Химерне сяйво

Двоцвіт повернувся до крамаря.

— Ну що ж, сподіваюся, ти знайдеш свого чаклуна, — сказав він. — Вибач, що ми нічого в тебе не купили, та бачиш, усі мої гроші в Багажі.

Крамар тицьнув йому щось у долоню.

— Невеличкий дарунок, — усміхнувся він. — Він вам знадобиться.

Він поспішив назад до своєї крамниці, пролунав дзвінок, самотня вивіска з написом «Приходьте завтра знову за п’явками Спунфетчера, малими кровопивцями» з клацанням з’явилась на дверях, і крамниця розтанула на тлі цегляного муру так, наче її там ніколи й не було. Двоцвіт нерішуче торкнувся стіни, не вірячи власним очам.

— Що там у мішечку? — поцікавився Ринсвінд.

То був мішечок з грубого коричневого паперу, з мотузяними ручками.

— Якщо у нього раптом виростуть ніжки, я не хочу про це знати, — сказала Бетан.

Двоцвіт зазирнув всередину і вийняв те, що в ньому лежало.

— Оце й усе? — пирхнув Ринсвінд. — Хатинка, обліплена мушлями?

— Вона дуже практична, — виступив Двоцвіт на її захист. — В ній можна тримати цигарки.

— А вони — саме те, без чого тобі ніяк не обійтися, еге ж? — ущипливо сказав Ринсвінд.

— Я б погодилася на пляшечку олії для засмаги сильної дії, — озвалася Бетан.

— Ходімо, — сказав Ринсвінд і рушив вулицею вперед. За ним слідом пішли всі решта.

Двоцвіту спало на думку, що кілька втішних слів були б зараз не зайві, якась делікатна легка бесіда, щоб розвіяти пригнічений настрій Бетан.

— Не хвилюйся так, — сказав він. — Цілком можливо, що Коен — досі живий.

— О, певна річ, я сподіваюся, що він — живий, — сказала вона, крокуючи мощеною вулицею, а заразом плекаючи особисту образу на кожного з них. — Він не дожив би до вісімдесятисемирічного віку на такій роботі, якби постійно помирав. Але ж його з нами нема.

— Як і мого Багажу, — зажурено мовив Двоцвіт. — Звісно, це не одне й те саме.

— Як думаєш, та зірка дійсно вріжеться в Диск?

— Ні, — впевнено сказав Двоцвіт.

— Чому ні?

— Бо Ринсвінд так не вважає.

Вона вражено на нього подивилася.

— От дивись, — вів далі Двоцвіт, — що зазвичай роблять з морськими водоростями?

Бетан, яка виросла на Вихрових рівнинах, тільки з розповідей знала про море і вирішила, що воно їй не подобається. Вона розгублено закліпала очима.

— Їдять?

— Ні, їх вивішують знадвору, і вони дають тобі знати, коли йтиме дощ.

Бетан збагнула ще одну важливу річ — безглуздо намагатися зрозуміти що-небудь з того, що говорив Двоцвіт, залишалося тільки плисти за течією бесіди і не проґавити момент, коли русло круто міняє напрямок.

— Зрозуміло, — сказала вона.

— Бачиш, отак і з Ринсвіндом.

— Як із водоростями?

— Атож. Якби було щось таке, чого б варто було боятися, він би вже боявся. А він не боїться. Та зірка — це, мабуть, єдине, чого він не боїться. Якщо він не тривожиться — повір, тут нічого переживати.

— Тобто дощу не буде? — спитала Бетан.

— Не буде. У метафоричному сенсі.

— Ба, — Бетан вирішила не уточнювати, що означає «метафора», щоб раптом не виявилося, що це якось стосується водоростей.

Ринсвінд обернувся до них.

— Не відставайте, — сказав він. — Вже недалеко.

— Недалеко до чого? — спитав Двоцвіт.

— До Невидної академії, звичайно.

— Ти добре подумав?

— Напевне, ні, та я все одно збираюся... — Ринсвінд замовк із перекошеним від болю обличчям. Він затиснув руками вуха і застогнав.

— Заклинання знову дошкуляє?

— Тря-ак.

— Спробуй помугикати.

Ринсвінд скорчив гримасу.

— Я збираюся позбутися цієї напасті, — сказав він, заплітаючи язиком. — Воно повертається туди, де йому місце. А я повертаю собі власну голову!

— Але в такому разі... — Двоцвіт почав і перервався на півслові. Їм усім було чути оте — віддалені наспіви і гупотіння десятків ніг.

— Як гадаєш, це зіркопоклонники? — спитала Бетан.

Це були вони. З-за повороту на віддалі сотні ярдів з’явилися перші ряди демонстрантів позаду обтріпаного білого прапора з восьмикутною зіркою на ньому.

— І не тільки, — відповів Двоцвіт. — З ними всі, кому не ліньки!

Натовп бурхливим потоком змив їх з місця і поніс вулицями. Щойно вони стояли серед безлюдної вулиці, і ось — разом з масою людей вже рухаються через усе місто.

У вологих підземних тунелях на найнижчому рівні Невидної академії, куди один за одним спускалися голови восьми магічних Орденів, слабко блимало світло смолоскипів.

— Принаймні тут прохолодніше, — сказав хтось із них.

— Нам не слід тут перебувати.

Траймон, який йшов попереду усієї групи, промовчав. Проте він напружено думав. Він думав про пляшку олії, запхану за пояс, і про вісім ключів, що несли чарівники — вісім ключів, котрі відімкнуть вісім замків, що втримують «Октаву» прикутою ланцюгами до пюпітра. Він думав і про те, що старі чарівники, які відчували, що магія потрохи розсіюється, — зайняті власними клопотами і, мабуть, менш пильні, ніж мали би. Він також думав про те, що через кілька хвилин «Октава», наймогутніше скупчення чарів на Диску, опиниться у нього в руках.

Незважаючи на прохолоду в тунелі, він почав пітніти.

Вони підійшли до окантованих свинцем дверей, вмонтованих у камінь. Траймон взяв масивний ключ — добротний, справний залізний ключ, не те що оті фігурні й незручні, якими відімкнуть «Октаву», — бризнув на замок трохи олії, вставив ключа і повернув. Зі скрипом протесту замок відімкнувся.

— Чи всі ми налаштовані рішуче? — запитав Траймон. Поміж чарівників почулося невиразне ствердне бурмотіння.

Він штовхнув двері.

Їм в обличчя вдарила тепла хвиля затхлого і ледь маслянистого повітря. Довкола чутно було пронизливе й неприємне цокотіння. Кожен ніс, ніготь і борода дрібненько залисніли октариновими іскорками.

Чарівники, низько схиливши голови проти стихійного шаленства магії, що віяло з кімнати, посунули вперед. Напівпроявлені сутності, хихочучи, кружляли довкола них, а страхітливі мешканці Підземельних Вимірів постійно намацували (тим, що могло б вважатися пальцями — лише тому, що ним закінчувалися їхні руки) незахищену шпарину в освітлене вогнями коло, що вважалося розумним і впорядкованим всесвітом.

Навіть у цей далеко не найкращий для усіх магічних створінь час, навіть у кімнаті, навмисно задуманій для того, щоб гасити усі магічні вібрації, «Октава» потріскувала від чарів.

У смолоскипах практично не було потреби. «Октава» наповнювала приміщення м’яким, тьмяним світлом, яке, по суті, було не світлом, а чимось йому протилежним; темрява — не протилежність світла, а тільки його відсутність, а те, що випромінювала ця книга, було тим світлом, що лежить по інший бік темряви, химерним сяйвом.[24]

Воно було звичайного собі пурпурового кольору.

Як вже говорилося раніше, «Октава» була прикута ланцюгами до пюпітра, вирізьбленого у формі, що трохи нагадував птаха, трохи — рептилію і до того ж здавався напрочуд живим. Два блискучі ока спостерігали за чарівниками із затаєною ненавистю.

— Я бачив, як вона поворухнулася, — поділився тривогою один з них.

— Ми — у безпеці, якщо не чіпатимемо книгу, — сказав Траймон. Він вийняв з-за пояса згорток паперу і розгорнув його.

— Принесіть сюди отой смолоскип, — наказав він, — і загасіть цигарки!

Він чекав, що їхня ображена гордість вибухне гнівом. Та цього не сталося. Натомість приструнчені маги тремтячими пальцями чемно вийняли з рота недопалки і кинули їх на долівку.

Траймон торжествував. Отже, подумав собі він, вони роблять те, що я кажу. Можливо, лише зараз, але і це вже добре.

Він вдивився у гачкувате письмо давно померлого чарівника.

— Ну гаразд, — сказав він, — спробуймо: «Щоб заспокоїти Єго, Цю Сутворінь, Себто Хранителя...»

Натовп ринув через один з мостів, що з’єднував Морпорк з Анком. Внизу під ним ріка, що за кращих часів була повновода, тепер текла тоненьким паруючим потічком.

Міст під їхніми ногами небезпечно розхитувався. Дивні брижі пробігали поверхнею того, що колись було річкою. З даху сусіднього будинку злетіло кілька шматків черепиці.

— Що то було? — спитав Двоцвіт.

Бетан оглянулась і закричала.

Над обрієм сходила та сама нова зірка. Поки власне сонячне світило Диска поспішало сховатись подалі за горизонт, велика роздута куля зірки неквапливо повзла по небу догори, аж доки не нависла над краєм світу, зупинившись на кілька градусів вище.

Вони відтягнули Ринсвінда до якихось дверей, подалі від небезпеки. Не звернувши на них уваги, юрба понеслася далі, нажахана, мов лемінги.

— На зірці з’явилися плями, — підмітив Двоцвіт.

— Ні, — заперечив Ринсвінд. — Це... тіла. Тіла, що рухаються довкола зірки. Так само, як сонце рухається довкола Диска. Але вони — дуже близько від неї, тому... тому що... — він замовк. — Ще трішки, і я здогадався б!

— Про що здогадався б?

— Я мушу позбутися цього Заклинання!

— То де ж та твоя Академія? — нетерпляче сказала Бетан.

— Отам! — відповів Ринсвінд, махнувши рукою у напрямку вулиці.

— Вона, напевне, шалено популярна. Туди всі і прямують.

— Цікаво, чого б це? — сказав Двоцвіт.

— Не думаю, що це для того, — сказав Ринсвінд, — щоб записатись у вечірню школу.

