Капiтани космосу

Сергус-1

— Вставайте, юначе, час на озеро!

Сергій розплющив очі і посміхнувся від всеохоплюючої радості буття, дзвінкого відчуття здоров’я і сили. Якусь хвилину він дивився в обличчя людини, що схилилася над ним, і нарешті весело розсміявся:

— Це ви, Олексію Платоновичу? Та вас просто не впізнати. Де ж ваші борода і вуса?

— А на біса вони мені? — задоволено погладив засмаглу виголену щоку Курганов. — Сьогодні я вперше пробіг одинадцять пу без відпочинку. На нашу міру це — не менше десяти кілометрів. Уявляєте? Чи личить же мені, такому хвацькому спортсмену, бути бородатим?

— Але ж борода і вуса у вас тут почорніли, а це було так красиво!

— Бронза м’язів — краща краса для молоді, пам’ятаєте? — перефразував Маяковського академік. — А я тепер з кожним днем молодшаю. М’язи у мене — ого! Та я зараз вам на кулаках доведу, лежню нещасний!

Олексій Платонович кинувся на Сергія, той пружиною скочив з ліжка, і обидва в шаленому боксі вибігли з палатки.

— Егей! Фізкульт-привіт! — донісся з сусідньої палатки голос діда Юрія. — Доброго ранку!

— В здоровому тілі — здоровий дух. Привіт курортникам! — вигукнув своє щоденне ранкове привітання доктор Петровський, і весь табір астронавтів сповнився гамором і рухом. Один за одним побігли земляни широкою алеєю, яка спускалася до озера.

Дзвінкі голоси бігунів перекликалися з гучною луною в могутніх гілках п’ятдесятиметрових плодових дерев, непокоїли численних пернатих.

Стояла тиха пора зміни світил над Сергусом-1. Одне велике, вдвічі більше земного, сонце вже сідало за вечірній пруг, друге — невелике і голубе — підіймалося вгору на протилежному небосхилі. Легенький вітерець ледве ворушив яскраво-червоне кругле листя рослин навколо невеличкого озера, в якому холодним кипінням шумувала прозора волога.

Олексій Платонович, обігнавши Сергія, першим підбіг до невисокої круглої тумби на березі озера, плигнув на неї і нахилив корпус до води. В ту ж мить у тумбі пролунав дзвінкий удар, і тіло академіка стрімко полетіло вгору. Зробивши кілька сальто, Курганов з силою врізався в янтарну вологу озера. Високо в повітря знявся шипучий фонтан рідини і газів. Курганов зникав майже хвилину під водою, потім корком злетів на поверхню і, голосно скрикуючи від радісної свіжості, поплив до берега.

— Оце так водиця! — задоволено мружачись, ліг на пісок Олексій Платонович. — Мов жива вода з старовинної казки: кожен, хто в ній скупається, стає молодшим і здоровішим.

За хвилину поряд з академіком, підставляючи боки під голубе проміння нового світила, розташувалася група астронавтів.

— Ваша правда, Олексію Платоновичу, — сказав, пригладжуючи мокре волосся, головний хімік Радченко, — волога дійсно чудова. Ось уже другий місяць, як ми тут, я придивляюся до її властивостей. Найцікавіше те, що ця «вода» — летюча, шумує, як перекис водню, і в той же час вона важча від нашої води. Великий процент солей, але прозорість — разюча. Важко повірити, але все це — результат штучних змін ґрунтів і вод, проведених сергусіянами. Адже в цій «воді» — жодного мікроорганізму. Це можна віднести лише за рахунок особливої радіоактивної еманації солей, створених з заданими властивостями. На Землі нема ні таких мінералів, ні таких рідин у вільному стані. А який смак цієї вологи — вино!

— Головне те, — простягнув руку до озера і набрав у жменю кипучої вологи Курганов, — що завдяки цьому озеру і голубому сонцю я вже забув про мої вісімдесят років. Як хочете, а я зараз почуваю себе краще, ніж колись у мої двадцять літ.

— Що ж тоді нам, молодим, говорити? — сказав, дзвінко ляпаючи Сергія по спині, дід Юрій. — Ми з тобою, онученьку, майже до дитячого віку тут помолодшали. Тож хай нам буде дозволено і поборюкатися, мов першокласникам. Ану, захищайся, слабосилий потомок!

— Це я — слабосилий? — вигукнув Сергій, кидаючи діда Юрія звичним прийомом борця через голову. — Ну, що, шановний предок, впевнилися ви в нездоланності потомків?

— Це ще не все, — сміючись, продовжував нападати на онука дід. — На лопатки треба. На лопатки!

— Ай справді, — з захватом стежачи за борюканням Чуєвих, мовив Добробас. — У всіх тут настрій створюється майже хлоп’ячий: хочеться лазити по деревах, плигати з скакалкою, кричати або співати.

— Хотів би я бачити, — ущипливо примружився Петровський, — як мій поважний колега, вісімдесятирічний академік Курганов плигає з скакалкою. Зняти б отаку чудасію на плівку і на Землю правнукам послати!

— А що? — відповів Курганов. — Я й вас ще навчу, Юрію Олексійовичу. Ви подумайте: наймолодшим з сім’ї Леїв, онукам нашого друга Дуга, — Лан і Дафру по вісімнадцять років, їх батькові Гіфру Лею — двісті сорок, а дідові — Дугу Лею — близько п’ятисот. А ви ж бачили, як цей майже п’ятсотрічний дідуган виходить з штопора на своєму літальному апараті або бігає? На цій планеті не роки відіграють роль, а схильності й характер.

— Всі ми перед сергусіянами майже діти, — сказав Новиков. — За віком і за історичним розвитком взагалі. Все — як у якійсь чудовій казці. От як ще я зустрінусь з своїм батьком, тоді в будь-яке чудо, створене сергусіянами, без застережень буду вірити.

— Та вже й до зустрічі небагато залишилося, — приліг до друзів Петровський. — А секрет незвичайного довголіття сергусіян, по-моєму, тепер уже майже ясний. Він полягає в могутній іонізації всієї атмосфери Сергуса-один негативними іонами. У нас, на Землі, в високогірних районах Абхазії немало людей і раніше жило до півтораста років. Тепер там загальна тривалість життя людини піднялася до двохсот років. Цим люди зобов’язані піднесенню життєвого рівня і високій іонізації повітря. В одному кубічному сантиметрі ми там знаходили до двадцяти тисяч негативних іонів, а в квартирах промислових центрів ще зовсім недавно містилося всього сорок-п’ятдесят життєдайних молекул.

І не треба особливих пояснень, чому, наприклад, в тій же Абхазії рідко зустрічаються хвороби серцево-судинної системи, крові і кровотворних органів, нервової системи, ендокринного апарату, дихальних шляхів та інших захворювань, яких на рівнинах поки що багато. Ще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому році в селищі поблизу Ісфагана в Ірані помер стодев’яностоп’ятилітній іранський селянин Саїд Алі Салехі. Це була тоді межа довголіття на Землі. Він все життя жив у горах і за все життя нічим не хворів, розумієте?

— Навіть на нежить? — навмисне недовірливо сказав Курганов, під’юджуючи свого колегу на дальше пояснення. — Якось не віриться, Юрію Олексійовичу.

— А я вам кажу, що не хворів! — запалився Петровський. — Нічого було йому хворіти там, в горах, де життєдайних негативних іонів більше, ніж на рівнинах. В гірській місцевості повітря завжди високо іонізоване, краще проводить електрику. Там активніше йде утворення негативних іонів від безперервного впливу на молекули газів ультрафіолетового і корпускулярного випромінювання сонця, радіоактивних речовин ґрунту, космічних променів та інших іонізаторів атмосфери. Ось чому в горах завжди легко дихати…

— Але такого повітря, як тут, — захоплено сказав, дихаючи на повні груди, Курганов, — нема ще в жодній гірській долині Землі.

— Буде, Олексію Платоновичу, обов’язково буде! — переможно відійшов від покладеного на лопатки Сергія дід Юрій. — Тут наш спектрометр аероіонів зареєстрував близько двох мільйонів негативних іонів в одному кубічному сантиметрі. І це — в будь-якому куточку Сергуса-один. А шкідливого озонування нема, розумієте?

— Не зовсім, — сів на піску Сергій. — Значить, іонізація може бути шкідливою?

— Все шкідливо, що береться над міру, — підхопив думку Юрія Чуєва Курганов. — Як і наші загоряння під цим голубим сонцем. Треба більше рухатись. Це голубе світило і є тут головним іонізатором атмосфери, його потужні ультрафіолетові випромінювання слабшають лише на чотирнадцять годин, коли світить Зірка Золотого Крила з її життєдайними випромінюваннями. Сергусіяни самі створили таку сонячну систему, яка всіма властивостями сприяє надзвичайному довголіттю.

— Та й не в сонцях лише справа, — заперечив Новиков. — Адже весь Сергус-один покритий сіткою потужних іонізаторів і регуляторів. Ось взяти хоча б це озеро. Це теж іонізатор.

— Так, у цьому нам є чому повчитись у наших друзів, — згодився Курганов. — От повернемося додому і візьмемося за справу.

— Доки ми повернемося, там без нас відбудеться ціла революція в перетворенні природи, — замислено подивився в небо Юрій Чуєв. — Адже наш плазмольот вже давно доставив на Землю подарунок сергусіян — розрахунки по створенню іонізуючих штучних сонць. Та про це як дізнається наш старійшина науки Кедров, він усе людство мобілізує на боротьбу за довголіття. Доки ми летіли на Сергус, на Землі минуло близько ста років. Як хочете, а я вірю в те, що на Землі вже діють надпотужні іонізатори на тих штучних теплових сонцях, про які ви мені розповідали. Та за цей час люди Землі вже, мабуть, так змінили атмосферу планети, що вона стала кращою і здоровішою за сергусіянську!

— І люди на Землі вже живуть довше? — запитав про своє заповітне Сергій. — Як хотілося б, щоб, повернувшись, ми застали живими тих, з ким прощалися!

— Гадаю, що застанемо, Сергійку. Он наші кити науки Олексій Платонович та Юрій Олексійович провели розрахунки, які показують, що люди Землі з допомогою сергусіянських іонізаторів років за двадцять-тридцять змогли підняти наявність іонів в атмосфері планети до мільйона одиниць на кубічний сантиметр. Наш шановний Олексій Платонович запевняє, що цього досить, щоб знищити всі шкідливі мікроби на всіх континентах, а людський організм врятувати від старіння на двісті-триста років. А доки ми повернемось, земляни і не того ще доб’ються.

— Уявляю себе двохсотрічним парубком, — засміявся Сергій. — А двохсотрічні дівчата будуть ще бадьорими?

— Люди не будуть помічати віку і залишаться міцними і бадьорими на кілька століть, як наші друзі-сергусіяни.

— О! — поглянув на годинника Новиков. — Через три хвилини — початок свята Ранкового Привіту.

— Підготуємося, товариші! — піднявся Юрій Чуєв.

Всі астронавти поспішно піднялися і, одягнувши білі накидки і зручні сандалі, стали півколом біля озера.

Очі людей звернулися в чисте і прозоре небо Сергуса. А воно в цю хвилю було повне фарб і світла. Легкі пір’ясті хмарки, з одного боку рожеві від Зірки Золотого Крила, яка вже сховалася за небосхилом, і ультрамаринові з другого від сяйва Сонця Голубих Променів, м’які переходи від рожевих до голубих тіней створювали дивовижно красиву і свіжу картину сергусіянського ранку.

— Летять! — першим помітив у небі кілька світлих крапок Сергій. — Всі білі. Це родина Леїв.

— Красиво летять! — як завжди, захоплювався кінооператор Корчак, направляючи в небо об’єктив портативної кінокамери. — Які кадри!

— Що там ваші кадри! — похапки схилилася до мольберта Ксенія Василівна Євсєєва. — От картина в мене буде справді незвичайна: крилаті люди в небі! Білосніжні, мов у лебедів, крила, голубий фон неба, рожеві хмари… Е! Та що ви розумієте в живопису, бездушний фотограф…

Політ сергусіян був, справді, на диво красивим. П’ятеро крилатих людей, широко розкинувши руки, до яких були зручно припасовані крила літальних апаратів, ледь зігнувши ноги з білими віялами від колін до ступнів, у гордому нахилі вперед пливли в повітрі. Величезні білі крила підіймались і опускались плавно й велично або в широкому розмахові залишалися непорушними.

— Пробував я на тому тижні на літальному апараті Лан літати, — тихо звернувся Сергій до Шао Лі, відводячи друга трохи вбік. — Нічого не виходить. Ніяк не міг вловити моменту, коли треба підключати допоміжний механізм, що на спину одягається. Махав-махав крилами, піднявся вгору метрів на три, а тоді сторч головою! І досі шия і спинні м’язи болять. Тому мене дід Юрій і на лопатки так легко поклав. Якби не це, я б йому!

— Говори! — посміхнувся Шао Лі. — Сергусіяни з дитинства на тих апаратах літали, як ми, бувало, на самокатах каталися. Там, крім сили, звичка потрібна, автоматизація рухів, як у додержанні рівноваги при їзді на велосипеді. І все це треба в думці координувати з дією кібернетичного механізму, що в разі потреби, виконуючи команду думки, або допомагає рукам і ногам, або жорстко фіксує крила і стабілізатори на ногах при ширянні в повітрі. Я придивлявся, знаю. А ти з першого разу захотів вразити Лан своєю вправністю?

— Та хіба я для неї? — зашарівся юнга. — Подумаєш! Та я на неї… Вона на мене й не дивиться…

— Ой, юнго, юнго! — примружився Шао Лі. — Залишиш ти своє серце на Сергусі. Це вже я точно передбачаю. Ну, чого дивишся, мов яструб на бідного горобця? Ходімо до гурту. Бач, он Леї вже спускатися збираються.

Над озером у плавному ширянні коло за колом знижувалися сергусіяни. Ось всі вони нараз перейшли в круте піке і за хвилину, складаючи за спиною крила, вже стояли на березі перед астронавтами.

— Світлий привіт дорогим братам Землі! — гучно і шанобливо мовив високий і ставний Дуг Лей, голова родини. Однією рукою він вказував у небо, другу приклав до серця.

— Бажаємо вам вічної ласки Зірки Золотого Крила і Сонця Голубих Променів! — по-сергусіянському відповів найстаріший з астронавтів академік Курганов і першим зробив крок назустріч друзям.

…Кожного разу, коли сходило Сонце Голубих Променів, прилітала до озера родина Леїв. їй сергусіянськими вченими було доручено підготувати землян до безпечної подорожі по сергусіянській планеті і відкритого спілкування з її населенням. Після тої пам’ятної події, як плазмольот «НБК-119», вимкнувши термоядерні двигуни, в супроводі сергусіянських всюдиходів, бо фотонна ракета залишалася на орбіті, спустився на Сергус-1, минуло за земними розрахунками близько двох місяців. Ще знаходячись на шляху до Сергуса-1, астронавти і сергусіяни вивчили мови, познайомились з історією розвитку суспільств. Правда, за чотирнадцять місяців польоту від залізної зірки до сергусіянської планетної системи кожен з землян більшу частину проспав у кабінах електросну. Та гіпнопедичні агрегати і під час сну робили свою справу. Люди вивчали мови, оволодівали досягненнями науки сергусіян, і тепер навіть наймолодший з них — Сергій Чуєв — вже міг би позмагатися в ерудиції з будь-яким академіком Землі, хоч за віком став лише дев’ятнадцятирічним юнаком.

Задовго до посадки плазмольота сергусіяни приготували для земних астронавтів цілий табір з численною апаратурою і пристроями для поступового адаптування організму людей до умов життя на Сергусі-1. Навколо мальовничої долини, де розташувався табір астронавтів, були встановлені потужні регулятори іонізації повітря. Людям, які звикли до незначної кількості аероіонів, найздоровіше повітря Сергуса-1 без підготовки могло стати небезпечним. І величезні вентилятори, встановлені навкруги табору, безперервно посилали в долину потужні струмені гарячого вугільного пилу. Так створювалися позитивні іони, яких в атмосфері Сергуса-1 було зовсім мало. Цей пил здавався астронавтам легким димком від доменних печей, а повітря здоровим і чистим, як на високогірних курортах Кавказу. На Сергусі-1 кисню в повітрі було майже втричі більше, ніж в атмосфері Землі, а барометричний тиск нижче земного, і астронавти почували себе прекрасно. Більше сорока разів над табором змінювали одне одно сергусіянські світила, і з кожним таким «днем» все повільніше працювали вентилятори, все менше важких іонів попадало в легені гостей з Землі. І з коленою годиною краще, міцніше відчували себе астронавти: адаптація організму підходила до кінця. В табір один раз на сергусіянську добу прилітав капітан фотонної ракети Дуг Лей з родиною: дружиною Ерлібою, сином Гіфром і онуками Лан і Дафром. З наближенням властивостей повітря в долині до загальних властивостей атмосфери Сергуса-1 родина Леїв гостювала в таборі все довше і довше. Крім того, земляни щоденно бачилися і говорили з іншими сергусіянами в кулеподібній кабіні апарата по передачі думок.

