Химерне сяйво

Сонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.

На Диску займалася зоря, провіщаючи новий день, але якось спроквола, — і ось чому.

Коли світло наштовхується на сильне магічне поле, воно втрачає всю свою настирливість. І відразу ж уповільнює рух. А в Дискосвіті магія була такою бентежно сильною, що м’яке жовтяве вранішнє світло огортало сонний краєвид, наче обійми ніжного коханця чи, як хтось би сказав, розтікалося, мов золотистий сироп. Воно затрималося на якусь мить, щоб заповнити долини. Далі поповзло уверх гірськими хребтами. Коли воно дісталося Серця Небес, шпиля з сірого каменю та зеленого льоду, що височів на десять миль, позначав Осердя Дискосвіту і був оселею його богів, воно вже нуртувало пристрастю і врешті-решт нечутно, наче оксамит, накрило темний ландшафт позаду скелі потужним неспішним цунамі.

Такого ви не побачите ніде, на жодному іншому світі.

Звісно, жоден інший світ не пливе крізь зоряну нескінченність, тримаючись на плечах чотирьох гігантських слонів, що примостилися на панцирі гігантської черепахи. Його ім’я — чи Її, згідно з іншою філософською школою — було Великий А’Туїн; він — чи, як могло статися, вона — не відіграватиме провідну роль в подіях, про які йтиметься далі, проте для розуміння Дискосвіту загалом надзвичайно важливо знати, що він — чи вона — є там унизу, під шахтами, морським намулом і фальшивими скам’янілими рештками, які Творець розкидав лише заради того, щоб збити з пантелику археологів і підкинути їм сміховинні гіпотези.

Великий А’Туїн, космічна черепаха, чий панцир вкритий водневою памороззю, здірявлений метеорами та виглянсуваний астероїдним пилом. Великий А’Туїн, чиї очі були наче два прадавні моря, а голова — завбільшки з цілий континент, через який думки пропливали немов малі іскристі глетчери. Великий А’Туїн — з масивними млявими плавцями та панциром, що, мов дзеркало, відбивав зоряне сяйво, — неквапом рухався крізь темну млу міжгалактичного простору, несучи на собі Дискосвіт. Гігантський, як світи. Прадавній, як Час. Терплячий, мов цеглина.

Філософи, правду кажучи, так нічого й не збагнули. Насправді Великий А’Туїн має чудове дозвілля.

Великий А’Туїн — єдина істота в цілому всесвіті, котра достеменно знає, куди прямує.

Філософи, звісно, споконвіку сперечаються про те, куди саме він прямує, і постійно бідкаються, що можуть так ніколи цього й не довідатися.

Втім, за якихось два місяці вони про все дізнаються. І тоді матимуть достатньо причин, щоб бідкатися...

Була ще одна проблема, яка довгий час хвилювала тих філософів на Диску, які були наділені багатшою уявою, а саме — стать Великого А’Туїна; вони витратили чимало зусиль та часу у спробах розв’язати її раз і назавжди.

Результати цих зусиль починають вимальовуватися, наче велика темна тінь, що пропливає, як велетенський гребінь з черепашачого панцира.

Це — бронзовий корпус «Безстрашного мандрівника», що несеться повз, повністю втративши контроль, — такий собі космічний корабель епохи неоліту, змайстрований і спущений через край диска астрономами-жерцями Круля, що зручно розташований на самому узбіччі і доводить, всупереч поширеній думці, що самозапуск космічного човна — цілком реальна річ[1].

На борту човна перебуває перший турист Дискосвіту, Двоцвіт. Останні кілька місяців він провів у мандрах, відкриваючи для себе Диск, а тепер швидко від нього віддаляється з причин, які непросто пояснити та які пов’язані з його спробою втекти з Круля.

Ця спроба виявилася на тисячу відсотків успішною.

Втім, незважаючи на всі докази, що він може стати також і останнім туристом на Диску, Двоцвіт милується краєвидом.

Угорі, приблизно на дві милі вище від нього, продовжує своє вільне падіння чарівник Ринсвінд, одягнутий в те, що на Диску вважається костюмом астронавта. Уявіть собі водолазний костюм, створений людьми, що ніколи не бачили моря. Шість місяців тому Ринсвінд був абсолютно звичайним чарівником-невдахою. Тоді він зустрів Двоцвіта, за шалені гроші погодився бути його провідником на незнайомих теренах і відтоді, поміж своїми новими обов’язками, потрапляє у всілякі халепи — у нього стріляють, його залякують і переслідують, він опиняється підвішеним у різних висотних місцях без жодної надії на порятунок, а іноді — як-от зараз — падає звідти вниз. Він не милується навколишнім краєвидом, бо зараз у нього перед очима пробігає усе його життя і затуляє довколишні красоти. Йому тепер потрохи стає зрозумілим, наскільки важливо не забути про шолом, коли вдягаєш скафандр.

Тут можна було б згадати ще багато подій, які пояснюють, чому цих двох зараз відносить світ за очі і чому Багаж, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно перебирав усіма своїми стома ніжками, намагаючись не відстати від господаря, — далебі не звичайна валіза — але такі пояснення забрали б доволі часу і, напевне, того не варті. Для прикладу, одного разу, кажуть, хтось запитав на вечірці відомого філософа Лі Тіна Улесника: «Чому ви тут?» — і на відповідь довелося чекати три роки.

Значно важливішим є те, що відбувається зараз у далекому космічному просторі, далеко вгорі над А’Туїном, слонами та чарівником, що швидко втрачає сили. Саму канву часопростору ось-ось прокрутить у сушарці.

Повітря було масним на дотик через очевидну присутність чарів та їдким від диму чорних воскових свічок, про склад яких розумний чоловік волів би краще не знати.

Було щось дуже незвичне у приміщенні глибоко в підземеллях Невидної академії, першого на Диску магічного університету. Передусім складалося враження, що в ньому було забагато вимірів — невидимих для ока, та все ж відчутно присутніх. Стіни були вкриті окультними символами, а більшу частину підлоги займала Восьмикратна Печать Стазису, що, як вважалося у магічних колах, повинна була мати таку ж гальмівну силу, як і влучно кинута цеглина.

Єдиними меблями в цьому приміщенні був пюпітр з темного дерева, вирізьблений у формі птаха — ну, будьмо чесні, у формі крилатої істоти, яку краще, мабуть, не роздивлятися детально, — а на пюпітрі, прикута товстим ланцюгом з багатьма навісними замками, лежала книга.

Це була велика, проте, на перший погляд, звичайнісінька книга. Інші книжки в бібліотеках Академії мали оправи, оздоблені рідкісним коштовним камінням та чудовим деревом або переплетені у шкіру дракона. А на цій була палітурка з досить потертої шкіри. В бібліотечних каталогах такі книжки зазвичай позначені як «ледь поплямовані», хоча правдивіше було б сказати, що вона мала такий вигляд, наче її пошарпали, погризли і практично розірвали на клапті.

Книга була замкнута металевими защіпками. Вони були не декоративними, а звичайними і дуже масивними — як і сам ланцюг, що швидше втримував книгу на припоні, аніж прикріплював її до пюпітра.

Складалося враження, що їх виготовив майстер, який точно знав, для чого вони призначені, і усе своє життя присвятив виготовленню упряжі для слонів.

Повітря загусло й звихрилось. Сторінки книги моторошно й неспішно зашелестіли, а тоді з них заструменіло м’яке голубе світло. У приміщенні стало так тихо, що простір, здавалося, починає повільно стискатися, немов кулак.

Шестеро чарівників у нічних сорочках по черзі зазирали всередину через решітку невеликого віконечка, що було на дверях. Ніхто з них не міг спати, коли поруч таке творилося — груба магічна енергія потужною хвилею здіймалася аж до самого даху Невидної академії.

— Так, — прозвучав чийсь голос. — Що тут відбувається? І чому мене не покликали?

Ґелдер Дощевіск, Верховний Заклинач Ордену Срібної Зірки, Суверенний Володар Священної Патериці, Єдиний і Незрівнянний Маг Восьмого Рівня і Триста четвертий Канцлер Невидної академії, мав неперевершений вигляд навіть у своїй червоній нічній сорочці з таємничими рунами, вишитими вручну, навіть у нічному ковпаку з китицею та зі свічником Крихітки Віллі Вінкі[2] у руці. Йому також майже вдавалося мати такий вигляд у капцях із пухнастими помпонами. Шість переляканих облич повернулися до нього.

— Е... але ж вас покликали, пане, — сказав один із чарівників-практикантів. — Саме тому ви зараз тут, — догідливо підказав він.

— Я маю на увазі, чому мене не покликали раніше? — гаркнув Ґелдер, розштовхуючи ліктями тих, хто заступав йому прохід до віконечка з ґратами.

— Е... раніше за кого, пане? — спитав чарівник.

Ґелдер пропік його поглядом, а тоді наважився зиркнути через решітку.

У кімнаті — там, де порошинки стикалися з потоком грубої магічної сили, тепер спалахували невеличкі вогники. Восьмикратна Печать роздулася пухирями, наче від опіків, і загорнулася всередину уздовж країв.

Книга, про яку йдеться, називалася «Октава» і, цілком очевидно, була далебі не простою книгою.

Існує, звісно, чимало відомих магічних книг. Комусь, мабуть, спаде на думку «Некротелекомнікон», сторінки якого зроблені зі шкіри прадавньої ящірки; хтось може пригадати «Книгу виходу близько одинадцятої»[3], написану таємничою і трохи лінивою сектою лламаїстів; а хтось, мабуть, згадає «Страшенно смішний гримуар», який, як вважають, містить єдиний справдешній жарт, що залишився у всесвіті. Та всі вони скидаються на дрібні брошурки порівняно з «Октавою», яку Творець Всесвіту, як ходили чутки, забув — з властивою йому неуважністю — невдовзі після завершення своєї фундаментальної праці.

Усі вісім заклинань, що були ув’язнені на цих сторінках, провадили складне, приховане від стороннього ока власне життя, і загалом вважалося, що...

Брови Ґелдера збіглися на переніссі, поки він оцінював ситуацію в неспокійній кімнаті. Тепер, звісно, залишалося тільки сім заклинань. Якийсь молодий ідіот з-поміж студентів-чарівників одного разу крадькома зазирнув у цю книгу, і одне з заклинань вискочило з її сторінок та оселилося в його розумі. Нікому так і не вдалося до пуття з’ясувати, як це сталося. Чекайте, як же його звали? Вінсвонд?

Октаринові та пурпурові іскорки мерехтіли, пробігаючи уздовж корінця книги. Над пюпітром почало підійматися маленьке кільце диму, а важкі металеві защіпки, що замикали книгу, здавалося, починають стугоніти від напруги.

— Чому заклинання поводяться так неспокійно? — спитав один з молодших чарівників.

Ґелдер стенув плечима. Він не міг визнати вголос, що усе це починає не на жарт його непокоїти. Як досвідчений чарівник восьмого рівня, він міг бачити напівпримарні форми, які улесливо кривлялися й жестикулювали, на долі секунди з’являючись у повітрі, що вібрувало над книгою. Точнісінько так, як мошкара з’являється нізвідки перед грозою, накопичення справді великого потенціалу магічної енергії завжди приваблювало сутностей з хаотичних Підземельних Вимірів — гидких Потвор, що всуціль складалися з переплутаних органів і слини та вічно перебували в пошуках бодай якоїсь шпарини, через яку можна було би проникнути у світ людей[4]. Це треба було зупинити.

— Мені потрібен доброволець, — сказав він твердо.

Навкруги враз запанувала тиша. Тільки один звук було чути з-за дверей. То був огидний тихенький звук металевого ланцюга, що рветься від напруги.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — У такому разі мені знадобляться срібні щипці, десь біля двох пінт котячої крові, невеличкий батіг і стілець...

Кажуть, що протилежністю шуму є тиша. Це неправда. Тиша — це тільки відсутність шуму. Тиша була б жахливим гармидером порівняно з тим несподіваним м’яким вибухом безшумності, що оглушив чарівників з тією ж силою, з якою кульбаба вистрілює сотнею білих дрібних парасольок.

З книги раптом пробився потужний струмінь разючого світла, черкнув стелю вогняним спалахом і зник.

Ґелдер витріщився на діру у стелі, не звертаючи уваги на пасма, що тліли в його бороді. Тоді театрально підняв догори вказівний палець.

— До горішніх кімнат, хутко! — крикнув він і помчав сходами наверх. Ляпаючи капцями та плутаючись у нічних сорочках, решта чарівників поквапилися слідом, перечіпаючись один за одного у завзятих спробах бути останніми.

Тим не менш усі вони дісталися горішньої кімнати саме вчасно, щоб побачити, як вогняна куля неабиякої магічної сили проникла крізь стелю до кімнати поверхом вище.

— Ох, — видихнув наймолодший чарівник, вказуючи на підлогу.

Ця кімната була частиною бібліотеки, доки крізь неї не проникли чари, люто переміщуючи усі можливіші частки на своєму шляху. Тож цілком логічно було припустити, що невеличкі пурпурові тритони раніше були частиною підлоги, а заварний крем з ананасовими кружальцями — можливо, якимись книгами. Пізніше дехто з чарівників присягався, що малий смутний орангутан, який сидів посеред того безладу на підлозі, дуже скидався на головного бібліотекаря.

Ґелдер не зводив погляду зі стелі.

— До кухні! — проревів він, пробираючись крізь заварний крем на підлозі до наступного сходового просвіту.

Ніхто так і не дізнався, на що перетворилася велика чавунна кухонна піч, бо вона проломила стіну і щезла без сліду, перш ніж ватага розхристаних магів з виряченими очима увірвалася до приміщення. Шеф-кухаря вегетаріанських страв значно пізніше знайшли в казані для юшки, зачувши його безпорадне белькотіння на зразок: «Свинячі гомілки! Гидотні свинячі гомілки!».

Останні згустки чарів, тепер вже ледь помітні, поступово танули на стелі.

— До Великої зали!

Сходи, що вели туди, були значно ширші та краще освітлені. Захекані, просякнуті пахощами ананаса, ті чарівники, що були трохи спритнішими, дісталися наверх, коли вогняна куля була вже посередині величезної зали, де повсякчас розгулювали протяги, — а саме актової зали Академії. Вона зависла нерухомо, лиш невеличкі збурення подеколи пробігали її поверхнею.

Чарівники, як відомо, курять. Мабуть, саме це пояснювало дружне покашлювання, таке глухе, наче доносилося з того світу, та хрипке, мов завивання пилки, сопіння позаду Ґелдера, який стояв мовчки, оцінюючи ситуацію, і міркував, чи не краще було б все ж де-небудь сховатись. Він схопив за барки одного з переляканих студентів.

— Приведіть мені ясновидців, провидців, ворожбитів та інтрасенсів! — гаркнув він. — Я хочу, щоб це дослідили!

