майстри

Останні кілька місяців Сайлас був дуже зайнятий. Його цілими днями, а інколи тижнями, не було на кладовищі. На Різдво його три тижні підміняла панна Лупеску, і Ніх ходив з нею їсти до її маленької квартирки у Старому місті. Вона навіть зводила його на футбольний матч, як Сайлас і обіцяв, але врешті-решт і вона, потріпавши Овенса за щоки і назвавши його Німіні (що стало його прізвиськом), поїхала у якусь Давню країну, як вона її назвала.

Сайлас поїхав, панна Лупеску поїхала. Пан і пані Овенс сиділи в мавзолеї Джосаї Вортінґтона й розмовляли з його хазяїном. Розмова була невесела.




Джосая Вортінґтон мовив:

— Тобто ви хочете сказати, що він нікому з вас не повідомив про те, куди зібрався і як дбати про хлопчика? — а коли Овенси заперечливо похитали головами, продовжив: — Ну і де ж він?

Відповіді на це запитання подружжя не знало. Пан Овенс додав:

— Він ніколи не зникав так надовго. Коли малюк з'явився, Сайлас обіцяв, що дбатиме про нього, або ж хтось іще допомагатиме дбати. Він обіцяв.

Пані Овенс підхопила:

— Я боюся, що з ним могло щось статися, — вона майже плакала, але потім сльози обернулися на гнів. — Але ж це дуже негарно з його боку! Невже ніяк не можна знайти його, покликати назад?

— Не знаю таких способів, — відказав Джосая Вортінґтон. — Але, здається, він лишив у склепі гроші на їжу для хлопця.

— Гроші! — вигукнула пані Овенс. — Яка допомога від грошей?

— Сину знадобляться гроші, якщо він вийде у світ, купити їжі, — почав пан Овенс, але дружина його перебила:

— Та ви всі однакові!

Вона покинула мавзолей і пішла шукати сина, якого очікувано знайшла на вершечку пагорба, де хлопчик вдивлявся у місто.

— Даю пенні, якщо розкажеш про що думаєш.

— У тебе немає пенні, — відповів уже чотирнадцятирічний і вищий за матір Ніх.

— Два лежать у труні. Нехай уже трошки зеленкуваті, але все одно вони в мене є.

— Я думав про великий світ. Звідки ми знаємо, що чоловік, який убив мою родину, сам іще живий? Що він десь там?

— Так каже Сайлас.

— Сайлас, крім цього, більш нічого не каже.

— Він старається чинити якнайкраще для тебе. Ти ж знаєш.

— Я вдячний, — відповів Ніх без особливого ентузіазму. — То де він зараз?

Пані Овенс промовчала.

— Ти ж бачила вбивцю, так? Тієї ночі, коли всиновила мене.

Вона кивнула.

— Який він був?

— Та я дивилася переважно на тебе. І мені було страшно. Він мав обличчя з гострими рисами, голодне і розлючене водночас. Сайлас його вивів з кладовища.

— Чому ж Сайлас не вбив його? — у запалі вигукнув Ніх. — Треба було просто вбити його ще тоді.

Холодними пальцями пані Овенс торкнулася синової руки.

— Він же не чудовисько, Ніх.

— Якби Сайлас убив його тоді, зараз я був би в безпеці. Міг би ходити куди заманеться.

— Сайлас знає про все це більше, ніж ти, більше, ніж будь-хто з нас. І Сайлас знає про життя й про смерть. Усе не так просто, — відповіла пані Овенс.

— Як його звали? Того чоловіка?

— Він тоді не назвався.

Ніх нахилив голову вбік і, дивлячись на матір очима сірими, мов грозова хмара, мовив:

— Але ти знаєш його ім'я, хіба ні?

— Ти нічого не можеш зробити, Ніх.

— Можу. Я можу вчитися. Я навчуся всьому, що потрібно знати, я зможу. Я знаю про брами гулів. Я вмію сноходити. Панна Лупеску навчила мене орієнтуватися по зірках. Сайлас навчив мене тиші. Я вмію являтися. Я вмію зникати. Я знаю кожен клаптик цього кладовища.

Пані Овенс простягла руку і торкнулася синового плеча.

— Одного дня… — вона вагалася.

Одного дня вона вже не зможе його торкатися. Одного дня він полишить кладовище. Одного дня.

— Сайлас сказав, що чоловік, який убив твою родину, звався Джек, — закінчила вона.

Ніх мовчав. А потім кивнув.

— Мамо?

— Що, синку?

— Коли Сайлас повернеться?

Нічний вітер був холодним і віяв з півночі.

Пані Овенс більше не гнівалася. Вона боялася за сина. І відповіла лише:

— Якби ж то я знала, мій любий хлопчику, якби ж я знала.


П'ятнадцятирічна Скарлет Ембер Перкінс гнівним кавалком ненависті сиділа на горішній палубі старого автобуса. Вона ненавиділа своїх батьків за те, що вони розійшлися. Ненавиділа матір за те, що та вивезла її з Шотландії, ненавиділа батька за те, що йому, очевидячки, було на це начхати. Ненавиділа це місто, за те, що воно було зовсім інше, геть не схоже на Глазго, де Скарлет виросла, і за те, що раз у раз із-за рогу виринало щось до болю жахливо знайоме.

Зранку вона посварилася з мамою.

— Принаймні у Глазго у мене були друзі! — чи то вигукнула, чи то схлипнула Скарлет. — Я більше ніколи їх не побачу!

А мати відповіла лише:

— Принаймні тут ти вже жила. Ну, тобто, коли була маленька.

— Я нічого не пам'ятаю. І хіба це означає, що я тут когось знаю? Чи ти пропонуєш знайти давніх друзів, яких я бачила востаннє у п'ять років? Ти це маєш на увазі?

— Ну чому б і ні?

Скарлет сердилася весь день у школі і гнівалася зараз. Вона ненавиділа нову школу, ненавиділа весь світ, а цієї миті ненавиділа й міські автобуси.

Щодня після школи 97-й автобус (через центр) віз її прямісінько від шкільних воріт аж до кінця вулички, де мати Скарлет винаймала маленьке помешкання. Того вітряного квітневого дня вона чекала на 97-й майже півгодини, але він так і не приїхав, тож коли з'явився 121-й з кінцевою «Центр», вона в нього сіла. Але там, де її звичний автобус повертав праворуч, цей повернув ліворуч, у Старе місто, повз міський парк біля Староміської площі, повз статую баронета Джосаї Вортінґтона, і посунув звивистою дорогою вгору пагорбом, між високих будинків, перетворюючи гнів Скарлет на почуття повної нікчемності.

Вона спустилася на перший поверх, нахилилася вперед, подивилася на знак «не розмовляти з водієм під час руху» і сказала:

— Перепрошую, мені треба на Акацієву вулицю.

Водій, пишна жінка зі шкірою, темнішою, ніж у Скарлет, відповіла:

— Треба було сідати на дев'яносто сьомий.

— Але цей маршрут теж їде до центру.

— Врешті-решт туди ми доїдемо, але звідти тобі все одно доведеться повертатися, — водій зітхнула. — Найкраще тобі буде вийти зараз і спуститися з пагорба до зупинки перед Ратушею. Там сідай на четвертий чи п'ятдесят восьмий, обидва їдуть Акацієвою вулицею. Виходь біля спорт-центру і потім уже пішки. Запам'ятала?

— Четвертий чи п'ятдесят восьмий.

— Я висаджу тебе тут.

Це була зупинка на вимогу на пагорбі, за великою залізною брамою, відчиненою, але негостинною і похмурою. Скарлет так і стояла в прочинених дверях автобуса, поки водій не сказала:

— Ну все, виходь.

Дівчинка ступила на бруківку, а автобус вивергнув хмару чорного диму й поревів собі далі.

Вітер шумів у кронах дерев по той бік муру.

Скарлет ішла вниз пагорбом і думала: «Ось для чого мені потрібен мобільний». Варто було запізнитися на п'ять хвилин, як мати Скарлет на голову ставала, але телефон доньці однаково купувати не збиралася. Ну що ж. Доведеться вислухати ще одну істерику. Не першу і, вочевидь, не останню.

Цієї миті вона порівнялася з прочиненою брамою. Дівчинка зазирнула всередину і…

— Як дивно… — промовила вголос.

Є таке відчуття, що зветься дежавю, коли здається, що ти вже був у цьому місці, наче воно наснилося чи намріялося. У Скарлет таке бувало — відчуття, ніби вчителька от зараз скаже, що їздила на відпочинок до Івернесса, чи хтось уже випускав з рук ложку за таких обставин. Але це було інакше. Це було не просто відчуття, що вона тут бувала. Вона знала, що була тут.

Скарлет зайшла на кладовище.

Із землі підхопилася сорока, спалах чорного, білого та райдужно зеленого, і всілася на тис, поглядаючи на дівчинку. Скарлет знала, що за рогом є церква і лавка перед нею, і вона зайшла за ріг, і побачила цю церкву, значно меншу, ніж вона уявляла, похмуру, кострубату будову в готичному стилі з сірого каменю і зі шпилем. Скарлет підійшла до лавки, сіла на неї і заходилася теліпати ногами, як мале дівча.

— Перепрошую. Агов? — почувся голос ззаду. — Я розумію, що це нахабно з мого боку, та чи не допоможеш ти мені, якщо тобі не важко? Ще одна пара рук дуже стала б у пригоді.

Скарлет озирнулася і побачила чоловіка в бежевому пальті, що сидів навпочіпки біля надгробка. Він тримав великий аркуш паперу, який тріпав вітер. Дівчинка поквапилася до нього.

— Потримай, — сказав чоловік. — однією рукою тут, іншою там, отак. Страшенно незручно, я розумію, але буду вельми вдячний.

Поруч стояла бляшанка з-під печива, з якої він витягнув річ, схожу на крейдяний олівець завбільшки зі свічку. Притискаючи аркуш до надгробка, чоловік упевненими, досвідченими рухами тер по ньому олівцем.

— Отак! — радісно зауважив він. — І ось вона… Йой. Якась карлючка тут унизу, мабуть, це мав бути плющ, вікторіанці любили малювати плющ усюди, глибокий символізм, ну ти розумієш… Усе. Можна відпускати.

Він випростався і провів рукою по сивому волоссю.

— Ой. Треба вирівняти ноги. Судоми схопили. Ну, і як тобі?

Надгробок був весь укритий зеленим і жовтим лишайником, побитий часом і вицвілий, з практично нечитабельними надписами, але перетертий малюнок був чітким і зрозумілим.

— Маджелла Годспід, парафіянська пряля, 1791–1870 рр., «Втрачена для всіх, але не для Пам'яті», — прочитала уголос Скарлет.

— А тепер, мабуть, і для неї, — сказав чоловік.

Він невпевнено всміхнувся і кліпнув до неї крізь маленькі круглі окуляри, які робили його схожим на маленьку дружню сову. Щоправда, лисувату.

На аркуш паперу впала велика крапля дощу, чоловічок швиденько згорнув його у рулон і схопив бляшанку з олівцями. Ще кілька крапель, і він тицьнув пальцем у папку з іншими паперами, сперту на надгробок неподалік, Скарлет підібрала її і сховалася з чоловіком на крихітній паперті церкви, де дощ їх не діставав.

— Дякую тобі дуже, — мовив незнайомець. — Навряд чи дощитиме довго. Прогноз погоди на сьогодні був «переважно сонячно».

І наче у відповідь на цю заяву, вітер задмухав сильніше, а дощ уперіщив ще завзятіше.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав, звертаючись до Скарлет, цей чоловік, що копіював написи на могилах.

— Справді? — поцікавилася дівчинка, яка саме цієї миті думала: «Мама мене приб'є».

— Ти гадаєш, чи це церква, чи поминальна каплиця. Я цікавився, і правильна відповідь — колись на цьому місці і справді була маленька церква, а перше кладовище було прицерковним цвинтарем. Це було восьмого, може дев'ятого сторіччя нашої ери. Кілька разів її перебудовували і розширяли. У тисяча вісімсот двадцятому році сталася пожежа, але на той час церква була уже замалою для місцевої общини. Прихожани ходили до церкви Св. Дунстана на сільській площі, тому на цьому місці побудували поминальну каплицю, зберігши велику частину старої побудови, от кажуть, наприклад, вітраж на дальній стіні оригінальний…

— Взагалі-то, — перебила Скарлет, — я думала про те, що мама мене приб'є. Я сіла в неправильний автобус і страшенно запізнилася додому…

— Боженько, сердешна моя, — сказав чоловік. — Слухай, я живу неподалік. Зачекай тут…

І з цими словами він тицьнув Скарлет у руки папку, бляшанку олівців, згорнутий в рулон лист паперу та почалапав до брами, зіщулившись під дощем. Через кілька хвилин Скарлет побачила світло фар і почула бібікання авто. Дівчинка підбігла до брами і побачила старий зелений міні. Її незнайомець сидів за кермом. Він опустив віконне скло і крикнув:

— Сідай. Куди тебе везти?

— Я не їжджу з незнайомими, — відповіла вона й лишилася стояти на місці, хоча краплі дощу вже затікали за комір.

— І це правильно. Але хто за добро не дає дяки… і так далі. Поклади речі на заднє сидіння, поки не намокли.

Він відчинив пасажирські двері, і Скарлет нахилилася, щоб якомога акуратніше покласти спорядження для копіювання могильних написів.

— А знаєш що, — провадив чоловік, — чого б тобі не подзвонити мамі з мого телефону і повідомити їй номерні знаки мого авто? Телефонувати можна з машини, ти ж змокнеш, як хлющ.

Скарлет вагалася. Волосся, геть мокре від дощу, прилипло їй до голови. Надворі було холодно.

Чоловік простягнув їй телефон. Скарлет подивилася на нього і зрозуміла, що дзвонити додому їй страшніше, ніж сісти в авто. І додала:

— Я ж і в поліцію можу подзвонити, хіба ні?

— Звісно, що можеш. Або піти додому пішки. Або просто подзвонити мамі і сказати, щоб приїхала по тебе сюди.