Біля цього апарата, встановленого в таборі в перший же день перебування людей на Сергусі-1, Сергій просиджував цілі години, розмовляв, обмінювався думками з багатьма жителями Сергуса-1, але безпосередніх побачень з родиною Леїв завжди чекав з нетерпінням.

З великою пошаною і хвилюванням розмовляв молодий інженер-радист плазмольота Сергій Чуєв з старими Леями, Дугой і Ерлібою. їх синові Гіфру за земним літочисленням майже три століття минуло, але зовнішньо він був не старший за тридцятирічного Юрія Чуєва, а вісімнадцятирічні близнюки — весела Лан і дивовижно спокійний Дафр — здавалися Сергієві майже дітьми, учнями школи другого ступеня… І ось тепер, коли родина Леїв в сорок перший раз прилетіла в табір астронавтів, Сергій знову з подивом відзначив, що ніяких ознак старості на обличчях, в будові тіла і рухах сергусіян нема. Всі п’ятеро, одягнуті в легкі вільні накидки, які вигідно підкреслювали стрункість постатей і красу м’язів, рухливі і бадьорі, нагадували ровесників і старших товаришів Сергія. От хіба що у старого Дуга і його дружини Ерліби ледь помітніші зморшки біля очей, строгіші погляди, спокійніша та врівноваженіша мова.

Поки Дуг говорив з Кургановим, Сергій уважно придивлявся до літальних апаратів сергусіян. Складені крила апаратів являли тепер тугі сувої завтовшки з руку, які тяглися від плеч і до п’ят. Кібернетичні механізми за спинами були не більшими за учнівські ранці. Все було начебто дуже просто, а от літати Сергій так і не навчився…

А як хотілося б ширяти в небі поряд з Лан! Крила її літального апарата були білими й пухнастими, як тільки-но народжений іней, і в повітрі Лан нагадувала Сергієві білу голубку.

Вже минуло немало часу з дня першого знайомства Сергія з Лан, але молодий інженер ніяковів і зараз, зустрічаючи погляд неземної дівчини. Великі чорно-сині очі Лан, які він вперше побачив у своєму «видінні» на плазмольоті, бентежили Сергія все більше і більше. Після того, як Сергій необачно похвалився Степанові Климовичу Синицину, що він своїм поглядом доведе Лан силу своєї думки, дівчина стала дошкуляти молодому землянину несподіваними розкриттями його найпотаємніших думок. І Сергій, зустрічаючи погляд Лан, намагався тепер ні про що не думати або навмисне викликав у пам’яті найважчі формули сергусіянської, теорії до реакції анігіляції. Та Лан, мабуть, розуміла все і лише посміхалася…

З Гіфром Сергій почував себе певніше, але дружньої відвертості з ним соромився: все-таки молодому сергусіянину було близько трьохсот років. А надзвичайно спокійний і врівноважений брат Лан, Дафр, сам намагався подружити з Сергієм, і його увага завжди була приємна.

Сьогодні Дафр і Лан самі першими підійшли до Сергія і вільно заговорили мовою землян. Молодий інженер плазмольота вже вивчив мову сергусіян настільки, що міг вільно говорити з новими друзями, але розмова «по-земному» радувала його ще більше.

— Цього разу ми прибули до вас з дуже хорошою звісткою, — сказав Дафр з ледь помітним акцентом. — Як тільки зійде Зірка Золотого Крила, ви всі можете покинути табір і прибути в Місто Легкого Подиху, столицю Сергуса-один, а потім відбути в подорож по планеті.

— Значить, нашому карантину кінець? — заблищали очі Сергія… — Тепер ми подорожуватимемо по Сергусу, як по Землі!

Ти чуєш, Шао Лі?

— З тою різницею, — зауважила Лан, — що коли б ви залишилися на Сергусі, ви б жили стільки, скільки й ми.

— Тепер і на Землі люди житимуть кілька століть, — сміливіше глянув Сергій в очі дівчині. — А згодом ми й вас по довголіттю переженемо.

— Ви вважаєте, — звертався в цю мить Новиков до Дуга Лея, — що ми вже підготовлені до безпосереднього спілкування з сергусіянами?

— Гадаю, що так, — відповів Дуг. — Ніяких захисних заходів тепер не потрібно. Зараз ми зробимо останні дослідження стану вашого здоров’я, а через чотирнадцять годин сюди прибуде делегація старійшин Сергуса-один і почесний ескорт нашої молоді.

За хвилину всі астронавти, оточивши гостей щільним гамірливим колом, вже поспішно йшли до палаток табору.

Серце співає в польоті

— Слухайте, Лан, — несміливо затримав за лікоть сергусіянську дівчину Сергій. — А що, коли мені ще раз спробувати політати на вашому апараті?

— Політати? — загорілися в чорно-синій безодні очей дівчини насмішкуваті іскри. — Погратися, значить?

— Та я, може, не так сказав. Вибачте. Я далекий від того, щоб такий політ за іграшку вважати. За ці дні я багато думав про керування апаратом у повітрі. Пробував навіть моделювати кожен свій рух, координувати його в думці з дією кібернетичного механізму. Тепер, здається, візьму і відразу полечу, розумієте?

— О, це вже успіх, — схвально посміхнулася Лан. — Головне — виховати в собі готовність до самостійного вільного польоту.

— Та я ж і на планерах на Землі літав! — похопився Сергій. — Це трохи схоже на ваш літальний апарат…

— …Е, ні! — стала серйозною Лан. — Якраз між вашим планером і нашим апаратом майже нічого схожого нема. Кабіна планера відокремлює вас від простору. Ви керуєте машиною, яка є посередником між вами і стихією. Так? Ви не відчуваєте всім єством найменших подихів вітру, які сприймаються крилами планера, склом, за яким ви сидите. А літальний апарат не стільки посередник між людиною і стихією, як друг людини, бо підкоряється командам її думки.

— Та я це розумію! — гаряче запевнив Сергій. — Коли я, приміром, виходжу з піке, я думаю про введення в дію тих чи інших апаратів на крилах, кібернетичний механізм виконує моє бажання, і я поступово переходжу в «гірку». Правильно?

— Правильно. Але варто лише на мить розгубитися при цьому, і кібернетичний механізм сам візьме на себе управління польотом, вибере найвигідніше положення і спустить вас на землю, мов баласт. Розумієте? Я б не хотіла, щоб з вами таке сталося. Коли у нас хто не зуміє керувати апаратом і віддається на волю механізму, це вважається…

— Я зрозумів! — перебив Сергій дівчину. — Політ на вашому апараті — це серйозне випробування сили, вміння блискавично орієнтуватися в польоті, а головне — випробування на ясність і силу розуму. Так?

— Так, — довгим поглядом відповіла Лан. — Та добре літати на апараті, вміло керувати механізмом-це лише початок в підготовці до справді вільного польоту. Адже наш літальний апарат — це найдійовіші ліки від старіння м’язів. На Сергусі-один майже всі роботи виконуються машинами. Нам доводиться думати про фізичну культуру, як про ліки від фізичної слабості. А політ на нашому апараті — це чудова фізкультура. У нас навіть такі змагання влаштовуються. Вилітають кілька сот людей у двогодинний політ, а потім за показаннями приладів на кібернетичних механізмах встановлюються переможці. Хто найменше використав енергії, хто найменше користувався допомогою механізму, той і переможець. На Сергусі-один є близько двохсот спортсменів, які зовсім не користуються допомогою механізмів. Літають завдяки силі і вмінню, як птахи, розумієте?

— Навчусь колись і я так літати, — весело сказав Сергій. — А поки що мені цікавіше підкоряти думкою механізм.

— Раніше у вас сміливіші плани були! — обпалила поглядом юнака Лан. — Ну, що ж. Підкоряйте тепер хоч механізми. Зараз і спробуєте?

— Давайте зараз, — вхопився за пропозицію Сергій, відвертаючись від дівчини, щоб вона не помітила нового спалаху зрадливого рум’янцю на його щоках. — Егей, Шао Лі! Зажди. Я зараз спробую літати.

Шао Лі відстав від гурту друзів і підійшов до Сергія. Лан, точними рухами звільняючись від лямок на грудях, поясі й ногах, крадькома поглядала на молодого землянина: чи не передумав він демонструвати своє вміння перед всіма своїми товаришами і гостями?

Та Сергій вже скидав для зручності накидку, щось міркував, придивляючись до апарата.

— Ось що, Сергію, — пошепки, на вухо другові сказав Шао Лі, — ти уяви, що летиш на «райдузі». У всіх нас вже є навички автоматичного керування «райдугою» в польоті. Але ми, звільняючи думку, керуємо апаратом з допомогою рук, а тут навпаки. От ти й моделюй кожну команду думки з допомогою рук. Маніпуляцій пальцями ніхто не помітить, а тобі це допоможе хоч в перші хвилини польоту, доки освоїшся. Зрозумів?

— Правильно! — зрадів Сергій. — Спасибі, Шао… Ну, товаришко Лан, давайте ваші крила.

— Ого, як ви офіціально заговорили! — засміялася Лан. — Заждіть трохи. Треба ж перевести всі регулюючі пристрої на силу дії відповідно до вашої ваги. Яка вона, ваша вага?

— Шістдесят чотири кілограми, вісімсот грамів, — згадав про ранкове зважування Сергій. — Хіба це так важливо?

— Головна умова легкого польоту, — відповіла Лан, переставляючи на апараті кілька важелів. — От спробували б ви літати, коли апарат настроєний на мою вагу в п’ятдесят три кілограми, і довелось би скрізь докладати зайві зусилля. А тепер — будь ласка.

Сергій повільно, перевіряючи зручність кожної лямки, одяг наспинний апарат. Мовчки і зосереджено припасував він і віяла-стабілізатори на ноги. Відійшовши вбік, на невеличкий горбок, Сергій подивився вниз на озеро, трохи зігнув у колінах ноги і розкинув руки. В ту ж мить, виконуючи його думку, з легким шерехтінням розкрилися широкі крила, еластичні півкільця м’яко, але міцно обхопили кисті рук. На ногах в сторони і назад під прямим кутом піднялися стабілізатори.

Легкий вітерець з озера, здавалося, відразу посильнішав. Його подихи відчутно вдаряли під крила, штовхали Сергія назад. Не оглядаючись на друзів, Сергій уявив себе в «райдузі» і, майже падаючи, низько нахилився вперед, стис великі і вказівні пальці. В думці було одне: стрімке зростання швидкості.

За спиною засвистів, застугонів потужний струмінь викидуваного апаратом назад повітря, Сергія зірвало з місця, і він, немов обіймаючи великими крилами алею, що летіла назустріч, блискавично шугонув до озера.

Сергій не чув зляканого зойку Лан, не бачив, як на її голос обернулися всі астронавти і гості. Відчуваючи нестримну радість від того, що апарат слухняно виконує його найменше бажання, Сергій набрав граничної швидкості на бриючому польоті, а коли перед очима майнуло дзеркало озера, перейшов у майже вертикальну «свічку». Звичний до десятикратних перевантажень, Сергій з «свічки» перейшов у навальний штопор над табором, потім знову знявся до хмар і ввійшов, здавалося, у безконечну мертву петлю.

— А мені здалося, що він розіб’ється! — схвильовано говорила Лан, до болю стискуючи плече Шао Лі.

— Нічого з ним не станеться, — обережно звільнився від її руки Шао Лі. — Сергій в центрифузі і двадцятикратне перевантаження витримує. А тут і десятикратного немає, бо у вас тяжіння слабше від земного. От і бавиться, як повітряний бешкетник. Ось хай спуститься, я йому!

— Не треба! — щасливо посміхнулася Лан. — У нас такі фігури роблять лише найсильніші спортсмени, та й то після тривалої підготовки. А він — відразу. Розумієте?

— Ну, звичайно! — в’їдливо посміхнувся Шао Лі. — Всі наші космонавти теж здатні робити фігури вищого пілотажу в «райдузі», але на вашому апараті і так відразу — це міг лише Сергій. Не інакше, як ним рухало щось сильніше за звичайне бажання політати. Як ви гадаєте?

— Я? — зашарілася, мов маків цвіт, юна сергусіянка. — Я… Я не думала про це. Хоча… Ну, про це я сама йому скажу!

— Правильно! — вже дружньо посміхнувся Шао Лі. — А то наш інженер-радист на цьому не заспокоїться і весь час буде чекати на випадок, щоб довести силу своєї думки перед вами. Ще щось утне.

— Так то ж коли було! — розсміялася Лан. — За цей час ваш друг настільки змінився, що сердиться, коли я йому нагадаю про тодішні наміри. Але що з ним, ви бачите?

Шао Лі звів очі вгору й побачив, що Сергій з «мертвої петлі» перейшов у вільне падіння. Крила апарата, мов неживі віяла, безвільно колихалися від потоків зустрічного вітру, тіло Сергія безладно переверталося через голову.

Знову бавиться. Перед землею вирівняється.

Немов почувши слова Шао Лі, Сергій за кілька метрів від землі вирівняв політ, вимкнув реактивний двигун апарата і став набирати висоту повільними помахами широких крил. Припинилося свистіння реактивного струменя, і навкруги запала незвичайна тиша. Знизу долинали виразні голоси астронавтів, що стежили за польотом Сергія. А він, піднявшись високо над табором, повністю вимкнув допоміжні зусилля апарата і залишився віч-на-віч з потужними подихами вітру. М’язи рук відразу напружились. Здавалося, що досить зробити найменший невірний рух, і він, мов підстрелений яструб, упаде вниз. Та Сергій і далі робив повільні помахи крилами або ледве ворушив ними і летів, летів уперед. Нарешті, прийшло воно, справжнє вміння вільного польоту!

На якусь мить Сергієві згадалося, як він ще хлопчиком на Землі вчився кататися на ковзанах. Цілий тиждень він безперестанку падав, приходив додому з розбитими колінами, а одного дня став на ковзани і відразу вільно пішов коло за колом по катку.

Невідчувана раніше радість польоту сповнює тепер серце Сергія. Так он воно що! От як почувають себе птахи в польоті! Аж пісню затягнув юнак від захвату. Кілька хвилин у стані найвищого раювання від гри м’язів, від почуття своєї влади над повітряним океаном ширяв Сергій над табором, коли несподівана легка судорога перехопила плечові м’язи.

— Ну, це від незвички, — навіть зрадів цьому сигналові тіла Сергій, — Треба виробити спеціальні вправи для розвитку плечових і спинних м’язів. Агов! Шао Лі! Лан! Іду на посадку.

Знову ввімкнувши допоміжний механізм, Сергій в широкому розвороті знизився над табором і, спланувавши, став, навіть не похитнувшись, між Шао Лі і Лан.

— Хвацько! — жартома схвалив спуск Шао Лі. — Ну, як? Почуваєш себе покорителем стихії?

— Де там! — жартом на жарт відповів Сергій. — Може, й переміг би я молодих сергусіян по фігурах вищого пілотажу, так хтось навмисне знизу послав на мої плечові м’язи судорогу. Мало не впав я з неба до ніг того підступного заздрісника.

— А в нас такого звичаю, щоб юнаки падали до ніг дівчатам, немає, — весело боронилася від жартівливих обвинувачень Сергія Лан. — У нас зовсім по-іншому.

— А як саме? — перехопив Сергій погляд чорно-синіх очей Лан. — Поділіться з невігласами досвідом.

— Найрозумніше в світі — час. Здається, так говориться у вашій «Пісні капітанів космосу»? От саме цей наймудріший час і розкриє вам все в свій час.

— Ну, що ж. Мене втішає лише те, що в нашій пісні далі говориться: «Час працює на нас». То ж буду сподіватися на його допомогу.

— Здається, навоювалися? — підсумував розмову Шао Лі. — Пішли до табору, друзі. На нас, мабуть, давно чекають у медичній комісії.

Чудова подорож

Після восьмигодинного міцного сну всі останні шість годин «голубої ночі», як називали астронавти пору, коли в небі Сергуса-1 сяяло Сонце Голубих Променів, минули в приготуваннях до подорожі. Кожен член екіпажа плазмольота «НБК-119» побував — у лабораторії Гіфра, досвідченого сергусіянського лікаря, якому в роботі допомагали Курганов, Петровський, Ліза Бирюк і Марія Дерев’янко — весь медико-біологічний персонал плазмольота. Досконалі прилади блискавично визначили стан всіх життєвих центрів людського організму. Встаючи із зручного крісла лабораторії, кожен з побоюванням поглядав на Гіфра: «А що, як саме мій організм ще не готовий до виходу в сергусіянську атмосферу без захисту?». Та на німе благальне запитання астронавтів Гіфр відповідав посмішкою, і кожен, виходячи з лабораторії, вже весело говорив про наступну подорож, про незвичайне життя на Сергусі-1, про яке астронавти вже так багато знали, але ще не бачили своїми очима.

