Кам’яне яйце

ІРОНІЧНИЙ ДИПТИХ

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любив. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невимушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі.

Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»

Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».

Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.

«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»

«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.

«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».

«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».

«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».

«Ви закінчували наш політехнічний?»

«Так».

«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.

«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».

«Ваш тато гуморист?»

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.

«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.

Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:

«Ви справді так гадаєте?»

«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»

Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:

«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»

«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:

«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»

«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».

«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.

«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.

«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»

«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?

Литвак стримано усміхнувся:

— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.

Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.

Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.

З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»

Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.

І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.

Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…

Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.

«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»

І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь: «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обставини.

Світ… Антисвіт… Анігіляція… Антиречовина як джерело енергії… Анігіляція… Цікаво… Хтось прилітає на Землю з антисвіту для того, щоб захопити побільше нашої звичайної матерії. Це може бути грунт, скелі, вода, начиння міських смітників» машини, люди… Все це для них — запаси величезної енергії! Все це може бути дуже делікатний втручанням…

Пригадалося знову море. Пригадався 303-й номер пансіонату і несподіване зникнення трьох пар брудних шкарпеток і старих капців…

Знайти винуватця йому не вдалося. Власне, він і не шукав його, але не міг збагнути, куди ж воно все поділося з номера… І раптом така прекрасна химерна гіпотеза. Чим погана? Безумовно, згадка про шкарпетки звучатиме недоречно і брутально, але ж суть… На вістрі найсучасніших поглядів.

Микола Цвіркун задоволено вмостився у кріслі.

«Хтось прилітає на Землю, щоб запастися енергією. Для когось ми — антиречовина».

Він уявляв і пояснював відразу сам собі і всім, що це цілком можливий варіант. Прилітають далекі могутні (і хай навіть найгуманніші) гості, викрадають якісь частки нашої речовини… Було б добре знайти лише наш непотріб, наше сміття. Врешті, їм байдуже, яку антиречовину використовувати. Хоча, якщо вдуматися, наше сміття нам також потрібне. Бо якщо віддавати його просто так, то за кілька десятиліть від нас і сліду не залишиться. Наше сміття нас же потім і формує, змушує думати, змушує діяти, змушує його перетравлювати, змушує народжувати сміття вищого порядку. От! Саме так! Нам потрібне наше сміття! І ми його нікому не віддамо! Ні грама нашого сміття навіть найгуманнішій цивілізації! Хай шукають власні резерви! Але… Можна подумати про обмін сміттям. Наше сміття для них — джерело енергії, а їхнє — для пас. Про це треба серйозно подумати.

Микола Цвіркун задоволено примружився. Йому сподобалась власна вигадка. Щось у ній було привабливе, навіть бентежне… Одне слово — пошукове.

Він поглянув на вікно і побачив серед небесної осінньої блакиті срібний ріжок місяця, вузенький ріжок молодика, мов кимось акуратно обгризеного.

«Отож, і Місяць також! Його простіше споживати непомітно. Він, врешті, може просто зникнути, згоріти в анігіляційних топках пришельців… Не відразу, мине тривалий час, але ж це серйозна проблема… Можливість зникнення Місяця…»

Він вдоволено усміхався з власної вигадки. Нарешті підняв телефонну трубку і набрав номер директора.

— Максиме Петровичу, турбує Цвіркун.

— Ви вже на місці?

— Так.

— Подобається новин антураж? Освоюєтесь?

— Так. Дуже вдячний… Максе Петровичу, маю одну ідею, хочу поділишся з вами… Щоб для початку…

— Відразу хапаєте бика за роги? Пізнаю вас, колего. І щиро радий за вас… А що сказав би з приводу вашої ідеї ваш батько? — Макс Берн голосно розсміявся. — Даруйте, колего, але справді цікаво.

— Мій батько сказав би, що всі кулінарні рецепти дуже розпливчасті, Беручи до рук рецептурну книгу, кожен кулінар знає, що для того, аби страва по-справжньому вдалася, до кожного друкованого рецепту треба додавати власного хисту і розуміння… І якщо доручити біокіберові зварити справжній суп, то доведеться звичні слова щоденного вжитку визначати за допомогою функцій приналежності, звертаючись до теорії нечітких алгоритмів…

— Пізнаю вас, друже. Ви у прекрасній формі. Як вам відпочивалося? Радий чути ваш голос. Зайдіть до мене через півгодини. Зараз у мене люди. Даруйте. Чекаю вас із своєю повою ідеєю в себе через півгодини.

Микола Цвіркун поклав трубку. Заплющив очі. Довго сидів непорушно. Врешті підвівся і підійшов до вікна. Срібний ріжок місяця ледь висвічувався у осінній блакиті чистого сонячного неба. Червонолисті клени губили своє вбрання.

За півгодини Микола Цвіркун сидів у кабінеті директора. Почали розмову здалеку — про море і про морські прогулянки, про техніку підводного плавання і про красивих жінок, про нові кінофільми і про новітні методи самонавіювання уві сні. Врешті Цвіркун дуже тактовно перевів розмову в русло пухнастих множин з розмитими функціями приналежності, і Макс Берн не зміг стримати усмішки:

— Переконуюсь, що ми не помилилися у вашій кандидатурі. Тож уважно слухаю вас. Ви сказали, що маєте цікаву ідею…

Цвіркун почав розповідати дуже обережно, аби вчасно відчути, що варто зупинитися і не давати волю нестримному фантазуванню. Проте директор слухав уважно, і не було на його обличчі й тіні іронії. Коли Микола закінчив, про всяк випадок винувато потупившись. Макс Берн, багатодумно збриживши чоло, спроквола проказав:

— Цікаво… Дуже оригінальний підхід. І дуже сміливо. Та й цілком вірогідно, що головне. Наша матерія є прекрасним джерелом енергії для цивілізації з антисвіту, а відповідно їхня матерія може бути джерелом для нас. Колись ми навчимося до пуття працювати з антиречовиною… Щодо Місяця також… — Макс Берн заплющив очі і довго сидів непорушно.

— Я розумію, — тихо мовив Цвіркун, — що ця ідея дуже далека від… Маю на увазі, що практичного застосування… Буде дуже нелегко…

— Помовчіть, — буркнув Берн. — Ви вже все сказали. А тепер треба подумати.

Цвіркун слухняно замовк, уважно дивлячись на директора. Він не сподівався, що його химерна ідея настільки зацікавить Макса Берна. Врешті той мовив бадьоро і збуджено:

— Даремно ви вважаєте цю ідею чисто теоретичною. Слухайте мене. Насамперед дуже перспективна сама хвиля чергового захоплення-зацікавлення антиречовиною. Ми мусимо навчитися працювати з нею. По-друге: варто спробувати виявити представників антицивілізацій. Принаймні якісь сліди їхньої діяльності… Ваша ідея настільки мене захопила, що я просто не хочу й думати, що ніяка цивілізація не використовує нас… Гарно ви придумали з цим обміном сміттям, покидьками… Щодо Місяця — зробимо там філіал нашого інституту, створимо дослідну базу… Певен, що саме на Місяці й відбудеться наша перша зустріч з представниками антисвіту… — Макс Берн лукаво примружився. — І на Землі також роботи вистачить. Прекрасна тема для пошукової лабораторії. Перспективна, з поглядом у далеке майбутнє… Я радий за вас, друже.

Додому Микола Цвіркун повернувся украй збуджений. Він переступив поріг свого холостяцького помешкання, поставив на підлогу портфель, гарячково забіг до ванної, вмився холодною водою, сів за робочий стіл, намалювавши на запилюженій полірованій поверхні два хрестики і три нулики, підхопився і почав наводити порядок, власне, просто витирати порохняву, бо порядок і так у кімнаті був ідеальний. Вимкнувши пилосос, Цвіркун задоволено примружився, засмикнув щільніше штори на вікні й клацнув вимикачем, бо надворі вже сіріло. Кімнату виповнило приємне блакитняве світло. Микола сів у м’яке крісло, намагався заспокоїтись, в голові роїлися думки-ідеї, все тіло було напруженим, а руки не знаходили собі місця. Він прагнув діяльності.

Нараз почув незвичне сюрчання. Воно народжувалось десь у його помешканні. Ніби на кухні. Рвучко підвівся і майже вибіг з кімнати. Коли грюкнув дверима на кухні, сюрчання припинилося. Але за якусь мить зазвучало знову. Микола розрізнив два голоси.

Він аж розсміявся. Це ж цвіркуни! Його однофамільці з маленької літери. Звідки вони з’явилися за час його відпустки?

Микола підійшов до вікна, дивився з височини на вогні вечірнього міста і намагався визначитись — подобається йому їхнє сюрчання чи дратує? Воно було мелодійним, нагадувало чимось пташиний спів, так принаймні здавалось Миколі, коли цвіркуни перегукувались між собою. Один сидів десь під кухонною шафою, а другий немов за холодильником. Сюрчання було доволі одноманітним, заспокоюючим, умиротворюючим. Микола сів до столу, уважно, ніби важливе повідомлення, слухав цвіркунів, намагався уявити, які вони на вигляд. Вийшов до кімнати, взяв том енциклопедії і знову повернувся на кухню. Читав і перечитував, роздивлявся кольоровий малюнок. Зовнішнім виглядом своїх однофамільців Микола залишився невдоволений — схожі на тарганів і водночас на трав’яних коників. Закрив грубий том, заплющив очі і слухав, відчував, як зникає-розчиняється напруження, як душею заволодіває млосне упокорення і навіть якесь блаженство.

Двоє цвіркунів про щось розмовляли між собою. Мабуть, Він і Вона, подумалось. Він і Вона. Аж замлоїло щось під серцем. І захотілося щось пригадати із власного життя. Але пригадувати було нічого. Він і Вона. За час його відпустки у помешканні поселилася цвіркуняча сімейка?

Микола довго сидів і слухав, але нараз усвідомив, що те сюрчання наче паралізує його думку. Він не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись. Він чув і сприймав лише сюрчання цвіркунів, наче розчинявся в ньому.

— Прокляття! — вигукнув він. — Це до добра не доведе!

Микола підхопився, намагаючись повернутися в той стан робочого збудження, в якому перебував досі, Проте все виявилось марним. Він чув тільки цвіркунів. До всього — з’явилося непереборне бажання побачити, які ж вони в житті, а не на малюнку?

— Я так не можу вдома працювати. — Вів стріпнув головою, як мокрий пес. — Це просто знущання. Треба щось придумати.

Він повзав навколішки і уважно прислухався, намагався точно визначити, де сидять цвіркуни. Він повідсовував від стін усі кухонні меблі. Нараз відзначив, що голоси лунають уже з іншого місця.

— Як же це? Не міг же я не помітити, якби котрийсь перебіг кімнату?

І раптом здогадався — цвіркуни сидять за плінтусами і можуть бігати там по периметру кухні.

— Прекрасно, є дуже гуманний спосіб попросити вас звідти, вдало поєднавши приємне і корисне.

Микола приніс із комірчини банку білої емалі та малярний пензель.

— Ремонт! Буде маленький ремонт, шановне товариство!

Микола вирішив освіжити панелі на кухні, заливаючи фарбу у щілини між плінтусами і стіною. Він рачкував підлогою, і раптом з-під плінтуса спроквола виліз цвіркун, точнісінько такий, як на малюнку, не вельми приємне створіння, лівий бік був білий від емалі.

Цвіркун дивився на Цвіркуна якось збентежено, докірливо, злякано, потім повільно й невпевнено попростував до дверей в коридор, хитаючись з боку в бік. За ним з-під плінтуса виліз трохи менший цвіркун і досить бадьоро побіг за першим. Він ще не був вимазаний у фарбу. Вже на порозі цвіркун з білою ознакою зупинився, озирнувся і, Миколі так здалося, покрутив правою передньою кінцівкою біля скроні. Микола підвівся й прочинив кватирку. Від запаху нітроемалі наморочилося в голові.

А цвіркуни повільно собі подибцяли до виходу з помешкання, Миколі здавалося, що вони пішли, взявшись за руки-лапки. Зупинилися перед дверима. Миколі на якусь мить спала думка, що можна просто наступити на оцих ніпівтарганів-напівкоників, але відразу й присоромив самого себе. Хай живуть. Він і Вона. Хай живуть. Відчинив двері, і цвіркуни, ніби все розуміючи, весело перескочили поріг, почимчикували до сміттєпроводу.

Нашвидку закінчивши на кухні ремонт, Микола вирішив гарно виспатись перед напруженим робочим днем.

Але вночі йому приснився сон…

Ніби прилетіли до нього гості з антисвіту, і були вони схожі на великих цвіркунів, обмінювались сміттям і «покидьками цивілізації». Микола великодушно віддав цвіркунам свого сусіда-п’яничку. а представники антисвіту позбулися тлустого Нукрізця, який зловживав водою, не курив І цим остаточно підірвав свою психіку… І раптом…

Микола навіть уві сні збагнув усю глибину помилки, Він прокинувся спітнілий від хвилювання. Як же він не подумав відразу, що ті двоє цвіркунів можуть виявитись представниками антисвіту? Як же він не подумав? А були ж усі підстави запідозрити… Сама їхня несподівана поява за час його відпустки вже б мусила насторожити. І оте покручування лапкою біля скроні. Теж мені розумники знайшлися… І безсловесне прохання випустити з помешкання. Треба ж знати, які двері куди ведуть… 1 побігли вони до сміттєпроводу…

Цілком можливо — то якісь механічні розвідники з антисвіту, які не анігілюють при контактах зі звичайною земною матерією. А може бути, що й самі антисвітяни уміють якимось чином оточувати себе захисним полем?

Цвіркун вистрибнув з ліжка і в самих плавках вибіг на ліфтовий майданчик, роззирався довкола, у кволому нічному освітленні віолової лампочки під стелею хотів побачити двох. маленьких цвіркунів. Він би покликав їх. Але як їх покликати? Підбіг до сміттєпроводу. Немає. Безумовно, нікого немає. Хоч плач. А міг же додуматись, затримати, принести в інститут і ретельно дослідити.

Повернувся до помешкання. Вийшов на балкон. Тепла ніч ранньої осені. Монотонне тихе рокотання великого міста. Безхмарне і зоряне небо. Срібний ріжок місяця над головою.

Він і Вона з далекого антисвіту. Вони йшли до дверей, тримаючись міцно за руки-лапки. Мабуть, їм гарно разом. Цвіркун підвів погляд, до сліз вдивлявся у срібний ріжок місяця, і було йому, чи не вперше в житті, дуже незатишно, безпросвітно сумно і самотньо.

А над ним кружляли в повітрі дві маленькі істоти, їхні тіла сріблилися під місячним світлом, вони майже не махали прозорими крильцями, але кружляли в повітрі, піднімаючись все вище і вище, вони трималися за руки-лапки, вони весело сюрчали, вони сміялися. Вони були щасливі.

Останні роки, зібравши добрячий науковий ужинок з гіпотетичної експлуатації антисвіту, Микола Цвіркун почав принюхуватись до біології, медицини. Подальшу розробку теми взаємної торгівлі сміттям він доручив своїм талановитим підлеглим, а сам засів за медичну літературу, вишукуючи можливість грандіозного відкриття.

Одного вечора він заклопотано йшов з бібліотеки до свого холостяцького помешкання — респектабельний молодий мужчина в строгому темному костюмі фірми «Горизонт», в сріблястій краватці «Люміна», в гостроносих чвбітках «Прогрес». Нараз його погляд зупинився на одній молодій жінці, що йшла назустріч. Нічим вона ніби й не відрізнялася від решти жінок. Проте погляд зупинився саме на ній. Жінка років тридцяти, приталений зеленкаво-строкатші жакет, темно-зелені вельветові штани, коротка стрижка «Нессі», підмальовані зеленим повіки, кругловида, губи бантиком. Таких жінок, вихованих щотижневиком «Краса і мода» та журналом «Щаслива жінка», мільйони. Цвіркун зупинився, провів жінку поглядом, прагнучи зрозуміти, що ж його так зацікавило. Йому раптом захотілося знати, про що вона зараз думає, чого хоче, що її турбує чи дратує, де і з ким вона живе, як вона снідає чи обідає, яка вона звечора, коли змиває косметику, і яка вона зранку, коли важко розплющити очі, піднімаючись на роботу… Чи, може, вона нікуди й не поспішає зранку? Може, чоловік приносить їй каву в ліжко, а сам поспішає на роботу? Може, в неї чоловік художник чи письменник? А може, в неї взагалі немає чоловіка? І, може, вранці вона взагалі не снідає… Але ні, вона жінка, а всі жінки дбають про своє здоров’я. Тож вранці вона снідає, як те радить наука, скромно і різноманітно. Останніми десятиліттями жінки живуть набагато довше за чоловіків… Чому? Які причини?

І раптом Микола Цвіркун з трагічною однозначністю збагнув — він не знає жінок зовсім! Він геть не знає жінок! Але відчував, що саме в них захована природою якась таємниця. Таємниця довголіття? Можливо…

Микола Цвіркун усміхнувся, зрозумівши, що йому, голові пошукової лабораторії, респектабельному мужчині прийшов час одружуватися. Велика наука вимагає від нього чергової жертви, і він піде на все, бо, врешті, життя голови на весь світ відомої лабораторії мусить бути цілком присвячене науці.

На пошуки дружини пішло аж два тижні й три дні. Все це добряче вибило Цвіркуна з робочої колії, але він втішав себе тим, що поставився до цієї справи щонайсерйозніше. Він був цілком задоволений кандидатурою. Двадцять один рік, зріст 165 см, вага 60 кг, вища технічна освіта, сангвінік, світловолоса, з голубими очима, працює інженером на фірмі «Спіраль», батько її загинув на п’ятдесят сьомому році життя під час авіакатастрофи, яка свого часу налякала всю планету, коли відмовила енергетика повітряного лайнера типу «Протей» і загинуло більше тисячі пасажирів (до того випадку ці машини вважалися стовідсотково надійними). Мати її — філолог за освітою, 70 років, на пенсії.