Щось усередині вогняної кулі набирало форми. Примруживши очі, Ґелдер прикипів поглядом до форми, що народжувалась на його очах. Її не можна було не впізнати. То був всесвіт.

У цьому він не сумнівався ні на мить, бо мав у своєму кабінеті його модель, яку практично всі вважали набагато кращою за оригінал. Порівняно з можливостями, які відкривалися в роботі з такими матеріалами, як дрібний перламутр та тонкий кручений срібний дріт, Творець був у невиграшному становищі.

А крихітний всесвіт всередині вогняної кулі був, так би мовити, навдивовижу реальним. Єдине, чого йому бракувало — це забарвлення. Увесь він був білим, напівпрозорим і затуманеним.

Там були Великий А’Туїн, і чотири слони, і сам Диск. З того ракурсу, з якого Ґелдер його бачив, важко було роздивитися поверхню диска як слід, та він був цілковито впевнений, що вона теж виявиться абсолютно точно відтвореною. Втім, йому вдалося розрізнити мініатюрну копію Серця Небес, на самому вершечку якої жили сварливі та дещо буржуазні боги в палаці з мармуру, алебастру, з трикімнатними апартаментами, устеленими килимами «мокет» з довгим ворсом, — в палаці, який вони колись назвали Дунманіфестін[5]. Кожному мешканцю Диска з претензіями на освіченість завжди було надзвичайно прикро усвідомлювати, що ними керують боги, чиї уявлення про одухотворене мистецтво зводилися до мелодії дверних дзвінків.

Маленький всесвіт, все ще в зародку, почав потрохи ворушитись, нахиляючись убік...

Ґелдер хотів закричати, та йому раптом немов заціпило.

Потихеньку, але з незворотною силою вибуху форма збільшувалась в об’ємі.

Він дивився, охоплений жахом, що далі змінився щирим подивом, як куля промайнула крізь нього, наче марево. Простягнувши вперед руку, він спостерігав, як скелясті масиви, мов бліді привиди, з мовчазною рішучістю пропливали крізь його пальці.

Великий А’Туїн, вже завбільшки з будинок, тим часом спокійно опустився під підлогу.

А чарівники позаду Ґелдера стояли по пояс у морській воді. На якусь мить око Ґелдера упіймало обриси човна, меншого за наперсток, перш ніж його течією віднесло кудись крізь стіни.

— Мерщій на дах! — наказав він, тицьнувши тремтячим пальцем вгору.

Ті чарівники, в кого ще залишилось достатньо клепок в голові та сил ворушити кінцівками, побігли слідом за ним — убрід, поміж континентами, що, мов дощ, просочувались крізь кам’яні стіни.

Надворі все ще була ніч, та на обрії вже вгадувався світанок. Півмісяць у небі майже розтанув. Анк-Морпорк, найбільше місто на усьому узбережжі Округлого моря, міцно спав.

Хоча це твердження — не зовсім правдиве.

З одного боку, ті квартали міста, де народ зазвичай торгував овочами чи, скажімо, підковував коней, вирізьблював вишукані невеличкі прикраси з нефриту, міняв чужоземні гроші та майстрував столи, — загалом спали. Хіба би хтось страждав на безсоння. Чи, як іноді буває, встав серед ночі за природною потребою. З іншого боку, чимало менш законослухняних громадян були на ногах і досить активні — перелазили, приміром, через підвіконня чужих домівок, перерізали комусь горлянки, грабували одне одного, слухали голосну музику в прокурених винних погребах і в цілому збавляли час значно веселіше. Та більшість тварин все ж спали, за винятком щурів. Ну, і кажанів, звісно, теж. Але це вже був клопіт для комах...

Вся справа в тому, що описова література дуже рідко буває цілковито достовірною, і за правління анкського Патриція Олафа Квімбі Другого у рішучій спробі покласти край такому неподобству і зробити служби масової інформації чеснішими було видано певний закон. Тож якщо в легенді про того чи іншого уславленого героя йшлося, що «весь люд захоплюється його звитягою», будь-який бард, якщо лиш сам не хотів вкоротити свого віку, поспішно додавав: «Окрім купки людей у його рідному селищі, які вважали його брехуном, та ще багатьох інших, які взагалі про нього не чули».

Поетичне порівняння строго обмежувалось висловами типу «його славний кінь був бистрим, як вітер погожої днини, силою приблизно у три вузли», а будь-яка пустопорожня балаканина про даму серця, в чиїх очах втопився не один шкіпер, повинна була підтверджуватись доказами, що об’єкт замилування таки дійсно був схожий на пляшку рому.

Квімбі зрештою був убитий одним розгніваним поетом під час експерименту, що проводився на луці поблизу палацу, щоб довести правдивість приказки «перо — сильніше за меч», і ще за його пам’яті вона була доповнена фразою «якщо лиш меч — дуже короткий, а перо — дуже гостре».

Отже. Приблизно шістдесят сім, можливо, шістдесят вісім відсотків містян спали. Втім, це не означало, що інші його мешканці, заклопотані своїми здебільшого незаконними справами, помітили сірувату памороку, що просувалася вулицями. Тільки чарівники, призвичаєні бачити невидиме, спостерігали, як вона пінилася понад полями вдалині.

Оскільки Диск плаский, на ньому немає горизонту як такого. Будь-хто з відважних моряків, яким від надто тривалого споглядання яєць чи помаранчів приходили в голову чудернацькі ідеї, які зрештою спонукали їх вирушити на пошуки чогось докорінно іншого, дуже швидко з’ясовували, що кораблі у відкритому морі, які, як здавалося, зникають за краєм світу, таки дійсно за краєм світу зникали.

Однак існувала все-таки межа — навіть для Ґелдера — до якої людське око могло розрізняти віддалені об’єкти крізь пелену туману й диму.

Він подивився вгору. Високо в небі понад Академією прозирали обриси похмурої старовинної Вежі мистецтв, яку вважали найстарішою будівлею на Диску, з її славетними гвинтоподібними сходами, що налічували вісім тисяч вісімсот вісімдесят вісім сходинок. З її даху, обнесеного бійницями, що були улюбленим місцем воронів та напрочуд живих ґорґулій, чарівник міг бачити ген аж до самого краю Диска. Звісно, після того, як хвилин з десять жахливо відкашлювався.

— Хай йому грець! — пробурмотів він. — Чарівник я, зрештою, чи ні? Ав’єнто, тессалоус! Я хочу злетіти! Явіться, о духи повітря і темряви!

Простягнувши вперед мозолисту руку, він направив перст на частину покришеного парапету. Октаринове полум’я випорснуло з-під його пожовклих від нікотину нігтів і розбилося об камінь високо над його головою.

Парапет обвалився додолу. А Ґелдер, завдяки точно розрахованому обміну швидкостей, безшумно злетів у повітря, лиш нічна сорочка тріпотіла довкола його кістлявих ніг. Він піднімався все вище і вище, проносячись у блідому досвітньому світлі, наче... наче — гаразд, наче підстаркуватий, однак могутній маг, якого рухала вперед сила вміло порушеної рівноваги між шальками терезів всесвіту.

Він приземлився на купу старих гнізд і відновив рівновагу, вбираючи поглядом запаморочливий схід сонця над Диском.

О цій порі довгого року Округле море опинялося з того боку від Серця Небес, де сонце вже майже заходило за обрій, і коли денне світло вихлюпувалося на землі довкола Анк-Морпорка, тінь від гори розтинала пейзаж, наче стовпчик сонячного годинника Творця. Однак надвечір, підганяючи неквапливе світло до узбіччя світу, поволі піднімалася смуга молочно-білого туману.

Позаду Ґелдера тріснули сухі гілки. Він обернувся і побачив Імпера Траймона, свого першого помічника в Ордені, який був єдиним чарівником, хто не поступався йому в майстерності.

Якусь мить Ґелдер удавав, що не помічає його, зосередившись на тому, щоб якомога міцніше триматися за кам’яний мур та про всяк випадок поновити свої власні захисні чари.

Кар’єрне зростання у професії, що традиційно передбачала довге життя, відбувалося нешвидко, і серед молодших чарівників стало прийнятим досягати підвищення у ранзі, переступаючи через туфлі із загнутими носаками на захололих ногах своїх колег — попередньо витрусивши з них їхніх вже покійних власників. До того ж було щось таке в тому молодому Траймонові, що мимоволі насторожувало. Він не курив, пив тільки кип’ячену воду, і Ґелдер мав недобру підозру, що в нього є кебета. Він дуже рідко всміхався, а ще полюбляв цифри і всілякі організаційні схеми, які рясніли квадратами зі стрілками, що вказували на інші квадрати. Одним словом, він був із тих, хто охоче вживав слово «підлеглі» і справді мав це на увазі.

Увесь Диск, скільки можна було охопити оком, тепер був оповитий мерехтливою білуватою поволокою, що прилягла до нього наче друга шкіра.

Ґелдер поглянув униз на свої руки і побачив, що їх теж огортає бліде мереживо із сяючих ниток, які повторювали його найменший рух.

Він упізнав ці чари. Він і сам, бувало, ними користався. Але йому вони вдавалися гірше — значно гірше.

— Це чари Перемін, — сказав Траймон. — Увесь світ змінився.

«Деяким людям, — похмуро відзначив про себе Ґелдер, — вистачило б розуму проявити трохи чемності і додати знак оклику наприкінці такого вислову».

Почувся ледь чутний чистий звук, такий високий та різкий, що здавалося, то обірвалося десь мишаче серце.

— Що то було? — спитав він.

Траймон нашорошив вуха.

— До-дієз, гадаю, — відповів він.

Ґелдер промовчав. Білувате марево щезло, і перші звуки міста, що пробуджувалося зі сну, почали пробиватися до слуху двох чарівників. Усе здавалося точнісінько таким, як і раніше. Стільки магії — і все лиш для того, щоб світ залишився тим самим?

Він задумано поплескав по кишенях своєї нічної сорочки і врешті знайшов те, що шукав, закладене за вухом. Він поклав підмоклий недопалок собі до рота, викресав пальцями чарівний вогник і на повні груди затягнувся тією поганою самокруткою, аж доки з очей не посипались голубі іскри. Тоді кашлянув раз чи двічі.

Він дуже інтенсивно думав.

Він намагався пригадати, чи не боргує котрийсь із богів йому якусь послугу.

Власне кажучи, боги були спантеличені усім цим не менше за чарівників, та вони були безсилі що-небудь змінити, тим паче що вже котре століття вели битву з Крижаними Велетнями, які відмовилися повернути їм газонокосарку.

І все ж певною підказкою до розуміння, що насправді сталося, може бути той факт, що Ринсвінд, чиє минуле життя (в ретроспективному перегляді) саме дійшло до досить цікавого епізоду, в якому йому було років п’ятнадцять, — раптом виявив, що вже не помирає, а звисає догори ногами з соснового гілля.

Він спустився додолу без зусиль, скотившись, як торба з горба, з гілки на гілку, — аж доки не бехнув головою у купу сухої соснової хвої, де якийсь час лежав, хапаючи ротом повітря і обіцяючи собі поводитися краще.

Десь, він знав, повинен бути логічний зв’язок між тим, що з ним відбулося. Однієї миті ти помираєш, вилетівши за край світу, а вже наступної — висиш догори дриґом на дереві.

Як завжди бувало в такі моменти, з глибин його підсвідомості виринуло Оте Саме Заклинання.

Викладачі Невидної академії на загал вважали, що Ринсвінд так само надається до чародійства, як риба до скелелазіння. Його, напевне, так чи інакше витурили б з Академії — він був нездатний запам’ятовувати заклинання, та й куріння викликало у нього нудоту — однак справжніх неприємностей завдала уся та безглузда затія проникнути до кімнати, де перебувала прикута ланцюгами «Октава», і розгорнути її.

Та значно погіршував ситуацію той факт, що ніхто так і не міг збагнути, що саме змусило усі замки на якусь мить розімкнутися.

Те Заклинання було невибагливим квартирантом. Воно просто сиділо собі в його голові, наче стара ропуха на дні ставка. Але щоразу, як Ринсвінд почувався знесиленим до краю чи дуже наляканим, воно намагалося змусити Ринсвінда його проказати. Ніхто не знав, що могло статися, якби одне з Восьми Великих Заклинань промовили окремо, та усі сходилися на думці, що найкращим місцем для спостереження за наслідками такого експерименту був сусідній всесвіт.

Дивно було піймати себе на такій думці, лежачи на купі соснових голочок відразу після того, як випав через край світу у невідомість, та Ринсвінда не полишало відчуття, що Заклинання хотіло, щоб він залишився живим. «Мене це влаштовує», — подумав він.

Ринсвінд сів і обвів поглядом дерева. Він був міським чарівником і, хоча здогадувався, що дерева мають деякі видові відмінності, за якими їхні родичі їх розпізнають, напевне знав тільки одне: дерево встромляється у землю тим кінцем, на якому немає листя. Їх було надто багато, розміщених в абсолютно хаотичному порядку. І тут, вочевидь, не підмітали років сто.

Йому пригадалося щось про те, як визначити місце свого перебування, подивившись, з якого боку дерева росте мох. Проте ці дерева були вкриті мохом з усіх боків, а ще — дерев’яними бородавками і гачкуватими сухими гілками; якби дерева були людьми, ці точно сиділи б у кріслах-гойдалках.

Ринсвінд знічев’я копнув найближче дерево. З бездоганною влучністю воно скинуло згори жолудь прямо йому на голову. Він зойкнув. Дерево ж, старечим, мов столітня брама, голосом, сказало:

— Так тобі і треба.

Запала довга мовчанка.

Тоді Ринсвінд подав голос:

— Це ти сказало?

— Авжеж.

— І зараз — теж ти?

— Так.

— Ох, — він задумався на якусь хвилю. А тоді знову спробував: — Я все ж спитаю — так, про всяк випадок, — чи ти раптом не знаєш, як вибратися з лісу?

— Ні. Я нечасто подорожую, — відповіло дерево.

— Не життя, а гризота, мабуть, — сказав Ринсвінд.

— Не знаю. He уявляю, як можна жити по-іншому.

Ринсвінд придивився до нього уважніше. Воно здавалося точнісінько таким, як і всі інші дерева, які він бачив за своє життя.

— То ти — чарівне дерево? — спитав він.

— Такого досі ніхто не казав, — відізвалося воно. — Думаю, так.

Ринсвінд подумав: «Не може бути, щоб я розмовляв з деревом. Якби я справді з ним оце розмовляв, то мав би птаха в голові, але ж у мене його нема, а значить, дерева не можуть розмовляти».

— На все добре, — сказав він рішуче.

