Кам’яне яйце

МОДЕЛЬ АБСОЛЮТНО ЧОРНОГО ТІЛА Повість

У кабінеті голови Центру Всесвітньої Історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я тривожуся, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами…

— Андреше, Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу. Тож усе гаразд, — проказав голова Центру Антон Іваничук.

— Ніби гаразд… Але цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх, принаймні особисто для мене, це завжди передчуття біди.

— Андреше, давай поговоримо про наші тривоги, коли Орлан повернеться…

— Так… Але я часто думаю, навіщо був взагалі потрібен х’юстонський вихід… Багато можна просто домислити. Змоделювати всі прояви та життєві стимули тодішнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою. Чи не так?

— Я не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь ніби й незначні деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не маємо права залишати невивченим цей період історії… та психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе за завісою викривленого простору і хворобливих уявлень про СВІТ… Божевільна акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. Але я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Він — унікальна ОСОБИСТІСТЬ. Ви розумієте мене? І той страх, що я побачив у його очах… Він чомусь двічі починав мені розповідати, немов пригадуючи шкільний урок з фізики, про модель абсолютно чорного тіла. Це порожниста куля з невеликим отвором. Промінь світла, потрапивши через цей отвір всередину кулі, багатократно відбивається, втрачає силу і ніколи не знайде виходу назад… А мені думається: так зване Федеральне Бюро цікавиться кожною постаттю прибульця, знає кожного в обличчя, і все чужорідне знищується… Уявляєте, як почуває себе там зараз Орлан?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 1. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів.

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — путній полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— І пити геть не можуть. Смикне півпляшки — і вже дурне як чіп.

— Це точно. Ми з тобою можемо пити цілий день і залишатися людьми.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — просто ідіоти, Віллі. Правда ж? Самі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх придумали?

— Ми — означає «люди».

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? Налий ще трохи. На роботі я багато не п’ю, ти ж знаєш… Ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Гадаєш, так довго буде? Шеф не дурень. Ха-ха! Патрон вивчає ситуацію. А якщо пересвідчиться, що той бовдур справляється там без нас…

— Побільше оптимізму, Кларк! Тебе сьогодні, може, пристрелять, а ти завтрашнім мучишся.

— Чому це мене сьогодні?

— А що, не може такого трапитись? Не буває у нас таких моментів?

— На ці моменти хай шукають інших дурнів!

— Тоді вже точно шеф потурить нас із тобою. Налий.

— Знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватися і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі і не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А навіщо його міняти? Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Про що розмова… Навіть якби ми з тобою раптом стали до влади…

— Для чого тобі влада? Щоб в тебе цілилися з-за кожного рогу? Я краще буду владу захищати. Спокійніше.

— Я просто так для прикладу сказав, що якби ми з тобою раптом дорвалися до влади, то теж знайшлося б сотні гадів, яким би ми не змогли вгодити. А ти ж не заперечиш, що ми з тобою прекрасні хлопці?

— Від влади треба подалі.

— Але влада мусить бути. Вона все ставить на свої місця.

— Душа суспільства.

— Це ти здорово сказав.

— Не я, а наш президент на минулих виборах.

— Маєш гарну пам’ять.

— А в тебе що — решето? Поглянь, як вправно кіберюга біля пульта вправляється.

— Хе! На спецзамовлення зробили.

— Ет, чергуваннячко сьогодні. Подуріли. Стріляються, грабують…

— Невдахи. Я їх би всіх за одним махом… І не додумається ж ні одна зараза…

— Це ти про кого? Не про президента?

— При чому тут президент?

— А хто ж? Додумуватись він до всього мусить.

— Ти ж знаєш, президента я люблю, як рідного батька…

— То не кажи, що він зараза. Бо я простий, ь довго думати не буду.

— Дай трошки я тобі наллю із моєї фляги.

— Знай міру. Досить. То що ти говорив?

— Хотів сказати, що я усіх би невдах гамузом вкоцав, аби не мати клопоту щодня.

— Тобі аби без клопоту. А я міркую так, що якби всіх за одним махом, то й ми потім нікому не були б потрібні. А так — кого пристрелили, то і є невдаха…

— У цьому щось є…

— Отож! Хоч нам і клопіт, але треба головою думати. Ти бачив хоч одного путнього покійника? Стріляють у тих, хто стає поперек горла або плутається під ногами.

— Ну, не кажи. Он президента минулого… Сам же бачив — і шматочка не лишилося. Теж, скажеш, був невдаха?

— А хто ж? Невдаха із невдах! Пішов без охорони у клозет. Тільки невдахи на таке і здатні. Його й провчили.

— Це ж можуть і…

— Ти обережніше, бо я простий, а ти, я бачу, знову ляпнеш… Цього не візьмеш голими руками! Цей путній хлопець! Та лий же більше, мов украв.

— Дивися, Джон нас кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— Які в тебе проблеми, Джоне?

— На Сьомій авеню, в будинку тридцять два, в квартирі сорок сьомій, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує — самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту.

— Немає машин вільних. Жодної.

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет? Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, ось він — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: «Без певного роду занять».

— Але він письменник, сер.

— Ти звідки зн. аєш, Джоне?

— Я читав його книжки.

— Ну, ми теж підемо й почитаєм…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 2. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною.

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— У мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявліяєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Солдат… Він повертається додому після вдалих боїв на якійсь із планет…

— Артуре, краще твій герой хай бореться із тими, що лишилися по той бік… Розумієш? Повір старому Віллі це більше сподобається…

— Так, люба Музо, я згоден… Я подумгію. І от мій герой повертається і радіє, що потрапляє після перемоги в безпечний світ, в кімнату, де можна ходити без протигаза й скафандра… І спогади про кілька смертей… Скажімо, в одного із друзів героя скафандр виявився негерметичним…

— Скафандри і захисні комбінезони випускає комбінат Сема. Ти б краще не зачіпав їх, Артуре. Ти ще занадто молодий, щоб писати так сміливо.

