Гонихмарник

1. Межа

Коли Петро з Мартою пішли, Аліна кинулася до Сашка Той спокійнісінько продовжував спати. Гармидер, який тільки-но панував у майстерні, не розбудив його. Якесь недобре передчуття закралось у серце дівчини. Та Аліна не встигала зачепитися за найменший його прояв. Відчувала себе вкрай виснаженою, спустошеною, напівживою. Тільки тепер відчула, що її тіло гойдає, мов на човні під час шторму. Дівчина добредає до вікна, спирається рукою об підвіконник, сідає на нього.

У тілі продовжує палахкотіти вулкан, магма тече її жилами. Світанок своїм легким крилом обвіває тіло, пригасаючи той жар, який щойно заледве не спалив Гонихмарника. Аліна сидить, заплющивши очі Марево того, що тільки-но тут відбувалося, видається сном. Вітровій, мокрий, холодний, вологий, пекучий, який щойно крутив-вертів їхніми долями і своєю також, вже у безпечному місці. Чи в такому і безпечному? Чи не краще було просто вбити Градобура? Та чи мала вона право вбивати його? Питання, стільки відразу питань. О, так! Клята сила природи речей, яка надто складна для людського розуму, про яку так любить згадувати Юрко. Аліна могла зробити Градобура бранцем свого полотна, могла дозволити ти померти на підлозі. Вона не зробила цього. Бо то не її робота чи вже її? Чому написала ту картину, з дверима?

Була сама не своя, коли писала. Так. І написалося саме тоді, коли познайомилася з Кажаном-Гонихмарником. Ні, мама не вгадала! Ті сни — то не втручання Градобура. Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості, мов захист, розуміючи, що вони їй знадобляться. Так, це не лише картини забагато в них стихійності, можливо, саме це і приголомшує глядача. Художня цінність? Хто зна! Напевно, саме в цьому вона? Все складно і все просто водночас. Може, відповіді на всі ті питання знає Юрко?

При згадці про юнака у вухах зателенькали дзвіночки.

— Сервус, Алінко, — почувся поруч голос.

Аліна розплющила очі. Поруч на підвіконні сидів Юрко. Вигляд мав жалюгідний. Білий одяг весь зім'ятий та брудний. Обличчя теж не ліпше від одягу — все якесь змарніле, синці під очима. Скоріше нагадував хулігана з Левандівки, ніж янгола.

— Що трапилося? — нервово питає Аліна. — У тебе такий вигляд. Поки ми були там, ти…

— Тс-с-с… Не варто. — хлопець втомлено відмахується. — Уже все гаразд. Ти — молодець.

— Я тобі дуже дякую, Юро. Якби не ти, ми не змогли б…

Дівчина здивовано вмовкає, тому що Юрко починає сміятися. І сміх той такий, як завжди, у відповідь не можливо не посміхнутися.

— Ти смієшся? — запитує здивована дівчина.

— Я майже нічого не зробив. Це все ти, Аліно. Ти довела вкотре стару і чомусь для вас, людей, банальну істину: те найцінніше, що ви маєте, найчастіше відкидаєте. Що, надто моралістично звучить?

— А машина світу, Юрку, про яку ти так любиш теревенити? — іронічно-втомлено озивається Аліна.

— Вона тут ні до чого. — Юрко говорить серйозно, навіть дещо пафосно.

Юнак вмовкає, робить спеціально паузу, чекаючи відповіді.

— Геть інше? — трішки розгублено перепитує.

— Все просто і складно водночас. — Веде втомлено хлопець. — Хіба є щось сильніше від любові? Так, любов прощає і бореться до кінця. Зазвичай вона перемагає, коли ти впевнений у ній і в собі теж. «Бог — це любов», — кажете ви. А якщо людина створена на подобу Творця, то виходить, що і людина — то любов. Дехто це знає, дехто шукає відповіді все своє життя, дехто собі живе, не замислюючись над цим, бо для чого. У кожного своя дорога до розуміння, інколи одного життя замало. Заради любові вмирають, їй присвячують геніальну музику, полотна, вірші, романи! Людство донині пам'ятає ім'я коханої Данте, тому що Беатріче живе в його віршах і зараз. Вона стала його пеклом. Та вона стала і його раєм. Кохання. Можна кохати по-різному. Навзаєм. А можна, як Петрарка. І таке частенько буває. Просто, до скону. Хочеш заперечити, сказати, що він мав боротися за свою Лауру, як оце ти? Гадаєш, він не пробував? Думаю, вона також кохала, тільки чоловіка та своїх дітей. Бог — то любов, Алінко! Хіть, пристрасть, розкоші — то не любов, то все для тіла, не для душі. Яку ватру розпалиш у собі — таким буде і світ довколишній. Людина — то храм божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою та розвести свиней або перетворити в болото. А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди за водою пізнання прийдуть спраглі, чи картинна галерея, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Все у твоїх руках, що ти створиш — храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму. Хоча ви, люди, так любите нарікати на Бога, переводячи стрілки, типу: «Все в руках божих». Тож той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю цілого Всесвіту. Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині світу, важливо все — слова, думки, мрії, сни… Знаю, що кажу.

Аліна, широко відкривши очі, слухає Юрка. Майже всі її домисли він щойно повторив. Вона здогадується — хто він.

— Ні, ти не янгол! — витискує із себе Аліна. — Ти розумієш людей і не судиш, застерігаєш — так, але не караєш. Ти також, як і ми, страждаєш і журишся, робиш помилки, правда? Яка я дурна, чому раніше не здогадалася! Так, Юрій-Змієборець, символ мого міста, його покровитель. Але не зовсім він, правда ж. Ти не янгол. Ти…

Юрко трішки сумно усміхається та ствердно киває головою.

— І місто має душу.

— Безсмертну, — випалює Аліна.

— Сподіваюсь, що так! — Юрко посміхається сумно, самими очима.

— А хто я така? — Аліна втомлено закриває очі, потім рвучко хапає Юрка за руки. — Невже, як і ти, не вповні людина? Ота сила в мені, що… то ж не лише…

Дівчина затинається на півслові. Юрко ствердно хитає головою.

— І любов також, Аліно. Заспокойся, ти — людина, навіть дуже людина. Ти виграла щойно бій, а попереду… Зараз тобі треба відпочити, виспатися і набратися сил, — говорить Юрко, старанно підбираючи слова. — Це ще не все, Алінко. Ти допомогла Марті і Градобурові. А от твій Сашко… Це набагато важче, ніж розділити дводушника, повернути Сашка додому. Пригадуєш слова мами про душу Ігоря, яка заблукала? Та з Кажаном, тобто із Сашком, може трапитися гірше — надто висока плата за свободу. Він порушив клятву. А зараз сходи додому, заспокой маму, відіспись перед… Я побуду із Сашком.

Аліна кричала, заперечувала, однак Юрко таки переконав її. Це легко зробити, коли твій супротивник хоче бути переконаним.

Сни для Аліни перестали бути нереальністю вже давненько. Вони перетворилися на подорож у якесь Задзеркалля. Настільки реальну, що вона могла пригадати не лишень всі дрібнички, які у сні оточували її, а й запахи. От і цей сон, один із таких. Думала, що прийде додому, заспокоїть маму, виспиться, відпочине. Яке там!

Аліна лежить у долині, між горами, і дивиться на зоряне небо. Стожари над головою, холодні і далекі. Але зорі не дуже яскраві, бо ще не ніч, а тільки вечірні сутінки перед гнітом темряви. Чуже небо і чужі гори. Вона тут уперше. Аліна не знає цих гір. Вона встає й роззирається довкола. Долина порожня, зі всіх сторін її огортають гори. Високі чужі гори. Це не рідні Карпати. Вони нависають більш поважніше, мовби пишаються своєю величчю. Ні травинки, ні перекотиполя, ні моху. Під ногами щось хрускає. Але ці гори таки знайомі, десь вона їх уже бачила. Аліна нахиляється, підбирає кусень гілочки, що хруснула у неї під ногою. Поруч ані дерев, ані кущів, порожнеча. Тоді звідки тут ця деревинка? Вона уважно вивчає те, що в руках. Аліна холоне від побаченого. Це не гілочка, це кістка тварини, якоїсь дикої тварини, яка померла тут. Вона відкидає гидливо кістку вбік.

