Глиняні ноги

— Гей, друже? — гукнув Скажений Малолюдок Артур. — Твоя матуся вміє шити, друже? Так-так? То попросиш її зашити оце!

Він ухопився руками за чоловікові повіки і з бездоганною точністю вдарив головою. Коли два черепи зустрілися, почулося ще одне «хрясь».

Нападник зі зламаним коліном спробував відповзти, але Скажений Малолюдок Артур зістрибнув з його непритомного товариша і кинувся переслідувати його копняками. Копняки істоти зростом не більше шести дюймів не повинні завдавати людині серйозного болю, але, схоже, Скажений Малолюдок Артур мав куди більшу масу, ніж давали змогу мати його розміри. Ті ж удари Артурової голови були подібні до влучань сталевих кульок із рогатки. Копняк, здавалося, мав силу копняка чоловіка чималеньких габаритів, тільки вкрай болісно сконцентрованих в одній маленькій точці.

— Скажіть тим вилупкам з Гільдії щуроловів, що я працюю на кого хочу і виставляю яку захочу ціну, — примовляв він у паузах між ударами. — А ці кізяки ніяк не відчепляться від дрібного бізнесмена...

Другий бойовик гільдії нарешті дістався кінця провулка. Артур дав Сідові фінального копняка й залишив його в канаві.

Відтак, похитуючи головою, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх справ. Працював він фактично на дурняк, а здобич збував за пів ціни — мерзенно злочинна діяльність! Та все ж Скажений Малолюдок Артур ставав дедалі заможнішим, бо колективний розум Гільдії геть неправильно сприймав концепцію рівного оподаткування.

Насправді Артур заправляв за свої послуги значно більше. «Значно більше» означає значно більше з особливої, а головне, низької точки зору Скаженого Малолюдця Артура. Чого в Анк-Морпорку досі ніяк не могли зрозуміти — це того, що твої гроші варті тим більшого, чим меншими є твої розміри. Для звичайної людини долар означав буханку, якої ставало на пару укусів. Скаженому Малолюдкові Артуру той же долар давав такий же шматок хліба, але його вистачало на тиждень, а кірку, яка лишалась після виїдання м’якуша, можна було використовувати за спальню.

Проблема масштабування була відповідальною також і за те, що Артур повсякчас перебував напідпитку. Мало барменів уміли наливати пиво в наперстки. Йдучи до бару, Скажений Малолюдок Артур мусив вдягати купального костюма.

І все ж він любив свою роботу. Вивести щурів краще за Скаженого Малолюддя Артура не міг ніхто. Старі метиковані пацюки, які знали про пастки та отрути абсолютно все, були безсилі перед лицем його атаки — а саме обличчям він нерідко й атакував.

Останнім їхнім відчуттям у житті були руки, які хапали їх за вуха, а останнім, що вони бачили, — стрімке наближення його лоба.

Стиха лаючись, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх підрахунків. Але ненадовго.

Він різко крутнувся, нахиливши лоба в бойову позицію.

— Це тільки ми, Скажений Малолюдцю Артуре, — проказав сержант Колон, швиденько відступаючи назад.

— Для тебе, ментяро, пан Скажений Малолюдець Артур, — заявив Артур, проте дещо розслабився.

— Ми — сержант Колон і капрал Ноббс, — повідомив Колон.

— Та ви ж нас пам’ятаєте, ні? — улесливим голосом промовив Ноббі. — Саме ми вам допомогли минулого тижня, коли ви билися з тими трьома ґномами.

— Тобто відтягли мене від них, якщо ви саме це хочете сказати, — уточнив Скажений Малолюдок Артур. — Саме коли я ось-ось усіх їх поклав би.

— Ми б тут хотіли побалакати про деяких щурів, — сказав Колон.

— Замовленнями я вже й так завалений, — твердо відповів Артур.

— Про щурів, яких ви продали до «Бурових обідів» кілька днів тому.

— А шо з ними не так?

— Він підозрює, що вони були отруєні, — бовкнув Ноббі, попередньо завбачливо перемістившись за Колонову спину.

— Я ніколи не користуюся отрутою!

Колон усвідомив, що задкує від чоловічка шестидюймового зросту.

— Так, авжеж... розумієте... річ у тім... ви встрягали в бійки і все таке... не дуже дружите з ґномами... хтось може подумати... річ у... це може мати такий вигляд, ніби ви зачаїли образу.

— Образу? Чого б це мені ображатися, друже? Це ж не мені копняків надавали! — насуваючись, запитав Скажений Малолюдок Артур.

— Мудро. Мудро, — погодився Колон. — Просто було б добре, так, якби ви могли сказати нам... де ви взяли цих щурів...