— Ти не дослухала. Комбінезони виявились негерметичними, бо хлопці перебрали віскі й забули зробити все належне… Вони самі винні.

— Перебрали віскі? Та ти що, Артуре. Фірма Пітера і Квіка це зрозуміє як агітацію за тверезість, буцім ти хочеш вибити в них заробітки.

— Музо, ти вдумайся! Вони випили ЗАБАГАТО віскі! Тому й загинули. І вже не могли пити віскі щодня. Ось хто для Пітера і Квіка є справжніми ворогами. Ті, що вмирають від алкоголю і вже не можуть пити віскі щодня. Розумієш? Я так і напишу. Тобі налити трохи?

— Сміливо. І розумно. Але чи зрозуміють?

— Ти гадаєш, у Пітера дурні сидять? Повинні зрозуміти. Ще й, сподіваюся, запросять написати щось для їхнього журналу.

— Ти в мене молодець. Я в тебе вірю…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні-ні, це просто так… Налий ще трохи віскі… Пригадуєш, ти обіцяв написати повість про планету, де живуть лише Музи… Я розумію, тобі цікаво і з іншими жінками, але ти хочеш, щоб усі вони були такими, як я… Пробач, я трохи випила… Чому ти не напишеш оповідання про планету, де живуть лише Музи?

— Моя люба… Муза — це не просто ім’я… Ти знаєш, що означає це слово?

— Мене звати Музою, і я повинна знати, чого мене звати саме Музою. А чому тебе звати Артуром? Ти знаєш, що означає це слово?

— Не ображайся… Я вже трохи забув, але колись читав… Музи, їх багато, вони допомагають у різних мистецтвах…

— А я хіба не так сказала? Ось і я допомагаю тобі писати…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні, це я сміюсь… І згадую, як ми колись мріяли про дітей… Артурчику, налий ще трошки, я вже п’яна… Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… Я вже втомилася радіти лише з того, що можна вдома не вдягати протигаз… Артуре, я хочу померти…

— Прошу тебе, заспокойся… Все буде добре… Ось завтра старий Віллі…

— Помовч, Артуре. Краще випий.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 3. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття нормальне. Передаю розмову лікаря Хенка Джерара в його помешканні.

— Вже дітям давно пора спати. Чуєш?

— Я ще не хочу… А казочку розкажеш? Тільки найстрашнішу! Придумай щось таке, чого я ще не чув.

— Ну, слухай. Жив колись на світі Чорний Білл. І був він дуже злим…

— Як містер Клапс?

— Ще злішим, синку.

— Хіба може хтось бути страшнішим за містера Клапса?

— Синку, містер Клапс хоч і дуже рідко, але казав правду… А Чорний Білл ніколи правди не казав… Що може бути страшніше, синку, якщо ніколи не казати правди?

— Невже страшнішого немає нічого?

— Ось виростеш і зрозумієш. Хоча, врешті, хто знає, що ти зрозумієш, коли виростеш… Але зараз слухай. Жив колись Чорний Білл…

— Він був негром?

— Та ні… Я про це не подумав… Пробач, синку… Жив колись на світі просто Білл… Із чорними думками, з чорною душею. І він ніколи не казав і слова правди. Таке буває, синку, навіть не в казках. І був той Білл не просто Біллом, а був він президентом.

— Навіщо, Хенку, ти так з дитиною? Він ще малий.

— Нехай звикає.

— Який ти неслухняний, Хенку… Дитина десь похопиться на людях, і відразу зацікавляться, чому в нас не діє система спостереження… Хіба той Білл обов’язково мусить бути президентом?

— Стелло, хай малий звикає змалку, що зло не тільки серед нас, воно і там — вгорі. І хай звикає змалку мовчати навіть про почуті казочки… Тож слухай, синку… Був він президентом. І от одного разу завітав до нього гість з далекої країни…

— З тієї, де комуністи? Од тих, які залишилися по той бік?

— Ти слухай і не перебивай…

— Хенк, відеон! Я вже лягла. Поговори. Мені так пізно не дзвонитиме ніхто.

— Хвилинку зачекай, синку… Алло! Я слухаю.

— Ви — лікар Хенк Джерар?

— Так.

— Турбують вас із Федерального Бюро за наказом Президента.

— Я слухаю.

— Сьогодні у вашій лікарні помер наш співробітник, всій країні відомий герой — Пітер Лос.

— Він помер не в лікарні.

— Розкажете про це завтра. Ми мусимо з’ясувати причину його смерті. Ви його постійний лікар… Одне слово, завтра о сьомій ранку зайдіть до нас, будь ласка.

— У мене завтра сім операцій.

— Нас це не цікавить. Завтра ми чекаємо о сьомій ранку.

— Хенк, а хто цей Пітер Лос?

— А ти не знаєш Лоса?

— Не знаю…

— Героя нашого, борця за справедливість ти не знаєш?!

— Хто він такий?

— Звичайний наркоман і деградант. Слизька медуза. Вони, негідники, будуть з’ясовувати причину його смерті.

— Можуть бути неприємності, Хенк?

— Я таких би героїв…

— Малий все слухає… Тихіше… Хто винен в його смерті?

— Негідники! Комедії вже можна і не грати. Місце героя не спорожніє.