Скарлет сіла на пасажирське місце й зачинила дверцята, не випускаючи телефону з рук.

— То де ти живеш?

— Це насправді не обов'язково. Ну, тобто, ви можете висадити мене на автобусній зупинці…

— Я відвезу тебе додому. Яка адреса?

— Акацієва, сто два-а. Це трохи далі за великий спорт-центр, якщо з'їхати з магістралі…

— Далеченько ти забралася, еге ж? Так. Відвеземо тебе додому.

Чоловік знявся з ручного гальма, розвернув авто і поїхав пагорбом униз.

— Давно тут живеш?

— Не дуже. Ми переїхали одразу після Різдва. Хоча, ми жили тут і раніше, коли мені було п'ять.

— Це я шотландський акцент у твоєму говорі вчуваю?

— Ми десять років жили у Шотландії. Там я мовою не вирізнялася серед людей, тут як біла ворона, — Скарлет збиралася сказати це жартома, але то була правда, і вона сама це зрозуміла, коли промовила вголос. Їй стало не смішно, а гірко.

Чоловік довіз дівчинку до Акацієвої вулиці, зупинився навпроти її будинку і наполіг на тому, щоб провести її до дверей. Коли двері відчинилися, він сказав:

— Я дуже перепрошую. Я дозволив собі привезти вашу доньку додому. Звісно, ви добре її навчили — не сідати в авто до незнайомців. Але сильно дощило, вона сіла не в той автобус і опинилася в іншому кінці міста. Все трошки заплутано. Скажіть, що ви знайдете в собі сили вибачити. Їй. І мені.

Скарлет чекала, що мама насварить їх обох, але на її превеликий подив і полегшення, вона лише відповіла, що в наші часи обережність зайвою не буває, і чи, бува, пан не вчитель і чи не хоче випити чашечку чаю?

Пан відповів, що зветься Фрост, але краще кликати його Джей, а пані Перкінс усміхнулася і сказала, що хай тоді зве її Нуною і що вона йде ставити чайник.

За чаєм Скарлет розповіла історію про автобусну пригоду, як опинилася на кладовищі і як зустріла пана Фроста біля маленької церкви…

Пані Перкінс випустила чашку з рук. Вони сиділи за столом, тому чашка далеко не полетіла і не розбилася, лише чай розлився. Пані Перкінс ніяково вибачилася і встала за ганчіркою, щоб витерти розлите.

А потім мовила:

— Кладовище на пагорбі, у Старому місті? Воно?

— Я там живу неподалік, — підтвердив пан Фрост. — Копіюю написи з надгробків. А ви знаєте, що те кладовище, по суті, заповідник?

— Так, знаю, — стиснувши губи проказала пані Перкінс. І додала: — Дякую, що підвезли Скарлет. Пане Фрост.

Кожне слово падало, мов крижана брила. І насамкінець:

— Я думаю, вам уже час додому.

— Дозволю зауважити, що це трошки занадто, — приязно заперечив Фрост. — Ми, мабуть, не порозумілися. Я щось не так сказав? Написи я копіюю для місцевого історичного проекту, розумієте, я там кістки не викопую, абощо.

На мить Скарлет здалося, що мама зараз ударить пана Фроста, який лише здавався стурбованим. Але пані Перкінс похитала головою і мовила:

— Вибачте, просто в нас був не надто приємний випадок. Ви тут ні при чому, — і, наче бажаючи виправитися, жартівливо додала: — А знаєте, Скарлет малою бавилася на тому кладовищі. Це було років десять тому. У неї ще уявний друг був. Маленький хлопчик на ім'я Ніхто.

Кутики вуст пана Фроста смикнулися, наче в усмішці:

— Маленький привид?

— Ні, навряд. Він просто жив там. Хоча, вона навіть показувала, у якій могилі він мешкав. То мав би бути привид. Доню, пам'ятаєш?

Скарлет похитала головою:

— Я, мабуть, була дивною дитиною.

— Я впевнений, що дивною ти не була, — перебив пан Фрост. — У вас росте чудова дівчинка, Нуно. Чай був пречудовий. Завжди радісно знаходити нових друзів. Я вже піду. Маю приготувати собі пізню вечерю, а потім подамся на зустріч до місцевого історичного товариства.

— Ви самі готуєте? — здивувалася пані Перкінс.

— Ну, готую. Насправді розморожую. А ще я спец у стравах з пакетів, приготованих в окропі. Страв для одинаків. Я — старий заіржавілий холостяк. У газетах про таких завше пишуть — гей, правда ж? Не гей, просто так за життя і не зустрів тої самої жінки, — і на цих словах він видався якимсь сумним.

Пані Перкінс, яка терпіти не могла куховарити, заявила, що у вихідні забагато готує, і коли мати проводжала пана Фроста в коридор, Скарлет почула, як він погодився заскочити до них на вечерю цієї суботи.

Після повернення з коридору пані Перкінс сказала доньці лише:

— Сподіваюся, домашні завдання ти поробила.

Того вечора Скарлет лежала в ліжку, слухала гул машин, що протирали кілометри магістралі, і думала про події дня. Вона малою бувала там, на тому кладовищі. Ось чому все видавалося таким знайомим.

Десь поміж цих думок, спогадів і фантазій вона заснула й уві сні гуляла доріжками кладовища. Була ніч, але на тому кладовищі все було видно, як удень. Вона дісталася схилу пагорба, де стояв хлопчик приблизно одного віку з нею і дивився на вогні міста. Скарлет промовила:

— Хлопчику, що ти робиш?

Він обернувся і, схоже, не одразу її побачив.

— Хто тут? — а потім додав: — А, тепер наче бачу. Ти сноходиш?

— Мабуть, я ходжу уві сні, — погодилася вона.

— Я не зовсім це мав на увазі. Привіт, я — Ніх.

— А я — Скарлет.

Він придивився до неї знов, наче щойно побачив.

— Ну звісно, це ти! А я думаю, чого ти видаєшся мені такою знайомою. Ти сьогодні була на кладовищі разом із чоловіком, тим, що з папером.

— Паном Фростом, — підтвердила Скарлет. — Він хороший, підвіз мене додому. А ти нас бачив?

— Так, я знаю майже про все, що відбувається на кладовищі.

— А що це за ім'я таке — Ніх?

— Скорочено від Ніхто.

— Точно! — вигукнула Скарлет. — Ось про що цей сон. Ти — мій уявний друг з дитинства, і ти теж виріс.

Хлопчик кивнув.

Він був вищий за неї, одягнений в усе сіре, але Скарлет навряд чи змогла б описати його одяг. Волосся мав довге, і дівчинка подумала, що перукаря він уже давно не навідував. Він сказав:

— Ти була дуже хороброю, коли ми спустилися вглиб пагорба, побачили чоловіка кольору індиго і зустріли Винищувача.

І тоді щось сталося. У спогади Скарлет нестримно увірвався коловорот пітьми й уламки образів…

— Я пам'ятаю, — сказала дівчинка.

Але промовила вона це в порожню темряву своєї спальні й у відповідь не почула нічого, крім гуркоту далекої вантажівки, яка мчала крізь ніч.

* * *

Ніх мав запаси харчів тривалого зберігання, поскладані у склепі, і більші сховки у кількох прохолодніших могилах, льохах і мавзолеях — про це потурбувався Сайлас. Запасів вистачило б на кілька місяців. Поки не повернулися Сайлас чи панна Лупеску, Ніх не виходив за межі кладовища.

Він сумував за зовнішнім світом, але знав, що там небезпечно. Поки що небезпечно. А кладовище було його світом і володіннями, він пишався ним і любив, як тільки чотирнадцятирічний хлопчина може щось любити.

Але…

На кладовищі ніхто ніколи не змінювався. Маленькі діти, з якими змалку грався Ніх, так і лишалися дітлахами. Фортінбрас Бартлбі, колись його найліпший друзяка, тепер був на чотири-п’ять років молодшим за Овенса, і з кожною зустріччю у них лишалося все менше спільних тем для розмов. Текерей Поррінджер був однакового з Овенсом зросту й віку та, схоже, значно краще сходився з ним, гуляв вечорами, розповідав історії про нещастя, які сталися з його друзями. Зазвичай ці історії закінчувалися повішенням цих друзів помилково чи за провини, яких вони не вчиняли, хоча деколи їх просто висилали до американських колоній і їх не вішали, хіба що ті ризикували повернутися.

З Лізою Гемпсток, Овенсовою подругою останніх шести років, усе було інакше: Ніх практично ніколи не знаходив її в заростях кропиви, коли навідувався до неї, а в ті нечасті дні, коли вона таки була там, дівчина перебувала в поганому гуморі, постійно сперечалася, а інколи й взагалі відверто грубіянила.

Ніх поговорив на цю тему з паном Овенсом, і після кількахвилинних роздумів батько відповів:

— Гадаю, це все жіночі витребеньки. Ти подобався їй хлопчаком, але тепер, коли ти вже юнак, вона не знає, як до тебе ставитися. Я теж колись щодня грався з однією дівчинкою біля озерця з качечками, аж поки вона досягла твого теперішнього віку і одного дня поцілила яблуком мені в голову. Після того вона не розмовляла зі мною, доки мені не виповнилося сімнадцять.

Пані Овенс хмикнула й уїдливо повідомила:

— То була груша, а не яблуко. І розмовляти з тобою я почала досить скоро, бо ми ще танцювали на весіллі твого кузена Неда, а було це через два дні після твого шістнадцятого дня народження.

— Ну звісно, твоя правда, дорогесенька, — відповів пан Овенс.

Він підморгнув сину: мовляв, не сприймай моїх слів серйозно. А потім самими губами проказав «Сімнадцять», щоб дати знати, коли насправді це було.

Ніх уже не дозволяв собі заводити друзів серед живих. Від них, як він встиг переконатися за свої нетривалі шкільні дні, був самий клопіт. Але він пам'ятав Скарлет, сумував за нею всі ці роки, відколи її забрали, хоча й змирився з тим, що вже ніколи її не побачить. І ось вона знову прийшла на кладовище, а він її не впізнав…

Ніх забрідав все глибше в хащі плюща й дерев, які робили північно-західну частину кладовища небезпечною. Попереджувальні знаки застерігали відвідувачів оминати цю ділянку, але необхідності в цих пересторогах не було: за переплетінням плюща в кінці Єгипетської доріжки й чорними дверима псевдоєгипетської стіни, що вели до місць останнього спочинку, було непривітно і страшно. На північно-західну частину кладовища природа заявила свої права ще років зі сто тому, тож надгробки були похилені, могили забуті чи взагалі поховані під зеленню плюща і п'ятдесятирічним шаром опалого листя. Доріжки загубилися серед них і були непрохідними.

Ніх йшов обережно. Він добре знав цю ділянку, знав, якою небезпечною вона може бути. Коли дев'ятирічним хлопчик досліджував цю частину свого світу, земля під ним просіла, і він полетів у діру завглибшки майже сім метрів. Цю могилу викопали глибокою, щоб умістити багато домовин, але надгробка так і не поставили, а донизу спустили лише одну труну, де знайшовся дещо схвильований джентльмен-медик на прізвище Кастерз, котрого поява Овенса так втішила, що він наполіг на тому, щоб оглянути зап'ясток гостя (який Ніх вивихнув, коли падав і схопився за корінь), перш ніж дозволити переконати себе вирушити по допомогу.

Ніх пробирався крізь північно-західну частину кладовища, слизьке опале листя, заплутане плетиво плюща, де влаштували собі домівки лиси і вдивлялися в нікуди сліпі янголи, бо йому треба було поговорити з Поетом.

Поет звався Німія Трот, і на вкритому зеленню надгробку було написано:


Тут покоїться смертне тіло Німії Трота
Поета
1741-1774

Лебеді співають перед смертю

Ніх покликав:

— Пане Трот? Чи можу я попросити у вас поради?

Очі Німії Трота спалахнули:

— Авжеж, відважний хлопчику. Порада поета — щедрість короля! Як я можу пролити єлей, ні, не єлей, бальзам на твої рани?

— Та то взагалі не рани. Я просто… Ну, з'явилася давня моя знайома, і я не знаю, чи шукати її і поговорити з нею, чи просто забути.

Німія Трот виструнчився на повний зріст (і все одно був нижчий за Овенса), схвильовано приклав обидві руки до грудей і сказав:

— О, ти мусиш піти до неї і благати, називати своєю Терпсихорою, своєю Ехо, своєю Клітемнестрою. Ти мусиш присвячувати їй вірші, величні оди — я допоможу тобі — і в такий, лише в такий спосіб завоювати серце своєї коханої.

— Але мені не треба завойовувати її серце. Вона не моя кохана, — відповів Ніх. — Просто людина, з якою мені приємно спілкуватися.

— З усіх органів, — заявив Німія Трот, — язик найбільш видатний. Завдяки йому ми відчуваємо і солодкість вина, і гіркоту отрути, тому вимовляємо слова і солодкі, і бридкі одним язиком. Йди до неї! Говори до неї!

— Не варто.

— Варто! Ти мусиш! Я напишу про це, коли битву буде програно й виграно.

— Але якщо я проявлюся для однієї людини, решта теж зможе бачити мене краще.

— О, послухай мене, юний лідере, юний герою, юний Александре. Якщо ти нічого не робитимеш, то, коли день добіжить кінця, не матимеш нічого.

— І то правда.

Ніх був задоволений собою і радий, що спитав поради у Поета. Справді, як не поет порадить щось слушне, то хто ж тоді? Що і нагадало йому…

— Пане Трот, — сказав Ніх, — розкажіть мені про помсту.

— Страва, що найкраще смакує холодною, — відказав Німія. — Не вдавайся до помсти у запалу мить. Натомість, зачекай підходящого часу. Був такий собі писака, що звався О’Лірі, ірландець, який мав нахабність, нечема розтакий, написати про мою першу тоненьку збірочку поезій — «Бутоньєрка краси, складена для справжніх джентльменів» — що вона є нікчемними і нічого не вартими віршами, і папір, на якому їх надруковано, значно більше згодився б…

Але ні, я не можу цього повторити. Скажімо просто, що це була надзвичайно вульгарна пропозиція.

