Гонихмарник

1. Талалайко і флояра

Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним — над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій. Вулиці старого міста заполонили закохані пари, просто пари, одинаки, які шукали своє кохання чи просто гуляли.

Ось у такий вечір потрапила Аліна, відчинивши вхідні двері бібліотеки Драгоманова. Коли сідала за широкий стіл читального залу, який навіював сон і таку неперевершено-довершену тугу й нудьгу, сонце стояло в зеніті. І ось, мов за помахом чарівної палички, через енну кількість годин сонячна зірка скотилася за горизонт. На її місці з'явилося не менш привабливе світило — місяць. Сьогодні він майже вповні. Однак за світлом ліхтарів великого міста його ледь помітно.

Аліна самотньо брела тісними львівськими вуличками. Вулиці далеко не порожні, одинокою чи загубленою себе не почувала. Початок літа, місяць вповні і місто вповні! Гарно! Солодко вдихнула аромат старої акації, яка росте під її будинком. Той аромат витав весільною фатою не лише над будинком, він заполонив усю вулицю. Біля під'їзду на лавці сидять вартові, бабуні-солодуні, які, гріючись у променях одноокого корсара-ліхтаря, прискіпливо і критично проводжають її своїми причепливими поглядами, вдавано медово солодко посміхаючись на чемно кинуте «Добрий вечір!». Коли двері під їзду з гуркотом самостійно закриваються, то з'являється така жадана нова тема для балачки.

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: — Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.

Аліна не вмикає в майстерні світло. Вона перелазить через підвіконник. Мить — і вона на власному розкішному «балконі». Вірніше, відтепер майже на власному. Сьогодні він ще її: і це темне небо, і цей красень Талалайко. А завтра чи післязавтра поруч з'явиться нестерпний сусід. Ой, не дури себе, Аліно, який там нестерпний!? Він тебе зацікавив, признайся хоча б собі. Як малу дитину гарнюсінька порцелянова фігурка. Тільки невідомо, хто першим розіб'ється на друзки. Вважай. «Ану, цить!» Затуляє сама собі рота і краєчком ока зацікавлено позирає в бік сусідського вікна. Там темно і тихо. Трішки розчарована. Під ногами втомлена від сонця дахівка віддає вечору своє лагідне тепло. Дівчина зручно вмощується на неї й закидає догори голову. Аліна любить розмовляти із собою. А що тут такого? Для самопорозуміння це навіть корисно:

— Боже! Яка краса! Такий величний і такий безмежний світ у долонях Бога.

З куточків пам'яті вистрибує чомусь саме цей вірш Вінграновського. Майже в тему. А ніч пахне акацією й літом, і ще недоспілим зеленим яблуком, якому належить почервоніти й налитися по вінця сонцем і соком… пізнання. Ото закрутила! Явний перебір! Аліна відчуває, що від споглядання неба у неї затерпла шия. Дівчина лягає на теплу поверхню даху і дивиться в небо, уявляючи себе маленькою яскравою зірочкою поруч із Талалайком.

Вона часто згадує гори, коли ось так роздивляється небо. Карпати! Там зірок у сто разів більше, аніж у львівському небі, і видаються вони яскраво-вогнистими і таки живими, бо розмовляють між собою, бесідують із Талалайком, а можливо, й із землею. Коли вмієш слухати і «маєш бурхливу уяву й багату фантазію» (слова тата), можна таке почути… Вони раніше щороку всі вкупі, тато, мама й вона, частенько їздили в гори. Це було прегарно. Влітку завжди жили в наметах. Лежали біля ватри в спальниках під відкритим небом, коли не було дощу, рахували зірки, даючи сузір'ям власні назви. А що? Насправді ніхто не знає, які у них імена. Тато завжди починав розповідати напіввигадану казку-легенду, потім вони з мамою дооповідали її на власний лад. Аліна після закінчення школи вирішила, що це вже зовсім не по-дорослому — відпочивати вкупі з батьками. Ой, як вона зараз про це жалкує! їй так не вистачає цих нічних татових казок-оповідок. А татко з мамою далі їздять у Карпати, вже без неї. Однак мама кожного разу наполегливо просить Алінку гайнути з ними. Та якщо один раз назвався грибом — залазь у кошик. Дівчина щоразу відмовляється, лаючи себе подумки за це. Мама вертає з тої подорожі завше такою щасливою. Здається, що у неї навіть колір очей змінюється. Блакить неба вбирає в себе розкішної хвої Карпат, і мерехтять мамині очі смарагдовим блиском. Можливо, то уява художника щось трішки домальовує? Якщо і так, то зовсім трішки.

Аліна запитує в неба:

— Талалайку мій красний, чи не хочеш послухати казку? Що моргаєш, хочеш? Тоді не дмися, небораче, та слухай, ледащо, або, як каже мама, нездалисько.

На найвищій Карпатській горі, що шапкою своєю підпирає небо, у ті давні казкові часи, коли люди молилися Сонцю Всевишньому, у прекрасному світло-блакитному палаці, зітканому зі струн пташиного співу, жила Панна. Очі у неї — озера привітні й глибокі, руки — тендітні й граційні, мов лебідки крилята, стан гнучкий та стрункий, мов ота смерічка над гірською річкою, волосся золотіше від променів сонця, губи — корали, бровенята — стріли. Коли посміхалася, то квіти зачудовано розквітали. Коли говорила, від мелодики слів співала трепетно земля. Йой, не давала краса ця легеням в усій окрузі ні сну, ні спокою. Навіть Сонце Всевишнє задивлялося на вроду дівчини. З небажанням ішло спати і вставало зарано, щоб зайву хвилину помилуватися красою Панни.

Така була та Панна мила й гожа, мов у лісі рожа. Та часто краса та пиха ходять поруч. Панна красна нікого не кохала. Вона вранці вмивалася ранковою росою, втиралася рушничком, подарованим вітром і зітканим із найтонших павутинок бабиного літа, снідала нектаром із ружі, який до столу приносили бджілки-трудівниці, і йшла до річки гірської. Вона годинами милувалася власним зображенням у свічаді ріки, не в силі відвести погляду від чару власних очей і від краси шовкового волосся та черлених губ. Легені щоденно приходили до річки з надією, що красуня подарує хоч комусь із них погляд чи бодай слово. Та Панна мовчала. І лишень коли Сонце заходило в браму вечора, збираючись на спочинок, вона відводила погляд від води і йшла додому спати, мріючи про ранок, який їй подарує щастя дивитися на себе. Жаль і сум наповнили гори Карпатські. Дівчата й молодиці марно ждали своїх чоловіків та наречених додому. Вражені красою Панни, ті так і зоставалися скніти на камені, щоб назавтра знову зобачити її, жадану. Ось так, Талалайку, друже мій! Хочеш почути, що далі було?

— Хочу! — чує зовсім поруч юнка спокійний голос. Аліна сполохано сідає, роззираючись навкруги. Намарно, довкола порожньо, тільки внизу не спить невгамовне місто, шумить, бешкетує, глузує. А тут лишень Місяць-Талалайко, глибоке небо і зоряні віночки. Нікого. Здається, це її уява домалювала той голос.

— Хочеш? Невже! — вона ніби продовжує обірваний діалог. — Тоді слухай уважно далі.

Аліна знову лягає на теплу дахівку й веде своєї:

— Плакали-ридали, Талалайку, матері за синами, дружини за мужами, сестри за братами, дівчата за нареченими, гори й оселі за ґаздами. Молилися спраглі душі до Сонця, щоб воно врозумило чоловіків непутящих і вернуло їх додому. Та Сонце також тужило закохано, не помічаючи сліз та ридань.

— Панно моя красна! — шепотіло Сонце з неба, лагідно торкаючись своїми промінчиками голівки вродливиці. — Глянь на мене хоч одненький разочок, дай надію на твою ласку. Що тобі подарувати, моя згубо? Проси, що заманеться. Світи, планети, моря, океани, золото, смарагди — все складу до твоїх ніг заради посмішки однісінької, заради слова ніжнесенького.

— Ой, ти, Ґаздо Всевишній! Не потрібні мені твої дари, що мені з них, я й так майже щаслива. От коби ти могло не йти спати, а й вночі світило, то би серце моє втішилося. І тоді лишень тобі одному усміх свій я буду дарувати і ласки приймати.

Задумалося Сонце над таким дивним проханням Панни. Затьмарила краса йому розум, і вирішило виконати бажання вродливиці. І настав на Землі бардак. Хі-хі, перепрошую, то ж казка. І настав на Землі безлад. Над Карпатами й над тією землею, що навколо гір, був день. На іншому боці писанки Землі панувала глупа ніч. Та Сонцю байдуже. Воно з трепетом чекало хоча б лагідних поглядів коханої Панни. Та Красуня була надто зайнята спогляданням свого відображення в річці гірській. Забула наніц про ті обіцянки, які давала Сонцю. Минув день, минув тиждень, збіг місяць.

А Панна безупинно милувалася власною вродою, не в силі відірвати очей від свого зображення у воді. Розсердило ся Сонце на Красуню, побачивши у воді ріки всю пиху і гординю її… Розгнівалося Сонце красне і на себе за таку глупоту власну. І от коли Панна спочивала в палаці, вхопило спересердя гору, на якій жила дівчина, і закинуло її разом із Панною високо в небо. Та Панна навіть не прокинулася від гуркоту, що зчинився при цьому. Красуня мала міцний сон. І лишень тоді зрозуміла, що щось не так, коли не знайшла вранці річки-свічада. Сиділа Панна на горі високо в небі і гірко ридала — вона не побачить більше себе, не зможе милуватися власною вродою. Бідна-бідна! Пожаліло Сонце Панну, воно досі кохало її, подарувало красуні коромисло барвисте і два відерця. Коли Панна на небі плаче, збираються хмари і на Землю падає дощ. Тоді вона простягає з небес коромисло-веселку та зачерпує з рік чи озер водиці в свої відра і несе до своєї оселі-Гори. Вірить, що ось так зможе начерпати води й створити озеро чи річку, тобто дзеркало для себе. От і носить вона водичку у відерцях.

А Панну з коромислом ду-у-у-же добре видно при повному місяці із землі. Бігає вона, бідолашна, і досі зі своїми відерцями туди-сюди, носить воду. То що, Талалайко, чи файну казку я тобі повіла про тебе ж?

Аліна підморгує місяцю і дзвінко сміється. Їй зараз так хороше, так легко…

Вона встає й прямує до вікна. Раптом помічає на темному затіненому тлі сусіднього вікна чийсь ледь помітний силует, і вчувається скрипіння сусіднього вікна. Придивляється уважніше — ні, примарилося. То вітер. Перепрацювалася. Час спати, бо завтра екзамен і купа різних справ. Вона востаннє махає рукою в бік місяця:

— Бувай, Талалайку! Бувай!

