Книга кладовища

Розділ п’ятий Данс-макабр[7]

Щось відбувалося, Ніх був у тому впевнений. Було щось у хрусткому зимовому повітрі, у зірках, у вітрі, у темряві. У ритмі довгих ночей і швидкоплинних днів.

Пані Овенс випхала хлопця із затишної сімейної могилки.

— Іди погуляй, — сказала вона, — мені треба дещо зробити.

Подивившись на матір, Ніх зауважив:

— Але ж там холодно.

— Не сумніваюся, — відповіла вона, — зараз же зима. Так, — це вже більш до себе, ніж до сина, — черевички. І гляньте-но на цю сукню, її треба облямувати. І павутиння, Боже милий, усюди павутиння. Іди гуляй, — цього разу це стосувалося хлопчика, — у мене купа роботи, і я не хочу, щоб ти плутався під ногами.

А потім вона заспівала короткий куплет, якого Ніх ще ніколи не чув:

— Що це було? — запитав Ніх, і краще б він цього не робив, бо пані Овенс насупилася, наче грозова хмара, і хлопець чкурнув з могили до того, як її невдоволення вихлюпнулося ще бурхливіше.

На кладовищі було холодно, холодно й темно, але зірки вже повиходили. Ніх проминув Матінку Скрегіт, яка вдивлялася у плющ, що оплітав Єгипетську доріжку.

— Юначе, в тебе кращий зір, ніж у мене, — звернулася до нього вона. — Скажи-но, ти бачиш квіти?

— Квіти? Взимку?

— Хлопче, не витріщайся на мене так, — відказала стара, — всякій квітці свій час. Пуп'янки з'являються, розпускаються, цвітуть і в'януть. Але на все свій час.

Вона щільніше закуталася в накидку, сильніше натягнула на голову капор і мовила:

— «Час роботі, співам час, й ось макабр прийшов до нас». Еге ж, хлопче?

— Не знаю, — відповів Ніх. — А що таке макабр?

Але Матінка Скрегіт уже зникла, пройшовши крізь зарості плюща.

— От чудасія, — подивувався вголос хлопець. Він мав надію знайти душевну компанію в галасливому мавзолеї Бартлбі, але вся родина — сім поколінь — тої ночі не мали на нього часу. Всім кагалом, від найстаршого (помер 1831 р.) до наймолодшого (помер 1690 р.), вони прибирали й чепурили помешкання.

Фортінбрас Бартлбі, який помер у десятирічному віці (від сухот, як він сказав, і Ніх упродовж кількох років вірив, що той насправді усохнув, тож був надзвичайно розчарований, коли дізнався, що це просто назва недуги), попросив вибачення:

— Ми, паничу Ніх, не можемо зараз бавитися. Адже зовсім скоро настане завтрашня ніч. А таке хіба часто трапляється?

— Щоночі, — відповів Ніх. — Завтрашня ніч завжди настає.

— Але не така, як ця, — заперечив Фортінбрас. — Така буває вкрай рідко і знову настане ще дуже нескоро.

— Але ж це не Ніч феєрверків,[8] не Геловін, не Різдво і не Новий рік.

Широковиде й веснянкувате Фортінбрасове обличчя осяяла радісна усмішка.

— Ні, ця ніч дуже особлива.

— Як вона зветься? — спитав Овенс. — І що завтра станеться?

— Це найкраща з ночей, — відказав малий Бартлбі, і Ніх був упевнений, що той розказуватиме далі, але його бабуся, Луїза Бартлбі (якій насправді було лише двадцять років) покликала його й щось різко проказала на вухо.

— Нічого, — сказав Фортінбрас і додав: — Вибач, я мушу йти допомагати.

І він заходився витирати ганчіркою свою запилюжену труну й наспівувати «Ля-ля-ля оп, ля-ля-ля оп». І з кожним «оп» він розмахував ганчіркою, смикаючись усім тілом.

— Це ти співаєш ту пісеньку?

— Яку?

