Кетлін

Військо просувалося гаткою поміж чорного трясовиння Перешийка, заполонюючи приріччя, й Кетлін дедалі більше мучили похмурі передчуття. Вона ховала свої страхи за маскою непорушності й суворості, але вони нікуди не дівалися, тільки зростали з кожним льє, яке долало військо. Вдень вона хвилювалася, вночі не могла знайти собі місця, а коли над головою пролітала ворона, Кетлін зціплювала зуби.

Вона боялася за свого лорда-батька й не могла зрозуміти його зловісної мовчанки. Боялася за свого брата Едмура й молилася, аби боги зглянулися на нього, якщо йому доведеться зійтися в бою з Царевбивцею. Боялася за Едарда й дівчаток, і за милих синів, яких лишила у Вічнозимі. Однак нічого не могла для них зробити, тож змусила себе просто про них зараз не думати. «Бережи сили для Роба,— сказала вона собі.— Тільки йому ти здатна допомогти. Ти маєш бути яра й незламна, як сама Північ, Кетлін Таллі. Зараз ти мусиш стати справжнім Старком, як твій син».

Роб їхав на чолі кавалькади попід розмаяним білим прапором Вічнозиму. Щодня син просив когось із лордів приєднатися до нього, щоб дорогою порадитися; цією честю він пошановував усіх по черзі, не надаючи нікому переваги, вислуховуючи всіх, як слухав його лорд-батько, зважуючи їхні слова. «Скільки ж він навчився від Неда! — думала Кетлін, спостерігаючи за ним.— Та чи досить цього?»

Узявши з собою сотню добірних вояків і сотню прудких коней, Чорнопструг виїхав наперед, аби прикрити їхнє пересування й розвідати дорогу. Але донесення, які приносили вершники сера Бриндера, не могли втішити Кетлін. До лорда Тайвіна, який засів на півдні, лишалося ще багато днів переходу... а от Волдер Фрей, лорд Переправи, зібрав у своїх замках на Зеленому Зубці військо, що налічувало майже чотири тисячі вояків.

— Знову він спокійний, не квапиться,— пробурмотіла Кетлін, почувши про це. Вдруге повторювався Тризуб, чорти б узяли цього лорда Фрея! Брат Едмур скликав прапори; за законом, лорд Фрей мав би виступити з військом і в Річкорині приєднатися до Таллі, але ж він сидів і вичікував.

— Чотири тисячі вояків,— луною повторив Роб — не так сердито, як приголомшено.— Лорд Фрей не збирається воювати з Ланістерами самотужки? Певен, він планує приєднатися до нас.

— Думаєш? — зронила Кетлін. Вона саме під’їхала, щоб приєднатися до Роба й Робета Гловера, який сьогодні склав її синові товариство. Позаду них розтягнувся передовий загін війська — неквапливий ліс списів, і прапорів, і ратищ.— А я не певна. Ніколи нічого не чекай від Волдера Фрея, і тоді нічому не здивуєшся.

— Але ж він — прапороносець твого батька.

— Одні люди сприймають свої обітниці серйозно, інші не дуже, Робе. А лорд Волдер завжди надто приязно ставився до Кичери Кастерлі, й це не радувало батька. Один з його синів одружений з сестрою Тайвіна Ланістера. Це, звісно, саме по собі нічого не значить. За роки лорд Волдер наробив чимало дітей, треба ж їм з кимось одружуватися. І все-таки...

— То ви гадаєте, він збирається переметнутися до Ланістерів, міледі? — зосереджено запитав Робет Гловер.

Кетлін зітхнула.

— Якщо по щирості, боюся, навіть сам лорд Фрей гадки не має, що збирається робити лорд Фрей. У нього обережність, як у старого, а амбіції — як у юнака, та й спритності йому ніколи не бракувало.

— Нам потрібні Близнючки, мамо,— гаряче мовив Роб.— На той бік річки іншої дороги немає. І ти це знаєш.

— Так. І знає це лорд Фрей, можеш не сумніватися.

