Гора Всіх Святих

Літак до Цюриха долетів до міста вчасно, але довго мусив кружляти, бо аеродром засипало снігом, і треба було чекати, поки повільні, але дуже ефективні машини розчистять його. Коли приземлилися, снігові хмари якраз відсунулися, і на вогненному помаранчевому небі видно було безліч конденсаційних смуг, які перетиналися, утворюючи гігантську решітку — наче сам Бог запрошував нас зіграти з ним у хрестики й нулики.

Водій, який мав мене забрати й чекав із моїм прізвищем, виписаним на кришці картонної взуттєвої коробки, одразу сказав:

— Я маю відвезти вас до пансіонату, бо дорога в гори до Інституту зовсім засипана Ми не доїдемо туди.

Говорив він на такому дивному діалекті, що я ледве його зрозуміла. Мені здавалося, що чогось таки не зрозуміла. Адже був травень, восьме травня.

— Світ перевернувся догори дриґом. Ви тільки подивіться, — пакуючи мій багаж до авто, він показав на небо, що саме темніло. — Цим начебто нас труять, випускають із літаків гази, які змінюють нашу підсвідомість.

Я ствердно покивала головою. Небосхил у клітинку справді збуджував неспокій.

На місце ми приїхали пізно вночі; всюди були затори, автомобілі буксували й рухалися по мокрому снігу зі швидкістю слимаків. На узбіччях збиралося грязьке місиво. У місті повним ходом працювали снігоочисники, але далі, в горах, у які ми в'їхали дуже обережно, виявилося, що доріг ніхто не розчищав. Водій судомно тримався за кермо, нахилившись уперед, а його великий орлиний ніс визначав напрямок, наче дзьоб корабля, який вів нас через море вологої темряви в напрямку якогось порту.

Я опинилася тут, бо підписала контракт. Моїм завданням було оцінити групу підлітків за допомогою тесту, який я сама вигадала і який уже більше тридцяти років від часу його появи залишався єдиним тестом цього типу на світі, широко визнаним серед колег у галузі психології розвитку.

Сума, яку мені запропонували за цю роботу, була дуже великою. Коли я побачила її в угоді, то подумала, що це помилка. Одночасно мене зобов'язали до повної таємниці. Фірма, яка замовила дослідження, була розташована в Цюриху, а її назва нічого мені не говорила. Не можу, однак, сказати, що мене спокусили тільки гроші. Зіграли свою роль також інші причини.

Я відчула здивування, бо «пансіонатом» виявилися гостьові кімнати в старому темному монастирі біля підніжжя гір. Натрієві ліхтарі заливали яскравим світлом стражденні від снігу каштани, які вже цвіли, і зараз, присипані білими подушками, виглядали як такі, що опинилися в незрозумілій, абсурдній, важкій ситуації. Водій відвів мене до бічного входу, заніс мою валізку по сходах. У дверях до кімнати стирчав ключ.

— Усі формальності вже залагоджені. Прошу виспатись. Завтра я по вас приїду, — сказав шофер із великим носом. — Сніданок у вас в холодильнику, а о десятій сестри запрошують на каву.

Заснула я аж після таблетки — і знову опинилася у своїй улюбленій часовій дірі, в яку ми падали разом — я і моє тіло, — як у вимощене пташиним пухом гніздо. Від часу, коли прийшла хвороба, я щоночі тренувала у цей спосіб небуття.


О десятій я стала свідком найбільш дивного ритуалу пиття кави, який бачила в житті. Отож я опинилася у величезному приміщенні, посеред якого стояв великий, масивний дерев'яний стіл, що мав сліди багатовікового використання, а за ним сиділи шість старих жінок у чернечих одежах. Трошки піднесли голови, коли я увійшла. Вони сиділи по три з кожного боку столу, а однаковість ряс зумовлювала, що й риси їхніх облич робилися схожими. Сьома сестра, рухлива й повна енергії, з одягненим на чернечий стрій фартухом у смужки, саме поставила на столі великий дзбан із кавою і, витерши долоні об фартух, підійшла до мене, простягши перед собою кощаві руки.

Вона привітала мене трохи заголосно, що — як я потім зрозуміла — мало свою причину: більшість старших жінок недочувала. Вона представила мене по імені й швидко назвала імена черниць — дивні. Найстаршу звали Беатрікс. Ще були Інгеборга, Тамар і Шарлотта, а також Ізидора і Цезарина. Тамар притягала погляд своєю недвижністю. Виглядала як статуя справжньої богині. Сиділа на візочку, велика й огрядна з гарним блідим обличчям, яке виростало з тіла в рясі. Мені здавалося, що вона дивиться крізь мене, наче бачить за мною якийсь розлогий простір. Вона вже, мабуть, належала до того невтомного племені, яке здійснює внутрішні мандрівки в часі полонинами пам'яті, а ми для нього — тільки дражлива порошинка на очному яблуці.

Я здивовано розглядала великий світлий зал, поділений на їдальню і частину, де готувалася їжа і де стояли могутні багатоконфорочні газові плити з духовками й піч для хліба, а на стінах висіли величезні пательні й полиці з горщиками. Під вікном царювали мийки, одна біля другої, як у задньому приміщенні заводської їдальні. Поверхні оббиті бляхою, а окремі предмети зроблені були не з якихось пластмас, а з металу, з'єднаного шишкоподібними гвинтами, наче просто з корабля капітана Немо. Стерильна чистота, яка тут панувала, одразу примушувала думати про стародавні лабораторії і доктора Франкенштейна з його ризикованими експериментами. Сучасними в цьому приміщенні були тільки кольорові контейнери для сортування сміття.

Сестра Шарлотта пояснила мені, що ця велика кухня роками вже не використовується за призначенням і що зараз сестри готують собі на невеличкій газовій плиті або користуються службою доставки їжі, пропонованою одним із міських ресторанів. Сестра Анна, жінка у фартуху (настоятелька, як виявилося), додала, що ще в шістдесяті роки, коли вона прийшла сюди, в монастирі жили шістдесят сестер із усієї Європи.

— Колись тут пекли хліб. І ми робили сири, кожен важив п'ятнадцять кілограмів. Тепер не виплачується робити сир і пекти хліби для семи… — почала сестра Шарлотта, наче готувалася до якоїсь довгої розповіді.

— Для восьми! Нас вісім, — оптимістично сказала сестра Анна. — Ви відвідуйте нас тут, коли вже будете там, — вона мотнула підборіддям у якомусь невизначеному напрямку, — на горі. То теж наша інституція. Тут є коротка дорога через пасовиська, півгодини пішки.

Дзбан із кавою тепер переходив із рук у руки, і кава лилася в чашки темним парким струменем. Потім руки черниць жваво простягнися до упаковочок із вершками. Старі пальці делікатно відгинали срібну фольгову кришечку і вливали вершки до кави. Потім сестри відривали кришечку до кінця, і вона одразу опинялася на їхніх язиках, наче алюмінієва облатка. Язики вправно, одним лизом повертали їй чистоту і бездоганний блиск. Потім старанний язик проникав всередину пластикової упаковочки, щоб усунути звідти найменші навіть крапельки рідини. Сестри вилизували вершки охоче і вправно, жестом завченим і повторюваним сотні разів. Тепер треба було відділити від пластикової упаковочки паперову опаску, додану до неї. Нігті сестер дбайливо розривали місце склеювання і тріумфально знімали опаску. В результаті всіх цих дій перед кожною сестрою лежали три вторинні сировини: пластмаса, папір і алюміній.

— Ми дбаємо про середовище. Ми, люди, є винятковим ґатунком істот, а нам загрожує вимирання, якщо так далі піде, — сказала сестра Анна і по-змовницькому підморгнула мені.

Якась із сестер засміялася:

— Маєте рацію, сестро, щороку одна, як за годинником.

Зайнята повторенням їхніх дій, я не помітила, що до кухні майже беззвучно увійшла восьма жінка й сіла біля мене. Тільки якийсь її дрібний порух справив, що я обернулася до неї і побачила молоденьку дівчину в такій самій рясі, яку носили старші черниці. У неї була темна, смаглява шкіра, живість якої вирізнялася на тлі блідості інших сестер — наче на цьому портреті всередині картини її щойно домалювали, використавши нову палітру кольорів.