— Наприклад, у палаці Патриція, — докинув Ноббі.

— У палаці? Хто ж ловить щурів по палацах! Це заборонено. Ні, я пам’ятаю тих щурів. Гарні були, гладкі, я хотів по пенні за кожного, але він таки виторгував по три пенні за чотири штуки, жадібний він, як я не знаю.

— То де ж ви їх вполювали?

Скажений Малолюдок Артур знизав плечима.

— Та на бійні. По вівторках я завжди там працюю. Тіко не можу сказати вам, звідки вони туди прийшли. Ті їхні тунелі є скрізь, розумієте?

— А могли вони наїстися отрути, перш ніж ви їх упіймали? — поцікавився Колон.

— Отруту там ніхто не розкладає, — наїжачився Скажений Малолюдок Артур. — Я б такого не потерпів, ясно? У мене контракти по всьому району Боєнь укладені, і я не матиму справи з жодним лайном, яке використовує отруту. Я не беру плати за щурів, ясно? Гільдія мене за це ненавидить. Але я сам собі обираю клієнтів, — Артур лиховісно посміхнувся. — Я просто йду туди, де є улюблена щуряча їжа, і зачищаю все, прикрашаючи туніками газончики. Якщо я зіткнуся з кимось, хто використовує отруту, то хай вони йдуть до Гільдії і платять за її розцінками — ха, подивлюсь я, як це їм сподобається.

— Бачу, ви станете великою людиною в харчовій промисловості, — сказав Колон.

Скажений Малолюдок Артур нахилив голову до плеча.

— А знаєш, що сталося з хлопцем, який минулого разу відмочив отакий же прикол? — поцікавився він.

— Е... ні?.. — вимовив Колон.

— От і ніхто не знає, — повідомив Артур. — Бо його більше ніколи не бачили. То що, у вас все? Бо мені ще до кінця робочого дня треба розібратися з одним осиним гніздом.

— То цих щурів ви вполювали під Бійнями? — вперто уточнив Колон.

— Їх там повно. Там же працюють кожум’яки, саловари, м’ясники, ковбасники... Гарне пасовисько, якщо ти пацюк.

— Так, авжеж, — погодився Колон. — Не посперечаєшся. Що ж, гадаю, ми не будемо більше забирати ваш час...

— А як ви полюєте на оси? — раптом зацікавився Ноббі. — Викурюєте їх?

— Це неспортивно: я б’ю їх влет, — пояснив Скажений Малолюдок Артур. — Але якщо по дню ще багато справ, то роблю шашки з отого чорного пороху № 1, який алхіміки продають.

Він показав на заповнені патронташі на своїх плечах.

— Ви їх підриваєте? — здивувався Ноббі. — Це теж не дуже спортивно звучить.

— Та невже? То спробуй коли-небудь встановити в гнізді пів дюжини шашок, запалити ґноти і пробитися до виходу, перш ніж вибухне перша!

— Це якась гонитва за примарами, сержанте, — сказав Ноббі, коли вони відійшли. — Якісь щури наїлися десь якоїсь отрути, а він їх вполював. І що нам з цим робити? Труїти щурів законом не заборонено.

Колон почухав підборіддя.

— Гадаю, у нас не все гаразд, Ноббі, — промовив він. — Я хочу сказати, всі десь крутяться, щось розслідують, і тільки ми з тобою як два чайники. Ну, тобто ти готовий оце повернутися на штаб-квартиру і доповісти, що ми тут поговорили зі Скаженим Малолюдком Артуром, то це не він, от і вся казка? Ми ж — людські істоти, так? Принаймні я точно людина, і я знаю, що ти, можливо, теж — а плентаємося позаду всіх на світі. Кажу тобі, Ноббі, це більше не моя Варта. Тролі, ґноми, ґорґульї... Ти мене знаєш, я нічого проти них не маю, але чого я найбільше чекаю від найближчого майбутнього — це невеличкої ферми з курчатками. І от я б геть не проти зробити наостанок щось, чим міг би пишатися.

— Добре, і що ми маємо, по-твоєму, робити? Стукати в кожні двері на Бійнях і питати, чи нема в них, часом, миш’яку?

— Угу, — підтвердив Колон. — Ходити та розмовляти. Ваймз завжди це повторює.

— Та там же сотні тих дверей! І все одно ж усі скажуть «ні».

— Ясно, але ми повинні допитуватися. Часи міняються, Ноббі. Ми говоримо про сучасні методи слідства. Дедукцію. Нині ми мусимо давати результат. Ти ж бачиш, Варта росте. Я не проти того, що старий Щебінь служить сержантом, — коли з ним зблизишся, він непоганий хлоп; але одного дня може дійти до того, Ноббі, що накази віддаватиме який-небудь Гном. Мені-то все одно, бо я вже буду на своїй фермочці...