— Гей, не йди, — почало дерево і відразу ж збагнуло безнадійність ситуації. Воно дивилося, як він пошкандибав через хащі, а тоді занурилося у власні відчуття: як приємно сонце лоскотало листя, як плюскала і бурлила вода між корінням і як нуртували його соки, відгукуючись на природне тяжіння сонця та місяця. «Гризота, — подумало воно. — Це ж треба таке сказати! Дерева, звісно, теж можна гризти, он жуки, наприклад, тільки це й роблять, але здається мені, він мав на увазі щось зовсім інше. І ще: чи зміг би ти бути чимось іншим?»

Ринсвінд, власне, ніколи більше не розмовляв з цим конкретним деревом, та у їхній короткій бесіді зародилася перша релігія, пов’язана з культом дерев, яка з часом поширилася лісами усього світу. Її світоглядним принципом було таке: дерево, що було добрим деревом і вело скромне, чесне та спрямоване до сонця життя, могло розраховувати на продовження життя після смерті. Якщо ж воно було винятково добрим, його врешті-решт очікувала реінкарнація, і воно перевтілювалось на п’ять тисяч рулонів туалетного паперу. За кілька миль звідти Двоцвіт також потрохи оговтувався від несподіванки, коли зрозумів, що знову опинився на Диску. Він сидів на корпусі «Безстрашного мандрівника» і дивився, як той із бульканням опускається в темні води великого озера, з усіх боків оточеного деревами.

Як не дивно, такий хід подій його чомусь не особливо тривожив. Двоцвіт був туристом, першим із когорти послідовників, що далі з’являться на Диску, і кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.

На перший погляд, такі переконання мали не більшу цінність для виживання, ніж, скажімо, для риби парасоля, та, на Ринсвіндове здивування, усі вони, здавалося, оберталися на Двоцвітову користь і те, що дрібний чоловік вперто ігнорував будь-яку небезпеку, якимось дивним чином бентежило її настільки, що вона втрачала інтерес і забиралася геть.

Сама можливість затонути теж не мала з ним жодних шансів. Двоцвіт був цілковито переконаний, що в цивілізованому суспільстві людям просто не дозволять топитися, коли заманеться.

І все ж його трохи непокоїло, куди подівся його Багаж. Та Двоцвіт заспокоював себе думкою, що той був змайстрований з мудрої грушки, а значить, здатний про себе подбати.

Тим часом в іншій частині лісу один молодий шаман саме проходив дуже важливу частину своєї магічної практики. Він вже з’їв трохи священного мухомора, викурив люльку, набиту висушеним порошком священного кореневища, ретельно подрібнив і причастився містичним грибом через всі наявні отвори у своєму тілі, а тепер, схрестивши ноги і всівшись під сосною, зосереджувався передусім на тому, щоб увійти в контакт з чудесними й загадковими таємницями самої сутності Буття, та головним чином на тому, щоб не дати своїй маківці луснути.

Перед очима в нього кружляли голубі чотиристоронні трикутники. Час від часу він багатозначно всміхався і казав щось на кшталт «ого» або «тьху».

Повітря раптом сколихнулося, і в ньому відбулося щось таке, що пізніше він описував як «наче вибух, тільки задом наперед, розумієш?», і за хвилю там, де раніше абсолютно нічого не було, з’явилася велика пошарпана дерев’яна скриня.

Вона важко приземлилася на зіпріле листя, витягнула десятки малих ніжок і незграбно розвернулася, щоб поглянути на шамана. Тобто вона, звісно, не мала обличчя, та навіть через затуманений від споживання грибів мозок до нього дійшло, що вона таки на нього дивиться. До того ж не зовсім привітно. Дивовижно, якими злісними можуть бути на вигляд замкова шпарина та пара отворів для мотузки.

На його превелику втіху, вона якось так пересмикнулась, наче знизала дерев’яними плечима, і легким галопом понеслася в гущавину лісу.

Надлюдським зусиллям шаман пригадав правильну комбінацію рухів, щоб підвестися, і навіть спромігся зробити декілька кроків, перш ніж глипнув униз і з прикрістю відзначив, що його ноги втекли від голови.

Ринсвінд за той час надибав на стежину. Вона була досить звивистою, і його більше втішило б, якби то виявилась мощена камінням доріжка, та все ж простувати нею теж було певним заняттям.

Кілька дерев намагались втягнути його в розмову, але Ринсвінд, схиляючись до думки, що така поведінка була не зовсім нормальною для дерев, їх ігнорував.

День тягнувся поволі. Навкруги ні звуку, лиш чутно було, як дзижчать надокучливі кусливі мошки та іноді хрусне гілка на дереві, злітаючи додолу, і як дерева, перешіптуючись, обговорюють релігію та неприємності з білками.

Ринсвінд відчув себе дуже самотнім. На мить він уявив, як це: залишитися в цьому лісі назавжди, ночувати під кущем на купі листя і поїдати... і поїдати... все, що було більш-менш їстівне. Дерева, мабуть, і горіхи, і ягоди. Йому довелося б...

— Ринсвінде!

Попереду до нього стежиною наближався Двоцвіт — мокрісінький як хлющ, проте очі в нього сяяли радістю. За ним слухняно чимчикував Багаж (усі дерев’яні речі — змайстровані з чарівного дерева — помандрували б за своїм господарем на край світу, тому з нього нерідко виготовляли рундуки для ритуальних предметів, коли помирали дуже багаті королі, які хотіли впевнитись, що в загробному світі матимуть під рукою чисту спідню білизну).

Ринсвінд зітхнув. До цього моменту йому здавалося, що цей день вже не міг бути гіршим.

Почався дощ, якийсь особливо мокрий та холодний. Ринсвінд і Двоцвіт сиділи під деревом і дивились, як з неба ллється вода.

— Ринсвінде!

— Га?

— Як ми тут опинились?

— Ну, дехто говорить, що Диск і все, що є на ньому, створив Творець Всесвіту, інші кажуть, що все це — дуже заплутана історія, в якій не обійшлося без сім’яних мішечків Бога Небес та молока Небесної Корови, а ще інші вважають, що усі ми завдячуємо своєю появою цілком випадковому збільшенню кількості можливісних часток. Але якщо ти маєш на увазі, чому ми — тут, а не гепнули через край Диска, — не маю ані найменшого уявлення. Все це, мабуть, якась жахлива помилка.

— Он як. А в цьому лісі є що-небудь їстівне, як гадаєш?

— Є, — гірко зітхнув чародій: — Ми.

— Якщо ви не проти, я маю трохи жолудів, — співчутливо сказало дерево.

Якийсь час вони сиділи у вогкій тиші.

— Ринсвінде, дерево сказало...

— Дерева не говорять, — відрізав чарівник. — Вкрай важливо про це пам’ятати.

— Але ж ти сам щойно чув...

Ринсвінд зітхнув.

— Послухай, — сказав він. — Це ж проста біологія, чи не так? Якщо ти збираєшся балакати, тобі потрібно мати відповідне оснащення, типу легенів, губ та... та...

— Голосових зв’язок, — підказало дерево.

— Так, правильно, — підхопив Ринсвінд. Тоді замовк і втупився похмурим поглядом у струмені дощу.

— Я думав, що чарівники знають геть усе про дерева, дари дикої природи і таке інше, — докірливо зауважив Двоцвіт. Таке траплялося дуже рідко, щоб у його голосі прозвучав сумнів у тому, що Ринсвінд — не хто інший, як великий маг та заклинач, і чарівника це зачепило за живе.

— Знаю, знаю, — холодно відказав він.

— Гаразд, тоді що це за дерево? — запитав турист. Ринсвінд поглянув догори.

— Бук, — впевнено відповів він.

— Насправді... — почало дерево і тут же замовкло. Воно помітило, як Ринсвінд на нього зиркнув.

— Ті малі штучки, там угорі, схожі на жолуді, — сказав Двоцвіт.

— Так, це просто безчерешковий або семискладний різновид, — знайшовся на відповідь Ринсвінд. — Насправді горіхи дуже схожі на жолуді. Вони можуть ввести в оману кого завгодно.

— Божечку, — сказав Двоцвіт і відразу ж спитав: — А що тоді за кущ он там?

— Омела.

— Але ж на ньому шпичачки і червоні ягідки!

— То й що? — аж стріпнувся Ринсвінд і втупив у нього суворий погляд. Двоцвіт не витримав першим.

— Нічого, — сумирно сказав він. — Мене, певно, дезінформували. Авжеж.

— Але під нею ростуть якісь великі гриби. Їх можна їсти?

Ринсвінд подивився на гриби недовірливо. Вони справді були величезними і мали червоні шапки в білу цятку. Це був той самий вид, що його вживав місцевий шаман (який на ту хвилю був далеко звідси і пробував заприязнитися з однією скелею), але тільки після того, як мотузкою прив’язував себе за ногу до каменя. Нічого іншого не залишалося, як вийти під дощ і роздивитися їх зблизька.

Ринсвінд став навколішки на купу зіпрілого листя і зазирнув під шапочку гриба. За хвилю він мляво відзначив:

— Ні, для їжі зовсім не годяться.

— Чому? — відгукнувся Двоцвіт. — Спороносні пластинки не такого вохряного відтінку, як мають бути?

— Та ні, відтінок нормальний...

— Тоді, мабуть, ніжки не достатньо штрихуваті?

— На вигляд наче все гаразд.

— Ну, значить, справа в шапочках — не те забарвлення, еге ж?

— Я в цьому не певен.

— Чому ж тоді їх не можна їсти?

Ринсвінд зайшовся кашлем.

— Через оті дверцята і віконечка в них, — вимучив він нарешті. — Це ж — беззаперечний доказ.

Над Невидною академією небо гуркотіло і блискало. Дощ періщив по її дахах і вихлюпувався через ґорґулій, що чатували на водостоках, хоча якась одна чи дві з тих, що були хитріші, таки чкурнули й сховалися у лабіринті черепичного перекриття.

А значно нижче, у Великій залі, восьмеро наймогутніших чарівників на Дискосвіті зібралися разом довкола церемоніальної октограми, кожен — на своїй позиції в одному з її кутів. Насправді вони були не такими вже й могутніми, якщо на те пішло, але безумовно мали талант виживання, що в умовах жорсткої конкуренції у світі чарівників було фактично одне і те ж. За спиною кожного чарівника восьмого рівня стояло, наступаючи йому на п’яти, півдесятка чарівників сьомого рівня, тож найстаршим чарівникам довелося розвинути в собі інтерес до, скажімо, скорпіонів у своїх ліжках. Як говорить на цю тему одне старе прислів’я: коли чарівник втомився шукати бите скло у своїй тарілці з вечерею, він втомився від життя[6].

Найстарший чарівник, Грейхолд Сполд, з Ордену Давніх та Істинно Великих Мудреців Нерозривного Кола, обіперся на свою різьблену патерицю і мовив так:

— Продовжуй далі ти, Дощевоску. Мої ноги геть мене не слухаються.

Ґелдер, витримавши паузу задля більшого ефекту, перевів на нього погляд.

— Гаразд, в такому разі говоритиму стисло...

— От і чудово.

— Ми всі сьогодні вранці очікували настанов з огляду на те, що відбувається. Чи може хто-небудь з присутніх сказати, що їх отримав?

Чарівники скоса поглянули один на одного. Ніде, окрім братської благодійної вечірки після профспілкових зборів, не зустрінеш стільки взаємної недовіри та підозрілості, як на збіговиську найстарших чарівників. А справа була в тім, що день минув дуже кепсько. Демони, яких терміново викликали сьогодні з Підземельних Вимірів, — і які зазвичай були готові надати будь-яку потрібну інформацію — дивились на них мов барани на мальовані ворота, а коли їх про щось запитували, намагались непомітно вислизнути. Чарівні дзеркала потріскали. На картах Каро щезли всі зображення. Кришталеві кулі потьмяніли. Навіть чайне листя, до якого чародії зазвичай ставилися зі зневагою, як до несерйозної забави, що не вартує уваги, збилося докупки на дні чашок і не хотіло ворушитися.

Коротше кажучи, присутні в залі чарівники не мали гадки, що робити далі. Було чутно загальне схвальне бурмотіння.

— А тому я пропоную провести обряд Ашк-Енте, — закінчив думку Ґелдер, надавши голосу драматичного звучання.

Він, відверто кажучи, сподівався кращої реакції з їхнього боку, чогось на зразок: «Ні, ні, тільки не Ашк-Енте! Людині не годиться гратися з такими речами!».

Насправді ж прокотився гомін, що виражав загальну підтримку.

— Слушна думка.

— Розумне рішення.

— Про що тут думати? Проводьмо!

Трохи розчарований, він викликав процесію молодших чарівників, які принесли до зали різноманітні магічні атрибути.

Як вже можна було здогадатись, на той час у братстві чарівників існувало певне розходження думок щодо того, як слід практикувати магію.

Молодші чарівники продовжували стверджувати, що магії час набувати нових сучасних форм і що їм усім слід перестати вовтузитися зі шматочками воску та кістками, а натомість поставити всю справу на належно організовану основу, з програмами наукового дослідження та триденними конвентами в хороших готелях, де вони могли б презентувати доповіді під назвами, приміром, «Куди прямує геомантія?» та «Роль семимильних чобіт у небайдужому суспільстві».

Траймон, наприклад, останнім часом майже не практикував жодної магії, натомість керував Орденом з ефективністю піскового годинника, писав силу-силенну нагадувань, а на стіні у своєму кабінеті мав великий графік, рясно утиканий кольоровими кнопками, прапорцями та стрілками, який ніхто, крім нього самого, насправді не розумів, хоча вигляд його неабияк вражав.

Чарівники іншого штабу вважали, що цей спосіб життя сприяє підвищенню рівня метану в атмосфері й етанолу в крові, — і вперто відмовлялися мати справу з образом, якщо той не був виготовлений з воску і витиканий шпильками.

Керівники восьми орденів, усі як один прихильники традицій, теж дотримувались таких поглядів, тож магічні інструменти, розкладені довкола октограми, мали однозначний і солідний окультний вигляд. Баранячі роги, черепи, вигадливі металеві вироби та масивні свічки були більш видовищними, хоча молодші чарівники й запевняли, що для обряду Ашк-Енте можна спокійно обійтися трьома дерев’яними трісками та чотирма кубиками мишачої крові. Приготування до ритуалу зазвичай займало декілька годин, проте завдяки спільним зусиллям старших чарівників воно було значно коротшим, і вже приблизно через сорок хвилин Ґелдер продекламував завершальні слова заклинання. Вони зависли перед ним на мить та й розтанули.

Повітря в центрі октограми затремтіло й немовби загусло, а тоді в ній раптом з’явилася висока темна постать. Її було практично не видно з-під чорного плаща, та це, мабуть, на краще. В одній руці вона тримала довгу косу і важко було не помітити кісточки, що біліли замість її пальців.

Її інша кістлява рука тримала шпажку з кубиками твердого сиру та шматочками ананаса.

— НУ? — сказав Смерть, і в голосі його були все тепло та барви айсберга. Він помітив здивовані погляди чарівників і подивився на свою шпажку з закускою.