— Це наша сестра Сваті, — представила її з явною гордістю настоятелька.

Дівчина безособово усміхнулася, встала й зайнялася збиранням посортованих відходів для кольорових контейнерів.

Я була вдячна настоятельці, що вона прийняла мене тут як стару знайому. Коли подзвонив мобільний, вона почала витягати з кишені різні предмети: ключі, карамельки, записничок, блістер таблеток… Апарат виявився старою «Нокією», можна би сказати — допотопною.

— Так, — сказала вона в телефон отим дивним діалектом. — Дякую. — І до мене: — Водій уже чекає на тебе, дитино.

Я слухняно дозволила провести себе лабіринтами старого будинку до виходу, шкодуючи за недопитою кавою. Надворі мене осліпило травневе сонце; поки я сідала в автомобіль, то слухала якийсь час концерт танення. Звідусіль падали важкі краплі, барабанили по даху, по сходах, по шибах вікон, по листю дерев. Під ногами в нас збиралася жвава річка, яка замінила ексцентричність снігу банальністю води і переносила її вниз, до озера. Не знаю, чому я тоді подумала, що всі ці старі жінки в рясах із гідністю чекають на смерть. А я метушуся.


— Ви маєте тут досконалі умови для роботи, подивіться, — сказала мені того дня Дані, директорка програми досліджень. Говорила вона англійською з італійським акцентом, хоча риси її обличчя наводили радше на думку про якихось індіанських чи, може, далекосхідних предків. — Отут ваш кабінет, вам навіть не треба виходити надвір, щоб прийти на роботу. — Вона усміхнулася мені. Поряд із нею стояв чоловік із великим черевом, на якому напиналася картата сорочка. — Це Віктор, шеф програми.

Вона сказала, що недалеко звідси проходить туристичний шлях, і можна без будь-яких зусиль — усього лиш за три години — зійти на вершину монументальної гори, яка, видима звідусіль, створює враження, ніби ти весь час перебуваєш у низинах.

Інститут містився в сучасному бетонному будинку, в якому переважали прямі лінії. Алюмінієві стрічки підтримували величезні шиби, а скло відбивало несиметричні форми природи, що певним чином лагодило суворість усієї брили. За цим сучасним домом стояв інший великий будинок, зведений, найімовірніше, на початку XX століття, який надзвичайно нагадував школу, тим більше, що я помітила перед ним спортивний майданчик, на якому група підлітків грала у футбол.

Мене охопила втома, мабуть, через висоту, на якій я опинилася, а може, просто тому, що останнім часом я мало не завжди її відчувала. Я попросила відвести мене до кімнати, де мала мешкати протягом наступних тижнів. У моєму стані треба пополудні відпочивати. Втома звалювалась на мене близько другої, я ставала важкою та сонною. Мала тоді враження, що день кудись провалюється, піддається депресії і не може з неї оговтатися до вечора. Потім через силу рушає близько сьомої і кульгає до півночі.

Я не створила сім'ї, не збудувала дому, не посадила дерева, весь свій час присвятила роботі, безустанним дослідженням і пропусканню їх через складні статистичні процедури, яким завжди вірила більше, ніж власному розуму. Найбільшим досягненням мого життя є психологічний тест, за допомогою якого можна досліджувати психологічні характеристики in statu nascendi — тобто такі, які ще не викристалізувались, ще не склалися в систему, якою є зріла особистість дорослої людини. Мій Тест Тенденцій Розвитку швидко здобув визнання в усьому світі й використовувався повсюди. Завдяки йому я стала знаменитою, отримала професуру й жила собі спокійно, постійно вдосконалюючи деталі процедури. Час показав, що ТТР мав неординарну здатність передбачення, і завдяки йому з високою вірогідністю можна було прогнозувати, ким стане людина і в якому напрямку піде її розвиток.

Я ніколи не думала, що все життя робитиму тільки одну річ, займатимусь увесь час тим самим. Мені здавалося, що я — неспокійна душа, яка здатна спалахувати, наче солома. Цікаво, що якби мене саму можна було ще дитиною обстежити за допомогою мого тесту, аби визначити, ким я буду, то він би показав, що я стану працьовитою, невтомною прихильницею однієї ідеї, перфекціоністкою, яка вдосконалює одне єдине знаряддя.


Увечері того самого дня ми з'їхали втрьох до містечка на вечерю в ресторані; його великі вікна виходили просто на озеро, яке пропонувало гостям заспокійливий вид темної води, що виблискувала вогниками міста. Ця тремтлива безодня весь час відволікала мій погляд від співрозмовників. Їли ми грушки з медом і горгондзолою, а потім — ризото з трюфелями, найдорожчу страву серед пропонованих. Біле вино теж було з тих найкращих. Віктор говорив найбільше, і його низький голос заглушав — на щастя — набридливу музику, механічну й холодну, що долинала звідкись. Він скаржився, що нам бракує харизматичних осіб, що зараз люди якісь звичайні і їм не вистачає сил радикально змінити світ. Його картатий живіт полірував край столу. Дані трактувала мене з ґречною повагою і приємною мені фамільярністю. Вона нахилялася до мене над столом, а торочки її шалі небезпечно отиралися об край тарілки, загрожуючи от-от потрапити в розтоплену горгондзолу. Звичайно ж, я допитувалась про обстеження дітей. Хто вони і для чого їм проходити тест. Ну, і в чому полягає «наша програма» — хоча, правду кажучи, не дуже мене це тоді обходило. Так, ми розмовляли, але мою увагу привертав передовсім смак маленьких, не більших за сірникову голівку шматочків трюфелів. Дітей зібрали тут на три місяці у так званій гірській школі, де під час навчання й дозвілля досліджують їхні здібності. Усі вони — прийомні, сказали мені, а програма полягає в аналізі впливу суспільного капіталу на розвиток особистості (сказав він) і/або впливу всього спектра змінних характеристик середовища на майбутні професійні досягнення (сказала вона). Моє завдання було простим: провести тест у найширшій по можливості версії. Вони хотіли мати докладні профілі і проекції в майбутнє. Дослідження були приватною ініціативою. Спонсори мали всі можливі дозволи, програма була багаторічною і наразі зберігалася в таємниці. Я кивала головою, вдаючи, що слухаю і засвоюю, але насправді весь час насолоджувалась трюфелями. Мала таке враження, що відколи я захворіла, моє відчуття смаку розшарувалося і кожну річ сприймає окремо: гриби, шматки пшеничних макаронів, оливкову олію, пармезан, крихкі дрібочки часнику… Що немає вже страв, а лиш розрізнені конфедерації складників.

— Дякуємо, що така знаменитість, як ти, погодилася особисто сюди приїхати, — сказала Дані, і ми цокнулися келишками.

Ми розмовляли ґречно й ліниво, насолоджуючись їжею, поки вино не розв'язало нам язики. Я говорила, що будь-який намір передбачити майбутнє пробуджує в людях захоплення і водночас великий ірраціональний опір. Зумовлює також клаустрофобний неспокій, і це, без сумніву, той самий страх перед фатумом, із яким людство змагається від часів Єгипту. По суті, люди не хочуть знати майбутнього.

А ще я казала їм, що добре психометричне знаряддя нагадує геніально сконструйовану пастку. Коли вже психіка потрапляє в неї, то що більше метушиться, то більше залишає після себе слідів. Сьогодні ми знаємо, що людина народжується як бомба різних потенцій, і час дорослішання аж ніяк не є збагаченням і навчанням, а радше елімінацією щораз нових можливостей. Урешті-решт із дикої буйної рослини ми стаємо чимось подібним на бонсай — карликовою, підстриженою і закостенілою мініатюрою можливих себе. Мій тест відрізняється від інших тим, що досліджує не те, що ми набуваємо в розвитку, а те, що втрачаємо. Наші можливості обмежуються, але завдяки цьому легше передбачити, ким ми станемо.