— Прибивати курчат над дверима, — вставив Ноббі.

— ...а от тобі варто поміркувати про своє майбутнє. З тим, як ідуть справи, можливо, скоро Варті знадобиться ще один капітан. Ну його до біса, якщо він матиме прізвище Міцнорук, чи там Сланець. Тож краще тобі не ловити ґав.

— А ти ніколи не хотів стати капітаном, Фреде?

— Мені? Офіцериком? Я маю гордість, Ноббі. Ні, я не проти офіцерства для тих, для кого це оте, як його, покликання, — але це не для таких, як я. Моє місце — біля простого люду.

— Хотів би я, щоб і моє там було, — понуро мовив Ноббі. — Глянь-но, шо я сьонні вранці знайшов у себе в пошті.

Він показав сержантові картонного квадратика із золотим обідком і прочитав:

— «Її Вельможність Селашіль перебуватиме В Дома сьогодні пообіді з п’ятої години і просить Його Світлість де Ноббса про приємність долучитися до компанії».

— Ох.

— Чув я про цих багатющих старих пані, — продовжував Ноббі пригнічено. — Думаю, вона хоче, щоб я там блазня грав, правильно ж?

— Нє-нє, — заперечив сержант, позираючи на найменш придатну для розваг істоту. — Я про такі штуки начулася від дядечка. «В Дома» означає щось типу невеликої випивки. Це, Ноббі, де весь ваш ноббі-лі-тет тусить. Просто собі випивають, регочуть і говорять про ле-те-ра-ту-ри та мес-тец-тва.

— Я ж навіть не маю шикарного шмаття, — пожалівся Ноббі.

— О, Ноббі, але ж це твоя перевага, — заявив Колон. — Уніформа цілком підійде. Насправді навіть додасть шику. Особливо якщо покажеш себе парубком моторним, — додав він, ігноруючи той очевидний факт, що моторність Ноббі годилася хіба в металобрухт.

— Справді? — Ноббі дещо просвітлішав. — Я ж уже багато таких запрошувань отримував, — зізнався він. — Шикарні картки, такого виду, ніби їх по краєчках погризли золотими зубами. Обіди, бали, все таке.

Колон поглянув згори вниз на свого друга. В його мозку сформувалася дивна, а проте переконлива думка.

— Та-а-ак, — протягнув він, — це ж усе про Зрілість, розумієш? Час спливає.

— Куди?

— Ну-у-у... можливо, все те шикарне жіноцтво хоче видати тебе за своїх дочок, які саме Дозріли.

— До чого?

— Крутіше за графа немає нікого, крім герцога. А герцогів у нас не водиться. І королів ми теж не маємо. Граф Анкський — це було б те, що вони назвали б гарним уловом.

Воістину, в такому формулюванні усе видавалося простішим. Коли замінювати слова «Ноббі Ноббс» словами «Граф Анкський», це не працює. Але все працює, якщо вимовляти просто «Граф Анкський». Мала існувати далеко не одна жінка, яка щаслива була б стати тещею графа Анкського, навіть якщо це передбачало залучення до оборудки Ноббі Ноббса.

— Принаймні точно не одна і навіть, можливо, не дві.

Очі Ноббі сяйнули.

— Ніколи про це й не думав, — зізнався він. — А декотрі з цих дівчат і грошики мають, авжеж?

— Та вже побільше, ніж ти, Ноббі.

— І, звісно ж, мій обов’язок перед нащадками — щоб рід Ноббсів не урвався, — задумливо додав Ноббі.

Колон обдарував його досить-таки стурбованою посмішкою божевільного доктора, який вдарив своє створіння блискавкою в голову, приєднав куди слід іскристі електроди і тепер спостерігає, як воно спускається до селища.

— Ух, — видихнув Ноббі; його погляд уже затуманило.

— Авжеж, але спочатку, — сказав Колон, — я обійду всі Бійні, а ти — Балацьку, а вже тоді ми, як і належить, працею зморені, можемо рушити назад до Управління. Гаразд?

— Добридень, командоре Ваймз, — привітався, зачиняючи за собою двері, Морква. — Доповідає капітан Морква.

Ваймз, важко загрузнувши в кріслі, дивився у вікно. Там знов підіймався туман. Будівлю Опери навпроти вже було видно нечітко.

