Химерне сяйво

— Авжеж, — не забарився погодитись Ринсвінд. — Певно, що згоден. Цілковито. Ця... е-е, ця легенда чи що воно там таке. Вона говорить, що ви не повинні мене кусати?

— Атож, — сказав малий троль, що сидів на його нозі. — До речі, це я тобі підказав, де росте цибуля!

— Насправді ми раді, що ти прийшов, — сказав перший троль, що був — не міг не помітити Ринсвінд — найбільшим з усіх присутніх. — Нас дещо непокоїть ота нова зірка. Що б означала її поява?

— Не знаю, — відповів Ринсвінд. — Усі чомусь думають, що мені це відомо, так все якраз навпаки...

— Не те щоб ми були проти, щоб нас розплавило, — сказав троль-велет. — Зрештою, саме так ми й виникли. Та ми подумали, хтозна чи не спричинить вона кінець усього, а це вже зовсім неприємна річ.

— Вона стає чимраз більшою, — продовжив інший троль. — Ось погляньте. Вона зараз більша, ніж вчора ввечері.

Ринсвінд подивився на небо. Зірка була однозначно більшою, ніж напередодні.

— Тож ми подумали, що в тебе могли бути якісь міркування, — мовив головний троль, настільки лагідно, наскільки може звучати голос, що нагадує гранітне гуркотіння.

— Ви могли б стрибнути через Край, — припустив Ринсвінд. — У всесвіті має бути чимало таких місць, де б придалося трохи зайвого каміння.

— Ми чули про такі випадки, — сказав троль. — Нам траплялися камені, які таке пробували. Вони кажуть, що ти летиш крізь простір, мабуть, мільйон років, а тоді ти вже такий розпечений, що згораєш і зрештою опиняєшся на дні великої ями на якомусь ландшафті. Звучить не надто оптимістично.

Він підвівся — так шумно, що можна було подумати, наче десь у шахті поблизу обсипалася гірська порода, і випростав товстенні, вузлуваті руки.

— Отже, ми повинні тобі допомогти, — сказав він. — То що ти збираєшся чинити?

— Я повинен приготувати суп, — відказав Ринсвінд і невиразно потрусив перед собою цибулею. Це був, напевне, не найгероїчніший і не найдоцільніший жест, який можна було б собі уявити.

— Суп? — здивувався троль. — І все?

— Ну, може, ще кілька паляниць.

Тролі перезирнулись, світячи такою кількістю коштовностей замість зубів, що їх вистачило б, щоб купити невеликий мегаполіс.

Врешті найбільший троль сказав:

— Суп, значить, — він з гуркотом знизав плечима. — Просто ми чомусь сподівалися, що легенда буде більш... ну, не знаю, я просто думав, що... втім, гадаю, це неважливо.

Він простягнув руку, що скидалася на в’язку скаменілих бананів.

— Я — Кварц, — сказав він. — А отам — Хризопраз, і Брекчія, і Яшма, і моя дружина Берил — вона трохи метаморфна останнім часом, але хто зараз не метаморфний? Яшмо, злізь з його ноги.

Ринсвінд несміливо узяв простягнуту йому руку, очікуючи почути, як хрустять його потрощені кості. Та не почув. Рука троля була грубою і трохи замшілою на пальцях поміж нігтями.

— Даруйте мені, — сказав Ринсвінд. — Я ще ніколи не зустрічав тролів.

— Ми — вимираючий вид, — сумно мовив Кварц, коли їхня невелика компанія рушила з місця під густо всіяним зорями небом. — Малий Яшма — єдина галька в нашій общині. Знаєш, нас губить філософія.

— Справді? — сказав Ринсвінд, намагаючись не відставати. Група тролів рухалась дуже швидко і водночас безшумно — великі округлі постаті маревом пропливали крізь нічний морок. І тільки зрідка неголосний писк якоїсь нічної звірини, що не розчула їхнього наближення, позначав цей шлях.

— Еге ж. Ми мучимося нею. Врешті-решт вона нас всіх наздоганяє. Одного вечора, кажуть, ти прокидаєшся, і тобі приходить думка: «А чого метушитись?» — от ти й починаєш нидіти. Бачиш валуни он там?

Трохи віддалік Ринсвінд роздивився кілька величезних фігур, що лежали на траві.

— Той, що найдалі, — моя тітка. Не знаю, про що вона так задумалась, але вона не рушала з місця вже двісті років.

— Божечку!.. Мені шкода.

— О, це не проблема, доки поруч є ми, щоб за ними доглядати, — сказав Кварц. — Люди сюди не часто навідуються. Знаю, це не твоя вина, та здається, ти не в змозі відрізнити мислячого троля від звичайного каменя. Правду кажучи, колись і мого двоюрідного діда видобули каменоломи, уяви собі!

— Це жахливо!

— Атож, щойно він був тролем, і вже наступної миті став декоративним каміном.

Вони замовчали, зупинившись перед знайомою на вигляд скелею. Залишки погаслого багаття все ще тліли у пітьмі.

— Схоже, тут була бійка, — сказала Берил.

— Вони усі зникли! — вигукнув Ринсвінд. Він метнувся через галявину до її протилежного боку. — І коні також! І навіть Багаж!

— Один з них трохи протік, — зауважив Кварц, опускаючись навколішки. — Тією червоною водянистою речовиною, що є у вашому нутрі. Поглянь.

— Кров!

— Це так її називають? Ніколи не розумів, навіщо вона вам.

Ринсвінд гасав довкола так, наче геть втратив розум, заглядаючи попід кущі на випадок, якби там раптом хто заховався. Саме так він наткнувся на маленьку зелену пляшечку.

— Коенова мазь! — простогнав він. — Він без неї нікуди би не рушив!

— Що ж, — мовив Кварц, — в таких випадках у вас, людей, є також свій спосіб. Я маю на увазі, подібний до того, як коли ми завмираємо і впадаємо у філософію, от тільки ви натомість розпадаєтесь... на цурки.

— Помираємо, от як це називається! — розпачливо викрикнув Ринсвінд.

— Так, правильно. Але вони цього не зробили, бо тут і сліду їхнього нема.

— А може, їх хтось з’їв! — збуджено вигукнув Яшма.

— Гм, — замислився Кварц, і одразу по тому:

— Вовки? — припустив Ринсвінд.

— Ми розплющили усіх вовків у цій місцині ще давним-давно, — відповів троль. — Власне, це зробив Старий Дідо.

— Вони йому не подобались?

— Ні, він просто не мав звички дивитись під ноги. Гм-м, — троль знову поглянув на землю.

— Тут є слід, — сказав він. — Цілий табун коней, — він перевів погляд на пагорби поблизу, де голі скелі та грізні стрімчаки обступали ліс, залитий місячним світлом.

— Там живе наш Старий Дідо, — сказав він тихо.

Було щось таке в його голосі, коли він це говорив, що чарівник відразу ж вирішив: він волів би ніколи не стрічатися зі Старим Дідом.

— Він — небезпечний, еге ж? — обережно спитав Ринсвінд.

— Він дуже старий, кремезний і суворий. Ми не бачили його в цих краях впродовж багатьох років, — відказав Кварц.

— Століть, — поправила його Берил.

— Він усіх їх розчавить! — вставив слівце Яшма, стрибаючи на Ринсвіндових пальцях ніг.

— Іноді стається так, що дуже старий могутній троль іде собі сам за пагорби, і... м-м-м... скеля бере над ним гору, якщо розумієш, про що я.

— Тобто?

Кварц зітхнув.

— Люди деколи поводяться наче звірі, чи не так? А троль деколи починає думати наче скеля, ну і скелі, як відомо, не надто симпатизують людям.

Брекчія, худорлявий троль з піщаною поверхнею, поплескав Кварца по плечі.

— То ми будемо їх переслідувати чи як? — запитав він. — Легенда говорить, що ми повинні допомогти цьому м’якотілому Ринсвінду.

Кварц підвівся на ноги, подумав хвильку, тоді підхопив Ринсвінда за шкірку і одним махом посадив собі на плече.

— Ми йдемо, — рішуче сказав він. — Якщо зустрінемо Старого Діда, я спробую все пояснити...

За дві милі звідти невеликий кінний загін мчав крізь морок ночі.

Троє везли на своїх спинах бранців, з кляпом у роті та зв’язаними руками. Четвертий тягнув грубо змайстровану повозку, на якій лежав Багаж, перев’язаний, обмотаний сіткою і принишклий.

Херрена тихо гукнула колоні зупинитись на привал і підкликала до себе одного зі своїх людей.

— Ти в цьому впевнений? — спитала вона. — Я нічого не чую.

— Я бачив постаті тролів, — відрізав він.

Вона озирнулася. Дерева тут росли не так густо, все кругом було вкрите дрібними уламками обсипаної гірської породи, а попереду стелився шлях до лисого, скелястого пагорба, що мав особливо непривітний вигляд у відблисках сяйва червоної зірки.

Щось у цьому шляху її тривожило. Він був дуже давній, але щось же його проторувало, і тролі вчинили тут справжнє побоїще.

Вона зітхнула. Кар’єра секретарки раптом почала здаватись не такою вже й поганою, як на те пішло.

Вже вкотре вона замислилась про те, що бути жінкою-воїном передбачало певні недоліки і далеко не найменшим було те, що чоловіки не сприймають тебе серйозно, аж доки ти їх не уб’єш, а після це вже, по суті, не мало значення. Крім того, усі ті шкіряні обладунки теж завдавали клопоту — від них шкіра вкривалась висипкою, та схоже, вони були невід’ємною частиною традиції в її ремеслі. Ну, і потім — ель. Зависати цілісіньку ніч у якомусь дешевому генделику було якраз до смаку Грану Варвару або ж Найманому Вбивці Сімбару, проте Херрена підвела риску під такими розвагами, якщо лиш там не продавали відповідні напої у невеликих келихах, бажано з вишенькою всередині. А що й казати про туалети...

Однак вона була надто дебелою, щоб бути злодійкою, надто чесною, щоб бути найманою вбивцею, надто розумною, щоб бути чиєюсь дружиною, і надто гордою, щоб практикувати єдину загальнодоступну жіночу професію.

Отак вона стала жінкою-воїном і виконувала свою справу дуже добре, потроху примножуючи скромну суму грошей, які відкладала на майбутнє, котре поки що було для неї невиразне, та котре, безперечно, обіцяло їй таку побутову зручність як біде, якби хто її спитав.

Здалеку почувся тріск дерева, що розліталося на щіпки. Тролі ніколи не бачили сенсу в тому, щоб оминати дерева.

Вона знову окинула оком пагорб. Він розкинувся на рівнині двома рукавами наліво й направо, а попереду вгорі був широкий виступ з — вона примружилася — кількома печерами?

Печери тролів. Та все ж, це, мабуть, краще, ніж вештатися просто неба уночі. А зі сходом сонця не буде взагалі жодних проблем.

Вона нахилилася убік до Ґанчії, ватажка морпоркської банди найманців.

Він їй не надто подобався. Це правда, що він мав м’язи, як у вола, і був витривалим, мов віл, біда лиш, що його мізки, судячи з усього, були теж, як у вола. А от підступністю він не поступався тхору. Як і більшість злодюг, що промишляли в центрі Морпорка, він би охоче продав власну тітку ні за цапову душу і, швидше за все, так і зробив.

— Ми рушимо до тих печер і розпалимо велике вогнище перед входом, — сказала вона. — Тролі не люблять вогонь.

Він подивився на неї... Його погляд ясно давав зрозуміти, що в нього були власні міркування стосовно того, хто тут мав би віддавати накази, та його губи промовили:

— Ти тут бос.

— Атож.

Херрена озирнулася на трьох полонених. Так, то дійсно була ота скриня — опис Траймона виявився абсолютно точним. Але жоден із чоловіків своїм виглядом не нагадував чарівника. Хоч би й недолугого.

— От лихо, — сказав Кварц.

Тролі спинилися. Непомітно наблизилася ніч. Десь поруч моторошно заухала сова — принаймні Ринсвінду здалося, що то була сова, адже він завжди погано тямив в орнітології. Можливо, то заухав соловей, втім, то міг бути й дрізд. Над головою пролопотів крилами кажан. У цьому він не сумнівався.

Ринсвінд, попри все інше, був дуже стомленим і добряче пом’ятим.

— Чому «от лихо»? — поцікавився чарівник.

Він почав вдивлятися у нічний морок. Вдалині на пагорбах світилася маленька цятка, що цілком могла виявитись вогнищем.

— О, — зрозумів він. — Ви не любите вогнищ, так?

Кварц ствердно кивнув головою.

— Вогонь порушує суперпровідникову здатність нашого мозку, — пояснив він, — але таке маленьке багаття на Старого Діда ніяк не вплине.

Ринсвінд напружено озирнувся навсібіч, прислухаючись, чи не з’явився раптом поруч якийсь приблудний троль. Він вже бачив якось, на що звичайні тролі можуть перетворити ліс.

Вони не були руйнівниками за своєю природою, просто ставилися до органічної матерії, як до туману, що трохи ускладнює життя.

— Будемо сподіватись, він його не помітить, — запопадливо сказав чарівник.

Кварц зітхнув:

— Малоймовірно. Вони розвели вогонь у нього в роті.

— От кара на мою голову! — простогнав Коен. Він спробував вивільнитися з мотузок, та марно.

Двоцвіт відсторонено спостерігав за його борсанням. Завдяки рогатці Ґанчії у нього на потилиці виросла величенька ґуля, і тепер він трохи сумнівався у своїх судженнях, починаючи з власного імені, ну і далі за списком.

— Мені шлід було тримати вухо на шторожі, — пробурчав він. — Мені шлід було пильнувати жамість того, щоб дожволити втягнути шебе у вшю ту балаканину про ваші — як їх там, ваші вштавні хрумкала. Мені не шлід було рожшлаблятишя.

Він припіднявся на ліктях. Херрена та решта банди стояли біля вогнища при вході в печеру. Багаж лежав тихо і не ворушився під сіткою у кутку.

— У цій печері є щось підозріле, — сказала Бетан.

— Що шаме? — спитав Коен.

— Ось, поглянь на неї. Ти коли-небудь бачив таке каміння?

Коен був змушений визнати, що напівкруглі камені довкола входу в печеру були справді незвичні; кожен з них був вищий за людський зріст, сильно обтертий і, як не дивно, блискучий.

На стелі було відповідне півколо з такого ж каміння. Усе це загалом справляло враження кам’яного комп’ютера, збудованого якимось друїдом, котрий мав дуже далеке уявлення про геометрію та жодного відчуття гравітації.

— Глянь також на стіни.

Коен скрива глянув на стіну поблизу. Крізь неї пробігали прожилки червоного кришталю. Він не був цілковито впевнений, та йому здавалося, що десь глибоко у самій скелі миготіли маленькі вогники.

Тут також був страшенний протяг. З чорного нутра печери безперестанку дув вітер.

— Я точно пам’ятаю, що він дув в інший бік, коли ми тільки ввійшли, — прошепотіла Бетан. — Двоцвіте, а ти що скажеш?

— Що ж, я не знавець печер, — відповів він, — та я саме думав, що за незвичайна сталаг-штука звисає зі стелі он там. Трохи подібна на цибулю, правда?

Вони усі поглянули вгору.

