Капiтани космосу

Дайош майбутнє!

Все більшою вагою наливалося тіло. Мимоволі заплющувалися очі і хотілося спати. Сергій з зусиллям підвів руку і натиснув кнопку внутрішнього автоматичного годинника.

— Десять годин двадцять чотири хвилини! — двічі проказав механічний голос з мікрофона. Значить, минуло близько півгодини з моменту зльоту, а плазмольот все ще продовжує набирати швидкість. Екран передавав чітке зображення плинучої вниз Землі: апарат автоматичного фокусування діяв безвідмовно.

Мелодійно заклацали прилади, і крісло знову на кілька хвилин вирівнялося в зручне ліжко. Відчуваючи прилив крові до голови, Сергій з насолодою витягнув ноги і заплющив очі. Здавалося, так минуло кілька секунд, але шарніри крісла знову запрацювали, повертаючи хлопця в сидяче положення: черговий імпульсний ривок прискорення припинився.

Сергій зробив кілька звичних рухів, і більше не відчув гнітючої ваги тіла.

— Товариші! — донісся схвильований голос Новикова з репродуктора. — Земне тяжіння і переносна швидкість руху Землі подолані. Плазмольот вийшов на прямий курс. Поздоровляю всіх членів екіпажу з успішним виходом корабля в космос!

— Ура! — вигукнув Сергій, підхоплюючись з крісла. З відкритим ротом, безладно розмахуючи руками, юнак несподівано піднявся в повітря, боляче вдарився об стелю каюти і, перекинувшись, став опускатися до підлоги.

— Чіпляйся за крісло! — почувся веселий голос Шао Лі. — Держись хоч за підлогу, друже!

Сергій швидко обернувся до стола, на мить побачив у рамці екрана обличчя товариша, але від різкого руху знову поплив кудись вбік.

— А де твої магнітоходи? — запитав Шао Лі, спостерігаючи за незграбними вправами Сергія. — Чому відразу не одягнув? Було ж попередження, що після виходу на прямий курс постійного прискорення дві — три години не буде.

— Забув, — м’яко вдарився Сергій об пружну стіну каюти, — Про те, що я в першій сфері, забув. А магнітоходи під ліжком.

— Добре, на перший раз я тебе виручу. А там — запам’ятай цю штуку, — ще раз посміхнувся Шао Лі і пішов до Сергія.

Через хвилину Шао Лі з’явився на порозі каюти наймолодшого радиста. Ішов він легко і вільно, хоч на його ногах поверх взуття були одягнуті залізні ластоподібні черевики, а біля пояса висів прилад з акумуляторами. З сміхом і жартами Шао Лі спіймав Сергія за рукав і потягнув у повітрі до ліжка.

— Ух! — полегшено зітхнув Сергій, хапаючись за спинку ліжка. — Легкість надзвичайна, дарма що синця схопив. Буду знати.

З допомогою Шао Лі Сергієві вдалося одягти магнітоходи, і він впевнено став посеред каюти на ноги.

— Сміливіше рухайся! — підбадьорював Шао Лі. — Завжди тримайся цієї металевої стежки в каютах і коридорах.

— А коли самому захочеться поберкицькатись в повітрі? — вже весело посміхнувся Сергій.

— Для цього є тут дослідна камера при біологічній лабораторії. Там Олексій Платонович вивчає поведінку живих організмів в умовах невагомості.

— Ах, так, — згадав Сергій. — Я ж обіцяв дідусеві Курганову налагодити кінозйомки його вихованців.

— Добре, — сказав Шао Лі. — Іди до нього, а потім приходь у Великий зал пульта управління першої сфери. Там збереться весь екіпаж корабля.

Сергій мимоволі поглянув на головний екран. Земля вже нагадувала тенісний м’яч і продовжувала швидко зменшуватись, світячись все слабше. Не вірилося, що на цій маленькій планеті є величезні континенти і океани, живуть мільярди людей. Десь там, далеко-далеко, в трудовому ритмі заводів дихає залізобетонними грудьми його місто, живуть і думають про нього рідні…

— Не сумуй, — перехопив погляд юнака Шао Лі. — Все буде добре. А діда твого, Юрія Чуєва, ми обов’язково знайдемо. Впевнений у цьому.

Клишоного переставляючи ластоподібні черевики, Сергій пішов коридором. І лише тут, співставивши положення стін, підлог і перил з показаннями електромагнітного нівеліра, зрозумів, що тепер він рухається, немов муха по стіні: в умовах Землі його тіло було б перпендикулярним до площини вертикальних підлог.

Та Сергій відразу ж забув про це і попрямував у біологічну. Олексій Платонович Курганов, спритно переміщуючись на магнітоходах, порався біля вольєрів з тваринами. Там ще не вщух переполох, викликаний невагомістю. Піддослідні собаки з скавчанням літали в повітрі, морські свинки ширяли по клітках догори ногами, мавпи даремно намагалися з допомогою лап і хвостів зберегти рівновагу.

— Це не шкідливо для них, Олексію Платоновичу?

— Так, це не санаторій для звірят. Але вони повинні згодом пристосуватися. Адже я допомагаю їм, і вони розуміють це. — Курганов натиснув на столі кнопку, і у всіх клітках зверху спустилися сітки, м’яко притискуючи тварин до підлог. Тварини затихли і заспокоїлися.

Сергій обійшов всі кіноустановки, перезаряджаючи апарати і збираючи зняті плівки.

— Товариші! — долинуло в цю хвилину з внутрішнього відеофона лабораторії, — Всім членам екіпажу зібратися у Великому залі верхнього пульта управління!

Сергій першим зайшов у Великий зал, та, не знаючи, де йому зайняти місце серед старших, став за товстою колоною плазмопроводу, спостерігаючи за всіма, хто входив і сідав перед великим екраном. Обличчя астронавтів спокійні і зосереджені. Головний інженер Синицин, що зайшов останнім, дещо розгублено позирає навколо. Лаборантка Лариса Лескова нахиляється до лікаря Лізи Бирюк, шепоче щось смішне, а Синицин червоніє і безпорадно вказує на магнітоходи: ще не оволодів, мовляв, новою технікою. Сергієві дуже подобається розгубленість досвідченого інженера і дружні жарти старших. Значить, не він один ще спотикається в залізних черевиках.

— Товариші! — підвівся біля великого екрана Новиков. — Наш плазмольот вийшов на прямий курс і йде вже з швидкістю двісті п’ятдесят-триста кілометрів на секунду. Перші години польоту показали, що екіпаж добре переносить велетенські прискорення. Прилади працюють нормально. З Землі одержані перші поздоровні телеграми від Наукового Центру, наших рідних і близьких.

По залу хвилею прокотився збуджений шум, пролунали оплески, дзвінкі радісні голоси. Новиков, посміхаючись, зачекай кілька хвилин і вів далі:

— Та нам, товариші, треба майже в тисячу разів збільшити швидкість. Ми повинні дістатися в район Всесвіту, де чекають на нас потерпілі, за три місяці. А коли ми тимчасово відмовимося від деякого комфорту і не пошкодуємо сил, ми зможемо дістатися до плазмольота Чуєва навіть за сімдесят-сімдесят п’ять днів і наблизимо майбутню зустріч.

— Дайош майбутнє! — вихопилося в Сергія.

— Згодитись легше, ніж зробити, — примружив очі Новиков. — Кожен повинен підготувати себе до важкого випробування. Звичайно, імпульсивними амортизаторами третьої сфери ми ефективно будемо боротися з впливами імпульсивних прискорень, але все ж при такому стрибкові в космос всім буде нелегко. Почнеться подорож у часі. Дотепер ми лише говорили про це, робили імовірні припущення про стан людини при такій швидкості. А тепер ми переходимо до практики. Все підготовлено, друзі. Автоматичні прилади будуть стежити за станом здоров’я кожного з вас, і при першому погіршанні виключать прискорення корабля.

— А як довго доведеться лежати в амортизаторах? — не втерпів Сергій.

— Дванадцять годин на добу. Не підряд, звичайно, а з шестигодинними перервами після шести годин прискорення. Під час перерв постійне прискорення буде значно меншим, але зовсім не припинятиметься. Воно буде таким, що невагомість зникне, і під час перерв ми відчуватимемо тяжіння навіть трохи більше, ніж на землі. Зрозуміло, юнго?

— Нам-то зрозуміло, — зітхнув академік Курганов. — А що я скажу своїм звірятам?

— Що треба трохи потерпіти. Вони ж у вас все розуміють.

— Аякже! — посміхаючись, кивнув сивою головою втішений такою оцінкою своїх вихованців Курганов. — Я їм так і скажу!

Розквітли лагідні посмішки.

— Розпорядок такий, — вів далі Новиков. — Зараз перші дві години — на фізкультуру, душ, обід і відпочинок. Потім на шість годин — в амортизатори. Це буде одночасно і глибокий сон для всіх, крім вахтових.

Новиков ще щось кілька хвилин пояснював, та Сергієві не давала спокою думка: коли ж, нарешті, вдасться прочитати другу частину записок майора Новикова? З цим запитанням він і підійшов до Івана Германовича, коли всі розійшлися в своїх справах.

— Уві сні й прочитаєш, — знайшов вихід Новиков. — Візьми ось книжечку, а в біологічній лабораторії попроси гіпнопедичний автомат. Поки спатимеш, він тобі за дві-три години всю її прочитає. Проснешся і все знатимеш. До речі, Сергію, коли буде вільніше, в такий спосіб треба тобі вже й інститутськими знаннями оволодівати. Про предмети і їх програму домовся з Добробасом. А зараз бери свою спокусу та не квапся читати. Чекаю тебе в фіззалі. В настільний теніс граєш?

— Я в школі та на заводі боксом захоплювався, — знітився юнак. — Не так щоб, а готувався…

— Та це ж чудово! — жартома вдарив його кулаком у груди Іван Германович. — Ти й будеш моїм партнером на рингу. Я ж з дитинства бокс полюбляю. Хоч мені й за сорок, а з такими пташенятами я ще повоюю. Раз — і нокдаун!

— Це ще побачимо! — на весь зал гукнув Сергій. — Десять раундів витримаєте?

— Я в першому перемагаю, — підморгнув Новиков. — Іди готуйся, приречений на поразку!

— Ну, я ж вам! — махнув кулаком хлопець і, як міг швидко, почовгав магнітоходами до ліфта третьої сфери.

Гіпнофон шепоче сплячому

…Сергій міцно спав, не відчував, як сяюча куля плазмольота набирала кожної миті все більшої швидкості. Кабіна амортизатора в коротку мить імпульсивного прискорення відходила «назад», мов затвор гармати після пострілу, потім плавно поверталася на місце. Знову і знову. Тихе колисання приспало юнака, і він спав сном здорової людини. І даремно найчутливіші прилади намагаються вловити слабкість в його тілі. Минають хвилини, години. Але що це? Стрілки приладів заворушилися, посилаючи сигнали в центральну біологічну лабораторію.

— Підняття тонусу серця? — здивовано розглядає блискавку-кардіограму академік Курганов. — Чи не надумав наш юнга прокидатись?

— Це в нього сон такий активний, — посміхається командир корабля Новиков. — Він же, як кажуть, спить і чує: слухає записки мого батька по гіпнофону. Захопився — от вам і підняття тонусу.

Так, Сергій спав і слухав механічний голос гіпнофона. Апарат читав записки майора Новикова. З сторінки на сторінку він байдуже вів підсвідому увагу Сергія далі…

Того дня, коли мені вдалося затримати «Акулу» з усією піратською командою і я летів у «райдузі» на Нову Землю, я почув в ефірі таке, що слід записати. На висоті в 25 тисяч метрів я швидко вирівняв курс і ввімкнув автопілот по заданій кривій. Біле море хмар стало падати вниз. На висоті 140 кілометрів підйом припинився і «райдуга», ввімкнувши двигуни, метеором помчала на північний захід. Прислухаючись до сигналів приладів, що стежили за програмним курсом, я ввімкнув наземний локатор і побачив далеко внизу швидко пропливаючу землю, дуже схожу на географічну карту. Затишним ставочком поблискував Байкал, сріблястими стрічками в’юнилися річки. І чим пильніше вдивлявся я в живу карту рідної землі, тим сильніше охоплювало мене світле почуття радості і гордості за свою країну, яка стверджує мир у всьому світі. Згадалося, як ще кілька років тому я на першому апараті Кедрова вийшов у космос. Завдання Забралова — підрахувати супутників-шпигунів — я виконав за три дні, хоч тих «шпигунів» літало навколо Землі біля двохсот. Палії війни підняли тоді страшенний галас про радянську «агресію», бо вони кожен наш політ у космос вважали агресією. Тоді палії війни схопили облизня і заніміли. Про що вони плетуть зараз, напередодні вильоту першого радянського плазмольота в міжзоряний простір? Я ввімкнув приймач. Спершу заджеркотіли какофонічні звуки якоїсь джазової музики, потім диктор почав говорити про останні космічні польоти на Місяць. Далі я дізнався, що за день до відбуття нашого плазмольота на Марс стартуватиме велетенська ракета «Владар». Виступив ще якийсь західний коментатор і на всі заставки вихваляв новий американський космічний корабель, метою польоту якого має стати встановлення військової бази на Марсі. Дивно було це чути зараз, коли на Землі майже повсюдно досягнута угода про роззброєння. Значить, ще не перевелися віроломні авантюристи, і треба нам бути скрізь напоготові.

Отакі були останні вісті з Заходу. А потім я слухав Москву. Всі радіостанції Союзу розповідали про наш наступний відліт. Капітан першого міжзоряного корабля Юрій Степанович Чуєв влаштував прес-конференцію для радянських і іноземних журналістів і відповів на їх запитання про космічний рейс на Марс, а потім у напрямі зірки Рігель, звідки радянськими астрономами одержані радіосигнали. Конструктор корабля інженер Кедров розповідав про ходові якості корабля, а я слухав і згадував останню зустріч з Сергієм Петровичем. Це для нього, виявляється, я веду записки про поведінку його «райдуги» в атмосфері і космосі. Він вимагає подробиць і подробиць. Про це говорив він мені й сьогодні, коли я здавав звіт Забралову. Генерал мене швидко відпустив, наказавши завтра знову бути в нього.

Щойно повернувся від генерала Забралова. Поспішаю все записати, бо потім не наздожену подій, які розвиваються знову нечувано швидко.

Коли я зайшов, Забралов якраз щось підраховував. Замислився, не помітив мене. Потім, кивнувши мені на крісло, запалив нову цигарку, встав і натиснув кнопку дзвінка.

Зайшов полковник Жихарєв і доповів, що шеф атомохода «Акула» Адольф Клейн помер від отруєння синильною кислотою. Ампула з отрутою, як виявилося, була в нього приклеєна особливим пластирем до тіла під пахвою. Цю штуку при першому огляді прийняли за родимку і навіть записали, як ознаку.

— Спритний був, диявол, — спохмурнів Забралов. — Це перший наш промах. Далі полковник Жихарєв розповів, що капітан «Акули» Обердорф ніякої жінки на човні не бачив. Вказав лише на Клейна, Вурста та ще п’ятьох диверсантів, які викрадали Кравченка. Всі вони зізналися, але про Ільзу Гофф нічого не знають, крім того, що бачили її на березі.

— А що показує Вурст? — запитав генерал.

— Стверджує, що Смирнова-Гофф була з ними на «Акулі» і загинула під час аварії від дії променя «райдуги». Для перевірки наші судна виловили носову частину підводного човна і з застосуванням всіх засобів біологічної радіолокації обшукали весь квадрат шістнадцять тисяч триста вісімдесят чотири, але трупа жінки, навіть слідів перебування її на човні не виявлено.

