Хто ти?

ТАНЕЦЬ

Випускний вечір консерваторії був у розпалі. Закінчилася дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався зі своїх. Періодично хлопці та дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.

Відчинені вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, ясно, легко.

Оксана вийшла з танцю, притулилася до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилася голова. Від естради долинала заклична пісня м’якого баритона:

Дівчина отямилася від чар мелодії, підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала собі язика. «Задавака, — подумала іронічно, — хвастуха. Заслуга не твоя, а матері й батька. Матері…» А от на матір вона зовсім не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Навіть фотографії його не лишилося. Мабуть, таки на батька. А втім, яке це має значення? Гм… А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра.

Оксана щасливо засміялася. Навіщо ця дитяча гра? Вона просто закохана в життя, в кожну мить своєї юності. Серце на кожному кроці очікує дива, таємниці. Душа в казковому настрої, ніби сонях на світанні. Рожевіє обрій. Ще хвилина — ось-ось зійде сонце, торкнеться променем тої незримої струни душі, і вона засміється. А може, заплаче? Сміх і сльози! Буря й мовчання! Що ж її чекає в ці весняні дні та вечори? Що їй віщує серце?

Вона провальсувала кілька кругів перед дзеркалом, наспівуючи:

У дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї пильно дивляться великі хлоп’ячі очі. Наївні, якісь дитячі. І трохи розгублені. Він стоїть за колоною, милується зображенням Оксани в дзеркалі. І мовчить. Смішний.

Дівчина різко обернулася до нього, знизу вгору подивилася в хлоп’яче обличчя. Він почервонів. Махнув пухнастими віями, облизнув пересохлі вуста і нічого не сказав.

«Як дитина», — подумала Оксана.

Заграли вальс. Дівчина всміхнулася:

— Ви щось хотіли?

— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.

Вона поклала руку на його плече. Він спалахнув, зітхнув глибоко і закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її зіниці, кліпав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки. Чому він такий дитинний, такий несміливий? Ніби вперше потрапив у місто. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Може, дитячим поглядом?

— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.

— Угу, — кивнула дівчина.

— Я часто бачив вас. Тільки…

— Що?

— Боявся підійти…

— Чому? — здивувалась вона.

— Не знаю, — тихо зронив він. І знову вихор вальса, звуки мелодії, маєво променів, невисловлених думок і натяків.

— Як звати вас?

— Оксаною.

— Мене Євгеном…

— Женя?

— Атож.

— Ви піаніст?

— Так. А ще — композитор, кобзар…

— Ого. Чи не занадто?

— Чому ж занадто? Для мене музика не спеціальність. Мені здається, що музика — то основа грядущого пізнання світу.

— Дивна думка.

— То лише на перший погляд. Мені здається, що раціональне пізнання — то лише якісь риштування, а під ними мелодійне пізнання природи, душі, космосу. Мені інколи здається, що кожне явище, кожна істота, квітка, річ — усе, все-все на світі співає свою неповторну пісню… і життя — ніби хор усіх тих мелодій.

— Несподівані думки, — зацікавилась дівчина. — Ви звідки родом?

— З Києва. Батько вчений, фізик. І брат також. А ви?

— Я теж киянка. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…

Хлопець здивувався.

— Як то, проста?

— Санітаркою працює.

— А яке це має значення? Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення.

Чому вона так сказала?

— Як би я хотів познайомитися з вами, — несміливо сказав Євген.

Вона, кружляючи, усміхнулася грайливо:

— А хіба ж ми не познайомились?..

— Ви так вважаєте?

— А як же?

— І я можу запросити вас до себе в гості? Незабаром я іменинник. Зберуться друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій старший брат. Буде цікаво. Ви любите науку.

— Космос, кібернетика, космонавтика? Це ж страшенно цікаво.

— І я люблю науку. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше.

— Що значить — не так, як брат?

— Цього одразу не поясниш. Про це дуже довго розповідати. Та ось прийдете, почуєте. Чекати на вас?

— Не знаю…

— Чому не знаєте? — тривожно запитав хлопець.

— Бо їду в Париж. На конкурс скрипалів. А ваші іменини коли?

— У липні…

— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.

— Бажаю вам повернутися лауреатом.

— Постараюся, — засміялась вона.

Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електронний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину контральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані ножами регістрів:

Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:

— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.

— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: «Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!»

А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:

— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.

— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…

— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:

— Ви додому сама… чи хтось…

Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.

— Хтось не прийшов.

Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.

— А мені можна?

— Що?

— Провести вас додому?

Вона глянула на нього, кивнула і сказала:

— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це правда? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.

Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: «Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?»

Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:

— Ведіть мене, лицарю!

Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.

По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Ввійшли у напівтемний двір.

— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий вогник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…

Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?

Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:

— То як… буде?

— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.

— Я чекатиму, — крикнув Євген. — Я дуже буду чекати.

(З щоденника Євгена)

«…Дивний сон мені приснився.

Ніч. Довкола зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко, безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватися з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.

І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Гребонувши копитами землю, він зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.

Куди лечу, не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже жодні перешкоди, жодні муки.

Та ось позаду чути громовий голос:

— Повернися! Повернися, я наказую тобі!

Дивлюся назад — навздогін скаче рогата, страхітлива потвора на коні, немовби зітканому з мороку. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.

— Нізащо! — гукаю у відповідь. — Краще згинути на волі, аніж роками гнити у рабстві!

Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. Хапаю з простору запаленого смолоскипа і кидаю вогонь у морду чудиську. І все зникає.

Зникла фортеця. Нема коня, потвори. Я стою на неосяжному полі. Жита, золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небосхилі сонце.

Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?

А втім, чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному відображенні бачиться мені власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім, не буду про це. Не треба. Може, воно якось уладнається, вляжеться, перейде. Треба, головним чином, формувати себе, роздмухувати свій внутрішній вогонь. Тоді він освітить шлях і друзям, і близьким. Треба шукати коня баского, готувати смолоскипа, щоб зуміти прогнати потвору міщанства та егоїзму.

А все-таки цікаво, як виникають ось такі сни? Чому наука мало уваги приділяє їм? Якби я не став музикантом, то хотів би вивчитись на біофізика. Щоб поєднати живе й неорґанічне. А може, навіть потрібна психофізика, принципово нова наука, яка б могла намалювати й збагнути величний океан психоглибин. А то спекулюють на тих глибинах — і вже стільки віків! — тисячі й тисячі шарлатанів, жерців, самозванців, брехунів, фанатиків, неуків, відвертих містифікаторів. Ось і тепер у світі пливе потік окультного бруду, щоб захопити душі жадібних до істини юнаків, дівчат, мільйонів романтиків. Аполоґети містицизму спекулюють на цікавості людини до таємничого, використовують інертність науки і припудрюють мізки барвистою порохнявою «відкриттів», «осяянь», «пророцтв». Скільки покалічених, зневірених душ! Скільки втрат для реального життя, котре потребує вмілих рук і талановитих душ! «Крішнаїти», «муновці», «аполоґети Сатани», «Свідки Єгови», безліч йоґ, безліч рецептів для осягнення «саторі», «самадгі», «мокші»! А що в результаті? Відчай, зневіра… І зловтіха втаємничених володарів усіх цих потоків псевдодуховності. Ех, як нам потрібна динаміка та енерґійність у протиставленні світові лжедуховності, правдивих наукових відкриттів у царині психопізнання! Психоглибини — це ж основа основ, бо всі проблеми пізнання — це проблеми нашої свідомості. Ось чому нею так намагаються маніпулювати в США, Японії, в Західній Європі.

Так багато обіцяла кібернетика, замахувалася на вирішення всіх проблем, жадала змоделювати й процес пізнання, і сутність творчості та любові й навіть сотворити штучний інтелект. Але все то лише зовнішнє торкання до проблеми, відгомін древнього механіцизму. Треба рішуче виганяти примітив віковічної очевидності. Як колись Копернік та Бруно подолали інерцію птолемеївського бачення світобудови, так і тепер потрібне сміливе революційне пізнання. А «птолемеїстів» у науці, в мистецтві, навіть у техніці безліч.

Людина — всеосяжна істота. Цілий безмірний космос. Мікрокосмос. Як гарно сформулював Вернадський вчення про якісно новий, вищий стан біосфери, виводячи вітоґенез (життєзародження) з вселенської, космічної орґанізованості, вважаючи, що життя вічне так же, як вічна й матерія, що життя притаманне матерії на певних рівнях її орґанізованості й веде до нарощування «культурної біогоохімічної енерґії», яка й спрямована на перетворення оточуючого світу в інтересах усього людства.

Справді, можна уявити собі, як всеосяжний простір насичується мільярднолітніми потоками інформації, що генеруються тисячами світів та еволюцій! Цілі ріки розуму, любові, всерозуміння, пізнання, пошуку, пісенності, жадоби всеоб’єднання, прагнення зустрічі. Електромагнітне море хвилюється, котить гребені далеких світів. А може, й не електромагнітне, не лише воно. Скільки ще може бути втаємничених вібрацій, корпускул, квантів, полів? Може, нас пронизують нечутні хвилі чужопланетного розуму, може, наша свідомість уже торкається надій та уболівань далеких цивілізацій? І все це формує глибини нашої свідомості, психіки? Ми ж діти не лише Сонця, як говорив Тімірязєв, ми — діти вселенських глибин. Отримавши в спадок безмірність, ми маємо розкрити її, наситити своєю любов’ю, пошуком, дією, — дати плід. Отож і треба, так мені бачиться, не обмежуватись одним засобом пошуку — передачею математичних формул радіосигналами, можливо, слід пошукати й інший ключ, скажімо, ключ мистецтва, краси, гармонії. Бо вони можуть мати здатність дуже чутливо відгукуватися на камертон етики, естетики, любові.

Одна з таємниць — сновидіння. Це ж цілий світ! Неосяжний, невивчений. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину лише до відпочинку, до марень уві сні? Ні, це, напевне, дуже суверенний стан, ще зовсім не досліджений. Життя недарма оберігав цей стан, відстоює його недоторканість. Кожен знає, що в снах ми часто піклуємося над такими проблемами, над якими не задумуємося вдень. Вчені «знаходять» у снах розв’язання складних формул, композитори «чують» нові мелодії, художники «бачать» ідеї картин, люди згадують забуте, приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося з архаїчними потворами, приймаємо важливі рішення.

Може, буденна психіка, точніше, повсякденна свідомість, спочиває, перебуває у інертному стані, а в снах «пірнає» в інформаційний потік космосу, «купається» в ньому, насичується тим, що їй треба, до чого вона прагне. І здобуває необхідне, відповідно до можливостей розуму й чуття. Ми ніби квітка, що розкриває пелюстки назустріч променям нашого батька — Космосу, щоб повернути йому плід, зачатий і виплеканий ним же у соціумі земної колиски. Древні казали: «Пізнай самого себе!» Як просто й сильно сказано. В людині приховано безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію життя. Вона — безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом.

…Знову беруся до запису. Перечитав попереднє і бачу: єдність людини з Всесвітом — не абстрактна думка. То має бути цілком реальний процес, явище.

Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів спереду, дивився на сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими барвами, багрянило луки. І я — не відаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно? — відчув свою єдність із сонцем, із землею, з світом. Відчув, що сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а й Землю, всі планети, все, що довкола нього.

І згадалася мені дивна, парадоксальна гіпотеза сучасного академіка Маркова, котрий мале й велике поєднує у конкретній діалектичній реальності. Мені важко втямити математичне обґрунтування гіпотези, але образно я сприймаю її як вельми природну, навіть цілком закономірну. Уявляється химерний космічний «ріг достатку», в якому «точка», звідки виходить спіраль, замикається на інший, широкий бік спіралі. Широкий отвір «рогу» — то простір великого космосу, а мікроточка, звідки починається спіраль, — то елементарна частка. Так космічний «ріг достатку» формує сам себе, насичуючи свій макропростір мікрочастками свого власного мініпочатку, мініджерела. Таке уявлення, що на всіх ієрархічних рівнях світової орґанізованості космос, життя повторюють себе, імпровізують, самотворять. Можливо, коли-небудь відкриється шлях до подорожей не лише у великому космосі, а й у глибинах внутрішніх світів. Може, саме там розгадка багатьох таємниць психіки та власного походження?^[2]

Ех, мало в мене часу, мало знань, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і астрономією, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією. Стільки таємниць стукають у мою свідомість.

Наука майбутнього, мабуть, буде вссохоплюючою, синтетичною. Тільки так. Не можна розділяти єдине тіло пізнання: фізик — своє, а митець — своє. Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпима, мудра, широка, всевміщаюча, як про це і мріяли творці наукового комунізму. Недарма нині виникає назва такої науки прийдешнього — меґанаука. Тобто велика наука, могутня наука, котра воістину оволодіє магічною всеможливістю. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає людину й космос.

В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Хочеться написати оповідання. Викладу в ньому своє бачення, свої міркування про шляхи пізнання й мистецького творення. Не для друку, для себе, для друзів, котрі збагнуть, відчують… Як би хотілося, щоб прийшла в моє життя та, котра б стала для душі такою ж невіддільного, як бджола для квітки. Тоді мої мрії осяялися б новим, глибоким розумінням.

…Вражаюча подія. І яка співзвучна з моїми роздумами та прагненнями. Вчора був на симпозіумі в кіберцентрі (Роман запропонував мені вхідний квиток-запрошення). Я спочатку хотів відвідати з друзями художню виставку, але потім щось мене штовхнуло: іди! Як добре, що послухався того нечутного голосу інтуїції.

Виступав гість з Папуа, доктор математики Боґоло. Ще молодий чоловік, з леґендарною біографією. Він навчався в Оксфорді, там вразив своїх учителів не лише талантом сприйняття доктрин сучасної науки, а й фейєрверком динамічних, альтернативних ідей. Особливо це стосувалося проблеми формування парадоксального, принципово нового математичного апарату пізнання. Нова математика зветься у нього «математикою повноти, математикою одності, математикою цільності». І ще багато таких же визначень. Коротше, альтернативна математика.

Доктор Боґоло з’явився на кафедрі в конференц-залі при цілковитій тиші. Дивився спокійно, шукав своїми темнющими очищами контакту з аудиторією. Почав дуже просто (говорив російською мовою досить пристойно, майже вільно):

— Друзі, кожен з мислячих учених відзначає, що ми давно вже знаходимося у полоні наївного детермінізму та елементаризму. А цілість природи втікає від нас. Нас заполонює океан псевдоінформації, і породжується той обвал, той потоп числом. Так, числом.

Дозвольте наївне, дитяче запитання: «Що таке число?»

Хто дасть відповідь? Абсолютну, вичерпну, прийнятну для всіх? Навряд, чи знайдеться така людина. Коли ми глибоко осягнемо суть запитання, то відзначимо, що число — це найдревніший забобон людства. Це «епіцикли» Птолемея, це «флоґістон» та «філософський камінь» алхіміків, це магічні формули чаклунів. Але якщо у випадку цих останніх штампів мислі ми були досить рішучі, виганяючи їх із вжитку в мисленні та практичній науці, то щодо числа ми досі перебуваємо в правовірній залежності. Число стало богом, абсолютом сучасного пізнання. Хіба не так?

Ще Піфагор та його послідовники приходили до висновку про центральність одиниці, про її універсальність. Але пізніші аполоґети не збагнули учителя, сприйнявши Одиницю, як перше число нескінченної множинності. Насправді, древні розрізняли математику релятивну, відносну, зовнішню, екзотеричну і математику одності, повноти, цілості, абсолютності, езотеричну математику, тобто втаємничену. Перша математика була прийнятна, корисна для свідомості первісної, прагматичної, повсякденної. Те ж саме стосувалося первісного світовідчування, зафіксованого Птолемеєм та його послідовниками, при якому Сонце «ходить» довкола Землі…

Далі доктор Боґоло наводив ряд спеціальних, суто фахових прикладів, на екрані мерехтіло безліч формул, прикладів, пояснень, але все те мені не по зубах. Я застенографував лише деякі найцікавіші для мене фрагменти доповіді.

«Практично існує лише Одиниця, точніше — одність, повнота, ціле. Можна сказати так: кожне явище, річ, істота, планета, світило, ґалактика — унікальні, виняткові. Одне сонце, одна людина, один атом, одне дерево і так далі… Промовляючи «дві планети», «двоє людей», «три атоми», «сто квіток» тощо, ми вже уніфікуємо унікальність прояву, ми містифікуємо самі себе. Тому що вилаштовуємо у множинний ряд речі та явища глибинно різні. А в своїй свідомості, в своєму пізнанні ми їх уніфікували, спростили до школярської убогості, до примітиву. На перших шаблях поступу, може, це й припустимо, де оперування статистичними комплексами ще дає опосередкований підсумок, але при виході в Меґасвіт або в глибини Мікросвіту ми зустрінемося з такими вражаючими неозначеностями, котрі вимагатимуть не приблизності, а цілковитої точності.

Можна сказати так: реально не існує числа як символу дискретності, розділення, множинності, елементарності. Число — убивця єдності, фантом нашого незнання, нашої релятивності, приблизності у розумінні таємниць природи. Ми породили число, як модель пояснення «очевидностей» довколишнього світу. Відзначаючи «багато» людей, речей, істот, дерев, предметів, явищ, люди неспроможні були одразу знайти для всього побаченого й відчутого взаємозв’язок, принцип цілості й повноти, а отже, почали в свідомості «відділяти» річ від речі, явище від явища, істоту від істоти, світ від світу, компенсуючи таку розірваність псевдоєдністю, тобто злученням докупи роздробленості світу, умовною інтеґрацією. Для юної земної науки цього було достатньо, але тепер, виходячи в космос, ми захлинемось від потоку числового світовідчуття. Наші ЕОМ, навіть наймодерніші комп’ютери, з допомогою яких пробують відтворити таємничі процеси інтелекту, стануть витонченими тюремщиками науки, бо мають в основі дискретну аксіомальність. Ми не зможемо навіть побачити мислячих істот та техніку вищих світів, якщо вони побудовані на принципах цільності. Ми й вони будемо на різних полюсах буття…

Ми зібралися не для того, щоб дискутувати з приводу тих чи інших схоластичних проблем теорії. Я і мої київські колеґи розробляємо конкретні плани для реалізації принципів альтернативної математики. Але така реалізація вимагає нового підходу не лише до теоретичних передумов, а й до найпростіших життєвих явищ, до мислення, футурології, почування, етики, естетики, мистецтва, космогонічних та антропогонічннх моделей. Візьмемо хоча б одну з них, котра тісно пов’язана з проблемою дискретності. На ній побудована вся споруда сучасної квантової механіки та релятивізму. Математика повноти дозволяє підійти до розуміння цільності й одності світу. Про що мовиться? Про те, що вікові уявлення попередників, передані нам, щодо роздрібненості, елементарності, дискретності світу сформували умовну картину реальності, яку ми продовжуємо старанно підмальовувати засобами всіх потужностей сучасної науки. Коротше, ми живимо ланцюгову реакцію розпаду інформаційної сфери цільності, замість того, щоб синтезувати її, співтворити, доповнювати, ширити, поглиблювати. Ґрунтуючись на цьому тисячолітньому алґоритмі множинності, ми неспроможні ні збагнути сутності життя, ані відтворити його, бо життя — цілість. Ми ж пробуємо пізнати його втаємниченість засобами розчленування, поділу, аналізу…

Цільний космоґенез, який виникає на основі математики одності, вимагає переглянути основи розуміння часу, простору, причинності. Актуальна сучасність у такому космоґенезі є ЛИШЕ ДИСКРЕТНИЙ ГРЕБІНЬ звуженої свідомості, можна сказати, архаїчної свідомості. Число тримає ще досі всіх нас у полоні звуженої актуальності, ТЕПЕРІШНЬОСТІ, хоронячи «минулі» прояви подій або відсторонюючи «грядущі» події в так зване «майбутнє». Математика цілості дозволить піднятися над обмеженням очевидності й охопити минуле, сучасне й прийдешнє в цільному єсть…»

Конференц-зал кіберцентру вибухнув оваціями. Полум’яна динаміка виступу доктора Боґоло розворушила навіть залізобетонних скептиків. Група молодих кібернетиків та математиків, ініціаторів дивовижного проекту, просто-таки промінилася радістю. Ще б пак! Суперфантастнка у сфері найточнішої з наук. Божевільна ідея страшної вибухової сили, котра дозволяла ще глибше ввійти в святая святих матерії, ввійти не завойовниками, не руйнаторами, не вівісекторами, не мучителями й насильниками, а друзями, синами, творцями. Це розуміли присутні, тому й щиро вітали сміливих мандрівників у таємничий світ одності.

— Основою математики повноти, — вів далі доктор Боґоло, переждавши бурю овацій, — буде не число, а кореляти, відповідники, тотожності, не лік, не обчислювання, не маніпуляція множинністю, а насичення комплексів формуючого алґоритму до потрібної повноти, до тотожності. Для нашої мети потрібні принципово нові ЕОМ на мелодійній основі, де формотворчим інструментом алґоритму буде консонанс, співзвуччя. Тут нам треба буде ввійти в співдружність з митцями, музикантами, композиторами. Настає ера братерства точних наук і музики, всебічної творчості…

Слухав ученого з Папуа і в душі радів: це ж те, що марилося мені, це може стати першою реальною спробою побудувати мости між розсипаними частками макро- і мікросвіту.

Слідом виступав молодий кібернетик Борис Гук, співавтор проекту «Резонанс еволюції». Новий комп’ютерний комплекс так і було охрещено: «Резев» — «Резонанс еволюції».

— Кілька слів про нові засади кібернетики, — продовжував Гук. — Досі синтезуючий, керівний центр комп’ютерних структур конструювався за принципом максимальної складності. Тобто він мав бути на кілька порядків складнішим, вищим, ніж структури, котрими він керує. Це хибний принцип, який упирається в ряд тупиків, головний з яких — зростання ВІДСУТНОСТІ РОЗВ’ЯЗКИ. Тобто настає такий момент, коли жоден найскладніший комп’ютер не зможе розв’язати завдань певного рівня складності, оскільки ця складність наростає по експоненті в процесі формування алґоритму і проґрами здійснення. Згадайте древню притчу про зернину на першій клітині шахової дошки, котра потім породжує обвал множинності на останніх клітинах дискретного шахового поля, йдучи шляхом числової кібернетики, маніпулюючи цифрами як аналогами «часток» реальності, ми мусили б конструювати ЕОМ (або комп’ютери іншого типу), котрі б невпинно САМОФОРМУВАЛИСЯ, САМОУСКЛАДНЮВАЛИСЯ відповідно до ускладнення ЗАВДАНЬ. А це навіть теоретично неможливо. Тут від самого початку, що відзначив доктор Боґоло, ми утвердили псевдовектор, як це зробив Птолемей, помістивши в центрі світобудови Землю. І як би він не узгоджував свої моделі з реальністю, як би не маніпулював числами, фактами, «епіциклами», «диферентами» тощо, рано чи пізно псевдоінформативні нагромадження розваляться. Те саме очікує нас, якщо ми вчасно не схаменемося, бо ми уподібнилися Птолемею, кладучи в центр пізнання число як персоніфікатора множинності, котра в природі відсутня, і є лише свідченням нашої пізнавальної неповноти. Ми самі підклали під себе бомбу, котра вибухнула і засипає нас осколками псевдоінформації.

Потрібен рішучий поворот до абсолютної простоти. Ми маємо визнати, що є лише Одиниця у її природній всеохопності. Дроби, мнимі числа, від’ємні числа і всі інші — це вигадки архаїчного математичного апарату. Реальність Демонструє нам граничну простоту й чіткість, конкретність рішень, природа тикає нас носом у майже дитячу ясність своїх методів творення, а ми навмисно нагромаджуємо лабіринти ускладненості, мчимо в туман релятивізму та неозначеності.

Що собою являтиме «Резев»? Це — інтеґральний еврістичний комплекс єдиного кільця ЕОМ, побудований на засадах математики повноти. Як уже сказано, ми розробляємо мелодійні аналоги реальностей. Відомо, що буття є дивовижним співзвуччям багатомірних вібрацій, тобто його можна розглядати і вивчати як вселенську симфонію, як цільну пісню одності. Співає все — від атома до квітки від людини до сонця, від бджоли до метаґалактики.

Центр комплексу «Резев» буде практично «чорним ящиком», до якого зійдуться периферійні інформаційні датчики.

Центр сам не матиме жодної інформації. Він лише координатор і зважувач. Терези потреб суспільного цілого. Він вводитиме усі потреби людей, структур, асоціацій і так далі в єдиний консонанс, співзвуччя.

Образно, символічно, «Резев» — це композитор, творець, музикант, який, маючи кільце спеціалізованих ЕОМ, подібних до безлічі клавішів, створюватиме з їхньою допомогою еволюційну симфонію гармонізації суспільства. Це — самотворення, як у природі. Адже все життя — це прагнення до оптимальної самореалізації, до повноти вияву. А повноти вияву, як стверджує досвід мудрості, можна досягти лише на шляху абсолютної простоти. Такі пунктирні засади альтернативної математики повноти, одності.

Наш проект передбачає динамічне проникнення в грядуще і минуле, розширивши тим самим обрій сучасності. Подробиць майже фантастичного проекту ми ще не можемо опублікувати, але треба підкреслити, що, крім динамічної актуальної інформації, будемо вводити до «Резева» психокарти реальних осіб сучасників, щоб будувати прогнози прийдешнього на конкретних ґеноґрамах людей, котрі є учасниками творення цього прийдешнього. Буде використано алґоритми сотень, тисяч доль учених, трударів, митців, студентів, школярів, робітників, сіячів, але братимуться в основному люди з футуролоґічним прагненням, з яскравою уявою.

Готується максимум інформаційних блоків актуальності (і минулої історії) в царині соціології, сільського господарства, науки, філософії, технолоґічних тенденцій, реліґії, фантастики, прогностики, мистецтва, традицій народів, що розвиваються, леґенд і міфів, казок і билин, сотень тисяч снів з різних країн, ґеноґрами тварин, комах, птахів, рослин тощо. Це дозволить, якщо наш проект зустріне розуміння й підтримку наукової громадськості, вражаюче розширити наше пізнавальне проникнення в глибини природи й людини. Коли ми досягнемо практичних результатів — тяжко сказати. Але ми віримо — це буде!

Я не можу передати того збудження, яке панувало на симпозіумі. Ех, якби мені охопити бодай частку спеціальних знань, щоб збагнути всю глибину метаморфоз, котрі відбуваються в нашій радянській — та й у світовій — науці. У всякому разі «божевільні» ідеї Боґоло та Гука допоможуть мені сформулювати свої власні уявлення про мелодизацію, гармонізацію реальності. Спробую, може, щось і вийде з того.

На випускному вечорі познайомився з нею. З нею. З тією, котру вже знаю (й не знаю) кілька років. Скільки я думав про цю мить. Ходив за нею, мов тінь. Боявся наблизитись. А тепер — знайомий з нею. І вона обіцяла прийти на іменини. Не хочу поглиблювати своїх мрій, надій, боюся розчарування. Боюся злякати своє щастя.

Ти щасливий, Євгене?

Щасливий, щасливий!

А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І хто як розуміє його?

Для мене щастя — в гармонії, в єдності. Знову та ж сама нота, про яку так гарно дискутували ініціатори математики повноти: одність, цілість. Злиття розрізнених звуків у співзвучну мелодію.

Може, вона і буде для мене тим променем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею буде радісно творити. З нею не страшні жодні невдачі, перепони.

Тихо, цить, замовкни, уяво!

…Повертається. Повертається Оксана. Написала з Парижа. Малесенька листівочка, а для мене — океан радості. Вона лауреат міжнародного конкурсу скрипалів.

Не забула про запрошення. Прийде на іменини. Як зберегти незвичайність нашої зустрічі, щоб не перетворилася вона в банальність? Хочеться, щоб це було вічно.

Вічно…»

ПОЄДИНОК

Вони переступили поріг, і мати одразу мов накрила Євгена мокрим рядном:

— Як же так можна? Іменинник, а повіявся казна-де? Друзі чекають. Пора починати.

Син розгублено виправдовувався:

— Пробач, мамо. Затримались. Ось за нею заходив. По. знайомтесь, Оксано, це моя мама.

Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в її очах заблищали іскорки зацікавлення:

— Поліна Михайлівна. Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а, дивися, отаку царівну знайшов.

Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:

— Мамо…

— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Може, вам потрібне дзеркало? Хвилиночку заждіть, я вас проведу.

Вона вернулася до сина, накинулась на нього:

— Яка красуня! Дуже рада за тебе. Певно, і батьки її люди непрості? Хто вона?

— Мати її санітарка. Батько загинув на війні.

Пухке обличчя Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.

— Ой синку, все граєшся в романтику, в кохання. На личко задивився, не дізнавшись, хто й що. Привів додому. Я. Це вже відповідальність… А потім доведеться розійтися, що люди скажуть? Га? У нас така сім’я!

— А я не думаю «розходитися» з нею.

— Ну от, от! — сплеснула руками мати. — Пішло, поїхало! Навіть на іменини ти псуєш мені настрій.

— Іменини мої.

— Егоїст! Ти завжди так.

— Мамо, вона чекає.

— Іду, йду. Хоч скажи, а хто вона?

— Скрипачка. Була в Парижі. Лауреат міжнародного конкурсу.

Поліна Михайлівна засяяла.

— Чому ж одразу не сказав? Воно й видно — талант! Принцеса! З такою не сором показатися на люди. Молодець. Хвалю. Ну йди, іди, веди її до гостей.

Євген одійшов од матері, рушив до Оксани, котра причепурювалася біля дзеркала. На серце після розмови з матір’ю лягла якась тінь. Так було завжди: кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічали іронію, зітхання, повчання — як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з коханою дівчиною, було затьмарене.

Оксана завважила зміну настрою хлопця, жартома продекламувала:

Від усмішки дівчини на серці Євгена посвітліло. Він шепнув їй:

— Не дуже кортить мені до столу. От якби нам з вами до лісу, на луки, до Дніпра, до сонця…

— Заждіть, — засміялася Оксана, — Ще встигнемо. Ведіть мене до своїх. Тільки, знаєте, — шепнула вона, — мені трохи незручно. Там академіки, вчені, фізики. А я?

— Академіків нема, — запевнив Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З кіберцентру, з інституту фізики, з консерваторії. Прошу вас. — Євген відчинив двері, його зустріли веселим гамором, вигуками:

— Кара! Кара імениннику!

— Поцілуватися з конем Богдана!

Та коли присутні побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво оглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко підвівся високий чорнявий хлопець, кинувся до неї зі словами:

— Ого! Євгене! Чому мовчиш? Язика проковтнув? Воно й не дивно. — Він подав руку дівчині, ґречно запросив її до столу: — Будьте, як вдома. Я Роман, старший брат оцього розгубленого дивака. Це наші хороші друзі. А як звати вас?

— Оксаною…

— Чарівно! Незрівнянно! Братва, приймете до гурту Оксану? Знайомтеся, будь ласка. Ось Гера, Василько, Петрусь, а це — Микола.

— Дуже рада, — вклонилась Оксана.

— Сідайте ось тут, поруч мене. Женько, твоє місце там, іменинницьке! Ти ніби невдоволений?

— Та ні, — стримуючись, відповів Євген.

Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона прикрила очі віями, скоса розглядала присутніх. У кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна й стара повна жінка, хатня робітниця Клава, носили до столу закуски.

Євген, сівши на чільне місце, був наче сам не свій. Відчував себе обійденим, обкраденим. Чому від нього забрали Оксану, ще й так нахабно? Чому так розв’язно поводить себе Роман? Це нечесно, неетично.

— Ну що, почнемо? — підвівшись, запропонував Роман. — Іменинник у нас красна дівиця, то я буду тамадою. Євгенові нині стукне рівно двадцять п’ять років. Це такий вік, коли людина має бути серйозною і солідною. Побажаймо іменинникові серйозності, бо солідним він навряд чи стане. Жартую, жартую!

Всі, дружньо підсміюючись, підтримали Романа. Оксана, завваживши, що іменинник не п’є, несміливо озвалася:

— А ви, Євгене?

— Я взагалі не п’ю, — озвався Євген.

— Не звертайте на нього уваги, — гукнув Роман. — Махніть на нього рукою, він пропаща істота.

— Ну, чому ви все-таки не пригубите? — наполягала Оксана.

— А навіщо? — Євген ясними очима оглянув присутніх.

— Дуже дивно, — манірно проспівала Гера, — для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитися на тебе? Так ми тебе й так бачимо часто.

— А хіба відзначати іменини треба лише випивкою? Можна поговорити, посперечатися… Треба, щоб людина веселилася природньо, як дитя, без штучних ін’єкцій.

— Не будь ханжою, Євгене! — звернувся до нього Петрусь.

— Доморощений філософ, — Роман підморгнув Оксані. — Ви не слухайте його.

— Вікна розуму повинні бути чисті, — огризнувся Євген, — а не запльовані алкоголем. Хіба не так? Через брудні вікна що вже там побачиш? Тільки каламуть…

Гості слухали іменинникові слова зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуски. На протилежному від Євгена боці зав’язалася суперечка між фізиками та музикантами. А Оксана все ще тримала свого бокала, розгублено поглядаючи на іменинника.

— Пийте, — прошепотів Роман. — Не слухайте його.

Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, не дивлячись ні на кого, набурмосившись. Поглянула на Романа. Той відповів їй довгим, жагучим поглядом. І вона з острахом відчула, що той погляд не був їй неприємний. І сам Роман гарний, ґречний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, кучері з синім відблиском, як у воронячого крила. Дуже гарний, якийсь надто зовні гармонійний.

Він прикрив віями очі, прошепотів.

— Хай нам, Оксанко, буде весело…

Вона підняла келих, звернулася до Євгена:

— Євгене, за вас! За ваше щастя!

Іменинник стрепенувся, щось хотів відповісти. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила, червоні вуста в неї заблищали. І одразу дівчина стала трохи земнішою. Щезло щось незриме, одлетіло, випарувалося. Чари розтанули.

«Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».

Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, Романів товариш, жваво жестикулюючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:

— Усе можна змоделювати. Все! Весь світ. Кожну рослину, тварину, кожне явище. І людину. Кібернетика охопить собою все! Це — універсальна доктрина!

— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена, котрого звали Петрусем. Він труснув картинно буйною гривою волосся, узяв Василя за ґудзик, ніби хотів передати йому свою переконаність. — Ви переносите успіхи кібернетики навіть на ті явища, котрі їй не підвладні. Ось хоча б мистецтво…

— Ха! Що таке мистецтво? Певна сума специфічної інформації про навколишній світ. Специфічної, суб’єктивної інформації у вияві мелосу, логосу чи там живописного, монументального, графічного образу. От і все!

— Це — вульгаризація.

— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні казочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснить усе.

— Навіть інтуїцію, творчий процес?

— А чому б і ні? — іронічно втрутився в суперечку Роман. — Ось Носов та його послідовники сформують штучний інтелект, і, прошу ласкаво, милуйтеся вашими ірраціональними штучками — інтуїцією та «творчим процесом».

Василь повчально підняв пальця вгору, потім тицьнув ним у груди Петруся.

— Експеримент заперечує тебе, брате мій! Уже давно є кібери-поети, кібери-шахісти, композитори. Ваша парафія вже стає підвладна суворій науці. Творчий процес теж моделюється.

— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування і мавпування, переспівування того, чим горіли митці, фактично це плаґіат, крадіжка — мистецька чи літературна. Елементарне епігонство, механічне епігонство. Таку «творчість» — визнаю! — можна запроґрамувати, змусити машину видати своєрідну копію, пародію, наслідування. А я маю на увазі справжню творчість, котра змушує плакати, радіти, горіти, йти на повстання, на барикади. Ви зможете змусити свої ЕОМ пережити неповторний процес відкриття нового, оригінального?

— Туман, — махнув рукою Василь. — Словесний туман. Ти сам не знаєш, що базікаєш. Інтуїція? Творчість? Леле! Та все ж це лежить на поверхні. Все виявляється в зрозумілих, раціональних процесах. Ну що таке інтуїція? Ти бачив її?

— А що таке розум? — втрутився раптово Євген. — Де він? Ти бачив його?

— Ми бачимо його результати, його дію. Та ж сама кібернетика — його дитя…

— Дію інтуїції ми теж бачимо, — гаряче продовжував Євген. — Кожен справжній учений скаже це, визнає. А щодо машинних «віршів» чи «музики» — то ми чули їх, слухали! Ваші кіберпоети не примусять людину плакати, не збудять радості, не дадуть натхнення. Правду сказав Петрусь, що за кібером я не кинуся до жодної дії. А за Петефі ринуся до бою, за Кобзарем піду в огонь, з Лесею йтиму до безмежжя, з героями громадянської піду на ворожий кулемет, бо вони — люди, яких я назвав, — йшли за інтуїцією, за вогнем духу, а не якоюсь там кіберпроґрамою.

— Євгене, — ліниво втрутився Роман у суперечку. — Ти, брате, дилетант. Якого біса сунешся в кібернетику? Та й ти, Петрусю? Ви ж музиканти. Знайте свій монастир, а в чужий не потикайтеся!

— Йдеться ж не про специфіку вашої кібернетики, — огризнувся Євген. — Йдеться про світ, людину, про мистецтво. А це вже, пробачте, і наш монастир, наша парафія! Ви все жадаєте звести до кібернетики, а я кажу, що світ можна й треба пізнавати з різних точок зору, різними засобами, яких може бути безліч!

— Ану давай, давай, викладай! Що ти маєш на оці? Які такі точки зору?

— Окрім фізичної інтерпретації буття, може бути музикальна, міфічна, мистецька, реліґійна, містична, ігрова, абсурдна, екзистенційна…

— Те-те-те! — іронічно перебив іменинника Василь. — Все те, що ти сказав чи можеш сказати, входить до компетенції кібернетики, а, якщо глибше копнути, до інформатики, котра буде більш всеосяжна, ніж бабуся кібернетика. Є, є вже така наука — інформатика, і саме вона охопить усе мислиме й немислиме. Так, так, братику ти мій, зарубай на носі: все, що є на землі й на небі, навіть усе, що можна знайти в міфічних світах, навіть Нірвану Будди можна визначити в термінах інформатики, а відтак скласти алґоритм і ввести, вибачайте, в пащу ЕОМ проґраму всіх цих ваших химерних ідей та витребеньок. І пошурувавши в надрах свого електронного чрева, скаже тобі ласкаво бабуся ЕОМ: «Голубчику-іменинничку, всі ви мої дітоньки, всіх я вас знаю і називаю, але кожен з вас хай займається своїм…» Як це казав старий Основ’яненко: швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся!

— Ха-ха! — розвеселився Роман, смачно вгризаючись у червонобоке яблуко, — Маєш, братику! Посадив тебе Василечко у галошу!

— Нікуди він мене не посадив, — махнув рукою Євген. — Бо наша розмова — діалоґ глухих. Ви не розумієте, про що я кажу. Але, заждіть, ви ж, здається, були на симпозіумі в кіберцентрі, слухали доктора Боґоло та Гука.

— Мура, — махнув рукою Роман. — Не мав я часу на всякі витребеньки. Був у нас свій симпозіум ось з Василечком та Герою…

— Знаю, знаю, у «Кукушці»… Дарма не послухали доповіді Боґоло. То ж ваша «парафія», як ви висловлюєтесь. А Боґоло і Гук говорили саме про ті проблеми, яких торкаєтеся зараз ви. Вони, математики, кібернетики, або, твоїми словами, Романе, аполоґети інформатики. Мислять революційно, парадоксально, я сказав би, як митці, як музиканти! Вони кинули клич до об’єднання математики й мистецтва, чуєте? Не підпорядкування мистецтва, літератури, філософії тощо кібернетиці, математиці, а їхній синтез, всеоб’еднання.

— Читали, читали препринт, — скис Василь. — Все це поки що фантазії, туман. Називати математику числа застарілою — занадто. Математика — бог! Самодержавний володар! А вони замахуються на неї. Я пророкую їм провал. Нічого в них не вийде з так званою «математикою повноти». Пшик вийде. Все одно доведеться рахувати, тикати пальчиком у деталі, компоненти, зірочки, атоми, речі. А вони туману напустили — «кореляти»… «гармонійне насичення»… «тотожності». Замах на від’ємні, мнимі, умовні числа, величини, константи — це ж повстання проти теорії відносності! Побачимо, що вийде з цього. Але чому ти апелюєш саме до них? Тобі то що до цієї катавасії в кібернетиці?

— А те, що з новими ідеями співзвучні й мої думки.

— В чому саме?

— А хоча б у тому, що світову схематику можна моделювати не лише на математичній, фізичній основі, а, скажімо, на музичній, мелодійній…

— Ану-ну, валяй, валяй, пояснюй! Цікаво, як ти це розумієш?

Оксана пливла у хвилях суперечки, нічого не розуміючи. Паморочилась голова. Все довкола зливалося в калейдоскоп барв та звуків. За вікном хиталися каштани, миготіли неонові ліхтарі, сміялися перехожі. Навіщо Євген гостро сперечається? Якась самозакоханість, неприступність… Повстає супроти всіх. Життя веселе. Життя просте. І легке. Треба жити легко.

Як їй було весело в Парижі! Овації, успіх, вітання. Ні, ні, не треба муки й боріння. Летіти, летіти до щастя.

Роман схилився до неї, прошепотів:

— Потанцюємо?

Вона встала. Роман натис пальцем клавішу магнітофона. Зазвучала ніжна мелодія танґо. Кілька пар випливли у вітальню, почали танцювати. Оксана поклала руку на Романове плече. А Євген тим часом говорив:

— Усе буття — єдність. Ідеальна мелодія. Всеосяжна, безмежна, надмірна. Велична й натхненна симфонія, котра вбирає в себе все ширшу й глибшу реальність, вводить ті елементи в співзвуччя. Візьміть якусь прекрасну мелодію Баха, Бетховена, Моцарта, Чайковського… Хіба та мелодія не є ідеальним синтезом звукових елементів, котрі у природі існують розрізнено, навіть хаотично, а пройшовши крізь синтезуючу, творящу душу композитора, піснетворця, стають єдністю, цілістю, повнотою. У чому ж тоді принцип еволюції, життя? У гармонізації, у зведенні дисгармонійних звуків, акордів буття до консонансу, до співзвуччя. Наш світ — дисгармонійний. В ньому безліч какофоній, ще відсутня повна гармонія, єдність. Хіба не так? Мілітаристи Заходу загрожують «зоряними війнами», тероризують планету погрозами «першого удару». Чи можуть такі «композитори» стати творцями гармонії? А ми, наша країна прагнемо саме до цього. Що таке вчення Леніна, його мрія про вічний мир для всіх народів, що таке наш клич до братерства всіх націй і народів, як не клич до ідеальної вселенської мелодії радості й щастя!.. Це гармонійна мелодія всеоб’єднання.

— Образ! — крикнув Василь. — Лише поетичний образ!

— Зате красивий, — завелася білява дівчина, захоплено дивлячись на Євгена. — Пречудовий!

— Не образ, — заперечив Євген, — а правомірна еволюція світу. Тільки з кібернетичних позицій ти її не поясниш, а я — поясню.

— Чому не поясню? — стукнув ножем по столу Василь. — Все поясню. Еволюція — це прагнення до охоплення даною структурою, системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтеґрування тої інформації, введення її в обіг структури.

— Нудний, нецікавий висновок, — відповів Євген. — Моя картина світу життєвіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино, бо в тебе нема алґоритму синтезу, єдності. Завжди в тебе буде океан інформації, котрий гупатиме прибоєм у твої ЕОМ, у стіну твого інтелекту, і ти для нього готуватимеш інформсховища, греблі, галереї пам’ятних машин, але все те штучно триматиметься вкупі, це буде механічне чудисько, потвора без серця й навіть ума! Бо розум, не освячений серцем, страшний. І ще одне: ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде, бо в тебе нема ключа навіть подібного до того, якого шукають Боґоло та Гук. Лавина інформації затопить тебе, знищить, поглине.

— Так ти повстаєш проти кібернетики?

— Не проти, я — за. Тільки в своїх межах. Хай кібернетика буде помічником на певній ділянці еволюційного шляху. Ми ж бачимо її успіхи в космонавтиці, в блискавичності необхідних обчислень, у моделюванні безлічі фізичних процесів. Хай. Але пояснювати безмірність обмеженою теорією, чуєш — обмеженою! — то все одно, що пояснювати ту ж таки безмірність концепціями, взятими з біблійної книги буття. А погляд на світ як на всеосяжну мелодію універсальний. Скільки б не було у композитора музичних елементів, він їх може гармонійно поєднати. А той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він почує мелодію як одне ціле. Треба прагнути й до сприйняття світу як цілого, чуєш? Можна уявити картину нашої еволюції як творення прекрасної космічної мелодії.

Фізики та музиканти зчепилися за столом, мов півні, забувши про все і всіх. А Роман тим часом вів Оксану у хвилі плавного ритму старовинного танцю і, віддано зазираючи в її розпашіле обличчя, вуркотів:

— Я проти ускладнень. Милуйся квітами життя, їхнім запахом, бо чарівні пелюстки одцвітуть і впадуть на землю. Життя — насолода…

— Правда, правда, — знеможено шепотіла Оксана.

— Життя ефемера, — вів своєї Роман, — а вони нагромаджують на нього стільки недоладностей!..

— Говоріть, говоріть… У вас такий приємний, щирий голос…

— Життя, — п’янів від власного красномовства Роман, кружляючи в затемненій вітальні, — то кришталевий келих, у якому піниться іскристий напій радощів. Ще мить — і все випарується. Пропадуть чари навіки. Яскраву блискавку відчуття треба вхопити на льоту, доки вона пломеніє…

Хлопці ніяк не могли завершити дискусії. Василь знову, в котрий раз, стверджував:

— Усе, що ти тут просторікуєш, Євгене, — лахміття романтики. Наш вік — раціональний, науковий. Не мистецтво, не пісня й музика вивели в космос кораблі, а сувора наука, й передусім кібернетика, бо без неї нічого б не було.

— Ще невідомо, хто вивів ті кораблі, — засміявся Євген. — Якби не мрія людська, якби не пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», якби не фантасти й мрійники, то чорта б лисого ти побачив у небі, а не кораблі! До того ж наші польоти, то перші дитячі кроки. Хто скаже, які шляхи відкриються завтра? Сам Ціолковський вважав, що ракета — лише риштування для підготовки грядущого, що не відомого принципу єднання світів та мислячих істот. Я, наприклад, певний, що світ, який розвивався за принципами мелодійного, творчого пізнання та розкриття, просто не побачить наших апаратів, не збагне наших кібернетичних моделей. Усе це для того світу буде… ну… ніби щось зайве, дисгармонійне, позаприродне.

— Загнув ти, братику, загнув! — розвів руками Василь. — Казочки дитячі розповідаєш. Хочеш потягти в космос, та ще й абсолютизуючи архаїчні методи світосприймання. Визнаю, що творчість потрібна. Приємно нас лоскоче. Послухати, потанцювати — кайф! Але творити з цього альтернативу точній науці? Анахронізм! Візьми себе: кобзар, композитор. Що ти можеш дати після Баха, Бетховена, Моцарта? Після козацьких кобзарів? Нащо нам сьогодні кобзар? Співати те, що вже давно відмерло? Прадавні думи ґеніальні, сильні, але вони лиш відгомін віків. Сучасної думи ж нема. А якщо й сотвориш, то буде це лише ремінісценцією, наслідуванням…

— Дарма так мислиш, — спалахнув Євген. — Дума невмируща! Вона вічна, як плин Дніпра, як схід сонця, як спів соловейка. Слова можуть мінятися, а суть живе. Дума — душа народу.

— Заграй, Євгене, — втрутився Петрусь. — Покажи йому, що є ще порох у порохівницях!

— Замовляю імпровізацію, — виголосила Гера, знімаючи зі стіни бандуру. — Сучасну думу. Чуєш? Тільки щоб справжня імпровізація, а не підробка.

— Невже і справді втнеш сучасну думу? — здивувався Василь.

— Спробую, — усміхнувся Євген, перебираючи струни.

— Хотів би я потерпіти поразку, — Василь щиро обняв Євгена за плечі.

Іменинник почав грати імпровізаційний вступ. Рокітливі акорди бандури ніби змели сум’яття химерної суперечки, проломили вікно у інше сприйняття, в інший настрій. Гості вимкнули магнітофон, перестали танцювати, зібралися півкільцем довкола Євгена. З кухні зайшли мати та хатня робітниця Клава, зупинилися біля порога. Глухий, задушевний голос заповнив приміщення, виплив у вечірній клекіт вулиці:

Євген замовк. Довго ще тривала тиша. Гості вражено переглядалися. Клава витирала очі фартухом. Василь кумедно підняв руки вгору, зітхнув:

— Здаюся! Ти мене побив. Але…

— Що? — всміхнувся Євген.

— Все це ще в традиціях архаїчної думи. Відчувається вплив давньої пісні, мелосу. Спробуй щось сучасне, актуальне. І щоб лягло воно на душу мені, технареві. Тоді я вже повністю капітулюю. Згода?

— Що ж, слухай, — схилився до бандури Євген. І, ніби обвал упав на струни, вони зарокотали грізно й ураганно, вводячи слухачів у ритми сучасного, тривожного світу.

Раптовий речитатив, яким Євген простогнав болісне запитання до світу, був настільки несподіваним, що присутні відчули холодок за спиною. А потім повтор, ще більш грізний, застережливий:

І ніби з’єднане співзвуччя багатьох творчих, владних воль, урочисте, мажорне ствердження, наказ, вимога:

— Скажи, Євгене, тільки не бреши, — благально запитав Василь, коли завершилась мелодія, — ти цю штуковину зімпровізував ось тепер?

— А що ж тут такого, — знизав плечима Євген. — Смислова та музикальна основа вирує в мені завжди. Це ніби, як тобі сказати, медіаторне торкання до світової чутливості. Я ніби чую в просторі те, про що запитую, і відтворюю свій вібраційний стан, своє співзвуччя.

— Ти мене побив, — відверто визнав Василь. — Комп’ютер, навіть найскладніший, не схвилює так.

— Дарма його хвалиш, — ліниво озвався Роман. — Задере носа. Ми теж любимо мистецтво, але не треба творити апології.

— Ти любиш його так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген, вішаючи бандуру на стіну.

— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей, — ти чого розійшовся? Так гарно співав, а тепер сваритеся.

— Про суть світу завелися, — весело пояснив Василько. — Взагалі ж, Євгене, віддаю належне: твоя фантасмагорична концепція світу, хоч і не наукова, але вельми цікава. Їй-право! Ну, ну, не нахмурюйся. Ти б фантастичне оповідання написав та виклав усе це, може, когось розворушить, га?

— А я вже написав…

— Ну! Так прочитай. Залюбки послухаємо.

— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман, — Позбав від літературних опусів.

— Хай читає, — зацікавились дівчата. — Хочемо послухати.

— Після вечері, — помирила суперників мати, — Підете до вітальні, там читайте донесхочу. А тут прошу віддати належне столу. Не ображайте мене.

— Не образимо, друзі? — патетично вигукнув Василько. — Га? Покажемо господині, та й імениннику заодно, в чому суть світу?

Гості засміялися. Сміялася й Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому так тяжко Євгенові на душі? Може, тому що він самотній серед гостей? А чому самотній? Як сталося це? Що ж робити, щоб відчути спів’єдність з ними? Він — як біла ворона. Оксано, Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Романові? Чому не дивишся на мене? Невже нічого не збагнула?

Після вечері всі перейшли до вітальні. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поруч з Романом. Дістаючи зі столу рукописні аркуші, Євген тяжко зітхнув.

У свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все одно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються. Але ж так хоч щось почують, запам’ятають. І понесуть мої химерні думки з собою.

— Потерпимо, — проскрипів насмішкувато Роман. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай ґвалтує нас.

Леле, він звертається до неї так просто? Так легко? А я кілька років мріяв про одне-однісіньке слово. Про один погляд. Чому так? Чому?

— Читай! — попросили й хлопці-фізики. — Давай свою схематику буття. А ми приготуємо критичні дубинки.

Євген розгорнув рукопис, прочитав:

— «Пуповина».

— Чому «Пуповина»? — здивувався Василько. — Що за дивина?

— Не перебивай, — зліньки звернувся до нього Роман. — Хай буде пуповина, нехай буде апендикс чи печінка, яке наше діло? У фантастиці ще й не таке почуєш. Хай читає.

— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджолою, між учителем і учнем. Можна говорити про пуповину пізнання й творчості, по якій до нас із всесвіту плине кров інформації (бачте, вживаю ваш термін!) та життєдайності. Ми ніби вічно народжуємося в нові й нові сфери світосприймання, отже, вічно вростаємо в пуповини. Це ніби символ синтезу нашого буття. Але це лише натяки.

— Давай, давай, не розкладай по поличках, самі оцінимо. Живого місця не залишимо… І Євген почав…

ДИВНА ЛЮДИНА

Сяяло літнє сонце.

Та спалах раптового вибуху був яскравіший.

Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.

Сонячні тіні розтанули, налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, залопотіла полами другого.

Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван, начальник партії, широкоплечий, вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима.

— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже… Може, кульова блискавка? Або метеорит?

— Треба перевірити! Хто зі мною? — запитав Іван.

Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки з геолоґічного технікуму, і Грицько, помічник Івана.

Вибух виник за смугою низькорослого кедрача-стелюха, що оповив кільцем вершину гори Сивулі. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, дивився на лічильник Ґейґера. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним процесом.

Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. На широкій галявині, підставивши тіло сонцю, загорав незнайомий хлопець. Дівчата перезирнулися, зашарілися.

— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван, — Але ж тут вибухнуло, а він спокійно сидить, ніби нічого й не сталося.

Хлопець не звертав уваги на геологів. Він розглядав траву, квіти, гладив їх долонями. Дивні, майже сріблястого кольору кучері закривали обличчя, тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

— Ей, ви! — крикнув Іван, — Що тут робите?

Хлопець звівся на ноги, поглянув на геологів. Дівчата пирснули, одвернулися. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї наготи.

— Клянуся, божевільний, — прошепотів Грицько. — Обережно треба з ним. Бачиш, сміється. Блаженний якийсь..

— Тихше, — обірвав його Іван.

Хлопець зупинився. Дивився на геологів, усміхався. Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим, мов би ще не відлитим у чітку форму. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

— Дивний чоловік, — не заспокоювався Грицько.

— Чо-ло-вік, — повторив по складах незнайомець, — Чоло… розум… вік… час… вічність… цілість… безмірність… Диво… дивитися… відати… давати… Вічний розум бачення… відання…

— Що він меле? — дивувався Грицько.

— Іване, він чудний, — озвалася з-за спини начальника партії Галя. — Ще накинеться…

— Заждіть, — зупинив дівчат Іван. — Як тебе звати? Ну, ймення як твоє?

— Ймення? — повторив хлопець. — Мен… май… ном… називати… мислити… мислитель… людина… Ймення — людина…

— Людина? — цілком серйозно перепитав Іван.

— Людина, — радісно повторив незнайомець, і очі його засяяли.

— А прізвище?

— Прізвище… прозивати… ном… ман… Це те саме ймення… Ти вже питав…

— Дивна свідомість, — здивувався Іван. — Аналізує, розчленовує всі слова. В чому справа?

— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… сва-відати… своє… знання… знання себе…

— Якась кібермашина, — знизав плечима Грицько.

— Кібер… машина… маха… сильний… Кібер… керувати… механо… механізм… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив хлопець, з подивом глянувши на Грицька. — Я не керований механізм. Я — Чоло-Вік.

— А якщо чоловік, то не валяй дурня! — розсердився Грицько.

— Не грубіянь, — остудив його Іван.

— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невідаючий… позбавлений світла… Валяти невідаючого… Не збагну…

— Ага, — ущипливо зауважив Іван. — Він дає тобі урок, що не слід вживати умовних зворотів. Дурня валяє не він, а ти. Слухай, не знаю, як тебе звати, ну, хай буде Людина. Ти скажи мені, що тут сталося? Ми бачили вибух, яскраве світло. Це ти щось робив?

— Я, — згодився хлопець.

— Ну от, — зрадів Грицько. — Я так і думав — божевільний.

— Боже… вільний, — знову почав аналізувати слова незнайомець. — Бог… біг… рух… динаміка… бажати… збагнути… позбавлений розуму… життя… Неточне поняття…

— Послухай, друже, звідки ти тут узявся? — запитав Іван.

— З надмірності, — спокійно відказав хлопець.

— З чого? — перезирнувшись з товаришами, перепитав Іван. — Що за надмірність? Може, ти хочеш сказати, безмежжя?

— Можна й так. Тільки надмірність точніше.

— Ну гаразд, — терпляче згодився Іван. — Хай буде надмірність, хай безмежжя. Всі ми з цієї надмірності. Але це фігурально, символічно, а конкретно? Звідки ти?

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

— Плутано мислиш. Єдина конкретність — надмірне лоно. А все інше — відносність.

— Ну що з тобою робити? — розгубився Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? У якому селі чи місті?

— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я збагнув те, що ти питаєш. Повторю: з надмірного лона, з інших світів. Ніколи не народжувався так, як ти мислиш. У нас є лише трансформація зі стану в стан, по пуповині інформсфери.

— Що ти з ним філософствуєш, — хмикнувши, озвався Грицько, — «З інших світів». Він нас за дурнів вважає, чи що?

— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка, треба його туди. Там розберуться.

— М-да, — згодився Іван, — Грицю, збігай до намету, вибери якусь одежину для нашого гостя. Може, для пришельця з далеких світів вона й не дуже підходить, але все-таки вона ліпша, ніж його… гм… теперішня… Ходімо, друже.

— Ходімо, — згодився незнайомець.

Гриць і дівчата, перезираючись та підсміюючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи куші кедрача.

В ЛІКАРНІ

Головлікар гірської клініки для психічнохворих Марія Зелена старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили при появі незнайомця і що дізналися при розмові з ним — про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.

А незнайомець тим часом сидів у приймальні під наглядом двох санітарів і спокійно дивився у вікно, його зовсім не стурбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують люди в білому, його більше приваблював чудовий краєвид, що стелився за вікном. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі. Вода мінилася, на поверхні озера пробігали прозорі тіні, хиталися верхів ї дерев. І в ритмі з усім цим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишній краєвид ніби грав на інструменті його душі мелодію свого настрою.

Та ось бесіда біля столу скінчилася. Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на нього.

— Я прощаюся, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…

— Прощаєшся? — перепитав хлопець, — Прощати… просто, внпростовуватн… Робити простим… Хороше слово. Заплутане робити простим. Так?

— Не те, — розгубився Іван. — Я покидаю тебе. Це називається прощатись. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти й звідки…

— Але я вже розповідав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?

— Гаразд, — заспокоїв Іван. — Ти про все розповіси ось їй…

Незнайомець глянув на лікаря. Це була молода дівчина, її сірі очі уважно й гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею розкривається дивна безодня, таємнича і небезпечна. Вона опустила повіки, стиснула губи.

— Ну, я пішов, — махнув рукою Іван. — Розбирайтеся тут самі.

Двері зачинилися. В приймальні запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії, йому подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона хмуриться. Чому в неї зсунуті докупи темно-русі брови? Чому опушено повіки і на чистому чолі залягла тонка зморшка?

— Навіщо мене привезли сюди? — запитав незнайомець.

Марія зітхнула.

— Вас привезли до друзів, — Примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре.

— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас»? Адже я один? І не збираюся розділятися.

«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнула санітарам:

— Залиште нас.

— А якщо він… — почав санітар з осторогою.

— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити.

Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла. Незнайомець охоче примостився біля неї.

Знову зустрілися їхні погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Може, якась нова форма недуги? Манія величі, уявлення себе пришельцем з далеких світів? Тепер це дуже просто пояснити: космічна ера, польоти, маса фантастичних та філософських книг. Легко можна уявити себе ким завгодно.

— Я б хотіла, — озвалася Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертий… «Раз хочеш на «ти» — хай буде так», — подумала вона.

— Відвертий? — повторив хлопець, — Вертіти… відвертати… певно, відкривати? Неточний вираз… Ти бажаєш, щоб я був відкритий?

— Так, — дружньо заохотила його Марія.

— Я ніколи не закриваю себе. Мій розум, серце, почуття завжди відкриті. Без цього відсутнє пізнання. Без цього відсутнє життя.

«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Що ж, треба користуватися його ключем, щирістю і прямотою, відкритістю».

— Домовились, я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання: хто ти і як тебе звати?

Хлопець уважно подивився на Марію, здивувався:

— Хіба той, хто привів мене сюди, не сказав тобі?

— Я не зрозуміла.

— Я говорив чітко. Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся.

Щоки Марії зарожевіли. Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки?

— На вашій планеті ім’я лише якийсь набір понять, що зовсім не стосуються того, кого тим найменням кличуть, — озвався незнайомець. — У нас відсутні такі імена.

«Знову марить», — майнуло в голові лікарки. А хлопець ласкаво продовжував:

— У нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона несе в собі свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на умовні звукові сигнали вашої мови. Але ти якось хочеш звати мене? Тоді дай мені ім’я сама.

Обличчя Марії залишалося спокійним, зосередженим, але внутрішньо вона весело засміялася. Хворий легко й хитро обвів її довкола пальця. Вона хотіла знати бодай ім’я та прізвище незнайомця, що дозволило б почати розшуки. Що ж, доведеться йти іншим шляхом.

— Там, де ти з’явився, — промовила Марія — щось спалахнуло. Люди бачили яскравий промінь. Там знайшли тебе. Промінь — хай буде твоє ім’я.

— Промінь, — повторив хлопець. — Про… пра-прі… перший… древній… давній… мінь… ммм… звук першооснови… мінливість… час… хвиля… народжуватись… матерія… Першонароджений… першотворний… Чудове поняття, воно відповідає суті нашого світу. Світло, котре вічно у самовідтворенні, самонародженні. Промінь — це гарно.

«Мабуть, лінґвіст, займався етимологією, — майнула думка в Марії. — Десь навчався. Цікавиться космогонією, футурологією, фантастикою. Перенапруга. Треба буде послати запити в найближчі інститути, університети».

— Тоді з цим покінчено, — сказала вона. — Підемо далі. Ти говориш, ваша планета, моя планета, інший світ. Що це означає?

— Хіба ці поняття двозначні? — здивувався Промінь. — Чи ти теж не сприймаєш просту суть моїх слів, як і той, хто привів мене сюди?

— Ні, я вірю тобі. Але давай розберемося. Якщо ти з іншого світу, то розумієш, що для людей Землі це дивно. Ми ще не бачили пришельців.

— Хіба? — жваво перепитав Промінь. — Щохвилини на твоїй планеті наявні пришельці з материнського лона. Промені сонця, зірок, метеори, не зрима вам радіація, міжзоряна матерія. Космічні потоки того, що ви звете порожнечею, вакуумом, обмивають вас.

«Начитався космогонічних теорій, гіпотез, трактатів, — подумки відзначила Марія, — Його не спіймаєш. Спіймати можна лише на неточності, на алоґічності. Зброя щирості — єдиний ключ…»

— Я згодна з тобою, — промовила вона, — але маю на увазі пришельців не будь-яких, а мислячих істот, людей або людиноподібних. Таких ми ще не бачили в реальності.

— Нереальних фактів нема, — уточнив Промінь. — Будьякий факт — реальний. І взагалі в світі відсутнє будь-що нереальне…

— А уява, марення? — запитала Марія.

— Уява… у… яв… переводити в реальність… марити… ілюзія… мор… мер… вмирати… не бути… не існувати… Перше поняття — це переводити ідею в реальність, створене думкою — в конкретність, у зриму форму. Отже, уява — не вигадки, не нереальне, як ти гадаєш, а процес творчості. А марення — умовне поняття. Воно означає викривлення, затуманення, порушення реальності. Реальності, розумієш? Отже, навіть марення — то реальність. Але спотворена.

— Гаразд, — згодилася Марія. — Ти мислиш лоґічно. Але перейдемо до справи. З якої ти планети?

— Планети? — перепитав Промінь. — Площина… рівень… сфера… Ага, я розумію суть твого запитання. Ти маєш на увазі планети фізичні як матеріальні форми?

— Безумовно.

— Всі ваші планети в системі Сонця, а також безліч планет біля інших сонць-зірок, в інших зоряних спіралях та скупченнях, усе це належить до вашого світу. Я ж прийшов з об’єднаного буття, із Всебуття.

«Манія величності, — блискавкою майнула думка в лікарки. — Всебуття, всевидіння, всесутність — аспекти бога. Але як тримається, як лоґічно мислить. Дуже дивний випадок. Зачекай, як ти виплутаєшся зі свого Всебуття?..»

— Я не уявляю Всебуття, — Марія пильно подивилась на незнайомця.

Він по-дитячому всміхнувся, ласкаво хитнув головою.

— Нема нічого дивного. Ми уявляємо лише те, до чого Доросли, що є в нашій свідомості. Ти живеш у світі розділення, відокремлення, тому й не можеш збагнути об’єднаного буття.

— Тоді поясни мені.

— Майже неможливо. Аналогії лише тінь істини. Але спробую. Уяви істоту з вашої планети, он хоч би й цю, — він показав на павука за вікном. — Бачиш? Він зіткав павутину сам з себе. Зі свого нутра. Він розкинув її в просторі і тримає нить. Що б не торкнулося її — він миттю це відчує. Прислухайся до цього поняття — відчує. Так і розумна істота може розвинутися до такого рівня, що триматиме в своєму єстві, в своїй свідомості нить павутини праматерії, яка творить всесвіт. І що б де не відбувалося, істота чутиме, бачитиме, знатиме. Це є завершальна ступінь еволюції життєвих форм.

— Все дуже лоґічно. Але чи відповідає воно дійсності?

— Дійсності? — здивувався хлопець. — А як же? Звідки б я взяв такі поняття?

— Добре, хай буде так, — згодилась Марія. Вона відчула дивну втому. Щоки горіли, щипало кінчики пальців. Давалася взнаки нервова напруга. Що ж робити? Як розкусити цей химерний горішок?

— Скажи мені, як ти з’явився тут? Для чого прибув на Землю? І де твій апарат?

— Апарат — засіб для механічної взаємодії, пересування, — сказав Промінь. — Вживається лише в юних еволюціях. У зрілих творення невіддільне від творця, вся реальність є ніби продовженням тіла мислячого індивідуума, творче поле серця й розуму.

«Здорово викручується, — подумала Марія. — І в ступі не влучиш. Всі ці маніакальні ідеї стали його суттю».

А Промінь тим часом говорив:

— Я бачу, ти не зовсім тотожно сприймаєш мої думки. Спробую пояснити якнайпростіше. Уяви собі ріку, що несе широкі води до моря…

— Уявила, Променю, — всміхнулася Марія. — А далі що?

— Уяви, що ця ріка — то об’єднане буття, кожна крапля якого спільно, динамічно плине до гирла, до океану, тобто до завершення. Певна річ, лише до одного зі ступенів завершення. Я думаю, ти вловлюєш відносність моїх аналогій?

— Уловлюю, Променю.

— Тепер уяви: то там, то сям у потоці ріки водокрути, що виникають з тих чи інших причин. Усе, що потрапляє в такий водокрут, може крутитися довгі дні, роки, а в нашій аналогії — віки, міріади віків, бо ваш всесвіт — саме і є водокрут у потоці об’єднаного буття.

— Он як? — здивувалася Марія такій здатності мислення хворого. — Ти вважаєш, що метаґалактика чи навіть багато метаґалактик, навіть наш Меґасвіт, лише водокрут у течії вашого світу?

— Так і є, — підтвердив Промінь. — Ти збагнула. Тебе вражають масштаби? Але що таке масштаби у надмірності? Для них нема еталона. Співвідношення — міра тих чи інших істот у відносних всесвітах. Ви вже догадуєтесь, що так звані елементарні частки можуть бути цілими всесвітами, де тривають мільярднолітні еволюції, киплять пристрасті, поєдинки. Ходімо далі. В ріці об’єднаного буття усе в одності, кожна цятка існуючого є разом з тим і спільнотою існуючого, його абсолютним відображенням. Усе в об’єднаному бутті злучено пуповиною…

— Пуповина? — здивувалася лікарка. — Як розуміти це?

— Так, як відому тобі пуповину, котрою викормлюється дитя в лоні матері. З’являючись, зачинаючись у нашому світі, індивідуум проростає все глибше й глибше в надра всеохопного материнського лона, п’є «кров» глибинної інформсфери, насичуючись знанням. Ще одна аналогія: наш світ умовно можна назвати потенційним світом, світом зерна, яйця, де все — в усьому. Але це зерно всеможливості, воно динамічне, всеохопне.

— Наша наука, — обірвала його Марія, — все глибше пізнає закономірності свого світу, шукає шляхів синтезу, мріє про контакти з іншими світами, іншими розумами. Ясно, що для цього потрібні міріади віків, але всяка дорога має завершення.

— Ти кажеш — контакт? — усміхнувся Промінь. — Контакт — це сумісність, а, отже, гармонія. Щоб контактувати, треба утворити одне ціле між ти і я. Абстрактного контакту нема. Ваша країна підняла ідею єдності, братерства, загального миру, встановлення на всій вашій планеті справедливої соціальної системи. Ви відстоюєте своє майбутнє у боротьбі, бачите небезпеку ядерної катастрофи. Заради Цього йдете на контакт з різними соціальними силами. Ви прагнете до спів’єдності, до узгодженості, а ваші супротивники — до роз’єднання, до егоїзму, до виключності. Тому я й кажу, що лише повна гармонізація вашого світу введе його до ріки єдиного буття.

— А ти, Променю… як же ти, дитя гармонії, зумів увійти до світу водокруту, як ти кажеш? І чому?

— Я знав про існування окремих світів, таких, як ваш, — пояснив Промінь. — Мріяв про подорож сюди. Бажав допомогти вам. Увійти сюди непросто. Перед цим я вивчив у глибинах єдиної інформсфери безліч життєвих форм Землі та подібних їй планет, потоки вашої інформації, вашу космоісторію, сукупності тваринних та рослинних асоціацій, напрямок еволюції, кільця історичних періодів. Я створив своєрідну узгоджену пуповину між своїм світом і вашим. Але, вже проникнувши сюди, я відчув страшний тиск, опір, протидію, а потім — вибух! Лавина дисгармонії тут надто велика. Мої можливості малі супроти неї. Я збагнув, що це ваша власна справа — досягти звільнення з водокрута.