Чудове і незвичайне почалося відразу, тільки-но астронавти в супроводі групи старійшин Сергуса-1 і почесного ескорту юнаків і дівчат вслід за родиною Леїв вийшли з карантинної долини.

За гірським хребтом починалася широка рівнина, а на ній тут і там, освітлені ранковими променями Зірки Золотого Крила, рясніли квітучі сади, жовті масиви полів, голубі дзеркала озер, поодинокі, але надзвичайно красиві будови.

— Тут один урожай змінюється другим, — відразу визначив практичний Курганов, придивляючись до місцевості. Переходячи через широке поле до багатокольорової широкої дороги, він першим звернув увагу на досить густу рослинність, яка половіла, достигаючи на полі. Вирвавши одну з рослин, що стеблом і величиною нагадувала кукурудзу з багатьма качанами, академік якусь мить розглядав її і, нарешті, здивовано вигукнув:

— Та це ж пшениця! Гігантська гілляста пшениця! Товариші! Ви подивіться: тут на одному стеблі двадцять шість велетенських колосків. А які зерна! Більші за нашу квасолю. Який же врожай дає ця чудесна пшениця?

Один з старійшин Сергуса, чотиристадев’яностолітній Зуг Ок, обмінявшись кількома фразами з Дугом Леєм, який вже добре знав земну систему мір і ваги, відповів, що сергусіяни з одного гектара збирають до тисячі центнерів добірного зерна такої пшениці.

— Та це ж цілий скарб! — захвилювався ще більше Курганов, — У нас одне Заполяр’я могло б прогодувати таким хлібом все населення земної кулі. А якщо всі люди стануть жити по кілька століть? Ви мене розумієте?

— Крім високої врожайності, — сказав Дуг Лей, — ця пшениця цікава ще й тим, що в її зерні вміст протеїну ми підняли до вісімдесяти п’яти процентів.

— О! — знеможено зупинився Курганов, — Це значить, що один гектар вашої пшениці дає хліба більше, ніж кілька сот нашої! Як хочете, товаришу Зуг Ок, а я буду просити Раду старійшин Сергуса-один дати нам зерна цієї пшениці і всю агрономію до неї.

Старійшини посміхнулися, жваво заговорили:

— Будь ласка! — по хвилі сказав почесний Старійшина. — Скільки хочете. Але ж не лише пшениця вам буде потрібна при збільшенні довголіття людей. У нас і тварини, бики, наприклад, за два ваших місяці набирають до двох тонн ваги. Беріть у нас все, що вам сподобається. Потурбуйтеся лише про створення умов для життя таких рослин і тварин на Землі.

— Умови вже створюються, — твердо сказав Курганов. — Тепер на Землі вже, мабуть, перебудували роботу штучних сонць. До нашого відльоту там думали лише про теплофікацію планети, а тепер з вашою допомогою люди Землі вже борються за подовження життя людей, за створення умов життя, подібних до ваших. Ось повчимося ми у вас, повернемося додому, то ще й кращого доб’ємося. Енергії і бажання у нас вистачить.

— Весь наш досвід двадцятитисячолітньої цивілізації — ваш досвід, — щиро сказав почесний Старійшина. — Ми раді поділитися з вами всім хорошим, що є у нас. Придивляйтеся пильніше. Все, що може знадобитись на Землі, — ваше.

— О! — вигукнув Сергій, вказуючи рукою вперед. — Дивіться! Дивіться!

Всі поглянули вперед і побачили, як з обох боків широкої дорога високо в небо піднялися райдужні фонтани. В світлі променів жаркої Зірки Золотого Крила гігантські віяла водяного пилу грали всіма кольорами райдуги, і від них не можна було відвести захопленого погляду.

— Дорожні гідравлічні іонізатори, — пояснив землянам Дуг Лей. — Автоматично вмикаються і вимикаються сонячними батареями від променів Зірки Золотого Крила. Наші вчені дуже давно помітили, що бурхливі ріки, водопади і потужні фонтани сприяють утворенню негативних іонів — основи довголіття. Вам теж, гадаю, відомо, що де менше пилу, там більше життєдайних молекул у повітрі. У нас всі дороги давно перетворені в оздоровчі траси-іонізатори.

З цікавістю слухаючи пояснення Дуга Лея, астронавти все ближче підходили до нескінченної лінії фонтанів. Тільки-но люди зробили крок до блискучої від роси придорожної стрічки квітів, ціла ділянка фонтанів метрів п’ятдесят довжиною припинила роботу і відкрила доступ на дорогу.

— Оце, так! — захоплено вигукнув Добробас. — Такого чуда і в казках не було.

Сергій простежив за поглядом Миколи Івановича і лише тепер помітив, що широка дорога, обабіч якої шумували фонтани, складається з семи стрічок різного кольору. Він ще не міг збагнути, навіщо на дорогу винесені всі кольори світлового спектра, коли нараз помітив, що стрічки дороги рухаються в різні боки.

Перша від астронавтів червона стрічка дороги рухалася на середній швидкості вліво, наступна — оранжева — рухалася туди ж дуже швидко, а третя, жовта стрічка, теж лівостороння, рухалася на одній швидкості з першою червоною. Середня зелена стрічка була роздільною і нерухомою, а голуба, синя і фіолетова — з тими ж швидкостями, що й стрічки лівого руху, плинули праворуч.

Час від часу на швидкісних оранжевій і синій стрічках дороги перед очима астронавтів стрімко пропливали в різні боки площадки з вантажами, якимись спорудами на зразок павільйонів, де були ряди крісел перед екранами. І скрізь — квіти і квіти, вази з фруктами, свіжі прохолодні напої, які подавалися бажаючим численними кібернетичними пристроями. На одній з платформ земляни побачили групу сергусіян, які опустилися з повітря на дорогу, щоб відпочити і поснідати. Тихі, ніжні звуки музики супроводжували їх приємне заняття. Побачивши землян, сергусіяни миттю знялися в повітря і запросили їх на свої місця.

— Що ж, це нам по дорозі, — звернувся до землян Дуг Лей. — Треба перейти стрічку середнього руху і вийти на швидкісну. Нумо, поспішаймо, бо доведеться потім наздоганяти.

— А що, дороги не зупиняються? — питав Сергій у Лан, прискорюючи крок і переходячи майже на біг, — І куди вони ведуть, оці стрічки?

— Таких доріг у нас багато, через кожні п’ять-десять пу, а по-вашому, через кожні двадцять-тридцять кілометрів, зустрічаються, — уривчасто відповідала Лан, спритно перестрибуючи через п’ятиметрові стрічки дороги. — Всі дороги рухаються безупинно навколо планети.

— Навколо Сергуса? — здивувався Сергій. — А звідки ж така колосальна енергія?

— З сонячних батарей. Оті квітники, що ми переходили, — не що інше, як потужні фотоелементи.

Вслід за молоддю земляни і сергусіяни за кілька хвилин наздогнали великий павільйон на синій швидкісній стрічці і, опустившись у зручні крісла, вже захопилися стрімким рухом. Свіже бадьоре повітря і прохолодні напої, що нагадували сік ананаса, ще більше підняли настрій землян.

За кілька годин саморушна дорога доставила астронавтів у Місто Легкого Подиху.

Вже при в’їзді в місто гостей з далекої Землі на літальних апаратах вилетіли зустрічати тисячі його жителів. Вони перелітали з одного боку дороги на інший, групами стояли біля прозорих, мов кришталь, будинків, кидали на дорогу вінки з великих білих квітів, співали дзвінкі пісні, вигукували палкі привітання.

Біля великого, прекрасного, що своєю формою нагадував квітку лілії, будинку, площадка з астронавтами відокремилась від дороги, що невпинно рухалась, і, пройшовши ажурною естакадою трохи вбік, плавно зупинилась.

Застелені голубими килимами ескалатори поволі понесли гостей в Палац Ради Старійшин Сергуса.

Зуг Ок зупинив астронавтів на круглій центральній арені, а навкруги, на зручних сидіннях, що підіймалися амфітеатром від арени, розташувалися найзнатніші сергусіяни.

Сергій з захватом слухав промови видатних вчених і Почесних Старійшин Сергуса-1. Вони оцінювали прибуття плазмольота землян як видатну подію в історії Всесвіту, як велику заслугу людей Землі, що першими зуміли пройти небезпечну зону гравітаційного розпаду на шляху між двома сонячними системами, стали піонерами в налагодженні спільної співдружної роботи мислячих істот у космосі.

На арену виходили все нові й нові сергусіяни, від двадцятирічного до п’ятисотрічного віку. І всі вони починали виступи з слів привіту до мужніх землян, а закінчували палкими запевненнями у вічній дружбі між сергусіянами і землянами.

Сказали своє слово і астронавти. Сергусіяни уважно слухали слова подяки і солідарності, з якими виступив капітан космосу Юрій Чуєв.

На честь вічної дружби люди двох сонячних систем вирішили зробити все, щоб розвіяти космічні хмари пилу і знешкодити зону гравітаційного розпаду, які розділяють землян і сергусіян, добитися міцної і постійної передачі думок між людьми Землі і Сергуса.

Після церемонії зустрічі з жителями столиці астронавтів відвели в Палац Вічного Братерства, спеціально побудований за цей час на честь астронавтів з Землі.

Та замість передбачуваного відпочинку астронавти довго з захопленням оглядали Палац, і тільки з заходом Зірки Золотого Крила в супроводі Дуга Лея потрапили в астрономічну обсерваторію Сергуса.

…І почалися з тої хвилі для астронавтів дивовижні відкриття і знахідки. Земляни й раніше від Дуга Лея чули багато незвичайного про Сергус-1, але тепер це були не лише розповіді, а й небачена раніше дійсність. Тепер земляни могли через чудові прилади самі побачити ще двох братів Сургуса-1.

Якщо Сергус-1 був у півтора рази більший — від Землі, то Сергус-2 і Сергус-3 були один від одного менші, але тяжіння на них сергусіяни відрегулювали в послідовному збільшенні. Все це було досягнуто за рахунок різної питомої ваги штучно створених елементів, з яких складалися планети.

Астронавти, відчуваючи себе на Сергусі надзвичайно легко від меншого, ніж на Землі, тяжіння і бачачи велику щільність ґрунту на полях, зацікавилися цим парадоксом. Сергусіяни пояснили це тим, що Сергус-1, маючи щільну зовнішню оболонку, у другому, найбільш потужному шарі, складається здебільшого з губчатих порід, просякнутих водою, корисними газами та іншими легкими елементами. В центрі планети замість ядра створено гігантський реактор по виробництву енергії від керованої анігіляції, тобто з’єднання речовини з антиречовиною. На полюсах і по екватору Сергуса-1 були розміщені велетенські воронки-вулкани, стінки яких від центра планети до поверхні охоплювалися кількома шарами кільцевих магнітних і антимагнітних полів. Невидимі воронки теплозахисту і захисту від радіації видовжуються також далеко в космос, і в разі потреби Сергус-1, ввімкнувши свій центральний реактор, може стати подорожуючою планетою у всесвіті. Сергусіяни вже раз пережили страхіття космічної катастрофи, і тепер були готові до найнесподіванішого.

Зачудовано слухав Сергій розповідь сергусіян про початок культурного життя на їх планеті ще двадцять тисяч років тому, про те, що жителі Сергуса давно користуються фотонними кораблями, що вони вже побували на одній з планет в двадцяти парсеках звідси і виявили там життя мислячих істот у воді, бо ця планета майже не має суші..

Та найбільш несподіваним для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян десять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді на Землі сергусіяни побачили напівдикі племена людиноподібних істот і повну відсутність цивілізації. Вважаючи дуже небезпечною для себе важку атмосферу Землі з неймовірно високою концентрацією позитивних іонів у ній, сергусіяни більше не робили походів до Сонячної системи теперішніх своїх гостей.

— Це наша помилка, — визнав Почесний Старійшина Зуг Ок. — Вірніше — помилка наших предків. Вони підійшли до вивчення життя на Землі з своєю міркою: на Сергусі після створення власної Сонячної системи вже було безліч благ для розвитку мислячих істот, а на Землі вони побачили майже одні труднощі. Передбачалося навіть вимирання життя на Землі, але тепер ми бачимо, Що труднощі не вбили людину, а зробили її сильною і високорозвиненою істотою, яка своєю працею і думкою підкоряє природу. Ми захоплені незвичайно швидким і плідним роз: витком життя на Землі.

В супроводі Зуга Ока, Дуга Лея та інших сергусіянських вчених астронавти з обсерваторії направилися в музей космічних знахідок і побачили там скелети стародавніх людей, доставлених з Землі, кам’яні сокири, списи і стріли. Тут же, в залі, демонструвався старий фільм, знятий сергусіянами на Землі. Землян особливо вразили кадри, які зображували зустріч сергусіян з племенем древніх людей.

Кілька голих дикунів з клаптями ведмежої шкіри на стегнах загіпнотизовано дивилися на двох сергусіян в літальних апаратах і шоломах, з якимись світлими ореолами навколо голів.

— Що це за світло навколо голів ваших космонавтів? — запитав академік Курганов у Зуга Ока, не відводячи погляду від екрана.

— Це випромінювання електромагнітних хвиль від апаратів із передачі думки на відстань. Тоді була ще стара їх конструкція, зовнішньо дуже ефективна, але слабка за розв’язуючими можливостями. Тепер весь апарат для передачі думки на відстань схований в невеличкий легкий обруч, який сергусіяни звичайно носять під волоссям. В середині такого обруча знаходиться штучно створена жива нервова тканина. З допомогою особливої мініатюрної апаратури вона в мільярди разів посилює хвильові імпульси головного мозку, приймаючи їх або відсилаючи за адресою.

— Так, так, — замислено дивився Курганов на екран. — Ці кадри викликають багато нових думок. Я вже передбачаю, який інтерес викличе демонстрація цього фільму на Землі.

Жваво згадуючи історію життя людини, астронавти направилися в місто, щоб ознайомитися з роботами сергусіянських художників і скульпторів.

Картинних галерей на Сергусі не було. Всі шедеври мистецтва переходили поперемінно з одного міста в друге, прикрашаючи їх громадський побут.

Одну картину земляни побачили просто на фасаді Палацу Братерства і Дружби. Вона зображала збір врожаю. І було від чого дивуватися людям, коли, підійшовши ближче, вони почули шум машин, відчули запах стиглого хліба, подихи жаркого вітру. Сергій навіть оглянувся: звідки все це? Але на широкій площі проти Палацу цвіли дерева, довкола все було сповнене весною. Сергій нахилився до картини ближче і збагнув, що всі звуки, запахи, мимовільні відчуття і підкоряючі реальністю зорові враження йдуть до нього з цієї рами.

Задивившись, Сергій відчув навіть приємну мускульну радість праці в полі: так пружно заграли м’язи рук, глибоко зітхнули груди. Вражений, юнак простяг руки просто в раму, бажаючи «помацати» полотно, але воно було десь далеко. Сергій заглянув за товсту раму, та вона йшла в стіну будинку, і йому знову довелося звертатися за поясненнями до Лан.

— А тепер, коли ви стали збоку і не дивитися на картину, ви відчуваєте запахи, чуєте шум збиральних машин? — запитанням на запитання відповіла Лан.

— Ні, — з подивом відмітив Сергій. — Нічого такого…

— Весь секрет у світлі, яке випромінюється з картини. Це не просто освітлення зсередини. Особливі промені діють на нервові центри головного мозку і викликають у глядача відповідні до змісту картини відчуття і уявлення настільки реальні, що глядач стає учасником зображуваного явища. Наші художники дбають про економію часу глядача. Раз побачивши картину сергусіянського художника, глядач ніколи її не забуває. А тому відбираються найдосконаліші твори, направлені на створення радісного настрою, творчого натхнення, трудового ентузіазму. Та ви ж самі говорили, що вам раптом захотілося попрацювати в полі?

— Так… — замислено дивився на картину Сергій. — Кожен такий твір є краплею життя: не лише настрій, але й реальні відчуття тобою оволодівають.

В прогулянках по Місту Легкого Подиху минуло кілька тижнів. І всі ці дні постійним гідом Сергія була Лан. Неземна дівчина з непідробним захопленням слухала розповіді Сергія про трудове життя на Землі, охоче і вміло, з веселим гумором розповідала сама про все, що цікавило молодого космонавта. Сергієві все більше подобалася юна сергусіянка, навіть її постійна задерикуватість стала бажаною для землянина. Минали день за днем, і скоро Сергій не міг уявити прогулянки без веселої і дотепної супутниці. І все частіше траплялось так, що Сергій і Лан, зустрівшись поглядами, безпричинно посміхалися, радісні і задоволені тим, що вони разом.