— Ту, що всі зараз співають.

— Ще не час, — сказав Фортінбрас. — Завтра, все завтра.

— Не час, — додала Луїза, яка померла, народжуючи двійню. — Роби свої справи.

І заспівала дзвінким, приємним голосом:

Ніх пішов до маленької каплички, яка потроху осипалася. Прослизнув між кам'яних стін до склепу й сів чекати на повернення Сайласа. Було холодно, але хлопця холод не турбував, адже кладовище прийняло його, а мертві температурою не переймаються.

Опікун повернувся о досвітній годині з великим пакетом.

— Що там?

— Одяг. Приміряй, — Сайлас витяг сірий светр, такого ж кольору, як саван Овенса, джинси, білизну і взуття — блідо-зелені кеди.

— Навіщо це?

— Тобто, крім того, щоб носити? По-перше, я думаю, ти достатньо дорослий — скільки тобі вже, десять? — а живі люди не носять саванів. Рано чи пізно тобі доведеться носити звичайний одяг, то чому б не почати вже зараз? І крім того, це може бути маскуванням.

— А що таке маскування?

— Це коли щось має вигляд чогось іншого, і коли люди дивляться на це, то не знають, що бачать насправді.

— Ага. Зрозумів. Мабуть…

Ніх перевдягнувся. Зав'язати шнурівки було непросто, і Сайласу довелося показати, як це робиться. Хлопцеві це завдання видалося дуже непростим, і він зав'язував та розв'язував шнурівки, аж поки результат Сайласа не задовольнив. І лише тоді Ніх наважився спитати:

— Сайласе, а що таке макабр?

Сайлас звів брови.

— Де ти це почув?

— Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?

— Це танець, — відповів Сайлас.

— «Данс-макабр танцює всяк», — пригадав Ніх. — А ти його танцював? Що це за танець такий?

Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:

— Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як це — танцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.

Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.

Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.

— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.

Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.

— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?

— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.

Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.

У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.

Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.

Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.

— Отут? — запитала вона.

— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.

Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.

— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?

Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:

— Ножиці, пані мер.

Вона взяла інструмент і заходилася відрізати китиці квітів, а потім, разом із чоловіками, збирати цвіт у кошики.

— Це, — згодом пробурмотіла пані Керевей, мер міста, — повна нісенітниця.

— Це, — заперечив товстун — традиція.

— Повна нісенітниця, — наполягала пані Керевей, але не припиняла зрізати китиці і складати їх у кошик. Коли перший наповнився, вона спитала:

— Може, вистачить?

— Ми маємо наповнити всі чотири кошики, — сказав низенький, — а потім роздати по квітці кожному, кого зустрінемо у Старому місті.

— І що це за традиція така? Я питала попереднього мера, але він ніколи про неї не чув, — сказала пані Керевей, і додала: — У вас немає відчуття, що за нами спостерігають?

— Що? — відгукнувся третій чоловік, який досі мовчав. Бородань у тюрбані, він тримав два кошики. — Ви маєте на увазі привидів? Я не вірю у привидів.

— Ні, я не про привидів, — відповіла пані Керевей, — просто відчуття, наче хтось дивиться.

Ніх ледве стримав бажання ще глибше заховатися у зарості плюща.

— А те, що попередній мер не знав про цю традицію, зовсім не дивно, — сказав гладун, чий кошик уже був майже повний. — Зимовий квіт з'явився вперше за останні дев'яносто років.

Бородань у тюрбані, який не вірив у привидів, нервово роззирався.

— Кожен у Старому місті повинен отримати квітку, — додав низенький. — Байдуже, хто: чоловік, жінка чи дитина.

І повільно, наче пригадуючи щось дуже давно забуте, додав:

Пані Керевей хмикнула:

— Маячня і нісенітниці, — але й далі різала квіт.