— Я не можу пояснити чому, — нерішуче почав Двоцвіт, — але думаю, що нам слід звідси вибиратись.

— Ну звішно, — саркастично буркнув Коен, — гадаю, ми прошто віжьмемо і попрошимо отих людей розв’язати і відпуштити нас, так?

Коен не так багато часу провів в товаристві Двоцвіта, щоб розуміти його манеру висловлювання, інакше би не здивувався, коли куций чоловік радісно закивав і, старанно артикулюючи, як він це зазвичай робив, коли говорив чужоземною мовою, голосно сказав:

— Пробачте? Чи не були б ви такі ласкаві розв’язати і відпустити нас? Тут досить вогко і протяг. Даруйте.

Бетан краєм ока зиркнула на Коєна.

— І нащо було це казати?

— Чудний якийшь, твоя правда.

Втім, дійсно, троє людей відокремились від компанії довкола вогнища і попрямували до них. Не схоже було на те, щоб вони збиралися кого-небудь розв’язувати. Двоє чоловіків, власне, мали вигляд таких, котрі, побачивши зв’язаних людей, починають розмахувати перед їхнім носом ножами, робити усякі мерзенні натяки та кидати хижі погляди.

Херрена замість привітання витягнула з піхов меча і приставила вістря Двоцвітові до грудей.

— Котрий з вас чарівник Ринсвінд? — спитала вона. — У вас було четверо коней. Він тут?

— М-м-м... я не знаю, де він, — сказав Двоцвіт. — Він шукав у лісі цибулю.

— Тоді виходить, ви — його друзі, і він повернеться, щоб вас знайти, — сказала Херрена. Вона поглянула на Коєна та Бетан, а тоді її увагу привернув Багаж.

Траймон особливо наголошував, щоб вони не чіпали скриню. Кажуть, цікавість згубила кішку, та Херренина цікавість могла б замордувати цілий лев’ячий прайд.

Вона розрізала сітку на скрині і схопилася за кришку.

Двоцвіт здригнувся.

— Замкнута, — кинула вона за хвилю. — Де ключ від неї, ти, гладуне?

— Від... від неї немає ключа, — затинаючись, мовив Двоцвіт.

— Але ж тут — замкова щілина, — відзначила вона.

— Ну, так, але якщо скриня налаштована залишатись замкнутою — так воно і буде, — знічено відповів Двоцвіт.

Херрена помітила, як Ґанчія розплився у зловтішній посмішці. Вона загарчала.

— Я хочу, щоб її відчинили, — сказала вона. — Ґанчіє, подбай про це, — широким кроком вона рушила назад до вогнища.

Ґанчія витягнув довгого тонкого ножа і нахилився впритул до обличчя Двоцвіта.

— Вона хоче, щоб її відчинили, — сказав він. Зиркнувши з-під лоба на іншого розбійника, він знову криво всміхнувся.

— Вона хоче, щоб її відчинили, Вімзе.

— Еге.

Ґанчія повільно помахав ножем перед обличчям Двоцвіта.

— Послухай, — терпляче мовив Двоцвіт, — Думаю, ти не розумієш. Ніхто не може відчинити Багаж, якщо він замкнувся в собі.

— Ну звісно, як я міг забути, — серйозно мовив Ґанчія. — Це ж чарівна скриня, чи не так? На куцих ніжках, ходять чутки. Послухай, Вімзе, ти бачиш які-небудь ніжки зі свого боку? Ні?

Він притиснув ніж до Двоцвітового горла.

— Я дуже засмучений усім цим, — сказав він. — І Вімз також. Він не дуже охочий до розмов, зате завжди охочий подерти людей на клоччя. Тож відчини — цю — скриню!

Він повернувся і щосили загатив ногою у бік Багажу, залишивши глибоку вм’ятину на дереві.

Щось тихенько клацнуло.

Ґанчія вишкірився. Кришка Багажу поволі, важко відчинилася. Всередині, у відблисках вогнища здаля, заблищало золото — пребагато золота, пластини, ланцюжки і монети, важкі й блискучі, сяяли у мерехтливій напівтемряві.

— От і добре, — спокійно мовив Ґанчія.

Він озирнувся на людей довкола вогнища, які не звертали на них жодної уваги і, здавалося, намагалися докричатися до когось, хто був знадвору. Тоді кинув задумливий погляд на Вімза, беззвучно ворушачи губами у спробі вирахувати щось в умі, до чого був незвиклим.

Він поглянув на свій ніж. А тоді підлога задвигтіла.

— Я чув чийсь голос, — сказав один з чоловіків біля багаття. — Там внизу. Серед тих... е-е... скель.

З темряви долинув голос Ринсвінда.

— Послухайте, — гукнув він.

— Що таке? — відізвалася Херрена.

— Ви — у великій небезпеці! — прокричав Ринсвінд. — Ви повинні чимскоріш загасити вогонь!

— Ні, ні, — відповіла Херрена. — Ти помиляєшся, це ти — у великій небезпеці. А вогонь горітиме, як і горів.

— Але ж там отой великий старий троль...

— Всім відомо, що тролі тримаються подалі від вогню, — сказала Херрена. Вона коротко кивнула головою. Декілька людей оголили мечі і вислизнули у пітьму.

— Безперечна правда! — вигукнув Ринсвінд у відчаї. — От тільки цей троль не може цього зробити.

— Не може? — Херрена завагалася. Те, яким нажаханим був голос Ринсвінда, вразило її.

— Так, бо ви, бачте, розпалили його в нього на язику.

А тоді підлога задвигтіла.

Старий Дідо дуже повільно прокидався зі своєї довговічної дрімоти. Він практично ніколи не прокидався за увесь минулий час, і через кілька десятиліть нічого подібного вже б не трапилось.

Коли троль стає достоту старим і починає серйозно замислюватися про буття всесвіту, він зазвичай знаходить собі відлюдну місцинку і поринає в глибоке філософування, і вже за якийсь час починає забувати про свої труднощі. Він починає кристалізуватися з країв, доки не залишається лиш маленька іскорка життя всередині великого пагорба з дещо незвичними нашаруваннями гірських порід.

Старий Дідо ще не досяг тієї стадії. Він відірвався від роздумів про досить цікаву філософську проблему, а саме про сутність істини, і виявив, що відчуває пекучий, з дрібкою попелу, присмак у тій своїй частині, яка — як після певного розумового напруження він все ж пригадав — була його ротом.

Його почало це сердити. Команди помчали нейронними шляхами крізь товщу природного кремнію. В глибинах його крем’янистого тіла вниз за лініями розломів плавно покотилося каміння.

Дерева повивертало з корінням, і дерен розійшовся, наче клубок пряжі, коли пальці, кожен завбільшки з корабель, розтиснулися з кулаків і загребли землю. Два потужні обвали каміння десь із самої маківки його голови позначили ту мить, коли він розплющив свої вкриті кіркою очі-опали.

Ринсвінд, звісно, не міг бачити усього цього, оскільки його власні очі працювали виключно в режимі денного світла, проте він бачив, як увесь нічний ландшафт повільно здригнувся, а тоді почав дивовижним чином рости на фоні зоряного неба.

Зійшло сонце.

Однак сонячне проміння не з’явилося. А відбувалося ось що: славнозвісне сонячне світло Дискосвіту, що проходить, як вже зазначалося, дуже повільно через потужне магічне поле Диска, м’яко вихлюпнулося на Узбічні землі і почало свою непомітну, мовчазну битву супроти нічного воїнства, що вже відступало. Воно розливалося сонним пейзажем, наче розплавлене золото[19] — яскраве, свіже і передусім неквапне.

Херрена не гаяла часу на роздуми. Зовні цілковито спокійна, вона побігла до нижньої губи Старого Діда, вистрибнула назовні і, торкнувшись землі, покотилася схилом униз. Її люди вчинили за її прикладом, лаючись на чім світ стоїть тієї миті, коли приземлялися на кам’яні уламки.

Незграбно, наче товстун, що намагається підтягнутися на перекладині, старий троль підняв себе на ноги.

Звідти, де лежали бранці, цього не було видно. Вони тільки бачили, як корчиться під їхніми ногами земля, і чули страшенний гуркіт, в основному нестерпний.

Вімз схопив Ґанчію за руку.

— Цю скелю плющить![20] — сказав він. — Тікаймо звідси геть!

— Тільки разом із золотом, — відказав на те Ґанчія.

— Що?

— Та ж золото, золото... Те, що в скрині. Чоловіче, та ми з тобою станемо багаті, як Креозот!

Вімзовий IQ, може, й дорівнював кімнатній температурі, та він міг розпізнати ідіота, коли траплялося такого побачити.

Очі Ґанчії блищали дужче за золото, а сам він не зводив погляду з лівого вуха Вімза.

Вімз у відчаї подивився на Багаж. Той все ще був відчинений, наче заохочуючи запустити туди руку, що було дивним само собою — логічно було б подумати, що від усієї тієї хитавиці його кришка мала захряснутись.

— Ми б не змогли його винесли, — прикинув він на око. — Надто важкий, — додав він.

— Зате ми збіса легко винесемо якусь його частину! — викрикнув Ґанчія і підскочив до скрині, коли долівку знову трусонуло.

Кришка Багажу різко опустилася. Ґанчія щез.

Щоб Вімз, бува, не подумав, що то було випадково, кришка Багажу знову відчинилася, на одну тільки мить, і великий червонющий язик облизав широкі білі зуби. Тоді вона з лязкотом зачинилась.

Далі у скрині виросла сотня малих ніжок, що нагнало на Вімза ще більшого жаху. Вона неквапом звелася на них і, ретельно перегрупувавши їх, розвернулася до нього передом. Її замкова шпарина мала особливо зловісний вигляд, такий, що ніби каже: «Ну-ну, продовжуй — зроби мій день...».

Він позадкував і благальними очима глипнув на Двоцвіта.

— Думаю, було б непогано, якби ти нас розв’язав, — сказав Двоцвіт. — Він насправді цілком дружелюбний з тими, кого вже знає.

Облизавши пересохлі губи, Вімз витягнув ножа. Багаж попереджувально скрипнув.

Він розрізав ножем їхні пута і хутко відступив назад.

— Дякую, — сказав Двоцвіт.

— Ждається, у мене жнову жаклинило шпину, — поскаржився Коен, підводячись на ноги з допомогою Бетан.

— Що будемо робити з цим чоловіком? — спитала Бетан.

— Жаберемо у нього ніж і хай шобі дує на уші чотири шторони, — запропонував Коен. — Жгода?

— Так, пане! Дякую вам, пане! — сказав Вімз і прожогом кинувся до виходу з печери. Якусь мить його силует виднівся на тлі сірого переддосвітнього неба, а тоді він повністю щез. Здалеку почувся крик «ґва-а-алт».

Сонячне проміння тихо ґорґотіло, розливаючись по диску. Подекуди, де магічне поле було трішки слабшим, проблиски світання випереджували день, залишаючи острівці темряви, що ставали чимраз меншими, аж доки повністю не зникали, поглинуті безкрайнім океаном світла.

Високогір’я довкола Вихрових рівнин, немов великий сірий корабель, зустрічало приплив, що починався в цьому океані.

Простромити троля ножем, в принципі, можливо, але цей прийом вимагає практики, і ніхто не мав можливості попрактикуватися більше, ніж один раз. Люди Херрени побачили, як тролі, наче привиди вельми солідних розмірів, вигулькнули з темряви. Леза потрощилися, ударившись об тверду броню кварцевої шкіри, пролунали один чи два короткі зойки, а потім, з гущавини лісу — верески тих, хто намагався винести ноги якнайдалі з охопленої помстою землі.

Ринсвінд виповз з-за дерева і озирнувся. Ніде ані душі, чути було лиш, як позаду нього тріщали кущі, коли через них продиралися тролі, переслідуючи банду Херрени.

Він поглянув угору.

Високо над його головою пара великих прозорих очей розлючено вистежувала усе м’яке й пискляве, та передусім — тепле.

Ринсвінд, охоплений жахом, зіщулився, коли побачив, як рука завбільшки з будинок піднялася, стиснула пальці в кулак і посунула на нього.

День розпочався безшумним вибухом світла. Якусь хвилю велетенська страхітлива фігура Старого Діда скидалася на темний хвилеріз, повз який пропливало денне світло. Почувся короткий скреготливий звук.

Запанувала тиша.

Минуло декілька хвилин. Нічого не відбувалося.

Зацвірінькало кілька пташок. Прилетів джміль, погудів трохи над брилою, що була кулаком Старого Діда, і сів на жмут чебрецю, що виріс з-під кам’яного нігтя.

Внизу щось завовтузилося. Ринсвінд незграбно, ніби змія, що покидає свою нору, вислизнув з вузької прогалини між кулаком троля та землею.

Він лежав на спині, втупивши очі в небо позаду закляклої постаті троля. Той зовсім не змінився, окрім того, що був тепер цілковито непорушним, проте око чарівника знову взялося за свої старі жарти. Минулого вечора Ринсвінд розглядав тріщини на камінні і бачив, як вони перетворюються на очі і роти; тепер він дивився на велике скелясте обличчя і бачив, як його риси стають просто ґанджами на поверхні каменя.

— Це ж треба! — сказав він.

Втім, це йому не надто допомогло. Він встав, обтрусив з себе порох і озирнувся. За винятком джмеля, чарівник був сам-один у цьому місці.

Поблудивши трохи довкола, він знайшов камінь, що під певним кутом зору був схожим на Берил.

Він не знав, куди далі йти, почувався самотнім і до того ж був далеко від дому. Він...

З вишини долинув гуркіт, і донизу зійшла лава скелястих уламків. Високо на чолі Старого Діда з’явився отвір; на якусь мить він побачив Багаж, що, просуваючись задом, намагався не втратити рівновагу, а тоді з входу до печери вигулькнула голова Двоцвіта.

— Є хто-небудь там унизу? Агов?

— Гей! — закричав чарівник. — Чи я не радий тебе бачити!

— Не знаю. Тобі видніше, чи ти, — сказав Двоцвіт.

— Що — я?

— Ах, який же тут згори неймовірний краєвид!

Спуск з гори зайняв у них півгодини.

На щастя, Старий Дідо мав досить рельєфну поверхню, з багатьма виступами, але його ніс міг би виявитись серйозною перешкодою, якби не розлогий дуб, що розрісся у його ніздрі.

Багаж і не подумав злазити додолу. Він просто стрибнув і прокотився вниз без очевидної шкоди.

Коен сидів у затінку, намагаючись повернути дихання в норму, і чекав, доки здоровий глузд повернеться до його голови. Він дивився на Багаж довгим задумливим поглядом.

— Наші коні пропали без сліду, — сказав Двоцвіт.

— Ми їх жнайдемо, — сказав Коен. Його око свердлило Багаж наче буравчик, від чого той почав виявляти певний неспокій.

— Вони везли у в’юках всю нашу їжу, — сказав Ринсвінд.

— У ліші їжі — предоштатньо.

— У мене в Багажі є трохи поживного сухого печива, — сказав Двоцвіт. — «Харчі мандрівника». Завжди виручають у скрутну хвилину.

— Я їх вже куштував, — пригадав чарівник. — У них якийсь паскудний присмак.

Коен підвівся, скривившись від болю.

