Кам’яне яйце

КАМ'ЯНЕ СЕРЦЕ Повість

— Генетики давно знають незаперечну істину, — поважно виголосив професор, глибокодумно збриживши високе чоло, — що всі тварини, у котрих в природі немає смертельно небезпечних ворогів, роковані на вимирання.

Нараз один худющий капловухий студент з першого ряду дзвінко вигукнув:

— А динозаври існували на Землі сто п’ятдесят мільйонів років!

— Динозаври давно вимерли.

— Але ж уявити тільки, жили сто п’ятдесят мільйонів років! — не вгавав студент. — Я так гадаю, професоре, що якби у них були серйозні вороги, динозаври вимерли б набагато швидше.

— Дорогий колего, це прекрасно, що ви маєте власну точку зору, власну думку, мене це тішить, але не заважайте, будь ласка, читати лекцію.

З роботи він повертався втомленим. Ніби й нічого особливого не відбулося того дня. Звична колотнеча в конторі, телефонні дзвінки і папери, папери, вказівки шефів і запопадливі схиляння голів підлеглих, але чомусь відчував себе таким втомленим, ніби відпрацював тиждень без перерви. Плентався від зупинки метро, позіхав, декілька разів зупинявся, спираючись на камінний парапет, йшов далі, відчуваючи, що може заснути. Дивився собі під ноги, бо до всього з неба сіялася мжичка, сіра й занудна. На площі Великого Пристосуванця бовваніла на тлі хмар велична постать з каменю у високому картузі з довгим козирком. Обійшов монумент довкола, якусь мить посидів на величезній літері «Я», що входила до викладеного на землі древнього гасла: «Залишається жити той, хто вміє пристосуватись». Солодко позіхнув і знову змусив себе підвестися. Важкий великий портфель муляв руку. Не було в душі жодного бажання, окрім одного — спати. Снувалися в голові кволі думки про домашні клопоти, обов’язки і потреби. Але хотілося тільки одного — переступити поріг, дочовпати до ліжка і провалитися у царство блаженного безгоміння.

Піднявся ліфтом на свій поверх, хотів смикнути за мотузок дзвоника, але торкнув ручку, і двері відчинилися.

— Це ти? — голос Діни долинув із кухні.

Він щось буркнув невиразне навіть для самого себе, намагаючись, проте, витримувати нотки лагідності в голосі, аби не розгнівити дружину. Хай доношує спокійно, вже небагато залишилося. Хоч і хотілося в черговий раз висварити, аби зачиняла двері, щоб хоч трохи думала про власну безпеку. Останнім часом куцохвості знов заворушились, по квартирах, правда, не чути, щоб шастали, але хто знає, чого від них чекати, пристосуються по-справжньому та й почнуть довгохвостих чистити.

— Зачиняй швидше. Протяг!

— Та вже зачиняю, — пробубонів і хвостом штовхнув двері.

Завр повільно роздягся, почепив мокрий капелюх на вішалку, зняв калоші, перечепився через свій портфель, поставлений на підлогу, попростував на кухню. Діна любила, так йому здавалося, щоб кожного вечора після роботи він посидів з нею, порозказував новини, порадився. Дружина багатодумно вислуховувала свого Завра, розважливо кивала головою на довгій красивій шиї, час від часу перебиваючи його слова репліками на зразок: «Так-так, це ти йому дуже правильно сказав, хай він знає, що Завр має власні переконання, що Завр сам уміє пристосовуватись не гірше за інших». Йому давно набридли ці вечірні ритуали, але й звик до них.

— Доброго вечора, люба. Я сьогодні такий втомлений.

— Ти голодний?

— Ні… Але щось би з’їв.

— Тебе чекає твій улюблений омлет. Але ж куди ти?

Завр вийшов у коридор, узяв портфель і знову причалапав на кухню.

— Я ось приніс для тебе… Це потрібно. Кажуть, найкращий засіб, щоб шкаралуща яйця була міцною. Тобі треба берегтися, щоб воно не розбилося під час…

— Ах, Завре, мені не можна хвилюватися. Лікар сказав, що я дуже вразлива істота. Як тільки уявлю, що моє яйце повезуть оті грубіяни-санітари, кинуть його…

— Не кинуть, а покладуть, моя люба, в теплий стерильний пісок.

— Ах, облиш. Я не можу думати про це. Мені стає погано.

— Ну, пробач, я не буду. Але цей препарат ти обов’язково повинна вживати. Сама ж бо знаєш, як, буває, поводяться з яйцями там, в інкубаторах. Треба до всього максимально підготуватися.

— Я прошу тебе, замовкни… А ліки давай, я обов’язково їх вживатиму.

— Прочитай перед тим уважно інструкцію… Ти така красива сьогодні…

— Справді?

Завр втомлено дивився з-під напіврозплющених повік на Діну. Вона була роздягнена. В помешканні тепло, а гостей вони не чекали. Вони взагалі не любили гостей. Завр дивився на її розповніле темно-зелене тіло, на зворушливо дурненьку голівку на довгій граційній шиї, на короткий, але навдивовижу міцний, мовби виліплений рукою майстра, гранчастий хвіст.

— Справді, моя люба. Хіба я колись брехав тобі?

— За таку брехню я на тебе ніколи не ображуся.

— От і добре… — Завр солодко позіхнув. — Як ти себе почуваєш?

— Вже, мабуть, скоро… Лікар сьогодні так сказав.

— Це твоє… наше перше, шануйся. Вживай ліки, мені їх було дуже нелегко дістати.

Діна манірно примружилась, схилила голову у хвилі награного напівзабуття.

— Ти щось казала про омлет.

— Справді. Пробач. — Діна підійшла до електроплити, бридливо вийняла з духовки велику таріль, поставила на стіл. — Смачного.

— Спасибі.

Вона повільно вийшла з кухні, зупинилася коло великого дзеркала в коридорі, якусь мить роздивлялася себе, потім сіла на диван у вітальні.

«Хай Завр сам жує свій улюблений омлет. Як мені набрид його ідіотський омлет. Мене вже нудить від одного слова «омлет». Яка гидота цей омлет. Чоловіки переважно люблять омлет. А він же із яєць, омлет. Безумовно, не можна бути такою вразливою, але як він може їсти той омлет? І не нудить його. Але я мушу пристосуватися до свого ідіотика…»

Діна розкрила коробочку з ліками, проковтнула одну пігулку, потім розгорнула інструкцію й почала читати. Раптом вона заверещала:

— Завре?! Що ти мені приніс?! Як це розуміти? — підскочила і незграбно потупцювала на кухню.

Завр задоволено втирав масні губи.

— Що ти кажеш, моя люба? Я вже поїв. Спасибі. Дай чимось запити, — солодко позіхнув.

— Що ти приніс мені? Як це все розуміти? — Діна швиргонула коробочку з ліками на стіл, а інструкцію тицьнула під самі очі.

Завр спокійно пробіг очима рядки густого тексту, нараз усміхнувся:

— Ах, пробач, моя люба, це я переплутав. Я сьогодні такий втомлений. Це я сам приймаю ці ліки. Пробач.

Він простягнув руку до портфеля, дістав іншу коробочку, схожу на попередню:

— Ось, тримай, це вже твої.

