Химерні оповідання

Transfugium[6]

Коли вона виїжджає зі стоянки, авто-авто ставить їй кілька рутинних запитань — між іншим: чи бажає вона музику і яку або підвищити чи знизити температуру всередині і чи наситити повітря якимось запахом. Додає також, що в ціну проїзду входять розмови на обрану тему, і монотонним голосом починає перераховувати: «Сфери функціонування імплантаційного оздоровчого страхування», «Вигідні інвестиції: ринок нерухомості у Гренландії», «Перехід від двополюсних систем до однополюсних: витрати і вигоди», «Як baby-design став частиною еволюції», «Здоров'я — антропогеронтологія — перспективи розвитку».

— Ні, дякую, — каже вона і для певності повторює: — Ні. Ні.

Настає приємна для вуха тиша, хоча якусь мить вона мала враження, що авто-авто розчаровано пирхнуло. Від того моменту воно саме керує собою за вказівками з супутника, рівномірно, стабільно, рухається майже беззвучно, не йде на обгін не за правилами, не робить ризикованих маневрів, пропускає пішоходів на «зебрі», а величезна кількість усіляких датчиків реагує на тварин, навіть на тих, які вибігають під колеса в останню мить. Жінка скулюється в кутку і накривається курткою, хоча їй зовсім не холодно.

Ось що їй сниться.

— Дивися, — каже її старша сестра.

Вона стоїть над мийкою в їхньому старому будинку, зараз якісь свята, вони готують.

Вона дивиться на її руки і з жахом бачить, як ті зникають під струменем води з крану. Розмиваються, розчиняються, наче вони з льоду.

— Дивися, — каже, піднімаючи дві кукси на висоту очей. — Уже не будуть мені потрібні.

Їй снилася сестра, до якої вона їде. Рената.

Центр був розташований далеко від аеродрому, тому подорож тривала три години. Авто-авто їхало щораз вужчими дорогами, біля яких з'являлися характерні жовто-червоні таблички з двома літерами: «TF». «F» було трошки вище, і логотип нагадував сходи, які ведуть догори, — до Transfugium таким чином вступали як до Землі Обітованої, і цю дещо містичну символіку ще й посилювали рухомі білборди, на яких світилися приголомшливі образи дикої природи. Вона дивилася на них байдуже, на неї вони не справляли враження; з якихось причин вона була прив'язана до того, що давало людям місто, — до заколисування в безпечно запланованому просторі, точно на міру людського розуму і людських розмірів.

На неї чекав дерев'яний будиночок із чотирма спальнями й великим салоном — зовсім такий самий, який винаймають для родини на літо. Камера на в'їзді детально оглянула її обличчя, а потім брама беззвучно відчинилася, і авто-авто під'їхало під самі двері. Вона вийшла, забрала невеличкий багаж, а автомобіль ввічливо подякував і зник. Вона на мить відчула себе трохи винною, що відмовилася від будь-якого контакту з ним і що спала в дорозі, але це було, ясна річ, глупе відчуття, як і всі емофейки.

Дім був досконально підготований: застелені ліжка, накритий стіл, повний холодильник, свіжі рушники, увімкнена класична музика і пляшка доброго вина з побажаннями від фірми. І саме це вона в першу чергу й зробила — налила собі вина.

Дерев'яна тераса виходила на озеро, до спокійної зараз води й темної рисочки протилежного берега. Інші бунгало, дискретно сховані між деревами, здавалися тихими й темними, але біля одного вона побачила автомобіль, а всередині горіло світло. Отже її сестрі не буде самотньо цієї ночі. Десь далі, ззаду, в глибині лісу домінували великі брили будинків центру, але оскільки їхні скляні стіни мали здатність оптичного камуфляжу, то їхня присутність була більше відчутною, ніж видимою. Було тихо, пахло лісом, опалою глицею, грибами, живицею, і важко було повірити, що це не якась провінційна антиалкогольна лікарня, а один із найбільших трансмедичних центрів у світі.

Після останньої зустрічі кілька місяців тому вона не мала вже змоги поспілкуватися з Ренатою, хоча її сестра була десь тут за мурами комплексу Transfugium, зовсім близько. Вона подумала, що, мабуть, не змогла б її вже пізнати. Це було дуже неприємне відчуття — все в ній виривалося на допомогу сестрі, але мало стримуватись. Її попереднього разу вчили працювати з цим нераціональним почуттям так, як працюють із емофейками. Ота вивчена напам'ять мантра: «Емоції завжди правдиві, неправдивою може бути їх причина». Емоції, що збуджуються фальшивими причинами, є такими ж сильними, як і ті, що зумовлені правдивими, тому часто обманюють людину. Їх треба просто пережити.

