Кінець світу. Том 1. До…

МИ НЕ ПЕРШІ НА МІСЯЦІ.

Порфирія Корнійовича не стало, коли Горбачов прийшов до влади, але якраз на фіналі третьої світової війни він вийшов на зв’язок із американцем. Власне, йому нічого було втрачати — за плечима — 12 літ ГУЛАГу, хоча проживав він не у Львові, а у Луганську, мав прізвище не Бандера і навіть не був бандерівцем, а якраз навпаки — був російсько–українським космополітично–езотеричним громадянином на «рідкісне» прізвище — Іванов.

А тягала його по нарах московська імперія за непослух більший, ніж націоналізм. Порфирій Іванов вірив у Бога і людську душу та мав дар цілителя та пророка.

А американцеві тому врятував життя не у ході третьої світової війни, а під час вторгнення янкі на чужу їм територію, якої немає на політичній карті Землі, зате є на мапі Сонячної системи й яка іменується, як супутник нашої планети — Місяць, хоча у цьому є більш ніж поважний сумнів — у тому, що цей окраєць є усього лише небесним нашим попутником.

Едгар Мітчелл про Клима Ворошилова не чув, але дорогу йому у Ворошиловград підказав… Нострадамус, у якого є такі рядки: «Перед тим, як здійсниться розвал імперії, станеться чудесна подія з поля, на якому знаходиться колона Порфирія, яка буде перенесена на вузлову скалу».

Тепер — усе по порядку. На початку 1971 року черговий американський корабель успішно причалив неподалік кратера Фра Муро на Місяці. Екіпаж складався із астронавтів Алана Шеппарда і того самого майбутнього ворошиловградського візаві Едгара Мітчелла.

А наразі він здійснював візит на Місяць. Як належиться, вийшли із посадкового модуля і пішли гуляти кратером. Забрели так далеко, що земне начальство із Хьюстона втратило їх із поля зору.

На Місяці, як відомо, як і у нас тут під водою, — повітря нема, тому тривалість тутешніх мандрівок визначається саме запасом кисню у рюкзаку.

На Землі забили тривогу — запаси кисню давно мали закінчитися, а земляни не повертаються в автобус–модуль. Незважаючи на екстремальну ситуацію, її кваліфікували по–земному: коли ті, що мали повернутися з мандрівки, не зробили цього, значить — вони заблукали.

У кращому разі. Власне, втратити дорогу додому посеред незнайомих місячних пейзажів — діло нехитре.

Із статусу заблудлих в оцінці своїх земних колег вони швидко перейшли у ряди перших місячних покійників.

І хоча Марка Твена серед них не було, вони могли трохи згодом вигукнути саме так, як увіковічнив своє ім’я знаменитий письменник: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».

За мінусом цього перебільшення астронавти не тільки успішно віднайшли дорогу до модуля, а й не менш тріумфально добралися у США.

Правда, повернулися іншими людьми. Мало сказати — дивакуватими. Добровільно попросилися списати їх із рядів астронавтів. Різко стали глибоко віруючими.

Мітчелл уперше прибув у СРСР уже не просто як турист, а як засновник Інституту з вивчення зв’язків між Космосом і Людиною. А фото Порфирія Іванова, якого не знав досі і знати не міг, випадково побачив у газеті в одному із московських готелів. І сказав: ця людина врятувала мені життя тоді на Місяці.

Уже з–за океану послав у Ворошиловград своє фото із дарчим надписом: «Пану Іванову з подякою за спасіння».

А що пан Іванов? Коли поштівка дійшла до адресата, Порфирій Корнійович зреагував, наче вітання йому надіслав племінник із Горлівки. А письмово у зошиті, за який його КГБ садило у психлікарню, записав: «Природа була проти польотів людини на Місяць і хотіла залишити їх там, я ж попросив її відпустити астронавтів додому». Так і сталося.

Хрущов, як відомо, запланував завершити будівництво комунізму в СРСР у 1980 році. Чому з цього вийшов пшик — відомо. Просто марксизм–ленінізм, за яким зводили цю будову, виявився несусвітньою маячнею.

А от американці на той же 1980–й мали не земні, а галактичні плани. Хоча Гагарін був першим, але далі капіталісти обігнали комуністів в освоєнні космосу в одні ворота. Обігнали як на Землі, так і на Небі.