Уся моя наукова кар'єра постійно супроводжувалась висміюванням, применшенням, звинуваченнями у парапсихології і навіть у фальшуванні результатів. Мабуть, тому я й стала такою підозріливою і налаштованою захищатися. Спершу атакую і провокую, а потім відступаю, засмучена тим, що я зробила. Найбільше злить мене звинувачення в ірраціональності. Наукові відкриття зазвичай здаються спочатку нераціональними, оскільки саме раціональність визначає межі пізнання; щоб їх перейти, часто треба раціональність відсунути набік і кинутися в темні безодні незвіданого — саме для того, щоб крок за кроком зробити їх раціональними і зрозумілими. Коли я їздила по світу з лекціями про мій тест, кожна лекція починалася словами: «Так, я знаю, що вас це роздратує й розізлить, але життя людини можна спрогнозувати. Для цього існують інструменти». Тоді наставала повна напруження тиша.


Коли ми увійшли до світлиці, діти були зайняті якоюсь забавою, що полягала в розігруванні сценок. Уже в коридорі ми чули вибухи сміху. Вони через силу робилися серйозними, щоб привітатися зі мною. Я була майже у віці їхніх бабусь, і це одразу витворило між нами щось схоже на теплу дистанцію. Вони не пробували бути зі мною запанібрата. Одна смілива дівчинка, маленька і дуже рішуча, поставила мені кілька запитань. Звідки я? Якою мовою говорила моя мама? Чи я вперше у Швейцарії? Яка забрудненість у тому місці, де я живу? Чи маю пса або кота? І як виглядатимуть самі дослідження? Чи не будуть нудними?

Я полька, відповідала я по черзі. Мама говорила польською. У Швейцарії я була вже кілька разів, і мене добре знають в університеті в Берні. Забрудненість велика, але все одно значно менша, ніж у місті, з якого я виїхала. Особливо взимку, коли наша північна півкуля багатократно збільшує продукування смогу. На селі, де я живу, немає потреби носити маски на обличчі. Дослідження будуть цілком приємними. Треба буде заповнити кілька тестів у комп'ютері на тему дуже звичайних справ — наприклад, що любите, а що ні, і так далі. Також оглядатимете дивні тривимірні тіла і казатимете мені, що вони означають. Деякі дослідження ми будемо проводити з використанням сучасної апаратури — це не болітиме, щонайбільше може полоскотати. Нудьга вам, безумовно, не загрожує. Кілька ночей будете спати у спеціальній шапочці, яка послужить для моніторингу вашого сну. Деякі запитання можуть здатися дуже особистими, але ми, дослідники, зобов'язані зберігати абсолютну таємницю. Тому я завжди проситиму найбільшої щирості. Частина досліджень полягатиме у завданнях, які треба виконати, і ці завдання нагадуватимуть гру. Запевняю вас, що час ми проведемо дуже приємно. Так, я мала пса, але він помер кілька років тому, і відтоді я вже не хочу більше ніякої тварини.

— А ви не думали, щоб його клонувати? — запитала кмітлива дівчинка, яку, як виявилося, звали Мірі.

Я не знала, що відповісти. Не думала про це.

— У Китаї начебто це вже роблять масово, — сказав високий хлопчина зі смаглявим, довгастим обличчям.

Справа пса викликала коротку безладну дискусію, а потім, схоже, вступні люб'язності було визнано закінченими, бо діти повернулися до своєї гри. Нам дозволили приєднатися до забави — це була, як я зрозуміла, версія нашого «амбасадора», де мовою тіла, без слів треба було переказати якусь інформацію. Грали ми без поділу на команди, кожен за себе, самотньо. Мені нічого не вдалося відгадати. Діти показували уривки з якихось ігор, фільмів, яких я не знала. Вони були з іншої планети, думали швидко, скороченнями, посилаючись на світи, зовсім мені чужі.

Я приглядалася до них із задоволенням, із яким дивляться на щось, що є гладеньким, молодим, пружним, приємним, під'єднаним просто до джерел життя. Чудесна полохливість того, межі кого ще не усталені, непевні. Ніщо в них іще не зазнало знищення, ніщо не закам'яніло, не вкрилося оболонкою — організм радісно рветься вперед, пнеться вгору, схвильований наявністю вершини.

Коли я зараз сягаю пам'яттю до тієї сцени, то виразно бачу, що в голові у мене залишились Тьєрі і Мірі. Тьєрі — високий, зі смаглявою шкірою, з важкими повіками, наче завжди знудьгований, не до кінця притомний. І Мірі — маленька, зосереджена в собі, як пружина. Приглядалась я й до близнят. Коли заходиш до приміщення, де є більше однієї пари однояйцевих близнят, одразу з'являється якесь дивне відчуття нереальності. Тут теж так було. Перша пара: хлопці, які сиділи далеко один від одного, це були Жуль і Макс — обидва присадкуваті, темноокі, з кучерявим чорним волоссям і великими долонями. Далі: дві високі блондинки Амелія та Юлія, однаково вдягнені, зосереджені й ввічливі, сиділи одна біля одної, так що дотикалися плечима. Я зачаровано дивилася на них, шукаючи деталей, які їх відрізняли. Інші — наприклад, Віто й Отто — робили все, щоб не бути схожими: один пострижений під їжака, другий — довговолосий, перший одягнений у чорну сорочку і штани, другий — у шортах і веселковій футболці. Я лише по якімсь часі зорієнтувалася, що вони близнята, і впіймала себе на тому, що здивовано розглядаю їх. Вони усміхнулися, мабуть, звичні до таких поглядів. Біля Мірі сиділа Ганна, висока сімнадцятирічна дівчина з фігурою модельки й андрогінною вродою. Вона майже не брала участі у грі, легенько всміхалася, наче думками була деінде. Високий стрункий Адріан — суперактивний, нервовий, із задатками лідера — першим рвався відгадувати і псував гру іншим. Та Ева, яка дещо материнським тоном втихомирювала його, намагаючись знову повернути спокій. Із таких дітлахів міг складатися кожен харцерський[7] табір.


Наступного дня я почала першу частину досліджень, присвячену психоневрологічним параметрам, досить механічну. Прості тести на пам'ять і спостережливість. Кубики, розкладені у відповідному порядку, читання дивних рисунків, одне око, друге око. Як я і обіцяла, вони добре розважалися. Увечері, коли я пропускала дані через мій комп'ютер, до мене прийшов Віктор і сказав:

— Я просто хотів нагадати про умову дотримання таємниці, яку ти підписала. Тільки внутрішні носії інформації. Ніяких власних.

Він роздратував мене цим. Мені це здалося неввічливим.

Коли я потім курила на терасі свою щоденну самокрутку, голова занепокоєного Віктора знову з'явилася в дверях.

— У мене це легально, за рецептом, — з'ясувала я.

Дала йому цигарку, він затягнувся глибоко й професійно. Потримав дим у роті, примружив очі, наче готувався до зовсім іншого відчуття гостроти, видіння, в якому все буде окреслене чудесно м'якими кольорами.

— Ви взяли мене тільки тому, що мені вже недовго залишилося жити? Про це йдеться? Це найкраща гарантія збереження таємниці, правда? Мовчання до могили.

Він випустив частину диму, решту ковтнув. Спершу втупив погляд у підлогу, наче я піймала його на брехні, про яку він щойно подумав. Змінив тему. Сказав, що передбачення майбутнього людини на підставі якогось тесту суперечить, на його думку, здоровому глузду. Але оскільки він лояльний працівник Інституту і представник замовника досліджень, то не стане висловлювати своїх сумнівів.

— Розкажи мені; що це за дослідження? — попросила я.

— Навіть якби я знав, то не міг би тобі сказати. Так воно є, і мусиш із цим погодитися. Роби своє і дихай свіжим швейцарським повітрям. Тобі це піде на користь.

Я мала враження, що цим самим він підтвердив, що знає про мою хворобу. Потім уже тільки мовчав, зосередившись на курінні.

— Як звідси дістатися до монастиря? — запитала я після довгого мовчання.

Він без слова витягнув блокнот і намалював мені короткий шлях.


Справді — дорога з гори до монастиря була блискавично короткою, якихось двадцять хвилин швидким кроком звивистими стежками між пасовиськами. Треба було пройти кількома воротами для худоби й кілька разів протиснутись біля огорож із дротами під напругою. Якийсь час забрало в мене вітання з кіньми, які, приголомшені весняним сонцем, стояли без руху в снігу, що танув, наче обдумували цю кліматичну суперечність і шукали у своєму великому повільному мозку якогось синтезу.