Уночі вони стали табором на південних околицях трясовини, на півдорозі між королівським гостинцем і річкою. Саме тут Теон Грейджой приніс новини від дядька.

— Сер Бринден просив переказати вам, що вже схрестив мечі з Ланістерами. Дюжина розвідачів ніяк не зможе звітувати лорду Тайвіну найближчим часом. Та й узагалі ніколи,— посміхнувся він.— Розвідниками командує сер Адам Марбранд; зараз він відступає на південь, палячи все на своєму шляху. Він більш-менш здогадується, де ми зараз, але Чорнопструг присягається, що не дізнається, коли ми розділимося.

— Якщо йому не повідомить лорд Фрей,— різко кинула Кетлін.— Теоне, коли повернешся до дядька, скажи йому, щоб розставив навколо Близнючок найкращих своїх стрільців, хай пильнують день і ніч, аби з укріплення не вилетіла жодна ворона. Не хочу, щоб якась пташка принесла лорду Тайвіну відомості про пересування мого сина.

— Сер Бринден уже про це потурбувався, міледі,— самовдоволено посміхнувшись, озвався Теон.— Ще кілька чорнокрилих — і можна буде пиріг пекти. А пір’я лишу вам на капелюшок.

Кетлін мала би здогадатися, що сер Бринден сам усе передбачить.

— А що роблять Фреї, поки Ланістери палять їхні поля й руйнують тверджі?

— Були сутички між вояками сера Адама й лорда Волдера,— відповів Теон.— Менш ніж за день переходу звідси ми натрапили на Ланістерових розвідачів: ті лишилися годувати ворон, де Фреї їх повісили. Однак більша частина сил лорда Волдера скупчилася біля Близнючок.

Це дуже схоже на Волдера Фрея, гірко подумала Кетлін: не квапся, вичікуй, спостерігай, не ризикуй без нагальної потреби.

— Якщо він вступав у сутички з Ланістерами, мабуть, таки не збирається порушувати обітницю,— мовив Роб.

Але Кетлін ці новини не обнадіяли.

— Захищати свої землі — це одне, а виступити відкрито проти лорда Тайвіна — зовсім інше.

Роб знову повернувся до Теона Грейджоя.

— А Чорнопстругові не вдалося знайти іншу переправу через Зелений Зубець?

Теон похитав головою.

— Вода в ріці висока й бистра. Сер Бринден каже, вбрід її не перейти, не тут, на півночі.

— Нам конче потрібна ця переправа! — закипаючи, заявив Роб.— Ні, коні, думаю, змогли би переплисти річку, але не з озброєними вершниками на спині. Щоб переправити на той берег крицю — мечі, шоломи, лати, списи,— довелось би будувати плоти, а для цього потрібне дерево. І час. А лорд Тайвін рухається на північ...— він стиснув долоню в кулак.

— Дурний буде лорд Фрей, якщо спробує перепинити нам дорогу,— зі звичною своєю самовпевненістю озвався Теон Грейджой.— Нас уп’ятеро більше. Можемо просто взяти Близнючок, якщо треба.

— Це буде нелегко,— застерегла його Кетлін,— та й часу немає. Поки братимете замок в облогу, підійде з військом Тайвін Ланістер і нападе з тилу.

Роб перевів погляд з неї на Грейджоя, шукаючи виходу — і не знаходячи. На мить він здався молодшим за свої п’ятнадцять років — незважаючи на кольчугу, меч і щетину на щоках.

— А як би вчинив мій лорд-батько? — запитав він матір.

— Знайшов би переправу,— відповіла та.— Хай чого б це йому коштувало.

Наступного ранку до них приїхав сам сер Бринден Таллі. Важку кірасу й шолом, які він носив як лицар Кривавої брами, Чорнопструг поміняв на легшу кольчугу на шкіряній основі — з тих, у які вбираються розвідники, але плащ і досі був застебнутий на обсидіанового пструга.

З коня він зістрибнув із зосередженим обличчям.

— Під мурами Річкорину була битва,— сказав він і похмуро стиснув вуста.— Ми дізналися від полоненого розвідника Ланістерів. Царевбивця розбив Едмурове військо й погнав лордів Тризуба.