Багаторазове висаджування на Місяці надихало їх на неабиякі подвиги.

У вересні 1969 року із NASA у спеціальну комісію при президенті США було направлено стратегічну програму, яка передбачала створення на Місяці власної філії із штатом не менше 100 чоловік, а сама агенція із різного роду суміжниками налічувала чверть мільйона працівників.

У тому ж, омріяному Хрущовим, 1980 році американці мали завітати у гості на Марс, перепочивши по дорозі на Місяці. А далі — Венера, Юпітер, Сатурн.

На віку нашого покоління — освоєння усієї Сонячної системи!

Просто дух перехоплює. Але якось раптово ця найграндіозніша в історії людства програма, цілком реальна з огляду на темпи науково–технічного прогресу, дух… спустила. В одну мить усі місячні і ще більш масштабні проекти США та СРСР були згорнуті.

Від тої пори, як Мітчелл повернувся, швидкості освоєння космосу людством упали майже до нуля. Польоти останніх десятиліть — це топтання на місці. Велетенські штати космічної галузі, десятки інноваційних підприємств із суперсучасної техніки ліквідовані через відсутність необхідності.

Жодної економічної мотивації, особливо у багатющих США, — не було і не могло бути. Чистої води волюнтаризм. В одну мить — стоп машина.

Усе, як сказав Порфирій. Природа — проти. І людство покірно зупинилося. Надто допитливі двоногі шукачі небесних пригод слухняно знову забилися у свої земні нори.

Хто, чому і як нам помахав пальцем з Неба?

Повернемося до витоків. Як усе розпочиналося? 16 липня 1969 року на мисі Канаверал стартував космічний корабель «Аполлон–11» із трьома астронавтами на борту — командир Ніл Армстронг, пілот командного відсіку «Колумбія» Майкл Коллінз, пілот модуля «Орел» Едвін Олдрін.

Залізницею із Москви до Владивостока за три доби не доберешся. А космічної мандрівки вистачило, щоб 20 липня о 20–й годині 17 хвилин досягти поверхні Місяця. Людська нога вперше ступила на неземну твердь під ногами неподалік від південно–західного берега Моря Спокою, східніше кратера Сабін.

Потім Армстронг скаже безсмертну фразу: «Цей невеличкий крок однієї людини означає гігантський стрибок людства».

Що тут говорити: Людина — на Місяці! Мало сказати, що вона йшла до того століттями. Сотнями століть!

І як нас прийняли там, поза нашою космічною хатинкою — поза Землею?

Подаю офіційний документ — протокол розмови Армстронга із центром управління польотами у Хьюстоні:

Армстронг: Хьюстон, «Орел» прилунився. Ми знаходимося на території Моря Спокою.

Хьюстон: За нашими контрольними даними всі ваші системи працюють нормально.

Армстронг: Навколо бачу багато кратерів. — І тут голос землянина стає тривожним: — І на відстані півмилі бачу сліди, які схожі на сліди від танка. Нехай космічна база буде про всяк випадок готова (до зльоту).

Далі на землі чують різкі звуки, схожі на гул електропили і свисток локомотива.

Хьюстон: Ви впевнені, що ви зв’язалися не з нами?

Армстронг: Що це? У чому, чорт забирай, справа? Я хотів би знати, що це таке!

Хьюстон: Що відбувається? Щось не в порядку? Хьюстон викликає «Аполлон–11»!

Армстронг: Тут знаходяться великі об’єкти, сер. Величезні! О Боже! Це не оптична ілюзія. У цьому не може бути сумніву. Тут знаходяться інші космічні кораблі! Вони стоять з протилежного боку кратера! Знаходяться на Місяці та спостерігають за нами.

Хьюстон: Що? Якого дідька там у вас відбувається? Що сталося?

Армстронг: Вони тут.

Хьюстон: Центр управління викликає «Аполлон–11».

Армстронг: Ми бачили кілька гостей.

Хьюстон: Повторіть ваше останнє повідомлення.

Армстронг: Я кажу, що тут є інші космічні кораблі. Вони стоять рівною лінією з другого боку кратера.

Хьюстон: Вони перед вами? Чути які–небудь шуми з НЛО?

Армстронг: Вони приземлились тут. Вони тут, і вони спостерігають за нами!