— Пробачте, — рішуче сказав він. — Я маю дещо ж’яшувати.

Він підійшов до Багажа і схопився за кришку. Скриня хутко позадкувала, та Коен виставив вперед свою худющу ногу і перечепив половину її ніжок. Вона обернулась, щоб його вкусити, але варвар, зціпивши зуби, щосили смикнув догори і перевернув Багаж на його опуклу кришку, залишивши її знавісніло розгойдуватися, як збожеволілу черепаху.

— Гей, це ж мій Багаж! — вигукнув Двоцвіт. — Чого він нападає на мій Багаж?

— Здається, я знаю, — тихенько сказала Бетан. — Думаю, це тому, що він його боїться.

Двоцвіт з роззявленим ротом повернувся до Ринсвінда. Чарівник знизав плечима.

— Звідки мені знати, — сказав він. — Особисто я втікаю від того, чого боюся.

Клацнувши кришкою, Багаж різко підстрибнув у повітря і, приземлившись, хотів було пуститися навтьоки, зачепивши Коєна одним зі своїх оббитих мідними штабками кантів.

Поки він розвертався, варвару вдалося схопити його на ту коротку мить, якої вистачило, щоб відшпурнути його з усією силою на каміння обіч.

— Незлецько, — похвалив його Ринсвінд.

Багаж трохи відступив назад, вичекав якусь хвилю, а тоді кинувся на Коєна, навіжено клацаючи кришкою. Варвар стрибнув на скриню і ухитрився зробити це так, що його руки та ноги опинилися в щілині між самою скринею та її кришкою.

Це неабияк спантеличило Багаж. Він здивувався ще більше, коли Коен, набравши повні груди повітря, смикнув кришку вгору з такою силою, що м’язи на його худорлявих руках випнулися, наче кокосові горіхи, якими напхали панчоху.

Отак вони і стояли, вчепившись один в одного мертвим хватом, — у протиборстві шарнірів та зв’язок. Час від часу то один, то інший покректував з натуги.

Бетан штовхнула Двоцвіта ліктем у бік.

— Зроби що-небудь, — сказала вона.

— М-м-м, — сказав Двоцвіт. — Так. Треба це припинити, гадаю. Відпусти його, будь ласка.

Багаж зраджено заскрипів, зачувши голос свого господаря. Він підкинув догори свою кришку так різко, що Коен перекинувся на спину, втім вже наступної миті, зіпнувшись на ноги, знову метнувся до скрині.

Її вміст лежав відкритим просто неба.

Коен потягнувся руками всередину.

Багаж злегка крекнув, та, вочевидь, вчасно зметикував свої шанси відправитися на антресолі Великого Гардеробу на Небесах.

Коли Ринсвінд наважився зиркнути на них крізь пальці, Коен роздивлявся вміст Багажу, лаючись собі під ніс.

— Білижна? — викрикнув він. — Оце й уше? Просто білижна? — його аж трусило від люті.

— Ну, там, начебто, ще сухе печиво має бути, — тихенько озвався Двоцвіт.

— Але ж там було жолото! А ще я бачив, як вона когошь ж’іла! — Коен благально глянув на Ринсвінда.

Чарівник зітхнув.

— Не питай мене, — сказав він. — Не я господар цієї окаянної штуки.

— Я купив її у крамниці, — сказав Двоцвіт, виправдовуючись. — Я сказав, що мені потрібен дорожній саквояж.

— І ти його отримав, що й казати, — сказав Ринсвінд.

— Він дуже відданий, — додав Двоцвіт.

— Ну звісно, — погодився Ринсвінд. — Якщо відданість — це те, що має бути властиве валізі.

— Штривайте, — озвався Коен, знесилено відкинувшись на камені. — Це чашом була не одна ж тих крамниць... тобто я готовий пошперечатися, що ти її раніше ніколи не помічав, а коли жгодом повернувшя на те ж місце, її вже там не було?

Двоцвіт повеселів.

— Атож!

— А влашник тієї крамниці — такий маленький вишохлий штаренький дідок? І в крамниці — повно дивних штуковин?

— Точнісінько! Я так і не зміг її більше знайти, тож подумав, що, напевне, помилився вулицею — там, де, як я пам’ятав, вона розташовувалася, не було нічого, крім цегляного муру. На той момент, пригадую, мені воно видалося досить...

Коен пересмикнув плечима:.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Тоді уше яшно, — він скривився, відчувши біль у спині. — Чортова коняка дременула ражом ж моєю мажжю!

Ринсвінд, дещо пригадавши, почав порпатися в глибинах своєї подертої і вже дуже брудної мантії. Звідти він вийняв зелену плящину.

— Моя мажь! — вигукнув Коен. — Ти — прошто диво! — він кинув кривий погляд на Двоцвіта.

— Я б його поборов, — сказав він спокійно, — навіть якщо б ти його не відкликав, я б його врешті таки поборов.

— Авжеж, — сказала Бетан.

— Ви двоє можете вжятишя жа дещо коришне, — додав він. — Цей Багаж проломившя кріжь тролів жуб, щоб випуштити наш жвідти. А він був діамантовий. Можете піти пошукати уламки. В мене є ідея щодо них.

Бетан закотила рукави і взялася відкорковувати плящину, а Ринсвінд тим часом відвів Двоцвіта убік. Коли вони присіли за кущем на безпечній віддалі від чужих вух, він сказав:

— У нього трохи клепки розсохлись.

— Це ж Коен Варвар! Ти забув, про кого говориш? — сказав Двоцвіт, не тямлячись від подиву. — Він найславетніший воїн, якого лиш...

— Був, — урвав його Ринсвінд. — Усі ті історії з жерцями-воїнами та зомбі-людожерами поросли травою. А зараз у нього є тільки спогади і так багато шрамів вздовж і впоперек, що на ньому можна грати в хрестики-нулики.

— Він дійсно трохи старший, ніж я думав, — сказав Двоцвіт. Він підібрав зі землі уламок діаманта.

— Тому ми повинні залишити їх, знайти наших коней і рухатись далі, — сказав Ринсвінд.

— Це ж буде підло з нашого боку, хіба ні?

— З ними все буде гаразд, — із запалом мовив чарівник. — Просто спитай себе, чи почувався би ти добре в компанії когось, хто кидається на твій Багаж з голими руками.

— Непросте питання, — відповів Двоцвіт.

— Їм, скоріш за все, без нас буде краще.

— Ти впевнений?

— Цілковито, — сказав Ринсвінд.

Вони знайшли своїх коней, що безцільно блукали у чагарях, пообідали пересушеною в’яленою кониною і рушили в напрямку, який Ринсвінд вважав правильним. Через кілька хвилин з чагарів випірнув Багаж і поквапився за ними.

Сонце в небі було вже досить високо, та все одно не змогло затьмарити собою світло зірки.

— За ніч вона стала ще більшою, — зауважив Двоцвіт. — Чому ніхто з цим нічого не робить?

— Що, наприклад?

Двоцвіт задумався.

— Не міг би хто-небудь підказати Великому А’Туїну, щоб він її уникнув? — припустив він. — Хай би оминув її довкола?

— Це пройдений варіант, — сказав Ринсвінд. — Чарівники якось намагалися налаштуватися на розум Великого А’Туїна.

— Не вийшло?

— О, ні — вийшло пречудово, — гмикнув Ринсвінд. — От тільки...

От тільки існували певні непередбачені ризики при зчитуванні такого великого розуму, як той, що в Космічної Черепахи, пояснив йому Ринсвінд.

Чарівники потренувалися спершу на малих сухопутних черепашках і великих морських черепахах — з тим, аби набути вправності для черепашачого складу розуму, однак навіть усвідомлюючи, що розум Великого А’Туїна буде величезним, вони не сподівалися, що він буде таким повільним.

— Одна група чарівників по черзі читає його вже тридцять років, — продовжував Ринсвінд. — Все, що вони досі довідалися, — це той факт, що Великий А’Туїн з радістю очікує на якусь подію.

— Яку?

— Хтозна...

Якийсь час вони мовчки їхали суворою місцевістю, де на шляху з обидвох боків їм траплялися велетенські вапняки.

Врешті Двоцвіт сказав:

— Знаєш, ми повинні повернути назад.

— Слухай, завтра ми дістанемося до Смарла, — сказав Ринсвінд. — Нічого поганого з ними тут не станеться, я не розумію, навіщо так...

Він розмовляв сам зі собою.

Двоцвіт розвернув коня і скакав назад, демонструючи у верховій їзді усю майстерність мішка з картоплею.

Ринсвінд, не злазячи з коня, глипнув вниз на дорогу. Багаж не зводив з нього погляду.

— І на що ти отак витріщаєшся? — спитав чарівник. — Хай собі повертається, якщо хоче, мені що до цього?

Багаж не відповів.

— Слухай, я за нього не несу відповідальності, — сказав Ринсвінд. — Погодьмося на цьому раз і назавжди.

Багаж нічого не сказав, та цього разу голосніше.

— Ну ж бо... біжи за ним. Тобі зі мною не по дорозі.

Багаж підібрав свої куці ніжки і всівся посеред дороги.

— Все, я поїхав, — сказав Ринсвінд. — Я не жартую, — додав він.

Чарівник розвернув коня в новому керунку і зиркнув вниз. Перед ним сидів Багаж.

— Даремно намагатися пробудити мою совість. Про мене — сиди тут хоч увесь день. А я собі просто їду далі, ясно?

Він виразно подивився на Багаж. Той дивився в протилежному напрямку.

— Я думав, ти повернешся, — сказав Двоцвіт.

— Не хочу про це говорити, — відказав Ринсвінд.

— Поговоримо про щось інше?

— Авжеж, чом би й ні, наприклад, про те, як звільнитися від оцих мотузок, — сказав Ринсвінд. Він сіпнув мотузки, якими були зв’язані докупи його зап’ястя.

— Не можу збагнути, що в тобі такого цінного, — озвалася Херрена. Вона сиділа на камені навпроти них, поклавши меча собі на коліна. Більшість її людей залягли між камінням значно вище і спостерігали за дорогою. Влаштувати засідку на Ринсвінда з Двоцвітом виявилося до сміхоти легкою справою.

— Вімз розповів мені, що ваша скриня зробила з Ґанчією, — додала вона. — Не скажу, що то для нас велика втрата, проте сподіваюся, вона розуміє, що якщо наблизиться до нас ближче, як на милю, я власноруч переріжу горлянки вам обидвом, ясно?

Ринсвінд гарячково закивав головою.

— Добре, — сказала Херрена. — Вас треба доставити живими чи мертвими, мені ж — по цимбалах, як саме, та якомусь з моїх молодців може закортіти погомоніти з вами про тих тролів. Якби сонце не зійшло саме в ту мить...

Не закінчивши фразу, вона встала і пішла геть.

— Ну ось, маємо ще одну халепу на свою голову, — озвався Ринсвінд. Він знову смикнув мотузки, що стягували його руки. Позаду був камінь, от якби він зумів дотягнутися до нього руками... так, власне так він і думав, камінь обдер йому кисті, та виявився надто тупим, щоб бодай трохи послабити мотуззя.

— Але до чого тут ми? — закліпав очима Двоцвіт. — Це ж все через оту зірку, правда?

— Я нічого про неї не знаю, — відповів Ринсвінд. — Я ніколи не відвідував уроки астрології в Академії!

— Думаю, все врешті-решт владнається, — мовив Двоцвіт.

Ринсвінд глипнув на нього. Такі репліки завжди заводили його в глухий кут.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він. — Тобто ти в це віриш?

— Ну, коли подумати, все ж так чи інакше закінчується зазвичай вдало.

— Якщо ти вважаєш, що цілковитий крах мого життя за останній рік є чимось вдалим, тоді, мабуть, твоя правда. Я з ліку збився, рахуючи, скільки разів мало не загинув...

— Двадцять сім, — сказав Двоцвіт.

— Що?

— Двадцять сім разів, — люб’язно пояснив Двоцвіт. — Я підрахував. Але ти цього так і не зробив.

— Що! Я мав ще й рахувати? — обурився Ринсвінд. В нього почала зароджуватись підозра, що його беруть на кпини.

— Та ні. Я мав на увазі, не помер. Тобі це не здається трохи підозрілим?

— О, цього я ніколи не заперечував, якщо ти це маєш на увазі, — сказав Ринсвінд. Він опустив погляд на свої ноги. Двоцвіт, звичайно, мав рацію. Заклинання не давало йому загинути, це факт. Якби він стрибнув у прірву з високої кручі, випадкова хмарина стримала б його стрімке падіння, в цьому він не сумнівався.

Єдиною хибою в цій теорії, як він збагнув, було те, що вона справджувалась тільки тоді, коли він у неї не вірив. Варто лиш подумати, що він невразливий, і йому гаплик.

Отож у цілому наймудріше — взагалі про це не думати.

Зрештою, він міг і помилятися.

А ось те, що в нього починає боліти голова, не залишало в нього жодних сумнівів. Він дуже сподівався, що Заклинання сиділо десь в районі головного болю і добряче від нього потерпало.

Вони виїхали з видолинку — Ринсвінд та Двоцвіт, кожен у сідлі зі своїм поневолювачем. Ринсвінд незручно примостився попереду Вімза, який підвернув ногу і був у поганому гуморі. Двоцвіт сидів перед Херреною, а поза-як він був досить низького зросту, це означало, що в нього принаймні не змерзнуть вуха. Вона їхала, стискаючи у руці ніж, напоготові дати відсіч будь-яким стоногим скриням; Херрена ще не з’ясувала, чим був отой Багаж, та вона була досить тямуща і розуміла, що він не дасть заподіяти Двоцвітові смерть.

Не минуло й десяти хвилин, як вони побачили його посередині дороги. Його кришка, мовби на знак заохочення, була відчинена. Всередині було повно золота.

— Об’їдемо її, — наказала Херрена.

— Але ж...

— Це — пастка.

— Атож, — підтримав її Вімз, блідий, як полотно. — Можете мені повірити.

Ватага волоцюг неохоче скерувала своїх коней в об’їзд блискучої спокуси і почвалала дорогою далі. Вімз полохливо оглянувся, побоюючись побачити, що скриня біжить за ними навздогін.

Те, що він побачив, було чи не гіршим. Вона зникла.

Поодалік з одного боку шляху висока трава таємничо заколихалась і завмерла.

Ринсвінд був не бозна-яким чарівником і ще гіршим воякою, зате чудово знав, що таке страх, і боягузів відчував за версту. Він неголосно промовив:

— Вона від тебе не відчепиться, будь певен.

— Що? — розгублено сказав Вімз. Він і досі пильно вдивлявся в траву.

— Вона дуже терпляча і ніколи не здається. Ти маєш справу з мудрою грушкою. Вона почекає, доки тобі почне здаватися, що вона про тебе забула, а тоді одного дня, коли йтимеш темним провулком, почуєш раптом позад себе тупіт отих малих ніжок — чалап, чалап, десь так воно звучить, ти побіжиш, а вони й собі прискорять темп, чалап-чалап-ЧАЛАП...

— Замовкни! — загорлав Вімз.

— Вона тебе вже, напевне, упізнала, тож...

— Я сказав, стули пельку!

Херрена обернулася в своєму сідлі і кинула на них сердитий погляд.

