Гра престолів

Кетлін

Над Видолом випірнуло сонце, і небо на сході забарвилося в рожеві й золоті відтінки. Поклавши руки на тонко різьблене каміння балюстради за вікном своєї кімнати, Кетлін Старк спостерігала, як поширюється світло. Ранішня зоря наповзала на поля й ліси, і світ унизу з чорного ставав темно-синім, а тоді зеленим. Білястий туман клубочився над водоспадом Алісині Сльози, де примарні води накочувалися на гірський гребінь, з якого починали свій довгий шлях уздовж Велетового Ратища. Кетлін відчувала в себе на обличчі легкі бризки.

На очах в Аліси Арин загинули чоловік, брати і всі її діти, і все ж вона не зронила ні сльозинки. І по її смерті боги постановили, що вона не заспокоїться, поки її сльози не змочать чорну землю Видолу, де поховані ті, кого вона любила. Аліса мертва вже шість тисяч років, та й досі жодна краплина з водоспаду не досягла долини. Цікаво, подумала Кетлін, коли помре вона, в який водоспад виллються її сльози?

— Розповідайте, що там далі,— попросила вона.

— Царевбивця збирає військо в Кичері Кастерлі,— озвався сер Родрик Кассель, який стояв у кімнаті позаду неї.— Ваш брат пише, що вислав своїх гінців у Кичеру, вимагаючи від лорда Тайвіна оголосити про свої наміри, але відповіді не отримав. Едмур звелів лорду Вансу й лорду Пайперу чатувати дорогу біля Золотого Зуба. І присягається вам, що не віддасть ні фута землі Таллі, не змочивши її кров’ю Ланістерів.

Кетлін відвернулася од вікна, за яким сходило сонце. Краса видовища не поліпшила її гумору: як несправедливо, що день, котрий так чудово починається, закінчиться так жахливо, як, схоже, закінчиться цей.

— Едмур посилає гінців і присягається,— сказала вона,— але Едмур не лорд Річкорину. Які новини про мого лорда-батька?

— У листі про лорда Гостера ні слова, міледі,— посмикав сер Родрик бакенбарди. Поки гоїлися рани, бакенбарди відросли білі як сніг і жорсткі як терен; тепер він уже став схожий на себе колишнього.

— Батько не довірив би Едмуру захист Річкорину, якби не був тяжко хворий,— стривожено мовила Кетлін.— Слід було збудити мене, щойно птах прилетів.

— Мейстер Колмон сказав, що ваша леді-сестра не схотіла вас будити.

— А треба було збудити,— наполягала вона.

— Мейстер каже, що сестра збирається поговорити з вами після поєдинку,— пояснив сер Родрик.

— То вона й далі планує влаштувати цей балаган? — скривилася Кетлін.— Карлик зіграв, як по струнах, а вона така глуха, що не вловила мелодії. Хай як там піде сьогодні зранку, пане Родрику, а нам давно вже час було звідси їхати. Моє місце у Вічнозимі разом з синами. Якщо ви одужали та зможете сісти верхи, я попрошу в Лайси супровід до Мартингороду. А там сядемо на корабель.

— Знову на корабель? — позеленів сер Родрик, але стримався — не здригнувся.— Як скажете, міледі.

Старий лицар чекав за дверима, а Кетлін покликала служниць, яких приставила до неї Лайса. Якщо вдасться поговорити з сестрою до поєдинку, можливо, вона змінить думку, думала Кетлін, поки її вдягали. Лайсині рішення мінялися разом з настроєм, а настрій у неї стрибав щогодини. Скромна дівчина, яку Кетлін пам’ятала з Річкорину, перетворилася на жінку, що була то гордовита, то боязка, то жорстока, то замріяна, то безрозсудна, то полохлива, то вперта, то марнославна, та понад усе — непостійна.

Коли до них приповз отой злий тюремник — повідомити, що Тиріон Ланістер хоче в чомусь зізнатися, Кетлін просила Лайсу вислухати карлика приватно, але ж ні: сестрі обов’язково слід було влаштувати цілу виставу перед половиною Видолу. А тепер...

— Ланістер — мій бранець,— мовила Кетлін до сера Родрика, поки вони спускалися з вежі й перетинали холодні білі коридори Гнізда. Вона була вбрана в просту сіру вовняну сукню, підперезану посрібленим паском.— Слід нагадати про це сестрі.