Прийшовши до тями, Армстронг і Олдрін після кількох годин вагань усе ж ступили на Місяць. Встановили прапор США, поставили капсулу з посланням 70 мовами світу і негайно відбули на орбіту.

Це була перша, але не єдина стенограма розмови, образно кажучи, Місяця із Землею, що вийшла навмисне чи з необережності у відкритий медійний простір.

Знаючи про можливе витікання особливо таємної інформації, фахівці NASA вдалися до такої, як їм видавалося, хитрої витівки, щоб нас обдурити. Астронавти отримали інструкцію, згідно з якою у відкритому радіозв’язку вони повинні вживати слово «Аннабель», що має означати «вогонь» чи «спалах», «Барбара» — неприродна споруда, «Санта Клаус» — невпізнаний літальний об’єкт».

Ось уривки зі стенограми членів екіпажу «Аполлона–14», датованої 31 січня 1971 року:

Стюарт Руза: Це «Аннабель» або «Барбара». Те, що ми бачили вчора, коли пролітали…

Алан Шеппард: Перевір. Хьюстон не повірить у це. Подивися на колію навколо кратера, що веде до нього якраз до виступу.

Едгар Мітчелл: Вона прокладена якраз на виступі. Це приблизно в милю висотою. Ти це бачив? Світловий факел, що йде від відводу кратера на темному боці. Це якраз нище «Аннабель».

Це той самий Мітчелл, якого врятував Порфирій Корнійович.

А це враження екіпажу «Аполона–17»:

Харрісон Шмідт: Ого! Я щойно бачив спалах на Місячній поверхні. Яскравий спалах на північному краю 4 кратера Гримальді, там, де була тільки вузька лінія світла. Гадаю, це ««Аннабель».

Рональд Еванс: Ти знаєш, я би ніколи не повірив! Я знаходжуся прямо над краєм Моря Східного. Щойно подивився вниз і на власні очі побачив яскравий спалах. Прямо в кінці борозни на поверхні Місяця».

Тепер трохи передісторії, коли космонавтів ще не було як таких.

На конференції у Постдамі, на якій ділили світ, десь уже на фіналі малювання європейських кордонів Сталін кинув фразу, що, мовляв, не про все ще домовилися, і хитро посміхався у вуса. Президент США Г. Трумен стрепенувся, що йдеться про поділ Берліна. Але генералісимус кинув якусь незбагненну фразу — треба домовлятися щодо… Місяця.

Чого не забереш у Сталіна — стратегічного бачення, якого після нього практично немає у європейській політиці. Він знав, про що говорив, — Сталін планував на Місяці розміщати зброю і вже колишніх союзників він не лякав, а переводив питання про космічні сфери впливу у практичну площину.

Ця сама практика розпочалася через п’ять років після смерті Сталіна, коли 2 січня 1958 року Радянський Союз запустив перший космічний апарат «Луна–1». Сідати на Місяць побоялися або ще не вміли. За шість тисяч кілометрів від супутника повернулися. Але вже у вересні 1959 року автоматичний зонд «Луна–2» сів на Місяць. Правда, лише із другої спроби.

Дивацтва почалися вже тоді, на початку непривітних взаємин. Щойно відбулося це перше прилучення, тієї ж миті припинився радіозв’язок із безпілотним зондом. Але астрономи із багатьох країн світу — крім СРСР і США, а саме Швеції, Німеччини, Угорщини, Чехословаччини, спостерігали одне і те ж — справжній феєрверк! Місяць відповів на вторгнення канонадою вибухів у різних місцях своєї поверхні.

На Землі це викликало шок. Наукові кола висували просто неймовірні гіпотези. Мені доказовою видається припущення І. Лєскова у його «Книзі таємниць»: «Земляни вторглися на Місяць, і чи не привело це у дію механізми самознищення об’єктів, про які нам знати не можна».

Потім так, саме канонадою, зустрічали всі наступні радянські й американські апарати, що сідали на Супутник.

І ось «бомба» у майже буквальному сенсі. Учетверте послали на Місяць візитера «Луну–15» із особливою місією — доставити на Землю зразок місячного ґрунту. Пробу взяли, і на Землі вже раділи черговому успіху. Але вже повертаючись додому, станція зникла. Була знищена. Збита. Як і ким — невідомо донині.