— Але ж ви йому помстилися? — спитав зацікавлений Ніх.

— І йому, і всім таким же шкідникам! О так, я помстився, Овенсе, і помста моя була страшна. Я написав і опублікував листа, який причепив до дверей усіх лондонських домів, де збиралися всі ці низькопробні писаки. У цьому листі я пояснив, що, враховуючи ніжну натуру поетичного генія, я більш не писатиму для них, лише для себе і для нащадків, і поки я живий, не надрукую їм жодного вірша! Тому я лишив вказівку, що як помру, мої вірші має бути поховано неопублікованими разом зі мною, і лише коли нащадки усвідомлять мою геніальність, зрозуміють, що сотні моїх віршів було втрачено — втрачено! — лише тоді мою могилу можна буде розкопати, лише тоді мої вірші можна буде витягти з моїх холодних мертвих рук, щоб врешті-решт опублікувати на хвалу й радість усім. Це жахливо — випередити свій час.

— То після вашої смерті їх викопали і опублікували?

— Ні, ще ні. Але часу ще доста. Нащадків багато.

— То… Це й була ваша помста?

— Авжеж. І яка безжальна, яка підступна!

— Т-так… — не надто переконано протягнув Ніх.

— Найкраще. Смакує. Холодною, — погордливо закінчив Німія Трот.

Ніх полишив північно-західну частину кладовища, повернувшись через Єгипетську доріжку до більш упорядкованих і незаплутаних путівців, і, поки зсутеніло, дістався до старої каплиці, не тому, що Сайлас повернувся з подорожей, а тому, що все своє життя з настанням сутінків Овенс туди приходив, і це було добре — мати щось постійне у житті. Крім того, він зголоднів.

Ніх прослизнув крізь двері й пішов углиб склепу. Відсунув коробку з покрученими й вологими парафіяльними переписами, дістав пачку апельсинового соку, яблуко, хлібні палички, головку сиру і повечеряв, роздумуючи, як і де шукати Скарлет, може, сноходою, адже вона навідала його саме в такий спосіб…

Він вийшов назовні і, коли підходив до сірої дерев'яної лавки, побачив когось і завагався. На лавці вже хтось сидів. Вона читала журнал.

Ніх зник ще більше, перетворився на частину кладовища, не помітнішу за тінь чи гілочку.

Але вона підвела очі, подивилася просто на нього і спитала:

— Ніх, це ти?

Він промовчав, а потім відповів:

— Чому ти мене бачиш?

— Я майже не бачу. Спочатку я взагалі подумала, що це тінь якась, а не ти. Але ти виглядаєш так само, як у моєму сні, і якось почіткішав.

Хлопець підійшов до лавки й мовив:

— Ти справді читаєш? Тобі не темно?

Скарлет згорнула журнал.

— Взагалі дивно. Наче ж і темно, але я читаю без проблем.

— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?

Вона кивнула.

— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти й подумати. І пообіцяла, що коли закінчу, то вип'ю з ним чашечку чаю, а потім він проведе мене додому. Він навіть не питав, звідки в мене взялася така думка. Просто сказав, що теж любить на кладовищі посидіти і вважає такі місця найспокійнішими на світі, — а потім додала: — Можна тебе обійняти?

— А ти цього хочеш? — спитав Ніх.

— Так.

— Ну… — він задумався на мить. — Я не проти.

— І мої руки не прослизнуть крізь тебе? Ти справді існуєш?

— Не прослизнуть, — відповів хлопчик.

Скарлет стиснула його так міцно, що аж забракло повітря дихати.

— Боляче.

— Вибач, — Скарлет відпустила його.

— Та нічого. Це було приємно, я просто не очікував, що ти стиснеш аж так сильно.

— Я просто хотіла переконатися, що ти справжній. Усі ці роки я думала, що ти мій уявний друг. А потім якось забула про тебе. Але я не вигадала тебе, і ось ти є, не лише в моїй уяві, а й насправді.

Ніх усміхнувся.

— Ти носила помаранчеве пальтечко, і щоразу, коли я бачив цей колір, то згадував про тебе. Навряд чи ти досі його носиш.

— Ні. Давно ні. Воно вже геть мале на мене.

— Авжеж.

— Мені вже час додому, — сказала Скарлет. — Але, я мабуть, прийду на вихідних.

Та, побачивши вираз обличчя Овенса, вона додала:

— Сьогодні середа.

— Було б чудово.

Вона вже розвернулася, щоб йти, але насамкінець спитала:

— Як я знайду тебе наступного разу?

— Я сам тебе знайду. Не хвилюйся. Просто приходь сама, і я тебе знайду.

Скарлет кивнула й пішла.

Ніх піднявся пагорбом назад на кладовище аж до мавзолею Фробішера. Але всередину не пішов. Він поліз по гілках плюща, які обвивали стіну мавзолею, підтягнувся і видряпався на кам'яний дах, де всівся і, дивлячись на світ рухомих предметів за межами кладовища, думав. Думав про те, як Скарлет обійняла його, і як безпечно, хай навіть ту коротеньку мить, він почувався, і як чудово було б ходити за межами кладовища в безпеці, і як хороше бути хазяїном свого власного маленького світу.


Пану Фросту Скарлет сказала, що чаю не хоче. І шоколадного печива теж. Він занепокоєно сказав:

— Слухай, у тебе такий вигляд, наче привида побачила. Власне, кладовище — непогане місце, щоб їх зустріти, якщо маєш такий намір, у мене тітонька була, яка казала, що за її папугою полює привид. У неї був червоний макао. Папуга, тобто. А тітка була архітектором. У подробиці я особливо не вдавався.

— Усе добре. Просто я втомилася.

— Тоді я підкину тебе додому. Є хоч якісь ідеї щодо цього напису? Я вже півгодини над ним голову сушу.

Він вказав на папірець, що лежав на маленькому столику, притиснутий по кутках слоїками з варенням.

— Як думаєш, це «Ґледстоун» написано? Можливо, це родич прем'єр-міністра. Але більш нічого розібрати не можу.

— Не знаю. Але я подивлюся ще раз, як буду тут у суботу.

— А твоя мати теж приїде?

— Вона сказала, що висадить мене тут уранці. А сама поїде по продукти на вечерю. Збирається запекти курку.

— А може, і картопелька запечена буде, як гадаєш? — з надією в голосі спитав Фрост.

— Мабуть, так.

Пан Фрост аж просяяв од задоволення — і додав:

— Але насправді, я не хотів би створювати зайвий клопіт.

— Їй це в радість, — чесно зізналася Скарлет. — Дякую, що підвозите мене додому.

— Нема за що, — відповів пан Фрост.

І вони спустилися сходами високого й вузького будинку до маленької вітальні на першому поверсі.

У Кракові під Вавельським пагорбом є печери, що звуться Лігвом Дракона, названі так на честь давно мертвого змія. Це печери, про які знають туристи. Але глибше є печери, про які їм невідомо і куди їх ніколи не пустять. Ці печери глибокі й заселені.

Сайлас спускався першим, а за ним нечутно чалапала всіма чотирма лапами панна Лупеску, сіра й кремезна. За ними йшов Кандар — перемотана ассирійська мумія з сильними орлиними крилами й очима, немов рубіни, яка несла маленьке порося.

Попервах їх було четверо, але вони втратили Гаруна в печері на кілька рівнів вище, коли самовпевнений (як і все його плем'я) іфрит ступив у простір між трьох полірованих бронзових дзеркал, і спалах світла поглинув його. Якусь мить іфрита ще було видно у дзеркалах. Палаючі очі його відображення були широко розплющені, а вуста ворушилися, наче він кричав іншим іти далі й пильнувати себе, а потім і відображення розтануло та зникло.

Сайлас, якому дзеркала були не страшні, накрив одне з них своїм пальтом, зробивши пастку безглуздою.

— Отже, тепер нас лише троє.

— І свинка.

— Чому? — поцікавилася панна Лупеску вовчою мовою крізь вовчі зуби. — Чому з нами свиня?

— На щастя, — відповів Кандар.

Панну Лупеску це не переконало, і вона загарчала.

— От у Гаруна була свиня? — запитала мумія.

— Тихо, — мовив Сайлас. — Вони наближаються. І судячи зі звуку, їх багато.

— Хай приходять, — прошепотів Кандар.

У панни Лупеску хутро на загривку стало сторчма. Вона нічого не сказала, але була готова до зустрічі й лише силою волі стримувала себе, щоб не захилити голову і не завити.


— Тут дуже гарно, — сказала Скарлет.

— Так, — погодився Ніх.

— То що, всю твою родину вбили? І з'ясували, хто вбивця?

— Ні. Принаймні я про це нічого не знаю. Мій опікун каже, що колись він розповість мені все, що йому відомо, і що чоловік, який це скоїв, досі живий.

— Колись?

— Коли я буду готовий.

— Чого він боїться? Що ти схопишся за пістолет і помчиш мститися тому, хто згубив твою родину?

Ніх серйозно глянув на неї.

— Ну, це очевидно. Не пістолет, але… Але так. Щось типу того.

То був яскравий і сонячний суботній ранок. Вони щойно проминули вхід до Єгипетської доріжки і сховалися від променів під соснами та розлогою аурікарією.

— А твій опікун, він теж неживий?

— Я не розповідаю про нього нікому.

— Навіть мені не розкажеш? — ображено спитала Скарлет.

— Навіть тобі.

— Ну і добре.

— Слухай, вибач. Я не мав на увазі…

Але Скарлет його перебила:

— Я обіцяла панові Фросту, що не затримаюся надовго. Мені вже час повертатися.

— Так, мабуть, — відповів Ніх, стривожений, що вона образилась, і не впевнений, що треба сказати, щоб виправити ситуацію.

Він дивився вслід Скарлет, коли вона рушила звивистою доріжкою до каплиці. Пролунав знайомий жіночий голос:

— Ви тільки гляньте, королівна!

Але поруч нікого не було.

Зніяковілий Ніх повернувся до Єгипетської доріжки. Панна Ліллібет і панна Віолетта дозволили хлопцеві тримати у їхньому склепі коробку зі старими книжками, і Ніх збирався пошукати щось почитати.


Скарлет допомагала пану Фросту копіювати написи до полудня, а потім вони зробили перерву на обід. Він запропонував пригостити її за допомогу, і вони спустилися до крамнички «Риба й чипси» наприкінці вулиці, а дорогою назад їли з паперових пакетів паруючі шматочки риби й картоплі, кроплені оцтом і посипані блискучими кристалами солі.

Скарлет спитала:

— А от якби вам треба було знайти інформацію про вбивство, де б ви шукали? В інтернеті я вже пробувала.

— Хм. Залежить від того, про яке вбивство йдеться.

— Місцевий злочин, гадаю. Років тринадцять-чотирнадцять тому. Десь тут убили цілу сім'ю.

— Боже милий, це насправді сталося?

— Так. Вам недобре?

— Трошки. Я, знаєш, дещо вразливий. Про таке, я маю на увазі, місцеві випадки, думати особливо не хочеться. Що таке відбувається тут, поруч. Ну і я не очікував, що такі теми можуть цікавити дівчинку твого віку.

— Та це не мені треба, — зауважила Скарлет. — Я для друга цікавлюсь.

Пан Фрост доїв останній шматочок смаженої тріски і повів далі:

— Я думаю, шукати треба у бібліотеці. Якщо в інтернеті нема, то буде в газетних архівах. Що спонукало тебе до пошуків?

— А, — Скарлет не хотіла дуже забріхуватися, — один мій знайомий хлопчик. Це він питав.

— Однозначно бібліотека. Бр-р-р. Убивство. Аж дрижаки беруть.

— Мене теж, — підтримала Скарлет. — Трошки.

І з надією додала:

— А ви не були б такі ласкаві підвезти мене до бібліотеки по обіді?

Пан Фрост відкусив шматочок від скибочки картоплі, розжував його і розчаровано подивився на решту:

— Картопля так швидко вистигає, еге ж? Ось ти обпікаєш собі язика об неї, а за хвилину дивуєшся, як це вона вже така холодна.

— Вибачте, мені не варто просити возити мене всюди…

— Ні-ні, все гаразд, — перебив її пан Фрост. — Я просто задумався, як краще спланувати час по обіді й чи любить твоя мама шоколад. Пляшка вина чи шоколад? А може, і те, й інше?

— Додому з бібліотеки я сама доберуся, — сказала Скарлет. — І вона любить шоколад. Я теж.

— Тоді шоколад, — полегшено зітхнув пан Фрост.

Вони дійшли до маленького зеленого міні, припаркованого поряд із високою терасною забудовою.

— Сідай. Я відвезу тебе до бібліотеки.


Бібліотеку — квадратну будівлю з цегли й каменю — було зведено ще на початку минулого сторіччя. Скарлет роззирнулася і пішла до реєстраційної стійки.

— Чим можу допомогти? — спитала жінка.

— Я хочу переглянути старі газетні архіви.

— Це для шкільного завдання?

— Для місцевої історії, — киваючи відповіла Скарлет, горда тим, що не збрехала.

— Газетні архіви у нас на мікрофільмі, — відповіла бібліотекарка, пишна жінка з великими срібними кільцями у вухах.

Скарлет відчувала, як серце гупає у грудях, і була впевнена, що в неї на лобі написано «брехуха» чи «підозріле дівчисько», але бібліотекарка провела її в кімнату з коробками, які скидалися на монітори, і показала, як ними користуватися, щоб передивлятися по одній газетні сторінки.

— Колись ми все переведемо у цифровий формат, — сказала жінка. — Який часовий проміжок тебе цікавить?

— Тринадцять-чотирнадцять років тому, — відповіла Скарлет. — Точніше не знаю. Але, як знайду те, що шукаю, точно знатиму, що це воно.

Бібліотекарка видала дівчинці коробку з п'ятирічним газетним архівом на мікрофільмах і мовила:

— Відривайся.