Серце Кетлін мов холодна рука стиснула.

— А мій брат?

— Поранений і полонений,— сказав сер Бринден.— Лорд Блеквуд з рештою вцілілих засіли в обложеному Річкорині, в оточенні війська Джеймі.

Роб мав роздратований вигляд.

— Ми маємо перетнути цю кляту річку, якщо сподіваємося не спізнитися та звільнити їх.

— Зробити це буде нелегко,— застеріг його Бринден.— Лорд Фрей усі свої сили зосередив у замку; брама замкнена й ґрати опущені.

— Чорти б його взяли,— вилаявся Роб.— Якщо цей старий дурень не поступиться й не пустить мене на той бік, то не лишить мені іншого вибору, як узяти замок штурмом. Якщо доведеться, я йому Близнючок на вуха натягну — побачимо тоді, як йому це сподобається!

— Зараз ти говориш, як ображений малюк,— різко мовила Кетлін.— Побачив перешкоду — і його перший порух кинутися на неї і збити. А лорд має добре затямити, що іноді мова корисніша, ніж меч.

Від такої прочуханки у Роба почервоніли щоки.

— Поясни, про що ти, мамо,— присоромлено мовив він.

— Фреї тримають Переправу вже шістсот років, і за шістсот років ще жодного разу не було, щоб вони не отримали належну данину.

— Яку данину? Чого він хоче?

Вона всміхнулася.

— Оце нам і слід з’ясувати.

— А якщо я не схочу платити йому данину?

— Тоді повертайся до Кейлінського Рову й виманюй лорда Тайвіна на бій... або відрощуй крила. Інших варіантів я не бачу.

Пришпоривши коня, Кетлін від’їхала, лишаючи сина міркувати над її словами. Не варто змушувати його почуватися так, мовби мати узурпувала його владу. «А ти навчив його, що мудрість важить не менше за мужність, Неде? — думала вона.— Ти навчив його схиляти коліна?» Цвинтарі Сімох Королівств повні сміливців, які цього уроку так і не затямили.

Вже аж під обід передовий загін здалеку побачив Близнючок — престол лордів Переправи.

Тут вода в Зеленому Зубці була глибока й бистра, але багато століть тому Фреї побудували через нього міст і добре збагатилися з того, що їм платили охочі за переправу. Міст — велетенська арка з гладенького сірого каменю — був широчезний, на ньому могли розминутися два вози; посередині мосту стриміла Водяна вежа, з якої добре прострілювалася і річка, і дорога — крізь стрільниці, бійниці й підйомні ґрати. Будували міст три покоління Фреїв, а коли закінчили, на обох берегах поставили міцні дерев’яні фортеці, щоб ніхто не переходив річку без дозволу.

Дерев’яні фортеці давно вже поступилися місцем мурованим. А ріку вже кілька століть стережуть Близнючки — два приземкуваті, потворні та грізні замки, схожі як дві краплі води та з’єднані арочним мостом. Підходи до них захищають високі мури, глибокі рови, окуті залізом дубові брами; міст обома кінцями впирається в міцні внутрішні фортеці; на обох берегах є барбакани і підйомні ґрати, а Водяна вежа захищає перехід.

Одного погляду Кетлін було досить, аби зрозуміти, що штурмом цей замок не взяти. Зубчасті стіни наїжачилися списами, мечами та стрілометами; у кожній амбразурі, у кожній стрільниці стояв стрілець, підйомний міст був піднятий, а ґрати опущені, брама зачинена на засув.

Побачивши, що на них чекає попереду, Великий Джон вилаявся. Лорд Рикард Карстарк мовчки пропікав замок очима.

— Штурмом узяти його не вдасться, мілорди,— оголосив Руз Болтон.

— В облогу теж — якщо немає війська, яке б оточило замок і з другого берега,— похмуро мовив Гелман Толгарт. На тому боці глибокої зеленої річки стояв західний замок-близнюк, наче віддзеркалення східного свого брата.— Навіть якби ми мали час. А ми, звісна річ, його не маємо.