Вімз спохмурнів і, притягнувши Ринсвінда за вухо, аж доки воно не опинилося на рівні його рота, прохрипів:

— Я не боюся анічогісінько, ясно? Цей ваш чаклунський реквізит — чхати я на нього хотів.

— Усі так кажуть, доки не зачують кроки за спиною, — почав було Ринсвінд і враз замовк. Вістря ножа залоскотало йому ребра.

Решту дня нічого особливого не відбувалося, втім, на превелике задоволення Ринсвінда і підкріплення Вімзової параної, що прогресувала, Багаж кілька разів з’являвся в полі зору. Він то розвалькувато лежав на камінні обіч, то ховався у рівчаку, порослому мохом.

Пізно пополудні вони дісталися вершини пагорба і звідти окинули оком широку долину у верхів’ї Смарла, найдовшої ріки на Диску. В цьому місці вона вже сягала півмилі в ширину і була дуже замуленою, завдяки чому земля в низов’ї ріки була найродючішою на всьому континенті. Вздовж її берегів клубочилися поодинокі пасма вранішнього туману.

— Чалап, — булькнув Ринсвінд. Він відчув, як Вімз підскочив у сідлі.

— Га?

— Це я покашлюю, — сказав Ринсвінд і вдоволено вишкірився.

Цей вишкір він ретельно продумав. Саме так люди шкіряться, коли, дивлячись на твоє ліве вухо, кажуть стурбованим голосом, що за ними шпигують секретні агенти з сусідньої галактики. Цей вишкір зовсім не був призначений для того, щоб вселяти впевненість. Напевне, комусь доводилось бачити і більш жахливі осміхи, але тільки тоді, коли той, хто шкіриться, має яскраво-руду шерсть в чорну смужку, довгий хвіст і вештається джунглями в пошуках жертв для свого вишкіру.

— Зітри оце з фізіономії, — сказала Херрена, коли їх наздогнала.

Там, де шлях спускався до берега ріки, виднівся примітивний причал і великий бронзовий гонг.

— Ним викликають поромника, — сказала Херрена. — Якщо ми перетнемо ріку отут, де вона робить велику петлю, це значно скоротить наш шлях. Може, навіть дістанемося до міста ще сьогодні ввечері.

На обличчі Вімза промайнув сумнів. Сонце ставало великим і червоним.

— Чи, може, ти хочеш провести ніч по цей бік ріки?

Вімз схопив молоточок і влупив ним по гонгу з такою силою, що той закрутився довкола своєї осі і злетів з держака.

Вони мовчали, очікуючи на пором. Тоді раптом поруч щось хлюпнуло, з води з брязкотом виринув ланцюг і туго напнувся аж до залізного кілка, забитого в землю на березі.

Згодом з туману поволі виплив плаский пором, на якому поромник в натягнутому на очі капюшоні штовхав судно до берега, налягаючи на великий подвійний барабан, що змотував канат.

Пласке дно порома заскрипіло, торкнувшись гравію, і постать у капюшоні сперлася на барабан, відсапуючись.

— По двоє жа один раж, — пробубнів він. — Це вше. Тільки двоє, ж кіньми.

Ринсвінд насилу проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись не дивитись на Двоцвіта. Той, напевне, вже усміхається і корчить гримаси, мов ідіот. Він наважився зиркнути краєм ока.

Двоцвіт сидів, роззявивши рот.

— Ти — не той поромник, що завжди на цій переправі, — сказала Херрена. — Я бувала тут раніше, той був великим чолов’ягою, схожим на...

— В нього — вихідний.

— Що ж, гаразд, — не дуже впевнено мовила вона. — В такому разі... чого йому так смішно?

Плечі Двоцвіта здригалися, його лице зачервонілося, і він видавав якісь приглушені хрипи. Херрена здивовано подивилася на нього, тоді кинула пильний погляд на поромника.

— Ви двоє — схопіть його!

Залягла мовчанка. Врешті один з її людей озвався:

— Кого, поромника?

— Авжеж!

— Навіщо?

Обличчя Херрени не видавало жодних емоцій. Такого взагалі не мало б бути. За нормального стану речей, коли хтось дає команду на зразок: «Схопіть його!» або «Варта!» — люди моментально реагують, а не сидять склавши руки, ще й балачки розводять.

— Бо я так наказала! — було найбільше, на що вона спромоглася. Двоє чоловіків, що були найближче до згорбленої постаті, перезирнулись, знизали плечима, тоді злізли з коней і стали по обидва боки від поромника. Він був чи не вдвічі нижчим за них.

— Ось так? — спитав один з них. Двоцвіт судомно хапав ротом повітря.

— А тепер я хочу побачити, що він ховає під своїм плащем.

Двоє найманців перекинулися поглядами.

— Я не впевнений, що... — хотів було заперечити один з них.

Закінчити фразу йому не вдалося, бо кістлявий лікоть стусонув його в живіт, наче милиця. Його приятель з подивом глипнув униз і отримав іншим ліктем по нирках.

Коен вилаявся, силкуючись дістати свій меч, що заплутався у плащі, і підскоком, по-краб’ячому, просуваючись до Херрени. Ринсвінд застогнав і, скреготнувши зубами, різко смикнув головою назад. Почувся вереск Вімза, і Ринсвінд скотився набік, грузько хляпнувся у багнюку, гарячково підхопився на ноги і почав озиратися в пошуках укриття.

З переможним вигуком Коен врешті звільнив свого меча і тріумфально змахнув ним, серйозно поранивши найманця, що підбирався до нього ззаду.

Херрена скинула Двоцвіта зі свого коня і потягнулася за клинком. Двоцвіт спробував підвестися, чим схарапудив коня іншого найманця — той став дибки, а його вершник зісковзнув на землю, опинившись достатньо близько від Ринсвінда, щоб він міг щосили двигнути його ногою по голові. Ринсвінд ніколи не заперечував, що він — боягуз, але навіть боягузи обороняються у безвиході.

Руки Вімза схопили його за плече, і кулак завбільшки з середнього розміру камінь заліпив йому по голові.

Падаючи, чарівник почув, як Херрена незворушним голосом сказала:

— Вбийте їх обох! А я подбаю про цього старого дурня.

— Гаразд! — сказав Вімз і повернувся до Двоцвіта з мечем напоготові.

Ринсвінд бачив, що він вагається. На якусь хвилю все стихло, тоді вже й Херрена почула той плескіт, з яким Багаж випірнув на берег, стікаючи водою.

Вімз нажахано на нього витріщився. Меч випав у нього з руки. Він розвернувся і дременув у млу. Наступної миті Багаж перестрибнув через Ринсвінда і погнався слідом за ним.

Херрена зробила випад мечем у бік Коєна — він відбив напад і захрипів, відчувши гострий біль у руці. Клинки знову зійшлися, дзвінко брязнувши, — тут Херрені довелося відступити, бо підступний удар варвара мечем знизу вгору ледь не залишив її без зброї.

Ринсвінд подибав до Двоцвіта і легенько його смикнув.

— Треба звідси вшиватись, — сказав він безсилим голосом.

— Це просто клас! — не стримав емоцій Двоцвіт. — Ти бачив, як він...

— Так, так, ходімо.

— Але я хочу... слухай, а ти — молодець!

Меч Херрени вислизнув з її руки і застряг, хилитаючись, у грязюці. Вдоволено гмикнувши, Коен відвів руку з мечем назад, тоді раптом втупився зизим оком просто перед собою і, неголосно скрикнувши від болю, застиг як вкопаний.

Херрена здивовано на нього вирячилася. Потім обережно рушила туди, де з болота стримів її власний меч, а коли й по тому нічого не сталося, вона схопила його, хутко перевірила центр рівноваги і знову встромила погляд у Коєна. Він же лиш водив повними муки очима за нею, поки вона обережно обходила його по колу.

— Йому знову защемило спину! — прошепотів Двоцвіт. — Що будемо робити?

— Побачимо, чи нам вдасться спіймати коней.

— Так, — сказала Херрена, — я не знаю, хто ти такий і чому ти тут, я проти тебе особисто нічого не маю, ти ж розумієш.

Вона обома руками підняла меч над головою.

В імлі щось несподівано промайнуло, і наступної миті почувся глухий звук, наче когось вдарили чимось важким і дерев’яним по голові. Херрена остовпіла, а тоді звалилася долілиць на землю.

Бетан впустила гілляку, яку тримала в руках, і поглянула на Коєна. Схопивши його за плечі, вона вперлася йому коліном у поперек та вправно сіпнула, перш ніж відпустити.

На його обличчі розлився вираз блаженства. Він спробував розігнутися.

— Мене відпуштило! — вигукнув він. — Моя шпина! Все минулошя!

Двоцвіт повернувся до Ринсвінда.

— Мій тато в таких випадках завжди рекомендував повисіти на дверях, тримаючись руками за одвірок, — зауважив він так, наче бесідував з друзями за горнятком кави.

Вімз дуже обережно продирався крізь чахлі, оповиті туманом дерева. Просякле вологою повітря приглушувало всі звуки, та він був певний, що впродовж останніх десяти хвилин не було до чого прислухатися. Він дуже повільно обернувся, а тоді дозволив собі нарешті полегшено видихнути. Він ступив під прихисток чагарів.

Щось тицьнулося йому під коліна, зовсім легенько. Щось кутасте.

Він глипнув униз. Там, здавалося, було значно більше ніг, ніж треба.

Прозвучав короткий різкий лязкіт.

Багаття було малесенькою цяткою світла на тлі навколишнього ландшафту.

Місяць ще не зійшов, але на обрії було помітно м’яке мерехтливе сяйво нової зірки.

— Вона тепер кругла, — сказала Бетан. — подібна на крихітне сонце. І, напевне, стає дедалі гарячішою.

— Перестань, — озвався Ринсвінд. — Мені й без того вистачає переживань.

— А я от ніяк не можу второпати, — сказав Коен, якому саме розтирали спину, — як це так вони тебе шхопили, що ми нічого не почули. Ми б і не ждогадалися, якби твій Багаж не штрибав на місці, як жнавішнілий.

— І не скімлив, — додала Бетан. Усі на неї витріщились.

— Ну, тобто в нього був такий вигляд, наче він скімлить, — сказала вона. — Як на мене, це направду було досить зворушливо.

Чотири пари очей звернулися до Багажу, який сидів, підібравши ніжки, по інший бік багаття.

Зачувши їх, він встав і демонстративно перейшов у затінок.

— Шамостійно харчуєтьшя, — сказав Коен.

— Ніколи не губиться, — погодився Ринсвінд.

— Відданий, — підтримав його Двоцвіт.

— Мішткий, — продовжив Коен.

— Хоч і не сказав би, що люб’язний, — сказав Ринсвінд.

— Чи ти, бува, не думав його продати? — спитав Коен.

Двоцвіт похитав головою.

— Гадаю, він би не зрозумів, — сказав він.

— Певна річ, — погодився Коен. Він сів і прикусив губу, міркуючи. — Бачиш, я тут приглядав подарунок для Бетан. Ми збираємошь одружитишя.

— Ми подумали, що ти маєш довідатись про це першим, — мовила Бетан і зашарілася.

Ринсвінд не встиг піймати погляд Двоцвіта.

— Що ж, це дуже, е-е...

— Як тільки нам трапиться місто, де є священик, — сказала Бетан. — Я хочу, щоб все було як годиться.

— Це дуже важливо, — зауважив Двоцвіт з серйозним виглядом. — Якби люди не забували про мораль, нам би не загрожувало зіткнення з зірками.

Якусь хвилю вони мовчки осмислювали почуте. Тоді Двоцвіт жвавим голосом сказав:

— Це треба відсвяткувати. У мене є трохи печива і вода, а у вас, можливо, знайдеться ще трохи тієї в’яленої конини.

— Гаразд, — мляво відгукнувся Ринсвінд. Він поманив Коєна набік. Зі щойно підстриженою бородою старому можна було б дати не більше сімдесяти, у присмерках.

— Це ти — е-е... серйозно? — спитав він. — Ти справді збираєшся з нею одружитися?

— Звішно. Маєш щошь проти?

— Та ні, не маю, звичайно, але... ну, їй же всього сімнадцять, а ти, як би це сказати, вже в солідному віці.

— Чаш втихомиритишь і жажити шімейним життям, хочеш шкажати?

Ринсвінд намагався знайти потрібні слова.

— Ти на сімдесят років старший за неї, Коєне. Ти впевнений, що...

— Знаєш, я вже був колишь одружений. І чудово пам’ятаю, що воно таке, — ображено сказав Коен.

— Ні, я мав на увазі інше, тобто в плані фізіології, йдеться про... ну, ти ж розумієш, різницю у віці і все таке. Це стосується здоров’я, адже так? А...

— О-о, — мовив Коен задумливо, — я бачу, куди ти хилиш. Фіжичне навантаження. Я про це якошь не подумав.

— Авжеж, — сказав Ринсвінд, підводячись. — Так, гм, цього слід було очікувати.

— Тут є над чим задуматишь, твоя правда, — відказав Коен.

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсував.

— Ні-ні, — не дуже переконано сказав Коен. — Не проши вибачення. Добре, що ти мені про це нагадав.

Він обернувся і подивився на Бетан, яка помахала йому рукою, а тоді підвів погляд на зірку, що тьмяно горіла у захмареному небі.

Врешті він озвався:

— Небежпечні чаши наштали.

— Це факт.

— Хтожна, що принеше нам жавтрашній день?

— Не я, в усякому разі.

Коен поплескав Ринсвінда по плечу.

— Інколи ми прошто мушимо йти на ризик, — сказав він. — Не ображайшя, та думаю, ми таки одружимося, як жапланували, і гм... — поглянувши на Бетан, він зітхнув, — жалишаєтьшя шподіватишь, що вона — доштатньо шильна.

Під полудень наступного дня вони в’їхали у невеличке, обнесене глиняним муром місто, що примостилося серед все ще зелених, пишних лук. Чимало людей, здавалося, якраз навпаки — покидали місто. Повз них з гуркотом проїжджали величезні фіри. Різна домашня худоба чередою рухалася вздовж узбіччя шляху. Старі пані тупцяли повз них, тягнучи за собою увесь свій маєток, ще й стіжки сіна на спині.

— Чума? — запитав Ринсвінд, спинивши якогось чоловіка, що штовхав уперед віз, на якому було повно дітлахів.

Незнайомець похитав головою.

— Ні, то через зірку, друже, — відповів він. — Ти що — не помітив її у небі?

— Ну так, важко не помітити.

— Кажуть, вона вріжеться в нас у Кнур-вечір, і тоді усі моря закиплять, усі держави на Диску впадуть, а королів звергнуть, і міста перетворяться на дзеркальні плеса, — пояснив чоловік. — Я втікаю в гори.

— Там, певно, можна врятуватись? — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів.

— Ні, з висоти просто краще буде спостерігати!

Ринсвінд повернувся до своєї групи.

— Всі сполошилися через оту зірку, — сказав він. — Схоже на те, що в містах практично нікого не залишилось, вони усі нею дуже перелякані.

— Не хочу нікого полошити, — озвалася Бетан, — та чи не здається вам, що стало якось не за сезоном спекотно?

— Вчора вночі я казав те ж саме, — сказав Двоцвіт. — Було спекотно, як на мене.