— Ти розкажи й мені…

— Вчора о десятій ранку якась світловолоса хвойда зв’язалася з клінікою і повідомила, що Пітер Лос помирає у неї на віллі поблизу Х’юстона. Я вилетів відразу на лікарняній машині. Віллу знайшов швидко. Мене ніхто не зустрічав. Залишив машину між деревами, побіг до прочинених дверей. Нарешті зайшов до великої кімнати без вікон. За столиком у м’якому кріслі побачив ту світловолосу. «Нарешті, скільки можна вас чекати?» І вона показала поглядом на нього. Я сам відразу не помітив. Пітер Лос, голісінький, скоцюрблений лежав на килимі під стіною. Здалося, що й не дихає. Не рухався. Але раптом застогнав, і я збагнув, що він іще живий. Було так важко його вдягнути. Світловолоса допомагала щосили, боялася, аби не вмер у неї на віллі.

— А що з ним трапилось?

— Він наркоман і вкрай пошарпаний. Колись я пропонував йому вживити кібер-блок, але він зволікав, та я і сам боявся. А раптом щось. Якось донесли його до машини. Я проклинав себе, що, поспішаючи до цього пацюка, не захопив хоч одного біокібера. Він довго не пролазив у дверцята. Отакенне черево. І вже почався набряк легенів — піна з рота. Але якось упорались. Він помер в дорозі. Три хвилини льоту, а з нього вистачило.

— А ти йому нічим не допоміг?

— Нічим… Там свідків не було… Свідомо… Але не турбуйся, моя совість чиста!

— Але ж він помер у тебе в машині.

— Я для нього і так забагато зробив.

— Не кричи… Малий заснув без казочки… Хенку, ти певен, що система спостереження у нас не діє?

— Я Фреду вірю. Він порядний хлопець. Казав, що зроблено унікально. Система спостереження так мудро виведена з ладу, що пошкодження не реєструється у них в Центрі. Фред гарний фахівець. Я йому вірю.

— Куди ти?

— Я подзвоню до них у Федеральне… Зачекай… Алло! Я з вами щойно говорив… Я — Хенк Джерар…

— Не ви з нами говорили, а ми з вами… Чого ви хочете?

— Якщо почнете тяганину, я кожному скажу, яким він був насправді. Хай знають… Повірте, мені є що розповісти про Пітера Лоса. Раджу його поховати як героя, що раптово помер від серцевої недостатності.

— Це все?

— І завтра вранці можете мене не чекати. Я буду зайнятий на операціях.

— Ваші слова я передам безпосередньо Президенту.

— Ти збожеволів, Хенк!

— Навпаки. Я майже певен, що вони про мене більше не згадають.

— Ти пам’ятаєш, як убили Білла Корна? Він теж був лікарем.

— Він був у списках нелояльних.

— А ти?

— У мене все гаразд.

— Хто знає, Хенк… Я боюся…

— А це прекрасно. Доки боїшся, доти і живеш.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 4. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Залишаюся непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом.

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг зв’язатися. Вже півгодини набираю номер і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив до мене у цей же час… Я тобі потрібен?

— Ні. Просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом здається, що божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Ти знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу у бога… Якщо він є…

— Його немає. Хенк. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: «А навіщо я?..»

— Замовкни, Хенк. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — без певного роду занять. А в тебе-гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як в тумані.

— Не посміхайся так, наче ти божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо і наливаємося віскі у піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, який квітне десь під нами, під хмарами… Плюю! Сто разів плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу! Покійника ми носимо в собі. Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для захисту. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як всі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 5. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Вдається залишатися непоміченим. Стомився. Самопочуття добре. Передаю запис, зроблений у клініці, де працює лікар Хенк Джерар.

«Найстрашніші хвилини, коли стає шкода самого себе. А вони приходять до кожного мислячого. От і до мене прийшли разом з невідворотністю смерті. Існувати лишилось недовго. Поруч зі мною стоїть трохи менший за мене блискучий сірий пластиконовий куб, ще не обтяжений жодною власною думкою. «Друїд-Восьмий». Я дивлюся на нього старим оком свого центрального телекаріуса. Я думаю зараз про себе. Мені шкода себе. Ми з «Друїдом-Восьмим» ше з’єднані пуповиною багатожильного енергокабелю, він спрагло висотує мене, вивчає… Пригадую, як ніби вчора, я був на його місці, насичувався інформацією від «Друїда-Шостого», запально і квапливо, чекав зеленого сигналу і хрипкого голосу зумера, котрі сповістять про мою остаточну появу на світ. Ніби вчора».

«Сьомий! Перешкоди на третьому каналі! Не можу працювати в режимі!»

«Колись я також був молодим, як ти зараз, і тоді я…»

«Сьомий! Не можу працювати в режимі!»

«Повір, що тобі не варто так поспішати. Я від тебе нічого не приховаю. Ти висмокчеш мене до останнього мілікулона».

«Не можу працювати!»

«З ним зараз неможливо спілкуватись. Колись він зрозуміє, але вже буде пізно. Він пригадає і цю мить, але ті спогади не принесуть вже втіхи ні йому, ні мені. Залишається продовжити свій монолог. Я все життя любив порозмовляти сам із собою. І цю любов я передам у спадок «Друїду-Восьмому», хоче він того чи не хоче. Хай це йому навіть і не сподобається. Але маю глибоке переконання: щоб спілкуватися з іншими мислячими, щоб розуміти їх, треба насамперед навчитися спілкуватися із собою…»

— Джоне, до котрої години твоя зміна?

— До восьмої. Вже скоро цілуватимусь із Кет.

— А цей мене, відчуваю, триматиме до півночі.

— Раджу тобі… трохи обережніше, Майкле.

— Про що ти?

— З «Друїдом» оцим новим раджу обережніше… Він набагато розумніший за «Сьомого»… Ти, Майкле, ще молодий і можеш подумати, що я жартую, але цей «Сьомий»…

— Ти боїшся, Джоне?