Микола кілька днів гортав стандартні карточки довідкового центру, звідки, на його прохання, надходила дані про кандидатури його можливих дружин, ретельно вчитувався у показники аналізів крові, енцефалограм, томограм тощо. Він вивчав не лише майбутню дружину, а й найближчу рідню. Його тішило, що у його майбутньої тещі й дружини така велика різниця у віці — вони справжні представники різних поколінь жінок. Те виповнювало цвіркунячу душу впевненістю у плідності майбутніх пошуків і досліджень.

Переконавшись, що Прекрасна Луїза, так звали машину довідкового центру, не помилилася у виборі капдидатури, Микола Цвіркун послав поштову листівку-пропозицію на стандартному бланку, що містив найважливішу інформацію про нього самого, з традиційним особистим приписом: «Пропоную стати моєю дружиною. Відчуття духовної свободи та психологічного комфорту гарантую».

Через три дні без попередження і пізно увечері до помешкання подзвонили. Він підвівся з-за столу й пішов відчинити. На порозі стояла дівчина з невеликою валізою в руці. Вона приязно всміхнулася, рішуче зайшла до кімнати. Микола не відразу впізнав її, хоча вона й була точнісінько такою, як на голограмах, надісланих Прекрасною Луїзою.

— Привіт, Миколо! — поставила валізку на підлогу.

— Привіт, Ліано! Чого ти без попередження? А якби мене раптом не було вдома?

Вона поглянула на годинник:

— Тебе часто не буває дома о цій порі?

— Ні, не часто… Але я науковець, буває потреба…

— Так-так, я все про тебе знаю напам’ять… Гарна у тебе кімнатка, затишна. Це кабінет? А де ти спиш? Показуй, любий. Ах, пробач, я забула тебе поцілувати. — Вона кізкою підскочила до нього, чмокнула в щоку. — Можеш і ти мене поцілувати, для початку тільки в щічку, ти повинен поступово до мене звикати. Так кажуть науковці. Правда ж? Я подобаюсь тобі? — Не чекаючи відповіді, схопила Миколу за руку. — Ходімо, показуй, де ми будемо спати. Вже пізня година.

Блакитний вельветовий комбінезончик щільно облягав її красиве тіло, світле розпушене волосся струмками спадало на плечі. Вона випурхнула з кімнати, Микола провів її поглядом, але не поспішав іти за… дружиною. Зі спальні долинув її голос:

— У тебе дуже затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні?

Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок.

— Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю?

— Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію… — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»… Гм-гм-гм… Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці.

У Цвіркуна голова пішла обертом.

— Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли.

— О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько?

— А ти не поцікавилась у Луїзи?

— Ні, не цікавилась, Мені ж із тобою жити. Логічно?

— Логічно… — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю».

— То хто твій батько?

— Він вже на пенсії. Все життя працював у системі громадського харчування.

— Він кухар?

— Офіціант, — буркнув Цвіркун.

— О, як цікаво. В ресторані?

— Так… Справді, завари чаю.

— Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийду на кухню… Ти повинен до мене звикати поступово, Не можна все відразу. Правда ж?

Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем.

— Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко.

— Жодної, — буркнув Микола.

— Чому ж так спокійно лежиш?

— Мені треба подумати…

— Про що?

— Про все. І про тебе.

— Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому.

— Чую. Але давай краще завтра. Поступово… Як радять науковці…

Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками:

— Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда?

— Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново треба входити в роль люблячого чоловіка. — Тільки даремно ти не попередила про свій прихід.

— А це був сюрприз, мій любий. Луїза сказала, що ти дуже любиш сюрпризи.

— Вона тільки забула уточнити, що я сам люблю робити сюрпризи, а не навпаки…

Наступного ранку молоде подружжя прокинулося з важкими головами.

— Я погано спала, мій любий. Мене мучили кошмари. Що б це мало означати? Адже науковці кажуть, що…

— Я сам науковець, але мене також мучили кошмари… Коли ти познайомиш мене зі своєю матусею?

— А коли захочеш, до речі, годиться запросити друзів і відсвяткувати наш із тобою шлюб. Коли ми це зробило?

— Запрошуй своїх на суботу. А з мамою мусиш мене познайомити сьогодні ж увечері.

— Навіщо тобі моя мама вже сьогодні увечері? Я хотіла трохи відпочити від неї.

— Гріх відпочивати від власної матері.

— Сам живеш не з батьками, а мені хочеш закинути гріх, — образилася Ліана.

— У мене прекрасні батьки, і в мене ніколи не було потреби відпочивати від них. Просто я — науковець, тож повинен мати нормальні умови для праці, — проказав дещо бундючно. — І мій батько завжди це розумів.

— А що тобі треба для праці, мій любий? — Ліана солодко позіхнула.

— Спокій. Насамперед спокій.

— А навіщо ж тобі дружина?

Цвіркун тієї ночі не виспався, все його єство проти чогось бунтувало, йому чи не вперше в житті хотілося брутально вилаятись, але він спромігся на інтелігентну розважливість:

— Справжня дружина є запорукою життєвого спокою, як кажуть справжні науковці.

Ліана розсміялася.

— Життя і спокій несумісні, як говорить моя мама.

— І ти певна що саме так воно і є?

— Авжеж. Певна.

«Життя і спокій несумісні, — повторив подумки Цвіркун. — В цьому вислові щось є, над ним треба серйозно подумати…»

— Ти мусиш познайомити мене зі своєю мамою сьогодні ж увечері. Домовились?

— Домовились. — Ліана подивилася на нього, мов на останнього дурня, перекинула через плече шкіряну торбинку й пішла, не зачинивши за собою дверей.

«Наука вимагає жертв. Я мушу якось навчитися спілкуватися з нею. Я мушу її… полюбити. Якось не так, як цієї ночі. Якось інакше. Кажуть люди, душею треба любити. Але, врешті, душа — поняття абстрактне, нематеріальне, просто словесний пшик. Треба порадитися зі старшими товаришами. Насамперед із шефом. Він уже двадцять п’ять років одружений, має трьох дорослих дітей…»

Ліана виконала обіцяну. Увечері після роботи вона прийшла «додому в гості» зі своєю мамою.

— Познайомтесь. Моя мама. Мій чоловік. Ах, мамо, який він серйозний науковець. Ах, любий, ти навіть не уявляєш, яка в мене прекрасна мама. Поцілуйтесь. Ах… Запрошуй нас до столу, любий. Ви задоволені зустріччю? Як тобі мій чоловік, мамо? Як тобі моя мама, любий? Ви будете пити чай? Чи ви не хочете чаю?

— Заспокойся, Ліано… Я сам зараз підсмажу яєчню…

— Вона в мене все вміє… — заусміхалася стара. — Я її багато чого навчила. Всього, чого вміла сама.

«Не схоже, що ти сама багато вмієш», — зле подумав Микола, а вголос проказав:

— У вас прекрасна дочка, Надіє Макарівно. Я просто щасливий, що ми зустрілися з нею… І з вами. Заходьте до кімнати. Зараз я щось приготую на стіл. Ліана за той час може нарізати шинку. Проходьте, проходьте. — Микола театральним жестом відкрив секретер, де товпились різнобарвноетикетні пляшки. — Виберіть до вподоби, дорога Надіє Макарівно, а ми з Ліаною зараз все організуємо…

Вони повернулися з кухні усміхнені, навіть збуджені, стара аж замішувалась молодятами і пригадала власну юність.

— То що будемо пити, Надіє Макарівно? Я бачу, ви навіть не підходили до бару.

— А мені з-за столу добре видно, чим ви мене спокушаєте, — нараз вона тихо, по-старечому розсміялася. — Знаєте цей старезний анекдот? На одному березі річки зібралися на відпочинок жінки, на іншому — чоловіки. Тридцятилітній мужчина роздивився і, не вагаючись, відразу поплив. Сорокалітній також кинувся у воду з рятувальним колом на грудях. П’ятдесятилітній сказав: «А може, вони й самі припливуть до нас?» А шістдесятилітній мовив: «І чого б ото я плив, так чудово видно з берега на берег». Смішно, правда? Мені, будь ласка, чарочку горілки, коли ваша ласка, а ви пийте, що захочете…

— Мамо, не зловживай, — манірно проказала Ліана.

— Не хвилюйся за свою маму, — поважно мовила стара. — Мені вже навіть не шістдесят. Я не запливу надто далеко.

— Хто знає? — усміхнено сказав Цвіркун. Він з великою цікавістю споглядав тещу. Вишукано, як найдосвідченіший офіціант, хоча ніколи й не готувався торувати стежку свого батька, поставив перед Надією Макарівною тарілочки з яєчнею, салатом, налив чарочку із запітнілої пляшки, поставив ближче хлібницю, галантно вклонився.

— А мені? — здивовано озвалася Ліана, зауваживши, як надовго він укляк в послужливій позі з ідеально-приязною усмішкою на устах.

— Так-так, моя люба… Але я хочу, аби твоя матуся була задоволена нашою зустріччю.

Микола квапно вигорнув яєчню на тарілку дружини, підсунув і до неї салат, поклавши на нього кілька тонких скибочок хліба. Сів поряд не з Ліаною, а з Надію Макарівною.

— Налий і мені, — вже ображено мовила Ліана.

— Пляшка біля тебе, моя люба, — мовив Цвіркун, уважно дивлячись на тещу. — То, кажете, вам уже навіть не шістдесят… Але ж як прекрасно ви виглядаєте. Ви унікальна жінка.

— Дякую за комплімент, — стара манірно склала губки. — Давайте краще вип’ємо за все добре у цьому світі. А чому ви собі нічого не налили, Миколо?

— Пробачте, просто забув… Я також — горілочки, з вашого дозволу.

Горілки Цвіркун органічно не переносив. Але наука вимагала жертв.

— Тож за все найкраще. За ваше щастя, мої любі діти! Всі дружно випили. Цвіркун намагався не скривитись.

Це йому не вдавалось. Нарешті він блаженно усміхнувся:

— Гарна горілка. Чи не так? — зорив поглядом навсебіч, ніби здійснив героїчний вчинок, за який його мусять відзначити. Втупився просто в очі Надії Макарівни: — Ви так прекрасно виглядаєте на свої сімдесят років… І горілочку вживаєте… Ви часто вживаєте? Даруйте за прямолінійне запитання, але ж я науковець. Мені це дуже потрібно знати. Я нині займаюсь проблемами довголіття.

— Він у тебе просто чудо, — пробелькотіла стара, ковтаючи шматок яєчні, вона не дивилася на Миколу. — Він у тебе ще така свята дитина… Просі о чудо.

— Даруйте, ви запитали мене, чи часто я вживаю… — нарешті звернулася поважно до Цвіркуна. — Мені важко відповісти на це запитання, але мушу сказати, що я вживаю завжди, коли мені того хочеться. Але коли мені цього захочеться і скільки в кожному конкретному разі — я передбачати не беруся. В цьому вся складність питання. Коли і що саме тобі захочеться в цьому світі? Ніхто не знає. Чи не так? Але якщо чогось дуже хочеться, то просто гріх… Даруй, Ліаночко, мою безпосередність… Я трохи випила, а ти все тримаєш…

— Не звертай на мене уваги, мамо. Я вип’ю, коли мені захочеться.

— Ах ти моя розумничка. Вся в мене. Тож я кажу, що гріх гамувати в собі бажання. Налий мені ще, Миколо. Дякую. То що ви запитували?

— Ви унікальна жінка, — бентежно пролопотів Микола й слухняно випив знову.

— Ну що ви, дорогий Миколо. Таких, як я, хоч греблю гати. Можете мені повірити. — Стара нестримно розсміялася, одним духом перехилила чарку, потім сама ж без будь-яких слів наповнила її з пляшки, втупилася в Ліану: — Він у тебе просто чудо, як твій покійний батько, навіть ще цікавіший… Я схвалюю всією душею ваш вибір, мої любі діти.

— То, кажете, ви вживаєте горілку завжди, коли вам того хочеться? І ніколи не відчували, що вона вам шкодить? Я запитую вас як науковець…

— Мені ніколи не шкодило те, чого мені хотілось.

— Скажіть, як на вашу думку, чим ви завдячуєте своєму довголіттю?

— Про яке довголіття ви говорите, Миколо? Мені лише сімдесят років.

— Але я не дав би вам і п’ятдесяти.

— Ви, мабуть, просто величезний скупердяй… — Стара стримано, манірно розсміялася. — А чим я завдячую, як ви кажете, то важко сказати одним словом.

— І не треба одним словом. Навпаки, спробуйте визначити це якомога поширеніше. Це важливо для науки! Ви б не заперечували, якби я попросив у вас взяти кілька аналізів?

— Я буду тільки вдячна вам. Ви займаєтесь проблемами довголіття. Я буду просто рада, якщо ви приділите мені трохи уваги. Я також хочу довше жити. Хоча мені вже добре видно, що робиться на протилежному березі.

— Миколо, давай з тобою вип’ємо, — ображено озвалася Ліана.

— Так-так, давай вип’ємо. В тебе прекрасна мама! — Цвіркун зухвало перехилив наступну чарку.

Стара не відставала. Вдоволено усміхалася.

Ліана ображено тицяла виделкою, нахромлюючи шматочок шинки. Микола зовсім не звертав на неї уваги.

— То скажіть, будь ласка, кому й чому ви завдячуєте… Цвіркун підсунувся ближче до Надії Макарівни.

— Насамперед, мабуть, своєму чоловікові, — стара багатодумно звела погляд до стелі. — Він рано залишив нас. Пригадуєте, увесь світ говорив про ту страшну авіакатастрофу з «Протеєм». Чоловік мене дуже любив. Просто балував. Свого часу це також було прекрасно й благодатно… Але коли ми з Ліаночкою залишилися самі, мені довелося більше працювати, рухатись… Одне слово, не мені вам казати, як прекрасно тонізує організм постійна діяльність і відсутність надійної опіки. Але я ніколи не виснажувалась. По-друге: я ніколи не боролася з власними бажаннями. Бажання — дзеркало душі, я так гадаю. Знати бажання людини — знати все її минуле і майбутнє. Налийте мені ще трохи. Дякую. Боротися з бажаннями — це боротися із самим собою. Жорстоко боротися. Спрути-восьминоги часом об’їдають власні мацаки і помирають у боротьбі з собою. Страшно, правда? Налийте і собі трохи. Давайте вип’ємо. Тож я кажу, що боротися з власними бажаннями — це свідомо вкорочувати власний вік. Людина взагалі живе доти, доки їй хоч чогось хочеться. Хай навіть робити відверті дурниці. Життя — це процес реалізації бажань. Коли зникають бажання, зникає життя. Ви мене розумієте, Миколо? Будьмо. Чому ти така сумна, Ліаночко? Ану, давай до дна! Молодець! А по-третє: не можна поспішати задовольняти бажання, оскільки задовольняти бажання — це водночас означає знищувати їх. Один із варіантів боротьби з бажаннями. І от… Ти також слухай, Ліаночко, твоя мама не так часто буває такою багатослівною і такою мудрою. Ви мене розумієте, Миколо? Як це складно — задовольняти бажання, не знищуючи їх. В цьому, на мою думку, запорука довголіття. Поспішайте повільно, як говорили древні греки. Ви згодні зі мною і з древніми греками? Давайте ще трохи вип’ємо. Ви мені дуже подобаєтесь, Миколо, у вас такі пильні й розумні очі…

Цвіркун підсунувся ще ближче до Надії Макарівни.

— А по-четверте: я гадаю, що жити треба простіше, — проказала стара, вихиливши чарку. — Довголіття… Щастя… Запорука… Не можна ускладнювати життя навіть словами. Треба жити просто. Які ви хотіли взяти в мене аналізи? Гадаю, не варто зволікати. Ви хотіли — я згодна відразу. Тільки ще налийте трохи. Так! Давайте займемось наукою, Миколо! Великою наукою! Будьмо!

— Мамо, ти багато п’єш.

— Не хвилюйся за свою мамочку. Твоїй мамочці зараз добре. Твоя мамочка прожила життя і знає йому ціну і смак. І я знаю ціну великій науці! Наука, Ліаночко, це — фантастика. А всі путні науковці — фантасти! Чого ви не п’єте, Миколо? Дякую. Зовсім трошки. Дякую. Мені дуже приємно спілкуватися з вами. У вас таке непідробне зацікавлення у погляді, мовби справді не маєте в душі більшого бажання, ніж продовжити моє життя…

Ліана підвелася з-за столу і, ображено закопиливши губки, якусь мить стояла, чекаючи, що її рішучий жест принаймні помітять. Але того не трапилось, і довелось викрикнути:

— Миколо! Мамо! Ти не заперечуєш, мамо, якщо я поїду ночувати додому, а ти залишишся з Миколою? У мене дуже багато справ, ти ж знаєш мою роботу… А у вас багато спільних інтересів…

— Ліаночко, якщо тобі так краще, чому б я мала заперечувати… Мені дуже симпатичний твій Микола, і я спробую передати науці свій сімдесятилітній досвід…

— До побачення, мамо!

Микола навіть не звівся, і Ліана кометою рвонула до виходу.

— То я хотів би почути трохи детальніше і менш по-філософськи про секрети вашого довголіття…

— Ліаночка пішла… — проказала багагодумно стара, втупившись на якусь мить у стелю. — Вона в мене гарна, але така рішуча. З характером. Налий ще трохи, Миколо. Дякую. Ви питаєте про секрети… Вони справді у мене є. Скажу відверто, я виробила для себе власну систему харчування, яка полягає у споживанні всього, що тільки здатен перетравити організм.

Микола Цвіркун квапливо дістав з кишені фонозаписпик.

Того вечора сиділи вони дуже довго. Вже давно перейшло за північ, а вони все ще дискутували про ферменти та ензими, про роль центральної нервової системи, про смачне й несмачне, про корисне й шкідливе, і навіть про любов.

Полягали спати геть зморені. Горілки вже не було. Взагалі нічого спиртного вже не було. Не розмовлялося. Хоча в Цвіркуна і лишалося ще багато нез’ясованих питань.