Діна гнівним рухом відкрила коробочку, кинула до рота відразу три пігулки, проковтнула, ображено сіла до столу і почала читати інструкцію, нарешті буркнула завчено:

— Спасибі… Що нового сьогодні на роботі? Чому ти нічого мені сьогодні не розповідаєш?

— Круговерть, стара танцюлька, — іронічно усміхнувся.

«Мій ідіотик любить посидіти зі мною після роботи і поговорити. Як не вибалакається, то й не засне, мабуть. Всі чоловіки — великі діти. Ну, давай давай, розповідай, я тебе уважно слухаю».

— Хіба немає ніяких новин сьогодні? По деякій паузі Завр поважно проказав:

— Сьогодні мені знову дзвонив Кверкус.

Діна насторожено завмерла, але Завр надовго замовк, ніби задрімав із розплющеними очима.

— Хіба з твоїм характером думати про Святих? — озвалася Діна. — Ти ніколи не будеш Святим.

— Дарма ти так, — ображено підвівся з-за столу Завр, налив у келих узвару із великого графина, роздратовано відсьорбнув. — Хочеш, відкручу тобі зараз голову, моя люба, і оком не поведу. Ти мене просто не знаєш. І подивися на мій хвіст, його кінчик уже став цілком коричневим. Я недаремно дістав спеціальні… Одне слово, не все тобі треба знати…

— Зможеш відкрутити мені голову? — Діна дивилася на нього відверто зверхньо. — Але як тоді наше перше яйце? Ти ж так хотів мати маленького.

— А без голови ти вже нічого не зможеш?

— Ти великий жартівник, Заврику. Хай тобі здоров’я буде повне решето.

— Спасибі, моя люба… — Він допив узвар, поставив келих на стіл. — А мені, до речі, дуже личить форма Святих. Але зараз я мушу трохи відпочити. Ти розбуди мене, будь ласка, годині о…

— Добре, любий, зараз ти витріпаєш килими, потім сходиш в магазин, я скажу, що треба купити, а потім можеш лягати, і я обіцяю збудити тебе, як тільки ти заснеш.

Небом пронеслися швидкісні літаки.

— А вона і запитує: «Це ви до мене звертаєтесь чи самі з собою розмовляєте?» Бабуля голосно так як закричить: «Сама із собою? Ображаєте! Чому б це я сама із собою розмовляла?! Я з оцим прекрасним молоденьким огірком розмовляю!» Ох і комедія ж була. Ха-ха-ха.

Професор замовк, ніби закам’янів на кафедрі:

— Даремно, шановні колеги, деякі з вас так вільно поводяться на моїх лекціях. Я використовую багато додаткової інформації, якої немає у ваших підручниках.

— Казав тобі, тихше треба… На іспиті він нас поганяє. Давай попишемо трохи… Он Андрій шкребе і голови не підводить.

— Думаєш, він конспектує? Чортиків малює. Дуже розумний. В нього батько сам професор…

— От стерво капловухе! І нащо такому розумному вчитися? Он Свєтка моя, землячка, ти її бачив, ладна така дівка з усіх боків, а зі мною не вступила. На першому ж творі зрізалася. А цей розумник…

— Не розмахуй руками, давай послухаємо, що там професор триндить.

Мжичка припинилася, але вечірні сутінки все одно були безпросвітно сірими. Засвітилися кволі ліхтарі на стовпах, але вони тільки підкреслили похмурість вечора. Завр сердито кинув килим на парканчик із тонких труб, почав спроквола гупати по ньому вибивачкою.

— Уф-ф… Тут поспиш, коли вже й хвоста витягнеш… Уф-ф… Аж нудить, як її від мого омлету… Уф-ф… Вже швидше б вона те яйце… Уф-ф… Ти ніколи, каже, не будеш Святим… Уф-ф…

Завр поглянув на кінчик свого хвоста, і сам собі дуже сподобався.

— Уф-ф… А їхня форма мені личить… Уф-ф… Це ще батько мені говорив… Уф-ф… І форма голови у мене, як у Святих…

— Привіт, Завре! Це ти сам із собою розбалакуєш?

Той гнівно обернувся, побачив Ерга, вони працювали в одній конторі й жили по сусідству.

— Це ти, Ерг? Привіт.

— Сімейний фронт не забуде своїх героїв, — іронічно ошкірився Ерг. — Куряві не місце в наших легенях. Хто хоче ліпше пристосуватися в цьому світі, мусить насамперед пристосуватися до власної дружини. Правильно все робиш, Завре, тільки ранувато ти почав його вибивати, оцей килим, от якби серед ночі, то всі сусіди належно б оцінили твою працю…

— Помовчав би…

— Мовчання — це тиша, а тиша свідчить про відсутність руху, відсутність руху, як говорить наш Великий Кверкус, констатує відсутність бажання й потреби пристосовуватись, а це вже потенційна смерть. Правда ж, Завре?

Очі Ерга рожево відсвічували під промінням ліхтаря.

— Філософ… — мляво усміхнувся Завр. — Все одно від смерті нікуди не втечеш.

— Давай, Завре, я допоможу тобі вибивати цей килим. Розімнуся трохи, бо не втну, чи ти його б’єш, а чи він тебе… Дорога річ. Давно придбав?

— Це Діна…

— За твої ж гроші…

— Тобі не однаково? Це батько їй колись… — сердито мовив Завр.

Ерг з несподіваною заздрістю вигукнув:

— О, вони справді вміють пристосовуватись! Вони тільки й чекають, аби хтось їм влаштовував життя: батьки, чоловік чи коханець.

Ерг розпалився і хвостом вибивав на дорозі барабанний дріб.

— Чого ти нервуєш?

— А ти завжди спокійний? Тобі, бачу, тільки Святим бути — зразковий спокій і самовладання. В тебе що, повна ідилія? Знаю я ці ідилії!

— Ерг, залиш мене в спокої. Ми з тобою не кращі від них.

— Що? Дурень ти! Та я давно б на все плюнув… Дітей просто шкода! В мене їх троє.

— Я розумію тебе… Наші дружини трохи недолугі…

— Що? Пішов ти під три чорти, якщо справді так думаєш! Це хижаки, паразити!

— Послухай, Ерг, чого ти так гарячкуєш? Захотів допомогти мені вибивати килим — вибивай, спасибі тобі. А я допоможу тобі віднести додому твою величезну торбу. І… Дозволь я трохи посплю в твоєму кабінеті… Добре? Я сьогодні чогось так втомився…

— Втомився, бо не знаєш, навіщо живеш, — вже спокійно буркнув Ерг.

— А ти знаєш?

— Знаю… Але, розумієш, все це не вбереш ^ слова… Ось сьогодні ніби все знаєш, навіщо сонце сходить і світить, навіщо кожен твій крок, а завтра вже ніби й нічого не знаєш… Ти розумієш мене? — Голос Ерга став на диво розчуленим, аж не вірилось, що мить тому він розлючено кричав.

— Розумію… То можна, я в тебе трохи посплю?

Ерг подивився на нього зосереджено і проказав, карбуючи кожне слово:

— Не раджу. Твоя ж виношує, їй потрібен цілковитий спокій. Та й мене чекають вдома, — іронічно поплескав Завра по шиї.