— Я БУВ НА ВЕЧІРЦІ, — додав він з докірливою ноткою в голосі.

— О істото Землі й Пітьми, заклинаємо тебе відректися від... — почав було Ґелдер твердим, владним голосом. Смерть кивнув.

— ТАК, ТАК, ВСЕ ЦЕ МЕНІ ВІДОМО, — сказав він. — ТО ЧОГО ВИ МЕНЕ ВИКЛИКАЛИ?

— Кажуть, ти здатний бачити як минуле, так і майбутнє, — сказав Ґелдер трохи невдоволено, бо ефектна промова про зв’язування та покору була однією з його улюблених, і говорили, що вона йому вдається справді чудово.

— ЦЕ АБСОЛЮТНА ПРАВДА.

— Тоді, можливо, ти міг би нам пояснити, що саме відбувалося сьогодні вранці? — продовжив Ґелдер. Зібравшись з духом, він гучно додав: — Наказую тобі іменем Азімрота, Т’чікеля і...

— НУ ГОДІ, ТИ ВЖЕ ДОСИТЬ ЧІТКО ВИСЛОВИВСЯ, — сказав Смерть. — ЩО САМЕ ТИ ХОТІВ БИ ЗНАТИ? БАГАТО ЧОГО ТРАПИЛОСЬ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ, ОДНІ ЛЮДИ НАРОДИЛИСЬ, ІНШІ ПОМЕРЛИ, УСІ ДЕРЕВА ТРОХИ ПІДРОСЛИ, ХВИЛІ НА МОРІ СКЛАЛИСЯ У ЦІКАВІ ВІЗЕРУНКИ...

— Я маю на увазі «Октаву», — холодно сказав Ґелдер.

— ОН ЯК? НУ, ТО БУЛО ПРОСТО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ. НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, «ОКТАВА» НАМАГАЛАСЯ НЕ ВТРАТИТИ ВОСЬМЕ ЗАКЛИНАННЯ. ВОНО, ОЧЕВИДНО, ОТ-ОТ МАЛО ВИПАСТИ З ДИСКА.

— Зачекай, зачекай хвильку, — сказав Ґелдер, задумливо потираючи підборіддя. — Ми говоримо про оте Заклинання, що засіло в голові Ринсвінда? Того високого і сухого чоловіка, ледь хирлявого? Оте, що...

— ...ЩО ВІН НОСИВ У СОБІ ВСІ ЦІ РОКИ, АВЖЕЖ.

Ґелдер насупився.

Це ім’я обіцяло чимало клопоту. Як відомо, коли помирає чарівник, всі заклинання, що він тримав у пам’яті, стають вільними, тож навіщо перейматись порятунком Ринсвінда? Заклинання врешті-решт саме повернеться.

— Навіщо, в такому разі? — вголос подумав він та, схаменувшись, швиденько додав: — Іменем Ірріфа та Кчарла заклинаю тебе і...

— Я Б ХОТІВ, АБИ ТИ ЦЕ ПРИПИНИВ, — сказав Смерть. — МЕНІ ВІДОМО ЛИШ ТЕ, ЩО ВІСІМ ЗАКЛИНАНЬ СЛІД ПРОМОВИТИ РАЗОМ В НАСТУПНИЙ КНУР-ВЕЧІР, АБО Ж ДИСК БУДЕ ЗНИЩЕНО.

— Говоріть голосніше, ви двоє! — зажадав Грейхолд Сполд.

— Замовкни! — роздратовано кинув Ґелдер.

— ЦЕ ТИ МЕНІ?

— Ні, йому. Глухий пень...

— Я все чув! — підскочив Сполд. — Ви, молоді люди... — тут він замовк на півслові. Смерть дивився на нього довгим уважним поглядом — так, наче хотів добре запам’ятати його обличчя.

— Слухай, — сказав Ґелдер, — повтори, будь ласка, що ти сказав наприкінці, гаразд? Диск буде — що?

— ЗНИЩЕНО, — відповів Смерть. — ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ? Я ЗАЛИШИВ ТАМ СВОЮ ВИПИВКУ.

— Стривай, — поквапився Ґелдер. — Іменем Челілікі та Орізона, ну і так далі, як це розуміти — знищено?

— ЦЕ ДАВНЄ ПРОРОЦТВО, ЗАКАРБОВАНЕ НА СТІНАХ ВСЕРЕДИНІ ВЕЛИКОЇ ПІРАМІДИ ЦОРТА. ЗНИЩЕНИЙ СВІТ — ЗВУЧИТЬ, ЯК НА МЕНЕ, САМО СОБОЮ ЗРОЗУМІЛО.

— І це все, що ти можеш нам сказати?

— ТАК.

— Але ж Кнур-вечір — вже за два місяці!

— ТАК.

— Скажи принаймні, де Ринсвінд зараз?

Смерть знизав плечима. То був жест, що особливо добре пасував його статурі.

— СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР.

— А що він там робить?

— РОЗПУСКАЄ НЮНІ.

— Ага.

— ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ?

Ґелдер неуважно кивнув. Він мрійливо подумав про ритуал вигнання, що починався словами «згинь, о маро» і містив деякі доволі яскраві фрагменти, над якими він ретельно попрацював, та зараз йому чомусь забракло ентузіазму.

— Так, авжеж, — відказав він. — Дякую, так, — а тоді — з тим, щоб не нажити собі ворогів серед створінь пітьми, — додав ввічливо: — Сподіваюся, добра вечірка?

Смерть не відповів. Він пожирав Сполда таким самим поглядом, як голодний собака — кістку, тільки у цьому випадку все було приблизно навпаки.

— Я кажу: сподіваюся, добра вечірка, — голосно повторив Ґелдер.

— НАРАЗІ ЦЕ ТАК, — спокійно мовив Смерть. — ТА ДУМАЮ, ОПІВНОЧІ ВОНА ЗІПСУЄТЬСЯ.

— Чому ж?

— БО ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО САМЕ ТОДІ Я ЗНІМУ МАСКУ. З цими словами він зник, залишивши по собі лиш коктейльну шпажку та невеличку смужку серпантину.

За усім цим, непомітно для інших, дехто спостерігав. Звичайно, це було повністю проти правил, та Траймон знав про правила геть усе і завжди вважав, що їх потрібно створювати, а от дотримуватись необов’язково.

Задовго до того, коли восьмеро найстарших магів серйозно взялися обговорювати, що мала на увазі примара, він вже давно був на нижніх рівнях Академії — у підземеллі, де містилися основні приміщення бібліотеки.

Це місце вселяло благоговійний страх. Багато книг, що тут зберігались, були чарівними, а щодо гримуарів слід пам’ятати, що в руках бібліотекаря, який звик до порядку, вони стають вкрай небезпечними, бо він неодмінно покладе їх усіх разом на одну полицю. Це невдалий хід щодо книг, з яких просочуються чари, тому що коли дві і більше такі книги опиняються поруч, вони формують критичну Чорну Масу. До того ж чимало менш істотних заклинань дуже вибагливі щодо своїх сусідів і мають звичку виражати своє невдоволення ними, шпурляючи книгами через усю кімнату. Ясна річ, що довкола такого витоку магічної сили завжди відчувається присутність Потвор з Підземельних Вимірів, які скупчуються довкола магічного витоку і постійно намагаються проникнути крізь стіни реальності.

Працювати в магічному книгосховищі бібліотекарем, якому доводиться проводити свої дні в отакій сильно зарядженій атмосфері, — це робота з високим ступенем ризику.

Головний Бібліотекар замислено чистив апельсин, сидячи на своєму робочому столі, і добре це усвідомлював.

Він підвів погляд, коли зайшов Траймон.

— Мені потрібно все, що ми маємо про Піраміду Цхута, — сказав Траймон. Він прийшов підготовленим і витяг із кишені банан.

Бібліотекар подивився на нього сумними очима і грузько зістрибнув на підлогу. Траймон відчув, як м’яка долоня стиснула його руку, і слухняно пішов слідом за бібліотекарем, який перевальцем подибав вперед між рядами книжкових полиць. На дотик долоня була наче шкіряна рукавиця.

Навкруг них шипіли й мерехтіли тихим сяйвом книги, лиш зрідка у напівмороці пробігав розряд безконтрольної магічної сили в напрямку до завбачливо розміщених прутів заземлення, що були прикріплені цвяхами до полиць. У повітрі чувся жерстяний блакитний запах і звук ледь вловного цокотіння потойбічних сутностей.

Як і багато інших приміщень Невидної академії, бібліотека насправді була набагато просторішою, ніж здавалося ззовні, а все тому, що магія дивним чином викривлює простір, до того ж це була чи не єдина бібліотека у всесвіті, що могла похвалитися полицями Мебіуса. Але картотека в голові бібліотекаря була в ідеальному функціональному стані. Він зупинився біля стосу замусолених книг, що погойдувався у повітрі, і стрибнувши вгору, щез у пітьмі. Почулося шарудіння сторінок, і на Траймона м’яко опустилася хмарина пилюки. Наступної миті з’явився і сам бібліотекар, тримаючи в руках тонку книжку.

— У-ук, — сказав він.

Траймон обережно її взяв.

Оправа була подряпана, з загнутими кутиками, золоте тиснення літер практично стерлося, і йому ледве вдалося розібрати — старою магічною мовою, що була поширена в долині Цорт, — назву: «Храм же Сей Величний, шо Цорт Звецця, Тайна Повість».

— У-ук? — стурбовано запитав бібліотекар.

Траймон акуратно погортав сторінки. Він не дуже знався на мовах, завжди вважав їх надзвичайно недосконалим інструментом, а відтак таким, який давно слід замінити якоюсь простою і зрозумілою системою цифр, однак ця книжка здавалася саме тим, що він шукав. У ній були цілі сторінки, вкриті стовпчиками змістовних ієрогліфів.

— Це єдина книжка про піраміду Цорта, що є в бібліотеці? — спитав він повільно.

— У-ук.

— Ти впевнений?

— У-ук.

Траймон прислухався. Десь далеко від них почулося шаркання ніг, що наближались до бібліотеки, і гомін голосів, що сперечалися між собою. Та він і про це подбав заздалегідь.

Чарівник сягнув рукою до кишені.

— Хочеш ще один банан?

Скундський ліс таки дійсно був зачарованим, що на Диску було звичайнісіньким явищем. До того ж він був єдиним лісом у всьому всесвіті, який місцевою мовою називався «Твій Палець, Дурню», що було буквальним перекладом слова «скунд».

Причина появи такої назви була банальною. Коли перші дослідники з теплих країв уздовж Округлого моря прибули до цього прохолодного регіону на задвірках Дискосвіту, вони заповнювали прогалини у своїх картах найпростішим, а відтак геніальним способом: хапали першого-ліпшого аборигена, тицяли пальцем на якийсь віддалений об’єкт ландшафту, голосно і виразно артикулювали запитання і записували усе, що ошелешений бідака їм говорив. Ось так у численних поколіннях атласів були увіковічені такі географічні чудасії, як «Просто Гора», «Що-що, Не Розумію?» і, звісно, «Твій Палець, Дурню».

Дощові хмари нависли над лисими вершинами гори Оолскундрагод («Хто Цей Дурень, Що Не Знає, Що Таке Гора?»), і Багаж зручніше вмостився під деревом, з якого падали краплини води і яке безуспішно намагалося зав’язати бесіду.

Двоцвіт і Ринсвінд сперечалися. Особа, через яку почалася ця суперечка, сиділа на даху своєї оселі (червоному у білу цятку) і зацікавлено за ними спостерігала. Вона мала вигляд когось, від кого тхне так, наче він живе у грибі, — і це неабияк турбувало Двоцвіта.

— Ну, то чому ж у нього немає червоного капелюшка?

Ринсвінд зволікав з відповіддю, намагаючись вловити, до чого веде Двоцвіт.

— Що? — врешті не витримав він.

— У нього повинен бути червоний капелюшок, — сказав Двоцвіт. — І він, безперечно, повинен бути чистішим та набагато... набагато приємнішим чи що. Як на мене, він не подібний на жодного з гномів.

— Не розумію, про що це ти.

— Поглянь лиш на його бороду, — строго сказав Двоцвіт. — Та мені доводилось бачити головки сиру, оброслі тим, що значно більше скидалося на бороду.

— Слухай, він шість дюймів заввишки і живе у грибі, — процідив Ринсвінд. — Ясна річ, це збіса справжній гном.

— То ми повинні вірити йому на слово?

Ринсвінд занепокоєно зиркнув на гнома.

— Даруйте, — сказав він. Тоді відтягнув Двоцвіта на інший бік галявини.

— Слухай, — процідив він крізь зуби. — Якби він мав п’ятнадцять футів зросту і сказав, що він — велетень, ми б також мали тільки його слова як доказ, так?

— Він може виявитись ґобліном, — заперечив Двоцвіт.

Ринсвінд поглянув через плече на крихітну фігурку, що завзято колупала пальцем у носі.

— Ну? — сказав він. — То що? Гном, ґоблін, піксі — яка різниця?

— Не піксі, — твердо сказав Двоцвіт. — Піксі носять такі зеленкуваті костюмчики і загострені догори капелюшки, а з голови у них стирчать такі маленькі штуковини типу антен із гульками на кінці. Я бачив на малюнках.

— Де саме?

Двоцвіт помовчав якийсь час, розглядаючи свої сандалі.

— Гадаю, вона називалася «бла-бла-бла».

— Бла-бла-що? Не розчув.

Дрібний чоловік раптом зацікавився своїми долонями.

— «Книжка про квіткових фей для наймолодших»[7], — промурмотів він вже голосніше.

Ринсвінд витріщився на нього оторопіло.

— Це що — посібник про те, як уникнути зустрічі з ними?

— Та ні, — поквапився пояснити Двоцвіт. — В ній ідеться про те, як їх знайти. Я добре пам’ятаю ті малюнки, — на його обличчі з’явився замріяний вираз, і Ринсвінд ледь стримався, щоб не застогнати. — Там був навіть малюнок однієї особливої феї, котра приходить, щоб забрати собі твої зуби.

— Що, справді приходить і витягує тобі зуби?

— Ні, ні, я мав на увазі інше. Після того, як у тебе випав зуб, ти мав покласти його собі під подушку, а фея приходила, забирала його і залишала натомість одне рину.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— З якого дива вона колекціонує зуби?

— Бо так.

Ринсвінд уявив собі на секунду образ чудернацької істоти, що живе в замку, збудованому з зубів. То була одна з тих уявних картинок, яку намагаєшся відразу ж викинути з голови. Безуспішно.

— Тьху! — сказав він.