Наперед скажу, що освоєння космосу, особливо в СРСР, — сфера діяльності за найвищим ступенем таємності. Тут грифів «Цілком таємно» не менше, ніж у сфері, приміром, виробництва ядерної зброї. Тому ми можемо користуватися лише невеличким витіканням інформації хіба що із демократичного американського боку. Це можливо в межах відсотка чи менше відомостей, які нам дозволено знати. Офіційна влада всі космічні, м’яко кажучи, пригоди тримає у таємниці. Одне відомо достеменно: наші вторгнення на Місяць — надзвичайно небезпечні для існування самої людської цивілізації, а для тої сторони, неземної, виглядає так, дуже небажані. Наші візаві, як мінімум, нам не довіряють.

Десь у піковий момент наших взаємин із Місяцем у США відбулася суперрезонансна прес–конференція колишнього керівника фотографічної служби Лабораторії з дослідження Місяця NASA K. Джонсона і письменника Р. Хоугленда. Майте на увазі, що інформація йшла не від Герберта Веллса, а від знавця теми прес–конференції №1. Журналістам було сказано, що влада приховує від суспільства винятково важливі відомості, які містяться на фото з Місяця.

Що ж показали відчайдушні американці на цій фотосесії із нашого нічного красеня, оспіваного поетами всіх часів і народів? Таке враження, що знімали на Супутник, а саму неньку Землю. Башта із напівпрозорого склоподібного матеріалу. Титанічні хрести зі світла висотою 800 метрів, встановлені як пізнавальні знаки. Руїни зіккуратів — шумерських варіантів пірамід, що трактуються, як агрегати колишнього земного космопорту. Схожі на шумерські, цілі міста, поховані під камінням, мости, дороги, копальні.

Інший американець Дж. Леонард у 1977 році видав книгу «На нашому Місяці є ще хтось…». І знову — це не фантасмагорія, а робота із документами, яким присвоєно відповідні таємні номери NASA. Чотири десятки знову приголомшливих фотографій. Особлива увага автора — до зіккуратів, котрі, як відомо, на Землі десятки тисяч літ тому були споруджені пришельцями із планети Нібіру за шумерським епосом.

Особливо чітко видно гірничодобувні копальні, які мають у діаметрі два кілометри, із застосуванням екскаваторів. Автор так описав цього велетня, який називають у його честь Джоном Леонардом: «Це гігантські об’єкти, що виглядають, як два перехрещені черв’яки. На відміну від інших конструкцій, вони не видаються металічними і знаходяться у лежачому положенні».

Британець Дж. Леонард, як і японець П. Міцуї, майже однаково описали місячні трубопроводи. Ось іще один епізод: «В семи милях від Булліальда «Рейнджер–7» зробив унікальні фото великого металевого об’єкта, що має закруглену форму із баштою зверху. На циліндрі видно прогалини на рівній відстані одна від одної. Із цієї башти виходить туман або пара. На об’єктах проглядаються пізнавальні знаки».

Маються на увазі хрести, що світяться, як маяки, і підносяться над цим «виробництвом» на висоту майже до кілометра. Очевидно, вони сигналізують в Небо — де саме ведуться роботи.

Окрім цієї, за жанром, науково–популярної літератури, маємо, врешті, офіційний Каталог NASA місячних подій різноманітного характеру. У ньому — 579 епізодів, з яких виділено 186 як особливо цінні. Загалом у статистиці американського космічного агентства є така цифра — три мільйони фотографій з Місяця.

І все ж фото — це «мертва» дійсність. Уся ця чудасія вражає, приголомшує, але не рухається. Мертва космічна зона.

Не кваптеся з висновками. При всій повазі до земних мислителів їхні висновки завше оповиті сумнівами, оскільки тисне той факт, що мудрість свою вони продукують, не відриваючи сідниць від стільців. Їм завше є змога дорікнути — ви ж там не були.

А що кажуть ті, що були там, у космосі і на Місяці?

Під час першого пілотованого польоту на Місяць члени екіпажу «Аполлона–8» не тільки бачили дископодібний НЛО, а вимушені були маневрувати, щоб не зіткнутися з ним, що кінець кінцем призвело до того, що на якомусь відрізку маршруту «Земля—Місяць» вони збилися з курсу.

Астронавт Гордон Купер за вікном побачив червоний НЛО, який зафіксували і наземні служби.