Друзі-астронавти бачили, що зустрічі з сергусіянською дівчиною були для недавнього юнги плазмольота чимсь значнішим, ніж звичайні бесіди, і завжди намагалися залишити їх наодинці. Олексій Платонович Курганов та Микола Іванович Добробас — добровільні шефи Сергія в польоті — за своєю звичкою спершу жартували над наймолодшим Чуєвиїм, але нові чудові події швидко захопили вчених, і вони самі дивувалися, бачачи Сергія одного, без Лан.

А хлопець і дівчина немов чекали на ту байдужість до їх зустрічей збоку старших. Тепер вони кожен день починали ранковими польотами на літальних апаратах навколо столиці, потім відправлялися в довгі подорожі на саморушних дорогах вглиб батьківщини сергусіян. Одного вечора, повернувшись в Палац Дружби і Братерства, Сергій пошепки сказав Шао Лі:

— Завтра ми з Лан полетимо до неї додому, до її матері. Може, і ти з нами?

— У мене завтра зустріч з сергусіянськими студентами, — сказав Шао Лі і, посміхнувшись, додав: — Та вдвох вам і зручніше буде.

Найдорожче у світі — життя

Білий, великий, схожий на земного лебедя, птах, знаком запитання зігнувши гнучку шию, підплив ближче, довірливо торкнувся дзьобом долоні, та, нічого там не знайшовши, здивовано подивився на людину.

— Ой, забув я про тебе сьогодні, біланчику! — з жалем сказав Герман Володимирович. — Сьогодні ж до мене друзі приїжджають, розумієш? І син мій Іван сьогодні буде тут. От я про них все думав і про ласощі для тебе забув. Вибач, крилатий друже. У тебе ж є пташенята? Є? Ну, значить, ти розумієш, як мені тривожно зараз. Дякую тобі, крилатий красеню. Ну, пливи, пливи! На тебе ж он твої діти чекають.

Герман Володимирович востаннє лагідно погладив красиву голівку свого давнього друга і знову розтривожений чеканням зустрічі, поспіхом пішов берегом невеличкого цілющого санаторного озера.

Вже кілька місяців, як він, вийшовши з сергусіянської космічної лікарні, живе в цьому санаторії біля озера. З тої пори, коли Герман Володимирович опинився в сергусіянській фотонній ракеті «Нумі гра» і, опритомнівши, вперше побачив сергусіян, минуло більше півроку. Хвороба була тяжкою і страшною. Кожна клітинка його тіла, навіть кров, були вражені кристалічними вірусами. Вони вже знищили майже всі наявні в тілі людини молекули заліза, і організм був на грані смерті і розкладу. Сергусіяни повели вперту боротьбу за життя людини з Землі. Час від часу приходячи до свідомості і знову падаючи в чорну безвість небуття, Герман Володимирович не пам’ятав, коли він опинився на Сергусі-1. А коли прийшла вона, спершу слабка, але вже постійна свідомість того, що він живий, що справи йдуть на краще, сергусіяни вже говорили до нього його рідною мовою. Найцілющими ліками для розвідника було повідомлення про те, що плазмольот «НБК-3» і весь його екіпаж врятовано експедицією на чолі з його сином Іваном Германовичем Новиковим.

Скільки разів, засинаючи й прокидаючись, намагався Герман Володимирович уявити свого сина Івана командиром нового найдосконалішого міжзоряного корабля, — і не міг. Перед очима щоразу поставала картина прощання на плазмодромі з десятирічним хлопчиком Іваном, вчувалося його дитяче «татко». А тепер син Іван став старшим за батька… Герман Володимирович добре знав, які несподіванки чекають на людину при подорожах на субсвітлових швидкостях, але раніше про це думалося якось абстрактно, як про якусь людину взагалі.

І ось вона прийшла тепер до нього, ця несподівана дійсність, в яку важко було повірити звичній до земних уявлень людині.

Герман Володимирович припиняє прискорений думками крок, поволі підходить до самої води, нахиляється над дзеркальною гладінню озера і з незвичною для себе увагою розглядає своє відображення. Так, він став ще молодшим за час перебування на Сергусі. Ще на Землі у нього стала проглядати крізь рідке волосся лисина, а тепер над засмаглим чолом кучерявився густий парубоцький чуб, на чистому, трохи вилицюватому обличчі — жодної зморшки, з-під коміра виглядає сильна, зовсім юнацька шия.

Герман Володимирович піймав себе на думці, що він задоволений спогляданням свого двійника на водяному дзеркалі, і аж губу прикусив від потаємного сорому: ну, який він, оцей кучерявий молодик, батько тій, майже п’ятдесятилітній людині, яку він одного разу бачив на екрані сергусіянської ракети в перерві між мареннями? Це тоді так вплинуло на його хворобливу уяву, що й дотепер сергусіяни не дозволяли йому побачень з сином по відеофону.

А сьогоднні Івасик сам прийде до нього…

Івасик? Герман Володимирович раптом згадує давню тривожну ніч, коли захворів трирічний Івасик. Гуляючи якось з батьком по місту, хлопчик з’їв непомите яблуко, і надвечір вже почалося інфекційне запалення кишок. Нестримний жар палив дитину доти, доки не були застосовані найновітніші антибіотики. А батько з матір’ю не спали всю ніч, не знаючи, чим зарадити нещастю…

Так, на Землі тоді, на початку вісімдесятих років двадцятого століття, ще було безліч хвороб. А на Сергусі майже з самого початку нової людської історії не було місця жодному шкідливому мікробові. Тут неможливо, немислимо захворіти навіть на нежить, ідеальні умови для життя людини стали згубними для всіх її паразитів…

Але чому так довго не їдуть до нього земляни? Треба якнайшвидше вивчити досвід сергусіян і негайно ж вилітати з цим скарбом на Землю! Адже найдорожче у світі — життя людини!

Життя? Життя найдорожче? Так, Герман Володимирович, майже казково повернутий до життя, знав йому ціну. Ціну ось цьому повітрю, що сповнює груди, ціну щастя бачити, чути, мислити, торкатися руками до листя дерев, твердо стояти на ногах або йти за своїм бажанням куди хочеш.

А що, якби ще раз довелося тепер, після «воскресіння», платити, як тоді, своїм життям за життя інших?

Герман Володимирович на мить заплющує очі і раптом посміхається: до чого йому ці філософські роздуми? Адже він розвідник, не дивлячись ні на що! Хай він заглянув у вічі смерті, хай за цей час на Землі минули сотні років, хай його син став старшим… Він, Герман Новиков, як був так і залишиться готовим до всього несподіваного. Так, це головне — бути завжди готовим. До всього! Цьому його вчив генерал Забралов, з таким наказом проводжали його товариші в політ.

До Германа Володимировича повернулися спокій і впевненість. Немов узнавши щось надзвичайно важливе, чого не знають інші, він спокійно пішов у Палац, набрав на піднос шматочків пухкого хліба і виніс ласощі білим птахам на озеро.

За цією приємною розвагою його й застали друзі-земляни. Гарячі обійми Юрія Чуєва, безладні радісні вигуки членів екіпажів двох плазмольотів, знайомі і незнайомі, але такі всі рідні обличчя землян — все це злилося в суцільну строкату картину, в якій все швидко пливло перед очима, не давало змоги опам’ятатися. Та в цій розбурханій хвилі почуттів Г’ерман Володимирович напружено чекав найголовнішого: де його син, його Івасик?

А Іван Германович стояв осторонь і, спостерігаючи, як всі астронавти обіймають і вітають кучерявого молодого хлопця, не знав, що діяти. Невже цей молодик — його справжній батько? Як же йому, майже п’ятдесятирічній людині, звертатися до цього юнака? Скільки разів він раніше намагався уявити зустріч з батьком, а такого не сподівався. Чи не кумедно прозвучить тепер найсвятіше слово «тато»?

Іван Германович пробігає розгубленим поглядом по обличчях товаришів і нараз зустрічається з очима того, хто є його батьком.

Вони дивляться один одному в очі, і всі навколо замовкають. Минає кілька секунд, але Іванові Германовичу вони здаються вічністю.

В пам’яті з найвіддаленіших земних спогадів зринає яскрава згадка: це його, батькові очі дивилися так лагідно на нього тоді, в невимовно далеку хвилину прощання на Землі. Іван Германович робить зусилля відірвати погляд від очей батька і не може. Вони притягують невідомою силою його всього, і капітан корабля нараз відчуває, що він стає під владою цього погляду маленьким хлопчиком: найбажаніше зараз — відчути на щоці теплий дотик батьківської руки.

— Івасик? — різонув серце знайомий, рідний голос. — Це ти, синку?

— Я, тату! — зірвався з місця Іван Германович.

Підбігши до батька, він опустився перед ним на коліна, схилив свою сиву голову під батьківські ласкаві руки.

— От і зустрілися ми з тобою, Івасику, — посміхаючись крізь сльози, нарешті знов заговорив Герман Володимирович. — Пам’ятаєш, як на прощання ти просив мене доставити тобі якесь марсіанське звірятко? Пам’ятаєш, мій сивий соколе?

— Пам’ятаю, — теж посміхаючись звівся на ноги і обійняв батька Іван Германович. — А вже мій син, а твій онук Миколка прохав мене доставити з зірки Рігель «шматочок сонечка». Як бачиш, батьку, потомки наші вже з дитинства в бажаннях прогресують.

— А підростаючи й батьків переганяють? — щиро притис до грудей сина Герман Володимирович. — Та це — найбільша радість для нас. Я дуже радий, Іване. Тільки ось сивини в тебе більш, ніж треба в твоєму віці.

— Її скоро в нього не буде, — втрутився в розмову академік Курганов. — Я ось на Сергусі за два місяці знову чорнявим парубком став. А Іван Германович так за ваше здоров’я побивався, що навіть чудеса Сергуса на нього майже не вплинули. Та тепер він за місяць років на тридцять помолодшає!

Загальною радістю і веселими жартами закінчилася ця незвичайна зустріч молодого батька з набагато старшим від нього сином.

Коли в руці лежить твоя рука…

Великою білою чайкою попереду летить дівчина. Вона час від часу робить кілька сильних помахів білосніжними крилами свого літального апарата і знов переходить у довге повільне ширянні.

А хлопець, немов не знаючи, куди подіти зайвину сил і душевного захвату, то складає за спиною широкі сріблясто-сірі крила і стрімголов падає вниз, то, вмикаючи апарат, вертикально здіймається до самих хмар. Нарешті, трохи вгамувавши нестримний запал, Сергій переводить і свій апарат у спокійне ширяння під хмарами, наздоганяє Лан, весело сміється і гукає до дівчини:

— Агов, Лан, скільки ще нам летіти? Мені хочеться, щоб до вашої домівки було не менше тисячі кілометрів.

— Оце так гість! — посміхається Лан. — Вам хочеться відкласти гостини якнайдалі? Дякую за відвертість.

— Навпаки, — жартує Сергій, — до гніздечка, де живе білокрила чайка, я ладен пролетіти космічну відстань.

— Це тому, що вам просто подобається літати, адже так?

— Ні, не так, — зовсім близько підлітає Сергій до дівчини й намагається перехопити її погляд. — Я дуже хотів би зараз мати такий же обручик, як у вас під волоссям. Тоді б я дізнався, що насправді ви зараз думаєте про мене.

— А це б вам все одно не вдалося. Ви, напевно, вважаєте, що всі сергусіяни, маючи при собі апарати для передачі думок, можуть вільно «підглядати» думки кожного? Якби це було так, то й жити було б нецікаво. Апарати допомагають нам обмінюватися думками лише за обопільним бажанням такого зв’язку. Я ось, наприклад, хвилин п’ять тому хотіла обмінятися думками з матір’ю, яка чекає на нас, але вона якраз була зайнята якоюсь розмовою, і далі обміну привітаннями зв’язок не пішов.

— Розумію, — з жалем сказав Сергій. — Коли так, то я хотів би прочитати ваші думки в погляді, як там, у космосі. А ви…

— А я дивлюся вниз. Тут, якраз під нами, — новий район житлового будівництва для молодих сімей. Бачите?

— Де? — здивовано огледівся з двокілометрової висоти Сергій. — Нічого не бачу. Одні поля та сади з озерами посередині.

— А серед садів, біля озер, оті прозорі споруди бачите? Це й є нові житла. Ви не шукайте великих житлових масивів. Наші архітектори проектують міста не більші, ніж на 30–50 тисяч чоловік населення, а саме місто займає площу в сотні квадратних кілометрів. Для кожної нової сім’ї в таких садах біля озер будується окремий палац з жилими і оздоровчими приміщеннями, автоматизованою фабрикою-кухнею, басейном, гімнастичним залом, бібліотекою, стоянкою для всіх видів транспорту, а головне — з досконалими, відповідними до особливостей організму кожного члена сім’ї іонізаторами повітря. Та ось прилетимо до нас — побачите. Он там, за річкою, на високому березі, бачите башту? То домашня обсерваторія мого діда Дуга Лея. А ліворуч, над самою рікою, — палац моїх батьків.

— А вздовж берега якісь катери, чи що?

— То наші всюдиходи. Кожна сім’я має такий всюдихід для поїздок по дорогах, плавання по річках або польотів з Сергуса до стоянок фотонних ракет. Ми на нашому всюдиході ще покатаємось. А тепер давайте знижуватись. Он на той прямокутник курс тримайте. То мій фізкультурний майданчик.

Навально засвистів вітер у вухах. Сергій, уважно слідкуючи крізь прозорий захисний щиток за кожним рухом Лан, трохи підвів праве крило і пішов за дівчиною по колу. Ставши на ноги поряд з нею на майданчику, він мовчки дивився, як вона знімає з голови тримач з захисним щитком, звільняється від лямок апарата на грудях і ногах, як вона, залишаючись без крил, стає якоюсь домашньою, тривожно близькою.

— Вам що, допомогти? — посміхається Лан, підходячи до Сергія?

— Та що ви! — сердиться на себе юнак. — Сам в силі…

Звільняючись від літального апарата, хлопець не зводить очей з дівчини. А вона, немов у казці, за кілька хвилин стає іншою. Тепер Лан вже не схожа на чайку. Легка і струнка, дівчина підходить до берега, звично знімає і кладе на мармурові сходи обручик — апарат із передачі думок, і пишні хвилі русявого волосся падають їй на плечі.

— Скупаємося, товаришу землянине?

— Аякже, — виходить із задуми Сергій. — Сонце і повітря вже були, а тепер — вода. Чудово!

Свіжі, бадьорі після купання, вони йдуть алеєю якихось великих плодових дерев. Крупні золотаві плоди, що нагадують Сергієві земні апельсини, вже дозріли і від найменшого дотику до віття дерева важко падають вниз. Сергій на льоту ловить один з плодів і запитливо дивиться на Лан.

— Пробуйте. Ми їх якраз перед обідом вживаємо.

Юнак, знімає тендітну шкаралупу, відкушує шматочок сергусіянського «апельсина» і аж очі заплющує від феєрично приємного смаку. Плід, в якому відчувається і соковита принада найдобірніших сортів апельсинів, і чудовий запах кримського вина «Червоний камінь», так і тане в роті. А Лан уже подає другий, третій…

— Та я, здається, нічого більше й не хотів би, окрім такої насолоди!

— Та невже? — посміхається Лан. — Ну, то послухаємо, що ви скажете через півгодини. А тепер — ось сюди, будь ласка.

Широко відчиняються високі прозорі двері, і Сергій бачить широкі сходи під сплетінням розквітаючих дерев.

— Як? — зупиняється Сергій. — Там стиглі плоди, а тут — цвітіння. Чи це оранжерея?

— Хай вам за мене відповість оця гілочка, — вказує кудись угору Лан.

Сергій придивляється і бачить, що на одній гілці чудесно поєднуються і нерозкриті ще брості, і квіти, і достигаючі, і вагомі дозрілі плоди.

— Наші дерева, кущі і ягідники плодоносять безперервно, бо весь клімат планети у нас штучний, як ви кажете «оранжерейний». В кращому розумінні цього слова.

— Ніяк не звикну, щоб постійно про це пам’ятати, — щиро признається Сергій, — Ну, а ось цей мармур сходів, сподіваюся, не штучний?

— Теж штучний, — сміється Лан. — У нас всі вулиці білим мармуром викладені. І все це робить шляхова анігілююча машина. Схожа вона на великий комбайн. Виходить такий комбайн на звичайну дорогу, вбирає в себе зустрічний ґрунт, а за ним уже залишається десятиметрова чи двадцятиметрова стрічка мармурової дороги з товщиною покриття до одного метра. Але не треба сумніватися — це справжній мармур, наймонолітніший, найкрасивіший, як і все штучне, що давно здобуло в нас свою другу природу.

— Ех! Нашим шляховикам хоча б одну таку машину!

— Беріть вже тисячу, щоб на всю вашу Землю вистачило! — чомусь розсердилася Лан. — Невже ви ніколи не забудете ту планету, де люди не живуть, а існують? Сто-півтораста років — і смерть. Та це ж якесь самогубство в дитячому віці!

— Земля — моя батьківщина, — просто, але так твердо, що Лан навіть зупинилась, сказав Сергій. — І я, і мої товариші ніколи не забудемо, хто дав нам життя. Ми повернемося туди, щоб перетворити природу і позмагатися з вами в довголітті.