— Вона хитріша від Вурста і Клейна. Треба гадати, що Смирнова-Гофф дійсно не була на човні і Обердорф говорить правду.

— Виходить, Вурст, напевне, бреше?

— В цьому я не маю сумніву. Але навіщо це йому потрібно, ми повинні розгадати якомога швидше. Почуваю, що вся ця історія якось пов’язана з відльотом плазмольота.

— Та що ви? — аж підвівся я. — Всі члени екіпажу — перевірені люди.

— Так-то, так, майоре, — важко поглянув на мене генерал. — Вам треба бути особливо пильним під час польоту на Марс. Я підкреслюю — під час польоту від Землі до Марса, майоре. Ясно?

Я відповів, що мені завдання ясне, але й зараз не розумію, в чому ж небезпека. Та наша справа — бути завжди готовими до несподіваного.

Сьогодні ж ввечері був у готелі плазмодрома. Знайомився з усіма членами екіпажу. їх — 9 душ: 5 чоловіків і 4 жінки. І з ким я не говорив, був у захопленні від простоти, доброї вдачі і широкої ерудиції кожного. Особливою жіночою принадністю вразила мене наш хімік Ельвіна Ігорівна Шаньга. Вона щойно прибула з наукового центру в Сибіру і цілу годину розповідала мені про велику хімію Сходу. Виявився в екіпажі і свій веселун та жартівник. Це — кінооператор і радист Корчак. З таким ніде не буде сумно. Та в найбільшому захопленні я від нашого командира корабля Юрія Степановича Чуєва. Він трохи молодший за мене, 27-й рік йому пішов, але такого досвідченого космонавта немає, мабуть, і на всій Землі, його дружина Валентина Дмитрівна прибула на плазмодром з чотирирічним Вітькою проводжати чоловіка й батька. Чудова сім’я. Відпочиваєш, дивлячись на Чуєвих. Я кілька годин вовтузився з Вітькою, познайомив його з моїм Іванком, і вони відразу подружилися.

Останні дні на Землі. А для мене головне питання про те, де зараз Ільза Гофф, так і залишається відкритим. Що покаже цей тиждень, що залишився до дня відльоту?

Закінчився другий день польоту нашого корабля в напрямі Марса. Все проходило нормально. Астронавти, зайняті своїми справами, навіть не мали підозри, яка небезпека загрожувала всьому екіпажеві. Нічого не знав і я. Та вчора ввечері на секретний зв’язок викликав мене генерал Забралов. Він повідомив, що Смирнова-Гофф, агент іноземної розвідки, знаходиться на плазмольоті. Чекістами було встановлено, що вона, після того, як її помічники викрали Кравченка і повезли на «Акулу», спішно прибула в Іркутськ. Звідти на Нову Землю повинна була вилетіти доктор хімічних наук Ельвіна Ігорівна Шаньга. За годину до посадки на літак Шаньга була затримана «санітарним загоном» з метою перевірки. Для «профілактики» їй дали велику дозу довгодіючого снотворного і поклали в психіатричну лікарню під іншим прізвищем. Потім з її документами вилетіла Ільза Гофф. Ні чекісти, ні ті, що особисто знали Шаньгу, не помітили підміни завдяки разючій, рідкісній схожості Шаньги з Ільзою Гофф.

Забралов з прикрістю повідомив, що лише після детальних досліджень фотографій Шаньги та Ільзи Гофф порівняльними обчислювальними машинами і експертами-психологами була помічена різниця у виразі очей цих двох жінок. Саме на цю разючу схожість і розраховували вороги і, як тепер виявилось, вся операція підміни члена екіпажу була задумана давно, розроблялася і проводилася з виключною старанністю. Викрадення капітана Кравченка було проведено в цей час ще й для відвернення уваги наших чекістів.

Після розмови з Забраловим я кілька хвилин не міг опам’ятатися. Шаньга — це Ільза Гофф! Та сама Ельвіна Ігорівна, яка за ці дні вже встигла завоювати прихильність і повагу всього екіпажу! Ще на Землі і тепер в космосі вона працювала більше за всіх, для кожного знаходила приємне слово, ділову або життєву пораду… От і прийшло воно, несподіване, жахливе своєю підступністю.

Командир корабля Юрій Степанович спершу й вірити не хотів, що на плазмольоті знаходиться ворог. Та прочитавши кілька разів кодовану радіограму Забралова, наказав негайно ізолювати Шаньгу — Гофф-Смирнову.

Шпигунка сприйняла арешт спокійно, лише плечима здвигнула, немов нічого не розуміючи. Обшукавши каюту Ільзи Гофф, ми зрозуміли, яка небезпека загрожувала всім нам.

На першому ж допиті Ільза Гофф пожалкувала, що її викрито за кілька днів до диверсії. Вона не викручувалася, як Курт Вурст. Побоюючись, що сама не зможе керувати плазмольотом у польоті, вона збиралася здійснити свій задум тоді, коли корабель уже буде на орбіті Марса.

Космічний міжпланетний костюм з подвійним зарядом дейтерію, підроблений ключ до кабіни магнітної катапульти давали змогу Ільзі Гофф будь-коли залишити корабель… Під ліжком у невеличкому чемоданчику було знайдено кілька ампул з бацилами швидкодіючої чуми. Я здригнувся, уявивши, як шпигунка, одягши костюм, роздушує ампули і викидається з магнітної катапульти в простір. За кілька годин на кораблі не залишається нічого живого. От саме тоді шпигунка знову повертається на корабель, робить хіміко-біологічну дезінфекцію і спокійно приводить плазмольот на Марс, куди прибуває американська ракета «Владар». Далі Ільза Гофф знаходить своїх хазяїв: «Нате вам скромний подарунок слабосилої жінки!».

Коли я розповів про план дій шпигунки Чуєву і космонавтам, вони були вражені звірячою жорстокістю ворога і стали вимагати негайного суду.

Я зв’язався з Землею, доповів про ізолювання Ільзи Гофф, її зізнання. Всі ми чекали найсуворішого присуду ворогові. Але рішення з Землі прийшло несподіване: передати на Марсі Ільзу Гофф на ракету «Владар», а нам продовжувати політ за наміченою програмою.

Одержуючи від головного механіка плазмольота Микити Романовича Кудрявцева апарат «НБК-3», костюм і всі космічні лаштунки, я намагався згадати все, що колись читав про Марс. Там є атмосфера, але з перевагою азоту. Значнть, надіятися можна лише на хлорелу. Тяжіння в три рази менше земного — можна буде робити стрибки по 15–20 метрів. Передбачалася наявність рослинності і, можливо, живих істот — треба було бути уважним і обережним. Температура вдень — 10–15 градусів тепла, вночі — 40-градусний мороз.

— Перевірити теплоізоляцію костюма.

— Готовий? — глухо, крізь маску костюма запитав мене підходячи Чуєв. — Пішли в кабіну.

Я зробив крок до кабіни магнітної катапульти.

— Перевірка на герметичність костюма! — командував Чуєв.

Я з’єднав великі і вказівні пальці обох рук в рукавичках з гнучкого металу. В костюмі відразу відчувся прилив приємного тепла, в масці запахло озоном.

Я вперше виходив у космос з магнітної катапульти.

Могутній поштовх знизу викресав перед очима іскри. Я відкрив очі ширше й побачив, що іскри перетворилися в незліченні зірки. Навкруги розстилався світлий морок космосу. Мимоволі поглянувши вниз, я відчув холодок у грудях: піді мною була чорна безодня. Огледівшись, я побачив за кілометр від себе непорушну кулю плазмольота з безконечними голубими струменями, які йшли від нього до велетенської світло-рожевої планети. Вона зростала на очах і займала вже півнеба.

Раптом поряд зі мною промайнула світла пляма. Я інстинктивно стиснув кулаки, і навколо мене засвітилася голуба куля «райдуги».

— Це я! — почувся бадьорий голос Чуєва з радіошолома. — «Райдуги» не виключай, тут можуть бути метеорити.

Оглянувся, і мені стало весело: Чуєв, закований у космічні лаштунки, наближався до мене, «лежачи» ногами вперед, але, мабуть, не помічав цього.

— Тут однаково, де верх, де низ, — відповів на. моє зауваження Чуєв. — Землю бачив?

Використовуючи реактивну силу пневматичного пістолета, що викидав частину відпрацьованого диханням повітря, він «підплив» впритул до мене, вирівняв своє тіло вертикально до Марса.

— Он бачиш — та, велика, промениста?

Я побачив велику красиву зірку, яка світилася в мороці, немов вуглина в згаслому багатті.

— Далеченько ми забралися, майоре, — тихо сказав Чуєв. — Але через місяць польоту від Марса навіть Сонце нам буде здаватися ось такою ж зірочкою.

Наші дві «райдуги», мов дві світлі порошинки в темені ночі, поволі попливли до величезного диска Марса. Час від часу від цих порошинок виривалися довгі і тонкі, як голки, промені в бік планети, і вона, немов сердячись на дрібні уколи, швидко росла і розпухала перед нами.

— А де наша експедиція? — запитав я Чуєва.

— Вона проходить, мабуть, вже останній еліпс над Марсом, — відповів Чуєв. — Зараз і від нас Марс починає відходити, помічаєш? Ми наближаємося до нього по сильно витягнутому еліпсу. Так ми гасимо швидкість. Зараз крива посадки веде нас в перший оберт навколо планети. Тому нам слід відкривати гальмівні дюзи прямо проти руху, а не в бік Марса. Це вже, я перевірив, коли робив посадку на Місяць. Спробуємо гальмуванням скоротити траєкторію і перегнати експедицію? Ну, почали!

Минуло кілька хвилин, і я помітив, що поверхня планети зупинилась: між нами і Марсом пливли лише прозорі хмаринки.

— Йдемо на вертикальну! — крикнув Чуєв. — Вмикай гравітаційний автопілот.

Ввімкнув. Миттю відчув — тіло сповнилося слабким тяжінням. «Райдуга» повільно і м’яко пливла вниз. Крізь ледь помітні пасма хмарок уже вгадувалися обриси загадкової планети. Чим нижче ми спускалися, тим певніше можна було сказати, що небо на Марсі — рожеве.

— Спустимося он на ту жовту галявину, — сказав Чуєв, — це, мабуть, пісок.

Наші «райдуги» тихо спустилися на велику світлу пляму марсіанського ґрунту. Виключивши апарати, ми з Чуєвим кілька хвилин стояли мовчки, вражені непорушністю і тишею невідомого світу. Я зробив перший крок вперед, як раптом — крик Чуєва: — «Райдугу!» «Райдугу!» «Райдугу!».

Рвучко повернувшись на його голос, я подивився вбік, і волосся піднялося на моїй голові. В кількох м>етрах від місця, куди ми спустилися, жовтий ґрунт швидко осідав, утворюючи величезну воронку. Почувся загрозливий свист і поривчастий скрегіт. Ми з Чуєвим мимоволі відступили, але в ту ж мить під нами почала провалюватися шкоринка ґрунту і неприємний свист почувся з-під самих ніг.

— Зибучі піски! — крикнув Чуєв. — «Райдугу!»

Дві голубі кулі спалахнули одночасно і, піднявши нас над пісками, застигли непорушно. А під нами вже шалено крутилася піщана воронка. Нестримний її вир зіткнувся з другим, з двох утворився один величезний і незабаром ґрунт став суцільною хвилею.

— Страшна це річ, — сказав Чуєв. — Але злякалися ми за земляною звичкою. Адже нашим «райдугам» нестрашний навіть киплячий метал. На Землі, за завданням геофізиків я проходив «райдугою» всю мантію земної кулі і добирався до самого ядра. Там теж було страшно, коли тиск речовини ядра став перевищувати тиск висхідної плазми. Так я й повернувся з глибини майже трьох тисяч кілометрів назад. Тоді вчені сказали мені, що треба обов’язково встановити, чи має Марс своє ядро, чи ні. Марс — старіша планета, і відсутність марсіанського магнетизму можна пояснити відсутністю ядра. Якщо ми це доведемо, значить, наявність земного магнетизму можна пояснювати лише наявністю ядра. Розумієш, Германе, як це важливо для вчених?

— Але що треба конкретно зробити? — запитав я.

— Приступимо відразу до діла, — сказав Чуєв. — Ти залишайся зверху, давай позивні членам експедиції, а я піду в ґрунт. При максимальному використанні проникаючої дії «райдуги» мені, щоб пройти Марс, вистачить півтори-дві години часу. Домовились? Ну, я пішов!

З «райдуги» Чуєва одночасно вирвались рушійний верхній і пробивний нижній снопи плазми.

Голуба куля опустилася на пісок і зникла, залишивши чорну дірку з оплавленими краями. Я з подивом спостерігав за цим вхідним отвором, який серед рухливих хвиль і воронок піску залишався непорушним.

Через півгодини за моїми сигналами до мене з «неба» спустилися ще п’ять «райдуг» — п’ять членів марсіанської експедиції: геолог, біолог, фізик, хімік і спеціаліст фотосинтезу,’-всі жваво обмінювалися першими враженнями від баченого на Марсі. Вони вже пролітали над замерзлими марсіанськими морями з величезними тріщинами, які здавалися з Землі каналами, над полюсами Марса, де бачили славнозвісні «полярні шапки», які виявилися величезними скупченнями кристалів інею. Одне слово, ще не сідаючи на Марс, астронавти вже знали багато про його таємниці, і тепер розгорілася справжня наукова полеміка, за якою непомітно летів час.

— О, на Марсі вчених і хлібом не годуй, а дозволь їм лише поговорити! — почули ми раптом веселий голос згори.

Всі ми, як по команді, підвели голови і побачили «райдугу» Чуєва, який спускався до нас.

— Звідки ви? — здивувався я.

— З того боку. Марс пройшов по діаметру в рекордний строк, — весело звертався до вчених Чуєв. — Дозвольте доповісти: ніякого ядра Марс тепер не має, залишилися лише його сліди.

— О! Це для мене скарб! — аж скрикнув геофізик Коваленко.

Тепер ясно, що джерелом магнетизму будь-якої планети являється ядро і ніщо більше.

Коли вгамувалося загальне збудження, Чуєв повів за собою загін «райдуг» над планетою. Через годину ми опинилися над яскраво-синім масивом. Ввімкнувши кольорові локатори близької дії, ми побачили, що під нами були повчузі рослини з голкуватим листям. Рослинність була густою, підіймалася на півметра від ґрунту і нагадувала чагарники, віття яких спліталося в суцільний килим, що виблискував на сонці ультрамариновою емаллю.

— Марсіанський ліс! — зауважив ботанік Чорнойваненко. — Я зараз спущуся нижче і роздивлюся на нього зблизька.

Одна з «райдуг» опустилася на невеличку фіолетову галявину серед синього лісу і, блискавичними струменями плазми перевіривши міцність ґрунту, розтанула.

— Ех, так і хочеться зняти маску і поглянути на це диво простим оком, — говорив Чорнойваненко, розсуваючи руками фіолетові кущі.

— Обережно! — раптом крикнув йому Чуєв. — Там до вас щось повзе! Он — в кущах праворуч…

Із густої синяви рослин на галявину висунулося настільки дивне створіння, що я сприйняв його спершу за уламок скелі. Та цей «уламок» мав таку компактну форму з членами, що сумніви мої розсіялися: це була жива істота.

— Гігантська черепаха? — спробував угадати Коваленко.

— Зараз узнаємо, — зробив крок Чорнойваненко до дивної істоти. — Як тут легко рухатися!

І тут сталося несподіване: потвора, що нагадувала відразу черепаху, кенгуру і велетенського трав’яного коника, раптом піднялася на три ноги і пішла на Чорнойваненка.