— Ми, е, ознайомилися з усіма ґолемами, з якими змогли, ваша милосте, — почав Морква, намагаючись непомітно роздивитися стіл та його околиці на предмет наявності яких-небудь пляшок. — От тільки лишилося їх дуже мало. Ми виявили одинадцятьох, що розбили себе або відпиляли собі голови, а на середину дня уже й населення почало їх розбивати або виймати з їхніх голів ті слова. Це недобре, ваша милосте. Все місто засипане черепками. Так, ніби всі... лише чекали нагоди. Дивно це все. Вони ж лише працюють, тримаються осторонь від усіх інших і нікому не чинять ніякої шкоди. А дехто з тих, що порозбивали самі себе, залишили... ну, ваша милосте, записки. Щось про ганьбу і те, як їм шкода. І завжди — щось там про глину свою...

Ваймз не відповів.

Морква обережно нахилився вбік, аби пересвідчитися, чи немає пляшки під столом.

— А в «Бурових обідах» продавали отруєну щурятину. З миш’яком, ваша милосте. Я попросив розслідувати цю справу сержанта Колона та капрала Ноббса. Може, просто збіг, але хто його зна.

Ваймз обернувся. Морква добре чув його дихання. Коротке, різке дихання людини, яка намагається тримати себе в руках.

— Що ми пропустили, капітане? — далеким голосом спитав він.

— Ваша милосте?

— У спальні його високості. Там було ліжко. Письмовий стіл. Речі на цьому столі. Нічний столик. Крісло. Килимок. Ми поміняли все. Він їсть. Ми перевірили їжу, чи не так?

— Всю комору, ваша милосте.

— Справді? Ми могли помилитися. Не розумію як, але могли. На цвинтарі лежать певні докази того, що таки могли, — Ваймз майже гарчав. — Що ще там є? Малодупко каже, на тілі Патриція немає ані подряпини. Що ще там є? Якщо ми з’ясуємо як, то за дещиці везіння це дасть нам і відповідь на запитання «хто».

— Він постійно дихає тим повітрям, ва...

— Але ж ми перенесли його до іншої спальні! Навіть якщо хтось, не знаю вже як, закачував туди отруту... він не зміг би міняти кімнати, під нашим-то постійним наглядом. Річ має бути в їжі!

— Я сам спостерігав за пробами, ваша милосте.

— Отже, ідеться про щось, чого ми не бачимо, хай йому грець! Люди помирають, капітане! Пані Полегенько померла!

— Хто, ваша милосте?

— Ви ніколи про неї не чули?

— Сказав би, що ні, ваша милосте. А ким вона була?

— Ким була? Та ніким особливим, я гадаю. Всього лише виростила дев’ятьох дітей у парі кімнат, в яких вам місця потягтися не вистачило б, та шила сорочки по два пенси за годину роботи, та трималася осторонь від усіх інших, і померла, капітане. Як і її онук. Чотирнадцятимісячний. А все через те, що її онука принесла їм трохи наїдків з палацу. Гостинчика! І знаєте що? Мілдред вирішила, що я збираюся затримати її за крадіжку! Просто на поминках, о боги! — Ваймзів кулак розтиснувся і стиснувся, аж побіліли кісточки пальців. — Це вже вбивство. Не замах, не політика, а вбивство. А все тому, що ми не ставимо довбаних правильних запитань!

Двері відчинилися.

— О, добридень, вельмишановний пане, — салютуючи, бадьоро проказав сержант Колон. — Даруйте, що турбую. Гадаю, у вас розпал робочого дня, але мушу запитати — власне, щоб позбавити вас офіційного допиту, так би мовити. Ви використовуєте де-небудь на своєму виробництві миш’як?

— Е... Фенлею, та ж не змушуй офіцера стояти на порозі, — почувся нервовий голос, і робітник відступив на крок. — Добридень, офіцере. Чим можемо допомогти?

— Перевірка на миш’як, пане. Є підозра, що він з’явився там, де не повинен бути.

— Е... о небо. От так-так. Я впевнений, що ми ним не користуємось, але зайдіть-таки, поки я про всяк випадок перепитаю в бригадирів. Упевнений також, у нас знайдеться для вас горнятко гарячого чаю.

Колон озирнувся. За ним густішав туман. Небо ставало дедалі темнішим.

— Не можу відмовитись, пане! — відповів він.

Двері зачинилися за його спиною.

А ще за мить ледь чутно проскреготіли засуви.

— Гаразд, — сказав Ваймз. — Спробуймо ще раз.

Він підняв уявний ополоник.

— Я — кухар. Я приготував цю цілющу кашку, яка смакує собачою сечею. Я наповнюю три тарілки. Всі дивляться на мене. Всі тарілки як слід помито, так? Чудово. З двох тарілок одна береться для проби, а друга тепер — на аналіз до Малодупка, а тоді слуга — це ви, Моркво, — бере третю і...

— Ставить її на підйомник для їжі, ваша милосте. Такий обладнано в кожній кімнаті.

— Я думав, їжу просто розносять?

