Книга кладовища

Цю промову Ніл Ґейман виголосив 12 липня 2009 року на щорічній конференції Американської асоціації бібліотек з нагоди отримання Медалі Ньюбері за «Книгу кладовища».

1

Якщо раптом вас здивувало, як я тут опинився — а сам я дивуюся, тому нас уже двоє, — то мене сюди викликали, бо я написав книжку, яка називається «Книга кладовища» і яка здобула Медаль Ньюбері 2009 року.

Це означає, що мені вдалося справити враження на своїх доньок, адже я отримав цю нагороду. А ще більше враження я справив на свого сина тим, що мені вдалося захистити цю медаль від напрочуд дотепних нападів Стівена Колбера у його шоу «Звіт Колбера», і тому завдяки цій нагороді мої діти вважають мене крутим. І кращого за це немає нічого.

Бо діти майже ніколи не вважають батьків крутими.

2

Коли я був хлопчаком, десь із восьми до чотирнадцяти років, то під час шкільних канікул майже не вилазив з місцевої бібліотеки. До неї було десь два з половиною кілометри, тому я просив батьків підвозити мене дорогою на роботу, а коли бібліотека зачинялася, повертався додому пішки. Я був диваком, чудним хлопчиком, який не вписувався в інші компанії, і пристрасно любив нашу бібліотеку. Я обожнював бібліотечний каталог — тоді ще картковий, особливо з переліком дитячих книжок: на картках, крім назв та імен авторів, були й теми, що дозволяло мені добирати книжки за темами, які, я сподівався, наведуть мене на книжки, що сподобаються. Чари, привиди, відьми, космос — потім я знаходив ці книжки й читав.

Читав неперебірливо, захоплено, як голодний. Буквально голодний, хоча подеколи тато й пакував мені сендвічі, які я неохоче брав з собою (діти ж ніколи не вважають батьків крутими, і я вважав усі його спроби впихнути мені ці сендвічі підступним планом змусити мене ніяковіти), а коли вже несила було терпіти голод, похапцем ковтав їжу на бібліотечній парковці, перш ніж знову зануритися у світ книжок і поличок.

Там я прочитав чудові книжки дотепних і надзвичайних авторів. Нині багато з них забуті чи вийшли з моди, наприклад, Джей Пі Мартін, Маргарет Сторі, Ніколас Стюарт Ґрей. Я читав авторів вікторіанської й едвардіанської епох. Я знайшов книжки, які б і зараз із задоволенням перечитав, і проковтнув ті, які нині не зміг би читати, — «Альфред Гічкок і три нишпорки», наприклад. Тоді я просто хотів читати і не перебирав книжками: хороші, погані, — я ділив їх лише на ті, які промовляли до моєї душі чи просто подобалися. Мені було байдуже, як написано ці історії. Для мене не було поганих історій, всі вони були нові й дивовижні. Я просто просиджував там усі канікули і коли закінчив дитячу категорію, перечитав усі тамтешні книжки, то вийшов у небезпечний неосяжний простір дорослої літератури.

Бібліотекарів тішив мій запал. Вони підшуковували мені книжки. Навчили мене користуватися міжбібліотечним абонементом і замовляли мені літературу з усієї південної Британії. Зітхали, але безжально виписували мені штрафи за затримані книжки, бо коли починався шкільний рік, я ніколи не вкладався в терміни.

Мушу зізнатися, що бібліотекарі наказували мені нікому не розповідати цю історію і ніколи не вдавати з себе дику дитину, виховану в бібліотеці терплячими бібліотекарями. Вони побоювалися, щоб люди не сприйняли мою історію як привід використовувати бібліотеки замість дитсадків.

З

Отже. «Книгу кладовища» я почав писати у грудні 2005-го, писав її весь 2006-й, 2007-й і закінчив у лютому 2008-го.

І ось січень 2009-го, я в готелі в Санта-Моніці. Там я рекламував фільм, який зняли за моєю книжкою «Кораліна». Позаду були два довгі дні спілкування з журналістами, і я тішився, що все закінчилося. Опівночі я заліз у ванну з піною і розгорнув «Нью-Йоркер». Поговорив з товаришем з іншого часового поясу. Дочитав «Нью-Йоркер». Була третя ранку. Я поставив будильник на одинадцяту, повісив на двері табличку «Не турбувати». Поринаючи в сон, вирішив, що наступні два дні буду лише спати й писати.