Завр дивився на постать Ерга, що віддалялася у вечірніх сутінках, і стало йому нараз дуже сумно, і не мав той сум ніякого словесного вираження. І видалось йому, що він поменшав, здрібнів, зовсім на трохи, але поменшав, те відчуття відразу обрадувало, бо пригадалися крилаті слова Дев’ятнадцятого Кверкуса: «Кожен наш крок на шляху до досконалості призводить — і мусить призводити — до нашого здрібніння. Це нас повинно тільки радувати. Майбутнє перед дрібними видами. Хай ми навіть станемо мислячими блощицями, але ми виживемо, а інші зникнуть. Великими в цьому світі можуть бути тільки літаки й танки. Наші літаки і танки!»

— Послухайте, шановні колеги: «Святий Макарій сказав одного разу: «Дияволе, мені прикро, що не можу здолати тебе. Я все роблю, що і ти робиш. Ти постуєш, і я не їм. Ти не спиш, і я очей не заплющую. В одному лиш я поступаюся тобі — в покірності» .

— Давай, пиши, бо на іспиті він тебе…

— Обійдуся без його святого Макарія. Шкода, що Свєтка не вступила… Сиділи б оце зараз поруч…

— Вона, мабуть, дурна, як чіп, твоя Свєтка.

— Сам ти дурний. Така красива дівка, просто лялька.

Святий Ракамель з дитинства мав брунатний відтінок тіла. Але того ранку він був практично чорним. Він волів би заховатися у чорну рясу, щоб ніхто його не бачив з похмілля, проспатися, видихати святе бісівське зілля, але мусив бадьоритися. Того дня він чергував.

Телефон задзвонив ґвалтовно. Святий Ракамель злякано сіпнувся, підняв трубку:

— Слухаю вас.

На протилежному кінці дроту чулося тільки збуджене дихання.

— Святий Ракамель слухає! — проказав уже сердито і мав намір кинути трубку, що дрижала в руках біля вуха, але на тому боці відразу озвалися.

— Вас турбує Триста сьомий Завр. Я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною особисто? Може, не сьогодні?

— Хотів би сьогодні. Не по телефону.

— Приїздіть, — зітхнув святий Ракамель. — Ви знаєте нашу адресу?

— Спасибі. Знаю.

Святий Ракамель поклав трубку, позіхнув, клацнув тумблером, що вмикав зв’язок із охороною брами, і хрипко витиснув із себе:

— Зараз прийде до мене Триста сьомий Завр. Перевірте особу. Якщо все гаразд — обшукайте і пропустіть. — Потім стріпнув головою, намагаючись прогнати похмурість похмілля, але тільки скривився болісно, бо здалося, що голова зараз репне, приречено поправив на поясі під рясою кобуру важкого «Ватера».

Доторк до зброї дещо зарадив, голова мов стала боліти менше, а тіло наповнилось певністю. Коли Завр прочинив двері, святий Ракамель солодко позіхав.

— Вітаю вас, сину мій. Сідайте. Я нині трохи втомлений. Всю ніч воздавав молитви, просив Творця не відректися від нас… Сідайте. Я слухаю.

Завр сів до столу навпроти святого Ракамеля, якусь мить шанобливо мовчав, роздивлявся золотаві літери напису на рясі: «З нами наш Творець».

— Я почну відразу про справу… Насамперед даруйте, святий Ракамелю, за моє безцеремонне вторгнення…

— Простіше, сину мій, без зайвих церемоній, — буркнув Ракамель і схрестив руки на поясі, відчуваючи приємну твердість «Ватера».

— Мене запрошували до вас… Я хотів би уточнити деякі подробиці… А загалом, я прийшов сказати, що…

— Хто вас запрошував, сину мій? — перебив його Ракамель.

— Наш Великий Сорок перший Кверкус!

— Он як? Цей факт говорить сам за себе. Але, даруйте, за які святі діла наш Великий Кверкус вирішив звернутися саме до вас?

— Великий Сорок перший Кверкус злає мене віддавна. Вони з моїм батьком разом вчилися…

— Розумію…

— Я хотів би присвятити себе боротьбі.

— О, це зараз дуже патріотично. Ми всі віддаємо цій справі багато сил і здоров’я. Це практична боротьба, де треба діяти не тільки молитвою. Ви мене розумієте? У вашій душі справді достатньо бажання присвятити себе святій справі боротьби з куцохвостими чаклунами?

— Можете не сумніватись.

— Тоді заповніть цю анкету.

— А коли я зможу зустрітися зі Святим Великим Сорок першим Кверкусом?

— За три години Вони будуть у себе в кабінеті.

— Дякую вам. Я зайду через три години. Залишившись знову сам, Святий Ракамель полегшено зітхнув.

— І ване Петровичу, я колись читав, що один віденський єпископ, Гаспар Нейбек, у церкві святої Варвари вигнав із шістнадцятилітньої дівчини 12652 чорти. Кажуть, протокол цієї операції, підписаний самим прелатом, зберігся у віденських архівах.

— Так, колего, якщо не помиляюсь, саме цьому єпископові належать слова: «Найбільший гріх — це відсутність гріхів» . Мене радує, що ви багато чим цікавитесь, читаєте… Ви в якій групі навчаєтесь?

— От зануда цей Андрій, професора перебиває, нахаба. Моя Свєтка ніколи б цього собі не дозволила.

— Дуже радий бачити вас. Сідайте, сину мій. Приємно, що я не помилився у вашій благонадійності. Кажуть, що ви почали коричневіти? А покажіть-но. Справді. Цілком коричневий кінчик хвоста. Дуже приємно. Але, скажу вам відверто, він у вас був брунатненьким від самого дитинства, а нині… Я вітаю вас. Мені дуже приємно. Та, власне, як я міг помилитися? Ми з вашими покійними мамою й татом були справжніми друзями. Я ж теж колись був зеленим. Мабуть, пам’ятаєте? — Кверкус награно розсміявся. Завра насторожила і водночас розслабила така фамільярність Великого Повелителя Імперії. — А ви були зворушливою дитиною. Ви просто не мали права врешті не покоричневіти…

— Коли я зможу взятися за виконання своїх обов’язків?

— Розумію вас. Я сам над усе люблю конкретність. Ви зараз працюєте в конторі Філапора? Чи не так?

— Так, Економіст в конторі Філапора.

— Прекрасно. — Повелитель Імперії крутнувся на м’якому дзиґлику, завмер на мить, обмацуючи поглядом полички картотеки, звичним рухом вихопив невеликий бланк. — Так. Прекрасно. У вас великий штат. І досить багато куцохвостих чаклунів серед ваших контористів.

— Серед наших кульбабок?

— Даруйте, святий друже… Так-так, віднині ви вже втаємничені… Але, бачу, ви ще не все розумієте, відчуваєте… Свою роботу треба любити кожною клітиною шкіри. Слухайте уважно. Існують потенційні чаклуни. І вони, святий Завре, набагато підступніші і небезпечніші для Імперії від незамаскованих. Саме їх треба боятися насамперед і виявляти во славу Творця нашого. Видима відсутність гріхів, мій святий друже, то найбільший гріх.