Скарлет вважала, що вбивство цілої родини буде на передовиці, але врешті-решт потрібну статтю знайшла на п'ятій сторінці. Це сталося в жовтні, тринадцять років тому. Стаття не містила нічого цікавого, жодних описів, лише констатацію фактів: архітектора Рональда Доріана (36 років), його дружину-видавчиню Карлотту (34 роки) і їхню дочку Місті (7 років) знайдено мертвими в будинку номер тридцять три на Данстен-роуд. Можливо, умисне вбивство. Речник поліції заявив, що на цьому етапі розслідування для коментарів поки що зарано, але в кількох напрямах ведеться серйозна робота.

Не було жодного натяку на причину смерті, ані слова про зниклого малюка. Про зрушення в розслідуванні протягом наступних тижнів не повідомляли нічого, як і не з'явилося жодних коментарів поліції, принаймні Скарлет їх так не знайшла.

Але це було воно. Дівчинка була впевнена, що будинок номер тридцять три на Данстен-роуд їй знайомий. Вона була там.

Скарлет повернула коробку мікрофільмів бібліотекарці, подякувала їй і рушила додому, осяяна квітневим сонцем. Її мати куховарила, не те щоб дуже успішно, судячи зі смороду горілого, який забивав майже всю квартиру. Скарлет сховалася у своїй кімнаті, розчахнула вікна, щоб гар вийшов, а потім умостилася на ліжку і взяла слухавку.

— Алло? Пане Фрост?

— Скарлет? Домовленість на вечерю в силі? Як там мама?

— Так, усе під контролем, — відповіла Скарлет, процитувавши матір, якій вона переказала запитання. — Пане Фрост, а ви давно живете у своєму будинку?

— Чи давно? Ну, місяці чотири.

— А як ви його знайшли?

— Через агенцію нерухомості. Він був вільний і мені по кишені. Більш-менш. Я хотів знайти помешкання на пішій відстані від кладовища, а цей будинок ідеально розташований.

— Пане Фрост, — Скарлет думала, як би це сказати, і вирішила не ходити околяса. — Тринадцять років тому у вашому будинку вбили трьох людей. Родину Доріанів.

На іншому кінці дроту запанувала тиша.

— Пане Фрост? Ви мене чуєте?

— Так, чую, Скарлет. Вибач. Я просто не очікував таке почути. Будинок старий. Я маю на увазі, всяке могло тут статися за ці роки. Але щоб таке… А що саме сталося?

Скарлет не знала, чи багато слід йому розповідати. Тому сказала:

— У старій газеті була невеличка стаття. Там просто згадували адресу й більш нічого. Ні причин смерті, ні подробиць не було.

— Боже милий, — здавалося, пана Фроста новина заінтригувала ще більше, ніж саму Скарлет. — Це, дівчинко моя, вже парафія місцевих істориків. Лиши цю загадку мені. Я все дізнаюся і повідомлю тобі.

— Дякую, — з полегшенням відповіла Скарлет.

— Я маю підозру, що ти телефонуєш, а не питаєш мене за вечерею, бо якщо Нуна дізнається, що в моєму будинку сталося вбивство, навіть тринадцять років тому, вона заборонить тобі приходити до мене чи на кладовище. Тому я, мабуть, не згадуватиму про це, поки ти сама не вирішиш це зробити.

— Дякую, пане Фрост!

— Побачимося о сьомій. З шоколадом.

Вечеря була на диво приємною. Запах горілого вивітрився з кухні. Курка смакувала добре, салат — ще краще, картопелька, щоправда, була сухувата, але радісний пан Фрост оголосив, що саме таку він любить, і попросив добавки.

Букет потішив хазяйку, шоколад, який вони з'їли на десерт, був досконалим, і пан Фрост досидів спочатку за бесідами, а потім і за телевізором аж до десятої, а відтак сказав, що вже мусить йти додому.

— Час, припливи й історичні дослідження нікого не чекають, — повідомив він, потиснув Нуні руку, змовницьки підморгнув Скарлет і пішов.

Скарлет намагалася знайти Овенса уві сні, думала про нього, коли засинала, уявляла, як іде по кладовищу, шукаючи його, але, коли нарешті заснула, то блукала центральною частиною Глазго з друзями зі старої школи. Вони шукали якусь конкретну вулицю, але раз у раз упиралися в глухий кут.

* * *

А глибоко під Краківським пагорбом, у найглибших сховках під печерами Драконового Лігва, панна Лупеску перечепилася і впала.

Сайлас присів навпочіпки поруч і підтримав їй голову долонями. Обличчя панни Лупеску було у крові, не лише в чужій, але й у власній.

— Ти мусиш полишити мене, — сказала вона. — Врятуй хлопчика.

Вона була напіввовчицею і напівжінкою одночасно, з жіночим обличчям.

— Ні, — відказав Сайлас. — Я не покину тебе.

Позаду них Кандар колисав порося, як діти колисають ляльок. Розтрощене ліве крило мумії вже не триматиме її в повітрі, але бородате обличчя Кандара лишалося незворушним.

— Вони повернуться, Сайласе, — прошепотіла панна Лупеску. — Дуже скоро зійде сонце.

— Тоді нам доведеться розібратися з ними до того, як вони знов будуть готові напасти. Ти можеш встати?

— Так. Я — Божий пес, — відповіла панна Лупеску. — І я стоятиму.

Вона відвернулася, сховала обличчя в тіні, зігнула й розігнула пальці. А коли знову підвела голову, то вже була вовча голова. Панна Лупеску сперлася передніми лапами на камінь і важким зусиллям підняла себе на ноги — сірого вовка, більшого за ведмедя, із хутром і писком, поплямованими кров'ю.

Вона захилила голову назад і завила, і в цьому витті злилися воєдино лють і виклик. Вовчиця вишкірилася та нахилила голову.

— А тепер, — прогарчала панна Лупеску, — ми з цим покінчимо.

* * *

У неділю по обіді задзвонив телефон. Скарлет сиділа на першому поверсі й ретельно перемальовувала обличчя з читаної манґи. Слухавку підняла мама.

— Як дивно, ми саме про тебе згадували, — сказала вона, хоча насправді нічого такого не було. — Це був чудовий вечір. Я отримала величезне задоволення. Ні-ні, жодного клопоту. Шоколад? Він був божественний! Просто прекрасний. Я сказала Скарлет, щоб вона переказала тобі, що як захочеш добре повечеряти, просто дай знати. Скарлет? Так, вона вдома. Я покличу. Скарлет!

— Я тут, мамо, — відповіла Скарлет. — Не треба кричати. Пане Фрост?

— Скарлет? — голос у Фроста був радісно-схвильований. — Я… Стосовно справи, про яку ми розмовляли. Про те, що сталося в моєму будинку. Можеш передати своєму другові, що я дізнався… Коли ми говоримо про цього друга, це ти так завуальовано про себе чи про справжню особу? Якщо це не надто особисте запитання.

— Я про справжнього друга, якому це потрібно знати, — відповіла Скарлет.

Мати здивовано на неї глянула.

— То скажи своєму другові, що я до дечого докопався, ну, не в буквальному сенсі, а, як то кажуть, витяг на світ Божий в результаті масштабної розвідки, зрештою, я думаю, що нарив справжні дані про цю справу. Наткнувся на дещо таємне. Дещо, чого, на мою думку, не варто розголошувати. Але я знайшов.

— Наприклад?

— Ну… Тільки не вважай мене схибленим. Наскільки я зрозумів, загинуло троє. Але, здається, вижило немовля. Це була родина не з трьох, а з чотирьох осіб. Убито трьох. Перекажи своєму другові, хай приходить до мене, і я все йому розповім.

— Я скажу, — відповіла Скарлет.

Коли вона поклала слухавку, її серце билося в грудях, як пташечка в тенетах.


Ніх спускався вузькими кам'яними сходами вперше за шість років. У залі під пагорбом його кроки розходилися луною.

Зійшовши з останньої сходинки, хлопець чекав на появу Винищувача. Він чекав і чекав, але ніхто не з'являвся, ніхто не шепотів, не ворушився.

Ніх озирнувся, анітрохи не збентежений повною темрявою, дивлячись, як бачать мертві. Він підійшов до кам'яного вівтаря, на якому лежали чаша, брошка й ніж.

Хлопець простягнув руку і торкнувся вістря ножа. Лезо виявилося гострішим, ніж Ніх очікував, і прокололо йому шкіру на пальці.

— ЦЕ СКАРБ ВИНИЩУВАЧА, — прошепотів потрійний голос, але він був тихшим, ніж пам'ятав Ніх, менш впевненим.

На що Овенс відповів:

— Ти найстарший мешканець кладовища. Я прийшов поговорити з тобою. Мені потрібна порада.

Тиша. А потім:

— НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ ДО ВИНИЩУВАЧА ПО ПОРАДИ. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ. ВИНИЩУВАЧ ЧЕКАЄ.

— Я знаю. Але Сайласа немає. І я не знаю, з ким ще про це поговорити.

І тиша у відповідь. Лише тиша, що відгонила пилом і самотністю.

— Я не знаю, що робити, — чесно зізнався Ніх. — Я думаю, що зможу дізнатися, хто вбив моїх рідних. Хто хотів убити мене. Але для цього треба вийти за межі кладовища.

Винищувач мовчав. Його димні хвости повільно клубочилися залою.

— Я не боюся померти, — провадив Ніх. — Але ж стільки дорогих мені людей витратили так багато часу, щоб вберегти, навчити, захистити мене.

Знову лиш тиша.

— Я мушу зробити це сам.

— ТАК.

— Тоді це все. Вибач, що потурбував.

І тоді шепіт пролунав просто у хлопцевій голові, м'який шепіт, із натяком:

— ВИНИЩУВАЧ ПОВИНЕН ОХОРОНЯТИ СКАРБИ, ПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТИ НАШ ХАЗЯЇН?

— Ні, — відповів Ніх.

Тоді в шепоті почулася слабенька надія:

— МОЖЕ, ТИ БУДЕШ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ?

— На жаль, ні.

— ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б СКЛУБОЧИЛИСЯ НАВКОЛО ТЕБЕ. ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б ДОВІКУ ЗАХИЩАЛИ Й ОХОРОНЯЛИ ТЕБЕ, І НІКОЛИ Б ТИ НЕ ЗНАВ НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Але я не ваш хазяїн.

— Так.

Ніх відчув, як Винищувач зміїться крізь його думки. Той промовив:

— ТОДІ ЗНАЙДИ СВОЄ ІМ'Я.

По тому Винищувач зник з його думок і з підземної зали, і Ніх лишився на самоті.

Хлопець піднімався сходами обережно, але швидко. Він прийняв рішення і мусив діяти швидко, поки думка не перегоріла.

Скарлет чекала його на лавці біля каплички.

— Ну що?

— Я згоден. Ходімо, — відповів Ніх, і крок у крок вони рушили доріжкою до цвинтарної брами.


Тридцять третій номер був високим будинком, дуже вузьким, затисненим між інших будинків терасної блокової забудови. Геть непримітний, з червоної цегли. Ніх здивовано дивився на нього. Зовсім незнайомий і нічим не особливий, просто собі будинок, як решта інших. Замість клумби перед ним був невеликий бетонний майданчик, де стояв зелений міні. Вхідні двері, колись пофарбовані у яскраво-блакитний, зблякнули під впливом часу і сонця.

— І? — спитала Скарлет.

Ніх постукав. Спершу нічого не відбувалося, а потім пролунали кроки на сходах, двері привідчинилися та відкрили погляду коридор і сходи. За дверима стояв чоловік в окулярах, з ріденьким сивим волоссям; він кліпнув, а потім простягнув руку Овенсу і з нервовою усмішкою мовив:

— Ви, мабуть, загадковий друг панни Перкінс. Радий знайомству.

— Це Ніх, — представила хлопця Скарлет.

— Нік?

— Ніх, з «X», — виправила вона. — А це пан Фрост.

Ніх і Фрост потисли один одному руки.

— Чайник на плиті, — сказав пан Фрост. — Як щодо обміну інформацією за чашечкою чаю?

Діти піднялися сходами до кухні, де Фрост налив три чашки чаю і провів гостей до маленької вітальні.

— Будинок вертикальний. Туалет поверхом вище, а мій кабінет і спальні — над ним. Сходи тримають мене у формі.

Вони сиділи на великому дивані насичено фіолетового кольору, який, як повідомив пан Фрост, дістався йому з будинком, і сьорбали чай.

Скарлет боялася, що пан Фрост почне засипати Овенса запитаннями, але ні. Він просто сидів радий-радесенький, наче знайшов надгробок якоїсь знаменитості й тепер вмирав від бажання розказати про це всьому світові. Він нетерпляче совався на стільці, наче знав щось надзвичайно важливе, і мовчання, щоб не розпатякати все цієї ж миті, створювало йому фізичний дискомфорт.

— То що ви дізналися? — спитала Скарлет.

— Ти мала рацію. Себто, тих трьох убили саме в цьому будинку. І… Я думаю, що цей злочин… Ну, не те щоб зам'яли, але забули про нього, чи керівництво пустило його самопливом.

— Як це? — здивувалася Скарлет. — Убивства не кладуть під сукно.

— А це — поклали, — відповів Фрост і допив чай. — Втрутилися люди достатньо впливові, це єдине пояснення, яке я для цього маю, а також для того, що сталося з найменшим малюком.

— І що саме? — спитав Ніх.

— Він вижив. Я в цьому впевнений. Але розшук так і не оголосили. Про зниклого малюка писали б усі газети, хіба ні? Однак вони, мабуть, якось зуміли все зам'яти.

— Хто — вони?

— Люди, які стоять за вбивством цієї сім'ї.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Так. Ну, деякі… — Фрост замовк. — Вибачте. Я… Враховуючи, що саме я знайшов, це просто у голові не вкладається.

Скарлет починало гризти розчарування.

— То що? Що саме ви знайшли?

Фрост видавався присоромленим:

— І справді. Перепрошую, я щось загрався у секретність, а це погана ідея. Історики не ховають знання, а розкопують їх, щоб показати людям, так.