За дві години задзвонив телефон. Власне, виявилося, що дзвонить він уже досить довго. На межі яви і сну я зрозумів, що він припиняє дзвонити і знов починає вже не вперше, а це означало, що мені хочуть повідомити щось важливе. Або готель горить, або хтось помер. Я взяв слухавку. Телефонувала моя асистентка Лорейн, яка ночувала в мене вдома і гляділа хворого собаку.

«Твій агент Меррілі дзвонила, їй здається, хтось тебе шукає». Я повідомив їй, котра година (а саме — п'ята година ранку, чорт забирай, чи вона з глузду з'їхала, тут дехто намагається поспати, якщо вона не в курсі). Вона відповіла, що в курсі, котра година в Лос-Анджелесі, а Меррілі, мій книжковий агент і найрозумніша жінка, яку я знаю, впевнена, що справа дуже важлива.

Я встав з ліжка. Перевірив голосову пошту. Ні, ніхто не намагався зі мною зв'язатися. Передзвонив Лорейн і сказав, що це якась маячня. «Все правильно, — відповіла вона, — дзвонили сюди. І зараз дзвонять. Я даю твій мобільний номер».

Я все ще не мав поняття зеленого, що відбувається і хто кого шукає. Була за чверть шоста ранку. Але принаймні ніхто не помер — у цьому я вже був упевнений. Задзвонив мій мобільний. «Вітаю. Це Роуз Тревіньо. Я голова комітету Ньюбері, що належить до Американської асоціації бібліотек…» О, сонно подумав я. Ньюбері. Точно. Круто. Мабуть, я потрапив до номінантів. Гарно було б. «І ми з журі хочемо вам повідомити, що ваша книжка…»

«КНИГА КЛАДОВИЩА!», — вигукнули чотирнадцять бадьорих голосів, і тоді я подумав, що, може, ще не прокинувся, але ж номінантам, либонь, не телефонують так радісно…

«…щойно виграла…»

«МЕДАЛЬ НЬЮБЕРІ!» — хором закінчили вони. Щасливим таким хором. Я обвів поглядом кімнату готелю, щоб переконатися, що мені це точно не ввижається уві сні. Ні, все виглядало цілком справжнім.

Ти зараз на зв'язку зі щонайменше п'ятнадцятьма вчителями і бібліотекарями, чудовими, розумними, прекрасними людьми, подумав я. Тільки не сварися, як того дня, коли отримав «Г'юґо». Це було дуже розумним рішенням, бо на язиці збиралася така велика, потужна, кількаповерхова лайка. Ну, вона ж саме для таких випадків. Якщо пам'ять мені не зраджує, я відповів: «Ви впевнені, що сьогодні понеділок?» А потім затинався чимось на кшталт «дякуюдякуюдякуюдякуюцевартувалотогощобпрокинутися».

А потім світ збожеволів. Задовго до того, як продзвенів приліжковий будильник, я вже мчав в аеропорт і одному за другим давав інтерв'ю журналістам. «Як воно, виграти Ньюбері?», — питали мене вони. «Чудово», — відповідав я. І це справді було чудово.

У дитинстві мені дуже подобалася «Зморшка в часі», навіть попри те, що в паффінівському виданні було неправильне перше речення, але цей твір здобув Медаль Ньюбері, і це було важливо для мене, хоч я й був англійцем.

А потім мене питали, що я думаю з приводу розбіжностей між популярними книжками й переможцями нагороди, і як, на мою думку, я вписуюся між ними? Я визнав, що знаю про дискусію.

Якщо ви не в курсі, то в інтернеті якийсь час вирували суперечки про те, хто виграє медаль останнім часом, які книжки мали б дістати цю відзнаку в майбутньому й чи це взагалі нагорода дитячої чи дорослої літератури. Одному з журналістів я зізнався, що перемога «Книги кладовища» мене здивувала, бо я вважав, що такими відзнаками зазвичай виокремлюють і підтримують книжки, які потребують допомоги, а моїй «Книзі» така поміч не потрібна.

Я нерозумно став на бік популізму й запізно усвідомив, що мав на увазі зовсім інше.

Вийшло так, наче деякі люди вважають, що є розподіл на книжки, якими читачеві дозволено насолоджуватися, і такі, які йому корисні, а мені треба обрати, на чиєму я боці. Від нас усіх чекають вибору. А я в це не вірив — і досі не вірю.