Дівчина йде долиною. Під ногами час від часу хрускотить. Важко дихається, кожен крок дається нелегко, ніби хтось перекрив повітря. Так буває високо в горах. Йде обережно, щоб знову не наступити на щось неприємне. Попереду в сутінках бовваніють обриси трьох каменів. Вона має до них підійти. Дивиться лишень під ноги, раз по раз зиркаючи в бік каменів. Її погляд вихоплює щось схоже на камінь, однак доволі круглої форми, ледве не перечепилася через нього. Аліна присідає, щоб краще роздивитися, брати це в руки не ризикує. У горлі пересихає, і зойк застрягає там. Це не камінь, це людський череп. Вона добре пам'ятає уроки анатомії у школі. У них викладала його Марія Федорівна, колишній лікар-хірург. Господи, як вона смакувала отими розповідями про довершеність людської будови, співаючи дифірамби людському черепу, крутячи ним перед носом у приголомшених дев'ятикласників. Смакувала дрібничками на кшталт: чим відрізняється череп людини від черепа мавпи або свині. Аліна після цього аж до ранку наступного дня їсти не могла: оті «дрібнички» маячили перед очима. Тож відрізнити череп людини від навіть мавпоподібних могла легко.

Куди ж це її занесло? Вирішила рухатися швидше, дідько з ними, з тими кістками. Відчувала, часу в неї обмаль, от-от прокинеться. І раптом Аліна наштовхується на перешкоду, невидиму перешкоду, яка не пускає її далі. Залишилося зовсім небагато, камені майже поруч. Раптом камінь, той, що посередині, оживає, озирається. Це не камінь! Це її Сашко, затиснений між двома каменюками, загнаний у пастку. «Алінко! Це ти? Забери мене звідси!» — кричить зі всіх сил Сашко, а вона, мов статуя, стоїть і не може нічого вдіяти, їй зась до нього.

Аліна відкриває очі. Вона прокинулась. Тепер знає — те, що сказав Юрко, правда: Сашко застряг, йому самостійно не вибратись. Й у всьому винувата вона. Всіх врятувати не можливо? Дівчина глипає на годинник, що висить над ліжком. Друга година дня.

З кухні чути голоси. Заходить на кухню. Видно, що була сварка, мама татові ніколи не пробачить того, як він приспав її. Навіть розкішний букет волошок не рятує ситуації. Мама ображена і на тата, і на доньку. Аліні байдуже, не до цього зараз. Озивається телефон. Мама бере слухавку і демонстративно виходить із кухні.

— Доню, все гаразд? — збентежено запитує тато.

— Майже. Закладаюся, що це телефонує пані Агнеса, тому що…

Аліна не встигає договорити. У кухню вбігає збуджена Ірина.

— Марта, Марта… Васильку, Алінко! Наша Марта прозріла. Тільки що Агнеса телефонувала, дівчина знову бачить.

Василь дивиться допитливо на доньку, схоже, вона це знала.

Аліна повернула мамі всі трави, обереги. Сказала, що Гонихмарник поїхав до Італії. Тож бідкатися вона тепер не має потреби. Якщо не вірить, може передзвонити Петрові, а ще краще — навести довідку в «Аеропорту». Там їй підтвердять, що пасажир Дякун відлетів учора пополудні в Рим.

— А приспати тебе, мамо, ми з татом мусили, щоб ти йому не натовкла на дорогу пику. Зараз я йду до Марти, потім до себе в майстерню. Можеш стежити за мною, перевіряти, телефонувати куди завгодно. Мені байдуже. Все! Па-па, батьки.

По Ірині видно, що та вірить. Та Аліна добре знає свою маму. Зараз засяде за телефон і все-таки переконається, що донька не дурить. Хай переконується, вона майже не збрехала.

Зараз не до цього. До Марти таки варто зайти, мама обов'язково перевірить, телефонуючи Агнесі. Та й показати свою типу радість чи здивування також слід.

У майстерні біля Сашка сидить Петро. Каже, що йому зателефонував якийсь хлопець, попросив його підмінити. От він і тут вже зо дві години. Сашко спить, не приходить до тями. По Петровій мармизі видно, хлопець наляканий. Аліна налякана не менше, але її мучить геть інше. Вона не може пригадати щось важливе, яке так запопадливо ховається від неї в пам'яті.

— Слухай, Петре, побудь ще із Сашком. Я піду зроблю собі каву, а то мої мізки закипають.

Петро ствердно киває головою. В очах приятеля співчуття.

Аліна робить каву з гвоздикою, так, як любить Сашко.

На очі потрапляє етюдник. Вона бере його в руки, відкриває. Між сторінками натикається на шовкову косицю й торопіє. Вона пригадала. Гори. Сон. Учора Сашко сказав їй, що у своєму сні ледве не залишився на Вершині світу. Господи. А ці гори, з її сну? То не Альпи і не Карпати, то — Гімалаї. Вона бачила їх в альбомі Реріха «Мій Тибет». Авжеж. Боже, яка дурепа. Гора Світу, Вершина світу, це ж не образний вислів! Гора Кайлас, гора свастики, центр світу.

Аліна включає Інтернет. Входить у пошукову систему Читає: «Поле Долини смерті всипане кістками — сюди ходять вмирати йоги, сюди ходять за осяянням, очищенням і отриманням таємного знання. Ось тільки повертаються далеко не всі і далеко не в тому психічному стані, у якому вирушали: вважається, що в Долині смерті душа проходить своєрідний суд, і грішне або безглузде життя тут обривається».

О, Господи!

Останнім часом вона так живе — інтуїтивно, і навіть у снах. Якби хтось їй ще півроку тому сказав, що таке станеться, інтуїція замість розуму — ніколи б не повірила. Але який інтелект, здоровий глузд у силі оце пояснити? Вона рухається навмання. Її Сашко зараз у пастці, і коли вона рушить йому на допомогу, хто зна — чи не залишиться в тій пастці навічно. Все має свою ціну. І воля також?

2. Правдива Легенда

Аліна підходить до вікна. Теленькають у голові дзвіночки. На дахівці жде її Юрко. Аліна знає, попереду дуже серйозна розмова. Бо прийшов час йому їй дещо пояснити, а не патякати вкотре про любов чи про машину світу.

Юрко підходить до вікна, сідає поруч на підвіконник. Такий, як завжди, не такий, яким бачила вранці. Той, вранішній, подобався більше, здавався справжнішим. Цей також поруч, але видається трішки чужим, як і годиться вічному.

— Аліно, перестань! Я — не вічний. Поки живе моє місто — живу і я. На жаль, і міста помирають, як люди, — ледь чутно говорить хлопець.

Аліна відчуває, як із серця тихенько виливається розпач та злість:

— Юрку, допоможи нам. Ти вже один раз допоміг!

— Я не допомагав.

— Як не допомагав? Сьогодні вночі.

— Я не допомагав! — з притиском говорить Юрко. — Ти сама все зробила. Я лишень спостерігав і пильнував, щоб інші не втручалися.

— Інші? Хто інші? — вона здуріє від тих запитань.

— Повір, тобі, Аліно, краще поки що не знати. Правила одинакові для всіх — ніхто не має права втручатися. То між тобою і між Ді…

Юрко несподівано затинається на півслові. Якихось пару секунд вони мовчать. Знову дурнуваті загадки і почнеться одвічна маячня про машину світу, тобто заскладну для її розуму. Тьху! Аліна майже скорботно промовляє:

— Між мною, кажеш, і Дідом? Бачу, що вгадала. Ну, нічого — здається, всі пазли врешті складаються в картину. Та начхати зараз на це, і на тебе, і на твою машину світу! — Аліна майже кричить. — Верни мені Сашка! Чуєш? Якщо не можеш допомогти, то хоч підкажи — що робити? Бо те місце, де зараз Сашко, — страшнюче. Звідти рідко хто вертає. Як туди дістатися?

— Так, як туди потрапив Кажан, — спокійно відповідає Юрко, наче не чує її люті. — Я тебе попереджав про небезпеку. Душа твого Сашка розривалася між двома клятвами: даною Гонихмарнику і тобі. Біда з чесними людьми. Душа заблукала чи, проходячи очищення, заблукала. Уже й сам не знаю. Думаю, що не випадково.

— Не випадково? Думаєш? Ти ж усе знав. Скажеш, ні? Не ховай очі. Мені байдуже, що ви з тим пришелепуватим старим замислили. Поверни Сашка, а то… Бо я не розлючена, Юро! Поки що! Тільки трішки сердита і раджу мене не доводити. Запитую чемно, майже: «Якого милого ти сюди приперся, якщо і не думаєш допомагати?» Знову мені будеш байки про велич любові розповідати? — Аліна сердито свердлить поглядом Юрка.

Тому стає не по собі:

— Я не приперся, а прийшов! — майже виправдовується Юрко. — Допомогти фізично не зможу. Чесно, якби навіть і хтів, бо я не всесильний. А ось розповісти дещо корисне — запросто.