Циліндричний НЛО супроводжував корабель «Джеміні» і його на власні очі бачив астронавт Олтон Мак–Девітт.

Командир «Меркурія МА–6» Джон Гленн бачив аж три НЛО поруч зі своїм кораблем. А його послідовник із «Меркурія Ма–7» Мальком Скотт Карпентер не тільки бачив, а й сфотографував неземного колегу.

Загалом 25 астронавтів бачили НЛО. Гості на Місяці попросту були удостоєні ескорту. Прямо скажемо, від такої уваги можна звихнутися. Характерно, що більшість із землян, які поверталися звідтам, ставали зовсім іншими людьми, зокрема свято вірили в існування неземного розуму як у своє власне існування.

Не вірити, що на Місяці ми — не перші, може тільки сліпий. NASA офіційно підтвердила наявність на Супутнику не природних, а штучних, споруджених об’єктів.

І тут би мене кардинально поправив дока у місячних питаннях Дж. Леонард, звинувативши у дитячій наївності, з якою малюки вірять, що дітей приносять бузьки. Бо твердження, що Місяць — супутник Землі, давно застаріло. Ну просто докопернікова астрономія.

Є три версії. Леонард вважає, що Місяць — не що інше, як велетенський космічний корабель, який нині використовується як база, що належить розумній расі. Можливо, цей корабель розміром у три чверті Землі зазнав катастрофи, його творці щось тут пробували ремонтувати, але безуспішно.

За другою версією, навіть не одна, а кілька рас займаються на Місяці видобутком корисних копалин. Ці «інопланетні шахтарі» нас серйозно не сприймають, але краще нам не зариватися.

Третій варіант — найбільш інтригуючий. Поселенці Місяця знаходяться неподалік від нас і виконують завдання з виведення особливої земної раси Homo sapiens. Тобто йдеться про те, що це вони нас створили. Завдання вони отримали на сотні тисяч літ, а проживають по сусідству.

Звучить майже казково, але зачисляти до байкарів метрів світової науки я би не квапився. Як визначити — світило це чи черговий фентезі–адепт? Титул лауреата Нобелівської премії в означеній проблематиці вас переконує? Саме це найвище звання носить Френсіс Крик, котрий в інтерв’ю італійському журналу «Експрес» висловився так: «Не виключено, що «вони» захотіли перетворити Землю на щось на зразок резервації або природного міжгалактичного парку, де зароджуються і зберігаються живі види, які не досягли досконалості у процесі еволюції і залишилися позаду інших, але все–таки можуть бути корисними як запаси генів або просто як природні релікти».

До речі, Місяць не так уже й далеко від нас. Близько 400 тисяч кілометрів. Автопробіг японського автомобіля, якому я віддаю перевагу. Тому в галактичному масштабі цілком резонно те, що діється на Землі і на Місяці, розглядати як єдине ціле.

Наразі нам звідтам грізно помахали пальцем. Після кількох спроб земляни в один момент, за прийнятим, звичайно ж, таємним державним чи міжнародним рішенням, припинили подорожі на Місяць.

Випливає з того, щонайменше, три висновки. По–перше, наша експансія на Місяці — небажана. Подруге, наша там присутність небезпечна для самого нашого існування. І третє, головне. Раніше від нас, як і передбачав Леонардо да Вінчі, Місяць заселив інший, інопланетний носій неземного розуму.

Виглядає так, що вони сильніші від нас. Сильніші розумом. Тому нам не варто ризикувати. Вони неймовірно далеко від нас пішли у розвитку, тому нам не варто поводитися, як пустуни. Хто знає, злі вони чи добрі.

Наостанок свіжа інформація. Під час останньої репетиції Всесвітнього потопу біля берегів Японії спостерігалися спалахи на одному із місячних кратерів. Навіть не спалахи, а пробуджене світило.

І з ключовим словом у свідомості — «Репетиція» — перетинаю Атлантику, де на протилежному березі, на центральноамериканському півострові Юкатан, нам залишили сценарій уже заключного земного спектаклю із фіналом у завершальному акті Календаря майя.