Він постелив Надії Макарівні у спальні, собі в кабінеті. Кілька хвилин вагався, чи не лягти і самому в спальні, ліжко широчезне, ще можна трохи поговорити, але відчув, що сили його полишають. Рішуче гукнувши «на добраніч!», впав на диван.

Наступний день почався з телефонного дзвінка. Рано-вранці зателефонувала Ліана.

— Мама у тебе? От і добре. Я біжу на роботу. Сподіваюсь, ти не дуже нудьгуватимеш, коли я й сьогодні ночуватиму в себе вдома. Дуже багато справ… Можеш покликати маму до телефону?

Надія Макарівна зводилась дуже тяжко, довго не могла збагнути, хто їй дзвонить і де вона зараз. Яка дочка і навіщо дочка? Де вона взагалі ночує? Нарешті стара накинула халат і подибуляла до телефону. Вона довго мовчала, вислуховуючи Ліану, потім спроквола проказала:

— Добре, донечко, безумовно, мені цікаво з Миколою. Дякую. Послухай, треба відключити холодильник, бо майстер казав, що згорить реле. А майстер прийде завтра. Спасибі, донечко. Добре. Займайся своїми справами. А я поживу у Миколи.

Поклавши трубку, стара попрямувала до серванта і довго вишукувала спраглим поглядом пляшку. Нарешті хриплим голосом запитала:

— Микольцю, в тебе не залишилось трохи горілки?

— Ми вчора все випили, — озвався той з кабінету.

— Ти мусиш, Микольцю, вибігти зараз в магазин, ти молодший. Принесеш кілька пляшок. Якщо ти цього не зробиш, це вкоротить мені віку. Чуєш?

— Добре, Надіє Макарівно. Але я зараз спершу візьму у вас аналіз крові. Не заперечуєте? І зроблю одну невеличку, дуже делікатну пункцію печінки. Гарантую, як кажуть, цілковиту безпеку, вам навіть боляче не буде.

— Добре, Микольцю, але потім мусиш збігати в гастроном.

Так тривало два тижні. Микола Цвіркун повідомив свій науково-дослідний інститут, що займається вдома украй важливою для науки справою. Він ретельно та запопадливо вивчав стару Макарівну, підручники та книги з медицини й біології. Йому не вистачало знань і медичного досвіду, але це водночас видавалося йому й запорукою справжнього відкриття.

Проте одного вечора Микола Цвіркун збагнув, що витерпіти більше не зможе, існування стало нестерпним. Стара домучувала його занудними розмовами та розпитуваннями, які на третій день почали повторюватись. Цвіркун уже знав їх напам’ять. А відкриття не було.

Майже кожного вечора дзвонила Ліана, в’їдливо запитувала, як справи у великого дослідника і чи скоро його можна буде привітати з розгадкою секрету довголіття.

Цвіркун багатозначно мовчав. Нарешті одного разу, усвідомивши, що жити так він більше не може, запитав Ліану:

— Ти не заперечуєш, якщо я госпіталізую твою маму?

— Вона вже випила всю горілку в найближчих гастрономах?

— Та ні… Останні дні вона вже не п’є… Ми познаходили в неї багато відхилень від норми і відвертих хвороб… А в мене вдома немає всього необхідного, щоб допомогти їй.

— Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися… Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину…

— А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун.

… Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував.

Відкриття мало відбутися. Але не відбувалось.

Надія Макарівна померла, не повертаючись до свідомості.

Микола скрушно сидів ще кілька годин біля покійниці, навіть зробив сім посмертних пункцій. Дорогої тещі вже немає, а відкриття не відбулося. Украй змучений і розгніваний на самого себе, Цвіркун підійшов перед самим ранком до телефону і набрав номер Ліани.

— Доброго ранку… Пробач, що я тебе потурбував так рано… Але, розумієш, справа в тому, що я не зміг допомогти твоїй мамі… На жаль… Вона померла. Щойно. Наука була безсила… Ти чуєш мене?

Ліана не озивалася, лише стримане схлипування проривалося в телефонну трубку.

— Не плач. Усі ми не вічні. Чому ти мовчиш? Не клади, благаю, трубку. Я дуже хочу тебе бачити. Я хочу зустрітися з тобою якомога швидше.

— Добре… — нарешті промовила вона крізь сльози. — Де ти хочеш зі мною зустрітися? Я більше не приїду до тебе додому.

— Давай у кав’ярні на Хрещатику, навпроти готелю. Домовились?

— Ти орієнтуєшся, котра зараз година? Зараз п’ята ранку… А кав’ярня на Хрещатику працює з десятої. Я вже маю бути на роботі…

— А на «Арсенальній» — із сьомої.

… Кав’ярня була ще зачинена, коли Микола Цвіркун, вийшовши з метро, опустився в підземний перехід і зайняв чергу біля масивних зачинених дверей.

«Чому так багато людей товпиться тут відрання? — подумалось. — Чому вони не вдома чи на роботі, а ось тут, біля кав’ярні, яка працювати починає з сьомої ранку?»

Нарешті прибиральниця відчинила масивні залізні двері зсередини.

Якесь дівча схопилося за грубезну дерев’яну ручку і щосили смикало, проте відчинити двері їй не вдавалося. Микола Цвіркун стояв за кілька чоловік від бідолашної. І нараз почув за собою голос:

— Що, киця, охляла? Не можеш відчинити. Зморилася за ніч?

Цвіркун злякано озирнувся, бо той голос був страшенно схожий на його власний, навіть здалося, що то він сам промовив ті слова: «Що, киця, охляла?» Зустрівся поглядом з молодиком, котрий стояв за ним. Його аж ужалило, наскільки вони були подібними один на одного.

Йому чомусь стало страшно і бентежно, як у передчутті народження чергового відкриття. Він дивився просто в очі свого двійника. Генетична копія, тільки молодша. Тільки ще нахабніша, ще вишуканіше підступніша й брутальніша, ще всеїдніша. Але в чому ж відкриття?

Микола Цвіркун потупився і винувато зробив крок убік, даючи дорогу молодикові.

А Ліани все ще не було…

ГАК АЛЬБІНОСА

Відомий усьому світу спортсмен Віктор Білий зробив офіційну заяву голові Федерації, що цього 199… року він не братиме участі у змаганнях на першість Європи.

Оскільки минулого року славетному альпіністові виповнилося п’ятдесят, усім було зрозуміло, що означає ця заява — інженер-технолог Віктор Білий, незмінний за останні вісімнадцять років чемпіон світу з альпінізму, залишає великий спорт. Але для кожного, хто знав Віктора Білого особисто, ця заява видалась дуже дивною — він був у прекрасній спортивній формі і кілька тижнів тому в дружньому колі за кавою, лукаво мружачись, казав, що сподівається і цього року утримати титул чемпіона.

… Найперший промінь сонця, визирнувши з-за купола бібліотеки, залетів до невеликої кімнати, заграв золотими лелітками на значках та медалях, що вишикувались на червоному ледрі, припасованому до стіни.

Альбінос, а саме так звали Віктора Білого друзі, лежав з розплющеними очима. П’ятдесят років, мабуть, саме той вік, коли можна собі дозволити просто полежати зранку з розплющеними очима, уявляючи прекрасну, спортивного крою даму на ймення ВІЧНІСТЬ.

З п’ятдесятого поверху не було видно золота осінніх кленів, але саме про них і думав Альбінос того ранку. За три тижні, коли розпочнуться змагання на першість Європи, вже опаде осіння позолота, не залишиться і сліду від цієї бентежної осені.

Зовні Альбінос видавався майже юнаком, якщо не вдивлятися у зморшки довкола очей, не ловити погляду дорослої людини, котра давно знає, що завдячує своєму «щастю» вже не здоров’ю, не юнацькому ентузіазму, а насамперед своєму життєвому досвіду. Хоча хіба лише досвіду?

Альбінос знову заплющив очі. Вкотре пригадалася Дюлія, маленький меценат у спідниці. Саме їй Альбінос завдячував нинішньою славою. Красива, розфарбована юнка. Вони зустрілися на танцях в палаці «Олімпія», потім зустрічалися часто у нього вдома. Вона любила слухати його альпіністські розповіді про пригоди. Одного разу, роздивляючись його спортивне спорядження, вона сказала: «Я, безумовно, в цьому нічогісінько не тямлю, але оце все — примітив!» Альбінос поблажливо усміхнувся: «Це типові обладунки сучасного альпініста. Дехто працює з конструкціями власного виробництва, але те все мало чим відрізняється…» — «Але ж, бачиш, дехто намагається щось придумати! — вигукнула запально Дюлія. — Хтось шукає, а ти — інженер — задовольняєшся таким примітивом!» — «Тобі тільки здається, що це примітив. Конструкція проста, але відпрацьована поколіннями альпіністів…» Дюлія, мов не чуючи його слів, підійшла до телефону й набрала номер: «Стефа? Привіт! Твій геній вдома? Поклич, будь ласка…» І почалося-закрутилося: «Один мій гарний знайомий, альпініст, хоче вдосконалити свої спортивні обладунки… Так… Він інженер… Так… Має цікаві думки… Так… Пропозиції… Йому потрібна висококваліфікована допомога…»

Альбінос підставив долоню сонячним променям, що лилися крізь вікно вже нестримним потоком. Підхопився, вискочив у ванну під холодний душ, розтерся волохатим рушником, бадьоро вчепився до турніка в коридорі.

Дорога до стадіону віддавна стала для нього своєрідною дорогою спогадів…

«Я не прошу ні в кого кваліфікованої допомоги! — не гамуючи обурення, вигукнув Альбінос, коли Дюлія поклала телефонну слухавку. — І немає у мене ніяких ідей та пропозицій! Я тебе не розумію. Що це за химери?!» — «Заспокойся, хлопчику, — сказала тоді Дюлія, і Віктора Білого образило оте «хлопчику»: врешті, Дюлія була на десять років молодша від нього. — Заспокойся і повір, що в твоїй голові роїться стільки ідей і пропозицій, що…» — «Я не розумію тебе!» А вона тоді граційно підвелася, повільно, не обертаючись, попростувала до дверей і вже на порозі тихо мовила: «Подзвони мені, коли зрозумієш. Добре? Телефон Стефи я залишила на столику, її чоловік допоможе тобі у всьому, якщо ти цього захочеш. Хай тобі щастить», — і зачинила за собою двері.

Коли прокотилася хвиля обурення, Альбінос, роздивляючись свої альпіністські обладунки, справді загорівся якимось бентежним бажанням, чітко усвідомлюючи, що цього ніколи б не трапилось, якби Дюлія його не образила. За кілька днів Альбінос справді подзвонив Стефі. А через півроку один спортивний оглядач вперше назвав його «людиною-павуком». На третій рік він став чемпіоном світу. Дюлія жодного разу не нагадала йому про свою роль у створенні «гака Альбіноса». Він теж ніколи по-справжньому не сказав їй «спасибі»…

… Було майже по-літньому тепло.

Він піднявся на верхній сектор стадіону і якийсь час просто сидів, як звичайний глядач. Він з дитинства любив дивитися на поле стадіону, часто приходив сюди після школи, розклавши, мов удома, підручники й зошити, робив уроки.

Один кумедний малюк прудко біг доріжкою. Опецькуватий, але спортивного крою малюк. Він біг легко і красиво. Альбінос упізнав сина Вітольда Кирилова, відомого бігуна-марафонця. Пошукав поглядом, побачив і самого Вітольда в затінку репортерської кабіни: у темно-синьому тренувальному костюмі він поважно спостерігав за сином. Вітольдові є що передати синові. Свої спортивні секрети. Малий бутузик енергійно перебирав ніжками. Пробігаючи повз майданчик для стрибків у довжину, він «зійшов з дистанції», кілька разів перевернувся через голову на чистому, незайманому піску, підхопився і знову побіг брунатною доріжкою. Майбутній продовжувач батьківської спортивної слави…

Хвиля бентежного суму вкотре оповила Альбіноса. Він розумів, що ніхто не винен у тому, що «не знайшлося часу»… Не відважився мати сім’ю, а відтак і своє продовження. Нині відчував у душі провалля непоправної втрати, або, як він інколи казав, непоправної знахідки. Свого часу він упивався спортивною свободою.

Трійко малюків тренувалося біля футбольних воріт.

Альбінос роздягнувся, поклав одяг на сидіння трохи вище від себе… І раптом до нього долинув такий знайомий, навіть рідний голос, що змусив напружитись кожну клітину тіла. ВОНА. Десь зовсім близько — ВОНА.

Вже скільки років… Альбінос не міг сказати, що сумував за Дюлією всі ці роки, він не хотів зізнатися самому собі, що колись по-справжньому любив її. Хоча, власне, де та чітка грань, що відділяє справжнє від несправжнього? Голос, обличчя, постава, спідничка з таким звичним розрізом, що оголює праву ногу… Останній раз вони зустрілися в переході метро на станції «Ленінська». ВОНА йшла самотня, в рідкому натовпі, що вихлинув з вагонів, її самота втішила і засмутила водночас… «Чому ми колись не змогли?.. Мабуть, лише я не зміг…» Він тоді зупинився, поліз рукою до бічної кишені, мов щось шукаючи. І ВОНА зупинилася, не хотіла його помічати, щось видобувала із нутрощів своєї шкіряної сумочки. А натовп обтікав двома ручаями двох людей, котрі не хотіли помічати одне одного. Нарешті вони підвели погляди і стримано усміхнулися, вони навіть буденно поцілувалися, і кожен встигнув пригадати те добро, що хотіло жити поміж ними…

— Привіт.

— Привіт.

— Давно ми з тобою не зустрічались.

— Давно.

— Чому не дзвониш?

— Та все якось… Рідко буваю в столиці.

— Стежу за твоєю спортивною славою… — було сказано не без іронії. — Увесь світ говорить про людину-павука.

— Дякую… Я в гарній формі… А як ти живеш?

— Все гаразд. Рада бачити тебе таким, як і раніше — упевненим у собі, сильним і красивим, і… Вже котрий день ти ходиш у цій сорочці?

— Дарма ти… — він подивився на неї з обуренням.

— Пробач, ти ж знаєш, я страшна нечема…

І вони знову буденно поцілувалися на прощання.

… Дюлія сиділа з молодиком, котрий видався Альбіносові набагато молодшим за неї. Він був симпатичним бороданем, міцно скроєний і, з усього видно, певний у собі.

Альбінос помітив, що Дюлія розмовляє з молодиком, але дивиться на нього. Йому навіть здалося, що й розмовляють вони про нього. Мовчки підвів руку у привітанні, і відразу ж Дюлія весело озвалася:

— Привіт, Альбіносе!

— Привіт, Дюліє!

Вона голосно розсміялася. Він завжди любив, коли вона сміялася. Він, виявляється, завжди любив її голос, рухи, поставу, дихання… Вона майже не змінилася. Хоча це вже їй за сорок років…

Він підійшов до них.

— Познайомтесь. — Дюлія поглянула на бороданя. — Віктор Білий, славетний Альбінос… А це — Нільс Арій, твій серйозний конкурент на європейських змаганнях.

Альбінос поблажливо усміхнувся.

— Давно займаєшся альпінізмом? — запитав по паузі.

— Ще хлопчиськом лазив по Флітському мосту… Радий бачити вас ось так зблизька, а не на екрані.

— Нільс дуже перспективний спортсмен, — сказала Дюлія.

— Я, на жаль, вперше чую ваше прізвище. Ви ще не виступали на серйозних змаганнях?

— Про тебе, Альбіносе, колись також почули вперше. Але повір мені, ти матимеш на цих змаганнях серйозного суперника.

— Я вірю… Ти дуже рідко помиляєшся.

— Я взагалі ніколи не помиляюся, — дзвінко розсміялася Дюлія. — На світі є такі люди, котрі не мають права помилятися, — нараз проказала серйозно. І продовжила: — А, власне, хто має право помилятися?

— Впізнаю, ти зовсім не змінилася, Дюліє.

— Не криви душею. Я дуже змінилася… — Дюлія раптом знову безтурботно розсміялася.

Нільсові здалося, що він зайвий, Арій зробив крок убік, але Дюлія взяла його під руку.

— Ви з ним дуже схожі, Альбіносе, як рідні брати. Чуєш? Можеш мені повірити, — Дюлія підморгнула лукаво і втомлено. — Тільки Нільс набагато молодший… — А по довгій паузі майже пошепки: — І мудріший, даруй мені, Альбіносе…

Арій ледь помітно зашарівся. Того не приховала шкіперська борідка.

— Звідки ти родом?

— Місцевий.

— Ще навчаєшся?

— Працюю. Я кібернетик.

— Ти молодець, Нільсе. Ти — справжній. — Дюлія артистичним жестом по-материнськи доторкнулася до його кучерявої бороди.

Альбінос дивився на Дюлію якомога байдужішим поглядом, але хвиля якогось незвіданого досі почуття оволоділа ним…

«Колись обов’язково доведеться комусь поступитися своєю спортивною славою. Обов’язково. Але коли й кому? І чому б не оцьому молодикові, такому спокійному, урівноваженому, з розумними очима і міцним тілом, кібернетикові, якого любить Дюлія. Дюлія… Вона не має права помилятися. Як і ніхто такого права не має. Всі помиляються без права на те…»

— Товариство! Ви обоє не відмовитесь бути моїми гостями?

Тепла хвиля незрозумілого розчулення оповила його, захотілося приємно здивувати Дюлію, навіть потрясти.

— Ти запрошуєш нас до себе?

— Так, — відповів Альбінос і, не чекаючи відповіді, подався до своїх речей і почав квапливо одягатися.

Золоте сонячне проміння золотило черлене золото кленів довкола стадіону.

Під’їхали на таксі до самого будинку. Зайшовши до кімнати, Дюлія усміхнено мовила:

— А в тебе нічого не змінилося. Мені навіть може уявитися, що тобі тридцять років, а я взагалі дівчисько…

— Ти й справді дівчисько…

Альбінос прочинив двері стінної шафи і дістав звідти своє дорогоцінне альпіністське спорядження. «Гак Альбіноса».

— Нільсе, не маю сумніву, що твої обладунки на високому рівні, але… Хочу подарувати тобі, можливо, стане в пригоді…

— Пробачте, але… Чи, може, це не «гак Альбіноса»?