— Підожрюю, буде ще гарячіше, — буркнув Коен. — Їдьмо вже до мішта.

Вони неквапом їхали порожніми вулицями, де майже зовсім не було видно людей. Коен увесь час видивлявся вивіски крамарів, аж доки не смикнув за віжки свого коня і сказав:

— Ось те, що я шукав. Ви їдьте і жнайдіть храм зі швящеником, а я шкоро до ваш приєднаюшя.

— Ювелірна крамниця? — здивувався Ринсвінд.

— Це — шюрприз.

— Непогано було б дістати десь і нову сукню, — сказала Бетан.

— Гаражд, вкраду для тебе шукню.

В цьому місті було щось незрозуміло-гнітюче, подумав Ринсвінд. І також щось дуже підозріле.

Майже на кожних дверях була намальована велика червона зірка.

— Як моторошно, — сказала Бетан. — Так наче люди радо чекають тут цю зірку.

— Або навпаки — оберігаються від неї у такий спосіб, — припустив Двоцвіт.

— Це не спрацює, — втрутився Ринсвінд, — вона надто велика, — він побачив, що всі звернули свій погляд на нього.

— Це ж логічно, хіба ні? — спробував пояснити він.

— Ні, — сказала Бетан.

— Зорі — це маленькі небесні світила, — мовив Двоцвіт. — Якось одна з них впала біля мого дому... велика біла штука, завбільшки з будинок, жевріла ще пару тижнів, перш ніж загаснути.

— Ця зірка — зовсім інша, — сказав якийсь голос. — Великий А’Туїн виповз на узбережжя всесвіту. Це — великий космічний океан.

— Звідки ти знаєш? — спитав Двоцвіт.

— Знаю — що? — не зрозумів Ринсвінд.

— Те, що ти щойно сказав. Про узбережжя і океани.

— Я нічого не казав!

— Як це — не казав, ти, дурисвіте! — закричала Бетан. — Ми бачили, як ти ворушив губами і таке інше!

Ринсвінд заплющив очі.

Він відчував, як у його розумі Заклинання чкурнуло, щоб сховатися де-небудь від його свідомості, щось собі бурмочучи.

— Ну добре, добре, — сказав він. — Навіщо так кричати. Я... я не знаю, звідки мені це відомо, я просто знаю...

— Шкода, ми б залюбки послухали.

Вони завернули за ріг вулиці.

В усіх містах на узбережжі Округлого моря є спеціальні місця для поклоніння богам, яких на Диску — вишукане розмаїття. Зазвичай там було людно і не надто видовищно з архітектурної точки зору. Храми найстарших богів, звісно, були великі та розкішні, біда в тім, що пізніше боги почали домагатися рівності, і вже незабаром священні місця зарясніли флігелями, прибудовами, переоблаштованими мансардами, півпідвальними приміщеннями, мініатюрними помешканнями, капличками і безстроковим таймшером, адже жоден бог не припускав і думки про те, щоб жити деінде, окрім священного кварталу, який радше перетворився на елітний гуртожиток. Тут зазвичай були запалені водночас триста різновидів ароматичних паличок, а галас з легкістю долав больовий поріг, бо всі жерці навперейми намагалися скликати свою частину пастви на молитву.

Проте саме на цій вулиці панувала мертва тиша, та особливо неприємна тиша, яка буває, коли сотні наляканих і розгніваних людей завмирають на місці.

Чоловік, що стояв скраю натовпу, повернувся і сердито зиркнув на новоприбулих. У нього на чолі була намальована червона зірка.

— Що... — почав Ринсвінд і замовк на півслові, вражений тим, як голосно прозвучав його голос, — що це?

— Ви — чужі? — спитав чоловік.

— Власне кажучи, ми знаємо один одного досить... — почав пояснювати Двоцвіт, та не закінчив. Бетан показувала їм рукою на вулицю позаду себе.

На кожному храмі була намальована зірка. Особливо велика зірка була намазюкана на кам’яному оці при вході до храму Сліпого Іо, Верховного бога.

— Ох, — зітхнув Ринсвінд. — Іо неабияк роздратується, коли це побачить. Гадаю, друзі, нам не варто тут швендяти.

Натовп зібрався перед грубо змайстрованою трибуною посередині широкої вулиці. Упоперек неї був натягнутий великий банер.

— Я не раз чула, що Сліпий Іо бачить усе, що відбувається в кожному куточку світу, — тихо мовила Бетан. — Чому ж він...

— Тихо! — цитьнув на неї чоловік, що стояв поблизу. — Дахоні говорить!

На трибуну піднявся чоловік — високий, худорлявий, з кучмою волосся, схожою на велику кульбабу. Серед юрби не почулося вітального гомону, лише одностайне зітхання. Він почав свою промову.

Ринсвінд слухав і потрохи ціпенів від жаху.

— А де ж були боги? — говорив чоловік. — Вони забралися геть. Можливо, їх ніколи і не було. Хто насправді може пригадати, що бачив їх на власні очі? А тепер нам послали оту зірку...

Спокійний, виразний голос все говорив та говорив, промовляючи слова на кшталт «очиститися», «відректися» та «спокутувати», і пропікав мозок, наче розпечений меч. А де були чарівники? З усією своєю магією? Чи ж вона взагалі коли-небудь діяла, чи нам просто хотілося в неї вірити?

Ринсвінд почав не на жарт переживати, що боги можуть почути про те, що тут коїться, і так розлютитись, що на горіхи дістанеться всім, хто випадково опинився поблизу.

Але чомусь здавалося, що навіть гнів богів був би кращим, ніж чути отой голос. Зірка — все ближче, провадив він, і її страшний вогонь може відвернути тільки... тільки... Ринсвінд не був впевнений, що добре почув, та у нього майнуло видіння мечів, і стягів, і воїнів зі скляним поглядом. Той голос не вірив у богів, що, на думку Ринсвінда було цілком справедливим, проте він не вірив також і в людей.

Висока постать у капюшоні, що стояла ліворуч від Ринсвінда, штовхнула його. Він обернувся... і побачив прямо перед собою череп у чорному капюшоні, що скалив до нього зуби.

Чарівники, як і коти, здатні бачити Смерть.

Порівняно зі звуком того голосу Смерть видавався значно приємнішим. Він прихилився до стіни, поставивши збоку при стіні свою косу. Кивнув Ринсвіндові.

— Прийшов позловтішатися? — пошепки спитав Ринсвінд. Смерть стенув плечима.

— Я ПРИЙШОВ ПОДИВИТИСЬ НА МАЙБУТНЄ, — відповів він.

— Оце — наше майбутнє?

— МОЖЛИВЕ МАЙБУТНЄ, — мовив Смерть.

— Воно — жахливе, — сказав Ринсвінд.

— СХИЛЬНИЙ ПОГОДИТИСЬ З ТОБОЮ, — сказав Смерть.

— Я думав, ти радо підтримаєш такий розвиток подій!

— НЕ ТАКИЙ, СМЕРТЬ ВОЇНА, ЧИ СТАРОГО ЧОЛОВІКА ЧИ МАЛОЇ ДИТИНИ — ОСЬ ЦЕ Я РОЗУМІЮ І ПРИХОДЖУ, ЩОБ ПОЗБАВИТИ ЇХ МУКИ І ПРИПИНИТИ СТРАЖДАННЯ. ТА Я НЕ РОЗУМІЮ, КОЛИ ОТАК УМИРАЄ РОЗУМ.

— З ким ти говориш? — спитав Двоцвіт. Декілька учасників масового заходу обернулися і підозріло дивилися на Ринсвінда.

— Ні з ким, — відповів Ринсвінд. — Може, ми підемо звідси? У мене розболілася голова.

На цю хвилю вже ціла групка людей, що стояли в самому кінці юрби, щось буркотіла, киваючи на них. Ринсвінд схопив своїх друзів і потягнув за ріг.

— Сідайте на коней і гайда звідси, — сказав він. — У мене недобре передчуття, що...

Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся. Пара затуманених сірих очей на круглій лисій голові, посадженій на крупне м’язисте тіло, втупилася в його ліве вухо. На чолі в чоловіка була намальована зірка.

— Ти скидаєшся на чарівника, — інтонація, з якою були сказані ці слова, свідчила, що він вважає це вельми нерозумним, а може, навіть фатальним.

— Хто, я? Ні, я — клерк. Так. Клерк. Точно, — сказав Ринсвінд.

Він нервово хихикнув.

Чоловік мовчав, беззвучно ворушачи губами, наче прислухався до голосу в своїй голові. До нього приєдналося декілька інших людей з зірками. Ринсвіндове вухо стало дуже популярним.

— А я думаю, ти — чарівник, — сказав чоловік.

— Послухай, — почав Ринсвінд, — якби я був чарівником, я б міг творити заклинання, правда ж? Я би просто перетворив вас на щось та й по всьому, але ж я цього не зробив, отже, ви помиляєтесь.

— Ми вбили усіх наших чарівників, — сказав один із шанувальників культу зірки. — Деякі, щоправда, втекли, та все ж ми вбили їх чимало. Вони лиш розмахували руками, та ніякої магії не відбулося.

Ринсвінд оторопіло на нього дивився.

— І нам здається, ти теж — чарівник, — сказав той, хто тримав Ринсвінда за плече, стискаючи його чимраз міцніше. — У тебе є скриня на ніжках та й на вигляд ти наче чарівник.

Ринсвінд раптом зауважив, що їх трьох разом з Багажем якимось чином відтіснили від їхніх коней і що тепер вони з усіх боків оточені похмурими людьми з сірими лицями, які підступали все ближче.

Бетан зблідла. Навіть Двоцвіт, котрий був так само здатний розпізнавати небезпеку, як Ринсвінд — літати, стривожився.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Піднявши руки догори у класичній позі, яку засвоїв ще за часів свого студентства, він проджерґотів:

— Відступіться! Або я вас зачарую по самі вуха!

— Чари втратили свою силу, — сказав незнайомець. — Їх поглинула зірка. Усі маги-шарлатани розкидалися тут своїми безглуздими заклинаннями, і нічого не відбувалося, а вони стояли і дивилися з жахом на свої руки, і тільки небагатьом вистачило розуму дати драпака.

— Я не жартую! — гукнув Ринсвінд.

«Зараз він мене уб’є, — подумав він. — Ото й усе. Я навіть не здатний більше блефувати. Нездара у магії, нездара в шахрайстві. Я — просто...»

Заклинання заворушилося у нього в розумі. Він відчув, як воно просякає у його свідомість, наче крижана вода, і збирається з силами. В його долоні з’явилося поколювання.

Ринсвіндова рука сама собою скинулась догори, і він відчув, як його рот почав артикулювати, а язик — рухатись, коли голос, не подібний на його власний — сухий старечий голос, — почав промовляти склади, які злітали у повітря, наче клубки пари.

Октариновий вогонь вирвався з-під його нігтів. Він вихором закрутився довкола купки нажаханих чоловіків, аж доки його не огорнула холодна хмара, що піднялася над вулицею і, повиснувши в повітрі на одну довгу мить, луснула й зникла. Без жодного звуку і навіть найменшого нудотного запаху диму.

Ринсвінд нажахано глянув на свою долоню.

Двоцвіт і Бетан схопили його за руки і потягнули через очамрілий натовп, аж доки не вибралися на відкрите місце. В якийсь момент було досить неприємно, коли вони хотіли водночас завернути в різні провулки, та вони поспішили далі, не відпускаючи Ринсвінда, чиї ноги ледве торкалися бруківки.

— Магія, — збуджено пробелькотів він, сп’янілий від власної сили. — Я сотворив магію...

— Так, це правда, — мовив Двоцвіт, вгамовуючи його.

— Хочете, покажу вам ще якісь чари? — не тямився з радості Ринсвінд. Він націлив палець на собаку, що пробігав повз, і вигукнув: «Го-го!». Той подивився на нього з докором.

— Так, бажано такі, що змусили б твої ноги бігти значно швидше, — похмуро сказала Бетан.

— Б-д-ласка! — видихнув Ринсвінд, засапавшись. — Ноги! Біжіть хутчіше! Гей, погляньте, вони мене слухаються!

— У них більше глузду, ніж у тебе, — урвала його Бетан. — Куди тепер?

Двоцвіт уважно вивчав поглядом лабіринт провулків, серед якого вони опинились. Позаду все ще було чути ґвалт і крик.

Ринсвінд вивернувся з їхніх рук і непевно потупцяв вперед найближчим провулком.

— Я це можу! — нестямно вигукнув він. — Дивіться всі сюди...

— Він у стані шоку, — сказав Двоцвіт.

— Чого б це?

— Бо до цього часу не був здатний творити магію.

— Але ж він чарівник!

— Не все так просто, — сказав Двоцвіт, кинувшись навздогін за Ринсвіндом. — Та й я не впевнений, що то був він. Голос був зовсім не схожий на його власний. Ходи сюди, друже.

Ринсвінд поглянув на нього нестямним, невидючим поглядом.

— Я перетворю тебе на трояндовий кущ, — сказав він.

— Так, так, звісно. А зараз ходімо, — сказав Двоцвіт лагідно, легенько тягнучи його за рукав.

Почулося тупотіння ніг з кількох провулків, і наступної миті до них почали підступати з десяток поборників зіркового культу.

Бетан схопила Ринсвіндову зм’яклу руку і витягнула її догори в погрозливому жесті.

— Досить цього! — заверещала вона.

— Правильно! — крикнув Двоцвіт і собі. — У нас є чарівник, і ми не побоїмося ним скористатись!

— Я вас попередила! — крикнула Бетан, тримаючи Ринсвінда за його безвільну руку, якою крутила, як ручкою корби.

— Атож! Ми озброєні до зубів! Що? — сказав Двоцвіт.

— Я спитала, де Багаж? — прошипіла Бетан поза спиною Ринсвінда.

Двоцвіт роззирнувся. Багаж наче в воду булькнув.

Ринсвінд, хай там як, все ж справляв певне враження на прислужників зіркового культу. Доки його рука плавно метлялася в повітрі, вони сприймали її за ротаційну косу і намагалися сховатися один за одного.

— Ну, то куди ж він подівся?

— Звідки я знаю? — сказав Двоцвіт.

— Це ж твій Багаж!

— Я частенько не знаю, де мій Багаж, це й означає бути туристом, — сказав Двоцвіт. — Хай там як, він часто гуляє як сам собі знає. Напевне, краще не питати його чому.

До юрби потрохи дійшло, що нічого насправді не відбувається і що Ринсвінд неспроможний жбурнути в їхній бік не те що чарівне полум’я, а навіть прокльони. Вони продовжували наступати, уважно слідкуючи за його руками.

Двоцвіт та Бетан позадкували. Двоцвіт озирнувся.

— Бетан?

— Що? — відізвалася дівчина, не зводячи очей з постатей, що сунули на них.

— Тут — глухий кут.

— Ти певен?

— Думаю, я здатний впізнати цегляну стіну, коли бачу її перед собою, — відповів Двоцвіт ображено.

— Ну, ось і все тоді, — сказала Бетан.

— Як гадаєш, якщо я спробую їм пояснити, може...?

— Ні.

— Он як.

— Я не думаю, що вони — ті, хто дослухаються до будь-чиїх пояснень, — додала Бетан.