— Це хижак! — тривожно крикнув Чуєв. — «Райдугу!»

— Не біда! — бадьорився ботанік. — Я ввімкнув зовнішню сітку електрозахисту. Хай нападає.

Але тварина не нападала. Підійшовши впритул до Чорнойваненка, вона зупинилась.

— Чорт зна й що! — з подивом розглядав потвору Чорнойваненко. — Та в неї нема голови!

Я придивився — тулуб тварини дійсно закінчувався тупим зрізом з п’ятьма кружечками прозорих і непорушних очей. Три лапи спереду і одна позаду, що зливалася з хвостом, — ось все, що прикрашало цей дивний кам’яний мішок. Тварина стояла і непорушними очима дивилася на небачених людей. Чорнойваненко простягнув руку вперед і зробив крок до потвори. Зовнішня оболонка його «райдуги» при ввімкненому електрозахисті несла зараз страшну напругу в 140 тисяч вольт, і ботаніку нічого було боятись, якщо тільки потвора складалася з живих клітин. Ще крок — і голубі іскри електричного розряду метнулися в повітрі до безголової тварини. А вона раптом підігнула лапи, тупнула ними об каміння і знялася в повітря. Почулося дзижчання і свист швидкого польоту.

— От так черепаха! — засміявся Чуєв. — Ця безголова потвора полетіла з швидкістю старого літака.

Ми ввімкнули «райдуги» і полетіли вслід за «коником». Внизу швидко пропливали фіолетові масиви рослин, жовті плями пісків, скам’янілі льодовики, рожеві хребти гір. Потім ми помітили, як «коник» круто спустився на одну з скель і зник в круглому отворі. За ним з ущелини в нору кинулося ще з десяток таких «коників».

— Приклад ройового життя комах, — зауважила біолог Михайлова. — Своєрідні умови життя на Марсі змусили все живе пристосуватися до них. Умови тут незвичайні, тому й істота така дивна. В нашу б лабораторію хоч одного такого «коника».

— Ще добудемо, — заспокоїв Чуєв. — Пішли далі. Зробимо бриючий обліт навколо Марса.

Немов кинута сильною рукою жменя прозорого намиста, полетіли «райдуги» вперед і вперед.

Пролітаючи над полюсом Марса, ми були вражені незвичайною красою полярного інею. Це були нескінченні ліси кристалів. Велетенські ламкі споруди з найтоншого льоду — прозорі гігантські віяла, стовпи, квіти, мережива, нитки — так високо і вигадливо підіймалися над ґрунтом, що здавалися справою рук казкового ювеліра. Це були моторошні мертві ущелини, з яких не було виходу.

Наша мандрівка в перший день перебування на Марсі закінчилася на гірському плато, де чорнів круглий висхідний отвір наскрізної шахти, зробленої на Марсі «райдугою» Чуєва.

— Колись Чехов, — вимкнув свій апарат Чуєв, — пародуючи занадто яскраву манеру викладу в творах західних фантастів, писав, що їх герої, діставшись на Місяць, вирішили залишити по собі пам’ять тим, що просвердлили в ньому дірку. І тоді читачі сміялися над пишною заявою мандрівників: «Дірка в Місяці належить англійцям!». А тепер ось кожен з нас може пройти Марс по діаметру за якісь дві години. І дірка в Марсі — не примха, а науковий експеримент.

Я підійшов до отвору шахти. Здавалося, що заглянеш туди і подивишся «крізь Марс». Та в отворі був чорний морок.

— Якби я не поспішав і витримав ідеальну пряму, — сказав Чуєв, — в ствол зараз можна було б кинути камінь, і він перетворився б на довгодіючий маятник всередині Марса. Колись на дозвіллі спробуємо. А тепер давайте покуштуємо гарячої кави.

І ми взялися за перший сніданок на Марсі.

За ці дні ніяких особливих випробувань «райдуги» проводити не доводилося, за винятком хіба «походів» у моря зибучих пісків, де ми знайшли величезне родовище гігантських алмазів. Характерна риса: після проходження «райдуги» в рухливій сипучій масі залишається міцна труба з сплавленого піску. З часом при дальнішому освоєнні Марса можна буде в такий спосіб «закріпляти» піски і пливуни.

На третій день перебування на Марсі почули по радіо новину: американська ракета «Владар» втратила управління і, вже не скоряючись волі людей, на повній швидкості почала виходити за межі Сонячної системи. Капітан Чуєв запропонував свою допомогу. Ракета «Владар» довго не відповідала. Нарешті, порадившись з Землею, американські космонавти відмовились від допомоги і прийняття на борт Ільзи Гофф. Коли ж капітан Чуєв удруге запропонував інженерну допомогу, з ракети «Владар» прийшла груба відповідь: «Кожного, хто наблизиться до «Владаря», ми розстріляємо атомними снарядами».

Найсильніше враження справила ця відповідь на Ільзу Гофф. Гадаючи, що тепер з нею буде покінчено, вона почала благати дозволу покаятися перед всім екіпажем. Космонавти вирішили вислухати шпигунку після відльоту з Марса. Плазмольот тепер ішов у космосі, поступово виходячи з Сонячної системи, і сама Ільза Гофф не здавалася більше небезпечним ворогом. Після довгих міркувань було вирішено залишити Ільзу Гофф на борту корабля з обмеженими правами. Всі по-людськи вірили, що в незвичайних умовах польоту Ільза Гофф поступово повернеться на шлях розуму. Та сталося інакше. Одержавши дозвіл на вільне переміщення по плазмольоту, Ільза Гофф в ті години, коли корабель проходив поблизу Венери, небезпечно поранила головного механіка Кудрявцева, заволоділа одним з апаратів і через магнітну катапульту викинулася в простір. На кораблі була об’явлена тривога. Спершу я сам приготувався наздоганяти втікачку. Розрахунок у неї був простий: при повних запасах енергії на «райдузі» за кілька днів можна було досягти Землі. Та після перевірки виявилося, що Ільза Гофф захопила апарат Чуєва, в якому запаси дейтерію були використані при наскрізному проходженні Марса і наступними польотами майже на дві третини.

— Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться! — сказав Чуєв. — Ну, що ж. Шпигунка сама обрала собі достойну кару. Дейтерію їй вистачить лише на половину шляху. Потім вона поступово стане далеким супутником якоїсь планети.

Я закінчую свої записки. Програма спостережень за особливостями «райдуги» в умовах Землі і космосу в основному закінчена. Колись, повернувшись на Землю, я, можливо, сам посміхатимусь, перечитуючи «стародавні» відомості про «райдугу», бо за цей час на Землі наука так рушить вперед, що нам доведеться знову з азбуки починати. Втішає лише те, що повернемось ми з неабияким практичним досвідом, з яким буде рахуватися найдосконаліша теорія.

Значить — крапка.

Ніколи не думав, що доведеться мої записки закінчувати такими страшними словами. Та факт є факт. На плазмольоті закінчилися запаси дейтерію. Коли головний механік корабля Кудрявцев повідомив, що четверта серія тубів, яку мали сьогодні приєднати до реакторів, порожня, ніхто спершу цьому не повірив. Я відразу кинувся на склади. Оглядаючи величезні сталеві туби, де мав бути дейтерій, я помітив на одному з них чіткий напис олівцем: «На згадку про І. Г. Привіт!»

Не було рації досліджувати, як це все вдалося Ільзі Гофф. Головне — корабель залишився без пального. І все ж за звичкою чекіста я став міркувати над загадкою з дейтерієм. Просто випустити його в космос непомітно для всіх неможливо. Доступу на склади Ільза Гофф не мала вже після першої ж підозри. Хіба?.. Обпалений догадкою, я кинувся до технічного бортового журналу. Всі записи про підготовку корабля на плазмодромі були тут в порядку. Завантаження дейтерію строго контролювалося.

Проти кожної цифри, що вказувала на кількість прийнятого пального, стояли дати, години, хвилини і навіть секунди початку і кінця операції. Серед всіх записів був один, зроблений черговим хіміком Шаньгою, тобто нерозкритою тоді ще Ільзою Гофф. Поряд з іншими матеріалами вона приймала дейтерій у четверту, найбільш ємку серію тубів.

Акуратний запис про прийняті 8 тонн пального повинен був стверджуватися показанням автоматичного лічильника на складах. На шкалі стояла цифра 8000 кг і 528 грамів. Та коли я став перевіряти механізм, все стало зрозумілим: автоматичний лічильник був виведений з ладу і цифра на шкалі була «накручена» силоміць.

…Так, Ільза Гофф була сильним, хитрим і небезпечним ворогом. В цьому я впевнився й тоді, коли став перевіряти доповідні записки випробувачів плазмольота перед підготовкою до міжзоряного польоту. В одному з цих документів, що свідчили про залишок палива, цифра 300 кілограмів була майстерно виправлена на 8000 кг. Значить, на Землі і не підозрювали про вчинену ще до відльоту корабля диверсію!

А тепер ми майже зовсім без дейтерію. І дізнались ми про це тоді, коли пройдено близько половини шляху до мети. Ні йти вперед, ні повернутися назад ми не можемо. Розрахунки показують, що при дальшому гальмуванні, яке ми почали на останні 300 кілограмів пального, ми через місяць станемо далеким супутником якоїсь згаслої двозіркової системи. Мертва орбіта!

Це не було б так тривожно, якби ми хоч наполовину знали, які умови для існування живої матерії панують в цьому незвіданому районі Всесвіту. Адже місяць тому ми пройшли над згаслою зіркою, на якій автоматичні «райдуги»-розвідники виявили життя бактерій, що живляться металами. Вся зірка була перетворена в губку, і одну «з райдуг», яка провадила дослідження без захисних полів, довелося потім залишити. А коли й на тій системі з двох згаслих зірок нас чекає щось подібне? При відсутності дейтерію поступово згаснуть захисні поля на плазмольоті. Тоді і корабель, і люди, в організмі яких є метал, стануть жертвами невидимих ворогів. Тоді нам не можна буде зустрітися з своїми рятівниками, бо доставка на Землю хоч однієї з таких бактерій призведе до поступового знищення життя на Землі. Про все це я мушу попередити товаришів, які прийдуть за нами. Вихід один — поспішайте, далекі друзі!

В глибинах всесвіту

Другий місяць в незвіданих глибинах космосу йшов плазмольот «НБК-119». В перші дні польоту від Сонячної системи, коли корабель набирав субсвітлової швидкості і проходив поблизу орбіт знайомих планет, серед астронавтів панувало незвичайне піднесення: всі в перервах між прискореннями без обліку часу займалися дослідженнями, спостереженнями, аналізами і підрахунками. Особливо запам’ятався день, коли плазмольот, майже зустрічаючись з Юпітером, проходив крізь його гравітаційне поле. З того дня корабель більше не проходив поблизу планет. Притягання Сатурна, Урана, Нептуна і Плутона залишились для астронавтів непомітними і відмічалися лише показаннями приладів. Плазмольот, розвинувши швидкість майже рівну швидкості сонячного променя, помчав з рідної Сонячної системи в глибини Галактики. Через два тижні Сонце на екрані зменшилось настільки, що його не можна було відрізнити від звичайних зірок, а Землю знаходили лише з допомогою головного радіотелескопа.

Припинився радіозв’язок з Землею. Радіохвилі з міжпланетної радіостанції десь гналися за кораблем, а він все швидше відходив від них у безмежний простір.

Робочі будні астронавтів понуднішали: у лобовому екрані день у день зяяла все та ж чорна безодня, усіяна численними сузір’ями. Здавалося, що плазмольот непорушно висить у чорному просторі, а нескінченні струмені плазми тягнуться до самих зірок і утримують його від падіння.

Був введений космічний розпорядок дня. Люди працювали, БІдпочивали, харчувалися, годинами просиджували в сінетаріумі з кульовим кіноекраном навколо глядачів, ходили розім’ятися в фіззал на снарядах або поплавати в басейні, а потім лягали на шість годин в амортизатори і звично засинали. Здавалося, всі знаходились у величезному залі театру, де вже згасли люстри, а завіса чомусь довго не підіймається. І всі чекали на зустріч з потерпілими, тривожилися і без кінця надокучали астронавігаторам запитаннями про вірність шляху корабля.

Бували дні, коли локатори визначали на шляху корабля особливо крупні метеорити або мандрівні астероїди. Тоді астронавти збиралися біля головного екрана і з цікавістю спостерігали, як автоматично ввімкнені радаром струмені плазми випаровували небезпечних гостей з космосу.

В такі моменти корабельний художник Ксеня Василівна Євсєєва не знаходила собі місця. їй над усе хотілося бачити цю картину збоку, кинути погляд художника на корабель з космосу.

Головний інженер Синицин запропонував запустити автоматичну «райдугу»-розвідника паралельним шляхом. Була прийнята також пропозиція Сергія про керування автоматичної «райдуги» роботом Мишком. Так і зробили.

І коли за командами Сергія його Мишко з тисячокілометрової відстані направив на плазмольот окуляр телепередавача, а на великому екрані корабля з’явилося кольорове зображення мандруючого в просторі «НБК-119», одностайний вигук захоплення вирвався у всіх з грудей.

Вугільну темінь космосу з далекими цяточками зірок пронизувала гігантська вогняна шпага з блискучою кулею замість ефеса і голубою китицею на кінці. Ксеня Василівна кинулася до мольберта, а Сергій зачаровано дивився на екран. Це справді було грандіозне видовище.

Вогняна «шпага» простяглася у космосі не менш як на півмільйона кілометрів. Сергій уже знав, що це — захисний конус з електромагнітних полів, направлених поперед корабля. При субсвітловій швидкості для плазмольота могли бути небезпечними не лише метеорити, а й окремі зустрічні молекули. І ось цей далеко витягнутий рожево-голубий конус, в середині якого вирував вогонь плазми, миттю випаровував зустрічні метеорити і відштовхував з курсу корабля в космос розкладені на молекули і атоми космічні тіла. Все це відбувалося далеко попереду плазмольота і супроводжувалося більшими чи меншими атомними вибухами, і тому з вістря «шпаги» завжди сипалися «іскри». А корабель під захистом «шпаги» йшов і йшов в ідеальному вакуумі, залишаючи після себе голубу китицю висхідної плазми.

Великий екран якийсь час розважав усіх астронавтів, та згодом біля нього залишилася одна Ксенія Василівна.

Знову потяглися нескінченні і одноманітні будні польоту. Сергій з головою поринув у навчання: годинами просиджував у телебібліотеці, атакував незліченними запитаннями вчених, невтомно і плідно використовував гіпнопедичні сеанси під час сну. Жорсткий план Добробаса вимагав від Сергія за час польоту оволодіти інститутськими знаннями по факультету космонавтики і підготувати дипломний проект до захисту.

Вибравши темою роботи дослідження нових способів космічного радіозв’язку, Сергій весь вільний час проводив біля зібраного за власного схемою відеофонного радіопередавача.

Часто в каюту нашого героя приходив старший радист Шао Лі, з яким міцно подружився Сергій, і вони вдвох, обклавшись довідниками, нещадно експлуатували обчислювальні машини і кібернетичні пристрої. За своїми заняттями друзі й не помітили, як на лобовому екрані всі зустрічні сузір’я стали затягуватися якоюсь темною пеленою.

А в круглому залі їдальні третьої сфери в той день відбулося засідання Ради плазмольота. Новиков коротко доповів астронавтам про те, що корабель вже наближається до гігантської хмари космічного пилу, пройшовши яку, треба починати гальмування, бо половина шляху до плазмольота Чуєва буде пройдена.

— Пройдено перший виток хмари за одну добу! — твердо сказав Новиков. — Як думають члени Ради?

— Не вріжемося в якусь залізну зірку? — запитав обережний академік Курганов. — їх тут до біса поміж пилом гуляє.