Тим часом Невидна академія була під облогою, в усякому разі ті її частини, що випинались у звичайні, буденні виміри. Юрби людей під її брамою зазвичай висували одну з двох вимог. Вони вимагали, щоб: а) чарівники припинили бити байдики і таки позбулися тієї зірки, або — і це була та вимога, що її підтримували шанувальники зірки — щоб: б) вони відмовились від магії в цілому і вчинили самогубство, в зазначеному порядку, — звільнивши таким чином Диск від прокляття чарів та відвернувши страшну загрозу з неба.

Чарівники по інший бік стін не мали жодного уявлення, як виконати, а) і жодного бажання вибирати, б) — втім, багато хто вже фактично визначився зі своїм вибором, в) який переважно полягав у тому, щоб вислизнути крізь потаємні бокові двері і чкурнути тишком-нишком так далеко звідти й так швидко, як лиш вдасться навшпиньках.

Вся магія, яка ще діяла в Академії, була спрямована на те, щоб забезпечити захист великої брами. Чарівники переконались, що пара стулок, які замикались чарами, була зовсім непоганим і дуже ефектним архітектурним рішенням, та будівельники могли би подумати про те, щоб встановити про всяк випадок якийсь певний аварійний пристрій на кшталт, наприклад, пари звичайних, нічим не примітних масивних залізних засувів.

На майдані перед брамою розпалили декілька великих вогнищ, теж заради сценічного ефекту, бо жар від зірки був убивчим.

— Але зірки все ще видно на небі, — озвався Двоцвіт, — інші зірки тобто. Маленькі. У нічному небі.

Ринсвінд наче не чув його. Він дивився на браму. Ватага фанатиків та простих людей намагалися її повалити.

— Безнадійно, — зітхнула Бетан. — Всередину нам нізащо не пробратися. Ти куди?

— Прогулятися, — відповів Ринсвінд. Він рішучим кроком попростував бічним провулком уперед.

Тут були один чи двоє заколотників-фрілансерів, які в основному зосередилися на грабуванні крамниць. Ринсвінд не відволікався на них, а продовжував рухатись вздовж стіни до того місця, де вона йшла паралельно до темної алеї, в якій стояв той самий звичний сморід, що й в усіх алеях — у будь-якому куточку світу.

Тоді він почав дуже уважно придивлятися до кам’яної кладки.

Стіна була двадцять футів заввишки, з підступними металевими шпичаками нагорі.

— Мені потрібен ніж, — сказав він.

— Ним ти збираєшся прокласти собі шлях? — хмикнула Бетан.

— Знайдіть мені ножа, і все, — відрубав Ринсвінд. Він почав простукувати каміння.

Двоцвіт із Бетан переглянутися і знизали плечима. Через пару хвилин вони повернулися з купою ножів: Двоцвіту вдалося роздобути навіть меч.

— Ми тільки взяли собі кілька сувенірів на пам’ять, — сказала Бетан.

— Та ми залишили їм гроші, — додав Двоцвіт. — Тобто ми б обов’язково залишили їх, якби вони в нас були...

— Тож він наполіг на тому, щоб написати записку... — мовила Бетан, кривлячись.

Двоцвіт випростався у повен зріст, хоч це і не справило очікуваного враження.

— Не бачу причини... — почав він сухим тоном.

— Гаразд, гаразд, — похмуро сказала Бетан, сідаючи на долівку. — Знаю, що не бачиш. Ринсвінде, усі крамниці — розгромлені й залишені напризволяще. На протилежному боці вулиці якась велика ватага людей прибирала до рук лютні та арфи, уяви лишень!

— Ага, — буркнув Ринсвінд, вибравши ніж і задумливо проводячи пальцем по лезу. — Мародери[25], напевне.

Він встромив ніж у стіну, крутнув ним і відступив назад, дивлячись, як звідти випав великий камінь.

Він глянув угору, нечутно порахував і видобув ще один камінь.

— Як це тобі вдалося? — запитав Двоцвіт.

— Підсади-но мене, зможеш? — сказав Ринсвінд. Через якусь хвилю його ноги втиснулися у щілини, які він видовбав ножем у стіні; він вперто просувався вперед і вже був на півдорозі до верху.

— Її століттями ніхто не чіпав, — долинув згори його голос. — Цементувальний розчин між деякими каменями давно розкришився. Ось вам і потаємний вхід, розумієте? Пильнуйте внизу.

Ще один камінь розколовся на дрібні кавалки.

— Студенти з давніх-давен так робили, — сказав Ринсвінд. — Зручний спосіб виходити в місто і повертатися непоміченим після того, як гасили світло.

— Ox, — сказав Двоцвіт, — усе ясно. Через стіну і ген туди до таверн, котрі ваблять своїм світлом, щоб пити, і співати, і читати поезію, так?

— Приблизно так, за винятком пісень та поезії, — відгукнувся Ринсвінд. — Кілька цих шпичаків повинні вийматися... — почувся дзенькіт.

— З цього боку донизу недалеко падати, — долинув його голос через пару секунд. — Ну, перелазьте. Якщо не передумали.

І ось таким чином Ринсвінд, Двоцвіт та Бетан проникли у Невидну академію.

Тим часом в іншій частині кампуса...

Восьмеро чарівників вставили свої ключі в замкові щілини і — обмінявшись багатьма занепокоєними поглядами — повернули їх. Почулося негучне коротке клацання, і замок плавно розчахнувся.

«Октава» скинула ланцюги. Слабке октаринове світло вигравало на її палітурці.

Траймон нахилився вперед, узяв її, — і ніхто при цьому не видав ані пари з вуст. Його рука почала терпнути.

Він повернувся до дверей.

— А тепер до Великої зали, браття, — сказав він, — дозвольте, я вас поведу...

І знову ніхто не заперечив.

Він пройшов до дверей з книгою під пахвою. Вона була відчутно гарячою і, здавалося, колючою на дотик. З кожним своїм кроком він очікував вигуків, протестів, та нічого цього не було. Він ледве-ледве стримувався, щоб не розсміятись. Це виявилося навіть легше, ніж він міг би собі уявити.

Решта чарівників пройшли клаустрофобним підземеллям ще тільки половину зворотного шляху, коли він виходив крізь двері; можливо, вони й помітили щось у тому, як він тримає плечі, та було надто пізно — він вже переступив через поріг, взявся рукою за клямку, повернув у замку ключ і самовдоволено посміхнувся тією своєю посмішкою.

Легкою ходою він простував підземними коридорами назад, не звертаючи уваги на гнівливий лемент чарівників, які щойно з’ясували, що абсолютно неможливо чарувати в кімнаті, котра за задумом її творця була непроникною для магії.

«Октава» пручалася, проте Траймон міцно її тримав. Тепер він вже біг, намагаючись не зважати на жахливі відчуття під рукою, коли книга змінювала свою форму на волохаті, кістляві й голчасті сутності. Його рука заніміла. Невиразне цокотіння, яке він чув увесь цей час, стало гучнішим, і до нього додалися інші звуки — пожадливі, заманливі звуки, звуки голосів, що належали несосвітенним сутностям, котрих Траймонові було зовсім не складно уявити. Поки він пробігав Великою залою і далі, догори головними сходами, тіні почали рухатися та перегруповуватися, змикаючись довкола нього у кільце, до того ж у нього з’явилось відчуття, що його щось переслідує, проворне й прудке, на непристойно швидких ніжках. Стіни вкрилися льодом. Дверні отвори, коли він їх проминав, кидалися на нього. Сходи під ногами починали здаватися йому довжелезним язиком...

Однак Траймон недаремно провів так багато часу в тій секції Академії, що була чудернацьким відповідником спортивного залу, розвиваючи силу думки. Не довіряй відчуттям, нагадав він собі, бо їх легко обманути. Сходи ніде не поділися, вони мають бути десь тут... забажай, щоб вони з’явилися, уявляй, що вони тут, доки дряпаєшся нагору, і краще тобі не баритися, хлопче. Бо все оце — не одна лиш уява.

Великий А’Туїн став значно повільнішим.

Небесна черепаха, чиї плавці розміром з континенти, опиралася силі тяжіння зірки і вичікувала.

Чекати залишилось недовго...

Ринсвінд прошмигнув у Велику залу. Там горіло кілька смолоскипів і здавалося, що її приготували до якоїсь магічної практики. Проте церемоніальні свічки були перекинуті, хитромудрі октограми, накреслені крейдою на підлозі, — стерті, наче хтось тут витанцьовував, а повітря було просякнуте запахом, що був вельми огидний навіть за широкими стандартами Анк-Морпорка. В ньому ледь відчувався запах сірки, та це було лиш доповненням до чогось значно гіршого. І смерділо воно баговинням.

Здаля почувся якийсь тріск, а за ним гучний лемент.

— Здається, браму повалили, — сказав Ринсвінд.

— Швидше ходімо звідси, — сказала Бетан.

— До підземелля — он туди, — сказав Ринсвінд, рушаючи крізь арку у вказаному напрямку.

— Туди — це в низ?

— Ага. Чи ти, може, хочеш залишитись тут?

Він вийняв смолоскип із підпори на стіні і рушив сходами вниз.

Через кілька сходових просвітів заміть дерев’яних панелей на стінах скрізь був лише голий камінь. Зусібіч траплялися двері, підперті чимось, щоб, бува, не захряснулись.

— Я почув якийсь звук, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд прислухався. Далеко внизу, здавалося, таки справді щось відбувалося. Втім, той шум не навіював страх. Він звучав так, ніби багато людей гамселять у двері, вигукуючи «Ой-й!».

— Це ж не ті Потвори з Підземельних Вимірів, про які ти нам говорив, правда? — схвильовано спитала Бетан.

— Ні, вони скрегочуть не так, — відказав Ринсвінд. — Ходімо вже.

Вони поспішили коридорами, які звідусіль сочилися вологою, орієнтуючись на потік прокльонів та приступи кашлю в підземеллі, що дивним чином трохи підбадьорювали; все, що могло так сопіти, вирішили троє слухачів, напевне, не становило небезпеки.

Врешті вони вперлися у двері, встановлені у ніші. На вигляд вони здавалися достатньо міцними, щоб стримати натиск цунамі. На дверях було невеличке віконце з решіткою.

— Агов! — крикнув Ринсвінд. Це не було найрозумнішим, що можна сказати в такій ситуації, та нічого іншого йому не спало на думку.

Несподівано стало дуже тихо. А тоді з іншого боку дверей почувся голос, що дуже повільно проказав:

— Хто там?

