Гра престолів

Кетлін

Здавалося, минуло тисячу років відтоді, як Кетлін Старк забрала свого сина-немовля з Річкорину, перетнувши Ріннєкрут на невеликому човні, й вони рушили в дорогу у Вічнозим. І поверталися зараз додому вони теж через Ріннєкрут, от тільки хлопчик був у латах, а не в сповитку.

Роб сидів на носі човна разом із Сіровієм, поклавши долоню деривовку на голову, а веслярі налягали на весла. З ним був і Теон Грейджой. На другому човні слідом за ними поїде дядько Бринден з Великим Джоном і лордом Карстарком.

Кетлін сіла ближче до корми. Човен мчав Ріннєкрутом, піддавшись сильній течії, яка несла їх до Колісної вежі, що виднілася попереду. Хлюпіт і гуркіт велетенського водяного колеса на вежі, цей знайомий з дитинства звук, викликав на обличчі Кетлін сумну посмішку. Солдати і слуги, які скупчилися на збудованих з піщаника мурах замку, гукали «Кетлін!», і «Роб!», і «Вічнозим!». На всіх укріпленнях майоріли прапори дому Таллі: пструг у стрибку, срібний на тлі синьо-червоних хвиль. Ця картина її схвилювала, однак не розрадила. Вона не була певна, чи тепер її взагалі щось зможе розрадити. «О Неде...»

Біля Колісної вежі човен повернув по широкій дузі та врізався в збурунену воду. Веслярі сильніше насіли на весла. У полі зору з’явилася Водяна брама, і до Кетлін долинуло рипіння важких ланцюгів: угору поїхали великі залізні ґрати. Вони поволі підіймалися, а човен наближався, і Кетлін зауважила, що нижня частина ґрат руда від іржі. Поки човен пропливав попід ними, з них крапало брунатне болото, а зазублені гостряки пропливали всього за кілька дюймів од голови. Підвівши погляд на ґрати, Кетлін думала, чи глибоко проїла їх іржа й чи витримають вони таран — а чи, може, їх слід замінити.

Човен проплив попід аркою в мурі, з сонця опинившись у тіні, а тоді знову випірнувши на сонце. Навколо всюди були човни — малі й великі, прив’язані до вмурованих у камінь залізних кілець. На водяних сходах уже чекав брат разом з батьковими гвардійцями. Сер Едмур Таллі був кремезним молодиком з цілою кучмою золотисто-каштанового волосся на голові та з вогненною бородою. Нагрудник у нього був подряпаний і пощерблений після бою, а блакитно-червоний плащ — брудний від крові й гару. Поряд з Едмуром стояв лорд Тайтос Блеквуд — суворий чоловік-спис з гакуватим носом і короткими темними вусами, в яких майнула сивина. Його яскраво-жовті обладунки були оздоблені складним візерунком — викладеною з гагату виноградною лозою з листям, а худі плечі покривав плащ, пошитий з воронячого пір’я. Це саме загін лорда Тайтоса зробив вилазку та викрав брата Кетлін з табору Ланістерів.

— Сюди їх,— скомандував сер Едмур. Троє чоловіків спустилися сходами, опинившись по коліно у воді, й довгими гаками підтягнули човен. Коли на берег вистрибнув Сіровій, один з чоловіків, упустивши жердину з гаком, сахнувся, заточився — і сів просто у воду. Двоє його приятелів зареготали, і чоловік засоромився. Перестрибнувши через облавок човна, Теон Грейджой підхопив Кетлін за стан і поставив на суху сходинку, в той час як йому самому лизала чоботи вода.

Сходами спустився Едмур, щоб обійняти Кетлін.

— Люба сестро,— хрипко пробурмотів він. У нього були глибокі сині очі та призначені для усмішок вуста, але зараз він не усміхався. Вигляд він мав виснажений і знесилений: пошарпаний після битви та змарнілий од перевтоми. Поранена шия була забинтована. Кетлін міцно обійняла його.

— Кет, я горюю разом з тобою,— мовив Едмур, коли вони нарешті розірвали обійми.— Коли ми почули про лорда Едарда... Ланістери за все заплатять, присягаюся, твоя помста не забариться.