Він замовк, наче вагаючись, і продовжив:

— Я знайшов листа. Нагорі. Його було сховано під розхитаною дошкою у підлозі, — і, повернувшись до Овенса, мовив: — Юначе, я припускаю, що твоє зацікавлення у цій справі, цій жахливій справі, дуже особисте?

Ніх кивнув.

— Більше я не питатиму, — сказав Фрост, підвівся і кивнув хлопцеві. — Йдемо.

І до Скарлет:

— А ти почекай. Спочатку я покажу йому, і якщо він не буде проти, покажу й тобі. Домовилися?

— Домовилися, — відповіла дівчинка.

— Ми не забаримося. Хлопче, ходімо.

Ніх встав і стурбовано зиркнув на Скарлет. Вона усміхнулася і сказала, заспокоюючи його:

— Усе гаразд. Я почекаю тебе тут.

Вона провела поглядом їхні тіні, коли чоловік та хлопчик вийшли з кімнати й піднялися сходами. Скарлет почувалася знервованою, але й схвильованою — від очікування. Їй було страшенно цікаво, про що ж дізнається Ніх, і вона раділа, що друг почує про це першим. Це ж його історія, врешті-решт. Так буде правильно.

А вище сходами пан Фрост вказував дорогу.

Ніх роззирався, поки вони піднімалися, але ніщо не видавалося знайомим. Усе тут було чужим.

— Нам нагору, на самий вершечок, — коментував пан Фрост.

Вони минули ще один сходовий марш. Чоловік спитав:

— Я… Якщо не хочеш — не відповідай, але ти — той малюк, правда?

Ніх мовчав.

— Ось ми й на місці.

Пан Фрост повернув ключ у замку дверей на останньому поверсі, штовхнув їх, і вони з Ніхом увійшли.

Кімната була крихітною, невеличке приміщення на горищі під похилим дахом. Тринадцять років тому тут стояло дитяче ліжечко. Тепер чоловік і хлопчик тут заледве вміщалися.

— Просто пощастило, — розповідав пан Фрост. — Буквально в мене під носом ховалося, так би мовити.

Він нахилився і відгорнув пошарпаний килимок.

— То ви знаєте, чому вбили моїх рідних? — спитав його Ніх.

— Усі відповіді тут, — відповів Фрост.

Він потягнувся до дошки на підлозі і тиснув на неї, поки вона не піднялася з іншого боку.

— Це була кімната малюка. Я тобі все покажу… Єдине, чого ми не знаємо, — це хто саме скоїв убивство. Взагалі не знаємо, жодних зачіпок нема.

— Він був темноволосий і звався Джек, — пролунав голос хлопця у кімнаті, яка була колись його спальнею.

Пан Фрост засунув руку в дірку під мостиною і відказав:

— Це було майже тринадцять років тому. Цього часу вистачить, щоб волосся порідшало й посивіло. Але так. Ім'я — Джек.

Чоловік випростався. Рукою, якою намацував щось під дошкою, він тримав великого гострого ножа.

— Отже, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Отже, хлопчику. Час завершити справу.

Ніх дивився на нього широко розплющеними очима. Складалося враження, що «пан Фрост» був лише пальтом чи капелюхом, який носив цей чоловік, а тепер скинув. Доброзичлива маска зникла.

Відбите світло виблискувало на окулярах і на лезі ножа.

Знизу долинув голос Скарлет:

— Пане Фрост? Хтось стукає у двері, мені відчинити?

Чоловік на ім'я Джек завагався лише на мить, але Ніх знав, що ця мить — усе, що в нього є, і зник, так безслідно, так остаточно, як лише зміг. Чоловік на ім'я Джек поглянув туди, де мав бути Ніх, і втупився в порожнечу, чи то зі здивуванням, чи то з люттю на обличчі. Він ступив крок углиб кімнати і вертів головою з боку в бік, як старий тигр, що винюхує здобич.

— Ти десь тут, — прогарчав він. — Я чую твій запах!

За його спиною хряснули двері горища, і коли він повернувся у той бік, то почув, як повертається в замку ключ.

Чоловік на ім'я Джек крикнув у зачинені двері:

— Це дасть тобі кілька хвилин, але не зупинить мене, хлопче! — і спокійно додав: — У нас із тобою є незавершені справи.


Ніх кинувся вниз сходами, відштовхуючись від стін, і мало не покотився сторчголов, намагаючись якнайшвидше добігти до Скарлет.

— Скарлет! — видихнув хлопець. — Це він! Тікаймо!

— Хто — він? Про що ти?

— Він! Фрост — це Джек. Він намагався вбити мене!

«Гуп!» — вибивав двері ногами чоловік на ім'я Джек.

— Але… — Скарлет намагалась осягнути цю думку. — Але ж він хороший.

— Ні, — заперечив Ніх, схопив дівчинку за руку й потягнув униз сходами, у вітальню. — Ні, не хороший.

Скарлет відчинила вхідні двері.

— О, добривечір, юна панно, — сказав чоловік, що стояв на порозі й дивився на неї згори вниз. — Ми шукаємо пана Фроста. Я так розумію, це його скромна хатинка.

Волосся він мав сріблясто-сиве й пахтів одеколоном.

— А ви його друзі? — спитала Скарлет.

— О так, — відповів другий чоловік, трохи нижчий на зріст, що стояв за срібноволосим. Він носив маленькі чорні вуса і — єдиний з усіх присутніх — капелюх.

— Найсправжніші, — підтримав третій, молодший на вигляд, дебелий нордичний блондин.

— Усі ми, Джеки, його друзі, — сказав останній з компанії, широкоплечий, кремезний, як бугай, із масивною головою. Шкіру він мав брунатну.

— Пан Фрост… Він вийшов, — вимовила Скарлет.

— Але його машина на місці, — заперечив сивий, і одночасно встряг блондин:

— А хто ти така?

— Пан Фрост — друг моєї мами.

Упродовж цієї розмови Скарлет бачила Овенса, який стояв позаду чоловіків і несамовито махав, щоб вона лишала їх і йшла за ним. Тому вона, як могла, невимушено сказала:

— Він просто вискочив. Вискочив по газету. Там, на розі, є кіоск преси.

Дівчинка вийшла з будинку, зачинила за собою двері, обійшла чоловіків і зібралася йти геть.

— А куди це ти? — спитав чоловік з вусами.

— Мені не можна спізнюватися на автобус, — відповіла Скарлет.

Вона пішла вгору пагорбом, у бік автобусної зупинки й кладовища, налаштована, хай там що, не озиратися.

Ніх крокував поруч. Навіть Скарлет він видавався якимсь прозорим у сутінках, які все глибшали, наче його насправді й не було, наче то тремтіло гаряче повітря чи плямистий листочок на мить здався хлопчиком.

— Іди швидше, — сказав Ніх. — Вони дивляться на тебе. Але не біжи.

— Хто вони такі? — тихо спитала Скарлет.

— Не знаю. Але вони якісь дивні. Наче вони насправді й не люди. Я хочу повернутися й послухати, про що вони говорять.

— Та звісно, що люди, — заперечила Скарлет і пішла вгору, швидко-швидко, хіба що не бігла, більш не впевнена, що Ніх поруч.

Четверо чоловіків стояли перед дверима будинку № 33.

— Мені це не подобається, — заявив велетень з кремезною шиєю.

— Вам це не подобається, пане Моряче, — прокоментував сивокосий. — Нікому з нас це не подобається. Все не так. Усе пішло не так, як треба.

— Краків пропав. Вони не відповідають. А після Мельбурна й Ванкувера… — вусань красномовно помовчав. — Наскільки я розумію, лишилися тільки ми четверо.

— Тиша, пане Кат, прошу, — перебив сивий. — Я думаю.

— Перепрошую, — пан Кат причепурив вуса рукою, затягнутою в рукавичку, глянув на пагорб, на підніжжя, і присвиснув крізь зуби.

— Я думаю, ми повинні піти за нею, — сказав широкошиїй пан Моряк.

— А я думаю, що вам треба мене послухати, — перебив чоловік із сивим волоссям. — Я сказав — тиша. І під тишею я мав на увазі повну тишу.

— Вибачте, пане Денді, — сказав блондин.

Усі мовчали.

І в цій тиші було чути гупання, яке долинало з горішніх поверхів будинку.

— Я заходжу, — сказав пан Денді. — Пане Моряче, ви йдете зі мною. Пострибун і Кат — за дівчинкою. І сюди її.

— Живою чи мертвою? — поцікавився пан Кат з гиденькою посмішкою.

— Живою, бовдуре, я хочу знати, що їй відомо.

— Може, вона одна з них, — висловив припущення пан Моряк. — Одна з тих, хто розібрався з нашими у Ванкувері й Мельбурні…

— Приведіть її. Зараз же.

Блондин і вусань у капелюсі поквапилися в бік пагорба.

Пан Денді й пан Моряк стояли перед дверима будинку № 33.

— Виламуй, — наказав пан Денді.

Пан Моряк наліг плечем на двері, а потім натиснув усією вагою.

— Вони посилені, — сказав він. — Захищені.

— Кожен Джек може обійти захист, встановлений іншим Джеком, — мовив пан Денді.

Він зняв рукавичку, поклав руку на двері й пробурмотів щось мовою, давнішою за англійську.

— Спробуй зараз.

Моряк знову обперся об двері, скреготнув зубами й штовхнув. Цього разу замок здався і двері розчахнулися.

— Гарна робота, — зауважив пан Денді.

Одночасно десь над ними, нагорі, почувся шум і тріск.

Чоловік на ім'я Джек зустрів їх на середині сходів. Пан Денді вишкірився на нього, і в цій посмішці не було гумору, лише бездоганні зуби.

— Привіт, Морозе. Я думав, хлопець у тебе.

— Був, але втік.

— Знову? — посмішка Джека Денді стала ще ширшою, і ще холоднішою, і ще досконалішою. — Вперше — це помилка. Вдруге — вже катастрофа.

— Ми його схопимо, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Усе закінчиться сьогодні.

— Краще б ти не помилявся.

— Він буде на кладовищі, — сказав Джек.

І троє чоловіків хутко пішли сходами вниз.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Запах хлопця лоскотав йому ніздрі, змушував волосся на шиї ставати сторч. Так само, як усе сталося багато років тому. Він зупинився, вдягнув своє довге чорне пальто, що висіло у коридорі, таке недоречне поряд із твідовим жакетом і бежевим пальтом пана Фроста.

Вхідні двері були відчинені, і на вулиці вже майже стемніло. Цього разу чоловік на ім'я Джек точно знав, куди йти. Не гаючи часу він вийшов з будинку і похапцем рушив на пагорб, у бік кладовища.


Коли Скарлет дісталася цвинтаря, брама була вже зачинена. Дівчина відчайдушно трясла її, але, як завжди, на ніч її замкнули на навісний замок. А тоді поруч з'явився Ніх.

— Ти знаєш, де взяти ключ? — спитала дівчинка.

— На це немає часу, — відповів Ніх. — Обійми мене.

— Що?

— Просто обійми мене й заплющ очі.

Скарлет здивовано подивилася на нього, мовляв, що ти собі думаєш, а потім зробила, як він сказав.

— Хай так.

Ніх притулився до огорожі. Її вважали частиною цвинтаря, тому хлопець сподівався, що, може, цього разу його Свобода Кладовища спрацює не лише для нього. І тоді, наче дим, Ніх прослизнув крізь ґрати.

— Можеш розплющувати очі.

Скарлет так і зробила.

— Як це тобі вдалося?

— Це мій дім, — відповів Ніх. — І тут я дещо можу.

Аж раптом пролунали кроки, і з іншого боку огорожі з'явилися двоє чоловіків. Вони смикали браму й гриміли нею.

— Приві-і-іт, — протягнув Джек Кат (немов кролик, він ворушив вусами) і посміхнувся Скарлет крізь ґрати, наче щось собі знав. На лівій руці в нього був намотаний чорний шовковий шнур, а правицею в білій рукавичці він його смикав. Чоловік зняв шнур з руки, потягнув з долоні в долоню, наче збирався ним бавитись.

— Дівчаточко, виходь. Усе гаразд. Ніхто тобі нічого не заподіє.

— У нас до тебе просто кілька запитань, — підхопив високий блондин, пан Пострибун. — Ми тут в офіційній справі.

Він збрехав. Нічого офіційного в Джеках, Май-страх-на-всі-руки, не було, хоча самих Джеків не бракувало і серед політиків, і серед поліціянтів, та й в інших установах.

— Тікаймо, — вимовив Ніх, потягнувши її за руку. І Скарлет побігла.

— Ти це бачив? — спитав Джек, той що Кат.

— Що саме?

— З нею хтось є. Хлопчик.

— Той самий?

— Звідки мені знати? Так, підсади-но мене.

Високий склав долоні докупи, і Джек Кат ступив на них ногою в чорному черевику. Блондин підсадив вусаня, той видерся на вершечок брами, зістрибнув униз і приземлився на руки-ноги, як ропуха. А підвівшись, сказав:

— Знайди інший спосіб зайти. Я — за ними.

І побіг звивистим путівцем углиб кладовища.


— Та поясни ж мені, що коїться — сказала Скарлет.

Ніх стрімко крокував сутінковим кладовищем, але на біг поки не перейшов.

— Тобто?

— Мені здається, той чоловік хотів мене убити. Ти бачив, що він робив з тим чорним шнурком?

— Я в цьому впевнений. Інший чоловік — твій пан Фрост — збирався убити мене. У нього є ніж.

— Він не мій пан Фрост. Ну, мабуть, у певному розумінні й мій. Вибач. Куди ми йдемо?

— Спочатку сховаємо тебе у безпечному місці. А потім я з ними розберуся.

Усі навколо, всі мешканці кладовища прокидались і збиралися навколо Овенса, схвильовані й збентежені.

— Ніх, що відбувається? — спитав Кай Помпей.

— Прийшли погані люди, — відповів Ніх. — Наші можуть за ними стежити? Давайте мені знати, де вони, щомиті. І треба сховати Скарлет. Є пропозиції?