— Розумію, — поспішно озвалася Марія, хоч сама вже не розуміла нічого. — Що ж ти думаєш робити тепер? Як повернешся назад? Чи залишишся тут?

— Ні, не залишуся, — спокійно відповів Промінь. — У цьому нема потреби. Я збагнув, що я лише заважатиму вашим тяжким, але героїчним зусиллям вийти з наростаючих кризисних явищ. Я повернуся додому, хоч це навіть мені буде зробити досить важко.

— А як ти це зробиш?

— Ти мені допоможеш. Та спершу я хочу повністю зорієнтуватися тут. Заглибитися у систему вашого логосу, в глибини слова й мислення, щоб осягти закономірності вашого світу. А тепер… я хочу відпочити.

— Добре, — згодилася Марія. — Мені теж хочеться відпочити. Ми ще зустрінемось не раз.

— Навряд, — сказав Промінь. — Я довго не лишатимусь тут. Мене чекають…

— Хто?

— Друзі.

— Чому ж вони не прийдуть до тебе?

— Це неможливо. Прийшовши сюди, вони стануть такими, як я, як ви. Закони сфер невблаганні. У кожному світі можна діяти лише за його законами. Доки я тут один, я ще цільний і зберігаю тотожність зі своїм світом. Я мушу сам вернутися.

— Як ти це зробиш?

— Побачиш, — просто відповів Промінь.

Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгубленості. Що ж, він пообіцяв повернутися до своєї сфери. Побачимо, яку пуповину він розшукає, щоб вислизнути з чрева земного життя у свою фантасмагоричну країну всебуття. Начитався фантастики та вчених опусів про всякі там «кротові нори» в просторі й часі, про гіперпростори, про нуль-простори, про паралельні світи… Чого тільки вчені та фантасти не нагромадили в ноосфері сучасності. Ось і тріскаються молоді, нетривкі уми, потрапляючи у вихор заумності. Гай-гай, мій любий друже, не планета наша у водокруті буття, а ти, голубчику, потрапив у круговерть хвороби, з якої так тяжко вибиратися. Що ж, побачимо, як ти виборсуватимешся з цієї пастки. Це й буде пробним каменем для твоєї свідомості й пошуком методу для твого лікування.

— Ходімо, — підвелася лікарка. — Я покажу твою кімнату.

ХТО Ж ВІН?

Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Переглянула листи, телеграми. Кілька з них містили відповіді на її запити. Зі Львова, Ужгорода повідомляли, що в університетах та інститутах студенти не зникали, не хворіють, всі на місцях. Навколишні села та містечка не могли повідомити чогось путнього про дивного хворого. Залишалася одна надія — на розшуки через орґани міліції. Вона вже передала їм фотографію пацієнта.

Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Доведеться викликати досвідчених спеціалістів, може, вони розберуться. Ясно одне: випадок цей унікальний, він не лягає у відомі стереотипи психозахворювань.

Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хоче зустрічатися з ним. Сподівається, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися в інший світ. Сьогодні спробує продовжити знайомство. І постарається знайти ту нитку, яка може привести до розгадки. Будь-що знайти…

Вийшла з лікарні, пройшла дворищем клінічного комплексу. То там, то сям в алеях, між ялинами, гуляли хворі. Променя Марія побачила над озером. Він сидів на камені й, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, розігнувся, побачив Марію. Обличчя його осяялось привітною усмішкою.

— Чому ти так довго не йшла? Я незабаром покину тебе…

«Не забув», — з досадою подумала Марія, а вголос сказала:

— Я хотіла, щоб ти відпочив.

— Я відпочив, — сказав Промінь. — І повністю оволодів символікою мови цього світу. Постараюся пояснити тобі все, про що запитаєш.

— Все? — перепитала Марія. — Хіба ти всезнаючий? Для того, щоб оволодіти інформацією про все, треба прожити вічність. І вивчити вічність. Хіба не так?

Промінь засміявся тихенько, ніби зажебонів гірський струмочок.

— Що таке вічність? Ти гадаєш, що це неосяжна тривалість, нескінченний потік часу? Насправді — це одність, єдність. Адже й у вашій мові це відображено. Вічне — Я спільність душ. Стати вічним — це об’єднати свою свідомість із свідомостями світів, які складають цілість.

— Але для цього треба осягнути безсмертя особи? — запитала Марія.

— Безсмертя індивідуальності, — поправив Промінь, — Особа вмирає, індивідуальність може ввійти у інформаційне віче буття, тобто стати вічною.

— Хіба це не одне й те ж — особа й індивідуальність?

— Ти змішуєш особу й індивідуальність? Дивно. Особа невпинно міняється. Щомиті. Вона руйнується, щезає, мов форми хмаринки. Вона ефемерна. Дитина, доросла людина, стара людина — це ж різні особи. А свідомість у них — єдина, це нитка, на яку нанизується інформаційна гірлянда буття. Ця нитка усвідомлення і є індивідуальністю. Можна назвати її і психічною унікальністю, самобутністю.

— Що ж залишається після смерті людського тіла? — обережно запитала Марія. І подумала: «Цікаво, що він скаже про співвідносний людського буття. Як він розв’яже цей космічний вузол?»

— Ти ж добре знаєш, Маріє, — докірливо похитав головою Промінь, — навіщо питаєш? Якщо особа міняється невпинно при житті ось цього тіла, то після його руйнації хіба може вона лишитися? Особа — лише якась грань, вияв вічної індивідуальності. Але таку індивідуальність треба сформувати при житті.

— Он як? — озвалася Марія. — Цікава думка. Дозволь, я сяду біля тебе.

— Сідай, — посунувся Промінь.

Марія присіла на камені поряд з хлопцем, ласкаво зазирнула в його очі.

— Що ж залишиться від земної людини, коли тіло її розпадеться? Я знову повторюю своє запитання. Особа вмирає… А індивідуальність, самобутність, як ти кажеш, сформована лише у одиниць… Тоді що ж, людство — лише тіньовий театр? Іскорки на хвилях ріки?

— Здається, ви самі вже прийшли до висновку, що творчі досягнення людини, її радощі, любов, сильні почуття, страждання, досвід, прагнення до істини не зникають. Адже це потік інформації, відлитий у річище, яке ви, здається, назвали екоенерґетикою. Людина володіє колосальними космотворчими можливостями. Отже, вона невіддільна від космосу, яким породжена. Тому сума набутків минулої особи вливається у велике горнило єдиного планетарного розуму. Ви ж користуєтеся тими набутками у формі записів, картин, книг, науково-технічної естафети, традицій.

— А хіба може бути інакше? Саме ж так формується ноосфера, сфера розуму, про яку недавно почала говорити наша філософська думка.

— Можна й інакше, Маріє, — запевнив Промінь. — Ваше використання здобутків минулих осіб дуже примітивне, неефективне. Хіба одне й те саме великий поет — і його пізніші послідовники, критики, літературознавці? Хіба герой, ґеніальний мислитель і його шанувальники, котрі славлять його та ставлять йому пам’ятники, тотожні?

— Всі не можуть осягти те, на що здатний геній чи герой, які стають ніби взірцями, камертонами еволюцій.

— Наївно, — зітхнув Промінь. — Багато ваших древніх мудреців — ґенії. Але хіба вони мають бути взірцями для вас? Психотип їхньої особи — то оптимальний варіант людини того часу, коли вона жила. Ваш час вимагає іншої динаміки, іншого взірця. Ви передаєте досвід осіб, котрі смертні, і нехтуєте набутками індивідуальностей.

— Ти мене заплутав, Променю. Як же зберегти ту саму, як ти кажеш, індивідуальність? Що це за химера? В чому вона?

— Я гадав, що ти все збагнула. Що ж, спробую пояснити. Довгі віки у вашому світі формується психотип людини відчуженої, відділеної від усього сущого. Єдність приймається часто умовно, формально, як потреба щось їсти, десь жити, в когось переймати досвід. Але хіба можливо збагнути щось і когось, коли ти не став чимсь і кимсь? Ти лише ковзатимешся над поверхнею явища чи сутності, пізнаватимеш механічні закономірності чи поверхову динаміку, але тайни того, що ти жадаєш пізнати, не осягнеш. Ваша біологія вивчає шматки життя, уламки, клапті, а не його цілість, його стихійність у спів’єдності з потоком буття. Ваша фізика атакує матерію ураганними потоками частинок, а потім вивчає бризки від ударів, вибухів, наївно вважаючи, що ті бризки і є елементарними крупинками речовини. Ніжне мереживо субстанції треба збагнути зсередини, ставши ним, злютувавшись з ним. Це шлях до формування правдивої індивідуальності. Ти, я відчуваю, гадаєш: для цього треба охопити безмежний океан світів явищ, епох.

— Саме це я подумала, — дивуючись, згодилася Марія.

— Бо мислиш прямолінійно. Індивідуальність — не всеосяжність, а лише можливість всеосяжного росту і прояву. Це ідеальне розумово-чуттєве дзеркало, котре відображає будь-яке явище чи сутність у всебутті об’єктивно. Не я, а ти! Зняти опір протилежного, подолати відчуження. Тобто сформувати пуповину контакту, я вже тобі казав про це. І тоді, лише тоді настане пора говорити про невмирущість індивідуальності конкретної, ось цієї… Тобто, така істота, ставши пластичною, гнучкою, мінливою, оволодіє закономірностями вічного метаморфозу і збереже естафету власної свідомості, збагачуючи її, поглиблюючи, розширюючи до масштабів всепланетних.

— Навряд, — засміялася Марія. — Схема твоя досить лоґічна, але сприйняти це за істину…

— Так, так, — лагідно згодився Промінь, — визнати таку ідею — означає синтезувати її, сприйняти, зробити її своєю, а, отже, оволодіти свідомістю Всебуття. Ти тепер не сприймеш цього.

«Здорово обкручує він мене, — подумала Марія. — Щось не дуже допомагає ключ прямоти…» Уголос же додала:

— Таке мислення, хоч і цікаве, але… як би то сказати…

— Не треба, — хутко відізвався Промінь, і в його очах пробігла хмарка суму, — Я відчув твою думку. Ненормальне мислення, ти так подумала. Не заперечуй. Ти ж сама закликала до відвертості.

Марія опустила погляд. Хворий дав їй урок етики. Але як він перехоплює думки? Телепатично? Цілком можливо. Саме в тонких, вразливих натур, навіть у психічно недужих, часто проявляються паранормальні здатності.

— Я згоден з тобою, — помовчавши, продовжував Промінь. — Моє мислення, справді, на твій погляд, ненормальне. Але що таке норма? Стандарт, прийнятний для певного рівня розвитку. Усяка ж норма, стандарт старіють, коли розвиток іде далі. Вони відкидаються, замінюються новими.

Ви ще не можете без упину мінятися, розвиватися. Матерія цього світу дуже інертна. А там, де матерія пластична, динамічна, норма, стандарт стали б просто неможливими для творчості. Невпинність метаморфоз, самозмін, саморозкриття, самогоріння, самоформування — ось мета розуму. Думка мислячої істоти і її вияв у матерії в такому світі невіддільні, тотожні. Ви ще пливете в потоці еволюції, як інертні тіла за водою. А треба стати свідомими плавцями. Перші кроки до цього вже зроблені. Але цього мало. Треба здійснити прорив за межі власного самообмеження, проломити шкаралупу відчуження.

— Зачекай, — попросила Марія.

Вона підвелася з каменя, пройшла кілька кроків, зупинилася над берегом. Серце сильно й тривожно калатало в грудях, і знову, як і раніше, горіли щоки, пощипувало пальці.

«Хто ж він? — стукотіло в її свідомості. — Хворий? Чи не забагато для хворого? Занадто струнка й лоґічна схематика його світогляду. То що ж тоді, допустити реальність того, про що він розповідав? І прийняти його як гостя з іншого світу? Ні, ні, це абсурді Не можна про це навіть заїкатись кому-небудь, засміють! Єдиний вихід — ітн далі, до кінця. Якщо це хвороба, його свідомість не витримає напруги невпинного фантазування. Треба довести його в перехресних запитаннях до межі неймовірного. Лише так можна спіймати на непослідовності або на патолоґічності…»

Вона різко обернулася, поглянула на Променя. Він сидів, як і раніше, непорушно, загорнувшись у синій халат і розглядав квітку шипшини. Відчувши погляд дівчини, підвів голову. І раптом запитав:

— Маріє, а для чого мене сюди привели? — Голос хлопця був ніжним і сумним. А безодня прозорих очей вимагала правди.

Він вперше торкнувся головного. Відчув парадоксальність і химерність ситуації, в яку потрапив? Обережніше.

Марія зробила кілька кроків назустріч, шукаючи відповіді на несподіване запитання.

— Це лікарня, — просто сказала вона.

Він легко кивнув головою. Зітхнув.

— Я так і зрозумів. Мене вважають хворим? Психічно неповноцінним? Я згадав свій досвід у світах, подібних до Цього. Мені зустрічалися такі явища. І все-таки дивно, наскільки люди в полоні інерції. Все, що не вкладається в стандарт їхнього мислення, вважається патолоґічним, хворобливим. Це біда вашої планети.

— Що ж, багато в чому ти правий, — сказала вона обережно, а разом з тим подумала: «Тут його й можна спіймати».

— Послухай, Променю, — несподівано й ніби непослідовно запитала Марія, — ти твердив, що прийшов із якогось об’єднаного буття, із всебуття. Отже, ти всезнаючий, всюдисущий, всемогутній? Цими атрибутами наділяли богів. То що ж, ти бог?

Промінь вислухав запитання й засміявся. Тихим, ніжним, як дзвіночок, сміхом.

— Яка ти дитина, Маріє. Що таке «бог»? По-перше, ваші пращури, творці мови, вклали в це поняття зовсім інше значення, не те, що тепер у нього вкладається. «Бог», «біг» — означало рух, життя, розум, світло. Ваше слово «небіжчик» пояснює це дуже гарно. Позбавлений бога, отже, позбавлений життя, руху. Збіжжя, багаття, збагнути — все це розуміння того, що предки сприймали «бога» як буттєву динаміку, вогонь, думку. А десь у потоці історії відбулася заміна, і богом нарекли потойбічну, надсвітову особу, котра нібито владарює над буттям. Такі «боги» виникають і зникають. Але людина-мислитель — існує вічно. Майже всі мови Землі зберегли суть поняття. А найкраще — ваша мова. Чоло-Вік. Вічний Розум, і Вічний Шукач, Лідер, Впередідучий. Саме людина творить богів і скидає їх. Вона посланець великої матері природи, єдиного життя. Бог, боги різних реліґій — ваші власні проекції на екран забобонів та страху, знаки невігластва. Та зверни увагу: вони хоч і наділені великими силами, відчуженими від людей, але ті сили обмежені, статичні, незмінні. А людина — всеосяжна сила. Боги, Маріє, то ваша біда, ваш полон, витворені вами деспоти для власної душі й серця. Думка людини оформлює стихійні сили в гігантів добра чи зла. А досягнувши прозріння, збагнувши істину, руйнує їх. Та, навіть зрозумівши це, зруйнувавши витвори своєї дитячої фантазії, людина все одно вигадує безліч проміжних, відчужених — наукових чи там якихось інших — богів. Коли мислитель збагне, що він сам ядро космотворчості, тоді йому непотрібні стануть леґіони богів. Людина стане всесильна, злившись із потоком вселенської еволюції.

— Ти далеко зайшов, Променю, — зітхнула Марія. — Твій світогляд цікавий, але він для мене, наприклад, лише абстракція. Піднесена, але абстракція. Що дасть такий світогляд Землі? Чим допоможе людям? Як ти зв’яжеш воєдино об’єднане буття і багатостраждальну нашу планету?

Стан всерозуміння і наші пошуки істини? Адже чужої формули не нав’яжеш? Ти сам кажеш, що треба дорости до певного розкриття, сформувати пуповину контакту з новими ідеями, відчуттями, сферами буття.

— Я чекав цього запитання, — зрадів Промінь. — Сідай сюди, Маріє. Бачиш оцю квіточку?

— Бачу. То й що?

— Тобі подобається вона?

— Вона прекрасна.

— О, чуєш? Прекрасна. Ти промовила слово: краса. Що воно означає?

— Що означає? — розгубилася Марія. — Як тобі сказати… Ну, гарний, позитивний, приємний…

— Не повна відповідь, — зауважив Промінь, торкаючись пальцем пелюсток. — У самому слові закладено зміст: краса… красний… червоний… гарячий… активний… енерґійний, такий, що найактивніше виявляє свою суть у завершенні.

— Найактивніше виявляє свою суть і негативне, огидне, — заперечила Марія.

— Так, — підхопив Промінь. — Але огидне, негативне падає, розкладається. Воно не дає парості чи зерна для всебуття, воно засуджене на загибель, воно не еволюційне, бо не вирощує пуповини для єднання з життям, а руйнує всі інші пуповини, виснажує їх, паразитує на них. А прекрасне — це те, що на своєму рівні, навіть найменшому, повністю виявляє свою життєтворчу суть, розкриває всі еволюційні можливості спів’єдності, гармонії, співпраці, віддавання. Рослини, квіти — найкращий приклад ідеального співжиття з природою; сонце, дощі, земля, зерно, руки садівника-творця дають чудовий синтез, який ми й оцінюємо словом — краса.

— Зажди, — перебила Марія, — ти забув про моє запитання.

— Чому забув? Ти хотіла знати, як Земля чи планети, подібні до неї, можуть поєднатися із всебуттям, з цілістю? Ти не можеш злити в своїй уяві таку багатоликість форм воєдино?

— Не можу, Променю.

— Справа не в заміні форм, не в знищенні одних і плеканні інших, а в зведенні всіх проявів буття до єдності через красу, через гармонію. Там, де є співпраця, взаєморозуміння, взаємочутливість, солідарність, там панує радість і краса. Там — лад. Як уособлення пісенності, мелодійності. Навіть ваше слово влада — означає силу, котра ладує, гармонізує суспільні явища. Справжня влада — це композитор суспільної пісні буття. Ваша країна почала творити таку пісню, таку симфонію, котра має об’єднати всі буттєві прояви і вийти у великий космос. Та чи всі у світі розуміють вас, підтримують? Скільки ще в ньому крові, стогону, страждання, дисгармонії, потворності. Руїни прекрасного — майже щоденна реальність вашого світу. Лише окремі оази, окремі джерела краси. І океан дисгармонії. Ноосфера клекоче ненавистю, ваше братерство під загрозою війни.

— Це так, Променю. Я згодна з тобою. Велетенська частка творчих сил відтягується для створення засобів агресії і захисту від неї. Це страшна необхідність нашої реальності. Тому я й дивуюся твоєму оптимізму: в чому ти бачиш запоруку гармонізації світу? Де ті сили, котрі об’єднають» світ краси, наш світ, кращі вияви світової творчості і гримлячий злобою світ антагоністів?

— А навіщо поєднувати чужорідне? — здивувався Промінь. — Ви ж давно вибрали шлях революційного самооновлення. Ви, мов казкова птиця, що самонароджується в огні. Те, що вічне, воскресає ще сильнішим, життєдайнішим, а тлінне, сміттєве, вчорашнє, потворне спопеляється. Тяжкий цей бій, але це єдиний шлях до об’єднаного буття. Ви ведете поєдинок космічний, його результат матиме вплив на безмежність. Ви пробиваєтесь із яйця темряви, забобонів, ворожнечі, стиснутості, самозакоханості у світ розкованості й всеможливості. А пробившись, ви відчуєте присутність, наявність космічного братерства, котре теж воліє допомогти вам, але не втручається у тонкий процес вашого самоформування.

— Ти сказав, — яйце темряви, стиснутості, — задумливо озвалася Марія. — Це дуже образно. Десь я читала про це. З яйця зароджується світ… Навіть сучасна космогонія виводить все проявлене буття від своєрідного яйця-зерна, котре колись розпалося і донині розширюється.

— То — механістичні уявлення, — заперечив хлопець. — Я маю на увазі якісний аспект. Коли вам удасться згармонізувати світ і вийти на вищу орбіту світосприймання, це буде подібно до вибухового народження. І ось цей світ, у якому ми зараз перебуваємо, розкриє дивні глибини краси й можливостей. І не лише у зоряну глибінь відкриються шляхи. Ще всеосяжніші світи відкриються у надрах вашого духу, в безодні кожної частки матерії. Людина дасть розум і серце безмежності. Це й буде перехід до об’єднаного буття, до всебуття. Ви вже на цьому шляху, хоч і довга й важка ваша дорога. Ой, яка довга! Правда, можуть бути й могутні стрибки, котрі долають одразу віки, епохи. Та чи знайдете ви таку потужність, таку певність у собі?

— Досить, Променю… Досить, — попросила Марія.

Вона охопила долонями своє обличчя, завмерла. Промінь мовчав. Тихо плюскалась вода в берег озера, шуміли смереки. Десь у дворищі гомоніли хворі. Вона підвела обличчя, ніжно й сумно глянула на хлопця.

— Я майже вірю тобі, — сказала вона. — Але моя свідомість не сприймає всього. Я сама собі здаватимуся божевільною, якщо прийму на віру такий світогляд.

— Пусті поняття, — втомлено озвався Промінь. — Косність думки, традиції. Тобі хочеться підтвердження, тобі хочеться чуда.

— Так, — згодилася вона. — Не чуда, а надземного явища. Яке б переконало мене.

— Смішні люди, — підсумував Промінь. — Чудо довкола вас. Оця квітка чудо. Навіть я з моїм знанням не можу пояснити це чудо, тайну квітки. Сонце над нами чудо. Ваші пояснення — лише школярські схеми, щоб зняти комплекс неуцтва. Тайна сонця — його життєдайність. Хіба ви задумувалися над цим? Адже воно породило вас, воно джерело навіть вашої свідомості, то хіба ж його тайна в схемі ядерних реакцій? І ви самі вражаюче чудо. Ваш шлях від мінералу, від амеби до мислячої істоти — чудо з чудес. І в той же час нема чуда. Бо все закономірно. Просто є звичні явища і поки що незвичні… Тобі треба щось таке, щоб вразило тебе?

Вона мовчки хитнула головою.

— Я покажу тобі таке явище. Тільки навряд чи це переконає тебе. А потім ми розлучимось. Я повернуся додому.

Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?

— Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку…

— Для чого, Променю? — здивувалася Марія.

— Побачиш, — спокійно відповів хлопець, загортаючись У халат. — Це буде моїм доказом, чудом, моїм прощальним подарунком.

ЧУДО

Що з тобою, Маріє? Де поділись твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою якоїсь фантасмагорії, космічної казочки, тебе заворожили дитячі очі й ніжний голос дивного юнака, його головоломна схематика всебуття.

Як це могло статися? Він просто й спокійно перевертає всі звичні уявлення. Неможливо, щоб патолоґічний, хворобливий розум побудував такі стрункі й лоґічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж?

Усю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в пітьму, думала. З сутінків котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні золоті, срібні й голубі зірки, сплітали казкові обриси примарних світів. І чувся ніжний голос… його голос.

Марія схоплювалася з ліжка, йшла до вікна. Над чорними смереками блимали зорі. Над озером котилися сиві тумани. Земля спала. Спали гори. Спали люди. Тільки вона, як неприкаяна, дивилася в пітьму, сама себе карала потоком болісних думок та сумнівів.

Раніше все було так просто, ясно. Вона зростала поміж людей, у звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, у вихорі протистояння, у пошуках єдності та миру. Вона бачила вади й хиби людей, хотіла віддати своє життя та вміння, щоб бодай трохи полегшити тягар тим людям, котрі потрапили в полон страшної недуги. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, остаточно вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшенно вразили її.

Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, маніакальність, буйні припадки. Звідки на людей накочувалися урагани, що трощили психічну зрівноваженість? Що було причиною? Чому раптово довколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки виникали ефемерні світи лагідності й насолоди? Звідки з’являлися зграї страшних, нещадних переслідувачів?

Вона не могла залишатись байдужою. Вона жадала бути солдатом, який стане на шляху тієї навали хвороб, що загрожувала окремим людям. Вирвати полоненого зі світу химер, в безодні страшних ілюзій, повернути мислячій істоті сонце й ласку, розум і любов — хіба це не найкраща нагорода за будь-яке зусилля і напругу?

Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорґанізований клінічний комплекс. Місце для нього було вибране ідеальне. Карпатські гори, смереки довкола, озеро, тиша. Одні умови могли вилікувати хворого.

Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з недугою.

І ось… з’явився він. Як блискавиця, як чудо, незбагненний привид. Як загадка буття. Найлегше було б віднести його до катеґорій ще не визначених. Але що це дало б?

Як же бути з ним? Як переконатися, хто він?

Вибух. Дивна поява. Дивна поведінка. Космічна свідомість. Може, справді?.. Поза спиною Марії котиться морозець. Чому ми так упереджено ставимося до фантастичних припущень та ідей? І приймаємо лише ті, що вже стверджені авторитетом, хоч і далі не розуміємо того, що авторитет освятив своїм «хай буде». Може, поряд з нами клекоче цілий океан іншого унікального буття, інші площини реальності, а ми ігноруємо їх або вводимо їх у річище узвичаєності. А Промінь висловлює цілком лоґічні думки, котрі для нього — відчуваються — орґанічні, притаманні, невіддільні. Її хворі — результат дисгармонії окремих проявів реального життя. Це спадок страшних тисячоліть обману, визиску, рабства, спадок, котрий так тяжко видалити з наших ґеноглибин, із психіки, з суспільного життя. Його ж свідомість уся пронизана поняттям єдності, братерства. Звідки він її взяв? Наше суспільство теж плекає ці ідеї, але вони ще не стали повністю притаманними серцю й душі кожного. А він весь зітканий з цих ідей. Обличчя й очі, кожне його слово випромінюють радість іншого світу.

Стій, Маріє! Зупинися… Ти просто закохалася в нього. Ти не тільки лікар, ти — жінка. А закохана жінка не може бути об’єктивною. Вона перебільшує, вона наділяє його рисами ідеальними.

І знову ходила по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла «найти відповіді на свої заплутані питання.

Над горами рожевіло небо. Тумани відступали в густі хащі лісів. Світало. Вже пора до праці. Спати ніколи.

Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої зіниці: в них пломеніла тривога; синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що? Хай жінка! Але вона мусить відкрити загадку, уу серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. «А потім я повернуся додому». Додому? Куди додому? У свій світ? Отже, він щезне? З нашої точки зору — це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє! Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, ХТО Ж ВІН.

Марія вийшла з кімнати. У коридорі було тихо й пусто, їй назустріч поспішала санітарка. Обличчя в неї було розгублене.

— Маріє Василівно, не знаю, що й робити…

— Що сталося?

— Та новенький, той, що без імені…

— Що?

— Не хоче їсти.

Марія раптово зупинилася. Дивний здогад майнув у голові.

— Ви напевне знаєте?

— Аякже, слідкую всі дні. Не взяв нічого, жодного шматочка хліба. Тільки воду пив.

— Де він тепер? — схвильовано запитала.

— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов.

— Гаразд. Я сама займуся ним.

Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Знайшла Променя на тому ж камені. Хлопець відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:

— Ти добула те, що я просив, Маріє?

— Що? — ледве промовила дівчина.

— Скрипку.

— Хіба це потрібно… так швидко?

Вона відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Ледве стрималася, щоб не видати себе, й спокійно запитала:

— Чому саме сьогодні?

— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість гармонізувала їх. Тепер можна повертатися.

— Променю, — раптово запитала Марія, — а чому ти не їв усі ці дні?

Вона тривожно чекала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче вмерти, голодуючи? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…

Промінь через плече глянув на неї, поніжив її своїм ясним поглядом.

— Дуже просто, — відповів. — Я не бажаю вводити в орґанізм зайвих речовин. Вони заважатимуть переходу в сферу цілості… — Помовчавши, він додав: — І, взагалі, в їжі нема потреби. Для мене, наприклад… І ви, люди, згодом зумієте асимілювати енерґію та інформацію всесвіту. Тоді ваш орґанізм стане тонким, чутливим, пісенним, здобуде нові можливості самотворчості, пластичності. А поки що їжа — одна з найгрубіших форм інформаційного обміну.

Марія відчула тремтіння у тілі. Пробувала стримувати себе, але серце відчувало, що наближається щось фатальне. Усі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем, і вона знала, що нічого не вдіє, і майже вірила, що бачить його останній день.

— Променю, — тихо покликала вона.

Він дивився на неї, ждав. Ніжно всміхався. — А що, коли я не пущу тебе?

— Куди?

— Туди, у твій світ…

Він розвеселився. Сині іскорки блиснули в очах.

— Маріє, це не під силу навіть богам, якби вони існували.

— Хай так. Але чому б тобі не залишитися тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про об’єднання сфер… Залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання, адже ти знаєш так багато.

Промінь по-дитячому розвів руками.

— Це неможливо, Маріє. Коли я мав намір проникнути у вашу сферу, щоб подарувати імпульс гармонії, краси, то повного знання, що тут відбувається, у мене не було. Ти здивуєшся: як це так, світ синтезу, всеоб’єднання, й відсутність знання про роз’єднане буття. Все закономірно, Маріє. Повністю знати суть хвороби — це самому стати хворим, резонувати на вібрації дисгармонії. Глибинний смисл траґедії розділеного світу я відчуваю лише тепер, коли мій розум і почуття напоїлися тривогою розірваної мелодії буття. Впродовж тисячоліть у ноосфері вашого світу формувалася своєрідна планета обману, ненависті, відчуження, визиску, підступу, ворожнечі. І не образ, не метафора, Маріє, те, що я кажу, це страшна реальність. Скільки жерців, деспотів, тиранів, феодалів, інквізиторів, лихварів, мілітаристів, розбійників, паразитів, зрадників нікчем старанно мурували свій «порядок» на планеті. Цілий океан бруду, мерзоти, злоби, які хвилями віковічного прибою атакують серця людей. І лише окремі оази свідомого протистояння — ґенії слова, пісні, мистецтва, мислі, соціальної альтернативи. Їх нищили, калічили, перебріхували, викорчовували з пам’яті віків. Але ядро краси і єдності вижило, бо в ньому — запорука прийдешнього єдиного буття. Я відчув, що ваша революція змурувала монолітне підґрунтя альтернативної планети розуму й вільності — планети Лотоса, планети Квітки. Квітка для мене, Маріє, у вашому світі найкращий образ єдності й краси. Ваша країна вартовий тієї квітки. Я навіть відчув дивне почуття заздрості до вас: ви починаєте той шлях, героїчний шлях, котрий давно пройшли ми. Яка буряна епоха, але і яка відповідальність! Кожен крок над безоднею.

— Ти все так глибоко збагнув, Променю, — прошепотіла Марія. — Ти бачиш реальність нашого світу краще, ніж я, хоч я й лікую жертви моторошної планети Аїда. Чому ж відмовляєшся стати поруч з нами, стати бійцем нашого світу?

— Навіть ти сумніваєшся в тому, що я говорив тобі, — зітхнув хлопець. — Навіть ти вважала та й нині вважаєш мене хворим… Не заперечуй, я ж бачу. Ти як човен серед бурі. А інші, вони просто не стануть задумуватися. Посміються, і все!

— А ти доведи… Доведи всім свою правоту! — не здавалась Марія.

— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енерґії, що їй сьогодні не притаманні? Закон рівноваги покарає і планету й того, хто посмів порушувати космічне право. Кожній сфері притаманні свої закономірності. Уяви собі, що якась людина почне реґулярно годувати мурашник найвишуканішими делікатесами. Повністю візьме його на своє утримання. Буде це для мурашок чудом? Безумовно. А корисно буде це для них, як ти гадаєш?

Марія мовчала. Все було сном, привидом, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат і… розмови про глибинні тайни світів.

— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Мій прорив до вас вилився у химерний факт, який кожен пояснить по-своєму. І це слушно. Бо прийняти те, що я кажу, означав одне: необхідність повної трансформації світу. Раптової.

Але чуда ніколи не буде. У вас свій, суверенний шлях гармонізації й саморозкриття. Ви — я знаю це! — переможете планету Аїда. І виростите квітку Єдності. Усе в свій час. Отже, мені не треба лишатися тут. Я міг би жити тут, тільки забувши, звідки я і хто.

— Тоді забудь, — палко прошепотіла Марія.

Промінь вражено замовк. Пильно дивився на неї, ніби вперше побачив. Читав у серці, мов у розкритій книзі, про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про почуття, ще не сформоване, ще не висловлене, але вже бентежне, глибинне. Марія затамувала подих, ждала. Чого вона чекала?

— Це неможливо, — помовчавши, відповів Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, що зупинився в невеликому потоці…

— Не говори далі. Я збагнула. Не треба, Променю… Роби, як знаєш.

— Тоді ходімо. Я дам тобі свої «докази».

— Я вже не хочу, — засумувала Марія.

— Ти повинна повірити. Ні, не повірити, а побачити, відчути.

Вони рушили до житлового корпусу. Чергові фельдшери й санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з дивним хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.

На столі лежав футляр зі скрипкою. Промінь підняв кришку, торкнувся пальцями деки, струн, знову закрив. Марія, ще не вірячи тому, що відбувалося, тривожно оглядалася, ніби шукала можливості затримати його.

— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти не можеш сприйняти всю цю історію зі мною спокійно, врівноважено. Навіть для тебе все це мовби ілюзія, фокус, котрий повинен розтанути, щезнути.

Марія мовчала, груди її високо здіймалися, очі волого блищали.

— Ходімо, Маріє. Пора. Я беру скрипку. Ми підемо подалі від людей. Там буде моє прощання з тобою.

ПРОЩАННЯ

Все було дивно, нереально. Ніби вві сні. Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось.

Вона невпопад відповідала. Десь у глибині свідомості майнула думка: ще вважатимуть її за божевільну. Та хан Усе це сниться. І лікарня, і гори, й ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, із світів мрії.

Вони минули дворище, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились у нетрі, між скелі. Куди він її веде? Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб знову повернулися ясність і розуміння довколишнього світу. А він? його не буде? Як же так? Як же без нього?

Він мовчки йшов попереду, тримаючи під пахвою футляр зі скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко щебетали птахи в гущавині. А Марія знемагала у вихорі незбагненних почуттів. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини й лікаря?

Вони зійшли на високу скелю, що панувала над озером. Будівлі та люди лишалися внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмаринки, хитали могутніми верхів’ями вікові смереки.

Промінь вийняв з футляра скрипку. Оглянув її. Торкнувся струн. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.

— Давно я грав ось так. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас мелодія твориться безпосередньо: звучить простір, субстанція, відтворюючи пісенну волю виконавця, композитора. А тут потрібні проміжні інструменти, пристрої, медіатори. І все-таки я згадаю. Ти побачиш, що може творити музика, поєднана з енерґією думки.

Він провів смичком по струнах. Ще раз, ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім частішали, яснішали, наливалися якоюсь магічною, незримою силою, вібрацією, що потрясала душу. І ось уже Марія чує не гами, а переливи простої і такої чарівної мелодії, подібної до прадавніх народних пісень. Промінь припинив грати, ступив крок до куща шипшини й сказав:

— Поглянь, Маріє, на ось цей пуп’янок. Він розквітне сам собою лише за кілька днів. Я попросив його допомогти мені повернутися до свого світу, бо ваші квіти торкаються нашого всебуття. Дивися…

Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки пронизують її, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати, розкритися. Серце билося сильно й болісно, виривалося з грудей і палахкотіло пекучим вогнем. Їй стало важко дихати. Але вона не зводила погляду з пуп’янка, який на її очах завібрував, заворушився ї радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння. Потім потягнувся до хлопця, ніби бажаючи обняти його. І не лише квітка шипшини, а й усі інші квіти і трави, листочки на кущах хиталися, танцювали в мелодійному ритмі, радіючи дивній, ніжній музиці.