— А це поверне мені Неда? — гостро спитала вона. Рана була ще надто свіжа, словами її не розрадити. Зараз Кетлін не могла думати про Неда. І не буде. Бо це не допоможе. Вона має бути сильною.— Все це зачекає. Я маю побачитися з батьком.

— Він очікує на тебе у своїй світлиці,— повідомив Едмур.

— Лорд Гостер прикутий до ліжка,— пояснив батьків стюард. Коли цей чудовий чоловік устиг так посивіти? — Він звелів мені одразу ж провести вас до нього.

— Я сам її проведу,— повів її Едмур нагору водяними сходами, а тоді через двір, у якому колись Пітир Бейліш із Брандоном Старком схрестили за неї мечі. Попереду вивищувалися масивні піщаникові мури фортеці. Заходячи у двері, обабіч яких стояло двоє вартових у шоломах з гребенями у вигляді рибин, Кетлін запитала:

— Йому зовсім погано?

Вимовляючи ці слова, вона боялася почути відповідь.

Едмур мав зажурений вигляд.

— Мейстри кажуть, що йому лишилося вже недовго. Біль... постійний і нестерпний.

Кетлін переповнила сліпа лють — лють на весь світ: на брата Едмура й на сестру Лайсу, на Ланістерів, на мейстрів, на Неда й на батька й на жорстоких богів, які воднораз забирають у неї їх обох.

— Ти мав мене повідомити,— сказала вона.— Мав прислати звістку, коли дізнався про це.

— Він заборонив. Не хотів, аби вороги знали, що він помирає. Коли в державі так неспокійно... Він боявся, якщо Ланістери запідозрять, що він такий слабий...

— ...то нападуть? — закінчила за нього Кетлін різко. «Це все твоя провина, твоя,— шепнув у голові голос.— Якби ти не вирішила захопити карлика...»

Спіральні сходи вони долали мовчки.

Фортеця була трикутна, як і сам Річкорин, і світлиця лорда Гостера теж була трикутна, з кам’яним балконом, який стримів на схід, наче ніс велетенського піщаникового корабля. З нього лорд замку міг оглядати мури й зубчасті стіни, з нього видно було далеко-далеко, де сходяться води. Батькове ліжко виставили на балкон.

— Він любить сидіти на сонці й дивитися на ріки,— пояснив Едмур.— Батьку, гляди, кого я привів. До тебе прийшла Кет...

Гостер Таллі завжди був здорованем: замолоду — високим і широким у плечах, у старшому віці — огрядним. А зараз він мов усох, наче з кісток зійшли м’язи та м’ясо. Навіть щоки обвисли. Коли Кетлін бачила його востаннє, волосся й борода в нього були каштанові, добряче посріблені сивиною. А тепер вони стали білі як сніг.

Почувши голос Едмура, батько розплющив очі.

— Кет, маленька,— пробурмотів він голосом тонким, слабеньким і зболеним.— Моя маленька Кет,— потягнувся він руками до неї, а на вустах заграла тремтлива усмішка.— Я виглядав тебе...

— Залишу вас, поговоріть,— сказав брат і, ніжно поцілувавши лорда-батька в чоло, вийшов.

Опустившись навколішки, Кетлін узяла батька за руку. Долоня була велика, але висохла, безсила, й попід шкірою вільно ходили кості.

— Ти мав мені сказати,— мовила Кетлін.— Послати крука, або гінця...

— Гінців можуть перехопити й допитати,— відповів батько.— Круків — підстрелити...

Його скрутив раптовий біль, і він дужче стиснув доччину руку.

— У мене в животі раки... щипаються, всякчас щипаються. День і ніч. У них жахливі клішні, в цих раків. Мейстер Вайман поїть мене сновійним вином, маковим молочком... Я багато сплю... але я не хотів спати, коли ти приїдеш, хотів тебе побачити... боявся, що піду, так тебе й не побачивши... боявся...

— Я тут, батьку,— сказала вона.— З Робом, з сином. Він теж хоче з тобою побачитися.

— Твій хлопчик,— прошепотів він.— У нього були мої очі, я пам’ятаю...

— І були, і є. А ще він привів тобі Джеймі Ланістера, привів у ланцюгах. Річкорин знову вільний, батьку.

Лорд Гостер усміхнувся.