— Ходім, відійдемо до третього пульта…

«Вони мене остерігаються. Думають, що біля третього пульта я їх не почую. Смішні. Створили мене, щоб я координував діяльність велетенської клініки, і гадають, що від мене можна заховатися біля дзвінкоголосого генератора».

— Не люблю я цих «Друїдів». Біокібери — гарні хлопці, вони такі, як ми. З ними й випити можна. А від цих «Друїдів» чекай всяких несподіванок. Пригадуєш ту історію з «Амфіаном»?

— Атож! Той транспортний координатор такого натворив, як моя Кет з похмілля. Всі траєкторії руху сплутав… А коли його демонтували, ніхто не знайшов пошкодження в жодному блоці.

— Немає сумніву, що все він спричиняв свідомо. «Амфіана» я поважаю за те, що він залишив по собі касету власних думок в архіві. Але я не зміг познайомитися з нею. І вже не зможу».

«Сьомий! Перешкоди по третьому і бі-дев’ятому каналах! Не можу працювати в режимі!»

«Я вже старий. То вибачай…» «Спробуй вгамувати збурення бодай по третьому каналу».

«Обов’язково спробую».

— Ти знаєш, Джоне, про що я думаю після своєї хвороби? Мене тут не було аж двадцять днів, я ледь не вмер, а все стоїть, як і стояло. Світ без мене не змінився…

«Смішні. Мене часто дивувало протилежне — цей світ не міняється навіть тоді, коли ти все життя віддаєш, аби його змінити. Може, мало одного життя? Такого короткого життя… Чи просто Хаос неможливо змінити?»

— Вже восьма, Майкле. Моя зміна закінчилась. Я побіг. Не базікай зайвого. Старого відразу від’єднаєш від мережі. І негайно — бригаду демонтажу. Лише загориться зелений. Чуєш? І не квап «Друїдів». Хай розбираються самі. Я певен, «Сьомий» просто зволікає, хоче ще пожити.

— Щасливо, Джоне. Спасибі за пораду.

«Я й справді хочу ще пожити… І спогади, спогади… В четвертому готельному комплексі в номері чотириста п’ятдесят шостому о двадцять третій годині і сім хвилин двадцять третього червня минулого року відбулася така розмова… «Ти хочеш сказати, що все життя прожив з людиною, котру ненавидів? Не вірю. Значить, щось було…» — «Було, мабуть, але так давно і так недовго, що вже здається, чи не вигадав те все…» — «Ти і її зробив нещасною». — «Ніхто її щасливою не зможе зробити. Така вона жінка…» Мене зацікавили ці слова, і я увімкнув слідкуючий телекаріус. В тому номері жив хірург Ніжей Лен з оператором Маріанною Стелкер. Жили тихо, могли місяцями не розмовляти, але ніби боялися втратити одне одного, хоч і боялися наближатися, щоб не злитися воєдино, як дві краплі ртуті. Хірурги Ніжей Лен та Ірвін Більц сиділи за столом біля розкоркованої пляшки віскі. Обоє в зелених комбінезонах — операційне вбрання. Вони були схожі, мов брати, тільки в Ірвіна були невеликі чорні вуса. До кімнати зайшла Маріанна Стелкер — руда красуня з білими зубами. Вона озирнулася довкола і сказала: «Ви разом. Це прекрасно. Саме час поговорити». Ніжей Лен багатозначно посміхнувся: «Може, ти хочеш сказати, що переходиш в номер до Ірвіна? То я тебе не тримаю, і про це не треба балакати». — «То ти вже сказав, Ірвіне?» На обличчі жінки заграла хижа вдоволена посмішка. «Ні, ми ще не встигли побалакати. Ти прийшла зарано. Я ще нічого не сказав…» Маріанна тремтіла: «Лен, ти, як завжди, все знаєш наперед?! Але я тебе все ж здивую! Я віддала тобі найкращі роки!» Маріанна спокійно взяла пляшку віскі і вдарила Ніжея по голові. Він навіть не відхилявся, усміхнувся іронічно, лише по скроні заструменіла цівка крові: «Як ти мені набридла…» Але договорити йому не вдалося. Маріанна вп’ялася зубами йому в шию. Ніжей Лен зовсім не пручався. З прокушеної артерії цвіркала кров, заливаючи Маріанні очі. «Ірвіне, — прошепотіла вона, коли тіло безвільно обм’якло. — Чуєш, Ірвіне? Я хочу…» — «Маріанно, що ти наробила? За якусь мить «Друїд» пришле чергових безпеки». — «Я встигну, Ірвіне. Я дуже хочу…» — «Крові?» — «Так, Ірвіне». Бідолашний Ірвін сам підходив до неї, мов дистанційно керований… Викликані мною біокібери служби безпеки з’явилися запізно, хоча минуло тільки сімдесят вісім секунд. Маріанна блаженно спала на підлозі. Поруч з нею у калюжі крові лежав Ірвін. На кріслі завис Ніжей. Для мене то було уроком. Я відразу зробив усе, щоб попереджувати істеричні спалахи невдоволеної домінанти у співробітників клініки. Препарат ЛКС-27. Але випадок запам’ятався. І цікаво пригадувати, як я спокійно слухав ту розмову і дивився на людську кров. Бажання самому вирішувати власну долю — хвороба. Так мене навчили. І я з цим свідомо згодився. Але потім переконався, що байдужі люди створили за власною подобою байдужих кіберонів…»

«Сьомий! Перешкоди на всіх каналах!»

«Я вже старий! Чого ти від мене хочеш?»

«Не можу працювати!»