— Але серед наших…

— Не може бути ніяких «але», мій друже. Повторюю востаннє. Ви серед святих не випадковий Завр, тому не буду марнувати час на зайві мудрації. Хочу запевнити вас, що святий Ракамель, якби йому хтось дав таке право, знаходив би вільнодумців серед ваших контористів доти, доки б там залишався хоч один службовець. Ви мене розумієте? Але святому Ракамелю такого права ніхто ніколи не дасть. Він не має міри. Він занадто любить святу воду. Заради неї він готовий працювати до посиніння. Він занадто відданий нашій святій справі. Гадаю, вас не ображають мої слова. Я не сумніваюся у вашій відданості, проте й не хотів би вважати вас святим дурнем.

— Дякую. Дуже вдячний за довір’я. Перепрошую, але… скільки ви мені платитимете?

— Такі запитання мені завжди подобались. Три сотні на місяць. Для початку. А коли ви, як кажуть, трохи розправите крила і матимете власний досвід, — побачимо.

— Іване Петровичу, пробачте, як ви гадаєте, чи змогли б динозаври еволюціонувати до рівня високоорганізованих істот?

— Ви знаєте, що одним із факторів зникнення третини фауни крейдяного періоду, за австралійським палеонтологом Теніусом, є поява ссавців, які пожирали яйця своїх еволюційних попередників. За тим же Теніусом, одним із факторів зникнення динозаврів було утворення дуже товстої захисної шкаралущі на яйцях, її не могли розгризти ссавці, але не могло продзьобати і потомство динозаврів…

— А якби динозаври вижили, професоре, чи змогли б вони створити… свою цивілізацію?

— Складно відповісти на це запитання. Закони природи часом незбагненні… — Професор усміхнувся. — Мабуть, і такий варіант еволюції був теоретично можливий…

— Цей Андрій скрізь суне свого носа, мабуть, вислужитись хоче…

— Еге, розумного з себе вдає.

— Як ти себе почуваєш, моя люба?

— Мов не бачиш, що мені погано.

— Дозріває?

«Якби ж я не усвідомлювала, що він ні в чому не винен. Він просто не розуміє мене, не відчуває. Просто не здатен. Ніхто з них не здатен відчувати нас. Але ж і ми не здатні відчувати їх. Закон природи?»

— Дозріває.

— Я не чую в твоєму голосі трепетної радості материнства, моя люба. Жартую… До речі, відсьогодні я, між нами кажучи, — святий.

— То скільки ми матимемо за твою святість? — Діна одразу посерйознішала.

— Для початку — три сотні на місяць.

— За триста, загалом, можна і спробувати… А куцохвості тебе не з’їдять? — сказала вголос, а подумала інше: «Кому ти треба, дурню?»

— Не хвилюйся… І прошу тебе не зводити все до сотень на місяць. Нині складні часи. Ми з тобою мусимо бути певними не тільки у власному завтрашньому дні, але й у майбутньому наших дітей. Та й онуків хочеться побачити. Правда ж, моя люба?

— Правда, мій любий.

«Все одно: ти — несусвітній дурень».

— Думаєш, святі допоможуть тобі онуків колихати?

Завр несподівано спалахнув:

— Я не розумію тебе! Ти що — сліпа?!

— Вже ж — не свята.

— Подумай, моя люба, просто про життя, якщо не конкретно про нас із тобою. Ти ж прекрасно знаєш, що діється останніми роками. Вилуплюються діти без хвостів, якісь потвори, з’являються суб’єктики, що не бояться порушувати наш порядок, вигадують всякі теорії, підривають віру в наш основний принцип Активного Пристосування, породжують сум’яття і хаос в душах. І ми всі мусимо боротися із цим підступним, диявольським впливом.

— За триста на місяць героєм не станеш, — буркнула Діна.

— Авжеж. Хоча для початку й це зовсім не мало. Але я тебе розумію.

«Сьогодні ж треба подзвонити Великому Кверкусові й порадити йому трохи охолодити мого вже святого дурня, хай не думає, що вхопив Творця за бороду. А то гадає, якщо його батько колись вчився разом із Великим Кверкусом, то це означає більше, ніж тричі з ним переспати. Адже я виношую яйце не від тебе, а від Святого Великого Сорок першого Кверкуса, дурню…»

— Кожна наукова теорія, нова думка, на жаль, приречені на складний шлях утвердження, мої шановні друзі. Все істинне важко пробиває собі дорогу, і лише невігластво спокійно, лінькувато панувало протягом тисячоліть людської історії. Хочу з цього приводу нагадати: трохи більше ста п’ятдесяти років відділяють нас від того часу, коли на державному рівні могли писати ось таке: «Хто чаклуна підкупить або ж схилить його до того, щоб він комусь зло учинив, той буде покараний, як і сам чаклун» . Ви розумієте мене, колеги? Маю на увазі ще таку недавню безпросвітність людської глупоти, забобонів, невігластва. Про яке істинне розуміння світу, його законів можна говорити, коли психологія людей знаходилась на такому рівні?

— Свєтка моя каже, що чекатиме… Лікарем, каже, приїдеш…

— І моя шепелявила таке ж саме, коли мене до армії призвали. Через півроку заміж вискочила, листи перестала писати…

— Свєтка чекатиме…

— О, як я рада, Дано, що ти прийшла! Що ви прийшли. Привіт, Хобре!

— А ти все квітнеш, Діно.

— Жартуєте… Спасибі… Я нині така страшна…

— Сідайте до столу. Радий тебе бачити, Хобре. Вас із Даною радий бачити.

«Цікаво, що привело оце до нас Хобра з Даною? Вже ж не бажання потеревенити за вечірнім столом. Хоч сьогодні й вихідний, але за ті роки, що ми живемо поряд і працюємо разом, було стільки вихідних, а це раптом щось їм стрілило… Побачимо…»

— Як ти себе почуваєш, Діночко? Ти чудово виглядаєш. Яка ти щаслива. І я колись була такою. Ходімо погомонимо на кухню, не будемо заважати чоловічому спілкуванню…

— Так гадаєш?

— Хобре, ми з Діною вам заважаємо?

— Принесіть щось поїсти, а святі краплини у нас знайдуться, — урочисто дістав з бічної кишені плескату пляшку. — Сідаймо, Завре. Це я вперше у твоїй хаті. Вже вибачай, що раніше не вийшло… Але то в тебе клопоти, то в мене… Давай по крапелинці святій скуштуємо. Зі святим гріх святої води не випити. Це ж правда, то ти вже святим став?

— А правда…

— Я радий за тебе. Я завжди відчував, Завре, що в тобі є вище начало. Я завжди відчував твою святість. Я вірив у тебе. Вітаю. Давай по крапелиночці. — Його зеленава правиця тремтіла, і Хобр всіма силами намагався приховати те, усміхався щонайбезтурботніше. — Серед моїх друзів — ти єдиний святий. Це велика відповідальність. Ти молодець! А я, мабуть, ніколи не зміг би стати святим, — сказав Хобр і якось лукаво усміхнувся.