Був уже полудень, і настав час на візит, тому, трошки змерзла, вона рушила в бік величезних павільйонів. Ішла вздовж скляних, графітових стін, які над верхівками дерев відбивали небо. Шукала якихось дверей чи вікон, якоїсь тріщини, але все здавалося непрозорим і досконало гладеньким, наче було відлите в суцільній формі. Тут не було головного входу і не можна було зазирнути всередину.

Вона дійшла до вертикальної темної стіни і сказала: «Я тут». Трохи постояла, даючи час Будинкові, щоб той її оглянув та ідентифікував. «Бачу тебе», — немовби сказав величезний будинок Transfugium і впустив її всередину.

Професор Чой, який вів її сестру і відповідав за весь процес трансфуґації, був андрогінним, худорлявим, спортивного вигляду. Він збіг до неї сходами й усміхнувся мало не з чулістю, як приятельці. Мав на собі чорний, обтислий спортивний костюм і натягнуту на чоло шапочку. Вона подумала, що, може, Чой — це жінка: голографічна плакетка на рукаві з написом «д-р Чой» не допомагала у визначенні статі. Так, як Чой, виглядали багаті люди — зайняті собою і своїми тілами, досконалі від народження, запроектовані майже в усіх деталях, інтелігентні й свідомі своєї переваги. Про Чоя слід би було хіба сказати «воно», але в мові, яка була їй найближчою і якою говорили вдома, це звучало б дивно, бо середній рід одвічно був зарезервований не для людини, а радше для істоти нелюдської, наче людство мусило дозволити розіп'яти себе за полярність статей. Тому вона вже раніше вирішила, що думатиме про Чоя як про «нього». Це допомагало витворити дистанцію. Вона ненавиділа фамільярність.

— Ти недовго спала, — турботливо сказав він.

Вона досить довго дивилася на нього і раптом відчула, що зовсім не має охоти з ним розмовляти. Значно охочіше вона б відвернулася і мовчки вийшла. Хотіла сказати щось на привітання, але слова застрягали в перехопленому горлі. Очі її наповнилися сльозами. Він уважно подивився на неї.

— Жаль — це дивна, зовсім нераціональна емоція, — сказав. — Вона вже нічого не змінить. Нічому не зарадить. Належить до тих марних і безплідних почуттів, він яких немає ніякої користі.

У нього були абсолютно чорні, непроникні очі і правильні риси обличчя. Був схожий на когось, хто знає набагато більше, ніж прагне визнати. Спритний. Прозорливий, але, попри це, співчутливий.

— Вийдемо надвір? — він вказав рухом голови на ліс і озеро.

Стіна розсунулася, і вони опинилися на терасі, яка плавно переходила у хвойний ліс. Вона слухняно пішла за ним у напрямку води. Витягла з кишені фотографію і без слова подала йому. Вона та її сестра сиділи на дерев'яній огорожі, на яку сперли велосипеди. Це були канікули сорок п'ять років тому, а вони приїхали на село до брата їхньої матері. Рената, як старша, вчила її їздити на велосипеді. Їй було сім років, а Ренаті — тринадцять. Обидві дивилися в об'єктив, наче зазирали в майбутнє, просто на тих, що дивляться.

Чой уважно придивився до знімка. Їй здалося, що той його зворушив.

— Багато людей так роблять, беруть знімки, — сказав. — Це спроба зрозуміти причини, правда? Ти шукаєш причини, це ясно. Почуваєшся винною.

—- Вона завжди здавалася такою впорядкованою, типовою.

— Якщо хочеш, ми маємо тут психологів.

— Ні, — сказала, — мені не треба.

Вода несла їхні слова до темної частини лісу по той бік озера, куди жодна людина не мала доступу, — «до Серця», як казали, бо вона ще з дитинства пам'ятала, як сперечалися щодо назви «резервація».

— А що там? — запитала за хвильку. Вона багато разів замислювалась, чи цей чоловік справді вірить у все те, що говорить і робить. Чи, може, він просто добрий продавець цього нового товару, яким стала трансфуґація.

— Дикий світ. Без людей. Ми не можемо його побачити, бо ми люди. Ми самі від нього відділилися, і щоб зараз повернутися туди, нам треба змінитися. Я не можу побачити чогось, що не містить мене. Ми всі в'язні самих себе. Парадокс. Цікава пізнавальна перспектива, але й фатальна помилка еволюції: людина бачить завжди тільки себе.

Вона відчула раптовий приплив злості на його телеграфний стиль. Короткі прості речення, якими він трактував її, як учитель дитину.

— Я цього всього не розумію. Я могла би ставати нею тисячу разів. Дивитися її очима. Думати її мозком… — їй зараз необхідно було опанувати себе, бо вона почала його передражнювати, — але все одно не розумію, як це діється. Як можна хотіти чогось такого… — не знала навіть, як це назвати, — …всупереч природі.