«Я сплю, сплю, — шепотіло щось у душі дівчини. — Це чари. Мені сниться добрий, веселий чаклун із казок Андерсена. Хай продовжиться цей сон. Хай він триватиме завжди…»

Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки.

А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди. Марії відкриваються незліченні світи, далекі планети, покриті лісами й горами, океанами й пустелями. І в тих грандіозних, багатоликих світах виникає, вібрує, прагне, шукає шляхів і гине болісне, тремтливе, чутливе життя. Воно — в міріадах форм, у безмірності прояву, воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні з небуттям, розчавлене пресом часу, простору, тяжіння.

Та не вмирає імпульс життя. Він мерехтить безліччю вогників поміж сутінків мороку, в глибинах інертної матерії, в хаосі. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в потужніші багаття, осявають пітьму, прагнуть у політ, заливають світлом космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона радіє, торжествує, виривається у надмірність, у океан всебуттєвості. Сяючі вогні зливаються у гігантське кільце розуму, і вже немає такої сили у світобудові, яка б зупинила їхній творчий політ, бо сила, краса й розум злилися воєдино в потоці життя.

Марія не чула інших звуків, окрім чарівної мелодії. Сльози заливали їй щоки. Горіло в грудях, перехоплювало подих. Тиша. Все зникло. Нема космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, мов зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в надмірності срібним дзвіночком.

— Пора, — сказав Промінь.

— Пора? Куди? Кому пора?

Хлопець поклав скрипку на камінь, наблизився до куша шипшини, торкнувся долонею розкритої квітки. Пелюстки мерехтіли ніжним полум’ям. Чи їй це лише здавалося?

— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія.

— Я повертаюся додому, — просто відповів Промінь. — Гадаю, що ти переконалася: я — не хворий.

— Знаю, вірю, — задихалася Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?

— Ти? — перепитав Промінь.

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї блакитними очима й сказав тихо:

— Це дуже просто вирішити, Маріє.

— Як? — з надією запитала вона.

— Ходімо зі мною.

— Куди?

— У мій світ.

— Хіба я зможу?

— Кожен зможе. Хто силу віднайде в собі, у своєму серці. Хто повірить у власну всесильність. Хто вогнем самовідданості й самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків, хто здолає тяжіння планети Аїда й прорветься у новий світ.

— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

— Недалеко. В нас. У тобі. Дивися сюди. Спостерігай…

Він завмер, зосередився. Очі його потемніли, обличчя змінилося. Це вже не був ніжний юнак, це була якась дивна істота, насичена могутньою енерґією і вражаючою силою. Над Променем вився струмок світла, простір довкола нього завихрився, виникло гігантське сяюче коло.

— Що ти робиш? Що з тобою? — прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

— Я гармонізував елементи Землі, з котрих сформовано мій орґанізм, — почувся голос Променя. — Ти бачиш райдугу. Це — симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія людей, народів, симфонія планет, світів. На цьому шляху прийде радість синтезу, пізнання тайни життя, пізнання істини. Ти готова, Маріє?

— Що я повинна зробити?

— Стати поруч зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаотичних вібрацій цього світу. Але ти повинна твердо зважитись, бути сильною і певною. Жодного сумніву й хитання, інакше дисгармонія розвіє тебе на частки, твоя власна дисгармонія. Ти зважилась, Маріє?..

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась. Внизу плюскотіло зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона піде? Де той химерний світ? Що там її жде?

— Я чекаю, Маріє, — почувся приглушений голос.

— Я не можу… Я не знаю… Пожалій мене, — простогнала дівчина.

— Залишайся, Маріє, — лагідно озвався Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, наповнюй серце радістю і любов’ю. Допомагай своєму світові долати віковічну дисгармонію буття.

— Стій! Ще хвилиночку… Стій, Променю! Невже ми не побачимось ніколи? Невже навіки розлучаємось?

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, переливатися в квітку, бліднути. Голос долинав, мов далека луна:

— Все залежить від тебе. Усе в тобі, Маріє… Я чекаю тебе скрізь, де розквітає краса…

Покотився гарячий вітер. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Дівчина, задихаючись, простягла руки до пишного куща, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння, заридала. Все тіло її здригалося від судорожного плачу. І довго лежала вона самотня — безпорадна, розчавлена, спустошена. А ясне сонце дивувалося на її горе, не могло зрозуміти, чому вона страждає. І небо чисте теж дивувалося. І дивувалася рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка, прийняла дивного хлопця із таємничого світу в своє лоно.

ХИТКІ КРОКИ

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, старший брат жалібно наморщив чоло, зітхнув:

— Бідний пришелець із всебуття! Нав’язав йому наш кобзар усе, навіть свої етимолоґічні фантазії. Адже захоплюєшся походженням слів, їхнім прихованим значенням?

— То й що? — здивувався Євген, згортаючи трубочкою рукописні аркуші. — Захоплююсь. Ти хочеш, щоб я пришельця з іншого світу малював хвостатим, рогатим, так? Я певен, що все життя у безмірності споріднене, має спільну материнську основу, як, наприклад, у орґанізмі всі клітини мають універсальний код, хоч і дуже відрізняються формою одна від одної. У всякому разі, я так уявив, так і написав. Та й потім не про це річ.

— Зажди, — знову встряв Роман. — Зачекай. За твоєю казочкою смисл буття у якомусь там прагненні до злиття, до якогось всебуття. До ліквідації особи в ім’я якоїсь всеохопної індивідуальності, космічної свідомості. Все це містифікація. Абстракція найчистішої води. Наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах, на досвіді віків. Замість ясної, послідовної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману, приплів якісь пуповини, сфери і тому подібну ахінею. Що — не так?

— Не так! — загорівся Євген, стріпнувши кучерями. — Не так. Хіба самовідданість не факт? Хіба жертвенність в ім’я краси та гармонії не факт? Хіба масовий героїзм наших воїнів у минулій війні не факт? А вони ж віддавали свою особистість не для користі, не для, як ти кажеш, наукової картини світу? Вони віддавали себе для прийдешнього світу краси, спів’єдності. Проведи цю лінію далі, у прийдешність, і ти збагнеш мою притчу, мого пришельця. Він — це наша ще не розкрита сутність.

— До чого тут жертвенність і наукове пізнання світу? — обурився Роман. — Фізика й етика?

— Якщо ти не розумієш єдності фізики й етики, то ти ще не доріс до вченого, — крикнув Євген. — Наука твориться не лише синхрофазотронами, а й серцем.

— Ілюзія, — насмішкувато одрізав Роман, зиркнувши на Оксану.

Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, перед очима пливли барвисті кола. Вона поглядала на найоршеного Євгена, на іронічне обличчя Романа, на розпашілих гостей. Чому вони так нестримно сперечаються? Навіщо? Чому Євген такий злий? На всіх нападає, не любить свого брата. А брат такий приємний, ласкавий, веселий.

— Це в тебе ілюзії! — гарячкував Євген. — Ти всунув носа у свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним, вершиною пізнання. Ти вивчаєш лише плин ріки, що вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не сотворила людина, що б не вигадала, найпрекрасніше, найміцніше, все тимчасове, плинне. Це нам ясно підказує, що вся наша культура і цивілізація — не самоціль, не самодостатність. Тимчасове не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не у витворі. Мета всеосяжна. Життя, його пошуки, розкриття, розвій — лише віхи безмежної дороги буття. Коли людина збагне — не розумом, а чуттєзнанням — цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, котрі залишили нам вість про свої шукання, знахідки, помилки, як і ми залишимо вість про себе прийдешнім поколінням, тим, котрі йдуть за нами.

— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене. Прості речі ти робиш складними. Усе просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми їх замінюємо іншими. Хто не жадає комфорту, затишку? Ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні катеґорії. Але всі твої конструкції нежиттєві, вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енерґію, відкривають частки. А ти — пуповина, безмежність, всебуттєвість…

— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Пуповина між людиною й квіткою… між людиною й сонцем… Чудово! Це ж прекрасна ідея! Женька, ти — геній! Хіба не так, друзі?

Дівчина сплеснула руками, всі засміялися. Василько поправив окуляри, знову звично тицьнув пальцем у груди Євгенові.

— Ти лаєш технічну цивілізацію, хоч і користуєшся нею. Ти мрієш про всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має вельми обмежені орґани чуття. Ось вона й надолужує брак чуттів науково-технічними замінниками. Техніка допоможе людині, продовжить її політ у безмірність.

— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. У шкаралупі з армії роботів та пристроїв. І ти вже не знаєш, як далеко завели тебе твої помічники від течії матері природи. І ти вже деградуєш, бо обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалося, розкривалося. Сама людина, а не її пристрої, машини. Отже, для людини лише дві дороги: або розкриття аж до всеєдності, всеповноти, або смерть, передача своєї волі техноеволюції.

— А як ти мислиш собі вічний розвиток? По яких напрямках? Де та потенціальна пуповина, куди можна вростати, щоб розширювати себе у безмірність?

— Таких напрямків безліч. Треба шукати їх. Фрагменти можливостей існують у снах, мріях, у психокультурі, у фізичній культурі, у розкритті таємниці нашого походження, в опануванні тим імпульсом еволюції, що привів нас від амеби до мислячої людини.

— Даремні ваші суперечки, — озвався Петрусь. — Гарні твої мрії, Євгене, але все це лише пунктири чогось далекого, ще нереального. Мені, правду кажучи, найбільше сподобалася твоя остання пісня-імпровізація. Зона страшенно актуальна. Які там у тебе слова? «Чому не сядуть ластівки в долоню нашої руки?» Ось де правда! Ми так далеко відійшли від природи, що тваринний світ жахається нас. Крім тих випадків, коли тварини потрапляють у заповідники, де їх люблять, єднаються з ними. А це ж можливо, щоб ластівки сіли в долоню нашої руки, йдеш по вулиці, а в тебе на плечі ластівка.

— Здорово! — скрикнула білява дівчина. — Ґеніально! І по-моєму, саме цим шляхом ми можемо прийти до об’єднання життя в цілість. Ґеніально!

Роман схилився до Оксани, прошепотів:

— Вам подобається суперечка!

— Я втомилася, — заплющила очі дівчина. — І нічого не розумію.

— Базікання, — згодився Роман. — Давайте я проведу вас додому. Хай собі сперечаються…

Вони тихенько вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. П’янке повітря липня трохи прояснило свідомість Оксани. Вона йшла Володимирською вулицею поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі липового цвіту, що пливли в нічних сутінках. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:

— Чудова пара…

— Так ви скрипачка? — запитав Роман.

— Атож.

— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. Він лише про себе думає. Про свої химери. А в нас є скрипка. Дідівська. Спеціалісти кажуть, що знаменитого майстра, італійця.

Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. Євген же за цілий вечір не запитав нічого, не запропонував зіграти. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Самозакоханий!..

— Ви коли-небудь заграєте для мене? — Роман довірливо схилився до неї, зазирнув у вічі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії, на щоках заграв рум’янець.

— Заграю…

Вулиця хвилями накочувала сміх і гомін, вогні й шум машин, таємниче похитувалися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здалися їй мудрствуванням, одірваним від реальності. Як легко, як радісно жити. Хочеться летіти, хочеться грати, співати й бути щасливою.

Роман знадливо шепотів:

— Така, як ви, може потрясти серця сотень, тисяч людей. Ось де реальний шлях до творення нової людини. Чаклунство музики й краси самого творця. Це така сила, якої не знайдеш у всьому космосі. Євген хіба збагне таку просту істину? Спілка ясного, тверезого розуму й ґеніального ніжного серця, така спілка може здійснити багато, дуже багато! Хіба треба ускладнювати прості речі? Життя, мов пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає. Невловима мить чарів кохання. Блискавиця!

Оксані здавалося, що його слова обплутують її, заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Щось у ній протестувало, застерігало, але те щось було глибоке, далеке, мов у безкінечності, а голос юності, жаги нечутно просив: колихай, заколисуй. Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка. Бажання легкості, доступності, простоти звучало орґаном, бентежило. Майнув у свідомості образ Євгена, його похмуре обличчя, й одразу ж пропав. Що їй Євген?

Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.

— Тут я… живу… З мамою…

— Така чарівна квітка — в сутінках? — здивувався він. — Вам потрібне сонце, добрий садівник, простір.

Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романове здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Та дрож передалася їй, серце дівчини застукало сильно й болісно. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана відсахнулася, притулилася до стіни.

— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано, я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?

Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася східцями вниз. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледь чутне:

— Я прийду, Романе.

ОДИН

Гості почали прощатися. І лише тоді Євген отямився від чаду суперечки, побачив, що Оксани нема. Гера спостерегла, що іменинник побагровів од хвилювання, зловтішно засміялася і, фарбуючи губи біля дзеркала, їдко відзначила:

— Ти проспівав Оксану, лопух! Проспівав і продискутував! Ось ілюстрація до того твердження, що романтик ніщо супроти прагматика! Доки ти милуватимешся красою й грайливістю рибки, прагматик засмажить її на сковорідці і любенько схряпає. Затямив?

— Іди к бісу! — рявкнув Євген і кинувся на кухню, до матері. Вона глипнула на нього, злякалася.

— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема.

— Де Оксана?

— Яка Оксана?

— Дівчина, з якою я прийшов.

— Я що, стережу твоїх дівчат?

Клава сердито бовкнула:

— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там про щось кричали.

— Роман? Чому Роман? Як він смів? Чому вона пішла з ним?

— Нічого страшного! — проспівала мати заспокійливо. — Дівчина втомилася. Роман проведе її. Сам винен. Залишив її напризволяще. Дискусію розвів.

Євген махнув рукою, вибіг з квартири.

Роман, насвистуючи пісеньку, уже підіймався по сходах. Він побачив брата, підморгнув.

— Переживаєш? Не переживай, я одвів красуню додому. Спати захотіла.

Євген підступив до Романа:

— Ти… неетична худоба! Ось ти хто!

— Е, хлопче, — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру! Сусіди почують.

— Хай чують, хай знають! А я не бажаю з тобою мати нічого спільного! Хіба ти брат?..

— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке вчинив? Ти захопився дискусією, поринув у хащі риторики, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба б ти так не зробив?

Євген, одвернувшись, мовчав.

— І потім, — вів далі старший брат, — ти її не купив на базарі. Вона вільна і може собою розпоряджатись, як хоче. Я йду спати, а ти, коли охота, шуруй до неї.

Євген сплюнув і побіг униз. Хряпнув дверима. Обурено попрошкував униз по Толстого. Сівши на тролейбус, доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість, образу. Злість на себе, образу на Романа, на Оксану.

Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір, його іменини. Їй стало нудно. Їй чужі такі думки, такі розмови. Ну що ж, силою милий не будеш! Любові не нав’яжеш. Хай вона робить так, як хоче, як бажає її серце.

Тільки чому ж так болить у грудях? Чому так плаче душа? Що з тобою, серце?

Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі міряв кроками алеї і не міг заспокоїти ображеного серця.

НІЧ

Вони знову разом.

Позаду хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. Вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.

Викликала в пам’яті образ Євгена, та він покривався туманом, відходив у небуття. Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але думки були скоротечні, невагомі, безсилі.

Натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гарячий. Він переслідував, манив, як магніт. Вуста прагли ще й ще того жагучого відчуття. Вона летіла назустріч йому.

Вони прийшли до якихось знайомих у Десятинному провулку. Там було ще дві пари. Оксана познайомилася з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого. Дівчата з нафарбованими віями, виліплені по кіновзірцях; банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Та яке це має значення?

Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксани, купав її в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.

Крутився магнітофон, лунали мелодії фокстротів, танґо, чарльстонів. Під ці мелодії можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, відчувати жар, що так і пашить від нього.

Оксана усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. «А ви читали Хемінґуея? Невже не читали? Так ви багато втратили!» «На виставку Реріха черга була зо два кілометри. Я стояла п’ять годин. І таки достояла». — «Ну й як?» — «Потрясно. Колір, екзотика, гори!» — «А мені більше до вподоби Пікассо. Чудо! Дивишся — голова обертом! Яка експресія, яка тайна! У Реріха все на поверхні. Потім холоднувато — сніги, гори. А Пікассо розчиняє тебе в складнощах світу, веде у хаос почуттів, у таємницю нашої заплутаності».

Й не згледілися, як хлопці й дівчата розійшлися. Роман і Оксана залишилися вдвох. Настала тиша.

В кімнаті було порожньо. На столі об’їдки, забруднена скатертина, попільнички з недокурками. І вони — віч-на-віч. Та шум машин за вікнами.

Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти неї.

— А де ж усі?

— Розійшлися…

— А господиня?

— Її нема.

— А ми?..

— А ми… разом…

Він встав, повільно, дуже повільно наблизився до неї, взяв за руку.

— Ми завжди будемо разом, любов моя, вічна моя, радосте моя!

Вона заплющила очі, прошепотіла:

— Ще, ще говори…

Він підняв її зі стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала. Чого вона ждала?

Він поніс її, притиснув до себе. Золотиста коса розпустилася, Роман цілував крізь пасма волосся її губи, щоки, очі.

— Неси, неси! Цілуй мене. Пригортай мене. Я твоя, навіки твоя.

Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирадла приємно обняли її. Спати, спати, спочинути, поринути в мрії, в небувале.

Він скидає з неї сукню, панчохи, пояс. Що він робить? Навіщо? Так… не можна… Так непристойно… її ще ніхто не торкав…

Вона хотіла щось сказати, заперечити, але тіло не слухалося, руки обважніли, повисли, як зламане віття.

Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди.

— Зажди… зачекай!

Вона щось бурмотіла, опиралася. Та ніби обвал з гір покотив її вниз, вниз, до прірви, до мороку, до таємниці. Болем пройняло тіло. Блискавиця осяяла на мить свідомість. Оксана жахнулася, закричала, запротестувала, але вже нічого не могла вдіяти. Нічого.

Тіло безвладне, не належить їй. Воно розтерзане, змучене, принижене. Таке відчуття панувало лише хвилю. І відкотилося в далину. Безладно промайнули уривки думок: Марія… пришелець із всебуття… Євген… його сині дитячі очі… Сині чи сірі? Чому Євген? Звідки пришелець? Де вона, що з нею трапилося?

Вона розплющила очі.

Роман стояв біля вікна, хутко вдягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася.

— Де я? Що зі мною? — простогнала.

Він кинувся до неї, став на коліна, припав вустами до руки, почав цілувати.

— Ти зі мною, голубонько, — ніжно прошепотів. — І завжди будеш зі мною. Так ти, виявляється, дівчина? Ти мене вбила! Чесно кажу! Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?

Темрява застилала Оксанині очі. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею трапилося? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім — порожнеча, спустошеність і огида. Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?

Вологі руки Романа, липкі вуста, осквернене тіло…

Ніч, ніч! Що ти наробила?

ГОРЕ

Оксана вийшла з теплохода у гирлі Десни. Відділилась від гурту пасажирів, зняла черевики, поволі побрела по мілководдю. Понад лозами, понад плесом ріки з криком літали білі мартини. Вона задивилася на них, зітхнула. Потім вибрела з води, притулилася щокою до тонкого тремтливого стовбура верболозу. Замріяно оглянулася довкола. Як давно вона не була ось так, на самоті з красою. Як тут невимовно гарно, вільно, чудово. Звідки ж у серці тривога й біль?

Ніч, ніч… То все вона натворила. Буря зірвала пелюстки з ніжної квітки, і вже не повернеш незайманості душі, чистоти й легкості. Спалені крила серця… Євгене, химерний хлопче, навіщо ти написав мені марного листа? Навіщо покликав сюди, подалі від міського клекоту? Невже гадаєш, що луки деснянські відновлять те, що навіки вмерло? Що я скажу твоїй душі, твоїм ясним очам? Бурхлива ріка, сильна й жагуча, понесла мене на кам’яні пороги. Хто відає, що чекає мене там, у водокрутах?

Поміж кущами верболозу зненацька вигулькнула знайома постать. Почувся радісний вигук.

— Оксанонько! Ось де ви!

Євген біжить босоніж по піску, проміниться щастям, ніби птах, що повертається з вирію. Доле, що вона скаже йому, як подивиться у сяючі очі?

— Оксанонько, добрий день вам!

— Вітаю вас, Євгене.

— Вже кілька днів я вас шукаю, і все не можу зустрітися. Ви пробачте, що я написав листа і покликав вас сюди. Повірте, для мене це дуже важливо… Побачити вас — щастя!

— Хіба ви, Євгене, не знаєте…

— Мовчіть, мовчіть, Оксанонько. Тоді я захопився. Я дуже винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично вийшло. Дуже неетично, грубо. Пробачте, Оксанонько!

— Євгене, та невже ви…

— Не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я знову бачу вас. Немов ще одне сонечко в небі засяяло.

— Мовчіть, Євгене…

— Ні, дайте мені сказати. В ці дні я багато передумав. Я був несміливим, гадав, що негарно одразу відкривати своє серце коханій дівчині. А тепер я знаю, це прекрасно Квітка відкривається сонцю, вона його любить, бо сонце дає їй радість і життя.

— Я не можу вас слухати, Євгене!

— Хіба я сказав щось погане? Чому ви нахмурились? І обличчя змарніло, а в очах сум. Оксанонько, може, у вас щось негаразд? Я допоможу, розраю…

— Євгене, мені боляче говорити вам… Я гадала, що він сказав…

— Хто він? Про що?

— Роман. Ваш брат.

— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?

— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.

— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?

— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.

— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.

— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.

— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?

— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?

— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?

— Як страшно ви сказали.

— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто.

— Євгене, ви нічого не знаєте.

— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими регочуть! Прощайте, Оксанонько.

— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…

ПЛАЧ ДУШІ

Оксано, що ти вробила?

Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.

Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти вчинила?

Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.

Морок у душі.

Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі виглядатиму з прийдешніх днів?

Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша розлита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.

Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, осяйна, і належиш йому? А могла б належати казці. Я повів би тебе по стежині своїх мрій, показав би таємні дива. І ти б належала тій тайні, а вона тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця, глибину моєї жури?

Ти належиш йому?

Це неправда! Бо твої очі — у небі, а вуста — в багряних пелюстках троянд. Чоло твоє цнотливе понесли білі хмарини у безкраї простори. А коси твої проростають у колоссі достиглої пшениці. А руки твої, пальці співучі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанню чутливих струн. Не слухачам, котрі в залі ловлять жадібно сумні й веселі, траґедійні й пестливі акорди. Не їм! І не йому, не тому, хто цілував їх, хто обнімав та жадібно милував їх. Ох, не йому.

Вони належать незримим струнам землі, простору, мелодії далеких мерехтливих зірок, небесній пісні.

Оксано, муко моя! Ми подали б самому сонцю руки, зорі зіткали б нам нову, небувалу домівку. І ти б довіку була царівною в моєму королівстві, у краю мрії.

А ти пішла. Пішла заплутаними стежечками. У морок, в ніч. Що знайдеш там? Не знаю. Не бачу. А може, це сон? Може, ти лише привиділася, примарилася?

Оксано, що ж мені робити? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами віків і просторів? Як без тебе пройду по цій землі, по спустошених садах, по збляклих полях, по квітниках, де пелюстки оббиті нещадним ураганом?

Знаю, що робити! Тебе нема й не було. Забуду все. Викину тебе з серця. Розвію по вітрах, розсиплю на життєвих стежках. Подарую іншим дівчатам те, що готував для тебе. Беріть, беріть, топчіть собі під ноги. Хай пропадає все — щирість, кохання. Думатиму про вічність, про музику, про прийдешнє і безмежність, про далекі світи і таємниці життя. Тільки не про тебе. Іди, куди хочеш, з ким хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що ти посміло подумати, серце?

Оксано, Оксано, що ти наробила?

РОЗДУМИ

(З щоденника Євгена)

«…Скільки часу минуло відтоді, як я дізнався, що в он а… А втім, що це я пишу? Навіщо? Все переклекотіло. Здається, ніби минула вічність. І разом з тим одна мить.

Ураган пролетів, прокотився наді мною. Тиша. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися зненацька?

Ні, ні!

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось у глибині душі іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується. Просто й звично, як рушником, як попільничкою, як… Стій, зупинися! Яке ганебне слово — користуватися, користь. Яким би я був сам перед своїм сумлінням, аби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт.

Так, так. З надрів підсвідомості, з сутінків «планети Аїда» пливе всяка атавістична, ящерна каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе, ричить і погрожує. Та я не дамся тобі на підмову, древня рептиліє. Геть від мене, маро!

Вона вільна, вона має серце і вибирає свій шлях сама.

Нехай іде, шукає. Хай буде щаслива.

Роман зупинив мене сьогодні, намагався щось пояснити, довести, в чомусь переконати. Я спокійно дивився в його очі, намагався збагнути брата.

— Ти щасливий, Романе?

Він помовчав, дивлячись десь убік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:

— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш у руки. Пурх, пурх, і полетіло воно. Та й що таке щастя, старик? Нащо нам залазити у хащі схоластики? Давай краще вирішимо наш конфлікт. Ти повинен мене зрозуміти.

Я не захотів з ним розмовляти. Та й «розуміти» його нема охоти. Навіщо? И так усе ясно.

…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, славу. Я твердо відмовився.

Чому?

По-перше, хоча б тому, що за мене «потурбувалися», що мене привезли на «місце призначення» в колисці. Все одно, що альпініста доставити на вертольоті на Ельбрус. Хороший спортсмен буде з такого альпініста? По-друге, гидко, мерзотно! А по-третє, не бажаю я працювати так, як багато мазунчиків, котрі бояться навіть мінімум сил докласти для осягнення власної мрії. Мені хочеться нового, буряного, таємничого.

Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. Незабаром стане й доктором. У тридцять років. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько! Про це знають Романові колеґи, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не відає докорів сумління? В кого він вдався? Адже ми з одного кореня. Одне виховання, але цілком протилежні запити, прагнення, погляди. Ніби з різних планет.

Дивно, тривожно. Віковічна леґенда про двох братів, котрі протистоять один одному.

І в головному він теж став на моєму шляху. Вкрав у мене її. Вкрав, підло, низько, підступно.

Що це я пишу? Навіщо? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, вилива свій жаль. Інколи думаю: а може, я просто заздрю?

Ні, я чесний перед собою, перед своїм сумлінням. І моя зневага до братових вчинків, до його духовного убожества відбиток моїх поглядів.

Куди ж мені йти, до чого докласти руки, розум, серце?

Зустрів сьогодні Н. Один з Романових колеґ, котрий був на моїх іменинах. Але, на відміну від брата, чесний і порядний. Батько казав, що Н. надзвичайно здібний, що руки в нього золоті, кожен експеримент він проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, отже, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.

Ми з ним згадали мої іменини, фантастичне оповідання, яке я читав Н. того вечора сидів мовчки, лише посміхався, вислуховуючи наші суперечки. Тепер він сказав поблажливо:

— А ти знаєш — непогано. Цікаво. Твоя фантазія викликає опір, а відтак загострює тверезий розум, бажання утвердитися на звичному, реальному, надійному. А то, знаєш, якщо віддатися на волю твоїх вигадок, то можна пірнути у хаос, у безликість. Ти анархіст, недисциплінований фантазер! У тебе, як би це точніше сказати, своєрідне завихрення ума, схильність до гіпертрофії деяких абстрактних уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень, в абсолютність, у безмірність. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, бачиш його через безліч емоцій. Навіть вводиш поряд з нашим всесвітом, з меґасвітом сонць та планет, космос якогось всебуття, викінченості, абсолютності. А по якому праву?

— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу, зрештою.

— Мало що ти бачиш, — засміявся Н. — Хіба природа рахується з нашими хотіннями? Вона є те, що є. І не більше. А те, що бажають подібні до тебе «філософи», — не більше, ніж міраж у пустелі. Скільки віків минуло, свідомих історичних віків, у які вже формувалася допитлива думка, тривав пошук осмисленої відповіді на запитання, — звідки, чому, куди? А чого досягли всі ті «мудреці», святі, йоґи, аватари, месії, пророки? Чи вказали якусь альтернативу? Чи відкрили двері до інших світів, крім цього — єдиного?

Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядав і в його кришталево-прозорих, мов крижинки, насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.

— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів та формул, машин і експериментів. Усе у видимості. А те, що не сприймають наші почуття, наблизять нам прилади, чутливі помічники розуму. Все можна пізнати, змоделювати. Чому? Бо ми, люди, випадковість. Флуктуація стихій. Природа викинула на кон буття серію підходящих карт, що отримали здатність ідеально відображати реальність і самовідтворювати унікальне, щасливе поєднання часток, молекул. І ця здатність експонентою ринулася в безмірність, навіть уявила себе первісним станом буттєвості, ідеалізувала свою лотерейну випадковість. Та наука вже збагнула вікову «загадку» буття, відкинула всі містичні жупели. Самовідтворення в світі молекул стало надпровідністю в інформаційних каналах біосфери. А раз виникла інформаційна надпровідність, то вона невпинно посилюється, самонагромаджується, самореґулюється. Життя стало «сніговою бабою» інформаційної сфери, воно буде ліпити само себе, аж доки не вступить в дію закон рівноваги і зруйнує надмірну пухлину біовипадковості. Ясно? А ти вигадуєш пришельців з гармонійного світу, із глибин всеможливості.

— Не лише я. Багато мислителів думали про це, мріяли. Наприклад, Ціолковський, Купревич, Вернадський, Чижевський.

— Не нагромаджуй імен, — засміявся Н. — Не лякай мене авторитетами. Всі ті вчені, окрім того, що були прекрасними фахівцями в тій чи іншій галузі, мали ще й здатність до безконтрольного фантазування, таку собі рожеву мрійливість. Хто з нас не розчулюється, читаючи казку або дивлячись талановитий мультфільм? Усі ми — діти. Але, Євгене, протри очі розуму. Порівняй себе… і всесвіт. Безмірність — не жарти. Ми ніщо в океані безмірності. Ефемери. Наш вік, сімдесят чи навіть сто років, мить. Були — нема. Згадай минулі імперії, царства, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, храми, будівлі, походи, знання, реліґії, де їхня пиха і велич? Розвіяне вітрами історії, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій.

— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від дивного почуття жалю до нього.

— Як то для чого? — здивувався Н. — Мене хіба питали — народити чи ні? Оскільки ж я все-таки з’явився по невблаганному закону необхідності, то тепер повинен жити і діяти, пливти в інформаційному потоці. І оскільки мій струмінь перебуває в певному поєднанні явищ, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь соціальний орґанізм, я повинен виконувати веління цього орґанізму. Мені приємно жити.

— Для чого?

— Просто так. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади, розгадувати загадки природи. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитися на зорі в небі, купатися в Дніпрі чи в морі, приємно відчувати силу, міць, енерґію, приємно бути.

Що ж, в його словах є маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. І всі його «наукові» ідеї лише переспів прадавнього механіцизму, котрий проповідували ще Епікур, Лукрецій та їхні послідовники. Науці вже давно подаровано діалектику, цей крилатий погляд на антагоністичні складнощі світу. Чому ж такі здібні мислячі вчені ніяк не можуть подолати реліктової очевидності, ринутися у вільний політ мислі, щоб синтезувати інформаційну гору, сотворити з неї тонку, чутливу споруду нового розуміння, безстрашного, революційного? Адже саме життя, виникнувши, було незміряно сміливішим, ніж теперішній його «вінець» — людина. Життя легко долало бар’єри табу і заборон, мужньо самозаперечувалось, щоб сягнути небувалого вияву, а ми тепер дрижимо, самозберігаємося, боїмося пірнути в глибини власної тайни. Невже не розуміє він, що життя щось ЗОВСІМ ІНШЕ?

— Усе те, що тобі подобається, скоро й закінчується, — сказав я.

— Ну то й що? — легковажно перепитав він. — Інші продовжать моє відчуття.

— Але ж мільярди людей не т а к відчувають. Є й голодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…

Н. розсердився.

— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім у науці, в техніці, в біології, в сільському господарстві. Щоб дати радість життя всім. Щоб не було ні холоду, ні голоду.

— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. Коли людина добуває собі харчі й притулок, вона починає мислить вищими катеґоріями. Про це говорили й утопісти, і класики наукового комунізму.

— От коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді й почнемо думати «вищими катеґоріями».

— Ситість не відкриває двері мудрості, — зітхнув я. — Треба вже тепер заохочувати дітей до тайни. Щоб тайна стала для них такою ж потребою, як хліб, повітря, більше, ніж повітря.

— Ти невиправний мрійник, — поплескав мене по плечу Н. — У мене є для тебе цікава пропозиція. Чому б тобі не піти до нас працювати? Га?

— Топити груби? Чи розважати вас грою на бандурі?

— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу проґраму. А то ми, справді, не можемо інколи вискочити з колії, проробленої попередниками. Треба ж частіше вискакувати з цієї колії, шукати нових.

— Щоб знову вскочити в іншу колію? — пожартував я. — Що ж, твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ.

— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.

Так, жартуючи, ми й розійшлися.

Сиджу самотній у своїй «келії». Всі вже сплять. Тільки Клава ще порається на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Мама на неї кричить, а вона не звертає на те уваги. Принципова і щира.

У вікні блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В ці хвилини відчуваєш убогість таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.

Ні, ні, не лише очевидністю пізнається світобудова, наше материнське лоно. Воно глибинне, багатовимірне, всеосяжне. Космос — мов безмежний діамант з безліччю граней. Міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуде його таємниці лише той, хто сміливо заглядає очима розуму у прірву незвичайного, небувалого, хто визнає поза всякою мірністю велику надмірність. І не лише пізнає, а й прийме її в серце, в чуття.

Я заплющую очі. Намагаюся охопити свідомістю безмежний простір.

…Поміж зірок, ґалактик, поміж грандіозних меґасистем безкінечності пливе наша Земля. Наша домівка-планета. Мініатюрний кораблик, що обдувається сонячним вітром та ґалактичними ураганами, пробирається між рифами астероїдів та комет, долає міжзоряні тумани і гравітаційні прірви.

Куди пливе цей кораблик? Хто відрядив його в плавання, де його чекають? Звідки взялися на ньому бунтівливі моряки — люди? Яка закономірність зачала їх серед вулканічних громів, грозових розрядів, у киплячих океанах планети? Хто скаже про це?

Поки що відсутня відповідь. Тисячі припущень, гіпотез, переконань. Але навіть всесильна математика розводить руками перед загадкою виникнення життя: ймовірність випадкової появи, виникнення біосфери на планеті не ли ще мізерна, вона відсутня. Панспермія, ідея занесення життя з інших світів не розв’язує загадки, а лише відсуває відповідь у далечінь часу й простору. Те ж саме з ідеями «творення» життя деміургами інших сфер, ким би вони не виявилися, могутніми людьми, девами, богами чи навіть Абсолютом. Усі ці тисячолітні духовні спекуляції лише свідоцтво безсилля незрілого розуму людини, котрий жахається безмірності завдання і затуляє пробоїни запитань фіговими листками наївних відповідей.