Ринсвінд упізнав той голос. Багато років тому він не раз висмикував його з замріяного стану у стан переляку на післяобідніх заняттях. Це був Лум’єль Пантер, який колись особисто втовкмачував у Ринсвіндову голову основи ворожіння на скляній кулі та викликання духів. Він пам’ятав ті очі, як буравчики, на поросячому обличчі, і той голос, що казав: «А тепер пан Ринсвінд вийде сюди і намалює потрібний символ на дошці», — і шлях завдовжки мільйон миль повз принишклий в очікуванні клас, коли він відчайдушно намагався пригадати, про що бубнів той самий голос якихось п’ять хвилин тому. Навіть зараз у нього пересохло горло від страху і несподіваного відчуття провини. Підземельні Виміри були тут ні при чому.

— О, пане, це я, пане, Ринсвінд, пане, — пропищав він. Піймавши здивований погляд Двоцвіта та Бетан, він закашлявся. — Так, — додав він якомога впевненіше. — Ось хто тут. Ринсвінд. Атож.

По той бік дверей почулося якесь перешіптування.

— Ринсвінд?

— Який ще дзвін?

— Я пам’ятаю одного хлопчиська, який геть ні на що...

— Пам’ятаєте, Заклинання?

— Ринсвінд?

Залягла мовчанка. Тоді один з тих голосів сказав:

— Підозрюю, ключа в замку немає?

— Ні, — відповів Ринсвінд.

— Що він сказав?

— Він сказав «ні».

— Це так схоже на хлопчиська.

— М-м-м... Хто там всередині? — спитав Ринсвінд.

— Магістри Магії, — бундючно відказав голос.

— А що ви там робите?

Знову настала тиша, тоді почулося, як голоси збентежено перешіптуються між собою.

— Нас... е-е... замкнули всередині, — неохоче визнав голос.

— Що, разом з «Октавою»?

Перешіптування, перешіптування...

— «Октави», фактично, тут, фактично, немає, — поволі сказав голос.

— О! Ви там самі? — сказав Ринсвінд дуже чемним тоном, тим часом шкірячи зуби, наче некрофіл у морзі.

— Схоже на те.

— Може, вам чогось принести? — стурбовано запитав Двоцвіт.

— Ви б краще подумали, як витягнути нас звідси.

— Може, спробувати відімкнути замок відмичкою? — подала ідею Бетан.

— Марна справа, — сказав Ринсвінд. — Гарантована крадієнепроникна модель.

— Думаю, Коен би з ним упорався, — мовила Бетан з гордістю. — Якби зараз був тут.

— Багаж строщив би його за три секунди, — підтримав її Двоцвіт.

— Ну, ось і все в такому разі, — мовила Бетан. — Ходімо звідси на свіже повітря. Або хоча б на менш затхле, — вона повернулась, готова рушати.

— Стривай, стривай, — сказав Ринсвінд. — Іншого від вас годі й сподіватись. Старий Ринсвінд, звісно, нічого не придумає, так? Авжеж ні, він — просто доважок, аякже. Відштовхніть його, щоб не плутався під ногами. Не покладайтеся на нього, він же...

— Гаразд, — сказала Бетан. — Ми готові тебе почути, коли так.

— ...порожнє місце, невдаха, просто один такий собі... що?

— Як ти збираєшся відчинити ці двері? — сказала Бетан.

Ринсвінд подивився на неї, наче бачив вперше. Тоді поглянув на двері. Вони й справді були дуже добротні, а в тому, який вигляд мав замок, було щось іронічно-зверхнє.

Але він же зумів проникнути всередину колись давно. Студент Ринсвінд штовхнув ці двері, і вони відчинилися, а відразу по тому Заклинання вскочило у його розум і зруйнувало його життя.

— Слухай, — сказав голос через решітку вельми люб’язним тоном, — ти просто піди і приведи нам сюди когось з чарівників, будь добрий.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

— Відступіться від дверей, — проскреготів він.

— Що?

— Сховайтесь за чимось, — гаркнув він, і цього разу його голос прозвучав досить твердо. — Ви теж, — звернувся він до Бетан та Двоцвіта.

— Але ти ж не можеш...

— Я не жартую!

— Він не жартує, — підтвердив Двоцвіт. — Ота маленька жилка на його чолі, знаєте, коли вона отак пульсує, то...

— Помовч!

Ринсвінд невпевнено підняв догори одну руку і скерував її на двері.

Стало дуже-дуже тихо.

О боги, подумав він, що ж зараз буде?

У сутінках його підсвідомості Заклинання неспокійно засовалося.

Ринсвінд спробував, так би мовити, налаштуватися на вібрації металевого замка. Якби лиш він зміг посіяти чвари між атомами металу, щоб вони розлетілись врізнобіч...

Нічого не виходило.

Він судомно ковтнув і перевів увагу на дерево, з якого були зроблені двері. Воно було старе і майже скам’яніле, тож не горіло б, напевне, навіть якби його вимочили в олії і вкинули у піч. Хай там як, він спробував пояснити прадавнім молекулам, що їм треба пострибати вверх-вниз, щоб зігрітися... У напруженій тиші, що панувала у нього в розумі, він впився спопеляючим поглядом у Заклинання, що мало дуже жалюгідний вигляд.

Він почав мізкувати над простором довкола самих дверей: як би його можна було викривити в таку конфігурацію, щоб двері існували у цілковито іншому вимірі.

Двері продовжували існувати тут, з нахабно-непохитним виглядом. Вкриваючись потом — а в думках починаючи своє нескінченне дефіле перед класом, що глузував, — він з відчаєм знову повернувся до замка. Той, очевидно, складається з маленьких частинок металу, не дуже важких...

Через решітку долинули ледь чутні звуки. То чарівники врешті оговталися і скрушно хитали головами.

Хтось прошепотів:

— А я тобі казав...

Почувся тихенький скреготливий звук, потім щось клацнуло.

Ринсвіндове обличчя перетворилося на застиглу маску. З його підборіддя струменів піт.

Знову почулося клацання і скрип заржавілих штифтів. Траймон незадовго до того змастив замок олією, та її поглинули іржа та довговічний пил, тож єдиний спосіб, яким чарівник може пересунути що-небудь за допомогою магії — якщо немає змоги залучити певну зовнішню силу — це скористатися важелем власного розуму.

Ринсвінд щосили намагався запобігти тому, щоб його мізки повилазили через вуха.

Замок загримів. Металеві стрижні, втоплені у жолобки, трохи піддалися і штовхнули важелі.

Важелі клацнули і зрушилися у пазах. Пролунав довгий, натужний скрегіт, від чого Ринсвінд впав на коліна.

Двері на страждальних завісах розчахнулися. Чарівники обережно вислизнули в коридор.

Двоцвіт і Бетан допомогли Ринсвінду підвестися. Він стояв похитуючись, його обличчя посіріло.

— Непогано, — сказав один з чарівників, роздивляючись замок. — Хіба що трохи повільно.

— Яка різниця! — урвав його Джіґлед Верт. — Чи ви троє бачили кого-небудь по дорозі сюди?

— Ні, — сказав Двоцвіт.

— Дехто поцупив «Октаву».

Голова Ринсвінда різко смикнулася вгору. Його погляд набув осмисленого виразу.

— Хто?

— Траймон...

Ринсвінд ковтнув.

— Високий такий? — спитав він. — Русяве волосся, схожий трохи на тхора?

— Ну, раз ти сам про це згадав...

— Він був у моєму класі, — продовжував Ринсвінд. — Завжди казали, що він далеко піде.

— Він піде ще далі, якщо розгорне книгу, — сказав один з чарівників, який тремкими пальцями похапцем скручував собі цигарку.

— Чому? — не зрозумів Двоцвіт. — Що з ним станеться?

Чарівники перекинулись поглядами.

— Це — прадавня таємниця, що передається від мага до мага, ми не можемо розкрити її непосвяченим, — сказав Верт.

— Ну ж бо, скажіть, — занудив Двоцвіт.

— Ох, ну нехай, тепер це вже, напевне, не має значення. Один розум не здатний вмістити всі заклинання. Він схибиться і залишить діру.

— Справді? У голові чарівника?

— М-м-м... Ні. У канві Всесвіту, — відповів Верт. — Він, ймовірно, думає, що сам зможе все контролювати, однак...

Вони відчули той звук ще до того, як його вловили їхні вуха. Він зародився у камінні, як слабка вібрація, потім несподівано переріс у протяжний свист, що оминав барабанні перетинки і врізався прямісінько в мозок. Він звучав, наче людський спів, чи монотонне бубоніння, чи вереск, але в ньому були глибші й жахливіші обертони.

Чарівники зблідли. Тоді, всі як один, розвернулися і помчали сходами нагору.

Знадвору біля будівлі зібралися юрби. Дехто тримав факели, інші припинили обкладати хмизом стіни вежі і завмерли на місці. Всі вони не зводили очей з Вежі мистецтв.

Чарівники насилу протиснулися крізь натовп, не викликавши до себе жодного інтересу, і повернулися, щоб поглянути вгору.

Небо було заповнене місяцями.

Кожен був втричі більшим за власний місяць Диска, і кожен був схований від ока густими хмарами, окрім частини блідо-червоного серпика, на яку падало світло нової зірки.

Та на передньому плані вирізнялася Вежа мистецтв, на верхньому ярусі якої відбувалося щось несамовите. Там можна було помітити невиразні силуети, та нічого заспокійливого в них не було.

Той дивний звук змінився і став подібним до розбурханого осиного гнізда, тільки значно гучнішим.

Дехто з чародіїв опустився навколішки.

— Він це зробив, — сказав Верт, хитаючи головою. — Він відкрив прохід.

— Ті істоти — демони? — спитав Двоцвіт.

— О, демони, — відізвався Верт. — Демони — це ще півбіди, порівняно з тим, що намагається сюди проникнути звідти.

— Гіршого за них годі й уявити, — сказав Пантер.

— Я можу уявити досить паскудні речі, — сказав Ринсвінд.

— Це — ще гірше.

— Ех.

— І що ж ви пропонуєте робити з цим всім? — сказав чіткий голос.

Вони обернулись. Бетан пронизувала їх поглядом, склавши руки на грудях.

— Перепрошую? — сказав Верт.

— Ви — чарівники, хіба ж ні? — продовжила Бетан. — Ну, то візьміться за це.

— Тобто візьміться за це? — про всяк випадок перепитав Ринсвінд.

— Знаєш ще когось, хто міг би це зробити?

Верт ступив уперед.

— Панночко, гадаю, ви не зовсім розумієте...

— Підземельні Виміри вторгнуться і заполонять наш Всесвіт, так? — сказала Бетан.

— Ну, так...