У дверях до покоїв Лайси вони наштовхнулися на дядька, який вилетів з кімнати.

— Збираєтеся долучитися до свята дурнів? — гавкнув сер Бринден.— Якби це допомогло, я б тобі порадив дати сестрі добрячого ляпаса, аби привести до тями, але ти хіба що руку заб’єш.

— Прилетів птах із Річкорину,— почала Кетлін,— з листом від Едмура...

— Знаю, дитино,— озвався Бринден. Чорна риба, на яку застібався плащ, була єдиною його прикрасою.— Дізнався все від мейстра Колмона. Попросив твою сестру відпустити мене, щоб зібрати тисячу загартованих вояків і притьмом вирушати в Річкорин. «Видол не може обійтися без тисячі мечів, дядьку, навіть без одного не може,— сказала вона.— Ви лицар Кривавої брами. Ваше місце тут».

З відчинених дверей позаду нього долинув дитячий сміх, і дядько похмуро озирнувся через плече.

— То я сказав їй, що вона може пошукати собі нового лицаря Кривавої брами. Хай моя риба й чорна, але я й досі Таллі. Я виїду в Річкорин ще до вечора.

Кетлін не вдавала подиву.

— Сам? Ти знаєш незгірше за мене, що пропадеш на високому гостинцю. Ми з сером Родриком повертаємось у Вічнозим. Їдьмо з нами, дядечку. І я дам тобі тисячу вояків. Річкорин не лишиться без допомоги.

Якусь мить Бринден міркував, а тоді коротко кивнув на згоду.

— Як скажеш. Дорога додому довга, але я волію все-таки туди дістатися. Я почекаю вас унизу.

І він швидко пішов геть, а за спиною в нього надимався плащ.

Обмінявшись поглядами з сером Родриком, Кетлін увійшла в кімнату, з якої лунало нервове й тонке дитяче гигикання.

Лайсині покої виходили на невеличкий моріжок, засіяний травою і блакитними квітами й зусібіч оточений високими білими вежами. Будівничі хотіли закласти тут богопраліс, але Соколине Гніздо стояло на твердому камені, і хай скільки ґрунту підняли сюди з Видолу, дерева не хотіли тут укорінюватися. Тому лорди Соколиного Гнізда засіяли все травою, а поміж низеньких квітучих кущів поставили де-не-де бовванів. Саме тут мали стати віч-на-віч два заступники, віддаючи і свої життя, і життя Тиріона Ланістера в руки богів.

Лайса, щойно скупана, була вбрана в кремову оксамитову сукню, а на молочно-білій шиї мала намисто з сапфірів і місячного каменю; на терасі, яка нависала над полем поєдинку, вона тримала суд в оточенні лицарів, підданих і лордів — великоможних і не дуже. Більшість із них досі сподівалися отримати її руку й розділити з нею не тільки постіль, а й владу у Видолі. Але наскільки бачила Кетлін зі свого перебування в Гнізді, їхні надії були марні.

Щоб піднести вище Робертове крісло, збудували дерев’яний поміст, і лорд Соколиного Гнізда сидів там, гигикаючи і плескаючи в долоні, а перед ним горбатий ляльковик у біло-блакитному блазенському вбранні смикав за ниточки двох дерев’яних лицарів, змушуючи рубатися. Винесли глечики з густими вершками й кошики з ожиною, а гості з різьблених срібних келихів пили солодке вино з апельсиновим присмаком. «Свято дурнів» — ось як назвав це Бринден, і нічого дивного.

А на терасі Лайса весело розсміялася на якийсь жарт лорда Гантера, а тоді губами зняла ягоду ожини з кінчика кинджала сера Ліна Корбрея. Цих двох залицяльників Лайса ставила вище за інших... принаймні сьогодні. Кетлін не могла навіть з упевненістю сказати, хто з цих двох гірше пасує Лайсі. Старшого навіть за Джона Арина й скаліченого подагрою Іона Гантера боги прокляли трьома синами, які повсякчас сварилися й були один захланніший за іншого. У сера Ліна приключилася інша біда: спадкоємець старовинного, хай і збіднілого роду був стрункий і вродливий, однак марнославний, безрозсудний, нестриманий... а ще, переказували пошепки, геть не цікавився жіночими принадами.

Щойно Лайса запримітила Кетлін, то привітала сестринськими обіймами й вологим поцілунком у щоку.

— Чарівний ранок, правда ж? Боги всміхаються нам. Скуштуй вина, люба сестро. Це лорд Гантер люб’язно прислав нам зі своїх підвалів.