Поки північні лорди роздивлялися замок, відчинилися ворота для вилазок, через рів ліг дощаний місток, і назустріч їм виїхала дюжина лицарів на чолі з чотирма з численних синів лорда Волдера. На прапорі в них були вежі-близнючки — темно-сині на блідому сріблясто-сірому тлі. До гостей заговорив сер Стеврон Фрей, спадкоємець лорда Волдера. Всі Фреї з лиця були як ласки, а сер Стеврон, якому вже перемайнуло за шістдесят і який уже обзавівся власними онуками, схожий був на дуже стару й утомлену ласку, однак поводився ввічливо.

— Лорд-батько послав мене привітати вас і розпитати, хто очолює це могутнє військо.

— Я,— пришпорив Роб коня. Він був у латах, до сідла кріпився щит з деривовком Вічнозиму, а поряд біг Сіровій.

Старий лицар з легким подивом у водянистих сірих очах глянув на сина Кетлін, однак мерин його нервово заіржав і сахнувся від деривовка.

— Лорд-батько вважатиме за честь, якщо ви згодитися розділити з ним у замку мед і м’ясо й пояснити мету свого приїзду.

Слова його важко, як каміння з катапульти, розсипалися поміж лордів-прапороносців. Ніхто з них не хотів приставати на пропозицію. Вони лаялися, сперечалися, кричали один на одного.

— Не варто цього робити, мілорде,— умовляв Роба Галбарт Гловер.— Лорду Волдеру довіряти не можна.

Руз Болтон кивав.

— Самі туди поїдете — й опинитеся в його руках. А він продасть вас Ланістерам, або кине в підземелля, або розітне вам горлянку — як захоче.

— Якщо він хоче з нами поговорити, то нехай відчиняє браму — і тоді ми всі розділимо з ним мед і м’ясо,— заявив сер Вендель Мандерлі.

— Або нехай виїде сюди й зустрічає Роба тут, на очах у своїх вояків і наших,— запропонував його брат, сер Вайліс.

Кетлін Старк поділяла їхні сумніви, але їй досить було одного погляду на сера Стеврона, аби збагнути, що він не надто задоволений з почутого. Ще кілька слів — і вони втратять свій шанс. Вона мала діяти швидко й рішуче.

— Поїду я,— гучно мовила вона.

— Ви, міледі? — нахмурив брови Великий Джон.

— Мамо, ти впевнена?

Роб певності точно не мав.

— Впевнена,— легко збрехала Кетлін.— Лорд Волдер — батьків прапороносець. Я знаю його змалечку. Він ніколи не заподіє мені шкоди.

«Без вигоди для себе»,— додала вона подумки, але іноді правду не варто озвучувати, а брехня буває необхідною.

— Не маю сумнівів, що мій лорд-батько охоче побалакає з леді Кетлін,— сказав сер Стеврон.— А щоб засвідчити наші добрі наміри, з вами до її повернення залишиться мій брат Первин.

— Він буде нашим почесним гостем,— мовив Роб. Сер Первин, наймолодший з чотирьох присутніх Фреїв, зліз із коня й передав повіддя брату.— Мати повинна вернутися до вечора, пане Стевроне,— провадив Роб.— Я не планую тут затримуватися надовго.

Сер Стеврон Фрей увічливо кивнув.

— Як скажете, мілорде.

Кетлін пришпорила коня й, не озираючись, рушила вперед в оточенні синів сера Волдера й решти посланців.

Якось батько сказав, що Волдер Фрей — єдиний лорд у Сімох Королівствах, здатний витрусити зі своїх штанів ціле військо. Коли лорд Переправи привітав Кетлін у великій залі східного замку, оточений двадцятьма синами (бракувало тільки сера Первина, який був би двадцять першим), тридцятьма шістьма онуками, дев’яноста правнуками й незліченною кількістю дочок, онучок, байстрюків і пра-байстрюків, Кетлін збагнула, що саме мав батько на увазі.