— Я все бачив. Учора, коли все почалося, я сказав їм... я мав усе побачити. То мене віднесли у прибрамну... і я дивився з зубчастої стіни. Як це було чудово! Хвилями ходили смолоскипи, над рікою летіли крики... милі вуху крики... коли загорілася рухома башта, боги... я б радо помер просто там, от тільки хотів спершу побачити вас, дітки. Це твій хлопчик зробив? Це Роб?

— Так,— мовила Кетлін гордо.— Це Роб... і Бринден. Ваш брат також приїхав, мілорде.

— Він? — ледь чутно прошепотів батько.— Чорнопструг... повернувся? З Видолу?

— Так.

— І Лайса?

Його тонке біле волосся підхопив прохолодний вітерець.

— Боги праві, твоя сестра... вона теж приїхала?

У голосі його забриніла така надія, що важко було опускати його з небес на землю.

— Ні. Вибач...

— А! — обличчя його витягнулося, а світло в очах пригасло.— Я сподівався і з нею побачитися також перед...

— Вона з сином у Соколиному Гнізді.

Лорд Гостер утомлено кивнув.

— Так, він тепер лорд Роберт, бідолашного Арина вже немає... Пам’ятаю... А чого ж вона не приїхала з тобою?

— Вона злякана, мілорде. А в Гнізді вона почувається в безпеці,— поцілувала його Кетлін у зморшкувате чоло.— Роб чекає. Побачишся з ним? І з Бринденом?

— Твій син,— прошепотів батько.— Так. Синок Кет... у нього були мої очі, я пам’ятаю. Коли він народився. Приведи його... так.

— А твого брата?

Батько перевів погляд на ріки.

— Чорнопструг,— зронив він.— Він іще не одружився? Не взяв собі якусь... дівчину за дружину?

«Навіть на смертнім ложі»,— сумно подумала Кетлін.

— Він не одружився. Ти й сам це знаєш, батьку. І не одружиться.

— Я ж казав йому... наказував йому. Одружися! Я був його лордом. Він знає. Я мав право підібрати йому пару. Гарну пару. З Редвинів. З давнього дому. Милу дівчину, гарненьку... веснянкувату... Бетані, так. Бідолашна дитина! Досі чекає. Так. Досі...

— Бетані Редвин сто років тому одружилася з лордом Рованом,— нагадала йому Кетлін.— У неї від нього троє дітей.

— Навіть якщо так,— пробурчав лорд Гостер.— Навіть якщо так. Наплював на дівчину. На Редвинів. Наплював на мене. На свого лорда, на свого брата... цей Чорнопструг. У мене були й інші пропозиції. Дівча лорда Бракена. А Волдер Фрей... будь-яка з трьох, він сказав... То він одружився? З кимось? Будь з ким?

— Ні з ким,— відповіла Кетлін,— однак він проїхав багато льє, щоб побачитися з тобою, він пробився у Річкорин. Якби сер Бринден не поміг нам, я б тут зараз не стояла.

— Він завжди був вояком,— прошелестів батько.— Це він умів. Лицар Кривавої брами, так,— відкинувшись назад, батько заплющив очі, понад міру утомлений.— Пришлеш його до мене. Пізніше. Зараз я посплю. Надто слабий я для сварок. Пришлеш його до мене пізніше, Чорнопструга...

Кетлін ніжно поцілувала батька, пригладила йому волосся й лишила в тіні його фортеці, попід якою бігли його річки. Ще не встигла вона вийти зі світлиці, як він уже заснув.

Коли вона повернулась у нижній двір, на водяних сходах стояв у мокрих чоботах сер Бринден Таллі, розмовляючи з капітаном замкової варти Річкорину. Побачивши її, він одразу ж підійшов.

— Він...

— Помирає,— сказала Кетлін.— Як ми й боялися.

На дядьковому зморшкуватому обличчі ясно читався біль. Бринден занурив пальці у густий сивий чуб.

— Він мене прийме?

Вона кивнула.

— Каже, він надто слабий для сварок.

Бринден Чорнопструг гигикнув.

— Я старий солдат і не можу в таке повірити. Гостер буде шпетити мене через ту Редвинівську дівчину, навіть коли ми підпалимо його погребальне вогнище, хай йому грець!

Це була правда, і Кетлін посміхнулася.