— Каплиця? — запропонував Текерей Поррінджер.

— Це перше місце, де вони шукатимуть.

— З ким ти розмовляєш? — спитала Скарлет, з таким виразом, наче Ніх з'їхав з глузду.

Кай Помпей висунув іншу ідею:

— Углибині пагорба?

— Так, слушна думка. Скарлет, ти пам'ятаєш місце, де ми зустріли чоловіка кольору індиго?

— Більш-менш. Я пам'ятаю, що було темно й не страшно.

— Я відведу тебе туди.

І вони попрямували до мавзолею. Скарлет розуміла, що дорогою Ніх з кимось розмовляє, але чула лише його фрази. Це скидалося на слухання розмови по телефону. Що нагадало їй…

— Мама збожеволіє і приб'є мене. Пора шукати собі місце на кладовищі.

— Ні, — заперечив Ніх. — Не пора, і пора ще нескоро настане.

А потім комусь іншому:

— Тепер обидва тут. Разом? Зрозумів.

Вони дісталися мавзолею Фробішера.

— Вхід за нижньою труною зліва, — пояснив Ніх. — Якщо почуєш, що хтось спускається, і це буду не я, йди вниз, до кінця сходів. У тебе є чим посвітити?

— Так, маленький ліхтарик на брелоку.

— Добре.

Він відчинив двері мавзолею.

— І обережно там, не зашпортнися ні об що.

— А ти куди? — спитала Скарлет.

— Кладовище — мій дім. І я його захищатиму, — відповів Ніх.

Скарлет стиснула в долоньці ліхтарик-брелок і опустилася навколішки. Простору за труною було мало, але дівчинка туди протиснулася, пролізла крізь дірку в стіні і, як уже вийшло, підтягла труну на місце. У блідому світлі ліхтарика вона розгледіла кам'яні сходи. Скарлет підвелась і, тримаючись рукою за стіну, спустилася на три сходинки униз, зупинилась і сіла чекати в надії, що Ніх знає, що робить.

Тим часом Овенс питав:

— Де вони зараз?

Батько відповів:

— Один пішов Єгипетською доріжкою, шукає тебе. Другий чекає біля муру. Ще троє прямують сюди, вони приставили до огорожі великі смітники й перелазять через неї.

— От якби Сайлас був тут… Він би швидко з ними розібрався. Чи панна Лупеску.

— Ти й сам упораєшся, — підбадьорив сина пан Овенс.

— Де мама?

— Біля муру.

— Скажи їй, що я сховав Скарлет усередині мавзолею Фробішера. Хай подбає про неї, якщо зі мною щось станеться.

Ніх помчав темним кладовищем. Єдиний шлях до північно-західної частини цвинтаря пролягав Єгипетською доріжкою. І щоб пройти нею, треба було якось оминути невисокого чоловіка з чорним шовковим шнуром. Чоловіка, який його шукав і хотів убити…

«Я — Ніхто Овенс, — подумав Ніх. — Я — частина кладовища. І все зі мною буде гаразд».

Він мало не проґавив чоловічка — Джека, того, що Кат, — коли влетів на Єгипетську доріжку. Той майже злився з тінями.

Ніх вдихнув, зник так добре, як тільки умів, і проминув чоловіка, наче пил, підхоплений вечірнім поривом вітру.

Хлопець пройшов увінчану зеленими гірляндами Єгипетську доріжку, а потім зусиллям волі став видимим і копнув камінчик.

Тінь відділилася від арки й посунула в його бік, нечутна, мов смерть.

Ніх прорвався крізь гущавину плюща, яка обрамляла доріжку, і помчав у бік північно-західної частини кладовища. Головне — правильно все розрахувати. Якщо він рухатиметься надто швидко, чоловік загубить його, якщо надто повільно — чорний шовковий шнур обернеться навколо його шиї, викрадаючи дихання і все майбутнє.

Ніх гучно продирався крізь плутанину листя, тривожачи численних лисів, що жили на кладовищі й тепер розсипалися по норах. Це були джунглі похилених надгробків і безголових статуй, дерев і священних кущів, слизького напівзотлілого листя, але це були джунглі, які Ніх досліджував, відколи навчився ходити.

Тепер він поспішав обережно, ступаючи зі звивин коріння на камінь, а звідти — на землю, впевнений у своєму кладовищі. Він відчував, як воно саме намагається сховати, захистити його, зробити невидимим, і хлопцю доводилося докладати зусиль, аби залишатися помітним.

Він побачив Німію Трота й завагався.

— Салют, юний Ніх! — вигукнув поет. — Чую, що забава править бал в годину цю, якщо ти пролітаєш наші краї, мов комета — небосхил. Що відбувається, мій добрий Овенс?

— Стій, — відповів Ніх. — Стій, де стоїш. І дивись у бік, звідки я прийшов. Якщо хтось з'явиться — кажи мені.

Хлопчик обійшов могилу Кастерза, оплетену плющем, і, важко дихаючи, зупинився спиною до переслідувача.

Він чекав лише кілька секунд, хоча це чекання здалося маленькою вічністю.

— Він тут, юначе, — сказав Німія Трот. — Двадцять кроків позаду тебе.

Джек, той що Кат, побачив хлопця. І напнув свій чорний шовковий шнур. Цей шнур затягувався навколо багатьох ший і вже багато років був останньою річчю в житті кожного, кого обіймав. Він був дуже м'який, дуже міцний і невидимий для рентгена.

Кат застиг, лише ворушив вусами. Він бачив жертву й не хотів її сполохати. Нечутний, мов тінь, він став наближатися до хлопця.

Ніх виструнчився.

Джек Кат рвонув уперед, нечутно ступаючи чорними напастованими черевиками по пліснявому листю.

— Він наближається, юначе! — вигукнув Німія Трот.

Ніх обернувся, Джек Кат стрибнув на нього і…

…і відчув, як земля вислизає з-під ніг. Він схопився за край старої могили рукою в рукавичці, але не втримався й полетів глибше і глибше, всі сім метрів, аж поки з тріском не гупнувся на труну пана Кастерза, водночас розтрощивши її віко і свою гомілку.

— Перший, — спокійно сказав Ніх, хоча спокійним він аж ніяк не почувався.

— Як вишукано! — зауважив Німія Трот. — Я складу про це оду. Залишишся послухати?

— Зараз нема на це часу. Де інші?

Юфимія Горсфол відповіла:

— Троє піднімаються південно-західною доріжкою на вершину пагорба.

А Том Сендс підхопив:

— Є ще один. Зараз кружляє навколо каплиці. Той, хто нишпорив кладовищем останній місяць. Але зараз він якийсь інакший.

— Пильнуйте цього, в могилі, — попросив Ніх. — І пана Кастерза перепросіть за мене…

Він пірнув під соснову гілку й стрімко рушив на інший бік пагорба доріжками, коли це було зручно, і перестрибуючи зі статуй на надгробки, коли так було швидше.

Коли він минав стару яблуню, почувся уїдливий жіночий голос:

— Їх ще четверо. Четверо, і всі — вбивці. І ці не попадають у відкриті могили, щоб тобі догодити.

— Привіт, Лізо. Я думав, ти сердишся на мене.

— Може, серджуся, а може, й ні, — відповіла вона, все ще невидима. — Але я не дозволю їм тебе зарізати, нізащо.

— Тоді зроби мені ласку, затримай їх, затримай, заплутай, сповільни їх. Зможеш?

— А ти знову втечеш? Ніхто Овенс, чого б тобі просто не зникнути й не сховатися в затишній мамчиній могилці, де вони ніколи тебе не знайдуть, а невдовзі повернеться Сайлас і розбереться з ними…

— Може, повернеться, а може, й ні, — відповів Ніх. — Зустрічаємося біля блискавичного дерева.

— Я досі з тобою не розмовляю, — пролунав голос Лізи Гемпсток, пихатий, як павич, і нахабний, як ґедзь.

— Взагалі-то, ти зараз до мене говориш. Ми розмовляємо.

— Це надзвичайна ситуація. Опісля — ні слова.

Ніх дістався блискавичного дерева — дуба, який двадцять років тому обпалила блискавка, і від нього лишилися лише чорні кінцівки, що чіплялися за небо.

У голові йому крутилася думка, ще не до кінця закінчена. Все залежало від того, чи згадає він уроки панни Лупеску, чи згадає все, що бачив і чув малим.

Знайти потрібну могилу виявилося важче, ніж він очікував, навіть якщо шукати цілеспрямовано, але він таки її надибав — гидку, похилену під дивним кутом, увінчану безголовим, поплямованим ангелом, який скидався на величезний гриб. І лише після того, як він її торкнувся й відчув холод, Ніх переконався, що це таки вона.

Він сів на могилу й змусив себе стати видимим.

— Ти не зник, — почувся Лізин голос. — Тебе хто завгодно знайде.

— Чудово, — відказав Ніх. — Я й хочу, щоб вони мене знайшли.

— Про дурня інші знають більше, ніж дурень — інших.

Сходив місяць — велетенський і низький. Ніх міркував, чи не занадто буде ще й посвистіти, щоб привернути увагу.

— Я бачу його!

У бік Овенса кинувся чоловік, зашпортуючись і ковзаючись, а за ним — іще двоє.

Ніх усвідомлював, що навколо них купками зібралися мертві й спостерігають за всім, що відбувається, але змусив себе не звертати на них уваги та тільки зручніше вмостився на гидкій могилі. Хлопець почувався приманкою в пастці, і відчуття це було не з приємних.

Здоровий, як бугай, чолов'яга добіг до могили першим, за ним — сивокосий, який усе вирішував, і останнім — високий блондин.

Ніх не рухався.

Сивий сказав:

— Я так розумію, ти і є невловимий Доріан-молодший. Дивовижно. Наш Джек Мороз ноги відбігав, шукаючи тебе по всьому світі, а ось він ти, на тому ж місці, де він лишив тебе тринадцять років тому.

— Він убив мою родину.

— О так, це він.

— Чому?

— Хіба це важливо? Ти все одно нікому вже не розкажеш.

— Тоді з вас корона не впаде розказати мені, еге ж?

Сивокосий розсміявся якимось гаркітливим сміхом.

— Який ти кумедний. Мене от що цікавить. Як ти примудрився прожити на кладовищі тринадцять років, і ніхто не помітив?

— Я розкажу, якщо ви дасте відповідь на моє питання.

Кремезний втрутився:

— Не смій так розмовляти з паном Денді, малий нахабо! Я тебе розчавлю, я…

Сивий ступив ще один крок до могили.

— Тихенько, Джеку Моряк. Домовились. Відповідь за відповідь. Ми, мої друзі і я, — члени одного таємного братерства, відомі як Джеки На-всі-руки-майстри, нас називають Валетами та іншими іменами. Це братерство дуже й дуже давнє. Ми знаємо… ми пам'ятаємо те, про що більшість людей забули. Давнє знання.

Ніх мовив:

— Чари. Ви володієте чарами.

Чоловік кивнув:

— Можна й так сказати. Але це дуже своєрідний різновид чарів. Це чари, які з'являються під час смерті. Щось покидає цей світ, щось інше в нього приходить.

— Ви убили мою сім'ю заради… заради чого? Заради чарів? Це ж маячня.

— Ні. Щоб захиститися. Дуже давно, ще коли будували піраміди, один з наших єгипетських братів напророчив, що колись народиться дитя, яке перетне кордони між світом живих і мертвих. І якщо це дитя досягне дорослого віку, то нашому братерству й усій нашій справі настане кінець. Ми складали гороскопи ще до того, як Лондон розрісся хоча б до села, ми пильнували твою родину ще до того, як Нью-Амстердам став Нью-Йорком. І ми відправили найкращого, найрозумнішого, найнебезпечнішого — як ми думали — з Джеків розібратися з тобою. Зробити це, як годиться, щоб позбутися поганого пророцтва й обернути його на свою користь, і щоб усе в нас було в ажурі ще п'ять тисяч років. Але він не впорався.

Ніх дивився на трійцю чоловіків.

— І де ж він? Чому він не з вами?

Блондин відповів:

— Ми самі про тебе подбаємо. У нашого Джека Мороза гарний ніс, і він винюхує твою маленьку подружку. Ми не можемо залишати свідків. Тільки не в таких справах.

Хлопець нахилився вперед і зарився руками в бур'яни, якими поросла неохайна могила.

— Ну то спробуйте впіймати.

Блондин вишкірився, здоровань кинувся вперед, навіть пан Денді зробив кілька кроків.

Ніх запустив пальці в бур'ян якомога глибше, оголив зуби й вимовив три слова мовою, яка була стародавньою ще в ті часи, коли народився Чоловік кольору індиго:

— Ска! Те! Хаваґа!

І відчинив браму гулів.

Могила відкинулася, ніби люк. У її глибині Ніх бачив зорі — темряву, наповнену мерехтливими вогниками.

Здоровань, пан Моряк, який тієї миті опинився на краю провалля, не зміг зупинитись і з подивом на обличчі шубовснув у його чорноту.

Пан Стрибун скочив у бік Овенса з витягнутими руками, перестрибуючи через діру. Ніх спостерігав, як чоловік завис у найвищій точці свого стрибка, на мить застиг, а потім його засмоктало в безодню брами гулів.

Пан Денді стояв на краю могили, на кам'яному надгробку, й дивився на темряву провалля. Потім він глянув на хлопця й розтягнув свої тонкі губи в посмішці.

— Не знаю, що це ти таке зробив, але це не спрацювало.

Рукою в рукавичці він витягнув з кишені пістолет і націлився на Овенса.

— Варто було самому це зробити тринадцять років тому. Нікому не можна довіряти. Всі важливі справи треба робити власноруч.

З брами гулів вихопився порив пустельного вітру, гарячого і сухого, зі жменею піску. Ніх сказав:

— Там унизу — пустеля. Якщо шукати воду, якусь можна знайти. Якщо добряче пошукати, знайдеться і їжа, от лише нічних кощавців дратувати не треба. Гульхайм краще оминати, гулі можуть стерти вашу пам'ять і перетворити на одного з них, або зачекати, поки ви добряче розкладетеся, і зжеруть. Так чи так, без них краще.