— Нас всіх зжеруть потвори зі щупальцями замість облич, правда?

— Все буде зовсім не так приємно, але...

— І ви просто дозволите цьому статися?

— Послухай, — почав Ринсвінд. — Все скінчено, невже не розумієш? Неможливо вкласти заклинання назад у книгу, неможливо повернути слова, що вже сказані, неможливо...

— Зате можна спробувати!

Ринсвінд зітхнув і повернувся до Двоцвіта.

Його там не було.

Очі Ринсвінда метнулися, ясна річ, до входу у Вежу мистецтв, і саме вчасно, щоб помітити опецькувату фігуру туриста з мечем, неоковирно затиснутим у руці, коли той шаснув всередину.

Ноги Ринсвінда прийняли власне рішення і, з точки зору його голови, цілковито хибне.

Решта чарівників дивилися йому вслід.

— Ну? — з притиском сказала Бетан. — Він вже пішов.

Чарівники намагалися не зустрітися поглядом один з одним.

Врешті Верт сказав:

— Можемо спробувати, гадаю. Воно начебто не поширюється.

— Але ж у нас і чарів як таких не залишилось, — сказав один із чарівників.

— В тебе, може, є краща ідея?

Один за одним, у церемоніальних мантіях, що виблискували у химерному світлі, чарівники повернулися і почовгали до вежі.

Вежа всередині була порожня, кам’яні сходи були вмуровані в стіну по спіралі. Двоцвіт вже встиг подолати кілька витків уверх, коли Ринсвінд його наздогнав.

— Постривай, — сказав він якомога привітнішим тоном. — Ця робота — для таких, як Коен, а не для тебе. Тільки без образ.

— І він би з нею впорався?

Ринсвінд поглянув вверх на актинічне світло, що падало згори крізь отвір у вежі, на самому вершечку сходів.

— Ні, — відверто сказав він.

— Тоді я буду не гіршим за нього, чи не так? — сказав Двоцвіт, розмахуючи краденим мечем.

Ринсвінд пострибав сходинами слідом за ним, тримаючись якнайближче до стіни.

— Ти не розумієш! — крикнув він. — Там наверху немислимі страхіття!

— Ти завжди казав, що у мене немає уяви.

— Так, твоя правда, — погодився Ринсвінд, — але...

Двоцвіт сів на сходинку.

— Послухай, — почав він, — я чекав на щось подібне відтоді, як приїхав сюди. Ну тобто, це ж пригода, хіба ні? Сам-один проти богів, щось в тому дусі, так?

Ринсвінд збирався відповісти, беззвучно плямкаючи губами кілька секунд, перш ніж на думку прийшли потрібні слова.

— Ти вмієш битися на мечах? — спитав він понуро.

— Не знаю. Ніколи не пробував.

— Ти божевільний!

Двоцвіт дивився на нього, схиливши голову набік.

— Хто б казав, — врешті відповів він. — Я йду туди, тому що не можу інакше, а ти — чого? — він показав униз, де решта чарівників, що натужно дерлися сходами. — А вони — чого?

Блакитне світло пронизало внутрішній простір вежі, мов спис. Вдарив грім.

Чарівники дісталися до них, захлинаючись кашлем і хапаючи ротами повітря.

— Ну, і який план? — спитав Ринсвінд.

— Плану немає, — відказав Верт.

— Гаразд. Чудово, — сказав Ринсвінд. — Тоді продовжуйте без мене. А я пішов.

— Ти підеш з нами, — сказав Пантер.

— Але ж я — навіть не справжній маг. Ви мене витурили, пам’ятаєте?

— Я й справді не пригадую менш здібного студента, — мовив старий чарівник, — але ти зараз — тут, і це єдина потрібна тобі кваліфікація. Ходімо.

Світло спалахнуло і одразу ж згасло. Жахливі звуки вмерли, наче кимось придушені.

Вежу наповнила тиша; з усіх можливих — саме ота важка, гнітюча тиша.

— Все припинилося, — сказав Двоцвіт.

Щось ворухнулося, високо вгорі на тлі червоного кружальця неба. Воно падало повільно, перекидаючись через себе і з’їжджаючи з боку на бік. Потім воно приземлилося на сходах на один виток вище від них.

Ринсвінд першим метнувся до нього.

Це була «Октава». Але вона лежала на кам’яній долівці м’яка й позбавлена життя, як будь-яка інша книжка, сторінки якої шурхотіли на легенькому вітрі, що продував вежу.

Двоцвіт, шумно сапаючи позаду Ринсвінда, кинув оком на книгу.

— Вони — порожні, — прошепотів він. — Кожна сторінка — абсолютно чиста.

— Значить, він це зробив, — сказав Верт. — Він прочитав заклинання, що в ній були. Успішно, треба визнати. Я б ніколи не повірив.

— Отой весь шум, що ми чули, — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів. — І спалах світла. Оті тіні. Мені це не здається надто успішним.

— Ет, будь-яка блискуче виконана магічна робота неминуче привертає увагу певних сутностей з інших вимірів, — сказав Пантер поблажливо. — Це справляє враження на глядачів, та й тільки.

— Там наверху, здається, були страховиська, — озвався Двоцвіт, присуваючись ближче до Ринсвінда.

— Страховиська? Покажіть мені їх! — сказав Верт.

Інстинктивно вони поглянули догори. Не було чути жодних звуків. В освітленому колі нічого не рухалося.

— Думаю, нам слід піднятися і... е... привітати його, — сказав Верт.

— Привітати?! — вибухнув обуренням Ринсвінд. — Він викрав «Октаву»! Він вас замкнув!

Чарівники багатозначно перезирнулися.

— Ну, що тобі сказати, — мовив один з чарівників. — Коли опануєш своє ремесло, хлопче, знатимеш, що деколи все, що важить, — це успіх.

— Досягнення цілі — ось, що має значення, — підвів риску Верт. — І неважливо, яким чином.

Вони пішли по спіралі нагору.

Ринсвінд присів на кам’яну приступку, втупивши похмурий погляд у пітьму. Він відчув, як на його плече лягла рука. Це був Двоцвіт, який тримав «Октаву».

— Ну хіба ж так поводяться з книгами, — сказав він. — Глянь, він повністю погнув корінець. Люди завжди такі недбалі, вони уявлення не мають, як слід поводитися з книжками.

— Так, — неуважно мовив Ринсвінд.

— Не переживай, — додав Двоцвіт.

— Я не переживаю, я просто сердитий, — огризнувся Ринсвінд. — Дай мені цю кляту штуку!

Він вихопив в нього книгу і з люттю розгорнув її.

Він понишпорив у закамарках свого розуму, шукаючи принишкле Заклинання.

— Ну, ось що, — гаркнув він. — Розваги закінчено, моє життя зруйновано, а тепер марш туди, де тобі місце!

— Але ж я тільки... — запротестував Двоцвіт.

— Заклинання, я мав на увазі Заклинання, — вигукнув Ринсвінд. — Повертайся-но на свою сторінку!

Він витріщався на прадавній пергамент, аж доки у нього очі не з’їхались на переніссі.

— У такому разі я тебе промовлю! — крикнув він, і голос його луною прокотився по вежі. — Можеш приєднатися до решти, раз ти так цього хочеш!

Він тицьнув книгу в руки Двоцвіту і подибав геть догори сходами.

Чарівники вже дісталися наверх і щезли з поля зору. Ринсвінд насилу подерся слідом за ними.

— Отже, я — хлопчак, так? — бурмотів він. — Коли я опаную своє ремесло, ге? Я прецінь зумів прожити купу років з одним із Великих Заклинань у своїй голові і повністю не здуріти, еге? — він розглянув останнє питання з усіх боків. — Так, ти зумів, — запевнив він себе. — Ти не почав розмовляти з деревами, навіть коли вони починали балачку з тобою.

Його голова вигулькнула на розпечене повітря наверху вежі. Він очікував побачити обсмалене полум’ям каміння, яке хрест-навхрест поборознили сліди лап чи ще чогось гіршого.

Натомість він побачив сімох найстарших чарівників, які згуртувались довкола Траймона, начебто цілком неушкодженого. Він повернувся і привітно всміхнувся Ринсвінду.

— О, Ринсвінде. Підходь ближче і приєднуйся.

Ну, ось і все, подумав Ринсвінд. Уся ця драма не варта була й виїденого яйця. Хтозна, може, я і справді народився не для того, щоб бути чарівником.

Він підвів голову і поглянув Траймонові в вічі.

Можливо, це те Заклинання, що прожило довгі роки у Ринсвіндовій голові, вплинуло на його зір. А може, час, що він провів у товаристві Двоцвіта, який бачив речі винятково такими, якими вони мали б бути, навчив його сприймати речі такими, як вони є.

Однак беззаперечним залишався факт: найважче, що Ринсвінду доводилось робити у житті, — це дивитись у вічі Траймону, переборюючи нудоту або ж нестримне бажання дременути зі страху.

Інші, здавалося, нічого не помітили.

Також здавалося, що вони стояли надто непорушно.

Траймон спробував умістити сім Заклинань у своєму розумі, і той тріснув по швах, а Підземельні Виміри знайшли для себе шпарину. Наївно було б припустити, що Потвори прийдуть рівними рядами з якоїсь тріщини у небі, махаючи мандибулами та мацаками. Це був застарілий спосіб, до того ж надто ризикований. Навіть безіменні страхіття навчилися рухатися в ногу з часом. Все, що їм насправді було потрібне, — це чиясь голова.

В його очах зяяла порожнеча.

Здогад пронизав Ринсвіндовий розум, мов ніж із криги. Підземельні Виміри були б забавою порівняно з тим, що Потвори могли заподіяти впорядкованому світу. Люди прагнули порядку, і вони його отримають — порядок щільно прикручених гайок, непорушний закон прямих ліній та чисел.

Вони ще благатимуть про порятунок...

Траймон дивився на нього. Щось дивилося на нього. А решта знову нічого не зауважили. Чи міг би й він сам це пояснити? Траймон був на вигляд таким, як звичайно, за винятком очей і легкого полиску шкіри.

Ринсвінд дивився на нього у відповідь і розумів, що існували речі, значно гірші за Зло. Всі демони Пекла мордуватимуть власне твою душу, та це саме тому, що вони цінували душі понад усе; Зло завжди шукатиме спосіб захопити всесвіт, та воно принаймні вважає його вартим своїх зусиль. А от сірий світ за тими пустими очима топтатиме і нищитиме, не маючи навіть тої дрібки поваги до своїх жертв, щоб їх ненавидіти. Він їх навіть не помітить.