По обіді почало сутеніти, і вже о пів на четверту було темно. Ніх блукав цвинтарними стежинами, шукаючи, з ким би потеревенити, але нікого не зустрів. Він пішов до Гончарного поля подивитися, чи є там Ліза Гемпсток, але її теж не знайшов. Хлопчик повернувся до родинної могили, а та виявилася порожньою: ані пана Овенса, ані пані Овенс там не було.

І тоді Ніх злякався, трохи, але злякався. Уперше за ті десять років, що хлопець себе пам'ятав, він почувався покинутим у місці, яке вважав своїм домом. Він чимдуж помчав до старої каплички, де став чекати Сайласа.

Але Сайлас не прийшов.

«Може, ми розминулися», — переконував себе Ніх, але й сам у це не вірив.

Хлопчик піднявся на самісіньку верхівку пагорба і роззирнувся. Вгорі, в морозному небі висіли зорі, а внизу під ним розгортався підсвічений візерунок міста — вуличні ліхтарі, фари машин, рухомі предмети. Ніх повільно зійшов пагорбом до головної цвинтарної брами і зупинився перед нею.

Він почув музику.

Ніх чував усяку музику: і солодке пихтіння фургона з морозивом, і пісні, які по радіо слухали робітники, мелодії, які Джейк Клареті грав мертвим на своїй запилюженій скрипці, — але такого не чув ще ніколи: періодичного наростання і згасання звуку, наче вступ якогось музичного твору, прелюдія чи увертюра.

Ніх прослизнув крізь замкнені ворота і пішов у бік Старого міста.

Він оминув пані мера, яка стояла на розі й саме тієї миті чіпляла маленьку білу квітку на вилогу бізнесмену, що проходив повз неї.

— Особисто я доброчинністю не займаюся, — сказав той. — Цим опікуються у конторі.

— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.

— Он воно як.

Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.

Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.

— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.

— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.

Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.

— Але нашо це? — знову спитала жінка.

— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.

Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.

Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди — у тріпотінні прапорців і маркіз, у гуркоті далеких машин, у стукоті підборів об бруківку…

І коли Ніх дивився на людей, що розходилися по домівках, він помітив дещо дивне. Усі вони рухалися у такт музиці.

Бородань у тюрбані роздав майже усі квіти. Ніх підійшов до нього і сказав:

— Перепрошую.

Бородань мало не підстрибнув:

— Я тебе не помітив, — промовив він осудливо.

— Вибачте. А можна й мені квітку?

Чоловік у тюрбані підозріливо оглянув Овенса і спитав:

— Ти місцевий?

— О так, — відказав Ніх.

Той подав хлопцеві білу квіточку. Ніх взяв її і скрикнув, коли щось укололо його в палець.

— Їх до одягу приколюють, обережно з булавкою.

Червона краплинка виступила на хлопцевому пальці. Він смоктав його, поки бородань чіпляв квітку до Овенсового светра.

— Я тебе тут ніколи не бачив, — промовив чоловік.

— Але я тут живу, — відповів Ніх. — А нащо ці квіти?

— Це така традиція Старого міста, яка з'явилася ще до того, як навколо нього виросли нові квартали. Коли на кладовищі розпускаються зимові квіти, їх зрізують і роздають усім: жінкам і чоловікам, дітям і старим, багатіям і біднякам.

Музика тепер була голоснішою. Ніх подумав, чи не завдяки квітці він чує краще — тепер він розрізняв удари, наче далекий барабанний бій, і звуки волинки, непевну мелодію, яка змусила його підхопитися і крокувати в ритм із нею.

Ніх ніколи нікуди не ходив гуляти. І він забув, що йому заборонено виходити за межі кладовища, забув про те, що всі померлі кудись поділися з цвинтаря на пагорбі, він міг думати лише про Старе місто і почимчикував вуличками до скверу перед старою ратушею (яка тепер була музеєм і туристичним інфоцентром, а сама ж міська рада переїхала у більш ефектну, але новішу й нуднішу офісну будівлю в іншій частині міста).

Там уже збирався натовп, блукав сквером — голим серед зими, — порожніми газонами, на яких де-не-де проглядала сходинка, кущ чи статуя.