Дуло пістолета не ворухнулось. Пан Денді поцікавився:

— Навіщо ти мені все це розповідаєш?

Ніх вказав кудись убік:

— Через них.

І в цю мить пан Денді відвів погляд від хлопця, на якусь мить, але цього було досить, щоб Ніх зникнув. Коли чоловік знову подивився на понівечену статую, Овенса поруч уже не було. З глибин брами долинув крик, схожий на самотні волання нічного птаха.

Пан Денді озирнувся, на його лобі зібралися глибокі зморшки, а кожен рух просто кричав про невпевненість і лють. Він прогарчав:

— Де ти? Чорт тебе забирай! Де ти подівся?

Йому здалося, що він почув голос:

— Брами гулів, якщо відчиняються, мають зачинитися знов. Їх не можна лишати відчиненими, вони самі жадають зачинитися.

Віко могили здригнулось і затряслося. Багато років тому пан Денді пережив землетрус у Бангладеші. І це було схоже — земля задвигтіла, і пан Денді упав, упав би в темряву, але схопився за похилений надгробок, обхопив його обома руками й повис на ньому. Він і гадки не мав, що там унизу, і не мав жодного бажання дізнаватися.

Земля знову здригнулася, і чоловік відчув, як надгробок почав сповзати під його вагою.

Він підвів очі й побачив хлопчика, який з цікавістю дивився на нього згори.

— Я збираюся відпустити браму, — сказав він. — Якщо ви й далі будете триматися за камінь, брама може зачинитись і розчавити вас, або поглинути й перетворити на частину себе. Не знаю точно, що станеться. Але я даю вам вибір, і він кращий, ніж ви запропонували моїй сім'ї.

Щось натужно зарипіло. Пан Денді зазирнув у сірі очі хлопця й вилаявся. А потім мовив:

— Тобі нізащо не втекти від нас. Ми — Джеки, Майстри-на-всі-руки. Ми всюди. Це ще не кінець.

— Для вас — кінець, — відповів Ніх. — Кінець вашого братерства й ваших ідей. Усе так, як прорік ваш єгипетський брат. Ви не вбили мене, хоч і були всюди. І тепер усьому кінець.

І хлопець усміхнувся:

— Це ж оцим і зайнятий Сайлас, правда? Ось куди він поїхав.

Вираз обличчя пана Денді й був відповіддю на підозри Овенса. Але він так і не дізнався, що міг би сказати на це чоловік, бо той відпустив надгробок і шубовснув у відкрите провалля брами гулів.

Ніх промовив:

— Be карадос.

І брама знову стала звичайною непримітною могилою.

Хтось смикав Овенса за рукав. На нього знизу дивився Фортінбрас Бартлбі:

— Ніх! Чоловік, що ходив біля каплиці! Він піднімається пагорбом.


Чоловік на ім'я Джек ішов, куди вів його ніс. Він відокремився від решти групи, не в останню чергу тому, що сморід одеколону Джека Денді забивав усі інші, тонші аромати.

Він не міг знайти хлопця по запаху, тільки не тут, бо той сам пахнув кладовищем. Але дівчинка, дівчинка пахла домом і мамою, краплинкою парфумів, які вона вранці нанесла на шию перед тим, як піти до школи. А ще вона пахла жертвою, спітнілою від страху, пахла, як здобич. І хоч би де вона була, рано чи пізно поруч із нею з'явиться хлопець.

Джек міцно стиснув руків'я ножа й пішов угору пагорбом. Він майже дістався вершини, коли відчув (і зрозумів — це передчуття правдиве), що Джек Денді й решта загинули. «Ну й добре, — подумав він, — вільне місце на вищих лавах зайвим не буде». Просування самого Джека в рядах Братерства уповільнилось і взагалі зупинилося після провалу з сім'єю Доріанів. Він втратив кредит довіри.

А тепер, зовсім скоро, все зміниться.

На вершині пагорба чоловік на ім'я Джек загубив запах дівчинки. Але знав, що вона десь неподалік. Він неспішно повернувся на кілька кроків назад і знову винюхав її парфуми біля невеличкого мавзолею з зачиненою металевою брамою. Він потягнув її, і та розчахнулася.

Усередині запах був ще сильніший. Він чув, що вона боїться. Одну за одною Джек стягнув труни з полиць, скидаючи їх гучно, щоб вони гриміли по підлозі, старе дерево кололося на друзки, а вміст гробів розлітався по підлозі. Але ні, в жодній труні дівчинки не було.

Де ж тоді?

Джек оглянув стіну. Без отворів. Він став навколішки, витягнув останню труну й помацав за нею. І знайшов діру…

— Скарлет, — покликав він, намагаючись пригадати, як називав її, будучи паном Фростом, але в ньому нічого не лишилося від тієї личини, тепер він був чоловіком на ім'я Джек і ніким більше.

А Скарлет, коли почула гуркіт домовин, потихеньку, лівою рукою тримаючись за стіну, правою підсвічуючи сходи ліхтариком, який давав світла лише на один крок уперед, пішла вниз. Вона спустилася сходами до кінця і, відчуваючи, як несамовито калатає серце, зачаїлася в залі.

Її все лякало: і милий пан Фрост з його друзями, і ця зала, і спогади про неї, і, якщо вже зізнатися чесно, дещо страхав її Ніх. Він більше не був тихим загадковим хлопчиком з її дитинства. Він став кимось іншим, кимось, не зовсім схожим на людину.

Скарлет розмірковувала про те, що ж зараз думає її мама. Мабуть, вона дзвінками обриває панові Фросту телефон, щоб дізнатися, коли ж донька повернеться додому. Дівчинка подумала, що коли вибереться з цієї халепи живою, то вже точно змусить матір придбати для неї мобільний телефон. Бо це просто якась дурня — вона єдина серед однолітків власного телефону не мала.

А ще вона думала, що хоче до мами.

Скарлет навіть не підозрювала, що людина може так нечутно пересуватися в темряві, але рука в рукавичці затулила їй рота, і голос, що лише віддалено нагадував голос пана Фроста, байдуже повідомив:

— Якщо ти утнеш щось — чи взагалі хоч щось зробиш, я переріжу тобі горлянку. Кивни, якщо зрозуміла.

Дівчинка кивнула.


Ніх побачив розгардіяш у мавзолеї Фробішера, розкидані труни і їхній вміст, розпорошений у проході. Тут же були й численні Фробішери, Фробишери, кілька Петтіферів — усі до певної міри розгнівані й перелякані.

— Він уже пішов униз, — повідомив Єфраїм.

— Дякую, — відповів Ніх.

Він проліз крізь отвір у стіні й пішов сходами.

Ніх дивився зором мертвих і бачив як сходинки, так і залу в їхньому кінці. А коли він минув половину шляху, то помітив чоловіка на ім'я Джек, який тримав Скарлет. Він викрутив їй руку за спину, а біля горла тримав великий, гидкий ніж для видалення кісток.

Чоловік на ім'я Джек глянув угору.

— Здоров, хлопче, — привітався він.

Ніх мовчав. Він зосередився на зниканні й ступив ще один крок униз.

— Ти думаєш, я тебе не бачу, — вів далі Джек. — Твоя правда. Не бачу. Але я чую твій страх. І чую твої кроки, твоє дихання. І тепер, коли я знаю про твої фокуси зі зниканням, я відчуваю тебе. А тепер скажи щось. Скажи так, щоб я почув, інакше я почну відрізати маленькі шматочки від нашої юної панянки. Ти зрозумів?

— Так, — відповів Ніх, і його голос луною розкотився по залі. — Я зрозумів.

— От і добре. А тепер підійди ближче, трошки потеревенимо.

Ніх пішов сходами униз і зосередився на страху, на посиленні паніки в залі, створюючи майже фізично відчутний жах…

— Припини, — сказав чоловік на ім'я Джек. — Хай там що ти робиш, облиш це.

Ніх припинив.

— Думаєш, — вів далі Джек, — ти можеш застосувати свої нікчемні чари проти мене? Ти хоч знаєш, хто я, хлопче?

— Ти — Джек. Ти вбив мою сім'ю. І краще б ти вбив мене.

— Краще б я вбив тебе? — перепитав Джек.

— О так. Старий сказав, що якщо я виросту, ваш Орден зникне. Я виріс. А ти схибив і програв.

— Наше Братерство сягає корінням у вавилонські часи. Ніхто не зможе нам зашкодити.

— Вони тобі не сказали, правда? — Ніх стояв на п'ять сходинок вище за чоловіка на ім'я Джек. — Ті четверо. Вони були останніми Джеками. Як там… У Кракові, і Ванкувері, і Мельбурні — всі загинули.

— Будь ласка, Ніх, скажи, хай мене відпустить, — озвалася Скарлет.

— Не хвилюйся, — спокійно відповів Ніх, хоча спокою він не відчував.

І далі — Джекові:

— Невже ти не розумієш, що вже немає сенсу кривдити її чи вбивати мене? Немає більше ордену Джеків На-всі-руки-майстрів. Уже немає.

Джек замислено кивнув.

— Якщо це правда і я останній з Джеків, тоді я маю залізобетонну причину вбити вас обох.

Ніх мовчав.

— Гордість, — промовив чоловік на ім'я Джек. — Гордість за свою роботу. Гордість завершити почате. Що ти робиш?

Волосся хлопця стало дибки. Відчувши примарне клубочіння в залі, він відповів:

— Це не я. Це Винищувач. Він охороняє поховані тут скарби.

— Не бреши.

Скарлет втрутилася:

— Він не бреше, це правда.

— Правда? Поховані скарби? Не смішіть…

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ СВОГО ХАЗЯЇНА.

— Хто це сказав? — спитав чоловік на ім'я Джек, роззираючись.

— Ти чув? — здивувався Ніх.

— Так, я чув, — підтвердив Джек.

— А я нічого не чула, — сказала Скарлет.

— Що це за місце, хлопче? Де ми?

Але перш ніж Ніх устиг щось відповісти, залою розкотився голос Винищувача:

— ЦЕ МІСЦЕ, ДЕ ЧЕКАЄ СКАРБ. МІСЦЕ СИЛИ. ЙОГО СТЕРЕЖЕ ВИНИЩУВАЧ І ЧЕКАЄ НА ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА.

— Джек? — перепитав Ніх.

Чоловік на ім'я Джек схилив голову набік і промовив:

— Як добре звучить моє ім'я, вимовлене твоїми вустами. Якби ти назвав його раніше, я б швидше тебе знайшов.

— Джек, як мене звали насправді? Яке ім'я дала мені моя родина?

— А чого це тебе хвилює?

— Винищувач сказав знайти своє ім'я. То як мене звали?

— Дай-но подумати. Пітер? Чи Пол? Чи Родрік — ти схожий на Родріка. А, може, ти звався Стівен…

Він знущався з хлопця.

— Чого б не сказати правду? Ти ж усе одно збираєшся мене вбити.

У темряві Джек знизав плечима і кивнув, наче підтверджуючи очевидне.

— І відпусти дівчинку, — мовив Ніх. — Відпусти Скарлет.

Джек вдивлявся в чорноту. А потім сказав:

— Той камінь — вівтар, так?

— Мабуть.

— І ніж, кубок та брошка?

Тепер чоловік усміхався. Ніх бачив його обличчя, на якому такою недоречною була ця дивна, захоплена усмішка. Скарлет нічого не бачила, крім темряви, яка інколи вибухала спалахами в її очах, але чула радість у Джековому голосі. А він казав:

— Братерству кінець, так само, як і Зборам. Але яка різниця, що крім мене більше Джеків, Майстрів-на-всі-руки, немає? Можна зібрати нове Братерство, могутніше за попереднє.

— МОГУТНІСТЬ, — відгукнувся Винищувач.

— Це ж ідеальна нагода, — продовжив Джек. — Ну от подумайте. Ми в місці, яке мої брати шукали тисячі років, з усім необхідним для церемонії. Тут і в провидіння боже повірити недовго, еге ж? Або в дієвість усіх молитов попередніх Джеків, якщо в мить найбільшого нашого занепаду воно відкрилося нам.

Ніх відчував, як Винищувач уважно слухає слова Джека і як у залі наростає схвильований шелест.

Чоловік на ім'я Джек сказав:

— Зараз я відпущу твою руку, Скарлет, але ніж лишиться біля горла, тому не намагайся втекти. Хлопче, а ти покладеш мені в долоню ніж, кубок і брошку.

— СКАРБ ВИНИЩУВАЧА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — прошепотів потрійний голос. — МИ ОХОРОНЯЄМО ЙОГО, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

Ніх нахилився, взяв речі з вівтаря й поклав у розкриту долоню Джека, затягнуту в рукавичку. Чоловік вишкірився.

— Скарлет, я зараз тебе відпущу. Коли я заберу ніж, лягай на підлогу обличчям униз, а руки складеш за головою. Як щось зробиш не так, я вб'ю тебе, і це буде боляче. Ти все зрозуміла?

Скарлет ковтнула слину. У роті було пересохло, але вона ступила один непевний крок уперед. Права рука, весь цей час притиснута до попереку, заніміла, а плече наче голки й булавки кололи. Вона лягла на підлогу, торкаючись щокою утрамбованої землі.

«Нам кінець», — якось беземоційно думала вона, їй здавалося, що все це відбувається з кимось іншим, що вона дивиться збоку на сюрреалістичну драму, яка перетворилася на небезпечні хованки. Вона чула, як Джек схопив хлопця.

— Хай вона йде, — пролунав голос Ніха.

— Якщо робитимеш усе, як я кажу, вона лишиться живою й навіть неушкодженою, — відгукнувся чоловік на ім'я Джек.

— Я тобі не вірю. Вона зможе тебе впізнати.

— Ні, не зможе, — дорослий голос звучав упевнено. — Десять тисяч років минуло, а ніж усе ще гострий.

Захват у голосі був майже відчутним.