Аліна його лякає, Юрко поруч із нею почуває себе майже як перед Дідом. Яблуко від яблуні… Декілька секунд обдумує, як почати розмову:

— Було це дуже-дуже давно. Жила собі в одному українському селі родина характерників. Ніхто не знає, коли і як вона взялася, тільки та сила завжди передавалася в родинному дереві — від батька синові, з передвіку чи що. Могло бути в родині декілька дітей, та то байдуже, бо сила сама вибирала, кому дістатися. Ішов час, міняв карту світу, нещадно шматуючи її. Та для родини характерників нічого не змінювалося. Вони вірою й правдою служили князям, потім козацькому війську. Для таких усе є робота. А сила та велика й могутня. Певне, знаєш, хто такі характерники?

Аліна ствердно киває головою.

— Багато чого вони вміли. — продовжує Юрко. — Потрібний чоловік той характерник, особливо у війську. Навіть колись спеціальні школи для отаких обдарованих дітей організовували, щоб вдосконалюватися. Ти ж сама знаєш, мало мати талант — треба його вдосконалювати. Це зараз ваші вчені довели, що звичайна людина використовує лише чотири відсотки своїх психічних можливостей. Характернику при народженні відкривалося аж 20, а навчання цю цифру стрімко збільшувало.

Але зараз не про це. Так от, заблукав одного разу козацький загін із характерником Остапом в одному з поліських сіл. Там гріх не заблукати, навіть сьогодні. Ти ж знаєш! І характерницькі штучки не допомагали, бо в тих прадавніх лісах діяли свої закони і владарювали власні сили. Їхали козаки, здавалося, добротною лісовою дорогою, і раптом вона просто щезла, розчинилася. Геть нічого не зміг вдіяти характерник Остап, сила його не слухала. Загін тиждень блукав пралісом, а вийти на дорогу чи хоч на котрусь живу душу так і не вдавалося. Ще щастя, що не потонули в болоті.

На сьомий день у лісі раптом почули ніжний прекрасний спів. Кинулися стрімголов вони на пісню і зустріли молоду вродливу дівчину. Аж роти повідкривали від побаченого. Русяве довге волосся, блакитні очі, чарівний голос. Правдива тобі мавка. Дівчина збирала чорниці і співала. Портрет дівчини тобі, Аліно, нікого не нагадує?

Юрко майже весело дивиться на Аліну і перечіплюється через її сердитий погляд:

— Красуня вивела загін із лісу до свого рідного села. Знесилені та зморені такою несподіваною вилазкою, козаки тиждень зализували рани. А характернику Остапу ну ніяк не йшла з голови ота дівчина-полісянка. Настав день від'їзду. Характерник Остап відмовився вертати додому. Попросив передати батькові, що згинув у болоті чи пропав, хоча знав — не повірить старий. Та знав й інше — і дня не проживе без дівчини. Хотіли козаки силоміць вести хлопця із собою. Та хіба з характерником таке втнеш? Перетвориться на кота чи сокола — шукай вітра в полі. Козаки допомогли своєму побратимові посвататися до юної полісянки Ярини. Як годиться, за звичаєм, може, не зовсім поліським, та щирим, українським. Козаків селяни вивели із села на центральний гостинець, і щоб повернутися назад і відраяти характерника Остапа, мови не було. Село зі всіх боків підпирав ліс. А поліська дорога — гонорлива та непередбачувана жінка — то з'являється, то зникає. Ось так. Зажив Остап зі своєю Яринкою в коханні та злагоді.

Страшенно лютував батько характерника Остапа, де ж це бачено — проміняти козацьку славу, гідність і надсилу на бабу! Прокляв свого сина старий. Обірвався начебто рід характерників, тому що через батьківське прокляття в родині Остапа не мали народжуватися діти. Та щось пішло не так. Бо, певно, у того, хто зветься Богом, геть інші плани. Кх-кх… Між тим, з того часу народжувалися з покоління в покоління в родині Остапа самі дівчата і то лишень однісінька дитинка.

— Юрко, — перебиває Аліна юнака, — отже, прокляття насправді існує?

— Як тобі сказати? Хм! Знаєш, Аліно, взагалі прокляття — то насправді лише побажання максимально сильного покарання за допущений гріх. Старий характерник вважав, що його син не тільки зрадив своїх побратимів, а й порушив четверту Божу заповідь — шануй твого батька і твою матір. Не думаю, що то було чисте прокляття. Швидше — бажання відплати за образу. Та через це рід сина Остапа жив лишень поборюваннями. Певне, старий характерник мав на меті геть інше. Та в поліському селі, окрім родини Градобурів, інших так званих нечестивців не знайшлося. Ось так зрикошетило. Та сила характерницька не змарнувалася, ні. По глупоті своїй у ті давні часи вважалося, що тільки хлопчики можуть ставати справжніми характерниками. Характерницьку силу треба вміти розбудити. Тож поки що вона розмінювалась на доволі легкі примітивні розваги. Дівчата ставали знахарками, звідкись знали назви невідомих трав, мов би ті трави з ними розмовляли, вміли лікувати травами, і то дуже добре. Звичайно, мама передавала талант дочці. Та то було зайвим, бо в дочці при зачатті вже жила сила. Прокидалася вона десь у шістнадцять-вісімнадцять років.

Та це не все. Оті Градобури. Гонихмарника просто вабила сила жінки-характерниці, хоча і він вповні не розумів, що тут до чого. Але мрія мати силу не полишала душу дводушника ніколи. Градобур чув ту силу, прагнув володіти нею. Жінка-травниця, вважаючи себе лишень знахаркою, бридилася дводушництва, відчуваючи нутром лихі наміри, темний підступний бік того. Гонихмарник мстив завжди однаково — зводячи зі світу чоловіків характерниць. Це не допомагало. Бо жінки виявлялися напрочуд вірними, навіть по смерті коханих. І досі тривало б оте поборювання, коли б одна з дівчат не закохалася в правдиву душу дводушника, а потім зуміла втекти від Градобура. Вона зберегла своїй дитині повноцінного батька. І донька, яка згодом народилася в люблячій родині, чи не вперше за всі роки бідування-митарств жінок-характерниць виросла в гараздах і в кохані, маючи в собі не тільки вроджену силу, а й любов двох батьків, що живило її силу світлом і добром. А це, я скажу тобі, дуже-дуже важливо. Та від долі не втечеш.

У житті доньки з'явився Гонихмарник. Але цього разу Градобур програв. Господар тіла закохався в дівчину. І вона в нього теж, на жаль.

— На жаль? — запитує Аліна.

— Так. На жаль для Градобура. Бо в дівчині прокинулася сила, і зупинити її вже не зможе ніхто.

— Ти думаєш, у мені є та сила? — перепитує Аліна. Декілька секунд вони мовчать.

Першою озивається Аліна:

— Мені в дитинстві мама розповідала стару легенду про козака, мого прапрапрадіда, якого покарав Бог за те, що той прокляв свого сина. І мені здається зараз, що це не зовсім легенда. Тому, скажи мені, друже, кого ти називаєш Дідом?

— Ти сама щойно відповіла. А я? Як завжди, банально — не маю права втручатися. — Юрко простягає руку. На долоні зелений дубовий листочок. На дотик холодний і м'який. — Ти — мудра дівчина. Поклади листочок собі до кишені, коли будеш подорожувати, він допоможе. Це щось типу компаса. Старий тебе жде.

Аліна роздивляється листочок, стинає плечима, кладе його до кишені. Коли підводить голову, на підвіконні порожньо, ніби нікого й не було. Тільки у вухах лунає знайомий передзвін, що віддаляється.

Дівчина стоїть якусь мить, обдумуючи почуте. Ото наговорив. Вертає назад у майстерню. Заварює собі мамин заспокійливо-сонний чай, щоб заснути, швидше заснути. Чай має пару хвилин настоятися. Треба піти подивитися, як там Петро із Сашком. Аліна підходить до вікна Сашкової майстерні, зазирає в кімнату. За кухонним столом, поклавши голову на схрещені руки, спить Петро. Поруч із ліжком Сашка на кріслі сидить Марта, спиною до вікна, і читає книжку. Сліпа Марта читає книжку, вірніше, Марта примусила Гонихмарника читати книжку. Це трішки розвеселило Аліну. Сашко спить. Пополотніле обличчя хлопця майже зливається з білою наволочкою подушки. І якби не чорні брови, що майже псують ту білизну, та темний сніп волосся то здавалося б, що то лише подушка. Усе без змін. Марта озирається.

— Привіт, Марто! Що ти тут робиш?

— Зателефонувала Петру, ти ж знаєш — я хвилююсь і за Сашка, і за тебе. Алінко, то я в усьому винна. Якби не…

— Перестань, Марто, ти не винна. Не картай себе. Якщо хтось має в чомусь себе звинувачувати, то тільки я. Марто, а як же тебе мама відпустила?

— Ніяк! Вона спить! Після мого чарівного прозріння-зцілення ніяк до себе прийти не може: то обдзвонює всіх знайомих, то хапається за валер'янку. Довелося дати їй заспокійливе у вигляді чаю від пані Ірини. — Марта посміхається.