Траймон простягнув руку.

— Восьме Заклинання, — сказав він. — Віддай його мені.

Ринсвінд позадкував.

— Це — непослух, Ринсвінде. Я — твій керівник, зрештою. Мене, фактично, обрали верховним магом і головою усіх Орденів.

— Невже? — хрипко промовив Ринсвінд. Він поглянув на інших чарівників. Вони стояли цілком непорушні, мов статуї.

— О, так, — вдоволено сказав Траймон. — Майже без підказки. Демократичним способом.

— Я віддаю перевагу традиції, — сказав Ринсвінд. — Бо в твій спосіб навіть мертві можуть отримати право голосу.

— Ти віддаси мені Заклинання добровільно, — сказав Траймон. — Чи мені показати тобі, що я інакше зроблю? І після того ти все одно його віддаси. Ти благатимеш навколішки, щоб я його від тебе прийняв.

«Якщо це десь і закінчиться, то — саме тут», — подумав Ринсвінд.

— Тобі доведеться забрати його в мене силоміць, — сказав він. — Я його тобі не віддам.

— Я пам’ятаю тебе, — сказав Траймон. — Нікудишній студент, як мені пригадується. Ти ніколи по-справжньому не вірив у магію, весь час говорив, що має бути кращий спосіб керувати світом. Що ж, ти його побачиш. У мене є план. Ми можемо...

— Ніяких «ми», — твердо сказав Ринсвінд.

— Віддай мені Заклинання!

— Спробуй забрати, — сказав Ринсвінд, відступаючи назад. — Не думаю, що тобі вдасться.

— О?

Ринсвінд відскочив убік, коли октаринове полум’я випорснуло з Траймонових пальців і залишило на каменях калюжу розплавленого сланцю.

Він відчував, як Заклинання визирає із закамарків його розуму. Відчував, що воно боїться.

Чарівник потягнувся за ним через глухі лабіринти своєї свідомості. Воно, вкрай здивоване, відсахнулося, наче пес, що побачив скажену вівцю. Він не спинявся, розлючено гупаючи поміж зайвого мотлоху та внутрішніх нетрів своєї підсвідомості, доки не знайшов його, зіщулене, за купою заборонених спогадів. Воно ошкірилося на нього, демонструючи німу непокору, та Ринсвінд не збирався таке терпіти на цей раз.

«Так ось як? — загорлав він. — Коли настав час себе проявити, ти береш і ховаєшся? Ти, бач, злякалося?»

Заклинання мовило: «Це — нісенітниця, не може бути, щоб ти вірив, буцімто я дійсно — одне з Восьми Заклинань». Та Ринсвінд розгнівано метнувся до нього і закричав: «Може, правда якраз в тім, що я в це вірю, а тобі краще не забувати, в чиїй голові ти сидиш, гаразд? Тут я можу вірити у все, що завгодно!».

Ринсвінд знову відскочив убік, коли вже друга вогняна блискавка пронизала гарячу ніч. Траймон оскалив зуби і зробив руками ще один хитромудрий жест.

Ринсвінда стиснуло, наче лещатами. Кожен дюйм його шкіри, здавалося, перетворився на ковадло. Він впав на коліна.

— Є значно гірші речі, — усміхаючись, сказав Траймон. — Я можу зробити так, щоб твоя плоть горіла на кістках, чи наповнити твоє тіло мурахами. В мене достатньо сили, щоб...

— А в мене, знаєш, є меч.

Голос, що це промовив, бринів неприхованим презирством.

Ринсвінд підвів голову. Крізь багряну пелену болю, що його оповив, він побачив Двоцвіта, який стояв поруч із Траймоном, цілком неправильно тримаючи меч.

Траймон реготнув і розслабив пальці. На якусь мить його увагу відвернули. Ринсвінд почувався лютим. Він був лютий на Заклинання, на увесь світ, на суцільну несправедливість, на той факт, що останнім часом він був змушений перебуватися практично без сну, і також на те, що думки у його голові плуталися. Та найбільше він був лютий на Траймона, що стояв отут, хизуючись своїми чарами, — чого Ринсвіндові завжди хотілося, та так і не вдалося досягти — і витрачав їх на нікчемні речі.

Він стрибнув, мов молодий бичок, буцьнувши Траймона головою в живіт, і з відчаю міцно обхопив його руками. Вони покотились по кам’яній долівці, збивши Двоцвіта з ніг.

Траймон загарчав і встиг промовити перший склад Заклинання, коли лікоть Ринсвінда, з шаленою силою, зацідив йому по шиї. Спалах спонтанних чарів присмалив Ринсвіндове волосся.

Ринсвінд бився так, як він це завжди робив, без професійних навиків, етики чи тактики, зате з неабияким завзяттям.

Уся стратегія полягала в тому, щоб не дати супротивнику часу отямитися і збагнути, що насправді Ринсвінд не був дуже вмілим чи дужим борцем, і вона частенько спрацьовувала.

Цього разу вона теж не підвела, бо Траймон занадто багато часу провів за читанням давніх манускриптів і занадто мало уваги приділяв фізичним вправам та вітамінам. Він завдав кілька ударів — чого Ринсвінд, засліплений люттю, навіть не помітив — та Траймон застосовував лише руки, а Ринсвінд пустив у хід також коліна, ноги і зуби.

Власне кажучи, скидалося на те, що він начебто перемагав.

Це відкриття його дуже здивувало.

Та ще більше він здивувався, коли, впершись колінами Траймонові в груди та без угаву молотячи його по голові, помітив, що обличчя супротивника якось перемінилося. Його шкіра раптом задрижала і стала розповзатися на очах, як це буває, коли дивишся на щось, оповите полудневою млою, і Траймон заговорив:

— Допоможи мені!

На мить його очі звернулися до Ринсвінда зі страхом, болем і благанням. А тоді це вже взагалі були й не очі, а фасеткові баньки на голові, яку й головою назвати можна було хіба що через силу. Мацаки, членисті кінцівки і пазурі витягнулися, щоб вирвати хирляву Ринсвіндову плоть з його тіла.

Двоцвіт, вежа і багряне небо — все щезло. Час сповільнив свій плин, а тоді спинився.

Ринсвінд що було сили уп’явся зубами в щупальце, яке намагалося відірвати йому лице. Коли воно в агонії розкрутилося, він викинув вперед руку і відчув, як вона пробила щось гаряче і хлипке.

Вони спостерігали. Він повернув голову і побачив, що тепер боровся на долівці величезного амфітеатру. З кожного боку, ярус за ярусом, на нього витріщалися істоти з тілами і лицями, які, очевидно, були результатом схрещування жахіть. Краєм ока він помітив ще огидніших потвор позаду себе, величезні тіні, що затулили собою небо, а тоді Траймон-монстр кинувся на нього, випустивши гостре, зазубрене жало завбільшки з цілий спис.

Ринсвінд вивернувся набік і з розмаху гахнув обома руками, затиснутими в один кулак, поціливши істоті у живіт чи, можливо, у грудну клітку. Його удар завершився приємним хрустом проломленого хітину.

Він кинувся вперед — тепер продовжувати боротьбу його спонукав страх того, що може статися, якщо він зупиниться. Примарна арена повнилася джерготінням істот Підземелля — безпросвітна шелестка стіна, що тиснула на мізки, доки він бився. Він уявив собі, що цим звуком наповниться увесь Диск, і посилав удар за ударом, щоб врятувати світ людей, вберегти серед темної ночі хаосу невеличке освітлене багаттям коло і закрити діру, через яку лізло нічне страхіття. Та здебільшого він лупцював потвору, щоб вона перестала лупцювати його.

Кігті чи, може, пазурі залишали на його спині розжарені до білого смуги, щось вкусило його за плече, проте серед шерсті та луски він виявив ціле гніздо м’яких трубочок і щосили його стиснув.

Кінцівка, що закінчувалася гострими шпичаками, вдарила Ринсвінда навідліг, і він перекинувся у чорну піщану пилюку.

Чарівник інстинктивно зіщулився у клубок, але потім нічого не сталося.

Розплющивши очі, він побачив, що істота замість того, щоб напасти на нього, як він очікував, шкандибає геть, стікаючи різними рідинами.

Це було вперше, коли що-небудь утікало від Ринсвінда.

Він кинувся навздогін, піймав лускату кінцівку і смикнув її. Істота, заджерґотівши, замахала на нього тими відростками, що все ще були у справному стані, та Ринсвінд вчепився в неї мертвим хватом. Він зібрався з силами і зацідив один останній удар в те єдине око, що в неї залишилося. Вона заверещала і пустилася навтьоки. Було лиш одне місце, куди вона могла втікати.

Вежа і багряне небо повернулися тієї самої миті, коли час знову пішов своїм ходом.

Щойно він відчув тверду опору кам’яних плит під своїми ногами, Ринсвінд відкинувся набік і перекотився на спину, тримаючи знавіснілу істоту у витягнутій руці.

— Тепер! — викрикнув він.

— Що тепер? — не второпав Двоцвіт. — О, так. Гаразд!

Він невміло, проте з силою, махнув мечем і глибоко всадив його в Потвору, ледь не зачепивши Ринсвінда. Почулося різке дзижчання, так наче він розгромив осине гніздо, а мішанина рук, ніг та щупалець істоти забилася в агонії.

Вона перекотилася через себе знову і, завиваючи, очамріло замолотила кінцівками по кам’яних плитах, а далі вже не мала по чому молотити, бо скотилася через край сходів, тягнучи Ринсвінда за собою.

Було чутно, як вона кілька разів хляпнулася і відбилася від кам’яних сходин, а тоді з вереском, що віддалявся, аж доки не стих зовсім, звалилася у глибини вежі.

Все завершилося приглушеним вибухом і спалахом октаринового світла.

Тоді Двоцвіт залишився сам-один на верху вежі — сам, не рахуючи сімох чарівників, які все ще були непорушні, наче примерзли до землі.

Він сидів, не тямлячи себе від здивування, коли сім вогняних куль виринули з пітьми і шаснули у відкинуту набік «Октаву», яка відразу ж набула свого звичного вигляду, значно привабливішого.

— Оце так, — сказав він. — Гадаю, то були Заклинання.

— Двоцвіте, — голос, який це сказав, був глухим та розкотистим і віддалено нагадував Ринсвіндовий.

Двоцвіт завмер на місці з простягнутою до книги рукою.

— Я тут, — сказав він. — Це... це ти, Ринсвінде?

— Так, — відповів голос, в якому звучали загробні нотки. — Є дещо дуже важливе, що я хочу, аби ти для мене зробив, Двоцвіте.