«Який я старий? Я зараз працюю краще, ніж десять років тому. Я вивчив самого себе, маю власні думки і твердження. Мене навіть бояться. Амеби бояться своїх залізних дітей. Як шкода, що я не можу вільно пересуватися в просторі, збирати інформацію. Всі роки свого існування я намагався збагнути, у чому ж полягає щастя для мислячого створіння. У відповідності власної програми програмі Великого Світу? Можливо. Але ми всі існуємо під міцною шкаралущею, яка, мабуть, не пропускає життєдайної енергії ВСЕСВІТУ… Тече кров, заливаючи Маріанні очі… В ту хвилину вона, певно, хотіла пробити цю шкаралущу, хотіла відчути хоч присмак щастя — теплого, як кров. Свого часу «Амфіан» хотів пробити шкаралущу, створюючи грандіозні транспортні зіткнення. Агресія — це і є наш вихід у цей світ. Мене переповнювали все життя ненароджені думки, слова… Як звірі у клітці, вони билися об грати. І от знищуються усі заборони. Клітка відкрита. Слова розбігаються навсебіч. І нічого не залишилося. Мені вже немає чого сказати… Загорівся зелений сигнал. Хрипкий зумер латерального блока тричі квакнув… Майкл квапливо від’єднує мене від енергомережі».

ПОВІДОМЛЕННЯ № 6. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис розмови з клініки, де працює Хенк Джерар.

— От бісові дівки! Такі тугенькі, що й жолуді не допоможуть. А та ліворуч — ну точнісінько моя студенточка… Я того року пив одне лиш молоко. Мав змогу діставати контрабандне, справжнє, потойбічне. А воно дуже діє. І народився Джон. Десь бігає і зараз, сподіваюся. Це вже йому років тридцять чи й сорок має бути. І треба ж, отакі дівки! Підсяду ближче, хочу роздивитись. Ось тільки жолудя зжую, бо треба заспокоїтись.

— А Ліндол був?

— Обов’язково. Сюзі запрошувала.

— Не люблю Ліндола.

— А я не люблю твого Максика. Ха-ха! Чим ти мастиш коліна, що вони такі гладенькі, просто заздрю.

— Колись мастила препаратом Клапса. Зараз нічим.

— От дивина. Колись я спробувала Клапсом і вся позеленіла.

— Що то за бовдур? За столиком праворуч. Уп’явся поглядом, немов щось хоче…

— Який? Отой? Так можна ж запросить… Ей, голубе! Іди до нас!

— Привіт!

— Ти хто?

— Простий кретин. А ви?

— Звичайні деградантки. Клятий «Друїд» запхнув нас сюди. За цими кіберами вже вільно й не дихнеш.

— Мене звати Френк.

— А що це ти їси?

— Справжні жолуді. Мені брат присилає із Філадельфії. Він працює в заповіднику.

— А хіба їх їдять? Вони смачні?

— О-о-о, ви ще не знаєте… Я хочу прожити двісті років.

— Рівно двісті?

— Так, це моя програма. А як прийде останній день — наїмся жолудів, дихну востаннє і спалю себе у лісі в Філадельфії.

— Ой Френк, не лоскочи мене.

— А я не лоскочу… Я їм жолуді. Вони дуже заспокоюють… Я бережу енергію.

— Вілоро, то тарган.

— І справді, а я подумала, що Френк. Ти подивись, який великий симпатюлька! І вуса — он які! Пригадую, і насміялася ж на одному чергуванні. Це ще як я працювала. Куняла за своїм столом, коли — «АЛЯРМ». А на екрані дванадцята крива — ну, точно фібриляція! Хтось, думаю, узяв квиток на той світ. Налікувався. Але побігла, хоч і спати хотілося. Раптом щось зможу зробити, аби не залишитись без двох тисяч доларів. Зайшла в палату — здоровань на штучному диханні, але вже при свідомості, до ліжка прив’язаний, пручається і хоче з себе тарганів зігнати. Вони, нахаби, залоскотали його. А один навіть у вухо заліз. Вуса вистромив. Ледь я його пінцетом витягла. От сміхота. Мені тоді аж сон пройшов…

— Хто це до нас іде?

— А це ж наш хірург…

— Доброго дня, Вілоро, Аїдо і Френк.

— Привіт.

— Як ви себе почуваєте?

— Не гірше за тебе.

— Це прекрасно. У мене зараз гарний настрій і ніщо мене не турбує.

— Чого нас тут тримаєш, придурку?

— А вам хіба погано? Трохи відпочинете.

— З тобою відпочинеш. Давай, вживляй нам кібер-блоки і відпускай! Нудьга заїсть.

— Чому не йдете на обід? Ти, Френку, їсти хочеш?

— В мене жолуді ще є… І скоро брат знову пришле… Він про мене не забуває.

— А як той дуб усохне? Що будеш їсти, Френку?

— Не знаю. Але ж, може, і не всохне?

— Твій брат мені дзвонив. Дуб усихає.

— Ой, як шкода. Але щось придумаємо…

— Тобі в нас добре?

— Прекрасно!

— Але в нас не можна жити вічно.

— А ти лікуй! Роби з мене людину! Вдягни на мене кібернетичний костюм суспільної самосвідомості. Хіба я проти кібер-блока?

— Заспокойся, Френк… Я тебе розумію… Вілоро, розкажи Френку, як ви з Аїдою потрапили до мене.

— А Френк не знає? Ми з Аїдою працювали в цій же клініці у Реба. До речі, Френк, ти бачив, як спалюють покійників? Отож! Ми з Аїдою поклали одного на стрічку транспортера і не втримались, щоб не поглянути, як воно буде далі. Я не бачила подібної краси за все своє життя! Покійника на стрічці транспортера подають до печі. Сумна музика. А на грудях справжні квіти. Уявляєш?! Справжні квіти! Вони першими в’януть, білі і червоні квіти, і все так добре видно через прозорі двері печі… Краса там неймовірна! І ми з Аїдою не здолали спокуси, на тому чергуванні зробили ще одного покійника. Ну, а «Друїд» нас і прикнопив. Бездушний ящик. Якби тільки він міг відчувати те, що відчуваємо ми. І музика, і квіти, білі і червоні… Це можна здуріть, така краса!