— Марто, цим зловживати не можна, — майже весело говорить Аліна. — Але я рада, що ти поруч. Можливо, мені знадобиться твоя допомога. І допомога Гонихмарника.

— Згода! — Марта ствердно киває головою. — Алінко, тобі зараз так важко. Мені ж соромно зізнатися, але я майже щаслива, тому що можу знову бачити. Тому що поруч коханий, моя мама, ти.

Пауза. Трішки незручна пауза…

— А як себе поводить Градобур? — переводить розмову на інше Аліна.

— Ніяк! Мовчить! Наляканий! По-моєму, він не тільки тебе боїться, мене не менше, — відповідає Марта.

— Звичайно, бути жінкою — то новий досвід для Градобура. Коли виникнуть проблеми у спілкуванні, знай — я поруч. — Аліна розвертається, збираючись піти до себе:

— Я за чаєм. Зараз повернусь. Розбуди тим часом Петра. Аліна вертає до своєї майстерні. За чаєм і ще за чимсь.

Вона щось забула, інтуїтивно це відчуває. Але от що? Юрко говорив, що все не просто так, все взаємопов'язане.

— Полотна також, — говорить сама собі.

Так, «Двері» залишилися в майстерні Сашка. Слід взяти із собою «Пошматоване небо».

— Допоможи мені, Марто, візьми картину, а то з нею і термосом перелазити через підвіконня не зовсім зручно Аліна передає картину Марті і застрибує в майстерню Сашка.

Петро стоїть розгублено біля стола, чухаючи потилицю і незадоволено позіхаючи. Не знати, що йому нашептала Марта, та в хлопця настрій кепський. Йому вчорашньої чортівні вистачило, а тут друга серія вимальовується.

Аліна сідає за кухонний стіл, відкриває термос. Вона поп'є чаю і подумає. Часу на роздуми мусить вистачити.

Чай випито. Аліна торкається рукою свого оберега, і раптом трапляється те, на що вона і сподівалася. Вона знає, що їй робити.

— Так, Марто, Петре! Ліжко із Сашком сунемо на середину кімнати. Ось так. Добре. Мартушко, візьми два крісла і постав з обох боків ліжка. Там, де ноги. Угу! На них ці дві картини. Немає значення, яка справа, а яка зліва. — Аліна киває в бік «Пошматованого неба» і «Дверей». — Петре, стань позаду картини, за спинкою крісла, позаду цієї картини. Та ні! Позаду «Дверей». Можеш поки що не зажмурюватися.

Петро бурчить невдоволено щось собі під ніс. Зараз не до нього.

— Мартушко, слухай уважно! Ти маєш бути одним цілим зі своїм Гонихмарником, можливо, тобі доведеться робити те, що зазвичай роблять Гонихмарники. Не журися через те, що не маєш досвіду. У твого квартиранта його аж забагато. Слухай його інстинкти — вони не підведуть. Нічому не дивуйся, ні про що не запитуй. Я також зараз рухаюсь навмання, мов сліпий у чужій, навіть ворожій оселі. Марто, будь готова до несподіванок! Ти стоїш навпроти картин, щоб там не побачила, не лякайся і не дивуйся. Коли прийде твій час діяти, я дам знати.

Петро стоїть із жахливою гримасою на обличчі. Чи то верхнє світло так спотворило його лице? Тільки зараз його блідість гарно конкурує з блідістю шкіри Сашка.

— Петре, стоїш там і не рухаєшся. Руки поклади на картину Коли я крикну «Замкнути двері», просто перекинь її додолу» і все — просто перекинь, можеш навіть зверху сісти! І ні в якому разі не втікай, — суворо говорить Аліна.

— Не журись, Алінко, він не втече. Я простежу.

Страх холодними обценьками стискає Петрове серце. Заперечити або по-доброму огризнутися в Петра не вистачає сили. Ніколи не думав, що жінки можуть бути такими. Вони також бояться. Он у Мартусі руки тремтять, правда, це ледве помітно, стиснуті губи аж побіліли. В Аліни жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Готична статуя — на обличчі все беземоційно пласке… Та то машкара — за нею заховано вир почуттів і навіть страх, готовий вирватися на волю. Тільки він буде вириватися не переляканим зайцем, а щонайменше торнадо — це факт. Він учора переконався.

Аліна відчуває — чай починає діяти. Вона лягає поруч із Сашком, правою рукою міцно стискаючи оберіг. У лівій затиснуто дубовий листочок, що його дав Юрко. К-о-м-п-а-с… Втома важким обрусом опускається на повіки. Аліна засинає.

3. Та, що прийшла від Сонця

Аліна опинилась у безчассі. Її оточувала мла. Точніше, це був порожній світ — у якому нічого і нікого, поки що лише вона. Вона та мла, немов безмір'я перед створенням світу. Ні ночі, ні дня, ні неба, ні землі. Тут Аліні не подобається, тому що довкола пустка. Та це поки що. Відчувала, якщо хоча б на мить тут затримається, то вже буде не сама й товариство може виявитися не з приємних. Це — станція перенаправлення, так її для себе назвала. Перехід між світами чи реальностями. Яке зрештою це має значення, як і те, звідки їй про це місце відомо? Десь із надглибини підсвідомості. Аліна у сні закриває очі і міцно стискає в руці дубовий листочок. Витісняючи з голови всі людські думки. Та сила, про яку торочив Юрко, компас, має її привести туди, де вона зараз мусить бути.

Дівчина розплющує очі. Тисячі сонць вдаряють у зіниці. Стільки сонця, тут стільки сонця. Воно на відстані простягнутої руки, величне і величаве, зовсім не пекуче, лишень дуже яскраве. Дурні книжні істини лізуть у голову. Сонцепоклонниця, язичниця, поганка! Вона жене їх геть, кудись на задвірки душі. Хай посидять там. Вони зайві. Є вона і є її Сонце… Вона нарешті зважується підняти на нього очі, відчуваючи трепет та майже побожність перед всемогутністю вогняного дива, створеного кимсь. Сонце крутить колесом у блакиті, віддаляючись від неї сваргою. «Вогонь для життя, вода — для міці» — звідки беруться в голові оті слова? Уже навіть не дивується власним думкам. На плече дівчини лягає чиясь важка долоня. Та вона не боїться, тому що це очікувано. Тому що знає, допоки поруч Сонце, ніхто не нашкодить їй тут, ніхто, бо вона його дитина. Сонцепоклонниця? Хай! Сонцепоклонниця. А це привітне місце, його дім, оселя Сонця. Отже, і її оселя також.

Аліна встає з колін, дубовий листочок кладе в кишеню. Озирається. Нікого, поки що. Блакитне безмір'я над головою, смарагдова трава на лінії горизонту майже зливається з тим безмір'ям. Але й там нікого немає. Ні живої душі. Знову повертає свою голову до Сонця і торопіє. Звідкись взялося величне дерево, здається, дуб. Дуб із легенди. Таких великих дерев вона зроду не бачила. Його гілля наче тримає небо. А чому ж наче? Таки держить! Сонце стало маленьким химериком і ніби заплуталося у віттях дуба. Під дубом Дід. От і зустрілися.

Старий сидить у позі Будди і дивиться на Аліну, ховаючи у вусах посмішку. Принаймні, так здається Аліні. Голова поголена, оселедець за вухом, довгі вуса. Зодягнений у багряну лискучу куртку із золотим позументом і китицями, і в «широких, як море, шароварах». За плечима стоїть припнута до дуба рушниця. Дід схожий, мов дві каплі води, на міфічного Мамая з картин. Біля козака на траві пляшка і склянка. У руках кобза, у кутику вуст люлька. За деревом пасеться чорний кінь, прив'язаний до запханого в землю списа. На гілці дуба завішена червона феска з китицею, порохівниця.

Козак починає весело співати, перебираючи вправно струнами кобзи:

Аліна піднімає голову вверх, погляд падає на крону дуба. Там заплуталося Сонце. То не гра уяви і не образний вислів.

Сотні пальчиків-листочків і рученят-гілочок дуба якимсь дивом міцно тримають його. Аліні здається, що Сонце зараз заплаче, йому майже боляче. Вона рішуче підходить до дуба. Не легко на нього вилізти. Кількох людей треба, щоб обхопити його руками. Старий дуб! Отже, час лишив на його тілі свої шрами-оранки, гулі та синці. Декілька секунд — і вона на дереві. Гілки дуба ніби пручаються, не хочуть пускати її. Руки, обличчя роздряпані, з ранок сочиться кров. Та вона дуже вперта, так просто не здається.