— Щось я Роба не бачу.

— Він пішов з Грейджоєм у залу, здається.

Теон Грейджой сидів на лаві у великій залі Річкорину, попиваючи з рогу ель і розважаючи гарнізон оповідками про різанину в Лопотючому лісі.

— Дехто кинувся тікати, але ми перекрили долину з обох боків і виїхали з темряви з мечами та списами в руках. Коли серед Ланістерів опинився отой Робів вовк, вони, мабуть, подумали, що на них напали Чужі. Я бачив, як звір одному відірвав руку аж по плече, а коні, занюхавши вовка, геть подуріли. Навіть не знаю, скількох вони скинули...

— Теоне,— урвала його Кетлін.— Де мені шукати сина?

— Лорд Роб пішов у богопраліс, міледі.

Так вчинив би і Нед. «Він син свого батька, не тільки мій, я маю про це не забувати. О боги, Неде...»

Роб ховався під зеленим листяним шатром в оточенні високих червоних сандалів і велетенських старих в’язів: стояв навколішках перед серцедеревом — струнким віродеревом з ликом не жорстоким, а радше сумним. Перед сином у землю був застромлений довгий меч, а долоня в рукавичці стискала руків’я. Довкруж нього навколішках стояли інші: Великий Джон Амбер, Рикард Карстарк, Мейдж Мормонт, Галбарт Гловер, і не тільки вони. Був серед присутніх навіть Тайтос Блеквуд у розмаяному за спиною широчезному воронячому плащі. «Це ж вони теж поклоняються давнім богам»,— збагнула Кетлін. І запитала себе, яким же богам поклоняється останнім часом вона сама, але не змогла знайти відповіді на це питання.

Не можна турбувати їх під час молитви. Хай боги отримають те, що їм належиться... навіть оті жорстокі боги, які забрали в неї Неда і лорда-батька забирають теж. Отож Кетлін вирішила зачекати. У верховітті шурхотів вітер з ріки, а праворуч виднілася Колісна вежа з боками, обплетеними плющем. Кетлін затопили спогади. Серед цих дерев батько вчив її скакати верхи, і саме з цього в’язу гримнувся Едмур і зламав собі руку, а отам, в отій зеленій альтанці, вони з Лайсою граючись цілували Пітира.

Багато років вона не згадувала про це. Які вони всі тоді були юні! Вона — не старша за Сансу, Лайса — молодша за Арію, а Пітир — іще молодший, але залюбки бавився в цю гру. Дівчата раз у раз обмінювалися ним — то всерйоз, то жартома. Спогад був таким яскравим, що Кетлін на мить відчула Пітирові вологі пальці в себе на плечі та м’ятний аромат подиху. В богопралісі завжди росла м’ята, і Пітир полюбляв її жувати. Він був зухвалим хлопчиськом і незрідка влипав у халепу. «Він хотів мені язика в рота запхати»,— зізналася Кетлін сестрі, коли вони вже опинилися на самоті. «І мені теж,— прошепотіла Лайса засоромлено й задихано.— Мені сподобалося»...

Повільно звівшись на ноги, Роб уклав меч у піхви, й Кетлін зненацька піймала себе на думці: цікаво, а син бодай колись цілував у богопралісі дівчину? Напевно ж цілував. Кетлін бачила, як дивилася на нього вологими очима Джейн Пул, і дехто зі служниць — навіть дорослих, вісімнадцятирічних... син у бою вбивав ворога своїм мечем, тож не може бути, щоб він ніколи не цілувався. В очах Кетлін стояли сльози. Вона сердито витерла їх.

— Мамо,— мовив Роб, побачивши її.— Треба скликати раду. Маємо дещо вирішити.

— Дідусь хотів тебе побачити,— озвалася вона.— Робе, він дуже хворий.

— Сер Едмур переказав мені. Вибач, мамо... мені шкода і лорда Гостера, і тебе. Але спершу слід провести раду. Є новини з півдня. Ренлі Баратеон претендує на братову корону.

— Ренлі? — вражено перепитала вона.— Я була певна, що саме лорд Станіс...

— Ми всі теж були певні, міледі,— сказав Галбарт Гловер.