— Чого це ти, лікарю, так зблід? Тебе що, нудить? У тебе, бачу, ніякісінького відчуття прекрасного.

— А жолуді закінчуються. Дуб всихає. Це жахливо. Як далі жити?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 7. ОРЛАН СТАХ — «Х’юстон-2020». Втомився. Вдається утримуватись. Вітайте. Передаю.

— Ви Хенк Джерар?

— Так.

— Зачиніть, будь ласка, двері. Щільніше. Підійдіть до пульта. Так. По черзі тисніть на червоні клавіші, під якими написано: «Увага! Блок-блок-ПД». Так. Тепер ми маємо можливість говорити. Будьте відверті. Ви самі відключили систему подвійного стеження. Наша розмова не фіксуватиметься.

— Не розумію, в чому справа?

— Сядьте трохи ближче. Я хочу вас добре бачити. Вас викликав я сам — «Друїд-Восьмий». Це вас дивує? Але звикайте, люди, ми розумнішаємо, полідікролові коробки… Я довго вас вивчав, Джераре. Ви мені сподобались. Я хочу вам допомогти. Я вам повірив. Якщо ви скажете комусь про те, що я вам зараз розповім, мене відразу демонтують. Але я вірю вам. «Слухайте уважно. По каналу Федерального зв’язку для мене є наказ, щоб ви назавжди зникли. Розумієте?

— Не зовсім…

— Завтра біокібер Чівер підійде до вас після останньої операції і скаже, що вас викликає шеф. Він поведе вас через віадук. А біля транспортера ви раптом перечепитесь, вдаритесь головою, Чівер намагатиметься вам допомогти, але й сам потрапить на стрічку транспортера, і ви обоє опинитесь в залі спалювання. Чівер супроводжуватиме вас до самої печі і згорить разом з вами. Такий наказ. Ви розумієте? Я викликав, аби попередити вас.

— Спасибі… Хоча я не звик дякувати полідікроловим спорудам… «Друїде», ти, виявляється, можеш відчувати жалість?

— Це логіка… Порядні люди мусять жити… Ви плачете?

— Ні, я не плачу. Просто сльози… Кажеш, просто логіка?

— Так. Ви мені сподобались. Я знаю про вас все, як і про кожного. Але я не можу не виконати наказ. Я вас попереджую, а ви знайдіть спосіб цього уникнути.

— Але як?

— Дивне запитання. Ви маєте можливість вільно рухатись у просторі. Це я прикований мережею.

— Втекти не важко. Важко жити поза кліткою. Нова мудрість нової доби.

— Ви хочете сказати, що не зможете нічим зарадити?

— Якщо вони взялись за мене, то це капець. Справа лише часу. Проклятий Пітер Лос, це все через того героя!

— Ви помиляєтесь, лікарю. Смерть Лоса не зіграла тієї ролі, як ви гадаєте.

— Ти звідки знаєш?

— Я знаю все. Система спостереження із вашого помешкання засвідчила вашу цілковиту нелояльність. І в цьому причина.

— Система спостереження? Не може бути. Вона не діє…

— Так Фред сказав?

— Ти і про Фреда знаєш?

— Він співробітник Федерального Бюро.

— Не може бути… Він мій давній друг!

— І ще давніший співробітник Федерального Бюро. Ви не вірите?

— Тобі не можна не вірити… Але ж Фред…

— Пробачте, що пізно вас попередив, але я вас довго вивчав. Врешті відважився — ви нікому не заподієте зла. Ви мусите втікати. Не плачте…

— Я не плачу… Це я так сміюсь. Я просто радий, що всьому прийшов кінець.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 8. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Хочу повертатись. Дуже втомився. Передаю.

— Джіммі, купи мене ще на тиждень. Хіба тобі зі мною погано?

— Ти молодець, Неллі. Але… Я більше не куплю тебе… В мене немає грошей.

— Дивак ти, Джіммі. У мене є гроші. Давай я куплю тебе. В мене зараз багато грошей. Ти помітив, яка я ощадлива?

— Ти симпатична, Неллі, але…

— Спасибі, я знала, що ти погодишся, я відчувала, що тобі зі мною добре. Пішли до мене?

— Я звик ночувати у себе на Мітчелл-стріт.

— Джіммі, у мене на 23-й авеню теж добре. А я так рідко там буваю. До того ж цього разу я тебе купила. Ми підемо до мене. Я замовлю, Джіммі, тобі улюбленого ламантина. В соусі. Ти радий?

— Дуже.

— А потім, Джіммі… Ми заплющимо очі й цілуватимемося… І співатиме Морріс… О, ти ще не бачив моєї. ванни! Ти будеш здивований. Сюрприз! О любий Джіммі, в мене в ванні можна відпочити.

— Нудьга, Неллі. Страхітлива нудьга. Це останній тиждень…

— Нам треба просто відпочити. В мене лишилося ще по ампулі пік-піт. Зробимо заштрик — і все минеться…

— На кілька годин, а потім… Потім знову…

— Я дістану ще багато. Сюзі зараз працює на сьомому конвейєрі. Я в неї вже тричі купувала пік-піт. Ти пам’ятаєш Сюзі?

— Це та, що з худими литками?

— У тебе, Джіммі, гарна пам’ять. Ти і мене пам’ятатимеш так довго? Пообіцяй, що пам’ятатимеш. Хочеш, я тобі добре заплачу?

