Гонихмарник

1. Портрет

Вони вже тиждень зустрічаються. Морва жартує: «охвіційно» зустрічаються, вважаючи себе свахою. Гуляють парками, цілуються, смакують морозивом, розмовляють, сперечаються. Два рази навіть у кіно ходили. Аліні сподобалось. Що було на екрані, тобто самого кіно, вона так і не бачила. Виявляється, закохані не для цього ходять у кінотеатри!

Коли щастя крокує поруч, то навіть не знаєш, як його вірно описати. Воно або є, або його нема. У них воно є, одне на двох. Це коли з півпогляду розумієш того, хто поруч, це коли вечорами над містом, сягаючи хмар, звучить музика гуцульської флояри вперемішку з новою казкою, це коли одного дотику до коханого вистачає, щоб зрозуміти — ти жадана.

Це коли незмінно залишаєшся собою, і світло, яке наповнює тебе зсередини, примушує знайомих зупинятися й думати: щось у ній не так, перефарбувалась, чи що. А все у твоєму внутрішньому наповненні, все лише в ньому. Це коли нема поруч його, і світ починає потроху марніти: сонце не гріє, а пече, вітер не лоскоче, а шмагає, дощ не танцює, а ридає, і час без нього — змарнований час.

У кімнаті незмінно пахне волошками, небесними квітами літа, кавою з присмаком гвоздики, фарбами.

— Ти — моє Сонце, — шепоче на вушко ніжно Сашко.

— Я — Сонце! — співає Аліна і зазирає закохано в чорні, чорні очі.

Сонце? На Сонці, кажуть, також є темні плями, від цього воно не перестає бути Сонцем.

Думка написати портрет коханого виникла якось випадково, спонтанно. Аліна любить годинами спостерігати, як Сашко творить, за тим, як він добуває з брили каменю якийсь образ. І що він там може бачити? Те, що й ти на порожньому полотні! Раніше ось таке безділля вважала б марнуванням часу. Зараз їй стало байдуже — до сентенцій на кшталт «збагнути незбагненне». Ні, вона ні від чого не відмовлялася, у жодному разі. Вона зробила перерву. Це ніби під час польоту лелек у вирій. Зупинитися на мить на клаптику суші, що одиноко бовваніє серед бурхливих вод та зі всіх боків омивається морем. Зупинитися, не для того щоб озиратися із сумом на минуле, а для того, щоб дивитися тільки вперед. Ковток чистої води для спраглого! Сашко став тою водою.

Аліна пригадала притчу про скульптора, здається, хтось із викладачів розповідав.

— Скульптор у своїй майстерні натхненно й щиро за допомогою долота й молотка обтесував величезний шмат мармуру. Хлопчина, що пробігав повз розчинені двері майстерні, затримався, здивовано спостерігаючи за безглуздою метушнею дорослої людини. Біла хмара пилу й уламки скали розліталися врізнобіч. Людина боролася зі скалою. Дивина та й годі! Через кілька тижнів той самий хлопчина пробігав знову повз ту ж таки майстерню. І аж ахнув від зачудування. На місці мармурової скелі височіла фігура величного страшного лева. «І звідки той чоловік знав, що у камені захований лев?» — подумав скорений побаченим хлопчина.

У кожному з нас, напевне, захований Лев. І тільки справжній скульптор відважиться його звільнити.

— І в тобі, Алінко, він захований? — не відриваючись від роботи, перепитує іронічно Сашко, посміхаючись чи то собі, чи то своєму щастю.

— І в мені.

— Тільки мені здається, що там не Лев, а Левиця, дика і небезпечна. То ж роботи у скульптора, ой, як багато. Тут ще й дресирувальник потрібен.

І він із долотом підходить до Аліни, показуючи, що зараз буде робити з неї левицю, як мінімум.

Вона цілує свого Сашка, вона це відчуває. Тільки Сашка. Той, другий, десь там, всередині, причаївся і слухає. Гонихмарник її боїться. Поранений дикий звір, якому сплутало всі карти дурнувате смертне дівчисько, йому, у якого за душею тисячоліття. Аліна мала поводитися дуже обережно, щоб приспати увагу Градобура. Ніщо не діяло ефективніше, аніж дівочі пестощі. Хай Воно почне в ній бачити лишень закохану дурепу. Хоча не так і важко здаватися нею, вона насправді закохана. Однак не дурепа.

Аліна пише Сашків портрет. Насмішила саму себе. Портретистом ніколи не вважалася, має спробувати. Людей писати важче, аніж природу. У людині емоції та настрій, а відповідно і тіні на обличчі змінюються чи не щосекунди. Куди там стихіям природнім до тих стихій, що нуртують усередині людини. Сашко сидить, недбало розкинувшись У кріслі, і не зводить з Аліни очей. Вона помітила, що так він може сидіти годинами і дивитися на неї, ніжно і майже безвільно. Він позує.

Аліна пише Сашкові очі. Як можна написати ніч перед світанком? Ніч відчуває близькість світла, воно поруч, за шторкою причаїлося, моргнув оком — і вже світанок. Аліна пише Сашкові чорні очі і думає про Сонце.

Сонце і вночі не спить, воно перетинає лінію горизонту і виринає яскравим Жар-птахом на іншому боці писанки Землі. Все повторюється вкотре: ніжний шепіт ранку, схід Сонця.

Інколи обличчям коханого пробігає тінь. Аліна добре її вивчила. То старий знайомий визирає час від часу подивитися на неї. Як можна писати портрет із двох в одному? Ні, вона пише тільки свого Сашка.

Сонце! Пробігає поруч тінь буревію. Відшумить гроза, впаде дощ і не зачепить його. Воно недосяжне, може тільки пореготати з таких дурних намагань хмари йому нашкодити. Сонце!

Щодня в майстерню забігають Морва з Данилом, попити «фірмового чаю». Після повернення Морвиних батьків із морів здійнялась страшна буча. Хтось із «бдітєльних» сусідів, незважаючи на підкупи-відкупи, таки накапав батькам на доцю.