— Дякую, не хочу. Лайсо, нам слід поговорити.

— Опісля,— пообіцяла сестра, відвертаючись.

— Зараз,— голосніше, ніж хотіла, заперечила Кетлін. Чоловіки почали озиратися на неї.— Лайсо, не вірю, що ти всерйоз збираєшся влаштувати цей балаган. Куць має для нас цінність, поки живий. З мертвого з нього тільки й користі буде, що пожива для ворон. А якщо переможе його заступник...

— Оце навряд чи, міледі,— запевнив її лорд Гантер, поплескавши її по плечу долонею в старечих плямах.— Сер Вардис — відважний боєць. Він миттю впорається з перекупним мечем.

— Ви впевнені, мілорде? — прохолодно зронила Кетлін.— А я ні.

На королівському гостинці вона мала нагоду побачити, як б’ється Брон: не було нічого дивного в тому, що він не загинув у подорожі, яка забрала стільки життів. Рухався він як пантера, а його страшний меч мов приріс до руки.

Навколо почали збиратися Лайсині залицяльники, як бджоли кругом квітки.

— Жінки на цьому не розуміються,— сказав сер Мортон Вейнвуд.— Сер Вардис — лицар, люба леді. А отой другий... е-е-е... всі вони в душі боягузи. На війні, пліч-о-пліч з тисячами таких самих вояків, вони здатні себе показати, а от вистав такого сам-на-сам з лицарем — і куди тільки й дівається його мужність.

— Ну гаразд, нехай ваша правда,— увічливо, аж губи заболіли, мовила Кетлін.— Та що ми виграємо від смерті карлика? Гадаєте, Джеймі буде не байдуже, що ми, перш ніж скинути його брата з гори, влаштували суд?

— Слід відрубати його голову,— запропонував сер Лін Корбрей.— Царевбивця отримає його голову, і це буде для нього застереженням.

Лайса нетерпляче труснула золотисто-каштановим волоссям, яке спускалося до пояса.

— Лорд Роберт хоче подивитися, як він полетить,— сказала вона так, мовби питання вирішене.— А Куць хай нарікає на себе. Це ж він вимагав суду через двобій.

— Леді Лайса не могла йому відмовити, навіть якби й захотіла,— вагомо протягнув лорд Гантер.

Ігноруючи їх, Кетлін звернула всю свою силу переконання на сестру.

— Хочу тобі нагадати, що Тиріон — мій бранець.

— А я хочу нагадати тобі, що карлик убив мого лорда-чоловіка! — підвищила голос Лайса.— Це він отруїв правицю короля й лишив мого синочка без батька, і тепер він за це заплатить!

Рвучко розвернувшись, аж закружляли спідниці, Лайса перетнула терасу. Прохолодно кивнувши на прощання Кетлін, сер Лін, сер Мортон та інші залицяльники хвостиком побігли за нею.

— Гадаєте, це він? — тихо запитав сер Родрик, коли вони знову залишилися самі.— Маю на увазі, убив Джона. Куць затято це заперечує...

— Я впевнена, що лорда Арина вбили Ланістери,— відповіла Лайса,— а от хто з них — Тиріон, чи сер Джеймі, чи королева, чи всі вони разом, і гадки не маю.

У листі, посланому у Вічнозим, Лайса називала убивцею Серсі, та зараз була майже певна, що вбивця — Тиріон... мабуть, тому, що карлик тут, а королева — за сотні льє на південь, під захистом мурів Червоної фортеці. Кетлін уже практично шкодувала, що не спалила сестриного листа, не читаючи.

— Отрута... ну...— посмикав сер Родрик себе за бакенбарди,— щира правда, це може бути справою рук карлика. Або Серсі. Як-то кажуть: отрута — жіноча зброя... перепрошую, міледі. А Царевбивця... особливої любові до нього я не відчуваю, але це на нього не схоже. Надто йому подобається вигляд крові на отому його золотому мечі. А це точно була отрута?

Кетлін, відчуваючи незрозуміле занепокоєння, нахмурилася.

— А як іще можна влаштувати, щоб усі подумали, що то була природна смерть?

Десь позаду радісно заверещав лорд Роберт, побачивши, як один з лицарів розрубав другого навпіл, і на терасу полилася «кров» — пофарбована тирса. Озирнувшись на племінника, Кетлін зітхнула.