Вона відвернулася від нього, пробуючи приховати сльози глибокого обурення, хоча вже думала, що залагодила справу і що сьогодні буде вільною від емоцій. Раптом їй здалося, що вона чує його тихий сміх. Вона озирнулася, розізлившись іще більше, але він тільки покашлював, прикурюючи нешкідливу цигарку, тому вона говорила далі, щораз швидше і голосніше:

— Я тут тільки тому, що ніхто інший із родини не хотів братися за організацію всього цього. Я її сестра. Батьки надто старі й мало що з цього розуміють. Діти сприйняли її рішення за добру монету, принаймні одна дитина. Її син від усього цього відгородився. Відчуває тільки біль. Я взяла це на себе, але не розумію цього. І, правду кажучи, не хочу розуміти. Маю це все десь. А сюди приїхала залагодити формальності.

Злість ішла їй на користь, додавала сил і певності, але доктор Чой, поставний арієць із непроникним обличчям, все одно дивився на неї з чимось, що можна було назвати чулою вищістю.

— Маєш право гніватися й бути розчарованою. У такий спосіб ти захищаєшся. Захищаєш свою інтегральність, — мудрував він далі, вона не могла цього витримати.

— Відпердолься, — промовила самими губами, відвернувшись у бік озера. Рушила його берегом. Вид клаптиків світла, що повзли поверхнею води, стіни лісу по той бік і великого чистого неба поволі тамував її злість. Вона відчула заспокоєння, яке пливло з-над води, і навіть обіцянку чудової байдужості, як тоді, коли вона вперше виїхала з дому й вирішила не повертатися. Сиділа в автобусі й повторювала собі: «Нічого нікому я не винна, бо люди відповідають за свої вибори».

— Як людина може хотіти перестати бути собою? — сказала вона Чою, який ішов за нею. — Це самогубство. В якомусь смислі ви на її прохання вдаєтеся до евтаназії.

Чой схопив її за руку і затримав. Стягнув шапочку і тепер його обличчя виявилося ще більш жіночим. Над їхніми головами зашелестіли крила сонячного гелікоптера.

— Люди Заходу переконані, що драматично й радикально відрізняються від інших людей, від інших істот, що вони виняткові, трагічні. Говорять про «занурення в побут», про розпач, самотність, впадають в істерику. Люблять завдавати самі собі смерть. А це ж просто перетворення маленьких відмінностей на великі драми. Чому ми повинні вважати, що прірва між людиною і світом є більшою і важливішою, ніж прірва між двома іншими видами існування? Ти це відчуваєш? Чому прірва між тобою і тією модриною є серйознішою з філософського боку, ніж між тією модриною і, наприклад, отим дятлом?

— Бо я людина, — відповіла вона, не задумуючись.

Він сумно покивав головою, ніби очікував саме цього — що вони не зможуть порозумітися.

— Пам'ятаєш Овідія? Він це передчував, — Чой продовжував говорити й сів на перегородці. За спиною в нього було озеро. — Метаморфози ніколи не засновувались на механічних відмінностях. Так само діється і з трансфуґацією: вона наголошує схожості. В еволюційному смислі ми все ще продовжуємо бути шимпанзе, їжаками й модринами, носимо все це в собі. У будь-яку мить ми можемо сягнути по це. Нас не відокремлюють від цього якісь прірви, які не можна подолати. Нас розділяють ледь-що якісь тріщинки, дрібні щілини буття. Unus mundus. Світ єдиний.

Усе це вона вже чула багато разів, але ці аргументи якось не доходили до неї. Вона вважала їх надто абстрактними. Воліла знати, чи трансфуґація супроводжується болем. Чи її сестра почувається там самотньою? Що це значить, що процес відбувається в силовому полі? Чи людина зберігає свідомість до кінця? Чи залишається собою? А якщо її сестра передумала? Що тоді? Вона вже кілька разів відчувала мало не паніку, коли їй здавалося, що треба сестру рятувати силою, викрасти її, а потім замкнути вдома й наказати жити, як завжди, нормально, так, як це діялося сотні, тисячі, мільйони разів — кожен у своїй ніші, на своєму місці. Вони попрощалася з нею півроку тому тут, у парку. Зробили це спокійно і по-діловому, майже без слів. Рената передала їй нотаріальні документи, повні підписів і урядових голограм, а під кінець вручила ланцюжок із крапелькою, вирізаною з гірського кришталю, єдину біжутерію, яку носила. І одразу потім, коли Рената йшла в бік будинків Transfugium, її сестра з рулончиком у руці відчула приплив задухи, як тоді, коли ми усвідомлюємо, що діється щось невідворотне. Дивилася, як та відходить, і мала надію, що озирнеться, що, може, навіть передумає, повернеться. Але ні, нічого такого не сталося — побачила тільки її спину й темні двері, які беззвучно зсунулися, утворивши чорну непрозору поверхню.