Дев’яносторічний лорд Волдер схожий був на висохлу рожеву ласку; він був голомозий, зі старечими плямами на голові, а через подагру не міг сам стояти на ногах. Коли його на ношах занесли в залу, поряд ішла його теперішня дружина, бліда й тендітна шістнадцятирічна дівчина. Це була восьма вже леді Фрей.

— Приємно знову бачити вас по стількох роках, мілорде,— мовила Кетлін.

Старий кинув на неї підозріливий погляд.

— Та невже? Сумніваюся. Прибережіть свої красиві слова для когось іншого, леді Кетлін, застарий я для них. Чому ви тут? Ваш хлопець гордує прийти до мене сам? І що мені робити з вами?

Востаннє Кетлін відвідувала Близнючок іще дівчинкою, але вже тоді лорд Волдер був дратівливий, гострий на язик, грубуватий. А з роками він став іще гірший. Їй доведеться обережно добирати слова, а головне, постаратися не зважати на його образи.

— Батьку,— з докором сказав сер Стеврон,— ти забуваєшся. Леді Старк прийшла на твоє запрошення.

— А тебе хто питав? Ти ще не лорд Фрей, і не станеш ним, поки я не помру. Чи я схожий на мерця? Твоїх вказівок я не потребую.

— Не можна розмовляти в такому тоні в присутності шляхетної гості, батьку,— мовив один із молодших синів.

— А тепер іще байстрюки вчитимуть мене гарним манерам,— пожалівся лорд Волдер.— Хай тобі грець, я розмовлятиму, як схочу! За своє життя я приймав трьох королів, і королев теж, і це тобі мене вчити, Райгере? Та коли я вперше зробив твоїй матері дитину, вона ще кіз доїла! — відмахнувся він од червоного як рак юнака й жестом прикликав двох інших синів.— Данвеле, Вейлене, поможіть мені сісти в крісло.

Знявши лорда Волдера з нош, вони віднесли його до престолу Фреїв — високого чорного дубового крісла, спинка якого була вирізьблена у формі двох веж, з’єднаних мостом. Юна дружина боязко підкралася й накрила йому ноги ковдрою. Всівшись, старий кивком голови поманив Кетлін ближче й сухими як папір вустами поцілував їй руку.

— Ось,— оголосив він.— Я дотримався всіх умовностей, міледі, тож тепер мої сини нарешті зроблять мені ласку й постуляють писки?.. Отож, чому ви тут?

— Просити вас відчинити браму, мілорде,— ввічливо відповіла Кетлін.— Мій син з прапороносцями воліють чимшвидше перетнути річку й продовжити рух.

— У Річкорин? — гмикнув лорд Волдер.— Нічого не треба казати, нічого. Я ще не сліпий. Старий трохи розуміється на картах.

— У Річкорин,— підтвердила Кетлін. Не було сенсу заперечувати.— Там я сподівалася побачити й вас, мілорде. Ви ж і досі батьків прапороносець, хіба ні?

— Хе,— чи то пирхнув, чи то буркнув лорд Волдер.— Я скликав своїх мечників, атож, вони всі тут, ви самі бачили їх на мурах. Виступити я збирався, щойно зберу всі сили. Ну, тобто синів послати. Сам я давно вже нікуди не виступаю, леді Кетлін,— він озирнувся, мов шукаючи підтримки, й тицьнув у рослявого сутулого чоловіка під п’ятдесят.— Скажи їй, Джареде. Скажи їй, що збирався.

— Щира правда, міледі,— озвався сер Джаред Фрей, один із синів від другої дружини.— Слово честі.

— Хіба винен я, що ваш дурний братець дав себе розгромити, ще ми й виступити не встигли? — відкинувся він на подушки й нахмурився, так наче під’юджував Кетлін почати сперечатися з таким викладом подій.— Я чув, Царевбивця пошаткував його, як капусту. То для чого моїм синам квапитися на той світ? Усі, хто пішов на південь, уже тікають назад на північ.

Кетлін залюбки б настромила старого буркотуна на рожен і засмажила на вогні, але їй до вечора треба вмовити його відчинити браму. Тому вона стримано відказала:

— Тим більше нам потрібно у Річкорин, і то чимшвидше. Де ми можемо поговорити, мілорде?