Двоцвіт уважно на них глянув. Він, як вже відзначалося, переважно не помічав особистої небезпеки. Всупереч усьому життєвому досвіду людства Двоцвіт вважав, що якби лиш люди погомоніли одне з одним, пропустили кілька чарчин, обмінялися фотографіями внуків, можливо, спільно відвідали б виставку чи щось таке — будь-які питання можна було б вирішити. Він також вважав, що люди за своєї суттю — добрі, просто інколи в них бувають погані дні. Те, що наближалося до них вулицею, подіяло на нього як візит горили на склодувний завод.

Позаду він почув ледь чутний звук, фактично, навіть не звук, а зміну в текстурі повітря.

Обличчя людей перед ним витягнулись від здивування, а тоді вони розвернулись й прожогом кинулись навтікача назад по вулиці.

— Га? — сказала Бетан, все ще підтримуючи вже зомлілого Ринсвінда.

Увага Двоцвіта тепер була спрямована зовсім в інший бік — на велику скляну вітрину, заставлену безліччю чудернацьких виробів, на намистинчасту шторку, а також на велику вивіску над нею, яка тепер, коли її знаки перестали вигинатися й зайняли свої місця, повідомляла:

Ювелір неквапом обернув золотий виріб над мініатюрним ковадлом, встановлюючи на місце останній діамант незвичної форми.

— З тролячого зуба, кажеш? — пробурмотів він, роздивляючись примруженим оком свій виріб.

— Атож, — сказав Коен, — і як я шкажав, можеш жалишити шобі вші решта, — він знічев’я перебирав пальцями золоті перстені на підносі.

— Дуже щедро, — промимрив ювелір, що мав у своїй натурі щось від ґнома і нюхом відчував хорошу оборудку. Він зітхнув.

— Небагато жамовлень оштаннім часом, еге? — спитав Коен. Визирнувши у крихітне віконце, він побачив групу людей з відсутнім виразом обличчя, які зібралися на протилежному боці вузької вулички.

— Так, скрутні часи настали.

— А хто оті хлопаки ж намальованими межи очей жірками? — спитав Коен.

Ґном-ювелір потупив очі.

— Очманілі, — відповів він. — Вони кажуть, я повинен облишити роботу, бо наближається та зірка. А я їм кажу, зірки мені ще жодного разу не завдали шкоди, хотів би я те саме сказати про людей.

Коен багатозначно похитав головою, коли шестеро чоловіків відокремились від групи і наблизились до крамниці. Вони мали при собі різноманітну зброю і загалом були вельми рішуче налаштованими на вигляд.

— Дивно, — мовив Коен.

— Я, як бачиш, вдався подібним до ґнома, — сказав ювелір. — Одного з, як то кажуть, магічних видів. Зірко-поклонники переконані, що ота зірка не знищить Диск, якщо ми облишимо магію. Вони, напевне, йдуть мене відлупцювати. Такі справи.

Він узяв свій найновіший витвір маленьким пінцетом.

— Найчудернацькіша річ з усіх, що я зробив за своє життя, — зауважив він, — зате практична, я вже це бачу. Як ти казав, вони називаються?

— Вштавні хрумкальця, — відповів Коен. Він поглянув на предмет у вигляді кінської підкови на своїй зморшкуватій долоні, тоді розтулив рота і видав ряд натужних, стогінливих звуків.

Двері різко прочинилися. Всередину увійшли люди і зайняли позицію уздовж стіни. Вони були добряче спітнілі й розгублені, втім, їхній ватажок зневажливо відштовхнув Коєна набік і схопив Гнома за барки.

— Ми тебе вчора попередили, дрібното, — сказав він. — Нам начхати, як ти звідси виметешся: вниз чи догори ногами. Тож зараз ми тут трохи розімне...

Коен поплескав його по плечу. Чоловік роздратовано обернувся.

— Чого тобі треба, діду? — гаркнув він.

Коен вичекав, доки той не зосередив на ньому всю свою увагу, а тоді широко всміхнувся. То була некваплива, лінива посмішка, яка продемонструвала присутнім повний рот коштовностей в триста карат, від чого в кімнаті, здалося, стало світліше.

— Я рахуватиму до трьох, — сказав він приязним тоном. — Раз. Два. — його кістляве коліно підскочило догори і врізалося чоловіку в пах з досить виразним звуком, а він тим часом повернувся півбоком, щоби з усієї сили засадити ліктем по його нирках, від чого бідака провалився у свій власний всесвіт суцільного страждання.

— Три, — сказав він чоловіку, що вже корчився в агонії на підлозі. Коен чув колись про правила чесного поєдинку і вирішив для себе давним-давно, що вони йому не підходять.

Він поглянув на інших фанатиків і блиснув своєю сліпучою посмішкою.

Вони мали б кинутися на нього. Натомість один з них, заспокоєний тим, що має при собі палаш, а Коен — ні, почав по-краб’ячому підступати до нього збоку.

— О, ні, — мовив Коен, замахавши руками. — Ну ж бо, хлопче, так не годиться.

Чоловік скоса зиркнув на нього.

— Що не годиться? — спитав він підозріло.

— Ти що — ніколи досі не тримав у руках меча?

Чоловік обернувся до своїх товаришів за підтримкою.

— Насправді ні, — сказав він. — Не часто, — він погрозливо змахнув мечем.

Коен знизав плечима.

— Можливо, ти мене й уб’єш, та все ж хочу сподіватися, що помру від меча чоловіка, що тримає його у руках, як справжній воїн, — сказав він.

Чоловік перевів погляд на свої руки.

— На вигляд нормально, — непевним голосом мовив він.

— Слухай, хлопче, я трохи розуміюся на цих речах. Так, підійди-но на хвильку і... не заперечуєш?., добре, от дивись, твоя ліва рука лягає сюди, на руків’я меча, твоя права рука лягає... правильно, саме туди... а лезо лягає прямісінько на твою ногу.

Чоловік заголосив, схопившись за ногу, а Коен тим часом підбив йому іншу ногу і повернувся до решти присутніх у кімнаті.

— Це вже втомлює, — сказав він. — Чого ви на мене не нападаєте?

— Авжеж, чого? — прозвучало звідкись на рівні його пояса. Ювелір вийняв величезну бруднющу сокиру, що до всіх інших жахів військового часу залізно обіцяла й правець.

Четверо людей при стіні якусь хвилю зважували свої шанси за таких несприятливих обставин, а тоді позадкували до дверей.

— І зітріть з чола оті дурнуваті зірки, — кинув їм вслід Коен. — Можете усім сказати, що Коен Варвар дуже розсердиться, якщо побачить отакі зірки знову, ясно?

Двері з тріском зачинились. Наступної миті в них втелющилась сокира і, відскочивши, відсікла клапоть шкіри з носака Коенової сандалі.

— Вибач, — сказав Гном. — Вона належала ще моєму дідусеві. Я ж тільки дрова нею колю.

Коен порухав щелепою, випробовуючи обновку. Вставні хрумкальця начебто пасували.

— На твоєму місці, я б забирався звідси так чи інакше, — сказав він. Та Гном вже гасав по кімнаті, згрібаючи з підносів дорогоцінний метал та коштовне каміння у шкіряний мішок. Згорток з інструментами пішов в одну кишеню, пакет з коштовними виробами в іншу, потім Гном, крекнувши, просунув руки в лямки з обох боків своєї маленької наковальні й закинув її собі на спину.

— Ну ось, — сказав він. — Я готовий.

— Ти збираєшся йти зі мною?

— Тільки до міських воріт, якщо не заперечуєш, — відказав він. — Ти ж мене не засуджуєш?

— Ні. Але сокиру залиш тут.

Вони вийшли на залиту полуденним сонцем безлюдну вулицю. Коли Коен розтуляв рота, у затінках починали вистрибувати маленькі сонячні зайчики.

— Мені треба забрати кількох друзів тут неподалік, — озвався він і додав, — сподіваюся, з ними все гаразд. До речі, як тебе звати?

— Ціпигуб.

— Чи є тут поблизу таке місце, де я міг би... — Коен вдоволено витримав паузу, смакуючи кожне слово, — де би я міг замовити стейк?

— Зіркопоклонники позакривали усі шинки. Мовляв, негоже їсти й пити, коли...

— Знаю, знаю, — перебив його Коен. — До мене, здається, починає доходити що до чого. А вони взагалі що-небудь схвалюють?

Ціпигуб на якусь хвилю замислився.

— Спалювання речей, — відповів він нарешті. — Їм це досить добре вдається. Книжки і таке інше. Вони влаштовують оті яскраві великі багаття.

Коен завмер.

— Спалюючи книжки?

— Атож. Жахливо, правда?

— Так, — відповів Коен. Він вважав це страхітливим бузувірством. Той, хто жив суворим життям просто неба, знав ціну добротній грубій книзі, якої повинно вистачити, щоб розводити вогнище щонайменше цілий сезон, якщо ощадно виривати з неї сторінки. Не одне життя було врятовано холодними ночами, коли лютує хуртовина, завдяки жменьці промоклих кресал та зовсім сухій книзі. Якщо ж хотілося покурити тютюн, а люльки при собі не було, книжка завжди ставала в пригоді.

Коен знав, що люди щось там пишуть у книгах. Йому це завжди здавалося легковажним марнуванням паперу.

— Боюся, якщо твої друзі їх стрінуть, то можуть втрапити в халепу, — сумно мовив Ціпигуб, простуючи вулицею разом з варваром.

Вони завернули за ріг і побачили одне таке багаття. Воно горіло посередині вулиці. Декілька фанатиків підкидали в нього книжки, які виносили з сусіднього будинку з розтрощеними дверима і намазюканими повсюди зірками.

Чутки про Коєна сюди ще не дійшли. Палії книг не звернули на нього жодної уваги, коли він наблизився і прихилився до стіни будинку. З багаття від спалених книжок вистрілював попіл і навсібіч розносився в повітрі понад дахами.

— Що це ви робите? — спитав Коен.

Одна особа з гурту зіркопоклонників, жінка, відкинула з очей пасмо волосся чорною від сажі рукою, втупила свій погляд у Коенове ліве вухо і сказала:

— Очищуємо Диск від нечисті.

З будинку вийшло двоє чоловіків і так само витріщилися на варвара чи, точніше сказати, на його вухо.

Коен простягнув руку і взяв важкий фоліант, який несла жінка. Обкладинка книги була оздоблена дивовижними червоними і чорними камінцями, які складалися, як здогадувався Коен, у якесь слово. Він показав його Ціпигубу.

— «Некротелекомнікон», — прочитав Гном. — Ним користуються чарівники. Здається, це про те, як контактувати з померлими.

— Ото чарівники, нема що казати! — скептично відзначив Коен. Він потер одну сторінку між великим та вказівним пальцями; вона була тонка і досить м’яка. Письмо, що мало доволі відразливий живий вигляд, анітрохи його не збентежило. Еге ж, така книга могла бути тобі справжнім помічником...

— Так? Ти щось хотів? — сказав він одному з зіркопоклонників, який схопив його за руку.

— Усі чарівні книги слід спалити, — відказав чоловік, щоправда трохи невпевнено, бо щось у Коенових зубах пробуджувало в ньому болісні проблиски свідомості.

— Чому? — поцікавився Коен.

— Нам прийшло одкровення, — тепер Коен посміхався вже так широко, що засліплював всю околицю, і ще загрозливіше.

— Думаю, нам краще рухатись далі, — нервуючись, сказав Ціпигуб. Позаду них прибула нова група прислужників культу.

— А я от думаю, що охоче б когось уколошкав, — сказав Коен, все ще посміхаючись.

— Зірка наполягає на тому, що Диск мусить бути очищений, — сказав чоловік, відступаючи назад.

— Зірки не говорять, — відрізав Коен, витягуючи меча.

— Якщо ти мене уб’єш, тисяча інших заступлять на моє місце, — сказав чоловік, що тепер був припертий до стіни.

— Так, — сказав Коен розсудливим тоном, — але ж головне не це, правда? Головне, що ти будеш мертвий.

Адамове яблуко в чоловіка засмикалось, наче йо-йо. Він краєм ока зиркнув на Коеновий меч.

— Так, твоя правда, — погодився він. — Знаєш що... а якби ми загасили вогнище?

— Слушна думка, — сказав Коен.

Ціпигуб потягнув його за ремінь. До них поспішали інші зіркопоклонники. Їх було чимало, більшість — озброєні, тож скидалося на те, що все стає трохи серйознішим.

Коен демонстративно замахнувся мечем у їхній бік, а тоді повернувся і кинувся тікати. Ціпигуб — і той ледве за ним встигав.

— Чудасія, — видихнув він на ходу, пірнаючи в наступний провулок. — Мені здалося... на мить... що ти збирався стати... і битися з ними.

— То... було... жартома.

Коли вони дісталися освітленого кінця провулка, Коен повернувся спиною до стіни, вихопив з піхов меча і, повернувши голову вбік, прислухався до кроків тих, хто, як він очікував, мали їх наздоганяти, тоді різко провів мечем довкола себе на рівні пояса. Почулись якісь огидні звуки, що доповнились зойками, та на той момент Коен вже відбіг провулком далеко вперед, просуваючись незвичним для нього кульгавим кроком, щоб хоч трохи поберегти свої кісточки на ногах.

Разом із Ціпигубом, який зосереджено гупав поруч, він завернув у шинок, розмальований червоними зірками, вистрибнув на стіл, відчув при цьому лише слабкий біль, і пробігся ним уздовж — тим часом як Ціпигуб, бездоганно відтворивши його хореографію, пробігся під столом, не пригинаючи голови — тоді зістрибнув на землю на його іншому кінці, проштовхався через кухонні закамарки і вигулькнув у наступний провулок.

Вони, не зупиняючись, звернули у ще кілька провулків і врешті вломилися у двері якогось будинку. Важко сапаючи, Коен прихилився до стіни і почекав, доки не зникнуть блакитні й пурпурові іскорки перед очима.

— Ну, — сказав він, хапаючи ротом повітря, — що ти прихопив?

— М-м-м... карафку, — відповів Ціпигуб.

— Ото й усе?

— Ну, мені ж довелося пробиратися під столом, чи не так? Тобі й самому нема чим особливо хвалитись.

Коен презирливо зиркнув на невеличку диню, яку він підчепив своїм мечем зі столу у шинку.

— Ця, напевне, геть тверда, — сказав він, намагаючись прокусити шкірку дині.

— Може, трохи посолити? — запропонував гном.

Коен на те нічого не сказав. Він просто стояв з роззявленим ротом, тримаючи в руках диню.

Ціпигуб озирнувся. В глухому куті, де вони опинилися, була тільки стара скриня, яку хтось залишив при стіні.

Коен почав уважно її роздивлятися. Потім, не повертаючи голови, передав диню Гномові і вийшов на денне світло. Ціпигуб спостерігав, як він, тихо крадучись, обійшов довкола скрині, принаймні так тихо, як лиш можливо, коли твої суглоби тріщать, наче щогли старого корабля, і раз чи двічі штрикнув її своїм мечем, щоправда, дуже обережно, мовби очікував, що вона ось-ось вибухне.

— Це ж просто скриня, — гукнув йому Гном. — Що такого незвичайного ти в ній побачив?

Коен не відповів. Присівши через силу навпочіпки, він придивився до замка на її кришці.