«Червоні капелюшки»! Він задумався, чи варто просвітити туриста про те, яким є справжнє життя, коли ти радієш, якщо вдалося упіймати жабу на вечерю або знайти сховок від дощу в заячій норі, а сова видається тобі безгучним жахом, що шугає серед ночі. Штани з кротячого хутра здаються безглуздою ідеєю, аж доки тобі особисто не доведеться зняти їх із їхнього власника, попередньо загнавши в кут того малого злостивого хитруна у його ж норі. А щодо червоних капелюшків, кожен, хто наважиться розгулювати в лісі у такому яскравому, примітному уборі, розпрощається з ним вже дуже, дуже скоро[8].

Цим він хотів сказати: бачиш, життя гномів та ґоблінів — бридке, жорстоке і куце. Як і вони самі.

Він дійсно хотів усе це сказати — і не зміг. Як на людину, що має невгамовну жагу побачити увесь безмежний світ, Двоцвіт насправді ніколи не виходив за поріг власних ілюзій. Сказати йому правду було б тим самим, що копнути спанієля.

— Тьох вох твіть-тувіть, — цвірінькнув голос біля його ніг. Чарівник глипнув униз. Гном, що назвався Сваєрсом, дивився на нього знизу вгору. Ринсвінд був винятково здібним до мов. Гном йому щойно сказав: «В мене залишилось трохи вчорашнього шербету з тритона».

— Звучить апетитно, — скривився Ринсвінд.

Сваєрс знову штурхнув його у щиколотку.

— З тим іншим довготелесим усе гаразд? — стурбовано запитав він.

— Він просто оговтується від зіткнення з реальністю, — відповів Ринсвінд. — До речі, в тебе немає часом червоного капелюха?

— Тщьох?

— Та нічого, пусте.

— Я знаю, де можна знайти їжу для довготелесих, — сказав гном, — і місце для ночівлі теж. Це неподалік.

Ринсвінд поглянув на небо, до якого тепер, здавалося, можна було досягнути рукою. Денне світло витікало з навколишнього ландшафту, мов вода, а хмари мали такий вигляд, наче щойно почули прогноз погоди про снігову бурю і тепер думали, що ж робити. Звичайно, істотам, що живуть у грибах, зовсім не обов’язково вірити, але приманка на гачку у вигляді гарячої їжі та сухої постелі змусила Ринсвінда заковтнути пропозицію відразу ж.

Отож вони рушили в дорогу. Через кілька секунд Багаж жваво зіп’явся на ніжки і подріботів слідом.

— Гей!

Він обережно повернувся, перебираючи ніжками у вельми вигадливий спосіб, і, здавалося, глянув угору.

— Як воно, бути столярним виробом? — схвильованим голосом спитало дерево поблизу. — Було боляче?

Багаж, здавалося, серйозно про це замислився. Кожна мідна скоба, кожна дірка для мотузки виражали своїм виглядом максимальну зосередженість.

Тоді він пересмикнув своєю кришкою і поплентався геть.

Дерево зітхнуло і зронило кілька сухих листків зі свого гілля.

Хатина була невеличка, занедбана і геть уся у візерунках, наче паперова витинанка. Над нею, очевидно, добряче попрацював якийсь пришелепкуватий різьбяр, вирішив Ринсвінд, — і вчинив справжній розгардіяш, перш ніж його звідти вдалося відтягти. Усі двері та віконниці були прикрашені майстерно вирізьбленими виноградними гронами та півмісяцями, а на стінах химерними візерунками розсипалися соснові шишки. Він би нітрохи не здивувався, якби з горішнього віконця раптом вилетіла гігантська зозуля.

Він також помітив, що повітря набуло характерної в’язкості.

Ледь помітні зелені й пурпурові іскорки посипались врізнобіч з-під його нігтів.

— Дуже сильне магічне поле, — пробурмотів він. — Не менш, як сто мілітаумів[9].

— Ця місцевість просякнута магією, — сказав Сваєрс. — Колись тут поблизу жила стара відьма. Її давно вже нема, проте чари і досі тримають ці стіни.

— Гляньте-но, ці двері — якісь трохи дивні, — озвався Двоцвіт.

— Навіщо стінам чари, якщо є фундамент? — подумав вголос Ринсвінд. Двоцвіт несміливо торкнувся однієї зі стін.

— Вона уся — липка!

— Нуга, — пояснив Сваєрс.

— Люди добрі! Це ж справжня хатинка з імбирного пряника! Ринсвінде, це справж...

Ринсвінд насуплено кивнув.

— Еге ж, кондитерський стиль в архітектурі, — сказав він. — Так і не став модним.

— Вона ніби регенерується, — сказав Сваєрс. — Справді дивовижно. Сьогодні майже неможливо роздобути таке житло — нема де взяти пряників.

— Справді? — похмуро спитав Ринсвінд.

— Ну, заходьте всередину, — сказав гном, — тільки вважайте на килимок при вході.

— А що таке?

— Солодка вата.

Великий Диск поволі обертався під невтомним сонцем, і денне світло заповнило усі западини та врешті зникло, коли спала ніч.

У прохолодних стінах свого кабінету в Невидній академії Траймон, схилившись над позиченою в бібліотеці книгою, напружено вдивлявся у її загадкові старовинні символи і, водячи по них пальцем, щось бурмотів собі під ніс. Він прочитав, що Велика Піраміда Цорта, котра давно канула у небуття, була збудована з одного мільйона трьох тисяч десяти блоків вапняку. Він також прочитав, що за час її спорудження десять тисяч рабів загнали в могилу непосильною працею. Він дізнався, що в ній був хитромудрий лабіринт таємних коридорів, стіни яких були прикрашені перлинами мудрості стародавнього Цорта. Він прочитав, що сума її висоти та довжини, поділена на половину її ширини, становила рівно 1,67563, або ж точнісінько дорівнювала різниці між відстанню до сонця і вагою невеликого апельсина, помноженій на 1,23798712567. Він довідався, що знадобилося цілих шістдесят років для того, щоб її спорудити.

Йому подумалося, чи це було не занадто багато мороки лиш для того, щоб загострити лезо бритви[10].

Тим часом у Скундському лісі Двоцвіт та Ринсвінд взялися споживати камінну поличку з імбирного пряника і з ностальгією згадували смак маринованої цибулі.

Далеченько від них і все ж, так би мовити, з курсом на зіткнення, найславетніший герой Дискосвіту з усіх, яких тільки пам’ятає історія, скручував собі папіроску, не відаючи ні сном ні духом, яка доля його спіткає.

Цигарка, яку він так вправно обертав у своїх пальцях, була на вигляд досить цікавою, бо, як і чимало мандрівних чарівників, від яких він перейняв це мистецтво, він узяв собі за звичку зберігати недопалки у шкіряній торбинці, щоб потім скручувати з них нові цигарки. Невблаганний закон середніх чисел передбачав, що якусь певну частину тютюну з тієї торбинки він продовжував курити вже роками. І зараз він марно намагався прикурити штукенцію, якою можна було б, скажімо, асфальтувати дороги.

Слава цього чоловіка була настільки гучною, що група кочівних варварів-коноводів шанобливо запропонувала йому посидіти з ними біля багаття, розпаленого на кінських кізяках. Кочівники, що жили на Серединних землях, зазвичай просувалися на зиму ближче до Узбіччя, і ця ватага якраз належала до одного такого племені, яке розбило свої намети зі шкур диких звірів як захист від спопеляючого сонця, при температурі усього лиш -3 градуси — тепер вони розгулювали неподалік з облупленими носами та скаржилися на сонячний удар.

Ватажок варварів сказав:

— То що ж усе-таки найголовніше в житті людини? — це було власне те запитання, на яке ти повинен був відповісти, аби не втратити степовагу серед варварів.

Чоловік, який сидів праворуч від нього і задумливо потягував коктейль з молока кобилиці та крові сніжного барса, прорік таке:

— Чистий горизонт в степу, і вітер у волоссі, і під тобою відпочилий кінь.

Чоловік, який сидів ліворуч мовив:

— Крик білого орла у піднебессі, снігопад у лісі, справна стріла у колчані твоїм.

Ватажок кивнув і продовжив:

— Без сумніву, це вигляд мертвих ворогів, приниження їхнього племені і роду, ридання їхніх жон.

В колі прокотився захмелений гам, що виражав одностайне схвалення таких обурливих промов.

Тоді ватажок поштиво повернувся до гостя — невеличкої фігурки, що намагалася відігріти свої обморожені місця біля вогню, і сказав:

— Але тепер наш гість, чиє ім’я — легенда, нам скаже свою думку: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Гість не квапився з відповіддю, безуспішно намагаючись вже вкотре прикурити свою цигарку.

— Шо шкажати? — прошамкотів він беззубо.

— Я кажу: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Воїни довкола підсунулись ближче. Таке варто було почути.

Гість довго і напружено думав, а тоді упевнено сказав:

— Гаряча вода, якішна штоматологія, м’який папір у кльожеті.

У кузні палахкотіло сліпуче октаринове світло. Ґелдер Дощевіск, роздягнутий до пояса та з маскою із затемненого скла на обличчі, примруженими очима уважно вдивлявся у полум’я, а тоді з хірургічною точністю раз за разом опускав молоток. Чари верещали і корчилися у щипцях, та він продовжував свою справу, витягуючи їх у вогняну смужку, пронизану болем.

Скрипнула підлога. Ґелдер витратив чимало часу, налаштовуючи звучання її дощок, — зовсім не зайвим було застерегтися, коли маєш амбіційного помічника, що ходить безшумно, наче кіт.

Ре-бемоль. Це означало, що той саме був праворуч від дверей.

— О, Траймоне, — сказав він, не повертаючи голови, і з певним задоволенням відзначив, що його неочікуваному гостю від несподіванки перехопило подих. — Добре, що ти зайшов. Зачини, будь ласка, двері.

Траймон зачинив за собою масивні двері, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

На антресолі над його головою у закоркованих банках від корнішонів хлюпотілися найрізноманітніші чудасії, зацікавлено лупаючи на нього очима.

Як і майстерні усіх інших чародіїв, ця кімната мала такий вигляд, наче таксидерміст кинув свої екземпляри у ливарні, тоді побився з розлюченим склодувом, мимохіть розтрощивши голову крокодила, що опинився під рукою (той звисав зі стелі, підвішений на гачках, і страшенно смердів камфорою). Навколо було безліч ламп і кілець, які Траймону дуже кортіло потерти, а ще дзеркала, які, здавалося, дивляться на тебе у відповідь. Пара семимильних чобіт неспокійно совалася у клітці. Ціла колекція гримуарів — не таких потужних, звісно, як «Октава», та все ж сповнених чарами, заскрипіла і забряжчала ланцюгами, що втримували книги на місці, коли вони відчули на собі пожадливий погляд чарівника. Уся та неприхована сила бентежила його як ніщо інше, але нагромадження речей і Ґелдеровий потяг до театральності не були йому до душі.

Приміром, якось йому випала нагода підкупити одного зі слуг чарівника, і з тих пір він знав, що загадкова зелена рідина, яка бурлила в системі хитромудро переплетених трубочок на одній із лавиць у майстерні, була всього-на-всього мильним розчином, забарвленим зеленок) фарбою.

Одного дня найближчим часом, сказав він собі подумки, за усім цим і слід загуде. Починаючи з того клятого алігатора. Кісточки на пальцях його рук побіліли...

— Ну, що ж, — сказав Ґелдер приязним тоном, повісивши на кілочок свій фартух та зручно вмостившись у кріслі з підлокітниками у формі лев’ячих лап, а ніжками — у формі качиних. — Ти надіслав мені отой спам.

Траймон знизав плечима.

— Нагадування. Я тільки відзначив, шановний пане, що всі інші Ордени вже надіслали своїх агентів до Скундського лісу, щоб врятувати Те Заклинання, тоді як ви не робите жодних кроків, — зауважив він. — Не сумніваюся, у вас є на те причини і ви нам їх вчасно оголосите.

— Твоя довіра змушує мене почервоніти, — мовив Ґелдер.

— Чарівник, який упіймає Заклинання, здобуде велику славу собі та своєму Ордену, — вів далі Траймон. — Інші скористалися чоботами та всіма доступними заклинаннями. А що пропонуєте ви, учителю?

— Мені здалося чи я розчув сарказм у твоїх словах?

— Ну що ви, учителю.

— І жодного натяку на нього?

— Жоднісінького, учителю.

— Добре. Тому що я пропоную взагалі нікуди не йти, — нахилившись, Ґелдер підібрав з підлоги старовинну книгу. Він пробурмотів якесь заклинання, і вона розгорнулася; її закладка, що підозріло нагадувала язик, боязко шуснула назад у палітурку.

Понишпоривши під сидінням, чарівник дістав звідти кисет і люльку завбільшки як справдешня піч для спалювання сміття. З усією спритністю затятого курця зі стажем він розтер у пальцях дрібку тютюну і набив ним чашку люльки. Тоді клацнув пальцями, і вогник враз спалахнув. Він глибоко затягнувся і задоволено видихнув...

...і підвів погляд.

— Ти й досі тут, Траймоне?

— Ви ж мене покликали, учителю, — відповів Траймон цілком спокійно. Принаймні таким здавався його голос. А в його сірих очах горів той ледь помітний вогник, який виказував, що він веде лік кожній образі, кожному зверхньому блиску в очах, незлобивому докору та лукавому погляду, — і кожен з них обіцяв Ґелдеровому мозку рік, проведений живцем у кислоті.

— Ет, і справді. Геть забув. Зваж на мій старечий вік, — сказав Ґелдер привітним тоном. Він узяв у руки книгу, яку читав до цього.

— Я не погоджуюся з усім тим, що тут написано, — сказав він. — Вигляд має, звісно, дуже ефектний — вся ота метушня з чарівними килимами і таке інше, та це — не справжня магія, як на мене. Ось, візьмімо для прикладу семимильні чоботи. Якби людям призначалося долати двадцять одну милю за один крок, я певен, що Господь дав би нам довші ноги... До чого це я вів?

— Не маю гадки, — холодно відказав Траймон.

— О, згадав. Дивно, що нам нічого не вдалося знайти в бібліотеці про піраміду Цорта, важко повірити, що про неї нема жодних записів, хіба ж ні?

— З бібліотекарем проведуть виховну роботу, не хвилюйтесь.

Ґелдер скоса поглянув на нього.

— Тільки без фанатизму, — сказав він. — Заберіть у нього банани та й досить.

Якусь мить вони дивилися один на одного.

Ґелдер не витримав першим — дивитись Траймону у вічі завжди виснажувало його. Це справляло таке ж гнітюче враження, як коли б ти дивився у дзеркало і не бачив у ньому жодного відображення.

— А втім, — сказав він, — як не дивно, я знайшов пораду деінде. А саме на своїх скромних книжкових полицях. Журнал Скрелта Міняйшила, засновника нашого Ордену. Ти, мій жвавий парубче, що ладен кинутися поперед батька в пекло, чи знаєш ти, що стається, коли помирає чарівник?