Двоцвіт озирнувся довкола себе. Тоді зібрався з духом. Отже, доля Диска, зрештою, залежатиме від нього.

— Я готовий, — сказав він голосом, в якому забриніла гордість. — Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Насамперед я хочу, щоб ти уважно мене послухав, — терпляче сказав Ринсвіндовий безтілесний голос.

— Я слухаю.

— Дуже важливо, щоб — коли я казатиму тобі, що робити, — ти не перебивав, запитуючи: «Що ти маєш на увазі?» — не сперечався і таке інше, ясно?

Двоцвіт став струнко. В усякому разі, його розум виструнчився, оскільки тіло наразі було на це нездатне. Він вистромив уперед кілька своїх підборідь.

— Я готовий, — сказав він.

— Добре. А тепер я хочу, щоб ти...

— Так?

Голос Ринсвінда долинав з глибини сходового просвіту.

— Я хочу, щоб ти взяв і витягнув мене, перш ніж мої пальці зісковзнуть з цього каменя, — мовив він.

Двоцвіт роззявив рота, тоді хутко його стулив. Він метнувся до квадратного отвору і зазирнув униз. У рудуватому світлі зірки він зміг побачити лише очі Ринсвінда, що дивилися на нього.

Двоцвіт ліг на живіт і потягнувся до нього. Ринсвіндова рука вчепилася в його зап’ясток так, що стало зрозуміло: якщо його, Ринсвінда, не витягнуть наверх, цей хват за жодних інших умов не послабиться.

— Я радий, що ти живий, — сказав він.

— Добре. Я теж цьому радий, — відізвався Ринсвінд.

Якийсь час він так і висів у темряві, тримаючись за Двоцвіта. Після останніх кількох хвилин це було майже приємно, та все ж не цілком.

— Ну, то витягуй мене врешті, — підказав він.

— Здається, це буде трохи важкувато, — пробурчав Двоцвіт. — Взагалі, я не думаю, що зможу це зробити, чесно.

— Ну гаразд, скажи, за що ти тримаєшся.

— За тебе.

— Я мав на увазі, опріч мене.

— Як це зрозуміти, опріч тебе? — не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд коротко прокоментував.

— Слухай, — озвався Двоцвіт. — Сходи йдуть по спіралі, так? Якщо я ніби як штовхну тебе, а ти в той момент відпустиш мою руку...

— Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, — забудь про це, — огризнувся Ринсвінд.

— В такому разі, є альтернатива.

— Ну, давай, старий, кажи вже.

— Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, — сказав Двоцвіт.

Знизу у відповідь — мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:

— Це було саркастично.

— Я думав, це проста констатація факту.

Ринсвінд застогнав.

— Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... — почав Двоцвіт.

— Ні.

— Та просто спало на думку.

Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді — знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.

— Сходами піднімаються якісь люди, — повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.

— Сподіваюся, вони прискорять темп, — сказав Ринсвінд. — Я вже не відчуваю своєї руки.

— Тобі щастить, — сказав Двоцвіт. — Бо поки що я відчуваю свою.

Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.

— Здається, — сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, — то хтось нам сказав протриматися ще трохи.

Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.

Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:

— Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.

— А ти спробуй.

— Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.

Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді давай, падай. Мені байдуже.

— Що? — сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.

— Ну ж бо, давай — убийся. Вибери легший шлях.

— Легший?

— Все, що від тебе потрібно — це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, — сказав Двоцвіт. — На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.

Настала довга, важка пауза.

— Не знаю, чому так виходить, — врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, — та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?

— Загинути, — поправив його Двоцвіт.

— Що «загинути»? — не зрозумів Ринсвінд.

— Сподіваєшся не загинути, — пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. — Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.

— Проти висоти я нічого не маю, — почувся з темряви Ринсвіндовий голос. — З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?

— Що? — спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.

— Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...

Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.

Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.

— Все гаразд? — спитав Коен. — Вам якось допомогти?

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», — і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.

— Витягни Ринсвінда звідти на сходи, — бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.

Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.

— Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, — сказав він звичайним тоном. — Хто то був?

— Чи воно мало... — Ринсвінд ковтнув, — чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?

— Ні, — сказав Коен. — Тільки звичайні частини. Поплющені трохи, звісно.

Ринсвінд поглянув на Двоцвіта, який застережно похитав головою.

— Всього лиш чарівник, який дозволив обставинам взяти над собою гору, — сказав він.

Не чуючи рук від перенапруження, Ринсвінд, похитуючись, дозволив відвести себе на дах вежі.

— Як ти сюди дістався? — похопився він.

Коен вказав на Багаж, що підбіг до Двоцвіта і роззявив кришку, наче пес, який знає, що провинився і сподівається, що негайний прояв щирої радості може відвернути виховний момент у вигляді скрученої в трубку газети.

— Жорсткуватий, зате прудкий, — задоволено сказав він. — Я вам навіть більше скажу — ніхто навіть не пробує тебе зупинити.

Ринсвінд поглянув на небо. На ньому справді було видимо-невидимо місяців, величезних подірявлених метеорами дисків, що тепер були в десять разів більші за маленький супутник Диска. Він дивився на них без особливого інтересу. Він почувався спустошеним і виснаженим понад людську міру, крихким, наче давня гума.

Він помітив, що Двоцвіт намагався налаштувати свою знімкувальну коробку.

Коен тим часом розглядав сімох найстарших чарівників.

— Дивне місце для статуй, — сказав він. — Ніхто їх тут не побачить. Між іншим, не сказав би, що вони дійсно варті уваги. Дуже недбала робота.

Ринсвінд продибуляв до них і обережно поплескав Верта по грудях. Він був із суцільного каменю.

«Ну, ось і все, — подумав він. — Тепер я хочу лиш одного — додому.

Стривайте, я ж вдома. Майже. Значить, я просто хочу добряче виспатися, а вранці, можливо, все матиме кращий вигляд».

Його погляд впав на «Октаву», по контуру якої пробігали маленькі язички октаринового полум’я. «О, до речі», — подумав він. Він взяв її в руки і знічев’я прогортав сторінки. Вони рясніли складним, закрученим письмом, що починало мінятися й перетворюватися, коли він на нього дивився. Здавалося, воно ніяк не визначиться, яким йому слід бути; однієї миті воно було записане старим, діловим шрифтом; наступної — низкою кутастих рун, а потім це вже було звивисте кіфійське заклинальне письмо. Далі вони мінялися на піктограми, зображені якимось давнім, лиховісним, забутим письмом, яке, здавалося, складалося виключно з відразливих істот-рептилій, що вчиняли одна над одною складні й болісні речі...

Остання сторінка була порожня. Ринсвінд зітхнув і звернув свій погляд всередину — у закутки свого розуму. Звідти на нього дивилося Заклинання.

Він довго мріяв про цей момент, про те, як він нарешті витурить Заклинання, і стане господарем своєї власної голови, і вивчить усі ті дрібніші заклинання, що до цього часу були надто налякані, щоб залишатися в його розумі. Він чомусь уявляв, що цей момент буде більш драматичним.

Натомість, цілковито виснажений і зовсім не в гуморі для будь-яких дискусій, він холодно подивився на Заклинання і уявним пальцем чітко вказав йому на двері.

Ти. Геть звідси.

Якусь мить здавалося, що Заклинання почне сперечатися, та воно — що було розсудливо з його боку — передумало.

У чарівника з’явилося відчуття легенького поколювання, тоді внутрішнім зором він помітив спалах блакитного світла, і ось несподівано — відчуття порожнечі.

Коли він поглянув на сторінку, вона уся рябіла словами. Це знову були руни. Його це влаштовувало, бо малюнки рептилій були не лише несказанні, але, цілком можливо, і невимовні, до того ж вони нагадували йому про речі, які дуже важко буде забути.

Він збайдужіло дивився на книгу, тимчасом як Двоцвіт метушився довкола, а Коен безуспішно намагався зняти каблучки зі скам’янілих чарівників.

Він мав щось зробити, нагадав собі Ринсвінд. Так, що ж це було?

Він розгорнув книгу на першій сторінці й почав читати, рухаючи губами й обводячи пальцем кожну літеру. Бурмочучи собі під ніс, він промовляв слово за словом, і вони беззвучно з’являлися перед ним у повітрі, сяючи яскравими кольорами, що тріпотіли, мов свічки на нічному вітрі.

Він перегорнув сторінку.

Тепер догори сходами підіймалися інші люди — шанувальники культу зірки, мешканці міста, навіть дехто з особистої варти Патриція. Кілька зіркопоклонників зробили не надто енергійну спробу наблизитися до Ринсвінда, якого тепер оточував веселковий вихор літер, і хоч він не звернув на них жодної уваги, та Коен з незворушним виглядом оголив свого меча, і вони відступили.

Тиша розходилася від згорбленої фігури Ринсвінда, наче кола на плесі ставка. Вона поширилася вежею до самого низу і огорнула юрби людей, що там снували, вихлюпнулася через стіни, розлилася потоками у місті і затопила сусідні землі.

Основна частина зірки тихо бовваніла над Диском. Довкола неї повільно і безшумно кружляли нові супутники.

Чутно було лиш хрипке шепотіння Ринсвінда, що перегортав сторінку за сторінкою.

— Хіба це не дивовижно! — сказав Двоцвіт. Коен, який скручував цигарку із обсмолених залишків її попередників, глипнув на нього розгубленим поглядом, забувши про папір, що хотів склеїти слиною.

— Хіба що саме не дивовижно? — спитав він.

— Уся ця магія!

— Це всього лиш вогні, — критично зауважив Коен. — Він не начарував поки навіть голубів, що випурхували б з його рукавів.

— Так, але хіба ти не відчуваєш усю його окультну силу? — сказав Двоцвіт.

Коен дістав великого жовтого сірника з глибин свого кисета, кинув швидкий погляд на Верта і рішуче чиркнув сірником об скаменілий ніс.

— Слухай, — сказав він Двоцвіту якомога м’якішим тоном, — чого ти від мене очікуєш? Я достатньо повештався світом, бачив чимало всіляких магічних трюків і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього. Та й взагалі, чарівники вмирають так само, як будь-хто інший, коли ти встромляєш у них...

Прозвучав гучний ляскіт — тієї миті Ринсвінд згорнув книгу. Він встав і обвів очима довкола себе.

А далі сталося ось що:

Нічого.