— Шість поверхів нагору? Ваша милосте, вона за цей час закам’яніє.

— Добре... Стоп. Це ми далеко заїхали. Ви взяли тарілку. Ви ставите її на тацю?

— Так точно.

— То ставте.

Морква слухняно поставив невидиму тарілку на невидиму тацю.

— Що ще? — спитав Ваймз.

— Скибка хліба, ваша милосте. І ми перевіряємо кожну хлібину.

— Ложка?

— Так точно.

— Ну то не стійте стовпом. Кладіть їх...

Морква відняв від невидимої таці одну руку і взяв невидиму скибку та примарну ложку.

— Ще щось? — спитав Ваймз. — Сіль та перець?

— Здається, я пригадую, що там були сільничка й перчанка, ваша милосте.

— То давайте їх сюди.

Ваймз яструбиним поглядом спостерігав за порожнечею між долонями Моркви.

— Ні, — сказав він. — Ми ж не могли цього пропустити, чи не так? Тобто... Невже ми це пропустили?

Він потягнувся і взяв незриму баночку.

— Скажіть мені, що ми перевіряли сіль, — промовив він.

— Це перець, ваша милосте, — послужливо виправив Морква.

— Сіль! Гірчиця! Оцет! Перець! — проказав Ваймз. — Ми перевірили таки не всю їжу і дозволили його високості додавати собі отруту за смаком, еге ж? Миш’як — це метал. Чи можна зробити... металеву сіль? Скажіть мені, що ми ставили собі це запитання. Ми ж не настільки дурні, чи не так?

— Я перевірю безпосередньо, — сказав Морква. Він безпорадно роззирнувся. — Тільки поставлю кудись тацю...

— Не кваптеся, — урвав Ваймз. — Я це вже проходив. Не кидаймось одразу ж бігати по вулицях з криками «Дайте рушника!» лише через те, що нас осяяла якась ідея[47]. Нумо думати далі, гаразд? Ложка. З чого вона?

— Слушно, ваша милосте. Я перевірю начиння.

— Далі, їжу ж готують на вугіллі! А що він п’є?

— Кип’ячену воду, ваша милосте. Воду ми перевіряли. А я перевірив і склянки.

— Добре. Отже... ми маємо тацю, ви ставите її в підйомника, і далі що?

— Люди на кухні тягнуть за мотузки, і він підіймається на шостий поверх.

— Без зупинок?

Морква нерозуміюче подивився на нього.

— Підйомник проходить шість поверхів, — промовив Ваймз. — Ідеться просто про шахту з великою скринею всередині, яку можна підіймати й опускати, правильно? Закладаюся, двері до цієї шахти є на кожному поверсі.

— Зараз деякі поверхи практично не використовуються, ваша ми...

— Що навіть краще для нашого отруювача, гм? Він просто спокійнісінько стоїть собі й чекає на тацю, еге ж? Ми ж не знаємо, чи їжа, яка прибуває, є тією ж, яку відправили, чи не так?

— Блискуче, ваша милосте!

— Закладаюся, це відбувається вечорами, — продовжував Ваймз. — Його високість працює допізна, а підіймається із зорею. О котрій годині йому надсилають вечерю?

— Зараз, коли він хворіє, приблизно о шостій, ваша милосте, — сказав Морква. — На той час уже темнішає. А потім він продовжує писати.

— Правильно. У нас багато роботи. Ходімо.

Коли Ваймз увійшов, Патрицій сидів на ліжку й читав.

— А, Ваймзе, — сказав він.

— Мій пане, скоро подадуть вашу вечерю, — сказав Ваймз. — Чи можу я повторити, що наше завдання значно полегшилось би, якби ви дозволили вивезти вас із палацу?

— Не сумніваюся, — відгукнувся Ветінарі.

З шахти підйомника почувся стукіт. Ваймз перетнув кімнату і відчинив дверцята. У скрині сидів ґном. У зубах він затиснув ножа, в кожній руці тримав по сокирі й випромінював несамовиту зосередженість.

— О небо, — слабко промовив Ветінарі. — Сподіваюся, його хоч би приправили гірчицею.

— Були якісь проблеми, констеблю? — спитав Ваймз.

— Ні, фаша милоште, — відповів ґном, випробовуючись і виймаючи зі щелеп ножа. — Нічого цікавого на всій протяжності. Там були ще інші дверцята, і жодними з них явно давно не користувалися, але я все одно їх усі позабивав, згідно з наказом капітана Моркви.

— Прекрасно. Спускайтеся.

Ваймз зачинив дверцята. З-за них знову почувся стукіт: ґном почав спуск.

— Ви дбаєте про кожну дрібницю, га, Ваймзе?

— Сподіваюся, ваша високосте, так.