— А ми хіба не говоримо? — образився лорд Фрей. Рожева голова в старечих плямах сіпнулася.— Ви чого витріщилися? — гаркнув він на родичів.— Забирайтеся! Леді Старк воліє побалакати зі мною наодинці. Може, планує мене спокусити, хе! Давайте, всі-всі, пошукайте собі корисного заняття. І ти також, жінко. Геть, геть, геть!

Поки його сини, онуки, доньки, байстрюки, племінники й племінниці вервечкою потягнулися з зали, він нахилився до Кетлін, щоб зробити зізнання:

— Усі тільки й чекають, коли я помру. Стеврон уже сорок років чекає, а я ніяк не справджу його надій. Хе! Навіщо мені помирати — щоб він став лордом? Я вас питаю! Не збираюсь я цього робити.

— Маю велику надію, що ви доживете до ста.

— Ото вони шаленітимуть, хто б сумнівався... Отож, що ви хотіли мені сказати?

— Нам треба перейти на той бік,— мовила Кетлін.

— Справді? А ви не ходите околяса. А для чого мені вас пускати?

На мить її переповнила лють.

— Якби ви мали сили видертися на свої бійниці, лорде Фрей, то побачили б, що мій син привів під ваші мури двадцять тисяч війська.

— Коли тут з’явиться лорд Тайвін, з цього війська буде двадцять тисяч свіженьких трупів,— відбив старий.— Не треба лякати мене, міледі. Чоловік ваш як зрадник сидить у камері десь під Червоною фортецею, батько хворий, мабуть, і помирає вже, а брата вашого Джеймі Ланістер закував у ланцюги. Чого мені боятися? Вашого сина? Можу проти кожного вашого сина виставити свого, і коли всі вони загинуть, у мене ще лишиться вісімнадцять.

— Ви присягнули моєму батькові,— нагадала йому Кетлін.

Посміхнувшись, він похитав головою.

— Так-так, казав я щось таке, але й короні я теж присягав, як пригадую. Королем став Джофрі, а отже, і ви, і ваш хлопець, і всі ті дурні під моїми мурами — заколотники. Якби в мене було бодай стільки розуму, як у риби, я б допоміг Ланістерам вас засмажити.

— То чого ж не допомагаєте? — виклично запитала Кетлін.

Лорд Волдер презирливо пирхнув.

— Гордий і блискучий лорд Тайвін, хранитель Заходу, правиця короля, о, який же він величний, і він, і його золото, і його леви! Запевняю вас, він їсть забагато квасолі й пердить незгірш за мене, але ж ніколи цього не визнає, о ні! А йому чим так аж пишатися? Усього двійко синів, та й з тих двох один — малий покруч. Якщо я виставлю своїх синів проти його й вони усі загинуть, то в мене лишиться ще дев’ятнадцять з половиною! — загоготав він.— Якщо лорду Тайвіну потрібна моя допомога, то, чорт забирай, хай попросить!

Це Кетлін і хотіла почути.

— Я прошу вашої допомоги, мілорде,— скромно мовила вона.— І моїми вустами вашої допомоги просять мій батько, і брат, і мій лорд-чоловік, і мої сини.

Лорд Волдер тицьнув їй кістлявим пальцем в обличчя.

— Прибережіть свої красиві слова для когось іншого, міледі. Красиві слова мені дружина каже. Бачили її? Їй шістнадцять, маленька квіточка, медок свій тримає для мене. Певен, наступного року в цей час вона мені вже сина подарує. Може, я зроблю спадкоємцем його, ото решта потішаться!

— Думаю, вона подарує вам іще багато синів.

Він покивав головою.