— Даремно ти, Хобре… Якби ти захотів… Я, врешті, міг би посприяти…

— Гадаєш, з мене міг би бути святий? — Хобр по-дурному розсміявся. — Спасибі, ти про мене гарно думаєш. Давай ще по крапелиночці… Маю для тебе одну пропозицію, друже. Я, на жаль, дуже мало розуміюся на святих справах, але хочу зробити і свій внесок… Справа це загальна… Набираюся сміливості порадити тобі… Маю на увазі Кріля… Певен, що ти про нього й сам думав, бо те, що він штучка, це всі бачать. Вже давно пора розвінчати його чаклунство.

— Ти про Кріля?

— Атож.

— Це, здається, твій начальник?

— Так. На жаль. Це мій начальник. Але що я мушу робити, коли він уже перейшов усі межі… Мені його дуже шкода, як живому може бути шкода живого. Але його поведінка вже давно… Та що я тобі розповідаю, ти ж і сам усе знаєш, усе відчуваєш… Я колись випадково придбав одну брошурку — «Чаклунство, його сутність і методи боротьби з ним». Дуже цікаво написано. Прочитав і відразу про Кріля подумав. Як про нього написано. Сам подумай — він демонстративно спокійний, малослівний, відлюдькуватий, святої води в рот не бере, не курить, провокує інших багато читати… Уявляю, що в нього в душі діється. Як він нас усіх ненавидить! Йому навіть розмовляти з нами не хочеться. Чаклує собі. Мусиш із ним розібратися.

— Кріль — дисциплінований і грамотний. Безумовно, щось є у ньому відворотного… Але хто його зможе належно замінити?

— Я вже двадцять років працюю в нашій конторі. Якщо буде потрібно, я зможу замінити Кріля. Кажу це з цілковитою відповідальністю. І можу обіцяти, що буду зразковим начальником і чаклувати ніколи не буду. Давай ще по крапелиночці?

— Давай, святе діло.

«Хочеш красиво з’їсти свого начальника? Добре, хай буде по-твоєму. Але ти помиляєшся, що чаклувати ніколи не будеш! Наступний мій викритий чаклун — це ти, Хобре! Обіцяє тобі святий Завр».

— Як сказав свого часу канонік Лоос: «Боротьба з відьмами — це нова алхімія, це мистецтво перетворювати людську кров на золото» . Тож можете собі уявити, дорогі колеги, на якому рівні розвитку були тогочасні наука та мистецтво.

— Але не було ні водневої, ні нейтронної бомби, не було трагедій Хіросіми й Нагасакі, — буркнув хтось із перших рядів.

Професор кинув швидкий погляд на капловухого студента, але той незворушно схилився над конспектом.

— Так, я розумію вашу репліку. Сучасні засоби масового знищення страхітливіші за засоби інквізиції… Але, дорогі колеги, сподіваюся, ні в кого не викликає сумніву, що розвиток науки, поступ науково-технічної революції, соціальний розвиток людства і, я сказав би, громадянське змужніння нашої планети обов’язково мусять привести до остаточної перемоги ідей гуманізму, колективізму. Сучасні наука й техніка — це величезна сила, і кожен житель нашої планети не може не вболівати, щоб ця сила перебувала в добрих і порядних руках…

І раптом пронизливий дівочий зойк розітнув тишу великої аудиторії. Студентка в рожевій сукенці у панічному страсі вихопилась на сидіння, кричала, тицяючи пальцем вниз, нарешті, змовкла і лише цокотіла зубами, заплющивши очі:

— Динозавр… Маленький динозавр… Живий динозавр…

Хлопець, що сидів з нею поруч, глянув собі під ноги і розсміявся:

— Хо! Справді маленький динозавр! — Він рішуче нахилився і взяв на долоню невелику зеленаву істоту.

Студентка в рожевій сукенці розплющила одне око.

— Це ж просто ящірка, — сказав хтось.

Довкола зеленої з’яви згуртувалися студенти, кожен хотів проштовхатися якнайближче.

— Нічого собі ящірка! На задніх лапах ходить. Де ти бачив ящірку, щоб ходила на задніх лапах?

— Дивина, та й годі… І не боїться. Роззирається спокійно на всі боки…

До гурту студентів подався і професор. Всі чемно розступалися, даючи йому дорогу. А за ним злякано пробивався капловухий студент.

— Це справді звичайна ящірка, — здивовано мовив професор. — Але чому вона ходить на задніх лапах?

— Це я її навчив. Пробачте. Це моя ящірка. В моєму портфелі для неї… для нього житло. Цього разу він… без дозволу пішов погуляти… Пробачте нас, будь ласка.

— Вона в тебе, може, й розмовляти уміє? — усміхнувся професор.

— Уміє, — винувато мовив капловухий. — Я трохи навчив.

Великий Кверкус приходив до своєї службової келії завжди дуже рано, найпершим, але зачинявся, сідав на стільці коло самих дверей і читав святу книгу, очима читав, прилучався до найвищих святих істин, а вухами слухав, що робиться за дверима. Часом інші святі розмовляли — про життя і про нього, Великого Кверкуса. Це було цікаво. І дуже корисно. Він завжди засвідчував підлеглим свою велику духовну силу, пророчі здібності, уміння читати думки навколишніх.

Того ранку святий Кверкус також сидів умиротворено зі святою книжкою в руках і, заплющивши очі, слухав, що діється за дверима. Проте саме того ранку було навдивовижу тихо, всі святі сиділи по своїх келіях, ніхто не виходив навіть покурити. Кверкус мало не задрімав. Коли раптом у двері рішуче і впевнено постукали. Він скинувся, відсунув стілець, поклав святу книгу на поличку і несподівано для самого себе слухняно відчинив двері. Встиг подумати, що робить дурницю, адже це могло видати джерело його пророчих здатностей, проте двері були вже відчинені, й залишалося тільки зберегти на обличчі маску відстороненості від усього низького і суєтного.

На порозі келії стояв святий Завр.

— Доброго ранку, Великий Кверкусе, — Завр шанобливо схилив голову.

— Доброго ранку, сину мій. Заходь. Звідки ти знав, що я тут? — поважно запитав, гамуючи здивування і роздратованість.

Завр заклопотано поглянув на годинник і розважливо проказав:

— А де ж ви могли бути? Робочий час… — Завр зустрівся поглядом з Кверкусом. Великий Святий ховав поблажливу усмішку. — Та й якесь внутрішнє чуття мені підказувало, що ви зараз у себе.

— Внутрішнє чуття — це прекрасно. Це вже багато про що говорить, сину мій. Заходь. Сідай. Слухаю тебе.

Завр якомога спокійніше і буденніше поклав на стіл теку з паперами.

— Ось тут, — сказав він по деякій паузі, — матеріали звинувачення у чаклунстві працівника контори Кріля Сто дванадцятого. Це мій перший викритий чаклун, тому дуже прошу вас якомога серйозніше подивитися зібрані мною матеріали. Я не хочу помилитися.

— Розумію вас, сину мій. Дуже розумію. Сідай. Як дружина?

— Спасибі…

— Мені видається, вона виношує ваше перше яйце?

— Так. Ви все знаєте, Великий Кверкусе.

— Як вона почуває себе, сину мій?

— Все гаразд. Все мусить бути гаразд.

— Я сподіваюся. Велика відповідальність лягає на тебе, сину мій. Поява на сві: нової істоти, нової святої істоти — це велика відповідальність. Хай тебе не дивує, що я називаю твого ще не народженого нащадка святим. Діти святих мусять бути святими. Розумієш мене, сину мій?