— Хлопець геть невихований. Якщо його на деякий час не забрати від матері, потім він не зможе правити своїми землями.

— Його лорд-батько цілком був з вами згоден,— почувся позаду голос. Обернувшись, вона побачила мейстра Колмона з келихом вина в руці.— І, знаєте, планував відіслати хлопця за годованця у Драконстон... але вибачте, що перебив вас,— похопився він, і попід просторим орденським ланцюгом у нього затанцював борлак.— Боюся, я випив забагато цього чудового вина з підвалів лорда Гантера. Страшенно нервую через майбутнє кровопролиття...

— Ви помиляєтеся, мейстре,— сказала Кетлін.— Йшлося про Кичеру Кастерлі, а не про Драконстон, і домовлено про це було вже по смерті правиці й без відома сестри.

Мейстер так рвучко смикнув головою на неймовірно довгій шиї, що сам на мить нагадав ляльку.

— Ні, перепрошую, міледі, але саме лорд Джон...

Унизу гучно застугонів дзвін. І шляхетні лорди, і служниці воднораз покинули свої справи й рушили до балюстради. А внизу двоє гвардійців у небесно-блакитних плащах уже вели Тиріона Ланістера. Дебелий септон Соколиного Гнізда провів його до статуї в центрі моріжка: то була вирізьблена з білого в прожилках мармуру жінка в сльозах — без сумніву, Аліса.

— Поганий коротун,— хихикнув лорд Роберт.— Мамо, можна я звелю йому політати? Хочу побачити, як він летить.

— Пізніше, любий,— пообіцяла Лайса.

— Спершу суд,— протяжно мовив сер Лін Корбрей,— а тоді вже страта.

За мить з протилежних боків моріжка з’явилося двоє заступників. Лицар був з двома юними зброєносцями, а перекупний меч — з військовим інструктором Гнізда.

Сер Вардис Іген з голови до ніг закувся у крицю. Поверх підбитого сюрко й кольчуги він одягнув важку кірасу. Пахви — вразливу ділянку — заслоняли великі круглі ронделі, вкриті блакитно-кремовою емаллю й прикрашені гербом Аринів — соколом на тлі повні. Ділянку від пояса до середини стегон захищала гофрована латна спідниця, а цільний латний комір затуляв горло. На скронях шолома розгорнулися соколині крила, а металеве забороло мало форму гострого дзьоба з вузькою щілиною для очей.

Порівняно з лицарем Брон одягнений був так легко, що здавався голим. На ньому була тільки чорна проолієна кольчуга поверх дубленої шкіри, на голові — круглий сталевий напівшолом з наносником, а під ним — кольчужний койф. Високі шкіряні чоботи зі сталевими наголінниками трохи захищали ноги, а на пальцях рукавиць були вшиті чавунні диски. Однак Кетлін зауважила, що перекупний меч на півдолоні вищий за свого суперника, і руки в нього довші... та й, судячи з усього, Брон на п’ятнадцять років молодший.

Біля підніжжя жінки в сльозах вони стали один проти одного навколішки, а між ними опинився Ланістер. Септон дістав з м’якої тканої торбинки на поясі багатогранну кришталеву кулю. Коли він підніс її високо над головою, розсипалося заломлене світло. На обличчі Куця затанцювала веселка. Гучним урочистим голосом септон співуче попросив богів глянути вниз із небес і стати свідками поєдинку, зазирнути підозрюваному в душу й дізнатися правду, і якщо він не винен, дарувати йому життя й свободу, а якщо винен — смерть. Голос його відлунював від навколишніх веж.

Коли останнє відлуння стихло, септон опустив кулю та швидко пішов геть. Перш ніж гвардійці вивели Тиріона, той устиг нахилитися й шепнути щось Брону на вухо. Розсміявшись, перекупний меч звівся та струсив з коліна травинку.

Роберт Арин, лорд Соколиного Гнізда і сторож Видолу, нетерпляче крутився на високому кріслі.

— Коли вони почнуть битися? — жалібно запитав він.

Один зі зброєносців допоміг серу Вардису звестися на ноги. Другий приніс трикутний щит завдовжки майже чотири фути, дубовий, поцяткований залізними шипами. Щит вдягнули лицарю на ліву руку. Коли Лайсин військовий інструктор запропонував і Брону такий щит, перекупний меч, сплюнувши, відмахнувся. Обличчя в нього заросло триденною чорною жорсткою щетиною, але не голився він зовсім не тому, що не мав леза: вістря його меча небезпечно зблискувало, і це ясно свідчило про те, що його щодня по кілька годин поспіль гострять, аж торкнутися неможливо.