Коли Аліна повернула наступного дня ввечері з Академії додому, то застала у майстерні маму. Та сиділа біля вікна, заплівши руки на грудях у хитромудрий вузол, закинувши ногу на ногу, і дивилася на її картину. Ірина настільки була заглиблена в себе, що навіть не почула доволі гучного скрипіння вхідних дверей.

— Сервус, мамо! — гукнула з порога донька.

— Доброго дня, доню! — якимось загубленим голосом прожебоніла мати.

— Щось трапилося? Ти якась дивна! — перепитала Аліна.

Ірина сиділа бліда та, здається, наче чимось сполохана.

— Та ні. Все гаразд. Ця спека мене доконає. У тебе сьогодні добряче за стіною шуміли. Нещодавно припинили. Можливо, закінчили. Як екзамен?

— Супер! Ніяких проблем, все чітко.

— Молодець! А ми тут кондиціонер тобі поставили, — промовила Ірина, — літо обіцяє бути гарячим. Тепер не розтанеш. Тато пішов раніше. У нього засідання худради. Я залишилася показати тобі, як кондиціонером користуватися, — й Ірина кинула рукою на металічне одоробло, яке хизувалося своїм полиском біля вікна.

Мама давала Аліні вказівки, про всяк випадок залишила інструкцію до чудо-техніки і чомусь поводила себе з дочкою, мов лікар зі смертельно хворим пацієнтом. Аліна нашорошилась. Що це з мамою? Після того, як побачила цю картину, мов із глузду з'їхала…

Сиділи, пили чай. Мама принесла свій, не любила вона куплених! Тато за таку ось слабкість мамину самостійно вигадувати чаї і не тільки, жартома називав дружину травницею. Ірина роздратовано шикала на чоловіка і просила так більше не говорити, не забивати дитині голову різними не билицями. Хоча «догнати», що то за небилиці і чого такого дивного і в слові «травниця», дитина не могла. Скільки себе пам'ятала Аліна, її ніхто ніколи таблетками не лікував Постійно різні відвари, інгаляції травні, навіть зеленки чи йоду в хаті не було. Для чого, коли мама вміє робити чудодійні мазі на всі випадки життя. Правда, з лікарнею все-таки вона мала справу — двічі. Татові зробили операцію на апендицит, і Алінка його там провідувала. Другий раз у десять років, коли вони їхали на Шацькі озера відпочивати, дівчина вмудрилася дорогою отруїтися морозивом. Мама вдома забула свою «травну чудо-аптечку», а дорогою щось «заварити путнє неможливо» — слова мами. Тож довелося заночувати в районній лікарні, вже й забула, що то за містечко. Добряче тоді промили шлунок. А так завжди мамині трави ставали у пригоді — від застуди, грипу, ангіни.

Близькі приятелі батьків також часто-густо зверталися до мами, коли вже офіційна медицина зовсім не допомагала. Любов мами до високої моди та зілля — дивна суміш. Та то виглядало збоку лишень як невинне хобі такої собі гонорової львівської пані, надаючи Ірині природнього шарму.

Аліна інколи замислювалася — чому воно так? Трави-мурави навколо повно, та не кожен на ній знається та й ще отак майстерно, як мама. Тато пояснював це раціонально. Не кожен вміє вправно малювати, вірші писати, на скрипці грати, треба мати хист. Задумалася. А може, і в неї є той талант? Га?

Одного разу Аліні самій закортіло навчитися підбирати трави так, як це робить мама. Мов талановитий художник поєднує на полотні різні барви так, щоб картина тішила не тільки око, а й душу. Тож одного разу попросила маму, — здається, Аліні тоді було літ п'ятнадцять, — щоб навчила і її отих премудростей травних. Мама саме чарувала над черговим своїм варивом. 3 великої купи м'яти, що лежала на столі, вона вибрала дві стеблинки. І поклала Аліні по одній.

У кожну руку. Запитала: «Що відчуваєш?» А що вона могла відчувати? Запах м'яти, однаковісінькі гілочки, все. Ну, хіба одна виглядала більш реально, ніж інша, і була на дотик трішки тепліша. От і сказала, що права стеблинка виглядає трішки менш реально від лівої, змазаної. Повторили цей експеримент разів п'ять. Мама кожного разу тільки кривилася.

Видко, Аліна ні разу чогось там не вгадала. Згодом виявилося, що одна з двох рослинок, запропонованих мамою, була всередині хворою і в ліки не годилася. То дівчина мала б відчути руками. Мама із сумом похитала головою і сказала: «Тобі ще зарано, не час. А може, то й на краще?» Що на краще? Аліна так і не зрозуміла. Можливо, зараз спробувати? А з іншого боку, вона вже має талант художника. Два таланти — то вже перебір.

Мама розпитує про навчання, про друзів, про хлопців. Останнє розсмішило Аліну.

— Мамо! Перестань із мене витягувати інфу. Що тебе цікавить? Чи є у мене хлопець? Нема! Просто з ким-будь не зустрічаюсь, а попадаються одні йолопи, або, як ти кажеш, нездалиська та маруди.

Раптом несподівано Ірина злітає з крісла так стрімко, що те аж перевертається. Жінка підбігає до картини, хапає її та починає істерично трусити нею і верещати:

— Тогди повідай мені, дитинойко, шо тото всьо значить? Чуєш! Шо? То не простяцькі химерики, не. Тоді шо то, дитинойко?

Аліна здивовано дивиться на матір. Ірина з літературної української перестрибнула на діалект. Жінку трусить, по щоках течуть сльози.

— Мамо! Ти що? Мамо! — Аліна перелякано підбігає до Ірини, обхоплює її своїми руками, ніжно пригортає до себе, мов маленьку наполохану школярку, гладить по волоссі й ніжно цілує в голову.

— Мамо! Тихенько! Матусю! Це тільки картина. Мені вона наснилась. Інколи таке буває. І в художників, і в письменників, і в поетів, і навіть у вчених. Он Менделєєву його періодична система приснилась. Рафаелю — Мадонна, Це тільки сон, мамо! Якщо вона тебе лякає, я її подарую комусь або продам. Тільки не плач, — шепоче спантеличена Аліна.

Ірина поступово заспокоїлася. У словах Аліни було стільки терпіння й ніжності. Мати розуміла — дочка не бреше.

— Алінко, ти носиш сонечко, що я тобі подарувала? запитала Ірина, витираючи долонями сльози, змішані густо з косметикою, що текли так рясно.

— Ношу, мамо! — Аліна дістає з-під футболки срібний ланцюжок із кулончиком у формі сонечка.

Мама точно не при собі. До чого тут сонечко?

Ірина подарувала його доні, коли тій виповнилося сім Сказала жартома, що це оберіг, і чомусь взяла з дівчини тверду обіцянку його ніколи не скидати, навіть у ванній. Аліна завжди дотримується обіцянок.

Усередині сонечка була порожнеча. От Ірина й заповнила її оберегом, зробленим за бабусиним рецептом. Аліна любила чіпляти на себе всілякі брязкальця. Однак сонечко ніколи не скидала і цілком підсвідомо ховала його від сторонніх очей під одяг.

— Доню, пообіцяй мені, що в жодному разі, ні за яких обставин його не скинеш, — благала Ірина.

— Обіцяю.

— Навіть у душі?

— Навіть у душі.

Треба поговорити з татом. У мами дійсно якісь проблеми.

Вони ще декілька хвилин потеревенили про те, про се. Аліні вдалося трішки й розвеселити маму. Та навіть пішла у ванну поправляти косметику на обличчі. Забринькав «Океан Ельзи» з мобільного мами. Телефонував тато. Ірина поспіхом зібралася й пішла, ніби встидаючись того, що тільки-но істерично ридала, чи боялася, що донька почне про щось випитувати і їй доведеться виправдовуватися. На прощання поцілувала Аліну і прошепотіла:

— Доню, знай, якщо тобі буде потрібна порада, чи допомога, або потреба з кимсь просто поговорити, без причини, я завжди поруч.

Аліна у відповідь тільки ствердно кивнула головою. Мата ставала якоюсь геть іншою. Та крига непорозуміння між ними, що стільки літ наростала, множилася й готова була перетворитися на вічну мерзлоту, зникла. Так інколи після ЛЮТОЇ й довгої зими приходить весна. Звечора гуляє віхола, тріщить мороз, а на ранок раптом всім своїм єством відчуваєш — прийшла весна. Повітря пахне нею, небо дихає нею, природа марить нею. Падають із неба перші теплі сльози весни, зрошують щедро землю, та проганяють геть і віхолу, й морози, та випроваджують до наступного року зиму. Так і в них із мамою. Крига скресла.

Мама пішла. У майстерні приємна прохолода від кондиціонера, трішки незвична, чужа. Вона заповнює ледь чутним шепотінням весь простір кімнати, згори донизу. Дівчина підходить до мольберта. Торкається кінчиками пальців полотна і відчуває, як усередині починає наростати трепетна й гаряча хвиля, готова в будь-який момент вирватися на волю й пролитися веселкою фарб і звуків. Десь ззовні починає лунати музика. Гомінка і тиха водночас, насичена густиною барв і разом із тим ніби розірвана хвилями гірських шпилів. Там за вікном хтось грає на флоярі, терпко й зачудовано, ніжно і стрімко… Музика гір звучить над містом, розповідаючи йому про шпилі, що підпирають небо, про бистрі потічки, про густі ліси, про мочари і про світ, який населяють, очевидно, не тільки люди.

Аліна обережно, щоб не сполохати чар музики, відхиляє штору й визирає у вікно. На теплій поверхні дахівки стоїть Кажан у півоберта до її вікна та, закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флоярою, наповнюючи світ звуками і втіхою.

У грудях дівчини шалено калатає серце. Та хвиля, що так стрімко наростала всередині, стає ще більшою і нарешті заполонює собою все її єство. Аліна тремтячими руками бере до рук пензлик, відкриває фарби, вона вже не належить собі. Той шал, той азарт, музика, які заполонили її ізсередини й підперли зі всіх боків, раптом стають цілістю і виливаються на полотно. Аліні зостається, мов на дитячій розмальовці, обвести, зафарбувати ті лінії, ті образи, слова, звуки які вихлюпнула її уява. Аліна диригує пензлем, а флояра то сполоханою пташкою, то Жар-птахою звучить зовсім порух, краючи серце, напоюючи його цілющою водою. Аліна заглиблюється у світ фарб та образів, а музика флояри переплутується з музикою літнього дощу, тихого і погідного.