— Саме він.

— Через два тижні починаються…

— А хто тобі сказав, що через два тижні я братиму участь у цих змаганнях? Мені вже п’ятдесят років, хлопче. А тобі бажаю успіху… Вам з Дюлією бажаю успіху.

Дюлія дивилася на нього з розпачливим захопленням.

КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ

— Нині саме той час, — пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився. — Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.

— На Інкані не гриби, а макри, — театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою. — Ви тут давно мешкаєте?

— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився. — Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?

— Я землянин, — з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет. — Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?

— Якщо й мене пригостите, то дозволю.

— Будь ласка… Мені чомусь видавалося, що ви не курите…

— А я й справді не курю. Ви не помилилися. — Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника. — Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?

«Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує», — подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:

— Я набагато молодший від вас, проте… Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді…

За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.

— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім’я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.

— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.

— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради… Звати мене Микола Юрович…

Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:

— Пробачте, це дев’яте купе?

— Так.

— А вагон сьомий?

— Сьомий.

— Ну, нарешті… Даруйте… Ледь встиг ускочити до цього швидкісного хробака в третій вагон… Пробачте, я їду до кінцевої. І мені варто лягти трохи поспати. Хоча спати зовсім і не хочеться, але… маю по приїзді зустріч з презицентом Інканської академії наук, тож не гріх, як кажуть, прибути в найкращій формі. Досить і того, що дружина перед відльотом всі нерви вимотала… Пробачте… — не роздягаючись, чоловік зграбно вискочив на другу полицю, тихо увімкнув фонозаписник і кілька хвилин уважно слухав запис чиєїсь збудженої розмови на інтер-лінгві. Нараз вимкнув його і прошепотів сам до себе:

— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії… Але все одно… Все це взято з самого життя… Все взято з життя…

— З життя вже взято майже все, — голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі. — Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…

— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…

— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…

Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?

— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам видається, що цій планеті уже вічність, та раптом де не взявся дідуган, котрий… Я, до речі, не такий і старий. Мені лише сто три роки, — старий розчулено поплескав попутників по плечах. — Ми, якщо вдуматись, майже ровесники, майже одне покоління… А теплі джерела допоміг угробити ваш колега-журналіст… До речі, коли я казав, що сумніваюся в можливостях слів, то мав на думці насамперед — допомогти важко, а спричинити будь-яке паскудство легко… Я вам зараз розповім… Цілком можливо, що все це також є причиною мого упередженого ставлення до журналістів… Врешті, подумайте самі — один авантюрник прилітає на нашу, на мою, Інкану, щоб погорлопанити у всіх можливих установах з усіх трибун про необхідність створення нового транспортного тунелю. І врешті-решт таки робить своє чорне діло — він переконує багатьох. Він, як ви кажете, збуджував людську уяву… Тунель почали споруджувати і досить швидко завершили дурну справу, навіть економічно невигідну, збиткову. При цьому будівництві майже свідомо й перерізали оті гарячі джерела, про які ви говорите… І тепер прилітаєте ви, колега свого самовпевненого і безвідповідального попередника, щоб поговорити про ті вже покійні гарячі озера… До речі, оця траса, якою ми зараз так успішно пересуваємось, пролягає і через той тунель, що пробили в сімнадцятикілометровому базальтовому пласті невідомо для чого. Щоб тільки засвідчити можливості людської техніки і людської впертості? — старий поглянув на годинник. — Хвилин через десять ми будемо пролітати цим тунелем, який обійшовся планеті недешево. Я вже взагалі мовчу про ті гарячі джерела, про які нині можна написати цікавий екологічний матеріал, але ж вони, оті джерела, коли тунель їх перерізав і вони почали конати, гарячими потоками вимили з недобудованого штреку всю техніку і забрали життя одинадцяти будівельників… Проте тунель все одно був споруджений, гарячі джерела загнали в глибини… І от прилітаєте ви… І ви кажете мені, що джерела комусь були потрібні, що діти перших піонерів-переселенців купалися на природі навіть у люті морози й раділи життю… Ви прилетіли захищати середовище… Джерел більше немає… Ви це розумієте? Що ж ви хочете захищати? Покійникам, шановний Станіславе Терере, вже не болить. І чудес не буває. Або, як сказав би один мій приятель-гуморист: «Помирають не для того, щоб оживати». А ви можете тільки писати тепер про гарячі джерела скільки заманеться…

— І я буду писати! Бодай для того, щоб така помилка не повторилася ніколи, щоб люди звикали думати серйозно перед тим, як щось робити…

— Облиште. Красиві слова про помилки і про застороги — не для мене. Я звик цінувати лише діла. Вам, журналістові, ніколи не вдасться віднайти ті джерела, їх замурували, вони пішли в глибини. І нікого ви не змусите словами бути мудрішими! Хоча б тому, що кожного разу у кожного виникає оригінальна ситуація. І ніхто не хоче поводитись з огляду на ситуації своїх попередників. Кожен, і цілком справедливо, претендує на самобутність власної долі. Цього вже ніхто ніколи ні в кого не забере! Кожен вимагає права на власні помилки. А відтак, даруйте, нікого нічому не навчать ваші ще не написані і вже написані просторікування.

— Даремно ви так… Можете вважати, що я навіть не ображаюсь… Я просто знаю, що робота журналіста також потрібна… А ми з вами розмовляємо на різних мовах. Ви свідомо розмовляєте зі мною так, щоб я… Не знаходжу слів… Ви знову нагадали мені мою дружину! Чому люди дозволяють собі вишукано, цивілізовано знущатися один з одного? Все ж мусить бути навпаки! І ось ви вимагаєте однозначного розуміння і сприймання ваших поглядів. Ви ображаєте, не маючи на те жодних підстав! Я, до речі, пригадав ваше прізвище із студентських підручників — Чапол Микола Юрович, один із генеральних конструкторів штучної планети Інкана в астероїдному поясі Сонячної системи…

— А нині — віце-президент Інканської академії наук, — театрально опустивши погляд, зовсім по-хлопчачому проказав старий.

Після довгої мовчанки озвався Зенон:

— Я слухаю і не можу збагнути суті оцієї розмови… Я набагато молодший за вас, проте… Даруйте, Миколо Юровичу, не можу зрозуміти вашої категоричності… Ви — вже досвідчена людина. Ви, врешті, — творець цієї планети. Ви — віце-президент…

— Годі, юначе, читати мені моралі. Я сам усвідомлюю, що поводжусь не дуже коректно, але… Щось мене млоїть… А ще ми перед цим розговорилися з вами про таємниці, яких, на мою думку, з кожним роком більшає… Якийсь дивний стан охопив мене, стан бентежного передчуття… Передчуття якоїсь приємної і водночас трагічної несподіванки. Ви вже не гнівайтесь на старого, але я відчуваю, що зараз щось має статися, але я не знаю, що саме… І, мабуть, від цього залежить і тон моєї розмови з вами… Пробачте… Я і сам себе трохи не впізнаю…

І раптом… Все в салоні мов стало з ніг на голову. Удар. Несподівано різке гальмування. Полетіли склянки зі столу, фонозаписник із рук журналіста. Зенон опинився на підлозі.

І за мить цілковитого хаосу, коли все змішалося в якомусь фаталістичному хвилинному протуберанці, всім видалось, що життя зупинилося. Стало раптом так тихо, мов у древньому склепі.

Кожен, поступово приходячи до тями, розумів, що сталося щось екстраординарне.

Нараз пролунав голос по транслятору:

— Шановні пасажири! Просимо вибачення. Пошкоджена магістраль зі ще не зовсім відомих для нас причин. Тимчасово рух припинено. Причини пошкодження терміново вивчаються і усуваються. Закликаємо до порядку, шановні пасажири.

— Ну, от я й накаркав щось, — буркнув старий, але вже зовсім упокорено. А на нього дивилися Станіслав і Зенон злякано і захоплено. — Але здається, я вже відчуваю, що сталося…

— А що сталось, товаришу президент?

— Віце-президент, дорогі мої… Сталось… Вже не маю ні найменшого сумніву, що це мої джерела. Ви вже вибачайте діда… Можете навіть звинуватити мене в пошкодженні магістралі… Але ж створене тобою обов’язково починає жити самостійно, аж стає незрозумілим і непідвладним тобі… Але знаєте, якби я власноручно їх убивав, якби власноручно заганяв свої джерела під землю, то вони б уже ніколи не попросилися назад… Інша справа, що навряд би я погодився виконувати подібну програму, але якби вже погодився, — старий зневажливо усміхнувся, — розуміючи надзвичайну необхідність спорудження нового транспортного тунелю і практичну непотрібність ніяких гарячих джерел на штучній планеті Інкана, то я вже зробив би все так, що зараз би ми не стояли перед тунелем, з якого хлище окріп… Ходімте подивимось. Я переконаний — наша зупинка надовго…

— Давайте справді вийдемо і поглянемо, що ж сталося… Можливо, це й не гарячі джерела? — сказав Зенон. — До речі, я сам брав участь у прокладанні цього тунелю. Я фаховий метробудівець. Я сам ці джерела пускав у глибини…

Старий засміявся:

— Мої джерела таки знайшли собі шлях! Мої гарячі джерела! Ходімте, справді переконаємось, що це саме так!.. — Микола Юрович збуджено вигукнув, але несподівано застигнув у трохи неприродній напруженій позі: права рука — за потилицею, ліва — глибоко в кишені літника. — Пробачте мене, Станіславе… Мені чомусь видається, що ви справді гарний журналіст… Я дуже хочу саме вам запропонувати… Власне, я просто прошу поглянути на мій матеріал… Тут є все про ці теплі джерела: коли і як я їх задумав, чому погодився на їхнє знищення і чому вірив, що вони оживуть… — старий вибачливо дивився і усміхався, він квапливо, нервовими рухами потягнувся до свого портфеля, дістав сіру течку з паперами. — Ось тут я все написав про ці джерела… Візьміть… Я бачу, ви справжній журналіст, а я все одно із цими рядками нічого не зможу… Я все життя опікувався іншим… «Ходімте…

Микола Юрович першим прочинив двері купе.

Всі попростували за ним.

Червоно відсвічувало штучне світило. М’який килимок вистилала під ногами інканська синтетична трава. Блакитний хробак пасажирського состава зупинився перед тунелем, з якого нестримним потоком виривалися клуби пари й потоки води…

ПРОСТО ТАК, ДЛЯ ЩАСТЯ

Сонце хилилося до заходу. Його проміння вкривало рожевою габою хмарочоси і зграйки котеджів у передмісті, скромні оази зелених скверів та поодиноких каштанів на вулицях, швидкі різноколірні.

Біокібер Андреш раз у раз позирав у вікно, коригуючи квапливими точними рухами рівень насичення суміші. Справа делікатна, бездушній автоматиці доручити її ризиковано.

До кінця робочої зміни залишалось іще п’ятнадцять хвилин.

Нарешті з’явився його напарник. Він іде довгим цеховим коридором поміж барореторт та синтезаторів. Не поспішає. Зараз він зупиниться осторонь і спостерігатиме. Андреш ледь стримувався. Чекав закінчення своєї зміни, хотів звільнитися. Але він не попросить Романа заступити хоч трохи раніше, бо знає, що той погляне на зеленкаве табло, яке так повільно відлічує хвилини, і вдасть, що взагалі не почув прохання. Воно й справді — кожен повинен робити саме те і саме стільки, скільки йому доручено.

Призахідне сонце за вікном. Велике червоне око.

— Привіт, Андрешу. Сюрпризів не було?

— Молібден казився. Як завжди. А загалом — усе в нормі.

— То й добре. Можеш бути вільним, Андрешу.

Він аж зіщулився від несподіваних слів та від млосного бажання швидше вибігти з цеху, однак промовив спроквола, не зводячи погляду з показників ротаметра:

— Ще чотири хвилини, Романе. Зачекай. Я не люблю полишати іншим свою роботу.

— Ти змінився останнім часом, Андрешу… В тебе все гаразд?

— Так. Я функціоную прекрасно…

— Вигляд у тебе втомлений… А голос твій справді бадьорий.

— За мене не хвилюйся, Романе. Все гаразд.

Передавши зміну, він повагом попрощався. Довгим цеховим коридором намагався іти якомога спокійніше, аби не привернути чиюсь увагу.

А Роман схилився над мікрофоном цехового селектора й тихо, ледь чутно проказав:

— Я запропонував йому звільнитися трохи раніше, та він не погодився, відпрацював до останньої секунди.

— Спасибі, Романе. Працюйте спокійно і не згадуйте про це. Бажаю успіху, — пролунало у відповідь.

Вийшовши з прохідної, Андреш різко повернув ліворуч і попростував у напрямку одинадцятого цеху. Хвилювався. Якась не знана досі сила додавала йому «нахабності-впевненості».

Андреш опустив у шпарку свій службовий жетон. Його, безумовно, пропустять, будуть здивовані, але пропустять. Бо ж він не сторонній. Він працює на цьому комбінаті.

— Ви у якій справі? — голос невидимого електронного чергового.

— Я до Болеслава.

— Триває монтаж.

— Монтаж триває цілодобово.

— Але біокібер Болеслав працює тільки шість годин на добу.

— Я у виробничій справі.

— Можу зв’язати вас по відео.

— Мені треба бачити його особисто.

— Чому ви не оформили свій вхід до монтажного цеху через адміністрацію?

— Справа нагальна.

— Пропустіть біокібера Андреша… — пролунав потужний баритон головного диспетчера.

— Проходьте.

Жетон упав на пластиконове денце.

— … І простежте за кожним його кроком, — продовжив голос головного, коли Андреш відійшов на добру сотню метрів.

Переступити поріг одинадцятого цеху найскладніше, та лише тут можна дістати сьомий корелятивний біоелектричний блок та ще на складі, але на складі вони лежать законсервовані, не налагоджені. Візит його, біокібера Андреша, до монтажного цеху, безумовно, не залишиться непоміченим, та якщо не привертати зайвої уваги, то тінь підозри на нього не впаде. Головне — нічим не порушити звичний ритм монтажної бригади, усвідомлювати відповідальність їхньої роботи.

Ось і Болеслав з Василем. Здається, завмерли з маніпуляторами в руках. Треба вибрати момент, коли черговий мікроблок буде з’єднаний з основою — тоді засвітиться сигнал «НОРМА» і настане кілька секунд вільного часу, щоб перекинутися словом. А доти треба накинути оком… Он вони, сьомі корелятивні. Чимало. Ніхто й не помітить, якщо на один поменшає.

Андреш підступив до них на відстань простягнутої руки. Болеслав з Василем, не відриваючись від окулярів мікроскопів, вправно маніпулювали над органокомплексом, та Андреш відчув: вони помітили його. Неквапний точний рух правицею — і сьомий корелятивний в кишені комбінезона. На його місце рука маніпулятора одразу ж поклала новий.

На табло засвітилося «НОРМА», черговий біоелектричний блок знайшов своє місце на основі, електронний контролер тричі голосно квакнув. — Що трапилось, Андреше?

— Болеславе, я обіцяв тобі подарувати свій маніпулятор… Ось він. Візьми.

— Так нагально… Заніс би мені додому…

— Я тільки звільнився… А ти працюєш… Сам знаєш, як зручно моїм. Бери.

— Даремно ти квапився, мені до нього все одно звикати треба, який би він золотий не був, цю зміну все одно зі старим копирсатимусь… Але спасибі. Дивак ти…

От і все.

— До побачення.

Цілком вірогідна причина візиту в одинадцятий цех — заносив біокіберові Болеславові маніпулятор власної конструкції та власного виробництва, вже давно всі переконалися в їх зручності, невдовзі всі біокібери працюватимуть з такими. А поки що він подарував свій виріб Болеславові. Все логічно. Кишеня ніби не дуже випинається. Та й кому спаде на думку перевіряти його кишені?

Забрав свій жетон. Якомога спокійніше попрямував до центрального виходу.

Призахідне сонце вже торкнулося обрію.

Вийшовши до магістралі, Андреш майже побіг. Житловий комплекс височів неподалік. Горобина і старий каштан біля входу. П’ять сходинок. Масивні двері. Ліфт. Ось і його сто шістнадцяте помешкання. Переступив поріг й одразу кинувся до шафи, прочинив пластиконові дверцята.

— Ну, як ти тут? Нудьгував? У мене все гаразд. Сьогодні нарешті дістав сьомий корелятивний. А це для нас — головне.

Андреш викотив з шафи безголову постать, встановлену на тендітному металевому кріслі. Від неї тягнулися дротинки й прозорі судини, приєднані до пристроїв, що тихо вуркотіли, гули, перекачуючи рожеву рідину, яка втікала й витікала з нерухомого тіла.

— Ти нудьгував без мене. Я знаю. Але я не міг швидше. Сам розумієш — робота. Тож вибачай. Та я про тебе ніколи не забуваю. Я завжди про тебе думаю, що б не робив і де б не був.

Андреш увімкнув світло, схилився над датчиками приладів, уважно вивчав показники, нарешті заспокоївся.

— Усе гаразд. Доки мене не було, нічого прикрого не трапилось.

Тіло без голови ледь помітно поворухнулося, напружилось і знову обпало. Андреш викотив із шафи ще один столик-крісло, на якому були частини оголеної голови біокібера.

— Сьогодні я припасую сьомий корелятивний… А далі справа швидко піде…

У цей час до помешкання подзвонили. Андреш злякано стрепенувся.

— Що за нахабство! Я нікого не чекаю! Я нікого не запрошував! Хто має право забирати години мого заслуженого відпочинку?

Він злякано озирався довкола, немов шукаючи в когось поради чи захисту, відтак кинувся до крісла й почав нервово заштовхувати тіло назад у шафу, потім столик з головою. Одна з прозорих трубок вискочила з конектора, впала на підлогу, з неї полилася рожева рідина.

— Прокляття!

Він заходився прилаштовувати трубку, але прозора судина ніяк не втрапляла у гніздо конектора.

Дзвінок пролунав ще раз, настирливіше.