Ніх зачаровано дослухався до музики. На площу підтягувалися люди, хто поодинці, хто парами, хто цілими родинами, хто сам. Хлопчик ніколи не бачив стільки живих водночас. Їх там були сотні, усі вони дихали, як і він, усі з білими квітами.

«Невже це і є те, що зазвичай роблять живі?» — подумав Ніх, але й сам розумів, що це непересічна подія, хоч би що там насправді не відбувалося.

Жінка з візочком, яку він зустрів раніше, стояла поряд, із малюком на руках, і хитала головою у такт музиці.

— А скільки ще лунатиме ця музика? — запитав Ніх, але вона нічого не відповіла, лише похитувала головою і усміхалася. Овенсу ця усмішка здалася не надто природною. І вже коли він вирішив, що вона не почула його, або він зник, або вона не вважала його особу гідною уваги, жінка сказала:

— От же ж, ну прям як Різдво.

Вона промовила це мрійливо, якимсь відсутнім голосом. І так само продовжила:

— Згадалася щось бабуніна сестра, тітка Клара. Як бабця померла, ми ходили до Клари у переддень Різдва, та грала на старому піаніно, коли й співала, а ми їли шоколад і горішки, але я не пам'ятаю, що саме вона співала. То от як усі ті пісні заграти вкупі, то було б схоже на цю музику.

І навіть немовля легенько похитувало рученятами в ритм музиці, хоча, здавалося, заснуло, схиливши голівку на мамине плече.

Аж раптом музика стихла, і на площі запала тиша, всеохопна тиша, така, яка буває, коли сніжить, — ніч поглинула всі звуки, і присутні на площі перестали притоптувати, завмерли і, схоже, затамували подих.

Десь неподалік годинник почав відбивати північ, і вони з'явилися.

Некваплива процесія ішла вниз пагорбом, урочисто крокуючи в ногу, займаючи всю дорогу, по п'ятеро в ряд. Ніх знав усіх чи майже всіх. У першому ряду він упізнав Матінку Скрегіт, і Джосаю Вортінґтона, і старого графа, який повернувся додому помирати від поранення у хрестовому поході, і лікаря Трефузіса, усі — з серйозними й поважними виразами облич.

З натовпу долинуло ахання. Хтось заголосив: «Боже, помилуй нас, це Судний день прийшов, ось що це таке!» Та більшість просто гляділи, не дивуючись, наче це їм снилося.

Мертві йшли і йшли рядами, аж поки не дісталися площі.

Джосая Вортінґтон піднявся сходами до пані Керевей, мера міста. Він простягнув їй руку і виголосив так, щоб почула вся площа:

Пані Керевей вагалася. У пошуку підтримки вона зиркнула на свого чоловіка, що стояв поруч із нею в халаті, піжамі, капцях і з білою квіткою, пришпиленою до вилоги. Він усміхнувся і кивнув. Пані Керевей відповіла:

— Звісно, — і простягла руку.

Щойно вони з Джосаєю Вортінґтоном торкнулися пальцями, знову залунала музика. І якщо раніше Ніх чув прелюдію, то теперішня на вступ не скидалася. Заграла музика, яку вони всі прийшли послухати, мелодія, під яку ноги самі йшли в танець.

Живі та мертві взялися за руки і стали в пари. Матінка Скрегіт танцювала з чоловіком у тюрбані, а бізнесмен — з Луїзою Бартлбі. Пані Овенс усміхнулася сину і взяла за руку старого продавця газет, а пан Овенс без жодної бундючності запросив до танцю маленьку дівчинку, яка наче все життя чекала на можливість потанцювати з ним. А тоді Ніх припинив розглядатися, бо чиясь рука взяла його руку і танець почався.

Йому широко всміхалася Ліза Гемпсток.

— Усе чудово, — запевнила вона, коли вони зробили перші спільні кроки танцю.