Ірина дивиться на ніч через вікно своєї спальні. Дощ. Тихий, рівний, літній.

«Мов кожна його стежечка до землі пестливо вирівняна!» — вривається спогад.

Василь пригортає дружину до себе й палко шепоче:

— Чуєш, кохана, як співає цей дощ, мов музика флояри.

— І я, здається, знаю, хто на ній грає, — ледь чутно шелестять Ірині губи.

Вона знає хто. Однак цього разу щось пішло не так. Її донька не була схожою ні на закохану дурепу, ні на перелякану до непритомності. Навпаки, вона відчувала в Аліні силу і впевненість у собі, набагато більші, ніж колись мала сама. Аліна набагато сильніша за неї, за її матір, навіть за бабусю. Поруч із донькою та нею завжди був люблячий батько та справжній чоловік. Наразі зрозуміло одне — Аліні поки що той, з двома душами, байдужий. А вона йому? З огляду на дощ — ні! Вони зустрілися. Вона певна, що зустрілися. І де? Сила землі та неба — там, де небо заступають кам'яні вершини будівель і його майже не видко, а під ногами замість трави, квітів та роси, — штучна дорога. Що він робить у цих джунглях із бетону та асфальту? Те ж саме, що травниця-знатниця, очевидно. Втікач, як і вона? Та це не її Гонихмарник — Ірина знає напевне, це — чужинець. Її залишився в тілі Ігоря, майже замкненим і безвільним.

Це зрештою вберегло її від переслідувань. Хоча, що там кривити душею, як вона потерпала, що зрештою все знов піде не так і він її наздожене, вистежить. Після невдалого повернення в тіло Ігоря, дводушник був добре дезорієнтованим, А ще кажуть, то дрібниці, як крутитися — за Сонцем чи проти нього? Бабуся це добре знала! Вернути в тіло, яке повернуте обличчям до ночі, майже вирок для дводушника. А вона ще шпетила Діму із Сергієм за це, бо жаліла Ігоря. Не буває зла, яке б на добре не вийшло. Ох і не любила колись тої приказки, а якщо поміркувати?

Як Ірина оберігала Алінку від усього того. З часом «дотьомбала», що на світі не один дводушник. Була майже впевнена — це талант знатниці-травниці притягує дводушників. От і не стала доньку вчити своєму ремеслу. Хоча сама не могла противитися потягу до землі, до трав. Як тільки не намагалася. На щастя, оточуючі сприймали це як хобі. Тільки Василько знає правду. Пригадує, як Алінка одного разу наполегливо попросила навчати і її розмові з травами. Так і сказала. Ірина випробовувала доньку. Напередодні Василько привіз з етюдів на Сколівщині м'яти. Трава була всяка — і зболена, і втрачена, і хвора, і здорова. Тож мусила перебрати. Здорову — на ліки, змарновану — на волю. Вирішила перевірити таким чином доньку і вжахнулася. Донька жодного разу не помилилася. Це було неймовірно! Таке чуття до Ірини прийшло з роками. Алінка ж, не замислюючись, у п'ятнадцять років вправно читала одним дотиком долоні до трави її сутність. Слава Богу, що донька це сприйняла, мов вирок — вона бездарна. Але такий талант не приспати, не знищити. Зараз дівчина заглиблена в мистецтво, у світ книг, полотен. Та Ірина інтуїтивно відчуває, що скоро дівчині стане там затісно. І річка вийде з берегів, і греблю прорве. І ще як прорве! Заховати чи затерти дане Богом неможливо.

Ірина дивиться у вікно і плаче разом зі своїм містом.

Дощ падає і співає, співає і падає.

Гонихмарник грає на флоярі.

2. Двері, або Сьогодні на сьогодні

Ранок застає Аліну за мольбертом. У щілину між шторами застрибує непосидющий сонячний зайчик. Він пустотливо зазирає в очі й вихоплює своїми вправними руками Аліну з полону її світу. Дівчина раптом відчуває, наскільки вона втомлена та виснажена. Від непорушного стояння на одному місці заніміли ноги. Здається, що всю свою внутрішню енергію вихлюпнула на полотно і тепер, порожня, мов глечик у миснику, стоїть не в змозі глянути, що врешті виписалось на полотні після нічного завзяття. Аліна розшторює вікна, запрошуючи в кімнату Сонце. Розчиняє їх навстіж, запускаючи в майстерню звуки ранкового міста.

Похитуючись, прямує до ліжка. Падає на нього, попередньо вимкнувши кондиціонер. Це зайве. Уночі й справді падав дощ, це їй не примарилось.

Прокидається Аліна від жаху падіння у вже знайомому сні. Самітня вежа, наче з картини Кіріко, залізні гвинтові сходи і незнайомець… Лишень на хвилинку вона завмерла, перед тим як кинутись бігти вгору гвинтовими сходами, і встигла розгледіти обличчя того, хто переслідував її, того, хто був у чорному. Високий, ставний, з одним обличчям і, о Боже, з двома личинами. І вона починає тікати від нього вгору, вгору, вгору. Знаючи, що доведеться ще раз стрибати. І знову її хтось рятує, чиїсь сильні та міцні руки. І той хтось не боїться того в чорному, вона це знає напевне. Аліна прокидається, важко дихаючи. Мала б уже звикнути до того падіння. Та кожного разу з трепетом думає, може, цього разу він не встигне її упіймати, і вона впаде. Кондиціонер вимкнений, а літнє сонце за день зробило свою справу, перетворивши майстерню на пекло. На годиннику — шоста вечора. Аліна вмикає кондиціонер і йде похапцем у душ змивати із себе липкий піт та залишки похмурого жаху зі сну. Потім варить каву, декілька тостів. Чи то вечеряє, чи то обідає? Сідає на підвіконня, роздивляючись картину, яку вчора почала писати.

Вона знову написала грозу, вірніше, те, що та принесла. Це жахливий, страшний буревій. Повалені дерева, повисмикувані з коренем старезні дуби, гілки дрібніших дерев довкола, блискавки розрізають хітон ночі сталевим лезом. У центрі картини яскрава біла пляма. Напівпрочинені двері, які ніби висять між небом і землею.

Куди ведуть ці двері? Нехай дофантазують глядачі, а вона надто переповнена, щоб ще й цим перейматися.

Аліна бере з шафи кусень тканини й накриває нею полотно. Можна почитати, вже засумувала за шелестом сторінок. Знову сідає на підвіконня, вдихає на повні груди вечір, вмикає світло в кімнаті й поринає у читання. Вечір терпким вином переливається в ніч. Небо стає глибшим, і на ньому загоряється ще більше зір. Аліна час від часу позирає на небо, виглядаючи давнього приятеля Талалайка. Раптом якась тінь падає на книгу, затуляючи небо. Аліна підводить очі вгору. Її погляд зустрічається з глузливим блиском смоляних очей. Таких чорних, як те небо вгорі, і таких глибоких, як цілий Всесвіт за тими зорями. Він у білій футболці і без окулярів. Вона тепер знає, чому він приховував свої очі.

— Привіт, мала! — кидає глузливо Кажан.

— Ну, привіт! — Роздратовано кидає Аліна. — Слухай, тобі не набридло підкрадатися щоразу ось так, зрадечка[45]?

— Не-а. Не набридло. А тобі не набридло? — Кажан опирається плечем на стіну і продовжує пропікати Аліну поглядом.

— Мені? Що?

— Ось це, — і він киває на книжку. — Я тебе без книжки ще не бачив, ти що, клеїш їх спеціальним клеєм до своїх долонь чи хочеш здатися дуже розумною? Знай, хлопці сильно начитаних дівчат не вельми люблять.

— А тобі яке діло? — по інерції колюче парирує Аліна.

— Може, і якесь, може, і ніяке, — глузливе веде хлопець. — Слухай, Алін, а не боїшся стати бранцем книг, на яких ти аж надто поведена?

— Не боюсь, — сердито відказує Аліна.

— Ти не зрозуміла мене, дівчино. Бранцем не у пафосному розумінні. Інколи ти вистрибуєш зі свого полону, вхоплюючись за пензель, і пірнаєш у зовсім інший світ, — і Кажан киває в бік накритого мольберта.

— О, ні! Думаю, це книги зробили мене, — цілком щиро відповідає Аліна.

— Ні, мала, не вони. Тато з мамою, — майже сміється хлопець. Побачивши, що Аліна зараз його пошле, продовжує більш серйозно. — Та жартую-жартую! А коли серйозно, то, певне, в кожної людини, у самому її осерді, горить вогонь, думаю, кожен із нас знає про це. Принаймні, у дитинстві ми вважали такими себе, особливими, чи що. Ішов час, ми дорослішали і забувалися. Настав день, коли ми зрештою остаточно забулися. Вогонь! Він є в кожному. В одних він заледве тліє, у декого рівномірно і спокійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника.

— Ти мене зовсім заплутав. При чім тут книги?

Він говорив і вульгарно, і мов філософ, запросто про складне. Це Аліні не подобалося.

— Книги — це розумні думки тих, хто не забув про свій вогонь і радо ділиться зі світом теплом. Це і книги, і полотна, і добра музика. Зараз говоримо про книги, чи не так?

Книги — вони паливо для твого внутрішнього вогню, Аліно, чи не так? — він робить паузу, досить прискіпливо зазираючи дівчині в очі. — От я й попереджаю тебе, Аліно, слід бути дуже обережним із ними. Пригадуєш Борхесову «Книгу піску»? Безконечна книга і горітиме безкінечно, зачадить всю планету. Вважай, не натрап на таку, а то…

— Не розумію, до чого ти хилиш? — от вміє він вивести її з рівноваги і заплутати.

— Ні до чого, показую тільки, який я мудрий. І ще — хочу запросити тебе в кіно.

Філософія переходить в іронію. Аякже без неї. А ти вуха розвісила! Аліна від подиву відкрила рот. Та він її клеїть!

— У кіно? О, ні! Мені «Трої» було забагато. Тільки не кіно!

— Хе, а це класно! — Кажан іронічно посміхається.

— Що — класно? — здивовано перепитує дівчина, вона ж не прийняла пропозиції.

— У наших стосунках явний прогрес, Алінко! Ти сказала: «Тільки не в кіно» замість улюбленого «Та пішов ти!» — самовдоволено говорить Кажан.

Аліна зривається на ноги, грубо відштовхує Кажана від вікна. З гуркотом замикає його і зашторює вікна. Останнє, що вона чує від ошелешеного хлопця:

— Дитячий садок «Барвінок».

Аліна кладе книгу на полицю, зустрічається поглядом із мольбертом. Хвилину стоїть розгублено, тоді бере в руки пензлі й береться до праці. Картина до кінця не виписана. У неї багато роботи! За стіною цього разу весело й завзято співає флояра. А в хлопця непоганий смак і, здається, талант до музики. І виростають в уяві красиві барвисті схили весняних полонин і шпилі столітніх смерек та сосен, крисані модрин. Аліна чомусь усміхається сама собі.

О третій годині ночі нарешті відчуває жахливу втому. Відкриває навстіж вікна, впускаючи до хати ніч, гасить світло. Перевдягається в піжаму, накривається ліжником і під звуки флояри, яка так ніжно розмовляє з ніччю, милуючись зоряним небом, клаптик якого зазирає у вікно, засинає. Пробиваючись крізь дрімоту, здоровий глузд шепоче на вушко: «Замкни вікно. У тебе небезпечний сусід». Та звуки флояри заколисують, і сон на своєму легкому човнику відносить її далеко річкою в гори.

Прокидається Аліна від надто яскравого світла, яке сліпучим фонтаном вдаряє в очі. Дівчина не може їх розплющити — перед очима світла пляма. Робить над очима дашок із рук, щоб хоч щось розгледіти. На підвіконні сидить задоволений собою Кажан, граючись люстерком, шпурляє їй в очі зайчики.

— Доброго дня, сонько! Сонце високо, а ти, ледацюго, вилежуєшся, — дражнить дівчину Кажан.

— Слухай, а не пішов би ти.

Аліну це вже дістало. Вона сердито піднімається з ліжка і прожогом влітає у ванну. Перевдягається у свій одяг для бігу і, виринаючи з дверей, кидає сердито в бік хлопця:

— Коли я повернуся, щоб і духу вашого, пане, тут не було.

В Аліни ранкова пробіжка.

Коли після бігу, ранкового душу і зібраних докупи думок вона заходить у кімнату, то знову застає Кажана на тому ж місці. «А не пішов би ти» на хлопця не подіяло. Та цього разу у нього в руках не люстерко, а два горнятка, поруч на підвіконні тарілка з тостами.

— Аліно, перепрошую, що налякав! Дурний жарт! Не сердься. Ну, хочеш, надавай мені копняків! Ми ж волею випадку з тобою сусіди, давай навчимося жити поруч. Будь ласка, — і простягає їй горня, — вип'ємо каву миру, чи як? Будь ласка!

Тон спокійний і примирливий.

Біг завжди допомагав зібратися з думками, лишаючи проблеми десь там позаду, а попереду ще добра сотня метрів, тобто її новий сусід. Який і дратує, і бентежить одночасно. Аліна вже й сама не знає — чого тут більше.

Вона обережно підходить до вікна. З недовірою бере з рук хлопця горня. В очі хлопця повертається той глузливий блиск, що й завжди. Робить ковточок. Кава міцна і терпка, з якимсь дивним, незвичним присмаком.

— Це гвоздика, — він ніби читає її думки. — Я завжди даю до кави трішки гвоздики. Подобається? Я цукру не давав, майже всі художники п'ють каву без цукру.

Аліна мовчки киває головою.

— Бери тости, — простягає дівчині тарілку.

— Дякую, — Аліна незграбно бере один.

Дідько, з якого це дива вона ніяковіє перед ним.

— Слухай, Алін! Класна картина. Ти любиш дощ і грозу? — не то запитує, не то стверджує хлопець. — Я також дуже люблю. Знаєш, я такий щасливий, що нарешті знайшов для себе достойну майстерню. Маленький ремонтик, і можна жити. Уже переїхав! Тут є все, що потрібно відлюднику та самітнику. І навіть класна сусідка.

— Угу! Кажан на даху! Хі-хі-хі! — пирснула весело Аліна. — А мо' й Карлсон, тільки замість моторчика флояра.

— Ги-ги-ги, — передражнює Аліну Кажан. — Звідки така дурнувата і примітивна іронія в молодої дівчини, яка читає Кафку і пише серйозні полотна?

Кажан спеціально заголосно відсьорбує з горнятка. Аліна слідком за ним повторює його жест, і вони починають реготати.

— Знаєш, у мене в школі була вчителька математики, — вже зовсім весело оповідає Кажан. — Така строга і дуже манірна класна дама. Коли ми починали отак ніби з нічого, на її думку, пертися, вона заставляла нас повторювати одну і ту ж приказку: «Сміх без причини — то є признак дурачини!» І так вишколила клас, що ми повторювати другу частини цієї «премудрості» по декілька разів на день. Та одного разу, коли наша люба класна дама завела улюбленої «Сміх без причини — то є признак…», один з учнів випередив її й заволав несамовито: «великого розуму». Клас просто скаженів від реготу! Ой, що тут почалося — і читане, і писане. Батьків до директора. Та після цього випадку математичка перестала вживати цю безглузду приказку.

— Я здогадуюсь, хто був тим учнем. І чомусь я не здивована.

— Так. То був я. Тож вип'ємо за сміх без причини, Аліно!

— Який є ознакою великого розуму! — і вони чекаються горнятами.

— Слухай, Алін, тепер серйозне питання. Куди ведуть двері на твоїй картині? Бо всі двері кудись ведуть.

— Ну, мабуть, на Вершину світу, — кидає безтурботно дівчина перше, що приходить у голову.

— Що? А звідки ти про неї знаєш? — спантеличено-хутко перепитує Кажан.

— Та я ж пожартувала, — іронічно відповідає Аліна.

— Пожартувала, кажеш? Влучно… Твоя картина суперова, чесно, вона гіпнотизує, притягує, лякає і дивує. Як ти її назвала? — говорить Кажан, не зводячи очей із полотна.

— «Двері», — відповідає дівчина.

— Добра назва. Хочеш загадку? Коли двері не двері? — запитує Кажан.

Аліна знає відповідь. Вона також любить Кінга.

— Коли вони відчинені! — відповідає Аліна і відчуває, що вона зараз відкриває одні з них, широким порухом навстіж.

Здала нарешті останній іспит. Студенти галасливою юрбою виринають зі стін Академії. Аліна вже звикла, що вона завжди виокремлюється з цього гурту. Завжди самітна, і це їй подобається, не бентежить, хіба що інколи. На вулиці спека несусвітня. Літо. Може, зайти до свого кафе й випити молочного коктейлю? Сонце невблаганно шпарить, а в небі ні хмариночки, ні півнатяку на пістрявість. У кафе зараз добре, як і в майстерні, до речі. Кондиціонер — неправдиво-правдива прохолода. Уф! Якщо покласти на терези всі за і проти, то може зробити собі приємність та й випити коктейльчику, закусивши це все «Венерою у хутрі».

Та в кафе, на жаль, аншлаг. Студенти несамовито святкують закінчення сесії, запиваючи це все рясно холодним львівським пивом. Та це тільки так собі — аперитив. На вулиці під парасольками нікого не видко, всі усередині, з кондиціонером. Аліна розгублено стоїть на вулиці, зазираючи в очі вікон. Раптом із кафе вистрибує її одногрупник Андрій і, мовчки взявши її за руку, говорить:

— Той, Алін, тебе там кличуть. Пішли…

Аліна здивовано блимає на нього очима:

— Кличуть, мене? З чого б це? Що, наостанці перед канікулами поглумитися захотілося?

Аліна згадує, як після закінчення першого курсу, коли вона, як завжди, допомагала щиро всім запеклим прогульникам таки переповзти мітку першого року навчання, її нібито «з вдячності» запросили на бал, присвячений такій гранд-події. Цікаво, чия ідея, досі не знає? Аліна була попереджена про це. Справжнісінький бал, а не дискотівка. От вона й припхалась — у вечірньому вбранні, пурпурова сукня зі шлейфом. Була запевнена, що форма одягу — вишукано-вечірня, а дискоклуб просто на один вечір орендується одним із його власників для своєї єдиної донечки-студентки, суперкрасуні, Міс Львова, Світланки. Слава Богу, Світлана навчається на моделюванні одягу, бо переживати щодня надмір гламуру на заняттях — це правдивий шок. Однак Свєтік має хороших друзів серед Аліниних одногрупників. От і спонсорнула зальчик. Аліна в перукарню сходила, манікюр-педикюр зробила. Тьху, як згадає, то знову пітніє. Гарний жартик, вдалий. Насправді то була банальна дискотека, на якій її з нетерпінням чекали-виглядали.

Осоромили по повній! Вона проплакала цілу ніч у татковій майстерні, а тоді раптом зрозуміла — усе в її руках, насправді. Зуміла примусити себе глянути на це все збоку.

І така злість її охопила, передовсім на себе! Якщо вона не може змінити весь світ, то Бог із ним, хай залишається таким же недосконалим, яким він є. Але з того часу Аліна перестала боятися, що хтось помітить отой вогонь, про який говорив Кажан, що горів у ній, завжди там жив, а вона, дурна, вправно його ховала. Правда, тоді вона називала це своїм справжнім обличчям, захованим за маскою щоденного марнославства. Стало начхати, що про неї думає світ і ті, що вигадали правила для цього світу, а самі чи не найбільше їх порушують. Вона стала жити без озирань на приписи, що вдягати, яка мода, хто найкрутіший, чия музика найстильніша. Ще з більшою одержимістю почала цікавитися всім на світі, ніхто не смів тепер в очі назвати її посміховиськом. Спробував би! Важко сперечатися з ходячою енциклопедією, особливо, коли вона вправно володіє словом і вміє доволі спритно поставити гумориста на місце. Її навіть деякі викладачі побоюються.

Андрій винувато продовжує тримати її за руку:

— Ну, Григоренко, будь людиною, а то він мене приб'є, якщо я тебе не приведу.

З рота хлопця несе, мов із пивної діжки.

Аліна рвучко висмикує руку. О, ні, вона втікати від них не стане! Повтор минулого року? Вона поправляє свою футболку, яка від спеки пришкварилась до тіла, набирає в груди повітря і сама відчиняє двері кафе. Здалеку впізнає своїх одногрупників, які сидять купою, подекуди одне на одному через брак місця, зсунувши докупи два столи, і дудлять пиво.

— Цікаво, яка мара хоче мене так пильно бачити? — без привітань, грубо і з викликом кидає Аліна, свердлячи поглядом тих, хто сидить перед нею в анфас. Вони чомусь всі принишкли й опустили очі в підлогу. Що ж це за гра? Звідки така скромність та розгубленість? Щось раніше нічого подібного не спостерігалося. Ні, вона зараз скаже все, що про них думає.

На столі, крім пива в кухлях, мліє на звичайнісінькій «Літературній газеті» вобла в'ялена. Аліна відчуває її запах, змішаний із пивом. Вона говорить так люто, що переходить на крик, і всі, хто є в кафе, здивовано озираються. Пофіг. Після танців у вечірньому вбранні на дискотеці і після реготу, який здійняла там її з'ява, ніщо не може вибити з колії.

— Що витріщилися? Ще раз повторити запитання? Хочете мене запросити на Віденський бал? — змія всередині Аліни, мов на розпеченому піску пустелі, люто вишуковує жертву. Ой непереливки буде тому, хто зараз поворухнеться чи наважиться дзявкнути.

З-за столу встає хлопець у чорній футболці, який сидить до Аліни спиною. Він обережно ставить на підлогу Міс Академії Світланку Круглову (ту саму, майбутнього супермодельєра), яка так пильно перед тим обвивала його шию, сидячи у нього на колінах, що його обличчя й видко не було. Хлопець правою рукою скидає темні окуляри, лівою бере зі столу одну з рибин і простягає її Аліні:

— Сервус, сусідко! Хочеш рибки? Побудь із нами, Алінко. То я та мара, яка хоче, перепрошую, пильно хоче тебе бачити.

Кажан простягає Аліні рибу, і кляті вогники іронії вистрибують у його очах.

Аліна бере рибу в руку і спересердя кидає її на стіл. Жах якийсь, маски-шоу. Риба потрапляє до чийогось кухля. Бризки пива розтікаються по столі і по присутніх. Та за столом, на диво, гнітюча тиша. Ніхто навіть не старається ухилятися чи витиратися від бризок. Тоді вона розвертається, кидаючи через плече: «Гарного літа» і… Кажан хапає Аліну за руку.

— Стояти! Ти куди? Не хочеш послухати, що тобі збирається повідати твоя рідна група?

Аліна від несподіванки заледве не падає, втративши рівновагу.

— Ні, не хочу! Мені начхати! І на них, і на тебе, і на твою пасію. Як ти казав учора — «у кожного всередині горить вогонь». Придивися до свого оточення, сусіде! Не в кожного! Зрештою, мені байдуже, що вони про мене думають, що про мене думаєш ти та й цілий світ.

Кажан міцно тримає її за руку. Від того її шаленство не стає меншим. Але битися з ним вона не збирається. Набридне — відпустить. Кажан киває головою в бік Данила, найавторитетнішого в групі. Данило не схожий на себе, збентежений, ніби чимось не задоволений, мов перед іспитом, опустивши долі очі, мямлить:

— Аліно, тутойво! Ну, типу того! Я від себе особисто і від усієї нашої групи хочу попросити в тебе вибачення за торішнє, за той дурнуватий випадок із дискотекою. Розумію, що трохи запізно. Вибач, ми свині!

Голосніше, друже! Голосніше! — спокійним тоном наказує Кажан, — і про свиней розлогіше. Думаю, всім буде цікаво послухати про те, як ви щедро віддячили людині за доброзичливе ставлення.

Данило червоніє, мов буряк, і вже на півтону голосніше повторює:

— Аліно, будь ласка, вибач нас за торішню історію. Вибач, будь ласка, бо ми — свині!

У кафе мертва тиша. За столом всі, як один, сидять, втупивши очі в підлогу, і навіть Свєтка Круглова, яка зовсім не з їхньої групи, старанно розглядає бантики на своїх босоніжках. За іншими столиками кафе також тиша. Усі цікаво спостерігають за комедією, якою вправно режисує Кажан.

Тепла хвиля накриває Аліну з головою.

— Пробач нас, якщо зможеш, веде своєї зовсім по-дитячому, принизливо і збентежено Данило. — Ми більше не будемо, і той…

— Будете чемними? — рявкає Аліна. — Досить! Не принижуйся, Даниле.

Аліна сердито вириває руку з чіпких обіймів Кажана. Той, задоволений собою, посміхається.

— До побачення, сусіде! Класно придумав, майже повірила, — кидає йому в очі дівчина і стрімголов вилітає із захолодного для її совісті приміщення.

«Сьогодні на сьогодні!» — волає реклама з вітрини магазину напроти, повідомляючи потенційних покупців про знижки на парасольки та дощовики. Під вивіскою, на гарячій розпеченій лавці, сидить хлопець у білому, лузає гарбузове насіння, прикривши голову світлою бейсболкою.

Аліна сердито йде вулицею, думаючи чомусь про телепня в білому, який здуру всівся на самому сонці. Десь вона його вже бачила? До дідька — подумає про це згодом. З голови не йде тирада Данила. Та хіба це вибачення? Цих ідіотів тільки-но так принизив Кажан.

— Сьогодні на сьогодні! — говорить до себе той, що в білому, і задоволено посміхається.

Аліно! Алін! Я знаю, що ти не спиш, — гримає настирливо у вікно Кажан.

Вікно зашторене, але світло лампи таки пробивається через негусту тканину.

Аліна відриває очі від книжки.

— Аліно! Чуєш, не будь дитиною! Я все рівно не відчеплюся. Вийди, поговоримо! Я ж зовсім інше мав на увазі, ти не так усе зрозуміла!

Аліна встає, кладе на стіл книжку. Звичайно, вона не любить, коли її принижують, але також ненавидить, коли в її присутності і, тим паче, заради неї принижують інших. Це не вибачення, це приниження, ницість. І він змусив їх це зробити. Влаштував цирк! Стояв, милуючись фіглярством клоунів. Тільки глядач попався нетямущий, примітивний. Думає, попили вкупі кавусі, і друзі навіки. Теж мені, борець за справедливість! Ні — це не боротьба, Аліно, це гра. Він думає, що контролює м'яч! А ми зіграємо на контратаці!

До дідька! Дівчина рвучко бере зі столу навушники, вмикає музику на весь голос, гасить лампу, лягає в ліжко, накриваючись із головою. Звуки дріботіння пальців Кажана за шибою гасить музика Бетховена. «Місячна соната» ще якусь мить пурхає в невагомості над ліжком, а потім застрибує в її сон, і вона вже звично стоїть усередині вежі Кіріко, а з вікна замість сяйва від блискавки лине місячне світло.

Кажан бачить, як по той бік вікна вимикається світильник. Ще якусь мить стоїть, приклавши вухо до шибки, та слухає тишу.

Він бреде пологим дахом, сідає майже на краєчок. Місяць вповні глупо поглядає вниз, підморгуючи не то зіркам, не то землі…

— Що я роблю не так, Талалайку, здається, так вона тебе називає? Уперше, віриш, не знаю. Думав досі — досконало вивчив жінок. Але ж то не просто жінка — незвіданий Всесвіт. Може, розкажеш мені одну з її казок?

3. Веселка для друга

Вранці прийшла мама. Попили кави, потеревенили. Нічого особливого. Вірніше, як сказати. Мама донедавна не пила кави. Це зле для шкіри, для печінки, і Бог зна ще для чого. Аліна наперед знала, що мама прийде, бо зателефонувала, попередила. Аліна тишком-нишком заховала картину, яка так бентежила маму. Стосунки з мамою раптом ставали якимись вже надто приємними, навіть трішки колежанськими. Аліна не мала близької подруги. Вірніше, колись мала — однокласницю Марту. Після восьмого класу родина Марти переїхала до Києва, її татові запропонували гарну перспективну роботу. Поки була жива бабуся Роза, мамина мама, то хоча б на канікули навідувалася. Бабуся через два роки померла. Від нудьги й суму, чомусь так видається Аліні. Хоча в лікарів, як завжди, був готовий аж надто науковий діагноз — якась там дистонія з критично-… Алінка ж бачила, як марніла на очах бабуся Роза. Лише про Мартусю балакала, хвалилася єдиною онученькою. А в очах такий жаль, такий сум. Алінка завжди заздрила по-доброму Мартусі за те, що у неї є бабуся. Аліна не мала жодної. З бабусею Розою можна було погомоніти про все на світі, навіть про найбезглуздіше з погляду батьків. А які казки вона їм розповідала, навіть химерніші, ніж казки татка і ті, що вигадує Аліна: про Баюл, собако-рибу, чи про Пістрянку, пітоно-левицю. Після смерті бабусі Рози Львів став враз чужим для Марти та її родини. Рік дівчата активно листувалися, телефонували одна одній чи не кожного дня. А потім все рідше і рідше. Розійшлись, мов у морі кораблі. Інтернет — вікно у світ. Чомусь його Марта ігнорувала, хоча іронічно переконувала, що то він її ігнорує.

Телефонні розмови? Аліна відчувала — Марта насилу їй відповідає, нав'язуватися ж не хотіла. Тепер лишень дзвінки на Новий рік, дні народження, Паску та Різдво. А віднедавна ще й поштівки з усього світу від Марти. То з Лос-Анджелеса, то з Берліна, Токіо, Каїр, Мадрид… Мандрує дівчина разом із батьками. Щасливиця! У листівці завжди одне й те ж: «Люба подруго! Привіт із Токіо! Ми перебуваємо тут уже пару днів. Пам'ятаю й люблю. Гарно, цікаво. При зустрічі розповім більше. Твоя Мартушка». Так жартома Аліна називала Марту, а для Марти вона — Лінушка. Написано ніби поспіхом, літери стрибають врізнобіч. Та коли воно буде оте — «при зустрічі»?

Аліна розчиняє навстіж вікно. Набирає повні груди міського львівського повітря. Дихає ранковою свіжістю, ще не зовсім змарнованою пекучим літнім сонцем. Дахи, антени, люди внизу, мов дрібна комашня, й Аліна на дахівці світу, мов Бог. Ото занесло!

Є сьогодні настрій іти на етюди. У парку зараз чудово, тільки самій якось моторошно після недавніх паркових пригод. Та не обов'язково забрідати на стежки чи бокові алеї. Є натхнення, то мусить іти, а то воно замордує. «А що? І піду!» Зібралася. Дорогою зустріла Петра.

— Привіт, Аліно! — той аж засяяв, побачивши її.

— Привіт, сусіде! Де твій кіт? — ввічливо перепитала Аліна.

— Кіт? А… Та з мамою поїхав на дачу, до джмеликів у гості. Ти на етюди?

— Угу! — Аліна поправляє перекинутий через плече надто завеликий для такої мініатюрної дівчини етюдник, який вперто зісковзує з її худенького плеча.

— Можна з тобою? — обережно питає хлопець.

У словах немає ніяких підводних течій. В очах лише запитання і все:

— Можна, чому б ні.

— Тоді зачекай хвильку. Я тільки-но з магазину. — Петро киває на повні торби, — занесу це і рушимо. Може, зайдеш?

— Ні! Я тебе ліпше внизу почекаю.

Аліна чимчикує сходами додолу, не кваплячись. От і добре, маєш компанію. Внизу біля під'їзду на лавках незмінно чергують бабуні-солодуні.

— Доброго дня! — чемно вітається Аліна.

— Доброго дня, дитинко! Доброго дня! — по черзі відповідає кожна з бабусь, вдавано улесливо киваючи головою, ніби це саме до неї, а не до всіх вкупі адресовано це привітання.

«Зараз почнуть обговорювати колір мого волосся або надто зелену футболку. От халепа, слід зайти за гаражі й там зачекати Петра, а то побачать нас разом і почнеться».

Аліні насправді начхати, що про неї теревенили ці старі монстрячки. «Та вона йому не пара! Та шо то за мода. Та вона точно наркоманка…» Аліна поспіхом заходить за гаражі. Притуляється спиною до одного з них. Тут затінок, навіть приємно. А що буде вдень, коли о дев'ятій так шкварить? За мить з'являється захеканий Петро з наплечником. Мовчки забирає у неї етюдник, і вони чимчикують у бік парку.

Через сто метрів несподівано натикаються на Кажана. Той тримає перед собою пакунок, очевидно, іде з магазину. Несподівано зупиняється прямісінько перед Аліною: — Привіт, сусідко!

Аліна обходить хлопця, як випадкову перешкоду, недбало кидаючи через плече:

— Привіт!

Петро озирається на незнайомця. Кажан стоїть, мов вкопаний, притуляючи до себе пакет, і розгублено дивиться їм услід.

— Хто це? Сусід батьків? — питає Петро.

— Знайомий, — відповідає Аліна, їй не хочеться говорити з Петром про Кажана, зовсім не хочеться.

У парку знайшли недалечко від центральної алеї гарну місцину. Висока крислата модрина і дві маленькі в'юнкі білочки на ній. Щоб не сполохати, не підходили надто близько. Аліна мовчки малює. Петро позаду неї стелить вийнятий із наплечника хідник. Бере в руки книжку. «Квантова механіка» — написано на обкладинці. «Або темний ліс», — жартує Аліна. І ось так вони спілкуються, мовчки. Аліна відчуває, що Петро не читає. Дивиться, як вона малює. Дивно, але це її не дратує. Аліні навіть подобається. Бо коли вона лишень раз озирнулася, то побачила шалено-здивовані очі Петра з напіввідкритим ротом. «Квантова фізика» дрімала поруч у траві. Аліна лишень посміхнулася сама до себе. Пізніше Петро сказав Аліні:

— Відчув себе малою дитиною, яка вперше побачила море — таке безмежне й красиве. Не знав, що то так прекрасно — мати талант.

— Кожен має талант, — говорить Аліна.

— Я не маю, — журно відповідає Петро.

— Неправда. Ти хороша людина. Це неабиякий талант! — хлопець скептично посміхається. — До того ж, ти — гарний програміст, наскільки мені відомо. А я вмію на комп'ютері лише зайти в Інтернет, включити й виключити.

Вони сидять під зеленим кущем калини, безжурно розмовляють, згодом обідають. У Петровому наплечнику знайшлася ціла купа канапок і термос із холодним чаєм. Смакота. Ось чого він вертався додому, не лишень торби покласти.

Теревенять про все на світі. Про комп'ютерну плату. Ні фіга собі, вона називається материнською, про файли й про кеші, про операційну систему. Більше з того, про що розповідає Петро, Аліна не розуміє, однак слухає з такою уважністю, немов то найвишуканіші вірші. Петро говорить про це натхненно, тож переривати таку щиру розповідь не годиться. Це те саме, що перервати політ птаха, обрізавши крила, чи заховати фарби та не дозволити Аліні малювати. «Можна бути натхненним і цікавим, навіть розповідаючи про квантову механіку», — вирішила для себе Аліна.

Поверталися з парку пізно ввечері, щасливі й задоволені. Розмовляли цілу дорогу. З Петром Аліні легко, як колись із Мартою. Він, здається, розуміє її з півслова. Вона не виважує кожний вислів, як у випадку з Кажаном, старається не уникати буденності, як у випадку з цілим світом та одногрупниками. Те ж саме вона відчувала з боку хлопця. Але це не кохання. Це початок чогось значно глибшого і кращого — дружби…

Разом із Петром, отак безтурботно теревенячи, зайшли всередину будинку. Біля під'їзду бабусі-ягусі (так їх «ніжно» називає «чемний» хлопчик Петро), мало з лавок не попадали від побаченого. Дівчина в зеленому вінку, вінок сплів для Аліни з папороті Петро, і хлопець із порядної сім'ї й сам, здається, порядний, весь обвішаний її торбами. Боже, і куди той світ котиться.

Петро, мов правдивий джентльмен, довів Аліну до дверей майстерні.

— Дякую за день, Петре! Класно провела час. Слухай, а в мене для тебе є подарунок, — імпульсивно вирішила щось для себе дівчина.

Аліна швиденько відчиняє квартиру, не вмикаючи світло, влітає всередину, підбігає до стелажа з книгами. Якусь мить щось думає. Тоді застрибує на крісло, з крісла на стіл і з верхньої полиці стелажа знімає якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підбігає з тим пакунком до Петра, по дорозі розгортаючи його. Простягає Петру:

— Це тобі, бери! Подарунок.

Петро обережно ставить на підлогу етюдник і бере до рук те, що простягає Аліна. Це картина. У напівмороці коридору ледве видно, що на ній.

— Байдуже, подивишся вдома. Дякую за день, до побачення, — кидає на прощання Аліна.

Дівчина заносить у майстерню етюдник, і вони прощаються.

Петро вдома вмикає світло і довго дивиться на те, що дала йому Аліна. Це картина, невеличка така. Начебто написано з висоти гори. Удалині між горами прудка гірська річка, а над нею рясна барвиста веселка. Сам не знає для чого Петро перевертає картину на другий бік, чисто інтуїтивно. Там фіолетовим маркером виведено: «Веселка для друга! Аліна Григоренко» і підпис. Хлопець усміхається і йде вішати картину у свою кімнату, над комп'ютером, між репродукціями «Мони Лізи» Да Вінчі та «Самітною сосною» Труша.

Аліна заходить у добре нагріту за день майстерню. От балда, знову забула ввімкнути кондиціонер. Зовсім не про це думала, коли йшла. Добре, хоч вікно не закривала. Вмикає лампу. Тепла барва світла заливає її помешкання. Усміхаючись, скидає з голови вінок, кладе його на шафу. Відчуває, що несамовито хоче їсти. Канапки для молодого, вічно голодного організму, як трава для лева. Мама вранці принесла купу різних смаколиків. Скоренько приймає душ, розігріває в мікрохвильовці січеники, додає сметани… Ні музики, ні звуків вулиці слухати не хочеться. Їй зараз так добре наодинці із собою, зі своїми думками, у своїй фортеці-майстерні. Вона прямує до вікна, щоб закрити його. На підвіконнику лежить величезний букет волошок. Квіти не зів'яли, отже, поклали їх недавно. Аліна, усміхаючись, бере волошки і занурює своє обличчя в цей прекрасний ніжний аромат пшеничного поля. Чомусь для Аліни пшеничне поле завжди пахне волошками і навпаки, немов привіт із дитинства. Коли вони їздили до мами на Волинь, інколи зупинялися біля жовтого моря стиглої пшениці. Пшениця завжди висока, вусата, вище чи не вдвічі від трирічної Аліни. Мама визбирувала в пшениці польові квіти: маки, ромашки дрібненькі, дзвіночки і волошки… Аліна допомагала мамі та зривала лишень оті красиві небесні квіточки. «Татку, татку, поглянь — скільки я небесних квіточок назбирала», — кричить розпашіла від радості малеча. «Та ти сама як та волошка», — тато бере Алінку на руки, лагідно пригортає до серця і цілує ніжно у «волошкові очі». Так і каже: «Моя маленька волошка з волошковими очима». Мама красива і щаслива у волошковому вінку, сплетеному татом. Аліні здається, що то не її мама, а найголовніша Королева Волошок. В Аліни мамині очі, волошкові, мов ввібрали в себе весь цвіт волошок Волині. Так, пшеничне поле для Аліни пахне волошками.

Дівчина стоїть задумливо, вдихаючи в себе п'янкий аромат небесних квітів. Нарешті до дійсності її повертає сам факт дивної з'яви волошок на її підвіконні. Якусь мить розгублено дивиться на квіти, потім помічає записку, яка, очевидно, лежала під квітами і тому її відразу не запримітила. Бере її правою рукою, притискаючи лівою до серця квіти. Трішки жмакаючи шорсткий папір, розгортає її:

Вони справді не винні. Аліна ставить квіти у вазу. А от щодо Кажана: не так швидко, хлопче!

Повагавшись трішки, Аліна вирішує не закривати вікно. За стіною тиша, і відблиску на дахівці від світла сусіднього вікна не видно. Отже, Кажан не вдома. Вирішує зазирнути в Інтернет, так давно вона не підходила до комп'ютера. Можливо, щось є від Марти. В ел. скриньці чекає повідомлення від одного з її друзів по листуванню: «…І буде веселка у хмарі, і побачу її, щоб пам'ятати про вічний заповіт між Богом і між кожною живою душею в кожному тілі, що воно на землі».

4. Метелик

Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом… А зранку раптом так п'янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів він — витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі. У Львові зацвіли липи.

Уже два тижні Аліна ходить на етюди в парк. І поруч, мов вірний етюдоносець, Петро Панса, так вона його жартома називає. Кожного вечора дівчина застає на підвіконні букет польових квітів, інколи це ромашки, інколи дзвіночки, та найчастіше волошки. Супроводжує букет записка зі знайомими словами вибачення. Кажан навіть не робить спроб зустрітися з нею. Гарна тактика, дуже гарна тактика! Вичікування.

Через день приходить мама, приносить їжу. З татком зустрічаються на нейтральній території, бо той вважає поганим тоном влазити на територію художника без запросин. Мамина увага абсолютно не дратує Аліну, швидше дивує. Вона полишила будь-які спроби вернути її додому і поводить себе з донькою, мов лікар зі смертельно хворим, мало пульс не перевіряє.

Та то таке. Хіба зрозумієш тих дорослих? Важливо, що буревії та смерчі в стосунках — у минулому, а легкий дощик чи туман — навіть приємно. Важливо, щоб не затягувало.

З Петром Аліні доволі просто: і говориться, і думається, і мріється. Петро їй якось зацитував Камю: «Якщо людина хоча б один день прожила на землі — вона буде мати, про що згадувати, коли попереду в неї хоч ціла вічність». Справа не в кількості розумних текстів, які ти протягом життя несамовито запихаєш у свою голову, справа в тому — як ти жив і чи жив насправді, а чи лише гайнував час… Аліна стоїть у парку спиною до Петра, завжди відчуваючи на собі його погляд, зацікавлений до того, як вона це робить, переводячи звуки дерева чи вітру на полотно. Саме так він говорить про талант, яким нагородив Бог художників. Та погляд його не бентежить Аліну, не перевертає її сум чи спокій, як у випадку з Кажаном… Так, напевно, в музеї ви розглядаєте картини Рембрандта чи в модному бутіку красиве плаття. Витонченість, філігранність ліній. Мистецтво і тільки. Та й Петро не запрошує її на побачення, у такому приземленому розумінні цього слова. Їй добре з Петром, як колись із Мартою. Аліна розуміє — це дружба і тільки.

— Слухай, Аліно! Не хочеш подивитися кіно? — перериває запитанням плин думок Петро.

Це що, відповідь на її філософську маячню? Не схоже. Це робиться без затинання, досить спокійним тоном, без вивертів, як у Кажана.

— Петро, ти ж знаєш моє шанобливе ставлення до кіно й мої приємні спогади про це.

— Ти просто дивилася неправильні фільми чи невірно дивилася. Ти ж читаєш не все підряд? Ану йди сюди? Йди-йди.

Аліна підходить до хлопця. Той простягає їй розкриту книжку:

— Читай! Бери-бери читай!

— Генерація непередбачених випадкових чисел за допомогою комп'ютера є надзвичайно складним процесом, оскільки алгоритмічно майже неможливо домогтися дійсно випадкової послідовності. Знаючи деякі закономірності генератора випадкових чисел, ключ теоретично можна підібрати, а повідомлення — розшифрувати. У світі квантових часток випадкові послідовності згенерувати набагато простіше.

— Хоч щось зрозуміла? — усміхаючись, перепитує Петро. Аліна хитає заперечливо головою. — Тепер читай це.

Він забирає з її рук цю дивну книжку з незрозумілими термінами і запихає натомість іншу, вже розкриту. Аліна слухняно починає читати:

— Досить. Що тобі було цікавішим і ближчим, навіть не питаю. Ти, Аліно, читала, тобто дивилася не ті книги, тобто фільми.

— Добре. Здивуй мене! — несподівано легко погоджується на експеримент Аліна.

І він її таки здивував.

Випадок змінює життя людини. Те, що видавалося головним, стає другорядним, вторинним. Усе перевертає з ніг на голову випадок. Чи справді таким випадковим є той випадок?

Колишній редактор глянцевого журналу «ЕІІе» 43-річний чолов'яга Жан Домінік після автомобільної аварії повністю паралізований. Єдине, що він у силі зробити, зімкнути ліву повіку. Підморгуючи нею, він говорить «так» чи «ні», коли медсестра називає потрібну букву. Перші слова, «надиктовані» Жаном: «Я хочу померти». Медсестра відповідає йому:

— Як ви можете? За вас стільки людей молиться…

По обличчі Аліни течуть сльози.

Ось так, кліпаючи одним оком, Жан Домінік написав книгу про себе теперішнього і про світи, які, можливо, існують тільки в його мареннях.

— Яв скафандрі, я ніби в скафандрі дуже глибоко під водою, не в стані навіть поворухнутися…

— Та для мене ти став метеликом! Метеликом!

Фільм «Скафандр і метелик» закінчився. На екрані телевізора в квартирі Петра побігли прощальні титри і продовжувала звучати музика. Вони тихо сидять. Петро боїться сполохати Аліну. Він знає, що вона зараз переживає. Він переживав щось подібне також, коли дивився фільм уперше.

Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.

Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!

Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди

і на ранкову пробіжку, наввипередки із собою, зі світом, провітрити душу.

Коли повернулася до майстерні, ще в коридорі почула набридливе голосіння свого мобільного. Телефонувала мама, п'ять пропущених дзвінків. Голос був переляканий і дуже стривожений. Нашвидкуруч прийняла душ, навіть не попила кави й побігла додому. Мама просила терміново приїхати. Аліна не розпитувала. Щось трапилось.

Двері відчинила мама, ніби ждала її під дверима. Мовчки ввійшла, цмокнувши маму в щічку. Зайшла у вітальню, звідки лунали доволі знайомі голоси. Стояла ошелешена. Посеред вітальні в м'якому кріслі сиділа гарна мила дівчина. Господи, це ж Марта. Поруч із нею її мама Агнеса Петрівна, тримає руку на плечі доньки.

— Мартуська! Мартушка! Мартушенція! Сонце! — Аліна кидається на шию подрузі. Міцно обнімаючи її, а та у відповідь починає схлипувати.

Плачем наповнюється вся кімната. Аліна відступає вбік. Вона нічого не розуміє — плаче Марта, плаче пані Агнеса, плаче мама. Марта міцно вчепилася в Аліну обома своїми руками, щоб та раптом не надумала вирватися й утекти від цього хаосу, у який тільки-но потрапила.

— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?

Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.

— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що…

Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.

Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.

Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.

Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.

— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру. Заплющуєш очі — й опиняєшся в темряві. Виграє той, хто довше протримається. Ти завжди вигравала. А я? Усередину відразу заповзала паніка, коли мусила робити якісь рухи наосліп. Я чула звуки, сприймала запахи, відчувала на дотик предмети, їх обриси, але мені завжди бракувало барв. Я починала задихатися, фізично. Темрява мене душила. Якось я натрапила на вислів М. Горького, коли він через хворобу змушений був пробути кілька днів із пов'язкою на очах: «Не може бути нічого гіршого, ніж втратити зір, — це невимовна образа, вона забирає у людини дев'ять десятих світу». Тепер я розумію — він применшував, насправді втрата більша. Світ насправді тоді вмирає безповоротно. Чому так стається, Алінко? Те, чого так найбільше боїшся, часто наздоганяє тебе.

Півроку тому, напередодні Нового Року, я потрапила в жахливу автомобільну аварію. Повертала після останнього іспиту додому. П'яний водій автівки врізався в натовп людей, що чекали на маршрутку. Серед людей була я. Мені «пощастило» найбільше. П'ятеро розчавлених тіл, а в мене лишень травма голови і синці по всьому тілу. Зір почав падати відразу. Вірніше, спочатку лишень туга пов'язка на очі. Лікарі заспокоювали — через тиждень її знімуть і все буде гаразд. Почувала себе гидко, ніби замкнутою всередині кам'яного колодязя. Однак крізь його горло не видко зір, Аліно, лише суцільний мокрий морок зі сліз. Як я тоді втомилася сама від себе. Врешті пов'язку скинули — ситуація видавалася не зовсім безнадійною. Зір начебто повернувся, не зовсім, правда. Кольори стали ніби тьмянішими. Та я і з цього тішилася! Лікарі запевняли, що з дня на день він повністю відновиться. Через день перед очима почали з'являтися яскраві кола. Одного дня я прокинулася, відкрила очі, а вони — не відкрилися. У мене — паніка, паніка у батьків… Перевірки, безкінечні тести говорили одне — очі здорові, а я не бачу. Так інколи буває — око може бути неушкодженим, а навколишню картину воно відмовляється відтворювати. Лікарі досить компетентно пояснили — причина захована в зоровій області кори головного мозку, куди надходять світлові імпульси, які чомусь нею «не розпізнаються». Зіниця такого ока реагує на світло, очне яблуко залишається рухомим, але ним людина нічого не бачить. Залежно від причин, які призвели до сліпоти, підбирають і метод лікування. Жоден із них у моєму випадку не допоміг. Оцих півроку я тільки те й роблю, що мандрую світом, вірніше, клініками світу. Де я тільки не була? Ти отримувала мої листівки?

Аліна ствердно киває головою.

— Думаю, що ти зараз ствердно киваєш головою. На жаль, не можу цього бачити. Так от, ці всі листівки з тих місць, де мені спробували допомогти — безрезультатно. Діагноз невтішний. Морок навколо мене стає густішим. Тільки не кажи мені банального — це не кінець життя і що без очей люди живуть, мають сім'ї, народжують дітей, роблять кар'єру. Я цього вже стільки наслухалася від своїх батьків, психіатрів, лікарів. На пару життів вистачило б. Я потребую іншого — розуміння.

Марта робить паузу. У голові Аліни все переплуталося. Відчай і жахливість ситуації роблять із неї заручницю. Вона мала б подумати над тим, що сказала тільки-но подруга, а та сидить зовсім поруч і чекає відповіді. Аліні важко підбирати слова. Ой, як важко.

— Мартушко, мені тебе всі ці роки не вистачало. Ми з тобою завжди розуміли одна одну без слів. Не думаю, що з того часу щось змінилося всередині нас. Так, ми подорослішали, можливо, помудрішали або й навпаки. Байдуже. Одного не розумію, чому ти не відразу повідомила про своє лихо? — Аліна гладить Марту по руці. Рука тремтить і не дуже хоче слухатися.

— Не знаю. У мені було стільки образи на життя, на долю, я гнівалася на світ. Он, як всім добре — живі, здорові, зрячі, бідкаються через різний непотріб. Ох, ця спідниця не модна! Ой, він так косо на мене подивився! Ой, не вистачає грошей на нову машину! Ой, мене так сьогодні образили і т. д. Згодом прийшло розуміння, що насправді світ мені анічогісінько не завинив. Винна насправді я сама, бо ще вчора була такою ж, дріб'язковою. Щоб прозріти, виявляється, слід стати сліпим. Ха. Переживала через дурнувате побачення з найкрасивішим хлопцем у нашій консерваторії. Журилася, що гоп-тусівка з вершків суспільства Києва вперто не хоче приймати мене до свого гурту через мій галицький акцент. Засмучувалася, що ще в когось на вечірці може бути така ж сукня, як у мене, бо купила її мама на розпродажі в Парижі, а не на дефіле. Я осліпла насправді набагато раніше, Лінушко, тільки-но переїхала в Київ. Перетворилася на таку собі гламурну левицю. Можливо, це надмір грошей мене зробив такою? Так, у Львові ми також мали гроші! Але у Львові в мене була ти й мені навіть на думку не могло спасти, що Віденський бал крутіший, ніж сходження на Говерлу, а модний шопінг ліпший, ніж старі львівські кам'яниці. Зараз розумію, хоча я переїхала до столиці, душа моя назавжди залишилася у Львові. Та що там говорити, у столиці я так і не змогла завести нових друзів. Чи може бути дружба там, де йдеться лише про гроші? Уявляєш, я навіть через це стрільбу з лука закинула. Пригадуєш, які в мене були перспективи? Куди там Робіну Гуду! Та то ж не гламурно, принизливо! Отам мати власну думку може бути навіть небезпечним, бо ти відразу випадаєш із ніші й перестаєш вважатися популярною. Життя вже неначе й не твоє, бо ти вперто когось чи щось копіюєш. Боже, якою я зробилася дурепою! Думала: «Ох, побачила б мене зараз Алінка! Такою крутою я стала!» Сьогодні дивлюся на себе збоку, і те, що я бачу, зовсім мені не подобається. Хтива егоїстка з деградованим поглядом на життя. Коли я осліпла, вся ця богемна публіка забула про мене швидко й безболісно. Ніби їм із рота вирвали зуб мудрості — набридливий і непотрібний. А всі татові гроші так і не повернули мені зір. Гроші? Марнота марнот, Алінко, і лиш.

— Слухай, Мартушко! А ти лишайся у Львові, — розпачливо озивається Аліна.

— А я й приїхала, щоб залишитись. Квартира бабусі записана на мене. Тато наполягав, щоб ми її продали, але я не погодилася. Ніби відчувала. Там ремонт майже закінчили, хоча мені байдуже. Я й так не бачу, якого кольору стіни — зеленого чи фіолетового. Приїхали, щоб домовитися про мій перевід із Київської музакадемії у Львівську. Не знаю, чи воно тепер мені потрібне — вже півроку не сиділа за піаніно. Не можу себе присилувати. Ми вже три дні у Львові і лише сьогодні зважилися прийти до вас… Тепер розумію! Дурня! Ти ж не змінилася, така ж добра і щира, — по щоці Марти котиться сльоза.

Аліна знає, що не має права плакати, і тільки насилу ковтає клубок, який застрягає в горлі.

— Залагодимо справи у Львові, і доведеться на тиждень повернутись до Києва. Мама мусить проконтролювати процес переїзду, переїжджає зі мною. Вони з татом розлучилися. У тата нова дружина, моя екс-подруга, на рік від мене молодша.

— Боже, Мартушко, що ти таке кажеш?

— Алінко, перестань! Якраз Бог тут ні до чого. Навіть не знаю, кому тепер важче — мені чи мамі. Поки мама возила мене світами, сподіваючись вилікувати, наш татусик часу марно не гаяв. Прийшла Альонка, принесла сліпій подрузі позичену книгу, і пішло-поїхало, закрутилося. Тепер і не зрозумієш — хто тут винен, а хто ні… Усе звинувачувала себе: якби не моя хвороба, то мама лишалася б поруч із татком і цього не сталося. Згодом переговорила з батьком і зрозуміла — я тут ні до чого. Рано чи пізно мусило б тим закінчитися. Впливовий чоловік у політиці, не останній бізнесмен і старіюча дружина. Не гламурна, не модель, противниця пластичних операцій. 1 улюблена страва в неї не суші, а вареники із сиром. Вона не ходить на покази мод, не любить модних гамірних тусовок і ще там чогось. Маргінес, одним словом. А тут гарненька початкуюча моделька, яка щось там трішки співає. Нічого, папік із неї зробить звєзду. І будуть чергові «поющіє ліфчики». Тьху!

Вони розмовляють довго. Згадують школу, бабусю Розу. Марта з Агнесою Петрівною ночують у них. Якось не по собі Аліні від почутого. І всі її проблемки з одногрупниками і з новим, надто нав'язливим сусідом здаються дріб'язковими. Марта незграбно й дуже обережно рухається кімнатою. Вона не знає, що де стоїть, наштовхується на речі Така безпомічна…

Марта дуже змінилася, принаймні, зовнішньо. Перетворилася із завжди надто розгодованого бабусею підлітка на справжню красуню — струнку, з гарною фігурою. Чорне хвилясте волосся, густе й неслухняне» яке так пасує до її чорних очей. Очі! Воші ніби повертались у бік співрозмовника, ішли на голос, проте не знаходили його. Тому безсило та розпачливо дивилися ніби крізь тебе, крізь меблі, стіни, крізь місто… За розмовами дівчата А незчулися, як позасинали, пригадуючи мерехтливі казки бабусі Рози про Царівну-Неслухняну і про Царевича-Щебетевича… І снилася Аліні висока гора, на якій сиділа Царівна-Неслухняна та пасла метеликів у рожевому загоні, а Царевич-Щебетевич грав на флоярі.

Марта з пані Агнесою мали на сьогодні в планах переробити купу справ: довести до пуття ремонт, згодом у консерваторію і ще кудись… Аліна ледве вмовила пані Агнесу відпустити Марту з нею в майстерню. Тим паче, що Марта навідріз відмовилася йти і дивитися на ремонт у своїй квартирі. «Я й так нічогісінько не побачу, мені байдуже». Агнеса Петрівна відступила.

У майстерні Марта сказала, що тут приємно пахне фарбами, розчинником, кавою і волошками. Ще би. Коли говорила «волошками», то аж перепитала, невже волошками і що це все означає, від кого вони. Аліна не встигла відповісти. У кімнату тихенько постукали. Це був сусід знизу Петро. З якимсь винуватим виразом обличчя…

— Привіт всім! Алін, там прийшли з ЖЕКу. Давненько тебе дожидаються. Кажуть, що завтра мають чистити стічні труби. Здається, їм потрібен доступ на дах. Вийди до них, домовся. Вони зараз у нас.

Аліна поспіхом познайомила Петра з Мартою. Попросила хлопця залишитися в майстерні та порозважати Марту, поки вона не повернеться.

У квартирі Петра на кухні сиділо двоє набурмосених роботяг, трішки п'яних. Петрова мама готувала їм каву.

— Доброго дня! — ввічливо привіталася Аліна.

Ті витріщилися на неї. Чи багато ви знаєте дівчат із салатовим волоссям? Ото ж бо й воно. «М-дя, розмова буде довгою», — вирішила Аліна. Розмова направду була довгою… Не клеїлась. Спочатку вона прослухала довгу нотацію, ласо приправлену легким матом, з приводу їх довгого очікування. Заледве стрималася, щоб не послати їх куди подалі. Нарешті через півгодини, домовившись про час «виходу на дах», Аліна вернула додому. Марта з Петром не нудьгували, а доволі мило розмовляли. Аліна знала про вміння Марти причаровувати своїм шармом людей, і навіть тепер, незряча, вона не втратила цього. Говорили, здається, про кінофільми. Про ті, котрі Марта бачила перед тим, як… Обоє були завзятими кіноманами. Аліні лишалося тільки здивовано кліпати очима. З їхньої розмови майже нічого не второпала. Коли зателефонувала пані Агнеса, Петро вирішив провести дівчат.

Наступного ранку на зустріч із жеківцями пішов тато. Аліна тимчасово переїхала жити додому. Пані Агнеса з Мартою зупинилися в них на тиждень. Увесь цей час Петро ходив за ними, мов приклеєний, здебільшого розважав Марту. Коли Аліна представляла Петра Агнесі Петрівні, та ввічливо перепитала:

— Ви хлопець Алінки?

— Та що ви! Ми просто друзі, — Аліна помітила, як при цьому Марта задоволено посміхнулася.

Він сказав правду — вони дійсно були лишень друзями. Хоча щось при цьому таки вкололо у вражене самолюбство.

Аліна майже не ревнувала Петра до Марти. Інколи вона залишала їх удвох на лавці в Стрийському парку, відчуваючи інтуїтивно, що зайва. Про Петра з Мартою майже не говорили. Навіщо? Марта знала, що квіти в Алінину майстерню приносить не Петро. Цього було наразі досить.

Коли прийшов час від'їзду Марти з пані Агнесою, то навіть не здивувалася, коли Петро вирушив із ними на вокзал.

Марта з мамою поїхали, щоб повернутись через тиждень до Львова. Назавше. Дорогою з вокзалу Петро, не вгаваючи, говорив про Марту. Все розпитував, випитував. Аліна розповідала охоче, адже Марта для неї наче сестра… Нарешті наважилася і запитала Петра:

— Слухай, друже, а тебе не бентежить, що Марта сліпа?

— Аніскілечки. Вона душею й серцем бачить краще, ніж найзрячіші. Вона — класна!

Аліна зрозуміла — Петро закохався!

Петро, піднесений та щасливий, поїхав додому, Аліна повернулась до батьків. Мусила скласти повний звіт перед мамою про Марту та пані Агнесу. Та лишатися ночувати вдома наодинці з батьками не захотіла. Ставало якось не по собі від маминих зойків через сліпоту Марти та розлучення її батьків. Як можуть дорослі смакувати цим дріб'язком? Розлучилися — то розлучилися. Що тут вдієш… Аліна втекла до майстерні.

До майстерні увійшла втомлена і ніби витиснена зсередини. Увімкнула світло й довго дивилась на двері на своїй картині. Захотілося за ними заховатися.

— Коли двері — не двері? — запитала себе.

— Коли вони відчинені! — мов луна, відповів за спиною голос.

Озирнулася. Біля вікна стояв Кажан, втомлено і винувато дивлячись на неї. Тримав у руках волошки. Аліна підійшла до нього, взяла мовчки з рук букет, поставила його на стіл у вазу. Повернула голову в бік хлопця:

— Ну що ж, Кажане, давай поговоримо!

Сама не знає, чому розповіла Кажану про Марту і про фільм. Чомусь здалося, що саме він має її зрозуміти. Той слухав, не перебиваючи, уважно й серйозно. Обійшлося без іронії. Коли Аліна закінчила говорити, якусь мить сиділи мовчки на даху будинку. Потім хлопець несподівано сказав:

— Слухай, Аліно, а поїхали з нами післязавтра на три дні в Карпати, і того цибатого із собою бери. Збирається файна компанія. Зі знайомих тобі осіб лише Данило, але він не такий поганий, слово честі. Пробач і мене, і його. Хотів випендритися перед тобою, і занесло, наче не туди. Будь ласка, зроби таку приємність і мені, і собі. А гарну погоду — обіцяю!

Аліна якусь мить думала над пропозицією Кажана. Зрештою, цибатого Петра вона вмовить поїхати з нею — це не проблема, він стане її страхівкою, так би мовити, але от чи варто робити крок назустріч. Відчувала, Кажан хоч видається зараз щирим, однак таки грається з нею. Що ж, цей ребус вона спробує розгадати, для чого ж тоді людині розум, і несподівано для себе бовкнула:

— Чому б ні, залюбки. А зараз іду спати, я така виснажена сьогодні. День наче рік. Добраніч!

— Добраніч, мала!

— Ти спати не йдеш?

— Ні, я хочу трішки посидіти, подумати, погомоніти.

— Погомоніти? З ким?

— Із собою. Ти ж знаєш, як то корисно. Іди спати, Аліно. Солодких снів, мала, і хай тобі насниться метелик!