— З нами? Позмагатися? — якось дивно заглянула Сергієві в очі Лан. — А ви знаєте, яке в нас життя на Сергусах-два і три?

— Ні. А що там таке?

— Це таємниця, Сергію. І така незвичайна, що наші вчені вирішили поки що вам її не розкривати.

— Та чому ж? — аж скрикнув вражений юнак. — Невже ми неспроможні зрозуміти її?

— Майже так. От років через тисячу, коли земляни стануть жити по кілька століть і підготують себе до тієї таємниці, наші вчені не лише розкриють її, а й допоможуть вам до кінця оволодіти нею.

— Знаєте що, Лан, — взяв за руки дівчину Сергій. — Я не повернуся на Землю доти, доки не дізнаюсь про ту таємницю.

— О! — розсміялася Лан. — В такому разі я ніколи про неї не буду й згадувати. І ви назавжди залишитеся моїм гостем, палкий землянине. Ну, досить, Сергію. Жарти жартами, а їсти ж нам хочеться?

— Їсти й справді здорово хочеться. Таємниця отих плодів разюча! — ображено відповів Сергій, вже точно знаючи, що Лан навмисне звела до жарту розмову, яку необачно розпочала з ним, і тепер картає себе за відвертість.

Йдучи за дівчиною в глиб прозорого палацу, молодий землянин вже ні про що не думав, крім таємничого життя на ще двох планетах сергусіянської Сонячної системи. Ну, що там може бути такого незвичайного? Будь-що треба дізнатись, хоч краєм ока заглянути в той світ. Але як це зробити?

…Ой Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Тобі здається і ти запевняєш себе в тому, що всі твої думки заполонила невідома таємниця, на яку необачно натякнула молода сергусіянка. Ти ще не хочеш признатися собі в тому, що не це хвилює твоє серце, коли ти несміливо поглядаєш на струнку дівочу постать, перехоплюєш погляд чорно-синіх очей Лан…

Сергій мовчки йшов за дівчиною, перед якою автоматично відчинялися якісь еластичні двері-штори. У великому, з прозорими стінами і стелею залі біля круглого стола з круглою тумбою замість ніжок їх зустріла Тар Лей, мати Лан. Вітаючись з нею, Сергій, як і при першій зустрічі в таборі, не міг стримати подиву. За земним часом Тар Лей було вже більше трьохсот років, але їй ніхто з землян не міг би дати й тридцяти. Мати й дочка були дуже схожими одна на одну, і Сергій кілька разів плутався, не до ладу звертаючись до них, доки всі сідали в зручні крісла навколо стола.

— Я дуже зголодніла, — весело щебетала Лан. — Ну, мамо, що будемо їсти?

— Хай замовляє гість, — усміхнулася Тар Лей. — Можливо, наші страви йому не до смаку і він захоче мати земні страви.

— У мене ідея! — заплескала в долоні Лан. — Хай Сергій замовляє земні страви для нас, а ми для нього — свої.

Обід і справді був чудовим. Сергій їв багато, спробував всі страви сергусіянської кухні, але на диво собі не відчував того обтяження, яке приходить до людини після ситного обіду на Землі і схиляє багатьох до сну. Все тіло сповнилося незнайомим відчуттям моці й бадьорості. Здавалося, що обіду не було зовсім. Перехотілося їсти, от і все.

— Це тому, — пояснила Лан, подаючи Сергієві бокал якогось запашного напою, — що всі наші страви майже відразу і майже стопроцентно засвоюються організмом. Мій батько Гіфр Лей може вам з цих питань читати безконечні лекції. Він же в нас медик і вже готує роботу про відмінні особливості кишечного тракту у сергусіян і землян внаслідок великої різниці між продуктами харчування.

Та Сергій вже майже не дослухається до слів дівчини. Всю його увагу захопило нове видовище. Тільки-но всі піднялися з-за столу, його кришка раптом перетворилася у велику лійку з трубою посередині. Весь посуд м’яко ковзнув у круглий отвір, а натомість з’явилася механічна рука, витерла стіл, сховалася, а стіл набрав попередньої форми і заблищав полірованими поверхнями.

— Мов скатерть-самобранка! — дивувався землянин. — І подасть, що хочеш, і сама прибере після тебе. Жаль тільки, що такого стола з собою в кишеню не візьмеш.

_- А навіщо його з собою брати? — заперечила Лан. — На всіх саморушних дорогах у кожному павільйоні є такі фабрики-кухні. Де хочеш, сідай і підкріпляйся.

— І в фотонних ракетах теж так?

— Навіть у наших всюдиходах ви побачите подібні столи. До речі, ми через кілька ваших годин і відправимося на всюдиході в Місто Легкого Подиху. А тепер — відпочивати. Пропоную вам подрімати он в тій кімнаті. Ліворуч — моя бібліотека. Якщо захочете — візьміть щось почитати або послухати. Поряд з кожною друкованою книжкою лежить і її озвучена копія у вигляді мікроплівки. Апарати для прослухування на тумбочці біля канапи. Ну, як у вас на Землі кажуть, до скорого побачення!

— Буду радий незабаром подивитися вам в очі, — по-сергусіянському попрощався Сергій і попрямував у вказану Лан кімнату.

Закривши штори, хлопець вже зібрався був лягти подрімати, як раптом нова думка обпекла йому мозок.

Бібліотека! Не може бути, щоб в бібліотеці Лан не було нічого про Сергус-2 і Сергус-3. Треба негайно скористатися пропозицією дівчини, доки вона сама не здогадається запропонувати йому книги.

Сергій поспіхом вийшов з кімнати і зайшов у бібліотеку Лан. Ні звичайних для землян стелажів з книгами, ні шухляд з каталогами тут не було. Біля широкої прозорої стіни стояв стіл з невеличким екраном проти зручного крісла — і все. Сергій згадав пояснення сергусіян про свої бібліотеки, впевнено сів у крісло й подивився на екран.

В ту ж мить екран засвітився м’яким зеленим світлом, і по ньому знизу вгору повільно поповзли крупні написи по-сергусіянському: «Художня література», «Суспільно-економічна», «Медична», «Педагогічна», «Ботаніка», «Біологія», «Науково-технічна»…

— Стій! — зажадав у думці Сергій, і напис зупинився перед очима. — Щось про новітню техніку на Сергусі-два…

На екрані з’явилося кілька назв книжок про досконалі установки по виготовленню хімічних речовин з заданими властивостями, про штучне створення живої матерії, про нові методи в керуванні реакціями анігіляції.

— Ой, не те… — поспішив у думках Сергій. — Треба повернутися до біології.

Написи на екрані поповзли вниз, засвітилося крупне слово «Біологія», потім щезло, а натомість покірні бажанню юнака з’явилися назви книг про біологічне життя на Сергусі-2.

«Умови переходу органічного життя в кристалічне», — раптом різонув Сергія дивний напис, і він зупинив його на екрані. В столі почувся тихий мелодійний звук, відкрилася шухляда, і хлопець побачив товсту книжку з цією ж назвою, а поряд — невеличкий блискучий диск — мікроплівка з записом тексту на голос.

Вирішивши за краще не читати, а почути й побачити ілюстративний матеріал на екрані, Сергій похапцем опустив блискучий диск в щілину під екраном. На екрані відразу з’явилося зображення планети Сергус-2. Та не встиг Сергій ще добре й розгледіти те, що було на екрані, як йому на плече лягла чиясь легка рука.

— Лан? — поклав свою долоню на руку дівчини юнак. — Вибачте, будь ласка. Я розумію, що це погано, але не міг втриматися від спокуси. Вибачте це мені, як землянину, якого все надзвичайно цікавить.

Сергій говорив ще щось, але вже погано розумів свої слова. Дівчина не забирала своєї руки з його долоні, і серце юнака застугоніло так, що, здавалося, його палкі удари лунають зараз на весь палац. Сергій підвівся з крісла і навіть не помітив, як згас при цьому екран. Великі довгасті чорно-сині очі Лан притягали, мов безодня, в яку він летить з якоїсь неймовірної висоти.

Стояли один проти одного і мовчали. Дивилися один одному в очі і без слів розуміли одне одного. Сергій взяв руку сергусіянки і притис її до своєї палаючої щоки. Лан зробила те ж саме з рукою Сергія, і вони ще стояли отак невідомо скільки, вдвох у всьому Всесвіті.

— Нам час летіти до твоїх друзів, — нарешті тихо сказала Лан.

— А ви… ти відпочила? — теж чомусь пошепки запитав, Сергій, не випускаючи руки дівчини.

— Як ніколи, — посміхнулася Лан, м’яко звільняючи руку. — Ходімо попрощаємося з моєю матір’ю і — на всюдихід.

Через півгодини юнак і дівчина вже підходили мармуровими сходами до всюдихода, який велетенською торпедою лежав на воді. Лан відкрила люк, і Сергій першим переступив борт незвичайного апарата.

…Молодий землянин не пам’ятав, скільки часу всюдихід летів до Міста Легкого Подиху, не цікавився він цього разу і будовою всюдихода. Сергій навіть на екрани локаторів не поглядав. Застигши напроти дівчини, він дивився й дивився на неї, як на чудо, яке може зникнути.

В Місті Легкого Подиху Сергій і Лан знайшли земних астронавтів з їх сергусіянськими друзями поблизу саморушної дороги. Вся група готувалася до подорожі навколо Сергуса. Дуг Лей зі своїм сином Гіфром Леєм щось жваво доводили Герману Новикову, а той сміявся і, заперечуючи, хитав головою. Сергій пізнав розвідника, чиї фотографії й записки він зберігав як найдорожчі реліквії.

— Германе Володимировичу, це ви? Ви здорові? — щасливо повторював Сергій, кидаючись в обійми Новикова. — А я ваші записки напам’ять знаю…

— А ти — онук Юрія Чуєва? Наймолодший з капітанів космосу? Радий познайомитися, Сергійку. Тепер ми з тобою, хлопче, завжди разом будемо. Люблю я ближче до молодих бути. В свою каюту приймеш?

— Аякже! — аж скрикнув Сергій. — Це було б для мене найбільшою радістю.

— Хіба? — посміхнулася Лан, що стояла поруч. — А коли б я полетіла разом з тобою на Землю, ти був би радий, Сергію?

— Це була б не лише радість, а щастя! — мимоволі вихопилося в Сергія. — Так: щастя всього життя!

— Всі чули? — раптом голосно звернулася до землян і сергусіян дівчина. — Цей юнак, землянин Сергій Чуєв, радий завжди бути зі мною разом. Всі чули?

У великій групі астронавтів і сергусіян відразу вщухли розмови. Всі тепер дивилися на Сергія і Лан. Обличчя молодого астронавта поволі і густо червоніло. Він розгублено подивився на товаришів, потім знову звернув погляд на Лан. А вона, відійшовши в бік і ставши на одне коліно, закрила обличчя руками.

— Ми чули! Ми чули, що сказав цей юнак! — несподівано для землян пролунали дружні голоси сергусіян. — Хочемо чути твоє слово, Лан!

— Я покохала його і хочу бути його нареченою, — відповіла, не підіймаючи голови, Лан. — Всі чули моє слово?

— Всі чули, всі чули! — залунало навкруги.

— Як же це так? — тихо шепотів зніяковілий Сергій. — Навіщо так?

— Такий у нас звичай, — підійшов до Сергія батько Лан. — У нас освідчується в коханні першою дівчина і обов’язково в присутності друзів. Це дуже серйозна подія в житті сергусіянок, і освідчення ніколи не буває легковажним і раптовим. Я її батько і знаю, що Лан не може помилятися. Та й ви, бачу по вас, сказали правду. Тепер слово за вами: вона чекає відповіді. Якщо ви підійдете до Лан і при всіх назвете її своєю нареченою, підіймете її і станете поряд, вона буде щасливою, бо сама обрала друга життя. Якщо ви не готові до цього, то пошліть до неї своїх друзів. Вони повинні вибачитися, а дівчина не повинна образитися. Такий наш старий звичай.

— Але… За що мене покохала вона? — не міг опам’ятатися Сергій.

— Про це ви спитаєте в неї, — посміхнувся Гіфр Лей.

Сергій знову подивився на товаришів. Всі зніяковіло дивилися вниз. Лише лікар Ліза Бирюк і лаборантка Лариса Лєскова в мовчазному захопленні дивилися на сергусіянську дівчину.

— Слухайте, що я вам пораджу, — раптом сказав «старійшина» плазмольота академік Курганов і приємним басом заспівав:

Обличчя астронавтів посвітлішали від посмішок. І наймолодший з капітанів космосу теж посміхнувся радісно і тривожно. Твердим кроком Сергій підійшов до Лан, підвів її на ноги, став поруч з нею і урочисто сказав:

— Це моя наречена, товариші!

Всі кинулися поздоровляти несподіваних молодих.

— А чому ми забуваємо про наші звичаї? — задерикувато блиснула очима Ліза Бирюк. — Це — несправедливо!

— А які ваші звичаї? — з готовністю запитав вчений-сергусіянин.

— У нас в таких випадках піднімають бокал доброго вина і п’ють за здоров’я наречених.

— Хороший звичай, — посміхнувся сергусіянин і направився до стола, що стояв посеред придорожнього павільйона.

— Прошу до столу, друзі!

За сергусіянськими звичаями наречена і наречений років п’ять-шість повинні були вивчати один одного, дружити, разом вчитися, готуватися до якоїсь космічної весільної подорожі. Здебільшого дружба наречених закінчувалася одруженням, але були випадки, коли наречені об’являли друзям про повернення даного слова.

Землянам сподобався цей звичай. Було вирішено, що Сергій і Лан будуть нареченими на Сергусі, а весілля відкладуть до повернення плазмольота на Землю.

Сергус-2 і Сергус-3

Сергій і Лан тепер завжди були разом. Трохи відставши від основної групи астронавтів, вони вслід за нею з кожним днем посувалися вперед навколо планети. Іноді Лан хотілося показати Сергієві щось особливо цікаве, і тоді майбутнє подружжя відхилялося від маршруту. Змінювалися міста, краєвиди, щодня Сергій узнавав щось нове, бачив небачене, чув нечуване.

Жителі сергусіянських міст за нахилами і бажанням витрачали щодня по кілька годин на працю по створенню матеріальних цінностей: промислових і продовольчих товарів. Хто будував, хто керував машинами, хто втілював у життя нові проекти або вирощував високоврожайні культури, — це був фізичний труд. А переважну більшість часу сергусіяни віддавали мистецтву, навчанню, духовному розвитку, спортові, подорожам. Кілька тисяч сергусіян постійно перебували в космічних польотах. Деякі експедиції, що вилетіли на фотонних ракетах 300–400 років тому, ще продовжували летіти вперед, в незвідані глибини Всесвіту. Можливо, повернувшись через тисячоліття, їх учасники будуть все такими ж молодими, як відлітали в космос.

На Сергусі-1 скрізь збирали по три-чотири врожаї на рік, який тут з слабою зміною весни на літо тривав близько чотирьохсот днів. Засівати поля або збирати врожаї виходили всі жителі міст-садів. Такі дні тут були найвеселішими святами колективної праці.

За всю історію існування сергусіянської цивілізації тут була лише одна війна між захисниками старого ладу і прогресивними силами. В сергусіянській історії цей період називався «епохою дикунства». Після неї будь-яка війна була заборонена, вся зброя знищена, і ось уже п’ять тисяч років на всіх Сергусах панували вічний мир і братерство.

Економісти Сергуса-1 нараховували на планеті біля мільярда людей. Це порівняно невелике населення при чудовому довголітті сергусіян не здалося вже Сергієві дивним, коли він довідався про одну біологічну особливість життя на Сергусі. Тут кожна жінка за все своє життя народжувала лише двох дітей. Матерів трьох або чотирьох дітей було зовсім мало, і ними пишалися, як героїнями.

— Природа не терпить порушення симетрії, — сказав якось Петровському Дуг Лей. — Вона вирівнює співвідношення між довголіттям і народжуваністю. В цьому-велика мудрість існування живої матерії. Ми, правда, намагаємося вирішувати проблеми по збільшенню населення, але поки що великих зрушень нема.

— Ми були б раді, — говорив сергусіянин Зуг Ок академіку Курганову, — коли б із Землі на Сергус переселився хоча б мільярд людей. Подумайте: умови для життя і довголіття в нас безперечно кращі, матеріальних благ вдосталь, чи не так?

— Це вірно, — відповів тоді Курганов. — У вас зараз дійсно краще, ніж у нас. Але ідея масового переселення не знайде підтримки серед людей на Землі. У нас своя історія розвитку, своя боротьба за краще і довше життя Людини на Землі. В пам’яті людей живуть предки, чиєю волею створені величезні матеріальні цінності, мови, народності, культура. В свідомості людей уже стало ясним прекрасне майбуття Землі, є чудова сучасність. Ні-ні! Переселятися ми до вас не будемо, а ось швидко змінити природу Землі так, щоб вона стала кращою за вашу, позмагатися з вами — ми обов’язково спробуємо.