Скриня повернулася з тацею в ній. Ваймз вийняв тацю.

— Що це?

— Хапонська піца без анчоусів, — відповів Ваймз, підіймаючи кришку. — Ми замовили її в «Піца-хаті Рона» за рогом. Наскільки я розумію, отруїти всю їжу в місті неможливо. А начиння — з мого дому.

— Ви мислите як справжній поліцейський, Ваймзе.

— Дякую, ваша високосте.

— Серйозно? Гадаєте, це був комплімент?

Патрицій потицяв у тацю виделкою з виглядом мандрівника в незнайомій країні.

— Ваймзе, це хтось уже їв?

— Ні, ваша високосте. Просто начинку в цій страві дрібно січуть.

— Ах, розумію. А я вже подумав, пробувальники перестаралися, — сказав Патрицій. — Слово честі. Яких лише загроз мені не доводиться очікувати.

— Бачу, ваша високосте, вам кращає, — напружено мовив Ваймз.

— Дякую, Ваймзе.

Коли Ваймз пішов, Правитель Ветінарі з’їв піцу — чи принаймні ті її частини, вміст яких видався йому знайомим. Потім він відклав тацю і задмухав свічку біля ліжка. Трохи посидів у темряві, а тоді посовав рукою під подушкою, доки його пальці не торкнулися гострого ножика та коробки сірників.

Дяка богам за Ваймза. В його відчайдушних, палких, а головно — недоцільних зусиллях було щось таке миле. Якщо бідака продовжуватиме в такому ж дусі, доведеться підкинути йому підказку-другу.

В Управлінні сам-один сидів капітан Морква і замислено роздивлявся Дорфла.

Ґолем так і стояв там, де його «вимкнули». Хтось повісив йому на руку кухонного рушника. Кришка його черепа так і лишалася відкинутою.

Якийсь час Морква просидів, спершись підборіддям на кулак і просто споглядаючи. Потім він відчинив шухляду столу і дістав Дорфлів чем. Перечитав. Підвівся. Підійшов до ґолема. Поклав слова йому в голову.

У Дорфлових очах засвітилося помаранчевим. Те, що було випаленою глиною, прийняло в себе найтоншу ауру, яка визначає межі між живим і неживим.

Морква відшукав Дорфлові табличку та олівця, вклав їх у ґолемову руку і відступив.

Під пильним вогняним поглядом він зняв пояс із мечем, кірасу, шкірянку і стягнув через голову вовняний натільний жилет.

На його м’язах грали відблиски. Вони вилискували в сяєві свічок.

— Я без зброї, — сказав Морква. — Без броні. Бачиш? А тепер послухай...

Дорфл нахилився вперед, замахнувшись кулаком.

Морква не поворухнувся.

Кулак спинився за волосину від капітанових очей; той навіть не зморгнув.

— Не думаю, що ти на це здатен, — промовив він, коли ґолем розмахнувся знову і його кулак спинився за часточку дюйма від живота Моркви. — І рано чи пізно тобі доведеться зі мною поговорити. Принаймні полистуватися.

Хвилю Дорфл не рухався. Потому взяв олівця.

ЗАБЕРИ З МЕНЕ СЛОВА!

— Розкажи мені про ґолема, який убив людей.

Олівець не ворухнувся.

— Інші повбивали самі себе, — продовжив Морква.

ЗНАЮ.

— Звідки?

Якийсь час ґолем дивився на нього. Потім написав:

ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ.

— Ти відчуваєш, що відчувають інші ґолеми? — уточнив Морква.

Дорфл кивнув.

— А тепер люди вбивають ґолемів, — сказав Морква. — Не знаю, чи можу я це зупинити. Але можу спробувати. Гадаю, я розумію, що відбувається. До певної міри. Гадаю, все сталося через когось із вас. Глини від глини вашої. Він зганьбив вас усіх. Щось пішло не так. Ви спробували все виправити. Гадаю... всі ви поділяли цю надію. Але слова у ваших головах щоразу вам перешкоджали...

Ґолем не рухався.

— Ви продали його, правда ж, — тихо промовив Морква. — Чому?

Відповідь з’явилася на табличці ледь не миттєво:

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

— Чому? Бо того вимагають ваші слова?

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР!

Морква зітхнув. Людям потрібно дихати, рибі потрібно плавати, ґолемам потрібні господарі.

— Не знаю, чи зможу я дати цьому раду, але, повір, ніхто інший навіть не намагатиметься, — сказав він.

Дорфл не рухався.

Морква знову підійшов поближче до нього.

— Цікаво, чи старий жрець та пан Гопкінсон не зробили чогось... чи не допомогли щось зробити, — промовив він, дивлячись ґолемові в обличчя. — Цікаво, чи... опісля... це «щось» не пішло проти них, не витримавши тягаря цього світу...