— От халепа, — бідкається Морва, — обрізання в кишенькових витратах, після дев'ятої сидіти вдома, обов'язкові щоденні відвідини бібліотеки. Мама, не повірите, кожен день у формулярі бібліотеки перевіряє, чи я в ній була, що читати брала, скільки часу провела в читзалі. Слава Богу, не заставляє переказувати зміст прочитаного. Літо, а я, мов пришелепувата, скнію в бібліотеці. Триндець… А знаєш, Аліно, що мої предки ще втнули? Виявляється, то зам'яке покарання — бібліотека. Завтра відправляють нас, ледве впросили, щоб і Данила взяли, у пластунський студентський табір на три тижні. На перевиховання. От і погуляли!

Морву тішить страшно серйозна мармиза Сашка під час позування:

— Кажане, ти схожий на Тутанхамона, — регоче дівчина.

— Чим? — дивується хлопець.

— Сидиш, як мертва мумія, і витріщаєшся на Аліну, дірку в ній продивишся. Ну, Алін, ти і приборкувач. Щоб Кажана до такого стану довести, перетворити лева в кота, то тре' мати неабиякий талант. Слухай, мо' тобі Данила на тиждень залишити на перевиховання, а то він щось остатнім часом чисто від рук відбився?

— Шо? — Сашко ніби серйозно сприймає слова Морви.

— Тю на тебе! Від кохання вже дах їде. Знову кулаками почнеш махати? Не віддам нікому свого Данилечка, навіть Аліні, а то перетвориться з живчика на Тутанхамона, як ото ти. Яка з нього тоді користь?

Так, Морва — то правдива коломийка.

Прощаються на два тижні. Морва жартує: «Проводжають хлопців в армію!»

Телефонує мама. Перевіряє, чи все гаразд, попереджає, що через півгодини забіжить. «Щоб була вдома!» Вона щодня так робить, винюхує-пронюхує.

Мама про Сашка нічого не знає. Хоча як сказати… Поки що щастить, не нарвались. Та це й на ліпше. Навпаки, Аліна старанно «підставляє» їй на очі Петра. От і зараз доведеться попросити того зайти, щоб Петрусь цілком випадково виявився в майстерні, коли мама прийде. Благо, він вдома, тільки-но прийшов від Марти. Петро незадоволено крутить головою:

— Таємні агенти, блін. Слухай, Кажане, ти випадково не вампір, а твоя мама, Аліно, не винищувачка вампірів? Ну, як малі діти! Те ж мені Капулетті та Монтеккі, Ромео та Джульєтта. Середньовіччя якесь.

Який він зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує. Сашкові Аліна сказала просто: «Мамі колись один Гонихмарник перепаскудив життя. Вона мене не зрозуміє. Це тимчасово, я щось вигадаю». Сашко лише іронічно-патетично посміхається у відповідь:

— Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.

Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла-бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра, і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Особливо знаючи мамину круту вдачу.

Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує — пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі — активна реабілітація. Лікарі переконують: час — найліпший лікар.

Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз — тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.

Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти — щоб не викликати погіршення ситуації.

Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздоганяють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються… Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: — Прокидайся, сонько!

Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?

— Сервус, Аліно! — чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.

Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.

Той, що носить біле, — мимрить собі під ніс. Вона не здивована, але трохи збентежена.

їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, — він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.

Долоня хлопця м'яка і тепла.

— Будеш насіння? — чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.

Аліна заперечливо хитає головою.

— У мене до тебе розмова, — пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.

Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.

Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:

— Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.

Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується — хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.

Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою — світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.

На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.

— Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».

Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.

— Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен — ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити — не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.

— Я вас не розумію? — вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.

Що означає — впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає — куди вона зібралася рухатися, якщо вона не зовсім певна? Не наважується запитувати, бо й сама знає відповіді. Вій читає її, мов відкриту книгу. Це обурливо, як це обурливо.

Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:

— А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.

Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:

— Я — не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я — друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.

— Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? — мрійливо кидає Аліна.

— Якби ж то! Янголам — легше. Їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я — не янгол. Я — друг. Добрий друг. — Юрко уникає прямої відповіді.

— Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?

Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.

— Не журись, насіння — не просмажене, лиш трішки підсушене, — знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. — Допомогти, кажеш?

Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;

— Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.

— Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він — сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона — твоя!

— Вона не винна — нормальний хід! — схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. — Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила — зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді — все не так…

— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?

За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.

— Угу! Привіт, — ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.

— Незле виглядаєш, — господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.

Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.

У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.

Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.

— Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон — то справжній цілитель», — стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені… А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.

Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:

— Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?

— Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! — Марта відповідає безбарвним голосом.

Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.

— Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? — Аліна досі тримає Марту за руку. — Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?

Марта ствердно киває головою.

— Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два…» — почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися — хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій — зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася

і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли — шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля — хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом — Кохання та Божевілля. Деякий час дівчата сиділи мовчки.

— До чого я веду, Мартушко? Зрозумій, поки поруч із тобою будуть ті, хто не боїться тобі дати руку, стати твоїм поводирем, спіймати тебе, коли ти падаєш, доти варто жити… Навіть якщо той поводир — Божевілля. Варто жити, подруго, коли поруч є ті, кому ти потрібна, кому потрібні твоя присутність, твоє слово, твій сміх.

— Ти говориш зараз про сліпу Марту чи про сліпу Любов? — Марта пробує жартувати, й Аліна розуміє, що варто продовжувати далі.

— І про одну, і про другу. У тебе є мама, є я, є Петро. У мене є батьки, ти і Сашко.

— Сашко? Ага, так, той хлопець, що врятував мене. Про нього Петро розповідав. Він тебе кохає. І ти його також? Правда ж. Хіба можна такого хлопця не кохати? Не розумію, Лінушко, чому ти його від пані Ірини ховаєш?

— Що, Петро накапав? А ще кажуть, що у жінок язик мов помело?

— Аліно, не з'їжджай із теми!

— А я й не з'їжджаю! Те, про що я тобі зараз розповім, не знає ніхто — ні Петро, ні моя мама, ні тато, не все знає навіть Сашко. Це стосується Кохання, отого сліпого. Спочатку це все може видатися божевіллям. Але колись люди гадали, що і Земля пласка, а те, що вона майже кругла і крутиться навколо Сонця, вважалося святотатством. Я розповім тобі дещо, а ти будеш вирішувати — божевільна я чи закохана. А може, і одне, і друге.

Аліна розповіла Марті все. Спочатку про маму та Ігоря, бабусю-травницю, про мамину родину. Про Сашка-Кажана, про Гонихмарника.

— Тепер я розумію, Алінко, чому ти мені розповіла легенду про Божевілля. Ти справді божевільна. Закохатися в такого… Господи, Аліно, воно таки сліпе, те кохання! Що ж ти будеш далі робити? Ти хіба не розумієш, що ви не можете бути разом. Він ніколи не належатиме лише тобі. Я ж тебе знаю: ти не зможеш ділити свого Сашка зі ще кимсь чи чимось. А якщо в тебе народиться син? Ти що, хочеш померти?

Марта від почутого сіла на ліжку, перейшла майже на крик. На обличчі дівчині заграв рум'янець. Гарний стрес для хворої! У кімнату перелякано зазирнула медсестра в білому накрохмаленому халатику і в такій же шапочці:

— Марто! У вас все гаразд? Нічого не трапилося? Що за крики, дівчата?

— Юліє Орестівно, то я галасую — не стримала емоцій, не звертайте уваги. — Марта вертає в свою звичну позу.

— Марто, вам не можна хвилюватися. А ви, — звертається до Аліни, — маєте піти. Хворій такі емоції протипоказані.

— Знаєте шо, Юліє Орестівно, якщо Аліна піде, то я розкажу мамі, що ви на кухні палите. Не забувайте — у мене прекрасний нюх, як для сліпої. Ну, вижене вас мама, де ви ще зможете на дурняка такі гроші заробляти? Вийдіть із кімнати і зачиніть за собою двері.

— Та я, я… Це ж тільки краще для вас! Тому що…

Марта сердито перебиває медсестру:

— Цить! Хто платить — той замовляє музику!

Медсестра, вся зблідла від хвилювання та щойно почутого, виходить із кімнати.

Дівчата починають голосно реготати.

— То ти мене, Аліно, хвору-нещасну, приречену довела! Уже на людей починаю кидатися. А ще годину тому думала, що помираю. Ти мені скажи, що робити станеш? Ти точно ненормальна.

Аліна якусь мить мовчить, ніби вирішує дилему чи варто зараз казати подрузі те, що вона замислила, але без Марти та затія не варта ніц:

— Таки щось маю зробити. Та без твоєї допомоги, Мартушко, ніяк.

— Боже, Аліно, що може сліпа немічна істота? Мені б хто допоміг.

— Хто зна, може те, що я замислила, і тобі допоможе?

Коли Аліна закінчує говорити, кімнату наповнює тиша, і вони сидять мовчки, здається, вічність. Насправді минуло лише пару хвилин. Нарешті озивається Марта. Голос звучить дуже серйозно і навіть трішки урочисто:

— Алінко, я мушу подумати.

— Згода, ти маєш все обміркувати, тому що в разі удачі — назад дороги не буде, розумієш, про що я? Врешті — то твій вибір, тільки твій, — Аліна, ніжно пригортає до себе Марту. — Знаєш, а я думала — ти мене пошлеш після почутого.

— Та що ти, Лінушко. Тепер я мушу жити! Бо в мене з'являється вибір! Точніше, вже є!

Знову повернувся той сон. Сама й не знає, який він? Учора її лякав, а сьогодні? Вона падає, падає вниз із верхівки вежі, мов осінній лист. Аліна вже знає, хто її зіштовхує, вона розгледіла його обличчя ще в Карпатах. Аліна розуміє, що могла б і не втікати, бо не боїться його. Уже не боїться. Але то гра, і в ній такі правила. Вона піднімається вкотре на вежу. І знову падає. Не долітаючи до землі, легкі й міцні руки-крила підхоплюють її. Аліна встигає розгледіти обличчя рятівника. Вірніше, рятівниці. То блакитноока дівчина із салатовим волоссям, її знайома, навіть приятелька. Вона з нею щоранку бачиться у люстерку, у ванній. І вона останнім часом їй дуже подобається.

Аліна йде вранішньою львівською літньою вулицею. Сонце ще не надто високо, щоб зуміти зіпсути зі своєю приятелькою-спекою настрій. Просто гріє. Уже серпень. Чомусь літо завжди так проходить — стрімко, чвалаючи босими ногами теплими калабаньками, струменіючи з неба скажено палаючим Сонцем, підморгуючи хитро вишнями-черешнями, чорноокою смородиною, червонобокою полуницею, суницею, порічкою, малиною… Тоді приходить сливопад, абрикосовій, неперевершені запахи кавуна та дині. На те воно і літо — щоби бути ось таким пекуче-нестримно-нестерпним, щоб згодом взимку снитися. Ніжно й терпко, як оті перші яблука-зеленушки, які так настирливо обривають діти, не даючи їм змоги дочекатися осені. І коли взимку ти п'єш липово-шипшиновий чай зі смородинним варенням, чи малиновим, чи абрикосовим, чи ожиновим, ням-ням, то ти направду п'єш літо, щедре і багате. Яке ось так дбайливо залишило по собі знимку, таку смачну, правдиволітню пам'ять.

Аліна йшла таким ще свіжим Стрийським парком і думала, думала, думала.

Сьогодні вранці при вході на стадіон її чекав Юрко, у голові закалатали дзвоники. Він звично потис їй руку і промовив дуже серйозно, майже пафосно:

— Сервус, Аліно! Я — згідний! Коли?

Двері Мартиного помешкання звично відчиняє пані Агнеса, яка аж світиться від радості. Вона ніжно пригортає до себе Аліну й шепоче:

— Спасибі, дитинко, за Марту. Завдяки тобі вона вернула до життя. Байдуже, що ти їй вчора сказала — головне, знайшла потрібні слова. Дякую, серденька Аліна відчуває, як її щоки стають вологими від дотику до обличчя щасливої матері. Весь простір у квартирі заполонює музика Мендельсона, улюблений композитор Марти. Те, що спочатку вона сприйняла за радіопередачу, брехунець із кухні, виявляється вправним віртуозним гранням Мартушенції. Марта знову грає: чарівно, впевнено, спадають звуки легким водоспадом на тіло, і воно аж терпне від тої сили. На серце — і те щемливо тріпоче в грудях, мов впіймана пташка, яка знає, що навіть якщо не вирветься з тенет на волю, не перестане нею снити. На душу — чаром мелодії, що запевняє: кожен має крила, крила надії, віри, любові. І ті крила в найважчі моменти життя рятують тебе, виносячи на собі, навіть із самого пекла. Тільки мусиш вірити, чекати і вірити, насамперед у себе і в любов.

Вони так стоять кілька хвилин, тепло обіймаючи одна одну. Зболена душа матері, яка мало не втратила найдорожче у своєму житті, і молода дівчина з дивакуватим зеленим волоссям, ладна за своє кохання битися до останнього. Аліна розуміє — Марта згодна. Коло замкнулося.

— Мам, приготуй нам щось смачненьке, будь ласка, — просить Марта.

— Так-так, дівчатка, авжеж, розмовляйте. Не стану заважати, — заметушилася пані Агнеса.

— Завтра, Аліно?

— Добре, хай буде завтра!

— А як бути з мамою? Вона мене до тебе на всю ніч не пустить, нізащо.

— Не журись, Марто, я чай принесу заспокійливий. Класна штукенція. Заварить Петро його пані Агнесі, і вона проспить міцним сном до ранку.

— Ти знаєш, Алінко, мені сьогодні нічого не снилося. Я просто спала. Отак, ніби моя душа зависла під стелею кімнати, сумно оглядає її й до ранку висить над своїм тілом. Що це? Гротеск?

— Це ти колись Коельо перечиталася, ось таке й ввижається. А може, душа стереже тіло? Боїться, сердешна, щоб ти знову якоїсь дурниці не втнула, — іронічно зауважує Аліна.

Жартуєш? Еге ж! Так от, знай, навіть якщо з нашого задуму нічого не вийде — я все одно буду жити. Досить удавати із себе мученицю. Тим більше, у мене є ви і музика. Можливо, за руку водять Кохання та Божевілля, але рятує його Час, старий немічний Час.

— Час? — перепитує Аліна і пригадує своє химерне видиво.

— Так, час. Невже ти не чула притчу про час і кохання?

Аліна заперечливо хитає головою.

— Ти ба, не всі ще казки зібрала? Тоді слухай! Додаток до колекції. Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі й погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав мимо, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лишень відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався у серце Любові — невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли дід відплив і був вже далеченько, згадала, що забула запитати ім'я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», — запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!»

— Гарна притча, Мартушко!

— Знаю, що гарна! Щоб зрозуміти себе, інколи не потрібні ні ліки, ні гроші, а тільки час, старий добрий час. У мене його тепер достатньо.

— Таки правда! Слухай, Мартусю, ти казала, що з Петром переговориш, як він — згідний?

Марта усміхнулася:

— Він заради мене готовий у дідька лисого повірити, гори догори дриґом перевернути. Петро не зрадить. Але хто зна, чи у все це повірить?

3. Пастка

Обідня пора. Тато чаклує у своїй майстерні. Має термінове замовлення. Ірина та Аліна сидять на кухні. Не навчилася і досі Аліна спілкуватися з мамою дипломатично, тому все починає, як завжди, зопалу:

— У мене до тебе прохання, мамо. Чи не змогла б ти позичити мені на вечір свій оберіг? Будь ласка. І ще мені потрібні оті трави, які можуть вберегти житло від втручання до нього сама знаєш чого чи кого, — Аліна не опускає очі додолу, вона знає, має бути все чесно.

Сказане донькою — просто відро криничної води на голову Ірини. Аж подих викрало. Вона кілька секунд приходить до тями, чуючи, як її тілом шалено швидко забігали мурашки. Ірина в один момент перетворюється на примару: вся фарба з обличчя втікає, навіть із губ. Нарешті здатність дихати вертається:

— Господи! — голос тремтить, мов осиковий лист на вітрі. — Алінко, доню! Як це? А Петрусь? Я тебе нікуди не пущу. Чуєш? Залишайся вдома. Зараз я зателефоную таткові. Усе, ти їдеш навчатися до Англії.

Ірина схвильовано схоплюється з місця. Треба діяти, щось робити.

Аліна хапає Ірину за руки і садовить перед собою:

— Мамо! Стій! Я вже не маленька. Знаю, що роблю! Я не збираюсь нікуди тікати. Чуєш? Будь ласка, дай мені те, що прошу. 3 твоєю допомогою чи без, я це зроблю. Звичайно, можу сама спробувати створити оберіг. Але, боюсь, що він буде недосконалим, як і поки що мої знання про це. Будь ласка, мамо!

Ірина через силу заштовхує в себе ридання, голос тремтить:

— Обереги? О, так. Їх важко робити і довго. Я позичу тобі свій. А трави? Звісно, я тобі дам трави. — Ірина раптом починає кричати. — Градобур був у твоїй майстерні, ти дозволила йому зайти? Що ти наробила, дитино? Хто він? Божевілля, знову те ж саме, вкотре те ж саме! Господи! — думки матері хаотично перестрибують одна за одну. — Є такі трави, що можуть його трішки стримати, але не дуже довго, день-два, бо сила їх невелика. Доведеться кожного вечора обсипати кути. Що ти задумала, Аліно? Я піду з тобою, бо маю досвід спілкування з отакими.

Ірина вдруге робить спробу встати, Аліна знову перехоплює її руки і майже силою садовить жінку на місце:

— Ні, мамо! — майже кричить Аліна. — Заспокойся! Це не твоя війна! Якщо хочеш, щоб усе було зроблено вірно, слід робити самому. Ти вже один раз начудила. Перепрошую за грубість. Я буду не сама. Обіцяю! Петрусь завжди поруч.

Ірина сполохано дивиться на доньку. Навіть тоді, коли ставала на герць зі своїм Градобуром, менше боялася. Тому що вона потерпає тепер не за себе. Господи, що ж це коїться?

— Ти не знаєш, із чим маєш справу, Алінко! Навіть я добре не знаю! Благаю тебе, дитинко, відступися! — Ірина перелякано хапає дівчину за руки. — Скажи, що замислила?

Юнка заперечливо хитає головою. Вона не скаже! Ірина бачить майже металічний блиск в очах доньки, Аліна однаково зробить по-своєму.

— Донечко моя! Ми з татком тобі змогли б допомогти. Поміркуй добре, я прошу, люба! — Ірина благає, Ірина просить. — Ми з цим вже мали справу, розумієш. У нас є досвід…

Ірина пригортає Аліну до себе. Несамовито засильно стискає її до хрускоту, цілує, мов прощається з донькою. Аліна не витримує:

— Гаразд, мамо! Я прийду сьогодні додому, до вас ночувати. Ми сядемо вкупі на таку собі нараду сімейну і все обміркуємо. А зараз я мушу рятувати Петруся, ти ж знаєш — він у небезпеці. — Аліна вдається до хитрощів, а що залишається робити? — Тільки пообіцяй мені, мамо, не шпигувати за мною.

— Якщо о шостій ти будеш вдома — обіцяю. На, візьми мій оберіг, дай його Петрусеві. Так-так, ще трава, також бери, хай Петрусь у себе вдома пообсипає всі кути. Не смій заходити у свою майстерню! Чуєш? Біжи, попередь Петруся і відразу додому.

Аліна ствердно киває головою, схрестивши пальці на руках у себе за спиною.

Ірина вже більш спокійно додає:

— Хто тобі допоможе, Аліночко, як не батьки?

Аліна стоїть за дверима квартири і шепоче:

— Той, що носить біле, мамо! Той, що носить біле…

В Аліни в запасі кілька годин до шостої, поки мама не почне «діяти».

Повертає до тата в майстерню. Слід позичити і в нього оберіг. Майже все розповіла татові. Нічого не випитував. Знав, що намарна справа перечити дочці, все одно зробить, як замислила. Такі заперечування чи втручання можуть лише нашкодити. Аліна майже благає батька якимсь чином затримати маму до ранку вдома. Василь погоджується: «Коли не можеш допомогти, тоді ліпше не заважай, не пхайся». То його життєвий принцип. Здається, саме в тему. Василь зараз на замовлення робить герб одному аптекарю, тож дістати ліки «для сну» не проблема. Трав'яним чаєм дружину не надуриш.

Сутінки кволо спадають на місто. Вони безвільно запускають свої прохолодні руки в липкий гарячий асфальт. Аліна сидить у кімнаті, зосереджено продумуючи кожну деталь. Не вмикає світло. У кімнаті ще трохи видно. І хоча речі вже втратили свої кольори, та не втратили різкості, не набрали розмитості. Світ у майстерні ставав сіруватим. Марта вже у Петра. Все складалося поки що добре. Мама Петра на дачі, зателефонував тато — Ірина спить, йому вдалося її вкоськати. Сашко має повернутися з аеропорту. Його батько їхав на місяць до Італії по роботі, син проводжав. Знайомитись із Сашковим батьком не мала ніякого бажання, принаймні, поки що. Поставила чайник. Аліна має напоїти Сашка чаєм. Мама Марти заснула від кухлика такого ж через п'ятнадцять хвилин. Засвистів чайник, хату наповнив аромат духмяних трав, навіть запах заколихував.

Аліна підійшла до вікна. Сашко лежав на дахівці й рахував зорі.

— Привіт, Алінко! Чому не підійдеш? — не підводячи голови, говорить Сашко. — Почув тебе вже давно.

Вона навіть не помітила, як він з'явився, настільки заглибилася в роздуми. Голос хлопця звучить досить кволо. Це трішки непокоїть Аліну. Може, здалося чи спека?

Аліна сідає поруч. Сашко навіть не повертає голови в її бік. Він дивиться на зорі. І здається, що зараз важливішим, аніж спостерігати за тим, як засвічуються на ще не зовсім темному небі зірки, ніщо не може бути.

— Привіт, коханий! Як справи? Провів батька? — питає Аліна, стараючись надати своєму голосу вдаваної буденності.

Сашко ніби й не чує цього питання.

— Мені сьогодні приснився дивний сон, Алінко! Відколи познайомився з тобою, дивні сни вже стали звичними. Але цей таки насправді дивний. Мені наснилося, ніби я помер. І моє тіло лежить кволе й усіма покинуте на Вершині світу. Я загубився там. Гонихмарник бере мене на руки, вірніше, моє тіло, пригортає до себе і плаче. Гонихмарники не вміють плакати, Алінко. Як ти гадаєш, що означає той сон і чому тебе не було поруч? Не відповідай. Звідки тобі знати? То ж мій сон і тільки мій, чи не так? І все ж, Алінко?

Сашко різким рухом сідає, стискає своїми руками аж до болю зап'ястки дівчини і просто впивається в неї очима. Але то не Сашко, вірніше, то не тільки Сашко, то Гонихмарник. Тінь. Він старається прочитати хоч однісіньку думку в її голові, хоч малюсінький натяк на страх чи збентеження. Аліна з маминого досвіду знає — він може бачити в темряві та він не в силі читати її думки, бо в неї є те, про що львівський Гонихмарник і не здогадується. Авжеж, вона лишень чергова здобич для всесильного повелителя хмар.

Стільки історичних віх прошуміло тим містом із того часу, як він тут оселився. Він колись знав про ті різні штуки-обереги, замкнені для зчитування душі. Але хіба то тепер актуально, у тому урбанізованому світі. За пару століть звик до німої покори, легких перемог. Такі й лише такі жінки траплялися на його шляху. І тут раптом ця дівчина. Із самого початку був проти того, щоб зв'язуватися з нею. Ой, не дарма підсунув її Юрко, не дарма. Відчував — у ній забагато світла. Це те саме, що людськими очима без пуття дивитися на сонце. Можна осліпнути. От той бовдур Сашко й осліп. Так, у ній забагато світла і ще чогось такого, про що він раніше ніби й знав, та з часом забув. Найгірше інше — вона наглухо зачинена для нього. Це так, ніби мати в руках дорогу красиву книгу. Усередині з прекрасними ілюстраціями-оздобами, навіть кожна буква у тій книзі дбайливо виплекана в надзвичайному узорі. Хай навіть ти тримаєш ту книгу біля серця, можеш покласти її на стіл, на полицю, та не в силі прочитати з неї ані слова, бо написана вона чужинською мовою. Ти не розумієш жодної думки, не розпізнаєш жодної букви.

Халепа! Як ти в неї не вчитуйся, воно, стерво, дивиться на тебе своїм ніжним волошковим поглядом, і навіть ти, пень трухлявий, мимоволі починаєш забуватися-закохуватися.

От і зараз — спершу начебто наполохано піднімає та опускає вії… І все, Сашко очманів та вже готовий за неї померти, Гонихмарник це відчуває. А от на що ладна вона заради нього? Чому не спитає? То ніц. Захотів Сашко нову цяцьку — стане дівка йому коханою дружиною, тільки б до її тіла добрести, а там… Скільки ж у ній сили, справжньої, не лише жіночої. Він відчуває ту силу і водночас боїться її. Одне тішить — оте дурне емансиповане дівчисько навіть не здогадується про це, переводячи такий дар на свою мазанину-писанину. Нічого, він терпляче жде свого часу. Бо коли вона народить йому сина, то яким великим і сильним він стане, дякуючи своєму новому рабу. Новий раб! Тільки те єдине й тішить у цій халепі, бо Кажан правдивий тобі не король ночі, а баран — коли на неї дивиться.

— Алінко, де ти була? — перепитує вже Сашко.

Аліна бере його голову у свої руки, цілує його очі, промовляє ніжно-ніжно:

— Я завжди поруч, коханий! Бо він врятував твоє тіло, а хто врятує душу?

Гонихмарник уважно слухає ту дурну бесіду. До чого тут душа?

Вони лежать на теплій дахівці. Голова до голови. Права рука Сашка й ліва Аліни заплетені у вузол.

— Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца? Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо?

— Звичайно, був! Принаймні, у світі Екзюпері. Письменник відкрив для нас свій світ, познайомив із Маленьким Принцом. Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відкрити і боятися, що тебе не так зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе. Маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимсь моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаються в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. «Диваки» — безнадійно гукає вслід світ, коли має паскудний настрій. «Ненормальні» — верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, як старе болото, що заросло ряскою й перетворилося на суцільний сморід. Диваки, люди без масок, без личини. Вони, мов ті живі струмочки, що наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою. Ти мій струмочок, Алінко, з живою водою. Дякую, що ти є.

Небо стає темним-темним, мов найтемніший агат, і лише свічки-зорі мерехтять у ньому, місяця сьогодні немає. «На канікулах або у відпустці», — жартує Сашко.

Аліна відчуває — час.

— Коханий, вже пізно. Мені завтра рано вставати. Творчі справи. Хочеш чаю, мама передала, новий рецепт. Кажуть, після нього сняться тільки веселкові сни.

— Можна, — говорить Сашко.

Аліна приносить чай. Сашкові й собі. У неї геть інший. Сашко одразу випиває свій.

Чай направду дуже смачний, хлопець просить ще. Аліна про всяк випадок приносить ще один.

— Сашко, любий! Скажи, можна в тебе в майстерні поставити свій етюдник. Завтра вранці прийдуть майстри ремонтувати кондиціонер, а в мене і так тісно, що б його часом не потовкли.

Сашко переносить у свою майстерню мольберт і етюдник із картиною. Страшна важкість у ногах ледве тримає хлопця на плаву. Він відчуває — його очі майже злипаються. Літня спека, напевне, дає так про себе знати. Сон навалюється на нього дев'ятим валом. Як добре, що у нього є Алінка. Ось і зараз — вклала в ліжечко, приголубила. І він вже не Сашко і не Гонихмарник — він світ…

Чай подіяв швидше, аніж сподівалася Аліна. Вона й сама не знала, якого дідька заставила притягти сюди мольберт із полотном «Двері». Діяла майже інтуїтивно, коли Сашко згадав про розчинені двері. Чомусь тоді подумалося. Так-так, але ж привідкриті двері можуть виявитися не тільки входом. У тюремній камері також є двері. Вхопилася за ту думку, як за щось важливе, і вже не відпускала її. Вона глянула на сплячого Сашка, тоді на годинник. Пів на одинадцяту.

Тепер до себе і чекати. Неквапом, щоб не сполохати Гонихмарника, виходить через вікно майстерні. У своїй обсипає всі кутки, вздовж стін аж до вікна тим зіллям, що дала мама. Коли це робить, відчуває, як на грудях під футболкою пульсує її оберіг. Він насправді живий, наче частинка її серця, і навіть струмує в його ритмі — чітко, мов годинник на стіні зі своїм тіканням. Пульсація стає чіткішою і врешті Аліна відчуває, як у якийсь момент із нього вихлюпуються сила та тепло, вливаючись у кожну клітинку її тіла. Стоїть зачудовано та слухає, як та сила чи то енергія струменіє руслом її тіла, просочується і в руки, аж до кінчиків пальців, і в ноги — млосно лоскоче п'яти. Оте сило-тепло вплітається в кожну волосинку на голові, завмираючи насторожено на кінчиках. І борони, Боже, комусь зі злими намірами зачепити її, одного дотику до цієї сили вистачить, щоб спопелити нападника.

Аліна розбудила ту прадавню силу, що, як видається, завжди жила в ній, ще до народження, пестливо передаючись із покоління в покоління материнською ниткою, і врешт опинилася в її руках. Отже, бабусі, прабабусі, всі жінки з родини десь на підсвідомому рівні знали про цю силу, але боялися її. То була небезпечна сила, вони змусили її дрімати і вона чемно ждала свого часу, лише інколи кволо даючи знати про себе.

І дочекалася.

Аліна сидить у темній кімнаті біля заштореного та зачиненого вікна, через шпаринку позираючи на дах. Впевнена, Гонихмарник сьогодні все ж вийде із Сашкового тіла. Після ось таких філософсько-важких розмов він завжди вилітав із тіла хлопця на кілька годин, подихати. Приблизний його розпорядок вже вивчила. Час від часу Аліна зиркає на електричний годинник, що блимає на кухонному столі.

00:45.

Ніби легкий вітерець пролітає дахівкою, шкрябаючись об неї. То Градобур. Вона його бачить. Як тоді, у Карпатах, зуміла розгледіти. Ніч на мить стає ще темнішою, потім той морок розсіюється. Знову звична нічна тиша. Аліна ще п'ятнадцять хвилин сидить у тиші, прислухаючись до ночі. Чи, бува, не надумав вернути? Нічого не змінюється. Бере мобільний, телефонує. Через мить двері її майстерні розчиняються, у помешкання заходять дві німі постаті, які рухаються навмання. Вища підсвічує собі дорогу мобільним, веде за руку меншу. Двоє простують до Аліни, яка бовваніє незворушно на тлі вікна.

Це Петро і Марта.

Петро натягує на шию Василів оберіг. Руки хлопця тремтять, це помітно в блідуватій підсвітці від мобільного, все робить мовчки. Аліна відчуває і Мартин страх. Сама вона напрочуд спокійна. Мовчки перебираються через вікно, тоді на дах, і от вони в майстерні Сашка. Світла не вмикають. Доведеться все робити швидко, наосліп, невідомо, коли істота надумає повернути. Підсвічують собі мобільними. Марту Аліна садовить біля мольберта. Відкидає в бік шмат тканини, який недбало прикривав полотно на мольберті. Тоді обсипає травою квартиру попід стінами і перед дверима. Лишає необсипаним простір під вікном — безпечний вхід для Градобура. Там вона обсипле згодом, коли пастка зачиниться. Виймає з кишені мамин оберіг і вішає його на шию сплячому Сашкові. О, так. Тільки людині оберіг не може завдати болю, навпаки, боронить його від втручання зайд. Вони з Петром розвертають за рухом сонця небом тіло Сашка, голова хлопця тепер на місці ніг, ноги на подушці. Петро стає біля вимикача, все заздалегідь продумано. Коли Аліна крикне, він має його ввімкнути. Про всяк випадок Аліна «виписує» сухою травою довкола нього ще й захисне коло.

Друга година ночі. Сидять мовчки. У темряві і напрузі, здається, чути, як калатає серце в кожного. Дріботить у Марти. Вона звикла до темряви, однак передчуття Незворотного заставляє кров шумувати швидше тілом. Петрове серце гупає набатом, бо страх, затиснутий у лабетах відчаю, вдаряє в тім'я. Лише Аліна не відає, що з нею. Бо те млосне тепло, яке влилося в неї, зробило її на диво спокійною.

Раптом ніч стає ще темнішою, морок за вікном густішає, робиться в'язким, мов гаряча смола. Щось влітає в майстерню, зачепивши її своїм вогким плащем-вітром. Аліна добре бачить його, не він один такий зрячий у темряві. Вона має все робити швидко. Аліна цілими жменями вивалює на підвіконник трави-обереги, потім обсипає простір під вікном, з'єднуючи його з обсипаним щедро простором кімнати. Знає — Гонихмарник вже добре розгледів людей, які чекають на нього в кімнаті. Усіх, крім Аліни. І це його відволікло, як і гадала. Ті, що стояли-сиділи перед ним, для нього не цікаві зовсім, і його страшенно дивує їх присутність. Що вони тут роблять посеред ночі і в темряві? Це й дало можливість Аліні закінчити роботу. Краєчком ока вона помічає білу пляму, що промайнула дахівкою. Юрко дотримав слова.

«Петре, вмикай світло» — несамовито горланить Аліна. Загоряється світло. Погляди Аліни і Градобура зустрічаються.

Аліна зловісно усміхається: — Привіт, любчику! Ти — у пастці! У кімнаті здіймається жахливий вітер. Гонихмарник не тільки не може потрапити в тіло Сашка, тому що хлопець лежить неправильно. Він не в силі навіть доторкнутися до входу в тіло. При кожному доторку його обпікає вогнем, несамовито-боляче відштовхує. Страх заполонює все єство. Поранений звір набагато небезпечніший від просто ситого задоволеного життям хижака.

Петро сидить у своєму колі, обхопивши обличчя руками. Він не може дивитися на те, що відбувається в майстерні, бо такого не буває. Це все сон, моторошний сон.

Марта відчуває, як мокрий вітер ширяє над її головою, крісло разом із нею перекочується кімнатою. Щоб не злетіти, до болю в руках вчепилася за нього. І тільки Аліна стоїть, дивлячись напружено на свою картину, ніби не помічає рейваху, що панує довкола.

Двері на картині починають рости, вони заполонюють весь простір полотна. Двері привідкриті. Градобур розпачливо виє, він хоче вирватися на волю, бо відчуває, що вже знесилений і, якщо зараз не попаде в чиєсь тіло — загине, пропаде вічна душа. Бо вічні також колись помирають. Його душа розпадеться в тій кімнаті на тисячі холодних росяних крапельок.

О, тут хлопець на підлозі, немає, правда, зовсім часу питати у нього дозволу на те, чи згоден він прийняти у своє тіло ще одну душу. Але то такі дрібниці в порівнянні зі смертю чи тим, що його чекає після неї чи не чекає. Одного разу він вже порушив обітницю, коли в тому селі, назву якого зараз і не пригадає, за злочин стратили його раба, у тілі якого він жив. Мусив рятуватися і вселився в тіло прапра прадіда Кажана. Невже історія повторюється? Вихор розганяється і знову завиває від болю — ще один пекучий удар отримує від хлопця чи від того, хто його стереже-оберігає. Від люті його танець стає ще безжаліснішим. Аліна хапається руками за підвіконник, щоб не впасти від того смерчу, що витанцьовує в центрі кімнати. Марту зі стільцем тиснуло в стіну між шафою та холодильником, мольберт із картиною перевернуло. Але картина-двері не впала на підлогу, вона лежить майже в ногах Марти. Гонихмарник бачить тільки один вихід — втеча через вікно. Знову невдача. Він перелякано вдаряється об щось м'яке та таке ж пекуче, як і сили, що обороняють Сашка і хлопця в колі. Градобур знесилено сповзає додолу і тільки тепер помічає, що вся кімната замурована, всі стіни наглухо замкнені.

Пастка.

А посеред всього цього жаху стоїть вона, люто дивлячись на нього.

Вона його бачить, бачить і хоче вбити.

Відьма!

І то не була проста собі дурнувата відьма-побрехуха з картами. Прадавня сила живе в отій дівчині. Він це давно відчував. Виявляється, що про це знає і вона. Обвела навколо пальця. Він уже одного разу зустрічався з тою силою. У тому селі, звідки втік, жила така одна. Вона його тоді також заледве не вбила, бо порушив правила, захопив невинну душу, тобто без дозволу захопив її. І та, сільська, була така ж сильна, але не така мудра. Він тоді втік. Та не тепер. Ця не дасть утекти.

Градобур майже мертвий, знесилений від боротьби, змалілий. Він повзе долівкою квартири. Якщо вже розсипатися росою, то подалі від її очей. І раптом натикається на двері в підлозі, справжні привідкриті двері. Вони його не обпекли і не відкинули. Ось де він заховається. За дверима. Хоча двері здаються доволі знайомими, та згадувати, де він їх бачив, немає часу, як і роздумувати про те — чи бувають двері в підлозі.

Відьма рушає зі свого місця. Вона стискає в одній руці те лихо, що завішене у неї на шиї, а іншою перед собою держить пекучо-ядуче зілля, яке так гидко пахне. Ще півкроку, і вона кине його на майже добитого Гонихмарника, і тоді смерть. Він, не роздумуючи, падає у двері і…

Аліна нахиляється над картиною і трішки недбало кладе пучок трави на двері. Звір у пастці.

У хаті жахливий розгардіяш: потрощені меблі, друзки посуду» розкидані книжки, одяг. Аліні до цього байдуже. Вона сідає перед картиною.

Аліна чомусь озирається на вікно. Біла постать бовваніє на даху, і їй здається на мить, що вона там бачить ще когось, мов у тумані. Та про це думати і довго розглядатися немає часу, скоро третя. Гонихмарник може загинути. Вбивати нікого, навіть Градобура, вона не збиралася. Вона не ловець душ, навіть вічних. Як казав Юрко — не вихлюпнути з водою дитину…

— Що ж, тепер давай поговоримо, любчику! Ти, напевне, зрозумів, що втрапив у пастку. Тепер впізнав картину? Лише творець дверей здатен вирішувати, куди вони ведуть. — Аліна поблажливо посміхається. — У тебе лишилося мало часу. Вбивати тебе не збираюся. Поки що! Звичайно, якщо ти пристанеш на мої умови — житимеш далі. Тобі для животіння потрібне тіло смертної людини. Сашка ти не отримаєш, він зрікся тебе, Петро не погодиться. Та є гарна альтернатива — це моя коліжанка Марта. Так-так. То жінка, одна з тих, які для тебе в житті так багато значать, правда, лишень, мов паливо чи їжа. Тебе не вчили, що за все на світі слід розплачуватися? Рано чи пізно. Спробуй стати жінкою. Можливо, тобі і сподобається. І цього разу я пропоную стати рабом у тілі жінки. Така собі плата за життя. Попереджаю, без вивертів, тому що я — поруч і слідкую за тобою. Ага! Деякі формальності. Марто, ти згідна?

— Так, я згідна! — говорить тремтячим голосом дівчина.

— От бачиш, як класно. Усі ритуали збережено. Вона — згідна! Сашко від тебе відмовився. Тепер чекаємо від тебе згоди, або помреш. Вибирай!

І Аліна бере Марту за тремтячу крижану руку.

Марта сповзає з крісла на підлогу.

— Ну, що ж, я зараз відкрию твої двері й відійду вбік, щоб тебе не шандарахнуло цього разу від мене. Коли ти перебував у тілі Сашка, то не міг це відчувати. Тіло людини як громовідвід, а так хто зна — можливо, без людського тіла сила землі тебе відразу вб'є.

Аліна забирає з картини пучечок трави і відходить до вікна. Якусь мить нічого не відбувається. Час спливає.

Усе, ніхто йому не допоможе. Він у пастці. Це її картина і її двері. Це — темниця! Як він благав всі сили, що жили в тому місті, на допомогу — ніхто не прийшов. Точніше, їх хтось тримав, не допускав до цієї кімнати, хтось могутній і сильний. Через нього ніхто не пробився.

Безвихідь.

З картини виливається на волю тонюсінька цівочка світла. Вона мерехтить від блиску лампи, на якусь мить зависає в повітрі і починає наближатися до Марти, до того місця, де в людини сонячне сплетіння. Це триває лишень декілька секунд. Все. Промінчик згас, він у Марті.

Гонихмарник став жінкою, чи то жінка вперше стала Гонихмарником.

Петро зривається з місця, підбігає до Марти, допомагає їй піднятися на ноги. Марта стоїть збентежено.

— Марто, розплющ очі, — чи то наказує, чи просить Аліна.

— Господи, як багато кольорів та світла! Алінко, я бачу! Я знову бачу!

— Звичайно, бачиш, — говорить Аліна. — Я знала.

Лікарі ж попереджали, що шанс прозріти в Марти таки є, щоправда, лишень примарний один відсоток… Будемо вважати, що то він. Стрес, переживання і все таке. Хе! Бо як по-іншому то людям та собі пояснити?