— О! — з повагою сказав сергусіянин. — Люди Землі — сміливі й сильні. У вас крилаті мрії і залізна воля.

— А так. На Землі було достатньо перепон з боку самої природи, щоб викликати в людини сили до боротьби за себе.

— Ви хочете сказати, що на Сергусі стільки природних благ, що людині з її природною потребою боротьби у нас буде просто нудно?

— Аж ніяк! Ми своє майбутнє, саме найдальше, найзабезпеченіше ніколи не уявляємо якимсь нудним раюванням. Людська культура і потреби людини не мають межі в своєму розвитку і вдосконаленні. Адже у вас нема таких, щоб їм було нудно?

— У нас всі потреби людини органічно злилися з досягненнями науки і техніки, і нам було б нудно тоді, коли б повернулося минуле. А от для людини Землі при різкому переході до наших умов життя вони здалися б, мабуть, якимсь суцільним курортом…

— Ну, тепер ви самі захищаєте мою думку, — сміявся Курганов. — Людям Землі самим треба будувати своє майбутнє, а не перескакувати через ступені розвитку і перелітати до вас на готове. В цьому — зміст життя.

Згадуючи цю розмову вчених, Сергій спершу дивувався майже казковому благоустрою планети, але потім його охопив неспокій. Цю невловиму внутрішню тривогу не могли заглушити навіть безконечні розмови з коханою Лан. Чим більше чудес бачив Сергій далеко від рідної Землі, тим сильніше зростало бажання швидше повернутися додому й домогтися того, щоб Земля стала такою ж, як Сергус. Ось чому і підземні заводи-автомати, і виготовлення мінеральних добрив без участі людини, і повсюдні іонізатори, і фотонні ракетодроми, і реактори по створенню антиречовини, і установки по виготовленню, наприклад, з простого піску будь-якого елемента — все це захоплювало молодого землянина своїм розмахом і роз’ятрювало його серце невгасимим бажанням все перейняти для рідної Землі.

Прекрасна і розумна Лан помічала все, що робилося з Сергієм, і, як могла, намагалася його розраяти. Коли Сергій став особливо часто замислюватися, Лан запропонувала йому побувати в одній з сергусіянських шкіл.

І там Сергій побачив і почув багато такого, що не лише розраяло його, а й захопило всю його увагу.

В сергусіянській школі, де вчилися діти десятирічного віку, Сергій потрапив на урок вищої математики. Бачачи, як діти вільно оперують знаннями, відповідаючи на запитання вчителя. Сергій зрозумів, що методи навчання, які лише намічалися в практиці шкіл на Землі, тут давно досягли вищого розвитку. Всі сергусіянські діти ще вдома оволодівали вмінням читати, писати і рахувати, а в школі за методами операційної логіки з перших класів вивчали найскладніші науки. Ще кілька тисячоліть тому в сергусіянських школах вчителі стали звертати основну увагу на розвиток розумової діяльності дітей, на вдосконалення технології мислення. Прийоми й способи мислення вчених сергусіян відтоді не вмирали разом з людиною, а ставали надбанням нащадків.

Взявши в руки підручник по технології мислення і ознайомившись з кількома описами прийомів і операцій логічного мислення відомих сергусіянських вчених при вирішенні задач вищої математики, Сергій майже блискавично розв’язав усі задачі з сьогоднішнього завдання дітям і ще з більшим інтересом став стежити за ходом уроку. А вчитель уже почав виклад нового матеріалу, використовуючи передачу думок на відстань.

Всі учні одягли на голови легкі й красиві обручі, подібні до обруча Лан. Вчитель, стоячи за кафедрою, мовчки дивився на великий екран перед аудиторією і лише зрідка звертався до учнів з короткими фразами. Думки викладача, передані учням безпосередньо, посилені зоровими враженнями від баченого на екрані, створювали такі міцні нервові зв’язки в пам’яті учнів, що не було більше потреби в перевірці і закріпленні знань контрольними роботами чи екзаменами. Ось чому навчальний процес тут був гранично ущільнений і підлітки до 15 років оволодівали знаннями на рівні вищої освіти, а юнаки і дівчата 20 років були, говорячи по-земному, докторами наук. Та на цьому навчання сергусіян не припинялося. Вдосконалення продовжувалося все життя.

Кожен з сергусіян одночасно був і хіміком, і лікарем, і інженером, і композитором, і лінгвістом, і астронавтом, працював періодично то в тій, то в іншій галузі і скрізь відчував себе однаково сильним і корисним. Рушіями окремих галузей наук були сергусіяни, які присвятили себе обраній науці і працювали здебільшого в одній сфері знань.

Найдивнішим молодому землянину здалося зайняття сергусіянських лікарів. Вони дуже рідко лікували людей. За всю подорож Сергій не бачив жодної поліклінічної лікарні. Вони були лише при станціях біологічного захисту космодромів. Всю планету вкривала сітка санаторних комбінатів і консультацій. На всій планеті, як правило, всі були здорові і ніколи ніякими хворобами не хворіли. Виняток становили сергусіянські астронавти, які могли захворіти в дорозі або завезти хворобу з невідомих світів. Тому Сергієві справжніми лікарями здавалися ті з них, які обслужували космодроми і ракети, а не працівники санаторіїв, що вели виключно профілактичну роботу.

Під кінець подорожі по Сергусу-1 молодий землянин списав кілька блокнотів, наговорив у портативний магнітофон десятки годин своїх роздумів і знову засумував за рідною Землею.

Всі земляни вже повернулися в Місто Легкого Подиху і після місячного відпочинку стали готуватися до повернення на Землю. Кожен день вчених, інженерів, хіміків, біологів, радистів — всього екіпажу плазмольота — знову був сповнений зустрічами, науковими нарадами, екскурсіями.

Одного такого повного напруження дня Лан повернулася в Палац Дружби і Братерства якоюсь веселою і водночас збентеженою.

— Сергійку! — незвично урочисто звернулася вона до свого нареченого. — Я тільки-но була у Вищій Раді Старійшин. Нам з тобою дозволено побувати на Сергусі-два і Сергусі-три. Ти розумієш…

— Та це ж чудово! Зараз же в дорогу!

— Зажди, Сергію. Це мені, як сергусіянці, що покине свою Сонячну систему, дозволено попрощатися з предками. Я довго домагалася дозволу для тебе і одержала його. З тією умовою, що про все, там побачене, ніхто, крім тебе, з землян поки що не знатиме.

— Попрощатися з предками? — здивувався Сергій. — А мені про це нікому не говорити? Та якщо в цьому справа, то я сто разів згоден. Коли вилітаємо?

— Завтра ранком. На всюдиході Леїв.

Раннім ранком, тільки-но зійшло Сонце Голубих Променів. Сергій і Лан вже були на борту всюдихода Леїв. Проводжав їх Дуг Лей, який сповістив у Палац Дружби і Братерства землянам лише те, що Сергій на кілька днів їде гостювати до рідних Лан.

— Онучко, — пошепки, так, що Сергій ледве розчув, сказав на прощання молодій сергусіянці Дуг Лей, — передавай там привіт моєму батькові і дідові-всім Леям. А на Сергусі-три будь обережною сама і не забувай про свого Сергія. В нього… жадоба знань… небезпечно…

— Добре, не забуду, — востаннє сказала Лан і закрила люк, а Сергій, не помічаючи, як всюдихід здіймається вгору і лягає на курс, марно намагався догадатися, про яку небезпеку говорив старий Дуг Лей, чому два супутники Сергуса-1 оповиті такою таємницею. Кладовище там чи що?

Всі десять за земним часом годин польоту Сергій намагався розважити Лан, яка ставала все більш замисленою й мовчазною. І незчувся молодий землянин, як настрій його неземної нареченої передався і йому, і він замислився над питаннями буття, життя і смерті.

— Діє й на тебе чекання невідомого? — слабо посміхнулася Лан, перехоплюючи погляд Сергія. — Значить, скоро будемо на Сергусі-два. Я помітила твою думку про те, що Сергус-два — кладовище. Це не зовсім так, Сергію, хоча всі сергусіяни похилого віку справді переселяються на цю планету.

— Переселяються, щоб умерти? — не вірилося Сергієві.

— Смерть живого організму — явище природне. І вона рано чи пізно приходить після будь-якого довголіття. Та сергусіяни на цих двох планетах відвойовують від смерті головне — людський розум.

— Нічого не розумію, — сторопів Сергій. — Як це можна? Хіба діла, записки, твори, мемуари видатних людей не є їх духовне безсмертя? У нас на Землі, наприклад, колись жив геніальний вчений і поет Ломоносов. Він залишив твори, які зробили його ім’я безсмертним…

— Але якщо б людям Землі залишився геній вашого вченого після смерті його тіла, це було б цінним для людей Землі?

— Авжеж. Тільки ж хіба таке чудо можливе?

— Можливе, Сергію. Саме таке чудо і здійснюється на Сергусі-два і Сергусі-три. Мисляча істота ніколи не хотіла миритися з тим, щоб надбання суспільства, матеріальні чи духовні, вмирали разом з творцями. Щоб спілкуватися між собою і передавати духовні надбання нащадкам, люди створили мову. Та й цього було недостатньо, бо усні перекази лише частково доносили крізь віки красу людських творінь. І людина винайшла письмо, потім радіо, телебачення, відеофонний зв’язок. Але все це були лише засоби передачі готового продукту мислення: думок, висновків, описів явищ, винаходів тощо. А от передавати свою, вироблену в розумовій діяльності технологію мислення, людина довго не могла навчитися. Ти мені багато розповідав про великого землянина Маркса, який зробив блискучий аналіз капіталістичного суспільства і залишив безсмертні твори. Але як він домігся того блискучого аналізу?

Ви, нащадки, після Маркса узнали закони функціонування капіталу, але не могли використати в інших галузях науки прийомів і способів мислення, розвинутих Марксом, бо так і не дізнались про них. Ви одержали лише результат відкриття, а не внутрішню сторону наукового процесу. А якби вчені Землі володіли прийомами і способами, логікою мислення Маркса, вони б давно, мабуть, підняли всі науки до рівня розвитку їх на Сергусі. Розумієш тепер, Сергію, як важливо зберігати для нащадків логіку мислення видатних у розумовій діяльності людей? Саме це й робиться у нас на тих планетах. В школі ти був свідком елементарної передачі дітям вищої логіки мислення разом з передачею думок на відстань. А на Сергусах-два і три зовсім інше побачиш.

Сергій мовчки дивився на Лан. Владна сила незбагненної таємниці торкнулася холодною рукою серця. Може, вві сні він чує про таке?

— Незрозуміле завжди викликає настороженість, — просто сказала Лан. — Я теж всього не знаю і не зовсім впевнено почуваю себе.

Це визнання Лан чимось підбадьорило Сергія, а вона вела далі:

— Про все, що робиться на цих двох планетах, знають здебільшого літні сергусіяни, ті, що досягли вершин у розвитку якоїсь галузі науки. А нас, молодих, всіляко оберігають від цих таємниць і, мабуть, не без підстав, бо молодість і смерть — давні вороги. Мені відомо те, що пишеться в наших книгах. Сергусіянин, який зробив якесь видатне відкриття, вилітає на кілька днів туди. Зістарівшись, сергусіяни зовсім переселяються на Сергус-два. Але не для того, щоб просто вмерти. Там вся планета являє собою гігантську наукову лабораторію. Я точно не знаю, як саме діють складні машини по концентрації людської пам’яті, але з курсу вищої школи всім сергусіянам відомо, що саме там штучно створена жива нервова тканина під впливом особливих променів фіксує логіку мислення видатних сергусіян. Зовні це виглядає просто. Вчений чи видатний практик, прибувши на Сергус-два, займається тим же, чим він займався на Сергусі-один. Але його оточують оті складні машини, які роблять своє. Гості, віддавши «данину», відлітають. Залишаються лише дуже старі сергусіяни. Живуть вони там ще кілька десятків років, сповнених справжнього горіння. Кожен намагається залишити по собі помітний слід, віддати все, що дало йому життя. І, готуючись до спочинку, вони змушують працювати свою думку біля тих апаратів якнайпродуктивніше.

— А який від того практичний результат? — не міг збагнути мети сергусіян Сергій.

— Від впливу розумової діяльності людини штучно створена жива нервова тканина в тих апаратах кристалізується. Так від кожного одержують сконцентровану і скристалізовану речовину, грудочку завбільшки з горошину. Живе вона лише за рахунок сонячного світла. їй не потрібен ні кисень, ні вода, ні інші поживні речовини. Вона не має також ні органів чуття, ні одухотвореної особливості. Зовні це невеличка перлина, в якій сконцентровані технологія, прийоми і способи мислення ще живого чи вже померлого сергусіянина. Потім підбираються такі «перлини» від сергусіян, близьких за напрямком мислення: за нахилом до технічного, образотворчого, художнього або іншого роду мислення, з’єднуються у великі кулі з сотень, тисяч «перлин» і переправляються на Сергус-три. Там вони й стоять рядами під вічним промінням штучних сонць.

— Та ж яка від того користь? — спитав Сергій.

— Неоцінима. Коли на Сергусі-один хтось з вчених, інженерів чи космонавтів зустрічається з труднощами у вирішенні якоїсь задачі, він вилітає на Сергус-три і приходить до свого ряду «куль». Там він просто сідає і пробує думати над подоланням перешкоди в своєму відкритті. І там він обов’язково знаходить рішення або впевнюється в помилковості своїх припущень і обирає інший варіант, новий спосіб мислення у вирішенні питання.

— Це, мабуть, тому, — загорівся Сергій, — що ті кулі передають думку на відстань і «підказують» найефективніші способи і прийоми мислення у вирішенні того чи іншого питання? Так?

— Правильно. Саме тому.

— Так чому ж таке чудо оповите таємницею? Я згоден біля кожної кулі побувати, щоб всі свої задуми вмить вирішити!

— От саме тому, що людина Землі така жадібна до знань, її туди небезпечно пускати.

— Та це ж якийсь парадокс! — розсердився Сергій. — Не пускати до того, що може дати нам колосальний стрибок у розвитку мислення!

— Або швидку смерть, — відповіла Лан. — Допомогою тих куль треба користуватися виключно обережно. Сергусіяни не знають, як вплинуло б на мозок землян несподіване і величезне навантаження у вигляді блискавичних утворень мільярдів нових нервових центрів у корі головного мозку при засвоєнні концентрованої технології мислення.

— Так треба ж спробувати! — гарячився Сергій.

— У нас досліди провадяться на протязі сотень років, а земляни вже збираються додому…

— І ти, Ланочко, з нами! — ухопився за світлу думку Сергій, вирішивши вже на місці продовжити розмову про таємницю сергусіян. — А ти уявляєш, яка вона, наша Земля?

— Намагаюсь, та нічого не виходить. У всякому разі не така?

Сергій поглянув на екран, куди вказувала Лан, і побачив там велику планету в голубому ореолі.

— Підходимо до Сергуса-два, — тихо сказала Лан. — Тут ніяких приймальних станцій і космодромів нема. Треба якомога тихіше й непомітніше зробити посадку. Сідай до локаторів.

Сергій ввімкнув посадочні локатори. На екрані спершу поволі, а потім все швидше попливли річки, поля, сади, якісь велетенські будови.

— Он хороша галявина біля тієї споруди.

— То центральна лабораторія. Нам там робити нічого. Сядемо на хвилі річки й попливемо по ній до усипальниці Леїв.

Покірний думці Лан, всюдихід поступово загальмував рух і плавно пішов униз. Шум двигунів затих. За бортом заплюскотіла вода, всюдихід загойдало на хвилях. Після гамірливих зустрічей на Сергусі-1 нова планета Сергусіянської системи здалася Сергієві давно покинутою людьми. Ніхто не зустрічав всюдихода, нікого не було видно навкруги. Мовчки вийшли землянин і сергусіянка на берег біля усипальниці Леїв. Вірніше це була пам’ятна мармурова арка. Блискучі таблички з позначеннями імен і дат, холодний мармур, висока оранжева рослинність біля арки і — тиша, повна тиша навколо…

Лан, уважно читаючи таблички з іменами своїх предків, обійшла круглу споруду, вклонилася їй і мовчки стала лаштувати літальний апарат до польоту. Сергій робив те ж саме, і скоро вони вже летіли в повітрі.

Опустилися в якомусь великому саду, поряд з великою і світлою будовою.

— Палац Праці і Заспокоєння, — говорила Лан, підіймаючись сходами, — Тут живуть мій прадід Санр Лей і прапрадід Ког Лей з своїми дружинами. Прадіди працюють над створенням «перлин», а прапрадіди відпочивають, готуючись до смерті. Все у них просто, без афектації тут робиться. Не здумай, Сергію, в чомусь виявляти їм співчуття, це сприйметься як образа.