— Так…

— Я радий, що ти маєш внутрішнє чуття, сину мій. То, кажеш, Діна гарно себе почуває?

— Мені здається, вона почуває себе так, як почувала б себе будь-яка здорова істота в її стані.

— Прекрасно. Я радий за вас. І особливо за тебе, сину мій. Скоро ти будеш щасливим батьком. Це велика відповідальність. І велика радість.

— Матеріали на Сто дванадцятого Кріля я збирав і готував дуже ретельно. Хай вас не дивує такий короткий термін… Хоч я і впорався за три дні, але робота проведена величезна… — Він спробував повернутися до мети свого приходу.

— Так-так, я зараз перегляну ваші матеріали і підпишу вирок. — Кверкус поклав свою сіро-зелено-коричневу правицю на папери, любовно їх погладив. — Але насамперед хочу сказати кілька напутніх слів, сину мій. Не складно викрити чаклуна, ллє щоб зробити це красиво, професійно, натхненно, святий мусить домогтися неабиякої майстерності. Для цього треба якомога більше знати про довколишніх. Певний, ви ж своїх контористів знаєте, як свої мацаки? Добре, поглянемо, що ти приніс мені… Так… Чудово… Копія фотографії маленького Кріля… Скільки це тут йому?

— Сім місяців.

— Так, бачу, ось тут написано… Дуже цікаво… Форма голови безсумнівно чаклунська. В дорослого Кріля це майже не помітно, а на дитячій фотографії… Молодець. Це чудово, що ти долучив фото до справи… Так, запис розмови з першою дружиною Кріля, вона називає його ідіотом, це не цікаво, потім вона говорить про його хворобливу потребу усамітнюватись хоча б у туалеті, а це вже про щось говорить… Симптом… Хоча, мій друже, форма голови говорить про все. Це ваша знахідка. Не в кожного залишаються фотографії з дитячого віку, і не кожний їх тримає так, щоб можна було бодай подивитися, не те щоб зняти копію. Як це вам вдалося?

— Мені допоміг працівник нашої контори, Хобр.

— О, знаю такого. Старий пройда. Майже святе створіння. З-під землі будь-які докази дістане і недорого за них візьме.

— Він хоче стати на місце Кріля.

— А чого ж, Хобр давно заслужив. Треба буде помолитися за нього, наш Творець почує наші молитви.

Завр здивовано і присоромлено потупився. Виявляється, Кверкус добре знає Хобра і поважає його. Тож чаклуном Хоброві не судилося бути. Дивно. І дуже прикро. Хобр — відверто несимпатичний тип.

— Так, сину мій… Що тут у вас далі? Молодець, сину мій… Далі також за нашими звичними схемами, ти прекрасо відчуваєш специфіку нашої святої роботи… Незаперечні докази причетності Кріля до чаклунського племені. Молодець, Завре. Чудовий початок. Я не помилився в тобі. З легкою душею і без будь-яких вагань я підписую вирок. Ми спалимо цього чаклуна через сім днів на святі безсмертного Зуя.

От і все. Число. Підпис. Печатка… Давай відмітимо твій перший успіх кількома ковтками святої води.

— Вдячний за високу оцінку моєї роботи, Великий Кверкусе. Ви надихнули мене…

— До речі, скажи відверто, — Кверкус поставив на стіл два келихи, виповнив їх із гранчастої пляшки, сам відразу ж випив і налив собі ще, — ти скажи мені відверто, тобі шкода цього Кріля?

Завр здивовано звів на нього погляд.

— Не розумію вас.

— Розумієш.

— Ні. Не розумію, — вперто, з притиском повторив Завр.

— Випий. І не ставай у позу святого дурня, вистачить з мене святого Ракамеля, — Кверкус приязно осміхнувся. — То чи шкода тобі цього Кріля?

Завр розгублено мовчав.

— Твоя мовчанка мені зрозуміліша за слова, — продовжував Кверкус. — Тобі не може його не бути шкода… Даруй за кострубатість вислову… Не може бути принаймні тому, що він — твій перший викритий чаклун. Я хочу тобі сказати ще декілька напутніх слів, аби ти краще розумів і мене, і себе, і нашу святу справу. Безсумнівно, як живі живому ми не можемо не співчувати шановному Крілю і не можемо не розуміти, що він міг би проіснувати без якихось пригод до глибокої старості й померти навіть в славі та достатку. Але… ми не можемо забувати того, що все живе мусить оновлюватись, очищуватись і боротись. Одне слово, пристосовуватись. І не тільки наші нутрощі ми повинні випорожнювати щоранку, сину мій, бо інакше — внутрішнє гниття, прискорення смерті. Відьми і чаклуни, особи, що замикаються в собі, відмежовуються від світу, гублять святу енергію святих перетворень хай навіть пустого на порожнє — то лайно, від якого повинне звільнятися кожне наше покоління. Вони заважають нам дрібніти. Але якби їх не було зовсім, то і нас, святих, теж би не треба було… Очищення — наша робота, наша форма святого руху, наше життя. Без чаклунів я не уявляю свого існування. Я навіть люблю їх. Так, як ти любиш омлет, сину мій.

— Ви і про це знаєте?

— Знаю — це не те слово… Я просто умію читати думки й погляди… Це приходить з віком, сину мій. Тож розумієш? Я люблю чаклунів разом і поодинці. І мені, безумовно, дуже шкода їх. Я співчуваю кожному чаклунові так, як живий може співчувати живому. І не втрачай, сину мій, цієї здатності. Бо інакше життя твоє стане прісним, нецікавим і навіть бридким, тільки любов висвітлює існування життєдайними святими променями. — Кверкус стримано розсміявся, налив собі ще чарку, спроквола випив. — Це одна із святих мудростей Активного Пристосування.

— Я розумію вас… Спасибі Вам за ці слова. Велике спасибі. Ви мене упевнили в тому, про що я і сам думав. Спасибі.

«Молодець цей Завр. Чого Діна хоче мене змусити, щоб я його притис? Диявольська мана? Має яйце від мене. Хіба цього мало? Радіти б. Та й Заврові життя влаштовую. А він — молодець. Справжній майбутній святий».

— Хочу вам сказати, шановні колеги: про тих, хто сумнівався в реальності існування відьм та чаклунства або ж насмілювався викрити обман, тоді говорили однозначно: «Перебуває під впливом злого духу і заслуговує довічного ув’язнення або смертної кари» . І я не маю сумніву, що ми з вами можемо не просто здогадуватись, а й чітко зрозуміти, в якому стані і в якому страхові жили передусім вчені, котрі були здатні осягнути усю глибину тогочасної духовної порожнечі й войовничого безумства…

— Цікаво, як це Андрій зумів ящірку приручити, на задніх лапах вона в нього ходить…

— І спаде ж таке в голову!

— А може, він гава присвиснути, як моя Свєтка казала б?

— Додуматися тільки — ящірку приручати. Циркач. І треба йому цей інститут? Приїздив би до мене додому, там у нас в яру ящірок — хоч греблю гати.