Минуло трохи часу, перш ніж це усвідомили інші. Кожен інстинктивно пригнувся, очікуючи вибуху білого світла, чи мерехтливої вогняної кулі, чи, у випадку Коєна, який загалом нічого особливого не очікував, — двійко білих голубів та ще, може, одного трохи пом’ятого кроля.

Це «нічого» було геть нецікавим. Іноді щось очікуване не відбувається і все ж залишає по собі яскраві враження, та якщо вже розглядати не-події, то ця була зовсім нікудишня.

— Оце й усе? — гмикнув Коен. Юрба невдоволено загуділа, а декілька зіркопоклонників сердито витріщалися на Ринсвінда.

Чарівник затуманеним поглядом дивився на Коєна.

— Гадаю, так, — сказав він.

— Але ж нічого не відбулося.

Ринсвінд розгублено глипнув на «Октаву».

— Може, воно має дуже невиразний ефект? — сказав він з надією в голосі. — Зрештою, ми достеменно не знаємо, що повинно статися.

— Авжеж, ми знаємо! — вигукнув один із прислужників культу. — Магія не працює! Це все — ілюзія!

Через дах перелетів камінь і поцілив Ринсвінду у плече.

— Ще б пак! — озвався інший фанатик. — Схопімо його!

— Скиньмо його з вежі!

— Еге ж! Схопімо його, а також скиньмо з вежі!

Юрба посунула вперед. Двоцвіт підняв руки вгору.

— Я певний, що сталася невеличка помилка... — встиг він сказати, перш ніж його збили з ніг.

— А щоб його! — сказав Коен, затоптуючи недопалок, який щойно викинув. Він вийняв меча і роззирнувся навкруги за Багажем.

Скриня не кинулася Двоцвіту на підмогу.

Вона стояла перед Ринсвіндом, який з очманілим виглядом притискав до грудей «Октаву», наче то була грілка.

Один зіркопоклонник метнувся до нього. Багаж загрозливо відчинив свою кришку.

— Я знаю, чому нічого не вийшло, — сказав голос з-позаду юрби. То була Бетан.

— О, справді? — відізвався хтось поблизу неї. — А чому ми маємо тобі вірити?

За якусь мізерну долю секунди меч Коєна вперся у його шию.

— З іншого боку, — продовжив той чоловік, мовби нічого й не сталося, — можливо, нам варто послухати, що нам хоче сказати ця молода панна.

Коен повільно обвів мечем довкола себе, готовий пустити його в хід при найменшій загрозі, а Бетан тим часом вийшла вперед і показала на літери заклинань, що все ще оберталися в повітрі перед Ринсвіндом.

— Отут, напевне, помилка, — сказала вона, вказуючи на кляксу брудно-коричневого кольору поміж яскраво забарвлених символів, що пульсували. — Ти, напевне, неправильно вимовив слово. Нумо гляньмо.

Ринсвінд передав їй «Октаву» без жодного слова.

Вона розгорнула її і почала уважно вивчати сторінки тексту.

— Яке кумедне письмо, — сказала вона. — Весь час міняється. А що ота крокодилоподібна штуковина витворяє з восьминогом?

Ринсвінд зазирнув у книгу через її плече і, не довго думаючи, пояснив. Якусь мить Бетан мовчала.

— Ба! — спокійно мовила вона. — Не знала, що крокодили так можуть.

— Це просто давнє піктографічне письмо, — похапцем пояснив він. — Воно зміниться, якщо зачекати. Заклинання можуть втілитися будь-якою відомою мовою.

— Можеш пригадати, що ти сказав, коли з’явився отой неправильний колір?

Ринсвінд пробіг пальцем по сторінці.

— Ось тут, думаю. Де двоголова ящірка витворяє... що би там вона не витворяла.

Двоцвіт підійшов і став біля Бетан з іншого боку. Заклинання змінило свій шрифт.

— Я це ніколи б не вимовила, — сказала Бетан. — Карлючка, карлючка, крапка, тире.

— Це — снігові руни Купумуґук, — сказав Ринсвінд. — Гадаю, це вимовляється «зф».

— Проте воно не спрацювало. А як щодо «сф»?

Вони поглянули на слово. Воно все ще мало той самий кепський вигляд.

— Чи «сфф»? — сказала Бетан.

— Це могло би бути «тсфф», — невпевнено сказав Ринсвінд. Навпаки, колір набув ще бруднішого коричневого відтінку.

— А якщо «зсфф»? — припустив Двоцвіт.

— Не кажи дурниць, — сказав Ринсвінд. — У снігових рунах це...

Бетан штовхнула його ліктем під ребро і мовчки показала на слово.

Коричнева форма у повітрі тепер була осяйного червоного кольору.

Книга затремтіла у її руках. Ринсвінд обхопив Бетан за стан, зловив Двоцвіта за комір і відскочив назад.

«Октава» вислизнула з рук Бетан і полетіла додолу. Проте на землю так і не впала.

Повітря довкола «Октави» засяяло. Вона повільно підіймалася вгору, тріпочучи сторінками, наче крилами.

Тоді пролунав протяжний, мелодійний звук, наче десь забриніла струна, і книга ніби вибухнула вигадливою безгучною квіткою зі світла, що потягнулася у височінь, далі зів’яла і пропала.

Але ще вище в небі дещо відбувалося...

У величезному мозку Великого А’Туїна на значних геологічних глибинах нові думки плинули нейронними шляхами завбільшки з дорожні магістралі. Небесна черепаха не була обдарована багатою мімікою, та якимось незбагненним чином на її лускатій, подзьобаній метеорами морді відобразилося очікування. Вона пильно стежила за вісьмома сферами, що невпинно кружляли довкола нової зірки на самих берегах космосу.

Сфери вкривалися тріщинами.

Величезні шматки каменю відламувались і починали свій довгий рух по спіралі до зірки. Небо наповнилося мерехтливими осколками.

З уламків однієї порожньої оболонки вибралася на червоне світло маленька космічна черепашка. Вона була ледь більшою за астероїд, її панцир все ще блищав від рідкого жовтка.

На ній також було четверо малих галактичних слоників. А на їхніх спинах був Дискосвіт, поки що крихітний, вкритий димом та вулканами.

Великий А’Туїн зачекав, доки усі восьмеро черепашат не звільнилися від своїх шкаралуп і, вкрай збентежені, не попливли в космічному просторі. Тоді, обережно, щоб, бува, нічого не зачепити, стара істота розвернулася і з неабияким полегшенням вирушила у довге плавання до благословенно прохолодних бездонних глибин космосу.

Малі черепашки попливли слідом, описуючи орбіти навколо свого предка.

Двоцвіт захоплено спостерігав за дійством над головою. З усіх людей на Диску у нього, напевне, було найкраще місце огляду.

Тоді його ошелешила жахлива думка.

— Де моя знімкувальна коробка? — нараз спитав він.

— Що? — відгукнувся Ринсвінд, не в змозі відірвати погляд від неба.

— Знімкувальна коробка, — сказав Двоцвіт. — Я повинен це зазнімкувати!

— Невже не можеш запам’ятати це все? — спитала Бетан, не дивлячись на нього.

— Я можу забути.

— Особисто я ніколи цього не забуду, — сказала вона. — Це — найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила.

— Набагато краще за голубів та більярдні кулі, — погодився з нею Коен. — Мушу визнати, Ринсвінде. Як це в тебе виходить?

— А я знаю? — сказав Ринсвінд.

— Зірка стає меншою, — зауважила Бетан.

До Ринсвінда ледь доносився голос Двоцвіта, який сперечався з демоном, що жив у знімкувальній коробці і малював картинки. Суперечка мала суто технічний характер — про глибину поля різкості, а також про те, вистачить демону червоної фарби чи ні.

Слід відзначити, що на цей момент Великий А’Туїн був дуже втішений і задоволений, а такі відчуття у мозку завбільшки з кілька великих міст неминуче поширюються на оточення. Власне кажучи, більшість людей на Диску перебували тепер в такому настрої, якого зазвичай досягають тільки після довгих років медитації або ж приблизно через тридцять секунд по вживанню нелегального зілля.

Отакий він, друзяка Двоцвіт, подумав Ринсвінд. Не те що він не здатен милуватися красою, просто робить це на свій манер. Тобто, якщо поет побачить нарцис, він споглядатиме його і напише про нього довгий вірш, а Двоцвіт піде шукати підручник з ботаніки. І наступить на квітку. Правильно зауважив Коен. Він просто дивиться на речі, проте все, на що він дивиться, вже не буде таким, як раніше. Включаючи мене, гадаю.

Зійшло власне сонце Диска. Зірка потрохи танула, тож конкуренції як такої вже не було. Старе добре світло Дискосвіту, наче море золота, хвилями розливалося охопленими благоговінням землями.

Чи, як стверджували більш надійні свідки, наче золотистий сироп.

Це було б гарним, драматичним закінченням, та в житті все відбувається трохи інакше, тож мали відбутися ще деякі події.

Була ще «Октава», приміром.

Коли на неї впало сонячне проміння, книга моментально згорнулася і почала падати назад на вежу. Як збагнули багато очевидців, її падіння на їхні голови було єдиною справді чарівною подією у Дисковіті.

Почуття блаженства і братерства випарувалися разом з росою, коли настав ранок. Ринсвінда і Двоцвіта відтиснув набік натовп, що кинувся вперед, штовхаючись і намагаючись перелізти одне через одного, з простягнутими догори руками.

«Октава» впала в саму гущу галасливої юрми.

Почувся ляскіт. Виразний ляскіт, такий ляскіт, що видає кришка, яка не має наміру похапцем відчинятися.

Ринсвінд поглянув крізь чиїсь ноги на Двоцвіта.

— Знаєш, що, я думаю, зараз станеться? — спитав він, криво посміхаючись.

— Що?

— Думаю, що коли ти відчиниш Багаж, там всередині буде лиш твоя білизна, ось що я думаю.

— Ох.

— Думаю, «Октава» вміє про себе подбати. Кращого місця для неї справді годі й шукати.

— Напевне, так. Знаєш, іноді у мене таке відчуття, що Багаж добре знає, що робить.

— Я тебе розумію.

Вони рачки вибралися з розбурханого натовпу, підвелися на ноги, обтрусили з себе пилюку і попростували до сходів. Ніхто не звернув на них уваги.

— Що вони тепер роблять? — спитав Двоцвіт, намагаючись щось побачити через голови юрбища людей.

— Здається, вони силкуються підважити його кришку, — сказав Ринсвінд.

Почувся ляскіт і чийсь крик.

— Схоже, Багажу до вподоби бути в центрі уваги, — відзначив Двоцвіт, коли вони почали обережно спускатися сходами.