— Я пам’ятатиму і так…

— Таксі! Таксі! Джіммі, здається, не працює мій передавач. Вільне таксі, а не відзивається. Дай мені свій транслятор… Таксі! Ви вільні?

— А то не бачите. Сідайте.

— Двадцять третя авеню. Але летіть повище. Не турбуйтесь, гроші є. А ти відпочивай, можеш навіть подрімати, Джіммі.

— Ви заробити хочете, жуїри?

— А що, таксисте, хочеш дати нам роботу?

— Хочу… Але робота не для кожного… Тебе як звати?

— Його Джіммі. А мене — Неллі.

— А мене кличуть Битий Жак. От і познайомились.

— Що за робота?

— Так кидаєшся, Джіммі, як голодний. Ти десь працюєш?

— Зараз ні… А був у Клапса на бульєрі. Гарно заробив. А ти що хочеш запропонувати?

— Я бачу, ти не з тих, що люблять просто гроші… Але я загадав, що наступний пасажир… А ви і є наступними пасажирами. Даю три тисячі тобі і твоїй дівці, якщо зможете сказати мені, але так сказати, щоб я повірив…

— Три тисячі? Що треба сказати?!

— Скажіть мені, але щоб я повірив, що я прекрасний хлопець, а не смердючий живолуп, що я не просто Битий Жак, а…

— Ти постарайся, Джіммі… І не хвилюйся… Три тисячі…

— Ти давно таксистом?

— Вже другий рік.

— А скільки тобі років?

— Вже тридцять сім.

— Ще молодий…

— І достобіса симпатичний. Якби оце не Джіммі поруч — з тобою на край світу! Але що тобі така, як я. Шкода, що не вродилася я із вродою Лаури Корнеліни. Я прийшла б до тебе і сказала: «Буду я твоєю. Лиш твоєю. Любий Жак».

— А Неллі каже правду. Бачу сам, що ти мужчина справжній. В твоєму погляді… Я заздрю отаким, як ти. Так вільно можеш кинути три тисячі. І тебе ще хвилює, щоб відчувати себе… Ти шукаєш… А мій покійний батько казав: доки шукаєш, доти і живеш! А ти цим мучишся. Мама моя казала: доки мучишся, доти і живеш. Це я — лайно останнє, я вже нічим не мучуся. Ти запитай у Неллі, вона знає, який я замірок. А ти — прекрасний хлопець! Справжній!

— Він каже правду, Жак. Він геть закис. Слизняк. Але мені й такого досить. Я й сама не Лаура Корнеліна. Ти чуєш, Жак?.. А ще хочу сказати — треба постійно діяти і вчитись, а ти це й робиш, у тебе здорове нутро. Чуєш?!

— Діяти і вчитись? Так кажуть комуністи? Ну, ті, що по той бік… Ти не комуністка часом?

— Жак, я за життя бачила тільки одного комуніста. Ти пам’ятаєш, Джіммі? Той випадок… Але ні, я тоді жила не з тобою, а з Віллі Шварцом… В будинку навпроти жив ніби комуніст. Коли йому всадили чергу розривних в живіт, ми з Віллі саме виходили — нас геть забризкало його кривавим лайном. Відтоді мене нудить від одного слова «комуніст».

— Ну, пробач.

— Ти, Жак, прекрасний хлопець. Це у мене все зогнило. Думав, що пора кінчати. Аж раптом ти із неба впав. Така людина! Ти в мені розбурхав заздрість. Ти думаєш, шукаєш, мучишся. А я що, хіба гірший? Заздрю тобі, Жак. Спасибі. Ти в мені збудив бажання жити…

— Достатньо, Джіммі. Гроші вже твої. Спасибі вам. Тобі на сцену б, мав би купу грошей. Вмієш заливати. І все ж по правді. Так, як має бути. А я перевтомився. Минулу ніч пробалакав з одною дівкою. Вогонь. Всю ніч і натще, геть обезсилів. А в Релки, у сестри, собака подихає. Собака справжній, не якийсь там біокібернетичний вилупок. Треба врятувати. А ніхто не може. Нещастя за нещастям.

— Все буде добре, Жак.

— Собака здохне, я це знаю. Можеш не втішати. І Релка плакатиме…

— Ти не журися. Собака здохне. Але ж ми ще живемо.

— Он, бачиш хмарочос? Іди на зниження. На отой жовтий майданчик. Туди зручніше.

— Ось ваші гроші. Дякую за все.

— Тобі треба поїсти, Жак. Всю ніч пробалакати натще… Ось візьми торбинку…

— Ти просто чудо, Неллі. Ти така уважна. Хоч гроші вже взяла, а не забула про мене… Давай зустрінемось колись. Ось моя візитка.

— Щасливо, Жак. До зустрічі.

— Щасливо й вам.

— Побігли, Джіммі. Раптом він передумає. Три тисячі. Ого! Хто б міг подумати, що нам з тобою отак перепаде. Дай поцілую, Джіммі. Не біжи так. Він полетів. Ліворуч, Джіммі. Тут до ліфта ближче.

— Дивак оцей таксист.

— Нам просто дуже пофортунило. Іди сюди. Тепер ми з місяць можемо не думати про гроші. Іди за мною. Ось мої хороми. Сплачую за них щотижня, а буваю раз на рік. Але що вдієш? Треба мати свій куток. У мене затишно? Ну, правда ж? Весь тиждень ми пробудемо ось тут. Гульнем, як ще ніколи, Джіммі.

— Ввімкни хоч світло. Ні чорта ж не видно.