А може, відповідь дуже близько? Не треба заглядати у всеосяжність часу й простору, а розглянутись довкола, поцікавитись собою? Бо що ми побачимо в космічній масштабності, куди нас притягує зоряна безодня? Почуття очевидності, продовжені до нескінченності, приводять нас до все нових і нових грандіозних покривал таємниці. Чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років, радіоастрономія, гамма та нейтриноастрономія розгортають перед нами сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, котрі зачалися від першоатома біля двадцяти мільярдів років тому. А до цього? Що було до цього? І формується нова наукова казочка: до моменту вибуху час не існував, простір теж. А що ж було? Страхітлива ущільнена синґулярність, якась суперщільна крапля субстанції, особливий стан матерії, котра в певну мить «вибухнула». В яку мить, люди добрі, коли «митей» ще не було? Чи не міфотворять учені перед непосвяченими сучасниками, наводячи туманне покривало на суть проблеми? Можливо, пірнаючи у океани часів та просторів, простягаючи руки до гіпотетичних «першоатомів», намагаючись вирішити «загадки» космічних циклів «вибуху космояйця» чи його грядущого «злипання», ми нехтуємо простими й близькими природними можливостями розуміння себе й своєї місії, свого життєвого покликання.

Справді, парадоксі чим глибше ми пізнаємо закономірності меґасвіту, тим більше безсилля опановує аналітичним розумом. Досить взяти лише константи нашого руху в просторі, щоб збагнути абсурдність загальноприйнятого напрямку пізнання. З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду довкола Сонця, чи двісті разом з планетами і Сонцем довкола ґалактичного центра, чи тисячі кілометрів разом з ґалактикою довкола метаґалактичного центру? Чи ще більше разом з метаґалактикою? Йдучи далі, ми доходимо до таких позавнмірних величин, за гранню яких речовина переходить у стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. А знамените «червоне зміщення» ґалактичних спектрів, розбігання меґасвіту вусебіч, роздування «міхура» світобудови у таємничу безодню позабуттєвості? Куди розбігається наш світ? Куди він росте? Суцільні протиріччя, гора таємниць, яка вивищується разом з нагромадженням нової інформації.

Невже ми безсилі пізнати світобудову й себе? Невже Н. і такі, як він, висловлюють істину, стверджуючи випадковість появи людини у космосі, а відтак обмеженість наших можливостей і чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів і ми приречені вічно перебувати у світі форм, сковані ланцюгами міри, числа й ваги? І вогняний розум людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна, володаря часу, котрий з давніх-давен пожирає дітей своїх? Хіба не здатен народитися з надрів матері-Геї новий титан, який покінчить із сваволею підступного бога?

Розум підказує, а серце стверджує: так не повинно бути. Вся історія планети, вся мільйоннолітня важка дорога живого світу до мислячої істоти лише перший крок на шляху великого пізнання, саморозкриття. І жахливі труднощі того шляху, муки й битви за істину лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі людини.

Взяти хоча б дивовижні, революційні ідеї Боґоло — Гука в царині математики. Це ж наші сучасники вже впритул підходять до розуміння цільності природи, котра не може бути пізнана прадавнім математичним апаратом множинності. Може, саме ця концепція повноти, цілості допоможе побачити в іншому світлі наше місце у космосі, у житті. І виникнуть нові можливості пізнання, відкриються принципово інші стежки, канали сприйняття. Ми побачимо мости там, де були прірви, знаки розуму та життя там, де гриміли громовиці стихій та самими пустель.

А таємнича гіпотеза академіка Маркова, про яку я вже згадував? Хіба вона не дай дивну можливість віднайти потоки розуму в надрах мікросвітів, тобто практично в собі. Чи не виявиться суть відомого нам життя виявом життя глибин, життя міріадів огнистих часток, які зіткали наш всесвіт? Об’єднавши велике й мале, ми сформуємо живоносні пуповини в тканині універсуму, тоді впаде деспотія часу й простору.

Бо й справді, хіба не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра прадавніх мудреців у остаточну перемогу над часом? Міф твердить, що Кронос лише до тих пір пожиратиме дітей своїх, тобто живих істот і все суще, доки вони не зуміють стати над ним, не збагнуть його ілюзорність. Доки не віддадуть йому замість живого дитяти камінь, загорнутий у пелюшки, тобто обманливий світ форм, його плинний вияв. А реальна людина, глибинна суть її, розум, котрий у міфі названо маленьким Зевсом, стане недосяжний для Кроноса, і час буде подолано, його буде позбавлено звання володаря світу. Це й буде здійсненням моєї фантастичної мрії, осягненням світу всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої еволюційні форми, переходити з одного виміру в інший. Лише тоді вони стануть правдивими господарями безмірності. Я вірю, це буде! Багато мислителів мріяло про цей чудовий час. Хіба самотні ми в безмірності, в неосяжному космосі? Гарно колись казав Дарвін, що мертва мати не може породити живих дітей. Чому ж ми виводимо живе з мертвого? Чи не є ця думка відлунням давньої біблійної казочки про «творення з нічого». І ось з’являються, мов гриби після дощу, супернаукові твердження про унікальність земного життя, про «щасливість» випадку. Тобто ми присутні при формуванні якоїсь своєрідної наукової реліґії, котра шукає доказів існування новоявленого деміурга.

Ціолковський давно намалював прекрасну картину безмежної еволюції, яка обґрунтовано, науково, сміливо пояснює наше місце у космосі. Вічність треба прийняти як всеосяжний факт вселенського життя, котре було, єсть і буде. Лише подумати: минули незліченні еволюції в різних сферах і світах. Незліченні! Виникали світила, планети, мислячі істоти на них. Вдосконалювалися, оволодівали новими ступенями енерґії та матерії, боролися з хаосом, долали час. І, пізнавши закони єдності, цілості, сплітали свої зусилля в спільній ієрархічний ланцюг. Велике кільце!

Велике кільце — не химера, не мрія фантаста. Воно реальність. Воно основа еволюції, творчості, краси. Вогняні вихори думки й творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Вони зберігаються в резервуарі інформаційної сфери, і той резервуар, та скарбниця безмежжя готові відкрити свої дарунки сміливим силам Землі, якщо вони приєднають свої сили й знання до єдиної ріки всесвіту. Коли вони проломлять своє яйце самообмеження, відчуженості, проб’ють шкаралупу самотності…

А з глибин підсвідомості пливе єхидне запитання. Наш вічний демон сумнів жадає доказів для таких оптимістичних тверджень. Нам хочеться бачити пришельців з інших світів, говорити з ними.

Справді, правомірне запитання: чому вони не «доводять» нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголосять того, що досягли самі?

Що ж, відповідь на такі закиди не однозначна. По-перше, вони вже могли допомагати людям Землі, а може, й нині допомагають. Якщо згадати древні перекази, леґенди, то там можна віднайти безліч спогадів про контакти з «синами зірок», про наставників з Сиріуса, Плеяд, Оріона. Цілком ймовірно, що в далекому минулому на Землі були могутні мислячі істоти, які дали кілька еволюційних поштовхів юним людям планети. Але бути вічними няньками? Навіщо? Люди повинні самі наростити сильні м’язи науки, вигострити око розуму, розвинути тонку інтуїцію світовідчуття, переконатися у тих чи інших істинах. Інакше це не стане нашим знанням. Це буде позичене знання, взяте без праці й зусиль. Страшно користуватися скарбами інших світів, на які ми ще не маємо права по рівню свідомості. Ми станемо маріонетками чужої волі, а до того ще й паразитами іншопланетного розуму. А доля паразита — падіння й знищення. Будь-яка клітина космічного орґанізму повинна бути активною, давати своєму тілу силу, вміння, досвід, енерґію. А якщо ні, така клітина загниває, викидається з орґанізму.

Так, безумовно, є у всій меґасистемі буття. Я певен, переконаний.

А зустріч? Може, ми не там шукаємо? Ми націлюємо радіотелескопи чи нейтринотелескопи на далекі зірки, квазари, планети, слухаємо голоси простору. Ми хочемо бачити пришельців у незвичайному, у неймовірному, в громі ракетних двигунів, у польотах «тарілок», у космічних феноменах. А може, це і є дитяча очевидність, свідоцтво нашої незрілості й сліпоти. Можливо, шукати слід не там або не лише там? Успіх має прийти тоді, коли почнемо шукати в звичному, в найпростішому, в тому, що ми давно знаємо. В житті, в буденному, адже мати ніколи далеко не відходить від колиски своєї дитини. А ми ж ще в колисці земній, і я певен, що материнська сила, котра породила нас, довкола планети, довкола кожної живої істоти, вона стукає в наші серця й розум, вона відкрита нам, лише ми не бачимо тієї сили, хоч і живемо нею, дихаємо нею, користуємося її дарунками.

Сонце, Земля, зорі, квіткове, рослинне царство, світи тварин, птахів, комах, риб, мікроістот. Все це з нами, в нас, все це формує нас, живить, дає основу буття, складає наше підґрунтя. І ось виникає проста думка: рослинний світ, котрий виник уже мільярди років тому, котрий сплітає в сукупності зелену тканину спільної біосфери, котрий дає нам повітря, їжу для росту, матеріал для будов, для тепла, квіти — для розуміння краси й гармонії, котрий формував нас мільйонами років, захищав, плекав, давав плоди і мед, соки і затишок, — що він, цей найдивніший феномен буття, давно вже володіє глибоким, всеосяжним розумом, мудрим і сильним. Тільки той розум не слід порівнювати з людським. Ми індивідуалісти, егоїсти, ми старанно захищаємо свою відчуженість, а розум квітів, розум зеленого друга має планетарний вимір і навіть більше. Власне, планетарна квітка і є нашою матір’ю, бо хіба могли б ми виникнути і вижити без неї? А вся творчість народів хіба не використовує красу квітки? Досить проглянути всю гаму вишивок, килимів, візерунків, древніх символів, космоґенезів, у яких боги народжуються з квітки, і нам стане ясно, що наші пращури знали, відчували примат квітки, її старшинство у містерії життя.

Тоді легко провести наступний штрих у розумінні нашого покликання. Квітка прискорила нашу появу на планеті, допомагала формувати нашу мисль, естетику, творчість. Для чого? Щоб зробити з нас космічних садівників, щоб вивести нас у безмірність, де ми зможемо засівати життям ще пустельні планети. Яке вражаюче покликання — стати космічним сіячем! Хто відмовиться бути другом квітки, її посланцем у безмір? Хто знехтує такою місією?

Може, це нерозкрита сторінка пізнання? Спробувати намацати можливості контакту з розумом рослин, серйозно поставитись до цього. Унікальність такого завдання та експерименту очевидна. А які можуть бути вражаючі результати! Якщо квітка СВІДОМО відповість нам, якщо вона відчує, збагне, що ми нарешті стали воєдино з природою, тоді відкриються еволюційні криниці сили й могутності, які поки що приховані, до яких ми добираємося з громом, муками і насильницьким волюнтаризмом.

Народ передає леґенди й казки про «мову трав і квітів», про людей, котрі відали тайнами контакту із зеленим покривалом матері природи.

Сьогодні в Інституті фізики відбулася цікава бесіда з хлопцями про можливості свідомого контакту з живим світом, з рослинами. Вони загорілися. Потім ми, жартуючи, пішли до начальства. І дарма. Бо в цій справі не слід жартувати, а діяти якнайсерйозніше. Академік М., вислухавши уважно й коректно, запитав:

— Чого ж ви власне хочете? Ви, як музикант? Що бачите спільного між мелосом і фізичними завданнями, які розв’язує наш інститут?

Я запропонував відкрити відділ вивчення взаємозв’язку рослин, людей, всього живого світу. Спробувати експериментувати по встановленню контакту, свідомого контакту спочатку хоча б з допомогою музики, ритму, світла, слова, пісні.

— Гм, — сказав академік, похитуючи скептично головою. — Як у вас все це легко, по щучому велінню. Спалахнула архіфантастична думка про «розмову з квітами», а ви вже готові її пропаґувати на міжнародних наукових форумах. Що за самодіяльність, що за прожектерство!

— Нам ніколи займатися прожектами, — сміючись, підхопив професор Колотенко, сухорлявий, схожий на загострену сокиру, вчений, заступник директора. — Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Знайдуться ентузіасти? Ще гірше. Самодіяльність, безплановість. І взагалі, це не наш профіль. Це зв’язано з людиною, рослиною, з життям. А в нас — фізика!

Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з життям?

Хлопці запропонували мені піти в Інститут біофізики. Ближче, мовляв, по профілю. Я вже був розігнався, а потім по дорозі зустрів давнього знайомого Юрка Бондаренка. Він набагато старший від мене, але закінчив консерваторію лише кілька років тому. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся до рідного села Зеленьки, керує там Палацом культури, піднімає самодіяльність, пропаґує народну пісню, творчість. І разом з тим палкий прихильник квітникарства, закоханий у живу природу, в рослинний світ. Каже, що в селі тепер непочатий край роботи. Пропонує їхати з ним, знайти для себе місце в їхньому районі. Я розповів йому про свої фантастичні думки, про намір експериментувати з рослинами, квітами. Про глибинний вплив ритму пісні, музики на працю, настрій, на здоров’я людини, ріст рослин. Юрко захопився моєю ідеєю, мов дитина.

— Я й сам інколи думав про таке, — сказав він. — Справді, вже давно відомо, що людям навіть іти під марш веселіше, легше. Під пісню гарно й працюється, де й сили беруться. Дехто скаже, що це самогіпноз, що це вплив колективності, згуртованості. Але ж гармонійна музика збуджує в просторі, в орґанізмі додаткові резонансні запаси енерґії. Ти це здорово придумав, щоб експериментувати. Не лише теорія, а одразу й практика. Хто зна, що відкриється в результаті таких експериментів? Увесь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати.

— Прекрасно, що ти збагнув одразу мою думку, — зрадів я. — Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж можна провести експерименти в оранжереї, на невеликій ділянці. Виростити квіти, помідори, яблука під музику і без неї, під мелодію Чайковського, Баха, Моцарта і під сучасний какофонічний джаз. І порівняти результати. Я певен, вони будуть разючі. А потім перейти до контакту людей і рослин. Це ж лише початок пошуку взаємозв’язку мелодії, пісні з життям, з розумом. Пізніше можна буде перейти до складніших, таємничих явищ.

Юрко обняв мене.

— Слухай, їдь до нас. Все це можна робити в селі. Я допоможу, знайдуться розуміючі вчителі, агрономи, садівники. Хлопці й дівчата — орли! Вся земля наша лабораторія. Їдьмо, брате, не пожалкуєш!..

Таки поїду. Їй-право, поїду.

В гостях у Юрка. Село Зеленьки на Правобережжі. Мені тут дуже подобається. На лівому березі блакитні пасма лісів, зелункувато-сіра стрічка Дніпра. А довкола села яруги, ниви, поля, золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом. Село розбудовується, багато сучасних будинків-котеджів, нова школа десятирічка, багатий колгосп з розмаїтим господарством. І ще одне диво — унікальний меморіал, що вразив мене своєю леґендарністю. Могила героя, який загинув у сорок першому, захищаючи підступи до села, до переправи. Напис на обеліску: «Солдат-композитор Микола Горенко». Біля Вічного вогню завжди квіти, навіть узимку, при найлютіших морозах, живі троянди нагадують людям про невмирущість героїв. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість. На тім боці, в селі Сміяни, досі живе вдова загиблого бійця, знаменита партизанка Олена Горенко, заслужена вчителька республіки. Треба буде провідати її, Юрко казав, вона щира, мудра і приязна жінка, може багато цікавого розповісти про солдата-композитора.

Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитися такій полум’яній вірі в життя, яку несуть Юрко, оці люди, котрі вирощують живі квіти на могилі. Треба бути таким, як цей воїн, цей співець-композитор, що став невмирущим у серцях людей. І відкинути геть печаль, сум, песимізм, сумніви. Живі квіти на могилі — ось достойний символ. Радість. Тільки радість треба нести в життя. Я віднині заперечую горе, його нема, не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється в плині життя. Але доки воно гніздиться в серці і панує над людиною, скільки енерґії воно пожирає, скільки найкращих сил?! Традиція дика, непотрібна. Відлуння моторошної планети Аїда. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного, до втраченого. Хай так. Але радість оновлення, любові, творчості, радість продовження життя панує над епохами, над громами руїни і занепаду, над втратами і смертями. Ті, хто загинув в ім’я життя, безумовно не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали одні плачі та голосіння.

Який урок для мене. Розкис, втративши прихильність милої дівчини. Атавізм. Віднині хай живе радість!

Дав Юркові згоду залишитися в селі. Поїду в район, домовлюся про роботу, познайомлюся з тутешніми інтелігентами, пошукаю помічників у моїх задумах, дослідах. Попереду нові світи, нові, леґендарні краї.

Сьогодні прийшов лист від мами й Романа.

Мама плаче, бідкається, свариться. Називає мене білою вороною, пише, що я зрадив традиції роду, викинув на смітник усі її турботи про мене, про моє майбутнє.

Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа? Коли вона не розуміє, де моя доля.

Роман запрошує на весілля, чи то пак на заручини. Весілля буде в листопаді. Прийдуть академіки, доктори, всякі заслужені діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.

Що ж, поїду. Подивлюся ще раз в її очі, побажаю щастя. Яке воно в неї? В чому?

Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Оксанонько, серце моє, що з нами сталося, чому? Що ти наробила?

Стій, зупинися, Євгене! Знову даєш волю атавізму. Ти забув, про що недавно писав?

Радість, радість, радість».

СКРИПКА

Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, що нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.

Оксана залишилася сама. Вона зрослася зі скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх, усе в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних руках, блиску великих юних очей.

Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані. Вона заглиблюється в космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.

Радіє скрипка, сумує і плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?

Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, породжених її пальцями, її серцем і душею. Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона жадає сказати?

Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне. Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками йти до нього? Скрипко, не завдавай мені болю! Скрипко, ти рвеш моє серце, розпанахуєш душу, і не відатимуть ті, хто слухає, чому зупинилося серце? І я не знатиму. А може, знатиму? Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?

Тихо, серце. Цить…

Пройдено ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зернята чортополоху, бур’янів, Оксано. Ніхто не винен.

Тихо, серце! Не край мені душу, скрипко!

Грім обвалюється на скрипачку. Стогне й вирує зал. Високо здіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Вуста не всміхаються.

Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Жадібна тиша.

Знову чекають невситимі слухачі твоїх чарів, Оксано. Але чому ж плач лунає в просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?

КАТАСТРОФА

Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона, Оксана. Євген пізнає її поміж десятків інших скрипалів.

На вішалці плащі, пальта, капелюхи. Багато гостей, поважних, іменитих. Ясно. Чекають Оксану. Будуть заручини.

Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж, він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. Загорлати «гірко!» Вони цілуватимуться. Боже, для чого я сюди приїхав? Радосте моя, пекучий болю, куди подіти тебе? Навіщо я ворушу лезо в серці, дивлюся в криницю, з якої мені не пити води? В селі було так гарно. Привітні сади, зажурені поля. Нові люди, чудова молодь. Я вже забув, затамував свій біль, а тепер мене знову покликано на глум, на терзання. Писав — радість, а одразу розкис! Чужу біду руками розведу, а свою? Тримай себе в руках, Євгене.

Постояв трохи перед дверима, подумав. Потім рішуче повернув на кухню.

Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась усяка всячина. Клава стояла біля відчинених дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках велетенського ножа, ніби списа.

Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила до серця, потрясала глибини єства, зворушувала душу. Оксано, Оксано, чарівнице моя, прекрасна чаклунко, яке бездонне у тебе серце.

Казково-граціозні руки, чутливі пальці, вся постать, ніби летючий птах. Феєрична постать. Променисті очі пронизують безмежність, хвилюють небокрай.

Зал заворожено слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня. Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті.

Оксана летить на хвилях пісні у зоряні краї. Плачуть і радіють струни. Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя й сум ідуть поруч. Чую, Оксанонько, ти неспокійна. Я відчуваю твій біль, радосте моя, мій заблуканий пташе.

Грім оплесків у залі. Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана телевізора. Вони схожі на тіні у сутінках кімнати, нинішні гості. Сині тіні. Поміж ними десь там і Роман! Щасливий «суперник».

Знову піднімає скрипку Оксана, починає грати.

Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулася. Уздріла Євгена, зраділа. Її повне добродушне обличчя всміхнулося.

— Голубчику, Євгене, — прошепотіла вона, — повернувся? Змарнів, схуд. Як я за тобою скучила. Де ти вієшся по світах?

— В селі працюю, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати… Привітати й назад…

— «Привітати», — передражнила Клава. — Герой! Таку дівчину випустив, царівну. Кому віддав? Не совісно?

— Клаво, що ти говориш?

— А те, що знаю. Пропаде дівка з Романом. Хіба ти не знаєш його?

— А що я можу вдіяти?

— Ото ж бо. Треба було раніше. Ех!

До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула, сплеснула долонями.

— Ой, Клаво, щось у тебе горить. Мабуть, знову слухала? Про плиту забула?

Клава кинулася до плити, помішала на сковороді, в духовці.

— Так гарно ж як, — виправдовувалась вона.

— «Гарно», — передражнила господиня. — Хай слухають ті, кому належить. А то на кухні смердява.

Вона побачила Євгена, кинулася до нього, обняла, сплакнула. Дивилася в змарніле обличчя.

— Повернувся, синку? Нарешті!

— Не повернувся, — вперто озвався Євген, — приїхав привітати.

— Ти здурів? — почала пошепки лаятись мати. — Ти в могилу мене заженеш своїми дурощами! Всі діти як діти, а ти завія якась.

— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.

— А ти цить! — насварилася Поліна Михайлівна, страшно витріщивши очі, — Теж філософ знайшовся. Євгене, я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись у місті! Ми все, що треба, полагодимо, влаштуємо тебе, чуєш?

— Мамо! Цього не буде! — Євген одвів її руки від себе. — У мене там робота, дуже цікаві експерименти, прекрасні люди. Будь ласка, не заважай слухати… Прекрасно грає Оксана.

— Ґеніально, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксанки виключний дар. Звідки б то?

Мати ж проста санітарка. Гарна пара буде. Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає.

— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитнся.

— Ти наївний. Одному радість, а іншому — злість. Це закон.

Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.

— Ходімо до кімнати, — сказала Поліна Михайлівна. — Чого тут стовбичиш? Там послухаєш. А приїде Оксанка — за стіл.

— Не хочу. Слухатиму звідси.

— Ну, як хочеш. Клаво, не можна разом слухати й готувати вечерю. Доведеться самій. От халепа.

— А чого ж, — знизала плечима Клава, — своя рука вірніша.

— Я знаю, ти рада, щоб менше робити.

— Та чого ви? Самі ж казали.

— Добре, добре, січи цибулю на вінегрет.

— Стукатиме ж, заважатиму слухати скрипку. Євген не чув того безладного діалоґу. Оксанина скрипка царювала в його душі, вела у світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, понад багряними маками.

Мелодіє, царице ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так зрідка вводимо в життя цей потік прекрасного? Чому залишаємо його лише на час відпочинку, для духовного «десерту»? Чому не вводимо чудові мелодійні звучання в працю, в школу, на поля, на стадіони? І не закриваємо туди шляху банальній мелодії, дисгармонійному звучанню.

У Євгенові роздуми вривається гостра розмова:

— Марш, Клаво, до «Кулінарії», там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.

— Дослухати б, — невдоволено пробубоніла Клава. — Музика ж яка — плакати хочеться.

— Біжи, біжи, — зверхньо кинула Поліна Михайлівна, обпалюючи над вогнем качку. — Музика нікуди не подінеться. Оксана тепер пилятиме свої гами вдень і вночі, ще наслухаєшся. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були.

Клава сердито кинула ножа на стіл, вийшла.

Незабаром до кухні завітав Кирило Степанович. Він навшпиньки пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер долоні.

— Наче ще морозів нема, а надворі холодно.

Він підійшов до крана, почав мити руки.

— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний.

Поліна Михайлівна кинула на нього невдоволений погляд.

— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена, а він повіявся десь. Що люди скажуть?

«Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, одні імена!»

Кирило Степанович старанно витирав руки, добродушно всміхався.

— Полюшко, не гнівайся. У мене велика радість. Відкрито масу спокою у нейтрино. У всякому разі, експеримент проведено дуже коректно, і ми вважаємо, що наші колеґи за кордоном…

— Чию масу ви відкрили? — неуважно перепитала Поліна Михайлівна.

— Масу нейтрино. Це така елементарна частка, найдрібніша, але вона має велике значення. Раніше гадали, що вона, як і фотони світла, не має маси спокою, а тепер оце відкриття. Це ж епохально! Перевертає всі космогонічні уявлення. Хоч маса й невелика, всього кілька десятків електроновольт, але в масштабах всесвіту це дев’яносто дев’ять відсотків маси. Збагнула? Дев’яносто дев’ять! Те, що ми бачимо, вимірюємо, всі зорі, квазари, ґалактики, метаґалактики, планети, ми з тобою — все це лише піна, а невидимий, нейтринний всесвіт — глибинний океан, ніби основа буття. Одразу важко й сказати, який це переворот! Але тобі по секрету скажу ще більше, — Кирило Степанович почав говорити голосним пошептом, — я підозрюю, що навіть фотони світла, кванти радіації мають масу спокою. От буде закусочка теоретикам. Мізерна маса фотона, я так гадаю, але в сукупності вона є підґрунтям всієї світобудови. Збагнула? Те світло, яке ми вивчаємо, яке мчить з шаленою швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, лише вібрація вакуумної світоносної мозаїки. Ага! Фізики вважають вакуум лише віртуальним океаном потенційних часток, але вони помиляються: вакуум — правдивий батько всієї матерії.

Сухорляве обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розгладжувалися від задоволення. Євген зиркнув на нього, і йому стало жаль батька. Старий — щирий, хороший чоловік, але перед ким він розсипає перли? А втім, хай виливає свою радість, адже він робить надзвичайно важливе діло, а це головне.

— Дай мені перекусити, а то я вмираю, — попросив Кирило Степанович.

— Не вмреш, за столом поїси, — одрізала мати. — Так де вона та маса?

— Яка маса?

— Ну та, яку ви відкрили?

Кирило Степанович жахнувся.

— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!

— А що я такого сказала? — образилася мати.

— Хіба маса спокою продукт якийсь? Чи банка з ікрою? Ми провели дослід, який дає право твердити, що у нейтрино є маса спокою. І це дозволяє…

— Ти знаходиш масу спокою для якоїсь паршивої частки, і лише у мене однімаєш його.

Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготав.

— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом, ніби він мені заважає жити. Дають вам лауреатів за всякі там частки! Ївидніше! І нам, грішним, приємно.

— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з цим. Здорово грає Оксана. Коли вона буде?

— Незабаром приїде.

— А це хто біля дверей? Женька?

— Атож! Каже, приїхав привітати. Балбес такий. Я вже просила, щоб залишився, де там! Може, тебе послухає?

Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:

— Ну як там… що там у тебе?

Євген усміхнувся. Відповів йому завченою з дитинства формулою:

— Все благо, тату.

— Ну то й добре. Аби благо.

— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення.

— Так, — згодився батько. — Аби благо…

Мати махнула рукою з досадою.

А скрипка вела високу ноту, що тремтливо затихала у високості, заглушена шквалом оплесків.

Оксана завмерла на екрані. Очі її, ясні, великі, чисті, десь у інших світах. Отямилася, глянула на зал, кланяється ледь помітно.

Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:

— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.

Зазвучав джаз. Дисонансом після скрипки прорізали повітря скажені акорди. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють, що це блюзнірство? Святотатство.

Метляють тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо можуть… Нехай!

Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?

До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, в другій запалену сигарету. Причинив двері, і почав кричати в трубку:

— Ксана! Ґеніально! Неповторно! Ми всі мертві! Гості — покотом! Приїжджай! Чекаємо. Що? Голова болить? Нічого, пройде. Чао! Цілую!

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він сміє? Чи, може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Гера, в’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій спідничці, що облипала її принадні форми. Євген добре знав її, доньку академіка Бабича, батькового товариша. Вона була й на іменинах того злощасного липневого вечора. Дівчина завжди зберігала на личку іронічний усміх, мовби підкреслюючи, що вона тонко розуміє делікатну ситуацію, яка склалася в стосунках між братами.

Гера піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романової. Усміхнулася косуватими очима. Роман поклав руку на її стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димком.

— Заборонено! Треба було не поспішати. А тепер ні-ні!

— Любов не знає бар’єрів, — блудливо посміхнувся Роман. — Одне діло шлюб, а інше любов!

— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Гера. — З тобою можна кашу варити.

— Не лише варити, — багатозначно відповів Роман. — І не тільки кашу.

— Ну що ж… Побачимо, побачимо, — захихикала дівчина, пускаючи кільця диму.

— Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся! — сказав Євген, відступаючи від фіранки вікна.

Роман і Гера злякано розскочилися. Побачивши Євгена, засміялися. Старший брат зневажливо скривився:

— А, це ти? Приїхав-таки, старик? Моралізуєш? Нічого, життя обкатає, збагнеш усе.

— Чого сваритеся? — гукнула мати, входячи до кухні. — Женько, Ромо, Герочко, ходіть до столу. Незабаром починаємо. Чого там Оксанка затримується? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть усіх своїми частками та гіперонами з кварками. Люди їсти хочуть, а він їм про кварки та нейтрино базікає.

Гера засміялася.

— Не кварками одними буде сита людина!

— Еге! — підхопив Роман. — Переборщує старий, захоплюється.

— Фізик, а не любиш своєї науки, — обурився Євген. — Де ж твій дослідницький запал? Ти ж докторську готуєш!

— Мені ті кварки ось де, — провів Роман долонею по горлу, — стоять, ясно?

— Не треба було пхатися в фізику.

— А куди ж?

— Туди, де ти був би на місці.

Гера, пускаючи дим кільцями, грайливо запитала:

— Підкажи, де наше місце, Женько. Ти ж з пришельцями знаєшся — то, певно, все бачиш?

— На Лисій горі, — огризнувся Євген. — На чортячому шабаші!

— Юпітер, ти гніваєшся? — манірно скривилася дівчина, звабливо виставляючи ногу. — Не псуй Ромці вечора.

— Женько! — гукнула мати. — Не забувайся. Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда, сама не своя. Припала до одвірка, не в силах промовити й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози. Поліна Михайлівна кинулася до неї. як вітром знесена.

— Що? Шампанське розбила? Га?

— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся д неї.

— Що ти сказала? Ти мариш? Яка Оксанка?

— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій! Машина об машину… Недалеко від нас. Швидка повезла її. Бо же ж ти мій!

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна, заломивши руки, причитувала:

— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали. Таке нещастя. Ромцю, ти куди?

— Та треба ж щось робити? Узнати, що і як.

— А люди? Що люди скажуть? Їм хіба приємно чути отаке? Приготувалися веселитися, а замість того — траґедія. Вечора одміняти не можна. Скажемо, що Оксанка затрималася… по важливій справі. Я сама подзвоню в швидку, все дізнаюся. А ти не кидай гостей! Не можна.

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді чує він ці жахливі слова?

Метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди?

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи, стрімголов пустився вниз. Де ти, птахо моя? Де ти, кохана Оксанонько? Оксано, Окса-а-но, Оксано-о-о-о!..

ПОРОЖНЕЧА

Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано оглядалися на нього. Він не звертав уваги на ті погляди, біг вулицею до найближчої зупинки таксі, на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:

— Держи злодія! Хапай його!

— Та то п’яний… нализався!

Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Де швидка? Здається, на Стрілецькій? Чи ні, десь біля Львівської площі… Як туди доїхати?

На тому боці вулиці стояв тролейбус. Євген метнувся до нього. Дверцята зачинилися перед самим носом. Машина рушила. Євген кричав, махав руками. Не зупинився. Він ледве не плакав. Тепер довго чекати.

Побіг. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі підхопить якась машина. Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть. Міліціонер посварився пальцем з будочки.

Євген знову побіг. Задихаючись, мчав мимо байдужих людей. Мимо кам’яних екзотичних будівель. Мимо розцяцькованої юрби біля оперного. Мимо гуркоту гігантського пустельного міста.

Ось і Золоті ворота. Вже недалечко. Вже зовсім близенько. Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя. Я з тобою.

Він уже не пам’ятав, як добрався до станції швидкої допомоги, його відштовхували, не розуміли, про що він говорить.

— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка? Не знаємо, документів не перевіряли. У нас багато нещасних випадків. Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?

— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення? Вона — для мене найрідніша в світі.

— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну ось… знайшов… її відправляють до Жовтневої лікарні на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…

— Лікарю, я хочу її бачити. Лікарю, ви чуєте?

— Ви збожеволіли! Вона ж непритомна. Хто вас допустить?

Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же йому бути?

Оксано, я буду серцем, думкою охороняти тебе від смерті. Я не допущу, щоб ти пішла в морок, у небуття. Я закрию тебе від чорної безодні. Ми ще зустрінемось. Ти ще усміхнешся голубими, як незабудки, очима. Ти ще повіриш мені, зрозумієш, як я тебе кохаю, як бережу тебе в серці.

Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану, сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчилися грізні темні хмари. Євген плакав і не соромився сліз. Якесь дівча зупинилося перед ним, здивовано дивилося, кліпало великими, як у ляльки, очима.

Оксано, ти бачиш — доля розлучила тебе з ним. Ти інша, зовсім інша, ти випадково потрапила у моторошну яму, чуєш? Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, розжену мару й візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну й чисту. Я люблю тебе, Оксано…

ХОЛОД

Тиша. Чому така жахлива тиша? Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.

Де вона? Що з нею? Несила поворухнутись. Руки ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло. Що це — сон?

Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все довкола сіре, невиразне. Зненацька до свідомості донісся страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крики людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала. Концерт, заручини, поїздка на авто і… катастрофа.

Вона жива. Вона в лікарні. А як же Роман? Там же зібралися люди, вони ж чекають її і, мабуть, нічого не знають.

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар.

— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…

«Три дні», — жахнулася подумки. Вже три дні в темряві. І не відала про це! А Роман? Що з ним? Стільки клопоту завдала вона йому. А мама? Бідна мама, вона, напевне, божеволіє з горя.

— Ви чуєте мене? — почулося запитання.

— Чую, — прошепотіла Оксана.

— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

— Лікарю…

— Що ви бажаєте?

— Скрипка… де скрипка? Ціла?

— Ви бачили таке? — озвався здивований голос. — Про скрипку питає. Ніби той мужик, що розрубав ногу, а бідкається про чобіт. Ціла ваша скрипка. Ціла.

— А хто-небудь питав… про мене?

— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Цілу копицю приніс. Он стоять на тумбочці.

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд.

— Передайте Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде.

— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається, зачекайте, я тут записав… Ага, Євген.

— Євген?

— Атож, Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався.

Що вони говорять? Дзвонив по телефону, турбувався? А Євген… бігає попід вікнами, попід лікарнею?.. Може, вона втратила пам’ять? Переплутала імена. Роман… Євген… Гарячі обійми, поцілунки, жагучий шепіт: «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Було чи приснилося? Може, все марення? І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі, білі кучері, тихий, несміливий голос, і тужливий крик мартинів над деснянськими луками. Знову пливе морок, накочується, колише її. Як боляче в серці. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість. Знову тиша, небуття…

На другий день Оксана опритомніла цілком. Відчула, що до неї повертаються сили. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі пелюстки. Тонкий полиновий запах п’янкою хмаринкою поплив у свідомість.