— Хлопче, стань навколішки на вівтар. Руки за голову. Зараз же.

— ЯК ДОВГО МИ ЧЕКАЛИ, — промовив Винищувач, але Скарлет почула лише шурхіт, наче величезний плазун обвивав усю залу кільцями свого тіла.

Але ці слова чув чоловік на ім'я Джек.

— Ти хочеш дізнатися своє ім'я, хлопче, до того, як я проллю твою кров на цей камінь?

Ніх відчув холод леза на шиї. І цієї миті він все зрозумів. Усе вповільнилося. Все стало чітким.

— Я знаю своє ім'я, — промовив він. — Я — Ніхто Овенс. Ось хто я.

І, стоячи навколішки на холодному вівтарному камені, він побачив, як все просто.

— Винищувачу, — спитав Ніх, — ти все ще хочеш мати хазяїна?

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

— Ну, — відповів Ніх, — хіба ти щойно не знайшов хазяїна, якого так довго шукав?

Він відчував, як клубочиться і збільшується Винищувач, чув шум, схожий на скрегіт тисяч сухих гілок, наче щось велике й потужне виповзало з глибин зали. І тоді, вперше, Ніх побачив Винищувача. Згодом він так і не зміг описати, що саме він бачив: щось велетенське, так, щось із тілом здоровенного змія, але з головою… чиєю? Їх було три, три голови, три шиї. Ті обличчя були мертвими, наче хтось зібрав їх з різних частин людей і тварин. Їх вкривали пурпурові візерунки, татуювання кольору індиго, які перетворювали неживі ці обличчя на щось дивне й жахливо виразне.

Обличчя Винищувача нерішуче поводили носами навколо Джека, наче збиралися пестити чи гладити його.

— Що відбувається? — спитав Джек. — Що це таке? Що воно робить?

— Це Винищувач. Він охороняє це місце. І йому потрібен хазяїн, щоб давати накази, — відповів Ніх.

Джек оцінив вагу кремнієвого ножа в руці.

— Краса, — промовив чоловік сам до себе. І додав: — Ну звісно, він чекав на мене. І так. Так, це ж очевидно, я його новий хазяїн.

Винищувач обвив собою всю залу.

— ХАЗЯЇН? — спитав він, наче пес, який терпляче ждав довго, надто довго. І ще раз: — ХАЗЯЇН?

Він наче знайомився з цим словом, куштував його. І воно йому сподобалося, тому він видихнув його з радістю й тугою:

— ХАЗЯЇН…

Джек подивився на Овенса згори вниз.

— Тринадцять років тому я проґавив тебе, а тепер ми нарешті возз'єдналися. Це кінець одного ордену й початок іншого. Прощавай, хлопче.

Однією рукою він підніс ніж до горла жертви, а в іншій тримав кубок.

— Ніх, — сказав Ніх. — Не називай мене хлопцем, моє ім'я — Ніх.

І він гукнув:

— Винищувачу, що ти робитимеш з новим хазяїном?

— МИ ЗАХИЩАТИМЕМО ЙОГО ДОВІКУ. МИ НАЗАВЖДИ СКЛУБОЧИМОСЯ НАВКОЛО НЬОГО Й ОХОРОНЯТИМЕМО ВІД НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Тоді захищайте його зараз же.

— Я твій хазяїн, ти коритимешся мені, — сказав чоловік на ім'я Джек.

— ВИНИЩУВАЧ ТАК ДОВГО ЧЕКАВ, — переможно проголосив потрійний голос. — ТАК ДОВГО.

І він почав неспішно обвивати Джека своїми велетенськими кільцями.

Джек випустив кубок. Тепер в обох руках він тримав по ножу — кремнієвий ніж і ніж з чорною кістяною рукояттю — і вимагав:

— Геть! Заберися від мене! Не наближайся!

Він розмахував ножами, поки Винищувач підповзав до нього, а той одним потужним поривом обвився навколо.

Ніх підбіг до Скарлет і допоміг їй підвестися.

— Я хочу бачити, — вимовила дівчинка. — Я хочу знати, що відбувається.

Вона витягла ліхтарик і увімкнула його…

Те, що побачила вона, відрізнялося від того, що бачив Ніх. Вона не бачила Винищувача, і це було на краще. Хоча вона бачила Джека. Страх на його обличчі зробив його схожим на пана Фроста, яким він колись був. Накритий хвилею жаху, він знову став милим чолов'ягою, який підвозив її додому. Він висів у повітрі, спочатку метрів за три, потім п'ять над підлогою, навіжено розмахуючи двома ножами, намагаючись поранити когось невидимого, але ці спроби, вочевидь, не мали жодного ефекту.

Пана Фроста, чоловіка на ім'я Джек (байдуже, як його звали) тягнуло геть від дітей, аж поки не розпластало — руки-ноги в різні боки — на стіні зали.

Скарлет здавалося, що пана Фроста затягувало в стіну, засмоктувало в камінь, поглинало. Вже не було видно нічого, крім обличчя. Він страшно кричав, відчайдушно вимагав, щоб Ніх відкликав чудовисько, врятував його, він благав… А потім стіна проковтнула й обличчя, і голос стих.

Ніх підійшов до кам'яного вівтаря. Підібрав з підлоги кам'яний ніж, кубок, брошку й поклав їх на місце. Чорний ніж він лишив лежати там, де той упав.

— Ти ж начебто сказав, що Винищувач не може скривдити нікого. Що він тільки налякати нас може, — промовила Скарлет.

— Так, — підтвердив Ніх. — Але йому був потрібен хазяїн, якого б він міг захищати. Так він мені сказав.

— Тобто ти знав. Знав, що станеться…

— Так. Я сподівався, що так буде.

Він допоміг їй піднятися сходами вгору й вийти в безлад мавзолею Фробішера.

— Мені треба буде тут прибрати, — буденно сказав Ніх.

Скарлет намагалася не дивитися на розпорошені по підлозі рештки. Коли вони вийшли з мавзолею, вона глухо вимовила знову:

— Ти знав, що так станеться.

Цього разу Ніх промовчав. Скарлет дивилася на нього таким поглядом, наче бачила вперше.

— Ти знав. Знав, що Винищувач забере його. Це тому ти сховав мене в мавзолеї? Так? А я що, приманкою була?

— Ні, зовсім ні, — заперечив Ніх. І додав: — Ми живі, правда ж? А він уже ніколи не завдасть нам клопоту.

Скарлет відчула, як наростають у ній злість і гнів. Страх зник, і тепер вона відчувала потребу вихлюпнути емоції, викричатися, але боролася з цим бажанням.

— А що сталося з іншими? Їх ти теж убив?

— Я нікого не вбивав.

— То де вони?

— Один, з поламаною гомілкою, сидить у глибокій могилі. Троє інших, скажімо так, далеко звідси.

— То ти не вбив їх?

— Звісно, що ні, — відказав Ніх. — Це мій дім. Мені не треба, щоб вони вешталися тут довіку. Слухай, усе гаразд. Я розібрався з ними.

Скарлет відступила на крок від хлопця і сказала.

— Ти — не людина. Люди так не чинять. Ти такий самий лиходій, як і він. Ти — чудовисько.

Ніх відчув, що блідне. Після всього, що він пережив цієї ночі, після всього, що сталося, це було найважчим ударом.

— Ні. Все було не так.

Скарлет задкувала від нього. Один крок, другий — і вона вже розвернулася, щоб дременути геть кладовищем, залитим місячним сяйвом, коли високий чоловік, одягнений у чорний оксамит, взяв її за руку й мовив:

— Боюся, зараз ти несправедлива до нього. Але, безсумнівно, щасливішою ти будеш, якщо нічого цього не пам'ятатимеш. Давай прогуляємося, ти і я, обговоримо все, що сталося за останні кілька днів, і що буде доречним пам'ятати, а що буде краще забути.

— Сайласе, — втрутився Ніх. — Не роби цього. Не змушуй її забути мене.

— Так буде безпечніше. Для неї, не для нас.

— А я, хіба я не маю права голосу? — втрутилася Скарлет.

Сайлас промовчав. Ніх ступив кілька кроків у бік дівчинки зі словами:

— Слухай, усе вже скінчилося. Я розумію, що було важко. Але ми впоралися. Ти і я. Ми побороли їх.

Вона лише стиха похитала головою, наче заперечуючи все, що бачила, все, що пережила. Дівчинка повернулася до Сайласа і сказала лише:

— Я хочу додому. Будь ласка.

Сайлас кивнув. І вони з дівчинкою пішли стежкою, яка згодом вивела їх з кладовища. Ніх дивився Скарлет услід, сподіваючись, що вона озирнеться, що всміхнеться чи хоча б кине на нього переляканий погляд. Але вона не озирнулася. Вона просто пішла.

Ніх повернувся до мавзолею. Він мусив щось зробити, тож заходився піднімати скинуті труни, прибирати сміття, складати назад плутанину кісток, розчарований тим, що жоден з натовпу Фробішерів, Фробишерів і Петтіферів не знає точно, де чиї рештки.


Чоловік привів Скарлет додому. Згодом її мама не могла точно пригадати, що саме він їй сказав, хоча запам'ятала, що, на превеликий жаль, люб'язний пан Фрост змушений був покинути місто.

Після розмови на кухні з цим чоловіком про життя і мрії мати Скарлет якимось чином дійшла висновку, що їм краще повернутися до Глазго, там Скарлет буде щасливіша поруч із батьком і друзями з дитинства.

Сайлас лишив дівчинку з матір'ю на кухні за розмовами про труднощі, пов'язані з переїздом до Шотландії, та обіцянками Нуни купити доньці телефон. Вони практично не пам'ятали про візит Сайласа, що, власне, і було його бажанням.

Повернувшись на кладовище, Сайлас знайшов хлопця в амфітеатрі біля обеліска, з закам'янілим виразом обличчя.

— Як вона?

— Я забрав її спогади, — відповів Сайлас. — Вони повернуться до Глазго. Там у неї є друзі.

— Як ти міг змусити її забути мене?

— Люди прагнуть забути неможливе. Це робить їхній власний світ безпечнішим.

— Вона мені подобалась.

— Вибач.

Ніх намагався всміхатися, але не знаходив у собі сил.

— Проблеми, про які говорили ті чоловіки… Про Краків, Мельбурн і Ванкувер. Це ж ти там був?

— Я був не сам.

— З панною Лупеску?

Коли Ніх побачив вираз обличчя опікуна, він стривожився:

— З нею все гаразд?

Сайлас похитав головою, і на якусь мить вираз його обличчя вжахнув хлопця:

— Вона билася відважно. Билася за тебе, Ніх.

— Винищувач забрав чоловіка на ім'я Джек. Троє інших — за брамою гулів. Один, поранений, досі сидить на дні могили Кастерза.

— Він — останній Джек. Треба поговорити з ним до сходу сонця, — сказав Сайлас.

На кладовищі віяв холодний вітер, але ні чоловік, ні хлопчик, здавалося, не відчували його.

— Вона злякалася мене, — мовив Ніх.

— Так.

— Але чому? Я врятував її. Я ж не поганий. І ми однакові. Я теж живий, — і додав: — Як загинула панна Лупеску?

— Гідно, — відповів Сайлас. — У битві, захищаючи інших.

Очі Овенса потемніли.

— Ти міг принести її сюди. Поховати на цьому кладовищі. Тоді я міг би розмовляти з нею.

— Це було неможливо.

Ніх відчув, як в очах запекло.

— Вона називала мене Німіні. Ніхто більше мене так не зватиме.

— Може, ми підемо знайдемо тобі щось попоїсти? — запропонував Сайлас.

— Ми? Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? За межі кладовища?

— Тепер ніхто не збирається тебе вбивати. Принаймні зараз. Вони багато чого вже не робитимуть, тривалий час. Тому так. Що б ти хотів з'їсти?

Ніх збирався сказати, що не голодний, але це було б брехнею. Його трохи нудило, трохи гуділо в голові, але він страшенно хотів їсти.

— Може, піци? — запропонував він.

І вони пішли до брами. Дорогою Ніх бачив мешканців кладовища, але вони ані слова не сказали хлопчику та його опікунові. Лише дивилися на них.

Ніх дякував за допомогу, казав, як їм зобов'язаний, але мертві мовчали.

Світло в піцерії було яскравим, надто яскравим для хлопця. Вони з Сайласом сіли в кутку, й опікун показав, як користуватися меню і як замовляти їжу (собі він попросив склянку води й маленьку порцію салату, який ганяв виделкою по тарілці, але так ні крихти до рота й не поклав).

Ніх бадьоро їв свою піцу руками. Запитань він не ставив. Сайлас усе розповість свого часу. Або не розповість.

Опікун сказав:

— Ми знали про них… Про Джеків… Давно, дуже давно, але знали про них лише за їхніми справами. Ми підозрювали, що за всім цим має стояти якась організація, але вони дуже добре ховалися. І от, вони почали шукати тебе і вбили твою родину. Поступово я зміг їх вистежити.

— «Ми» — це ти і панна Лупеску? — спитав Ніх.

— Інші теж, такі, як ми.

— Почесна варта.

— Де ти почув?.. — почав Сайлас, але передумав. — Неважливо. Як кажуть, і у стін є вуха. Так. Почесна варта.

Сайлас узяв свою склянку води, підніс до вуст, змочив їх і поставив склянку назад, на поліровану чорну стільницю. Вона була практично дзеркальною, і якби хтось звернув увагу, то помітив би, що цей високий чоловік не має відображення.

— Отже. Тепер… Тепер ти закінчив справу. Ти залишишся? — спитав Ніх.

— Я ж обіцяв. Я лишатимусь, поки ти не виростеш.

— Я виріс.

— Ні. Майже виріс, але ще не зовсім.

Він поклав на стіл десятку.

— Та дівчинка. Скарлет. Чому вона так злякалася мене, Сайласе?

Але Сайлас нічого не відповів, і питання лишилося висіти в повітрі, а чоловік і хлопчик вийшли з яскраво освітленої піцерії в обійми темряви. Невдовзі їх проковтнула ніч.



Загрузка...