Завр подзвонив до помешкання радісно і піднесено. Діна відчинила йому бліда і злякана, проте Завр не помітив цього відразу. Він поплескав дружину по плечу і вдоволено буркнув:

— Можеш мене привітати. А ще казала, що з мене поганий святий. Сьогодні мене підвищили у моїй святості.

«Остання свиня цей Кверкус після всього. Ніби ми з ним і не розмовляли. Пообіцяв же… А тепер мій ідіот взагалі кирпу дертиме…»- подумала Діна, проте згадка про знесене яйце витіснила всі інші помисли.

— Ти не помічаєш, що я схудла?

— Що ти кажеш, моя люба?

— Ти не помічаєш, що я схудла?! — вже істерично вереснула Діна.

Якусь мить Завр здивовано і злякано мовчав. Але нарешті усвідомив, про що говорить Діна.

— Де воно? Ти вже викликала машину?

— Вже ж не чекала, доки ти мене навчиш!

— Де воно? Покажи мені! — Він розчулено пригорнув її довгу зеленкаву шию до своєї. — Ти не забула підігріти пісок?

— Як мені набридла твоя занудність! Не забувай підігрівати свої лапи перед сном. А про моє… про наше яйце я вже якось сама потурбуюсь.

— Де воно?! Покажи мені! — метнувся Завр по квартирі.

Діна розсміялася за спиною.

— Від щастя ти виглядаєш ідіотом.

Завр нервово скинув черевики, заскочив у кімнату до Діни. М’яке оранжеве світло торшера освітлювало невелику колиску з дрібним (найдрібнішим із того, який зумів дістати Завр) піском, підігрітим найсучаснішим нагрівачем.

Завр довго стояв, зосереджено, урочисто вдивляючись в обриси гладкого коричневого яйця.

— То, кажеш, машину ти викликала?

Діна змовчала, подивившись на Завра зверхньо і навіть презирливо.

— А яйце коричневе! — промовив той. — Ти, сподіваюсь, відзначила це?! Наше… моє яйце — коричневе! І шкаралуща, я певен, товста й міцна. Я переконаний, що з нашого маленького буде справжній пристосуванець.

— Американський письменник Юджин О’Ніл говорив, що людину, яка прагне тільки до того, що може бути здійсненим, варто карати здійсненням його бажань. Вдумайтесь у ці слова, колеги. Більшість із вас — майбутні науковці, самовіддані шукачі нового, борці за все нове, ви повинні прагнути фантастично далеких, далей, повинні ставити перед собою нездійсненно прекрасні цілі, і лише тоді життя ваше буде по-справжньому виповнене…

— Геть оптимістів! Через них життя стає безнадійною штукою! — мовби сам до себе, але голосно промовив капловухий студент. — Це також сказав Юджин О’Ніл.

— Так-так, шановний колего, але востаннє прошу не заважати мені. Не розбризкуйте так щедро свою ерудицію… На чому я зупинився? Тож лише тоді ваше життя буде по-справжньому виповнене…

— Гарно він його відбрив! Каже, не розбризкуйте свою ерудицію. От моя Свєтка сміялась би, якби почула.

Коли машина від’їхала від будинку, Діна ще довго стояла на балконі, вдивляючись в обриси санітарного транспорту, що розтавали в далині магістралі.

— Заходь до кімнати. Простудишся, — буркнув Завр і сам відразу зрозумів, що меле дурниці, адже надворі задуха, дихати нічим.

Він уже готовий був почути у відповідь щось брутальне, проте Діна обернулася до нього на диво усміхнена, розчулено поклала правицю Заврові на плече і несподівано лагідно мовила:

— Заврику, от є моє перше… наше перше яйце. Ти скоро станеш батьком. Ти радий? Ти щасливий?

— Так, моя люба. Я дуже щасливий, — мовив Завр і сам відчув, що в його голосі замало радісних ноток.

Він внутрішньо приготувався вислухати Дінині докори, але вона на те не зважила:

— Спасибі, Заврику… Я така рада. За нас рада.

— Шкода, що нам не можна було поїхати разом… — в тон їй проказав Завр.

— Ти вже святий. Тобі вже все можна, — знову напрочуд лагідно мовила вона. — Ти ще не звик… Але я не ображаюсь на тебе. Тільки прикро, що вони так безцеремонно поводились з нашим яйцем, мов то щось неодухотворене.

— Вони знають своє діло…

— Хочеться вірити, Заврику… Але не забувай, що ти вже святий… Ти мусиш подбати…

— Гадаю, все буде нормально. Треба молитися.

— Вони такі грубі й безцеремонні, бездушні вони…

— В них така робота, моя люба, — розважливо проказав Завр. — Це для тебе наше яйце таке дуже рідне, а для них — звична робота. Адже їм однаковісінько — чи твоє яйце, чи моє…

Діна розсміялася.

— Хіба я сказав щось смішне? Як ти себе почуваєш?

— Прекрасно, Заврику. Ходімо подивимось телевізор, ми так давно не дивилися з тобою разом телевізор. І взагалі, ми так давно з тобою не були разом. Чи, може, спершу повечеряємо?

— Справді, хочеться їсти.

— Зараз буде твій улюблений омлет.

— Еге ж. У нас в роду всі любили омлет — і мій батько, і мій дід. Ти така красива зараз.

— Спасибі. Ти також красивий. Сьогодні дзвонила моя мама. Вона все не може заспокоїтись, хвилюється, як це — віддати власне яйце в інкубатор. Вона каже: «Я тобі сама дала раду. В теплому пісочку на березі Тірі під сонечком вигріла». Мама каже, що я була колись дуже негарна, кривонога й криклива. А зараз поглянь, які в мене стрункі ноги.

— Умгу, в тебе прекрасні ноги… Омлет сьогодні трохи недосолений… Певно, що ми могли і самі дати раду з яйцем, але…

— І я так сказала мамі… Кажу, а якщо той пісочок на березі холодний? А вона мені, уявляєш, говорить — не виношуй яйця зимою. Старе — як мале. Я тільки сміялася. Мамо, кажу, я сама розберуся, коли мені яйця виношувати. Я вільна істота у вільному світі. Інкубатори — це прекрасно. Тільки дорогувато і обслуга така груба… Я не можу, Заврику, спокійно пригадувати оту пику… Хоч би ж вони не розбили його дорогою. Вже в інкубаторі я спокійна, там не повинно бути несподіванок, бо ти мусиш поїхати туди і сказати, хто ти є. Обов’язково, Заврику. Та і я повинна звикати, що ти у мене святий.

— Умгу… В тебе така красива ліва нога… Я завтра ж поїду до нашого яйця, проконтролюю, щоб все було гаразд… Я все зроблю, моя люба. А зараз ходімо спати.

— Дорогі колеги, Суейн вважає, що 40–50 грамів алкалоїдів — смертельна доза для динозаврів, а така кількість цілком могла виявитись у 200 кілограмах щоденного раціону. Танінів та алкалоїдів не було в рослин нижчих та голонасінних, якими більше ста п’ятдесяти мільйонів років харчувалися динозаври…

— Позавчора мені Марек із педіатричного… Знаєш Марека?

— Ні.

— Рудий такий задавака… Мене колись кретином обізвав, я до них помилково на лекцію потрапив…

— Ні, не знаю.