Якщо самим аборигенам Месоамерики поставити питання руба: «Звідки вони такі мудрі взялися?» — майя у цьому відношенні чужих заслуг собі не приписують. Вони прямо так і пишуть у своїх письменах — премудростей їх навчили Перші Люди. Тут аналогія із шумерами. Мовляв, куди нам самим дійти до цього — нас навчили. Хто? Боги. До речі, зовні абсолютно такі самі, які оті «блондини» із уже модерної класифікації інопланетян, яку впорядкували, цю таблицю, сучасні уфологи.

Для майя найсвятіше ім’я Отця — Кецалькоатль. Біловолосий Бог з бородою, котрий прийняв образ Крилатого Змія — коатля, що поєднює вищу мудрість змії і волелюбність кришталевого птаха кецаль, який у неволі гине і може жити тільки на волі. Воля як потреба людини — із цієї нової премудрості розпочиналося виведення дикунів із печер.

Ключова легенда міфології майя із захопленням розповідає, як на їхнє узбережжя висадились білі бородаті люди зі світлим волоссям.

Відомий іспанський історик Хуан де Торквемада у XVI столітті так переповідав оповіді майя про їхніх богів: «Кецалькоатль був світлошкірою людиною із довгою бородою, високим лобом і у довгій сорочці до підлоги».

Прибув Кецалькоатль не сам, а у супроводі дванадцяти супутників. Появилися боги не з Неба, а приплили з моря на човні, який рухався без весел, і саме ця обставина шокувала тубільців неймовірно. Білошкірі бородачі принесли нові знання у всіх сферах, але головне — вони різко негативно ставилися до войовничих кровопролить, засуджували жертвоприношення. А сам верховний Бог був перш за все справді божественним цілителем, бо був здатен оживляти померлих.

Уже майже у час модерну сюди прийшли не боги, а колонізатори, яких, до речі, спочатку тубільці сприйняли теж як богів, хоча даремно, за що й поплатилися. Але то вже інша і нецікава історія. Але хроніки конкістадорів засвідчують: індіанці говорили, що білі люди вже бували у них і навчили їх усього того, що вони знають у медицині, астрономії, математиці.

Більше того, аргентинська газета у 1975 році надрукувала сенсацію: у басейні Амазонки на півночі Бразилії знайшли нове плем’я індіанців — бліднолицих і блакитнооких. Це те саме, якби раптом десь у пониззі Дніпра знайти індіанське поселення на чолі не із головою сільради, а з вождем Чингачгуком Великим Змієм.

Пояснень є два — або ті, перші, що надоумили індіанці майя, дали їм феноменальні знання і залишили отой містичний календар, були справді інопланетянами–нефілім, або купкою врятованих атлантів, коли їхня феноменальна Атлантида пішла на дно Всесвітнього потопу.

Власне, наша рідна Сонячна система була вже сьомою за порядком, яку майя розкреслили, нанесли на карту й науково освоїли. Як зробили це люди, що ще не вміли обробляти метал і яким ще не був відомий такий геніальний і банальний винахід, як колесо.

Один із авторитетніших у світі дослідників цього феномену Хосе Аргуельєс у своєму знаменитому бестселері «Фактор майя: позатехнологічний шлях розвитку» захоплено вигукує: «Майя — це ті, кого я називаю галактичними блукачами».

Для чого прибилися вони сюди, на Землю? «З цілком конкретною метою — залишити після себе набір ключів та інформацію про сутність і призначення нашої планети у масштабах Сонячної системи і Галактики на даному часовому відрізку».

Місія справді більш ніж крута. Справді, навряд чи посильна для нас, аборигенів–землян. Роботу свою скромну ці мало не печерні індіанці вели добрих півтора тисячоліття тому, але нехай сьогодні всі академії наук у світі спробують осилити завдання, яке вдалося їм — вони залишили дані про відносини нашої планети із сімома планетами нашої системи, як відомо, — Сонячної, а відтак встановили інформацію про галактичний промінь, через який, розпочинаючи із 3113 року до нашої ери і закінчуючи 2012 роком нашої ери, проходить Земля.

Десятки сучасних світлих умів присвятили своє життя осягненню наукової спадщини майя. Один із найавторитетніших з них — Джон Дженкінс, якому належить висновок: «Календар майя містить всеохоплюючу фундаментальну концепцію світобудови і величаву комплексну теорію Часу, Простору, Духу, Матерії і Свідомості».

Якщо це більше ніж наука, бо, окрім традиційного нашого розуміння вченої раціональної сфери, включає ще й духовне пробудження, то