— Усі заклинання, що зберігаються в його пам’яті, промовляють самі себе, — сказав Траймон. — Це — ті ази, що ми засвоюємо на самому початку навчання.

— Насправді це не так, коли йдеться про істинні Вісім Великих Заклинань. Ретельно вивчивши це питання, Скрелт з’ясував, що Велике Заклинання просто знайде собі притулок у найближчому відкритому розумі, що готовий його прийняти. Притягни-но сюди велике дзеркало, будь ласка.

Ґелдер підвівся на ноги і почовгав через кімнату до ливарної печі, яка до цього часу вже встигла вихолонути. Смужка чарів, втім, все ще звивалася, перебуваючи водночас тут і не тут, наче щілина, прорізана в інший всесвіт, залитий яскраво-синім світлом. Спритно підхопивши її, він узяв з полиці великий лук і, промовивши чарівне слово, вдоволено спостерігав, як чари вчепилися за обидва кінці лука та вигнули його так сильно, що дерево аж затріщало. Після того він вибрав стрілу.

Траймон притягнув важке, у повний зріст, дзеркало на середину кімнати. Коли я очолю Орден, сказав він собі, я не човгатиму перед людьми у кімнатних капцях, як старий дідуган, це точно.

Траймон, як зазначалося раніше, вважав, що можна суттєво поліпшити стан речей, додавши свіжої крові, якщо попередньо прибрати сухе гілля — але на якусь мить йому справді стало цікаво побачити, що старий пень збирається робити далі.

Він би трохи втішився, мабуть, якби знав, що Ґелдер та Скрелт Міняйшило обоє цілковито помилялись.

Ґелдер зробив руками кілька магічних пасів перед дзеркалом, яке затуманилось, а тоді, прояснившись, показало зображення Скундського лісу з висоти пташиного польоту.

Він напружено вдивлявся в нього, тримаючи лук зі стрілою, націленою кудись у стелю. Пробурмотівши кілька слів, щось подібне до «хай мчить її вітер зі швидкістю, скажімо, три вузли» та «з поправкою на температурні зміни», він якимось геть недоладним рухом випустив її у повітря.

Якби закони дії та протидії хоч якось могли на неї вплинути, вона б упала на землю за кілька футів від нього. Та кого вони цікавили.

Зі звуком, що не піддається опису та який задля цілісної картини, зрештою, можна уявити собі в основному як «вжух!», над яким три дні як слід попрацювали б у будь-якій пристойно оснащеній радіотелефонній лабораторії, стріла щезла з поля зору.

Ґелдер шпурнув лук убік і всміхнувся.

— Звісно, щоб дістатись туди, потрібно десь із годину, — сказав він. — Потім Заклинання просто повернеться тим самим іонізованим шляхом назад. До мене.

— Чудесно, — сказав Траймон, та якби поблизу нього опинився хто-небудь з елементарними телепатичними здібностями, він прочитав би транспарант ярдів десять заввишки: «Якщо ти можеш, чому б і мені не змогти?». Він опустив погляд на лавицю, загромаджену усіляким робочим знаряддям, де лежав довгий і дуже гострий ніж, що ідеально пасував для того, що йому раптом спало на думку.

Зазвичай він не любив вдаватися до грубих силових методів, не беручи до уваги одного випадку, пов’язаного з усуненням перешкоди. Однак у книзі про піраміду Цорта цілком однозначно йшлося про винагороду для того, хто спроможеться звести усі вісім заклинань разом у відповідний час, і Траймон не збирався дозволити, щоб копітка багаторічна праця зійшла нанівець тільки тому, що в одного старого бовдура виникла блискуча ідея.

— Вип’єш трохи какао, доки чекатимемо на результат? — спитав Ґелдер і почовгав через кімнату, щоб дзвоником покликати прислугу.

— Залюбки, — відказав Траймон. Узявши ніж, він якийсь час тримав його у руках, намагаючись визначити центр його ваги та гостроту леза. — Мої вітання, учителю. Тепер зрозуміло, що нам усім слід вставати удосвіта, щоб коли-небудь вас перевершити.

Ґелдер розсміявся. А ніж тим часом вислизнув з руки чарівника так блискавично, що (з огляду на дещо сповільнену природу світла на Диску) фактично став трохи коротшим і значно важчим в той момент, коли метнувся, з бездоганною точністю, до шиї Ґелдера.

Проте він її не досягнув. Натомість, звернувши убік, він почав обертатися по орбіті — з такою неймовірною швидкістю, що у Ґелдера, здавалося, несподівано з’явився металевий ошийник. Чарівник обернувся, і Траймону він раптом видався на кілька футів вищим і набагато могутнішим.

Ніж відлетів убік і встромився у двері на віддалі подиху від Траймонового вуха.

— Рано вдосвіта? — спитав Ґелдер привітним тоном. — Хлопчику мій, тобі доведеться не спати усю ніч.

— Візьми собі ще шматочок стола, — сказав Ринсвінд.

— Ні, дякую, я не люблю марципани, — відповів Двоцвіт. — Та й взагалі, якось негоже їсти чужі меблі.

— Не хвилюйся, — сказав Сваєрс, — стару відьму вже багато років не бачили в околицях. Кажуть, з нею покінчили раз і назавжди якісь двоє зірвиголів.

— О, ці сучасні діти... — закотив на лоба очі Ринсвінд.

— Я вважаю, то все батьки винні, — сказав Двоцвіт.

Якщо налаштуватися сприймати світ по-філософськи, хатинка з імбирного пряника здавалася цілком затишним місцем. Залишкова магія не давала їй розвалитися, а місцеві звірі — ті, котрі ще не повмирали від невиліковної форми зубного карієсу, обходили її десятою дорогою. У каміні завзято і трохи наче натужки тріщав вогонь, розведений на лакричних дрівцях; Ринсвінд спробував назбирати дров надворі, та його ентузіазму вистачило ненадовго. Не так уже й просто палити дрова, які намагаються завести з тобою балачку.

Він відригнув.

— Це — не дуже корисно, — сказав він. — Ну ось чому — солодощі? Чому не хрусткі хлібці з сиром? Чи салямі, зараз — о, мене б цілком влаштувала смачненька тахта із салямі.

— Звідки мені знати, — сказав Сваєрс. — Просто стара бабуня Герпесюк готувала саме солодощі. Якби лиш ти міг побачити її безе...

— Я вже бачив, — відповів Ринсвінд, — кинув оком на матраци он там...

— Імбирний пряник — все ж більш традиційний, — заперечив Двоцвіт.

— Що, для матраців?

— Не кажи дурниць, — сказав Двоцвіт розсудливим тоном. — Ну де ти чув про матраци з імбирного пряника?

Ринсвінд крекнув. В його голові нав’язливо крутились думки про їжу — а точніше, про анк-морпоркську їжу. Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся. Йому варто було лиш заплющити очі, як відразу ж в уяві виринали, у найменших деталях, торгові ряди з продуктами сотень різних культур. Там ти міг скуштувати снуші чи юшку з акулячих плавників — таких свіжих, що плавці не наважилися б до неї наблизитися, а ще...

— Як думаєш, я міг би придбати оце житло? — спитав Двоцвіт. Ринсвінд не поспішав з відповіддю. Він вже збагнув, що завжди краще добре подумати, перш ніж відповідати на Двоцвітові несподівані запитання.

— А для чого воно тобі? — завбачливо поцікавився він.

— Ну, воно ж таке атмосферне.

— Он як.

— Що таке «атмосферне»? — втрутився Сваєрс, насторожено принюхуючись і усім своїм виглядом показуючи, що він тут ні при чому, про що б не йшлося.

— Напевне, щось подібне до жаби, — відповів Ринсвінд. — Хай там як, та ти однаково не можеш купити це житло, бо немає нікого, хто б міг тобі його продати...

— Гадаю, я б міг це влаштувати, від імені лісової громади, звісно, — пожвавився Сваєрс, намагаючись не дивитись Ринсвіндові у вічі.

— ...до того ж ти все одно не зміг би забрати його зі собою, тобто ти навряд чи зумів би спакувати його в свій Багаж, правда ж? — Ринсвінд кивнув на Багаж, що грівся біля вогню і примудрявся мати вигляд, наче тигр після трапези — лінивий і водночас напоготові, — а тоді знову глянув на Двоцвіта. Він перемінився на лиці.

— Правда? — повторив Ринсвінд.

Він так повністю і не міг взяти втямки той факт, що всередині Багаж, здавалося, живе зовсім в іншому світі, аніж ззовні. Звісно, це було усього лиш побічним ефектом його загальної химерності, та якось бентежно було дивитись, як Двоцвіт пакує в нього свої брудні сорочки та ношені шкарпетки, а тоді, відкриваючи кришку знову, дістає звідти купу чистої, щойно випрасуваної білизни, що приємно пахнула лавандою.

Двоцвіт, на додачу, накупив чимало чудернацьких місцевих сувенірів — непотребу, як сказав би Ринсвінд, — і навіть семифутовий ритуальний прут, щоб лоскотати свиней, здавалося, без проблем помістився і ніде з неї не стирчав.

— Не знаю, — сказав Двоцвіт. — Ти — чарівник, ти краще знаєшся на таких речах.

— Ну, так, звісно, але багажна магія — це дуже вузька спеціалізація, — відгукнувся Ринсвінд. — Та й гноми, без сумніву, не захотіли б продавати хатинку, бо вона, вона є... — він силкувався знайти потрібне слово з Двоцвітового нісенітного словника, — вона є принадою для туристів.

— А що це таке? — зацікавлено спитав Сваєрс.

— Це означає, що багато людей, як от він, приїжджатимуть, щоб побачити її, — пояснив Ринсвінд.

— Навіщо?

— Бо... — Ринсвінд знову намагався дібрати влучне слово, — вона — оригінальна. Ба навіть прикольно старожитня. Фольклориста. Е-е... чудовий приклад нині забутих традицій народного мистецтва, просякнутого духом давноминулих часів.

— Справді? — сказав Сваєрс, дивлячись на хатинку так, ніби бачив її вперше.

— Атож.

— Уся така неймовірна?

— Нібечки.

— Я допоможу вам спакуватися.

А надворі все ще була ніч, вкутана набурмосеними хмарами, немов ковдрою, що закрила собою майже увесь Диск — і це було дуже доречно, бо коли небо розвидниться і астрологи зможуть роздивитись його як слід, вони розізляться і засмутяться.

Тим часом у різних кінцях лісу окремі групи чародіїв продовжували блукати, ходити колами, уникати зустрічі одні з одними та щораз більше ніяковіти, коли дерево, на яке вони ненароком наштовхувались, просило в них вибачення. Втім, хоч і навмання, та більшість з них потрохи наближалися до хатинки...

Тож саме час повернутися до розкиданої у часі та просторі будівлі Невидної академії, а зокрема до помешкання Грейхолда Сполда, що наразі був найстарішим чарівником на Диску, ним він збирався залишатись і надалі.

Він щойно дуже здивувався і засмутився.

Впродовж останніх кількох годин він був дуже заклопотаний. Можливо, він справді трохи недочував і був не надто метким на розум, проте старші чарівники мають пречудово натреновані інстинкти виживання, а тому знають, що коли висока постать у чорній одежі із найсучаснішим сільськогосподарським знаряддям за плечем починає пропікати тебе поглядом — час діяти швидко. Він відпустив слуг. Запечатав усі коридори пастою, приготованою з розтертих на порошок мух-одноденок, а на вікнах накреслив захисні октограми. Химерними візерунками розлив по підлозі рідкісні, з доволі неприємним запахом олії, що злилися в мозаїку, від одного погляду на яку починали сльозитись очі і яка недвозначно свідчила, що художник був «під мухою», або ж із якогось іншого виміру, або, може, і те, й інше; у самому центрі кімнати він накреслив восьмикратну октограму Стримування, довкола якої розклав червоні та зелені свічки. Посередині стояла скриня з кучерявої спороносної сосни, що зазвичай живе довгий вік, — скриня була загорнута у червоний шовк і також прикрашена захисними амулетами. А все через те, що Грейхолд Сполд знав, що Смерть давно чигає на нього, тож роками працював над своєю моделлю бездоганного непроникного сховку.

Він щойно накрутив складний годинниковий механізм на замку скрині і, зачинивши за собою кришку, улігся всередині, певен, що тут він нарешті у цілковитій безпеці від найстрашнішого зі своїх ворогів, хоча він випустив з уваги один незначний момент — те, яку важливу роль у таких справах відіграють отвори для доступу повітря.

І ось поруч, над самісіньким його вухом, пролунав чийсь голос:

— ТЕМНО ТУТ УСЕРЕДИНІ, ПРАВДА?

Пішов сніг. У нічній пітьмі хатинка з віконцями із топленого ячмінного цукру мала веселий і привітний вигляд.

На одному боці галявини на мить загорілись три малесенькі червоні вогники, затим почувся чийсь грудний кашель, тут же різко погамований.

— Цить! — прошипів чарівник третього рівня. — Вони нас почують!

— Хто почує? Ми ж відірвались від хлопців із Братства Вільних Клобучків ще на болотах, а ті ідіоти з Почесної Ради Провидців зблудили в інший бік.

— Ага, — сказав наймолодший чарівник, — але хто тоді увесь час нам щось говорить? Кажуть, цей ліс — чарівний, в ньому повно ґоблінів, і вовків, і...

— Дерев, — озвався голос із пітьми, високо над їхніми головами. В ньому справді відчувалося те, що називають фактурою.

— Атож, — сказав наймолодший чарівник. Глибоко затягнувшись своїм недопалком, він здригнувся.

Провідник цієї невеличкої групи визирнув з-за кам’яної брили і якийсь час зосереджено дивився на хатинку.

— Значить, так, — врешті сказав він, вибиваючи залишки тютюну з люльки об закаблук свого семимильного чобота, який обурено скрипнув. — Ми вриваємось всередину, хапаємо їх та й ушиваємось звідси. Згода?

— Ви певні, що там — лише люди? — занепокоївся наймолодший чарівник.

— Ясна річ, певен, — гаркнув йому провідник. — А ти думаєш, хто — три ведмеді?

— Ну, там можуть бути страховиська. Це саме такий ліс, де бувають страховиська.

— І дерева, — додав привітний голос з-поміж віття.

— Авжеж, — про всяк випадок погодився провідник.

Ринсвінд уважно оглянув ліжко. Це був досить гарний маленький лежак, змайстрований з твердого ірису та политий карамеллю, проте він би радше з’їв такий виріб, аніж спав на ньому — до того ж хтось, здавалося, вже встиг це зробити до нього.

— Хтось понадкушував моє ліжко, — сказав він.

— Я люблю карамельки, — виправдовуючись, сказав Двоцвіт.

— Якщо будеш таким ненажерою, прийде фея і забере геть усі твої зуби, — сказав Ринсвінд.