Я завжди був і досі стою на боці книжок, які ви любите.

4

Я пишу цю промову за два місяці до виголошення. Майже місяць тому помер мій батько. Несподівано помер. Він був здоровим, щасливим, у ліпшій фізичній формі, ніж я, а його серце без попередження не витримало. Тому, мовчазний і зболілий, я перетнув Атлантичний океан, сказав останні слова, почув від родичів, яких не бачив роками, який я схожий на тата, зробив усе, що треба було зробити. Я й сльози не зронив.

Не те, щоб я не хотів плакати. Але здавалося, що в цій шаленій круговерті подій не випало й миті, щоб просто зупинитися й усвідомити це горе, випустити все, що було всередині. Цього так і не сталося.

Учора вранці товариш надіслав мені сценарій. То була історія чийогось життя. Уявного персонажа. В останній чверті оповіді померла дружина головного героя, і я сів на диван і розплакався, як дорослий. Голосно схлипував, стогнав і розмазував сльози по обличчю. Всі невиплакані за батьком сльози прорвалися і спустошили мене, і очистили, і зробили новим, наче світ після грози.

Я розповідаю вам це тому, що інколи забуваю, і мені треба про це нагадувати… А це — гостре і цілюще нагадування.

Я пишу вже чверть сторіччя.

Коли люди розповідають, що мої історії допомагають їм пережити втрату близьких — дітей або часом батьків — чи помагають у миті хвороби й особистого горя; або діляться тим, що мої історії дали імпульс полюбити книжки чи вибрати фах; або коли показують мені тексти з моїх книжок чи ілюстрацій з них у вигляді татуювань, покликаних зберегти спогади про події, настільки важливі, що вони хочуть носити їх із собою повсякчас… У такі миті, що повторюються знову і знову, я намагаюся бути ввічливим і вдячним, але направду забуваю їх, як неважливі.

Я писав ці історії не для того, щоб допомогти людям пережити важкі часи. Я не писав їх, щоб заохотити чи відрадити від читання. Я написав їх, бо мене цікавить сама історія, бо в моїй голові завівся хробак, маленька непосидюча ідея, яку я маю пришпилити до паперу й розгледіти уважно, щоб зрозуміти, що я про неї думаю, як ставлюся. Я написав ці історії, бо мені цікаво дізнатися, що сталося далі з людьми, яких я вигадав. Я писав їх, щоб годувати сім'ю.

І тому, приймаючи подяки, я почуваюся майже нікчемою. Я забув, що для мене, малого хлопчика, означали історії, забув свої відчуття в бібліотеці: вигадка була втечею від нестерпного, дверима до неймовірно привітних світів, де існували правила, які легко було зрозуміти. Історії були єдиним способом дізнатися про життя без справжнього досвіду, чи досвідом, як у середньовічного отруйника, що вживав отрути крихітними порціями, щоб згодом бути спроможним прийняти речовину, яка б убила інших, а йому не завдала шкоди. Інколи історії стають способом прийняти навколишній світ і вижити при цьому.

І я згадав. Я не став би тим, ким є сьогодні, без авторів, які зробили мене таким, особливих, мудрих, інколи — просто перших.

Ці миті зв'язку не є неважливими, ці миті, коли історії рятують життя. Бо насправді це — найважливіші миті.

5

Отже, я написав книжку про мешканців кладовища. Малим я любив цвинтарі так само, як і боявся їх. На нашому містечковому кладовищі в Сассексі, де я виріс, найкращим, найдивовижнішим було те, що там колись поховали відьму, яку спалили на головній вулиці.

Уявіть моє безмежне розчарування вже в підлітковому віці, коли я прочитав, що то була ніяка не відьма, а три протестантські мучениці, спалені за наказом королеви-католички. І це розчарування мене не покинуло, а разом з історією Кіплінґа про прикрашений каменями посох погонича слонів стало початком моєї історії «Надгробок для відьми». І хоча тепер це аж четвертий розділ, то була перша частина «Книги кладовища», яку я хотів написати понад двадцять років.

Ідея була дуже простою: розповісти історію хлопчика, вихованого на кладовищі. І надихнув мене мій син, Майкл, якому було тоді два роки, а тепер — двадцять п'ять (як мені тодішньому). Зараз він уже вищий за мене, а тоді, малюк, їхав на своєму триколісному велосипеді по кладовищу, осяяний сонцем, повз могилу, яку я колись вважав відьминою.