Сестра Анна прийняла мене в білому фартуху — вони зі Сваті робили порядки. На лавках у коридорі стояли коробки з документами. Сестри витирали з них пилюку і складали на візочку, щоб вивезти до пивниці. Настоятелька з полегшенням покинула це заняття й забрала мене у поїздку новеньким ліфтом. Ми проїхалися кілька разів вгору і вниз, долаючи висоту одного поверху з житлової частини монастиря до каплиці. Дві підсвічені кнопки — верх і низ — нагадували, що, по суті, ми маємо не так уже й багато виборів, як нам здається, і що усвідомлення цього повинно приносити нам полегшення.

Потім сестра Анна показала мені монастирську огорожу і, розвівши руки в сторони, позначила давню ширину решітки, яка становила колись кордон між світами.

— Ми сиділи тут, а там стояли наші відвідувачі. Ксьондз теж сповідав нас через ту решітку, і через неї розмовляли з відвідувачами — можеш повірити? Ще в шістдесяті роки. Ми почувалися як звірі в зоопарку Господа Бога. Щороку фотограф робив нам знімок — теж через ту решітку.

Показала мені оправлені в тоненькі рамки фотографії, що висіли тісно одна біля одної, на яких позувала група жінок у рясах. Одні сиділи, інші стояли за ними. Посередині була мати-настоятелька, яка завжди якимось чудом виглядала трохи більшою, трохи соліднішою. У декого решітка ділила тіло, хоча фотограф, безумовно, старався, аби прути не проходили через обличчя. Що більше я відступала в часі, ідучи коридором, то більше було на знімках черниць і виразнішими здавалися ряси й вуалі. Вони заповнювали простір так, що врешті-решт жіночі обличчя здавалися зеренцями рису, розсипаними на темно-графітному обрусі. Я приглядалася зблизька до їхніх облич, яких уже немає, і заздрила їм того, що кожна з цих жінок мала у своєму житті один особливий день, коли озвався до неї Бог і промовив, що хотів би мати її тільки для себе. Я ніколи не була релігійною і ніколи не відчувала навіть найменшою мірою метафізичної присутності Бога.

Монастир був заснований 1611 року, коли в цю гірську долину біля невеличкого села прибули дві сестри капуцинки з півночі. Мали охоронну грамоту від Папи і прихильників серед багатих людей. Протягом двох років їм вдалося зібрати гроші, і навесні 1613 року почалося будівництво. Спершу з'явився маленький будинок із келіями для сестер і господарською частиною, яка, однак, розросталася з шаленою швидкістю. Через сто років уся околиця, долина і поблизькі ліси були у володінні черниць. Навколо монастиря виросло містечко, яке частково залежало від монастирської господарської діяльності. Вигідне розташування над озером, на дорозі зумовлювало, що торгівля розквітала, а мешканці збагачувались.

Статут дозволяв деяким черницям, яких називали зовнішніми сестрами, достатньо інтенсивно контактувати зі світом; інші, оті внутрішні, не виходили поза мури й тільки зрідка з'являлися на тлі решіток наче непередбачуваний, містичний чинник у цій одвічній грі в хрестики-нулики. Внутрішні сестри перебували по самі краєчки вуалей у неустанній молитві, їхні губи рухалися, їхні тіла покірно притискалися до камінної підлоги в каплиці, розкладені навхрест, беззахисні проти струменів ласки, яка запевняла цьому гірському місцю неустанні успіхи у справах, а монахиням — розростання монастирських маєтків. Можливо, саме на цих занурених у молитву внутрішніх сестрах спочивало божественне око у трикутному проломі небес — те саме, яке потім опинилося на однодоларовій банкноті.

Зовнішні сестри вели свій бізнес, із пальцями, поплямленими чорнилом, у яке вони умочували перо, щоб записати в книги нові доставки яєць, масла, полотна або щоб визначити платню для робітників, які будували новий будинок притулку, чи для шевців за черевики для сестер. Сестра Анна розповідала про все це так, як розповідають про родину — захоплено, з любов'ю, вибачаючи предкам гріхи дріб'язковості й надмірної зосередженості на матеріальних справах. Монастир розрісся, наче дуже успішне підприємство, і захопив усю територію вниз по схилу аж до озера. Занепад монастирської родини відбувся лише в XX сторіччі, після війни. Місто щораз більше розширювалося, домагаючись усе нових теренів для вілл і громадських будівель, люди втрачали віру. Від 1968 року в монастир не прийшла жодна нова черниця, не рахуючи, звичайно, Сваті. У 1990 році, коли настоятелькою стала сестра Анна, їх було тридцять сім.

Великі монастирські багатства танули внаслідок розпродажу задля порятунку все менших і менших фінансів і сьогодні, власне кажучи, обмежувались одним будинком, у якому жили сестри. Рештки землі віддали в оренду кільком землеробам, і тепер там паслися корови. Садом займався власник крамниці зі здоровими продуктами, сестри дозволили йому за овочі й молоко використовувати назву монастиря на товарах. Зрештою, виявилося, що вони надто пізно розпізнали можливості, які випливали з меркантильного благословення монастирських рецептур. Торт уже давно був поділений між бенедиктинцями, цистеріанцями, боніфратрами та іншими, які, відчуваючи можливу конкуренцію з боку черниць, у чоловічому союзі вигнали їх із ринку. Не вдалося також перетворення монастиря на дохідний кооператив. Окремий будинок при костелі віддали початковій школі, у маленькому ж будиночку біля саду був тепер костел, яким опікується місто. Це за отримані від оренди гроші сестри минулого року встановили собі засклений ліфт на другий поверх: щораз важче було їм ходити вузькими кам'яними сходами. Тепер кілька разів на день можна побачити, як вони товпляться у скляній клітці, коли дорогою до каплиці долають кілька метрів різниці між поверхами.

Настоятелька розповідала про все це, показуючи мені закамарки монастиря. Я йшла за нею, відчуваючи запах її ряси — вона пахла нутрощами шафи, де роками висять мішечки з лавандою. У приємному почутті безпеки я готова була дозволити їй умовити мене й залишитись тут на решту мого життя, замість того щоб прикладати дітлахам електроди до голів. Мені здавалося, що навколо сестри Анни повітря мандрувало, немов оточував її теплий ореол. Настоятелька могла б ловити його й замикати в баночках — напевно, заробили б сотні тисяч на їхньому продажі.

Вона швидко вела мене прибраними коридорами, що пахли пастою для підлоги, у яких було повно дверей, антресолей, ніш, де стояли відполіровані статуї святих. Я швидко загубилася в цьому лабіринті. Запам'ятала галерею портретів предків, сестер-настоятельок зі схожими одне на одне, наче клони, обличчями, і напис над входом до внутрішньої каплички, викутий товстим готичним шрифтом: «Wie geschrieben stehet: Der erste Mensch Adam ist gemacht mit einer Seele die dem Leib ein thierlich leben gibt: und der letzte Adam mit deinem Geist der da lebendig macht»[8]. Під нашими ногами рипіла підлога, а руки торкалися витертих хребтів поручнів і клямок, які з роками стали зворотною стороною долонь.

Ми раптом опинилися на другому поверсі, на чомусь схожому на велику антресоль. Дерев'яна підлога була зовсім витерта, а може, ніколи й не була фарбована. Тут сушилося прання, а серед сушок із розвішаними пошиванками та простирадлами я побачила сестер Беатрікс та Інгеборгу. Вони сиділи з голками в руках і пришивали відірвані під час прання ґудзики. Покручені артритом пальці енергійно змагалися з дірочками.

Salve, дівчата, — звернулася до них настоятелька. — Представимо їй Оксі, га?

Старі черниці пожвавились, а древня Беатрікс запищала, як дівчинка. Сестра Анна підійшла до білої заслінки, що виглядала цілком невинно, і відсунула її одним ефектним рухом, показуючи те, що було всередині.

Voilà! — вигукнула.

Перед моїми очима постала невеличка ніша, а в ній — якась постать: обриси, без сумніву, чоловічі, хоча покручені й усе ж наче нелюдські. Я перелякано відсахнулася. Сестра засміялася, задоволена ефектом. Вона явно звикла до таких реакцій, і вони веселили її.

— Це наш Оксі, — сказала, дивлячись на мене допитливо, але і з виразом тріумфу на обличчі.