— Чи вона все ще є тут? Де?

Чой показав рукою на будинок Transfugium.

— Так, вона вже готова.

Вона незлюбила Чоя, хоча вони вже раніше кілька разів розмовляли. Вона знала, що цей чоловік не зуміє нічим потішити її, хоча був інтелігентний і теплий, навіть дбайливий. Вона інстинктивно відчувала його вищість, не знала, що він думає насправді. Він повторював те, що було написано в Брошурі, немов пошук інших форм пояснення їй усього процесу вважав втратою часу. Екземпляр «Метаморфоз» Овідія лежав біля ліжка як готельна свята книга. Гарно видана, у старому стилі, з гравюрами, вона нагадувала книжку дев'ятнадцятого сторіччя — мала, схоже, збуджувати ностальгію за чимось давнім, природним і солідним, заспокоювати. Кілька разів вона читала в Брошурі, що не існує жодної тривкої однорідної субстанції, яка заповнює світ, і що світ — це струмінь сил і свідчень, які взаємно напирають на себе. Кожна істота має волю, яка дозволяє їй жити. Реальність складається зі сплетених у сіті волі мільярдів буттів, які накладаються одні на одні. Деякі з них рафіновані й пластичні, інші — безвладні й фаталістичні. У такому світі багато неймовірних досі речей стають можливими, а межі виявляються ілюзорними. Сьогоднішня медицина вміє подолати такі крихкі кордони.

— Давайте вертатися, — сказала вона, бо хотіла вже закінчити цю розмову. — Мені холодно.

Вона відчувала роздратованість — легеньку, як свербіж. Її дратував його менторський претензійний тон. Дратувала його бездоганність. Він вибачливо подивився на неї, попрощався і сказав, що приєднається до них уночі.

Вони мали звичайне життя, одна й друга. Росли в щасливому домі. Батьки любили одне одного, поки не перестали майже зовсім одне з одним розмовляти, зайняті своєю прогресуючою старістю. Трагедії і драми — як у людей. Здоров'я — під контролем. Діти, дві доньки — успішні. Між ними була різниця в шість років — настільки невелика, щоб мати спільну кімнату, але настільки значна, що не могли вже слухати ту саму музику й позичати одна одній модні фаталашки. Постало між ними порожнє місце, від якого не можна було відмахнутися. Приглядалися одна до одної зацікавлено, із симпатією, зі свого роду прив'язаністю, яку легко сплутати з любов'ю, але, по суті, небагато що їх поєднувало, і йшли вони власними дорогами.

Вони були зведеними сестрами. Їхні батьки увійшли в шлюб кожне зі своїм багажем: вона належала матері, сестра — батькові. На самому початку їм дали зрозуміти, що вони мусять подружитися і що в цей спосіб порятують своїх батьків. Вони отримали завдання співтворення дружної родини, і це вдалося — вони мали схоже почуття обов'язку. Вона мала шість, Рената — дванадцять років. Біологічна мати Ренати померла так рано, що та не пам'ятала її і, мабуть, тому одразу прийняла нову й покохала її. Важко було нарікати. Вона, молодша, була горда, що матиме старшу сестру. Захоплювалася нею, її книжками, музикою, засушеним трупиком жаби, її пізнім поверненням із дня народження приятельки у дивному стані, який вона сприйняла як хворобу і який виявився звичайним наслідком надміру алкоголю. Пам'ятала, як сестра читала вночі, а світло з екрана надавало її обличчю вигляду маски.

Рената покинула дім одразу після школи й зникла у великому місті на кілька років, відвідувала родину тільки на свята. Вивчала космічну інженерію, яка, як потім виявилося, парадоксально не вимагала виходити з дому й дивитися в небо. Після навчання більшу частину часу вона проводила біля екрана, відстежуючи якісь графіки, цифри, дописуючи до них свої. Платили їй за це добре й регулярно. Вона завагітніла і стала жити з мовчазним, як і вона, інженером, спеціалістом із очищення води в далеких країнах. Він часто виїздив, але жилося їм добре, принаймні так це виглядало зовні. Вони купили дім на півдні, мали бджіл і дикий сад. Якось пожежа знищила їхню пасіку, але її відбудували. Вона пам'ятає, як Рената плакала по телефону за тими бджолами. Інших її сліз вона не пригадувала. Життя сестри порівняно з її хаосом здавалося рівненькою, посипаною гравієм стежкою. Відвідувала вона Ренату рідко і запам'ятала її в спортивному костюмі з опаскою на волоссі — та бігала на довгі дистанції по перетятій місцевості до нестями.

Вона помилася під душем, зробила каву й сіла на сходинках тераси, щоб іще раз подивитися на озеро. Поверхня води притягувала погляд, але водночас не давала нічого, на чому він міг би зосередитись, тому свідомість уперто зісковзувала в минуле. Упродовж останніх місяців вона безперестанно замислювалась над тим, де в житті Ренати міг бути якийсь поворотний пункт, знак початку зміни, джерело першої думки про трансфуґацію. Чи це був нервовий злам, може, якась подія, переживання, про яке вони, всі її близькі, не мали поняття. Коли це сталося? Вона губилася в дрібних спогадах, картини минулого миготіли в неї перед очима. Може, причини мають природу пилу: одиничні часточки помітити не можна, але їх маса утворює густий фаталістичний туман. Картина перша: вони стоять перед дзеркалом і, задираючи сукні до пояса, порівнюють свої ноги. Вона задоволено помітила, що має гарніші ноги, ніж старша сестра, довші, стрункіші. Рената погоджується з нею, а потім обидві скачуть по канапі в самих тільки трусиках. Картина друга: бігають наввипередки з іншими дівчатками на шкільному спортивному майданчику, дистанція шістдесят метрів. Рената не затримується на фініші, як усі, а біжить далі, навкруг усього майданчика. Картина третя: вони на морі й закопують одна одну в пісок; Рената лежить закопана майже цілий день, не хоче виходити. Видно тільки легенький рух піску, коли вона дихає. Увечері виявляється, що спалила собі на сонці обличчя.

Де той момент, який з'ясовував би те, що зараз діється? Мав бути якийсь початок, зародок зміни, поворотний пункт, якась думка, травматична подія, зміна внаслідок читання, музики з мільйона файлів, які вони безупинно надсилали одна одній, знаючи, що в космосі забракло би часу, аби їх усі прослухати. Вона прокручувала подумки всі події, клаптики ситуацій. Батько колись сказав, що коли Рената народилася, то плакала так довго, аж мала запалення горла.

Щодо меню вона цілком поклалася на думку милого чоловіка у віці, який важко було визначити, з гарним цегляним кольором шкіри, який приємно контрастував із білістю його вбрання. Він мав порадити їй закуски. Робив це з гумором, наче готував їх для дівочої вечірки. Її дратував його гарний настрій.

— Це має бути щось на кшталт поминок, — сказала вона з якимось навіть задоволенням. Злостиво.

Він подивився на неї тепло і, як їй здалося, співчутливо.

— Поминки, весілля… Їсти завжди радісно.

Тістечка були пузаті, різнокольорові, лежали на різних тацях, кожен колір окремо, як формочки з фарбами. Зворушена цією щедрістю, вона показувала пальцем і пробувала вибирати між рожевим і лавандовим, між малиновим і ягідним, і какаовим. І ще креми, якими вони були перекладені, — зелено-золоті, пурпурові. Вони були такі неприродні, такі людські. Чоловік із цегляним обличчям покивав над тістечками головою.

— Прошу спробувати. Може, смак тут щось підкаже.

— Вибачте. Я ніколи не вміла вирішувати.

Він підсунув їй меню.

— Це стосується тільки неважливих речей. Коли ми справді чогось хочемо, то сумнівів немає.

Вона непереконливо підтвердила і витерла ніс. Він показав їй список холодних закусок і з гордістю сказав:

— Я, звичайно, не мушу додавати, що м'ясо чисте, з власних інкубаторів.

Вона бачила перед рестораном іменний пам'ятник тварин у натуральну величину — корови, свині, курки, качки, гуски, — донорів біологічного матеріалу. Запам'ятала ім'я корови: Адель. Безпомічно дивилася на довгий список страв, а потім глянула в лице ресторатору. Його темні очі дивилися на неї тепло, із зацікавленням.

— А можна до тебе притулитися? — раптом запитала вона.

— Звичайно, — сказав він, зовсім цим не здивований, ніби й ця послуга містилася в меню.

Обійняв її руками. Пахнув рідиною для полоскання тканин, банально.

Кількома хвилинами пізніше його бригада почала готувати салон і терасу для невеличкого прийому. Внесли коробки з тартинками й салатами. Вправні пальці розкладали на тацях фрукти.

Коли бригада пішла, сонце якраз почало заходити, і тоді вона побачила незвичайну картину — верхівки дерев густого північного лісу горіли помаранчевим світлом, як величезні канделябри, відбиваючись у воді озера. Надходила ніч. Вона бачила, як темнота виповзає з-під коренів дерев, з-під каменів лісової підстилки, як піднімається з глибин озера. Обриси раптом вигострили свої краї, наче всі речі хотіли ще раз усвідомити собі власне існування, перш ніж зникнути в темряві. Свічки дерев погасли, і раптом звідкілясь припливло холодне повітря, обганяючи ніч, тож вона накинула куртку та пішла над саме озеро. Вогник її нешкідливої цигарки світився в пітьмі — вона подумала, що його, напевно, видно з тамтого берега, і хтось із хорошим зором бачить його рух — до вуст і назад. Якщо взагалі дивиться.

Потім подзвонив Бой. Так його називали в родині, хоча йому було вже під сорок, — Бой. Син її сестри, Ренати. Сказав, що не приїде. Говорив нерозбірливо, схоже, був п'яний.

— Не знущайся вже ні над нею, ні над усіма нами, — тихо відповіла вона на його агресивний белькотіння. — Ти поводишся як капризна дитина. Нічого ж не зробив, не допоміг, — вона відчувала, що її несе, а її злість зростає з кожною секундою. — Звалив це на мене, хоча це ти — її син. Я залагоджувала документи, провідувала її тут, розмовляла з лікарями, а тепер мушу займатися довбаними тістечками. Знаєш що? Ти малий жалюгідний засранець.

Відіпхнула від себе телефон, і той впав у глицю.

Поскубала щось там із принесеного й чекала, сидячи на терасі. Темна товста лінія тамтого берега притягувала її погляд, але нічого там не діялося. Лінія лісу, яка відбивалася у воді озера, легенькі зморшки на воді. Побачила двох величезних птахів, які кружляли над деревами, але швидко зникли.

Вона відвідала Ренату, коли діти мали по кілька років, і їй здалося, що та пригасла. Була, як завжди, доглянута і добре вдягнена, її компактне гнучке тіло дещо набрало ваги, а риси неначе затерлися. Вона вже не бігала. Ходила на довгі прогулянки швидким рішучим кроком. Поверталася спітніла, розігріта і зникала під душем. Ніколи не була особливо говіркою, але цього разу взагалі не висловлювалась і не хотіла розповідати про себе. Нечасто усміхалася, і здавалося, що зовсім втратила почуття гумору. Весь час присвячувала садові й дітям, Бою й Ганні, яких возила до шкіл і на інші заняття. Торбочки для пакування канапок, коробочки для ланчу, все таке — щохвилинна готовність. Запах дітей у домі — особливий, липкий, задушливий. Запах ув'язнення. Кімнати завжди були стерильно чисті, практичні й світлі. Її чоловік, спокійний, мовчазний, з'являвся ввечері і зникав уранці, але видно було, що вони близькі одне одному. Може, мали якийсь спосіб порозуміння у своїй окремості. Коли вона, молодша сестра, приїздила до них у нечасті відвідини, вони сиділи пополуднями на світлій канапі в салоні, пильнуючи, щоб не пролити на неї жодної краплі кави чи чаю. Сиділи, втиснуті в протилежні куточки, розмовляючи про справи, які пропливали повз них, наче інформаційні стрічки в телевізійних новинах: Ганна має іспити в червні, контракт чоловіка вимагає від нього виїзду за кордон на якийсь час, існують різні способи економити воду в саду, згідно з останніми науковими дослідженнями, нікотин сприяє довговічності. Говорили одна з одною хмарками з коміксів, які зависали над ними в повітрі, а потім розвіювались, як дим із нешкідливої цигарки, гаранта довголіття. Вона захоплено дивилася на впорядковане життя Ренати, може, навіть із якоюсь заздрістю — сама вона була весь час у русі, в роботі, серед багатьох людей, — але відчувала полегшення, коли поверталася у свій балаган.

Потім щось сталося. Це збіглося з відходом дітей і смертю чоловіка, у якого був кошмарний рак, наче якісь сили пітьми здійснювали над ним вирок за провини, про які він ніколи не знав. Коли вона побачила її кілька років згодом, Рената вже жила сама. Купила маленький будиночок на краю лісу, з городом. Спочатку вирощувала там трави, але потім город заріс. Була вона занедбана, перестала фарбувати волосся, і тепер воно спливало їй на рамена сивуватою вуаллю. Що більше було того білого (а було ж їй тоді не більше сорока кількох років), то темнішим здавалося її обличчя. Засмагле, сухе. Світлі очі дивилися допитливо, чуйно. Очі вона відвертала, наче боялася, що крізь них можна буде зазирнути всередину і побачити там… Що? Що б там побачили?

Вони провели разом два дні, готуючи й сидячи на лавці в занедбаному саду. Вона відчувала, що сестру займають виключно власні думки і пожвавлювалась вона, тільки побачивши своїх псів, бо мала трьох великих, схожих на вовків псів, які не спускали з неї очей. Як гість у її домі, вона почувалася в їхньому товаристві незатишно. Вони дивилися на неї допитливо, проникливо, наче знали всі нюанси ситуації.

У майже порожньому салоні висів домашній екран, який наповнював усе приміщення лагідним сірим світлом. Їй із першого погляду важко було зрозуміти, який рух він показував. Думала, що це графічна абстракція, але коли підійшла ближче, впізнала реалістичні деталі. Це був знятий згори зимовий пейзаж. На узбіччях гір ріс північний ліс, ялини виглядали як коми, хаотично розкидані на білому аркуші. На розлогому полі біля лісу рухалися маленькі фігурки тварин. Вони йшли краєм лісу, одне за одним, на однаковій відстані, чорні правильні обриси — як плем'я індіанців, що переміщаються в пошуках кращого місця для життя. Вервечка тварин виходила поза кадр і з'являлася знову з протилежного боку екрана. І так весь час.

— Це дві зграї вовків, які поєдналися на зиму, — сказала Рената, підійшовши ззаду, і несподівано, на превелике здивування сестри, поклала їй голову на плече. — Дивися, як організовано ідуть.

Вона придивилася уважніше. Фігурки тварин не були однаковими. Ті спереду виявилися меншими, більш похиленими. І відстані між ними були різними.

— Усі ставлять лапи у сліди вовчиці, вожака зграї. За нею йдуть оті слабші, — казала вона, поклавши голову на плече сестри, не дивлячись на картину, немов знала її напам'ять в усіх деталях. — Найстарші задають темп усій зграї, інакше залишилися б позаду й загинули. Потім ідуть найсильніші самці, на випадок, якби звідкись почалась атака. Це воїни. За ними — і цих є найбільше — самки й молодняк, жінки й діти. А в кінці, бачиш цього самотнього вовка? — Відокремлений від решти, він явно замикав цей похід через пустелю. — Вільні електрони. Диваки. Для них теж є місце в зграї.

— Ох, я думала, що це пси, — відповіла вона.

— Неможливо сплутати вовка з собакою, — Рената відсунулася й підійшла до картини близько, щоб показати їй деталі. — Вовки більші й мають довші ноги, більші голови й масивніші шиї. Подивися, це добре видно. І хвости їхні пухнастіші.

— А твої пси?

— Це вовчі собаки, мішані. Але це не вовки. Справжню відмінність видно в погляді. Собаки дивляться розумно, питально, з відданістю, а погляд вовка зовсім інший — незаангажований, але уважний. Аж мурашки по спині.

Тема вовків явно оживила її.

Потім вони разом готували в кухні, випили трохи вина. Це була їхня остання зустріч. Вона запам'ятала, як прощалися в дверях.

— Знаєш, тварини — це майстри розпізнавати наміри, — сказала раптом Рената, наче закінчувала якусь розмову, якої насправді не було. — Ми могли б цьому в них учитися, якби нам взагалі спало таке на думку. Якби ти мала таку здатність, то знала б, що я хочу зробити й чому. Прийняла би це спокійно, без будь-якої тривоги.

Але тоді вона взагалі не зрозуміла, про що говорить старша сестра.

Коли смеркло, приїхали батьки з Ганною. Обличчя матері — бліде й заклопотане. Її губи здавалися постійно стиснутими, наче казала собі: «Витримай іще трохи, треба ще трохи помучитись». Проте не варто було пов'язувати це з рішенням Ренати. Мати завжди мала таку міну. Носила її, як мундир. Нею вона давала зрозуміти: «Прошу підходити до мене тільки з обґрунтованими й важливими справами». Батько останнім часом справляв враження цілковито відчуженого, навіть важко було здогадатися, що насправді з ним діється. І чи взагалі щось діється. Часом ні сіло ні впало посвистував, занурений у своє внутрішнє життя, до якого ніхто не мав справжнього доступу. Єдиною особою, яку він помічав, була його дружина.

— Коли це має відбутися? — кинула старша пані, щойно вони увійшли. Запитала так діловито, наче про якусь неприємну процедуру, яку треба витерпіти тільки для того, щоб потім було краще.

Рухалася вона за допомогою ходунців.

— На світанку. Сонце сходить дуже рано, — відповіла донька й допомогла їй піднятися сходами.

Ганна була хорошою онучкою, розклала їхній скромний багаж (тільки на одну ніч) у кімнаті, запарила вечірні трави. Після вечері, яку вони з'їли майже мовчки, мати церемонно всілася з інформаційною брошурою, розгорнутою на першій сторінці. Знала її вже мало не напам'ять, але все одно не могла цього зрозуміти.

— Я хочу просто впевнитись, — сказала роздратованим тоном. — Це щось таке, як віддати тіло для досліджень. Так, як це зробили мої батьки, чи ні? Тіло для науки.

Молодша донька збирала слова, щоб їй відповісти, але, схоже, не була переконана, що мати захоче її вислухати. Це запитання, очевидно, було риторичним.

— Вона померла, — сказав батько і поплескав дружину по руці, а потім сягнув по кольоровий журнал, який лежав на столику, і швидко перегорнув його барвисті сторінки. Рената не знала, що він відчував. Зараз, хворіючи на деменцію, він був найбільш загадковою істотою світу. Їй було простіше зрозуміти білочку, ніж власного батька.

— Чи ми її ще побачимо? — запитала мати, ледь відкриваючи рота. — Чи можна її ще якось, скажімо, обійняти?

— Я ж казала тобі, що ні, — відповіла онучка. — Ми з нею прощалися взимку, кілька місяців тому.

— То навіщо ти знову нас сюди притягла? — запитав дідусь.

— Нікого я не тягла. Вона відходить, а ми хочемо бути свідками цього відходу, — відповіла молодша донька.

— А мусимо? — буркнув батько.

Бой усе ж таки з'явився. У чорному блискучому костюмі він прибув на авто-мотоциклі, від нього відгонило алкоголем. Недавно він розлучився з дружиною. Родина сиділа на терасі, перед тим перетворила частину кольорових тістечок на барвисті окрушки, які вранці приберуть птахи. Бой зняв шолом.

— Навіщо влаштовувати цей цирк? — сказав. — Для чого вся ця оперетка, цей таємничий центр, який виглядає як психіатрична лікарня і, схоже, саме нею повинен бути. Домом вар'ятів. Усі ви бембнуті й дозволили їй запасти в шаленство.

Він кинув шолом на землю й пішов у напрямку озера. Ніхто не сказав ні слова.

— Ви всі по-ру-бані! — гукнув він із темряви.

Почали з'їжджатися гості, яких вона вітала, наче господиня на бенкеті. Спершу Марго, приятелька Ренати, зі своїм партнером, потім двоє літніх чоловіків, які виявилися сусідами старшої сестри.

Одразу після півночі з темряви з'явився доктор Чой — як завжди, в чорному спортивному костюмі та обтислій шапочці. Вручив родині документи: паспорт, нотаріальні розпорядження, результати аналізів і Карту Згоди. Сів до столу, наче почувався запрошеним внаслідок самого факту свого існування, і сказав, що завжди прагне бачити це. Що це щось на кшталт космічної симфонії — повернення хаотично розпорошених елементів на своє місце.

У цей момент чоботиська Боя загупали по дерев'яній терасі, і вона перелякалася, що її племінник знову попре на скандал. Хоча, власне кажучи, чекала на це — на скандал, і на те, що станеться щось, що поверне світ у стару колію. Може, Бой викине ці столики й потовче пляшки з вином. Може, рознесе на друзки рештки казково кольорових тістечок. Вона би зрозуміла його. Він боявся так само, як і вона. Але ні. Без слова увійшов на терасу, налив собі вина й дивився в бік озера. Вона помітила, що він посивів і змарнів.

Стояла, спершись на дерев'яну стіну, і курила. Бачила, як Ганна впівголоса розмовляла з матір'ю і поплескувала її по худих долонях, укритих темними печінковими плямками. Марго підігрівала щось у кухні, а батько спершу оглядав старі знімки Ренати, а коли заснув над ними, Ганна вийняла їх у нього з рук.

До неї долинали уривки розмов людей, що стояли на терасі, збентежених чи, навпаки, розслаблених і задоволених. Серед них сяяв доктор Чой. Вона чула уривки якихось дискусій і голос Чоя, який на мить перекрив звичний гомін прийняття. Хтось із ним не погодився, але його відповідь загубилася в метушні.

Потім краєм ока вона помітила темні силуети Боя і Ганни на тлі озера, яке вже ледь світлішало, — притулені одне до одного тіла брата і сестри.

Небо на сході почало сіріти. Зробилося прохолодно. Звідкись зірвався вітерець, але хіба тільки для того, щоб зморщити поверхню озера, яке зараз здавалося кратером, повним попелу.

— Це великий момент. Починається, — сказав доктор Чой. — Дивіться.

Так це виглядало.

З боку будинку Transfugium виплив на озеро пліт. Властиво, тільки платформа. Дистанційно керована, вона впевнено сунула в напрямку тамтого берега, туди, куди жодна людина потрапити не може. До Серця. Спершу видно було хіба рух і смуги неспокійної води, але коли небо ще пояснішало і відбилося у воді, вони побачили її виразно. Тварину що стояла спокійно, як пам'ятник, з похиленою головою. Вовк.

Тварина озирнулася і якийсь час дивилася спідлоба в їхній бік, поки не ковтнула її повністю тінь протилежного берега.