У повному сонця високому залі під деревами біля фонтанів сиділо кілька старих сергусіян. Зовні вони майже не відрізнялися від діда чи бабусі Лан, які ще жили на Сергусі-1, і лише помітна скупість в рухах і жестах вказувала на їх похилий вік.

Лан підійшла до сергусіянина з висхлим зморшкуватим обличчям і шанобливо вклонилася йому.

— Лан? — тихо промовив сергусіянин. — А це твій землянин? Чув про твої заручини, дівчинко. Добре, Лан. Я радий за тебе. Ти найсміливіша з молодих Леїв. Це я викликав тебе до себе. Через місяць мене вже не буде, і я тепер зовсім спокійний. Передавай, дівчинко, привіт усім, хто знає Кога Лея. Все. Іди, Лан.

Сергусіянин закрив стомлені очі. Сергій ніяково оглянувся: для нього в сергусіянина не знайшлося жодного слова.

— Дідусю Ког, — не відходила Лан. — Скажи своє слово моєму нареченому.

— Потім, — не відкриваючи очей, сказав Ког Лей. — Хай він сам побуває на Сергусі-три, біля куль мудрості. Тоді буде про що говорити. І тобі з ним потім веселіше буде. Зрозуміла?

Лан ще щось хотіла сказати найстарішому з Леїв, але той вже міцно спав у своєму кріслі. Сергій і Лан тихо вийшли з Палацу Праці і Заспокоєння і, діставшись на літальних апаратах до всюдихода, перш за все добре пообідали.

— Он воно як! — сміявся Сергій. — Твій прапрадід вважає, що без отих куль мудрості я поки що ходяча нудьга для тебе? Відверто, нічого не скажеш!

— Він дбає про те, щоб мій наречений став справді цікавою людиною, а цікаві — це ті, які багато знають і розуміють, вірніше, здатні все швидко розуміти.

— Та що вони, ваші кулі мудрості, здатні за кілька днів зробити людину генієм?

— Коли я вивчала мову землян, я дивувалася таким словам, як «геніальність», «талановитість», «далекоглядність», «прозорливість», «обдарованість»… Вони — свідчення того, що люди Землі ще не звільнилися від незрозумілого для мене обожнювання нормальних розумових здібностей собі подібних. У нас більшість здорових людей і «геніальні», і «талановиті», і «обдаровані». А все це разом взяте у нас називається нормально розвинутою технологією мислення. Володіючи нею, тобто способами і прийомами мислення, виробленими за віки всіма сергусіянами, у нас кожен, хто того сильно бажає і невтомно над собою працює, досягає вершин вдосконалення в будь-якій галузі розумової діяльності. Ось чому мій прапрадід хоче мати в своїй родині землянина, як ти кажеш, «геніального».

— Ну, добре, — здався Сергій. — Коли вилітаємо за «геніальністю»?

— Ти полетиш на Сергус-три сам, — з неприхованим смутком відповіла Лан. — Так велів прапрадід Ког Лей. Мені здається, що це своєрідний екзамен, влаштований для тебе Вищою Радою Старійшин. Тепер я розумію, чому мені порадили, а тобі дозволили вилетіти сюди, Сергійку. Будь обережним біля куль мудрості. Не захоплюйся. Я тобі раніше не говорила, а тепер скажу, що були такі випадки, коли сергусіяни втрачали контроль і перебували біля куль мудрості довше, ніж треба. Потім їх знаходили сплячими, і вже ніщо не могло їх розбудити, бо основні центри «пам’ятної» кори головного мозку були в них скристалізовані до стану скам’янілості. Ти йдеш на важке випробування, Сергію. Та я вірю в тебе…

Лан ще довго розповідала про різні випадки на Сергусі-3.

Якось на цю планету спустився міжзоряний корабель з іншого світу. Невідомі космонавти стали знайомитись з кулями мудрості, не догадуючись, яка в них сила. Як всі розумні істоти, гості з космосу були жадібними до знань і, відчувши, що на Сергусі-3 кожному з них легко і продуктивно мислиться, почали вирішувати спершу питання особистого плану, а потім і наукові проблеми. Минуло лише півтори доби, доки на Сергус-3 прибули сергусіянські астронавти з Сергуса-1, але далекі гості вже спали. Незвичайної сили нервове навантаження вбило їх. З тих пір на Сергусі-3 діє автоматична станція, яка сигналізує про всі зміни на планеті.

Сергій з недовір’ям слухав розповіді Лан, відповідав жартами, але довго не міг заснути: так розтривожили його слова нареченої.

Ранком другого дня Сергій вже був у польоті. Виходячи на прямий курс до Сергуса-3, молодий землянин знову і знову мав змогу впевнитися в чудових експлуатаційних якостях сергусіянського всюдихода. Покірний думці, апарат немов зливався з людиною і був її найчутливішим органом. Та всюдихід не лише виконував думку космонавта, він контролював її розпорядження, сам задавав собі найвигіднішу програму польоту відповідно до задуму людини. Тому Сергія вже не дивувало те, як всюдихід через добу блискавичного польоту сам сповільнив рух і пішов на посадку.

Сергій застиг біля екрана локатора. На невеличкій планеті, позбавленій атмосфери, води і рослинності, виднілися лише широкі кам’яні плато, вкриті якимись валунами. Всюдихід тихо спустився поблизу одного плато. Двигуни автоматично припинили роботу. Запала урочиста тиша. Ні звуку. Сергій прислухався, і йому нараз почувся шум штормового вітру над морем. Та це було його власне дихання. Таким гучним воно здавалося в повній тиші Сергуса-3.

Сергій одяг космічний костюм, ніжно погладив рукою поверхню зіркоподібного апарата «райдуги». Старий, випробуваний друг! Він не підведе його й тут.

Вийшовши через космічну камеру-люк, Сергій опинився на відлогому кам’янистому схилі, що підіймався на плато. Сергус-3 був так розміщений у Сергусіянській сонячній системі, що одна половина планети була завжди повернута до двох штучних сонць — Сонця Голубих Променів і Зірки Золотого Крила, а друга — майже повністю знаходилася у вічній темряві і холоді. На освітленій поверхні й знаходились таємничі кулі мудрості.

Сергій побачив їх відразу, тільки-но піднявся на плато.

Ввімкнувши фотоелементні регулятори температури костюма, щоб запобігти перегріву, Сергій підняв «райдугу» вгору і тихо поплив до рядів сяючих внутрішнім світлом куль, що нагадували невеличкі сонця. Вони лежали мирно, величезні «перлини» під сліпучим промінням двох штучних сонць. Та вугільно-чорне небо, різкі чорні тіні від скель, почуття повної самотності і урочиста тиша навкруги незвично хвилювали молодого землянина.

Зробивши широке коло над величезним кам’яним плато, Сергій нарахував біля сорока рядів гігантських «перлин», що застигли під вічним промінням двох сонць.

Гадаючи, що ряди куль мудрості розташовані за якимось порядком і підібрані за галузями науки, землянин вирішив перевірити своє припущення. Пролітаючи над кожним з рядів куль, він на мить вимикав всі захисні магнітні поля і плівки плазм, немов прислухаючись.

І справді, над першим же рядом куль Сергій став мимоволі думати про медицину, над другим — про музику, над третім — про техніку.

«Якщо й справді ці кулі допомагають продуктивно мислити в обраному напрямі, — думав землянин, — то треба спробувати себе в незвичній формі мислення, наприклад літературній». Сергій згадав, як ще в школі йому важко вдавалися твори з літератури. Коли одного разу вчитель дав завдання написати вдома щось веселе на вільну тему, Сергій нічого не міг придумати, крім такого нісенітного рядка: «Ха-ха-ха! — сказав я, побачивши у сестри Людмили куклу без носа». Потім років три Людмила так і дражнила його: «Ха-ха-ха! — сказав мій брат»…

Ну от, тепер є над чим думати. Так хай всі оці кулі літературної мудрості діють на нього! Хай спробують вони видушити з його звиклої до технічних розрахунків голови якийсь веселий літературний твір! Ну, хоча б кілька рядків про ті ж самі дитячі іграшки, чи що? Дійте, кулі, на повну силу. Тут інженерові-радистові плазмольота нестрашно. Скоріше самі кулі розпадуться, ніж у ньому прокинеться хист гумориста.

Посміхаючись від вдалої вигадки, Сергій спустився біля ряду матово-сяючих куль «літературної мудрості» і, обходячи кожну довкола, пішов уперед.

От і не «беруть» Сергія кулі мудрості! І зовсім тут нестрашно, а навіть чомусь весело на душі. Тепер, звичайно, він не школяр, і якби довелося йому знову писати щось веселе про іграшки, то він би спершу надумав про те, яку мету треба ставити перед собою. А мета тут одна може бути, — щоб швидко не ламалися іграшки, щоб вони лише радість дітям приносили, треба висміювати тих, хто невдалі іграшки робить. І писати про це треба «по-домашньому», зображаючи буденну обстановку, щоб крізь звичайний текст проривався сміх, дотепний і дошкульний. Ну, взяти, приміром, і описати, як батьки відзначають день народження дворічного малюка. Малюк до цього майже не розмовляв. А тут друзі сім’ї приносять багато іграшок. І більшість з них — невдалі. Дивився на них іменинник, дивився, та як заговорить! Починає дитина критикувати бракоробів на весь голос та ще й мовою контролера! Це було б смішно. Та ще якби серед гостей виявився директор фабрики іграшок. Приносить він і дарує малюкові допотопну іграшку — пусковий апарат у вигляді пістолета, який стріляє ракетами з гумовими присосками. Щоб добре висміяти такого «дядю» за анахронізм і «мілітаризм» у роботі, треба іграшкову зброю повернути проти творця.

А записав би Сергій цю сценку так:

«— Ну, а мій подарунок — найкращий, — промовив поважний Дядько. — На моїй фабриці зроблений. Бери!

Взяв іменинник того пістолета, зарядив ракетою та в двометрове дзеркало — мамину гордість — як торохне! Аж на дядька друзки полетіли.

— Бачите, яка сила, дядю? Як у дуельного стародавнього пістолета. Якраз для дітей нашої епохи! А до твердого та міцного оці присоски добряче прилипають. Ось дивіться: р-раз!

Та другою ракетою дядькові межи очі як затопить! Прилипла та присоска до дядькового лоба намертво. Так і просидів директор фабрики іграшок всі іменини «рогоносцем».

Аж надвечір, коли дядько догадався задуматися, чи годиться для дітей такі іграшки робити, і від того добре лоба зморщив, присоска відпала».

…Сергій нестримно і весело реготав, уявляючи цю сцену. Нараз, опам’ятавшись, він помітив, що давно стоїть біля одної з куль мудрості і немов розмовляє в думках з кимось схованим в ній. Так ось воно що! Значить, це вона, ця сяюча куля, допомогла йому так швидко знайти способи і прийоми до написання задуманої ним веселої оповіді про дитячі іграшки?!

Сергій з повагою вклонився гігантській «перлині» і тепер вже обережно став просуватися далі. За півгодини він легко «написав» у думці кілька глибоко обґрунтованих рецензій на відомі йому твори, склав пісню про наречену Лан, а перейшовши до куль мудрості з музики, поклав свою пісню на чарівну музику.

Відпочивши, попоївши і трохи заснувши на всюдиході, Сергій почав штурмувати «перлини» по порядку. Найдовше він затримався біля ряду куль мудрості з питань техніки і математики. Молодому землянину ніколи ще в житті не вдавалося так легко й блискавично, а головне — усно, «про себе» вирішувати найскладніші задачі з хвильової механіки, астрономічних обчислень, розв’язувати найсміливіші припущення в проектуванні міжзоряних кораблів, вільно заглядати в таємниці будови антиречовини.

Сергій не помітив, як промайнуло кілька годин. Трохи боліла голова і хотілося спати. Землянин повернувся на всюдихід і довго боровся зі сном. Згадалося попередження Лан. Чи не той це сон, яким заснули тут невідомі космонавти?

І сон зборов Сергія. Заснув він просто в кріслі.

Здавалося, на якусь секунду склепив очі, а коли розплющив їх і глянув на годинника, виявилося, що минуло понад десять годин найміцнішого сну.

І знову Сергій біля куль мудрості. Ніяка сила тепер не могла його відірвати від невимовної насолоди ставати щосекунди мудрішим. Він жалкував лише за тим, що забув попрохати у Лан її обруча — апарата по передачі і прийому думки на відстань. З ним можна було б ефективніше і швидше працювати. А без нього доводилось підходити до кожної кулі майже впритул, бо вже за кілька кроків від неї її вплив згасав.

Після кожного «сеансу» Сергій спав все більше й більше. Ознайомившись з кулями останнього тридцять восьмого ряду, де була скристалізована технологія мислення в галузі астрономії, космонавтики, аналізу зародження, розвитку і вмирання світів, Сергій ліг спати і проспав понад сорок годин підряд. Проснувся він свіжим і бадьорим, але жахнувся, глянувши в дзеркальну гладінь локатора. Звідти на нього дивилася змарніла неголена людина, яка нагадувала перших мандрівників на Венері.

Поголившись і виконавши найскладніші вправи з гімнастики, молодий землянин підняв всюдихід над Сергусом-3. Він з подякою вклонився чудодійним кулям мудрості і, зробивши прощальний виток, став вирівнювати зворотний курс польоту.

Прибувши на Сергус-2, Сергій знайшов Лан в Палаці Праці і Заспокоєння. Всі дев’ять днів, доки він був у чудовій мандрівці, вона провела в зустрічах зі своїми предками, близькими й далекими родичами, які невтомно працювали над створенням «перлин».

Сергія відразу ж запросили до лабораторії. Славетні і найстаріші сергусіянські вчені довго вивчали стан здоров’я землянина. Нарешті, коли Сергій вийшов з якоїсь дослідної камери, п’ятсотлітній сергусіянин сказав йому:

— Вас врятувала сама природа людини Землі. Лише у землян так розвинена здатність кори головного мозку до гальмування при величезних перевантаженнях. Ви взяли від куль мудрості стільки, скільки дозволила природа. Це добре, але для першого разу. Якби ви надумали ще раз відвідати Сергус-три, здатність вашого мозку до гальмування була б уже меншою, а небезпека — більшою.

— Значить, всі мої друзі-земляни можуть, як і я, один раз відвідати Сергус-три?

— Якщо захочуть-будь ласка. Ваш досвід показує, що їх подорож на Сергус-три не буде такою небезпечною, як ми гадали.

Бадьорий і задоволений, Сергій розшукав Лан і з першого ж погляду в очі нареченої зрозумів, що з нею щось сталося. Лан була якоюсь тихою і лагідною, дивилася на нього чомусь з неприхованою повагою, як на свого батька або діда.

— В тебе якесь горе, Ланочко?

— Ще не знаю, що це, але не горе. Просто мені трохи жаль того Сергія, якого я проводжала дев’ять днів тому на Сергус-три.

— А тепер я хто? — засміявся Сергій. — Не той?

— Не той, не такий, — усміхнулася Лан. — Головне — очі. Ти, звичайно, не помічаєш цього за собою. А мені тепер якось навіть боязко дивитися тобі в очі, Сергію. Вони тепер такі в тебе всерозуміючі, що я почуваю себе перед тобою майже дитиною. А все це оті кулі мудрості. Сергусіянам дуже рідко до п’ятсотрічного віку дозволяється бувати на Сергусі-три, а ти вже побував… Цілих дев’ять днів… Тепер ти й мене в науках перегнав. І я буду вчитися в тебе. Добре, Серьожо? Тільки ти залишишся таким же, як і раніше, уважним до мене. Правда, Сергійку?

— Та що ти, Ланочко! — ніжно доторкнувся рукою до щоки дівчини Сергій. — То й добре, що очі твого нареченого трохи «порозумнішали» і краще бачать, яка ти справді прекрасна, Лан. До того ж ті кулі мудрості діяли лише на мій мозок, а серце людини їм непідвладне. Ти ще впевнишся, яке серце у людей Землі. Веселіше, Ланочко!

— О! Я не помилилася в тобі! — щасливо сказала Лан, схиляючи прекрасну голівку на груди землянина.

По прибутті на Сергус-1 з першої ж зустрічі з товаришами Сергій впевнився в тому, яку рацію мала Лан, говорячи про його очі.

Всі друзі-астронавти, говорячи з Сергієм, дивилися на нього з щирою пошаною, а жінки з неприхованою цікавістю.

Сергій і справді тепер краще і швидше за всіх провів обчислення зворотного курсу корабля, вільно міг говорити з академіками на всі теми з будь-якої галузі науки.

Микола Іванович Добробас, невпізнанно помолоділий на Сергусі академік-астроном, тепер сам закидав Сергія численними запитаннями з астрономії і лише здивовано вигукував, чуючи від колишнього юнги вичерпні докази.

Та найціннішою була, на погляд Добробаса, нова форма мислення Сергія при проведенні астрономічних обчислень. Юнга, перейнявши прийоми і способи операційної логіки в математичних обчисленнях від куль мудрості, вирішував найскладніші задачі швидше найдосконаліших обчислювальних машин.