— В три рази подовжимо захисний лобовий конус, максимально посилимо бокові захисні поля, не зважимо на перевитрату пального, а до Чуєва доберемося раніше! — підтримала Новикова головний хімік Наталія Андріївна Маркова.

На цьому й спинились. На чотирнадцять годин астронавти знову зачинились в камери електромагнітних амортизаторів. Корабель ще швидше помчав до хмари пилу. Тепер вістря його подовженої захисної «шпаги» можна було бачити лише в потужні локатори. А ще далі, далеко попереду корабля, утворюючи суцільне кільце навколо прямої лінії курсу плазмольота, мчали вперед двадцять вісім автоматичних «райдуг»-розвідників. Сергій, заклопотаний навчанням, не бачив, як корабель проходив хмару пилу. Шао Лі, будучи на вахті, розповідав потім, що весь плазмольот був постійно охоплений голубим світінням, яке смугами йшло від захисного конуса до кулі корабля, обтікаючи його за сто-двісті метрів.

Це світився космічний пил, розкладений «шпагою» до атомарного стану і відкинутий з дороги корабля.

Та ось настала година, коли корабель вийшов у «чистий» космос і навкруги засяяли незнайомі сузір’я.

В радіорубку № 7, де Сергій з відчайдушною настирливістю намагався встановити зв’язок з плазмольотом діда Юрія, зайшов Шао Лі.

— Ну, ось ми й у вільному ефірі! — бадьоро сповістив він. — Як твої справи?

— Все по-старому, — з прикрістю відповів Сергій. — Повне мовчання!

— А на мікронних хвилях пробував?

— І на півмікронних нічого нема. Навіть звичайних перешкод не чутно.

— Це, можливо, наслідки впливу електростатичного поля хмари? — вголос міркував Шао Лі. — Від нього ми звільнимося нескоро. Хіба спробувати замість антени використати струмінь висхідної плазми?

— Вірно! — пожвавішав Сергій. — Як я сам не міг догадатися? Адже при цьому, хоч і будуть великі перешкоди, розв’язуючі можливості прийому збільшаться в сотні разів: ця ж «антена» майже безконечна!

В глибини головного реактора було передано прохання радистів про «прив’язку» щілинних антен до струменів висхідної плазми. Через півгодини на екрані настільного внутрішнього відеофона з’явилося обличчя головного інженера Синицина.

— Товариші радисти, ваше прохання виконано.

Сергій став задавати програму роботи кібернетичному пристроєві радіостанції, а Шао Лі вже кричав у трубку надпотужного передавача:

— Плазмольот «НБК-3»! Плазмольот «НБК-3»! Вас викликає плазмольот «НБК-119». Ми йдемо до вас на допомогу. Плазмольот «НБК-3»! Відповідайте! Переходимо на прийом.

Тремтячою рукою Шао Лі перемкнув апарат на прийом і нахилився до стола, ловлячи найменше шарудіння в репродукторі.

Мовчазні тривожні секунди…

І раптом з репродуктора почулася тиха і ніжна мелодія. її звуки були настільки незвичайними за тембром і октавою, що Шао Лі і Сергій схвильовано поглянули один на одного: чи не обдурює їх напружене до краю почуття чекання?

— Що ж це таке? — широко відкритими очима дивився Сергій на свого старшого друга:

— Звуки неземного походження, Серьожо! — прошепотів Шао Лі. — Так ніщо не може звучати на плазмольоті твого діда. Можливо, так незвичайно бринить струмінь плазми в космосі?

Шао Лі знову послав у космос позивні плазмольота. Минуло кілька секунд, і з приймача тихо полилися якісь звуки. Але тепер це не була мелодія. Звуки чергувалися з паузами, складалися в незрозумілі ланки, були то плавними й низькими, то швидкими й високими.

— Роздільна мова! — приголомшено прошепотів Шао Лі. — Це не плазмольот Чуєва, але… Але це говорять якісь розумні істоти!

Голос із космосу

За кілька хвилин про голос із космосу знали у всіх куточках плазмольота. Капітан корабля Іван Германович Новиков, академік-астроном Микола Іванович Добробас, професор космогонії Федір Іванович Кирилов і академік-біолог Олексій Платонович Курганов, забравши з собою радиста Шао Лі, зачинилися в кабіні центрального пеленгатора.

А Сергій? Він сидів у рубці № 27 і гарячково готувався до проведення свого експеримента. Юнак розумів, що зараз найменша можливість двостороннього зв’язку плазмольота з голосом із космосу може стати вирішальним фактором у виборі шляху корабля після врятування астронавтів на кораблі «НБК-3», і працював з тривожним і радісним натхненням. Він ще сам напевне не знав, що він зробить, щоб забезпечити надійний зв’язок з невідомими істотами, але вже якимось шостим почуттям відчував, що він цього доб’ється. І серце хлопця палко і нерівно билось, в голові один за одним проходили варіанти вирішення задачі: добитися зв’язку!

Знов і знов посилав він позивні плазмольота на хвилях таємничого голосу, спробував всі міжнародні коди і сигнали, але загадкове джерело звуків не звертало на це уваги. І раптом вона прийшла, — сліпуча, яскрава і сильна думка, від якої молодий космонавт застиг у радісному захваті: як це просто!

— Негайно перевірити, — тремтячими губами прошепотів Сергій, кидаючись до пульта записів радіопередач і вмикаючи магнітофон.

Чутливі прилади, фільтруючи голоси із космосу від перешкод, ретельно записували кожен звук.

Минуло три хвилини. Сергій нетерпляче перемкнув важелі, і з антен плазмольота в безмежні глибини Всесвіту летіли зняті з магнітофонної нитки і в кілька тисяч разів посилені загадкові звуки. Тільки-но закінчилася передача трихвилинного запису, Сергій відразу дав позивні плазмольота, потім знову ввімкнув передачу з магнітофона. Так він повторив кілька разів і, знесилений неймовірним напруженням, вже майже байдуже перейшов на прийом.

В космічному ефірі панувала мертва тиша. Сергій сердито подумав про те, що коли б на Землі якась радіостанція раптом почала приймати з космосу уривки власних передач разом з чужими сигналами, то там люди не залишились би байдужими.

Мислячі істоти, які стоять на рівні розвитку космічної радіотехніки, повинні зацікавитись таким дивним явищем. На це й розраховував Сергій: загадкові істоти, прийнявши власні передачі, повинні відразу насторожитися.

— Чому б цього не зрозуміти? — летіли думки. — Як просто було б тоді знайти невідому точку в космосі!

Напружено думаючи, силкуючись уявити невідомого радиста, Сергій невидячими очима дивився на екран.

І раптом здригнувся: на ньому з’явилося чиєсь зображення. За невловимо коротку мить Сергій побачив перед собою на диво об’ємні, майже відчутні риси незнайомого обличчя. Великі довгасті очі під крилами чорно-синіх брів дивилися на юнака уважно і запитливо, а небачено красивого окреслення губи підбадьорююче посміхалися. Крім цих очей і посмішки, від якої радісно стріпонулося серце, Сергій нічого помітити не встиг: зображення зникло, тільки-но він перевів погляд вбік.

Сергій машинально простягнув руку до кнопки посилювача яскравості, але рука його так і застигла в повітрі: відеофон був вимкнутий! Радист приголомшено і зніяковіло протер очі, струсонув головою і встав, щоб іти до Шао Лі, коли несподівано з приймача знову почулася вже знайома мелодія, а вслід за нею пролунав його, Сергія, голос:

— Увага! Плазмольот «НБК-119» закликає тих, хто робить цю передачу, на зв’язок. Я переходжу на прийом. Біля апарата Сергій Чуєв.

…І знову полилася тиха, ніжна мелодія.

— Зрозуміли! Мене зрозуміли! — вигукнув Сергій і, задихаючись від хвилювання, побіг до кабіни радіопеленгатора.

Астронавти, які скупчилися біля кабіни, з подивом зустріли незвичайно збудженого радиста. А Сергій, забувши про всі сигнальні кнопки, вже гатив кулаком у двері кабіни.

— Товариші! Відчиніть! Відчиніть!

Двері відчинилися, і на порозі став похмурий і невдоволений Новиков.

— Що трапилось? Навіщо гримаєте? Ви ж знаєте…

— Іване Германовичу, я встановив зв’язок з людьми із космосу! — випалив Сергій одним духом.

Повіки Новикова здригнулись, він зробив крок вперед і поклав важку руку на плече юнака.

— Тільки спокійно, Серьожо. Давай все по порядку.

Але як вже не було спокою в погляді Новикова, так не було і послідовності в гарячій розповіді молодого радиста.

Два рази, плутаючись і перебиваючи самого себе, Сергій розповів про свій вдалий експеримент. Нарешті Сергія зрозуміли всі, і дружне «Ура!» прокотилося коридорами корабля.

На кабіну центрального пеленгатора перемкнули роботу рубки № 27 і за кілька хвилин після повторення експерименту радиста Сергія Чуєва всі астронавти почули луну-відповідь, що прийшла з космосу: хтось ясно і точно повертав назад позивні плазмольота разом з незрозумілою мовою.

— Це не просто догадка або вдача, — сказав Новиков. — Це оперативне розв’язання складної логічної і інженерної задачі, товариші. А тебе, Сергію, поздоровляю. Буду просити Раду плазмольота рахувати твій експеримент відмінною здачею екзамену на звання інженера-радиста космічного корабля.

— Підтримую і вітаю, — доброзичливо поглянув на Сергія академік Добробас. — Тепер справа стала яснішою. Ми прийняли сигнали з району місцевої двозіркової системи, де за всіма розрахунками повинен бути і плазмольот Юрія Чуєва. Дуже дивно, що звідти й досі ми не одержали жодного сигналу для пеленгування. Коли за наступні два дні з плазмольотом Чуєва зв’язатися не вдасться, доведеться трохи змінити курс нашого корабля і йти за пеленгом на ці звуки з космосу. Я певен, що нам відповідає якийсь космічний корабель, бо в районі двох погаслих зірок існування розумних істот навіть уявити неможливо.

— Але які це справді розумні істоти, якщо вони відразу розгадали мету досліду! — загудів бас Курганова. — Не вважайте мене фантазером, але я, як біолог, заявляю, що там — люди.

— Скоро про все дізнаємось, — в задумі відповів Новиков. — Чи продовжуватимемо ми курс, чи доведеться нам його змінювати, а зараз же треба починати гальмування.

Лежачи в камері гідравлічного амортизатора, Сергій в перервах між сном думав і думав про незвичайне видіння в рубці № 27. Тепер він все ясніше, окремими рисочками, згадував обличчя з гіпнотичним поглядом темних очей, чудову посмішку, від якої тоді йому стало так радісно і легко, як це бувало ще в дитинстві, коли від посмішки матері все його єство сповнювалося світлим душевним піднесенням. Риси дивного обличчя згадувалися легко, і з кожною відтвореною в пам’яті лінією серце юнака сповнювалося почуттям захоплення перед вишуканістю і досконалістю образу, що промайнув тоді перед його очима. Думалося про те, що невідомі істоти, які зрозуміли його експеримент, теж працюють тепер над поліпшенням зв’язку. Якщо вони так швидко розгадали задум Сергія, то відеофонний зв’язок для них не повинен бути складним. Але ж Сергій побачив таємниче обличчя на екрані вимкнутого відеофона! Значить, цей варіант відпадає…

З цими думками юнак, заколисаний автоматом імпульсивного амортизатора, знову задрімав. У напівсні побачив перед собою загадкове обличчя. Очі чудесного привиду тепер були ласкавими, губи в дружній посмішці говорили якісь незрозумілі слова. Потім нараз перед очима, мов на екрані, з’явилося зображення якоїсь велетенської споруди в космосі, а поряд з нею — сяючої кульки плазмольота. Мить — і знову полинули незрозумілі слова, знову в очі Сергія гіпнотичним поглядом заглянув чудесний привид. Сергій стрепенувся і опам’ятався: видіння зникло. Не розуміючи, що це було, — сон чи якась галюцинація, солодко розтривожений, хлопець більше не стуляв очей. З кабіни амортизатора він ішов напрочуд бадьорим, навіть не розуміючи, звідки в нього такий піднесений настрій.

Новикова знайшов у лабораторії Добробаса. Капітан корабля і академік-астроном поринули в складні обчислення курсу корабля. Навкруги гуділи і клацали обчислювальні машини і кібернетичні пристрої.

Над великим круглим столом уже висіла розрахункова діюча модель району простору з рухомим макетом плазмольота, двома точками погаслої двозіркової системи і точкою в просторі, звідки була одержана луна-відповідь.

Сергій знав чудесні можливості таких моделей Добробаса… Зв’язані радіотелескопами і локаторами з заданими матеріальними точками в космосі, вони вбирали цілі світи в круг стола і були найціннішими приладами та наочними посібниками при обчисленнях курсу, напрямку, швидкості і відстані польоту. Автоматично зв’язана з пеленгатором, нова модель уже показувала все, чим жив зараз корабель.

— Плазмольот Юрія Чуєва й досі не відповідає на наші сигнали, — говорив Добробас. — Можна допустити, що там всі астронавти просто сплять в камерах електросну. Адже за умов, коли корабель Чуєва став далеким супутником двох погаслих зірок, на ньому з сповільненням руху відновився майже земний плин часу. Поки ми два місяці були в польоті, на Землі минуло близько п’яти років, а на плазмольоті Чуєва минув принаймні рік. Зрозуміло, що при цьому найрозумніше покласти людей в камери електросну. Та незрозуміло, чому мовчать автоматичні станції плазмольота. Невже катастрофа?

Новиков, що схилився над табло обчислювальної машини і майже не дослухався до слів Добробаса, раптом піднявся на ноги, рвучко перемкнув нові дані на діючу модель і прошепотів:

— Дивіться, Миколо Івановичу. Дивіться, як рухається джерело сигналів!

Сергій прикипів поглядом до світлої порошинки над чорним столом — умовним зображенням точки в космосі, звідки прийшов невідомий голос.

Заклацали реле, світла порошинка рушила по колу навколо двох точок — двох погаслих зірок і, пройшовши якісь півсантиметра, знову зупинилася.

— Невже? — здивовано загудів Добробас. — Невже сигнали ми одержали з якогось супутника двозіркової системи? Дивно. Адже планет тут немає. Можливо, і правду сказав Курганов про невідомий космічний корабель? Так чому ж він став на орбіту навколо мертвих зірок?

— Вихід один, — замислено сказав Новиков, — будемо скеровувати корабель назустріч джерелові сигналів. При дальшому гальмуванні годин через п’ятсот ми зустрінемося з загадковими істотами. їх радіосигнали все посилюються. І знаєте, Миколо Івановичу, про що я все оце думаю? Намагаюсь уявити, які ці істоти. Та нічого не виходить: в уяві спливають образи толстовських марсіан і тільки.

— А я вже двічі бачив цю істоту, — несміливо посміхнувся Сергій. — Не розумію лише, чи сон це був, чи щось інше…

І юнак, нічого не пропускаючи, розповів старшим друзям про своє дивне видіння. Добробас поблажливо посміхався, але обличчя Новикова з кожним новим поясненням Чуєва ставало все більш замисленим і серйозним.

— Це було в рубці номер двадцять сім? — нарешті перебив капітан корабля Сергієву розповідь.

— Ні, — сказав юнга, — те ж саме я бачив і в амортизаторі, тільки ще виразніше і чіткіше.

Сергій вже жалкував, що почав цю розмову, не побувавши ще раз у своїй рубці і не перевіривши дивного явища.

— А про що ти думав за хвилину, навіть за секунду до видіння? — швидко запитав Новиков, поглядом вимагаючи згадати найменшу дрібницю.