Сер Вардис простягнув руку в латній рукавиці, і зброєносець уклав у неї довгий двосічний меч. На лезі були тонко вирізьблені обриси гірського неба, на руків’ї красувалася соколина голова, а хрестовина була у формі крил.

— Я замовила цей меч для Джона на Королівському Причалі,— гордовито пояснила Лайса гостям, поки сер Вардис для проби помахав зброєю.— І він мав його при собі щоразу, коли сідав замість короля Роберта на Залізний трон. Правда гарний? Я подумала, це буде символічно, якщо за Джона помстяться його власним клинком.

Срібне лезо з гравіюванням, буз сумніву, було прегарне, але в Кетлін склалося враження, що сер Вардис надав би перевагу власному мечу. Але вона нічого не сказала: втомилася вже від марних суперечок з сестрою.

— Хай починають битися! — крикнув лорд Роберт.

Обернувшись до лорда Соколиного Гнізда, сер Вардис вітально підніс меч.

— За Гніздо і Видол!

Тиріона Ланістера всадовили на балконі з того боку моріжка, а обабіч нього сиділи гвардійці. Брон обернувся до нього й швидко привітав.

— Вони чекають твого наказу,— пояснила леді Лайса своєму лорду-синові.

— Бій! — заверещав хлопчик, тремтячими руками стискаючи крісло.

Сер Вардис крутнувся, піднімаючи важкий щит. Брон теж розвернувся. Клинки, випробовуючи один одного, брязнули — раз, двічі. Перекупний меч на крок позадкував. Лицар наступав, тримаючи щит перед собою. Він спробував рубонути, але Брон смикнувся назад, і срібне лезо тільки протяло повітря. Брон обійшов його справа. Сер Вардис теж розвернувся, затуляючись щитом. Лицар наступав, обережно ставлячи ноги на нерівну землю. Перекупний меч з легкою посмішкою на вустах відступав. Сер Вардис рубонув, але Брон відскочив, легко перестрибнувши невисокий камінь, порослий мохом. Тепер перекупний меч почав обходити зліва, де не було щита й бік лицаря нічого не захищало. Сер Вардис спробував підрізати йому ноги, але не дістав. Брон зайшов іще далі ліворуч. Сер Вардис розвернувся.

— Перекупний меч — боягуз,— оголосив лорд Гантер.— Стань і бийся, страхопуд!

Його слова підхопили інші.

Кетлін глянула на сера Родрика. Її військовий інструктор коротко хитнув головою.

— Він хоче, аби сер Вардис ганявся за ним. Тяжкі лати й щит знесилять навіть найміцнішого вояка.

За своє життя Кетлін ледь не щодня мала змогу спостерігати за тим, як вояки вправляються на мечах, а ще свого часу бачила з півсотні турнірів, але сьогоднішній поєдинок був геть інший — смертельніший: танок, де найменший хибний крок означав смерть. Кетлін дивилася, і їй згадався інший поєдинок в інші часи, але спогад цей був такий яскравий, мов це відбувалося вчора.

...Двоє зійшлися в нижньому дворі Річкорину. Брандон, побачивши, що Пітир має на собі тільки шолом, нагрудник і кольчугу, зняв більшість своїх обладунків. Пітир попросив Кетлін кинути йому щось на знак прихильності, аби він це прикріпив до грудей, але вона відмовила. Лорд-батько пообіцяв її руку Брандону Старку, тож саме йому вона й дала знак — блакитну хустину, на якій власноруч вигаптувала пструга Річкорину. Вкладаючи хустину йому в руку, вона благала: «Він просто дурний хлопчисько, але я люблю його як брата. Якщо він помре, це буде горе для мене». Її суджений глянув на неї холодними сірими очима Старків і пообіцяв, що збереже життя хлопцю, який її кохає.