— Та ні, швидше — ельфи, — озвався Сваєрс з туалетного столика. — Це в їхньому стилі. І нігті з пальців ніг повиколупують. Ці ельфи інколи бувають дуже вразливі.

Двоцвіт бухнувся на своє ліжко.

— Ти сильно помиляєшся, — сказав він. — Ельфи — шляхетні та красиві, розумні та чесні; я впевнений, що десь про це читав.

Сваєрс та Ринсвіндова колінна чашечка перекинулися поглядами.

— Думаю, ти маєш на увазі не тих ельфів, — обережно сказав гном. — У нас тут поширений інший вид. Не те щоб їх можна було справді назвати гарячими головами, — поспішно додав він. — Зовсім ні, якщо, звичайно, не хочеш понести свої зуби додому в капелюсі.

Почувся дуже слабенький, але виразний звук, наче хтось відчинив двері з нуги. В той же час з іншого боку хатинки щось тихесенько брязнуло, так ніби камінець — дуже делікатно — розбив віконце з ячмінного цукру.

— Що то було? — спитав Двоцвіт.

— Що саме? — сказав Ринсвінд.

Далі почулося, як на підвіконня важко гупнула гілка. З криком «ельфи!» Сваєрс прожогом метнувся через кімнату і шаснув у мишачу нірку.

— Що нам тепер робити? — розгубився Двоцвіт.

— Може, запанікувати? — припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».

— Он там якась комірчина, — сказав Двоцвіт, вказуючи на вузькі дверцята, що втиснулися поміж стіною та трубою димаря. Вони чкурнули у солодку затхлу темінь.

Ззовні до них долинуло, як скрипнула шоколадна дошка на долівці. Хтось сказав:

— Я чув якісь голоси.

Хтось інший відповів:

— Так, унизу. Гадаю, то Вільні Клобучки.

— Ти, здається, казав, що ми їх позбулися!

— Агов, ви двоє, це житло — їстівне! Ось, погляньте лиш, його можна...

— Стули рота!

Підлога гучно заскрипіла, і почувся приглушений крик з долішнього поверху, де Почесний Провидець, обережно пролазячи крізь розбите вікно у темінь кімнати, наступив на пальці руки одному з Вільних Клобучків, що ховався під столом. Далі тишу несподівано розітнули свист і шурхіт чарів.

— Прокляття! — сказав один з голосів знадвору. — Вони його впіймали! Вшиваймося!

І знову зарипіли дошки, а тоді все затихло. За хвилю Двоцвіт подав голос:

— Ринсвінде, тут у комірчині — якась мітла, здається.

— І що в цьому дивного?

— Вона з кермом.

Знизу долинув пронизливий вереск. Один чарівник навпомацки спробував відчинити кришку Багажу. Оглушливий тріск у літній кухні засвідчив несподіване прибуття групи Чарівників-Іллюмінатів з Нерозривного Кола.

— Як гадаєш, що вони шукають? — прошепотів Двоцвіт.

— Не знаю, але думаю, нам не варто це з’ясовувати, — замислено мовив Ринсвінд.

— Напевне, ти маєш рацію.

Ринсвінд легенько прочинив дверцята комірчини. В кімнаті нікого не було. Він навшпиньках пробрався до вікна і, визирнувши з нього униз на подвір’я, зіткнувся поглядом з трьома братами з Ордену Опівнічної Пори, що стояли, задерши догори голови.

— Це він!

Чарівник миттю відсахнувся і кинувся сходами нагору.

Сцену унизу неможливо було описати, та оскільки таке твердження заслуговувало б смертної кари за правління Олафа Квімбі Другого, все ж треба спробувати. Насамперед, більшість чарівників, втягнутих у сутичку, намагались усіляко освітити приміщення — вогняними блискавками, кулями та чарівним сяйвом, тож загалом хатинка створювала враження дискоклубу з неабиякою світломузикою; кожен з них намагався також зайняти позицію, з якої він би міг бачити усю кімнату, залишаючись при тому невразливим, та найголовніше — геть усі намагалися триматись чим далі від Багажу, який вже загнав двох Почесних Провидців у куток, несамовито лязгаючи своєю кришкою на кожного, хто опинявся поруч. Проте одному чарівнику все ж спало на думку поглянути вгору.

— Це він!

Ринсвінд метнувся назад і наштовхнувся на щось позаду себе. Він моментально обернувся і оторопів, коли побачив Двоцвіта верхи на мітлі, що висіла в повітрі.

— То відьма, напевне, її тут забула! — сказав Двоцвіт. — Справжня чарівна мітла!

Ринсвінд завагався. Октаринові іскри струменіли з віниччя мітли, та й висоти він боявся, мабуть, більше, ніж будь-чого іншого, але чого він боявся понад усе — це отих розлючених і прикрих на вдачу чарівників, що гналися за ним угору сходами, — власне, саме це зараз і відбувалося.

— Ну, гаразд, — сказав він, — тільки цур вестиму я.

Він хвицнув ногою чарівника, що вже промовив половину заклинання Зв’язування і застрибнув на мітлу, яка, пірнувши у сходовий просвіт, перевернулась догори дриґом так, що Ринсвінд на мить опинився ніс до носа з одним із братчиків з Ордену Опівнічної Пори.

Він верескнув і конвульсивно крутнув кермо мітли.

Далі декілька речей трапились одночасно. Мітла рвонула вперед і протаранила стіну, від якої залишилась лиш купа пряничних крихт; Багаж кинувся слідом і вкусив Опівнічного братчика за ногу: почувся дивний звук із підсвистом, і в повітрі раптом нізвідки з’явилася стріла, що, промайнувши за кілька дюймів від Ринсвінда, з глухим стуком увіп’ялася в кришку Багажу.

Багаж зник.

У невеличкому поселенні, глибоко в лісових нетрях, старезний шаман підкинув ще кілька хворостин у багаття і через цівки диму пильно подивився на свого спантеличеного учня.

— Скриня, що має ніжки? — перепитав він.

— Так, учителю. Вона впала просто з неба і витріщилась на мене, — відповів учень.

— Значить, вона ще й очі мала, ця скриня?

— Н... — хотів було заперечити учень та, знітившись, замовк. Старий чоловік насупився.

— Багато кому являвся Топаксі, бог Червоних Грибів, — відтак їх називають шаманами, — мовив він. — Іншим вдалося побачити Скельде, духа диму — їх називають чаклунами. Лиш декому пощастило побачити Умчереля, духа лісу — вони відомі як духовні вчителі. Та ніхто досі не бачив скриню із сотнею ніжок, яка б дивилась на них, не маючи власне очей, — таких називають ідіо...

Повчальне слово шамана несподівано перервав оглушливо-пронизливий звук та вихор снігу, що сипав врізнобіч іскрами, роздмухуючи вогонь по всій халупі; неясне видіння виникло на одну коротку мить, а тоді стіна навпроти розсунулася, і воно щезло.

Запанувала гнітюча мовчанка.

Потім трохи легша мовчанка. А тоді старий шаман обережно запитав:

— Ти, звісно, не бачив, як щойно двоє людей промчали повз нас на мітлі, висячи униз головою, горланячи та репетуючи один на одного, правда ж?

Хлопчина з незворушним виглядом подивився йому у вічі.

— Авжеж, ні, — відказав він.

Старий полегшено зітхнув.

— Дякувати богам, коли так, — сказав він. — Бо я теж нічого не бачив.

У хатинці з імбирного пряника панував несусвітній безлад, бо чарівники не тільки націлились переслідувати мітлу, але й усіма силами намагались не дати це зробити один одному, що призвело до кількох сумних випадків.

Найбільш видовищний та, безумовно, найтрагічніший з них стався, коли один Провидець спробував скористатися своїми семимильними чоботами без належної на те підготовки і низки заклинань. Семимильні чоботи, як про те неодноразово застерігалося, навіть за найсприятливіших умов є ненадійною формою магії, а він згадав надто пізно, що слід бути дуже обережним, використовуючи вид транспорту, принцип дії якого полягає в тому, аби переставити одну твою ногу на двадцять одну милю по-перед іншої.

Лютували перші зимові сніговії, і майже над усім Диском небо затягнуло грізною, підозрілою на вигляд хмарою. Та попри те згори, у сріблястому світлі маленького місяця Диска, це був один із найпрекрасніших краєвидів у мультивсесвіті.

Великі подовгасті клапті хмари простягалися на сотні миль від Краю диска до гір у Серединних землях. У холодній дзвінкій тиші величезна біла спіраль, тихесенько обертаючись, виблискувала інієм під зоряним куполом, що мало вигляд, наче Бог розмішав у горнятку свою каву, а тоді долив до неї вершків.

Ніщо не порушувало спокій цього залитого місячним сяйвом пейзажу, який...

Щось мале прорвалося здаля крізь товщу хмари, залишивши по собі смугу конденсованої водяної пари. У стратосферичній тиші звуки сварки ставали дедалі гучнішими і виразнішими.

— Ти казав, що вмієш літати на такій штуці!

— Я цього не казав; я тільки сказав, що ти цього не вмієш!

— Але ж я ніколи раніше не пересувався в такий спосіб!

— Який збіг!

— Хай там як, ти сказав — поглянь на небо!

— Нічого я не казав!

— Що сталося з зірками?

Саме ось так і вийшло, що Ринсвінд та Двоцвіт стали першими двома людьми на Диску, які побачили, яку несподіванку готує їм майбутнє.

Тисячу миль позаду них Серце Небес, гора в самому Осерді Дискосвіту, пронизувала небо і відкидала блискучу, мов лезо ножа, тінь на кипучі хмари, тож боги мали б помітити її також — але боги зазвичай не зводять погляд на небо, та й взагалі вони були зараз заклопотані судовими процесами з Крижаними Велетнями, бо ті відмовились зробити свого радіоприймача тихіше.

Ближче до Узбіччя, в тому напрямку, куди рухається Великий А’Туїн, зорі на небі щезли всі до одної.

У цьому чорному колодязі видно було лиш одну зорю, червону і зловісну — зорю, що тихо горіла тим самим вогнем, що й очі скаженої норки. Вона була мала, страхітлива і невблаганна. І Диск відносило прямо на неї.

Ринсвінд точно знав, що робити у такому випадку. Він заверещав і різко викрутив кермо мітли, спрямувавши її сторчма донизу.

Ґелдер Дощевіск ступив у центр октограми і здійняв угору руки.

— Уршало, ділептор, к’гула, слухайте і коріться!

Легке марево сформувалось понад його головою. Він краєм ока зиркнув на Траймона, який нудьгував на межі магічного кола.

— Наступний фрагмент вартує особливої уваги... — сказав він. — Дивись. Кот-б’гай! Кот-шам! Явіться, о духи малих скелястих вершин і гнаних голодних мишей, не менш ніж три дюйми завдовжки!

— Що? — сказав Траймон.

— Цей фрагмент вимагав значних досліджень, — підтвердив Ґелдер, — особливо над тим, де йдеться про мишей. Ну, добре, то на чому я зупинився? О, згадав...

Він знову здійняв руки вгору. Траймон, стежачи за його рухами, безтямно облизав губи. Старий бовдур був цілковито захоплений процесом, зосередивши свій розум виключно на Заклинанні, і не звертав на Траймона жодної уваги.

Магічні слова хвилею прокотились по кімнаті, відлунюючи від стін і осідаючи десь поміж банками на полицях. Траймон вагався.

Ґелдер на мить замружив очі — на обличчі у нього з’явився вираз легкого трансу, коли він промовляв останнє слово.

Траймон напружився, знову відчувши під пальцями ручку ножа. А Ґелдер розплющив одне око і, кивнувши у його бік головою, жбурнув магічну блискавку, що підняла чарівника у повітря і розпластала на стіні.

Ґелдер йому підморгнув і знову змахнув руками догори.

— Прийдіть, о духи...

Вдарила громовиця, спалахнуло сліпуче світло, і на якусь мить настала повна фізична невизначеність — впродовж якої навіть стіни зіщулилися. Траймон почув, як хтось різко вдихнув, а тоді щось глухо і важко гепнуло.

В кімнаті раптом стало тихо.

За якусь хвилю Траймон виповз з-за крісла і обтрусив з мантії пилюку. Він просвистів кілька тактів якоїсь нехитрої мелодії і з великою осторогою повернувся до дверей, роздивляючись стелю так, наче бачив її уперше. Те, як він далі рушив до виходу, нагадувало спробу побити світовий рекорд з невимушеної прогулянки.

Багаж присів навпочіпки посередині кімнати і відкрив свою кришку.

Траймон зупинився. Дуже-дуже повільно він обернувся, побоюючись того, що може побачити за спиною.

Багаж, схоже, був напакований чистою білизною, що ледь віддавала запахом лаванди. Та для чарівника це було чомусь найжахливіше, що він бачив за усе своє життя.

— Ну... е-е, — сказав він. — Ти того... як його... не бачив часом тут поблизу ще одного чарівника?

Багаж примудрився напустити на себе ще більш погрозливого вигляду.

— О, — сказав Траймон. — Ну, добре. Неважливо, зрештою.

Він неуважно зібгав у руці край своєї мантії і на якусь хвилю зацікавився її рубцем. Коли ж підвів погляд, ця жахлива скриня все ще була там.

— До побачення, — сказав він і пустився навтьоки. Йому вдалося вискочити за двері саме вчасно.

— Ринсвінде?

Ринсвінд розплющив очі. Краще від цього не стало. Тобто тепер замість суцільної чорноти, яка оточувала його досі, він бачив суцільну білизну, що, на диво, було ще гірше.

— Ти в порядку?

— Ні.

— Ага.

Ринсвінд сів. Виявилося, що він перебуває на скелі, припорошеній снігом, та вона все ж здавалася не зовсім такою, якою належить бути нормальній скелі. Наприклад, вона не мала би рухатися.

Кругом нього замітало снігом. Двоцвіт був неподалік, зі стурбованим виразом на обличчі.

Ринсвінд застогнав. Його кості були дуже невдоволені тим, як із ними нещодавно обійшлися, і тепер займали чергу, щоб подавати скарги.

— Так, а цього разу що? — сказав він.

— Ну, ти ж знаєш, летіли ми собі на мітлі, і я все переживав, що в таку завірюху ми можемо у що-небудь врізатися, а ти сказав, що єдине, що це могло би бути на такій висоті, — це хмара, набита камінням, наче лантух із бульбою.

— Ну то й що?

— Звідки ти знав?

Ринсвінд озирнувся довкола себе — за усією різноманітністю і оригінальністю пейзажу, місце, в якому вони опинилися, могло запросто бути м’ячиком для пінг-понгу зісередини.

А скеляста круча під ними, була... гм, крута. Він пробігся пальцями по її поверхні і відчув зарубки, залишені зубилами каменярів.

Коли він приклав вухо до холодного мокрого каміння, йому здалося, що він чує приглушене повільне гупання, наче чиєсь серцебиття. Він поповз уперед, аж доки не дістався до її краю, і обережно зазирнув через нього вниз.