— Про те, щоб побачитися з незнайомим радистом, — посміхнувся Сергій. — Знаєте, таке буває серед любителів, які кілька років зустрічаються в ефірі, а один одного лише уявляють.

— Так, так… — піднявся і закрокував по астронавігаційній Новиков. — І потім відразу побачив обличчя?

— І першого і другого разу, мов за замовленням. Втомився я тоді. А от після «побачення» втома безслідно зникала…

— Ось що, Сергію. Я зараз піду пораджусь з Кургановим і Петровським, а ти йди в свою рубку і чекай на нас у себе. Те, про що ти розповів, може, ще більш важливо, ніж твій експеримент з радіозв’язком. У мене з приводу цього є одна думка, але вона вимагає найретельнішої перевірки медиків і біологів.

— Та я здоровий, Іване Германовичу! — злякався Сергій, — Невже я схожий на психічнохворого?

— Не те, Серьожо, — мрійливо посміхнувся капітан корабля. — Тут зовсім інша психологія. Іди і постарайся добре згадати, як все з тобою сталося. Чекай в гості всю медицину корабля.

Відкриття академіка Курганова

— Ну, юначе, розповідайте про свою космічну хворобу, — важко сів біля відеофона доктор медицини Юрій Олексійович Петровський. — На що скаржитесь?

— І якнайбільше подробиць! — підбадьорююче поглянув на Сергія академік Олексій Платонович Курганов.

— Не забуваючи про технічні характеристики будь-якої дрібниці, — додав, дістаючи блокнота, Микола Іванович Добробас. — Це потрібно для аналізів.

— А по-моєму, — заспокоїв Сергія Новиков, — чим простіше, тим краще. Розповідай, Серьожо, як мені розповідав. Не хвилюйся.

Та чи міг бути спокійним юний космонавт перед членами Вченої Ради плазмольота? Схвильовано і поспішно він повторив свою розповідь про чудове і дивне видіння. Коли Сергій закінчив свою гарячу сповідь перед знаменитими вченими, вони всі, замислившись, довго мовчали.

— Нумо, хлопче, — першим заговорив Курганов, — давай зараз точно відтворимо всі умови, за яких відбулося твоє «чудо». Мені конче потрібно перевірити одну думку.

Сергій ввімкнув передавач і послав у космос магнітофонний запис загадкових звуків. Потім, вимкнувши магнітофон, поволі проказав позивні плазмольота.

— Думай, думай, хлопчику, про зв’язок з тим радистом! — схвильовано шепотів Курганов. — Так само бажай побачити його, як тоді. І очі закрий, очі!

Сергій заплющив очі, але схвильоване дихання Курганова заважало йому зосередитися. В цю мить з приймача знову, як і тоді, полилися звуки сигналів-відповідей і Сергій, зробивши величезне зусилля, зосередився на одній думці: уявити обличчя таємничого радиста. На свій подив, він відразу ж побачив його перед собою. Риси його були ще більш чіткими і живими. Людина з прекрасним обличчям дивилася на Сергія схвально, губи ледь ворушилися, щось говорячи і посміхаючись. На мить Сергій побачив всю постать людини, але так невиразно, що, крім відчуття краси, нічого більше запам’ятати не міг.

— Я бачив! — тихо мовив Сергій і відкрив очі. — Те ж саме обличчя. Ця людина говорила і посміхалася.

— Це найголовніше! — задоволено посміхнувся й Курганов. — Адже привиди ніколи не посміхаються, як живі люди… Тепер пересядьте, юний ясновидцю. Спробуємо по-іншому.

Академік повторив всю комбінацію передачі, потім сам заговорив у мікрофон:

— Я — плазмольот «НБК-119». Дуже хочу бачити і розуміти вас. Я — Курганов — хочу бачити вас!

— Якраз! — засміявся Добробас. — Якщо якась молода істота з космосу всміхається юнзі, то моєму другові Курганову може усміхнутися лише космічна Баба Яга!

— Я попрошу вас! — не на жарт розсердився Курганов. — Ви не академік, а першокурсник!

— Ну, годі вам! — ледве стримуючи сміх, звернувся до вчених Новиков. — Продовжуйте, Олексію Платоновичу.

Та Курганов ще кілька хвилин сердито поглядав на Добробаса, і лише тоді, коли той дружньо поклав йому на плече руку, взявся за важелі передавача, повторив позивні і міцно заплющив очі.

Всі нетерпляче дивилися на Курганова. Обличчя академіка з закритими очима немов скам’яніло. Так минуло кілька хвилин. Раптом Курганов здригнувся і, немов до чогось дослухаючись, відкинув голову назад. Через якусь мить Олексій Платонович відкрив очі і пильно подивився кожному астронавтові в обличчя. Не задовольнившись цим, він нахилився до відполірованої кришки відеофона і подивився в неї, мов у дзеркало. Знову заплющивши очі, Курганов кілька хвилин був зосереджений і мовчазний. Астронавти почали вже втрачати терпіння, коли академік розплющив по-молодечому сяючі очі і широко посміхнувся до друзів.

— Та говоріть же, Олексію Платоновичу! — не витримав Сергій. — Ви бачили ту людину?

— Не лише бачив, а й говорив з нею! — переможно подивився на Добробаса Курганов.

— З молодою прекрасною істотою? — недовірливо примружився Добробас. — Ви серйозно?

Насмішкуваті іскри в очах старого академіка Курганова згасли. По хвилі мовчання, безжально скубучи сиву бороду, він почав:

— Ваша гіпотеза, Іване Германовичу, і мої сподівання ствердилися. Тепер я можу з усією відповідальністю заявити, що розумні істоти, які відповідають на наші сигнали, стоять на дуже високому рівні розвитку і володіють таємницею передачі думки на відстань.

— Думки на відстань? — перепитав Сергій. — Це те, що років сімдесят тому назвали телепатією?

— Так, передача думки на космічні відстані! — повторив Курганов. — Ось давайте розберемося в цьому явищі з самого початку. Коли Іван Германович розповів мені про «видіння» Серьожі Чуєва, я спершу теж був подумав про вплив на організм людини невідомих космічних явищ. Але мене відразу ж насторожила закономірність: тільки після радіювання голосу Чуєва або його напруженого мислення про невідомого радиста з’являлося це «видіння»…

Логічна послідовність явищ змусила мене серйозно замислитись. Той факт, що Серьожа тричі побачив одне і те ж обличчя, лише ствердив мою догадку. Вчені Землі давно цікавилися питанням вивчення електронно-фізіологічних принципів діяльності людського мозку. Для цього використовувалися електронні математичні машини, моделювання фізіологічних явищ в кібернетичних приладах, теорія інформації і загальна теорія зв’язку. Все це дало можливість лише приблизно встановити, що головний мозок має дуже складні і досконалі «механізми». Кожна його клітинка, як «елементарна одиниця», має властивість при збудженні посилати в простір дуже слабкі і надзвичайно складні електромагнітні хвилі. Той, хто міг би посилити ці хвилі і розшифровувати їх в електронних апаратах, оволодів би найглибшою таємницею живої матерії. Та люди Землі ще не вирішили цієї задачі, хоч багато вчених присвятило таким пошукам все життя. Розумні істоти, які нам відповідають, мабуть, значно старші за історією розвитку від людей Землі, і передача думок на відстань у них давно стала такою ж звичною справою, як у нас радіо і відеофон.

— Але які вони собою? — нетерпляче перебив ученого Сергій. — Я раз начебто бачив всю постать того «радиста», але ясно нічого не пам’ятаю. Мені здалося лише, що то була якась дівчина. Ви не помітили?

— До дівчат я не придивлявся, — хитро примружився академік, — але те, що ці розумні істоти схожі будовою тіла на нас, стверджую. Це люди, якими будемо й ми через кілька тисячоліть — ось мій висновок.

— Але чому ж ми ніяк не порозуміємося з ними, коли вони навіть думку передавати можуть? — допитувався юнга плазмольота, зашарівшись від жарту академіка.

— Після твого досліду мені стало ясно, що зв’язок мисленням з невідомими людьми не може бути повним і зрозумілим. Адже думка, як продукт людського мозку, нерозривно пов’язана з мовою. Не знаючи нашої мови, істоти з космосу, звичайно, не можуть налагодити з нами ясного зв’язку передачею думок на відстань.

— Та я ж бачив зображення обличчя, а не якоїсь «думки», — заперечив Сергій.

— Передача зорового зображення — це найпростіша форма обміну думками на відстані. Невідомий «радист» подивився на обличчя свого товариша або уявив своє, і через космос прийшли до вас хвилі, які викликали в зорових центрах вашого мозку точно таке ж зображення.

Для передачі людської думки в усій її складності, мабуть, створені такі ж незвичайні апарати, як і для їх прийому. У нас же ніяких приладів немає, до того ж мови невідомих друзів ми не знаємо. Тепер зрозуміло, що вони використали для елементарної передачі думки наші голоси. Коли говорив і став напружено думати я, переді мною теж з’явилося обличчя, яке вразило нашого юнгу. Я намагався поговорити з ним більш детально. Для цього я, як ви помітили, уважно подивився на всіх вас і подумав про те, що обличчя і постаті астронавтів повинні зацікавити невідомих друзів. І мене зрозуміли. У відповідь я побачив кілька загадкових людей. Це були юнаки й дівчата прекрасної будови тіла. Як біолог, я відразу звернув увагу на те, що всі вони якісь рівні за віком, молоді і здорові, бо жодної зморшки на обличчі ніхто не мав.

Забарвлення шкіри у них світло-рожеве, як на обличчі дитини перших років життя. Волосся різних кольорів, переважно світлих відтінків. Видовище це було прекрасне. Один з них, мабуть, бажаючи показати себе повніше, передав своє зображення на повний зріст, і я мимоволі згадав мармурову скульптуру Давида, яку я бачив в Італії. Одягнуті всі вони в якісь легкі плащі, що нагадують одежу стародавніх греків.

Потім я в думці уявив наш плазмольот в космосі, струмені плазми і швидкість, з якою ми рухаємося до них, попрохав передати мені хоча б зорове зображення їх місцезнаходження. Але тут вже почалося абстрактне мислення, і мене не зрозуміли.

— А я вже бачив щось подібне, — згадав Сергій своє «видіння» в амортизаторі. — Якась велетенська споруда в космосі, а біля неї — невелика, схожа на плазмольот, блискуча кулька.

— Так чого ж ти мовчав? — стрепенувся Новиков. — Адже це пряма відповідь на те, де знаходиться плазмольот твого діда.

— Нічого не розумію! — ошелешено мовив Сергій.

— Все зрозумієш, юнго, — підвівся Іван Германович. — Ходімо в астронавігаційну Миколи Івановича. А ви, Олексію Платоновичу, негайно потурбуйтеся про налагодження постійних сеансів зв’язку і з допомогою всіх наших обчислювальних машин, кібернетичних приладів і гіпнопедичних автоматів постарайтеся вивчити мову невідомих друзів ще до зустрічі з ними. Зрозуміло?

— Ой, як зрозуміло! — дружньо штовхнув Курганов під бік доктора Петровського. — А чому це мовчить наша медицина?

— Вона ще скаже своє слово, — відповів, підіймаючись, Юрій Олексійович. — Всі ви не помітили одного дуже важливого явища. Після сеансу мисленого зв’язку з далекими друзями до наших космонавтів приходить особливий, я б сказав неповторний, піднесений настрій. Чи не так, Олексію Платоновичу? Хіба я не правду кажу, Серьожо?

— Правда! — в один голос заявили здивовані Курганов і Чуєв. — Настрій був чудовий.

— Автомати моєї лабораторії, — вів далі Петровський, — зареєстрували всі фізіологічні зміни в організмах Чуєва і Курганова після сеансів зв’язку мисленням. І знаєте, про що говорять дані досліджень? Про те, що загальний стан здоров’я обох відразу поліпшився. Мов після місячного курортного відпочинку. Ось про що говорить медицина.

— Ай справді, — легко зробив кілька вправ руками Курганов. — Я немов аж помолодів тепер.

— О, тепер ви вже маєте базу для захоплення космічними дівчатами! — не втерпів, щоб не вколоти жартом свого друга Добробас. — Знаю я цих, біологів: їм сивина в бороду, а космічний біс під ребро.

— А чому б і не захопитись? — погладив сиву бороду Курганов, і в його очах знову запалахкотіли насмішкуваті вогники. — Біологи, Миколо Івановичу, завжди молоді душею, а ось астрономи…

— Ну, почалося! — з любов’ю поглянув на старих вчених Новиков. — Ви краще з опонентами з космосу диспут влаштуйте, тема — історія розвитку двох світів. От де можна списи зламати!

— А мене візьміть в асистенти, — попрохав Сергій. — Або хоч на роль піддослідного індивідуума.

З веселими жартами, повні світлих надій, розійшлися астронавти по своїх місцях.

Зустріч у безмежжі

Всі астронавти, крім вахтових, заколисані амортизаторами, давно сплять міцним сном. А ти, Сергійку? Ти лежиш з відкритими очима. Твій гіпнопедичний автомат даремно повторює лекцію по хвильомеханічній теорії. Ти не чуєш байдужого голосу. Зовсім інші, несподівані й пекучі думки обсіли твою юну русяву голову. Хіба ти міг сподіватися, що передача думок на відстань — цей найвищий щабель розвитку людського розуму — скоро принесе тобі таку журну звістку про діда Юрія?

Того дня, коли Сергій розповів астронавтам про своє «видіння» якоїсь дивної споруди в космосі поруч з блискучою кулькою, схожою на плазмольот, вчені встановили, що розумні істоти з космосу в цей спосіб повідомляли про себе і про плазмольот діда Юрія.

Відтоді і аж дотепер всі наявні на кораблі обчислювальні машини, кібернетичні пристрої і програмні гіпнопедичні агрегати стали безперервно працювати над вирішенням одного завдання: вивченням мови друзів з космосу.

Вже через тиждень академік Курганов, після кількох гіпнопедичних сеансів по вивченню мови, майже вільно розмовляв з далекими друзями, бо за цей час вони встигли вивчити мову землян з дивною досконалістю. Сергій довго не міг збагнути, як це їм вдалося, доки вчора не побував у лінгвістичному кабінеті корабля.

Професор мовознавства Семен Петрович Боженко сидів у кріслі перед пультом гіпнопедичного агрегату і, спостерігаючи, як кібернетичні пристрої гортали сторінки словника, миттю перекладали слова і перетворювали нові дані в радіосигнали, про щось напружено думав.

Побачивши хлопця, Семен Петрович вимкнув агрегат, потер долонею чоло, посміхнувся:

— Легко їм нашу мову вивчати, Сергію, не те, що нам їхню. Вони попрохали мене під час роботи гіпнопедичного агрегату викликати в пам’яті уявлення і поняття про предмети і явища, виражені тим чи іншим словом. Що це дає? Блискавичне засвоєння мови. Я от, приміром, дивлюсь, як на екрані з’являються два слова: наше «кінь» і їхнє «гу», і в цю мить уявляю баского коня. Моє уявлення вони сприймають, як зорове зображення до поняття слова, і справи у них ідуть дуже швидко. Якби і ми могли вільно сприймати думку на відстані, ми б давно знали їхню мову…

— Ага, ось де ти? — прогудів від дверей бас академіка Добробаса. — Що, сергусіянською мовою цікавишся, юнго? Ти пам’ятаєш, Сергію, як нам ще на землі доводилося морочитися над розшифруванням сигналів з космосу? Там ми за тридцять шість років лише п’ять сеансів зв’язку мали, а мови сергусіянської так і не знали. А тут дід Курганов за тиждень по-сергусіянському навчився шкварити! Та що ти, юнго, зажурився? Давай краще партію в шахи зіграємо? Після обіду запрошую тебе до своєї каюти. Чуєш?