Оксана глянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами, випростані вздовж тіла, ніби не свої. Вона поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити? Жодної чутливості, ніби дерев’яні. Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалась. Де лікар? Треба запитати лікаря. Що в неї з руками? Я пальцями? Підвелася з ліжка, похитнулася. Яка вона слаба. Що це на ній? Смішна довга сорочка. А на бильцях ліжка халат. Як його одягти? Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей, прочинила їх. У коридорі чувся голос. Ага, вона згадала — це ж лікар. Визирнула в коридор. Постать у білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном, чулися слова:

— Жаль. Руки для неї — головне. Розумію. Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку, а людину.

Що? Неповторне явище? Ну, знаєте, кожна людина унікальна.

Що він сказав? З ким він говорить? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?..

— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте? Хм… А вона питала про вас. — Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану, і радісно сказав у трубку: — Хвилиночку, вона якраз вийшла. Хвора, йдіть сюди. Передаю трубочку.

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла у далеч. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:

— Це ти, Ксана? Вітаю тебе. Як ми всі переживали за тебе! Таке горе! Як ти себе почуваєш?

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба? Я даремно турбую тебе. Що?

— Чому ти не приїдеш, Романе?

— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце збираюся у відрядження. Терміново. За кордон. В Гааґу, на міжнародний симпозіум. Здорово?

— Здорово, — ледве чутно промовила Оксана. — Ти хутко йдеш… вгору, Романе.

— Блискавично! — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора.

— Так, так. Я знаю… все буде саме так… А як же я?

— Ти, Ксана? Лікуватися треба.

— Як же… заручини, коли тепер?..

— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу. Треба, щоб ти вийшла. Поговоримо, вирішимо разом. Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили. Я їду за тиждень. Якщо до цього не побачимось, тоді після повернення.

Клацнуло в трубці, почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулася. Лікар підхопив її, поглянув у зблідле обличчя.

— Голубонько, та ви на себе не схожа. Негайно в ліжко!

— Нічого, нічого, лікарю, просто голова запаморочилась. Пройде. Проведіть мене.

Лікар повів її, підтримуючи, до палати. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує якийсь Євген. Пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!

— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди ніколи! Ніколи! Я не хочу його бачити, не хочу, не хочу!.. Чуєте?

Вона впала на подушки, заридала. Холод оповив серце, котився по тілу, гострими крижинами пронизував душу. Холод… холод… холод…

ЦИНІЗМ

Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав на боки, милувався осінніми квітами, жовтим опадаючим листом. Прислухався до звуків машин, насторожувався.

— Що це з тобою? — запитав батько, одриваючись від гри.

— Нічого. А хіба що?

— Та якийсь ти ніби зляканий.

— Хм… Це тобі здається. Краще ти бійся. Мат!

— Як мат? — здивувався Кирило Степанович, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е ні, зажди. Я переходжу.

— Це проти правил, — ліниво озвався Роман. — У житті так не буває. Потерпів поразку — не встанеш.

— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки.

— Який тоді смисл у грі?

— Я кажу про життя, — поправив батько.

— Все одно, — запевнив Роман.

— Гм… Все одно? Дивно. Гра і життя — не все одно. Давай реванш.

— Який реванш, батьку? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!

— Ну-ну! «Слабак!» Я просто замислююсь, думаю про інше, от і попускаю тобі.

— Так уже й «попускаєш», — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.

— До якого діла?

— А про мою докторську дисертацію забув?

— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?

Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.

— Ким допустимого?

— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою.

Роман знизав плечима.

— До чого тут наукова етика? Що за химера? Ти говориш, немов старорежимний гімназист. Сам упхнув мене у теоретичну фізику, так би мовити, зліпив із мене кандидата. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Не випадає! Треба таранити далі. Доктор, членкор, академік.

— Ого! Барвисте майбутнє.

— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість, треба користуватися.

— Ким же це «користуватися»? — поцікавився батько. — Мною?

— Не чіпляйся до слів. Згодом кількість переросте в якість. Діалектика!

— Філософ! Я й не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість у якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор.

— От і будь архітектором, — Роман перехилився через перила веранди і понюхав синенькі квіти морозу. — І потім, з тебе, батьку, не вийде Остапа Вишні. Кинь іронію.

— Є таке слово не наше, синку: цинізм.

— Є, таточку, — в тон йому відказав син, — й інше древнє слово: фарисейство.

Кирило Степанович скочив зі стільця, змів з дошки фігури.

— Добра в мене випала відпустка, спасибі тобі. Відпочинок, називається!

— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш Євген…

— Еге, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним, де він?

— Знову поїхав у село. В якусь яму над Дніпром. Затіває там якісь фантасмагорії. Дурень. І ні гу-гу — мовчить. Слухай, батьку, я хотів з тобою дещо обговорити.

— Що таке?

— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гааґу.

— Не сам? Розумію. Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора? Їй ще, мабуть, не можна. Ти провідував її? Що з нею?

— Одужала, — роздратувався Роман, — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї.

— Як то не про неї?

— Ай, батьку, я зовсім не про те. Оксана не до діла тепер.

— Не розумію…

Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась.

— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.

— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?

— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.

— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.

Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.

— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?

— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.

Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.

— Од-ружилися? Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!

— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані «Москва». Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, заплатиш?

— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.

Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:

— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з батьком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.

— Геро, про це потім, — перебив Роман.

— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?

— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…

— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!

Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро глянув на Романа. Той одвів погляд.

— Що це означає, Романе? — запитав батько.

— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…

— Як то не скрипаль?

— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.

— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.

— Романе! — скрикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же якась межа.

— Батьку, не треба сцен. Ми не в театрі. Ось іде мама, поговори з нею.

Гера поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман кинувся до неї:

— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи. Поясни йому.

— Кирюша, йди сюди.

Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:

— Ти нетактовний. Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Гері? Нема Оксани. Не було… Ясно? Наша невістка Гера. Невже ти не радий? Сват академік, твій товариш. Ім’я! Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна? Кирюшо, треба мати розум.

Роман сміявся біля хвіртки:

— Розстроївся старик.

— Нічого, хай звикає, — вторила йому Гера. — Знаєш, на три тисячі потягло. Дехто лопне від заздрощів.

— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька.

— Ну, думаю, тато дасть половину, — підрахувала Гера. — Рахунок пред’явимо старикам. Бах — і все! Скажу своєму, хай приготує на вечір бабки.

— Так і зробимо.

— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.

— Моя докторська, — похвалився Роман.

— Ого! Ти рекордсмен.

— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.

— Це моя хватка. А яка тема?

— Модерна. «Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій».

— Лади! А не заплутаєшся?

— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Перспективна. Можна притягти архіінтриґуючі факти з космофізики, з ядерної фізики. Розумієш? Симпозіуми, конґреси, з’їзди, крилата тема.

— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.

— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.

— Тоді він поговорить, з ким треба.

— Ну, це інша справа.

Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись вужом.

— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.

Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:

— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!

Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:

— Що ж це? Гм… «Потопали»… «Світова схематика»… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?

Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?

Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:

— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!

Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.

— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.

— Оксанонько, голубонько, заходьте.

Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти. Оксана заперечливо похитала головою.

— Не можу. Машина чекає.

— Ну, як рука?

— Погано, — сумно мовила дівчина. — І якраз ліва.

— А як же тепер скрипка?

— Кінчилася моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась Оксана. — Два пальці не згинаються. Та й кисть не та, що була.

— Гм… Так… Старий сухар. Ви пробачте, я не вмію висловлювати співчуття, але мені боляче.

— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Нічого не вдієш, треба звикати.

— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою станете чи що?

— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б. Але навіщо? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?

— Божественно!

— От бачте! Треба скрізь творити так. Інакше не варто жити.

— Це ви гарно сказали. Хвалю. Але не всі ж можуть.

— Нічого. Десь працюватиму. Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, паралізувало її.

— Що ви кажете?!

— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу, я чула, що Роман їде в Гааґу днями. Я б хотіла побачити його.

— Його зараз… гм… тут нема…

— Я буду тут на електролікуванні кілька днів. Хай навідається завтра.

— Я скажу, Оксанонько. Скажу.

— Ну, прощайте, Кириле Степановичу!

— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте. Все тече, все міняється…

— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипалем, а людиною.

Машина рушила. Закурів пил.

Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього просвітліло. Яка чарівна дівчина! Хто зна, може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона — це ж антагоністи. Як вона сказала: «Я народилася людиною, а не скрипалем». І вона залишиться людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа. Горе моє, а не син. Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не відає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана.

ПОРАНЕНА СКРИПКА

У вікно лікарні зазирали могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне дивоколо, і на ньому ласкаві віти. Шшш… шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість, у небуття. Нічого не треба, нічого не хочеться.

Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору реальність, про сіру повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка.

Сонце падає між сосон, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює дівчину, будить у грудях тривогу. Що це з нею, чому так боляче в душі? Все, що відбулося, мов тяжкий сон. Чому це сталося? Чим вона завинила перед долею, звідки ударив по ній бумеранґ карми, як про це кажуть індуси? Коли вона кинула в простір той бумеранґ? Зовсім недавно… така радість, тріумф… заручини… любов… Ясні обрії діянь і мрій. А потім падіння. Страшне падіння.

А втім, що це вона розкисла? Сором так думати. Скільки випадковостей трапляється в світі, але мільйони людей продовжують жити просто, весело, щасливо. Мільйони не вміють грати й співати, а чи вони нещасливі від цього? Адже й вона могла б народитися безталанною до музики. Аби співала душа. Душа! Це головне.

Вона поглянула на перев’язану руку, сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Повноцінної руки? Ну то й що? Рука лише інструмент. А творцем була я. Я! Творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить. Ось, я починаю…

Дівчина, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати в уяві. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались у недосяжні, високі сфери, краяли серце почуттями тривоги й радощів, надії і неясного сподівання. Хто сказав, що без руки не можна грати? Хіба музика народжується струнами, деревом, смичком? Вона звучить у природі, в серці, в душі. І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що відсутнє ще вміння передати те звучання іншим людям. А може, коли-небудь вона знову знайде стежку до нового вияву і зуміє навчати інших.

Оксана підійшла до тумбочки, де лежав футляр із скрипкою. Вона відкрила його, торкнулася струни. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. Пробач мені, скрипко, пробач, подруго. Я не зрадила тебе. Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе. Тільки не для інших. Знайду, зустріну достойного хлопця чи дівчину, передам їм серце своє, чуття своє. Тоді ти, подруго, знову вийдеш у великий світ. І я радітиму разом з тобою.

Оксанині думи обірвалися. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він мовчки запропонував сісти, сам опустився на стілець. Обличчя його було втомлене, збентежене.

— Я хочу поговорити з вами серйозно.

— Я слухаю, лікарю.

Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати і не зважується. Що ж таке? Хіба вона й так не знає свого лиха.

— Я проглянув знімки. Кілька разів.

— Ну й що? — спокійно запитала Оксана.

Лікар встав, нервово заходив по палаті. Зупинився біля вікна.

— Що це у вас? Скрипка?

— Скрипка. Хіба ви не знаєте, що я…

— Знаю, знаю. Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.

— Що?

— Розумієте, знімки не дуже вдалі.

— Ви хочете сказати, не знімки, а…

— Ммм… Ви вгадали.

Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.

— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати правду, ніж надіятись на чудо.

— Так, так. Чуда не буде.

— І навіть ваше електролікування?

Лікар махнув рукою.

— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви навіть, кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може, розробиться, але віртуозності такої, як була, навряд чи ви набудете. Я хоч і дилетант, але скрипка…

Оксана підняла забинтовані руки перед собою, сумно поглянула на них.

— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, не варто вам морочити голову? Випишіть мене одразу.

— Навіщо ж? Слід зробити все, що залежить від нас.

— Але ж від вас нічого не залежить.

— Відпочиньте, подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати, осмислити все, що відбулося. Я розумію, це ніби нове народження, новий шлях. Не так-то просто…

Лікар попрощався, вийшов. Оксана похилила голову. Новий шлях. Цілком новий шлях з-за такої дрібниці. Удар машини об машину, і нове народження. Траґізм, але в ньому якийсь чорний гумор.

Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями. Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову. І від цього залежить щастя? Не може бути. Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб, щоб можна було музику передавати з душі в душу через якийсь апарат. Що з того, що рука покалічена чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні, жодне нещастя не вб’є її. Скільки на світі людей з пісенним серцем, у яких відсутня можливість висловити себе в звучанні.

За дверима почувся знайомий голос:

— Сюди? Дякую. Вона сама? Добре.

В палату пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула приміщення, ступила кілька кроків до Оксани.

— Це ти, Ксаночко? Чому тут темно? Ага, ось вмикач. Я зараз.

Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулася до дівчини, обняла її за плечі.

— Як мені боляче! Як мені тяжко!

— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — Оксана опустила погляд донизу. — З чим завітали?

— А я почула, що ти тут, у Ворзелі, вирішила провідати. Ху, душно. Мабуть, опади будуть. А мені старий сказав. Ну, я й вирішила сьогодні провідати. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи. А тут — на тобі! Добре, що щасливо все закінчилося.

— Ну, не зовсім щасливо.

— Добре, що жива-здорова.

— Я теж так думаю. Дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в тому чи іншому фаху. А якби я вчилася на ткалю чи на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Смішно.

Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, задоволено кивнула.

— Я рада, що ти не сумуєш. Бачу скрипку. Ти що, вже граєш?

— Де там граю. Так, пробувала. Лікарі кажуть, що вже награлася.

— Ти гадаєш, що вже… назовсім?

— Атож. На жаль — це так.

— Як же тепер? Ти звикла до слави, до оплесків. Попереду були такі перспективи… а тепер?

— Що таке слава? Я її ще не бачила. Тільки чула звуки скрипки, мелодію. Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене і їм радісно. І мені теж було радісно. Як це чудово, нести людям радість! Жодна сила не зрівняється з цим.

— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна. — Це чудово.

— А потім — аварія, — похилила голову дівчина, і на її чистому чолі лягла тінь скорботи. — Темрява, відчай. Та ненадовго. Я збагнула — вірте мені! — що радість не в таланті, не в професії. Радість у нашій душі. В серці. Її не може вбити жодне нещастя. І я все одно зможу передавати її людям. Правда, доведеться шукати іншого вияву, але я знайду, знайду неодмінно.

Поліна Михайлівна кашлянула, потай глянула на годинника.

— Так, так, ти слушно міркуєш. Треба знайти свою стежку. Безумовно, у тебе тепер буде інша дорога.

Оксана подивилася в очі Поліні Михайлівні.

— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Знаю, він теж повинен збагнути. Я дуже вдячна вам.

— Оксано, — раптом рішуче підняла голову Поліна Михайлівна. — Я хочу поговорити з тобою відверто.

Зіниці у неї були гострі, мов два буравчики. Дівчина закліпала повіками, розвела руками.

— Не розумію. Я завжди була відвертою. Нічого не приховувала. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало, як почула про горе моє. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтеся, ми удвох з ним вирішимо, як нам бути.

— Пробач… е-е… з ким це, з ним?

— З Романом, ясна річ.

Поліна Михайлівна напружилась, як тятива.

— Ось що, Оксано! Я прийшла сказати, що Роман одружується, тобто одружився. Вчора було весілля.

Оксана заклякла від удару. По тілу поповзли незримі мурашки, холодом війнуло в душу. Вона дивилася на Поліну Михайлівну, ще не в силі збагнути, чула вона ті слова чи їй вони здалися.

— Одружився? Вчора? Ви жартуєте? Ні, бачу, що не жартуєте… Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло.

«Так швидко?» Де вона чула ці слова? «Так просто?» Так запитував Євген, коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранґ! Вона сама послала його в простір. Він повернувся. Як боляче! Як страшно!

— У Роми велике майбутнє, — ковтаючи слова, швиденько затарабанила Поліна Михайлівна. — У нього зв’язки, перспективи. Чим ти йому допоможеш тепер? Хто ти, Оксанко? Баласт. Домашня жінка. Мати твоя — хто? Каліка, у неї мізерна пенсія. Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Роман хай іде своїм шляхом. Жінка має бути каталізатором, помічником, так би мовити. Ну, от, я все сказала. Прощай, прощайте, Оксано! Тут, за дверима Рома. Він теж попрощається з вами… з тобою… Ну, я пішла.

Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?

Роман з’явився в палаті. На елегантному костюмі білий халат. Він не дивився в очі, тонкі випещені пальці дрижали.

— Оксано, пробач. Так вийшло. Ти розумієш — життя. У нього свої закони. Се ля ві, як кажуть французи.

Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця шалений клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розліплюючи вуста, запитала:

— Ти все сказав, Романе?

— Оксано!.. В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…

— Я все зрозуміла, Романе!

— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій лжегуманних, власницьких чи що. А так не треба! Не треба! Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям. Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковім роботі, кар’єрі, сімейне становище теж. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще. Я втрутився, перейшов дорогу Євгенові… Він любить тебе. Чого ти так дивишся на мене? Я щось не так сказав?

Оксана обпекла Романа гнівним поглядом, прошепотіла:

— Перепродуєш товар?

— Оксано, ти мене не так зрозуміла! Я по щирості. Я від усього серця. Коротше, я сказав, у мене є дружина.

— Геть!

— Що ти, почують. Тихенько.

— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я обмию своє серце. Ви чуєте?

— Ну, це вже, знаєте!

Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.

Вона вимкнула світло. В душі ніби роздерлася якась завіса. Заголосила скрипка, наче поранена чайка над дніпровськими луками. А в унісон з мелодією чийсь голос, такий рідний, знайомий, навіки втрачений, речитативом нашіптував ніжні, болісні слова. Де вона чула ці рядки?

Так далеко, далеко Відійшли дні ясної розради… Сніжно-білі лелеки Та блакитні леґенди позаду…

Вона підійшла до вікна. Пусто. Порожньо в цілому світі. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, віддаються луною, завмирають у просторі.

Темрява змикалася довкола неї. Вона повзла в очі, в тіло, наливала свинцем руки, стискувала серце. Не можна здаватися мороку, не можна.

Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась траґічна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє вибратися з цього мороку, яким обплутала її доля?

Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі вмирає, заглушена ураганом руїни. Простір, серце у сум’ятті, в хаосі. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Навіки, назавжди.

Що це обірвалося? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, то рушиться темне, похмуре підземелля її легковажної юності? Чи, навпаки, змикається над її головою стеля нової фортеці, нової таємниці?

Хто допоможе зруйнувати її?

ЧИ ПОТРІБЕН ДОЗВІЛ

Марія подивилася ще раз в обличчя присутніх, ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто. Тільки життя, лише практика дасть відповідь.

Насторожене лице завідуючого райвно. Він дивиться на свої пещені руки, складені на столі, але прислухається до кожного слова, до кожного нюансу думки. Для таких треба говорити гранично ясно, інакше нічого не збагнуть, усе перекрутять, відкинуть ще й обвинуватять у еклектиці. Не раз таке бувало.

Бадьорий, веселий кореспондент із райгазети. Базіка й реготун. Він гострить олівця, приготував блокнота. Скажеш слово, допише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, про що говорив.

Інспектор з облвно. Поважний, серйозний чоловік. Йому нудно. Якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, яка там ще виникає ініціатива знизу, скаже слово. Та чи відчує серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції, своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті, друзі, колеґи, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься. Ті, що знають, схвильовані, тривожні.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок у березняку, вогку темну землянку. Розмову «Артиста» з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розгублене обличчя Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… бій. І після нього розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем у казкові краї прийдешнього. Невже тепер, коли є можливість не лише мріяти, а творити, здійснювати, — невже тепер не зрозуміють?..

— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — запросив до розмови завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Провела поглядом понад присутніми, ніби зазирала у невидиме.

— Ми мріємо про комуністичне прийдешнє, — почала вона. — Ми готуємо для нього економічні та духовні підвалини. На моє переконання, комуністичну свідомість людині треба прищеплювати вже тепер, готувати її до життя в комуністичних умовах. Широку ниву хіба виплекаєш, доки не виореш поле, не звільниш його від чортополоху? Отже, йдеться не про окремі зерна, не про окремих людей, першопроходців, талантів, ґеніїв, ентузіастів, йдеться про весь народ, про нове покоління, про прийдешнє, котре владно стукає в наші серця. Ми говоримо про громадянську свідомість, а виховуємо інколи в сім’ях прагнення до свого, до приватного. «Моє», «чуже», «наше», «ваше». Ми говоримо про шкоду й злочинність алкоголю, ми в школі аґітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони вдома привчаються до цього підлого зілля. «Діди пили і нам заповіли!» А скільки протиріч між впливом школи й батьків, особливо, коли батьки шахраї, міщани, сектанти чи політично недалекоглядні люди. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця, сім’я, буває, руйнує. Ви розумієте, про що я кажу? Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище вчителя в суспільстві, про проґраму навчання і багато інших проблем. Але спочатку головне. Подробиці я виклала у проспекті, котрий вручу всім після дискусії.

Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом окинув учителів, гостей, учнів. Кашлянув.

— Е-е… Маріє Панасівно, пробачте. Чи не здається вам, що ці питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, наукових орґанізацій. При чому тут ми, учителі, учні? Я гадав, що йдеться про підвищення ефективності навчання, про трудове виховання… А ви…

— Йосипе Макаровичу. Нічого в нашій розмові не буде теоретичного. Все цілком конкретне, практичне. Досить нам порожньої балаканини. Тільки вислухайте мене уважно. — Марія зітхнула, пригладила долонями сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, динамічнішою, пластичнішою. Проґрама не повинна бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує юних громадян, отже, вона творить, формує майбутнє, завтрашню реальність. Школа — це пульс прийдешнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, у літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватися на школі, змінювати її тонус, вплітатися у навчання, ставати складовим чинником проґрами. А ми? Як діємо ми? Ось один вельми наочний приклад. Донині астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу зоряну домівку, наука, що підвела погляд роду людського до світоносного безмежжя, вивела мислячу істоту у космос, чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена примітивна проґрама, що її ми пропонуємо десятикласникам, убога, ретроградна порівняно з блискавичним розвитком науки, техніки, пізнання. Є дисципліни, котрі учні засвоюють знехотя, під натиском. До зоряної науки прагнуть усі, від найменших до найстарших, цей факт вельми красномовний. Він змушує задуматися над тим, хто і як формує навчальні проґрами для наших шкіл? Які критерії беруться за основу? Де передумова таких критеріїв? Щодо астрономії, то я вважаю, що цю науку треба ввести вже з перших класів, навіть з дитячих садків, якщо вже на те пішло. Громадянин, котрий з дитячих літ буде напоєний із зоряної ріки пізнання, виростатиме крилатим, великодушним, мужнім, матиме масштабне, космічне мислення, діятиме у всіх сферах життя не дріб’язково, а еволюційно, відповідально, розуміючи вселенське значення кожного свого вчинку.

— Правильно, Маріє Панасівно! — заплескали в долоні десятикласники. Марія глянула на їхні схвильовані лиця, на сяючі оченята, моргнула підбадьорливо. Знаю, мовляв, що ви згодні.

— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно, я про це детально міркую в проспекті. Багато в проґрамах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці, географії. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. І не зв’язувати їх дріб’язковою бюрократичною звітністю. Звітність може бути лише одна — результат, реальні знання учня, його морально-етичне обличчя, той здобуток, що він має від шкільного джерела. Напрямок для всіх шкіл, для всіх учителів єдиний: формування людини комуністичного суспільства, але вирощування крил для польоту кожного птаха індивідуальне, унікальне, неповторне. Стереотипу для крил нема і не може бути. Отже, назріває необхідність реформ у школі, у всій сфері освіти. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи, її статусу в суспільстві неможлива серйозна реформа. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками, і готові запропонувати таке.

Марія замовкла.

Мовчали вчителі, учні. Не можна було відчути настрою гостей. Марія притисла долонею листочка з тезами.

— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто подумав би, я це бачу по виразу обличчя. Не заперечуйте з ходу, а вислухайте. Учні після навчання біжать додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Усе це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Всі зусилля школи розлітаються вщент. Лише окремі батьки мають педаґоґічні здібності, розуміють значення кожного слова, кожного погляду, власної поведінки, прикладу тощо. А більшість батьків діють, впливають на власних дітей антипедаґоґічно, антиеволюційно. І цьому не зарадиш. Ми не можемо добути для наших учнів ідеальних батьків: маємо те, що є, те, що сформоване складним минулим, те, що виростає під ураганами сьогодення, під пропаґандистськими, ідеолоґічними залпами наших недругів. Який же вихід? Відділити дітей від батьків? Абсурдно. Сім’я була, є й лишається основним складовим чинником держави, підґрунтям нашої вірності Вітчизні, рідному краєві, традиціям революційного минулого. Але разом з тим нове покоління повинне рішуче поривати з тяжінням учорашнього дня, з міщанством, забобонами, пересудами батьків. Я не пропоную відділити дітей у якийсь табір, де вони будуть під наглядом наставників. Це не так. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю формуватиметься душа й розум майбутнього громадянина. Нова школа має приносити радість не лише учням, але й батькам.

— Про що ж ідеться? Йдеться про життєве, орґанічне проростання, взаємопроростання школи й сім’ї учня, учительської громади і суспільства, котре практично формується цим творчим учительським колективом країни. Батьки не усуваються від виховання своїх дітей, а, навпаки, їхня відповідальність посилюється. Треба, щоб усі вони збагнули: завдання батьків не лише народити дитя, не лише вигодувати його чи влаштувати йому сите, забезпечене життя, а головним чином у тому, щоб допомогти дитині самореалізуватись, саморозкритись, знайти своє, неповторне, унікальне призначення. Стати собою — це не просто фраза, а головне призначення людини. Якщо учень не стане собою в школі, якщо батьки й учителі не допоможуть йому сформувати цю унікальну особистість, тоді ми матимемо лише модний стереотип, можливо, й ефектний, але порожній, хвальковитий, мізерний, марний для нашого суспільства. Як намагається західний світ по безлічі каналів розмити нашу революційну цільність, нашу певність, нашу віру в революційні ідеали, як прагне втягти нас у свій алґоритм приреченості та ветхості, прищепити нашому поколінню культ вседозволеності, цинізму, байдужості до високого призначення людини! А ми… Чи стаємо ми супроти цієї атаки всією силою, так, як у дні Жовтня чи в роки Великої Вітчизняної війни?

Я трохи захопилася риторикою, друзі, вибачте! Для мене це не слова, а біль душі. Про що ідеться? Про школу-сім’ю, в якій будуть злютовані душі й серця учнів, учителів, батьків. Батьки теж повинні вважати себе учасниками творчого, педаґоґічного процесу, брати на себе повну відповідальність за те, хто виходить з їхньої хати на творче поле Вітчизни. Сім’ї, які збагнуть, про що тут мовиться, стануть ядром нового, прийдешнього суспільства, нової свідомості, нових традицій, нового ставлення до речей, до суспільних явищ, до грядущого. Те, що я пропоную, має будуватися на певних економічно-суспільних передумовах. Школа повинна мати шмат землі, ферму, сад, поле, город, майстерні. Школа має бути первісним комуністичним ядром грядущого. І вчителі стануть не службовцями, не інформаторами, котрі працюють за таку-то зарплату в місяць, а старшими друзями, лідерами радісного походу в країну тайни, пізнання, творчих дерзань, формування нового світу людяності й краси. Учителі теж повинні невпинно вчитися, бути вічними учнями, рухатися вперед, інакше вони перетворяться на роботів, що рік за роком передають учням одні і ті ж завчені колись формули. Бо в такому випадку вони рано чи пізно стануть гальмом творчого учбового процесу, ворогами нового, сміливого, дерзаючого. Так воно тепер часто і є. А не повинно бути! Школа має стати своєрідною лабораторією, лабораторією еволюції, лабораторією революційних експериментів. Весь час у пошуках, у пізнанні, в творчості, в праці. Треба звільнити учителів від сліпого слідування проґрамі. Хай проґрама стане лише кістяком навчально-творчого процесу. Учнів слід вирізняти за їхніми здібностями, за їхнім глибинним покликанням. Може, хтось чудово сприймає математичні закони, — хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Інший має задатки композитора, механіка, піаніста, будівника, архітектора, садівника, біолога, педаґоґа — у кожному треба відкривати його заповітне. Тоді щезне обридження до праці, тоді кожен матиме радість від життя й творчості, бо ототожнить свою життєву стежку з саморозкриттям. Це й буде тим, про що мріяли творці наукового комунізму, — стрибком із царства необхідності в царство свободи. Разом з тим слід подбати про те, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Спеціалізація неприпустима для прийдешнього. Такий підхід до навчання можливий лише у школі-сім’ї. Там, де шляхи батьків, учителів, учнів не розходяться після навчального процесу.

— У школи згодом будуть музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні, лабораторії. Це буде сильна соціально-господарська система. Там, де села малочисленні, можна об’єднувати в школу-сім’ю кілька населених пунктів. Я певна, що школи-сім’ї дуже швидко стануть цілком рентабельними і не братимуть від держави коштів, ставши ядрами грядущого комуністичного самоврядування. Я пропоную створити таку школу у нас. Як директор школи і педаґоґ, стверджую, що час наступив. Батьки, більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними та обласними орґанами. Прошу висловлюватись, товариші, по основних тезах пропозиції. — Марія сіла. Прошелестіла якимись папірцями на столі, додала: — Це лише натяк, те, що я сказала.

Детальний план передамо окремо. Головне тенденція. Ми хотіли б знати, що думають наші гості.

Завідуючий райвно облизнув губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, весняно сміялися гнучкі віти верболозу, і поважно сказав:

— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова. Як воно… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років! На ти-ся-чі! Малює прекрасних, величних, ясних людей, можна сказати, титанічних людей. Аж страшно подумати, що такі люди колись будуть. А таки будуть же?! Але то в прийдешньому. А ви, Маріє Панасівно, в сучасність бажаєте… е-е… перенести майбутнє… Несерйозно.

— Товаришу завідуючий! — озвалася бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною зачіскою і блискучими чорними очима. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер.

Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, що її переб’ють. Завідуючий райвно ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилася.

— Зірки — то одне, а школа — інше. І потім, прошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безлічі обставин. Отже, для вас потрібні спеціальні звіти для міністерства. Потім, зарплата. Учителі у вашій школі матимуть незміряно більше навантаження, отже, й зарплата у них має бути вищою, а це…

— Пробачте, — сказала Марія, — там, у проспекті, я відзначила, що школа матиме колективний рахунок, і розумні потреби кожного вчителя, учня і батьків, задовольнятимуться природно, просто, як це відбувається у кожній сім’ї.

— Хм, — здивувався завідуючий. — Самообслуговування? Хм… Це економічний волюнтаризм. В одному селі гроші будуть отримувати, в іншому — колективний рахунок. Нерозбериха. І ще… Коли вашому вчителеві, чи вам, чи учневі треба кудись поїхати чи придбати щось, тоді як?

— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як буває у всіх порядних сім’ях: людина бере, скільки треба, їде на вокзал, її проводжають друзі, вчителі, батьки.

— Бере, скільки хоче? — здивувався завідуючий.

— Не скільки хоче, а скільки треба.

— А зловживання?

— Навіть у нормальній сім’ї зловживання, я вже не кажу про крадіжки — виняток, — зауважила Марія. — А школа-сім’я? Для чого ж ми творимо її? Невже нас мають зупинити рептилії далекого минулого — недовір’я до людей, заздрість, жадібність, зловживання?

— Гм, гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так! Але ж проґрами, система навчання. Дати свободу вчителям, це, знаєте, ризиковано.

— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії, і коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, що наявне тепер. У нас є змога мати машини, чудові прилади, лабораторне обладнання, наукові та художні кінофільми, телевізори, механізовані ферми, оранжереї.

— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя особисте життя, прикувати його навіки до учбового процесу, до учнів.

Учителі перезирнулися, в їхніх очах замерехтіли іскорки сміху. Марія дала відповідь і на цей аргумент.

— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, вчитель отримає все, якщо він учитель, а не службовець. А особисте життя? Воно належить особі, людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні у найвіддаленішому майбутньому. Суверенність особи священна!.. І ще одне. Те, що ми пропонуємо, є лише один з можливих варіантів реформи, що визріла.

— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги», — раптом продекламував інспектор облвно. Він поклав руба долоню на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя не папір. Не книга. Життя — це життя. Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге. Що це за партизанщина? Хто вам дозволив?

— А хіба на пошук потрібен… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?

Інспектор махнув з досадою рукою.

— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.

Піонервожата схвильовано заперечила:

— Але ж мрія й життя нероздільні! Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Партія закликає нас до активної і дійової участі у розв’язанні питань державного і суспільного життя, до дедалі повнішого здійснення соціалістичного самоврядування народу.

— Бачу, бачу. Вивчаєш, знаєш партійні документи. Хвалю. Сідай, Але все повинно перевірятися життям, практикою. А то так, волюнтарно. Необхідно досвід…

— От ми й бажаємо практики. Хочемо добути досвід, передати іншим. Де ж візьметься практика, якщо хтось її не реалізує!

— Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село.

— Саме в селі починати й треба, — зауважила Марія. — Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства.

— Все одно, не можна так поспішати. Треба подумати. Розглянути. Ув’язати. Узгодити. Напишіть проект, обґрунтуйте.

— Вже є.

— От і добре. Подайте його вгору. Там і вирішать. Дадуть дозвіл. А так, нашвидкуруч, не годиться. Анархія. А взагалі, мені подобається: барвисто, приємно, мрійливо. Навіть талановито придумано. Та, знаєте…

Всі розійшлися. Марія залишилась сама. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусія, спалахне вогонь мрії, а воно щось не те. Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все одно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогню у паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, народиться неодмінно.

Марія навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сивина на скронях. Тільки очі палахкотять невидимим вогнем. Очі, як і тоді, коли вона ще була юною дівчиною.

Вона примружила повіки. Ось так не видно зморщок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве воєнними бурями, котить життєвими ураганами. Час пливе, летить, мчить. Часі Невблаганний, таємничий.

Ніби вчора вирувала війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь «Артиста». А потім траґедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи.

Багато місяців лікували його лікарі. Він одужав почав ходити. Але все забув. Усе. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив, який фах мав. Коротше, він випав з потоку життя у якийсь інший вимір, у позабуттєвий світ.

Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою, ходила за Миколою, як нянька, як мати. Вона не могла, не сміла віддати його марі забуття. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку з могили, отак упасти в транс, в прострацію… Ні, це несправедливо, неприпустимо!..