В той момент скеля, мабуть, пропливала крізь просвіт у хмарах, бо він угледів нечіткий і безкінечно віддалений краєвид зазубреного гірського хребта. Він був дуже далеко внизу.

Чарівник щось нерозбірливо булькнув і почав потрошки відсуватися назад.

— Це — сміховинно, — сказав він Двоцвіту. — Скелі не літають. Всім відомо, що вони на таке не здатні.

— Може, й літали б, якби могли, — сказав Двоцвіт. — Може, ця скеля просто допетрала як.

— Будемо надіятись, що тепер вона не забуде, — відгукнувся Ринсвінд. Він щільніше закутався у свою промоклу мантію і понуро дивився на хмару, що обступала їх з усіх боків. Десь під сонцем є люди, які можуть бодай якось контролювати своє життя; вони встають вранці і лягають спати увечері з небезпідставною впевненістю, що не впадуть через край світу, і що на них ні з того ні з сього не нападуть якісь божевільні, і що вони не прокинуться одного ранку на скелі без жодного уявлення, де перебувають. Йому досі смутно пам’яталося, що колись він був одним із них.

Ринсвінд принюхався. На цій скелі запахло смаженим. Запах, здавалося, надходив згори і прямував відразу ж до його шлунка.

— Ти відчуваєш тут якийсь запах? — запитав він.

— Думаю, це бекон, — відповів Двоцвіт.

— Сподіваюся, що бекон, — сказав Ринсвінд, — бо я маю намір його з’їсти, — він підвівся і пошкандибав уперед крізь хмари по хиткій кам’янистій поверхні, вдивляючись у вологу млу.

В передній або ж носовій частині скелі, біля невеликого багаття сидів, схрестивши ноги, щуплявий друїд. На його голові була зав’язана під підборіддям хустина з промасленої шкіри. Орнаментованим серпом він помішував на сковорідці бекон.

— Ум, — сказав Ринсвінд.

Друїд підвів погляд і впустив сковорідку у вогонь. Він підхопився і з ворожим виглядом стиснув у руці серп — в усякому разі, настільки ворожим, наскільки це можливо для людини у довгій вогкій білій нічній сорочці та промоклій хустині.

— Попереджаю, з викрадачами я поводжуся суворо, — сказав він і від душі чхнув.

— Ми допоможемо, — сказав Ринсвінд, не в змозі відвести очей від бекону, що вже пригорав. Це начебто збило з пантелику друїда, який — як помітив Ринсвінд з деяким подивом — був досить молодим; він припускав, що молоді друїди теоретично існували, але ніколи їх собі не уявляв.

— То ви не збираєтесь викрадати мою скелю? — здивувався друїд, опустивши трохи серп.

— Я навіть не знав, що це можливо, — відповів Ринсвінд спроквола.

— Перепрошую, — обережно втрутився Двоцвіт, — здається, ваш сніданок підгорає.

Друїд глипнув на багаття і безпорадно замахав над ним руками. Ринсвінд кинувся на допомогу — за лічені хвилини, наповнені димом, чадом і метушнею, все закінчилося загальним тріумфом з приводу кількох врятованих шматочків добряче обвугленого бекону, що виявилося набагато ефективнішим для налагодження добрих стосунків, аніж цілий підручник з дипломатії.

— А взагалі, як ви сюди потрапили? — спитав друїд. — Ми перебуваємо на висоті п’ятиста футів, якщо я знову щось не наплутав зі своїми рунами.

Ринсвінд намагався відволіктися від думок про висоту.

— Ми ніби заскочили на хвильку, коли пролітали неподалік, — пояснив він.

— Спускаючись на землю, — додав Двоцвіт.

— От тільки твоя скеля перервала наше падіння, — пробурчав Ринсвінд. Його спина на ті слова тут же відізвалась тупим болем. — Красно дякуємо, — додав він.

— Я ж бо думав, ми нещодавно увійшли в якусь турбулентну зону, — сказав друїд, котрого, до слова, було звати Белафон. — А це, виходить, були ви, — він здригнувся. — Зараз, напевне, вже ранок, — відзначив він. — До дідька правила, я повезу вас у височінь. Тримайтесь.

— За що саме? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, просто проявіть загальне небажання випасти на ходу, — порадив Белафон. Він вийняв великий залізний маятник зі своєї сорочки і енергійними рухами кілька разів гойднув ним над вогнищем.

Довкола них скупчилися хмари і з’явилося відчуття страшенного тиску, а тоді, несподівано, скеля виринула у сонячне світло. Піднявшись на кілька футів понад хмарами, вона вирівняла курс у холодному ясно-блакитному небі. Хмари, які ще вчора ввечері здавалися відчужено далекими і жахливо надокучливими сьогодні вранці, тепер були пухнастим білим килимом, що простелявся в усі сторони: лиш кілька гірських вершин стриміли, наче острови. Позаду скелі вітер завихрив хмари у нестійкі завитки. Скеля...

Вона була близько тридцяти футів завдовжки, десять футів завширшки і вилискувала блакиттю.

— Яка дивовижна панорама, — сказав Двоцвіт, вбираючи обрій сяючими очима.

— Гм-м... а що нас втримує у повітрі? — спитав Ринсвінд.

— Переконання, — відповів Белафон, викручуючи поділ своєї сорочки.

— Аякже, — завбачливо підтакнув Ринсвінд.

— Підтримувати їх у повітрі — нескладно, — зауважив друїд і, піднявши вгору великого пальця, ковзнув примруженим поглядом уздовж своєї витягнутої руки на гору, що виднілася вдалині. — Що складно — так це приземлитися.

— Ти ж не думаєш так насправді, еге? — сказав Двоцвіт.

— Переконання — це те, що тримає вкупі увесь всесвіт, — вів далі Белафон. — Безглуздо стверджувати, що все це — завдяки магії.

Ринсвінд ненароком глипнув униз через хмару, що ставала дедалі тоншою, на засніжений краєвид, все ще дуже від них віддалений. Він знав, що перед ним — ненормальний, та останнім часом вже якось звик до такого; якщо все, що було потрібно, аби не впасти з такої висоти, — це слухати цього шаленця, він був готовий слухати безкінечно. Белафон всівся на землю, звісивши ноги через край скелі.

— Слухай, перестань тривожитись, — сказав він. — Якщо ти й далі думатимеш про те, що ця скеля не повинна була б ото зараз летіти, вона може тебе почути й зрештою погодитись, — і тоді виявиться, що ти мав рацію, розумієш? Видно, що ти не цікавишся сучасними концепціями мислення.

— Схоже, твоя правда, — мляво погодився Ринсвінд. Він намагався не думати про каміння на землі. Він намагався думати про скелі, що ширяють, мов ластівки, носячись по всіх усюдах зі щирою радістю, шугаючи в піднебесся, наче...

Він з прикрістю усвідомлював, що йому це не надто добре вдається.

Друїди Диска пишалися своїм прогресивним підходом до вивчення таємниць Всесвіту. Звичайно, як і друїди деінде, вони вірили у загальну єдність всіх форм життя, цілющу силу рослин, гармонійність річного циклу та у доцільність спалювання живцем будь-кого, хто не сприймав усе зазначене з належною повагою, проте вони також довгий час серйозно розмірковували над сутністю світу і сформулювали ось таку теорію:

Всесвіт, говорили вони, продовжує існувати завдяки балансу чотирьох сил, які вони визначили як чар, переконання, непевність та непокору.

Ось тому і крутяться сонце та місяць довкола Диска, бо твердо переконані, що не повинні впасти, але не відлітають геть через непевність. Чар змушує дерева рости, а непокора підтримує їх у вертикальному положенні, ну і так далі. Деякі друїди припускали, що ця теорія має певні огріхи, та старійшини серед них дуже недвозначно пояснювали, що завжди є місце для розумної суперечки, що розпалює вогонь серйозних наукових дебатів, і насправді це місце — на купі хмизу для ритуального багаття під час наступного сонцестояння.

— О, значить, ти — астроном? — здогадався Двоцвіт.

— Та ні, — відгукнувся Белафон, пильнуючи за тим, як скеля плавно огинає обриси гори. — Я — консультант із комп’ютерного устаткування.

— А що таке комп’ютерне устаткування?

— Ось це воно і є, — всміхнувся друїд, постукавши по скелі носаком своєї сандалі. — Принаймні його частина. Це — запасна деталь. Я її доправляю. У них там негаразди з великими кругами у Вихрових Рівнинах. Так вони кажуть, в усякому разі. Шкода, що мені не дають бронзового торквеса за кожного користувача, який не читав інструкції з експлуатації, — він знизав плечима.

— А яка конкретно її, ну, використовують? — спитав Ринсвінд. Що завгодно, аби лиш не думати про падіння.

— Її можна використовувати, щоб... щоб визначати пори року, — сказав Белафон.

— Ага. Тобто, якщо вона вкрита снігом, тоді це, напевне, — зима?

— Так. Тобто ні. Одним словом, припустімо, ти хочеш дізнатися, коли на небосхилі зійде якась певна зірка...

— А навіщо? — спитав Двоцвіт, чемно підтримуючи розмову.

— Ну, наприклад, щоб знати, коли саме висівати насіння рослин, — сказав Белафон, починаючи потрохи впрівати, — або, можливо...

— Я позичу тобі свій альманах, якщо хочеш, — запропонував Двоцвіт.

— Альманах?

— Це — книжка, що говорить, який сьогодні день, — пояснив Ринсвінд втомлено. — Ідеально відповідатиме твоїй лєй-лінії.

Белафон закляк.

— Книжка? — перепитав він. — Така уся... з паперу? [11]

— Авжеж.

— Не надто надійне джерело, як на мене, — сказав друїд ущипливо. — Ну звідки книжці знати, який сьогодні день? Папір не може робити обчислення.

Він почовгав до тієї частини скелі, що відповідала носовій частині судна, від чого вона підозріло захиталася. Ринсвінд, проковтнувши клубок, що підкотився до горла, жестом підкликав Двоцвіта підійти ближче.

— Ти коли-небудь чув про культурний шок? — прошипів він йому на вухо.

— А що це?

— Це те, що трапляється, коли люди проводять п’ятсот років у намаганнях змусити кам’яний круг працювати належним чином, а тоді з’являється хтось з маленькою книжечкою, що містить сторінку на кожен день, разом з невимушеними порадами на зразок «Сприятливий час для сіяння квасолі» чи «Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає». А чи знаєш ти, яку найважливішу річ про культурний шок треба завжди, — Ринсвінд зупинився, зробив глибокий вдих і беззвучно заворушив губами, повторюючи щойно сказане речення, щоб пригадати, на чому воно обірвалося, — пам’ятати? — закінчив він.

— Яку?

— Не провокуй цей шок у того, хто керує тисячотонною скелею.

— Воно вже пішло?

Траймон з обережністю визирав із-за бійниць Вежі мистецтв, величного напівзруйнованого кам’яного шпилю, що вимальовувався в небі над Невидною академією.

Зграйка студентів та магів-наставників, далеко унизу, дружно закивали головами.

— Ви впевнені?

Скарбій склав долоні рупором і загукав.

— Воно вирвалося назовні через серединні двері і втекло годину тому, пане, — прокричав він.

— Помиляєшся, — сказав Траймон. — Воно пішло собі, а от ми — втекли. Що ж, тоді я спускаюся. Воно схопило кого-небудь?

Скарбій судомно ковтнув слину. Він був не чарівником, а просто привітним, добродушним чоловіком, який зовсім не заслужив, щоб стати свідком усіх тих речей, які він побачив за останню годину. Малі демони, кольорові вогники та усякі напівпроявлені сутності, звісно, мали звичку блукати по кампусу. Але в тому, як люто накинувся на них Багаж, було щось таке, що зовсім вибило скарбія з душевної рівноваги.

Спроба зупинити його була б рівнозначною спробі подужати льодовик.

— Воно... воно проковтнуло декана вільних наук, пане, — прокричав він.

Обличчя Траймона просвітліло.

— Недобрий знак, — промимрив він.

Він рушив униз довгими гвинтоподібними сходами. За хвилю на його лиці з’явилась скупа, напружена посмішка. День однозначно ставав усе кращим.

Треба було організувати ще силу-силенну речей. А якщо й було щось таке, що Траймон справді любив, — то це організацію.

Скеля мчала через гірські рівнини майже над самою землею, збиваючи шапки снігових заметів, що лежали буквально на кілька футів нижче. Белафон метушливо порався усюди водночас, то змащуючи бальзамом з омели одне місце під ногами, то малюючи руну в іншому, тим часом Ринсвінд був геть нажаханий і виснажений, а Двоцвіт хвилювався про свій Багаж.

— Повний вперед догори! — закомандував друїд, перекрикуючи шум вихрового потоку позаду скелі. — Дивіться, це — великий комп’ютер піднебесся!

Ринсвінд зиркнув одним оком крізь пальці. Вдалині на горизонті проступали обриси величезної конструкції з сірих та чорних брил, викладених у концентричні кола та містичні доріжки, похмурих і відразливих на фоні снігу. Безумовно, люди не могли самі перемістити оті гори, що тільки-но народжувались — ціле полчище гігантів, вочевидь, перетворилися на каміння завдяки якомусь...

— Схоже, тут довкола — багато каменюк, — сказав Двоцвіт.

Белафон завмер, наче громом прибитий.

— Що? — спитав він.

— Це дуже мило, — поквапився виправитися турист. Він підбирав потрібне слово. — Етнічно, — уточнив він.

Друїд закляк.

— Мило? — перепитав він. — Довершені силіконові плити, дивовижні сучасні каменярські технології — і це ти назвав «мило»?

— Авжеж, — сказав Двоцвіт, для якого сарказм був просто словом зі семи літер, що починалося на «С».

— А що значить «етнічний»? — спитав друїд.

— Воно означає «достоту неперевершений», — миттю знайшовся Ринсвінд, — і даруй, що втручаюся, та нас ось-ось чекає небезпека приземлення...

Белафон відвернувся, лиш трохи заспокоївшись. Він широко розкинув руки і вигукнув плутанку не придатних до перекладу слів, закінчивши здушеним шепітним «мило!».

Скеля сповільнила свій хід і, ковзнувши убік із поривом сніговію, зависла понад колом з кам’яних плит. Внизу під нею якийсь друїд вимахував галузками омели складні комбінації, і ось Белафон вправно приземлив масивну кам’яну глибу на два гігантські стовпи з ледь чутним стуком.

Ринсвінд нарешті дозволив собі як слід видихнути. Подих його відразу ж чкурнув, щоб заховатися якнайдалі.

Почулося, як бряцнула драбина, яку приставили до брили з одного боку, і за хвилю над її краєм з’явилася голова літнього друїда. Він оторопіло витріщився на двох пасажирів, а тоді перевів погляд на Белафона.