— Мій Боже, — зітхнула я по-польськи. Повинна була мати дивну міну, бо сестри вибухнули сміхом.

Переді мною було людське тіло, а властиво скелет, обтягнутий шкірою, людська мумія, небіжчик, якого поставили вертикально і гарно прикрасили. Після хвилини страху я почала помічати деталі. Сестри все ще хихотіли в мене за спиною.

Весь скелет був покритий в'язаними і плетеними оздобами. У його очницях лежали великі напівкоштовні камені, а на лисому черепі була гарненька шапочка, вив'язана гачком, із ниток з нанизаними кораликами. На шиї мав вишиту краваточку з тонкого батисту, колись, мабуть, сніжно-білу, зараз уже посірілу; нагадувала клубок брудної осінньої імли. Його висохла шкіра проглядала тут і там з-під тканини вбрання, яке прикривав милосердно довгий, надзвичайно прикрашений камзол вісімнадцятого сторіччя. Срібно-попелясті візерунки нагадували малюнки морозу на шибах. Із рукавів виставали мереживні манжети, майже повністю закриваючи кігтисті долоні в нитяних рукавичках, які вже розлізлися. Рукавичках! Повикручувані ноги, обтягнені білими панчохами, невпевнено стирчали в поморщених черевиках, металеві клямри яких також були оздоблені напівкоштовними каменями.


Для нас завжди залишалася обов'язковою одна й та сама інструкція, щоб дослідник не ангажувався емоційно в розмови з досліджуваними. Мені ця вимога дуже імпонувала. З дітлахами я бачилася тільки під час тестів. Молоді люди виконували завдання дуже скрупульозно. Ґречні діти. Тільки у випадках проекційних тестів, тоді коли треба було пускати в хід уяву, декілька з них мали клопоти з розумінням завдання. Потім починалася сесія відслідковування мозкових хвиль, а оскільки вони досліджувались також і під час сну, в кожну кімнату треба було принести й підключити відповідне обладнання. Більше тижня я нікуди не виходила й бачила розквіт літа тільки з моєї тераси, коли затягувалася зіллям, яке приносило полегшення. Досить регулярно почав до мене приєднуватися Віктор, унаслідок чого моїх ліків ставало щораз менше.

Віктор сказав мені під час однієї з багатьох наших розмов, що монастирю загрожує закриття «з біологічних причин», і розповів мені про Сваті.

Сестра Анна у своїй чудесній, дитячій наївності прочитала десь, що в Індії постійно існує святість, що її не вивіяли вітри історії й дими Освенцима. Ми сиділи на балконі моєї кімнати, втомлені перенесенням апаратури. Віктор глянув на кінчик тліючої самокрутки, і його охопило почуття вини.

— Я не повинен, справді не повинен так постійно тебе розкурювати. Для тебе це ліки, а для мене звичайне задоволення.

Я знизала плечима.

— Чому Індія? Як це їй прийшло в голову?

— Ну, добре, це я їй сказав, — додав він за хвильку. — Я сказав їй, що якщо де-небудь є ще справжня духовність, то це, безумовно, буде Індія. Що Бог перебрався до Індії.

— І ти віриш у це? — кинула я автоматично. Дим із мого рота сформувався в гарну кульку.

— Звичайно, ні. Я просто хотів її заспокоїти якоюсь доброю думкою. Не врахував, однак, що вона воліє діяти, а не мислити. І сама-самісінька, у віці сімдесяти кількох років вибралася до Індії по черницю для свого монастиря.

Я спромоглася уявити це собі: сестра Анна у сірій літній рясі стоїть під мечеттю в Делі, серед ґвалту рикш, серед бездомних собак, священних корів, у пилюці й болоті. Мені було не до сміху, марихуана вже давно перестала мене смішити. Але Віктор реготав.

— Їздила по монастирях, сотні кілометрів, і шукала новеньких, які хотіли б переїхати до Європи. Вдалося їй упіймати одну справедливу, Сваті. Розумієш? Поїхала по черницю до Індії!


Наступного дня в мене на столі лежали їхні теки — охайні, економні, спеціалізовані. Містили дані досліджуваних дітей — я попросила ці дані у Віктора. Вони одразу здалися мені дивними, бо замість імен і прізвищ на них були символи, виписані на змащених клеєм картках: «Hd 1.2.2» або «JhC 1.1.2/JhC 1.1.1» і так далі. Я здивовано гляділа на них — вони не були, мабуть, призначені для моїх очей, а Віктор приніс їх мені помилково. Я не розуміла значення цього коду. Крім таблиць біологічних параметрів, там були таблиці геному і графіки, яких я теж зовсім не розуміла. Я пробувала за тими описами ідентифікувати моїх підопічних, але графіки й таблиці ні з чим у мене не асоціювалися — очевидно, описували реальність на іншому рівні, більш абстрактному. Так-так, Віктор, певно, помилився, дав мені не ті документи, яких я чекала. Коли я відносила ці папки до його кабінету, раптовий імпульс примусив мене повернутися на хвильку до себе й занотувати собі ці дивні написи на полях старої газети. Потім спало мені на думку, що добре буде переписати також дати народження. Кабінет Віктора був порожній, коли я залишала теки на столі. Вітер у відчинених вікнах рухав бляшками жалюзі, і звучало це як хор цикад.

Уранці наступного дня прийшло до мене по внутрішній мережі те, що я вже довший час випрошувала, — інформація про середовище й біографічні дані. Кожен файл був тепер позначений тільки іменем і прізвищем. Тьєрі Б., народжений 2.12.2000. Опікуни швейцарці, маленьке місто. Він шкільний педагог, вона бібліотекарка. Детальний опис досліджень мозку, розпізнана слабка епілепсія. Група крові. Основні психологічні тести. Щоденник, що вівся названими батьками, старанний, але малоцікавий. Дислексія. Детальний опис ортодонтичного апарату. Зразки почерку. Знімки. Шкільні твори. Нормальна дитина, якій постійно проводили дуже докладні медичні огляди. Нічого про біологічних батьків. Мірі С., 21.03.2001 — те саме. Докладні таблиці ваги і зросту. Якась хвороба шкіри — фотографії, діагнози і так далі. Названі батьки: середній клас, дрібний підприємець, художниця. Дитячі малюнки. Безліч посилань на якісь інші документи, старанно пронумеровані, класифіковані. Близнята Жуль і Макс, дата народження 9.09.2001. Походили з Баварії. Названі батьки: підприємці, власники якихось текстильних фабрик, вищий середній клас. Згадувались якісь пологові ускладнення, звідси низька шкала Апґар у обох. Жуль — винятковий музичний слух, музична школа. Макс потрапив у ДТП у віці семи років — його збив автомобіль, складний перелом ноги, музичні здібності пересічні.

Я несвідомо сягнула по мої вчорашні нотатки на газеті і знайшла дату народження близнят, прив'язану до двох символів: «Fr 1.1.2» і «Fr 1.1.1», тепер мені йшло легко.

Адріан Т., народжений 20.05.2000, шифр біля його дати народження — це «Jn 1.2.1». Із Лозанни. Названі батьки: службовці. Хлопець мав клопоти з законом. Дані про середовище. Рапорт із поліції. Ішлося про незаконне проникнення в басейн, поламане обладнання. Є кілька родичів. Ева Г., шифр «Tr 1.1.1». Названі батьки розлучилися, коли вона мала дев'ять років. Виховувалася матір'ю, вчителькою. Чудова учениця, баскетболістка. Цікавиться кіно. Пише вірші. Музичні здібності. Лікувалася від юнацького ревматоїдного запалення суглобів.

Я читала побіжно, вражена детальністю описів, висвітленням маленьких підліткових життів у всіх подробицях, наче ці люди готувалися стати шпигунами, геніями чи революціонерами.


Сестра Анна дозволила мені сфотографувати Оксі — кожну деталь його увічненого у своєму розпаді тіла. В аптечній крамниці в містечку я видрукувала знімки й повісила в себе над столом. Тепер достатньо було підвести очі, аби захоплюватись майстерністю багатьох поколінь черниць, які з довірливістю дітей освоювали кожен квадратний сантиметр трупа, намагаючись сховати жах смерті. Ґудзик. Мереживо. Вишивка. Прикрашений шов, аплікація, помпончик, манжет, комірець, кишенька, брижі, виточка, цехін, коралик. Розпачливі докази життя.