Сонце, мов яблучко завбільшки, Аліна вивільняє його з пастки — і коли торкається до нього, взявши у руку, відчуває — у її тіло вливається світло. Вона не хоче розлучатися зі своїм Сонцем, та знає, що мусить, бо воно не тільки її. Дівчина розтискає пальці… Сонце піднімається вгору-вгору-вгору і починає рости.

Аліна спускається вниз. Нарешті озивається Дід, голос м'який і спокійний:

— Хочеш запитати, чому ти тут? Не зараз, дочко. Мудрі питання потребують таких же відповідей. Зараз від твоїх вчинків залежить не одна доля. Ми ще побачимось. А тобі час іти туди, куди велено! Минуле здвигнуто і забуто! Іди, одна з нас, та, що несе Сонце. Та, що несе світло. І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай.

Аліна знає, що має врятувати Сашка. Це зараз найважливіше, а от полаятися з Дідом, здається, ще буде нагода. Вона зажмурюється. Тільки так тут можна подорожувати.

Коли вкотре відкриває очі, картина змінюється. Чужина, морок.

Аліна йде ущелиною. Між скелями, під чужим небом, над головою безмірне зоряне шатро. Тільки зірки тут світять геть по-іншому. Вона виходить на відкритий простір. Знайома Долина смерті в підніжжі Вершини світу.

Несподівано дівчина зупиняється. Ноги не хочуть іти, відмовляються рухатись. Вона відчуває, якась сила тримає її міцно, пригвинтивши до землі. Старається вирватися і не може. Ноги ніби вросли в цю чужу для неї землю. Неквапливо й поважно з-за гір вилазить світанок. Темрява розсіюється. І вже чітко можна споглядати довколишній світ. І гори. Це не живі, лагідні на дотик, приємні для ока Карпати. Це чужинські гори. Три камені бовваніють попереду. Один із них — Сашкова душа, яка у пастці. Все, як у вчорашньому сні. Аліна починає його гукати. Сашко не озирається, тільки ледь помітно ворушиться. Аліні лишилося пройти якусь сотню метрів і забрати його з цього місця.

Поряд відчуває чиюсь присутність. Хтось тут зовсім поряд, хтось невідомий. Придивляється до неї… Це той, хто стереже цю долину, хто стоїть на воротах. Вона майже інтуїтивно відчуває його. Воротар, брамник, страж. Отже, двері замкнені, тому вона не може рухатися далі. Відповіді самі з'являються в голові. Дивна штука сон, куди тільки не забредаєш. Але тут, схоже, важливіше інше — зуміти повернутися. «Ти спочатку зайди, а тоді подумаєш про те, як вийти», — роздратовано осмикує саму себе Аліна.

— Чого тобі треба? — викрикує Аліна, повітря підхоплює її голос і розносить слова над горами. Вони об скелі розбиваються луною на друзки: «Еба-еба-еба».

Галас насторожує того, хто пантрує і слідкує за нею. Він її не розуміє. Еге ж, вона ж бо говорить українською, а коби говорила англійською, щоб воно її зрозуміло? Світанок поступово похмуро переходить у ранок. Якщо те, що зараз настає, так можна назвати. Із-за гори на небо випливає чорно-криваве сонце, бр-р-р. Сонце зафарбовує навколишній світ у пурпуровий колір. Тиша довкола, безгоміння. Немає ні вітру, ні шуму, ні співу птахів, моторошний спокій. Аліна спересердя сідає на землю. Думати ліпше в комфорті. Знає, що страж спостерігає за нею, однак ворожості вона не відчуває. Цікавість, так. Нечасто, очевидно, тут з'являються добровільно живі гості. Навколо порожньо, майже. Тільки гори, каміння, Сашко, Аліна і воно чи вони. Брамник стоїть поруч, вона відчуває його, навіть, здається, майже бачить, як шелестять та розвіваються поли його срібного плаща. Як вони можуть розвіватися, коли немає вітру? Маячня, як і все, що відбувається з нею. Страж чекає. У нього досить часу, щоб ждати. Тут час не має жодного значення, як і для вічності.

Аліна має сказати йому слово, типу пароль, щоб увійти.

Дідько! Яка вона дурна! Усе так просто. «І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай», — згадує слова Діда. Все на поверхні, на поверхні! Аліна заплющує очі, забирає з голови всі зайві думки і промовляє, майже кричить, тільки не вголос, а у своїй голові:

— БОГ!

— Заходь! Чого кричиш, як навіжена? Я не глухий! — раптом у її голові лунає роздратований чоловічий голос. — Вставай, заходь.

Аліна встає із землі, робить крок вперед, доволі легко нога відривається від землі, і вона, перечіплюючись через ту легкість, падає на коліна.

Коли встає, обтрушуючись, то бачить перед собою істоту в срібному балахоні (як вона знала, що він срібний?) з каптуром на голові. Страж держить у волохатій руці книжку. Рука схожа на руки перевертнів із голівудських фільмів чи з українських казок про вурдалаків.

Чужий голос неприємно лунає в голові. Так, розмовляти вголос із собою — одне діло, а думати от так різноголосо у своїй голові — інше.

— Нічо! Звикнеш! — відповідає зневажливо почвара. Обличчя стража не видно під величезним каптуром. Та в Аліни і не виникає ніякого бажання зазирати під нього. Тут із думками слід бути дуже обережним. Читається вона, як відкрита книга. Несподівано почвара простягає волохату лапу і торкається пальцем її футболки.

— О! То ти з характерників! Жінка-характерниця — це вперше!

Настрій Брамника моментально змінюється. Зневага і роздратування втікають із голосу її співрозмовника, натомість з'являються навіть нотки поваги.

— Слухаю тебе, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця!

Хм! Та, що прийшла від Сонця? Таки від нього. Гарно звучить. Як і характерниця. А чому б і ні! «Але обережно тут із думками, Аліно!» Голос, що попереджає, не її, і навіть не почвари, він звучить ніби з неї, з боку сонячного сплетіння, де висить сила землі. Про це вона подумає пізніше.

— Я прийшла за ним! — Аліна показує рукою в бік каменів, що бовваніють у променях чорного сонця.

— Він тобі хто? — голос істоти звучить байдуже.

— Коханий!

— Хм! Трохи дивний вибір. Не замало для твоєї сили знатися зі зрадниками? Він порушив присягу, дану вічності. І — Пропусти мене, — вперто веде Аліна.

— Куди, на суд? — роздратування повертається до Брамника.

— Який ще суд. Він мій, і я його заберу звідси, — сердито думає Аліна.

— Не забереш! Бо не увійдеш. Зрештою, для чого він тобі — слабка людина, клятвовідступник?

— Вічності цього не зрозуміти, — спокійно відповідає Аліна. — Я прийшла за ним. І або піду разом із ним, або тут залишусь.

— Хочеш посперечатися з вічністю? — звучить сердито в голові. — Та навіть коли ти пройдеш мої двері, там будуть ще одні. І ще! А вертати назад? Звідти ніхто не вертав, дорога в один бік! Я ще можу дозволити тобі повернутися, вийти. Через повагу до твоїх предків.

— Байдуже! Відмикай! — майже кричить на почвару Аліна, швидко вона освоїлася з балаканиною в голові.

— Не кричи, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Бо не все так просто, — спокійно відповідає почвара.

Він стає перед нею, піднімає руку вгору і скидає із себе каптур. Господи! У голові пролопотіли образи єгипетських сфінксів, грифонів… То був справжнісінький живий Мінотавр, страховисько з бичачою головою.

— Мінотавр? Ха-ха-ха! — сміх нагадує бичаче ревіння. — Я — один із чотирьох. Я — Брамник!

Почвара бере в руки книгу і дивиться уважно в неї. Тільки тепер Аліна бачить, що то не книга, бо в ній чітко віддзеркалюється бичача пика. Це дзеркало.

Аліна врешті розуміє, хто перед нею. Один зі стражів Чистилища. Таки Воротар.

— Радий, що врешті зрозуміла — де ти і хто я! Відгадаєш загадку — підеш далі! Загадка перша: що тримає Землю? У моїх руках дзеркало правди, якщо відповідь правдива — ми це відразу побачимо. Що ж тримає Землю?

Він жде. Так, до дідька закони Всесвіту, тяжіння і фізики. Раптом вона згадує. Як просто — це ж із давньоукраїнської літератури. Це з неї.

— Висока вода, — впевнено випалює Аліна і дивиться в дзеркало, там замість бичачої морди з'являється бурхлива вода, а в її хвилях поважно пливе жовтий кит.

От тобі й шпаргалка. Хтось їй тут допомагає, бо істота, схоже, бачить тільки воду.

— Проходь, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — доброзичливо говорить почвара, поважно простягаючи руку перед собою долонею догори, запрошуючи заходити. — Наостанок порада: менше зайвих думок, тут нічого не втаїш перед вічністю. Будь чесною.