І під мелодію вона заспівала:

Музика заполонила думки і груди хлопця нестримною радістю, і ноги рухалися самі, наче вже знали цей танець, знали його завжди.

Ніх станцював з Лізою Гемпсток, а коли рефрен закінчився, у пару з ним став Фортінбрас Бартлбі, і він станцював із Фортінбрасом, крокуючи вздовж ряду танцюристів, які розступалися перед ними.

Пані Борроуз, колишня вчителька Овенса, танцювала з Ебенезером Болґером. Живі танцювали з мертвими. І парний цей танець перетворився на довгу вервечку людей, що крокували в унісон, ішли й пристрибували (Ля-ля-ля-оп! Ля-ля-ля-оп!) у танці, який був давнім уже тисячу років тому.

Тепер він танцював поруч з Лізою Гемпсток. І запитав:

— Звідки взялася ця музика?

Вона знизала плечима.

— А хто все це влаштовує?

— Це завжди влаштовується, — відказала дівчина. — Живі, може, й забувають, але ми пам'ятаємо…

І тут вона захоплено вигукнула:

— Дивися!

Хоч Ніх бачив коней лише на малюнках у книжках, а живих — ніколи, однак білий кінь, який наближався до них, був геть не схожий на те, що він уявляв. Він був більший, значно більший, і з видовженою, серйозною мордою. А верхи на ньому без сідла їхала жінка в довгій сірій сукні, що у світлі грудневого місяця виблискувала, наче павутиння, вкрите краплинками роси.

Вона доїхала до площі, кінь зупинився, і вершниця легко зісковзнула та повернулася до них, мертвих і живих, обличчям.

І присіла в реверансі.

А за тим усі вони, як один, присіли в реверансі чи вклонилися у відповідь, і танець почався знов.

проспівала Ліза Гемпсток, перш ніж танець закружляв її геть від Овенса. Вони притоптували у ритм, і крокували, і крутилися, і підстрибували, а дама танцювала з ними, завзято крокуючи, кружляючи і підстрибуючи. Навіть білий кінь хитав головою і переступав з ноги на ногу в такт музиці.

Мелодія прискорювалася, а разом із нею і танцюристи. Хлопцю вже забивало дух, але він навіть думки не припускав, щоб зупинитися в макабрі, танці живих і мертвих, танці зі Смертю. Ніх усміхався, і решта теж усміхалася.

Як Ніх кружляв і притоптував, танцюючи в міському сквері, то раз у раз помічав серед танцюристів даму в сірій сукні.

«Усі, — думав він, — усі танцюють!» Але щойно ця думка промайнула, він зрозумів, що помилився. У тіні старої ратуші стояв чоловік, з ніг до голови вбраний у чорне. Він не танцював, а лише дивився на них.

Ніх замислився, що ж то за вираз на Сайласовому обличчі: чи то прагнення, чи то сум, а чи ще щось, — але сказати напевно було неможливо.

Сподіваючись, що опікун долучиться до танцю, до їхньої веселої забави, він гукнув:

— Сайласе!

Але той почув, відступив глибше у тінь і зник.

— Останній танець! — виголосив хтось, і музика змінилася на щось урочисте, неквапливе й завершальне.

Кожен танцюрист обрав собі пару, мертві запросили живих — і навпаки. Ніх простягнув руку і зрозумів, що дивиться в сірі очі дами в сукні-павутинні та тримає її долоню.

Вона усміхнулася йому і сказала:

— Привіт, Ніх.

— Здрастуйте, — відповів хлопчик. — А я не знаю, як вас звати.

— Імена насправді не надто важать, — мовила вона.

— Мені подобається ваш кінь. Такий великий! Я навіть не уявляв, що бувають такі коні.

— Він такий сумирний, що може везти на своїй широкій спині наймогутнішого з вас, і такий сильний, щоб і найменшого провезти.

— А мене він покатає?

— Колись, — відповіла вона, і її павутинні подоли замерехтіли. — Колись покатає. Він покатає усіх.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

І на цьому танець добіг кінця. Ніх низько уклонився своїй партнерці й тоді, лише тоді відчув, як утомився, наче танцював кілька годин без передиху.