В аптеці я мусила чекати на свої ліки кілька днів, тому відомими тільки мені способами знайшла місцевого дилера й купила кілька порцій. Були вони міцні, потужні, я мусила змішувати їх із тютюном. Від часу хімії болі майже зникли, але залишився страх перед ними, скрученими десь усередині мене, як металеві пружини, готові щохвилини розпростатися й розірвати моє тіло на шматки. Коли я курила, вони перетворювались на паперові серпантинки, а світ ставав повним знаків, і речі, далекі одна від одної, неначе висилали одна одній якісь особливі звістки й сигнали, зав'язували вузлами значення, встановлювали контакт. Усе багатозначно підморгувало всьому. Це був дуже ситний стан світу, можна було цим світом достатньо наїстися. Я пройшла дві хіміотерапії, не могла спати. Не могла опанувати власне тіло — єдиною силою, яка в ньому лишилася, був страх. Лікар сказав: від трьох місяців до трьох років. Я знала, що мені піде на користь, якщо я чимось займуся, і тому я сюди приїхала; не тільки з огляду на гроші, хоча в моїй ситуації такі гроші допоможуть продовжити мені життя. Проведення тестів не вимагало від мене якоїсь особливої форми. Я могла робити це мало не автоматично.

Тепер щоранку, коли діти мали уроки, я вставала рано й вирушала вниз, до монастиря. У якийсь із таких днів під кінець травня я побачила Мірі, яка самотньо сиділа на огорожі спортмайданчика. Вона сказала, що має ті дні і звільнилася з гімнастики. Я запам'ятала, що вона була одягнена в блакитне — блакитні джинси, блакитна футболка і блакитні кросівки. Я не знала, що сказати. Просто підійшла до неї.

— Ви мені здаєтеся сумною, — звернулася вона до мене трохи задиристо. — Весь час, навіть коли усміхаєтесь.

Вона впіймала мене на гарячому, коли я в самотності розмонтовувала на своєму обличчі звичний вираз упевненості в собі. Я дивилася на її маленьке, легке, немовби пташине тіло, яке зграбно зіскочило з плоту, і могло навіть здатися, що воно нічого не важить. Казала, що їй уже хочеться повернутися додому. Що сумує за батьками і за своїм псом. Там має свою кімнату, а тут мусить ділити її з Евою. Вона завжди хотіла мати родичів, але тепер бачить, що інші їй заважають.

— Ви нас досліджуєте і чогось шукаєте. Ми теж замислюємось, навіщо ми тут. Я маю високий IQ і поєдную факти. Підозрюю, що це має щось спільне з тим, що ми адоптовані. Може, ми носії якогось гену. Ви дивитеся на нас — і що? Бачите в нас щось дивне? Що я маю спільного з ними? Нічого.

Вона трохи провела мене, і ми почали говорити про школу. Вона ходила до музичної, грала на скрипці. Сказала мені також дещо особливе: що любить дні жалоби — а ті трапляються щораз частіше через кліматичні катастрофи чи замахи, — бо тоді в медіа грають тільки сумну музику. Часто все дратує її, і вона має враження, що світу є забагато, тому ці похмурі дні для неї — перепочинок. Люди повинні трохи задуматись над собою. Вона любить Генделя, а особливо його «Largo», яке співала колись Ліза Джеррард. І пісні Малера — оті, написані, коли померли його діти.

Я мимоволі усміхнулася. Меланхолічка.

— І тому тебе тягне до мене?

Вона пішла зі мною вниз, до місця, де паслися коні. Дорогою зривала чубики трав і розкидала м'яке ще, недозріле насіння в повітрі.

— У вас перука, правда? — сказала вона раптом, не дивлячись на мене. — Ви хвора. Ви вмираєте.

Її слова вдарили мене просто в груди. Я відчула, що в очах у мене збираються сльози, тому відвернулася й рушила швидше, вже сама, вниз до монастиря.


Ранкові години в монастирі, коли діти мали уроки, заспокоювали мене. Я добре почувала себе в товаристві тих погідних і погоджених із життям жінок. Немічні пальці сестер, які під час кави сортували мініатюрні відходи, наводили лад. Так і мене колись — невдовзі — якісь Пальці розберуть на первістки, і все, з чого я складаюся, повернеться на своє місце. Остаточна переробка. З порції вершків до кави після цього ритуалу відпущення гріхів залишаються частини, які вже не мають одна з одною нічого спільного, стають окремими й належать до інших категорій. Куди поділися смак і консистенція? Де тепер та річ, яку ми хвилину тому ще узгоджено творили разом?

Ми сиділи в кухні, де сестра Анна, частенько вдаючись до відступів, відповідала на мої доскіпливі запитання. Ніколи не було відомо, куди нас приведуть поплутані стежки її пам'яті. Я тоді пригадувала свою маму, яка теж так говорила — широко, багатовекторно, з меандрами; це чудесна недуга старих жінок — прикривання світу розповіддю, як величезною тканиною. Мовчазна присутність інших сестер, завжди зайнятих якимись дрібними роботами, зумовлювала, що я сприймала їх як гарантів правди, бухгалтерів часу.

Усі відомості про Оксі були записані в монастирській хроніці. На моє прохання сестра Анна погодилася врешті-решт відшукати відповідний том і розклала його в кухні на столі до кави. Я знайшла точну дату: 28 лютого 1629 року.

Того дня сестри і всі мешканці вибралися на південну дорогу до міста, очікуючи на повернення посланців з Рима. Перед самим смерканням з-за гори з'явився невеликий кінний кортеж, а за ним дерев'яний віз, прикрашений барвистою, дещо брудною і намоклою матерією, під якою, приторочена шкіряними ременями, лежала труна. Залишки гірлянд тяглися по мокрому снігу, а вершники були втомлені і змерзлі. Мешканці на чолі з бургомістром і спеціально запрошеним єпископом символічно передали святому ключ до міста, після чого хлопці в білих стихарях заспівали довго розучувану вітальну пісню, а під колеса возу — оскільки діялося це в місяці холодному і паскудному, і не було квітів, щоб гідно увінчати такий незвичайний дар, — кидали гілочки ялини.

Ще того самого вечора відбулася урочиста меса, після чого сповістили, що святого Оксенція можна буде побачити найближчої неділі після обідні, тобто через три дні. До того часу завданням сестер було обрядити реліквію і привести до ладу після труднощів мандрівки.

Те, що постало перед сестрами, було жахливим. Вони інстинктивно відсахнулися, коли зацікавлено зазирнули всередину труни. А чого вони сподівалися? У які чудеса одягла їхня уява тіло цього мученика, про якого вони ніколи раніше не чули? Що сподівалися побачити бідні капуцинки, які мерзли в холодних келіях, у рукавичках, натягнутих на потріскані руки, у товстих вовняних панчохах під рясами?

Глухе зітхання розчарованості попливло під склепіння каплиці. Святий Оксенцій був-бо звичайним трупом, щоправда, добре вже висушеним і навіть певним чином охайним, але його вишкірені зуби й порожні очниці все ще могли збуджувати страх чи принаймні огиду.

Сестра Анна казала, що трьох днів не вистачило. Від того часу все нові й нові сестри доглядали небіжчика протягом понад трьохсот років. Перемогли його страхітливість пестливим іменем, дрібними жартиками та оздобами. Вона сама ще замолоду в'язала йому манжети, бо попередні вже зотліли від старості. Це була остання замінена частина одягу святого. Сваті, попри обітниці слухняності, відмовилася ремонтувати вбрання мумії, і сестра Анна визнала її рацію.

Повернувшись до своєї кімнати, я занурилася в мережу. Коли в XVI столітті Рим почав інтенсивно розбудовуватись, котловани під фундаменти нових будинків дуже часто відкривали римські катакомби, а в них — людські тіла. Виявилося, що, як кожне старе місто, Рим побудований на могилах, тому оскарди робітників пробивали склепіння гробниць і впускали туди сонячне світло вперше за багато сотень років. Люди почали самовільно вивчати катакомби, а їхня розбуяла уява обплітала їх таємничими історіями. Бо хто ж міг там лежати, як не християнські мученики?