— Ну, що там всередині? — спитав гном.

— Тобі краще не знати, — відповів Коен. — Допоможеш мені підвестися?

— Так, але ця скриня...

— Ця скриня, — сказав Коен, — ця скриня — така... — він зробив руками невиразний жест.

— Подовгаста?

— Потойбічна, — сказав Коен таємничим голосом.

— Потойбічна?

— Ага.

— Ба, — сказав Гном. Якийсь час вони стояли і дивились на скриню.

— Коєне?

— Що?

— Що таке «потойбічний»?

— Ну, «потойбічний» — це... — Коен замовк і роздратовано поглянув униз. — Копни її, і сам побачиш.

Чобіт Ціпигуба — томського покрою, зі сталевим наконечником на носаку — гепнув скриню в бік. Коен здригнувся. Втім, нічого не відбулося.

— Зрозуміло, — сказав Гном. — «Потойбічний» означає «дерев’яний»?

— Ні, — похитав головою Коен. — Вона... вона не мала б так поводитись.

— Зрозуміло, — сказав Ціпигуб, який насправді нічого не зрозумів і вже потрохи жалкував, що Коен стільки часу провів під пекучим сонцем. — Вона мала б утекти, ти хотів сказати?

— Так. Або відкусити твою ногу.

— Ага, — второпав том. Він обережно взяв Коєна за руку. — Тут такий приємний затінок, — мовив він. — Чому б тобі трішки не перепо...

Коен струсив його з себе.

— Вона пильнує оту стіну, — зауважив він. — Бачиш, саме тому вона не звертає на нас жодної увага. Вона спостерігає за стіною.

— Так, звісно, — швиденько погодився ґном. — Звісно ж, вона пильнує за тією стіною своїми маленькими очима...

— Не будь ідіотом, немає в неї ніяких очей, — рикнув на нього Коен.

— Так, так, вибач, — схаменувся Ціпигуб. — Скриня пильнує за стіною — без очей. Вибач.

— Думаю, вона чимось стривожена, — сказав Коен.

— Звісно, хто б сумнівався, — погодився Ціпигуб. — Гадаю, вона просто хоче, щоб ми забралися звідси подалі і дали їй спокій.

— Думаю, вона чимось дуже збентежена, — додав Коен.

— Авжеж. Вона, безперечно, має збентежений вигляд, — відгукнувся ґном. Коен недовірливо подивився на нього.

— А тобі звідки знати? — рикнув Коен.

Ціпигуб відзначив про себе, що вони помінялись ролями, до того ж зовсім не на його користь. Він перевів погляд з Коєна на скриню, то розтуляючи, то стуляючи рота.

— А звідки знаєш ти? — врешті сказав він. Та Коен його вже не слухав. Він всівся перед скринею, якщо вважати, що та її частина, де була замкова шпарина, була передом, і уважно спостерігав. Ціпигуб тихенько відійшов назад. Дивина, сказав його розум, та ця бісова штука таки дивиться на мене.

— Гаразд, — сказав Коен, — я знаю, що ми з тобою не знаходимо спільної мови, але кожен з нас намагається відшукати того, хто нам небайдужий, правда?

— Я... — хотів було відповісти йому Ціпигуб, та збагнув, що Коен звертався до скрині.

— Тоді скажи мені, куди вони пішли.

Приголомшений Ціпигуб побачив, як Багаж звівся на свої малі ніжки, обтрусився і щодуху помчав до найближчої сусідньої стіни. Біля неї загуркотіла додолу цегла і брудна штукатурка. Коен зазирнув через діру у стіні. По той бік була невелика занехаяна комірчина. Посередині на долівці стояв Багаж, геть збитий з пантелику.

— Крамниця! — сказав Двоцвіт.

— Є тут хто-небудь? — гукнула Бетан.

— Ох-ох, — сказав Ринсвінд.

— Гадаю, нам треба його де-небудь посадити і роздобути йому склянку води, — сказав Двоцвіт. — Якщо таке тут є.

— Тут є все, крім цього, — сказала Бетан.

У приміщенні було повно полиць, а на полицях — повно всякої всячини. Товар, що на них не вміщався, в’язками звисав з темної, похмурої стелі; коробки і клунки з усяким мотлохом були розкидані по всій підлозі.

Знадвору не було чути ані звуку. Бетан оглянулася довкола і збагнула чому.

— Я ніколи не бачив такого нагромадження речей, — сказав Двоцвіт.

— Втім, однієї речі тут таки бракує, — рішуче сказала Бетан.

— Звідки ти знаєш?

— Досить подивитись навкруги. Тут немає жодного виходу назовні.

Двоцвіт обернувся. Там, де колись були двері та вікна, тепер стояли полиці зі стосами коробок; вони мали такий вигляд наче були там вже дуже давно.

Двоцвіт посадив Ринсвінда на хиткий стілець біля прилавка і несміливо позаглядав на полиці. Там були коробки з цвяхами та щітками для волосся. Бруски мила, вицвілі від тривалого зберігання. Набір збанків з ароматичною сіллю для ванни, до якого хтось причепив невеселе і дещо хвальковите повідомлення — всупереч усім наявним фактам — що він буде «Ідеальним подарунком». Там також було чимало пилюки.

Бетан роздивлялася полиці на іншій стіні і раптом засміялася.

— Ти тільки поглянь на це! — сказала вона.

Двоцвіт поглянув. Вона тримала... гм, це було невеличке гірське шале, усе обліплене морськими мушлями, і цього разу зловмисник прикріпив напис «Особливий сувенір», що був випалений на даху виробу (який, звичайно, відчинявся таким чином, щоб зісередини можна було виймати сигарети під звучання деренчливої простенької мелодії).

— Ти коли-небудь бачив щось подібне? — здивовано сказала вона.

Двоцвіт похитав головою. Від подиву у нього аж щелепа відвисла.

— З тобою все гаразд? — спитала Бетан.

— Здається, це найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачив, — замилувано сказав він.

Вгорі над ними щось загуділо. Вони подивились туди.

Велика чорна куля спустилася з-під темної, як ніч, стелі. На ній блимали маленькі червоні вогники, і доки вони отак стояли, задерши голови, вона оберталася довкола своєї осі, дивлячись на них великим скляним оком. Око те було зловісним. Усім своїм виглядом воно наче говорило, що те, що воно бачить, йому зовсім не подобається.

— Привіт? — озвався до неї Двоцвіт.

Над прилавком з’явилася чиясь голова. Вона мала сердитий вигляд.

— Сподіваюся, ви збиралися заплатити за оте, — неприязно буркнуло обличчя. Судячи з міміки, воно очікувало, що Ринсвінд відповість «так», хоч і не збиралося йому повірити.

— За це? — спитала Бетан. — Та я б його не купила, навіть якби ти всипав всередину повні пригорщі рубінів, до того ж...

— Я куплю це! Скільки? — випалив Двоцвіт, обмацуючи свої кишені. Він похнюпився.

— Наразі в мене немає при собі грошей, — сказав він, — вони у мене в Багажі, та я...

Почулося фиркання. Голова зникла за прилавком і вигулькнула за вітриною зубних щіток.

Ця голова належала приземкуватому чоловічку, якого важко було роздивитись через зелений фартух, який він мав на собі.

Чоловічок, вочевидь, засмутився.

— Немає грошей? — перепитав він. — Ви приходите у мою крамницю і...

— Ми ненароком, — швидко сказав Двоцвіт. — Ми не помітили, що вона тут.

— Бо її тут не було, — твердо сказала Бетан. — Вона — чарівна, чи не так?

Низькорослий власник крамниці завагався.

— Так, — неохоче погодився він. — Трішки.

— Трішки? — Бетан повела бровою. — Трішки чарівна?

— Достатньо чарівна, якщо вже тобі так кортить почути, — визнав він, відступаючи подалі, а тоді — врешті:

— Ну, гаразд, — не витримав він пронизливого погляду Бетан. — Вона — чарівна. І я нічого не можу з цим вдіяти. Ті проклятущі двері, мабуть, знову з’явились і незабаром щезли, так?

— Так, а ще нас зовсім не тішить ота штука під стелею.

Він поглянув догори і нахмурився. Тоді дмухнув крізь намистинчасту шторку у прохід, який ледь виднівся серед краму. Щось забрязкало, загуділо, і чорна куля зникла у напівтемряві. Натомість з’явилися, один за одним, жмутик сухих трав — підвісна реклама якогось зілля, що мало б, напевне, сприяти міцному й спокійному сну і про яке Двоцвіт ніколи не чув, лицарські обладунки та опудало крокодила, чий вигляд правдоподібно виражав нестерпну муку і подивування.

Власник крамниці повернувся.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато, — сказав Двоцвіт, але не дуже впевнено. — Трави мені до вподоби.

В цей момент почувся стогін Ринсвінда. Чарівник приходив до тями.

Існувало три теорії, що пояснювали феномен мандрівних крамниць чи, як вони здебільшого відомі, tabernae vagantes.

Перша з них стверджувала, що багато тисяч років тому десь у мультивсесвіті виникла раса, єдиним хистом якої було вміння купувати крам за півціни і перепродувати його з добрим зиском. Невдовзі вона вже тримала в руках велику галактичну імперію чи, як вони її називали. Емпоріум, а її найбільш просунуті представники зуміли облаштувати свої крамниці унікальними силовими установками, що були здатні пробиватися навіть крізь темні товщі самого простору і розгортати жваву торгівлю. Минуло багато часу відтоді, як світи Емпоріуму зазнали теплової смерті їхнього власного всесвіту після проведення останнього виклично гарячого розпродажу, — а мандрівні космічні крамниці й досі тримаються на ринку, прогризаючи собі шлях крізь сторінки галактичного часопростору, наче хробак крізь тритомний роман.

Друга теорія говорить, що вони є винаходом доброзичливого Фатума, на котрого поклали обов’язок постачати за адресою потрібні речі в потрібний момент.

Згідно третьої теорії, вони є просто дуже кмітливим способом обійти заборону недільної торгівлі.

Усі ці теорії, хоч і суттєво відрізняються, втім, мають дві спільні риси: по-перше, вони пояснюють відомі факти, а по-друге, є цілковито та беззаперечно помилковими.

Ринсвінд розплющив очі і якийсь час лежав, дивлячись на опудало рептилії угорі. Не найкраща річ для споглядання, якщо ти прокинувся після тривожних сновидінь...

Магія! Так ось на що вона подібна! Не дивно, що чарівники не мають сексуальних розваг!

Ринсвінд, звісно, знав, що таке оргазми, кілька разів і сам їх пережив, траплялося, що навіть не наодинці, та ніщо з його життєвого досвіду не можна було порівняти з тим напруженим, пристрасним моментом, коли кожен нерв у його тілі заструменів біло-блакитними іскрами, і груба магічна сила порснула з кінчиків його пальців. Вона наповнює тебе і виносить на гребінь навальної пінистої хвилі розбурханої стихії, з якого ти м’яко скочуєшся донизу. Не дивно, що чарівники борються за цю силу...

І так далі. Втім, то було завдяки Заклинанню в його голові, а не власне здібностям Ринсвінда. Він вже починав ненавидіти те Заклинання. Ринсвінд був певен, що якби воно не налякало усі інші чари, які він намагався вивчити, він став би цілком пристойним чарівником, як йому й належало.

Десь в глибині Ринсвіндової змученої душі оголив зуби бунтівний черв’ячок.

«Значить, так, — подумав він. — Ти відправляєшся назад у „Октаву“ за першої ж нагоди».

Він припинявся з долівки і сів.

— Де це ми в біса? — сказав він, обхопивши руками голову, щоб не луснула.

— В крамниці, — скорботно відповів Двоцвіт.

— Сподіваюся, тут продають ножі, бо мені, здається, таки захочеться відітнути собі голову, — сказав Ринсвінд. Щось у виразі двох облич навпроти нього змусило його протверезіти.

— Це був жарт, — сказав він. — В основному. Що ми робимо в цій крамниці?

— Не можемо звідси вибратись, — відповіла Бетан.

— Двері зникли, — розтлумачив Двоцвіт.

Ринсвінд, похитуючись, встав на ноги.

— Овва, — сказав він. — Одна з тих самих крамниць?

— Ну гаразд, — роздратовано буркнув крамар. — Так, вона — чарівна, так, вона собі мандрує, куди схоче, і — ні, я не збираюсь пояснювати чому...

— Чи міг би я попросити склянку води? — сказав Ринсвінд.

Власник крамниці закопилив губи.

— Спершу кажуть, що у них нема грошей, а тоді просять склянку води, — буркнув він. — Це вже переходить...

Бетан чмихнула і широким кроком перетнула кімнату до того місця, де стояв гном, який намагався позадкувати. Але не встиг.

Вона вхопила його за шлейки фартуха і пильно подивилася йому в очі. І хоч сукня на ній була геть подерта, а волосся — скуйовджене, на мить вона стала уособленням кожної жінки, яка коли-небуть ловила чоловіка за спробами обвести життя довкруг пальця.

— Час — це гроші, — просичала вона. — Даю тобі тридцять секунд, щоб принести йому склянку води. Думаю, ми домовились, правда?

— Їй-богу, — прошепотів Двоцвіт. — Вона — страшна в гніві, еге?

— Еге, — мляво відгукнувся Ринсвінд.

— Гаразд, гаразд, — пролепетав крамар, мигцем зіщулившись.

— А тоді можеш нас звідси випустити, — додала Бетан.

— Та хіба ж я проти? Крамниця й так ще була зачинена. Я просто спинився на пару секунд, щоб роздивитись що й до чого, а тут вдерлися ви!

Бубнячи собі під ніс, він шморгнув крізь намистинчасту завісу у закамарки і повернувся зі склянкою води.

— Я сполоснув її, спеціально для вас, — сказав він, уникаючи погляду Бетан.

Ринсвінд поглянув на рідину у склянці. Вона, напевне, була чистішою перед тим, як її налили у склянку, але тепер випити її означало б масову смерть для тисячі невинних мікробів.

Він обережно відсунув її від себе.

— А зараз я збираюся прийняти купіль! — заявила Бетан і зникла за шторкою.

Крамар безпорадно змахнув руками і благально подивився на Ринсвінда з Двоцвітом.

— Вона непогана, — сказав Двоцвіт. — Вона одружується з одним нашим приятелем.

— А він в курсі?

— Не надто добрий торг нині у міжзоряних крамницях, еге ж? — сказав Ринсвінд з усім співчуттям, на яке лиш був здатний.

Коротун здригнувся.

— Ви собі навіть не уявляєте наскільки, — сказав він. — Великих прибутків вже, власне, й не сподіваєшся, інколи продаси щось тут чи там. Це — виживання, ви ж розумієте, про що я? Але оті теперішні люди, що розмальовують собі зірками лиця, ну що мені вам сказати — не встигну я відчинити крамницю, як вони погрожують спалити її дотла. Надто чарівна, кажуть. Та ж я і не заперечую, звісно, чарівна — а ви чого очікували?

— То їх тут багато вештається? — спитав Ринсвінд.

— Повно-повнісінько по всьому Диску, друже. Не питайте мене, чому.

— Вони переконані, що в Диск невдовзі вріжеться зірка, — сказав Ринсвінд.

— Це правда?