Виголосивши свій монолог майже одним духом, Микола Іванович вже було рушив далі коридором, та раптом повернувся, підійшов до Сергія і по-батьківському обійняв його.

— Ну, юнго, веселіше дивись вперед. І не забувай, що я тебе чекаю. Добре?

— Добре, Миколо Івановичу. Прийду.

Сергій розумів, що і Микола Іванович хотів тоді розраяти його від смутку. Після того, як друзі з космосу розповіли Курганову про те, що сталося з плазмольотом діда Юрія, всі на кораблі намагалися відвернути Сергія від невеселих роздумів. І доки Сергій під час вахти був заклопотаний своїми справами, доки він був оточений друзями, йому вдавалося відганяти ті важкі роздуми. А тепер не йде до юнака сон. Перед очима одна за одною спливають жахливі картини космічної катастрофи.

…Ось в холодній темені космосу швидко плине сяюча куля плазмольота. На ньому живуть і думають люди, перші покорителі міжзоряного простору, на чолі з його дідом Юрієм Чуєвим. З кожною годиною вони наближаються до мети. І раптом — несподівана біда — закінчилося пальне. Астронавти посилають на землю «райдугу»-розвідник, а самі гальмують рух корабля і стають на мертву орбіту навколо залізної погаслої зірки. Більше року треба чекати на допомогу. На погаслій зірці виявляється життя мікроскопічних, завбільшки з вірус, комах, що живляться металами. Паразити оточують погаслий плазмольот невидимою хмарою і шукають найменшої щілини, бодай кінчика антени. Людям не можна без «райдуги» виходити в простір. Не можна й думати про подання радіосигналів, бо для цього треба відкрити феритові антени, дати доступ бактеріям до металу. Невидимі паразити зможуть по найменшому провідникові з металу добратися і до людей.

Кілька місяців у мертвій тиші обертається плазмольот навколо залізної зірки, вже перетвореної металоїдними створіннями в гігантську кульову губку.

Та люди не здалися. Дорогою ціною вони вирішили востаннє подати про себе звістку.

Лише на кілька хвилин були відкриті антени корабля, і в космос полетіли сигнали про уточнені координати плазмольота в космосі. Та за ці короткі хвилини антени були вже вражені страшним ворогом. І довелося астронавтам повністю відключити зовнішню сферу корабля, віддати її на поживу комахам, а самим скупчитися в меншій кулі плазмольота, захищеній плівкою плазми на останні грами дейтерію.

Сергій аж заплющується й здригається від думки про те, що чекало б діда Юрія і його друзів, якби останні сигнали з плазмольота не були прийняті й запеленговані людьми з іншої планети. Це вони, розумні і прекрасні друзі з космосу, зуміли розшифрувати сигнали плазмольота «НБК-3» і негайно надіслали найближчу до цього району космосу фотонну ракету на допомогу. Вона прийшла вчасно. Вірусоподібні комахи вже перетворили зовнішню сферу корабля в найдрібніший пил.

Далекі друзі з космосу знали, як боротися з паразитами металів, і взяли плазмольот діда Юрія під захист. Потужні випромінювачі смертоносних для паразитів ультрафіолетових променів знешкодили простір навколо корабля. Та невідомим рятівникам не вдалося налагодити зв’язок з екіпажем «НБК-3». Коли згасла захисна плівка плазми, під нею виявився товстий шар пластмаси, якою астронавти наглухо відгородилися від металоїдних комах і всього світу. Рятівники з космосу, не знаючи ні умов життя астронавтів, ні конструкції їхнього космічного корабля, не наважилися на свій розсуд добиратися до невідомих їм істот в плазмольоті. Вже вирішено було взяти плазмольот Юрія Чуєва на борт велетенської фотонної ракети і транспортувати з собою, коли були прийняті сигнали з плазмольота «НБК-П9»…

Сергій перекидається на другий бік, глибоко і рівно дихає, рахує подихи до трьохсот, але й цей, вже випробуваний спосіб не приносить бажаного наслідку. Сон не приходить до хлопця. Думки, одна другої пекучіша, роєм обсіли юну русяву голову. Чи живі астронавти за мовчазним пластмасовим муром? Як могли вони жити більше року закутими, без світла, без енергії, без зв’язку з людьми? Як чекали на порятунок, як лічили години, хвилини і секунди?

— Не спиться, Сергію? — раптом тихо запитує хтось над головою юнги.

Сергій підводиться, сідає на пружній постелі.

— Це ви, Іване Германовичу! Гальмування припинене?

— Десятикратного перевантаження не буде тепер до самої зустрічі, Серьожо. Можна виходити з амортизатора. Ти що, зовсім не спав?

— Не знаю, Іване Германовичу. Все зараз мені мов уві сні уявляється.

— Не можна так, юнго! — лагідно торкається капітан корабля Новиков плеча Сергія. — Скоро все будемо знати. Я й на секунду не сумніваюся в тому, що твій дід Юрій і всі астронавти живі. Запасів хлорели для дихання, їжі і води у них було достатньо. А випробування не зламали їх. Це — головне, юний мій капітане космосу! Хіба не так, хлопчику?

В серці Сергія розкривається якась тепла брость, очі сповнюються сльозами. Русява голова довірливо схиляється на плече капітана корабля.

— От і добре, Серьожо, — говорить Новиков… — Я ось так, як і ти, колись світом нудив. На Венері це було. Вийшло так, що люди, виконуючи мій наказ, пішли в розвідку, працювали без «райдуг» і несподівано захворіли на невідому хворобу. їх не можна було забрати на Землю, Сергію. Вони самі, троє молодих астронавтів, щоб не занести хвороби на Землю, добровільно залишилися тоді на ще незвіданій планеті, а я без екіпажу повернувся додому. Уявляєш, як мені було важко? Хоч я й виконував наказ розуму, а сам мало від цього не збожеволів.

І я тоді плакав, мов дитина. Ось і сивина з того часу в мене, хлопчику…

— Їх не врятували? — одними губами запитує Сергій, відчуваючи, як щось велике і владне підіймає його над особистою журбою. — Не встигли?

— Не в цьому була справа, Сергію. До тих людей вилетів спеціальний рятувальний корабель, оснащений всіма засобами біологічного захисту і озброєний найвищими тоді досягненнями в лікуванні космічних хвороб. Та все було марно. Невідома хвороба не піддавалася лікуванню. І тоді хворі, розуміючи, наскільки їх хвороба небезпечна для людей Землі, назавжди пішли в космос. Он які то були справжні Люди, Сергію, Люди з великої літери.

— Я теж так зробив би, Іване Германовичу, ви мені вірите?

— Вірю, юнго. Кожен з нас вчинив би так само, бо все, що ми робимо в космосі, — для щастя людей на Землі.

— Коли ж ми дістанемося до плазмольота діда Юрія? — знову повернувся Сергій до своїх пекучих думок.

— Залишилося всього біля тридцяти годин гальмування з потрійним перевантаженням. Ракета сергусіян і плазмольот землян вже чітко сприймаються нашими локаторами.

— Сергусіян? — здивувався юнга. — Чому ви їх так називаєте?

— Тому, що наші друзі на фотонній ракеті — жителі планети Сергус, яка знаходиться звідси за півтора року нашого польоту на субсвітловій швидкості. Фотонна ракета сергусіян має в десять разів вищий коефіцієнт прискорення і тому, пролітаючи недалеко від цього району космосу, вона дісталася до плазмольота діда Юрія за якихось два місяці… Та що це ти, Сергію? Про сергусіян тепер всі на плазмольоті вже знають, а ти все з своїми роздумами наодинці сидиш! Зараз же йди в астронавігаційну Добробаса. Там про все дізнаєшся за якісь півгодини. Сергусіяни вже налагодили з нами відеофонний зв’язок і вільно говорять по-нашому.

— Справді?!

— А той «радисті, що так стривожив тебе своїм «видінням», виявився дівчиною твоїх років. Звуть її Лан. Вона керує космічним зв’язком ракети і вже кілька разів запрошувала тебе до відеофону.

— А я тоді, мов дикун, злякався… — зашарівся Сергій. — Що вона могла подумати?!

— А ти сам запитай її про це, — вже весело розкуйовдив русявого чуба хлопцеві Новиков. — Рушай, юнго, знайомся з новими друзями.

В астронавігаційній перед екраном великого настінного відеофона сиділо десятків зо два вільних від вахти астронавтів. Попереду всіх, перед самим екраном, стояв Микола Іванович Добробас і говорив щось, звертаючись до людини на екрані. Сергій навшпиньки пройшов від порога до вільного крісла і сів, не зводячи очей з екрана. А звідти до людей привітно усміхалася вже літня, але міцна людина з засмаглим обличчям і таким щирим поглядом сірих очей, що Сергій відразу сповнився до неї теплим сердечним довір’ям.

— Не можна ще й тому, що ви звикли до умов життя, які у нас давно минули, — дужим голосом, повільно добираючи слова, говорила людина на екрані. — Згодом це стане можливим, але відразу — ні… Перехідний період… ви… я… Розумієте?

— Тепер зрозуміло, — відповів за всіх Добробас.

— Що «не можна?» — нахилився до Шао Лі, свого сусіди по кріслу, Сергій. — Про що він говорить?

— Про нашу безпосередню зустріч з ними, — пошепки відповів Шао Лі. — Не можна нам без підготовки дихати повітрям їхньої планети або без захисту виходити під їхнє сонце, зрозумів?

— А коли ж… — почав було знову Сергій, та Шао Лі цитьнув на нього, вказуючи очима на екран.

— Всі три наші космічні кораблі, — поволі говорив сергусіянин, — знаходяться зараз в районі космосу, де була колись планетна система. На одній з планет тут жили і наші предки. Поступово ця планетна система стала розпадатися. Всі речовини перетворювалися в гравітаційне поле. За цих умов з’явилися представники кристалічного життя, яких ви називаєте металоїдними вірусами. Вони стали найнебезпечнішими ворогами органічного життя у всій планетній системі. І тоді люди всіх планет нашої системи вирішили покинути цей район Всесвіту і перебратися в інший. Наші предки обрали таке місце в просторі, де за всіма; розрахунками в найближчі 40–50 мільйонів років не передбачається ніяких космічних катастроф або новоутворень. Туди були переміщені три найбільші наші планети, які ми зараз називаємо Сергусами — один, два, три.

— А як же Сонце? — вихопилось у когось з астронавтів.

— Ми самі собі створили аж два Сонця, — посміхнувся сергусіянин. — З заданими властивостями променів і всього іншого. Це якраз було для нас дрібницею в порівнянні з завданням «підключення» штучної сонячної системи до законів зоряної механіки Всесвіту. Адже якби ми ке «вгадали» точного розміщення планет і сонць в новому районі простору, наші планети давно б стали такими ж хмарами пилу, через які ви проходили.

— І коли ви вийшли з цього району, — підвівся професор космогонії Кирилов, — відразу припинився гравітаційний розпад речовин на ваших планетах?

— Одне те, що ми відключилися від цих умов невпинного руйнування матерії, друге — ми стали самі створювати речовини з заданими властивостями. Тепер вже всі наші три Сергуси, як і два наші Сонця, можна вважати майже повністю штучними, за винятком хіба їх ядер, які ми на двох планетах залишили незайманими. Та ось побудете в нас, побачите.

Сергій слухав, затамувавши подих: штучна сонячна система! Про таке люди Землі і в казках не мріяли. Ці сергусіяни — не підкорювачі, а справжні володарі Всесвіту.

І все, про що розповідав далі сергусіянин, здавалося б юнзі плазмольота дивовижною казкою, якби не очі. Вони були у неземної людини якимись незвичайними. Зустрічаючись з нею поглядом, Сергій кожного разу відчував, як все його єство в ту мить сповнюється радістю буття, незвіданою легкістю і силою, а думка довірливо лине до думки оповідача, сповнюючись переконанням в достеменності нових уявлень і понять.

Це були якісь невідчувані раніше хвилі душевного піднесення, м’язової свіжості й бадьорості. Потім Сергій помітив, що не лише з ним відбуваються такі чудові зміни.

У всіх астронавтів, з якими зустрічався поглядом сергусіянин, дивно змінювався вираз очей. Піймавши погляд Шао Лі по тому, як він щойно дивився на сергусіянина, Сергій блискавично зрозумів, що його друг відчуває зараз те ж саме, що й він і інші.

— Чи не гіпноз? — тривожно подумав Сергій. — Адже всі ми зараз знаходимося під владою очей сергусіянина.

— Ні, не гіпноз, — раптом звернувся до нього з екрана сергусіянин. — Я зрозумів те, про що ви зараз подумали, юний друже… Це…

— Та я… — в цілковитому збентеженні звівся на ноги Сергій. — Я ж нічого такого не говорив!

Всі присутні в астронавігаційній вже дивилися на Сергія, а він, підсвідомо розуміючи, що вони вже теж звідкись знають про його думки, не знав, що сказати, що зробити з руками, які нервово стискували ножа, вийнятого з кишені.

— Що ти робиш? — скрикнув Шао Лі. — Дай сюди інструмент!

Та було вже пізно. Лезо гострого ножа, що висунулося з чохла універсального радіотехнічного інструмента, вп’ялося в долоню хлопця. Сергій стиха ойкнув, випускаючи блискучий інструмент, і зніяковів ще більше.

— Я зараз! — кинулася лікар Ліза Бирюк до настінної аптечки. — Підніми руку, Серьожо.

Сергій розгублено підняв руку догори. З глибокого порізу великими краплями швидко падала кров.

— Заждіть-но з вашими ліками! — звернувся сергусіянин з екрана до Лізи Бирюк. — Ваш молодий астронавт хотів знати, що з ним відбувається, коли ми з ним дивимося один одному в вічі. Зараз я спробую зробити невеличкий експеримент, який буде початком пояснення. І хоч ми ще далеко один від одного, але…

Сергій відчув, що на нього дивляться, і підвів очі на екран. Променисті очі сергусіянина, здавалося, вбирали тепер його всього. Здавалося, що тепер і він і сергусіянин — одне єство. В тілі знову забуяла незвичайна легкість, серце огорнула світла радість, яку Сергій відчував ще в дитинстві на руках матері.

— Ну, от, здається, і все, — сказав сергусіянин. — Подивіться на свою руку, юний землянине.

Сергій перевів погляд на поранену долоню і скрикнув від несподіванки. Рани не було! Поряд зі ще свіжими краплями крові на долоні виднівся свіжий рубець — слід глибокого порізу.

— Значить, рубець таки є? — немов очима Сергія дивився сергусіянин на руку юнги. — Жаль. Це тому, що між нами ще велика відстань. При безпосередньому контакті такі поранення ми виліковуємо один одному без будь-якого сліду.

Сергій зачудовано поглядав то на руку, то на екран, а сергусіянин вів далі:

— Все це наслідок передачі думок і настрою на відстань. Ми оволоділи цією таємницею живої матерії вже давно і давно спрямували найвищий дар природи на службу людині. Для вас, землян, буде дивним, коли ви впевнитесь, що всі сергусіяни за бажанням можуть знати думки один одного. Нам, крім інтимних почуттів, нічого приховувати від колективу. Тому на протязі тисячоліть у наших людей виробилися як найсильніші настрої — радість і щастя буття, якими ми підтримуємо один одного в думках і в житті. Ваш академік Олексій Платонович Курганов розповідав мені про вчення землянина Павлова. Ми згодні з ним, бо й ми матеріалісти і вважаємо, що всі зміни в організмі керуються центральною нервовою системою, мозком, психікою людини. Психіка однієї людини часто не може справитись з хворобливими змінами, і тоді їй на допомогу приходять друзі, як от тепер. За умов Землі такий поріз гоївся б тижнів півтора. Та коли ми вдвох з вашим юнгою спрямували всі бажання на прискорення лікування — поріз загоївся за чотири хвилини. От і все.

— Та це все ви! — захоплено сказав Сергій. — Сам я й не думав про прискорення лікування.

— Ну, ви хоч не чинили опору моєму впливові і то добре, — посміхнувся сергусіянин. — Звичайно, психічний вплив сергусіян на вас буде незвичайно сильним, сильнішим, ніж вплив дорослих на дітей. Ви не ображайтеся, дорогі земляни, але ж ми старші за розвитком на кілька тисяч років. Ось чому і мій погляд здається декому з вас гіпнотичним. Головне — це те, що ми — друзі і завжди будемо підтримувати один одного.

— Правильно! — захоплено загриміло в залі. — Хай живе дружба між землянами і сергусіянами!

— А знаєте, — з піднесенням сказав сергусіянин, — все наше людство вже готує вам зустріч. Вона буде незвичайною навіть для нас. Кожен сергусіянин вважатиме за честь стати братом землянина. Ми вже кілька тисяч років не проходили через цей район космосу, вражений гравітаційним розпадом. А ви зуміли пробратися через страшну перепону, мужні земляни!

— А так! — з гордістю за всю Землю мовив капітан корабля Новиков. — Нашому плазмольоту нової конструкції нестрашні ніякі металоїдні віруси. На жаль, такого захисту ще не мав корабель Юрія Чуєва.

— Наші прилади, — поспішно перебив сергусіянин, — вже виявили на ньому ознаки життя, надзвичайно сповільненого, але життя. Будемо сподіватися, що ваші друзі живі і здорові…

Нараз в гучномовцях почулася швидка й незрозуміла мова. На екрані з-за спини літнього сергусіянина виглянуло юне дівоче обличчя. Глибокі чорно-сині очі дівчини метнулися по залу і зупинилися на останньому ряді, де сидів Сергій. Юнга спалахнув, пізнавши свого співрозмовника у «видіннях».

— Серь-рьожа? — запитала дівчина, дивлячись в розгублене обличчя хлопця. — Це з тобою першим я обмінялася думками? Ти… Як це буде? «Молодий» чи «молодець»? Ага: молодець, що встановив зв’язок. Привіт тобі від усіх молодих сергусіян!

— Дякую! — гаряче вихопилося в Сергія. — Привіт всім вам від комсомольців Землі.

— Комсомольців? — не зрозуміла дівчина, поглядом прохаючи пояснення в літнього сергусіянина. — Від таких, як ти?

— Від таких і ще кращих, розумніших, сміливіших! — відповів Сергій, згадуючи свою останню розмову з Сашком Юхименком на Землі. — Від усіх молодих, за якими майбутнє Землі.

— О! — з повагою сказала дівчина. — Про майбутнє Землі і наших планет тепер будемо думати разом. У нас буде цікава дружба.

— Потім, Лан, потім, ще наговоритесь, — сказав літній сергусіянин. — Час передавати весь зв’язок навігаторам. До швидкого побачення, друзі!

Екран згас. Сергій якусь мить постояв, а потім, мов на крилах, побіг у свою радіорубку.

І поки наш юний герой ретельно готує свою апаратуру до спостережень моменту зустрічі з фотонною ракетою сергусіян, ми з вами, читачу, в думці відлетимо подалі від трьох космічних кораблів і самі збоку поглянемо на незвичайну картину зустрічі представників двох світів у безмежжі.

…Незвідана чорна безодня розділяє дві сонячні системи. На їхньому шляху мандрує в мороці ще один вмираючий світ.

Нелегко розумним істотам подати руки один одному через ту безодню з пасткою, де руйнується матерія. Та людський геній знайшов спосіб подолання всіх перешкод. І ось тепер в темряві космосу повільно плинуть назустріч одна одній дві світлі порошинки.

Біля більшої порошинки — фотонної ракети сергусіян — тьмяна цяточка згаслого плазмольота Юрія Чуєва. З кожною секундою відстань між представниками двох світів, між сильними розумом істотами зменшується. Ось два зовсім несхожі кораблі майже зливаються в одну сяючу точку, зупиняються. Та непорушні відносно один одного, вони разом продовжують плинути навколо велетенської залізної зірки…

Нам,’ читачу, легко в думці знову наблизитися до кораблів. А тут вже відбувається найважливіше. Велетенська куля плазмольота «НБК-119» майже впритул підійшла до потерпілого корабля. Одна за одною з прибулого плазмольота вилітають сяючі кульки «райдуг». Вони оточують потерпілий корабель мерехтливим світлом і повільно підштовхують його до борта «НБК-119». Ближче і ближче. Ось-ось вони торкнуться сферичними поверхнями. Та нам не вдається відзначити ту мить, коли в плазмольоті-рятівнику був відкритий рятувальний люк, як до його країв велетенською силою голубого світла, що вже охопило обидва кораблі, був блискавично і надійно притиснутий борт потерпілого корабля. Тепер у космосі поряд з гігантською спорудою фотонної ракети висіли два, немов зрослі докупи сяючі яблука, — плазмольоти з Землі.

В коридорі зовнішньої сфери перед аварійним люком, в якому вже тьмяно поблискував пластмасовий борт корабля Юрія Чуєва, в напруженому мовчанні стояли астронавти.

— Всім ще раз перевірити готовність, — стиха говорив Іван Германович Новиков у трубку відеофона. — Зовнішня сфера відключена?

— Так! — долинуло з репродуктора. — Всі люки задраєні електромагнітними затворами.

— Тиск кисню в зовнішній сфері?

— Півтори атмосфери, капітан!

— Починаємо, товариші. Одягти шоломи і перевірити герметичність.

Сергій похапцем одяг маску космічного костюма, ввімкнув контролюючі автомати.

Капітан корабля підійшов до сферичної поверхні борта потерпілого корабля, що притискувався до країв люка, ввімкнув свою «райдугу». Крізь голубе світло, що охопило всю постать Івана Германовича, Сергій невиразно бачив, як до пластмасового муру з «райдуги» Новикова метнувся ніжний блідо-рожевий промінь. Він ще не встиг зробити повного кола по краях люка, як пластмасова оболонка круглим коржем упала до ніг Новикова, а з темені зяючого отвору на астронавтів дмухнуло стиснутим повітрям.

— Підняти тиск кисню до двох атмосфер! — пролунала в шоломі Сергія команда Новикова. — Зменшення тиску до звичайного проводити після зустрічі поступово.

— Вас зрозуміли! — відповів хтось з глибини плазмольота. — Наказ виконано!

Сергій мимохіть поглянув на прилади своєї «райдуги» і відзначив, що тепер рух повітря відбувається в напрямі, куди вже рушив Новиков.

Тільки-но він зник у чорному отворі, Сергій, врівноважуючи невагоме тіло, зробив крок вперед і, зачепившись за край люка, мало не перевернувся догори ногами. Вирівнюючись відносно підлоги плазмольота, Сергій з заздрістю поглянув на свого робота Мишка. Робот без будь-якого костюма, але у величезних магнітоходах вільно йшов за ним, легко несучи на плечах балони з киснем, медичну аптечку та інші предмети для подання першої допомоги. На грудях Мишка висів потужний прожектор, і тому механічний ведмідь був схожий зараз на якогось жителя іншого світу.

Подаючи електричні команди Мишкові, Сергій перемкнув автопілот «райдуги» на управління біологічними струмами свого тіла, і слухняні автомати вирівняли його тіло, повели «райдугу» вперед, в осяяні прожектором Мишка коридори плазмольота діда Юрія.

— Ось тут! — зупинився попереду Новиков. — Люк до третьої, останньої сфери задраєний механічним способом. Потрібен геркулес, щоб зрушити з місця ці важелі і гвинти.

— А він з нами, наш Геркулес, — поглянув Сергій на робота. — Ану, Мишко, допомагай!

Чітко виконуючи команди юнги, робот-ведмідь підійшов до люка і за хвилину, скрипнувши на завісах, той з грюкотом впав усередину третьої сфери. Звідти повіяло холодом.

— Та тут нульова температура! — здивовано вигукнув Сергій, поглянувши на термометр робота. — Мабуть, всі вони позамерзали!

— Нульова? — почувся в шоломофоні схвильований голос академіка Курганова. — Заждіть, Іване Германовичу, зажди, Сергійку! Нічого не робіть, доки ми з Петровським не підійдемо.

Біля дверей, що вели до центральної каюти, Новиков і Сергій зупинилися. Кілька хвилин вони чекали на Курганова і Петровського, але в незвичній мертвій тиші коридорів потерпілого плазмольота їм здалося, що минули години. Та ось, одягнуті в космічні костюми, до них підпливли в повітрі Курганов і Петровський.

— Хай робот вимкне прожектор, — наказав Курганов. — Обійдемось звичайним ліхтариком. Так потрібно, Сергію.

Навкруги відразу стало темно. Всі постояли якусь мить, доки очі звикли до слабкого світла кишенькового ліхтарика, і Новиков відчинив двері. Тихо рушили астронавти до центральної каюти. Сергій бачив навкруги велетенські тіні, які падали від постатей астронавтів на стіни каюти, і не міг зрозуміти, де ж тепер шукати потерпілих.

— Ну, я так і знав! — задоволено сказав Курганов, спрямовуючи промінь світла кудись в куток каюти. — Ось вони! Всі тут! Сплять і не відають, що до них гості завітали.

— Сплять? — з жахом запитав Сергій, розглядаючи в тьмяному світлі ряд ліжок з закутаними в простирадла людьми на них. — Та вони ж мертві, Олексію Платоновичу!

Курганов мовчки підійшов до одного з ліжок, зняв простирадло з застиглого бородатого обличчя людини, пильно придивився до нього, потім узяв лежачого за руку, кілька разів підняв і опустив її, зігнув у лікті й знову обережно поклав на ліжко…

— Все правильно, товариші! Стан штучно викликаного анабіозу. Передбачення сергусіян ствердилися. Лише їхні прилади могли відзначити майже повністю завмерле життя в клітинах людського організму під час анабіозу.

— Що ж нам робити? — стривожено вихопилося в Сергія. — Треба ж їх рятувати! Треба всіх швидше переносити в тепло!

— Якраз цього не можна робити. Штучний анабіоз викликається надзвичайно повільним охолодженням організму. Нульова температура, про яку подбали наші товариші, не дає кристалізуватися крові і тілу. В стані анабіозу живий організм може перебувати без змін цілі тисячоліття.

— Вони вдалися до цього вже після відключення зовнішньої сфери, — вголос роздумував Новиков. — Нас чекати треба було ще кілька років за їхнім ходом часу, от вони й вирішили «заснути».

— Я ж кажу, що все правильно! — ходив Курганов від ліжка до ліжка. — Тепер, щоб не затримуватися в цьому районі космосу, треба буде з усією обережністю перенести їх в нашу біологічну камеру. Тижнів за три поступового підігріву вони всі стануть на ноги. В цьому я певен… Тільки що ж це таке? Чому їх лише семеро? Де ж ще одна людина?

Курганов гарячково кинувся оглядати всі кутки кімнати, освітлювати ліхтариком кожний метр площі і врешті тихо сказав:

— Семеро… Одного когось серед них уже нема.

Сергій спрямував свою «райдугу» поверх, над ліжками, до болю в очах придивляючись до відкритих облич. Але всі вони, чотири бородаті чоловічі і три застиглі і спокійні жіночі обличчя, були зовсім незнайомими, навіть якимись чужими в своїй холодній байдужості.

— Тут на столі магнітофон! — раптом крикнув доктор Петровський. — Ідіть сюди!

Астронавти кинулись на голос Юрія Олексійовича й побачили на столі звичайний магнітофон старої конструкції, в якому замість нитки була ще плівка. Новиков натиснув кнопку вмикання, але контрольна лампочка не засвітилася.

— Навіть тут немає енергії! Вони ж всю її, бідолахи, на автоматичні холодильники перемкнули…

— У мого робота біля магнітоходів є звичайні акумулятори, — згадав Сергій. — Я миттю. Можна зняти маску?

— Думаю, що можна, — подумавши, відповів Петровський. — Прилади показують, що все тут нормально. От хіба що холоднувато…

— Ет! — зневажливо кинув Сергій, поспіхом знімаючи космічний шолом. — Зате буде зручно.

Холодне й затхле повітря вдарило юнакові в обличчя. Сергій підскочив до робота, спершу відкрив крани балонів з киснем на його спині, потім опустився на коліна і став поратися біля акумуляторів. Добившись необхідної напруги і сили струму, він підімкнув проводи до магнітофона і очікуюче поглянув на Новикова. Той повільно, якось нерішуче підвів руку, націлився пальцем на кнопку і, зітхнувши, натис на неї.

Барабани з плівками рушили з місця, в репродукторі зашаруділо, і раптом свіжий молодий голос несподівано гучно залунав у напівтемряві каюти:

— Здрастуйте, дорогі рятівники! Звертається до вас від імені всього екіпажу плазмольота «НБК-3» капітан корабля Чуєв. Якщо ви чуєте мене, то, певно, вже майже все вам зрозуміло. Ми почали перехід до стану анабіозу 9 березня 1990 року за земним календарем, на другий місяць по тому, як вийшли на замкнуту орбіту навколо металевої зірки і на другий день після загибелі майора Германа Новикова при заміні вражених металоїдними комахами антен. Ми не могли більше ризикувати людьми і вирішили за краще перейти до стану анабіозу. Хай через сотні, тисячі років нас без наших позивних знайдете ви в космосі, але зустріч відбудеться. Про це мріяв і наш кращий товариш, Герман Новиков, який ціною свого життя врятував усіх нас від неминучого зараження металоїдними вірусами.

Вражений цими паразитами, наш товариш добровільно залишив корабель, закінчив обмурування його пластмасою зовні і назавжди пішов у космос. При зустрічі докладніше розповімо про подвиг Германа Новикова.

Доповідаємо також, що під час останнього радіозв’язку, який проводився Германом Новиковим при незахищених антенах, нам вдалося прийняти незрозумілі радіосигнали, що йшли в напрямі зірка Рігель — Земля. Без антен ми не могли дослідити їх повністю, але впевнені, що вони — якраз звідти, куди направлявся наш корабель. У мене поки що все, товариші. Плівки з записами звукових листів кожного члена екіпажу до рідних в разі потреби знайдете в ящику стола. До побачення, дорогі друзі. Капітан корабля Юрій Чуєв.

…Вже припинили своє обертання барабани магнітофона, вже хтось зовсім вимкнув його, вже всі знову повернулися до ліжок, а капітан корабля Іван Германович Новиков все стояв біля стола, втупивши непорушний погляд у легеньку плівку з такою важкою для нього звісткою.

— Батько… От і дізнався я про тебе, тату… — тихо ворушилися зблідлі губи капітана корабля. — Не довелося нам зустрітися, рідний…

— Іване Германовичу, — обережно доторкнувся Сергій до плеча капітана. — Не треба так журитися. Ім’я вашого батька буде вічно жити в серцях всіх людей Землі. Не треба… Ви ж пам’ятаєте, що ви мені говорили?

— Все пам’ятаю, — глибоко зітхнув Іван Германович. — Все розумію, Серьожо. Та дуже вже несподівано це все… Ну, пішли, юнго, пішли, хлопчику…

Капітани космосу

Вони уважно і вивчаюче дивилися один на одного з екранів — троє зовсім не схожих між собою людей, троє капітанів космосу.

Закінчивши налагодження відеофонного зв’язку між біологічною лабораторією, головним пультом корабля і фотонною ракетою сергусіян, Сергій, затамувавши подих, дивився на круговий екран синетаріума, де вперше зустрічалися командир сергусіянської ракети Дуг Лей, капітан плазмольота «НБК-119» Іван Германович Новиков і щойно пробуджений до життя капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Степанович Чуєв.

Дід Юрій… Тепер, вдруге, Сергій бачить його вже на екрані, вже живого і не впізнає в ньому тієї бородатої людини, яку його робот Мишко обережно переносив у біологічну лабораторію академіка Курганова. Відтоді за всі три тижні до лабораторії заходили лише Юрій Олексійович Петровський та чергові лікарі.

Сергій знав, що дід Юрій і його товариші були вміщені в гамаки особливої різнорухомої центрифуги, яка поступово, з повільним підвищенням температури прискорювала рух, змінювала його в різних напрямках. Так домагалися лікарі рівномірного і поступового прогрівання організму після анабіозу. І от кілька годин тому всі члени екіпажу плазмольота діда Юрія прокинулися, вперше після довгого сну прийняли ванни, поснідали.

Лікарі ще не дозволяли пробудженим космонавтам покидати лабораторію, і Сергій нескоро побачив би свого діда, якби не раптова вимога сергусіянина Дуга Лея побачення з капітанами плазмольотів.

І от вони, троє капітанів космосу, на екрані. Сергій пильно вдивляється в молоде обличчя людини, яка є його дідом. Бліді щойно виголені щоки, зеленкуваті, як і в нього, Сергія, очі під широкими бровами, акуратно зачесане назад русяве волосся, широке і випукле чоло без єдиної зморшки, ставна шия і дужі плечі спортсмена, — все нагадувало про те, що дідові Юрію не більше тридцяти років. З людьми цього віку в Сергія на Землі завжди швидко встановлювалися дружні відносини, і хлопець, звертаючись до них, непомітно переходив на «ти». А як же поводитися зі своїм дідом, котрий лише на якісь десять-дванадцять років старший за нього?

Сергій переводить погляд на Дуга Лея, і його охоплює нове хвилювання. Капітанові фотонної ракети сергусіян, як говорив академік Курганов, кілька сот років за земним літочисленням, але Сергій бачить перед собою людину зовнішньо молодшу за передчасно посивілого Івана Германовича Новикова.

Променисті очі сергусіянина в довгому погляді зустрічаються з очима діда Юрія. І Сергій бачить, як втомлені й байдужі очі діда Юрія нараз запалюються живим блиском, як високо в глибокому подиху підіймаються його груди і бадьоро розвертаються плечі.

«Передача настрою» — догадується Сергій, радіючи за діда Юрія і вдячно поглядаючи на Дуга Лея. — Сергусіянин, мабуть, вже встиг про щось «поговорити» з дідом Юрієм, передаючи думку на відстані. Бо чого ж вони й досі мовчать?

— Я зрозумів вас, — несподівано міцним молодим баритоном заговорив, стверджуючи здогадку Сергія, дід Юрій, — Дякую за допомогу. Ну, і ще раз, вголос, дозвольте привітати вас. Здрастуйте, товаришу Лей. Палкий привіт і вам, Іване Германовичу. Я тепер зовсім здоровий і готовий до виконання ваших розпоряджень.

— Та ні, — посміхнувся з екрана Іван Германович. — За моїм проханням Рада плазмольота вирішила передати командування кораблем вам, Юрію Степановичу. — Так що я, ваш перший помічник, чекаю на ваші розпорядження, капітане.

— Це що — винагорода за вислугу проспаних років? — весело засміявся дід Юрій. — Чи просто розуміння того, що почуття честолюбства у ваших предків сильніші за ваші власні?

— Ну, що ви! — замахав руками Іван Германович. — Просто — ви маєте більший, так би мовити, космічний стаж. До того ж перехід до звичайної діяльності буде найкращим лікуванням після анабіозу. А мені, навпаки, треба трохи оговтатися після звістки про батька.

— Так… Я про це не подумав. Прошу вибачити, — урвав сміх дід Юрій. — Хоча… Вам, Іване Германовичу, теж роботою від невеселих роздумів лікуватися треба. Тому я буду прохати Раду плазмольота, щоб у нас було два змінних капітани. І космічні «вовки» будуть ситі, і вівці честолюбства цілі… Отак і будемо лікуватися.

— Та я зараз за хвилину Івана Германовича вилікую, — кинув променистий погляд Дуг Лей на Новикова. — Для цього я й запросив вас обох на зустріч, друзі-земляни.

— Е! — зітхнув Новиков. — Втрату бадьорим настроєм нелегко заміняти, дорогий наш Лею…

— Та ви слухайте! — серйозно сказав Дуг Лей. — Слухайте спокійно: космонавт плазмольота «НБК-3» Герман Новиков — живий!

— Як живий? — вхопився за серце Іван Германович. — Ви… ви розумієте, що ви говорите?!

— Дивіться на мене! — перехопив погляд Новикова Дуг Лей. — Ось так. Не хвилюйтеся. Я передаю вам повідомлення з фотонної ракети «Нумі гра», яка повертається з польоту до Крабовидної туманності. З півроку тому з ракети помітили сяючу кулю, яка майже на світловій швидкості виходила за межі нашої Галактики. Близько місяця тривала погоня. Потім, взявши на борт невідому райдужну кулю, наші астронавти з допомогою проникаючих променів анігіляції встановили, що в оточенні кульових магнітних полів знаходиться жива розумна істота в стані анабіозу. Було також виявлене життя металоїдних паразитів в її організмі. Ми розшифрували систему вимкнення «райдуги» з дії, вивели людину з стану анабіозу і вилікували від страшної хвороби. Людина була дуже слаба, кілька місяців не приходила до свідомості. Лише операції з переливанням їй крові сергусіян і приживленням штучної нервової тканини дали наслідки. Коли до людини повернулася свідомість, вона назвала себе Германом Новиковим, космонавтом плазмольота «НБК-3». Це ваш батько, Іване Германовичу!

— Батько, рідний татко живий! — по-дитячому, радісними сльозами плакав посивілий Іван Германович. — А де ж, коли ж я побачу його?

— Ракета «Нумі гра» випереджає нас на кілька місяців польоту. Через півроку вона вже буде в нашій сергусіянській планетній системі, а ми дістанемося туди за рік і два-три місяці. Це при умові, якщо ви скористаєтесь нашою пропозицією про реконструкцію термоядерного двигуна і застосуєте наші інтенсифікатори для підвищення коефіцієнтів прискорення. Лише тоді ми прийдемо до мети разом.

— Плазмольот не відстане! — твердо сказав, підводячись з крісла, Юрій Чуєв, — Зараз же одсилаємо до вас загін «райдуг» за інтенсифікаторами. А реконструкція реактора — справа двох-трьох днів. Я вже познайомився з кресленнями.

— Пошліть мене! Включіть мене до складу експедиції на ракету! — випалив Сергій, благально дивлячись знизу вгору на голубе тіло кругового екрана. — Ну, пошліть, діду Юрію!

— Так оце ти і є Сергій Чуєв, мій онук? — аж наче нахилився з екрану до юнги новий капітан корабля. — Ану повернись, хлопче!

— Будь ласка! — зрозумів жарт діда Юрія Сергій. — Привітати мене, як ото Тарас Бульба синів, ви все одно не зможете. Кулаки з екрана не дістануть.

— Ти диви! — підморгнув Юрій Степанович співрозмовникам. — Не боїться рідного діда. Ну, стривай, зустрінемось — тримайся! Хоч я й не Бульба, а чуприну нам’яти онукові в змозі. Куди поперед діда квапишся?

— Віддаю всього чуба за участь в експедиції на ракету! — віддано заглянув Сергій у веселі очі свого молодого діда. — Не підведу, дідусю…

— Та який я тобі дідусь? — зареготав Юрій Степанович. — От історія! Ну зови мене… «капітаном», чи що. А то — «дідусь»! Не хочу старіти. Зрозумів, юнго?

— Зрозумів, капітане. Дозвольте йти готуватися до виходу в космос?

— Ти знову за своє? Іване Германовичу, ви як? Можете довірити йому таку справу?

— Хай іде. Сергійко — хлопець надійний. Досвідченим космонавтом став ваш онук, Юрію Степановичу. Іди, Серьожо. Передай інженеру Синицину: хай він очолює загін.

— Єсть передати, товариші капітани космосу! — виструнчився перед екраном Сергій і, хвацько повернувшись, кулею вилетів з синетаріума.

Передавши розпорядження Новикова головному інженеру корабля Синицину, Сергій прожогом кинувся в свою каюту.

Магнітоходи, мов легкі черевики спринтера, так і мигтіли під ним.

— Ура, Мишко! — дав він з ходу стусана ведмедю-роботу, що стояв біля його ліжка. — Виходжу в космос, друже. А ти будеш вдома. Хоч ти й дивишся на мене, як підлабузник, а не візьму я тебе, клишоногого. Не візьму!

— Здрастуйте, юнго! Доброго ранку вам, володарю всесвіту! — раптом завчено промовив Мишко і схилився в шанобливому поклоні.

— Дурень ти залізний! — сміявся Сергій, лаштуючи космічне спорядження. — Залізяка ти нетямуща! Напхав я в твою голову і електроніки, і автоматики, і кібернетики — далі нікуди, — а відповісти мені по-людському ти все одно не можеш. Ні, Мишко, ніколи роботові не піднятися до мислення, зрозумів?

— Будь ласка! — спрацював у робота якийсь пізнаючий кібернетичний прилад. — Я згоден.

— Ну от! — зневажливо скривився Сергій. — «Порозмовляли» і досить. Замовчи краще, опудало. До побачення!

Біля магнітних катапультів уже зібралося чоловік з десять астронавтів.

— Заходити по двоє, — тихо розпоряджався Синицин. — Першими назовні вийдуть інженер Герасимчук та художник Євсєєва.

Сергій нетерпляче чекав на виклик, але Синицин немов не помічав його. Нарешті, коли востаннє відчинилися двері кабіни катапульти, головний інженер сказав:

— Ну, заходь, заходь. Вийдемо разом. Тільки без жартів, юнго. Космос пустунів не любить.

Могутній поштовх знизу був таким несподіваним для Сергія, що він на мить розгубився. Відчуваючи, що він кулею летить кудись у чорну безодню, юнак зціпив зуби, щоб не закричати від жаху.

— «Райдугу» вмикай! — пролунала в шоломофоні спокійна команда Синицина. — Чуєш, юнго: «райдугу!».

Сергій стис кулаки, і в ту ж мить перед очима замигтіли незнайомі сузір’я. Автоматична система орієнтації вирівняла його тіло обличчям до фотонної ракети, тихо рушила «райдуга» вперед.

В окулярах-локаторах з’явилася велетенська дивна споруда сергусіянської ракети. Далеко вперед, у напрямі руху, виходив якийсь блискучий шпиль. Поміж ним і гігантським дзеркалом по спіралі лаштувалися грона куль, утримуваних дисками і кільцями до двохсот метрів у діаметрі. Не можна було зрозуміти, де ж у цій споруді містяться люди, а де — двигуни і запаси пального.

— В тому й справа, — відповів на запитання Сергія Синицин, — що двигуни і пальне в такій ракеті займають найменше місця. Вся сила ракети — в отому дзеркалі. На нашу міру в ньому не менше півкілометра в діаметрі. Вигнутою, відбиваючою поверхнею воно повернуте назад. Через центральний отвір до точки фокуса через дві труби з кільцевих електромагнітних полів подаються атоми речовини і антиречовини, наприклад атоми водню і антиводню. Так у фокусі дзеркала утворюється неймовірної світлової сили спалах анігіляції. Промені, світла збираються в потужний сніп, відбиваються від дзеркала, яке в свою чергу «відштовхується» від світла і рухає ракету вперед. Як бачиш, юнго, у них все начебто простіше, ніж у нас. Та це на перший погляд. Вивести з планети у космос такого велетня, хай навіть частинами — цього завдання на Землі ми б ще не вирішили. До того ж секрет одержання антиречовини в промислових масштабах нам ще невідомий.

— А як же вони на субсвітлових швидкостях борються з зустрічними молекулами? їм це, мабуть, важче, ніж нам, бо в них площа дзеркала разів у п’ятдесят більша за площу передньої півкулі плазмольота.

— Цього я точно ще не знаю, юнго. Все ж треба гадати, що призначення отого майже трикілометрового переднього шпиля — якраз для боротьби з перешкодами в польоті. Запитай про це у своєї знайомої сергусіянки.

— У Лан? — перепитав Сергій, відчуваючи, як його щоки запашіли вогнем. — Вона як почне дивитися на мене своїми гіпнотичними очима, так у мене всі слова з голови вилітають. Дивлюсь я тоді на неї, радий, бадьорий та дурний, як теля у захваті, а розмовляти не можу. І чого воно так, Степане Климовичу?

— А так, — стримуючи посмішку, відповів Синицин. — Дуже це складна справа — дивитися в очі неземній дівчині. Особливо тоді, коли ти ще не готовий стати справжнім капітаном космосу.

— Та я, — аж захлинувся від образи Сергій, — я наступного сеансу зв’язку сам її своїм поглядом загіпнотизую. Ось побачите! Хай вона мій настрій переймає. Чого це я буду підкорятися?

— О! Це вже слова не хлопчика, а справжнього вовка космосу! — не втримався таки від сміху Синицин. — Ну, рушаймо швидше вперед. Балони з інтенсифікаторами вже он висять у просторі під ракетою, бачиш?

Сергій збільшив швидкість польоту «райдуги» і першим підплив до грона балонів, які непорушно висіли під черевом ракети. Підійшовши впритул до них, Сергій на мить вимкнув зовнішнє кульове магнітне поле, знову ввімкнув його на більший діаметр, захопив аж два балони, переможно оглянувся на Синицина і спрямував «райдугу» до плазмольота.

Кораблі сергусіян і землян, здавалося, висіли непорушно в чорній імлі космосу. Та Сергій знав, що хоч зараз двигуни ракети і плазмольота не працюють, обидва кораблі нестримно рухаються вперед, до штучної сонячної системи сергусіян. Попереду ще більше року дороги. Чотириста з лишком діб польоту на незвіданих ще коефіцієнтах прискорення! Сергієві й зараз не вірилося, що за цей час, доки плазмольот «НБК-119» в супроводі ракети сергусіян добиратиметься до батьківщини Лан, на Землі має минути близько ста років. Але саме такі невблаганні розрахунки були у астронавігатора корабля Миколи Івановича Добробаса.

Сто років! Та ні — не сто, а всі двісті, а то й триста весен змінять одна одну на Землі, доки плазмольот злітає до сергусіян і повернеться на Землю!

Невже той зв’язок з Землею через передачу думок на відстань був для землян останнім зв’язком з рідними? Хто з них залишиться живим через три століття?

Олексій Платонович запевняє, що всі розрахунки і креслення іонізуючих штучних сонць та іншого всепланетного санітарного обладнання, які послали в дарунок землянам Дуг Лей і його друзі на Землю у відремонтованому плазмольоті діда Юрія, стануть основою для продовження довголіття людини принаймні до трьохсот років. Ну, що, як це справді можливо? Сергія мимоволі розбирає сміх, коли він пробує уявити зустріч з трьохсотдвадцятип’ятилітньою Людмилою. Ні-ні! Аж голова йде обертом від такого припущення. Ех! От якби можна було поговорити з Землею з сергусіянської Сонячної системи. Тоді можна було б довідатись, що відбувається на Землі. Та хіба дочекаєшся відповіді, якщо навіть радіосигнали від одної Сонячної системи до другої йдуть у космосі кілька років?