Рівненько складені на полицях померлі нагадували цінний товар, пляшки досконалого вина, яке роками дозріває, щоб набрати особливих якостей. Померлим уже не перешкоджає ентропійна дія часу, той його нищівний аспект, який перетворює людські обличчя на черепи, а тіла — на скелети. Зовсім навпаки, тіла, коли вони стискаються і перетворюються на прах, переходять у вищий порядок, пом'якшуються і не викликають уже такої огиди, як трупи, що розкладаються, а — як мумії — збуджують радше подив і повагу.

Виявлені некрополі становили проблему. Видобуті звідти рештки пробували ховати повторно на тогочасних цвинтарях, але їх було надто багато — гарних, добре збережених муміфікованих тіл і вишуканих скелетів, цілісних, укладених у привабливих позах. Зір дуже швидко звик до їхнього вигляду, а потім — як це буває в людей — почав виявляти різницю й виділяв ті особливі, так би мовити, найгарніші, найбільш гармонійні, найкраще збережені, а від відкриття їхньої індивідуальної краси недалеко вже було до набуття ними виняткової вартості. В одному з листів Папа, суворий і похмурий Григорій XIII, розмірковував над цією несподіваною численністю померлих: «Здається нам, наче це ціле військо постало з землі в ці важкі часи, а ми, замість йому за цю послугу віддячитися, впихаємо їх знову в пітьму могили. У теперішній поганий для справжньої віри час, коли відступництво загрожує нам з усіх боків і нічим не допомагає меч і вогонь від тієї плюгавої лютеранської єресі, такі померлі можуть стати до бою…» На підтвердження цих слів якийсь із папських службовців (який — точно не відомо; кажуть про довірену особу папи, ксьондза Вердіані, який мав непоганий ніс до комерційних справ) знайшов роботу для тисяч померлих. Невдовзі була створена спеціальна канцелярія, в якій зібрали перспективних, здібних і багатих на уяву кліриків. До роботи запрягли також величезну кількість мовчазних, припнутих до землі черниць, які терпляче відчищали трупи від того, що на них осідало роками. Усі роботи трималися в суворій таємниці.

Святі з'явилися вже готовими, пристойно складеними у скромних трунах, очищеними від пилу, павутиння, рослин і грудок землі, дбайливо прикриті чистим полотном. У кожного була метричка з іменем і походженням, старанно розписана біографія та обставини мучеництва, а також атрибути і сфера посмертної діяльності мученика, які вказували, про якого роду заступництво можна його просити, які молитви до нього скеровувати. Кожен святий мав свої атрибути і своє поле діяльності, як сьогоднішні герої комп'ютерних ігор. Один додавав відваги, інший — щастя. Один заступався за п'яниць, інший боровся з гризунами.

На замовлення з цілої Європи не треба було довго чекати. Кожне покірне прохання, скероване до Папи, кожне звернення до його найвищої святої влади одразу поєднувалось із проханням надіслати реліквію святого взамін на посильне пожертвування. Розграбованим костелам, які відроджувалися після насильств протестантів, така реліквія одразу надавала престижу, збирала народ під дахом храму і дозволяла йому зануритись у випари колишньої мученицької святості, нагадуючи, що земний світ — ніщо, порівняно з Царством Божим. І що memento mori.

Припасовування святих римських мучеників тривало довгі роки. Канцеляристи, оті здібні, з багатою уявою клірики, відходили й ставали нунціями і кардиналами, зігнуті до землі черниці вмирали з тихим зітханням, змінювалися Папи, опадали в минуле, як листочки календаря: Сікст, Урбан, Григорій, Інокентій, Клемент, Леон, Павло і знову Григорій, аж до Папи Урбана VIII. У 1629 році канцелярія з припасовування святих усе ще існувала, а для покращення своєї праці писарчуки доробилися вже допомоги у вигляді таблиць і реєстрів. Ішлося про те, щоб не повторювати надто часто тих самих методів катування, видів смерті, обставин, імен і атрибутів.

Сестра Анна сказала мені наступного дня, що зі здивуванням вислухала колись історію святого з певного костелу, розташованого в кількохстах кілометрах від її монастиря. Їй раптом зробилося прикро, бо той чужий святий, на ім'я чи не Ріус, мав історію життя й мучеництва дивовижно схожу на їхнього Оксенція. Мабуть, творцям метричок бракувало фантазії. Казала також, що якось їй трапилася певна спеціальна праця, написана вже в XX столітті, у якій науково розглядався феномен святих римських мучеників, і виникало з неї, що протягом усіх тих десятиліть чергувалися певні — можна би сказати — моди, які регулярно повторювались. Наприклад, під кінець XVI сторіччя протягом кількох років з'явилося багато святих, насаджених на кіл поганами, і в усіх випадках опис мук був соковитим і барвистим, а літературний талант анонімного канцеляриста робив так, що читача охоплював справжній дрож страху. У цей самий час жіночі святі страждали головним чином через відрізання грудей, які потім перетворювалися на їхній атрибут. Найчастіше вони тримали їх перед собою на таці. У другій декаді XVII століття популярним було обезголовлення. Відрізані голови чудесно знаходили обезголовлене тіло і чудесно з ним зросталися.

— Ти ж психолог, — сказала вона мені, — тож мусиш добре їх розуміти, отих вигадників мук. Навіть у витворенні найгірших жахіть має бути дрібка задоволення для того, хто пише, хіба не так?

Я відповіла, що помічним є вже саме усвідомлення існування цілої сфери світу гіршого, ніж той, що дістався нам.

— Уже тільки це повинно пробуджувати в нас найбільшу несказанну вдячність Творцю, — відповіла вона.

Із часом дедалі ексцентричнішими ставали також імена, мабуть, тому, що резервуар отих популярних, більш поширених уже вичерпався. Тож і почали з'являтися святі Осіани, Магденції, Гамарти, Ангусти, Віоланти, а серед чоловіків Абхоренцій, Мільруппо, Квінтильйон, а також святий Оксенцій, який ранньої весни 1629 року дістався монастирю.


— А ви, сестро, знаєте, що вони там роблять? — запитала я її, показуючи рукою на маленький будиночок Інституту, що виднівся високо на горі, коли ще раз зійшла до монастиря.

Вона чула, що роблять якісь важливі досліди. І все.

Ми складали постіль способом, відомим в усьому світі, де тільки існують підковдри, пошивки і простирадла, де тільки існують ковдри, подушки і нічні сорочки — стояли одна навпроти одної і розтягали навскіс великі прямокутники льону й бавовни, щоб ті відновили свою форму після прання. Ми швидко разом встановили весь ритуал: спершу навскіс, потім зморщування по боках і натягання швидкими, короткими шарпаннями, потім складання навпіл і знову навскіс, аби врешті-решт за кілька кроків одна від одної скласти постіль у зграбний пакет. І знову все спочатку.

— Ми здогадуємося, про що ідеться, але це не те саме, що знати, — вона завжди говорила про себе в множині, її ідентичність по стількох роках була монастирська, колективна. — Будь спокійна, кохана, — додала ще, і це прозвучало мало не з чулістю. — Церква завжди прагне добра.

Оксі дивився на нас очима з напівкоштовних каменів, що сиділи в очницях, вистелених зовсім уже безбарвним шовком, який вдавав повіки. Брови зі шляхетних каменів темно-червоного кольору виглядали піднесеними холодним, повним недовіри здивуванням.


Ночами інтернет виводив мене мимохідь на інші стежки, ще барвистіші — в посмертні діяння святих, а властиво, їхніх земних решток, в культ пальців, кісток, пучків волосся, вийнятих із тіла сердець, відрізаних голів. Четвертований святий Войцех, розісланий костелам і монастирям як реліквія. Кров святого Януарія, яка регулярно зазнавала таємничих хімічних трансформацій, змінюючи свій стан і властивості. А також викрадання святих тіл, поділ трупів на реліквії, чудесне розмноження сердець, долонь і навіть крайньої плоті дитятка Ісуса — sacrum preputium. Архівні сторінки аукціонного порталу пропонували кавалки тіл святих. А перше, що мені вискочило, — це рака з рештками Івана Капістрана, яку можна було купити на «Allegro» за 680 злотих.