— А ваш лорд-батько не приїхав на наше весілля. Це образа. Навіть якщо він при смерті. Й на попереднє весілля теж не прийшов. Обзиває мене «покійним лордом Фреєм», ви знаєте? Може, думає, що я вже покійник? А я ще не помер, запевняю вас, і переживу його, як пережив його батька. Ваша родина завжди чхати на мене хотіла, не заперечуйте, не брешіть, ви ж знаєте, це правда. Багато років тому я прийшов до вашого батька й запропонував одружити його сина з моєю дочкою. А чом би й ні? Дочка, яку я мав на думці, мила дівчина, була всього на кілька років старша за Едмура, але якби вона вашому братові не сподобалася, я міг би запропонувати інших — молодших, старших, цнотливиць, удовиць, кого захоче. Таж ні, лорд Гостер і чути про це не схотів! Теж годував мене красивими словами, перепрошував, а мені ж бо хотілося віддати дочку!

А ваша сестра, ота, вона теж не краща. Рік тому, не більше, Джон Арин ще був правицею короля, я поїхав у місто поглянути, як мої сини змагатимуться на турнірі. Стеврон і Джаред уже застарі для арени, але змагалися Данвел і Гостін, і Первин теж, і ще кілька моїх байстрюків спробували себе в рукопашній. Якби я знав, як вони мене зганьблять, нікуди б не їхав. Навіщо стільки пертися, щоб подивитися, як Гостіна скине з коня отой Тайрелів виплодок? Я вас питаю! Хлопець удвічі за нього молодший, отой, якого кличуть сер Незабудка, щось таке. А Данвела взагалі скинув з коня якийсь лицар-бурлака! Іноді мені не віриться, що ці двоє справді мої сини. Моя третя дружина була з Крейкголів, а у них усі жінки шльондри. Але то таке, вона померла, ще вас на світі не було, яке вам до неї діло?

А, я ж говорив про вашу сестру! Запропонував лорду й леді Аринам узяти двох моїх онуків за годованців, хай ростуть при дворі, а їхнього сина я взяв би за годованця сюди, у Близнючки. Хіба мої онуки не варті пожити при королівському дворі? Вони милі хлопчаки, тихі й чемні. Волдер — син Мерета, на честь мене назвали, а другий... хе, не пригадую... може, теж Волдер, їх завжди називають Волдерами, щоб я їх більше любив, а от його батько... хто ж його батько? — лорд Волдер наморщив чоло.— Та байдуже, лорд Арин не хотів ні його, ні другого, а винна в цьому ваша леді-сестра. Вона обдала мене таким холодом, наче я пропонував продати її хлопця в балаган чи зробити з нього євнуха, а коли лорд Арин пояснив, що малий поїде на Драконстон до Станіса Баратеона, вона вибігла з кімнати, навіть не вибачившись, тож перепрошувати за неї довелося правиці. А що толку з його перепрошень? Я вас питаю!

Кетлін схвильовано нахмурилася.

— Я так зрозуміла, що Лайсиного хлопчика брав до себе за годованця лорд Тайвін у Кичеру Кастерлі.

— Ні, лорд Станіс,— дратівливо заперечив Волдер Фрей.— Ви що, думаєте, я лорда Станіса від лорда Тайвіна не відрізню? Ото ще дві гонорові дупи, які думають, що срати — нижче їхньої гідності, але то таке, цих двох я не сплутаю. Чи ви гадаєте, що я такий старий, аж пам’ять утратив? Мені дев’яносто, але я все чудово пам’ятаю. І що з жінкою робити, теж добре пам’ятаю. Кажу вам, наступного року в цей час моя дружина подарує мені сина. Або дочку, нічого не вдієш. Та хлопчик це буде чи дівчинка, всі вони червоні, зморшкуваті, пискляві, а головне, вона обов’язково захоче назвати дитину Волдером чи Волдою...

Кетлін було байдуже, яке ім’я леді Фрей обере для своєї дитини.

— Джон Арин планував віддати сина за годованця лорду Станісу, ви впевнені?

— Так, так, так! — мовив старий.— Та тільки він помер, тож хіба тепер не байдуже? Ви ж казали, вам треба річку перейти?

— Треба.

— А не зможете! — твердо відтяв лорд Волдер.— Якщо я не дозволю, а навіщо це мені? Ні Таллі, ні Старки ніколи не були моїми друзями.

Відкинувшись у кріслі, він схрестив руки на грудях, насмішкувато чекаючи на відповідь.

Він торгувався.