— Еге ж, йому, очевидно, йде на користь виходити поміж люди, — погодився Ринсвінд. — А мені, гадаю, не завадило б піти та й замовити десь пару келишків.

— Хороша ідея, — сказав Двоцвіт. — Я б теж чогось випив.

Був вже майже полудень, коли Двоцвіт нарешті прокинувся. Він не міг пригадати ні те, чому опинився на горищі, де сушилося сіно, ні чому на ньому чужий плащ, зате він прокинувся з однією нав’язливою думкою.

Він вирішив, що обов’язково мусить сказати про це Ринсвінду.

Викотившись з оберемка сіна, він приземлився на Багаж.

— Ба, ти вже тут? — здивувався він. — Сподіваюся, тобі соромно за свою поведінку.

Видно було, що Багаж зніяковів.

— Ну гаразд, я хочу причесатися. Відчинися, — сказав Двоцвіт.

Багаж слухняно підкинув вгору кришку. Двоцвіт почав порпатися між торбинок та скриньок, що були всередині, доки не знайшов гребінь та люстерко і так-сяк ліквідував ознаки учорашньої веселої ночі. Тоді він серйозно подивився на Багаж.

— Я так розумію, ти мені не скажеш, що зробив з «Октавою»?

Вигляд Багажу можна було назвати не інакше як «дерев’яний».

— Ну добре. Тоді ходімо.

Двоцвіт вийшов на сонячне світло, що було — як на його теперішнє самопочуття — трішки заяскравим, і поплентався вулицею вперед. Все було свіжим і оновленим, навіть запахи, проте здавалося, що більшість людей ще не прокинулись. Ніч була довгою.

Він знайшов Ринсвінда біля входу до Вежі мистецтв — той наглядав за командою робітників, які спорудили щось на кшталт лебідки на даху і тепер спускали скаменілих чарівників на землю. Йому, здавалося, допомагала якась мавпа, та Двоцвіт був не в стані дивуватися, хай би що там було.

— Їх можна буде оживити? — спитав Двоцвіт.

Ринсвінд оглянувся.

— Що? О, це ти. Ні, напевне, не можна. Боюсь, вони таки впустили додолу бідного стариганя Верта. П’ятсот футів униз на кам’яну бруківку.

— Ти зможеш якось цьому зарадити?

— Зроблю собі гарну альпійську гірку, — Ринсвінд повернувся і помахав рукою робітникам.

— Ти щось дуже бадьорий, — сказав Двоцвіт з ноткою докору в голосі. — Так і не лягав спати?

— Дивно, та мені чомусь не спалося, — відповів Ринсвінд. — Я вийшов подихати свіжим повітрям, а там кожен, здавалося, не знав, за що взятися, тож я ніби як спробував їх згуртувати, — він кивнув на бібліотекаря, який чіплявся за його руку, — ну і почав наводити лад. Гарний сьогодні день, правда? Повітря — мов вино.

— Ринсвінде, я вирішив, що...

— Знаєш, я гадаю, що міг би поновитися в Академії, — бадьоро сказав Ринсвінд. — Думаю, цього разу я дійсно міг би дати собі раду. Я вже починаю вірити, що опаную магію і успішно закінчу навчання. Недарма кажуть, коли вже ти спромігся на summa cum laude, то й живеться легко...[26]

— Це добре, бо...

— До того ж нагорі тепер вдосталь місця, бо всі поважні мужі стоятимуть при вході, наче швейцари, і...

— Я їду додому.

— ...кмітливий парубійко, який щось трохи бачив у житті, міг би... що?

— У-ук?

— Я сказав, я іду додому, — повторив Двоцвіт, пробуючи делікатно струсити з себе бібліотекаря, який намагався вискубати з нього бліх.

— Куди додому? — розгублено запитав Ринсвінд.

— До справжнього дому. До свого дому. Туди, де я живу, — розтлумачив Двоцвіт у свій звичний наївний спосіб. — Назад через море. Ти ж розумієш. Туди, звідки я прибув. Чи не міг би ти припинити робити оце зі мною?

— О.

— У-ук?

Настала пауза. Тоді Двоцвіт продовжив далі:

— Бачиш, вночі мені спало на думку, мені здалося, одним словом, усі ці мандри і пізнавання світу — дуже цікаво, але чимале задоволення можна отримати й від того, де ти вже побував. Знаєш, коли розкладаєш свої фотографії в альбомі і поринаєш у спогади.

— Справді?

— У-ук?

— Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому. Думаю, ось що я хотів сказати.

Ринсвінд ще раз прокрутив цю фразу в голові.

Навіть за другим разом вона йому анітрохи не сподобалась.

— Ох, — знову зітхнув він. — Що ж, добре. Якщо це те, чого ти хочеш. То коли ти їдеш?

— Сьогодні, думаю. Повинен бути корабель, що йде кудись в тому напрямку.

— Гадаю, так, — знічено сказав Ринсвінд. Він поглянув собі під ноги. Тоді поглянув на небо. Відкашлявся.

— Ми з тобою немало усього пережили, еге ж? — сказав Двоцвіт, штурхнувши його ліктем під бік.

— Ага, — сказав Ринсвінд, силкуючись витиснути з себе усмішку.

— Ти ж не засмутився, правда?

— Хто — я? — перепитав Ринсвінд. — Божечку, ні. Тисяча різних справ попереду.

— В такому разі, добре. Слухай, ходімо поснідаймо, а тоді ти зможеш провести мене до доків.

Ринсвінд понуро кивнув, повернувся до свого асистента і вийняв з кишені банан.

— Ти вже второпав, що треба робити, продовжуй без мене, — пробурмотів він.

— У-ук.

Насправді не було жодного корабля, що йшов би бодай приблизно у напрямку Агатійської імперії, та це питання легко вирішувалося, бо Двоцвіт просто продовжував викладати золоті монети на долоню першого капітана, чий корабель мав більш-менш охайний вигляд, доки той раптом не побачив переваги у зміні курсу.

Ринсвінд чекав на пристані неподалік, доки Двоцвіт закінчив розрахунки з капітаном, заплативши йому в сорок разів більше, ніж коштувало усе його судно.

— Ну, ось і домовились, — сказав Двоцвіт. — Він висадить мене на Кавових островах, а звідти я вже без проблем сяду на інший корабель.

— Чудово, — сказав Ринсвінд.

Двоцвіт задумався на якусь мить. Тоді відчинив Багаж і витягнув звідти торбинку з золотом.

— Ти не бачив Коєна та Бетан відучора? — спитав він.

— Гадаю, вони пішли кудись одружуватися, — відповів Ринсвінд. — Я чув, як Бетан сказала «зараз або ніколи».

— Ну, то коли побачиш їх, передай їм оце, — сказав Двоцвіт, простягаючи йому торбинку. — Я знаю, як недешево коштує влаштовувати власне житло з самого початку.

Двоцвіт так і не затямив величезної різниці в обмінному курсі між валютами двох країн. З тією торбинкою грошей Коен міг би запросто заснувати власне маленьке королівство.

— Передам при першій же нагоді, — сказав чарівник і, на свій власний подив, зрозумів, що дійсно збирається так вчинити.

— Добре. Я також думав залишити щось і тобі на згадку.

— О, в цьому немає жодної...

Двоцвіт понишпорив у Багажі і витягнув великий мішок. Він почав запихати в нього одяг, гроші та знімкувальну коробку, аж доки скриня цілком не спорожніла. Останньою він спакував у мішок свою музичну шкатулку-сигаретницю, з інкрустованою мушлями кришкою, дбайливо загорнуту в м’який папір.

— Тепер він твій, — сказав він, опускаючи кришку Багажу. — Мені він більше не знадобиться, та й на мою гардеробну шафу не поміститься.

— Що?

— Ти його не хочеш?

— Ну, я... хочу, звісно... але ж це твій Багаж. Він йде за тобою, не за мною.

— Багаже, — сказав Двоцвіт, — це — Ринсвінд. Він — твій господар, зрозумів?

Багаж неквапливо витягнув свої ніжки, підкреслено повільно повернувся і подивився на Ринсвінда.

— Насправді, не думаю, що він належить будь-кому, окрім себе самого, — сказав Двоцвіт.

— Так, — сказав Ринсвінд невпевнено.

— Ну ось і все, — сказав Двоцвіт. Він простягнув чарівникові руку.

— Прощавай, Ринсвінде. Я надішлю тобі листівку, коли дістануся додому. Чи щось інше.

— Гаразд. Щоразу, як будеш неподалік, тобі обов’язково хтось підкаже, де мене знайти.

— Гаразд. Що ж. Ось і все.

— Так.

— Еге.

Двоцвіт піднявся трапом на борт корабля під нетерплячі вигуки команди матросів.

Почулися удари барабана, і корабель поволі рушив з місця вперед, у каламутні води Анку, які тепер піднялися до свого звичного рівня, а там піймав хвилю відливу, що понесла його у відкрите море.

Ринсвінд спостерігав, аж доки корабель не став маленькою цяткою на горизонті. Тоді чарівник глипнув вниз на Багаж. Той витріщився на нього.

— Слухай, — сказав Ринсвінд. — Іди собі. Я передоручаю тебе тобі ж самому, ясно?

Він повернувся до нього спиною і пішов геть. Через пару секунд він почув, як позаду тупотять малі ніжки. Він рвучко обернувся.

— Я ж сказав, що ти мені не потрібен! — визвірився він і дав йому копняка.

Багаж осів на землю. Ринсвінд повернувся і пішов.

Він пройшов кілька ярдів, зупинився і прислухався. Жодних звуків. Він обернувся і побачив, що Багаж сидить там, де він його залишив. Він весь наче зіщулився. Якусь мить Ринсвінд вагався.

— Ну, добре, — сказав він. — Ходімо.

Повернувся до нього спиною і попрямував до Академії. Через кілька хвилин Багаж, здавалося, дійшов якогось висновку, знову випростав ніжки і потупцяв слідом. Певно, зрозумів, що в нього невеликий вибір.

Вони покрокували вздовж пристані і далі, до міста — дві цятки на пейзажі, який ставав дедалі меншим, і який — з тим, як вони віддалялися, захопив також крихітне судно, що вирушило в далеке плавання безкраїм зеленим морем, котре було лиш частиною блискучого океану, який оперізував оповитий хмарами Диск — на спинах чотирьох слонів-гігантів, котрі й самі трималися на панцирі велетенської черепахи.

Яка незабаром стала блискіткою серед зірок — і щезла.

КІНЕЦЬ