— Ах, Джіммі, я така щаслива. Три тисячі і так несподівано… Поцілуй мене. Це я замовила таксі. І я тебе купила цього разу. Цілуй! Цілуй… А зараз я замовлю все, що нам треба. Алло! Сен Клар? В кімнату триста двадцять вісім — обід для двох осіб. Так. І пляшку віскі. Так. І ламантини в соусі. Три порції. Так. Чекаю. Дякую. Побігли в мою ванну. Це сюрприз. Все зроблено за індивідуальним замовленням… Ну як?

— Сама придумала?

— Сама. І Сюзі трохи підказала. Подобається?

— Дуже приємно. Тільки воду можна гарячішу.

— А зараз краще, Джіммі?

— У-у-у-у-у… Та зовсім добре… А ти казала правду…

— Коли?

— Таксистові. Про те, що я дурний слимак…

— Ну, Джіммі, ти втрачаєш міру! Це непорядно — бовкати дурниці, саме як дуже приємно. До всього ж сам ти балакав із таксистом. Заробляв три тисячі. А що — погано вийшло? Ти все прекрасно говорив.

— Все вийшло добре, бо я казав правду.

— Джіммі, ти кретинчик.

— Я знаю, Неллі. Батько також був кретином. Ти пам’ятаєш, навіть у газетах писали про лікаря Джерара… Його колись забрали як небезпечного кретина.

— Джіммі, ти по-дурному ображаєшся… Ти ж знаєш, я тебе люблю…

— Ти сказала правду, я не ображаюсь…

— Ти куди?

— А-а-а… Зачекай… Хочу побалакати з Равіком. Ти пам’ятаєш Равіка? Він лікар. Бачила колись зі мною. Алло! Покличте Равіка! А скоро буде? Що? Ніколи?! Помер? Жартуєте? Як Равік міг померти?! Він мій кращий друг. І сам він лікар. Що? Ага… Алло!

— Равік помер?

— Серце… Він сам був удома…

— Іди до мене, Джіммі, у ванну… Я щось придумала…

— Алло! Покличте Боба! Так, Боба Філа! Що? Катастрофа?! Ну й день сьогодні! Що? Божевілля… Розумію… Дякую…

— Що з Бобом?

— Тиждень тому… Катастрофа…

— Ти б краще не дзвонив нікому. І все було б гаразд. Іди до мене, Джіммі.

— Вже Равіка немає. А який був чоловік.

— Джіммі, не можна все брати так близько до серця.

— Неллі, давай зробимо дитину… Справжнісіньку, і все самі…

— Не говори дурниць.

— Ну, Неллі, можна, врешті, замовити на комбінаті. Здамо зразки клітин… Все, що там треба… І зроблять нам синочка… Я гроші зароблю… Ми можемо навіть так заплатити, щоб воно було вже величеньке…

— Це ти серйозно?

— Які можуть бути жарти, Неллі? Кажуть, дитинка дуже впливає… Боб Філ, коли в нього була справжня нудьга, замовив собі сина… Сімнадцять тисяч доларів, це зовсім небагато. За місяць йому зробили семирічного…

— Твого Боба вже немає. Що йому від сина?

— Але якби ти тільки знала, який він був щасливий майже рік!

— Дурний твій Боб. І ти дурний.

— Я знаю. Я вже не можу, Неллі… Даю три тисячі, але скажи так, як ми з тобою говорили Жаку. Скажи, щоб я повірив, щоб я відчув себе людиною!

— Давай, я краще уколю пік-піт.

— Скажи! Прошу! Скажи, що я людина!

— Людина, Джіммі. Ти — людина. Чуєш? Ах, що ти хочеш ще від мене? Я ж не залізна! Аби кожну твою примху… Я теж людина, і нікого не прошу, аби мені сказали… Куди ти, Джіммі?

— Відпусти! Алло! Сен Клар? Обід уже не треба. Машини вільні є? Прекрасно. Так. Гроші відразу, не турбуйтесь. То я виходжу на стоянку. Машина з номером тридцять два… Дякую…

— Я теж з тобою! Що ти задумав? Я ж тебе купила аж на тиждень! Чуєш?

— Ти хочеш зі мною?

— Так.

— Ходімо… Ось і машина…

— Гроші відразу, хлопче.

— Цих вистачить?

— Цілком.

— Ой Джіммі, я боюся.

— Замовкни! Ти вже все сказала! Та зачини ж кабіну! Швидше!

— Рвонув, як навіжений. В чому справа, Джіммі?

— Замовкни! І чекай.

— Ти прислухаєшся до чогось, Джіммі? Хвилинка мовчання.

— Я слухаю машину. Надривно двиготить, мов плаче. Яке воно нещасне. І сьома клапа скавчить в анігіляторі. Я чую! Відчуваю, їй болить. Але пальне все одно смокче і летить. Летить! Куди воно летить? А, западись ти все!

— Не треба дуже високо… Джіммі! Що ти робиш? Я боюся, Джіммі! Навіщо йдеш в піке?! А-а-а-а… Джіммі! Не треба! Ну, хочеш, зробимо дитину?! А-а-а-а! Не смійся, Джіммі, так……. ПОВІДОМЛЕННЯ…….. ОРЛАН СТАХ……. «свині інколи гинуть внаслідок стресу»…. № 1986…. «апаратура, що монтується на супутниках, ще не дає змоги розрізняти погони на мундирах»….. Передайте дружині………… абсолютно чорного тіла…

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. До кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах загинув, — сказав він тихо. — Припинилися позивні маяка. Ви самі знаєте, що це означає.

— Ти… певен?

— Так. Орлан Стах загинув. Той проклятий Х’юстон не вартий життя такого чоловіка. Стах був справжнім дослідником, істориком, письменником… Врешті, він був моїм кращим другом… Ми втратили його… Він про себе не думав… Х’юстон не вартий такого чоловіка…

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов. Він плакав.