Аліна робить крок вперед, невидимі двері відчинено. Перед нею нова істота, також у срібному балахоні, зі вкритою каптуром головою.

— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! — говорить у голові голос, більш лагідний та спокійний, ніж у попереднього співрозмовця.

Однак глузливі нотки ледь чутно бринять у голові після сказаного почварою. Пошта тут працює добре, вже всі знають, хто вона.

Проява в руках тримає дві кульки. У правій — чорну, у лівій — білу. Руки-лапи такі ж волохаті, як і в попереднього Стража.

Аліна озирається назад, хоче глянути ще раз на першого Брамника і подякувати. Порожньо, нікого! Так і має бути, двері знову замкнено!

— Давай далі! — говорить впевнено дівчина.

Почвара стає перед Аліною, скидає з голови каптур. Ну, для чого вони це роблять? З каптурами легше мати справу. Під каптуром голова мавпи. Схожа на одну з тих розумних мавп із «Планети мавп».

— Простягни руки долонями вгору, — наказує Брамник.

Аліна чемно виконує наказ. Мавпа вкладає їй у долоні кульки — чорну і білу.

— Даси вірну відповідь відчуєш. Що тримає камінь? Чотири золотих кити? — без роздумів випалює дівчина.

— Ти певна? — розчаровано веде Страж, — це ж не магічне число, Людино! У вас не магічне.

— Чотири кити! — чітко карбуючи кожне слово, промовляє Аліна. Відчуває, що білий камінь у правиці стає теплим, і в голові з'являється видиво річки, у якій купаються золоті кити. Раптом та річка зачинає палати. Ось і друга підказка. Швиденько жене від себе це видиво, заховує. Аліна віддає кульки почварі. Та, майже розчаровано, промовляє:

— Ти знала відповідь! — хмуровидо кривляється мавпа, забираючи свої камені.

Аліна мовчки заходить у наступні двері. Вона вже так близько. Може добре розгледіти, як між каменями сидить людина і труситься дрібно від холоду чи страху. Ще трішки, коханий!

— Вітаю тебе, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — вже звичне вітання, хрипучий голос істоти в голові.

Почвара у звичному срібному балахоні, у каптурі, цього разу з рахівницею у волохатих руках.

— І тобі не хворіти! Прошу наступну загадку? — спокійнісінько відповідає Аліна.

Почвара скидає каптур. З рохкання Аліна вже догадалася, що там Кабан. Він держить перед собою рахівницю. Рахівниця дивна на вигляд. Чотирикутна рама, поперечні металеві струни, а на них людські дрібні кістки, не кісточки пластикові, а справжні кістки. Моторошно трішки Аліні від побаченого. Та тут це не дивина, під ногами також кістки. Під ноги дівчина старається не дивитися.

Кістки почвара ставить посередині рамки, ні в один бік вони не перехиляються.

— Що тримає китів золотих?

— Вогняна ріка, — відповідає впевнено Аліна. І кістки з рахівниці дощем сипляться додолу, лягаючи на землю дивним орнаментом. Аліна впізнає малюнок. Почвара під ноги не дивиться, лише на неї.

— Проходь далі! — у голосі кабана немає іронії чи жалю, він тільки виконує свою роботу.

Аліна вже зовсім поруч. Вона, здається, навіть чує стукіт Сашкового серця.

Ще один Брамник у срібному плащі заступає дорогу, тримаючи в руках сувій із пергаменту.

Останній! Вона в тому впевнена. Бо чотири — число магічне! Аліна дивиться на почвару без боязні, впевнено. Очевидячки, ту впевненість відчуває істота, бо муркає майже ніжним, але підступним голоском:

— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! Загадка остання, однак найважча, — але то не кішка під каптуром, ні, надто легко. — Готова?

Аліна киває головою. Воротар скидає каптур. Так і є — це тигр. «В овечій шкурі», — жартує сама із собою. Стражник вдає, що не почув. Він трішки розчарований— до нього ще ніхто не добирався, а якщо таке траплялося — то вже й забулося. Є над чим замислитись.

— Загадка четверта: що тримає вогонь?

— Дуб залізний, з передвіку посаджений, а коріння його на силі божій стоїть!

Тигр муркоче майже привітно:

— Проходь, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Проходь! І хай буде доброю до тебе Вічність!

4. Ціна кохання

Коли Аліна заходить в останні двері, чорне сонце падає в пащеку червоної гори, яка, здається, просто ковтає його. Такий тут захід.

Анічогісінько поетичного! Сутінки зі всіх боків, метляючи своїми гидкими потворними хвостами, по-зрадницьки пожирають день, і його стає все менше і менше. Час ніби й не плине, а в'язне. Виявляється, час тут не має значення, а ото все, гори, день чи ніч, чорне сонце, це так — маскарад.

Аліна майже бігцем кидається до Сашка:

— Сашко, Сашко! Коханий! Ти мене чуєш? То я — Алінка. Ідемо звідси, тут тобі не місце. Ми ще живі.

Вона термосить хлопця. Він сидить, трусячись від холоду чи від жаху, який вже заповз у його душу, і та вже майже готова померти чи піти далі. Туди, де вони вже більше не зустрінуться. Аліна це знає напевне, і від того робиться страшно.

— Сашко! Коханий! Глянь на мене, будь ласка. Отямся, і пішли додому.

Він не чує. У душі не тільки холод, там — ніч. Беззоряна, німа, темна. Аліна стукає у ворота вічності, та вони замкнені для неї, не пробитися крізь товстезні мури каяття та кари, які впіймали Сашка. Раптом Аліні видається, що й вона струмочком починає витікати з оболонки свого Я. А може, залишитися з коханим, тут так затишно, і ці красиві химерні камені… Що? Камені! Вона раптом починає розуміти, що то вони, мов вампіри, висмоктують із живого світло і вона також починає химерити. Скільки важить людська душа? О, так-так — вона безсмертна, а на вагу? Аліна хапає Сашка за руки і силоміць волочить його в бік дверей. Вони роблять лише кілька кроків, Сашкові байдуже, з ким і куди, він слухняно бреде за Аліною. Дівчина фізично відчуває холод, що йде від каменів, вона тягне Сашка за собою і раптом натикається на невидиму стіну. Двері замкнено, а з цього боку воротаря нема. Сюди тільки входять! Тебе ж попереджали. Камені стають ще сердитішими, холод перетворюється на мороз.

Аліна чує мову каменів, вони також мислять, майже як люди. Яка вона зухвала? Хоче перевернути плин всього того, що склалося з перших днів існування вічності. О, ні! Ці люди залишаться тут, у пастці, без права відбути покуту, їх душі замерзнуть.

Дівчина обережно садовить Сашка на землю, сперши спиною на невидиму стіну. Сама ж похапцем промацує кожний міліметр тої невидимості, можливо, тут є ще одні двері, мов у супермаркетах: вихід з іншого боку, перебравши в голові всі відомі-знайомі слова-паролі. Намарно. Це — пастка.

Вони у замкненому колі. Аліна сідає біля Сашка. Він кладе голову їй на коліна, його перестало трусити.

Що робить жінка в безвиході, перед тим, як знайти його? Вона плаче. Сльози течуть по обличчю, Аліна їх не стримує. Вони — у пастці! Камені, здається, щиряться до неї, і раптом Аліна помічає — вони мають очі, страшні, червоні, люті очі. Ніч з'їла день, і темрява відкрила очі цим гидким рудим каменюкам. Вони її ненавидять, Аліна це відчуває. Так-так, ненавидять і трішки бояться. Страх насправді густий на дотик. Коли він живе в комусь, то його можна відчути, як запах від багаття. Навіть коли багаття не бачиш, дим видає його. Говорить — десь поруч палає вогонь. Але чому вони її бояться? Отже, у них із Сашком є шанс.

Аліна інстинктивно торкається своєї шиї. Під футболкою спить Сила Землі. Вона тут ледве пульсує, але ж не мертва. Аліна правою рукою хапається за оберіг, сила рідної землі має допомогти, і раптом, замість звичного дотику до металу, пальці намацують щось м'яке та живе. То — дубовий листочок. Зачепився за оберіг на дереві. Такий самий у неї в кишені. Не встигає до кінця додумати, бо відчуває, що невидима стіна за спиною штовхає її сердито в бік каменів. Тут усе проти них.