— Багато хто так вважає.

— Як прикро. Я тут непогано розгорнув справу. Надто чарівна, кажуть! А що такого поганого в чарах, скажіть, будь ласка?

— І що ти робитимеш? — спитав Двоцвіт.

— Ет, помандрую до якогось іншого всесвіту, тут їх чимало довкола, — відповів крамар безтурботним тоном. — Втім, дякую, що розповіли мені про оту зірку. Може, вас кудись підвезти?

Заклинання у розумі Ринсвінда дало йому стусана.

— Е-е, ні, — сказав він. — Гадаю, нам краще залишитися. Ну, щоб побачити, чим все закінчиться.

— То вас не хвилюють усі ті прогнози щодо зірки?

— Зірка провіщує життя, а не смерть, — мовив Ринсвінд.

— Що то було?

— «То» — це що?

— Ти щойно зробив це знову! — вигукнув Двоцвіт, тицьнувши у нього пальцем. — Спершу ти кажеш щось, а потім не пам’ятаєш, що сказав!

— Я тільки сказав, що нам краще залишитись тут, — відказав Ринсвінд.

— Ти сказав, що зірка провіщує життя, а не смерть, — не вгавав Двоцвіт. — І твій голос став таким скрипучим і відчуженим. Правда ж? — він повернувся до власника крамниці за підтвердженням.

— Так і було, — сказав Гном. — Мені здалося, що він при цьому трохи косив очима.

— Тоді це не я, а Заклинання, — сказав Ринсвінд. — Воно намагається захопити наді мною контроль. Воно знає, що має статися, і мені здається, воно хоче повернутися в Анк-Морпорк. Втім, я теж цього хочу, — додав він із викликом. — Можеш нас підкинути туди?

— Це те велике місто на ріці Анк? Що розрослося на всі боки і смердить помиями?

— В цього міста — давня і славетна історія, — сказав Ринсвінд голосом, в якому ображена громадянська гідність відізвалась льодяними нотками.

— Мені ти описував його зовсім інакше, — зауважив Двоцвіт. — Ти сказав мені, що це єдине місто, котре почало свою історію із занепаду.

Ринсвінд знітився.

— Так, але ж це моя домівка, невже ви не розумієте?

— Ні, — сказав крамар, — не зовсім. Я звик думати, що дім — це там, де ти вішаєш свого капелюха.

— М-м-м... ні, — сказав Двоцвіт, завжди охочий просвітити невігласів. — Те, де ти вішаєш капелюха, називається «вішалка». А дім — це...

— Я вже піду, мабуть, погляну, як доправити вас додому, — поспіхом мовив крамар, коли побачив, що повернулася Бетан, і шмигнув повз неї.

Двоцвіт пішов слідом.

По інший бік штори була кімната з маленьким ліжком, досить зашмарованою пічкою та столиком на трьох ніжках. Крамар почаклував трохи над столом — почувся звук, ніби з пляшки повільно вилетів корок, і в кімнаті від стіни до стіни раптом виникнув всесвіт.

— Не бійся, — попередив власник крамниці, коли повз них почали проноситись зорі.

— Чого б я боявся, — відізвався Двоцвіт, чиї очі сяяли від захоплення.

— Ач який, — буркнув крамар трохи розчаровано. — Зрештою, це тільки образи, які генерує крамниця, усе це — не насправді.

— І ти можеш вирушити куди завгодно?

— О, ні, — відповів крамар, вкрай здивувавшись такому питанню. — Тут передбачені різноманітні запобіжні пристрої — зрештою, який сенс вирушати кудись, де низький рівень доходу населення. До того ж потрібна відповідна стіна. Ну ось, знайшов, це — ваш всесвіт. Намистинка, завжди думаю я. Такий собі всесвітик...

От вона — космічна чорнота, міріади зірок сяють, наче діамантовий пил чи, як хтось би сказав, великі бульбашки водню, що вибухають десь дуже далеко звідси. Втім, деякі люди наплетуть вам що завгодно.

Якась тінь починає затьмарювати віддалене сяйво, і вона — чорніша, ніж сам космос.

Тут вона здається значно більшою, бо космос насправді не такий вже й великий, він — лише місце, де можуть вміститися великі речі. Планети великі, але планетам належить бути великими, тож нема нічого велемудрого в тому, щоб бути правильного розміру.

Проте ця тінь, що, наче футбольний м’яч Бога, затуляє собою небо, — не планета.

Це — черепаха, завдовжки десять тисяч миль від своєї поцяткованої кратерами голови до хвоста у твердій броні.

І Великий А’Туїн — таки велетенський.

Масивні плавники неквапливо то піднімаються, то опускаються, завихрюючи космос у дивні форми. Диско-світ пропливає небом, наче королівська баржа. Та навіть Великому А’Туїну доводиться нелегко — тепер, коли він покидає безкраї космічні глибини і прямує, переборюючи сильний опір, до сонячного мілководдя. Магія тут, на узбережжі між світлом і темрявою, — слабша. Якщо це триватиме ще багато днів, то тиск реальності змете Дискосвіт із черепашачого панцира. Великому А’Туїну це відомо, втім Великий А’Туїн пригадує, що з ним таке вже було раніше, багато тисяч років тому.

Очі космічної черепахи з родини Astrocheloniidae[21] сяяли у світлі карликової зірки, мов дві жаринки, та були спрямовані не на неї, а на маленький клаптик космічного простору неподалік...

— Так, а де ж перебуваємо ми? — сказав Двоцвіт. Власник чарівної крамниці, що згорбився над столом, лиш знизав плечима.

— Не думаю, що ми взагалі де-небудь перебуваємо, — відказав він. — Думаю, у нас — невідповідний котангенс. Я можу помилятись. Загалом крамниця знає, що робить.

— А ти сам, виходить, не знаєш?

— Я вчуся потрохи, де можу, — крамар висякав носа. — Іноді приземляюсь у світі, де знаються на таких речах, — він подивився на Двоцвіта своїми маленькими сумними очима. — У тебе добре обличчя, пане. Гадаю, з тобою можна поділитись.

— Чим поділитись?

— Розумієш, дбати про цю Крамницю — це не життя. Не мати змоги де-небудь осісти, весь час перебувати в дорозі, ніколи її не зачиняти.

— Чому ж ти тоді не облишиш це все?

— О, бач яка справа, пане, — я не можу. Наді мною висить прокляття. Дійсно. Це жахливо, — він знову висякався.

— Прокляття працювати в крамниці?

— Довіку, пане, довіку. І ні на мить не зачинятися! І так сотні років! Був собі один чаклун, ох... А я утнув велику дурницю.

— У крамниці? — спитав Двоцвіт.

— Авжеж. Не пам’ятаю, що саме він хотів, та коли попросив той крам... я видав такий всмоктувальний звук, ну, знаєш, наче свиснув, тільки у зворотний бік, — він показав, як це робиться.

Двоцвіт набурмосився, та оскільки був від природи добродушним, легко вибачав образи.

— Ясно, — сказав він повільно. — Хай би й так, але ж...

— Це ще не все!

— Ох!

— Я сказав йому, що таке ніхто не запитує!

— Після того, як отак свиснув?

— Я, здається, ще й шкірився при цьому.

— О Господи. Ти, сподіваюсь, не назвав його добродієм?

— Ну... могло статися й таке.

— Гм-м...

— Є ще дещо.

— Жартуєш?

— Ні. Я сказав, що можу замовити той крам, а він може прийти по нього наступного дня.

— У цьому, здається, немає нічого поганого, — сказав Двоцвіт, який єдиний з усіх людей у мультивсесвіті дозволяв крамницям замовляти для нього товари і був зовсім не проти заплатити торговцю кругленьку суму як компенсацію за клопіт, а саме за те, що якийсь дріб’язок зберігався в його крамниці переважно пару годин, не більше.

— Це було того дня, коли я зачинявся раніше, — продовжував крамар.

— Ох.

— Так от, я чув, як він стукає у двері. Я почепив на них табличку, оту, знаєш, де пише приблизно таке: «Зачинено навіть для продажу цигарок Некроманта», — та він продовжував калатати дверним молоточком, а я лиш посміювався.

— Ти сміявся?

— Так. Ось так. Аха-ха-ха-ха.

— Напевне, цього не варто було робити, — сказав Двоцвіт, хитаючи головою.

— Знаю, знаю. Мій батько завжди казав, і то часто: «Уникай торгівлі з чарівниками...»[22]. Хай там як, я чув, як він кричав щось про те, що я ніколи не зачинятимуся, і ще купу різних незрозумілих слів, а тоді крамниця... крамниця... моя крамниця ожила.

— І відтоді ти отак мандруєш?

— Еге ж. Можливо, одного дня я зустріну того чаклуна, і у мене в крамниці знайдеться отой крам, що він хотів. А доти я змушений блукати з місця на місце...

— Це був жахливий вчинок, — сказав Двоцвіт.

Крамар витер носа подолом свого фартуха.

— Дякую, — відгукнувся він.

— Хай там як, а він не повинен був заклинати тебе таким страшним прокляттям, — додав Двоцвіт.

— Гм. Напевне, твоя правда, — ґном розправив фартух і спробував взяти себе в руки. — Гаразд, усі ці балачки не доправлять тебе до Анк-Морпорка, чи не так?

— Дивно, як подумати, — мовив Двоцвіт, — що я колись придбав свій Багаж саме в такій крамниці. Тобто подібній на твою.

— Ну, так, є ще декілька, крім моєї, — відізвався на те крамар, повертаючись знову до стола. — Той чаклун, думаю, був дуже нетерплячий чоловік.

— Безупинно блукати всесвітом, — задумано мовив Двоцвіт.

— Атож. Зате можна зекономити на ставках[23]!

— Ставках?

— Так, це такі... — крамар наморщив лоба, силкуючись пригадати потрібне слово. — Даруй, не пам’ятаю, це було так давно. Гм... ставки, ставки...

— Такі невеликі водойми?

— Так, напевне, це вони.

— Зачекай, вона щось обмірковує, — сказав Коен.

Ціпигуб стомлено підвів голову. Сидіти тут у затінку було так добре. Він щойно дійшов висновку, що, намагаючись утекти з міста, яке заполонили шаленці, він, схоже, дозволив іншому навіженому взяти його під свій повний контроль. Цікаво, чи він доживе до того, щоб одного дня про це пошкодувати.

Він дуже сподівався, що так.

— О, так, вона без сумніву щось обмірковує, — сказав він понуро. — Це ж видно неозброєним оком.

— Гадаю, вона їх знайшла.

— От і добре.

— Хапайся за неї.

— Ти з глузду з’їхав?

— Повір на слово, я знаю цю штуку. Хай там як, ти ж не хочеш залишитися з усіма цими зіркоприслужниками? Їм, мабуть, закортить з тобою сердечно побалакати.

Коен тихцем підібрався до скрині збоку і заскочив на неї верхи. Вона ніяк не відреагувала.

— Поквапся, — сказав він. — Здається, вона ось-ось рушить.

Ціпигуб знизав плечима і з острахом поліз на Багаж, щоб сісти позаду Коєна.

— Ну? — сказав він. — І як же вона ру...

Анк-Морпорк!

Перлина серед міст!

Це, звісно, не найточніший опис — воно не було сяючим і круглим — та навіть його найзапекліші вороги погодилися б, що якби довелося порівнювати Анк-Морпорк з чимось, то підійшло би будь-що, от хоча б якийсь непотріб зі смітника, увесь обліплений хворобливим слизом конаючого молюска.

Бували й більші міста. Бували й багатші міста. Бували, безперечно, і значно гарніші міста. Та жодне місто в мультивсесвіті не могло зрівнятися з Анк-Морпорком у пахощах.

Давні Старці, котрі знають геть усе про всесвіти і про те, як пахнуть Калькутта і !Кс’рк—!, і середмістя Марсопорта, зійшлися на думці, що навіть ці прекрасні зразки нюхової поезії — звичайнісінькі лімерики супроти слави анк-морпоркського смороду.

Тут можна згадати волоцюг. Можна згадати часник. Можна згадати злодійські притони Франції. Будь ласка. Та якщо ти не вдихав ароматів Анк-Морпорка спекотної днини — ти не маєш жодного уявлення, що таке сморід.

Мешканці міста пишаються його запахом. Погожими днями вони виносять на вулицю стільці, щоб сповна ним насолодитися. Вони надувають щоки, і плескають себе по грудях, і бадьоро жартують про його унікальні якості. Вони навіть встановили статую на вшанування однієї темної ночі, коли війська держави-загарбника спробували крадькома проникнути в місто і вже були на верху захисного муру, та раптом, на їхню біду, пробки у їхніх ніздрях не витримали. Заможні купці, які провели багато часу за кордоном, посилають додому за спеціально закупореними і запечатаними пляшечками цього аромату, що завжди розчулює їх до сліз.

Отакий він має на них вплив.

Описати те, як впливає повітря Анк-Морпорка на гостей міста, можна тільки одним-єдиним способом, за аналогією.

Візьміть шотландський плед. Посипте його конфеті. Підсвітіть його стробоскопом.

Тепер візьміть хамелеона.

Покладіть хамелеона на плед.

Уважно за ним спостерігайте.

Тепер розумієте?

Власне, це і пояснює, чому — коли чарівна крамниця врешті матеріалізувалася в Анк-Морпорку, — Ринсвінд, наче підкинутий пружиною, сів і сказав: «Ми приїхали», — Бетан побіліла як крейда, а Двоцвіт, який був нездатний розрізняти запахи, сказав: «Справді? Звідки ти знаєш?».

День пополудні видався довгим. Вони пробивались у реальність через чимало різних стін різних міст, а все тому, за словами власника крамниці, що магічне поле Диска вередувало і заважало їм.

Майже усі мешканці тих міст покинули свої домівки, і тепер ними снували банди очманілих людей, чий погляд незмінно фіксувався на лівому вусі співрозмовника.

— Звідки їх тут стільки взялося? — здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби.

— В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, — прорік крамар. — Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.

— Це не має жодного сенсу, — сказала Бетан, — а якщо все-таки має, то мені він не подобається.

Зірка була тепер більшою за сонце. Ніч сьогодні, мабуть, не настане. На горизонті з протилежного боку маленький місяць Диска робив все можливе, щоб надвечір сховатись, як належить, за обрій, та загальний ефект усього цього багряного світла зводився до того, що місто, яке ніколи не вирізнялося особливою привабливістю, тепер було наче сюрреалістична картина, намальована одержимим художником після невдалого досвіду з взуттєвою пастою.

Проте це була домівка. Ринсвінд роздивлявся порожню вулицю, від початку до кінця, і відчув себе майже щасливим.

У закамарках Ринсвіндового розуму Заклинання здійняло ґвалт, та він на нього не зважав. Можливо, з наближенням тієї зірки магія і справді ставала слабкішою, або ж він так довго носив ці чари у своїй голові, що в нього виробився певний психічний імунітет, однак він виявив, що може їм опиратися.

— Ми — в доках, — радісно оголосив він. — Ви тільки вдихніть це морське повітря!

— Ох, — сказала Бетан, прихиляючись до стіни одного з доків, — так.

— Ось що таке озон, ось він, — мовив Ринсвінд. — Ось що таке повітря з характером, еге ж, — він дихав і дихав на повні груди.