Мені було, як я вже сказав, двадцять п'ять, і в мене виник задум книжки, справжній задум.

Я намагався її написати і зрозумів, що задум поки що кращий, ніж із мене письменник. І я писав далі, але також, опановуючи ремесло, писав інші історії. Я писав двадцять років, аж поки зміг написати «Книгу кладовища» або принаймні зрозумів, що краще вже не писатиму. Я хотів, щоб книжка складалася з коротких історій. І щоб була романом, бо я уявляв її саме романом. Розбіжність між цими двома бажаннями була і захопливою, і нестерпною.

Я написав її так добре, наскільки був спроможний. Це єдиний відомий мені спосіб писати. Це не означає, що обов'язково має вийти щось хороше. Це лише означає, що докладено усіх зусиль. А найголовніше — я написав історію, яку сам хотів прочитати.

Я дуже довго її починав і дуже довго закінчував. І ось, одного лютневого вечора, я дописував останні дві сторінки.

У першому розділі я написав кострубатого вірша з двома незавершеними рядками. А тепер настав час його дописати. Що й я зробив. Цей вірш, як виявилося, закінчувався так:

І в мене запекло в очах. Тоді, лише тоді й не раніше, я вперше ясно усвідомив, про що пишу. Починав я писати книжку про дитинство, дитинство хлопчика на ім'я Ніх, яке минуло на кладовищі, проте було аж ніяк не гіршим за будь-яке інше дитинство. А тепер писав про те, як бути батьком, про головну трагікомедію батьківства: якщо ви виконаєте свій обов'язок сумлінно, якщо гідно виховаєте своїх дітей, то ви їм більше не потрібні. Якщо ви все зробили правильно — вони йдуть. У них будуть свої життя, і сім'ї, і майбутнє.

Я сидів у садку, дописував останню сторінку й розумів, що написав кращий твір, ніж збирався. Може, навіть кращий за себе.

Такого не передбачиш наперед. Інколи до чогось докладаєш максимальних зусиль, але все марно. А буває так, що результат перевершує всі можливі сподівання.

А потім, незалежно від того, гарним був текст чи поганим, виправдав надії чи обманув їх, письменник знизує плечима і переходить до наступного тексту, хоч би яким він був.

Так і живе.

6

У промові треба сказати, що збирався сказати це від щирого серця і підбити підсумки. Я не знаю, що насправді сьогодні виголосив. Але я точно знаю, що хотів сказати наступне:

Читати важливо. Книжки важливі. Бібліотекарі важливі. (Але не забувайте: бібліотеки — не дитячі садочки, але інколи дикі діти зростають серед стосів книжок.) Бути крутим для своїх дітей — дивовижний і малоймовірний розвиток подій. Дитяча література — найважливіша з усіх.

Ось. Ми, вигадники історій, знаємо, що побрехеньки — наше ремесло. Але це добра брехня, яка віщує правду, і наш обов'язок перед читачами — зробити ці оповідки щонайкращими. Тому що кожна історія десь комусь потрібна. Комусь, хто виросте з іншим світоглядом, хто без цієї історії буде іншою людиною. Комусь ця історія принесе надію, мудрість, доброту чи втіху. І саме тому ми пишемо.

Післямова

Ми були молоді й дуже бідні. Винаймали помешкання над крамницею у високому, вузькому і старому будинку. Кухня й вітальня були на одному поверсі, на наступному — одна зі спалень, ванна й мій кабінет, а ще вище — мансардова спальня й довга кімната з низькою стелею (такою низькою, що дорослому доводилося мало не коцюрбитися, щоб стояти під нею), і там були дитяче ліжечко та манеж. Мій син Майкл понад усе любив свій триколісний велосипед, але не мав де кататися на ньому вдома, не ризикуючи впасти додолу сходами, тому я брав сина, велосипед і виносив на подвір'я місцевої церкви, що стояла на іншому боці вузенької вулички. Там Майкл катався досхочу, а я сидів на сонечку, читав книжки, поглядав на сина, на сірі надгробки, з яких час наполовину постирав написи, і чудувався, як природно виглядає малюк у такому оточенні. Отак усе й почалося. Я подумав, що назву цю книжку «Книга кладовища». Як у Кіплінґа — «Книга джунглів».