Минали дні. Не допомагали жодні ліки. Микола не впізнавав Марії, але призвичаївся до неї, полюбив. А потім настав вирішальний день. Марія навіки запам’ятала його. Був він похмурий, сірий. Лікар сумно сказав їй:

— Ми нічого більше не можемо зробити, нічим нам зарадити цій недузі. Лише сильне потрясіння, відповідне перенесеному, могло б пробудити його. Могло б! Але діяти навпомацки не можемо. Ми нічого не знаємо, що відбулося в глибинах його свідомості. Медицина йде в цих ділянках пізнання в тумані. Людина — це ж цілий космос. Є в ньому дивовижні тайни, є якесь ядро, осередок, центр. Але центр виявляється через периферію. Це можна уподібнити атому; ми ж маємо справу сьогодні ще не з ядром атома, а з електронними оболонками. Можливо, і в людини є своєрідне психоядро, котре творить свої історичні, суспільні, творчі, динамічні, життєві оболонки, які й складають особу. А потім, ви ж знаєте, що відбувається, коли електронна оболонка насичується раптовим імпульсом енерґії або коли віддає енерґію? Електрон перескакує на іншу орбіту. Розумієте, на іншу. Чи не так і з людиною? Раптові потрясіння, враження, інформація, поринання в сновидіння, з самозаглиблення; з трансу, навіть з йоґічного самадгі є повернення на попередню психоорбіту свідомості, а тут… Такий страхітливий енерґоімпульс, такий психоудар, що, можливо, нормальна, актуальна психоорбіта нашого хворого повністю розгромлена, вся площина свідомості загнана десь за кілька «орбіт». Ви тепер розумієте, який енерґоімпульс потрібний, щоб відновити попередній, притаманний йому стан? Випадковість тут не допоможе, треба знати точно. Отож, Маріє, вибирайте собі свій шлях. Ви вчителька. Завершите освіту, підете в школу. А він… Хай залишається у нас. Може, станеться чудо й тоді…

— Чудес не буває, — похитала головою Марія. — Чудо творять люди. Їхня любов. Я заберу його з собою, лікарю.

— Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?

Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікареві, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не зі слів, а просто зі струн серця. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:

— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки.

І Марія з Миколою повернулася на Україну.

За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси. І пропливали по Миколиному обличчі тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будиночком, у якому погасили вікна, і його залишили люди. Марія дивилася на нього, сумувала. Де ти; друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум? Куди поділися вони, на які надзоряні орбіти втекли? Яка в’язниця оточила твою свідомість, ким вона змурована?

Інколи в Миколиних очах спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його психовідчуття. Напружувалося чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувалися повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.

Було нестерпно тяжко. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала навпроти Миколи, дивилася в очі, торкалася його руки. Микола прозоро дивився на неї.

— Що тобі, Марійко?

— Невже не згадаєш, хто ти? Хто ти, Миколо?

Микола по-дитячому усміхається.

— Я — це я… Хіба цього не досить, Марійко? Забув… забув, болить голова.

— Може, згадаєш прізвище, може, ім’я якесь, вулицю, село.

— Не знаю, Марійко. Очі ріже світло. Дай я сяду сюди. Хіба що… очі пам’ятаю.

— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!

— Очі… сині очі…

Повіки Миколи заплющилися, і Марії здалося, що він марить.

— Сині очі, — прошепотіла вона. — Може, кохана, може, мати, хто скаже?

А потім — повернення до рідної землі. Вона відвідала своє село, вірніше, згарище. Рудки були спалені дощенту, десятки сімей розстріляно, вивезено до Німеччини. Ті, що поверталися з фашистської каторги, не знаходили ні рідної оселі, ні родини, ні знайомих. Тож і Марія не знайшла навіть віддалених родичів, тому й згодилася на пропозицію Міністерства освіти очолити школу у великому селі над Прип’яттю. Тут росли густі ліси, біля села протікала повновода ріка, усе довкола нагадувало рідні місця.

Почалася робота. Кропітка, довголітня, тяжка й водночас приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань, здійснень! Скільки юних доль, котрим треба було допомогти віднайти стежку поміж чагарями життя.

В той повоєнний рік Марія взяла собі перший клас, бо розуміла — тут закладається підвалина всього душевного строю майбутньої людини. І щоб споруда психічної будівлі сформувалася надійно, нерушимо, треба учителеві зважувати кожен свій крок і дію, кожне слово й думку. Помилка педаґоґа щодо юного серця обертається в зрілому віці страшною катастрофою.

Марія п’є спогади про золоте дитинство своїх вихованців, ніби втопаючий хапає ковток живлючого повітря. Вона тоді одразу відійшла від загальноприйнятих правил виховання й навчання, хоч дехто з учителів і не схвалював її кроків. Проте не можна сказати, що це сталося одразу. Ще тоді, коли вона слухала дивну розповідь Миколи про його видіння прийдешнього світу, в ній майнула думка про необхідність рішуче змінити виховання та навчання дітей. Особливо переконалася в правильності тієї миттєвої думки тепер, прийнявши першокласників. Чи правильно діють ті учителі, що тримають діток багато годин підряд у класах, і першокласники раптово переходять від дитячої стихійної волі до суворої дисципліни. Жодних порушень. Жодних відхилень. Нівелювання особистостей, суворі оцінки. Дитина інстинктивно починає ненавидіти навчання, котре одібрало у неї можливість вільно гратися й діяти відповідно до настрою. Добре, коли трапляється щирий і мудрий учитель. А коли просто сухий інформатор, службовець? Тоді маленький школяр, зітхаючи, підкориться невблаганності, але ніколи не вважатиме школу рідною, близькою.

Марія давно знала цю закономірність, тому наполягала на вільній динамічній проґрамі аж до четвертого класу. Обсяг знань не мінявся, але методи, час навчання, відпочинок, вибір і подача матеріалу, все це мало бути в розпорядженні педаґоґа. Радісна гра — ось ключ навчання. Марійчині товариші не завжди схвалювали такі ідеї: по-перше, це спричиняло зайві клопоти, загрожувало неприємностями від начальства, котре при будь-яких умовах вимагало звіту, цифр успішності, по-друге, для такої «гри» потрібне не сюсюкання, а щирість, легкість, невимушеність.

Згадується перший день.

Клас пронизано скісним променем сонця, що заглядає у широке вікно. За партами тридцятеро голівок. На якусь мить залягає тиша. Всі очі уп’ялися в неї. Неповторний момент у житті кожного вчителя: перша зустріч. Треба мати уяву і збагнути, що відбувається? ЗУСТРІЛИСЯ РІЗНІ СВІТИ, РІЗНІ ПЛАНЕТИ. Юні, казкові, котрі лише формуються, набираються сили, прагнуть поглинуті» все найцікавіше, засвоїти його, зробити своїм; і старший, досвідчений, сповнений болем життєвих ударів і втомою осяянь та осягнень. Що він зуміє передати? Чи спроможний зацікавити? Чи стане своїм, любим, бажаним?

Вона обнімала кожного щирим поглядом, цілувала у думці, знаходила для всіх своє, неповторне слово. Хлопці, ніби будяки на колючих бадилинах (вони пам’ятають грозові дні страшної війни), готові кожної хвилини нагороїжитись і стати в опозицію; дівчатка — пуп’янки безмежної ніжності, океан грядущого материнства, котрий дрімає під покровом дитячості. Як важливо дати вихід тій сокровенній основі в доброму напрямку, бо інакше скарби сховаються від ока, підуть у землю, як прозоре джерело в палючій пустелі.

Привітавшись, Марія сказала їм тоді просто, як мати:

— Багато літ ми будемо йти спільним шляхом, любі діти. Далека путь і тяжка, але цікава. Будуть у нас і невдачі, але радість здобутків перевершить будь-які втрати. Все звідаємо разом — ви і я. Рушимо в гори й ліси великого людського знання. Знайдемо на кам’янистих стежках скарби, поділимо їх на всіх, щоб кожен був щасливий і багатий розумом і душею. Ті скарби — знання, уміння, мужність, краса. Хтось назбирає хмизу, хтось викреше вогню. Сядемо біля багаття, зігріємось. Я оповім казку про подвиги наших пращурів та батьків, про їхні заповіти нам. Ви відкриєте мені те, що побачите на стежині пошуку. Разом заспіваємо пісню, і нам буде весело. Що є в світі прекрасніше побратимства, коли навіть життя не жаль віддати в ім’я друзів своїх? Будьмо такими побратимами, друзі!

Дивляться в душу полум’яними, іскристими оченятами, намагаються збагнути, оцінити. Бояться фальші, обману, бо вже бачили велике лихоліття смерті, звідали ненависть ворога і обман зрадливих душ, самоту і зневіру сирітства. Щирість незрима, ти пропонуєш те, що можна побачити лише оком серця. Якщо відчують, приймуть твій подарунок, матимеш довічних друзів, бо незримий зв’язок — навіки. А не відчують, станеш для них духовним блазнем, котрий жадає привернути увагу глядачів дешевими фокусами й штукарством.

У той вересневий день була чудова погода. Марія запропонувала дітям погуляти в лісі, щоб там продовжити невимушену бесіду з ними.

Вони з радістю рушили за нею. Проте вона промовляла сама собі в думці — обережність. Зловживати прагненням дітей до простору й розкутості не слід. Поступово треба привчати їх до зосередженості, до праці й творчості. Але дуже поступово, зацікавлюючи незвичайністю завдань, їхньою цілковитою необхідністю, важливістю.

Який незабутній, унікальний день! Ніби мить вічності. Вони йшли горбами, посадкою. Ліс розчиняв перед ними величну браму, шепотів одвічну казку. Осики, берези вже накидали на свої плечі осінні святкові шати, прощалися з літом. Кружляли в повітрі багряні, золотисті кораблики, лягали під ноги, ткали багатоцвітний килим матері землі.

Вони розмовляли про хмари, дерева, сизі мохи, покручені корені вікових дубів, про задумливе плесо болота, яке устелялося розмаїтим листям, що опало з дерев. І Марія в леґенду свого першого уроку вводила прості, знайомі, звичні образи рідної землі, які входили до дитячих душ вільно, приязно, сплітаючи мережку тонкого світовідчуття, де поселиться вічна любов до природи, першооснови всього сущого на землі.

Вже тоді зароджувалися в свідомості Марії думки про грандіозну реформу ніколи, таку реформу, яка відповідала б революційним перспективам комуністичного майбуття. Проте скільки літ мало промайнути, щоб ті пунктири мислі стали ясними начертаннями, щоб визріли життєві умови, щоб вона обросла соратниками й побратимами, котрі допомогли б вистояти супроти ураганів долі та утвердити суджене.

Тим часом треба було займатися щоденною рутинною працею, турбуватися про побут учителів, про шкільне господарство, навчальні засоби, про долю кожного школяра зокрема.

А Микола? Микола був біля неї. Жив поряд, як брат, як друг. Як дитя. Він братом був для Марії, навіть по документах. А як же інакше? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він оговтався, звик до свого нового стану, наново навчився читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев і квітів. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. У такі дні обличчя Миколине було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником при школі. Приохотився читати казки, леґенди, міфи. Зачитувався ними до глибокої ночі. Любив розповідати фантастичні історії дітям, своїм постійним гостям, для котрих у нього завжди були в курені, якщо влітку, або в теплій кімнатці садової сторожки взимку, смачні гостинці — цукерки, кавуни, яблука, груші, горіхи.

А недавно з’явилася в Миколи несподівана пристрасть. Він розповів Марії про свій дивний сон, в якому він був древнім співцем-бояном і грав на гуслях.

— Де ти бачив гуслі? — з надією запитала Марія. Може, це почало пробиватися джерело, котре колись замулилось?

— Читав у книзі, — смиренно відповів Микола. — А ось тепер побачив у сні. Допоможи мені зробити їх.

Марія шукала спеціальну літературу, написала в Спілку композиторів до Києва, але так нічого й не добилася. Книг не знайшлося, а з Києва відповіли, що гуслі тепер екзотичний інструмент і треба з цим питанням звертатися в Москву. Тим часом Микола сам почав майструвати те, що йому приснилося. Сільські столяри допомагали йому, хоч тихцем і піджартовували. Учитель співів та музики, якому Марія оповіла про Миколину химеру, поцікавився роботою садівника і, зустрівшись знову з директором школи, висловив зачудування тим, що побачив. Сказав, що такого музичного інструмента ще не бачив, навіть у спеціальній літературі не зустрічав і таких зображень чи опису. Деко гуслів видовбане з вив’яленої липи, верх з сосни, форма — рівносторонній трикутник. Струни натягнуті в два поверхи, руки музиканта можуть бігати по струнах одна над одною. Та це ще не все: стрій гуслів незвичайний, гама багатомірна, багатотонова, музичний спектр складається з п’ятої і навіть восьмої частки тону. Як він до цього додумався? Каже, що приснилося, і все. Тут є якась таємниця.

Марія потай плекала віру в одужання Миколи. Згадала його фантастичну розповідь в час війни. Адже тоді теж йому привиділося чи приснилося прийдешнє. Може, таким чином повернеться до нього і повна, притаманна свідомість. Вона розповідала йому про ті далекі тривожні роки, про його бесіду з партизанами, про прийдешнє, що марилося йому. Він посміхався, хитав головою.

— Не знаю, Марійко. Не пам’ятаю. Гарна казка. Але до чого тут я?

Та впадати в розпач їй було ніколи. Бо думка, котра народилася ще в буремні роки війни, — втілити в життя мрію про школу-сім’ю, почала обростати ентузіастами, здобувала живих прихильників. Вона говорила з батьками, учителями, учнями. Було багато дискусій, палких розмов, мрій, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розкривало сталі, звичні форми, бунтувало, просилося в життя. Буде спілка сердець, буде школа-сім’я, і не десь, у туманному прийдешньому, не в книгах, а тут, на землі, в наших душах, у рідному краю народиться славне майбуття.

Марія отямилася від спогадів, ще раз усміхнулася своєму зображенню у дзеркалі. Пливи, котись у потоці часу, моя плоть, моє тіло. А розум, душа моя воюватимуть з тобою, перемагатимуть тебе, твоє старіння, твою смертність.

Треба йти до Миколи. До друга. Навчальний рік завершено, почалися канікули. Треба подумати про нього.

РАПТОВЕ РІШЕННЯ

Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла довкола неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя й радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.

Там, біля старої груші, він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо, ти як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення, залишилася тільки ніжна, безпорадна краса.

Марія зупинилася, задивилася на його постать, на буйну гриву сивого волосся. Не відрізниш тої барви від цвіту. А обличчя молодече, гладеньке, і на чолі майже нема зморщок.

Миколин погляд блукав десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував у такт нечутному ритму. Що він робить? Марія здивувалася, прислухалася.

Сонце сідало за обрій, скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І вдалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою якусь ніжну, ледь вловиму мелодію. А Микола дириґував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, завирувала. Може, він мав колись зв’язки з музикою? Адже недарма приснилися йому гуслі, недарма ще партизани називали його «Артистом», а тепер хіба випадково він дириґує мелодією весняного вечора? Ось він метнувся до куреня, підняв гуслі, що лежали на траві, почепив собі на шию стрічку, прикріплену до деки інструмента. Схилився до грядочки маків, що росли довкола куреня, щось шепоче до них. Потім розігнувся, поклав тонкі пальці на струни. Забриніло дивне, ніжне, срібнотонне співзвуччя. Таке казкове, таке нечуване. А потім глухим, несміливим голосом Микола заспівав:

І замовк, ніби прислухався до власного співу, мовби ще не вірив, що це з його вуст зірвалися несподівані слова. Марія ронила радісні сльози, не витираючи їх. Невже воскресає, невже повертається до життя її друг, її улюблений брат? А Микола, передихнувши, знову заспівав. Тепер уже впевненіше, сильніше, звучніше:

Сталося, сталося! Марія відчула, що прийшла якась відповідальна пора в житті Миколи. Треба повезти його до Києва. В театри, філармонію, в оперу, в консерваторію. Може, там він згадає, хто він, ким був, як його звати, де його рідні.

— Миколо!

Він завмер. Опустив руки на гуслі. Ясні дитячі очі глянули на Марію, радо всміхнулися.

— Марійко, я опилив ще десять яблуньок. А оце почув, як співають маки. І заграв.

— Я чула, Миколо. Чула.

— Тобі подобається?

— Прекрасно, Миколо…

І рішуче, щоб не згубити нитку своєї думки, свого рішення, вона запитала:

— Хочеш у Київ, Миколо?

— У Київ? — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А навіщо, Марійко, сестричко? Мені тут любо, з тобою.

— Ти любиш музику, Миколо?

— Музику? Не знаю. Я чув її. Мені ось приснилося. А тепер я зробив… Бачиш — грає. Я люблю тебе.

— Миколо, — з болем і надією озвалася Марія. — Ти тільки що чув якісь звуки, ти дириґував. Може, ти був музикантом? Дириґентом? Згадай, друже.

Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, в очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.

— Не знаю, Марійко, не пам’ятаю. Я краще слухатиму бджілок. У них така чудова пісня. Я тобі її заграю пізніше.

— Миколо, я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе одній буде сумно.

— А сад, Маріє? Хто його доглядатиме?

— Попрошу учнів. У тебе багато помічників, не бійся, Миколо. Сад не пропаде.

Микола подумав, зітхнув, провів пальцями по струнах. Схилився до Марійчнної руки, поцілував її.

— Добре, поїду, Марійко, щоб тобі не було сумно.

КОМЕДІАНТИ

Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонного костюма. Гера й мати оглядали його, задоволено цмокали. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж промінилася від щастя.

— По-моєму, солідно.

— Шик! — підспівувала Гера.

— Головне — зовнішній вигляд, — запевняла мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.

— А дисертація? — сміялася Гера.

— То другорядна справа. Вигляд людини перш за все показує, яка вона, хто вона.

— Мамо, не говори дурниць, — спохмурнів Роман, погладжуючи плечі.

— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялася? Як говорила, так і виходило.

Гаразд, гаразд, — заспокоїв її син, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій анґел-хранитель.

Гера засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.

— Ти чого смієшся?

— У Ромки дуже ризиковані епітети.

Мати глянула на свій пишний стан.

— Хочеш сказати, що я не дуже подібна до анґела?

— Мамочко, Геро, не одволікайтеся, краще продовжимо обговорення. Пошито вдало… Тепер — поза.

— По-моєму, — роздумувала Гера, — треба триматися, гордо, активно наступати на опонентів!

— Захоплюєшся, — скривився Роман.

— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів. Жодної агресивності. Ми нічого ще не зробили важливого. Ми лише йдемо шляхом, що його проклали ви, старші товариші. Ми сподіваємося, що наші думки не будуть у розбіжності з думками старших товаришів, котрі…

— Фе, суцільне плазування, — іронічно фиркнула Гера. — Адже успіх забезпечено. Папа сказав, що дисертація дуже сподобалася, кому слід.

— Не можна зариватися. Обережність про всяк випадок не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді.

— Мамочко! Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора осідлати! А взагалі, я з тобою згоден: скромність — насамперед.

— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Усім, хто там сидітиме. Опонентам.

— Ну, це я не забуду.

— Не дивися нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…

— Цинічний, — вставила Гера.

— Геро! — невдоволено бликнув на неї Роман.

— Так, так, — підтвердила мати. — Вона вірно підмітила. Опускай погляд вниз.

— Ти хочеш з мене якогось ченця зробити?

— Ну, до монаха тобі далеко, — засміялася Гера, закотивши очі під лоба.

— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не тяжко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення вітчизняної науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, блискавичний розвиток кібернетики, електроніки та космофізики дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії».

До кімнати зайшла Клава, скоса подивилася на господарів, включила пилосос, почала чистити килими.

— Комедіанти, — буркнула собі під ніс.

— Чудово, — гукнула Гера, запалюючи сигарету.

— По-моєму — теж, — згодилася мати. — Чудова поза.

— Ще вранці потренуюся.

— А тепер скидай костюма.

— А може, в ньому до «Куренів»? Га? Герочко, як ти?

— Я — за!

— Ти що? — злякалася мати. — Заллєш вином. Захистиш дисертацію — тоді хоч по асфальту качайся в ньому.

— А по-моєму, — їдко озвалася Клава, — все одно, в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то й у шовках дурень. Сказано ж, по одежі стрічають…

— Клаво! — прикрикнула Поліна Михайлівна. — Чого сунеш носа, куди не слід?

— Дотепно! — розреготалася Гера. — Дотепно сказала.

Уявляєте — Ромка голий захищає дисертацію. Ха-ха-ха! А всі члени ученої ради теж голяком. Ха-ха-ха!

— А чого ж, — засміявся й собі Роман, — на пляжі можна й голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, раки, закусон.

— Опоненти не так нападатимуть, — веселилася Гера, — А розсердився — у воду!

— Дурносміхи, — пробурчала Клава.

— Клаво!

— А чого ж вони? Пальця покажи — сміються.

— Клава у нас філософ, — знизала плечима Гера.

— Краще йди на кухню, — звеліла Поліна Михайлівна.

— Я вже там усе зробила. Треба почистити килими.

— Біжи краще в «Кулінарію». Забереш морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба нагодувати?

— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?

Зайшовши за ширму, Роман почав перевдягатися. Закричав звідти:

— Герочко, перед завтрашнім днем не гріх би і гульнути… Щоб не так переживати.

Поліна Михайлівна зробила великі очі.

— Ти що, синку? В тебе ж голова болітиме!

Гера пустила кільце диму під стелю, закинула ногу на ногу.

— Дубова голова не болить.

— Геро!

— Яв позитивному розумінні, Ромцю. Дубова — себто міцна.

— Знаємо твоє «позитивне розуміння», — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленкуватому костюмі. Поглянув хапливо на годинника, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося.

— Ну?

— Точно!

Роман включив телевізора. Спалахнув блакитний екран. У кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з ринґу. Змагалися якісь міжнародні команди. Гера й Роман присунули крісла до телевізора, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.

— Так його!

— Бий, бий!

— Ех, роззява!

Вони не помітили, як до кімнати ввійшов Євген. Постоявши кілька хвилин мовчки, він почепив на вішалку пильника, кинув у куток чемоданчика. Гера почула стук, озирнулася.

— Мордобій дивитеся? — запитав Євген.

— А, старик прийшов, — озвався не оглядаючись, Роман. — Здорової Не встиг ще привітатись, а вже повело на моралізування. Тонконервний.

— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний. А дивитися узаконений мордобій не бажаю, та й іншим не раджу.

— Сам не бажаєш, — хмикнула Гера, — не заважай іншим. Ого! Оце так вліпив. Нокдаун!

— Соромно на вас дивитися! — жовчно озвався Євген. — Вчені, освічені люди, а нерви свої тішите, мов дикуни печерні!

— Що за муха тебе вкусила? — скривилася Гера.

— Хижацький ваш азарт! — пояснив Євген.

У дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.

— Женька? З’явився? Чому кричиш?

— Та ось причепився, дурник, — образився Роман. — Не встиг переступити поріг, як уже обізвав нас троглодитами й таке подібне…

— Євгене! — сплеснула мати долонями. — Як можна?

— Ех, мамо, — сумно зітхнув Євген. — I ти на мене?

— Що це з тобою? — взялася за голову мати. — Цілу зиму не показувався, а тут не встиг порогу перескочити й на тобі.

— Наче чужий у нашому роду, — покрутив головою Роман.

— Ну, ти вже заїхав! Чужий…

— Треба дивитись тверезо на факти, мамо. Герочко! Збирайся! Рвонемо до «Куренів».

— Я блискавично, Ромочко.

Вони почали збиратися, чепуритися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна дошукуватися причин розладу між братами.

— Це все почалося з тієї, з Оксани.

— Це й до неї було, — ліниво констатував Роман, пов’язуючи галстука.

До кімнати зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфеля на диван, крикнув бадьоро:

— Добрий день, Полюшко! Ромо, Герочко, вітаю вас.

— Салют, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав.

— Великий успіх! — засяяв батько промінцями зморщок, потираючи руки.

— Знову якесь нейтрино спіймав? — поцікавилась мати.

— Тримай вище!

— Вечеряти будеш?

— Неси. Знаєш, що ми відкрили?

— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємося до вечора. Завтра ж буде ціла армія гостей. Ну, я побігла.

Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.

— Вражаючий експеримент. Ми спіймали кварка за хвіст.

— Що ти кажеш, тату? — виявив удавану цікавість син. — Кварка ж ніхто не бачив. То лише фантом, теоретична модель, котра дозволяє якось звести кінці з кінцями.

— Багато ти розумієш! — гаряче заперечив батько. — Ми збагнули, що таке кварк. Це не елементарна частка, це нить, кваркова нить! Ти уловлюєш?

— Ще нічого не вловлюю.

— Слухай. Кварк виявляється тим же самим нейтрино. Ми збагнули, що нейтрино перебуває в безлічі станів енерґозбудження, від кількох електрон-вольт до безмежності. Так, так! І та безмежна збудженість може бути навіть цілим всесвітом. Першоатом, котрий став прабатьком нашого меґасвіту, може виявитись всього-на-всього нейтрино, безмежно збудженим. Та й це ще не все, Ром цю, слухай далі. Що ж таке кварк? Це нейтринна нитка, котра пронизує речовинні структури крізь час і простір, формуючи те, що ми називаємо елементарними частками. Ці частки — вузли збудження. Наприклад, протон чи нейтрон — результат збудження потрійного кваркового шнура. Ми вивчаємо сам енерґоречовинний пакет, але кваркова нитка втікає з нашого поля зору, розпливається за межі нашого сприйняття у «вчора» або «завтра». Га? Ти збагнув? Це — початок побудови нової механіки, механіки цільності. Боґоло й Гук були праві. На нас рухається лавина нових, небувалих інформаційних комплексів, котрі осмислити в старих катеґоріях неможливо. Замість квантової механіки йде механіка цілості. Попередні уявлення будуть лише фрагментами нової картини світу. Може виявитись, що реальність сягає далеко за межі актуального «сьогодні». Минуле, сучасне, прийдешнє можуть співіснувати. Які перспективи для нового космоґенезу, Ромо! Ти повинен зацікавитися цим відкриттям. Можеш згадати про це завтра в захисті.

— Як то, тату? — злякався Роман — Я запарюся!..

— Не бійся. Це ж дуже просто. Дивися сюди. Ми розділили кварковий вузол протона, кварки розходяться, потім знову зближаються, миттю відновлюють попередню цілість. Таке враження, що відбувається самовідтворення монолітного понадчасового шнура. Ми його намагаємося «розсукати» в цій часовій хвилі, але в наступній або в попередній вона вже ціла. Тому й неможливо виділити кварк з цього безмежного шнура, як, скажімо, видалити одну хвилю з гряди хвиль на морі.

— Рома, — примхливо дала знати про себе Гера. — Ти готовий?

— Геро, не заважай, — махнув їй рукою вчений. — Ромо, це все дуже елементарно, якщо вдумаєшся. I виявиться, що всесвіт зіткано у всеосяжній цільності часу, простору, інформації нейтринно-кварковими пасмами, а ми сприймаємо лише «кадри» часового зрізу цих ниток, називаючи ті фрагменти елементарними частками. Ось де собака заритий, ось де біда наших обмежених чуттів. Наступає нова революція у пізнанні. Присядь, синку, я тобі все це деталізую.

— Тату, у нас нема часу. Ми поспішаємо. Дуже важлива зустріч.

Гера поцілувала Кирила Степановича в чоло.

— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо. Кожна хвилина дорога. Ромо!

Вже від дверей Роман гукнув:

— Іншим разом, тату. Ти молодець! До побачення!

Розгублений батько почав складати папку, зітхнув, почухав потилицю.

— М-да… Щось важливе? Ну що ж, нічого не вдієш.

Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, ставлячи на стіл.

— Що це за важлива зустріч у Романа? — поцікавився батько.

— Яка там важлива, — спохмурніла Клава. — В «Курені» поперлися.

— Клаво! — верескнула Поліна Михайлівна. — Як ти смієш?

— А чого ж, я правду сказала.

— Ходімо, Кирюшо, — смикнула чоловіка Поліна Михайлівна, — помиєш руки. Теж мені, правдолюб знайшовся.

Кирило Степанович глянув на Клаву, на дружину, закліпав очима.

— Гм… Кхм… Так… — і покірно пішов услід за Поліною Михайлівною.

— Зовсім прибили людину, — сумно похитала головою Клава. — А який хлопець геройський був колись. Голова яка золота!

З внутрішніх покоїв вийшов Євген, зрадів, побачивши Клаву. Обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.

— Здрастуй, Клаво. Що трапилося з Оксаною? Я отримав твого листа й одразу ж сюди.

Клава осудливо глянула на нього.

— Євгене, Євгене, а раніше не міг? Там тепер таке твориться…

— Говори, не муч мене.

— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажуе за нею. Дівка ж видна.

— Далі, далі…

— Не підганяй. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що бачила, з ресторану повів її.

— З ресторану?

— Атож.

— Оксанку?

— Не Горпину ж, — пробурчала Клава. — А той гороїжиться коло неї. Потягнуть твою Оксанку в болото. Роман почав, інші докінчать. Таку дівку згубили!

— Клаво! — з болем скрикнув Євген. — Куди вони пішли?

— Додому, мабуть, до матері, — зітхнула Клава.

З кухні вийшов Кирило Степанович, побачив сина, зрадів.

— О, Женько! Давно ми не бачилися, синку! Дай, я тебе поцілую. Ну, що там у тебе? Почав уже свої експерименти? Ще ні? А ми, знаєш, зрозуміли суть кварка. Страшенно цікавий дослід. Ходи сюди, я тобі розкажу. Епохальне відкриття!

Євген не відповів батькові. Якусь мить дивився у простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.

Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.

— Що це з ним? Нічого не розумію. Всі якісь божевільні.

Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, на буйну зелень каштанів, на барвистий потік людей. Сумно всміхнулася.

— Не турбуйтеся за нього, Кириле Степановичу. Він, справді, по важному ділу побіг, йому тепер це діло, може, набагато важніше, ніж тищі всяких там ваших… круків… чи крюків… чи кряків…

ПОЄДИНОК

До напівпідвалу з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди й туди. Інколи чулися сигнали машин, сміх дітей.

Оксанина мати Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася у вікно. Її запалі очі блищали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалося, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось робити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось у серці, отруювало мозок, серце, тіло, кожну мить свідомого життя.

Дядя Митя, далекий родич, сидів поряд на стільчику, читав Біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був подібний до списа арханґела, котрий нагадував про неминучу розплату.

Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадував про неминучу смерть. І тепер слова з Біблії, які він вичитує, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:

— «Яка користь людині від всіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває повік. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. Іде вітер до полудня і переходить до полуночі, кружляє, кружляє в ході своїй, і повертається вітер на круги свої…»

Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинилися на обличчі хворої.

— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Мали всякі багатства, і рабів, і розваги, І золото, а зрозуміли, що все це — марнота, прах, ніщо. Ось так прямо й сказано: «Бачив я і діла, які творяться під сонцем, і ось все це — марнота і томління духу».

— Правда, правда! — простогнала Софія Гаврилівна. — Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець настав…

— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Єгова з лиця землі всіх прихильників Сатани, згорять вони в огні праведному. Лише ми, свідки бога Єгови, тільки обрані, залишимося, щоб веселитися і святкувати з богом во віки вічні.

— А чи довго ще ждати?

— Терпіти треба, Софіє, — сказав проповідник. — Думаю, що вже незабаром…

— Якби зараз, — зітхнула жінка.

— Все в руці Єгови. Наповнюється чаша мерзоти. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти енна. І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом і готуватимуть меча один на одного, і вуста їхні будуть брехливі, зміїні.

— Ой, правда, правда! — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один. Нема людей… Ось хоч би й у нас…

— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — У твоїй сім’ї це дуже виявилось. Ти ясно побачила, що все земне — марнота, прах, ніщо. Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот на весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога.

— Ой правда! Гординя обуяла. За те й покарана.

— Щоб не забувала бога! — підняв угору пальця дядя! Митя. — Щоб знала, що все в його руці. І ти уздріла тепер, які люди довкола, яке у них нутро.

— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував.

— Отож-бо! Доки ти славен, годен, — як мухи біля меду будуть витися. А впав — одвернуться, не простягнуть і руки. Тільки справжні друзі, свідки бога Єгови, приходять до нещасних у лиху годину.

— Спасибі вам, дядю Митю.

— Не мені дякуй — богові. Він знає, коли й кому потрібна поміч. І доньці твоїй слід урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, уже недовго чекати приходу бога Єгови.

— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею.

— Добре. Це для нас велике діло: з такої висоти — і до нас. Дуже наглядно. До речі, де вона тепер?

— Десь гуляє з новим знайомим.

— Жених? — строго запитав дядя Митя.

— Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретаркою. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, зарплатня нічого, та, каже, нудно. Ой, нудно, каже, мамочко, ой, тяжко. Сумує за музикою. Та переживає, мабуть, за колишнім знайомством.

— А що, покинули?

— Де й поділися. То вже заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А потім врозтіч.

— А жених?

— Нема й сліду! Кажуть, одружився з іншою. Мов шкідливий пес, нагидив і пропав. А цей… начальник її… теж має блудливі очі. Але треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я не годна, пенсії моєї на двох не вистачить, заробляй, кажу, дочко. А вона прийде інколи додому, заллється сльозами, плаче: мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо.

— Один шлях — до бога, — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддати йому, богу Єгові. І тоді, в час приходу, опинишся в ряду обраних.

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

У двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився, закрив Біблію.

— Подивіться, хто там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов до кухні, відкрив двері у коридорчик. Побачив білоголового плечистого хлопця, його ясні очі були тривожні й розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на незнайомого чоловіка.

— Хто? Чого? — суворо запитав.

Хлопець ступив у кухню.

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися не завадило б.

— Добрий день. Пробачте. Я хвилююсь. А де Оксана?

— Запитайте у матері, у Софії Гаврилівни.

— Дядю Митю, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь Євген, каже.

Дядя Митя повернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Мати підвелася на ліктях, суворо запитала:

— За чим прийшов?

— Я хотів би бачити Оксанку.

— Нема для тебе Оксани! Нема для вас усіх! Чого вам від неї треба? Це ж ти перший повів її до своїх? А потім братик твій її підхопив.

— Ви нічого не знаєте! І потім… не про це річ! Мені треба побачити її. Казали, що її бачили… в ресторані.

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не втручайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер прийшов, латати… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче заперечив Євген. — Мені тільки вона потрібна. Тільки вона!

— «Тільки вона», — похмуро передражнила мати. — Хіба вона іграшка? Не награлися? Хочете знову в яму зіпхнути?

— Тьотю Софіє! — з відчаєм скрикнув Євген. — Невже ви гадаєте, що я зла хочу Оксанці? Я хочу допомогти їй.

— Не знаю. — Мати втомлено заплющила очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген.

— До кінця світу. І таким, як ти, не завадило б подумати.

— Тьотю Софіє, хто це вам таких дурниць наговорив?

— Як ти смієш, — посварилася вона пальцем, — ображати людей, котрих не знаєш.

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Глянув на Євгена.

— Заспокойся, сестро. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного. Слухай, хлопче, не дурниці те, що сказала Софія Гаврилівна, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про грядуще пришестя бога?

— Чув, — знизавши плечима, сказав Євген. — Навіть читав Біблію, коли вивчав історію реліґій. То й що?

— Гм. Навіть читав. Тоді нам легше говорити.

— Я не розумію, до чого тут Софія Гаврилівна, Оксанка… і майбутнє пришестя бога?

— Їхнє нещастя, хлопче, то ілюстрація, так би мовити, до древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стільчик. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все на світі прах, суєта, ніщо. І єдине, чому треба служити, — це богові.

— Якому? — поцікавився Євген.

— Єгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богові, котрий сотворив нас усіх, землю, небо, все видиме й невидиме. І який прийде судити живих і мертвих, коли виповниться міра мерзоти…

— Дозвольте… Навіщо ж він нас сотворив, якщо тепер вирішив судити? І за що?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями Сатани. І замість того, щоб іти шляхом божим, щоб чекати його приходу й славити його, вірити в нього, допомагаємо Сатані, тішимо його, стаємо пособниками лукавого.

— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А Сатану хто ж сотворив?

— І Сатану бог сотворив, — підняв пальця вгору проповідник. — Сотворив його, як першого анґела — чистого, сяючого. А той возгордився, захотів стати рівним богові. І був скинутий на землю. Тепер він тягне і нас, людей, за собою.

— Є ще дурні, що вірять у ці казочки? — не стримався від різкого тону Євген. — Який же немічний ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Найкращий його анґел стає Сатаною! Пускає в світ людей, а вони опиняються в сітях диявола. Виходить, що Сатана сильніший за бога?

— До пори, до пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та настане Армаґеддон, і бог Єгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним у останній битві світла й пітьми Сатану та його полчища. І тоді горе буде тим, котрі насміхаються над пророцтвами бога Єгови.

— А хто ж, пробачте, врятується?

Тільки той, хто вірить в Єгову, хто жде його приходу…

А далі що буде?

— Чудовий світ. Тисячолітнє царство. Хто у нім сподобиться бути, той ніколи не знатиме ані горя, ані сліз…

— А всі інші?

— Загинуть. І вже на віки вічні.

— І вам не жаль їх?

— А нащо їх жаліти? Адже кликали їх — вони не захотіли.

— То чому ж неодмінно потрібна загибель людей? Кому від цього радість? Невже ваш Єгова такий деспотичний, ревнивий, жорстокий, що прирікає на смерть мільярди добрих і гарних людей? Адже у більшості з них прекрасне серце, згадайте історію Землі. Полум’яний Спартак, мудрі Архімед і Платон, мужня Жанна, вогняний Джордано, наш бунтар Кобзар, нескорений Петефі, ясний співець Шота Руставелі, безстрашний Махтумкулі, великий Ганді, сучасні вчені, космонавти, наша молодь! Це ж леґіони, це мрія пошуку та дерзання! Вони приносять на Землю жар душі та серця, засівають планету дивними ділами. Невже ви хочете спопелити їх? В ім’я чого? В ім’я того, щоб купка «обраних» раювала над залишками спопеленого світу?

Євген аж палахкотів, кидаючи в обличчя проповідника свої докази. Той одвів погляд убік, гнівно проричав:

— Ви одвернулися од Єгови! Упали у безвір’я! За це він прирік Землю на пожар.

— А хто ж залишиться у тому ефемерному світі? Ваші бруклінські провокатори? Або такі, як ви, лицеміри й ханжі, котрі жадають ядерного вихору? Страшне ж буде у вас небо, де Єгова назбирає з усього світу нелюдів, що не зуміли вберегти свою прекрасну планету.

Обличчя дяді Миті налилося буряковим тоном, очі потемніли під навислими бровами, ніс хижо заворушився.

— Він же насміхається над нами, — обурено прохрипіла Софія Гаврилівна. — Чого ви його слухаєте?

— Та ні, хай говорить! — просичав дядя Митя. — Хай скаже, яке у нього небо? Де воно?

— А чого ж, скажу, — суворо озвався Євген. — Небо любові, творчості й краси! Ми мріємо, щоб під тим небом жили прекрасні, вічно юні, величні люди, щедрі серцем і могутні розумом. Нащо боги, коли людина здатна сягнути богоподібних сил?

— Ти син Сатани, — озлобився дядя Митя, — богом величаєш нікчемну людину?!

— Погано знаєте священне писання, — засміявся Євген. — Там же сказано: «Ви — боги!» І ще: «Царство боже внутрі вас!» Не знаю, який там зміст вкладається у це поняття, але я згоден з цим твердженням. У серці людини все — і світло, і темрява, в ньому народжуються і боги, і дияволи. Що людина захоче, те з себе й зробить!

— Воно й не дивно: доки було добре — ходили в гості до Оксанки, залицялися, не гордували, а як грім ударив — тоді в кущі. Отакий-то ваш бог, сатаністи, безвірники!

Євген похилив голову, мовчав.

— Що ж, це правда. Я тяжко винен, бо не догледів, не захистив Оксанку. Та повернувся знову, щоб врятувати беззахисне серце. І бачу — вчасно. Бо вже повзуть блощиці з щілин і смокчуть живу кров. Обплутують людей страхами, щоб влізти в душу.

— Це ти про мене?

— Догадайтесь самі.

— Це ми обплутуємо? — здивувався проповідник. — Ми на поміч прийшли, не такі, як ви — лицеміри, сатаністи!

— В чому ж ваша поміч? Жахаєте людей останньою битвою, Армаґеддоном. Страхаєте приходом Єгови. Остання битва вже кипить у всьому світі — в державах, на полі ідей, у книгах, у серцях. Світ розділився на світло й морок, невже не бачите? Хто ж ви, що проповідуєте руїну, розбрат, остаточне знищення? Ви — проповідники хаосу й мороку, а не життя, не світла. Але не сподівайтеся на перемогу, бо сама суть життя супроти вас. І битва скінчиться нашою перемогою, і прихід буде — чуєте? — тільки не хитрий, підступний Єгова, повелитель всіх реакційних сил, прийде, а новий світ, світ краси й радості. Цілий безмежний космос відкритий буде для людини. І не ханжі, не лицеміри, не духовні зайди Єгови чи будь-яких інших богів ввійдуть до нового світу, а звичайні люди, котрі вміли страждати, любити, сіяти красу. Коли ж вони і помилялися, то виправляли свої помилки та невдачі, очищали власне життя від бруду, викривлень та забобонів.

Євген випалив усе це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитися, як чорніє обличчя проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати застогнала:

— Доки ти будеш мучити нас? Чого напав на людину? Не віриш у бога — не заважай нам. Облиш нас у спокої. Йди геть!

— Мені Оксану треба, — вперто стояв на своєму Євген.

— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її! Не розбивай їй життя. У неї є жених. У неї своя стежка.

— Стежка? По ресторанах ходити?

— А через кого вона туди потрапила? — гукнула мати. — Що ви всі їй принесли? Одні нещастя.

— Тьотю Софіє! Раз так трапилося, треба щось робити. Я прийшов, щоб…

— Без тебе зробимо, що треба, без тебе.

— Але ж я…

— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя. — Без тебе!

— Все одно я діждуся її.

— Гоніть його, гоніть! — застогнала мати.

— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.

Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, приніс кухоль Софії Гаврилівні. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.

— Боже мій, боже мій! За що така напасть? Коли тон кінець?

Проповідник поставив кухля на тумбочку, запевнив:

— Прийде, сестро. Прийде! Сама бачиш, що діється. Отаке молоде, жовтороте, а вже справжній вилупок Сатани. Ти бач, гординя яка обуяла? Людина — бог!

— Горе, горе, — квилила хвора.

— Горе і суєта! — вторив дядя Митя. — Як сказано: «Бо що матиме чоловік від всієї праці своєї і клопоту серця свого, що трудиться він під сонцем? Тому всі дні його — скорбота, і його праця — неспокій; навіть вночі серце його не знає спокою. І це — марнота!»

— Ой, правда, правда.

Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.

— Може, знову той халамидник? Хто там?

У кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі посміхалися, щоки пашіли, губи масно блищали.

— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли й вернулися.

— То заходьте ж сюди.

— Та ми тут, у цій кімнатці… погомонимо.

— Ну, як бажаєте.

Обличчя зникло. Проповідник пошепки запитав:

— Начальство її?

— Еге ж. Ниденко Василь Павлович… Бог з ним. Коли жениться, то я не проти.

— Ну, хай собі, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі.

Оксана, повернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзвеніло, думки плуталися. Вона була огидна сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те.

Павутина, незрима павутина обплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, нехіть до дії. Минали дні. Зникали колишні знайомі. Скрипка лежала неторкана. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, жадало музики, радості…

Та не було й просвітку — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним до ресторану? І пила… і танцювала…

Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:

— Ти якась дивна, Ксаночко.

— Чому дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.

— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко, — додому мене приводиш, а остаточної відповіді не даєш?

— Хіба ви мене про щось запитували, Василю Павловичу?

— Як то? Весь час у ресторані я тобі шепотів на вухо.

— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю. Якісь пусті слова…

— Чому ж пусті? — образився Ниденко.

— Ви що, пропонували мені свою руку? Не пам’ятаю.

Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову шепнув:

— Навіщо ж так прямолінійно? Ми ще не знаємо одне одного. Треба взнати поближче. Шлюб — це важливий крок, і треба…

Його рука поповзла поза спиною дівчини, жадібно, ніби спрут, обвила стан, сягнула грудей. Почувся тремтливий голос:

— Я люблю тебе, Оксанко. Я…

— Залиште мене в спокої, — простогнала Оксана, — навіщо все це?

— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують. Як то навіщо? Невже ти кам’яна, нічого не відчуваєш?

— Тільки порожнечу в грудях, — болісно скривилася дівчина. — Тоскно мені, гидко. І страшно. Страшно!..

— Чому ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все за минулим переживаєш? Чим тобі погано тепер? Будь розумною — все буде о’кей!

— О’кей? — гірко прошепотіла Оксана, — Буде о’кей…

— Будь певна! — умлівав Ниденко, обнімаючи ЇЇ. Вона зіщулилась, руки безсило повисли. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти така дивна?

Він підсунувся до її обличчя, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.

— Пустіть мене, пустіть…

— Тихо, Ксаночко, ну тихше ж, почують. Ксано… я… я…

У коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. До кухні вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив ситуацію. Обличчя в нього побагровіло. Він метнув гнівний погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.

— Оксанко, — тихо покликав він.

Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Скрикнула. Ниденко дістав сигарету, тремтячими руками запалив.

— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?

Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:

— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?

Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.

— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?

— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?

— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!

— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.

— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квартири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?

— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!

— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.

— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?

— Оксанко!

— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…

— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?

— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.

— Той самий, — пробубонів дядя Митя.

— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?

— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?

— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.

— Забирайся сам, слизняк!

— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.

— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.

— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?

Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.

— Битися? Я тобі покажу, як битися!

Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.

— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..

Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:

— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?

— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.

— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.

— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже вони одного разу тебе повели з дому. Покайся!

Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.

— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.

— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви довели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.

Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?

— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.

— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.

— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…

— Ниденко…

— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.

— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!

— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.

Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:

— Оксанонько!

Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця:

— Євгене…

— Оксано, покайся! — стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, забилася в риданні:

— Євгене, вернися… Євгене!.. Євгене!..

А мати стояла над нею, мов страшний привид, істерично вигукуючи:

— Покайся!.. Покайся!.. Покайся!..

ПРОМІНЬ СОНЦЯ

Вже кілька днів минуло. Кілька днів… І вже вона сама в кімнаті. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Якимсь маренням промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. У свідомості звучать слова останньої розмови. Мати злобно й настирливо вимагала, щоб Оксана стала свідком Єгови, кричала, що іншого шляху нема, що сама доля підштовхує її до цього рішення. Що перед смертю вона хоче знати, любить її дочка чи ні.

Оксана спалахнула, й різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, посміху, зневаги, покори і облуди. Вона людина й воліє вибирати свій шлях сама.

Мати тіпалася в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металася біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро й жовчно говорила:

— Нічого не вдієш, чужа кістка… Скільки вовка не годуй, його до лісу тягне.

— Чужа? — стрепенулася Оксана. — Як чужа?

— Кажу те, що є, — холодно відповіла мати. — Я мовчала все життя, думала, що ти будеш вдячна. А ти віддячила он які Знай же… не я породила тебе. Я тільки виростила.

Світ потьмарився в Оксаниних очах. Похололи руки й ноги.

— Хто ж? Хто? — прошепотіла вона.

— Горенко прізвище. Оксана Миколаївна Горенко.

— А де… батьки?

— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром, а матір бомбою пошматувало… В степу, під Харковом. Я прийняла роди в ямі. І одразу ж бахнуло. Її вбило, мене контузило. Солдати підібрали мене з тобою. Записочка з твоїм прізвищем, клуночок з білизною — і все… От і все.

Софія Гаврилівна вже, мабуть, жалкувала, що сказала правду. По її сухих змарнілих щоках текли скупі сльози. Та вона й сама була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір незмигним поглядом, щось шепотіла сухими вустами.

А вночі наступила агонія.

Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Неподалік старі жінки продавали квіти у вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили, подякувала покійній за її турботи, за клопоти, за жертву, котру вона принесла ради неї, попросила пробачення за муки, що їх завдала, не бажаючи цього. Не бажаючи… І пішла додому.

І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранку. Думає, думає, думає. Світанок надворі. У вікні проходять тіні людей. Лише їхніх ніг. Сіре світло.

Тіні в кімнаті, сумно.

Тепер вона одна, мов хмарина в небі. Куди її понесуть вітри? В які пустелі упадуть дощами її самотні сльози? Чи знайдуться квіти, що спрагло вип’ють її сльози, обернуть їх у красу пелюсток? Так порожньо, так самотньо. Вона одна та ще люба скрипка, зраджена й покинута подруга.

Вона відкрила футляр. Як давно не звучали твої струни, скрипко! Як давно не відповідали твоїм радісним звукам чиїсь любі очі. Лише відлуння голосу, тихого голосу, котрий шепче ніжні слова.

Вони попливли хмаринкою в далеч і розтали в безодні.

Спробувала грати на скрипці. Крізь сум і безнадію почали пробиватися несміливі поклики любові, сподівання, віри. Але як тяжко, невимовно тяжко їм вибиратися з-під запони мороку, із світу скорботи.

Вона опустила смичка. Куди їй тепер іти? Де та рука, що не здригнеться, не покине у найтяжчому горі?

Зненацька крізь щілину в фіранці впав на чоло дівчини перший світанковий промінь. Оксана здригнулася. Ніби небо засміялося. Та крапля світла забриніла в її душі мелодією радості, луна від неї урочисто покотилася в безмежність.

Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Вона всміхнулася. Дякую тобі, сонечко. Ти даєш мені відповідь. І сумніви тануть, немов нічна мара. Вічна правда — в сонячнім промінні. Воно завжди в праці, в творенні, в неспокої, в прагненні, в любові до всього живого. На небі хмари — а сонечко не гасне. І ніколи не згасне. Треба йти до людей. До їхніх успіхів і невдач. До радощів, траґедій і неспокою. Найбільша траґедія проходить, сонячний промінь вічно нагадує про невмирущу радість. Спасибі тобі, сонечко. Я збагнула тебе, я йду тобі назустріч.

Оксана закрила футляр зі скрипкою. Метнулася по кімнаті, почала збирати в чемодан книги, вбрання, білизну. Рухи її ставали жвавіші, бадьоріші. На якусь мить вона завмирала, щось думала, потім знову продовжувала свої похапливі збори.

У двері постукали. Дівчина завмерла. До кімнати зайшов дядя Митя, обличчя в нього було пісне й скорботне. Він скинув картуза, кивнув головою.

— Здрастуй, Оксано.

Дівчина стримано привіталася, очікувально подивилася на нього, не запрошуючи сідати.

— Я прийшов, щоб висловити тобі свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, тобі дуже тяжко після смерті матері, і я б хотів поговорити…

— Про що?

— Про тебе. Останніми днями ми з покійницею — царство їй небесне! — ми з нею часто бесідували про тебе, про твою долю. Дозволь, я сяду? Дякую. На твоєму прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий часі Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна пітьма. Судьба указує шлях, Оксанко.

— І ви її посланець? — запитала дівчина.

— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, підхопив дядя Митя. — Ми щиро бажаємо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній, для кого щезли радість і щастя.

— Хто вам сказав, що в мене щезла радість? — перебила його Оксана.

— Невже ти можеш радіти після таких нещасть?

Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.

— Я ще не радію. Але я хочу радіти. Інакше не варто й жити. Дядю Митю! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було жодних ілюзій. Між нами нема нічого спільного. Маму ви заплутали. Ну, то все — її справа, я не могла нічого зробити, та й не до того мені було. А до моєї душі вам зась.

— Легковажно говориш, дівчино, — сумно похитав головою проповідник, — Не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога Єгови?

Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику.

— Я не жахаюсь ніяких приходів. Чуєте? Чого мені боятися? Що я вчинила, щоб мені тремтіти? Вчилася, працювала, несла радість людям своєю піснею. Спіткало мене нещастя — переживу. І знову буду радіти. Пробачте, дядю Митю. Я не бажаю печалі. Не хочу грізних приходів. Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів. І тоді не страшно нічого. Сьогодні я збагнула, що після ночі настає світання, після зими — весна, розквітають квіти після морозів. Так повинна жити й людина.

— Гординя тебе обуяла. — Дядя Митя встав зі стільця. — Не навчило тебе нещастя. Ой, не навчило.

— Навчило, — усміхнулася дівчина. — Ще й як навчило. А тепер — попрощаємось. Я не хочу робити вам боляче. Бувайте здорові.

Дядя Митя мовчки рушив до дверей, при виході натягнув картуза на голову, буркнув через плече:

— Покаєшся, та буде пізно. Прощай.

Він вийшов. Стало тихо.

Оксана засміялася. Що він каже? Пізно? Пізно для чого? Для каяття? В чому каятися? В помилках? Так вона сама осудила себе за свої падіння й помилки. Найжорстокіший і найправедніший суд у своєму серці.

Сонячний промінь на стінах посилювався, мерехтів розмаїтими іскрами. За вікнами переливалося, грало зелене марево весняного дня, співали машини, раділи діти. Оксана похапцем склала останні книги до чемодана, почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.

— Що, сестро, боляче? Перетерпимо!

Взяла чемодан, винесла на кухню. Накинула на плечі легке пальто.

Хтось постукав у двері.

— Хто там?

Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув:

— Здрастуй, Ксано.

— Здрастуйте, — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.

— Я здивований, — розвів руками Ниденко, — тому й зайшов. — Уже більше тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ти не виходиш на роботу. Як це розуміти? Ти знаєш, що я тебе люблю, і можу приховати такий прояв недисциплінованості, але ж…

— Чого вам треба? — спокійно глянула йому в очі Оксана.

— Ксано, — забурмотів він, усміхаючись масляними очицями, — навіщо ти так дивишся? Я вже все забув. Я не буду говорити, як начальник. Я твій друг. Ти тепер самотня… і я…

Він простягнув до неї руку. Оксана відступила.

— Василю Павловичу, ви не доторкнетесь до мене…

— Ксаночко, ну як же можна? Ну дозволь.

— Ви огидний мені, — скривилася дівчина. — Невже не розумієте?

— Як? — розгубився Ниденко. — Як ти сказала? Я… не дочув…

— Та ні, дочули! — твердо відповіла вона. — Я не можу більше мовчати. Ви ніколи не були приємний мені — розтлінний, лицемірний! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплотний, як блощиця.

Ниденко обурено надувся, побагровів:

— Дівчисько! Та після такого я не потерплю тебе й хвилини! Вижену!

— Не біснуйтесь, — заспокоїла його дівчина. — Я вже подала заяву про звільнення. Я йду від вас.

— Пропадеш під парканом! — крикнув від дверей Ниденко. — Загинеш у болоті!

— Ви забули, в якій країні ми живемо, — докірливо мовила дівчина. — Ви забули, що крім вас є мільйони хороших людей. Чому б я мала пропасти поміж них? Ой! — Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, ображений, розлючений, не помічаючи нікого, погрожував:

— Ти ображаєш мене?! Ти поплатишся!

— Гаразд, поплачусь! — нетерпляче обірвала його Оксана. — А тепер ідіть геть!

— Ти смієш мене виганяти?

— Котись, котися ковбасою! — несподівано для Ниденка втрутився Євген.

Ниденко злякано оглянувся, зіщулився. Євген обпік його нищівним поглядом.

— Чого витріщився? Тебе ж попросили лагідно, культурно, дівчина попросила. Чи, може, повторити прийом?

Він почав засукувати рукав піджака. Ниденко метнувся в коридор, крикнув звідти:

— Ви в мене наплачетесь! Уже одсидів п’ятнадцять? Ще попадеш!

— Давай, давай! — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!

Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно й сумно. Хлопець стояв перед нею спокійний і ясний. В білій сорочці, у світлому костюмі, високий, плечистий. Він мовчки дивився на неї, мовчав.

— Ти прийшов, — здивувалася дівчина.

— Прийшов, Оксанко…

— Навіщо?

— За тобою…

— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як блискавка, — пропік душу Євгена. Він мовчки заперечливо похитав головою.

— Я люблю тебе, Оксаночко. Ти мені приснилася сьогодні вночі. Ми йшли альпійськими луками, довкола квіти, хмари, ти — і я. Ми одні. І сонце вгорі. І я співав тобі дивну пісню. Я кохаю тебе, Оксанко.

— Після того, що сталося? — прошепотіла вражена дівчина. — Я зрадила тебе, любов твою…

— Ти чиста. Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть — лебедині крила. Ти чиста, любов моя. Лебедя не можна забруднити.

— Що ти кажеш? — щаслива, задихана, сп’яніла від його слів, ледве могла прийти до тями. — Я помру від щастя. Ти прощаєш мене?

— Хто має право прощати? — спитав Євген. — Я люблю тебе, я чекав тебе все життя. І коли ти спіткнулась, коли тебе штовхнули в трясовину, я маю кинути тебе? Тебе, мою одвічну наречену? Ким би я був, коли б таке допустив? Усе лихе промайнуло, ми знову поруч. Помилки й непорозуміння позаду. Підемо далі разом. Може, ще не раз впадемо, може, ще стане нам і боляче, але ми будемо сміятися. «За воротами печалі жде нас діва Огневиця», — так я співав тобі уві сні. Чуєш, Любов моя?

Оксана припала до грудей Євгена, заплакала радісними сльозами й не соромилася їх. Минуле щезало, тануло в пітьмі. А життя, справжня любов починалися тільки тепер.

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливе сяйво на постать князя Володимира, біля постаменту якого пливла весела юрба. Над київськими горами лунала багатозвучна пісня: дитячий хор давав на літній естраді концерт для закордонних туристів. Люди зупинялися, прислухалися до ніжних, грайливих переливів мелодії.

Марія, прослухавши пісню, зітхнула. З надією й тривогою глянула на Миколу. З ним щось діється. Він щось згадує! Довгі, худі пальці його стисли металеве пруття бар’єру. Погляд заглиблений у простір, туди, де на Лівобережжі мерехтять густі вогні нових міських кварталів. Микола прислухається, чогось жде. Тонке обличчя міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитися в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Згадуй, згадуй, друже. Хай прийде до тебе радість одужання. Ти заслужив її великим стражданням, довголітнім мовчанням у своєму забутті.

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя помарніло.

Марія витерла сльозу на щоці. Тяжко зітхнула. Знову те саме. Знову її надія вмирає. Два тижні вона водить Миколу по Києву. Були в театрах, у консерваторії, в філармонії, на багатьох концертах. Скрізь Микола ставав напруженим, тривожним. Готувався до чогось незвичайного, ніби намагався щось згадати. Тепер Марія знала напевне, що він тут уже був, учився, жив. Але як узнати? До кого звернутися? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. Може, опублікувати фотографію Миколи в газеті? Може, його впізнали б якісь родичі, колишні бійці, ветерани?

— Ходімо, Миколо, — ніжно взяла його під руку. — Ходімо, друже. Ти ніби щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно й ласкаво прошепотів:

— Щось літає в повітрі. Знайоме, дивне. Якби мої гуслі, я б спіймав ту мелодію. Гаряче в голові.

Вони пішли алеєю. Зустрічні з подивом оглядалися на дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого худого чоловіка з дитинним виразом обличчя. Здавалося, що він не бачить нічого, лише прислухається до не чутних нікому звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли площу Ленінського Комсомолу, піднялися в Першотравневий парк. Повільно рушили алеєю. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмаринки купали в своєму потоці повновидого місяця. Хиталися каштани, шелестіли липи.

Раптом Марія відчула, що Микола напружився, затремтів. Вона аж злякалася:

— Що з тобою?

Не відповів. Похитнувся. Обличчя стало мертвенно-блідим, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Марія розгублено оглянулася. До них наближалася пара — високий білоголовий хлопець і юна дівчина, вродлива, русокоса. Микола дивився на неї, щось шепотів, задихався.

Спалахнули видіння: місяць на небі, вітер, каштани… і Оленка…

Вдарив дзвін, і гребля забуття впала, рухнула.

— Оленко! — закричав Микола, і луна покотилася над дніпровськими кручами. Він похитнувся, почав падати. Марія не втримала його, і він упав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривожним занепокоєнням звернулася до Марії:

— Що з ним? Він хворий?

— Ні, ні, — плакала зворушена Марія. — Він щось згадав. Він довгі роки, ще від війни, впав у безпам’ять. Друзі, треба негайно машину. Допоможіть знайти машину.

— Я миттю! — схопився хлопець. — Швидку допомогу?

— Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря. Це не страшно.

Дівчина слухала судорожне бурмотіння Марії, нічого не розуміючи. Хлопець побіг до вулиці. Там він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій вислухав хлопця, визирнув з віконця, сказав:

— Несіть хворого сюди. В алею я не можу заїхати.

Миколу посадили в машину. Обличчя його осяяне дивним виразом радості й болю. Марія схопила дівчину за руку, благально попросила:

— Я не повинна загубити вас. Скажіть, як вас звати? Прізвище? Де ви живете? Я тепер нічого не можу пояснити. Потім, потім.

— Ім’я? — здивувалася дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксаною. А прізвище — Кремінь. Ось мій чоловік — Євген…

— Живемо ми недалеко звідси, — сказав привітно хлопець, — у селі Зеленьки, південніше Києва. Це на Правобережжі. Я запишу вам адресу.

— Не треба, я запам’ятаю, — втираючи вдячні сльози, відповіла Марія. — Я знаю це село… Моє село Рудки трохи нижче. Ми ще зустрінемося, мої хороші, мої добрі…

Машина рушила. Молода пара залишилася в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вони зупинилися. Викликала лікаря. Той оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього сильне нервове потрясіння. Спокій, спокій, і все буде гаразд.

За кілька годин Микола отямився. Марія з надією очікувала, дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика. Срібні акорди радості. Хороше як! Оленко, Маріє, де ви?

Марія схилилася над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

— Я все згадав, Маріє. Все знаю: ніч над Дніпром… розстріл… дивне видіння… І потім ти… Ти врятувала мене. Партизани. Я командир «Артист». Артист… Бій… А потім вона…

— Хто вона? — тривожно перепитала Марія.

— Оленка. Моя дружина. Її тоді вішали. Ти принесла страшну вістку. І ми побігли. Пам’ятаєш? Її вбив офіцер. Тоді мене охопила пітьма. І все… все далі, як сон… Сад, квіти… І ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоїм дитям. Бджоли, квіти, струни, дивні прадавні струни, і пісня маків, пісня багряних маків… А тепер — я прокинувся. Що сталося? Мені приснилася Оленка, моя дружина. Я ніби зустрів її в саду.

Марія радісно плакала. Вона пестила сиві кучері Миколи, щасливо примовляла:

— Все не так, не так, мій брате, мій друже. Якби ж я знала! Якби знала… Вона не вбита, Миколо. Вона жива.

— Хто? Хто… не вбитий?

— Та жінка, про яку ти згадав. Оленка. Її, тяжко поранену, відправили на Велику землю разом з нами. Вона лежала поряд з тобою. А я не знала.

— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі знову затьмарилися.

— Що з тобою? — злякалася Марія. — Ми знайдемо її. Чуєш — адже вона жива!

— Знайдемо, — мов луна, повторив Микола.

— А та дівчина, яку ми зустріли, — прошепотіла Марія, — її звати Оксаною. Ось, я записала. Вона живе в Зеленьках, над Дніпром.

— Оксана? — Погляд Миколи знову замерехтів вогнями надії. — Оксана… Ми хотіли назвати так свою доньку. Зеленьки… Це село, де мене… де я був розстріляний, Маріє. Поїдемо до неї. Чуєш?

На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною на південь, у придніпрянське село Зеленьки…

ОСТАННЯ ЗАПОНА

У вікно світить місяць. На підлозі пливуть срібні тіні. Марево. Все ніби вві сні.

Оленка сидить біля вікна, не спить. Хоче щось вирішити, на щось зважитися, але свідомість порожня, мов хатина, де вмерла жива істота. Що їй робити, як їй діяти? Дала слово, а тепер сама себе карає, вимучує, дорікає. Здалася перед лавиною кохання. Згодилася віддати руку… Їй уже несила дивитися, як Сергій знемагає у боротьбі з самим собою. Як марніє від нерозділеної любові.

Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене, серце поховане там, над Дніпром. Новому супутникові належатиме щира людська дружба і спільна доля.

Тягнеться… тягнеться час. Незабаром він зайде за нею, щоб разом піти до сільської Ради, де вони офіційно стануть подружжям. Подружжям? Це вже було колись… Було.

Нестримні сльози підступають до очей. Оленко, доки ти будеш у полоні сентиментальної юності? Глянь у дзеркало, ти вже сива жінка.

Вона схопилася зі стільця, заходила по кімнаті. З ким порадитися, у кого запитати, де пролягла єдина її стежина. Чому, чому вона так тяжко страждає, вона, котра навіть у найтяжчі часи не губилася?

Зупинилася над ліжечком Русалії, прислухалася до тихого подиху дитини. Онука… Вона вже бабуся… Це ж і її Оксаночка могла б уже стати матір’ю. Могла б. А вона все ще грається у давні, забуті ігри.

Тихо, навшпиньки, щоб не розбудити Русалії, вийшла у передсвітанкову ніч. Місяць котився до обрію. В селі співали півні. Віконце у землянці діда світилося. Він теж не спить. Чому, чому він не сказав жодного слова, коли Оленка повідомила його про своє рішення? Ніби й не чув. Лише усміхнувся спокійно, лагідно, доброзичливо. І трохи з жалем.

Оленка підійшла до дверей землянки. Звідти чулися тихі перебори струн кобзи, хрипкий старечий голос.

Оленка відчинила двері. Старий Сміян сидів перед відкритими челюстями печі, звідти лилося ніжне проміння танцюючого вогню, старечі пальці перебирали струни кобзи, ніби щось запитували в них. Він не обернувся на скрип дверей, не глянув на Оленку.

Вона зупинилася, помовчала, ніби очікуючи, що він сам збагне, щось запитає, розрадить. Мовчання пливло між ними, ніби віки. І струни рокотали прибоєм далеких юнацьких спогадів. Нарешті, відчувши її німий запит, дід Василь тихо, повагом заспівав:

— Навіщо ви мучите мене? — крізь сльози запитала Оленка. — Чому говорите натяками? Ви щось відаєте? Звідки ваша певність, котрою катується моє серце? Я вже стара баба, а все ще вірю в казку, в небувалість. Невже можливе чудо в цьому світі?

— Хто вийшов з казки, — зітхнув дід Василь, не оглядаючись на неї, — той і далі понесе її, щоб утвердити в новому житті.

Оленка зі стогоном сахнулася від нього, вискочила за двері. Почула, як навздогін їй старий Сміян сказав:

— Сьогодні я попливу на той бік, до Миколиної могили. Може, й ти зважишся? Разом з Сергієм?

Вона не відповіла, побігла до будинку, де вже в світанковій імлі бовваніла постать Сергія з квітами в руках. Він простяг до неї руки, обняв за плечі, несміливо заглядаючи у сині, змучені очі, наповнені сльозами.

Його долоні торкнулися Оленчиних щік. Вона здригнулася, напружилася, мов тятива лука.

Вдарила блискавиця. Зникли дерева довкола, Сергій, будинок, хмари в світанковому небі. Зникло все.

Зашуміли київські каштани, заспівав нічний вітер, далекий вітер юності, срібно забриніли струни місячної ночі…

«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва вірності!» — прозвучав урочистий голос. Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону часу, оголила серце. Рідні очі наблизилися, заглянули в душу. Кликали… Звали… Очікували…

— Ні! — скрикнула вона, відсахнувшись від Сергія. — Ні!

— Оленко, що з тобою? Оленко?

Вона відштовхнула його, кинулася бігти до Дніпра.

— Оленко, вернися!

Сергій метнувся за нею, кликав розпачливо:

— Оленко! Оле-е-енко!

Вона бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віти верболозів. Добігла до старезного в’яза, задихаючись, обняла його. Плакала, обмиваючи сльозами кору віковічного друга.

— Я не можу, не можу… Краще вмерти… Вмерти! Порадь мені, друже, скажи хоч словечко.

«Розвій хмари душі, — скрипіло дерево, — відкинь примари…»

«Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?»

«Рідне серце — стежка твоя, — заспокоював в’яз. — Рідне серце, котре чекає вже вічність…»

Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла…

— Я божеволію… Так не можна… не можна…

Сергій підбіг до неї, підвів із землі — холодну, задубілу. Обігрівав її руки своїм подихом, плакав скупими чоловічими сльозами:

— Оленко, що ти робиш зі мною, з собою? Оленко, що ж нам діяти?

— Він живий, Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий.

— Оленко, ти ж маєш розум…

— Сергійку, сьогодні попливемо на його могилу. Попрощаємось. Я попрощаюся з юністю своєю, з казкою, а потім — я твоя. Я забуду…

Сергій повів її додому, загорнувши в плащ. Мовчав. Мовчали верболози довкола. Мовчало світанкове небо, тривожно багряніючи над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до моря. Він щось знав, передчував, обіцяв.

ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ

Вони залишили човна внизу, зійшли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала, незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла, у неї було таке відчуття, що воно летіло десь перед нею, ніби клубочок вируючого полум’я.

Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’яни. Недалеко уже й верхів’я кручі, могила на ній, його вічний спочинок. Там його розстріляли. Там він востаннє дивився на Лівобережжя і, може, посилав їй останнє вітання.

Дід Василь із Сергієм відстали, залишилися далеко позаду. Оленка вийшла на гору, побачила обеліск. Біля нього стояла група людей. Вона стишила крок, приклала долоню до грудей, намагаючись стримати стук серця.

Люди оглядалися на неї. Вражено подивилася на Оленку висока чорноока жінка з сивим пасмом у косі, завмерла молода дівчина, яка тримала в руках букет польових квітів. Кого вона нагадує, на кого схожа?

Пшеничні коси, блакитні очі, брови зрослися на переніссі, ніби крила птаха. Поруч з нею плечистий білоголовий хлопець, котрий щасливо й розгублено усміхається їй.

— Олено Мусіївно?

— Євгене! Хто це?.. Хто це з тобою?

З гурту людей виступила висока худа постать, простягла до неї руки. Прозорі очі, такі, як і чверть віку тому, пронизали її, сколихнули всесвіт…

— Оле-е-енко!

— Миколо-о-о! Доню! Оксанко-о-о!

Здається, у безмежності прокотилися ці слова, відлунюючись у далеких світах. Троє обнялися, з’єдналися, завмерли…

Мовчазно стояли люди довкола. Не соромилась сліз Марія, усміхався радісно зворушений Євген. Вони відчували, що стали учасниками таємничої містерії життя, великої тайни любові.

А на граніті тріпотіли в променях новонародженого дня червоні, багряні і білі троянди…