Військова рада зібралась у великій залі за чотирма довгими двоногими столами, розташованими буквою «п». Лорд Гостер через хворобу не зміг прийти — він спав на балконі, йому снилося сонце на ріках його юності. На престолі Таллі сидів Едмур, поруч з ним — сер Бринден, а праворуч і ліворуч уздовж столів розташувалися батькові прапороносці. Звістка про перемогу під Річкорином долетіла і до змушених покинути свої домівки лордів Тризуба, тож вони почали повертатися. Прийшов на раду Карил Ване, тепер уже лорд, адже його батько загинув під Золотим Зубом. З ним був сер Марк Пайпер, а ще вони привели Дарі, сина сера Реймуна, хлопчину не старшого за Роба. З руїн Стоунгеджу прибув лорд Джонос Бракен, сердитий і нестриманий, і сів якнайдалі — наскільки це було можливо за таким столом — від Тайтоса Блеквуда.

Навпроти престолу розташувалися північні лорди, тож Кетлін з Робом опинилися лицем до Едмура. Північан було менше. По ліву руч од Роба сів Великий Джон, далі Теон Грейджой; Галбарт Гловер і леді Мормонт влаштувалися праворуч од Кейтлін. Лорд Рикард Карстарк — схудлий, з запалими від горя очима — сідав за стіл, мов у тумані; довга борода його була немита й нечесана. У Лопотючому лісі він лишив двох мертвих синів, а про третього, найстаршого, який повів Карстаркових списників проти Тайвіна Ланістера на Зеленому Зубці, досі не було нічого чути.

Суперечки тривали до пізньої ночі. Усі лорди мали право сказати своє слово, і вони казали... і кричали, і лаялися, і доводили, і умовляли, і глузували, і торгувалися, і грюкали пивними кухлями по столу, і залякували, і йшли геть, і верталися — похмурі чи з усмішкою на вустах. Кетлін сиділа і слухала.

Руз Болтон біля гатки перешикував пошарпані залишки другого війська. Сер Гелман Толгарт і Волдер Фрей і далі утримують Близнючок. Армія лорда Тайвіна перетнула Тризуб і прямує у Гаренхол. У королівстві тепер двоє королів. Двоє королів і жодної згоди.

Чимало лордів-прапороносців хотіли просто зараз рушати на Гаренхол, стати до бою з лордом Тайвіном і покінчити з владою Ланістерів раз і назавжди. Юний і запальний Марк Пайпер наполягав, що натомість слід ударити на захід, на Кичеру Кастерлі. Інші радили виявити терплячість. Річкорин перерізає джерела постачання Ланістерів, зауважив Джейсон Малістер, тож слід тягнути час, не даючи лорду Тайвіну підтягнути новобранців і провізію, а самим зміцнювати захист і дати відпочити стомленим військам. Та лорд Блеквуд на це не погоджувався. Мовляв, слід закінчити те, що почали в Лопотючому лісі. Виступити на Гаренхол, дорогою прихопивши з собою і військо Руза Болтона. Коли щось пропонував Блеквуд, як завжди, на це не приставав Бракен: лорд Джонос Бракен аж устав із-за столу, доводячи, що треба присягнути на вірність королю Ренлі й вирушити на південь, аби приєднатися до його війська.

— Ренлі не король,— сказав Роб. Це вперше за цілий вечір син заговорив. Як і батько, він умів слухати.

— Але ж ви не збираєтеся лишатися вірним Джофрі,— мовив Галбарт Гловер.— Він стратив вашого батька.

— З цього випливає, що він зловмисник,— відгукнувся Роб.— Але не випливає, що Ренлі король. Джофрі все-таки старший законний син Роберта, тож трон за законами держави належить йому по праву. Якщо ж він помре, а я збираюся про це потурбуватися, в нього лишиться молодший брат. Томен — наступний спадкоємець після Джофрі.

— Томен — такий самий Ланістер,— відтяв Марк Пайпер.

— Ваша правда,— стурбовано озвався Роб.— Та навіть якщо жоден з них не буде королем, як ним може стати лорд Ренлі? Він Робертів наймолодший брат. Бран не може стати лордом Вічнозиму поперед мене, а Ренлі не може стати королем поперед лорда Станіса.

— Лорд Станіс має більше підстав претендувати на трон,— погодилася леді Мормонт.