Щойно почавшись, бій закінчився. Брандон був дорослим чоловіком, він відтіснив Мізинчика через весь двір і вниз сходинками водоспаду-каскаду, з кожним кроком обсипаючи його ударами, поки хлопець, у якого з дюжини ран цебеніла кров, не почав спотикатися. «Здавайся!» — не раз і не двічі гукав він, але Пітир тільки хитав головою і продовжував похмуро битися. Коли вони опинилися по кісточки у ріці, Брандон нарешті закінчив поєдинок страшним ударом зліва, який, протявши Пітиру і кольчугу, і дублену шкіру, вгризся просто в тіло попід ребрами: рана була така глибока, що Кетлін не сумнівалася — вона смертельна. Падаючи, Пітир глянув на неї і пробурмотів: «Кет»,— а з-під його захованих у кольчужній рукавиці пальців хляпнула кров... Кетлін здавалося, вона вже й забула про це.

Тоді вона востаннє бачила Пітирове обличчя... аж до того дня, коли її привели до нього на Королівському Причалі.

...Тільки за два тижні Мізинчик одужав настільки, що зміг виїхати з Річкорину, але весь цей час лорд-батько забороняв їй навідувати його у вежі, де він лежав у ліжку. Лайса допомагала мейстру дбати про нього; тоді сестра була м’якша й скромніша. Пораненого навідав Едмур, але Пітир виставив його. Брат-бо на поєдинку виступав Брандоновим секундантом, і Мізинчик не міг цього пробачити. Щойно Пітир Бейліш зміцнів настільки, що зміг рухатися самостійно, лорд Гостер Таллі відіслав його у закритому паланкіні геть: остаточно одужувати він мав на Пальцях, на продутому всіма вітрами кам’яному бескиді, де народився...

Брязкіт сталі повернув Кетлін до реальності. Сер Вардис жорстко наступав на Брона, тиснучи на нього щитом і клинком. Перекупний меч відступав, відбиваючи всі удари, легко перестрибуючи через каміння й коріння, ні на мить не відводячи очей від свого суперника. Кетлін ясно бачила, що він меткіший: срібний лицарів меч жодного разу й близько не торкнувся його, а от його власний страшний сірий клинок лишив зарубку у сера Вардиса на наплічнику.

Коротке сум’яття бою закінчилося так само швидко, як і почалося: Брон ковзнув убік і заховався за статую жінки в сльозах. Сер Вардис у цей час саме кинувся на нього й черкнув мечем по Алісиному білому мармуровому стегну, аж іскру викресав.

— Вони погано б’ються, мамо,— пожалівся лорд Соколиного Гнізда.— Хай вони б’ються по-справжньому!

— Будуть-будуть, любий,— втішила його мати.— Перекупний меч не зможе бігати цілий день.

Деякі з присутніх у Лайси на терасі вже обмінювалися глузливими жартами, доливаючи собі вина, але різнобарвні очі Тиріона Ланістера стежили за поєдинком так, ніби на світі більше нічого не існувало.

Стрімко випірнувши з-за статуї, Брон рушив ліворуч, спрямовуючи обіручний удар у лицарів правий бік, не захищений щитом. Сер Вардис блокував, але незграбно, і клинок перекупного меча стрибнув угору й черкнув його по голові. Задзвенів метал, і соколине крило, хруснувши, обломилося. Сер Вардис відступив на крок, беручи себе в руки, і підняв щит. Брон завдав кілька ударів по дерев’яному заслону, й навсібіч полетіли дубові скіпки. Тоді перекупний меч знову ковзнув ліворуч, геть від щита, й поцілив серу Вардису поперек живота: гострий край леза, зіткнувшись із кірасою, лишив ясний слід.

З упорної ноги сер Вардис гойднувся вперед, щосили замахнувшись срібним клинком. Відбивши удар, Брон танцюючи ковзнув убік. А лицар обрушив удар на жінку в сльозах, аж та захиталася на своєму постаменті. Заточившись, сер Вардис відступив, крутячи головою в пошуках суперника. Малий проріз у заборолі зменшував йому огляд.

— Ззаду, сер! — гукнув лорд Гантер, та було запізно. Брон, замахнувшись обома руками, опустив меч серу Вардису на лікоть правої руки, яка стискала меч. Тонкий гофрований метал, який захищав суглоб, хруснув. Застогнавши, лицар крутнувся й підкинув зброю вгору. Цього разу Брон нікуди не зрушив. Мечі зіткнулися в польоті, і пісня сталі виповнила двір і луною відбилася від білих веж Соколиного Гнізда.

— Сер Вардис поранений,— мовив сер Родрик похмурим голосом.