...Коли відчинилася замкова брама, над пагорбами на заході низько висіло велике червоне кружало сонця. Підйомний міст з рипінням опустився, ґрати рушили вгору, і леді Кетлін Старк виїхала з замку, щоб знову приєднатися до сина і його прапороносців. Позаду неї скакали сер Джаред Фрей, сер Гостін Фрей, сер Данвел Фрей і байстрюк сера Волдера — Ронел Ріверз, очолюючи довгу колону пікінерів — нескінченні шереги піших вояків, убраних у блакитні сталеві кольчуги та сріблясто-сірі плащі.

Назустріч чвалував Роб, а поруч з його жеребцем біг Сіровій.

— Домовлено,— повідомила Кетлін.— Лорд Волдер дозволяє тобі перехід. Мечників своїх теж дає тобі, а собі для оборони Близнючок лишає тільки чотириста вояків. Пропоную тобі зоставити тут чотири сотні наших лучників і мечників. Він навряд чи заперечуватиме проти зміцнення гарнізону... от тільки командування доручи людині, якій можеш довіряти. Лордові Волдеру слід іноді нагадувати про його власні обітниці.

— Як скажеш, мамо,— відповів Роб, роздивляючись шереги пікінерів.— Може... сера Гелмана Толгарта, як гадаєш?

— Добрий вибір.

— А... чого він захотів од нас?

— Якщо можеш відпустити кількох мечників, вони супроводять двох онуків лорда Фрея на північ у Вічнозим,— сказала вона.— Я погодилася взяти їх за годованців. Вони малі, вісім і сім років. Схоже, обох звати Волдерами. Думаю, Бран буде радий товариству однолітків.

— І все? Двійко приймаків? Невелика данина за...

— З нами поїде Олівар, син лорда Фрея,— провадила Кетлін.— Служитиме твоїм особистим зброєносцем. З часом батько хотів би, щоб його висвятили в лицарі.

— Зброєносець? — знизав плечима Роб.— Гаразд, я не проти, якщо він...

— Крім того, якщо Арія повернеться до нас, ми погодилися, що вона вийде заміж за наймолодшого сина лорда Волдера — Елмара, коли обоє досягнуть повноліття.

Роб збентежився.

— Арії це не сподобається.

— А ти, коли війна закінчиться, маєш одружитися з однією з його дочок,— закінчила вона.— Його милість люб’язно погодився, щоб ти сам обрав собі дівчину. В нього є декілька, які, на його думку, тобі підійдуть.

Треба віддати йому належне, Роб навіть не здригнувся.

— Зрозуміло.

— Ти згоден?

— А я можу відмовитися?

— Ні, якщо хочеш перетнути річку.

— Я згоден,— похмуро мовив Роб. Ще ніколи він не здавався Кетлін таким дорослим, як цієї миті. Хлопчаки забавляються мечами, але укласти шлюбну угоду, усвідомлюючи, що це значить, може тільки справжній лорд.

На той бік перейшли увечері, коли над річкою плив рогатий місяць. Подвійна колона виповзла зі східної вежі-близнючки, як величезна сталева змія, ковзнула через двір, перетнула фортецю й вийшла на міст, а за деякий час показалася з брами другого замку на західному березі.

Попереду змії їхала Кетлін разом із сином, зі своїм дядьком сером Бринденом і з сером Стевроном Фреєм. За ними прямувало дев’ять десятих вершників: лицарі, списники, вільні вершники, кінні лучники. Минуло кілька годин, поки вся валка перетнула міст. Згодом Кетлін пригадувала стукіт незліченних копит по дереву підйомного мосту, і лорда Волдера Фрея, який на своєму паланкіні проводжав кавалькаду, і блиск очей у стрільницях і бійницях Водяної башти.

Більша частина північного війська — пікінери, лучники й головні сили піших солдатів — залишилася на східному березі під командуванням Руза Болтона. Роб наказав їм і далі просуватися на південь, щоб зустрітися з велетенською армією Ланістерів, яка наступала під проводом лорда Тайвіна.

Добре це чи погано, але син кинув жереб.

Загрузка...