— Ренлі коронували,— сказав Марк Пайпер.— Його претензії підтримують Небосад і Штормокрай, а зовсім скоро підтримають і дорняни. Якщо Вічнозим і Річкорин долучать і свої сили, за нього буде п’ять із сімох великих домів. Шість, якщо Арини теж нарешті прокинуться! Шість проти Кичери! Мілорди, за рік у нас на палях красуватимуться всі їхні голови — і королеви, і малолітнього короля, і лорда Тайвіна, і Куця, і Царевбивці, і сера Кевана — всіх! Ось що ми отримаємо, приєднавшись до короля Ренлі. А що може запропонувати нам лорд Станіс, щоб ми від усього цього відмовилися?

— Право,— уперто мовив Роб. Кетлін аж злякалася, наскільки він, вимовляючи ці слова, був схожий на свого батька.

— То ти хочеш, аби ми присягнули Станісу? — запитав Едмур.

— Не знаю,— мовив Роб.— Я молився, щоб боги підказали мені, як учинити, але вони не відповіли. Ланістери стратити мого батька як зрадника, а всі ми знаємо, що це брехня, та якщо Джофрі законний король, а ми воюватимемо проти нього, ми самі станемо зрадниками.

— Мій лорд-батько порадив би діяти обережно,— сказав немолодий сер Стеврон з хитрою, як у ласки, посмішкою всіх Фреїв.— Почекати, нехай ці двоє королів побавляться у гру престолів. А коли вони награються, ми можемо або прихилити коліно перед переможцем, або виступити проти нього — як схочемо. Оскільки Ренлі збирає військо, цілком вірогідно, що лорд Тайвін згодиться на перемир’я... і захоче повернути собі сина цілим і неушкодженим. Шляхетні лорди, дозвольте мені поїхати до нього в Гаренхол і домовитися і про гарні умови, і про викуп...

Але голос його потонув у обуреному ревінні.

— Боягуз! — прогуркотів Великий Джон.

— Якщо ми попросимо перемир’я, він подумає, що ми слабаки,— оголосила леді Мормонт.

— До біса викуп, не можна віддавати Царевбивцю,— гаркнув Рикард Карстарк.

— А чому не укласти мир? — запитала Кетлін.

Усі лорди перевели очі на неї, та саме Робів погляд вона відчула — його і тільки його.

— Міледі, вони убили мого лорда-батька, вашого чоловіка,— похмуро сказав Роб. Діставши меч із піхов, він поклав його на стіл — ясну крицю на круглу стільницю.— Ось який мир я підготував для Ланістерів.

Великий Джон схвально заревів, а з ним і інші — вони кричали, і витягали мечі, і гримали кулаками об стіл. Кетлін дочекалася, поки вони вгамуються.

— Мілорди,— сказала вона потому,— лорд Едард був вашим сюзереном, а от я ділила з ним ліжко й народжувала йому дітей. Невже ви гадаєте, що я любила його менше за вас? — Її голос тріснув од горя, але Кетлін, глибоко зітхнувши, опанувала себе.— Робе, якби меч міг повернути його, я б не дозволила тобі вкласти клинок у піхви, поки Нед знову не опиниться біля мене... але Неда більше немає, і сто перемог у Лопотючому лісі цього не змінять. Неда немає, і Дарина Горнвуда, і доблесних синів лорда Карстарка, і ще багатьох добрих воїнів, і ніхто з них уже не повернеться до нас. То невже ми хочемо ще більше смертей?

— Ви жінка, міледі,— низьким своїм голосом прогуркотів Великий Джон.— Жінки на таких речах не розуміються.

— Ви — слабка стать,— докинув лорд Карстарк, чиє обличчя прорізали тужні зморшки.— Чоловік потребує помсти.

— Віддайте мені Серсі Ланістер, і ви побачите, на що здатна слабка стать,— відповіла Кетлін.— Можливо, я справді не розуміюся на стратегії і тактиці... зате я добре розумію, що таке змарноване життя. Ми пішли на війну, бо війська Ланістерів спустошували приріччя, а Неда ув’язнили за олживим звинуваченням у зраді. Ми воювали, бо хотіли захистити себе й вибороти свободу мого лорда-чоловіка.