Все тіло йому боліло й відмовлялося рухатися. Навіть дихати було важко.

Звідкілясь долинув годинниковий бій; Ніх порахував удари. Дванадцять. Незрозуміло, чи вони протанцювали півдоби, добу, чи взагалі час у танцях зупинився.

Ніх виструнчився і роздивився навколо. Мертві зникли, а разом з ними — Дама на Сірому. Лишилися тільки живі, та й ті стали розходитися по домівках, полишаючи площу сонно, силувано, наче випірнувши з глибокого сну, наче йшли уявно, а не направду.

Площу вкривав килим з крихітних білих квітів. Як після весілля.

Наступного пообіддя Ніх прокинувся у могилі Овенсів із відчуттям причетності до величезної таємниці, наче брав участь у чомусь надзвичайно важливому, і йому аж язик свербів поговорити про це.

І коли пані Овенс піднялася, він почав:

— Яка ж дивовижна була ніч!

— Невже? — відказала мати.

— Ми танцювали, — вів далі Ніх. — Усі ми. Там, у Старому місті.

— Хіба? — хмикнула пані Овенс. — Танцювали? Ти ж знаєш, що тобі не можна виходити в місто.

Ніх знав, що з мамою в такому настрої розмов краще не вести. Він вислизнув із могили у сутінки, що густішали щомиті.

Хлопчик піднявся пагорбом до чорного обеліска й надгробка Джосаї Вортінґтона, де з природного амфітеатру було видно Старе місто й вогні сучасних кварталів, які його оточували.

Поруч стояв Джосая Вортінґтон.

— Ви ж почали танець. У парі з мером. Ви танцювали з нею.

Баронет лише глянув на хлопця і нічого не відповів.

— Ви танцювали, — повторив Ніх.

— Живі та мертві не мають спільних справ, юначе. Ми більш не є частиною їхнього світу, а вони не мають стосунку до нашого. І якщо ми й танцюємо разом Данс-макабр, танець смерті, то не говоримо про це, і, безумовно, не говоримо про це з живими, — мовив Джосая Вортінґтон.

— Але ж я один з вас.

— Ні, юначе, ще ні. Ти поки що не мертвий.

І тоді Ніх зрозумів, чому він танцював на боці живих, а не з тими, хто спустився пагорбом, і сказав лише:

— Здається, я зрозумів.

І він помчав, помчав униз, десятирічний хлопчик вшкварив так хутко, що майже перечепився об надгробок Діґбі Пула (1758–1860 рр. «І там, де я, будеш і ти»), лише зусиллям волі утримався на ногах і побіг до старої каплиці, нажаханий тим, що може розминутися з Сайласом, що поки він дістанеться туди, опікун уже піде.

Ніх сів на лавку.

Поруч щось заворушилося — хоча й абсолютно нечутно, — і Сайлас промовив:

— Добривечір, Ніх.

— Ти ж був там учора, — сказав хлопчик. — Навіть не кажи, що не був, бо я знаю, що це неправда.

— Був.

— Я танцював із нею. З дамою на білому коні.

— Невже?

— Ти сам бачив! Ти бачив! Живих і мертвих! Ми танцювали. Чому ніхто про це не говорить?

— Тому що існують містерії. Тому що є речі, про які людям заборонено розмовляти. Тому що дечого вони не пам'ятають.

— Але ж ти говориш. Ми зараз розмовляємо про макабр.

— Я його не танцював, — зауважив Сайлас.

— Але ти його бачив.

— Я не знаю, що я бачив, — мовив Сайлас.

— Сайласе, я танцював із нею! — вигукнув Ніх.

У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.

Але Сайлас сказав лише:

— Розмову закінчено.

Може, Ніх і сказав би щось іще — йому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, — але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.

Утретє в його житті.

— Дивися, Сайласе, сніг! — вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. — Це справжній сніг!