Земля зверху настільки грубо вкрита товстезним шаром людського праху, ненависті, болю, страждань, що видається майже мертвою. Ні травинки, ні билинки на ній. Немає й вітру, щоб приніс якесь насіннячко, тим паче живих істот, навіть мишей чи ховрашків. Хіба може чорне сонце народити щось живе? Аліна не відчуває тут життя. Лише отой листочок із дуба, маленький зелений листочок живий. Вона пригортає його до щоки, потім притуляє до оберега, прикріплюючи до ланцюжка. Земля тут спить. Аліна затискує оберіг у кулачок, не випускає. Закриває сумно очі. І враз яскраві кольорові образи заполонюють голову. Біля зеленого дуба пасеться кінь вороний, там день — все залито справжнім Сонцем. Кінь струшує із себе листя, вертячи своєю головою, і раптом Аліна розуміє, що має робити. Сила Землі — що рятує і вбиває, яка колись ледве не вбила маминого Гонихмарника. О, так! Велична сила рідної землі!

Те видиво йде від сили землі, у яку вчепилася рукою зі всієї моці, і знає напевно, не відчувають її ті почвари, бо чужа вона для них — та сила. Зараз Аліна для почвар — закрита книга. Аліна не відкриває очі, вона кличе коня, звідки й слова беруться: «Ой, ти коню вороний, брате мій любий, прибіжи на допомогу сестрі твоїй вірній. Принеси мені листочок із дуба, листочок легенький, мов вітер тихенький, визволи з неволі, погомони зі мною».

Вона бачить у видиві, як кінь підняв свою голову, нашорошив вуха. Він почув її. «Братчику-конику! Тут вітри не віють, люди не ходять, трава не росте. Чорне Сонце світить! Забери нас на води ясні, на плеса тихі, до нашого Сонця!» Кінь здіймається на дибки і розпочинає свій шалений біг. Галопом несеться кінь, він поспішає, поспішає, тільки б встигнути.

Аліна відкриває очі. Стіна знов посунула їх. Вони майже впритул наблизилися до каменів. Аліна відчуває лють і хижість каменів чи того, хто замаскований під ними. Вони майже кричать у неї в голові. Вони ж не вповні живі, ці істоти — вони страшні фатуму, ладні вбити, умертвити, не замислюючись. Холод стає ще дужчим, але від оберега віє теплом, і вони не замерзнуть, це вже точно.

— Градобур, — несподівано озивається Сашко. — Гонихмарник, Алінко! Поклич і його, він допоможе!

Так — Марта! Ота сила неба, яка їм потрібна. Вона знову закриває очі.

У майстерні Сашка біля ліжка стоїть Марта, напружено вдивляючись у картину, втупившись у намальовані двері. Минуло майже чотири години, відколи Аліна мандрує. Спочатку на її шкірі з'явилися подряпини, просто на очах — та то нічого, бо Аліна при цьому посміхалася. Правда, Петро мало не зімлів від побаченого. Марті теж страшно, тому що обличчя Алінине майже таке бліде, як у Сашка. Петро перелякано глипає то у вікно, то собі під ноги. Вони мовчать, щоб не сполохати. Хто зна кого?

— Марто, ти мене чуєш? — голос Аліни звучить у неї в голові.

Марта дивиться на Аліну, але ж та спить незворушно. То їй від напруження ввижається.

— Марто, агов? — звучить знову в голові питання, і то таки голос Аліни.

— Петрусю! Ти чув голос Аліни? — запитує знервовано дівчина.

Петро розгублений. Він заперечливо хитає головою. Голос чує тільки вона, отже, має відповідати так само — мовчки.

— Чую, Аліно!

— Коли двері відкриються, Гонихмарник має бути готовим послати блискавку. Та ти сама все зрозумієш. Приготуй Градобура і вважай — хай Петро міцно тримає двері. І хмари, хай Гонихмарник розбудить хмари! Він знає як!

Аліна знайшла Сашка!

Марта вдивляється у двері на картині і раптом із подивом бачить, що вони починають рости, а поруч із ними, на іншій картині, оживають хмари, важкі, грозові, дощові. От із чого вона викреше свою блискавку, коли прийде час! Чудасія, та зобачене її чомусь не дивує…

Аліна відкриває очі і мало не верещить від страху. Її очі дивляться прямісінько в очі камінної почвари. Вона відчуває, як починає помирати, цівочкою стікаючи додолу. Але це станеться не відразу, бо вона так легко не здасться!

Несподівано земля під ногами починає гойдатися, страшний гуркіт розлягається німим міжкамінням та міжгір'ям. Це вириває її із заціпеніння. Земля вже не просто гойдається — нею трусить. І знову гуркіт, за ним грім! Ні! То не гуркіт — то ірже кінь. І відступає морок, у долину разом із вороним конем вривається ранок, а за ранком — віддалений гуркіт грози, що наближається. Марта розбудила небо і відчинила двері. Кінь ламає всі стіни, всі заборони. Очі камінних почвар гаснуть у пломені дня, у променях світла. Бо кінь привів із собою Сонце. «Наше, рідне» — шепочуть губи.

Кінь лине в повітрі птахом, не торкаючись ногами тверді, бо тут не земля, лише прах. Він у шаленому темпі оббігає-облітає тричі за сонцем ті камені, далі стишеною ходою підходить до Аліни. Кладе їй на плече голову, вона шепоче йому на вухо: «Дякую, друже!» Тоді кінь стає на коліна, передніми ногами вклякає перед людьми. Він все розуміє — дівчина самостійно не в силах закинути Сашка на нього.

Вони летять вітровієм, майже не торкаючись землі. Сашко лежить, розпластавшись на спині коня, низько опустивши голову. Несподіване втручання вороного лише на пару хвилин порушило рівновагу в царстві тіней. Дівчина чує за спиною крижаний холод, і тим холодом дихають камінні почвари-пси, що женуться за ними. Песиголовці, що стережуть ворота вічності. Стає холодніше, вороний втомився, почвари близько. Але вже недовго, бо краєвиди змінилися. Гори стають живими. Реальність видозмінюється. Аліна не встигає як слід роздивитися довкола на такій швидкості. Та інколи око вихоплює навіть зелені клаптики. Вони мчать на схід. На горизонті бовваніють двері. Ось так, просто навстіж відкриті двері. І раптом, коли краєчком ока Аліна бачить химерно-прозору крижану лапу, що готова змести її з коня, простір розтинає влучна, могутня, яскраво-гаряча блискавка Гонихмарника. За спиною виривається на волю пекельний крик. Молодець, Марто, влучила! «От де твій лук і влучність пригодилися, мій любий Робіне Гуде!» Та примари ще дужче оскаженіли, бо за спиною незмінні гуркіт та шум. Аліна втиснулася в тіло коня, опустивши голову нижче його гриви справа, зліва теліпається голова Сашка. Вслід за першою вогняною стрілою вистрілює друга, третя, четверта. Пахне смаленим. Цього разу стріла зачепила гриву вороного. Позаду страшний лемент упереміжку з ненавистю!

Почвари зупинилися. Вони програли.

Біля дверей кінь зупиняється. Йому туди не можна. Він стає на коліна. Аліна обережно знімає зі спини коня Сашка. Вона проводить хлопця до дверей і легко штовхає його всередину майстерні крізь двері. Сама ж вертає назад, щоб подякувати коневі. Кінь щез. Замість нього на відстані трьох кроків стоїть старий козак. Його оселедець обсмалений. І чому Аліна не здивована?

— У нас є трохи часу, дочко, маємо поговорити.

Вона перелякано озирається на двері.

— З ним буде все добре. Хоча — все залежить від тебе.

Він бере Аліну за руку. Вона відмовляється закривати очі.

Перед очима миготять кольорові кола. Мить — і вони на зеленій галявині під величезним правічним дубом. Вдома! У небі горить сонце, під дубом пасеться вороний. Дід звично вмощується під деревом:

— Ох! І натомився ж я. Старість — не радість. Стільки віків вікувати і тебе дожидати…

Аліна нервово переступає з ноги на ногу.

Дід бере в руки люльку і запалює її, не поспішаючи.

Що ж, настав час запитань і відповідей:

— Діду, чому ти відразу не врятував Сашка? Ти ж міг. Чому послав мене туди, якщо знав — самостійно не впораюсь? І ти дозволив би мені померти?

Дід уважно дивиться на неї і досить спокійно веде:

— Чому ж? Справжні характерники дуже легко виплутуються з отаких халеп. Їм слід лише захотіти. Та ти — ще не характерник, дочко, але станеш ним. Нарешті дождався-таки.

— Ти дозволив би нам померти? Так? — не вгаває сердита Аліна.

— Бачиш, дочко, інколи не знаєш, куди заведе обрана тобою стежка. Деколи доводиться брести навмання. Не галасуй, все ж хороше закінчилося. Є до тебе розмова. — Дід посміхається. — Сідай, дочко, у ногах правди нема.

Аліна сердито вмощується поруч із Дідом на траві, схрестивши ноги, як і він.

— Хочу тобі подякувати за Сонце, дочко. Бачиш, воно має дурну звичку інколи заплутуватися у вітті Вічного дуба, — продовжує старий, смачно пахкаючи люлькою. — Я вже надто старий, щоб лазити по деревах. Теперечки — то твій клопіт.

Що він верзе? Який клопіт? Це — тільки сон. Але Аліна не встигає нічого сказати. Бо Дід веде далі.

— Ну шо ж. Тепер той, що посадив мене під тим дубом, мене відпустить. Заміну я знайшов. Дечого тільки тебе слід підучити, та то вже таке, набудеться з часом. А от теперечки про тебе і про твого парубка. Кх… Кх… Слухай мене уважно, дочко! Не найліпше місце каяття віднайшла душа твого… хм… приятеля. Чого він забрів аж туди, не знаю. Видно, сумління надто чисте у хлопчини і каяття через те щире. Та то всьо діла Господні! Тепер те, шо справді важить. Душа твого друга може знову заблукати. Чи завжди ти будеш поруч?

— Діду! Я тебе не зовсім…

Дід обриває її, піднявши вгору руку.

— Кохання — дивна штукенція, дочко. Наскільки б усе спростилося на світі, коби його не стало. Га? І мій син-йолоп не натворив би дурні, і я б через це не вгруз у гріховності та тут би не вікував. Кохання! Певне, Юрко б заперечував! Та ба, навіть вічні не знають, не тіко безсмертні. — Дід кілька секунд уважно вивчає дим, що струменіє-вилітає з його люльки.

Аліна відчуває, що зараз вибухне від люті. От стара злюка, але не встигає нічого вигадати, бо старий продовжує далі:

— Про шо ми? Ага! Про кохання! Так от! А на шо ти готова заради кохання? Чого воно варте, дочко, для тебе? Га? — Дід питально зазирає в очі дівчини.

Від такого погляду Аліні стає моторошно, пересихає в горлі.

— Коли твій Сашко прокинеться, він забуде про все те, шо з ним було тут, у сій яві, де ми зараз. Його душа більш не буде забредати сюди, у сі страшнючі місцини, то можна легко утяти. Та чи ти готова, дочко, в обмін на життя коханого відмовитися від коханого?

Аліна відчуває, як усе в ній затерпає від почутого: і серце, і пальці на ногах, і волосся на голові.

Як це, відмовитися?

— А так. Він прийде до тями і не згадає тебе, і що колись був Градобуром. Він пам'ятатиме все і всіх, крім тебе і Гонихмарника. А спільні знайомі? Дуже просто — твій Сашко не одну кидав-лишав і не всіх пригадає. Та то, зрештою вже не наше діло, про се подбає Юрко. Така у нього робота — дбати про дітей свого міста. А твій Сашко стане жити, як простий чоловік, не химерник. Він чудовий маляр, хай творить. І він більше не заблукає, не загубить душу, бо стане вільним від клятви, тобто від двох клятв — даної тобі і дводушницької. Хлопець отримає право на вибір знову, але вже без тебе. У противнім випадку сьогоднішнє повториться. І тоді вже ніщо твого Сашка не врятує. І я не врятую. А ти? Ти надто слабка для такої боротьби, сама знаєш. Ти ж бачила тих песиголовців? Це тобі не перестрашений і втомлений Градобур. О, ше пару слів про Градобура. Ти його легко здолала, але чи маєш стовідсоткову певність, шо той зайда не зрадить Марти і не віднайде собі іншу душу для перебування? Його важко контролювати, але можна змусити. Вірю, шо й ти з цим легко впоралася б. Але для чого тобі зайвий клопіт? Га?

Дід уважно дивиться на Аліну. Дівчина не відводить погляду вбік, аж очі починають сльозитися, дурнувата звичка. Вона аж закипає від люті:

— То це був ти? О, так! Завжди ти! Від самого початку… Моя родина, бабуся, мама… Ти це все вигадав, щоб заманити котрусь із нас. І випробування вигадав, щоб мене сюди заманити, і…

Дід різко перебиває Аліну:

— Ану, цить! Я під дуба не напрошувався!

— Та, певне, що так! Бо за все, Діду, слід платити. І за те, що ти у свій час начудив, також. Бо…

Старий обриває її різким колючим голосом:

— Не кажи того, про що згодом пожалкуєш, дівчино. Хто я такий, щоб вершити долі світів? Тіко частинка від єдиного. І ти також частинка від єдиного, тепер одна з нас. У тобі є те, що інші втрачають при народженні, маскують, гублять. Ти потрібна тут більше, ніж думаєш.

Дід майже урочисто веде далі:

— У нас є «покликання» для тебе.

— Що? Нізащо, Старий Химернику. Чому у вас все так не по-людськи? — сердито шипить дівчина.

Аліна розлючено дивиться на старого. Той майже не помічає її люті:

— Розмова зайшла в глухий кут, дочко. З часом ти все зрозумієш. Ми з тобою однакові. Мо' на жаль для тебе. А так зване кохання? Усе ж має свою ціну, чи ти забула про це? Ти готова заради порятунку життя та чистої вже душі, кх, кх, свого друга, відректися від нього? Така ціна. Всьо. Можеш верещати та плакати — то не допоможе. На роздуми часу нема.

Вона у пастці. Оце і є найсправжнісінька пастка. Тут не відкараскатися і не збрехати. Аліна має або відректися від Сашка і врятувати йому життя та душу, або…

— Я — згідна, Діду! — приречено шепочуть губи. — Тільки на більше не розраховуй.

Вони знову стоять недалечко від дверей у її світ.

Аліна рвучко підходить до розчинених дверей, за ними видніються стіни майстерні Сашка і чути такі рідні звуки реальності. Стоячи на порозі, Аліна не стримується й озирається. Козака немає. Лише в небо, до Сонця, злітає орел, сильний і дужий птах.

Аліна заходить у двері і вже в майстерні сумно промовляє:

— Петре! Перевертай картину, замикай двері!

Картина перевернута, двері замкнено. Час зробив поворот навколо сонця. Коловорот. Усі живі. Та не все гаразд.

Аліна встає з ліжка. Марта стоїть поруч, похитуючись. Вони з Гонихмарником тільки-но врятували їх. Петро не тільки перевернув картину, а й всівся на неї. На хлопця страшно дивитися.

Марта кидається на шию Аліні, і вони якусь мить стоять мовчки, пригортаючи одна одну.

— Я все бачила через двері, Алінко Ти — на коні і за вами оті, оті. Потім кінь став людиною, козак перетворився на птаха і ти тут, двері.

Аліна відчуває, по якщо дозволить Марті продовжувати, у тієї почнеться істерика. Тоді жодний Гонихмарник не допоможе.

— Все-все, Мартушко, не треба! Усі живі-здорові, слава Богу! Ви я Петром молодці, дякую вам щиро. А зараз ідіть, відпочиньте.

Марта хитає ствердно головою Так-так, вона дуже втомлена і виснажена, навіть Гонихмарник втомився.

Петра заціпило від щойно побаченого. Коли Марта почала пускати руками вогняні стріли, він майже втратив свідомість, картина Алінина раптом виросла до великих розмірів. Ні, то він заспав на чатах і намарилося. Бо хіба таке в житті буває?

Марта бере його обережно під руку, мов тяжкохворого, і виводить із Сашкової майстерні. Жаль хлопця, та зараз не до нього.

Аліна втомлено сідає біля Сашка. Він снить До обличчя повернувся рум'янець. Тепер його душа вже ніколи не заблукає, їй пообіцяли.

Очі дівчини заливають сльози, мов погідний літній день грозовий дощ. Аліна дала слово, мусить його тримати. Коли прокинеться Сашко, то не буде пам'ятати — ні хто вона, ні як В хвати. Плата за нормальність — кохання. Що там патякав Юрко: «Бог — то Любов»? То вона заради Бога зрікається Бога? І платить найціннішим за найдорожче. Аліна нахиляється над Сашком, гладить його чорне волосся, цілує у теплу щоку. Прощається.

Аліна забирає з його майстерні свої речі. Вона йде не тільки я його майстерні, іде а його життя. Назавжди. Дівчина перелазить через підвіконник, озирається востаннє.

— Прощай, Сашко! Я кохаю тебе і завжди кохатиму! Я хочу, щоб ти зумів стати щасливим.

Хто найдужче заслуговує на щастя? Так, ті, кого ми найбільше любимо, лише вони. Навіть коли те ЩАСТЯ ВОНИ Не можуть розділити а нами.

Аліна заходить у свою майстерню, закриває наглухо вікно, зашторює вікна. Збирає всю волю в кулак і телефонує таткові.

— Привіті Як там мама? Усе гаразд? Слава Богу! Слухай, мама щось казала про навчання за кордоном. Може, варто спробувати? Це непоганий досвід, правда ж? А, так, розумно, що не телефонна розмова. Зараз буду. Можна, я у вас тимчасово поживу?

Аліна вимикає телефон, світ заливають солоні дощі.