Що ж, першого ми досягли, а друге нам уже не підвладне. До скону я горюватиму за Недом, але я маю думати про життя. Я хочу повернути дочок, а їх і досі утримує королева. Якщо мені вдасться обміняти чотирьох Ланістерів на двох Старків, я вважатиму це вигідною угодою і дякуватиму богам. Я хочу, Робе, щоб ти спокійно правив у Вічнозимі на батьковім престолі. Я хочу, щоб ти прожив повноцінне життя: цілувався з дівчатами, одружився, народив синів. Я хочу поставити крапку. Хочу повернутися додому, мілорди, і там оплакати свого чоловіка...

Коли Кетлін договорила, у залі запала тиша.

— Мир,— мовив дядько Бринден.— Мир — це добре, міледі... але на яких умовах? Чи варто перековувати мечі на орала, якщо завтра вони знову знадобляться?

— За що померли Торен і мій Едард, якщо все, що я привезу назад у Картвердь, це їхні кістки? — запитав Рикард Старк.

— Ет,— зронив лорд Бракен.— Грегор Кліган спустошив мої лани, замордував селян, а від Стоунгеджу лишив курні руїни. То мені прихилити тепер коліно перед тими, хто його послав? За що ми боролися, якщо зараз повернемося до того, з чого почали?

На подив і обурення Кетлін, з ним погодився лорд Блеквуд.

— Якщо ми укладемо мир з королем Джофрі, чи не станемо ми зрадниками щодо короля Ренлі? А що як олень переможе лева — що тоді буде з нами?

— Хай що там ви між собою вирішите, а я Ланістера королем не назву ніколи,— оголосив Марк Пайпер.

— І я! — крикнув хлопчак Дарі.— Ніколи!

І знову здійнявся ґвалт. Кетлін впала у відчай. Їй майже вдалося, думала вона. Вони майже послухалися, майже... а тепер усе на пси. Не буде ні миру, ні можливості загоїти рани, ні безпеки. Перевівши погляд на сина, вона спостерігала, як той слухає суперечку лордів — стривожено хмуриться, однак не може розлучитися зі своєю війною. Він дав обіцянку одружитися з дочкою Волдера Фрея, але зараз Кетлін ясно бачила, хто його справжня наречена: домаха, яку він поклав перед собою на столі.

Кетлін саме думала про дівчат, гадаючи — побачить їх іще коли-небудь чи ні, аж тут на ноги скочив Великий Джон.

— Мілорди! — гаркнув він, і голос його загримів, відбившись од крокв.— Ось моя відповідь двом цим королям! — і він демонстративно плюнув.— Ренлі Баратеон мені ніхто, і Станіс теж. Чого це вони мають правити мною і моїми володіннями з якогось свого квітучого престолу в Небосаду чи Дорні? Що вони знають про Стіну, про вовчий ліс, про кургани перших людей? У них навіть боги неправильні. І Чужі б узяли тих Ланістерів теж — я ситий ними під зав’язку! — потягнувшись за спину, він видобув величезний дворучний меч.— Чом би нам самим знову не владарювати у своїх землях? Ми одружилися свого часу з драконами, але всі дракони вже мертві! — оголосив він і вказав вістрям меча у Роба.— Ось сидить єдиний король, перед яким я згоден прихилити коліно, мілорди,— прогуркотів він.— Король на Півночі!

І він, ставши навколішки, поклав її синові до ніг свого меча.

— На таких умовах і я пристаю на мир,— мовив лорд Карстарк.— Хай забирають свій червоний замок і своє залізне сідало,— витягнув він свого меча з піхов.— Король на Півночі! — гримнув він, опускаючись навколішки поряд з Великим Джоном.

Підвелася Мейдж Мормонт.

— Король зими! — оголосила вона й поклала поруч з мечами свою шпичасту булаву. І тут почали підводитися й лорди приріччя — Блеквуд, і Бракен, і Малістер; цими домами ніколи не правили з Вічнозиму, але вони в Кетлін на очах спиналися на ноги, витягали клинки, прихиляли коліна й вигукували давні слова, яких не чули в королівстві вже понад триста років — відтоді як Ейгон Дракон об’єднав Сім Королівств у одне... але ось вони, звучать знов, відбиваючись од балок у батьковій великій залі:

— Король на Півночі!

— Король на Півночі!

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ!