Капiтани космосу

«SOS! SOS! SOS!»

Третя, остання година робочого дня закінчувалася. Черговий радист міжпланетної станції зв’язку «Земля» Олег Денисов все частіше відводив погляд від численних приладів, підхоплювався з крісла і робив крок до дверей. Але радиста Шао Лі, який мав змінити Олега, все не було.

— Бач, який точний! — докоряв про себе друга Олег. — Знає ж, що о шостій я маю зустрітися з Наташею…

При згадці про дівчину юнак аж оглянувся довкола: чи не висловив він своїх думок вголос? Та в радіозалі на всю широчінь високих стін лише сяяли блиском панелі з приладами, рясніли різнокольоровими сузір’ями кнопки, м’яко відбивали світло згаслі екрани телезв’язку.

Нікого. Він сам, наодинці з своїми несміливими, але радісними думками. Наташа! Олег силкувався уявити її усміхнені очі, згадати слова, які вона говорила вчора на прощання, і не міг. З пам’яті чомусь зринуло несподіване і випадкове: легкий подих вітру підхоплює пасмо пушистого волосся дівчини і м’який дотик обпікає Олегові щоку. Невже вона тоді догадалася, чому він нараз знітився і розгубився, чому відмовився від цікавої роботи на Камчатці і опинився тут, на Новій Землі?

Олег поглянув на годинника і зітхнув: хвилинна стрілка підіймалася до зеніту. Ну, хоча б хвилин на п’ять піти з роботи раніше! Тоді б вони з Наташею встигли злітати в Москву, на прем’єру нової феєрії, створеної поетами після польоту на Венеру. А тепер? Що він скаже Наташі? Затримався в справах? Де там! За місяць робота в міжпланетній радіостанції на Новій Землі Олегові ще ні разу не пощастило чергувати в нічних змінах, коли проводилися найголовніші сеанси міжпланетних радіозв’язків. Всі свої три години вечірньої зміни Олегові доводилося приймати і передавати за адресами інформації з автоматичних станцій на супутниках і хіба що — якнайбільше — радіограми від різних геологічних партій на Місяці. Все це робили автоматичні прилади, кібернетичні пристрої та обчислювальні машини. Олег стежив за їх роботою і дуже рідко втручався в злагоджений ритм автоматики…

Різкий і тривожний сигнал центрального приймача змусив Олега здригнутися. Голубим сяйвом засвітився великий екран головного відеофона.

— Земля! Земля! — залунав дужий голос з репродуктора. — Слухайте і дивіться Венеру! Земля! Земля! Слухайте і дивіться Венеру!

Олег кинувся до пульта, рвучко повернув важіль двостороннього телезв’язку. Стривоженим бджолиним роєм загули прилади, налагоджуючи зв’язок. Телевізійний сигнал блискавично шугонув від антени станції до системи рухомих і нерухомих по відношенню до Землі ретрансляційних станцій на супутниках, відбився, посилився, миттю перетнув простір, досяг приймальної апаратури на таких же станціях навколо Венери, знову відбився, знову посилився і, заспокоєний в озерці екрану, зобразив перед тим, хто викликав Землю, збуджене обличчя Олега.

А перед Олегом на великому екрані головного відеофона все чіткіше вимальовувалося обличчя радиста з станції «Венера». Ще мить — і на пульті засвітилася зелена лампочка. Гудіння шукаючих і пізнаючих пристроїв завмерло.

— Я — Земля! — закричав Олег. — Я — Земля! Слухаю і бачу Венеру!

— Та й я тебе, хлопче, бачу, — не втрималась від посмішки людина на екрані. — Кричиш, аж у вухах лящить. Мабуть, новенький?

— Черговий радист Денисов! — підвівся Олег.

— От що, товаришу Денисов. Я радіоінженер з Венери Павлов. Терміново дай мені телерадіозв’язок з Почесним Президентом Академії Наук Сергієм Петровичем Кедровим. Термінова і закрита розмова. Зрозуміло?

— Є дати термінову і закриту!! — натиснув першу кнопку на пульті Олег. Широка ліва панель з екраном посередині зробила плавне півколо і застигла проти екрану, з якого дивився на Олега Павлов.

— Готуй ще один екран, — сказав Павлов. — Доки я буду говорити з Кедровим, треба буде розшукати і підключити до нас льотчика-космонавта Віктора Юрійовича Чуєва. Коли саме — скаже Кедров.

Якби Олег знав, що через кілька днів кращі художники візьмуться за пензлі, щоб відтворити на полотні цю історичну подію, де він буде зображений в оточенні славнозвісних людей на екранах, він, мабуть, подбав би про відповідний до моменту вираз обличчя і особливу поведінку. А тепер Олег просто працював. Працював з насолодою. Нарешті ж, і він веде міжпланетний зв’язок!

Ось вже м’яко засвітився екран лівої панелі — прилади почали налагоджувати телезв’язок з Москвою. Міцна рука лягла на плече Олега. Юнак знав, що це прийшов Шао Лі, але навіть не оглянувся.

— Дізнайся, друже, — пошепки сказав він Шао Лі, — де зараз льотчик-космонавт Чуєв. Хай він чекає зв’язку з нами.

— Та він же на лікуванні. Опромінювання на Меркурії. Пам’ятаєш, півроку тому був випадок попадання метеорита у фотоелементу станцію?..

— Знаю. Годину тому я приймав повідомлення, що Чуєв уже видужав. Значить, кудись вилетів. Ось і дізнайся, де він, та підготуй зв’язок. Он на третьому пульті…

— Земля! Земля! — дзвінко пролунало з лівого екрана. — Москва до телерадіозв’язку готова.

Олег підвів голову від пульта і побачив на екрані радиста Московського радіоцентру Берідзе.

— Шота Олександрович! — чомусь пошепки звернувся до старшого колеги Олег. — Венера просить зв’язку з Кедровим. Термінова і закрита розмова.

— Венера? З Кедровим? — перепитав Берідзе. — Мабуть, щось надзвичайне, коли турбують дідуся Кедрова. Ну, що ж. Чекай.

Кілька хвилин на обох екранах нікого не було. Потім на правому з’явилося обличчя начальника космічної станції на Венері академіка Лебедєва, а на лівому — відома всьому світові сива голова Почесного Президента Кедрова. Екрани височіли над пультом, і Олег, закінчивши операцію з’єднання, сидів, затамувавши подих, немов самітній глядач в центрі незвичайного амфітеатру.

— Добрий день, Сергію Петровичу! — ґречно вклонився Лебедєв. — Даруйте, будь ласка, що потурбував вас. Ваші роки…

— Та ви що, всі змовились кожну розмову із згадки про мій вік починати? — сердито насупився Кедров. — Чого це вас так гіпнотизують мої сто двадцять років? Та я всім на собі доводжу благотворний вплив негативних йонів, друже. Заждіть, скоро не те буде! Всі люди житимуть кілька сторіч… Словом, киньте це й давайте ближче до діла. Здрастуйте, значить, Валентине Михайловичу. Слухаю вас.

— Незвичайна подія, Сергію Петровичу. Радісна і водночас гірка звістка для вас.

— Ви, я бачу, на Венері зовсім розучилися по-земному говорити, — посміхнувся Кедров. — Ходите навколо діла, мов олімпійський красень навколо богині Венери. Кавалер та й годі!

— Вибачте, Сергію Петровичу! Справа в тому, що… Нами одержана звістка про плазмольот «НБК-3» і ЙОГО капітана Юрія Чуєва. Вчора, тобто чотирнадцятого квітня за земним часом… Та що з вами, Сергію Петровичу?

Олег прикипів поглядом до екрана. Кедров раптом зблід, схопився за серце, хвилину стояв непорушно, потім потер долонею чоло і глибоко зітхнув.

— Все, вже все добре, Валентине Михайловичу. Тридцять шостий рік чекаю на цю звістку, а от бачите — не підготувався… Ну, ну, далі.

— Вчора наша радіостанція прийняла чіткі сигнали: «SOS! SOS! SOS!». Спершу ми думали, що вони сповіщають про якусь біду на одному з рейсових міжпланетних плазмольотів. Та всі наявні в польоті кораблі заперечили це. Результати обчислень з урахуванням ефекта Доплера показали, що джерело сигналів, прийшовши з міжзоряного простору, переміщувалось з потухаючою швидкістю по витягнутій орбіті навколо Сонця…

— Значить, це не був плазмольот Чуєва? — перебив Кедров. — І ви…

— І ми негайно послали туди плазмольот останньої вашої конструкції, Сергію Петровичу. Вечір і ніч тривала погоня, а годину тому відбулася зустріч з космічним посланцем.

— І це був…

— Так. Це був невеликий автоматичний плазмольот-розвідник, посланий до Сонячної системи з борту корабля Чуєва.

— Де Чуєв? — пошепки запитав Кедров.

— На плазмольоті-розвіднику виявилися копія бортового журналу капітана корабля Чуєва, записки першого випробувача плазмольотів майора Новикова і магнітофонна плівка зі звуковим листом Чуєва на Землю.

— Включайте запис! — сказав Кедров. І наказ, і благання відчув Олег в його схвильованому голосі.

— Зараз, — відповів Лебедєв. — Товаришу Павлов!

На екрані з-за спини Лебедєва з’явився з портативним магнітофоном в руках радист Павлов, поставив апарат на стіл, натиснув кнопку…

— Дорогі земляни! Товариші! Люди! — долинув до Олега хрипкуватий, але чіткий голос. — Звертається до вас капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Чуєв. Десятого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року за земним календарем наш плазмольот у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Як вам відомо, ми першу зупинку зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот.

Кілька місяців плазмольот при потрійному перевантаженні набирав швидкість і нарешті досяг субсвітлової. Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Пройшло ще півроку польоту. Плазмольот вже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було лише одне, перше кільце гігантської спіралі з космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали погаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося, — читайте в записках майора Германа Новикова. Залишившись майже без енергії, ми споряджаємо наш бортовий автоматичний плазмольот-розвідник, задавши йому програму польоту до Сонячної системи, і сподіваємось, що наші сигнали почують люди.

Дорогі земляни! Товариші! Люди!

Ми зробили все, щоб на останні кілограми дейтерію максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємося по величезній орбіті навколо двох залізних зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми вже самі ніколи не вийдемо…

«Плазмольот вилетів у тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому році, — підраховував Кедров. — Більше півроку він перебував у польоті на субсвітловій швидкості. За цей час на Землі згідно з теорією відносності минуло близько сорока років. Тепер у нас є ще досконаліші плазмольоти, які досягають субсвітлової швидкості в значно коротші строки, мають більший швидкісний коефіцієнт. Треба негайно діяти».

— …Наш плазмольот-розвідник буде йти першу половину шляху з десятикратним перевантаженням, — вів далі голос з плівки, — на граничних для апаратури прискореннях. Це значить, що він досягне Сонячної системи за два-три місяці. Якщо хоча б ще через півроку ми побачили своїх рятівників — це було б перемогою…

«Зараз Юрію Чуєву, — підраховував Кедров, — двадцять дев’ять років, а його синові Віктору повинно бути на Землі сорок, майорові Герману Новикову — тридцять два, а його синові Іванові вже сорок шостий. Юрій і Герман не знають, як зростали їх діти, які професії вони обрали. А чи не можна включити синів до складу рятівної експедиції? Зустріч з батьками в космосі була б для них великим щастям».

Тим часом капітан Чуєв закінчував своє повідомлення:

— Про всі особливості нашого рейсу в космосі, розрахунки шляху плазмольота від Марса до хмари космічного пилу докладно розповідає наш бортовий журнал. Дуже хотілося б, щоб він потрапив до рук Сергія Петровича Кедрова, творця першої «райдуги».

Я закінчую, дорогі земляни. Передайте наш привіт з глибин космосу всім людям, нашим близьким і рідним.

До побачення, люди. Ми чекаємо зустрічі, дорогі товариші!

…Кілька хвилин у радіозалі панувала напружена тиша. Приголомшений всім почутим, Олег злякано дивився на заціпенілого Кедрова.

— Юрій Степанович… Юрко… — прошепотів Кедров. — Я ж тебе, рідний хлопчику, з дня народження пам’ятаю. — Кедров зробив величезне зусилля, ковтнув повітря і, вже звертаючись до Лебедєва, сказав: — Капітан Юрій Чуєв народився дванадцятого квітня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в свято здійснення першого космічного польоту Юрієм Гагаріним. В той час багато хлопчиків були названі Юріями. А сім’я Чуєвих була мені близькою… Ви чули, які вони молодці, міжзоряні мандрівники? Таке нещастя, а в них і тіні сумнівів про близьку зустріч нема. Ви уявляєте, які там люди, Валентине Михайловичу?

— Так, Сергію Петровичу. Треба негайно лаштувати плазмольот у дорогу. Негайно!

— Вірно, колего, але спершу треба підготувати до цієї звістки всіх рідних і близьких космонавтів…

Олег аж рота розкрив від невимовного бажання сказати, що льотчика-космонавта Віктора Чуєва — сина Юрія Чуєва — вже розшукано і зв’язок можна починати хоч зараз.

— Я просив хлопців розшукати льотчика Чуєва, — сказав Лебедев. — Тільки він щойно з санаторію. Обережно з ним треба.

— Я сина Юрія Чуєва знаю, — відповів Кедров. — Великої мужності і витримки людина. Давайте зв’язок.

Олег подивився на Шао Лі, той повернув важіль, і на третьому екрані з’явилося усміхнене обличчя людини років сорока.

— О! Та тут ціла академія! — гучним басом привітала вона вчених. — Привіт москвичам, покорителям Венери, і вам, хлопці-новоземельці!

— Здрастуйте, Вікторе Юрійовичу, — м’яко, по-батьківському заговорив Кедров. — А ви де зараз?

— В кабіні лайнера на шляху до Харкова. А завтра вже буду на плазмодромі. Ви ж знаєте, як на нас чекають на Меркурії. Треба терміново доставити обладнання для нової фотоелементної станції.

— Так-так, — немов не чуючи, вів далі Кедров. — Ви, Вікторе Юрійовичу, людина мужня…

— Щось сталося вдома? З Олею? — зігнав посмішку Чуєв. — Говоріть, Сергію Петровичу!

— Та скажу відразу. Одержана звістка про вашого батька, Вікторе Юрійовичу…

— Батька? — зблід Чуєв. — Та говоріть же!

Олег пильно вдивлявся в обличчя уславленого льотчика-космонавта, і йому до болю чітко передавалися всі відчуття сина, який все життя чекав на зустріч з батьком. Сам того не помічаючи, Олег і губу прикусив, як Чуєв, доки повторювався звуковий лист Юрія Чуєва з космосу, і полегшено зітхнув, і посміхнувся в кінці, і знову насупився, зажурений.

— Батько… На замкненій мертвій орбіті! Така колосальна відстань… — немов пробуджуючись, сказав Чуєв. — Я знаю, як йому там нелегко…

— Але ж ви забуваєте, — штучно весело почав Лебедев, — що він тепер молодший за вас на цілих одинадцять років. А молоді все здолають, Вікторе Юрійовичу.

— Я не про те, — в задумі сказав Чуєв. — Ви розумієте, як мені важко відмовитись від участі в експедиції? Але ви розумієте і те, як мене чекають на Меркурії. Там теж люди, товариші, а я поки що один маю практику водіння плазмольотів у те вогняне пекло.

— Значить, — просяяв Кедров, — відмовляєтесь?

— Так, — твердо сказав Чуєв. — І батько зрозумів би мене. Він зробив би так само.

— Правильно, Вікторе Юрійовичу! — з повагою дивився на Чуєва Кедров. — Ви достойний син Юрія Чуєва. Вашого батька врятують інші. Підготовку почнемо негайно. Останнє запитання: які ваші пропозиції щодо спорядження експедиції?

— У мене? — перепитав Чуєв у задумі, і раптом очі його дивно блиснули. — У мене прохання до вас, Сергію Петровичу. Лише ви один зможете умовити Наукову Раду Академії виконати його.

— Слухаю, Вікторе Юрійовичу. Постараюся виконати всі ваші прохання.

— Я прошу до складу експедиції ввести мого сина, мого Сергійка. Сергія Чуєва.

— Вашого сина? — підвів волохаті сиві брови Кедров. — Онука Юрія Чуєва? Та він же, мабуть, ще зовсім дитина?!

— Йому сімнадцятий пішов, — швидко заговорив Чуєв. — Закінчив школу першого ступеня і працює лаборантом у астронома Добробаса. Як любитель-радист, одержав першу премію за відеофонний зв’язок з Марсом. Ну, що ще? Спортсмен. Ви, Сергію Петровичу, подивилися б, як ця дитина, ваш малий тезко, гантелями грається, з літака на парашуті стрибає та в центрифузі по два сеанси витримує — не те б сказали!

— Досить, досить! — засміявся Кедров. — Найбільше ви мене тим підкупили, що ваш син — мій тезко. Ну, й хитрий же ви, Вікторе Юрійовичу!

— Я про те думаю, — вів далі Чуєв, — що в тривалі міжзоряні рейси ми й повинні будемо такі команди посилати, щоб там була половина молоді. Може, не таких, як мій син, але не старше 20 років. За дорогу молоді космонавти і інститути космонавтики покінчають і, повернувшись, практикою польотів володітимуть.

— Ну, добре, добре. Про це вже я з своїми колегами говоритиму. Взагалі — чудово, навіть символічно те, що в космосі зустрінуться дід з онуком. Обидва — молоді!

— А про що пише майор Новиков у своїх записках? — звернувся Чуєв до Лебедєва. — Чому на плазмольоті не вистачило дейтерію?

— Всі записки майора Новикова шифровані. Він же був першим випробувачем плазмольотів. Зараз обчислювальна машина нашої станції вже працює над розшифруванням. За день ми передамо повний текст записок в Службу Безпеки польотів на плазмодром.

— О, у мене вже починається посадка, — подивився в цю хвилину кудись вбік Чуєв. — Значить, через день-другий по дорозі на Нову Землю я загляну до вас, Сергію Петровичу, з Москву.

— Чекаю, Вікторе Юрійовичу. Привіт всьому вашому дому!

Олег і Шао Лі довго дивилися на погаслі екрани. Зустрівшись очима, вони мовчки і міцно потиснули один одному руки.

— Будемо проситись в експедицію! — рішуче сказав Шао Лі. — Обов’язково доб’ємося!

— Мене не візьмуть, Лі… Ох, не візьмуть! Всього місяць практичної роботи. А ти… ти ж, крім радіосправи, і плазмольоти вивчаєш, і інститут закінчуєш. Я сам за тебе прохати буду, Лі.

Шао Лі міцно обійняв за плечі вірного друга.

Представник третього покоління

Сергій прокинувся від яскравого променя на обличчі, відкрив очі, мружачись сів на ліжку.

— Доброго ранку, товаришу конструктор! — почувся знайомий голос з кутка, і до ліжка, кумедно дибуляючи, підійшов робот-ведмідь «Мишко». — До підйому залишається десять хвилин.

— Ага, клишоногий, сьогодні я прокинувся раніше тебе! Це ти, опецьок, проспав у своєму барлозі підйом. Сьогодні ж неділя. Ось тобі за це!

Сергія охопило звичне весело збудження, з яким він кожного ранку починав «зарядку» з роботом. Схопивши подушку, він з силою пошпурив її в голову Мишка, пружиною скочив з ліжка, знаючи, що ведмідь, піймавши кинуту річ, негайно і точно пошле її назад. Це була перша «вправа». Потім Сергій подавав команди і разом з Мишком робив ранкову гімнастику, добиваючись все більш точної координації рухів робота. Зарядка звичайно закінчувалась боротьбою, в якій Сергієві завжди доводилось поступатися перед Мишком. Та сьогодні робот поводив себе якось дивно. Впіймавши подушку, він спокійно поклав її на ліжко.

— Легковажність не прикрашає юнака. Майбутній капітан космосу повинен займатися підготовкою до польоту, а не грою в м’яч, — тонким голосом сестри Людмили сказав Мишко. — Запам’ятайте це, мій хлопчику!

— Ось це хто?! — стрепенувся Сергій, згадавши вчорашню зустріч з батьком, сімейну нараду і головне — рішення про його, Сергіїв, наступний політ на плазмольоті в глибини космосу в складі рятівної експедиції. — Ура, Мишко!

Аж колесом пішов по кімнаті Сергій. Аж пісню дзвінку затягнув хлопець. І даруйте йому, дорогий читачу, його невгамовну радість. Він любив свого діда, хоч і не бачив його. Він розумів, що космонавти в біді, хоч за своє життя ніколи не знав горя. Та Сергій був молодим хлопцем. А молоді і в майбутньому, мабуть, всі отак безпосередньо, без роздумів сповнюватимуться щасливої радості від думки про наступний політ.

— Ну, зажди ж! — підійшов до Мишка Сергій. — Віддячу я тобі, сестричко, за підступність. Знатимеш, як робота проти творця настроювати.

Посміхаючись, Сергій підійшов до Мишка, натиснув біля його вуха кнопку і замогильним басом сказав: «Так завжди буде закінчуватись лукавство племені кирпатих!». Потім юнак відкрив на грудях робота невеличкі дверцята, пересунув кілька важелів і, давши ведмедеві в лапи вазу для квітів з водою, скомандував: «Виконуй!»

Робот м’яко повернувся і пішов до виходу. Двері були зачинені, але Мишко, немов принюхуючись, торкнувся носом ручки-заскочки. Двері тихо відчинилися.

А за хвилину в кімнаті сестри пролунав веселий зойк в супроводі басовитого повчання. З мокрим обличчям і волоссям, в спортивному костюмі в кімнату Сергія вихорем влетіла Людмила.

— Помста ледарям і ведмедям! Тільки помста!

— Не піддамося кирпатим! — регочучи ухилявся Сергій від наскоків сестри. Та стусани нападниці ставали все дошкульнішими, і Сергій гукнув: — Мушко, на допомогу!

В кімнату швидко вбіг робот-ведмідь і став між юнаком і дівчиною.

— Це чужий, Мишко. Взяти його! Раз…

Ведмідь повернувся вишкіреною мордою до Людмили, шерсть на його спині наїжачилась.

— Два…

Лапи ведмедя зігнулися для стрибка, в очах спалахнули зелені вогники. Людмилу немов вітром вимело з кімнати.

— Знай наших! — крикнув їй навздогін Сергій, але й сам здригнувся, глянувши на робота спереду, — вигляд у Мишка був не на жарт хижий і грізний. Лише на тому тижні, готуючись виступати з Мишком у самодіяльній п’єсі, Сергій закінчив розробку електронно-звукової схеми, яка по команді «чужий» підіймала на роботі наелектризовані шерстинки і запалювала зелені лампочки в очах. Скомандував би Сергій «три!», і робот дійсно кинувся б на людину.

— Відпочивати до слова «Вега!» — кинув роботові Сергій і побіг у ванну кімнату. Ведмідь безвільно обм’як.

— Вега! Вега! — повторював Сергій, хлюпочучись під душем. Треба було затвердити в пам’яті слово-ключ, інакше, забувши його, доведеться розбирати робота до гвинтика, щоб знову змусити його «ожити».

За сніданком у просторій і світлій їдальні, суцільна прозора стіна якої виходила на широку і повноводу ріку, Людмила, ховаючи посмішку, сердито скаржилась батькові та матері:

— Не розумію, як можна шибеників у космос посилати. Братик тільки пустощами й займається: вже навчив свого Мишка на людей кидатись! Цей «великий винахід» схожий на його «вічний двигун», якого він сконструював ще в шостому класі. Пам’ятаєте? Багато галасу даремно…

— Подивимося, що створиш ти, коли закінчиш свій хімічний факультет. А я свого Мишка в плазмольот візьму. Його електронна пам’ять краща, ніж у деяких першокурсників.

— Годі вам воювати, — тихо сказала Ольга Олексіївна. — Серьожі завтра вирушати, а ви знову за своє…

— Ось як надовго розлучаться, не те заговорять, — гучним басом сказав Віктор Юрійович. — А проводжати Сергійка будемо всі разом.

За столом запала тиша.

— Не треба, — вже лагідніше заговорив батько, помітивши, як заблищали очі в Ольги Олексіївни і Людмили. — Представник третього покоління Чуєвих, мій син, у космос виходить! Цим пишатися, цьому радіти треба. Він же далі батька полетить.

— Та я, — підвівся за столом Сергій, — та я, тату, все зроблю, щоб… Ну, спасибі тобі, батьку…

— Вірю, синку. На діда рівняйся. Ти з нашого роду капітанів космосу найдальше в майбутнє заглянеш. Заздрю я тобі, Серьожо, здорово заздрю, синку. А ти ніде нас, Землі нашої, не забувай.

— Та це ж, — забринів голос Ольги Олексіївни, — ще років сорок пройде, доки Серьожа повернеться. Може, й не застане нікого з нас живими….

— Застане, — посміхнувся Віктор Юрійович. — Тепер середня тривалість життя на всій Землі до ста двадцяти років піднялася. А коли здорово чекати на повернення Сергія будемо, всі півтораста проживемо. Зате через якісь півстоліття ми Сергія двадцятирічним побачимо. Якраз женити буде пора.

Всі посміхнулися, а Сергій густо почервонів і похапливо сьорбнув відразу півсклянки гарячої кави.

— Ну й жених! — реготала Людмила, дивлячись, як пирхає Сергій. — Тпрусь, котику, не хапай гарячого!

— Я просто надто замислився, — мужньо виходив з смішного становища Сергій. — Як воно за теорією відносності виходить, що космонавт в дорозі два-три роки знаходиться, а на Землі в цей час півстоліття минає? Хоч і читав про це багато, а якось не віриться…

— Ця штука дуже складна, — посміхнувся до дітей Віктор Юрійович. — У світі нема єдиного для всіх тіл, які рухаються, ходу часу. Кожному з них відповідає не лише своя маса і швидкість, а й свій власний хід часу — така елементарна суть теорії відносності. Плазмольоти, що рухаються на великих швидкостях, мають свій власний плин часу. Секунди і години там «подовжуються» тим більше, чим ближче швидкість до світлової. Виходить, що політ на субсвітлових швидкостях — це подорож у часі. І приклад вашого діда це блискуче стверджує. Словом, про все докладніше дізнаєшся в польоті, синку. Там і інститутські знання одержиш.

— І чому це мене в експедицію не беруть? — зітхнула Людмила. — Доки Серьожа повернеться, я і справді такою, як наша бабуся, стану.

— А де це наша бабуся? — похопився Віктор Юрійович. — Чи вже поснідала?

— Вона, мабуть, в дорогу збирається, — озирнулася до дверей Людмила. — Вчора, після твоєї, тату, розповіді, вона мене в свою кімнату покликала і ми вдвох сумували. Бабуся дуже вражена, що нашому дідові Юрію зараз там, в космосі, лише двадцять дев’ятий рік пішов, а їй тут шістдесят сповнилось. Колись вона молодшою за діда Юрія на три роки була. Тепер до своєї приятельки, дружини майора Новикова, виїхати збирається. Обидві ж вони тепер бабусі.

— Так… — протягнув Віктор Юрійович. — Це складніше, ніж мені свої сорок років до двадцяти дев’яти батькових рівняти. Та я вірю, що й ці сумні сюрпризи природи ми подолаємо. Обов’язково переборемо. Як доб’ємося того, щоб всі люди по кілька віків жили, таких невтішних роздумів менше буде. А для цього треба ще рішучіше космос штурмувати, якнайдалі у всесвіт і в майбутнє нашої планети заглядати. Так, капітане?

— Так, батьку! — вийшов з-за столу Сергій. — Завжди так буде. Дайош майбутнє!

Людмила з подивом стежила за Сергієм. Ні, його зараз вона не пізнавала. Де й поділася хлоп’яча неврівноваженість, ще властива її сімнадцятирічному братові. Перед всією родиною Чуєвих стояв наймолодший її представник. І був він у своєму молодечому запалі справді гарний. Навіть Сергійове гучне «Дайош майбутнє!» не викликало посмішки у схильної до гумору Людмили. Він правий, дорогий Серьожка. Майбутнє і належить таким, як він.

— Так ти куди зараз, Сергію? — запитала матд, і в її голосі Людмила теж відчула щось нове, немов мати зверталася до рівні.

— Зараз на Лебедівку. На завод полімерів. Вчора, коли по радіо повідомили, що я введений до складу експедиції, мене поздоровили товариші по заводу. Вони ж мене в комсомол приймали. А тепер хлопці доручення дають: доставити запасні деталі з фторопласту на плазмольот.

— Та сьогодні ж четвер — вихідний, — сказала мати. — Кого ти побачиш на заводі?

— Цей тиждень ми без вихідних. У вівторок теж працювали. Всі комсомольці сьогодні там. Замовлення з плазмодрому ударним оголошено.

— І потім додому? — в запитанні матері були надія і прохання.

— Ні, мамо. Ще треба побувати в академіка Добробаса. Він теж викликав і велів бути в нього надвечір. Та й роботу в лабораторії мені треба передавати.

— Ну, не барися, синку! — прохопилася сумна ніжність в голосі Ольги Олексіївни. — Приїжджай раніше. Один же вечір тобі дома побути залишилося…

Місто рідне

В цей день Сергій одержав листа. На конверті — кривулясті слова: «Онуку Юрія Чуєва». Лист був неприємний. «Вельмишановний космонавт! — криво повзли недбалі рядки. — Ви збираєтеся летіти до свого діда, дитинко? Летіть, летіть, туди вам і дорога. Мене ж не візьмуть — у мене батьки не космонавти. А вам, хлопчику, по знайомству все влаштовують. Недарма ж на останніх юнацьких змаганнях з боксу судді перемогу присудили не мені, а вам, онуку Юрія Чуєва. А ви, шановний, гадаєте, що ваша взяла? Та не втішайтеся цією думкою, дитинко! На вас працює ім’я діда, і все. А дід ваш, вірні люди кажуть, накрився в космосі, чого й вам, любимчику публіки, щиро бажаю. Бувайте, шановний!

Ваш партнер Яків Слимак, 9 травня 2024 року».

— Ах, ти ж… — не міг знайти підходящого слова Сергій, нервово жмакаючи листа. — Навмисне ж, щоб настрій зіпсувати, ти написав мені отак, Якове. Так от який ти, партнер по боксу!

Розгублено посміхаючись, Сергій вийшов на широку веранду і глянув униз. Картина травневого ранку була такою сонячною і радісною, а згадка про близький політ такою принадною і цілющою, що Сергій мимохіть оглянувся: чи не бачив хто його збентеження? «Уламок минулого!» — згадав він слова, якими картали товариші Якова в Палаці спорту. Та це не полегшило гіркоти образи. Прикро і боляче було по-справжньому: невже й інші вважають його лише нащадком Юрія Чуєва, нездатним на самостійний подвиг?

Зітхнувши, направився до ліфта. Прозора, органічного скла кабіна, підвішена на капроновому канаті, швидко спустила юнака з 16 поверху у вестибюль будинку. Будинок був колись гордістю всього міста, адже будувався першим з збірних пластмасових конструкцій.

Це було ще тоді, коли дід Юрій був ось таким, як Сергій, юним. А тепер обабіч мармурових берегів повноводої і широкої ріки підіймалися десятки і сотні ще кращих, ще красивіших будинків-палаців. По річці курсували глісери-амфібії, які здавна увійшли в повсякденний побут городян. Тепер ось з цієї пристані водами місцевих річок, потім Волгою, Каспійським морем, каналами Каспій — Тобол, Томськ — Красноярськ і нарешті водами Ангари любителі водного спорту пливли швидкохідними атомоходами до Братська, в озеро Байкал.

Сергій підійшов до пристані і, озирнувшись, знову замилувався своїм будинком: він, як велетенський світлий кристал, сяяв на сонці прозорим фасадом. Он у третьому під’їзді хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів, і, вони, тисячі разів відбиті в гранях будови, запалюють поверх за поверхом багатокольоровою летючою вгору райдугою.

Юнак перевів погляд на величезну афішу, яка сповіщала, що сьогодні відбудеться велике гуляння молоді міста і навколишніх районів з проведенням змагань яхтсменів і майстрів-аквалангістів, згадав, що друзі запрошували його на цей традиційний щонедільний виїзд городян на «велику воду», та в турботах наступного відльоту забув про це. З легким смутком він уявив, яким цікавим і веселим буде сьогоднішній відпочинок. Однак треба було поспішати на завод, і хлопець вмить опинився на глісері. Сівши на низьке крісло біля борту поряд з якоюсь білявою дівчиною, юнак відсутнім поглядом проводжав павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвернувся на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Сергій оглянувся і помітив на собі уважний погляд блакитних очей сусідки.

— Вибачте, — просто і довірливо сказала дівчина, — ви не Сергій Чуєв?

— Так, — зніяковів Сергій, — А що? Я забув запропонувати вам це перше від борта місце? Ви образились?

— Ні, — посміхнулася дівчина. — Чому це всі неуважні супутники повинні бути Сергіями Чуєвими?

Сергій знітився ще більше і не знав, що сказати веселій сусідці.

— А я сьогодні побачила ваш знімок в «Комсомольской правде». Там ви так дивитесь в небо, немов на Землі вже нема нічого, вартого уваги майбутнього космонавта.

— Та то фотограф намудрив. Якусь точку шукав, так що я весь закам’янів.

— В молодіжних газетах писали про подвиги вашого робота Мишка, але одне місце мені здалося неясним: чому при врятуванні дівчинки, яка заблудилася в одеських катакомбах, не могли використати службових собак? Адже в печерах слід, напевне, зберігається дуже довго?

Сергій зі зростаючою цікавістю подивився на дівчину, йому стало легко і весело з цією незнайомкою. Здавалося — знав її давно: так просто і невимушено вона вела розмову, такими дружніми були її посмішка і погляд сяючих очей. І, головне, Сергій був вдячний співбесідниці за те, що вона щиро цікавилася його власними успіхами, не виявляла, як деякі, надмірного захоплення його належністю до родини уславлених космонавтів.

— Ваша правда, — відповів Сергій. — А все-таки часу минуло чимало. Крім того, дрібний пил катакомб виводив з ладу нюх собак, а електронний нюх робота міг би повести його по сліду і зараз, через рік після події, була б лише плівка з заданим запахом… Та стривайте. Мене ви знаєте, а я…

— А мені вже й виходити. Я з цієї зупинки на метро пересяду. Щасливої дороги! — хитнулася вперед дівчина. Глісер плавно зупинився. Дівчина зійшла на берег.

Сергій стежив за її бузковим платтям, аж доки воно не загубилося в натовпі біля станції метро. «Весела і проста яка, — все посміхався він, — на сестру Людмилу схожа. Хороша. А я так і не дізнався, хто вона…».

На заводі полімерів Сергія зустріли з захватом. Такі ж, як і він, хлопці та дівчата після закінчення першого ступеня школи працювали на цьому новому підприємстві. Був у них, щоправда, лише двогодинний робочий день і триденний робочий тиждень, але сьогодні комсомольці «взяли в полон» інженера по техніці безпеки і працювали досхочу.

— Вже все готове, — радісно говорив Сергієві комсомольський ватажок Сашко Юхименко. — Лети, хлопче, спокійно. Наші деталі не підведуть. Передавай привіт у майбутнє. А ми теж за нього на Землі воювати будемо. Ось через тиждень відправляємо перший загін молоді на будівництво штучного Сонця на Камчатці. Знаєш, що це таке? Ого! Доки ти повернешся, планети не пізнаєш.

— А чи не думаєш ти, Сашко, що краще було б, коли б замість мене полетів якийсь вчений? Є такі, що мою участь у рятівній експедиції примхою родини Чуєвих вважають. А коли так…

— Хіба ще й досі такі розумники не перевелися? — щиро здивувався Сашко. — І хто ти такий будеш, коли на їх гачок клюнеш? Ех, ти! Та ти розумієш, що значить бути півтора року в польоті? В космічному кораблі, коли навкруги — чорна безодня? Я он якось заблудився в кратері згаслого вулкана, знав, що мене шукають, та почував себе кепсько. На плазмольоті — люди, а не автомати, Сергію. І вони в біді. За всіма законами справедливо, що вони хочуть бачити рідних. Це ж так зрозуміло. До того ж ти — наш посланець.

Ці слова заспокоїли Сергія. Домовившись з Сашком, що всі запасні деталі будуть завтра вранці відправлені вантажним лайнером на Нову Землю, Сергій став прощатися.

— Знаєш, Сергійку, — затримав Сашко його руку в своїй широкій долоні. — Є в мене одна думка. Коли ти повернешся, я, можливо, дідом вже стану, а ти ще в комсомолі будеш. Так давай тоді знову всі зберемося, щоб нашу дружбу й ті бачили, яких ще й на світі немає. Вибачай за пишну фразу, але естафету поколінь ми зараз держимо, і ми її в майбутнє передавати маємо. Зрозумів, друже?

Сергій рвучко обійняв старшого товариша, пригорнувся обличчям до його грудей. Друзі стояли якусь хвилину мовчазні і нерухомі.

— Ну, Серьожко… — хотів щось ще сказати Сашко, але Сергій вже вирвався з його обіймів і швидко пішов, важко вдихаючи повітря.

Прощання з Сашком несподівано гостро вразило Сергія. Виявляється, нелегко людині з друзями надовго розлучатися! А швидко ж і з рідними, з усіма людьми, з Землею треба прощатися…

Які слова скаже йому на прощання Петька Іванов?

Він вже, мабуть, знає, що Сергій готується до польоту і чекає на зв’язок. Ввечері треба обов’язково зустрітися з другом на короткій хвилі.

З Петею Івановим Сергій познайомився ще в минулому році, тієї тривожної ночі, коли Петя, любитель-короткохвильовик, послав у ефір тривожну звістку про шестирічну дівчинку, яка заблудилася в одеських катакомбах. Сергій ніколи не забуде свого відльоту в Одесу, тривожної метушні на аеродромі, недовірливих поглядів, які кидали проводжаючі на нього і на Мишка, що ходив назирці за господарем. Вранці Сергій був уже на місці серед пригнічених горем батьків і рідних дівчинки. Виявилося, що на сусідній вулиці, коли копали котлован під висотний будинок, відкрився вхід у катакомби. Будівельники тимчасово припинили роботи. Дільниця будівництва була обнесена, здавалося, глухим парканом, однак в ній знайшлася щілина, в яку проскочив м’яч дівчинки. Шестирічна Таня пішла діставати м’яч…

Там, біля котловану, Сергій дав своєму роботу «понюхати» старі іграшки дівчинки і настроїв на пошук. А коли через три години пошуків у радіотелефоні Сергія пролунав слабкий голос дівчинки, люди, не приховуючи сліз, кинулися з прожекторами назустріч.

Того ж дня Сергій виїхав до Білгорода-Дністровського, щоб зустрітися з Петею Івановим. Новий друг, учень школи першого ступеня, був пристрасним любителем свого краю і познайомив Сергія з рибалками Дністровського лиману, з пляжами Бугаза, з виноградниками Шабо, а головне — з таємничими руїнами стародавньої Акерманської фортеці. Два дні Сергій з Петром лазили по баштах і підземеллях фортеці. Петя невтомно розповідав, що фортеця мала 75 назв, що її з боями брали Суворов і Кутузов, що вона стала історичним пам’ятником білокам’яного міста.

Дружба юнаків ще більше зміцніла після повернення робота Мишка з мандрівки на Плутон у керованому плазмольоті. Це було лише півроку тому. Петро допоміг тоді Сергієві вдосконалити телепередавач робота, і весь світ міг з допомогою Мишка оглядати далеку планету. Скільки було радості, коли після карантину на станції біохімічного захисту Мишка, нарешті, повернули їм.

З того часу друзі і полюбили астрономію та космонавтику. Назавжди…

— Ви, юначе, в який бік? — вивело Сергія з задуми запитання літньої жінки. — Не на площу Гагаріна?

Сергій оглянувся і помітив, що він вже прийшов на заводську пристань.

— Ні, я трохи далі, а супутником можу бути. Вертольоти є?

— Тільки що останній відлетів. Залишилися два глісери. Один якраз за маршрутом «Завод — парк».

— Ну, то сідайте. Хвилину зачекаємо на попутників і рушимо.

Сергій зійшов на глісер і сів за кермо. Вже здавна весь міський транспорт перейшов на повне самообслуговування пасажирів. В місті не залишилося жодного трамвая або тролейбуса. Перші незручні були своїми коліями і шумом, другі, прив’язані до лінії тролеїв, стали невигідними. Їх замінили ось такі глісери-амфібії та портативні вертольоти. Для них були відведені місця на пристанях, площах, дорожніх станціях.

Всі городяни володіли технікою водіння міського транспорту. І якщо кому треба було кудись їхати, пливти чи летіти, той приходив на найближчу стоянку, сідав за кермо, брав з собою попутників і відправлявся в дорогу. Підійде твоя зупинка — передай кермо іншому і йди в своїх справах.

Як правило, за кермо здебільшого сідали юнаки і дівчата — це була їх додаткова громадська професія. Сергій, як і всі його однолітки, вже досконало володів нею.

— Ну, рушаймо! — почув він чийсь голос ззаду і озирнувся. В кріслах глісера вже сиділо близько десятка людей. Сергій включив мотор, що працював на воді від акумуляторів, і повів глісер рікою. Біля мосту в обидва боки на міські дороги виходили похилі бетонні укоси. Сергій звернув праворуч. Глісер-амфібія поволі вибрався на сушу і покотився далі на колесах. Тільки-но водяний гвинт виглянув з води, фотоелементний прилад автоматично переключив мотор на приймання високочастотного струму з підземних кабелів і на зарядку акумуляторів.

Час від часу гальмуючи амфібію, щоб висадити або прийняти пасажирів, Сергій на одній з зупинок відчув, що хтось вперто дивиться йому в спину. Це відчуття чужого погляду було чомусь неприємним, і Сергій вирішив не озиратися. Амфібія безшумно котилася вулицями міста. Вже почалися кипарисові і каштанові алеї парку. Однією з них амфібія дісталася широкого каналу, знову попливла водою і скоро вийшла на гладінь Комсомольського озера.

На пристані «Молодіжна» Сергій причалив до мармурового пірса, вимкнув мотор і піднявся з-за керма. Це був кінець маршруту амфібії і треба було комусь передати її для зворотного рейсу.

— Я поведу! — почулося з групи пасажирів, що виходили, і аж тепер Сергій помітив, що це був Яків Слимак. — Чого ж це космонавти старих знайомих не помічають?

Сергій подивився просто в лице Якова і мовчки зійшов на берег.

— Та скажи хоч слово на прощання! — посміхався Яків. — У відповідь на моє послання.

— Його тобі скаже Сашко, — кинув через плече Сергій, крокуючи до обсерваторії. — А я на твого листа відповідати не збираюся. Сам колись зрозумієш, чого він вартий.

Сергієві було прикро. Адже він і сам винен в тому, що його товариш дійшов до вчинку, який межував з підлотою. Хіба раніше він не помічав: Яків занадто захоплюється самозабезпеченням, все менше і менше віддаючись загальній справі, праці, турботам, думкам. Хіба він не сміявся разом з іншими над запевненням Якова, що можливості і здібності в нього малі, а потреби великі? І ось на гіркому досвіді Сергій має переконатися, що й тепер боротьба з старим не припиняється, що й тепер не всі ще однаково йдуть вперед. Добре, що він розповів про все Сашкові. Товариші виправлять і заскоки Якова, і його, Сергієву, помилку…

Від згадки про Сашка, про друзів потеплішало в грудях. Сергій розправив плечі і прискорив крок. Дорога вела його через кілометрову Телевізійну алею. Ця алея була справжнім царством молоді. З обох боків широкої піщаної дороги під крислатими каштанами і стрункими кипарисами тут були встановлені телевізійні синерами з напівкруговими широкими екранами. Скільки разів сюди приходив Сергій з товаришами, щоб проглянути випуски телехроніки про останні новини з Марса, Венери або Меркурія! Особливо подобалися йому сеанси передач астрономічної обсерваторії при безпосередніх її спостереженнях за планетами з керованих плазмольотів. Бачити ці чудеса і чути при цьому пояснення академіка Добробаса було для Сергія найулюбленішим заняттям за останні роки навчання в школі і ось ці кілька місяців його роботи лаборантом в обсерваторії.

Миколу Івановича Добробаса Сергій знайшов під куполом астрономічної башти. Як завжди, він чаклував біля приладів.

— А! Прийшла молода зміна? — привітав він Сергія. — А я якраз закінчив сеанс зв’язку з невідомими істотами з космосу. За тридцять сім років з дня прийому нами перших сигналів це п’ятий сеанс. І тепер, юначе, я твердо переконаний, що там мислячі істоти.

— А чому, — запитав Сергій, — за стільки років лише п’ять сеансів?

— Відстань дуже велика, Серьожо. Наші сигнали туди більше двох років ідуть. А сигнали ж ми посилаємо поки що дуже умовні, на зразок радіохвильових криптограм. Ось прийняв я зараз систему сигналів. Над ними цілу ніч працюватимуть обчислювальні машини. Потім будемо зміст вивчати, свою передачу готувати. Ми вже починаємо розуміти окремі слова. Тепер справи підуть краще.

— І ніяк не можна прискорити взаєморозуміння?

— Можна, Сергію. Для того й послали ми твого діда Юрія на плазмольоті в напрямі сигналів. Треба лише дістатися до загадкових істот, і все стане ясно відразу. Ось вийдемо в політ, тобі як радистові легше буде вести зв’язок, бо з кожною секундою корабель наближатиметься до джерела сигналів.

— Я буду помічником радиста плазмольота, — з гордістю ствердив Сергій. — Я спробую…

— От-от! — жартома розкуйовдив Сергієві чуба Добробас. — Ще й мене, старого, обгониш! Ну, я теж домігся того, щоб мене ввели до складу експедиції. Лечу, Серьожо!

— Правда? Я дуже радий, Миколо Івановичу. Це просто щастя, що я з вами буду. А то там всі інші — незнайомі люди, вважатимуть, що я нічого не вмію…

З обсерваторії Сергій вийшов пізно, коли над парком вже висів темний купол вечірнього неба, рясніючого зірками.

Ні їхати на метро, ні пливти амфібією, ні летіти вертольотом не хотілося. Хотілося йти і йти, відчувати під ногами землю, торкатися руками дерев і глибоко-глибоко дихати. І Сергій ішов парком, вибираючи далекі галявини, глухі стежини.

Замислившись, машинально рвонув гілку, що торкнулась обличчя. Тріснуло віття каштана і, кинута сильною рукою, гілка з свічкоподібними квітами полетіла на середину канала.

— Якби це сталося з півстоліття тому, — раптом задзвенів десь близько дівочий голос, — цей шкідник деревонасаджень неминуче потрапив би в міліцію і платив би штраф.

Сергій зупинився. Біля мармурової арки, що вела на Площу фонтанів, стояла група дівчат. Серед них Сергій помітив і ту, біляву незнайомку, з якою він розмовляв на глісері.

— Здрастуй, плем’я молоде і незнайоме! — жартома привітав він веселе товариство. — Визнаю себе винним і перед судом лісових мавок зобов’язуюсь на місці злочину посадити десять найкращих каштанів.

— Ні, не згодні! — змахнула рукою білява, і всі дівчата повернулися до неї. Почалася нарада «суду».

— Ім’ям лісових мавок! — вийшла наперед білява. — Суд прийняв таке рішення: оцьому хлопцеві, який зловмисно і зловтішно зламав гілку каштана, негайно вилетіти в космос, знайти планету Юності і доставити з неї та посадити тут дерево вічної молодості. Заклинаємо тебе, злочинцю!

— Заклинаємо! — весело проспівав дівочий хор.

— Слухаю і підкоряюсь! — сміявся Сергій разом з своїми суддями над незвичайним вироком.

Не міг же Сергій того вечора уявити, хоч на хвилину повірити в те, що через якихось півтора-два роки він дійсно буде гостем чудової планети, де мислячі істоти зуміли подовжити життя на кілька століть!

А молодість повернеться!

З маленької щілинки у важких шторах, що закривають прозору стіну вітальні, пробивається вузький сонячний промінь. Валентина Дмитрівна знає, що надворі вже буяє сонячний ранок, що родина вже зібралася на сніданок, але вставати їй не хочеться. Вчора ввечері, тільки-но пішла з кімнати онука Людмила, Валентина Дмитрівна не стрималась і в сльозах схилилася на канапу. Відтак, не роздягаючись, лежала цілу ніч, широко відкритими очима дивлячись у пітьму. В пам’яті зринали все нові й нові картини минулого, коли вони — молоде подружжя Юрій і Валя — були разом, на Землі. Яким щасливим і повним радості був кожен їх день від знайомства до розлуки!

Ось Юрій, молодий, але вже відомий льотчик-космонавт, повертається з польоту на Місяць. На плазмодромі — тисячі зустрічаючих, але чомусь на Валі він затримує довгий захоплений погляд. Потім зустрілися на стадіоні. Валентина Дмитрівна, тоді студентка Валя, вперше виконала норму майстра спорту з легкої атлетики. Найбільшим, найкрасивішим з букетів, які тоді одержала Валя, був букет Юрія. Так вони познайомилися…

Одруження, материнство, короткі зустрічі з чоловіком, коли Юрій повертався з польотів і не спускав з рук сина Віктора, здаються тепер Валентині Дмитрівні давньою і дивною казкою.

До болю чітко спливає в її уяві прощання з Юрієм на плазмодромі тридцять шість років тому. Вже давно подана команда про запуск двигунів, про відхід проводжаючих у підземні зали, а Юрій все держить на руках чотирирічного Вітьку, голубить сина, пригортає до грудей.

— Так ти, синку, будеш чекати на татка?

— Буду. Ми з тобою, як повернешся, в дитсадок підемо. Ти мене на каруселі покатаєш? Так?

— Аякже, — посміхається Юрій. — Тільки не знаю, хто кого тоді буде катати. Та раз домовились, так і буде, мій «переможцю». Ти ж Віктор, а це означає — переможець! Пам’ятай це, хлопчику, і скрізь у всьому домагайся перемоги. Разом з іншими, добре?

— Добре, тату. Доб’юсь перемоги над космосом. Валентина Дмитрівна аж сердилася тоді на Вітьку: він сам, один, заповнив всю увагу Юрія. А Юрій, передаючи їй на руки сина, сказав якось буденно, немов на риболовлю від’їжджав:

— Дивись, Валю, за сином. Сьогодні він спав неспокійно, два рази прокидався. Ну, а на мене чекай без печалі. Що б там не було, а ми знову будемо разом. Ось про це й думай: разом! До побачення, хороша моя…

І от тепер минуло тридцять шість років… Вітька став Віктором Юрійовичем, сорокарічною солідною людиною, льотчиком-космонавтом, з своєю сім’єю і дітьми, а Валентина Дмитрівна — шістдесятирічною бабусею своїх онуків…

А Юрій… Юрій, бач, всього на два роки постаршав, але десь далеко-далеко, і в найпотужніші телескопи його не побачиш.

Валентина Дмитрівна машинально кидає шукаючий погляд на ясний сонячний промінь, що пробивається крізь штори, і раптом помічає в ньому малесеньку світлу порошинку. Вона поволі пливе в промені, немов позбавлений керування космічний корабель у просторі. Тепер вже й напівтемрява великої кімнати здається Валентині Дмитрівні неосяжною і чорною безоднею космосу. Корабель Юрія, залишившись без енергії, йде все далі й далі в чорну безвість. І нема сили, щоб повернути назад, нема сили, щоб враз дістатися до космонавтів і допомогти в біді…

Валентина Дмитрівна прикипіла поглядом до порошинки і аж скрикнула, аж рукою хотіла допомогти їй, коли вона з світлої сонячної смуги почала пливти в пітьму кімнати.

— Що ж це я! — схаменулася Валентина Дмитрівна, сідаючи на канапі. Пальці її тремтіли, витираючи нову набіглу сльозу. — Так недовго на самоті і розуму позбутися. До людей треба. Швидше!

Валентина Дмитрівна випросталась, рвучко смикнула за шворку штори. Сліпуче проміння вдарило в обличчя. Навіть не примружилась. Жадібно, аж очі різало, дивилася на залите сонцем місто, глибоко вдихала ранкове цілюще повітря.

Враз за її спиною пролунала гармонійна гама звуків. Хтось запрошував на зв’язок по відеофону. Підійшла до великого екрану на стіні, натиснувши першу кнопку, тихо запитала:

— Хто це?

— Валентина Дмитрівна? — почувся голос. — Це я, Кедров. Хочу вас бачити.

— Одну хвилинку! — похопилася, виключаючи відеофон. — Я ще не одягнена.

Скинула зім’яту сукню і, йдучи до ванної, на мить спинилася перед великим, на весь зріст дзеркалом. Так, вона ще струнка і гарна, шістдесятирічна жінка. Такими раніше, з півстоліття тому, були жінки в свої тридцять років. Не тільки високий життєвий рівень, не тільки кімнатні іонізатори повітря, а й систематичні заняття спортом берегли тіло людей від старіння.

І все ж вона — бабуся… Валентина Дмитрівна посміхнулася своєму відображенню і рушила до ванної. В кімнату повернулась свіжою й бадьорою. Краплі води блищали в її пишному волоссі, коли вона, одягнута в нову сукню, натискувала кнопку телезв’язку.

На екрані поволі викарбувалося суворе, але добре обличчя Кедрова. Він посміхався.

— Добрий день, Валентино Дмитрівно, — з поклоном привітався старий вчений. — Як себе почуваєте?

— Дякую, Сергію Петровичу, — винувато посміхнулася Валентина Дмитрівна. — Тепер вже краще.

— А було погано? — насупився Кедров.

— Ой, було, Сергію Петровичу! — Усамітнилась, подалі від людей і зовсім засумувала.

— Ну, от! — розсердився Кедров. — Про кого, а про вас я такого й не подумав би. Ви ж спортсменка! В здоровім тілі — здоровий дух!

— Е, Сергію Петровичу, — забринів голос жінки. — І в здоровім тілі душу поранити можна. Та ще й як боляче…

— Ну, ну, Валю! — тихо, по-батьківському, з суворою ніжністю заговорив Кедров. — Хіба ж так нам, батькам, матерям і жінкам космонавтів, можна? Я все розумію, Валю. Все. Бо я ж таки вдвічі старший за тебе, а все про молодість думаю.

— Та ви в нас наймолодший! — вимушено посміхнулась Валентина Дмитрівна. — І все-таки, Сергію Петровичу, страшно уявити, що я в два рази старшою чоловіка стала. Мені зараз здається, що якби я його зараз побачила, у мене до нього лише материнські почуття були б. Він же тепер молодший за мого сина! А до зустрічі я й сторічною бабою стану. Молодість не вернеться…

— Можливо, й сторічною. Тільки не бабою. Вже зараз у нас є всі можливості подовжити життя людини до півтораста років. І не просто життя, як існування, а життя кипуче, трудове, справді молоде. Молодість повернеться до людей, Валю. Люди цілі віки здоровими себе почуватимуть. Та й ти сама ще впевнишся в цьому, дочко. А що чоловікові менше років — не в цьому лихо. Лихо найтяжче — коли ми вчасно не врятуємо його з командою. Ти ось одну ніч посумувала і то важко тебе розраяти. А там, у космосі, коли нема енергії, кожен день роком здається…

— Коли вилітає експедиція? — стиснула до болю руки Валентина Дмитрівна. — Хіба не можна вже сьогодні?

— Все робиться згідно з планом. Звичайно, кожен день дорогий для експедиції, але тепер є такі плазмольоти, що до корабля Чуєва люди дістануться найбільше за три-чотири місяці.

— Три місяці! Скільки чекати, щоб дізнатися про долю космонавтів!

— Ні, про це ми дізнаємось через декілька років. Через особливості космічного зв’язку про зустріч космонавтів стане відомо ще дуже не скоро.

— Значить, чекати роки. Навіщо така жорстокість, Сергію Петровичу?

— Я просто говорю тобі правду, Валю, щоб ти знала все. Ти ж сильна. Тому й розраховую на твою допомогу в розмові з Антоніною Григорівною, дружиною майора Германа Новикова. Вона ще нічого про свого чоловіка не знає, бо лише завтра прибуває з лабораторії-супутника на Землю. Треба нам вдвох її зустріти, розумієш?

— Добре, Сергію Петровичу. Я вже збираюся на Нову Землю. Тільки ж Антоніна Григорівна, мабуть, чула повідомлення по радіо?

— Ми спеціально попередили радиста на супутнику. Так що на тебе, Валю, вся надія.

— Завтра ранком я буду на плазмодромі, — прощаючись, сказала Валентина Дмитрівна.

Вона розуміла, що Кедров дає їй це доручення ще й тому, щоб її саму розраяти, відвернути її думки від пекучої самотності, і була вдячна старому вченому.

Валентина Дмитрівна почала збиратися. В їдальню вийшла спокійною. Лише нова гірка зморшка, що з’явилася на чолі за цю ніч, говорила про те, як дався їй цей спокій.

Край тропіків за Полярним колом

Величезний і важкий лайнер стрімко летів на північ. Висота польоту 40 кілометрів і швидкість, що перевищувала 5 тисяч кілометрів на годину, не бентежили ні пілота, ні пасажирів. Система наземних станцій посилала скеровані радіохвилі на ефірну космотрасу і безпомилково управляла апаратурою ракетоплана. Вона могла б і без пілота повести корабель по строго заданому курсу від зльоту до посадки. Пілот ракетоплана, як звичайно, лише контролював роботу автоматики.

Та сьогодні пілот міжконтинентального лайнера відчував особливу відповідальність за рейс: на борту знаходилися майбутні члени рятувальної космічної експедиції, а перед космонавтами йому хотілося бути особливо точним.

Не пройшло й півгодини польоту, не вщухли ще розтривожені прощанням почуття пасажирів, а вже всі вони стали відчувати, що навколо, за бортом корабля, щось незвичайно змінилося.

— Попереду — сонце! — збуджено вигукнув Сергій, вказуючи Людмилі на віконечко лайнера, осяяне гарячим промінням.

— І не одне, — посміхнувся до дітей батько. — Погляньте праворуч.

Це було справді незвичайне видовище. Ліворуч, на заході, небо ще рожевіло від полярного сонця, яке щойно зайшло за вечірній пруг, а попереду і праворуч над хмарами яскраво сяяли три нових сонця.

— А всього їх зараз вже одинадцять, — з неприхованою гордістю мовив академік Добробас. — Три над Новою Землею: проти мису Меншикова, Маточкіна Шара і мису Бажання. По двоє штучних сонць світять над островами Шпіцбергена, Північною Землею, Новосибірськими островами, і ще по одному — над островами Врангеля і Чукоткою. Років через п’ять такі ж сонця з’являться над Камчаткою, Верхоянськом, Курилами і над Байкалом, а ще років через десять буде закінчена повна сонцефікація Сибіру і в тайзі можна буде вирощувати рис і лимони.

— А чому таке сонце не запустять над нашим містом?

— Щоб студенти могли зубрити крутлодобово? — посміхнувся до сестри Сергій.

— А що б сталося, — втихомирюючи «родинну» аудиторію, підняв руку Добробас, — якби люди, що жили раніше в старих будинках, розміщували батареї опалення не під вікнами, а де кому забажається: під ліжками, на стінах, на стелях?

— Ага, розумію, — прикусила губу Людмила. — Штучні сонця розміщують на шляхах холодних циклонів?

— Так, — схвально поглянув на неї Микола Іванович. — Теплі вітри обігріють вічну мерзлоту всіх сибірських земель. Тундра зникне, з’являться безкраї родючі степи.

— Але перші лимони з плантацій у тайзі ми покуштуємо не так швидко? — звернулася Людмила до Сергія.

— Звичайно, Людо. Заплановано дві десятирічки на іригаційні і меліоративні роботи в просторах Сибіру. Зараз, наприклад, в районах Норильська і Ханти-Мансійська безперервно ідуть тропічні зливи з грозами. Сильні випари річок і боліт заважають роботам. А на захід від Якутська працюють над переміщенням туди «полюсу холоду». Це буде своєрідний континентальний холодильник, з допомогою якого регулюватиметься клімат всього Сибіру. Та років через двадцять все влагодиться. Коли ми повернемося, то вже зможемо і в санаторіях острова Діксон відпочити, на його пляжах позагоряти. А коли захочемо, то й чайком з плантації берега Прочищева будемо бавитися або, як личитиме вовкам космосу, станемо вином з приленських виноградників смакувати. Тепер це не мрія, а план, сестричко!

— Лайнер іде на посадку! — несподівано для всіх пролунав з репродуктора голос командира корабля.

Ракетоплан буревісником шугонув у хмари і через кілька хвилин вже котився бетонною доріжкою аеродрому.

— Лайнер «ТУР-504» прибув на Нову Землю! — повідомив той же спокійний голос з репродуктора. Ракетоплан плавно зупинився.

— Серьожо! — захвилювалася Ольга Олексіївна, тільки-но повітряний гігант припинив свій біг по аеродрому. — Одягни хоч піджака. Сонця сонцями, а все ж таки це Нова Земля.

Всі пасажири стримано засміялися. Сергій вибачливо подивився на Миколу Івановича.

— Вийдемо так, — сказав Добробас, скидаючи піджака і залишаючись в самій сорочці. — Тут тепло, як на Південному березі Криму. А всю цю одежу все одно доведеться залишити на Землі, адже в плазмольоті жодної речі без попередньої біохімічної обробки брати не можна.

До відкритих дверей лайнера підкотили трапи. Пасажири поспішали до виходу.

— О! Тут дійсно тепло, — зачудувалась Ольга Олексіївна, з допомогою сина сходячи по трапу. — А де ж твій Мишко, Серьожо?

— Його з вантажем відправлять прямо на біохімічну станцію. Я вже домовився.

— Ось тобі й на! — весело оглядалася Ольга Олексіївна. — Де ж моя справжня тінь?

— Тут же світять три сонця, — нагадав Сергій і оглядівся довкола. — А он там, бачиш, — пальмовий гай.

— І виноградники на горах! — захоплювалась Людмила. — А спека як у Колхіді. Може, мамо, одягнемо валянки і пройдемося на пляж?

— Та я ж короткозора, — посміхалася Ольга Олексіївна, змінюючи пенсне на захисні окуляри від сонця. — От і прогледіла, як в Льодовитому океані новий Цейлон з’явився.

До групи прибулих, які з цікавістю розглядали краєвиди, під’їхав прозорий автомобіль, і з нього вийшов міцний засмаглий чоловік. Вся його кремезна постать, здавалося, дихала силою і здоров’ям. Високе чоло, сивина, твердо окреслений рот і спокійні сірі очі свідчили про те, що це людина невтомної енергії і залізної волі. Сергій з повагою, міцно потис його руку, на мить подумавши, що якби ця людина була боксером, вона легко могла б тримати першу рукавичку будь-якого клубу. Більш за все в цій людині Сергія вразили руки. Великі, сильні, з твердими острівцями загрубілої шкіри на долонях. Це були руки робітника, які щоденно мають справу з металом. Сергій не помилився.

— Інженер Новиков, — просто назвав себе власник чудових рук і по-дружньому тепло заглянув Сергієві в очі. — Ваш супутник у космосі, молодий друже.

— Іван Германович? — захоплено віталася Людмила. — Син Германа Новикова, що з нашим дідом Юрієм зараз у космосі? А нашого тата ви знаєте?

— Та хто ж його не знає! — дружньо і міцно трусонув за плече Віктора Юрійовича Новиков. — Вашого тата й на Меркурії знають. Так що, Вікторе, розійшлися, значить, наші дороги?

— Не думаю, щоб назавжди, Ваню, — відповів Сергіїв батько, кидаючи застережливий погляд в бік жінок. — Зустрінемося ще ми з тобою. Хай через десять, хай через сорок земних років, а доживемо і зустрінемося. Завтра я на Меркурій, ти ще далі, а все одно зустрінемось. Головне — всім разом зібратися. Як доставиш наших молодих батьків на Землю — буде зустріч! А зустрічати вас всією планетою будемо. Летіть впевнено, не підкачайте.

— Та якщо з нами такі космонавти, як ось твій син, будуть, ми все здолаємо.

Сергій зніяковів, а батько тихо сказав Новикову:

— Космонавтом він стане справжнім тоді, як ти йому всі чудеса Нової Землі поясниш і таємниці плазмольота розкриєш. Треба, щоб хлопчик повірив у перемогу ще на Землі.

— Повірити в чудеса? — здивувалася Людмила, до якої легенький вітерець доніс лише уривки розмови батька з Новиковим. Та я в них повірю лише тоді, коли тут, крім штучних сонць і казкових пальм, знайдеться хоч скляночка лимонаду. Я просто вмираю від спраги.

— Будь ласка, — сказав Новиков, дістаючи з кишені якусь прозору гільзу з півпальця величиною і невелику рожеву таблетку. — Ось спробуйте. Прошу.

Від легкого удару в денце гільза розгорнулася у великий сяючий на сонці бокал. Новиков опустив у бокал таблетку, і з дна його стала швидко підійматися шумовита волога. Піднявшись по вінця бокала, піняста поверхня іскристої рідини зупинилась і завмерла. При загальному мовчанні Людмила обережно піднесла бокал до губ і, не відриваючись, випила до дна.

— Ой, як смачно! — захоплено зиркнула вона на Новикова. — А що, коли попросити морозива? Зможете?

Новиков дзвінко засміявся:

— Ви й справді вважаєте космонавтів якимись чарівниками з старої дитячої книжки, на кшталт дідуся Хоттабича? Просто я згадав, що в моїй кишені залишився портативний статуратор з запасом сухої мінеральної води в таблетках. Секрет її простий: в таблетках — есенція, а волога — з повітря. Сюди я поїхав прямо з шахти плазмодрома, а там іноді тепліше, ніж тут, буває. Так що ласуни морозиво знайдуть тільки в готелі. Поїхали, товариші.

Дорога довго підіймалася вгору, потім досягла якоїсь вершини і пішла рівніше. Проїхавши алею з вічнозелених кипарисів, машина раптом вийшла на широкий простір і тихо зупинилася.

— Плазмодром! — сказав Новиков, відкриваючи двері.

Люди вийшли з машини. Картина, що відкрилася перед очима Людмили, була такою незвичайною, що в неї мимоволі вирвався вигук здивування і захоплення.

Плазмодром

Майже на всю широчінь величезної природної западини серед гір відкрився круглий амфітеатр плазмодрому. З усіх боків зовнішнього круга, обрамленого могутньою бетонною стіною, до центра бігли різнокольорові радіальні дороги. В центрі виднілося біле сферичне поглиблення у вигляді чаші, а в ньому, немов м’яч у лунці, сяяла на сонці величезна прозора куля. Такі ж кулі, в три-чотири рази менші за центральну, містилися поміж дорогами в менших чашах-лунках, розташованих в амфітеатрі по спіралі.

З вершини пагорба, де Новиков зупинив машину, весь плазмодром, освітлений трьома немеркнучими і непорушними світилами, скидався на грандіозну фантастичну квітку з крупними перлинами-тичинками куль і різнокольоровими пелюстками доріг.

Ось ліворуч, поміж рожевою і голубою дорогами, почулося потужне гудіння, в повітря плавно знялася одна з куль і заграла в проміннях сонця барвистою кільчастою райдугою.

— Чудово! — зааплодувала Людмила. — Такого видовища ніколи не забудеш!

Дівчині здавалося, що можна ось так нескінченно стояти, дивитись і дивитись на те, як підіймаються в небо прозорі кулі. Вона вперше бачила міжзоряний плазмодром і щиро захоплювалася баченим.

— Це пішов у черговий рейс на Венеру звичайний міжпланетний плазмольот, — пояснив їй Новиков. — А в центрі ви бачите…

— А в центрі, — тоном учениці, що добре знає урок, підхопила Людмила, — ми бачимо міжзоряний плазмольот…

— Ну, Іване Германовичу, — відірвався від блокнота академік Добробас, — везіть нас до плазмольота. Я, нарешті, хочу бачити свою астронавігаційну рубку.

— Не рубку, а зал, — з гордістю заперечив Новиков. — Це колись люди в ракетах, мов заковані, літали. Он спитайте у Віктора Юрійовича. Він на середніх плазмольотах літає, а й там тепер не рубки, а кабінети. Ну, а на нашому зорельоті ще більше простору. У вашій астронавігаційній навіть в настільний теніс можна грати. Подивитесь пізніше, а зараз — відбій. Поїдемо в готель. П’ять годин повного відпочинку.

— Та ми ж в лайнері відпочивали! — підтримав Миколу Івановича Сергій. — Ну, скільки можна?

— Напрацюєшся ще, хлопче, — дружньо торкнувся до плеча юнака Новиков. — Відпочивай, а потім, як познайомишся з нашим господарством, до мене зайдеш. Є у мене цікава річ, спеціально для тебе. Вчора мені передали копію розшифрованих записок мого батька.

— Першого випробувача «райдуги»? — аж скрикнув Сергій.

— От, от, — відповів посмішкою на запальність хлопця Іван Германович. — Там всі записки на старий детективний роман схожі. Колись це все було великою таємницею, а тепер цінність записок більше в тому, що ось такі, як ти, молоді хлопці, дізнаються, як у минулому за наше сьогодні люди боролися…

— А в такому апараті, як ваш батько літав, я теж буду літати?

— Обов’язково, Серьожо. Сьогодні я ознайомлю тебе з основною системою управління «райдуги». Ну, зробимо разом один тренувальний політ над Північним Полюсом, а детально зі всім ознайомимося в польоті. Часу в нас вистачить.

— Ну, відпочивати, так відпочивати, — підсумував Віктор Юрійович і разом з Добробасом та Ольгою Олексіївною рушив до машини.

В підвечірок, вірніше після п’ятигодинного відпочинку, бо вечір тут вгадувався лише за годинником, всі в супроводі інженера Синицина прибули на плазмодром.

Поїзд зупинився біля входу в підземний палац управління плазмодромом. Людмила, яка вийшла першою з вагона, знову, як вчора на пагорбі, застигла в здивуванні і захопленні: над криштально-прозорою спорудою палацу чистою синню сяяло глибоке небо. По ньому пливли навіть невеличкі хмарки, а у височині світило маленьке, але гаряче сонце.

І хоч Людмила розуміла, що за цими хмарками над головою нависає тверда стеля величезного тунелю, їй здавалося, що поїзд вийшов на простір.

— Як в казці! — забувши про привітання, сказала вона Івану Германовичу Новикову, який стояв з групою зустрічаючих на пероні. — Скільки мені тато розповідав про плазмодром, а якось не вірилося, що тут така краса. Як тут постаралися художники і світлотехніки!

— Не лише вони, — тиснув руки друзям Новиков. — Мікронебо — справжнє, а хмари, коли треба освіжити повітря, дають дощ. Навіть грозу викликаємо. У нас чимало любителів озону. Все зроблено інженерами, але їх співдружності з художниками не заперечую.

— Хто ж управляє таким чудом?

— Наша тьотя Поля, наглядач за автоматами по прибиранню палацу і підземних служб.

Щохвилини поглядаючи на чудове підземне небо, Сергій і Людмила знайомилися з членами екіпажу плазмольота. Їх було більше тридцяти. Сергієві особливо добре запам’яталися кремезний сивобородий академік-біолог Олексій Платонович Курганов, сухорлявий професор космогонії Федір Іванович Кирилов, лисий доктор медичних наук Юрій Олексійович Петровський, вродлива жінка-хімік Наталя Андріївна Маркова і веселий, гострий на язик кінооператор Валентин Соколов.

Потім до групи космонавтів підійшла людина, яку знала вся планета. Це був академік Кедров. Поряд з ним з неприродно спокійним обличчям ішла Людмилина бабуся Валентина Дмитрівна Чуєва.

Астронавти і гості групами заповнювали простору кабіну ліфта, і він швидко підіймав їх кудись угору.

Коли до Сергія дійшла черга, йому здалося, що ліфт підіймається на карколомну висоту. Клацнули вимикачі, і з відкритих дверей ліфта наш герой побачив сферичне дно величезної бетонної чаші. «Злітна воронка», — згадав він, виходячи надвір.

В центрі бетонної півсфери, піднята на висоту десятиповерхового будинку, лежала величезна прозора куля плазмольота. Відійшовши подалі вбік, щоб краще роздивитися, Сергій помітив» що зорельот має форму дещо сплющеної кулі. Схожість його з глобусом посилювали глибокі темні щілини, що меридіанами йшли від полюса до полюса і паралелями від полюсів до екватора прозорої кулі.

— Це щілинні антени, — відповів на запитання хлопця Новиков, — органи зору, слуху і відчуття плазмольота. Прошу, товариші!

Підіймаючись східцями високого приставного трапу в головний люк плазмольота, Сергій напружено вдивлявся в прозоре тіло зорельота. Однак крізь корпус було видно лише окремі приміщення, та й то в невигідному ракурсі: сферична поверхня переломлювала бачене. І в уяві Сергія малювалися просторі рубки, електромагнітні амортизатори, петлі на стінах для переміщення в умовах невагомості.

— Ми підіймаємося зараз до верхнього пульта управління, — почув він голос Новикова. — Для першого разу буде достатньо, щоб уявити всю конструкцію нового зорельота. Завтра виліт, тому новачки ознайомляться зі всім, що потрібно за спеціальністю, вже в космосі. Обставини так склалися, що треба поспішати.

Знову підйом на ліфті. Лампи денного світла. Просторий зал з сферичною стелею. Нагромадження незрозумілих для Сергія приладів. І — екрани, екрани, екрани: один — круглий, на півстіни; нижче, над приладами — цілий ряд невеликих квадратних, овальних, трикутних і якихось здвоєних напівкруглих. Столи і крісла наглухо приварені до підлоги. Стіни залу оббиті ворсистим сіро-зеленим матеріалом з рясніючими по ньому металічними кружечками.

— Це один з трьох пультів управління, — підійшов до Сергія і Людмили Новиков. — Плазмольот складається з трьох вкладених одна в одну куль. Всі вони мають своє власне і загальне управління. Зараз ми знаходимося в зовнішній, тобто першій сфері. В польоті зовнішня куля залишається нерухомою відносно своєї осі, тобто стабілізованою в космосі. Це необхідно для нормального радіо і телезв’язку з Землею і іншими планетами. Внутрішні сфери при польоті в умовах невагомості приймають форму правильних куль і обертаються в заданому напрямі тим швидше, чим ближче до центра плазмольота. В центральній сфері швидкість обертання буде такою, що людина там буде відчувати тяжіння, рівне земному. Середня сфера — перехідна від одного стану до другого. Її призначення — забезпечити нормальну адаптацію організму. Правда, в нижніх сферах, крім цієї, в різних умовах польоту підлоги і стелі міняються місцями…

Людмила уважно слухала інженера, не помічаючи, що всі космонавти і гості вже виходять в супроводі Кедрова з залу.

— В умовах міжзоряного польоту, — рушив до дверей і Новиков, жестом запрошуючи за собою дівчину, — внутрішні сфери згодяться, щоб амортизувати імпульсивні прискорення.

— Ну, ходімо, — втрутився Сергій, — Микола Іванович запрошує всіх в свою астронавігаційну.

«Райдуга» інженера Кедрова

Черговий по плазмодрому, молодий і коректний лаборант, провів Сергія до внутрішнього ліфта палацу, спустився з ним кудись униз і, пройшовши по коридору, зупинився перед дверима без всяких табличок.

— Тут, — підбадьорююче посміхнувся черговий, прощаючись з Сергієм.

— Дякую, — подивився йому вслід Сергій і повернувся до дверей, шукаючи кнопку дзвінка. Але там ніяких кнопок і ручок не було. Хлопець хотів був уже постукати, коли з чорного квадратика над дверима пролунав знайомий голос:

— Прошу, Серьожо, заходь.

Важкі металеві двері плавно відсунулися в стіну. Сергій побачив звичайну кімнату з столом, кріслами і кількома шафами. За столом, схилившись над кресленнями, сидів Новиков. Комір його сорочки був розстебнутий. На спинці крісла висів піджак. В попільничці диміла щойно запалена сигарета:

— Накурююсь на Землі, — перехопив погляд юнака Іван Германович, — бо в польоті — зась. Ну, сідай, юний космонавте. Почнемо відразу.

Сергій ще відчував міцний потиск руки капітана плазмольота, а Новиков уже підходив до шафи.

— Скажи, Серьожо, тобі не доводилося бачити кульову блискавку? — питав Іван Володимирович, немов відклацуючи кожне слово обертами ключа.

— Кульову блискавку? — здивувався Сергій. — Ні, ще не доводилось.

— Жаль. Нам дуже потрібні розповіді спостережливих очевидців цього цікавого явища природи. Ось прочитай спершу цього листа. Тут викладена ніби передісторія плазмольота. — Новиков поклав перед Сергієм пожовклий аркуш паперу, списаний хімічним олівцем, літери на ньому розпливлися колись від вологи.

«Добрий день, Сергію! — читав немов до себе звернений лист, чуючи, як Новиков щось дістає з шафи і кладе на стіл. — Знаючи, який ти мисливець за розповідями про грозові явища, спішу повідомити про цікавий випадок з наших фронтових буднів. Стався він за кілька днів до звільнення Харкова. Наша батарея «Катюш» чекала переправи через Північний Донець. Сапери, які наводили міст, вибивалися з сил: шумувала злива з страшною грозою. Удари грому нагадували шквальний вогонь артнальоту. Я збирався вийти з бліндажа до саперів, коли раптом розлігся сильний удар грому і в двері бліндажа, з яких вітром зірвало плащ-палатку, вкотилася якась сяюча куля, матово-блідого кольору з фіолетовим відтінком. Була вона завбільшки з ядро, яке штовхають спортсмени. Всі, хто шукав затишку в цей час в бліндажі від грози, бачили, як куля, освітлюючи стіни блідо-голубим сяйвом, викотилася на середину, дзиґою покрутилася на місці, потім тихо піднялася в повітря. З шипінням і потріскуванням вона з хвилину ширяла з кутка в куток бліндажа. На мить куля опустилася в котелок з кашею, і в бліндажі стало темніше. Нарешті, вогняна куля, немов задовольнившись своїми зухвалими витівками, піднялася з котелка, поповзла по стіні і тихо вийшла через амбразуру. Ми всі мимоволі кинулися до амбразури і побачили, як сяюча куля, пропливши низько над землею, зустрілась з високим старим дубом. Пролунав дуже сильний удар грому, дуб розколовся і запалав… Потім ми довго оглядали стіни, підлогу, стелю, але ніде не помітили слідів осмаленості або тріщин. Кашу з того котелка з’їли з апетитом і «без наслідків», а дуб згорів дощенту, до самого коріння.

На мій погляд, друже Сергію, найцікавішим в поведінці кульової блискавки було те, що вона якось «розумно» вибирала собі шлях польоту і вибухнула лише при зустрічі з деревом. Тепер і я «захворів» цією справою. Дуже хочеться знову зустрітися з тобою в університетських лабораторіях, поговорити, взнати таємницю кульових блискавок. Як жаль, що війна перервала наші дослідження і розкидала нас в різні сторони фронту. Можливо, кульова блискавка — це і є невловима плазма? Оволодіння її секретом відкрило б і другий характер взаємодії електромагнітних полів з гравітаційними. Тепер я сам бачив, що кульова блискавка всупереч законам земного тяжіння обирає тільки їй самій доступний шлях польоту.

Друже Сергію! Ти якось говорив, що в тебе з’явилася ідея про створення апарата, який буде схожий на згусток енергії. Тепер я про дещо догадуюсь, вірніше, чуттям розумію, яка це була б грандіозна справа. Бажаю тобі, друже, бойових успіхів. З фронтовим привітом!

Твій Андрій Кравченко».

— Дуже цікаво, — обережно склав ламкий аркуш Сергій. — Але хто ж ці Сергій і Андрій?

— Перший з них — тепер академік Сергій Петрович Кедров, а про другого я розповім тобі потім. Головне — чекіст Кравченко був прекрасною людиною і загинув, як герой. А про його сина Романа ти скоро сам читати будеш.

— Ах, так! — збагнув Сергій ситуацію. — Але ж цей лист писався дуже давно?

— Так, в роки Вітчизняної війни. Після війни Кедровим була винайдена «райдуга», дуже схожа своїми властивостями на кульову блискавку.

— Он що! — прошепотів хлопець. — Космічні костюми, про які мені розповідав батько, — теж створені за принципом «райдуги» Кедрова?

— Так, Сергію. Апарат «НБК-3» — це і є Невидима Броня Кедрова у три шари магнітних полів. Космонавт в космічному костюмі з ввімкненим апаратом дуже нагадує величезну кульову блискавку, яка світить всіма кольорами райдуги. Апарат Кедрова — головна наша зброя в завоюванні космосу. З розповідей батька, як ти кажеш, тобі вже дещо відомо. Так от, Кедров своїм апаратом вдало вирішив проблему керування термоядерною реакцією в портативній установці. Принцип будови апарата «НБК-3» взято також в основу створення міжзоряного корабля, в якому ти сьогодні побував. В реакторах плазмольотів ядра важкого водню-дейтерію з’єднуються в гелій. Таким чином створюється плазма, тобто могутній струмінь іонізованих газів.

Через півгодини Новиков змовк, з насолодою запалив знову сигарету, просто запитав:

— Запам’ятовується?

— Не все, — признався Сергій. — Шкільних знань для цього малувато.

— Не біда. В плазмольоті будуть такі сили, що там і інститут закінчиш. Допоможемо. Адже я теж вчуся: закінчую докторантуру. Значить, разом і космос, і знання штурмувати. Згоден?

— Та я на все готовий, — запевнив юнак. — Я люблю вчитися. Ось побачите!

Новиков підвівся з-за столу і відкрив дверці шафи, вмонтованої в стіну кабінета. Він з хвилину щось роздумував, оглядаючись і міряючи поглядом постать Сергія. Потім швидко дістав з шухляди, як здалося Сергієві, купу якогось сіро-зеленого лахміття, в якому вгадувався глухий комбінезон, маска з металічною оправою окулярів, черевики та ще якісь частини одягу.

— Звичайно, — підморгнув Новиков, — такий костюм не для побачень. Але це і є КМК — космічний міжпланетний костюм, невід’ємна частина апарата «НБК-3», чудо сучасної техніки і біології. Зверху оця срібляста, тонка і міцна сітка зроблена з матеріалу, який повністю захистить тебе від опромінювання. А тепер поглянь на підкладку і приміряй костюм.

— Хлорела? — згадав розповіді батька Сергій, мацаючи ворсистий, немов хутряний, внутрішній покрив костюма. — Вона!

Переборюючи незручність, яку відчуває кожен, хто одягає новий костюм, Сергій пройшовся по кімнаті, поправив зіркоподібний апарат на грудях, взяв маску-шолом і підійшов до стола.

— Ну, як новий костюм? — тоном кравця з ательє мод жартівливо запитав Новиков. — По зросту? Це найменший з чоловічих, які в нас є.

— Зручний, але важкий, — відповів Сергій.

— Звикай. Походи, зроби кілька вправ. А я поки що попрацюю.

Через півгодини Сергій не витримав: було так важко, що він спітнів, мов після гарячого раунду на ринзі.

— Це тому, що ти на Землі, — пояснив Іван Володимирович. — В космосі костюм не важитиме й грама. Крім того, при ввімкненому апараті всі твої рухи будуть полегшуватись кібернетичними пристроями.

— А в діда Юрія і його друзів теж такі костюми?

— Майже такі, але застарілої конструкції. Там теж є хлорела, але не настільки універсальна. Тому й триматися в костюмі старої конструкції можна не більше десяти годин.

— Іване Германовичу, ви обіцяли мені…

— Так, Сергію, — став суворим Новиков… — Обіцяні записки мого батька, майора Германа Новикова, я тобі дам. Тільки… Я хочу, хлопчику, щоб читав ти їх з повагою до людей, які зараз в біді. І робив висновки для себе. За інших умов ці записки у декого викликали б посмішку. Нам ні до чого тепер гратися в таємниці між людьми. А записки батька писалися тоді, коли все це було дуже серйозною справою.

Іван Германович дістав з шухляди стола невеличку книжечку, віддруковану обчислювальною машиною, в задумі погортав сторінки і, знову повеселівши, сказав:

— Бери! Знаю, що «проковтнеш» її за дві-три години без перепочинку. Читай, хлопче. Це копія першої частини записок, яку ми вже вивчили. З другою ти познайомишся в польоті. Колись таким, як ти, нелегко було пробратися на підводний човен або в ракету. До яких тільки хитрощів не вдавалися вони, щоб стати учасниками незвичайних подій! А ти ось просто летиш рятувати свого діда і все. Не випадково, а закономірно, з нашою допомогою. Це ж чудово, правда?

— Прекрасно! — весь засвітився Сергій, притискуючи до грудей книжку. — Ну, я… Я вже піду.

— Іди, — засміявся Іван Германович. — Тільки не забудь і поспати. Чуєш?

— Єсть — читати! — вже з-за дверей, не дослухаючись, гукнув Сергій і бігом кинувся до ліфта.

Записки розвідника Новикова

Ой, Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Чим ти схвильований, молодий друже? Ти навіть незчувся, як дістався з плазмодрома в готель, як тихо, навшпиньках, шоб не потривожити рідних, пройшов у свою кімнату і похапливо відкрив важку штору вікна для променів немеркнучих штучних сонць Нової Землі. Ага, ти дістаєш покладену біля грудей невеличку книжечку? Ти ще не знаєш, що там написано, а вже аж подих загамував від передчуття незвичайного і цікавого. Читай, Сергійку, а нам, коли ти наодинці, любо подивитися збоку на твій молодечий запал, любо відзначити, що в цій юній білявій голові народжуються нові сміливі думки. Твої зеленкуваті очі під темними бровами вже бігають по рядках, а в куточках рота вже з’являється сувора зморшка. Читай, Сергійку, про героїчне минуле дідів — це згодиться тобі в майбутньому, надасть нових сил в боротьбі з невідомими небезпеками в космосі. Поринай, герою наш, в минуле, щоб яснішим і ще бажанішим було для тебе сонце сяйне прийдешнє. А ми тихесенько заглянемо в твою книжечку. О, та тут і справді майор Герман Новиков з першого рядка пише про незвичайне і цікаве!

Писати записки військовому льотчикові, який випробовує нову техніку, — дуже потрібна, але й дуже небезпечна справа. Потрібна тому, що ніхто, крім нього, не розкаже краще про особливості нового апарата при випробуваннях, а небезпечна до краю тим, що кращої знахідки шпигунові годі й бажати. Та все ж пишу. За вимогою генерала Забралова. Шифром, відомим тільки мені та йому.

Ну, от… З чого ж почати? Наказано більше вдаватися до описів, бажано — художнього зображення польотів і подій, не загромаджувати записи технічними розрахунками. А якраз це для мене — найважче. І все — через кібернетичні пристрої та обчислювальні автомати: вони самі проводять і фіксують всі розрахунки краще за людину. Значить, мені — спогади і описи з натури.

Коли я намагаюся уявити останню операцію з початку до кінця, перед очима мигтять окремі кадри подій з кінця до початку, немов хтось показує мені кінострічку в зворотному порядку. Та спробую записати все від зав’язки до кінця операції послідовно.

…Гострі очі людини, що принишкла за скелею, напружено і жадібно вдивлялися в мерехтливу імлу. Але на березі було пусто. Людина підняла очі на місяць і скривилася, немов ображаючись на його надмірну запопадливість. В місячному світлі невиразно окреслилося обличчя з важким підборіддям, хижо блиснули жовті без вій очі. Людина піднесла до губ якийсь предмет, що віддалено нагадував сигару, і в нічній тиші пролунав жалібний крик сполоханої чайки. Жовтоокий прислухався і за хвилину почув, як далеко в морі пролунав такий же звук, приглушений плюскотом хвиль.

І відразу з тіні під скелями на берег моря вийшла висока струнка жінка в білому.

Людина за скелею щільніше припала до розколини. Минуло кілька хвилин. Жінка стояла біля самісіньких хвиль, нервово і напружено прислухаючись. Шум машини, яка раптом виткнулася з-за скель, змусив її здригнутись і зробити мимовільний крок назустріч. Та глянувши на скелі, перекреслені чорними тінями, жінка зупинилася, сіла на камінь, безсило опустила руки на коліна. «Чайка» вже шелестіла галькою біля самої води. В кількох кроках від жінки машина зупинилась. Гучно в нічній тиші клацнули дверцята, на берег поспішно вийшов високий чоловік у темному костюмі й крислатому капелюсі.

Людина за скелею напружилась, дослухаючись.

— Віро! Вірочко… Це ти? — тривожно задзвенів дужий чоловічий голос.

— Я давно чекаю на вас, Романе Андрійовичу, — відповів йому мелодійний альт жінки в білому.

— Вірочко! Що за офіціальність? Якого незрозумілого листа ти мені написала! Куди ти зібралася їхати? Хіба не завтра в нас весілля? І чому, нарешті, ти захотіла зустрітися тут? Ти ж знаєш, що від берега до кордону…

— Згляньтеся, Романе Андрійовичу! — нервово-весело, зриваючись, проспівав альт. — Скільки запитань відразу! А ще говорять, що цікаві тільки жінки…

— Але ж, Вірочко…

— Що, Вірочко?! — з гіркотою передражнила жінка. — Я дійсно цієї ночі назавжди їду звідси. А вас запросила, щоб попрощатися на тому місці, де ми вперше зустрілися. Це ж тут я мало не втонула, а ви мене врятували. Я вдячна за це, але заміж…

— Та що ти говориш, Віро? Хіба не сама ти об’явила друзям про наше кохання?

— Кохання? А чи можу я вам до кінця вірити?

— Ти ще й питаєш!

— Як знати, — почулося зітхання. — Чи готові ви, Романе, на все заради нашого кохання?

— Так. Я буду тобі вірним все життя, Вірочко… Жовтоокий побачив, як темна чоловіча постать хитнулася до тонкої і білої.

— Нікуди ти не поїдеш, Вірочко. Я розумію, що не жарт — назавжди з’єднати своє життя з людиною, яку знаєш всього місяць, але так нервувати не слід. Пішли звідси. Не місце тут для такої розмови.

— Не треба поспішати, Романе Андрійовичу, — почулись в голосі жінки крижані нотки. — Я хочу знати, чи могли б ви поїхати зі мною, куди я схочу?

— Ну, звичайно, Вірочко. Не все одно: чи ти зі мною, чи я з тобою? Головне — разом, але куди?

— Ну, хоч би за це море.

— Згоден і за океан! — радісно гукнув капітан Кравченко (це був він). — А тепер поїдемо в місто. Вже пізно, люба.

— Ви мене не зрозуміли, — сухо зауважила жінка. — Я не жартую і дійсно виїду цієї ночі в іншу країну.

— Та це ж якесь марення! Або… Я нічого не розумію…

— Все простіше, ніж ви гадаєте, капітане. Романтика — для дурнів. Я буду вашою на все життя, якщо ви зі мною і «райдугою» Кедрова виїдете за кордон. Подумайте: досвідчений випробувач «райдуги» і така жінка, як я. Яке життя чекає нас в…

— Звідки ти… ви знаєте про «райдугу»? — запинаючись, вичавив Кравченко. — Цього ви не повинні знати!

— Не повинна знати майбутня дружина? — в’їдливо запитала. — Та я знаю все. Вирішуйте відразу, Романе.

Запало важке мовчання. І тут, приголомшений усім почутим, Кравченко раптом почув легке поскрипування гальки під чиїмись ногами в себе за спиною. Не оглядаючись, засунув руку в кишеню піджака, витяг рукавички і, здавалось, в задумливій неуважності одяг їх на руки.

— Вирішувати треба відразу, тут же! — несподівано пролунав за спиною хрипкий голос з ледь помітним акцентом. Підійшов жовтоокий. В його правиці тьмяно поблискував пістолет, в лівій темнів сигароподібний предмет.

— Ось навіть як? — вже спокійно сказав Кравченко, поправляючи рукавички. — Припустимо, питання вирішене. А далі — що?

— Мені подобається ваша витримка, капітане! — показав зуби жовтоокий. — В тридцять років такі нерви роблять честь випробувачеві «райдуги». Я передбачав це, і…

— І почали з підлабузництва? А якщо коротше?

— Будь ласка. Цим сигналом я викликаю підводний човен, і за півгодини ми будемо далеко в морі. За секрет «райдуги» ми даємо вам мільярд марок і найкрасивішу жінку Європи — фрау Ільзу Гофф.

— Віра Миколаївна — це Ільза Гофф? — напружено запитав Кравченко.

— О так! Ви покохали її, вона вас теж…

— За скільки ж ви покохали мене? — майже пошепки запитав жінку Кравченко. — Яка ваша ціна?

— Романе… — почала Ільза Гофф.

— Не смійте бруднити моє ім’я! Спритні ви, люба наречена, та стривайте. Що заспіваєте ви з оцим йолопом тепер, коли всі козирі ваші мені відомі?!

— Ви протестуєте?! — гримнув жовтоокий. — Тоді… Чорне око пістолета глянуло в обличчя Кравченка.

— Стріляй! — якось глухо, немов здалека, долинув до жовтоокого голос Кравченка. — Ось тобі!

В руках Кравченка під рукавичками щось хруснуло, і вмить всю його постать охопило бліде голубе полум’я. Остовпілий жовтоокий, немов уві сні, побачив, що капітана Кравченка охоплювала строго окреслена куля мерехтливого блакитного світла, майже невидимого в місячному сяйві. Ще мить — і навколо блакитної кулі утворилася блідо-рожева оболонка, з таким матово-фіолетовим відтінком, від одного погляду на який піднялося волосся на голові жовтоокого.

— Блискавка! Кульова блискавка! — ступив він крок назад, заворожено дивлячись на таємниче полум’я, яке щойно поглинуло людину.

— Це «райдуга»! — з жахом закричала Ільза Гофф.

— Звичайно, вона. Ви ж її хотіли мати? — глухо, крізь сяйво відповів Кравченко. — Тепер слухайте мене: складіть зброю і сідайте в машину.

Жовтоокий розгублено натиснув спуск автоматичного пістолета. Та черга бронебійних куль, спрямована в груди Кравченка, не досягла мети.

Кулі горохом відскакували від блідого світла, рикошетили в каміння скель. Жах спотворив обличчя жовтоокого: він рвонувся до скель, але й там ввижалося йому таємниче сяйво «райдуги»: місяць вийшов з-за хмар, і блакитні смуги його світла засяяли яскравіше серед вугільних тіней скель. Нарешті, немов згадавши щось, жовтоокий підніс до губ манок, і жалібний крик чайки розлігся далеко навкруги.

— В машину, інакше смерть! — наказав Кравченко.

Голуба куля піднялася на півметра над землею і поволі рушила на жовтоокого. Цього було досить: жовтоокий і Ільза Гофф, тремтячи, влізли в машину.

— Сидіти спокійно! — почули вони переконливу пересторогу, яка гучно пролунала тепер з радіоприймача машини. — Будете ще щось вигадувати — загинете.

Двоє в машині принишкли. Те, що вони побачили далі з віконця, було схоже на примарне сновидіння, галюцинацію. З глибокої бухти, майже біля самих скель, поступово виринуло довгасте тіло підводного човна. Та капітан Кравченко і не думав тікати з берега. Він бачив, як на човні відкрились люки, як почав рухатися хобот скорострільної гармати. На човні, мабуть, почули сигнали жовтоокого, побачили сяючу кулю на березі і вирішили її знищити. Перші три снаряди розірвалися поблизу райдужної кулі. Ще черга — і затримані диверсанти побачили, як на блідому сяйві кулі спалахами зачастіли вибухи. Та голуба куля залишалася невразливою. Але що це? Таємнича сяюча куля стала швидко збільшуватися, в її світлі з’явилися оранжеві тони. І раптом куля відірвалась від землі і тихо попливла над морем до човна. Кравченка в мерехтливому кільці «райдуги» вже не було видно, і затриманим здавалося, що величезна, з будинок завбільшки, вогняна куля, немов гігантська кульова блискавка, сама пливе в місячному промінні. Ось вона зупинилась високо над човном і знову стала маленькою і блакитною.

На коротку, майже невловиму мить від кулі до човна стрибнув грайливий голубий промінь, але відразу ж над морем розлігся страшенний вибух. У вирі водовороту швидко зникли уламки підводного човна, а голуба куля знову повернулася на берег і розтанула, залишивши на береговій гальці Кравченка.

— Ну, мисливці за «райдугою», — підійшов він до машини, — поїдемо зі мною. Гостями генерала Забралова будете.

Не встигла машина рушити, як її оточила група бійців берегової охорони. Передаючи затриманих прикордонникам, Кравченко не відводив очей від їх командира, який назвав себе майором Петровим. А той сказав сердито:

— Мені необхідно поговорити з вами, капітане. Підвезіть мене трохи, чи що.

— Поїхали, — згодився Кравченко, натискуючи стартер. Машина з зусиллям подолала підйом і швидко вибралася на шосе.

— Чому ви нікого не попередили про свою поїздку в прикордонний район? — сухо почав Петров.

— Клював на приманку, ось і вийшло все так по-дурному. Та зате ж і диверсанти затримані! — відповів Кравченко, від прикрості і злості вмикаючи повний газ. Машина шалено помчала до міста.

— Мені наказано розшукати вас і разом з вами прибути до генерала Забралова.

— Ну, що ж, — винувато сказав Кравченко. — За промахи треба відповідати.

— Не в цьому справа, — якось байдуже сказав майор. — Вашого звіту чекає інженер Кедров. Ось і фототелеграма від нього.

— Від Кедрова? — ковзнув Кравченко поглядом по блискучому аркушеві. — Тоді на хвилину заїдемо на мою квартиру, заберемо креслення, розрахунки і відразу — на аеродром.

— Креслення? — швидко перепитав Петров. — На квартирі?

— Так. Звіти про випробування останньої моделі…

— Та як ви могли залишити їх на якійсь квартирі? — спалахнув майор. — Це ж просто…

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Кравченко. — Креслення лежать в сейфі, а сейф у такій схованці, зруйнувати яку не зможе навіть атомний вибух.

— В «райдузі»? — тихо запитав майор Петров.

— Так. Ось ми вже й приїхали.

Машина, скрипнувши гальмами, зупинилася біля невеликого будинку край міста. Кравченко вийшов і швидко повернувся з невеликим дорожним сейфом у руках. Кинувши важкий ящик на переднє сидіння, він взявся за ручку дверцят і раптом, різко здригнувшись, став падати.

Та Кравченко не впав. Дві темні постаті, які немов тіні з’явилися з-за машини, підхопили капітана на руки.

— Вимикай! — прошепотіла одна з них.

Тіло Кравченка перестало здригатися. Він зробив глибокий вдих, щоб крикнути, але відразу на обличчя йому накинули хустку, просякнуту ефіром і, глибоко зітхнувши ще раз, капітан затих.

— Чиста робота! — схвально прогудів майор Петров, звертаючись до двох чоловіків, що нахилилися над Кравченком.

— Я ж казав вам, герр Клейн, що мій імпульсатор у другому варіанті згодиться, — просичав високий, відключаючи від корпуса машини кабель.

— У нас залишилось кілька хвилин…

Висока і низька постаті швидше завовтузилися біля Кравченка.

— Є! — не міг стримати радості високий. Він поспіхом обривав гудзики на грудях Кравченка.

Клейн, що так добре зіграв роль радянського майора, нахилився над Кравченком і в світлі потаємного ліхтарика побачив; на грудях капітана блискучий апарат, який нагадував металеву морську зірку. В центрі зірки мерехтливим внутрішнім світлом палали букви «НБК-3». Високий хотів був обірвати тонкі кольору тіла проводи, шо йшли до рукавичок і черевиків Кравченка, та Клейн, відчутно штовхнувши спільника під бік, буркнув:

— В машину! Швидко! Ну?

Кравченка поспіхом втягли на заднє сидіння. Біля нього сів високий. Кремезний сів поряд з Клейном за кермо. Ображено завив стартер. У відсвіті фар блиснули очі без вій. Це був жовтоокий.

Генерал Забралов зустрів мене, стоячи посеред кабінету. Звичка триматися з високо піднятою головою робила його вищим і стрункішим. Я зупинився перед ним і доповів про прибуття на виклик.

— Сідайте, — недбало кинув генерал і закрокував по кабінету. Я знав, що Забралов під час найбільш напруженої роботи думки любить ходити, і мовчки сів, з тривогою вдивляючись в обличчя генерала з синцями під очима — цієї ночі Забралов, мабуть, не відпочивав ні хвилини.

— Так от, — заговорив Забралов. — Обстановка бойова, майоре…

Генерал підійшов до облицьованої дубом стіни, натиснув невидиму кнопку. Стіна роздвоїлась, відкриваючи велику карту прикордонного району. Я підійшов до Забралова.

— Тут, — поклав долоню на карту генерал, — цієї ночі велика група диверсантів на чолі з відомим вам бароном Адольфом Клейном викрала і переправила на атомний підводний човен нашого випробувача апаратів «НБК-3» капітана Кравченка.

— Романа? — аж зойкнув я від несподіванки.

— В його викраденні, — ствердно кивнув Забралов, — диверсанти розіграли відразу два варіанти однієї операції: підкуп через Віру Миколаївну Смирнову, яка була нареченою Кравченка і виявилася Ільзою Гофф, а потім, після невдачі, майстерно інсценували втручання в події начебто радянського прикордонного загону. Про це все дізнались з автоматичних передач апарата Кравченка, якого він взяв на побачення за нашим планом. Всі плівки з записами його розмов можете прослухати в нашій радіостанції. Як далі розгорталися події — невідомо. Справу можна було б вважати програною, якби не другий апарат «НБК-3», який знаходився в сейфі Кравченка разом з його записками про випробування. Ми подбали, щоб і цей апарат був ввімкнений на автоматичну сигналізацію про небезпеку. Через найпотужніші радіолокатори нам вдалося запеленгувати і встановити шлях апарата з сейфом на човні в морі. Через цей апарат ми почали навіть потроху впливати на всі навігаційні прилади підводного човна і поволі змінювати його курс. Решту ночі човен ішов під водою і не міг визначити координат по зірках, а всі його компаси були під впливом нашого апарата. Годину тому човен Клейна був знову біля наших берегів, а не в океані, як гадають диверсанти. І ось тоді, коли наші підводні атомоходи готувалися оточити піратський човен, на ньому сталося щось несподіване: апарат в сейфі припинив роботу, і диверсанти вийшли з-під нашого спостереження. Це могло статися лише при великій небезпеці для капітана Кравченка, який в останню хвилину міг звуковим сигналом викликати захисну «райдугу» на сейфі.

— Роман міг загинути? — з острахом запитав я Забралова.

— Міг, — суворо відповів генерал. — Адже апарат у нього відібрали. В якому стані сам Кравченко — невідомо. І все ж ставка на те, що диверсанти постараються зберегти йому життя, залишається в силі. Клейн — розумний і знає, що без Кравченка йому не оволодіти апаратом. Що зараз робиться на піратському човні, невідомо. Ми певно знаємо, що через три години сорок дві хвилини апарат, який знаходиться в сейфі, повинен по заданій нами програмі автоматично викликати «райдугу», що зруйнує човен і все, що буде кілометрів за п’ять навколо. Ви розумієте, що кожна секунда дорога. Діяти треба швидко і рішуче. Якщо у Клейна все благополучно з приладами після наших «поправок», його човен лише через дві години зможе вийти в нейтральні води. Цей час — строк для виконання вашого завдання. Будь-що треба затримати човен, врятувати Кравченка, взяти диверсантів. Ідіть зараз до полковника Жихарєва. Як будете готові, відразу заходьте до мене. Тут (Забралов показав точку на карті) ви повинні бути через одну, максимум через півтори години.

Я майже бігом направився до полковника Жихарєва. Через кілька хвилин я знову стояв перед Забраловим. На мені був вільний сіро-зелений комбінезон космічного костюма. Груди випиралися колесом вперед: під комбінезоном на зручних лямках висів зіркоподібний апарат.

— Майор Новиков до польоту готовий! — доповів я Забралову.

— Добре, Германе Володимировичу. На прощання хочу сказати, що, крім гарячого бажання виконати завдання, ви повинні відчути величезну відповідальність за кожен свій вчинок, майоре. Справа не лише в захопленні диверсантів. Головне — не дати в руки паліям війни цього великого винаходу, що може стати найстрашнішою зброєю. «Райдугою» Кедрова ми боремося за мир, за оволодіння космосом, а нам заважають, провокують на конфлікти. Всі великі держави закінчують роззброєння, а світовий фашизм і досі марить про реванш. В агонії він здатний на все. Зараз, коли йде роззброєння, фашистами здійснена диверсія поблизу наших кордонів, це повинно ще більше підняти нашу пильність. Не дати себе обдурити дешевим маневром — головне в нашій роботі. Ясно?

— Ясно, товаришу генерал. Дозвольте вилітати? Забралов накинув на плечі плащ і зробив крок поперед мене в коридор. На маленькому вузенькому дворі шуміла злива, а вгорі майже суцільною канонадою гримів грім.

— Як бачите, — зупинив мене Забралов під навісом під’їзду, — мені довелося спеціально звернутися в бюро погоди і замовити на цей момент грозу і дощ. Ваш відліт залишиться непоміченим. В квадраті 16 384 зараз відбувається те ж саме. Але через дві години там буде повний штиль — врахуйте. Візьміть цей плащ. Він при необхідності може стати невеликим надувним човном, крім того, тут, в кишенях, НЗ їжі і вода. Дійте.

Я потис генералові руку і вийшов на бетонну площадку під шалені струмені дощу, в гуркіт грому і спалахи блискавок. Натягнувши рукавички, я обережно торкнувся великим пальцем правої руки до мізинця. В окулярах засвітилося приємне голубе світло, а в масці-шоломі запахло озоном. Навколо мене з’явилася райдужна сяюча куля. В цю мить спалахнула блискавка. На екранах окулярів я побачив, що вона на мить засліпила Забралова. А коли він знову поглянув на площадку, мене там вже не було. А я ще кілька хвилин дивився, як генерал, вийшовши з-під навісу, підставив обличчя під холодні струмені: безсонна напружена ніч давалася взнаки навіть йому, що звик до найнесподіваніших перевантажень в роботі.

Нарешті я знову маю змогу щось записати. Останні дні були до хвилини і секунди заповнені роботою. Ніколи було й оглянутися. А вчора ввечері Забралов наказав відпочивати. І я перш за все знову відвідав Романа Кравченка в лікарні. Стан його все ще тяжкий. Розривна куля попала йому в ребро під серцем, численні уламки проникли в легені, та Роман вже не втрачає свідомості і був би зовсім бадьорим, якби не прикре усвідомлення того, що його наречена виявилася шпигункою. З його розповіді я дізнався, що довелося йому пережити після викрадення. Ось як це було.

…Кравченко опам’ятався після різкого уколу в руку. Відкривши очі, побачив над собою низьку білу стелю, яскраво освітлену люмінесцентними лампами. Біля високого вузького стола, на якому він лежав, немов приготовлений до операції, стояло кілька чоловіків. Ось один з них, в білому халаті, нахилився над столом — рука Кравченка знову здригнулася від уколу. Кравченко глибоко зітхнув, стримуючи стогін.

— О, у капітана Кравченка залізне здоров’я, — почувся скрипучий голос. — З приємним пробудженням!

Кравченко миттю згадав фальшивого майора Петрова, події на березі і зрозумів все. Він зробив зусилля, щоб піднятися, але тугі ремені міцно і надійно прикували його тіло до вузького прямокутника стола.

— Спокійно, капітане, — самовдоволено вів далі скрипучий голос. — Ваше здоров’я залізне, та моя клітка для вас — сталева. Познайомимось ще раз, капітане. До ваших послуг барон і полковник Клейн, шеф підводного атомохода «Акула». Як бачите, капітане, не всі підводні човни можна знищити вашою «райдугою». І не завжди ми зазнаємо поразки. Бувають і «райдуги», що попадають в зуби «Акулі».

— Найприкріші розчарування породжуються передчасною радістю, полковнику. Я простий військовий інженер, і мій досвід вам нічого не дасть.

— Ого-го! — зареготав Клейн. — Коли б я був таким простим інженером і володів секретом «райдуги», я б давно став володарем всіх континентів. Нумо, згадайте, хто такий капітан Кравченко, — звернувся Клейн до високого матроса.

— Капітан Кравченко, — виступив наперед високий, — кадровий офіцер, льотчик-космонавт вищого класу, інженер, спеціаліст з теорії і практики далеких перельотів. Його батько полковник Андрій Кравченко співробітничав у роки другої світової війни з інженером Кедровим, тоді ж після контузії потрапив у полон до нас. Перша дружина капітана Кравченка померла, і він місяць тому познайомився у Владивостоці з Вірою Михайлівною Смирновою, яка стала його нареченою.

Кравченко довгим ненавидячим поглядом подивився в очі Клейна.

— Не будете говорити? — зігнав посмішку Клейн. — Що ж, спробуємо обійтись спершу без ваших консультацій: наші інженери розгадували і не такі загадки.

В каюту зайшов жовтоокий Курт і кілька чоловік в морській формі. Кожний з них підходив до стола Клейна і обережно клав перед ним костюм Кравченка, апарат, маску-капелюх, черевики, кишенькові речі. Коли Курт з помітним зусиллям ставив на стіл сейф Кравченка, останній відзначив по його наручному годинникові, що з моменту подій на березі минуло близько трьох годин, і став спокійнішим: ще не все втрачено!

— Я дещо розуміюся на таких штучках, — підняв Клейн зіркоподібний апарат зі столу і торкнувся однієї з кнопок. — Ах, чорт забери!

Апарат з грюкотом впав на стіл, а Клейн кілька хвилин витріщеними очима дивився на Кравченка, розмахуючи руками в повітрі — він задихався.

— Загороджувальне поле? — запитав він, нарешті, зніяковіло і злісно.

— Вам видніше, — посміхнувся Кравченко.

— Забрати! — вереснув Клейн, відскакуючи від стола. Підручні барона кинулися до столу, і за хвилину все спорядження Кравченка опинилося в сейфі Клейна.

— Курт! — знову командував Клейн, немов не помічаючи посмішки Кравченка. — Негайно відкрийте сейф цього фанатика. Треба поглянути на схеми, щоб відразу припинити ці фокуси.

Курт Вурст, діючи відмичками першокласних бандитів, почав зламувати сейф Кравченка. Скоро затріщали хитрі замки, і кришка сейфа відскочила. Курт переможно запустив руку в металевий ящик. Кравченко, стиснувши кулаки і закусивши губи, чекав: зараз, через секунду, станеться те, чому він міг би запобігти і про що не мав права попереджувати ворогів.

Курт уже виймав руку з сейфа, коли всередині щось загуло і навколо ящика спалахнуло голубе полум’я «райдуги». Курт заревів від болю, рвонувся вбік і всі побачили, що два його пальці з затиснутими паперами залишились за плівкою блакитної кулі «райдуги», а з цурпалків потекла кров.

Осатанівши від люті, Курт затис поранені пальці здоровими, а лівою рукою шалено рвав з кишені пістолет, щоб розправитись з Кравченком. І тут Кравченко зважився на останнє.

— Команда — сімнадцять! Курс — глибина! — закричав щосили льотчик. — Команда — сімнадцять! Курс — глибина!

Настроєний на його тембр голосу автоматичний пульт управління «райдуги» спрацював безвідмовно: блакитна куля з сейфом блискавично зникла. В каюті на мить запашіла нестерпна спека.

Всі, навіть розлючений Курт, кілька секунд сторопіло дивилися на чорні круглі дірки в столі і підлозі каюти, як раптом звідти з ревінням вирвався могутній стовп води і вдарив у стелю.

Люди з криком кинулися з каюти. Задзвеніли тривожні сигнали бойової тривоги. Кравченко залишився в каюті сам. Його відразу облило солоною морською водою. Вода, спираючи повітря під стелею, швидко підіймалася і стала заливати Кравченка. Ось холодна піна покрила ноги, піднялася до грудей. Кравченко інстинктивно підняв, наскільки це було можливо, голову і майже на рівні очей побачив невблаганну плівку води з плигаючими зайчиками відображених ламп.

— Апарат вони не візьмуть, — з останньою втіхою прошепотів капітан і з зусиллям зробив видих, щоб вдихнути воду і відразу покінчити з агонією тіла. Та в цю ж хвилину він відчув, що в каюті щось змінилося. Ага, так: це урвався шум прибуваючої води.

Стиснуте у напівсфері стелі повітря своїм тиском врівноважило тиск води з пробоїни. Але вода була вже біля самого підборіддя. І так вже створена людина: найслабкіша надія на порятунок миттю сповнила все єство Кравченка жадобою життя і боротьби. Однак, відчувалося перенапруження сил: думки, то мчали швидко і ясно, то плуталися і затьмарювалися.

…Так минуло близько години. Боліла отерпла шия, стало важко дихати стиснутим у напівсфері стелі повітрям.

І коли вже не було сили триматися, двері каюти поволі відкрилися і в каюту в легких водолазних костюмах, розбризкуючи воду, зайшло кілька моряків.

— Ну, на цей раз ви повинні нам дякувати за порятунок! — підійшов до Кравченка Клейн. — Ще кілька хвилин і ви, капітане, розпрощалися б з життям. Подумайте про це і будьмо друзями.

— Не вийде, бароне, — відповів Кравченко. — Дружба, як відомо, вимагає інших зв’язків, не вірьовок.

— О, розумію! — немов нічого не сталося, усміхнувся Клейн. — Гей, хто там? Розв’язати капітана!

Кравченко, звільнений від ременів, з зусиллям підвівся і сів на столі, спустивши ноги у воду.

Розтираючи затерплі коліна, він гарячково створював плани своїх дій. Він розумів, що на човні після одержання ним пробоїни змінилася обстановка, але як її використати — не знав. Йдучи в супроводі Клейна по довгому вузькому коридору, з якого вже майже викачали воду, Кравченко відзначив, що човен відчутно підіймається вгору. Скоро його ввели в рубку головного перископа.

Барон Клейн, безцеремонно відштовхнувши від перископа капітана човна, заволодів коліщатками приладів. Підйом припинився, і човен завмер, тихо хитаючись від бортової качки. Клейн довго дивився в окуляри перископа.

— Тисяча чортів… Нічого не видно: суцільна злива і гроза. Гей, капітане. Давайте повне сплиття. Мені треба вийти на палубу.

— Мені заборонено це робити, доки не буде встановлено зв’язок з підводною базою.

— Якого диявола ви боїтесь? Ми за дві тисячі миль від російського берега, а при такій грозі ви години три будете налагоджувати радіозв’язок. Не забувайте, капітане, що поки я на човні, ви виконуєте всі мої накази!

Капітан зсудомився під поглядом Клейна і неохоче натис кнопку на пульті управління. Човен здригнувся, плавно піднявся вгору і знову зупинився. Бортова качка відразу посилилась.

— Відкрийте головний люк, капітане! — командував Клейн. Капітан мовчки натиснув кнопку, і частина стелі каюти поповзла вбік, а зверху м’яко ковзнули трапи. Ще один дотик до кнопки — і вибитим з пляшки корком відкрився головний люк. Рубка відразу сповнилася шумом зливи і гуркотінням грому. Всі неохоче направлялися до трапу, який круто, немов з колодязя, підіймався на палубу. За хвилину Кравченко почув, як Клейн вже щось кричав на палубі, та слова його зносило шаленим вітром, заглушало громом. Нарешті всі, хапаючись за перила, згинаючись від вітру і зливи, вибралися на палубу.

— Ось! — кричав Клейн, вказуючи в море на якесь низьке темне громаддя, затягнуте пеленою дощу. — Ось вам, капітане, і база «Кайзер». Вона повинна йти під американським прапором. Та ні біса не видно. Давайте світлові сигнали!

Але капітан дивився кудись вбік. Його обличчя з кожною секундою блідло, очі витріщалися від жаху. Всі мимоволі прослідкували за його поглядом. З лівого борта вся половина неба швидко ясніла, у водяному тумані тьмяно засвітилося сонце.

— Майн гот! — нервово прошепотів капітан. — Чому сонце виявилося за кормою?

З Клейна немов вітром здуло пиху. Тривожним поглядом він дивився вперед. Злива і гроза припинились відразу, немов підкоряючись паличці невидимого мага. Та дивним було те, що ніяких хмар, які б відходили вдалину після грозової зливи, ніде не було. Сліпуче сонце і чисте блакитне небо з’явилося враз, і, якби не сяяла багатокольорова райдуга на небосхилі, нізащо не можна було б сказати, що тут кілька хвилин тому буяла гроза.

Мружачись від сонця, Клейн повернувся назад і застиг: проти носа човна, за милю від нього, грізно підіймалися над хвилями могутні обриси радянського підводного атомохода. Спантеличено озирнувшись, він побачив на горизонті праворуч незнайомий скелястий берег.

— Капкан! — захрипів Клейн. — Негайне занурення!

— Який чорт — негайне? — тихо, немов боячись, що його почують на атомоході, відповів капітан. — Водяні камери пробиті. І так ледве спливли. До того ж нас вже помітили і при зануренні вмить висадять в повітря. Одна надія — надводна швидкість і сонце, яке світить радянському атомоходові в лоб…

Капітан поспішно вийняв з кишені портативний радіотелефон і нервово заклацав кнопками. Човен повільно, немов крадучись, розвернувся на сонці і раптом різко плигнув уперед в напрямі до нейтральних вод.

— Ось вона, наша техніка — вже посміхався Клейн до Кравченка, вказуючи на високий пінястий бурун, за яким швидко ховалися обриси радянського атомохода.

Човен шалено рвав дрібні хвилі, стрімко мчав прямо на сонце. А воно раптом роздвоїлося: одна його частина залишилася на небі, а друга метеором полетіла назустріч човнові.

— Кульова блискавка! — істерично завищав Клейн. — Всім — в човен!

Але до люка ніхто підійти не встиг. Величезна таємнича куля, сяючи блідо-блакитним світлом, плавно спустилася на хвилі перед носом човна.

— Ліво на борт! — в нестямі командував капітан.

Човен різко звернув ліворуч і став обходити вогняну кулю, коли з неї вгору піднявся ледь помітний голубий промінь. Повільно, немов прицілюючись, він нахилився, впав на носову частину човна і зник у хвилях. Човен різко хитнуло. Навколо піднялися стовпи гарячої пари. А коли вона розвіялася, Клейн з жахом побачив, що майже третина човна, відрізана променем, зникла в хвилях, а човен іде по колу, високо підіймаючи корму.

— Стоп! Стоп, машини! — кричав у трубку капітан, не відводячи очманілого погляду від жахливої кулі.

— Та це «райдуга»! — закричав раптом Курт, вискакуючи з перев’язаною рукою на палубу. — А-а-а-а…

Курт вихопив пістолет, майже впритул вистрелив у Кравченка і мовчки плигнув у люк човна. Кравченко, схопившись за груди, впав на палубу.

В той момент, як Роман впав пораненим на палубу піратського човна, я спрямував «райдугу» просто на шпигунів, і вони всі з переляку витягнулися поряд з Романом. Вимкнувши «райдугу», я кинувся перш за все до свого друга. Поки я перев’язував йому поранені груди, він сказав, що Курт, напевне, збирається втікати з його апаратом. Не встиг я подумати про те, як це Куртові вдасться, як відчув, що палуба під ногами стиха рухається. «Акула» знову розверталася носом у бік нейтральних вод. Потім з правого борта почулося ревіння реактивних двигунів і в повітря шугонуло сигароподібне тіло ракети-торпеди. Набираючи швидкість, вона пронеслася над гребенями хвиль і скоро зникла з очей.

— Це він! В торпеді, з моїм апаратом! — з докором поглянув на мене Роман. — Доганяй!

Спершу я навіть розгубився: кинути Романа напризволяще я не міг, а дати втекти шпигунові — це вже було занадто. І раптом я згадав пораду Забралова про налагодження зв’язку між «райдугами».

— За якою схемою включене загороджувальне поле на твоєму апараті? — запитав я Романа.

— За схемою ГР-Б2-Х, каскад шістсот чотирнадцять — поспіхом відповів Роман, вже догадуючись про те, що я хочу зробити. — Давай швидше!

Налагодити зв’язок з «райдугою» Кравченка по відомій схемі було справою кількох секунд. А за хвилину я вже показав Романові на екрані кишенькового відеофона торпеду з втікачем. Потім я посилив яскравість пронизуючого зображення і картина стала чіткішою, ближчою. Курт Вурст, незручно зігнувшись, лежав у циліндричній камері торпеди і невидючими очима з жахом дивився в нижній куток. Туди він кинув страшний апарат Кравченка, загорнувши його в гумовий плащ. Жовтоокий, мабуть, зрозумів, що апарат почав працювати і що це не віщує йому нічого доброго.

— Як себе почуваєте, Курт? — запитав по відеофону Роман. — Це я, Кравченко, вас питаю!

Обличчя шпигуна спотворив забобонний жах. Дико завивши, він пустив очі під лоба і змовк.

— Не любиш цього, виродок? — суворо посміхнувся Роман. — Це тобі не пиво на збіговиськах «Сталевого шолома» дудлити!

А я послав сигнали на включення граничних полів в апараті Кравченка.

Саме в цю хвилю до «Акули» підійшов наш атомохід «Олександр Матросов» і до мене піднялася група моряків. Двоє з них забрали Романа на шлюпку, а капітан корабля Солодов сказав мені:

— Значить, встигли? А я побоювався, що човен може втекти.

Вашу радіограму з проханням не відкривати вогню я одержав уже після того, як диверсанти почали тікати.

— Від «райдуги» ніхто не втече, — сказав я і показав Солодову на відеофон. — Цей теж.

Разом з ним я захопився спостереженням незвичайного явища, яке передавав екран.

Хвилину тому ракета-торпеда швидко летіла над хвилями, немов хижа літаюча акула. А тепер вона вже зникла і замість неї в тому ж напрямі летить над хвилями величезна, як двоповерховий будинок, сяюча куля. Я вмикаю ще ряд сигналів-команд, і голуба куля по плавному еліпсу підіймається вгору, досягає хмар, сповільнює швидкість, а потім летить назад, до човна, мов незвичайний бумеранг.

Минає кілька хвилин, і сяюча куля з торпедою всередині непорушно зависає над «Акулою», з якої наші моряки вже виводять арештованих диверсантів.

За кілька хвилин все скінчено. Перед очима всіх учасників події з неба до води опустилася велика голуба куля. В кількох метрах від води вона зупинилася, з тихим тріском лопнула і зникла, а на гребені хвиль шубовснула восьмиметрова сигара реактивної торпеди. До неї відразу ж підійшов катер з мінерами і лікарями. Скоро з зарядної камери добули і Курта, напівобгорілого, але живого.

Доповівши генералові про виконання завдання, я одержав нове: мені треба було негайно вилітати новим курсом. Рівно о десятій я мав настроїти геосітку апарата на квадрат 1207. О пів на одинадцяту вже мав бути на міжпланетному плазмодромі і поступити в розпорядження командира корабля-плазмольота космонавта Чуєва. Додаткові роз’яснення мені передавали вже в польоті.

…Так закінчилася ця моя незвичайна операція по врятуванню льотчика-випробувача «райдуги», мого друга капітана Кравченка. Це було лише кілька днів тому, а тепер я вже готуюсь до польоту на плазмольоті в міжпланетний простір. Чекістові і тут роботи вистачає. Вчора був на зв’язку з Забраловим. Те, про що він мені розповів, викликає не тільки тривогу. Невже й справді серед 9 чоловік команди є ворог? Ця думка не давала мені вночі спати, я й зараз «не в формі». Добре, що в мене сьогодні — вихідний. Побуваю дома, побачу сина, дружину і відпочину.

Коли я тепер знову сяду за записки — не знаю. Роботи стільки, що не до цього.

Прощавай, Земле

Прочитавши записки майора Новикова раз і вдруге, Сергій ще довго сидів у задумі. Було таке відчуття, немов він сам ось зараз повернувся на «райдузі» з моря і тепер згадує всі незвичайні події в найдетальніших подробицях.

А що сталося потім? Які пригоди супроводжували майора Новикова і діда Юрія в космосі?

Сергієві зовсім розхотілося спати, та все ж він спробував лягти, закрити очі і хоч на годину задрімати. Непомітно для себе юнак міцно заснув і довго потім не міг зрозуміти, чого від нього хоче Людмила, торсаючи за плече.

— Оце так космонавт! — сміялася сестра. — Так і відліт можна проспати.

— Відліт? — схопився Сергій. — Вже?

— Передавав Новиков, щоб ти йшов на станцію біохімічного захисту, — вже без посмішки говорила Людмила. — Тепер тебе побачимо лише по відеофону при прощанні…

Сергій погано пам’ятав, що він казав у ці десять-п’ятнадцять хвилин рідним, що говорили вони йому. В пам’яті залишилися зажурені обличчя матері і сестри, підбадьорююча посмішка батька, сльози в очах бабусі Валентини.

— Ну, досить, досить! — говорив батько до родини, бачачи, як зрадливо затріпотіли вії сина. — Іди. Ми не будемо проводжати. До побачення, синку.

Здавалося, що все це було дуже давно. Перші ж години в непорушному ще плазмольоті перетворилися в роки чекання. Чекання відльоту, чекання невідомого…

…Пролунало мелодійне клацання вимикача, і дороге, рідне обличчя матері повільно згасло на екрані. Сергій зітхнув і мимоволі опустив голову, горло стисла спазма.

Мати! Дорога, рідна, найкраща! Вона завжди відходила від екрана останньою або мовчки чекала кінця побачення, і кожна риса її обличчя, згаснувши на екрані, з новою силою оживала в серці сина. Мати!

Тільки за ці останні десять годин перед відльотом, коли всіх членів екіпажу вже не випускали з плазмольота, Сергій зрозумів все значення краси і сили материнської любові, ціну її турбот.

Батько, противник будь-яких «сентиментів», запам’ятовувався Сергієві в ці години новою, достоту незнайомою людиною. Зникла його постійна суворість і розсудливість. Він жартував, згадував різні веселі пригоди з своїх польотів на Меркурій, сипав дотепами. Сергій розумів, що батькові нелегко, що він намагається останні побачення зробити світлими, потроху готуючи його до невідомих випробувань. І Сергій був вдячний батькові за це. В останні години перебування плазмольота на Землі і Людмила стала іншою. Сестра часто приходила з почервонілими очима, тепло і щиро згадувала спільні дитячі пустощі. Сьогодні вона показала Сергієві старий шрам на руці від стріли, пущеної братом років десять тому під час гри в індійців.

Тепер вже закінчувався і карантинний строк. Побачення через чудові прилади з дорогими людьми все ж не були повними, і від цього зростала і поглиблювалася туга. Скоріше б в космос, чи що?

Сергій зробив крок до дверей, бажаючи ще раз обійти плазмольот, як раптом екран засвітився і голос чергового радиста міжпланетної станції зв’язку Олега Денисова сказав:

— Сергій Чуєв? Комсомольський привіт! Тебе викликає рідне місто.

У мікрофоні почулося спершу чиєсь часте дихання, потім на екрані привітально змахнула тонка рука і зникла.

— Хто це? — схвилювався юнак. — Підійдіть до екрана.

— Спершу вгадайте! — була весела відповідь.

— Голос знайомий, а хто, не знаю.

— Це я! — з’явилася на екрані білява дівчина з голубими очима. — Пам’ятаєте?

— Осуджений ніколи не забуває суддю, — широко посміхнувся Сергій, пізнавши в дівчині свого обвинувача в міському парку… — Здрастуйте… А от імені вашого я так і не взнав.

— Ліда Копанюк, — просто сказала білява. — Ви не забули нашого вироку над вами?

— Та хіба такий вирок забувають? — все посміхався юнак, радий цій несподіваній зустрічі. — Буду старатися, товаришу суддя!

— Я хотіла, Сергію, від імені всіх твоїх ровесників передати тобі привіт і побажання успіхів.

— Дуже вдячний, Лідо. І дуже добре, що саме ти… Ти неодмінно повинна познайомитися з моєю сестрою Людмилою. Ти на неї чимось схожа.

— Дякую, Серьожо. Ми будемо всіх вас чекати з перемогою. Ось і все. До побачення!

— Лідо! — кинувся Сергій до екрана, сам не знаючи, що він хотів би ще сказати цій хорошій дівчині. — Зажди, Лідо!

Але екран згас. Схвильований, Сергій вийшов з своєї каюти і пішов по відсіках плазмольота. Зараз всі астронавти знаходилися в першій сфері і могли знайомитися з своєю космічною домівкою лише в одній її частині.

Радіальними ліфтами можна було зверху спуститися, а знизу піднятися в центральну сферу, де Сергій ще ні разу не був. Він уже знав, що реактор і термоядерні двигуни колосального апарата «НБК-3» розміщені в нижній частині стабілізованої зовнішньої сфери корабля і що туди вхід заборонений для всіх, крім Новикова і чергових інженерів. Але й без цього на плазмольоті було досить цікавого. Взяти хоча б центральну сферу…

Юнак підійшов до першого радіального ліфта. Звичайна кабіна з табличкою і кнопками від одиниці до трійки, як в ліфті триповерхового будинку.

Сергій зачинив за собою двері, і в кабіні звично загорілося світло. Іван Германович якось побіжно говорив про особливі правила користування ліфтами, та Сергій не дуже тоді дослухався, вважаючи те дрібницею. А тепер ось — що робити далі? Натиснути кнопку? Хлопець натиснув кнопку «3», але ліфт не рухався. Сергій здивовано огледівся. В глибині кабіни стояло якесь дивовижне крісло на шарнірах і пружинах. Обійшовши його, Сергій вирішив сісти в нього. Та тільки-но він сів, як ліфт зірвався з місця і став падати вниз. Сергій злякано підскочив — ліфт зупинився.

— Так ось воно що! — збагнув хлопець, — добре, що ніхто не бачить моїх вправ. Значить, я потрапив не у вертикальний, а в похилий ствол ліфта, і треба сідати в крісло, щоб зберегти нормальне положення тіла? Розумна машина! Спробуємо виконувати її вимоги.

Сергій знову сів у крісло, і ліфт полинув униз. Крісло хитнулося і вирівнялося, а стіни кабіни круто нахилилися над головою. Ось для чого тут таке крісло!

Вийшовши в коридор третьої сфери, Сергій навіть не відразу зрозумів, що його так вразило.

Ті ж сіро-зелені стіни, світлі стелі і підлоги. Відкривши двері своєї каюти № 16, юнак від несподіванки так і остовпів на порозі. Здавалося, що запаморочилась голова і починається падіння. Але ні. Все так і є: на стелі каюти розміщені два крісла, стіл, ліжко, тумбочка з книгами, екрани внутрішнього і космічного відеофонів, а до підлоги посеред каюти були міцно пригвинчені трубки люмінесцентних ламп. Сергій згадав розповідь Новикова про внутрішні сфери, які в польоті будуть обертатися і в спосіб центробіжної сили створювати штучне тяжіння в умовах невагомості або при великих швидкостях амортизувати імпульсні прискорення. Правильно. Адже стелі при цьому дійсно стануть підлогами, люди, не помічаючи цього, будуть триматися вниз головою, як пілоти у верхній точці мертвої петлі!

Сергій прихилився до стіни каюти — посидіти було ні на чому. Від ваги тіла стіна м’яко, мов перина, подалася назад. Юнга став ретельно досліджувати товстий і ворсистий сіро-зелений килим, що суцільно вкривав стіни.

— Та це ж хлорела! — згадав він. — Тут її стільки, що дійсно на сто років вистачить. Дихай скільки хочеш. А не було б оцих похмурих килимів на стінах, стали б неминучими в дорозі незліченні балони з киснем.

— Увага! — загриміло раптом з репродуктора каюти. — Говорить головний пульт управління. Всьому екіпажеві зібратися для прощання з Землею. Увага! Увага!

Серце Сергія часто і тривожно закалатало. Через кілька хвилин він востаннє побачить обличчя рідних і друзів, а ще через годину буде в польоті!

У Великому залі верхнього пульта управління вже стояли і сиділи перед головним екраном всі 42 члени екіпажу плазмольота. Чоловіки і жінки, молоді і літні астронавти в напруженому мовчанні поглядали на екран і на командира корабля Новикова, який стояв біля пульта управління перед невеличким екраном відеофона. Він, мабуть, з кимось тихо розмовляв: звідти долинав приглушений гомін.

— Так от, товариші, — випростався Новиков біля пульта. — Зараз ми ввімкнемо Актовий зал плазмодрома. Це буде прощальне побачення наше з людьми на Землі. А за сигналом о дев’ятій годині п’ятдесят хвилин всім бути на своїх місцях…

Новиков натиснув кнопку, великий екран засвітився, і глибоке зітхання багатьох людей м’яко прошелестіло під склепінням двох залів. В одну мить астронавти опинилися перед проводжаючими, а ті перед астронавтами на величезних кольорових екранах. Сергій нетерпляче пробіг очима по рядах проводжаючих і зупинив погляд на третьому ряді. Там сиділи батько, мати, Людмила і бабуся Валентина.

— Серьожо! — одними губами прошепотіла мати, і Сергій, зрозумівши її, поглядом відповів: «Все добре, мамо, заспокойся, рідна!»

Несподівано гостро вразив Сергія вираз очей бабусі Валентини. В них було стільки розпуки, болю і водночас гарячої надії, що Сергієві аж подих спинило: як він міг порівнювати своє хвилювання з почуттями Валентини Дмитрівни, його бабусі і дружини космонавта Юрія Чуєва?! Аж до екрана юнак нахилився, щоб сказати бабусі слово втіхи, та в цю хвилю в залі плазмодрома піднявся високий сивий чоловік, гість з Москви.

— Товариші! — в глибокій тиші заговорив він. — Через годину у Всесвіт для врятування наших космонавтів відправляється новий найдосконаліший плазмольот «НБК-119»…

Сивий чоловік, обличчя якого знав увесь світ, говорив про труднощі польоту, про необхідність будь-що і якнайшвидше дістатися до людей, а потім разом з ними добитися здійснення задуманого: зустрітися з розумними істотами в безмежному Всесвіті.

— Пам’ятайте, товариші астронавти: вся планета буде чекати на вас з перемогою. Пам’ятайте, що де б ви не були, з якими б розумними істотами і системами життя не зустрілися, ви всюди повинні почувати себе представниками комуністичного ладу Землі, передової людської науки і культури. Щасливої дороги, дорогі друзі!

Потім говорили Сергій Петрович Кедров, командир корабля Новиков, Сергіїв батько, виступали представники делегацій від усіх континентів, вчені, поети. Клацали фотоапарати, дзижчали кінокамери, рухалися стрічки магнітофонів, шелестіли блокноти кореспондентів…

За півгодини проводи закінчилися, і почалося останнє коротке прощання з рідними і знайомими. Сергій не встиг, здавалося, обмінятися з рідними й кількома словами, як з репродукторів корабля пролунав владний голос Новикова:

— Увага! Членам екіпажу — по місцях!

— Сергійку! — скрикнули одночасно мати, Людмила і бабуся Валентина. — Сергійку!

Та екран згасав. Останнє, що врізалося в пам’ять юнака, було бліде обличчя матері і суворо-натхненний погляд батька.

Сергій глибоко зітхнув і кинувся в свою рубку чергового радиста плазмольота. На екрані настільного відеофона вже світилося яскраве зображення плазмодрома.

— Увага! — лунав голос Новикова з репродуктора. — Ввімкнути двигуни!

Десь глибоко під рубкою почулося рівне низьке гудіння.

— Відкрити кругові дюзи! — командував Новиков.

Плазмольот легко піднявся вгору. Сергія все сильніше притискувало до крісла. Зображення плазмодрому на екрані стало швидко зменшуватися, а навкруги з’явилися поля, ліси і гори: плазмольот стрімко набирав висоту.

— Прощавай, Земле! — вигукнув Сергій, почуваючи, як все його тіло сповнюється все більшою вагою. — Прощавай, рідна Земле!