Я піднявся в кабінет і спробував написати сцену, де збіговисько привидів сперечається про те, чи прийняти людське дитя на цвинтар. З'являється вампір і присоромлює їх, схиляючи до згоди, а вовкулака зголошується бути вчителем хлопчика. Вийшло не дуже. Не знаю, що сталося з тією чернеткою. Я ніколи нічого не викидаю, але відтоді я її не бачив. Я багато думав про цю книжку. І пообіцяв собі вирости у письменництві, щоб належно її написати.

Я писав.

Якоїсь миті я зневірився в тому, що колись її напишу. Але все одно мені подобалися кладовища й ця ідея.

За десять років я спробував знову. Коли дивився документальну стрічку про південноамериканські загони смерті. Якась дівчина щоночі ховалась у мавзолеї, бо на кладовища ескадрони смерті не заходили. І я зрозумів, чого бракувало в моїй ненаписаній книжці. Причина не виходити з кладовища — безпека. Так.

У будиночку з виглядом на озеро Вісконсин я ще раз написав ту саму першу сцену — я нічого не забув, — але знову вирішив, що їй бракує майстерності, і знову вирішив почекати, поки не стану гідним цієї історії письменником. Куди поділася та чернетка, теж гадки не маю, хоча я знав, що ніколи не повернуся до неї.

І потім, одного дня, я усвідомив, що саме зараз перебуваю в найкращій формі. Відкладати книжку, бо не володієш достатньою майстерністю, щоб її написати, здавалося безглуздим. І я почав писати розділ «Книги кладовища», писати з середини книжки, накидав одну сторінку, вирішив, що вона жахлива, але прочитав своїй доньці Медді, бо та спитала, що я роблю. «І що було далі?» — запитала вона. Мене це теж цікавило. Тому я продовжив писати цю історію про привид відьми, якій був потрібен надгробок. А коли закінчив її, то повернувся до початку книжки й написав перший розділ, потім другий і третій, уже в звичайному порядку.

Я писав ці історії в різних місцях. Перші три розділи — у крихітному будиночку в Корнуолі, у несезон, коли тумани огортали графство, мов океани, а з них, наче острови, виринали верхівки пагорбів, і я писав, сидячи на ковдрі в саду вдень і всередині біля каміна вночі.

Шостий розділ про те, як Ніх пішов до школи, я писав у старій готельній кімнаті в промерзлому Новому Орлеані. А закінчив книжку в альтанці в своєму саду — останню сторінку дописував, зморгуючи пекучі сльози. Тоді, і лише тоді, я зрозумів, чому ця книжка не з'явилася, коли я був молодим батьком. Я мусив пройти цей шлях зі своїми дітьми, виховати їх, викохати й навчитися того, що врешті-решт їх треба відпускати.

Для ювілейного видання з нагоди мільйона проданих примірників Дейв МакКін намалював прекрасну обкладинку в золотистих відтінках. Я не знаю, що таке мільйон примірників, — це просто цифра. Але я зустрічався з читачами, і кожна зустріч була для мене значущою. Вони розповідали, як фраза, що її сказав хтось із героїв: Сайлас, чи Ліза Гемпсток (так, вона родичка Гемпстоків з «Океану наприкінці вулиці»), чи сам Ніх, — змінила їхнє життя. Вони показували мені цитати з «Книги кладовища» у вигляді татуювань чи свої малюнки; вони показали мені те, чого я ніколи не забуду: мистецтво рухається в обох напрямках. Письменник розповідає історію і вважає, що вона про одне, а читач приймає цю історію в своє життя, і вона набуває іншого сенсу.

Я навчився професійно малювати надгробки з іменами людей на форзаці книжки (але для немовлят чи ще ненароджених я не малюю, це видається мені заграванням з долею, хоч я й не вважаю себе забобонним).

Поки я писав «Книгу кладовища», багато дізнався про життя, а поки жив — опанував письмо, щоб написати її. Інколи мені спадає на думку, що було б непогано дізнатися, чим нині зайняті Сайлас і решта Почесної варти. Я знаю, що після описаних у книжці подій Сайлас повернувся додому й дізнався, що за його відсутності дещо змінилося…

І я знаю, що коли історія приходить, вона приходить вчасно.

Ніл Ґейман

травень 2014 року