Дорфл лишався незворушним.

Морква кивнув.

— Хай там як, ти вільний. Далі все у твоїх руках. Я допоможу тобі, чим зумію. Якщо ґолем — це річ, то він не може скоїти вбивства, ну а я продовжу з’ясовувати, чому все це відбувається. Якщо ж ґолем може скоїти вбивство, тоді ви — істоти, і те, як із вами поводилися, — жахливо й має припинитися. В кожному разі, Дорфле, ви у виграші.

Він повернувся спиною і переклав на столі кілька паперів.

— Головне лихо, — додав він, — у тому, що всі хочуть, аби інші вгадували їхні бажання й відтак облаштовували світ як належить. Напевне, навіть ґолеми.

Він знову обернувся до ґолема.

— Я знаю, що ви маєте якусь спільну таємницю. Але якщо так піде й далі, не лишиться нікого, щоб її берегти.

Він з надією подивився на Дорфла.

НІ. ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ. Я НЕ ЗРАДЖУ.

Морква зітхнув.

— Що ж, я тебе не примушуватиму, — він вищирився. — Хоча, знаєш, міг би. Я міг дописати в твій чем кілька слів. Наказати тобі говорити.

У Дорфлових очах спалахнуло полум’я.

— Але я цього не робитиму. Бо це було б не по-людськи. Ти нікого не вбивав. Я не можу позбавити тебе свободи, бо ти її й так не маєш. Ну ж бо. Можеш іти. Я ж так і так знаю, де ти живеш.

ПРАЦЮВАТИ ОЗНАЧАЄ ЖИТИ.

— Чого ґолеми хочуть, Дорфле? Я постійно бачив вашого брата, який завжди чимось зайнятий, але чого ви справді прагнете досягти?

Олівець зашкрябав по шиферній табличці.

ВІДПОЧИТИ.

Потому Дорфл розвернувся і вийшов з будинку.

— Прок*ття! — вигукнув Морква, що було для нього непростою лінгвістичною вправою.

Він побарабанив пальцями по столу, а тоді різко встав, вдягнув весь раніше скинений одяг та обладунки й рушив коридорами в пошуках Анґви. Вона була в кабінеті капрала Малодупко і бесідувала з ґноминею, спершись на стіну.

— Я відправив Дорфла додому, — сказав Морква.

— Він має дім? — здивувалася Анґва.

— Ну, назад на бійню. Але, можливо, зараз не найкращий час для ґолема ходити вулицями самому, тож я збираюся пройтися слідом за ним і... Капрале Малодупку, з вами все гаразд?

— Так точно, — відрапортувала Усмішка.

— На вас одягнено... одягнено... — свідомість Моркви бунтувала від самої думки про те, що було вдягнено на цьому ґномові, тож він наважився лише на:

— Кільт?

— Так точно. Спідниця, капітане. Шкіряна, капітане.

Морква спробував знайти годящу відповідь — і мусив обмежитися коротким:

— А.

— Я пройдуся з тобою, — вирішила Анґва. — А на чергуванні побуде Усмішка.

— Кільт... — промовив Морква. — Ох. Ну, е... просто стежте за порядком. Ми ненадовго. І... е... не виходьте з-за столу чергового, гаразд?

— Та годі, — сказала Анґва.

Коли вони вийшли в туман, Морква сказав:

— Ти не думаєш, що з Малодупком... коїться щось дивне?

— Як на мене, абсолютно типова жінка, — відповіла Анґва.

— Жінка? Ти сказала, що він — жінка?

— Вона, — уточнила Анґва. — Це, знаєш, Анк-Морпорк. У нас тут є різні займенники.

Вона буквально нюхом відчувала його збентеження. Звичайно, всі розуміли, що десь під усіма цими шарами шкіряного одягу та кольчужного плетива ґноми складаються з достатньої кількості статей, щоб забезпечувати виробництво нових ґномів, але це була не та тема, яку ґноми обговорювали, — хіба що на тій стадії флірту, коли нестача точних відомостей могла спричинити серйозні ускладнення.

— Що ж, хочеться думати, що вона матиме достатньо гідності, аби тримати це при собі, — сказав нарешті Морква. — Тобто я нічого не маю проти жінок. Я абсолютно впевнений, що до них належить, наприклад, моя прийомна матінка. Але я не думаю, що, розумієш, було б дуже розумно привертати до цього увагу навколишніх.

— Моркво, по-моєму, у тебе негаразди з головою, — сказала Анґва.

— Що?