— Так ось чому сергусіянські вчені не користуються обчислювальними машинами! — говорив Добробас, «досліджуючи» Сергія. — Адже ланцюг логічних операцій людського мозку значно коротший і вірніший від машинного. А ми на Землі без обчислювальних машин і кроку не ступимо, як без… А так. Як без милиць! Замість того, щоб всебічно розвивати технологію мислення, передавати нащадкам здобутки предків у розвитку операційної логіки, ми будуємо допоміжні машини, підставляємо підпірки під людське мислення. А час уже б ходити без підпірок. Час!

За кілька днів юнга став Сергієм Вікторовичем і тільки Лан, як і раніше, називала його Сергійком. А він спершу ніяковів, протестував, але до всього звикає людина. Скоро підготовка до зворотного польоту захопила Сергія цілком, і йому ніколи було навіть замислитися над тим, що ж так змінилося в ньому самому.

Завжди готовий до несподіваного

Як не вмовляли сергусіяни астронавтів погостювати на Сергусі-1 ще кілька місяців, люди настояли на своєму і готувалися до швидкого повернення додому.

Академіка Курганова надзвичайно схвилювала розповідь Сергія про кулі мудрості на Сергусі-3, і видатний біолог Землі з дозволу сергусіян став готувати експедицію на таємничу планету.

— Ти й сам ще, мабуть, не усвідомлюєш, що то за скарб! — збуджено говорив він Сергієві. — Люди Землі раніше ходили в далекі плавання, щоб знайти невідомі землі, багаті корисними копалинами. Потім люди стали літати на близькі планети і привозити звідти компактніші, але ще цінніші скарби: радій, наприклад. Але те, що містять в собі кулі мудрості, — це скарб скарбів. Він найкомпактніший, бо не потребує місця для перевезення. Він найбільш надійний, бо дістається людині відразу на все життя. Він найцінніший, бо найдорожче для людини — сила розуму, що здатна розкривати всі таємниці природи.

— Ого, скільки ви наговорили про ті кулі! — сміявся Сергій, ніяковіючи від захоплених і відверто заздрісних поглядів, якими дарував його старий вчений. — От побуваєте, побачите самі ті камені-«перлини» і візьмете від них всього досхочу.

— Сам ти камінь! — жартома бив Олексій Платонович кулаком по дужій спині Сергія. — Це добре, що ти не задираєш носа, але й не спрощуй відкриття. Не спрощуй!

І Олександр Платонович ще з більшим завзяттям починав готуватися до польоту на Сергус-3.

Це було останнє, що затримувало землян у гостинних друзів-сергусіян.

Іванові Германовичу Новикову та Юрію Степановичу Чуєву — двом змінним капітанам плазмольота — Рада Старійшин Сергуса-1 запропонувала для зворотного шляху скористуватися сергусіянською фотонною ракетою, що на півроку скоротило б час перельоту. Та від цього великодушного дарунку друзів земляни відмовилися: надто дорогим і надійним став для людей випробуваний у всіх космічних незгодах корабель, та й на вивчення керування ракетою з допомогою думки потрібен був час. Сергусіяни заспокоїлися лише тоді, коли земляни прийняли креслення і розрахунки останньої моделі фотонної ракети, установки по керованій реакції анігіляції, апаратів по передачі думок на відстань і багатьох типів континентальних і місцевих іонізаторів атмосфери.

У відповідь астронавти поділилися з сергусіянами наукою вирощування хлорели, якої тут не було, найціннішими досягненнями вчених Землі.

Рада Старійшин Сергуса і Рада плазмольота домовились про те, що через рік на Землю відправиться караван вантажних сергусіянських фотонних кораблів з запасами антиречовини, а з Землі кораблі візьмуть насіння сосни, кедра та інших хвойних дерев, які на Сергусі-1 зникли в сиву давнину.

Сергусіяни намічали також років через п’ятдесят послати на Землю караван пасажирських космольотів з туристами і — вченими. Земляни запевнили друзів, що за цей час, коли на їх батьківщині за земним часом пройде ще років з триста, вчені Землі зуміють змінити атмосферу і клімат планети настільки, що гості не відчуватимуть різниці.

Останні дні перед експедицією на Сергус-3 астронавти провели — в напруженій праці: закінчували добір колекцій, хімічні аналізи, зйомки, астрономічні спостереження і розрахунки зворотного курсу.

Сергій захопився думкою привезти рідному місту подарунок. — Колись в міському парку дівчата жартома просили його доставити з космосу дерево юності. Та тепер, коли на Землю вже пішов плазмольот діда Юрія з кресленнями сергусіянських іонізаторів атмосфери, треба було подбати про щось інше. І Сергій цілими днями разом з сергусіянськими інженерами конструював апарат по передачі на відстань технології мислення від одної людини до другої. Це було далеко не те, що являли собою кулі мудрості, це був лише складний кібернетичний «думаючий» агрегат, та Сергій дуже пишався його роботою, коли на випробуваннях Шао Лі, якому Сергій передавав прийоми і способи математичного аналізу, швидко вирішив всі завдання з астрономічних обчислень.

Агрегат був виконаний у вигляді невеликого горщика з квітами. В горщику містилася надійна і компактна апаратура квантової радіоелектроніки, де випромінювачами і приймачами електромагнітних хвиль служили атоми і молекули. Роль приймальних і випромінюючих антен виконували стебла, а листочки і пелюстки квітів були не чим іншим, як фотоелементами, що живили агрегат від сонця.

Сергій гадав, що такими «квітами» можна буде прикрасити вікна університетських аудиторій, куди будуть приходити групи студентів зі своїми професорами. З допомогою апарата професор зможе передати не лише зміст лекції, а головне-кожному з студентів свою власну логіку мислення, свої, вироблені за роки вченої діяльності прийоми і способи мислення у вирішенні кожного окремого наукового питання. Після такої лекції кожен студент повністю оволодіє вмінням професора, його знаннями і досвідом в розробці обраної теми.

Закінчивши конструювати свою вигадку, Сергій заходився готувати сусідню зі своєю каюту для нареченої Лан. Довгі години проводив він там у розмовах з прекрасною сергусіянкою і з радістю відкривав у своїй майбутній дружині все нові й нові чудові риси.

І ось в ці дні сталося те, чого аж ніяк не чекали ні земляни, ні сергусіяни. Одного вечора, коли Зірка Золотого Крила вже скотилася на обрій, сергусіянська станція космічного зв’язку з тривогою повідомила, що до сергусіянської планетної системи збоку Сергуса-3 підходить якийсь невідомий космічний корабель. Нежданий гість ні на які сигнали не відповідав, а коли до нього підійшли міжпланетні сергусіянські всюдиходи, невідомий пришелець розстріляв їх ядерними ракетами.

На Сергусі-1 була об’явлена космічна тривога. Найстрашнішим було те, що Б сергусіян не було ніякої зброї, тим більше космічної, і якщо тепер до них ішов мовчазний, невблаганний і дикий ворог, озброєний засобами масового знищення, від нього практично не було ніякого захисту.

Германа Володимировича Новикова страшна звістка застала в астронавігаційній лабораторії Добробаса, де він, розвідник за професією, «перековувався» на астронома. Герман Володимирович кинувся до приладів. Та ні могутній радіотелескоп, ні космічні локатори не допомогли йому. На екранах в тому районі космосу, де був помічений невідомий корабель, виднілася лише невиразна величезна пляма.

— Металічний пил! — прошепотів розвідник, — хмара металічного пилу!

Герман Володимирович згадав, що таким чином на Землі в ті часи, коли ще були бойові космічні кораблі, можна було дезорієнтувати локатори противника, порушити радіозв’язок.

Невже це?.. Герман Володимирович навіть у думці боявся зробити страшне припущення, але підозріння з кожною секундою посилювалися. Треба було постійно стежити за плямою в космосі. Якщо там ховається космічний корабель, він обов’язково хоч на кілька хвилин колись повинен вийти з хмари металічного пилу, щоб зондувати локаторами сергусіянські планети. А може, це невідомі космонавти вже робили? В такому разі, чого вони хочуть?

Довгі години напружених спостережень були марними. Та ранком другого дня, коли від обертання Сергуса-1 пляма в космосі перемістилася на обрій, з неї, нарешті, вийшло довгасте тіло космічної ракети.

Герман Володимирович прикипів до локаторів. Гранично посиливши і наблизивши зображення, він зрозумів, що його найгірші сподівання ствердилися — це були обриси велетенської американської ракети «Владар». Це вона ще в кінці двадцятого століття вийшла вслід за плазмольотом «НБК-3» Юрія Чуєва на Марс. Значить, тоді вона інсценувала аварію і продовжувала летіти курсом плазмольота? Скільки ж це вона була при її швидкості в польоті? Років дванадцять! Невже команда ракети не розуміє, що на Землі за цей час минуло близько століття і міжнародне становище там могло докорінно змінитися?

Герман Володимирович ввімкнув передавач і англійською мовою запросив ракету на зв’язок.

Довгі хвилини мовчання. І раптом з приймача хрипко залунало:

— Я ракета «Владар»! Я ракета «Владар»! Біля апарата радист Гаррі Броуд. Хто викликає мене на зв’язок?

— Говорить радіостанція плазмольота «НБК-119»! — відповів Новиков. — Як сміли ви розстріляти сергусіянські всюдиходи? Переходжу на прийом.

Зефіру долинув важкий стогін, потім страшні слова радиста:

— Я не можу нічого вдіяти. Це спрацьовують автомати по захисту від астероїдів. А я смертельно хворий. Вже півроку, як я залишився один на ракеті. Вся команда загинула від невідомої космічної хвороби. Я вже не можу підвестися з крісла, щоб вимкнути автомати. Це мої останні хвилини. Якщо «Владар» чимось заважатиме вам, знищіть ракету… Все одно вона вся заражена смертельною хворобою. Прощайте. А я помру тепер спокійно: я почув слово людини.

Це були останні слова з «Владаря». Ні на які сигнали він більше не відповідав.

Земляни і сергусіяни зібралися на раду.

— Тепер ясно, — міркував капітан плазмольота Чуєв, — що то за хмара металічного пилу навколо «Владаря». Новиков сприйняв її за військову хитрість. А дійсність ще страшніша. Ота хмара — це часточки самої ракети, роз’їденої металоїдними комахами.

— Треба якось рятувати людину! — вихопилось в когось з землян.

— І поставити під загрозу вимирання все населення Сергуса? — жорстко запитав капітан.

— Ми б спробували знешкодити паразитів, — заявили сергусіяни. — Але що робити з автоматичними ракетами? Як підійти до корабля?

— Я спробую. На «райдузі», — почувся голос Новикова.

— Але що це дасть? Лише те, що ви самі себе поставите під загрозу?

— Ні, — сказав Герман Володимирович. — Я хочу домогтися того, щоб «Владар» вистріляв усі свої ракети. Я буду спершу мішенню, а потім винищувачем. Це ж просто. В свій час я отак вже працював. Треба врятувати радиста. Тим більше, що я так помилився, вбачаючи в ньому ворога.

Земляни і сергусіяни згодилися на проведення спроби по врятуванню американського радиста, якщо він ще був живий.

За кілька годин всі засоби біологічного захисту планети Сергус-1 і всього космічного флоту були приведені до першої готовності. Кілька десятків космічних кораблів утворили навколо «Владаря» широке коло і стали посилати на ракету згубне для металоїдних комах проміння. Та чекати повного знешкодження паразитів було ніколи: в небезпеці знаходилась людина.

І в плазмольоті земляни спішно готували Германа Володимировича до самостійного виходу в космос на індивідуальному апараті «НБК-3». Ладнаючи заряджений повним запасом пального зіркоподібний апарат на грудях, уже одягнутий у широкий космічний костюм, Герман Володимирович підбадьорююче поглядав на сина:

— Не хвилюйся, синку. Ця справа небезпечна лише великими перевантаженнями від раптових прискорень. А я тут так відпочив, що в найкращу форму ввійшов. Аж не терпиться в космосі пошугати. Ну, чекай з успіхом!

…Могутньо зітхнула, спрацювавши, головна катапульта плазмольота. Новиков-син поспішно ввімкнув космічний відеофон головного пульта управління. Всі присутні в залі побачили, як «райдуга» Германа Новикова метеором злетіла в лагідне небо Сергуса назустріч страшній небезпеці.

Те, що далі бачили земляни і сергусіяни на екрані відеофона, не здавалося страшним. Малесенька блискуча цяточка, уповільнивши рух, за якісь півгодини наблизилась до «Владаря». Всі знали, що поки сяє цяточка, поки діє «райдуга», наближення космонавта автомати ракети не відчувають. Та що буде, коли Герман Новиков вимкне «райдугу» і автомати відразу «помітять» його, як звичайний метеорит у просторі?

І така хвиля настала. Лише на мить згасло сяйво цяточки «райдуги» на екрані, і відразу ж від ракети на неї попливло кілька темних порошинок. Та «райдуга» Новикова вже знову сяяла. Потім вона рвучко стрибнула вбік з курсу темних порошинок і стала півколом здійматися над ними. А коли порошинки ракети стали минати «райдугу», вона наздогнала їх струменем плазми. Один за одним виникали спалахи-вибухи. І знову світла цяточка залишилась самітною перед «Владарем». Знову і знову підступала вона до космічного корабля, спорожнюючи касети автоматів від ядерних ракет, знищуючи їх.

— Тепер по одному борту — повна безпека! — долинула нарешті радісна звістка від Германа Володимировича. — Зрештою можна зачекати. Та й досить — страшенно втомився від незвички.

І чомусь я нічого не бачу на екрані відеофона. Ви мене бачите?

— Бачимо, тату! — вигукнув Іван Германович. — Що з тобою? На тобі лиця немає! Тобі погано, батьку?

— Важко, синку! Під час вибуху останньої ракети погано стало. Руки й ноги не слухаються, і з очима щось сталося. Вилітай, синку…

Це були останні слова мужнього розвідника. Рятівна експедиція, яка негайно вилетіла на сергусіянському всюдиході в космос, знайшла Германа Володимировича мертвим. Страшна вибухова хвиля від останньої ядерної ракети вбила його.

Смерть улюбленого героя ще дитячих мрій приголомшила Сергія Чуєва. Як далі відбувалося врятування радиста «Владаря», як його доставили на «Сергус-1», а заражену паразитами ракету знищували — цього Сергій не знав. Пригнічений не менше за Івана Германовича, він весь час разом з ним був заклопотаний готуванням до похоронів. Мимохіть узнав, що радистові «Владаря» життя врятувати вдалося, що він, опритомнівши, не міг говорити і лише плакав, дивлячись на землян і сергусіян, що першими його словами були три: «Хочу на Землю».

Так минуло кілька тижнів. Домовину з набальзамованим тілом Германа Володимировича вирішено було забрати з собою на Землю. Від плазмольота ні на крок не відходив і врятований радист Гаррі Броуд.

— Я своїм життям зобов’язаний вашому товаришу. Та не про мене мова. Я повинен долетіти на Землю і собою засвідчити подвиг космонавта-комуніста. Це мій обов’язок.

— Вся наша планета, — говорив Дуг Лей, — ніколи не забуде того, що зробили люди Землі, героїчної смерті землянина.

Ще кілька днів минуло на Сергусі-1 в траурі і печалі. Про подорож на Сергус-3 вже ніхто не згадував. Земляни стали поспішно готуватися до повернення на Землю. Після загибелі улюбленого товариша у всіх астронавтів прокинулося гостре бажання швидше повернутися додому. Як там, на далекій Землі?

Іван Германович Новиков і Юрій Степанович Чуєв розуміли, що люди гранично втомлені подією і відлітати треба негайно.

…І ось астронавти закрилися в кабінах електросну — десять годин повного відпочинку перед вильотом. А навколо плазмольота вже зібралися тисячі друзів-сергусіян. Все небо навкруги від горизонту до зеніту було сповнене тихого шелесту крил літальних апаратів, гомоном тисяч голосів.

Після сну, гімнастики і останнього купання в сергусіянському цілющому озері астронавти зустрілися з сергусіянами, які влаштували їм теплі проводи.

Свіжі, бадьорі тілом, але засмучені йшли астронавти в нелегкий і далекий зворотний шлях.

Ввімкнувши двигуни, плазмольот стрімко піднявся на висоту в кілька сот кілометрів. Прямо по курсу корабля сяяла сліпуча Зірка Золотого Крила.

— Приготуватися до розвитку швидкості! — задзвенів з відеофона в порожній каюті Германа Новикова голос його сина Івана Германовича.

Всі астронавти зайняли свої пости.

— Ввімкнути головну дюзу!

Світла точка плазмольота легко подолала силу тяжіння Сергуса, стрімко прокреслила темінь космосу і впевнено пішла до рідної Сонячної системи.

Люди несли радість перемог, незвичайні відкриття і біль важких втрат на далеку Землю.