Кетлін цього можна було й не казати: вона мала очі й бачила яскраву цівку крові, яка стікала в лицаря по руці; навколо суглоба все змокріло. Кожен наступний удар був трохи слабший і трохи нижчий, ніж попередній. Сер Вардис обернувся до суперника боком — блокувати удари щитом, але Брон, прудкий як кіт, ковзнув навколо нього. Складалося враження, що у перекупного меча додається сил. Тепер його удари лишали сліди. Вже всі лицареві обладунки були порізані блискучими смугами: на правому стегні, на дзьобатому заборолі, хрест-навхрест на нагруднику, а одна довга сяяла на латному комірі. Рондель на правому плечі сера Вардиса, уже розтятий навпіл, висів на нитці. Чути було, як лицар важко відсапується, втягуючи повітря крізь продухи в заборолі.

При всій своїй сліпоті й писі навіть лицарі й лорди Видолу вже втямили, що відбувається в них на очах, але сестра й далі нічого не бачила.

— Досить, пане Вардисе! — гукнула леді Лайса.— Добивайте його, мій синочок скучає.

Слід віддати серу Вардису належне: він до останнього силкувався виконати веління своєї леді. Ще мить тому він відступав, присідаючи за своїм пощербленим щитом, а от уже наступає. Він кинувся вперед, як бик, і Брон утратив рівновагу. Наскочивши на нього, сер Вардис наддав йому краєм щита в обличчя. Ось-ось Брон упаде: він, спіткнувшись, позадкував, зачепився за камінь, але вхопився за жінку в сльозах, аби втриматися на ногах. Відкинувши щит, сер Вардис кинувся за перекупним мечем, обіруч замахуючись клинком. Права рука від ліктя до пальців уся була в крові, однак відчайдушний удар був такої сили, що мав би розрубати Брона від шиї до пупа... якби перекупний меч стояв на місці.

Але Брон відстрибнув назад. Прегарний срібний меч з гравіюванням, який належав Джонові Арину, ковзнув мармуровим ліктем статуї — і третина леза рівненько відламалася. Брон підважив статую плечем. Побита негодою подоба Аліси Арин хитнулася та з гуркотом гримнулася додолу, підминаючи сера Вардиса Ігена.

За мить Брон уже стояв над ним: відкинувши ногою залишки розбитого ронделя, він оголив незахищене місце між рукою і нагрудником. Сер Вардис лежав на боці, притиснутий зламаним тілом жінки в сльозах. Кетлін чула, як застогнав лицар, коли перекупний меч обома руками підніс клинок і, вклавши всю свою вагу, загнав його лицареві попід руку, проштрикнувши ребра. Сер Вардис Іген здригнувся — і затих.

Над Гніздом нависла мовчанка. Знявши напівшолом, Брон кинув його в траву. Губа, куди поцілив край щита, була розбита й закривавлена, а чорне як смола волосся все просякло потом. Брон виплюнув зламаний зуб.

— Це кінець, мамо? — запитав лорд Соколиного Гнізда.

«Ні,— хотілося сказати Кетлін,— це тільки початок».

— Так,— похмуро підтвердила Лайса, і голос у неї був холодний і мертвий, як і капітан її замкової варти.

— А тепер уже можна коротун полетить?

На тому боці газону Тиріон Ланістер звівся на ноги.

— Тільки не цей коротун,— сказав він.— Бо цей коротун спускається вниз у кошику з ріпою, дуже дякую всім за гостину.

— Ви гадаєте...— почала Лайса.

— Я гадаю, що ви пам’ятаєте гасло дому Аринів,— сказав Куць.— «Високий як честь».

— Ти обіцяла, що він полетить,— вереснув лорд Соколиного Гнізда на матір. І затрусився.

Обличчя леді Лайси було червоне від люті.

— Боги вирішили оголосити його невинним. У нас немає вибору — тільки звільнити його... Вартові! — піднесла вона голос.— Заберіть мілорда Ланістера і його... поплічника геть з моїх очей. Проведіть до Кривавої брами й відпустіть. З собою дайте їм коней і припасів, щоб вистачило до Тризуба, а також поверніть їм усі їхні речі та зброю. На високому гостинцю вони їм знадобляться.

— На високому гостинцю? — зронив Тиріон Ланістер. Лайса дозволила собі легеньку вдоволену посмішку. І Кетлін збагнула: це просто інший спосіб виконати смертний вирок. І Тиріон Ланістер, без сумніву, це усвідомлює. Однак карлик обдарував леді Арин глузливим поклоном.— Як велите, міледі. Думаю, дорогу я знайду сам.