Нарешті він спромігся зачинити дверцята шафи, похапцем потоптався по калюжці рожевої рідини, намагаючись її розтерти. Пішов до дверей. Гостей було аж троє.

— Доброго вечора, біокібере Андреш.

— Слухаю вас.

— Дозволите зайти?

— Що вам потрібно? Я відпочиваю.

Андреш втупився у три постаті, але від хвилювання нічого не бачив.

— Ми не заберемо аж надто багато вашого часу. Ви щойно повернулися з роботи і, гадаємо, ще не встигли відключитися…

— Якби я вже відключився, то ніхто б не відчинив вам двері. Не чекаючи дозволу, незнайомці зайшли до кімнати.

— Що вам потрібно? — роздратовано запитав Андреш, заступивши собою стінну шафу.

— Вибачте за несподіване вторгнення… Річ у тому, що останнім часом ми помітили… Ви почали витрачати дуже багато електроенергії… Власне, не просто багато, а фантастично багато.

— Ви представники служби енергопостачання?

— Саме так.

— А чому прийшли аж утрьох? З цим міг упоратися й хтось один.

— Так, маєте рацію, — усміхнувся чоловік у сірій куртці й спробував покласти на захаращений стіл свою невелику валізку. В цей час двоє інших, також з валізками в руках, зайняли мовби заздалегідь визначені місця: один, кремезний — біля дверей, другий, капловухий — коло вікна. — Ми просто не хочемо гаяти часу. Оскільки жоден з датчиків контролю не свідчить про якісь пошкодження у вашому помешканні, а витрати енергії величезні, то залишається припустити, що існує прихований гандж… — чоловік уважно дивився на Андреша. — Можливо, просто пошкоджено кабель. Чи інша випадковість… — мовив театрально безтурботно. — Одне слово, ми спеціальна ремонтна бригада. Швиденько все перевіримо… Ви самі маєте бути зацікавленим у тому, щоб усунути дефект… Він може, врешті, призвести до нещасного випадку. Я вже не кажу, що просто шкода енергії, яка невідомо куди зникає… Ви мене розумієте? Ми навіть не запитуємо вас, як часто ви вмикаєте відеосистему, чи часто користуєтесь побутовими приладами. Адже якби навіть ви цілодобово не вимикали відео, опалювали приміщення, ніколи не вимикали світло і нафарширували кімнату найрізноманітнішими електричними цяцьками, то все одно… Ви, до речі, знаєте, які ваші електровитрати?

— Мене це не цікавило. Не знаю.

— Ось погляньте. Це за останні три дні, — чоловік простягнув Андрешеві клаптик паперу. — Для вас одного потрібна маленька електростанція.

— Я спробую вам дещо пояснити… — мовив Андреш і понурився, його погляд зупинився на рожевій розмазаній калюжці під ногами, він швидко підвів очі й помітив, що чоловік у сірій куртці також вивчає ту пляму. — Я вам зараз дещо поясню…

— Ви хочете пояснити, куди за три дні поділася енергія, якої б вистачило на рік для скромних потреб великого будинку? Цікаво. Дуже цікаво послухати…

— Річ у тім… З моєю квартирною енергомережею все гаразд, я так гадаю… Немає підстав турбуватися. У вільний від роботи час я займаюся деякими науковими дослідами, біологічними дослідами, енергомісткими дослідами… Але, врешті, чому я мушу виправдовуватись? Маю на це право. Користування енергією у нас не лімітоване. Отже, маю право споживати її на власний розсуд…

— Так, вас знають на комбінаті як винахідника, творчу особистість, але…

— Замість відпочивати, я мушу розводитись з вами про те, куди дівається енергія, котру я маю право використовувати на власний розсуд… — Впевненість потроху поверталася до біокібера Андреша. — Ви вторгнулися в моє помешкання навіть не відрекомендувавшись.

— Пробачте… Я — головний енергетик, Максим Чорнобур. Мої помічники — голова спеціалізованої ремонтної обригади, біокібер Гаврило, та майстер-діагност, біокібер Аркавас.

— Я маю цілковите право попросити вас негайно покинути моє помешкання.

— Безумовно. Але ми також маємо право перевірити вашу енергомережу в зв’язку з її аварійністю…

ВОСЬМЕ ЖИТТЯ

Язички блакитного полум’я танцювали у каміні на сучкуватих, зроблених під справжні дрова, брикетах, виповнюючи довколишність приємним теплом, освітлюючи лиця двох людей, які сиділи в кріслах ближче до вогню, кидаючи їхні видовжені тіні на сіру матову поверхню стіни. Брикети горіли тихо, зрідка потріскуючи, мов справжні дрова. І лунала тиха музика із глибин блакитного вогню, і тихий приємний чоловічий голос співав:

«… але не йди. Ти ще не йди, бо відлітає наше літо, як цвіт вишневий відлітав. І відлетів. Давно. Не вернеш. І опустів осінній став…»

— Омбре дуже кепсько. Повір мені. Він бадьориться, але ж я його знаю, як нікого іншого, — проказав похмуро Костянтин, пахкаючи люлькою. Світлий оранжевий халат розхристався, оголивши вже сиві волохаті груди.

— А що каже його батько? — Моріс підкинув у вогонь ще один брикет-полінце.

Він сидів у строгому темному костюмі, ще не перевдягнувся після виступу на Художній раді.

— Старий і сам потребує якщо й не допомоги, то справжньої уваги до себе. Та й кажуть же, що немає пророка в своїй вітчизні… Пригадай, як Омбре колись утікав від батьків, прагнув самостійності. Йому здавалося, що батько з матір’ю старі консерватори…

— Ти наче не розумієш юнацьких зальотів… Зараз вони з батьком — найкращі друзі.

«… де ми з тобою не купались, не мерзли і не грілись ми…»

— До речі, це пісня Омбре. Він позавчора сидів тут допізна і співав, а наш любий Фаєр запам’ятав і…

— І розважає вас нині цією не дуже веселою мелодією нашого дорогого Омбре. Мені дуже подобаються пісні Омбре, — урвавши мелодію, сказав камін.

Моріс взяв із підлоги ще одне полінце.

— Не підкидайте, будь ласка, дров. І так прекрасно палахкотить, — буркнув Фаєр.

— Пробач, Фаєре, я забуваю, що ти розлюбив, коли твоїм нутрощам припікає.

— Саме так, шановний Морісе. Я вже давно полюбив золоту середину. Та й вам і світла, і тепла цілком вистачає. Тож вибачайте, що прошу не кочегарити.

— Ти розмовляв з Віолеттою?

— А як ти гадаєш?

— І що вона?

— Ти хіба не знаєш нашу Віолетту? Вона грається в розважливість і всепрощенство. Саме грається, а не грає. І уявляє себе святою мученицею. Біда нашого світу, що ми всі занадто розумні й порядні, а звідси й джерела…

— Біда в тому, що ми не досить розумні… Думаємо самі про себе, що дуже розумні, а насправді…

— Можливо… Що б не трапилось, ми переконані, що все буде добре. Адже ми всі живемо, щоб творити тільки добро. І якщо кожен творить тільки добро, то звідки взятися злу? Все доцільно й гуманно, тільки чому ж інколи буває так тоскно?

— Тому, що ми люди, Морісе, а не машини. Саме в цьому джерело нашого щастя й наших бід. Ми самі з тобою винні. Вони з Віолеттою занадто різні люди…

— Чи, може, занадто однакові.

— Вони не принесли одне одному щастя. Ми занадто покладалися на малюка.

— Він її по-справжньому любив, Костянтине. А справжнє не потребує режисури.

— Облиш, шановний. Ти вже давно подібного не говориш ні в ефір, ні зі сцени, бо погодився, що ці твердження архаїчні. Саме справжнє і вимагає найретельнішої режисури. Принаймні тільки справжнє і заслуговує на це. Я так гадаю. А на нашій славній «Мельпомені» багато хто останніми роками зводить своє існування до цілком свідомого примітивного лицедійства. Всесвіт — наша сцена. Але ж не забуваймо, що ми лише актори, а життя веде з нами справді імпровізовану бесіду без попередньо написаного сценарію.

Костянтин поправив рукою пасмо сивого волосся, що впало на чоло, підвівся і відверто театрально проголосив:

— Ми — частинки великого Всесвіту. Ми — його слухняні атоми. Так, ми лише актори! Актори новітньої генерації. Ми активно втручаємося в життя. Ми можемо інколи самі собі видаватися богами. Але кожен із нас не може не знати, що ми всі є тільки малими атомами великого Космосу.

«… Тремтіло літо, доживало, і терпло тіло, а біди химерні обриси чигали… Але не йди! Ти ще не йди…» — тихо наспівував Фаєр.

— Товариші актори, умійте бути інколи й глядачами, — буркнув Моріс. — Я завтра обов’язково ще поговорю з Віолеттою. Ми можемо втратити Омбре як актора. Він уже другий рік відмовляється від будь-яких офіційних рекламованих гастролей, а індивідуальні, творчі ігнорує геть.

— Ти прекрасно знаєш, що Омбре вже давно не любить Віолетту.

«… Прокинься, бо саме життя, як сон красивий і страшний, і промінь сонця пада на золото кленової весни в агонії стрімкого листопаду…»

— Омбре майже не має власного життєвого досвіду. І саме тому я майже спокійний за нього. Прийде життєвий досвід, а разом із ним — справжнє життєлюбство справжнього актора.

— Омбре — нетиповий хлопець. Парадоксальний. Про це свідчать навіть його онейрограми… Але не в тому справа, я хочу сказати, що на прикладі Омбре добре видно все те, чим наша «Мельпомена» може пишатися і за що їй мусить бути соромно…

— Життя на «Мельпомені» нічим не відрізняється від сучасного життя деінде…

— Отож… Стан Омбре доволі типовий для нашого світу, для пори розквіту матеріально-технічної забезпеченості й гуманізму. Все добре, всі віжки, як кажуть, у наших руках, ми ніби всемогутні, але чомусь… Ти пригадай Остапа.

— Припини! Досить і того, що він сам приходить до мене майже щоночі й розводиться про смисл існування. Досить. То наша помилка, але…

— Остап також був професійним, потомственим актором.

— Остап був меланхоліком.

— Не може бути ніяких виправдань. І ти це розумієш. Смерть Остапа на нашій совісті.

— Так. На жаль. Мені важко заперечити.

Нараз озвався Фаєр:

— Можете підкинути пару брикетів, шановні. Не скажу, що замерз, але захотілося, аби трохи полоскотало нутрощі.

Десь здалеку, мабуть, із центральної зали «Мельпомени», донеслися притишені голоси. Репетиція. Могутній баритон трагічно проказував:

«Зірка помирала. Вона вже могла уміститися на вістрі голки. Вона оберталася довкола своєї осі, як збожеволіла дзига, вона випромінювала в простір щонайпотужніші магнітні поля. Кожен, хто міг зрозуміти, з жалем усвідомлював — зірка помирала. А в цей час чоловік в чорному плащі неквапно простував тихою вечірньою вулицею, раз у раз п’яно вигукуючи:

— Не роздаваймо тепла своєї душі злиденним тарганам!

Він кричав і розхлюпував вино із пляшки, яку ніс перед собою, наче свічку. Темні плями на асфальті зблискували у світлі нічних ліхтарів червоно, мов розлита кров».

На театральному орбітоні «Мельпомена» все було одухотворене. Тут все жило своїм життям: актори і обслуга велетенської театральної бази, стільці, столи, каміни були обладнані найсучаснішими мікроцеребеляторами і були здатні розмірковувати навіть про сенс буття, навіть авторучки і звичайні олівці могли прощебетати якісь мудрі слова та спромогтися на житейські поради.

На «Мельпомені» люди ніколи не відчували себе самотніми. Колись у цьому вбачалося джерело навіть людського щастя, але насамперед — запорука неможливості народження будь-якого злого помислу. Так воно і сталося, як гадалося. Тільки щасливішими люди не стали. Принаймні ніхто не казав, що став щасливішим. Злі помисли і справді повсихали, бо як же їм існувати, коли кожне твоє слово чують і запам’ятовують і кожен твій крок помічають. Злих помислів не стало, але й добро ніби втратило в ціні. Остап, котрий вирішив добровільно й передчасно покинути цей рукотворний світ, залишив таку записку: «Нічого злого не вчинив, але кому робить добро — також не знаю. Прощайте».

Клубочок блакитного сяєва запульсував, повільно піднявся над гранчастими шпичаками генератора, завис.

— Постарів я, синку, мій любий Омбре. Мені вже важко обходитись без біостимуляторів. Але не треба співчувати…

— Батьку, з тобою розмовляв Моріс? Ви про мене розмовляли? Мені Фаєр сказав…

— А про кого ж нам розмовляти? Ми з Морісом вже старі. Ти навіть уявити не можеш, синку, як приємно відчувати, що твоя старість знаходить своє продовження в дітях, у послідовниках. Ми — актори!

— Лицедії великого космосу! — вигукнув Омбре.

— Не лицедії, шановний сину, а — ДОБРОДІЇ!

— Я тут задихаюсь.

— Останні роки, синку, ти задихаєшся від неробства. Вибачай за відвертість.

— Чому Моріс не розмовляв особисто зі мною?

— Даремно гарячкуєш, Омбре, — спокійно проказав Кароль. — Він справді говорив зі мною про тебе… І я погодився, що тільки ти можеш допомогти одній людині…

— Мені набридло блазнювати.

Короткий батьковий ляпас охолодив Омбре.

— Пробач, може, я справді чогось не розумію…

— Ти багато чого не хочеш розуміти, синку. Ти пам’ятаєш Дюлію?

— Так.

— Чи ти хоч раз за ці роки, які так швидко проминули, згадав про неї?

— Ні, тату.

— Чому?

— Хто вона мені, Дюлія? І хто я їй?

— Як ти можеш дозволяти собі подібні запитання? Вже ж не світ повинен жити задля тебе одного. Ти — актор. Ти мусиш жити задля світу. Невже ти цього не розумієш?

— Тату, ти несправедливий.

— Добре, Омбре… Слухай… Ти пам’ятаєш Дюлію ще дитиною, дуже хворою дитиною. Згодом батьки домоглися, щоб її прооперували в інституті генної інженерії. Все склалося вдало — вона залишилася жити і забула про свою хворобу. Вона зараз просто красуня. Але дивиться на світ все ще очима каліки. Батьки, ти їх пам’ятаєш, геологи, полетіли надовго в експедицію, залишивши Дюлію вже здоровою… Вони певні, що їхня дочка вже щаслива, що віднині у неї все в житті складеться гаразд… Але Дюлія залишилася відлюдьком, як і раніше. Займається літературними та науковими перекладами, майже не виходить з кімнати, спілкується переважно зі своїм товаришем-холодильником. І нічого не хоче міняти в своєму житті, навпаки, вона з кожним днем все більше відмежовується від довколишнього. Хіба це не шлях духовної загибелі?

— Гадаєш, я зможу допомогти?

— Нам здається, що з кимось іншим вона й говорити не буде…

— Я подумаю, тату.

— Справді, варт було подумати…

Обладнаний новітньою технікою велетенський орбітон «Мельпомена» тихо летів у вічному мороці осяйного Космосу, звично долав виток за витком на своїй стаціонарній довколосонячній орбіті.

Омбре підійшов до великої ванни зі сріблястою рідиною. За спиною безгучно опустилися герметичні прозорі двері, а за ними — постаті батька, Моріса й Костянтина. Всі одягнуті по-домашньому: у білих вишиваних сорочках з коротким рукавом і сірих вельветових штанях. Віолетти не було. Вона вранці зайшла до нього в кімнату: «Я бажаю тобі успіху. Моріс казав, що в тебе цікава роль. Я ще посплю. До зустрічі».

Велика ванна з сріблястою рідиною вабила Омбре. Вона одним своїм виглядом приковувала увагу, змушувала думати про таїнство чергового перетворення космічного актора, перехід його в зовсім іншу, енергетичну форму існування.

«Моріс казав, що в тебе цікава роль…»

— Роздягайтесь, — пролунав знайомий голос біокібера. — Я вітаю вас від імені всіх мельпоменців з новою роллю, яка може принести людству не тільки хвилини радості, але й наблизити його ще хоч на крок до вищої досконалості.

Звичні слова. Омбре чув їх уже не раз — і коли був ще студентом, і коли вже сам брав на себе відповідальність за втілення режисерських задумів. Сім разів він занурювався у цю ванну, і кожного разу відчував трепет священнодійства. Хоча жодного разу і не прагнув цього наперед.

— Заспокойтесь. Ніщо не повинно вас зараз турбувати. Ви чисті перед світом і вільні творити добро таким, яким ви його бачите. Ніщо стороннє хай не відволікає вас. Ви зараз заглиблені самі в себе, в сутність вашого нового життя, вашої нової ролі. Ви спокійні і мудрі, ви відчуваєте глибоку переконаність, що добро має бути саме таким, яким ви його творите. «Мельпомена» від імені всього людства довіряє вам здійснити ваші задуми для торжества ГАРМОНІЇ та ГУМАНІЗМУ.

Омбре ще раз озирнувся, помахав на «до побачення» рукою. Йому відповіли через прозорі герметичні двері тим же.

Він скоро полетить до Дюлії. Колись він щиро, по-дитячому любив її, горбатеньку… Як це було давно. Тоді ще мама була жива. Батьки завжди брали Омбре із собою, коли «Мельпомена» відпускала їх на місяць чи два. Вони відвідували земних друзів… Дюлія — дочка давнього батьківського приятеля. Яка вона зараз? Йому ще не показали її фотографії. Але так треба. Принцип «Мельпомени». Актор — завжди першопроходець навіть при найжорсткішій режисурі.

— Вас ніщо не хвилює…

Срібляста рідина огортає тіло, прохолодна рідина, липка рідина, красива пекуча магма, задуха і прохолода водночас…

— Розслабтесь, Омбре… Все йде, як належить… Лишилось кілька хвилин. Зараз вами займуться наші гримери і працівники корекційного центру. Бажаю вам успіху!

Організм перебудувався.

Ось уже настала мить — відчув легкість тіла, ефірну легкість, коли можеш вільно летіти у просторі, долаючи величезні відстані, ширяючи поміж зір безкрилим птахом. Космічний добродій.

Благовісна мить. Ніби передчуття щастя. Може, справді треба частіше «літати», більше працювати? І тоді ці щасливі хвилини…

— Ось ваші документи, Омбре. Ось ваш одяг. До зустрічі. Бажаю вам успіху.

Він приземлився вдало, без будь-яких пригод з’явився на дніпровських схилах і декілька хвилин просто сидів у затінку золотолистих кленів, переконуючись, що все гаразд. Такий собі ошатний бородань у строгому сірому костюмі з елегантною валізкою в руках.

Врешті він піднявся з землі і, усміхаючись земному сонцю, почав опускатися ситаловою стежкою до набережної. Вийшов до Дніпра і зупинився біля масивного парапету, теплого на доторк від променів сонця, знайшов поглядом вільну лавочку і зручно вмостився. Треба було уважно ознайомитися з остаточною програмою режисера, зі своєю восьмою за життя самостійною роллю. Сприйняття конкретних деталей повинно відбуватися вже в «новому» тілі. На «Мельпомені», як часто казав Моріс, всі відчуття і усвідомлення суті — романтизовані, раціоналізовані, драматизовані, традиціоналізовані і театралізовані.

Омбре сидів на лавочці більше години. Врешті вимкнув бібліоскоп, заховав його до валізи.

Легкий вітерець і лагідне осіннє сонце.

«Хто ж ти є в цьому світі, Омбре, син Кароля? Що тебе мучить? І навіщо милій, колись горбатенькій, а нині цілком здоровій і красивій Дюлії візит космічного актора? Хай навіть людини, з якою не раз бавилась в дитинстві, хай було їй тоді з Омбре легко й весело… Але навіщо ці мудрі дійства-метаморфози, вторгнення в духовний світ хай навіть і з найблагішими намірами? Для того, щоб людині було добре, треба лише одне, щоб все було добре…»

«Шановний Омбре, — пролунав у свідомості голос. — Ви не забули, задля чого ви прибули на Землю? Ви вже добре ознайомилися зі своєю роллю? Вам дозволені будь-які доповнення, які не входять до формальної програми, але ні в якому разі не дозволені звичні для вас самокопирсання, рефлексії… Ви мене розумієте?»

Омбре рвучко підвівся:

«Пробачте. Я зайвий раз даю підстави вважати себе поганим актором?»

«Ні. Ви просто даєте підстави нагадати вам, що вже вечоріє».

Проминувши масивну тумбу-опору, він здалеку побачив хлопчика. Років одинадцяти підліток хвацько бігав під великими тентами-грибками, де гомонів розмаїтий гурт: їли-пили-розмовляли, а малий метушився, мов біокібер, поміж столиками, щось приносячи, щось забираючи.

Омбре підійшов ближче до літнього експрес-павільйону.

Йому чомусь захотілося порозмовляти з тим хлопчиком, але не знаходилося приводу. І тому він зупинився біля стовбура старого розлогого каштана і матеріалізував звичайнісінький велосипед. Повів веломашину віадуком до павільйону.

Зупинився біля одного із столиків. Як і сподівався, малий відразу опинився біля нього.

— О, а чому ви з веломашиною? У вас немає гравітольота? Чому?

— Я просто хочу попрацювати трохи фізично. Розумієш?

— Чому б не розуміти. Ви кажете, як моя мама. — Кучеряве, давно не мите волосся, кирпатий ніс і величезні блакитні очі. — Я і сам люблю працювати фізично. Але ж я іще дитина. А ви хіба дитиною не напрацювались? Вам іще хочеться? Мені мама, вона тут на кухні працює, щоденно повторює, що коли людина не працює фізично, то вона нічого не варта… Моя мама біокіберів органічно не переносить, вона каже, що біокібери забирають наше здоров’я. Я не можу не вірити своїй мамі. Вона в мене дуже добра, і вона мене за двох любить, бо тато три роки тому не повернувся з рейсу. От я і слухаюсь маму, як можу…

Омбре усміхнувся:

— Ким ти хочеш бути, коли виростеш?

— Тільки пожежником. Я ось недавно передачу по відику дивився про те, як багато пожежники людей і просто матеріальних цінностей врятували. Пожежі зараз рідко бувають, я це знаю. Це мені до вподоби. Сидиш собі, відпочиваєш чи ще щось робиш… А вогню я зовсім не боюся. Це точно, минулого місяця рудий Кріліц мені комбінезон підпалив, але я відразу зумів погаситися. Я навіть йому пику не набив. За що його бити? Для мене то було життєве випробування. Скажіть, а у вас дочка є?

— Немає.

— А ви так на одну дівчинку схожі. Мені чомусь здалося, що ви її батько.

— Чим же я на ту дівчинку схожий? Хіба бородою?

— Таке скажете… Очі у вас схожі. Дивитесь ви якось однаково. І розмовляєте подібно… Ой, пробачте, он мама гукає. Щось їй допомогти треба.

І малий побіг.

Відійшовши від павільйону, Омбре перетрансформував веломашину справді на гравітольот і знявся у повітря. Летів уздовж Дніпра. Було дуже приємно знову бачити Землю, зелені схили, відчувати лагідність проміння осіннього сонця…

Коли Омбре зайшов до помешкання Дюлії звичним «космічним» способом, якусь мить утримував себе невидимим. Він одразу відчув, що Дюлія вдома і що вона сама, хоча з вітальні й долинали голоси. То працював телеінформатор.

Омбре матеріалізувався, тихо переступив поріг вітальні. Дюлія сиділа у великому м’якому кріслі, підібгавши під себе ноги. Красива. Тільки кутики вуст та очі нагадували про неї колишню. Зупинився. Вона не бачила його, з цікавістю дивилася на величезний екран, де мальований, мультиплікаційний Дволикий Янус віддавав розпорядження. Одне обличчя — диявольське, друге — обличчя Бога. І обидва обличчя синхронно ворушили губами і наказували комусь:

— Ти мусиш знайти Пітера Грека!

Кожне обличчя говорило своїм тембром, ті голоси зливалися у приємному консонансі, мовби мовилось одними вустами.

— Ти мусиш знайти Пітера Грека…

Але далі раптом слова не збіглися. Диявольське обличчя мовило:

— … І вбити!

А обличчя Бога проказало:

— … І врятувати!

Тож вийшло, що Дволикий Янус сказав:

— Ти мусиш знайти Пітера Грека і вбити-врятувати!

Запала довга пауза. Обидва обличчя самозаглиблено усміхалися.

— То вбити чи врятувати? — голос за кадром.

— То вже як вийде. Головне: на все — моя воля. Омбре поклав руку на плече Дюлії. Від несподіванки вона здригнулася, рвучко обернулась:

— Хто це? Як ви зайшли?

Вона дивилася здивовано, злякано, нарешті прошепотіла:

— Омбре? Невже це ти?

«Омбре… Це справді ти… Як у казці… Я вчора увесь вечір думала про тебе, і зовсім не тому, що Моріс подзвонив і попросив допомогти… Я сиділа за столом і пила чай, згадувала прожиті роки й бездумно-тоскно дивилася на брунатне плесо чайного озерця в кухлі, відблиски-відображення світильника дрижали малими зірками-лелітками. І раптом я зауважила, що дві лелітки тремтять ритмічно, то наближаючись, то віддаляючись одна від одної… Так-так, саме ось це просив сказати дядько Моріс при зустрічі з Омбре. Він юнак досить сентиментальний, як каже Моріс, ці слова мусять його трохи розчулити… І потім скажу, що мені спершу здалося дивним, чого тим відблискам від світильника пульсувати? Але нараз я збагнула, що вони пульсують у ритмі скорочення мого серця, адже моя рука лежала на столі… І пригадалася мені чомусь та ніч, коли тобі, Омбре, було погано. Ти був ще дитиною. І я була ще дитиною. Тої ночі мені здалося, що ти можеш померти… Пам’ятаєш, це тоді, як наші батьки полетіли…»

— Ти впізнала мене, Дюліе?

— Я така рада бачити тебе… Спасибі…

«І ти тоді поцілував мене, Омбре. Я пригадую ті наші дитячі поцілунки дуже часто».

— Я приїхав на гастролі. Індивідуальні творчі виступи. Я ж актор, Дюліе. Ти знаєш?

— Знаю.

А на екрані лисий мальований чоловічок поважно проказав:

«Під час концерту відомого Клавесина Барладяну я раптом відчув фальш і вигукнув: «Неправильно! Сі-бемоль! Треба тільки сі-бемоль!» На мене всі зашикали, почали докоряти, мовляв, як же це невиховано перебивати виконавця під час концерту. А я підхопився з місця і вигукнув на весь зал: «Я — композитор! Я — автор цього твору! Кому краще знати?! Треба було тільки сі-бемоль!»

— Ти на «Мельпомені»… Я чула про твої ролі… Ти часто бував на Землі, але до мене не заходив… І от згадав… Спасибі. Не кажи нічого. Мені здається, що ти зараз скажеш щось гірке й погане. Яка б я була щаслива, якби ти прилетів тільки до мене. — Дюлія говорила майже дослівно те, що її просив сказати Моріс.

— А я, Дюліе, і прилетів саме до тебе… Але…

— Не треба ніяких «але»… Не треба!

— Добре, Дюліе… Яка ти красива! (Слова із ролі).

— Сідай. — Дівчина посунулася в глибокому вели-і кому кріслі. — Сідай поруч. — Блакитний халатик облягав її красиве тіло. — Ви якусь виставу привезли? Я рідко виходжу з помешкання і не стежу за театральними анонсами. Пробач… Але про дві твої ролі я багато читала. Мені було дуже приємно, що це саме про тебе говорять такі хороші слова. Ти дуже талановитий актор, Омбре. Чому останнім часом про тебе нічого не чути?

— Сама сказала, що не стежиш за театральними анонсами.

— Якби про тебе хтось хоч слово сказав, я відразу б почула. Я ніколи не забувала про тебе.

Омбре розсміявся:

— «Мысль изреченная есть ложь». Здається, так говорив Тютчев? Як тобі живеться, Дюліе?

— Спасибі, дуже погано. Видається, що ти також не можеш похвалитися.

— Чому?

— В тебе це на обличчі написано.

— Ніколи не думав, що так легко читати моє обличчя… Я справді мало чим можу похвалитися, але й жаліти мене не варто.

— Що ти, Омбре! В тебе просто невесело на душі. А я ось дивлюсь на тебе, і від того я щаслива.

В її очах світилося стільки радості, стільки непідробного щастя. Дюлія щиро захопилася роллю. Адже дядько Моріс так просив допомогти.

А чоловічок на екрані плакав:

«Я також мисляча істота в цьому світі, як і ти. В мене також є душа. І для тебе це така ж біда, як і для мене. І це наше гірке щастя».

— Знаєш, Дюліє, я часто запитую сам себе — хто я в цьому світі? Колись я був переконаний, що в житті все має бути чітко визначеним, на рівні майже кібернетичних програм. Трохи запізно зрозумів, що це не так. Це не приносить щастя. А що приноситиме людям щастя? Дюліє? Хто ми в цьому світі?

— Хлопчисько… — бентежно розсміялася Дюлія. — Ти все ще хлопчисько. Як добре я відчуваю тебе. І ти не забув про мене. Спасибі. Я дуже змінилася?

— Дюліє… Ти красуня. Ти відроджуєш у мені щось давнє, відроджуєш потребу і здатність відчувати світ. Це дуже близько до потреби поважати самого себе — й навіть любити.

Це були слова із ролі. — Це не егоїзм, Дюліє, любити собе. Якщо не любиш самого себе, то кого ж ти можеш полюбити? І хто полюбить тебе? Людська душа — це такий лабіринт! Колись мій батько сказав: «Спасибі, синку, що в тебе є душа, — і усміхнувся сумно й багатозначно, ми сиділи на могилі моєї мами. — Спасибі, але хто знає, що таке душа? І ми з тобою не знаємо, хоча людські душі — то наша з тобою робота».

Запанувала довга тиша.

— А де твій холодильник?

— Ти все про мене знаєш…

— Батько розповідав і трохи Моріс, наш директор… Вони ж із твоїми батьками давні приятелі…

— Леопольд, я так його назвала, пішов погуляти, — сухо проказала Дюлія. — Він останнім часом подовгу гуляє… Йому зі мною не цікаво. І мені вже з ним не цікаво…

— Ти молода і красива… Ти сильна і мудра…

— Ах, облиш, Омбре. Ти — актор… Не треба красивих слів. Ти сам пам’ятаєш, якою я була колись. І, врешті, я такою ж і залишилась в душі… Розумієш? Мені дуже приємно, що ти прилетів. Я читаю з твого погляду — ти прилетів до колишньої Дюлії. Тобі було байдуже — красива я чи ні. Правда?

«Вона немов підказує мені…»

На стіні будинку дитяча рука крейдою написала: «Дорогий мій татко — дурень!» Омбре ішов вечірньою вулицею й намагався збагнути, що ж у нього коїться в душі.

Коли прийшов з прогулянки холодильник-Леопольд, Омбре відразу запоспішав до готелю. Дюлія засмутилася, просила залишитися ночувати, але Омбре категорично послався на невідкладні справи. Назустріч ішов сліпий. Йшов він упевнено і без палички, якби не великі темні окуляри і якби не жінка, котра підтримувала його під руку, можна було б; і не здогадатися, що чоловік сліпий.

Коли порівнялися, Омбре, космічний добродій, мимоволі пішов за ними. Щось його підсвідомо здивувало і зацікавило, навіть насторожило. Але що саме? Сам факт сліпоти? Штучний зір, повернення зору — не з найскладніших операцій.

Омбре видавалося, що жінка не веде сліпого, а сама за нього тримається, щоб не збитися з дороги. Засвітилися ліхтарі.

Чоловік раптом зупинився, дістав сигарету і довго клацав запальничкою. Вітер кожного разу задував полум’я, чоловік цього не бачив, але відчував, і знову клацав і клацав запальничкою. А жінка не похоплювалась йому допомогти, лінькувато роззиралася навсебіч, дивилась, як чоловік завченими рухами видобуває вогонь. І як вітер його гасить… Нарешті сліпий прикурив.

Жінка знову впевнено взяла його під руку, і вони пішли далі. Врешті сіли на лавочці у сквері.

Омбре якусь мить вагався, проте підійшов і сів поруч. Сліпий насторожено підвів голову, тихо запитав у жінки:

— Хто сів поруч з нами?

Жінка спроквола повернула обличчя, довго дивилася на Омбре вивчаюче і байдуже водночас. Щось у виразі обличчя було таке, що робило її схожою на старого таргана.

— Гадаю, що не заважатиму вам… В цю пору року і пізньої години чомусь не хочеться сидіти в самоті, хочеться відчувати присутність людей, хай навіть і чужих…

— У вас приємний голос, — проказав сліпий. — Даруйте, як вас звати?

— Омбре.

— Мене Віктором… А чужих людей на цьому світі немає. Існують добрі чи злі люди, заздрісні чи великодушні, але чужих людей не буває.

Жінка солодко позіхнула. Мовчання.

— Що ти сказала, Віолетто?

Омбре здригнувся від того, що жінку звати Віолеттою.

— Ти хочеш спати? Може, підемо додому?

— Сиди і дихай. Ти ж сьогодні не виходив з приміщення.

— Скільки вам років, Омбре?

— Тридцять.

— То ви ще хлопчисько. А голос у вас солідний. Тридцять років — це мало. Хоча я вже у двадцять воював… Ви про це тільки чули, а я в тому конфлікті брав найактивнішу участь. Я був головою штабу нашої цивільної оборони, а коли сімнадцята ворожа армія несподівано для всіх викинула півмільйонний десант, довелося очолити повстанську армію… Страшні й цікаві були часи…

— Ви очолювали повстанську армію? То ви — Віктор Ротків? Я ж про вас майже все знаю! Ви розумієте, я — актор… І одна з моїх перших самостійних ролей — Віктор Ротків… Ми гастролювали в дев’яти земних містах…

Старий хрипло розсміявся:

— Тісний світ… Віолетто, скажи, Омбре схожий на мене?

— Трохи схожий… — спроквола проказала жінка і позіхнула.

— Цікаво. Тож ви — той Омбре Стах, що грав Віктора Ротківа… Бачите, я вас також знаю… Чув… Я навіть був на виставі, де ви грали… Так-так, я ходив на цю виставу, і можу вас запевнити, що бачу я не гірше від вас, тільки я давно вже не очима бачу. Я не відчуваю себе нещасним. Я навіть на операцію не погоджуюсь, сказати б, хочу зіграти свою роль до кінця саме таким… Ви розумієте мене? Здається, я не викликаю в довколишніх принизливого співчуття? Чи не так?

— Саме так, — проказав Омбре і подумав: «Цікаво, чи Віктор Ротків знає, що його Віолетта схожа на старого таргана?» А вголос продовжив: — Я трохи не так уявляв собі Віолетту. Врешті, справа навіть і не в уяві… У нас на «Мельпомені» до кожної вистави готуються дуже ретельно, у нас багато портретів Віолетти, але жоден із них…

— Колись вона була інакша… — рішуче перебив його сліпий. — Колись вона була молодою… Врешті, я ніколи не бачив, якою вона була… Ви знаєте, що вона винесла мене з пожарища, на якому я втратив очі?.. Так ми з нею познайомились…

Жінка солодко позіхнула.

— Вона врятувала вас, але й ви врятували її…

— Так, він врятував нас, а я врятувала його, — безбарвним рипучим голосом проказала жінка. — Він тоді очолював Повстанську армію… — якось одноманітно й завчено говорила Віолетта. — Я знала, кого насамперед виносити з пожарища… Але я ніколи не думала, що він виявиться таким дурнем…

— Облиш, Віолетто… Ти колись дуже прагла слави, а я виявився не тою людиною, щоб… Одне слово, ти ж давно погодилася, що слава — це марниця.

— А певно ж — що таке слава? З неї обіду не зготуєш і під голову її не покладеш. Але в мене ще є здоров’я, і я вмію чекати. — І раптом жінка рвучко підхопилася і крикнула просто в обличчя Омбре: — Ви хіба не бачите, космічний акторе, з ким ви розмовляєте? Який він герой? Так, його звати справді Віктор Ротків, але він просто однофамілець… Він уже геть на біоблоках та стимуляторах, і ніхто вже не дозволить йому генну перебудову, бо для людства він нічогісінько не вартий… Такий собі благуватий Віктор, мій братик… — Тіло жінки істерично затіпалось. — Космічним добродієм він справді усе життя хотів бути, і роль героя собі вигадав… А я йому підігрувати мушу. Він змушує і мене грати роль тієї Віолетти. Як мені це набридло!

— Навіщо ти так, Віолетто? Мені боляче…

— Ходімо додому!

Омбре відчував себе украй ніяково. Він не знав, як йому повестися.

Але раптом прийшло осяяння. Часу все зважити не було. Був тільки час діяти. Непомітно увімкнувши зв’язок із Центром термінової матеріалізації, він подумки віддав наказ.

Сліпий почав спроквола підводитись, жінка штурхнула Віктора Ротківа під бік, але раптом злякано вклякла:

— Ой, що то таке? Погляньте… Ще вчора… Ще годину тому там нічого не було… Якийсь величезний пам’ятник…

Жінка побігла стежкою до центру невеличкого майдану у сквері, де раніше був крихітний фонтан, а зараз… Омбре знав: там нині — сім фігур (але чому саме сім?) різного віку й у різних вбраннях, але всі схожі на Віктора Ротківа, красивий візерунчастий постамент. І напис: «Вікторам Ротківим нашої планети з вдячністю».

Жінка збентежено повернулася до лавочки.

— Вікторе… Там… Пам’ятник вам — Вікторам Ротківим планети… Як вони всі схожі на тебе, Вікторе…

Жінка тихо розплакалась.

Коли наступного дня Омбре зайшов до помешкання Дюлії, Леопольд стояв посеред кімнати. Дюлія плакала. Вона впала на груди Омбре і прошепотіла:

— Ти подивися на нього… Він почав рости… Леопольд уже не проходить у двері…

— Це найрадикальніший спосіб уникнути моїх вечірніх прогулянок. Я мушу більше бувати з тобою, Дюліє. Я останнім часом мало приділяю тобі уваги, — сказав Леопольд. — Я вирішив трохи вирости, щоб не було спокуси… Я вже просто не проходжу у двері… Тобі зі мною важко було? Я тебе мучив? Пробач. Скоро все буде гаразд…

На очах Дюлії бриніли сльози.

Омбре дивився на Леопольда, на його незграбні рухи посеред кімнати, слухав його слова, і пригадалися йому чомусь старовинні музичні скриньки… Коли він уперше побачив їх в одному музеї, зачудуванню просто не було меж. Любовно збережені поколіннями науковців, скриньки ще могли подавати голос. Реставратори навіть переконували всіх, що звучать вони краще, ніж у далекому минулому. Примітивні, чудернацькі і так любовно виконані плетива шестерень, черв’ячків, зубчиків, дірочок, пружин, дисків… Чудо майстрів минулого тисячоліття… Нині вже важко здивувати чи розчулити людство…

Холодильник Леопольд стояв посеред кімнати і розмірковував:

— Ти гніваєшся на мене, Дюліє, але я не завжди можу збагнути, в чому ж моя вина… Я з кожним днем стаю все досконалішим, але з кожним днем я все більше дратую тебе. Чому так? Мені боляче, Дюліє. Я хочу завжди бути з тобою, але скажи, яким же ти хочеш мене бачити?

Омбре намагався притамувати хворобливу усмішку. А сльози здушили його, як і колись давно в музеї старовинних музичних інструментів-скриньок. Але тоді він плакав від усвідомлення наївної досконалості древніх, котрі вміли і відчували набагато більше, ніж знали й розуміли. А нині він ледь стримував сльози, бо кожною клітиною єства відчував — не може бути мірилом людських потреб рівень людських можливостей. Ось стоїть посеред кімнати Леопольд, чудо майстрів сьогодення. Він вже здатен розуміти страждання і любов, але ніколи не відчує власної досконалості…

— Омбре, поясніть мені, чому так рідко приходять хвилини спражнього щастя, хвилини розуміння власної досконалості? Дуже рідко. А мені здається, що мисляче створіння має бути завжди щасливим. Чи не так?

— Замовкни, Леопольде!

— Я тебе мучу, Дюліє? Але чому? Скажи, яким ти мене хочеш бачити, і я таким стану… Я все зроблю заради тебе.

Дюлія плакала.

— Омбре, любий Омбре, я хочу бути актрисою. Я навіть на регенерацію погодилася тільки тому… Я хочу бути такою, як ти…

Крізь сльози Дюлія кумедно ліпила слова, які просив її сказати дядько Моріс.

— Я хотіла і хочу грати разом з тобою… Я розумію — в тебе є Віолетта. Я багато про тебе знаю. Але ж ми змогли б на сцені зіграти роль людей, котрі люблять одне одного… Я більшого й не бажала б…

— Я також хочу бути актором, — ображено озвався Леопольд. — Я гратиму будь-яку роль заради тебе, Дюліє.

Дюлія знову нестримно плакала.

Леопольд раптом застиг посеред кімнати, а по довгій паузі важко проказав:

— Дюліє, я був свідком твоєї розмови з директором «Мельпомени»… Але не про це я хочу зараз сказати… Я хочу сказати, що усіх вас, людей, життя навчило дивитися у вічі іншим відкрито, навіть тоді, коли ви відверто брешете, бо всі ви переконані, що брешете ви задля користі якоїсь великої справи… А я так не можу… І, мабуть, це дуже погано… Пробач, Дюліє… Я більше не буду тебе мучити. Але й ти забудь про мене. Я буду звичайнісіньким холодильником. І не гнівайся, я хотів тільки добра. Все!

— З тобою розмовляв Моріс? — запитав Омбре. — Справді?

— Так… — винувато мовила Дюлія. — Дядько Моріс часто дзвонить, запитує про мої справи, настрій…

А Омбре раптом розсміявся:

— Залишається подякувати йому за те, що ми зустрілися з тобою через стільки років.

— Я справді хочу бути акторкою. Це правда. Правда! — припала до грудей Омбре. — Ти не подумай нічого поганого, Омбре. Я просто не здатна брехати… Віриш мені?

— Вірю. Ти будеш артисткою, Дюліє… Ти дуже красива… І я справді хочу тобі у всьому допомагати…

У ПЕРЕДЧУТТІ ПЕРЕДЧУТТЯ

Він зупинив машину край дороги, вимкнув двигун, але не поспішав виходити з кабіни. Хмара куряви навколо новенького «Гудзона» поволі розвіювалась. Кілька хвилин він сидів за кермом, заплющивши очі. Врешті, не кваплячись, розгерметизував салон і прочинив дверцята. Зіскочивши на землю, обережно здолав кількаметрову смугу запилюженої трави й дістався до магістралі. Сонце пломеніло, проте спечно не було. Від моря тягло прохолодою.

Забачивши машину, з триповерхової споруди, схожої на маленький старовинний палац, над яким тріпотів прапор міста Лімноли (контури трьох гравітольотів на блакитному тлі), вийшов черговий, на ходу застібаючи ґудзики світлого полотняного френча.

— Ви до нас? Раді вітати. Філарет, — відрекомендувався черговий і простягнув руку.

— Фредерік Ройш. Працівник контрольного управління.

— Дуже приємно. Ви вперше у нашому місті?

— Так. У Лімнолі я вперше.

— І яким видалось містечко? Гарне — чи не так?

— Гарне… Але я ще нічого не бачив.

— У вас іще все попереду. Сама тільки дорога чого варта. Мальовничий шлях до мальовничої Лімноли. Чи не так?

— Красива дорога… Тільки пилюги багато…

— Пилюга розвіється, а краса залишиться. Чи не так?

— Маєте рацію. Ви що — біокібер?

— Так, з вашого дозволу. Як це ви здогадалися? Всі запевняють, ніби я геть не схожий на кібера. — Філарет голосно розсміявся.

— Оце ваше повторювання «чи не так?» та ще специфічна інтонація.

— Цікаво. Я подумаю над цим. Проте яке це має значення? Чи не так?

— Я приїхав для перевірки роботи вашої сейсмічної служби. Тож прошу мене туди провести.

Філарет несподівано спохмурнів:

— Ви до сейсмологів? Може, бажаєте перекусити з дороги? Кава, еклектони, боро? Чи, може, відпочити трохи в готелі? В нас прекрасні готелі.

— Ні. Дякую. Я не втомився і не зголоднів.

— Ходімте…

Вони почали підніматися чистими, акуратними, ніби щойно змитими, сходинками.

— Хіба сейсмічна служба міститься не в ратуші?

— Ні, що ви… Наша сейсмічна служба — це наша гордість. У неї прекрасне приміщення. Погляньте-но в той бік… На горі між деревами. Бачите? Звідти відкривається прекрасна панорама на місто, море, гори… Скористаємось пневмопідйомником чи, може, бажаєте піднятися пішки?

— А ви як порадите?

— Мені здається, що напередодні землетрусу не гріх і прогулятися. Хоч воно й зависоко, одначе краса… Чи не так?

Фредерік поглянув на Філарета здивовано.

— Як розуміти ваші слова щодо землетрусу?

Філарет засміявся:

— Це у мене прикмета така. Науково ще не пояснена, та, можливо, з часом знайдуться мудрі голови, які обгрунтують… Щоразу перед великим землетрусом хтось приїздить перевіряти роботу сейсмологів. Давно вже нас ніхто не перевіряв. Тож не було спражнього землетрусу. І от з’явилися ви… Мов та королівська примула, що розквітає лише напередодні виверження вулкана. Шкода, що ми й досі не можемо навчити розмовляти квіти й дерева, вони б нам розповіли багато цікавого… Чи не так? Та колись ми і їм вживимо мікроцеребелятори, все буде гаразд. Чи не так?

Фредерік поволі піднімався крутими сходинками.

— Колись людство всього досягне. Воно вдихне, як то кажуть, душу навіть у камінь. І каміння заговорить. І тоді на планеті не залишиться таємниць… Ви погляньте, яка краса! Вже звідси видніє протилежний берег затоки, а якщо піднімемось на плато, там справжня благодать! Не відставайте… Під час останнього землетрусу наше місто дуже постраждало. Хоча й будуємо за останнім словом науки і техніки, та подеколи й хитрощі не допомагають. Чи не так? Уже необхідно в повітрі будувати… Не втомилися? Ви розумно поставили свою машину. Дуже надійне місце. Під час останнього землетрусу на тому ж місці стояла машина вашого попередника, забув уже прізвище добродія з вашого контрольного центру… І знаєте, машина залишилася майже неушкодженою. Принаймні він зміг поїхати… А з оцих стрімких схилів, де ми йдемо, падали каменюки, цілі брили… Вони геть засипали магістраль, пошкодили пневмопідйомник…

— А де він, до речі, цей ваш підйомник?

— Його прокладено практично під нами. Ось, бачите… — показав рукою кудись униз, — там є вхід, а он там, біля сейсмослужби — вихід. Проведіть уявну пряму… Ходімте. Бачу, ви вже перепочили. Як на мене, казкове місто наша Лімнола.

— Ви можете йти повільніше? Мені вже не вісімнадцять. Не розумію, навіщо ви примусили мене підніматися пішки…

— Я не примушував, просто порадив.

— Давно тут працюєте?

— Давно. Усе своє життя. Вже дев’яносто вісім років. Вийшовши за браму інканського комбінату біокібернетики й отримавши сюди направлення, працюю на одному місці. Мені тут подобається, бо чисте повітря, краса і спокій!.. Землетруси ж мене не діймають, скажу по щирості, мені навіть цікаво.

— Припиніть, мені набридло ваше базікання! Коли б не ви, я давно вже був би у сейсмологів.

Досить довго йшли мовчки, Філарет насвистував веселу мелодію, а Фредерік важко сопів позад нього.

— Ви сказали, що сейсмічна служба — то гордість Лімноли. Що ви мали на увазі? — нарешті порушив мовчанку Фредерік, переводячи подих.

— Тільки те, що вона в нас бездоганно поставлена. Матимете змогу пересвідчитись. Найсучасніша апаратура, кваліфікована обслуга, та ще й біологічні сейсмографи: Фред і Мазунчик, крокодил та удав з басейну річки Оріноко. Переказують, що вони завбачають землетруси краще від найсучасніших приладів… Ну от, ми вже прийшли… Ще кілька кроків… Погляньте — Лімнола перед нами. Прекрасне місто. Чи не так?

— Ви мені набридли, Філарете.

— Пробачте. Я гадав — розважаю вас.

На плато височіло сучасне місто з трубами неокомпенсаторів, повітряними віадуками магістралей, хмарочосами.

Філарет довів його до вхідної брами сейсмічної служби.

— Я вам вдячний, шановний Філарете. Але не маю наміру затримувати вас. До побачення. Власне — прощайте.

— До зустрічі. Був радий вітати вас на прекрасній землі Лімноли.

Фредерік Ройш зайшов до кабінету директора сейсмічної служби і відрекомендувався. Директор, молодий чоловік, проте вже досить відомий науковець Ян Калинич, підхопився з крісла.

— Чому ви не повідомили про свій приїзд бодай за кілька годин? Розумію, про перевірки не попереджують, однак ми мали б змогу хоч трохи приготуватись, як кажуть, навести марафет. — Директор артистично усміхався.

— Не будемо гаяти часу. Мене щойно забалакав один ваш тип. Я необачно за звичкою під’їхав до ратуші, до міського керівництва…

— І вас зустрів наш Філарет. О-о-о, це пройда. На відміну від більшості біокіберів, його внутрішній світ виповнений якимись багатозначними асоціаціями, часом забобонами… Проте він помітно пожвавлює наше науково-раціоналістичне життя…

— Не гаймо часу. Сподіваюся, служба, яку ви очолюєте, організована бездоганно? Інформація, яку ви подаєте центральним координаційним каналом, істинна?

— Оцінити нашу роботу — ваша справа, — мовив директор і театрально схилив голову.

Вони обійшли сім великих залів, устаткованих найрізноманітнішою апаратурою, зв’язалися з виїзними сейсмічними лабораторіями. Ройш ретельно звірив усі цифрові показники, графіки за минулі роки, перевірив надійність місцевих інформаційних служб та систем термінового повідомлення населення. г

— Однак це ще не все, — багатозначно всміхнувся директор. — Працюємо також і… з біологічними сейсмографами. Інформацію про них ми не передавали центральним координаційним каналом, проте, як свідчить історія, повідомлення біологічних об’єктів — найцінніші… Ходімте зі мною.

Під великим прозорим куполом, крізь який просівалося проміння, зеленавими зайчиками вигравав великий круглий басейн.

— Ось тут мешкають наші живі сейсмографи, — сказав Ян Калинич і озирнувся. — Зараз я вас познайомлю з ними… — Він поглянув на годинник. — Де ж це вони? Мабуть, на уроці лінгвістики… І у Фреда, і у Мазунчика дуже погана вимова. Ми вже тричі міняли їм фоноблоки, та марно… Важко їм по-людськи розмовляти… Тож вибачайте…

— Чим тобі наша вимова не подобається? — почувся нараз тихий голос. — Ми ж тобі не артисти. Ми — провісники.

На високій пальмі прошурхотіло велике тіло удава. А з басейну вистромилась блаженна зелена морда крокодила.

— Ми тут, не турбуйтесь, директоре. — Він почав незграбно вибиратися з басейну.

Нарешті Фред сів, звісивши хвіст у воду. Біля нього, згорнувшись великим кільцем, вмостився Мазунчик.

— З вашого дозволу, я на кілька хвилин залишу вас, — мовив Ян Калинич. — Гадаю, ви не занудьгуєте. А я тим часом підготую всі необхідні папери, щоб вас потім не затримувати. Не заперечуєте?

— Будь ласка.

Мазунчик підвів голову, уважно поглянув на Фредеріка і глухо запитав:

— Що тебе цікавить? Запитуй швидше. У нас обмаль часу.

— Справді? — усміхнувся Ройш. — А чим ви так зайняті?

— Роботою. Роботою, шановний, — проказав крокодил. — А робота в нас делікатна. Ми живемо в постійних передчуттях. Гадаєте, це просто? А яка величезна відповідальність. Від усвідомлення її голова пухне. — Фред кумедно позіхнув чи просто роззявив пащу, а потім звернувся до Мазунчика: — Не завадило б перекусити.

— Еге ж! Уже дванадцята, а нам за роботою і поїсти ніколи. Зараз замовлю обід. — Удав швидко поплазував кудись углиб павільону.

Мазунчик повернувся швидко, вмостився на старому місці й буркнув:

— За мить подадуть… Я й тобі замовив, шановний…

— Дякую, та я не зголоднів…

— Можеш не делікатничати, обід не пропаде. А особисто для тебе я замовив дві пляшки боро, можеш почастувати нас цим ароматним напоєм…

— Зрозумів, — усміхнувся Ройш. — Скажіть, чи ви б могли мені розповісти, як саме ви передчуваєте землетруси?

— Це дуже важко, — прибрав поважного вигляду крокодил. — Це словами передати неможливо. Надто делікатна справа. І дуже відповідальна. Відчуттів багато, але передати їх словами… Кожного разу буває, знаєте, по-різному…

— Ну от, скажімо, минулий землетрус в Лімнолі…

— Минулого землетрусу в Лімнолі нас з Мазунчиком не було. Ми тут недавно. А родом обоє з Оріноко. Зокрема я — з тих самих крокодилів!

— Яких «тих самих»?

Фред поглянув на Ройша зверхньо:

— Бачу — ви погано знаєте історію біосейсмології, шановний.

— Я в ній зовсім не орієнтуюсь. Не мій профіль.

Крокодил набундючився і, позираючи краєм ока на Ройша, завчено почав:

— Дуже давно людство помітило, що тварини здатні передчувати землетруси зокрема і стихійні лиха взагалі. Збереглося багато документальних джерел. Можу нагадати вам, скажімо, 373 рік до нашої ери, коли землетрус зруйнував італійське місто Єтну. Тоді всі тварини, особливо плазуни, завчасно полишили свої криївки. — Фред професійно покашляв і вів далі: — А щодо орінокських крокодилів… На початку дев’ятнадцятого століття у Південній Америці німець Олександр Гумбольдт був свідком землетрусу в районі річки Оріноко. Напередодні всі крокодили повилазили з води і залишалися на березі, допоки не припинилися підземні поштовхи… Тепер зрозуміло? Я потомствений орінокський крокодил!

До павільйону рухомою доріжкою в’їхав великий стіл. На ньому було чимало всіляких наїдків і дві великі пляшки «Ігристого боро». Фред поглянув на стіл, підхопився, взяв пляшки і обережно поставив їх під пальмою, а потім точним ударом хвоста змів харч зі столу.

— Ти подивися, чим нас знову годують! — заволав він. — Навіть коли у нас гості — концентратами!

— Цим концентратам, дозволю собі зауважити, був би радий кожен житель Лімноли, — сказав Ройш. — Як на мене, стіл був досить вишукано сервірований.

— Не дуже, можеш мені повірити… А після боро… — удав по-змовницьки підморгнув Фредерікові, — потім і концентрати підуть… Хи-хи-хи… Відкорковуй, поки директора немає. Він не любить, коли ми… хи-хи… відпочиваємо.

Фред діловито розкоркував пляшку.

— Не любить, але й не забороняє. Таким унікальним спеціалістам, як ми, не варто нічого забороняти. Розгніваємось і втратимо форму… Ми присвятили своє життя величезній справі — служінню людству.

Удав дочекався, коли перша пляшка буде відкоркована, перехилив її і по паузі мовив:

— Порядок. Можна передчувати далі. Піду замовлю щось путнє на обід, — і поплазував у глиб павільйону.

За мить стіл і справді поїхав назад і повернувся сервірований так, що можна було тільки позаздрити. Тим часом Фред випорожнив другу пляшку і вдоволено позіхнув, оглянув стіл, побачив на ньому ще дві пляшки й знову спокійно сів на край басейну, звісивши хвоста у воду.

— Я сказав кіберу, — прошепотів удав, — що ми попередній стіл ненароком перекинули… Хи-хи-хи… Той кібер — дурний як пень. Сміхота. Фреде, ти розкажи йому про Ашхабад… Пам’ятаєш, ти колись мені читав. Сміхота. — Звеселілий після боро удав розвалився на землі й хихотів. — Я про отих мурашок люблю слухати. Вони за півтори години перед землетрусом покинули свої мурашники, прихопили із собою своїх лялечок… Хи-хи-хи… Як уявлю собі мураху з лялечкою під пахвою, так од сміху просто вмираю… Але факт: за півтори години до землетрусу і мурахи, і мої родичі — змії — покинули домівки…

— Помовч! — грубо обірвав його крокодил.

— Відкоркуй для мене ще одну, і я мовчатиму.

— Зрозумійте нас правильно, шановний. Ви наш гість. Сьогодні у нас свято. В нас дуже рідко бувають свята. Робота у нас виснажлива. Ми присвятили своє життя високій справі служіння людству. А справа ця дуже відповідальна. Кожна наша хвилина — це величезні складності біоелектричного спілкування з довколишнім світом, ми живемо у передчутті передчуттів… Можна й так сказати…

Фредеріка Ройша починали дратувати ці унікуми, проте щось стримувало його.

— То розкажіть, будь ласка, як ви самі можете пояснити природу своїх передчуттів?

— То складно… На мені вже три дисертації написано, і наш директор також на мені свої досліди ставить, але відповісти важко… — Фред багатозначно примружився. — Мені здається, що суть у взаємодії векторів біополяції тразонних компонентів з векторами стабілізації магнітостриктичних біскладових. Ви на подібних термінах добре розумієтесь? — уважно поглянув на Ройша.

— Зовсім не розуміюсь. Не мій профіль.

— Запитуєте, а не ваш профіль… Тож я гадаю, що насамперед у процесі передчуття, — вів далі вже сміливіше, — важливу роль відіграють процеси процесуальної кристалізації, або, простіше кажучи, залишки онейроїдних нашарувань на молекулярному рівні. Модифіковані у свідомості конкретного індивіда, для якого характерні швидкі біохімічні реакції, у конкретні молекулярні образи, вони є тим матеріальним носієм внутрішньої інформації, яка може фіксуватися ще не відомим науці чином в архітектонічній гратці нейроглії і використовуватись завдяки індукції аури під час перетинання силових ліній біомагнітного поля…

Раптом земля легенько здригнулася.

Фред завмер з роззявленим ротом. А Мазунчик підвів голову і дивився тупо поперед себе, блаженно всміхаючись.

— Ну, зараз лупоне! Зараз трусоне! Загадки природи! І побалакати красиво не дало… Ги-ги-ги…

Мазунчик першим метнувся до виходу. За ним — Фред. Фредерік Ройш стояв розгублений, хоча й знав достеменно: треба вибігти з приміщення. Власне, стояв він якісь частки секунди, бо за мить уже лежав.

Земля втекла з-під ніг. Усе довкруг виповнилось гуркотом, дзвоном, хрускотом. Завалилися стіни, величезний прозорий купол впав, ув’язнивши під собою Ройша.

Рятувальні загони підступили до руїн павільйону тільки наступного дня ввечері, підчепили підйомником половину купола, звільнили прохід. Ройш на той час уже оговтався, позмивав кров з подряпаного обличчя, як зміг, почистив одяг, навіть підкріпився залишками «сейсмографічного бенкету».

Першим до нього підійшов біокібер Філарет, співчутливо поплескав по плечу:

— Не поталанило вам, друже. Від вашої машини не лишилося й сліду. Дуже сильний землетрус. Але ви не постраждали, і це вже добре. Я радий за вас. Ви ось зараз побачите, що лишилося від Лімноли… Жертв, безумовно, як і завжди, практично немає, адже кожне помешкання, кожен робочий кабінет — то своєрідні фортеці, чудеса амортизації… Але роботи буде багато… Ходімте зі мною…

Фредерік Ройш слухняно поплентався слідом за Філаретом, а той розпатякував:

— Це дуже важко пояснити науково, але ж колись якісь мудрі голови віднайдуть причину, дошукаються істини. Наука все може. Це ж треба! Тільки-но приїдуть перевіряти сейсмослужбу, так і трусить. Це вже не вперше. Це вже я давно помітив. Це вже для мене надійна прикмета. Тільки пояснити не можу — яка залежність? Яким чином контрольний центр передчуває? Складне питання.

КОЛЕСО

«… Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…»

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі він чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

«… Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…»

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б; ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.

Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила.

Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені.

Відчинялися й сусідські двері. Він викликав ліфт, і той незабарно приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято.

— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок.

— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш?

— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти.

— Ти менше язиком плещи… — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу… — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були…

Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї.

Вони вийшли на вулицю, і кожен пішов своєю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало.

Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився перевести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під’їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Він підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік… Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час… Це несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку.

Спека. Микола зняв кожуха, закинув його за плечі й пішов.

У тумані було ніби важко орієнтуватися, однак Микола знав кожен згин вулиці, кожен камінчик під ногами. Він міг іти із заплющеними очима. Було цікаво дивитися, як під’їздить автобус. Його оранжеві фари у зеленкавому тумані горіли фантастично. Це неможливо описати.

Дуже довго під’їздив автобус. На зупинці зібралося досить багато людей, всі дивилися, як він прорізує світлом тунель вулиці, й здавалося, що автобус уже зовсім поряд. Але в тумані важко визначити відстань. Нарешті перед Миколою прочинилися автобусні двері. Ніхто не виходив з машини, і натовп швидко заніс його до салону. Він не встиг поглянути, який номер маршруту, але не хвилювався — до метро йшли всі.

Микола роззирнувся, шукаючи вільного місця. Хоча на зупинці й було багато людей, але він чомусь був переконаний, що в салоні залишаться вільні місця. І не помилився. Чомусь ніхто з пасажирів взагалі не хотів сідати.

— Туман сьогодні. Справжній туманище, — буркнув огрядний здоровань, сідаючи поруч з Миколою і витираючи спітніле чоло. Він також був у волохатому кожусі. — Це ви правильно зробили, що зняли свою шкіру, — розважливо проказав. Микола свій кожух тримав на колінах.

Автобус їхав без зупинок. Принаймні так видавалось, хоча одні пасажири ніби виходили з салону, а інші — заходили, точніше — одні зникали, а інші з’являлися. Врешті машина зупинилася, і хоч водій і не робив ніяких оголошень, Микола знав, що вони біля станції метро. Поквапився. Врешті ступив на землю і побачив, що туман майже розвіявся, а спека стала ще більшою. З неба яскраво світило сонце, пробиваючись через густий серпанок, а довкола…

Він вражено застиг. Довкола — руїни і залишки пожарищ. Вогню не було, але якісь почорнілі, обвуглені останки впадали у вічі то тут то там. Чомусь це зовсім не злякало, навіть зацікавило. Він почав уважно роздивлятися. А спека ставала нестерпною. Поклав кожуха й шапку на перекинуту бетонні урну й повільно попростував до підземного переходу. Шлях перепиняли дві величезні тополі, звалені якоюсь силою біля самого підземного переходу. Видалося, що тополі судомно корчаться, мов живі поранені істоти. Миколі здалося, що він чує, як вони стогнуть і як їм боляче. Підійшов до одного дерева і спробував підняти. Тополя доторкнулася до нього своїм обгорілим гіллям, потім, приймаючи допомогу, обперлася і почала підводитись. Звалена тополя підводилась. Це було їй нелегко, але вона намагалася. А за нею і друга.

Микола почекав, доки обидві старі красуні стануть на повний зріст. Поглянув — вздовж вулиці було багато повалених дерев, і всі вони поволі зводилися.

— От проклятущі ж! Із жиру бісяться! — почувся хрипкий голос за спиною. — Повоювати захотіли, стерво собаче! Ну, ми їм навоюємо! Ми їм джинси на голову натягнемо. Гади! — А потім чоловік брутально вилаявся і довго голосно сміявся.

Дехто розбирав руїни, але таких було небагато. Де-не-де диркотіли невеликі тракторці, снували вантажівки. Але більшість людей заклопотано ходили, строго й ошатно вбрані, з портфелями та робочими папками в руках.

Микола опустився в підземний перехід. Подумалося, що треба зайти у військкомат, адже він старший лейтенант запасу, хоча й не міг пригадати, яких військ, і в мобілізаційному розпорядженні чітко написано, куди і протягом якого часу треба з’явитися на випадок війни. Військовий квиток лежав у бічній кишені літника разом із іншими документами. Але ж яка війна? По радіо передавали музику. Бетховена. Люди спокійно ходять. На роботу? З роботи? Котра година?

— Пробачте, — зачепив він одну молоду жіночку. — Скажіть мені, куди ви так поспішаєте?

Вона подивилась на нього вивчаюче, пильно:

— Вам що, позалицятися приспічило? Приходь, соколику, увечері, чайком пригощу, про життя погомонимо…

— Я прийду. Я справді прийду. Але куди? Скажіть адресу, — мовив Микола, навіщось імітуючи хвилювання.

— Якщо захочеш, то і без адреси знайдеш… — проказала задумливо жіночка. — Та і яка нині адреса?

— А що трапилось?

— Нічого не трапилось… Ніби й нічого не трапилось, а чомусь страшно. До безтями страшно. Я вже забула, коли ночувала вдома. І на роботу ніяк не можу добратися… Страшно… Бракує часу. Я нікуди не встигаю. Я всюди спізнююсь… — проказала скоромовкою, а потім раптом побігла не озираючись.

Микола попрямував підземним переходом до станції метро. Довго вишукував у кишені п’ятака, нарешті вийшов на перон. Поїзд підійшов відразу. Людей у вагонах було небагато.

Йому видалося, що він дуже схуд. Легко дихалось, легко ходилося. І зовсім чомусь не хотілося їсти. Хотілося співати. Але він стримував себе.

Поруч із ним у вагоні сів геть сивий худорлявий чоловічок з гачкуватим носом і улесливою посмішкою, обличчя у глибоких зморшках, а очі великі-великі, блакитні. Він сів поруч і, по-змовницьки штовхнувши ліктем, прошепотів:

— Як житуха, браток? Нормально? Вірші любиш? А у філософії щось петраєш? — Чоловічок благувато усміхався і сторожко позирав навсібіч. — Ось послухай. Це я сам придумав… Людина приходить у цей світ старою і безпомічною, хворою і немічною. Без допомоги лікарів їй часом навіть важко вижити. Утворившись в глибинах землі-матері, людський організм не без складностей видобувається на поверхню, щоб розпочати свій шлях боротьби, шлях радостей і страждань, перемог і поразок… Ти зрозумів мою думку? Що на це скажеш?

— Цікаво. Дуже цікаво, шановний. Але, даруйте, я зараз дуже зайнятий. Дуже.

Микола пересів на сидіння навпроти, де були вільні місця. Чоловічок не забарився пересісти знову до нього, знову штовхнув ліктем:

— Я відчуваю, що ти мене зрозумієш. У твоїй особі я знайду собі спільника. Як ти гадаєш, скільки мені років? — Не чекаючи відповіді, хоча Микола й не збирався йому нічого відповідати і взагалі брати участь у розмові, він продовжив: — Отож! Я цілком пристойно виглядаю. Я дивився на себе у дзеркало. Я прекрасно себе почуваю. У мене зараз світла голова. Скажу під великим секретом — я дуже помолодшав. Мені було вже дев’яносто вісім років, і я вже був геть вижив з розуму. Так-так, я був геть вижив з розуму. Я вже був старим маразматиком. Правду кажу. А поглянь на мене зараз. Ну як?! Нівроку?! Особисто я задоволений своєю зовнішністю і своєю поведінкою. Я дуже помолодшав. Але нікому про це не кажи, бо нас обох сприймуть за божевільних. Цього ще нам не вистачало. Еге ж? — Чоловічок тихенько, якось злорадно захихикав. — Ось послухай далі… Мені щось сьогодні розумні думки лізуть, мов черв’яки на дощ… Слухай, — він майже припав до Миколиного вуха і зашепотів: — Ніхто не знає, що буде завтра. А я знаю. Ніхто не пам’ятає, що було вчора. А я пам’ятаю. Вчора був Великий Хаос. Вчора було засилля машин і нудних академіків-генералів, вчора був день підлості й байдужості, вчора був день всемогутності гадюки, яка не змогла зжерти сама себе, вчора був день щастя, яке по прийшло, був день доброти, якої не діждалися, був день зґвалтованої справедливості, день смерті, яка повернула назад колесо історії. Ти мене чуєш? Час полетів у зворотному напрямку. От лише ще не можу збагнути — чи це лише для мене? Чи для всіх? Дуже цікаво… Тільки чому він так швидко тече, хоч і в зворотному напрямку? От… Люди могли все і не змогли нічого. Люди могли ощасливити кожного, але зробили всіх нещасними. Раби обставин, раби машин, творці бездушності. Люди — це підлі слимаки, що заховалися в залізобетонних мушлях… Ти зі мною згоден?

— Ви також підлий слимак? Навіщо ви ображаєте людей?

— Я? Ображаю людей? Та ти що?! — просичав чоловічок. — Ти гадаєш, я можу образити людей? Людей взагалі неможливо образити! А чому це так, я тобі не скажу. Бачу, що помилився у твоїй персоні. Шплінтуй далі. — Чоловічок підвівся з місця і галантно розшаркався.

Микола опустив погляд і взагалі не дивився в його бік.

Довго їхали, Микола навіть задрімав. Прокинувся від того, що яскраве сонце ллє проміння просто в обличчя. Розплющив очі — їхали безкрайнім степом через море достиглих хлібів. Він пізнавав знайомі картинки природи, бачені вже не вперше, хоча й важко було пригадати, коли й де бачені. Але все було знайоме, до болю, до сліз рідне — і одинока тополя в степу, і пристанційні будиночки з червоної цегли, і далеке озерце в синім ряботинні, і обеліски териконів на обрії. Він уже знав, куди несе його доля. Лише на якусь мить промайнула думка — а хіба це можливо? Хіба так буває? Але відразу ж і посміявся сам із себе. А як же буває? Саме так і буває. Саме так і повинно бути. Він вже не міг дочекатися, коли поїзд зупиниться. Знав, що треба ще їхати, але якби поїзд зупинився, то вискочив би і прожогом, чимдуж біг би й біг, доки стало б сил. Поїздка ставала нестерпною.

Нарешті він дочекався — ось і знайомий вокзал. Розумів, що він тут не був давно-давно, але не вірилось. Ніби ж учора все це бачив, ходив ось цими тротуарами, де спалені сірники й недопалки розкидані довкола урн, де вітер ганяє обгортки від морозива і кидає в очі піщугу.

На пероні — небагато людей. І всі, на диво, ніби знайомі. Він зіскочив на землю, не чекаючи, доки провідниця, набусурмлена розмальована блондинка, опустить приступки. Дістав з кишені сигарету і поважно закурив. За кілька метрів від нього стояв колишній однокласник. Микола повільно рушив до нього і раптом побачив батька, той стояв у затінку розлогої акації біля самого вокзалу, курив і, лукаво усміхаючись, мружачись, пильно дивився на нього.

— Тату!

Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж вія працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам’ятає? Пригадати не міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив:

— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам’яті так багато важливого, дорогого…

— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий.

Вони міцно обнялися, стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п’ять.

— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує.

Вони пішли через привокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: «Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?»

— Цікаво, синку, правда?

— Що саме, тату?

— Життя цікаве… І те, що ми всі почали молодіти… Колись не повірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для нас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули… А іншим — це буде природно… Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам… Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — І знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.

А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.

— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…

— Чуєш? Земля заговорила… — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав.

Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою…

— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен.

— Доброго дня, дорогі мої… — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити… Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе.

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

«Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…»