Під кінець я знайшла нашого героя з сушарні на горищі — святий Оксенцій-мученик був приборкувачем левів, яких за часів Нерона годували християнами. Певної ночі один із левів промовив до нього людським голосом. Це був голос самого Ісуса Христа. Не написано, що сказав лев голосом Христа, але вранці Оксенцій уже був навернутий у християнську віру, випустив левів до лісу за містом, а сам був пійманий. Колишній кат став жертвою. Левів відловили, і Оксенція разом із іншими християнами кинули їм на поживу. Леви однак не стали чіпати свого колишнього пана, тому він був заколотий катами Нерона, а левів порубали мечами. Після смерті християни викрали тіло Оксенція і таємно поховали в катакомбах.


— Я стояла перед готелем і боялася ступити крок уперед, — сказала сестра Анна.

Ми сиділи у великій порожній кухні, інші сестри вже вийшли, зникли також старанно посортовані відходи. Вона присіла на підвіконні й виглядала дивовижно молодо.

— Було парно й гаряче, як то в Індії. Дорожня легка ряса прилипла мені до тіла. Я почувалася як паралізована, бо те, що я бачила, жахало мене, — вона на хвильку замовкла, шукаючи слів. — Страшенне убозтво, розпачлива боротьба за виживання, жорстокість. Пси, корови, люди, рикші з темними завзятими обличчями, каліки-жебраки. Усе це здавалося мені насильно обдароване життям, всупереч волі тих істот, приречених на життя, наче оте життя було падінням і карою.

Вона відвернулася до вікна, а потім сказала, не дивлячись на мене:

— Гадаю, що я скоїла там найбільший гріх, і зовсім не певна, що він був мені пробачений, хоч я й відбула за нього покуту. Ксьондз, який мене сповідав, схоже, не зрозумів, що я йому сказала.

Вона дивилася у вікно.

— Не було там ніякої святості, як мені обіцяли. Я не знайшла нічого, що могло би виправдати весь той біль. Я побачила світ механічний, біологічний, організований, як мурашник, згідно з усталеним порядком, який був дурним і безвладним. І відкрила там щось страшне. Хай Бог мені пробачить.

Аж тепер вона глянула на мене, ніби шукала підтримки.

— Я повернулася до готелю і просиділа там цілий день. Навіть молитися не могла. Наступного дня, як і було домовлено, приїхали по мене сестри з монастиря за містом і забрали до себе. Ми їхали через висхлий помаранчевий простір, повний сміття й посохлих дерев. Ми мовчали, і сестри, схоже, розуміли мій стан. Може, самі колись пережили це. Десь дорогою я побачила маленькі пагорки, що тяглися аж до горизонту, віддалені один від одного на кільканадцять метрів. Сестри сказали, що це цвинтар священних корів, але я не зрозуміла, про що йдеться. Попросила, щоб повторили. Вони сказали, що сюди недоторкані привозять трупи священних корів, щоб ті не забруднювали міста. Просто залишають їх на пекучому сонці, і природа робить своє. Я попросила, щоб ми затримались, і підійшла, здивована, до тих горбочків, які, як я й чекала, мали бути рештками, шкірою і кістками, висушеними на сонці. Зблизька, однак, видно було щось зовсім інше: скручені, напівперетравлені пластикові пакети з усе ще видимими написами торгівельних мереж, шнурки, гумки, закрутки, паперові кухлики. Ніякий органічний шлунковий сік не давав ради вигадливій людській хімії. Корови з'їдали сміття і все неперетравлене носили у своїх шлунках. І це все, що залишається від корів, сказали мені. Тіло зникає, його з'їдають комахи та стерв'ятники. Залишається те, що вічне. Сміття.


Я попрощалася з сестрами за кілька днів до від'їзду. Мусила ще посортувати папери, розмонтувати апаратуру та зробити підсумкові розрахунки. Останній образ, який я запам'ятала з монастиря, — це картина старих жінок, стиснутих у скляній коробці ліфту, які їдуть угору, на богослужіння — босхівські мешканки раю, які здійснюють подорож у потойбічний світ, до краю часу.

Коли, повертаючись до Інституту, я йшла межами вгору, в голові в мене з'явилась ясна і проста думка, предметна відповідь на запитання, які мене тут так мучили й на які ніхто не хотів мені відповісти: чим є оті дослідження, в яких я беру участь як слухняний, добре оплачуваний солдат. Думка була і проста, і водночас шалена, тож, найімовірніше, була правдивою. І повернулося до мене наївне запитання Мірі з першого дня, коли я туди прибула: «А чи не думали ви, щоб клонувати його? У Китаї це начебто вже роблять».

Я розклала перед собою теки дітей і закурила. Дивилася на їхні дати народження, подані з годиною і місцем, наче частиною досліджень мало бути складання їм гороскопу. Хто, зрештою, знає, може, це теж було в плані? Олівцем дописала до кожної дати, кожного прізвища таємничий шифр.

Самі дослідження я вже закінчила, профілі були накидані, і я все ще чекала на остаточні дані, які зазвичай з'являлися у графічному вигляді як кільканадцять перспективних ліній, менш чи більш правдоподібних. Комп'ютер підраховував усі характеристики, а потім кристалізував їх навколо створених ним осей. Тому головний графік нагадував дерево, гілки якого відрізнялися одна від одної товщиною. Найтовстіші, найкраще викреслені були найбільш правдоподібними. Я вже бачила такі дерева, які нагадували розчепірені баобаби з сотнями гілочок-можливостей. І бачила такі, в яких домінував один товстий конар. Діти — гарні й розумні людські діти, перетворені на дерева.

Я перегортала папери, впорядковуючи групи даних, коли раптом схопив мене біль — той, який я добре знала, який нагадував про себе час від часу, наче вартовий, що пильнує порядок речей. І тоді, на межі болю, перед самим приходом очікуваного полегшення, папери й символи, дати й шифри, якими були позначені досліджувані підлітки, і напис у монастирі над порталом, і усмішка Дані, і чорний шматочок трюфеля, і повні неспокою очі Мірі, яка питала мене про померлого пса, — все це почало котитися в моїй голові, наче куля липкого снігу, а все, що вона прихопила дорогою, зумовлювало, що та куля ставала ще більшою і щільнішою. Справа ставала зрозумілою. Я лиш не мала певності, що означають цифри після літер, може, кількість проб або якісь версії експерименту. Мірі — «Kl 1.2.1», Жуль — «Fr 1.1.1» і Макс — «Fr 1.1.2», Ганна — «Chl 1.1.1», Амелія і Юлія — «Hd 1.2.2» і «Hd 1.2.1», Ева — «Tr 1.1.1», Віто і Отто — «JhC 1.1.2/JhC 1.1.1», Адріан — «Jh 1.2.1», Тьєрі — «JK 1.1.1».

Це просто.

Свята Клара Асизька — тіло без слідів розкладу, від середини XIX сторіччя експоноване у кришталевій вітрині в базиліці святої Клари. Великий вибір реліквій, добре збережене світле волосся. Святий Франциск — скелет у доброму стані, в базиліці святого Франциска в Асизі. Ядвіга Сілезька — теж добре збережений скелет, реліквії розсилаються краківською курією, кістка з підмізинного пальця в костелі у західній Польщі. Уламок кістки святої Гільдеґарди. Кавалки тіла святої Терези, званої Малою, які безперестанно мандрують світом. І ще три інші, яких я не змогла розпізнати, але зараз це вдасться зробити — усього кілька кліків. Я мала враження, що в грі у хрестики-нулики якраз намалювала в клітинці гарне кілечко.


Уранці я була вже спакована й подзвонила по те саме таксі, яке привезло мене сюди понад місяць тому. Коли чекала його перед школою, то побачила Мірі, яка сиділа на паркані. Вона усміхнулася, а я підійшла до неї. Я мовчала, не могла від зворушеності вимовити й слова, тільки дивилася на її занепокоєне, невинне дівоче личко, на її рум'янець.

— Клара? — промовила я нарешті майже нечутно.

Вона зовсім не здивувалася, коли після миті вагання я взяла її долоні й поклала собі на чоло. Лише через кілька секунд вона зрозуміла, про що йдеться, і торкнулася також моїх очей і вух, а потім поклала обидві руки на моєму серці — там, де я їх потребувала найбільше.

Загрузка...