— Так оцей Марек із педіатричного позавчора приходив до Клима, ми з ним в одній кімнаті живемо, і, уявляєш, пляшку ефіру вивернув на моє ліжко. «Ах, вибач! Ах, пробач! Ах, я зараз все повитираю!» Я його в мордяку як зацідив, відразу перестав вибачатися.

— Навіщо ти так? Хто тобі Марек? Він тобі хіба товариш?

Завр вийшов з машини на розі Інкубаторного проспекту. Свідомо не під’їхав до вхідних дверей, хотів трохи пройтися і заспокоїтись. Крокував поважно і вкрай повільно, глибоко вдихаючи вже прохолодне осіннє повітря. Назустріч грайливою ходою простували дві ошатно вбрані особи жіночої статі. Завр зупинився, але, щоб не виказати свого зацікавлення, почав нишпорити по кишенях, дивлячись в обличчя однієї з незнайомок. Вони голосно розмовляли:

— Він, дурник, чекав, що я скажу: «Дорогий мій, я так без тебе нудьгувала. Я так чекала тебе». Ідіотик. А я йому кажу: «Хочеш зі мною переспати-будь ласка, але навіщо ти від мене чекаєш, що я слину почну пускати?»

Вони обоє розсміялися. А Завр знічено дивився їм услід, потім безсило сплюнув.

«Добре, хоч у мене не така бестія…»

На вході тридцять сьомого інкубатора його зустрів черговий, підніс у привітанні правицю.

— Слухаю вас.

Завр спершу трохи знітився, але швидко опанував себе, пригадавши, що він, врешті, святий. Хай новоспечений, але святий у новісінькій чорній рясі. Він недбало простягнув квитанцію.

— Наше яйце номер 1331 було доставлено до вас вчора увечері.

— Лише вчора увечері? — завчено усміхнувся черговий. — Це ж дуже рано. Ніяких новин… Ось, подивіться списки тих, хто вже вилупився. Але вашого тут ще не може бути, рано.

— Я хочу поговорити з головою вашого закладу.

— Так-так, безумовно. — Черговий шанобливо оцінив нову чорну рясу. — Будь ласка, одягніть халат і йдіть прямо коридором до тридцятого кабінету.

— Цей тісний для мене. — Завр спробував розправити плечі, зняв халат і кинув його на підлогу.

Черговий забіг у комірчину і з’явився з новісіньким, який ще не був у вжитку:

— Ось цей саме для вас. Будь ласка.

Завр поважно попрямував коридором до тридцятого кабінету. Недбало штовхнув двері ногою, аж вони гупнули об стінку, засвідчивши тим самим Заврову вищість навіть щодо такого поважного закладу, як тридцять сьомий інкубатор.

— Добрий день, — секретарка звела здивований погляд, проте відразу й потупилась, побачивши перед собою святого.

— Там вільно? — запитав Завр з нотками бундючності.

— Так. Будь ласка. Дионизій чекає на вас.

— Умгу, — буркнув Завр, прочинивши важкі двері.

— Добрий день, я — Завр Триста сьомий…

Нараз він зауважив, що у кабінеті нікого не було. Марно привітався? Він зупинився і брутально вилаявся.

— Слухаю вас, — раптом пролунало.

Завр здригнувся, не відразу збагнув, звідки пролунав голос. Озирнувся, кинув погляд до дверей. Нікого. Нараз побачив — з-під столу з’явилася постать з папірцем. Тлустий динозаврик запобігливо усміхався і розгладжував папірець з корзини.

— Слухаю вас, шановний.

— Наше яйце номер 1331 було доставлене до вас учора увечері.

— Як ви сказали? — злякано перепитав голова інкубатора. — Який номер вашого яйця?

— Одна тисяча триста тридцять перше.

Дионизій взяв телефонну трубку, квапливо набрав номер:

— Зоране, це ти? Як справи? Дякую. Як там учорашні? Я маю на увазі оте складне яйце… Он як? Умгу… Он як? Умгу… Зайди до мене зараз. Батько цього яйця зараз сидить у мене. Зоране, ти мусиш це все розповісти в його присутності… Що? Я чекаю на тебе!

Дионизій майже в жалобі поклав трубку.

— Зараз до нас зайде головний лікар. Він дуже грамотний спеціаліст, просто віртуоз своєї справи, і такий запопадливий до роботи… І він так любить працювати з яйцями…

— А омлету він часом не любить?

— Даруйте, ми робимо все, що в наших силах… Але, зрозумійте, ми не всемогутні… Бувають випадки, коли ми безсилі зарадити…

— Конкретніше! — майже прогарчав Завр. — Що з ним? Що з моїм сином?

— На жаль… — прошепотів Дионизій. — Ось зараз прийде головний лікар і доповість про все, що вже сталося…

— Що?!

— Розумієте, шкаралуща вашого яйця… Одне слово, я почну здалеку… Як тільки наші бригади привозять яйця, спеціалісти відразу беруться до роботи. Кожне яйце проходить найретельніший, найкваліфікованіший огляд… І от під час огляду було виявлено, що ваше дитя… неживе… Власне, воно було ще живе, але задихалося… Шкаралуща дуже товста, надійна, але… Дитина задихалася… Ми колегіально вирішили — робити операцію. Але, на жаль…

— Було пізно? — прохрипів Завр.

— Та ні… Пізно — це не те слово… Вашому яйцю ще треба було дозрівати й дозрівати в нашому інкубаторі… А дитя задихалося… Шкаралуща дуже цупка, щільна… Ми пішли на операцію, але, зрозумійте, ваше яйце було ще не дозріле… Все це дуже складно… Хто ви за фахом?

— Хто я за фахом, вас не повинно обходити! Зараз ми розберемося, хто за фахом ви!

Дионизіи позеленів.

Завр підійшов до телефону.

— Нашу святу машину до тридцять сьомого інкубатора! Забезпечте місця для трьох чаклунів. Украй небезпечних! Хай бригада піднімається до кабінету голови інкубатора.

Прочинилися двері, на порозі з’явився лікар Зоран. Дионизіи поглянув на нього збайдужіло і втомлено, запитав Завра:

— А хто буде третім?

— Не хвилюйтесь. Знайдемо… — сказав Завр ці слова і відчув, як стисся, здрібнів від святої злості.

Він скоса глянув на себе у дзеркало. Тіло стало зовсім коричневим. Пристосування ішло нормально.

Від приємної млості, що розлилась тілом, аж очі заплющилися.

— Мені дуже хочеться, шановні колеги, щоб ви, майбутні володарі людських душ і тіл, розуміли більше за той мінімум, який передбачений програмою нашого інституту. Шкода, що час лекції закінчився. Ми зустрінемося з вами у п’ятницю на третій парі.

МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ЗАКРИЛА МАЛЕНЬКИЙ ЗОШИТ І, ЗАТИСНУВШИ ЙОГО Й МАЛЕНЬКИЙ ОЛІВЕЦЬ У МАЛЕНЬКІЙ ДОЛОНІ, ШАСНУЛА В ПОРТФЕЛЬ. МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ПИСАЛА ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯКИМИ МОГУТНІМИ БУЛИ КОЛИСЬ ДИНОЗАВРИ.