— По-моєму, вона у тебе застрягла в твоїй же дупі. Тобто — та щоб тобі грець! Дещиця косметики та одяг — і ти вже реагуєш так, ніби вона перетворилася на панну Вава Вум і почала танцювати на столах у «Скунсовому хвості»!

Кілька секунд тривала вражена тиша: уяву обох раптом опанувало видовище стриптизерки-ґномині. Уява обох збунтувалася.

— Хай там як, — сказала Анґва, — але якщо і в Анк-Морпорку неможливо бути самою собою, то де це можливо взагалі?

— Коли це помітять інші ґноми, виникнуть проблеми, — вимовив Морква. — З-під цієї спідниці майже видно його коліна. Тобто її коліна.

— Всі мають коліна.

— Нехай, але афішувати їх означає напрошуватися на неприємності. Я хочу сказати, я-то звик до колін. Я можу бачити коліна й думати: «А, гаразд, коліна, це просто такі суглоби на ногах», — але дехто з хлопців...

Анґва принюхалася.

— Тут він повернув ліворуч. Дехто з хлопців що?

— Ну... Просто я не знаю, як вони відреагують. Не варто тобі було її заохочувати. Я хочу сказати, звісно, існують ґноми-жінки, але... Ну, тобто вони мають гідність цього не показувати.

Він почув, як Анґві перехопило подих. Коли вона заговорила знову, її голос лунав звідкись здаля.

— Моркво, ти знаєш, що я завжди поважала твоє ставлення до громадян Анк-Морпорка.

— І?

— Я завжди була вражена тим, наскільки ти не звертаєш уваги на такі речі, як колір чи форма.

— І?

— І ти завжди здавався гуманним.

— І?

— І ти знаєш, що я маю до тебе серйозну прихильність.

— Так?

— Просто іноді...

— Так?

— Я справді, справді, справді не розумію чому.

Коли капрал Ноббс піднявся доріжкою до особняка вельможної Селашіль, біля ґанку вже тісно громадилися екіпажі. Він постукав.

Йому відчинив лакей.

— На вхід для прислуги, — сказав він і спробував зачинити двері знову.

Та Ноббі мав напоготові висунуту вперед ногу.

— Читайте, — сказав він, простягаючи йому два клаптики паперу.

У першому йшлося:

Другим був лист від Дракона, Короля Гербів.

Очі лакея розширилися.

— Ох, страшенно перепрошую, ваша милосте, — заквапився він. І знову втупився в капрала Ноббса.

Ноббі був гладенько виголений — принаймні тоді, коли голився востаннє, — але на його обличчі містилося стільки дрібних топологічних деталей, що воно скидалося на украй невдалий взірець ділянки землі, на якому практикували підсічно-вогневе землеробство.

— Ой, леле, — промимрив лакей. Проте опанував себе. — Взагалі відвідувачі зазвичай мають запрошення.

Ноббі пред’явив пошарпану пачку, більше схожу на стару карткову колоду.

— Гадаю, найближчим часом я буду зайнятий тусуванням, — сказав він. — Але, якщо бажаєте, пізніше можна буде влаштувати партію-другу у «Вбогого пана Цибулю».

Лакей зміряв його поглядом. Він нечасто вибирався за межі особняка, але йому також доводилося чути — а кому не доводилося? — що у Варті служить повноправний король Анк-Морпорка. Лакей мусив визнати, що коли вже спадкоємця трону необхідно було переховувати, то, мабуть, важко було б сховати його краще, ніж за обличчям К. В. Сент-Дж. Ноббса.

З іншого боку... лакей мав певний інтерес до історії і знав, що сам той трон за довгу епоху свого існування носив на собі і горбунів, і однооких, і слабих на ноги, і страшних з лиця, як смертний гріх. У цьому плані Ноббі мав не менш королівський вигляд, ніж вони. Якщо він, строго кажучи, не горбив спину, то це лише тому, що груди та боки він горбив теж. «Бувають часи, — подумав лакей, — коли варто орієнтуватися по зірці в небі, навіть якщо ця зірка — червоний карлик».

— Ви ще не відвідували раніше цих заходів, ваша світлосте?

— Оце вперше, — відгукнувся Ноббі.

— Упевнений, ваша вельможна кров усе вам підкаже, — слабко прошелестів лакей.

«Я маю піти, — думала Анґва, доки вони поспішали крізь туман. — Я більше не можу жити від повні до повні.

Не те щоб він не був привабливим. І годі й мріяти зустріти турботливішого чоловіка.

Але ж у тому й річ. Він дбає про всіх. Рівноправно. Він знає все про кожного, бо кожен його цікавить, і його турбота завжди загальна, й ніколи не буває особистою. Він не здатен поставити знак рівності між „особистим“ і „важливим“.

Якби ж він мав яку-небудь типово людську рису, на кшталт самозакоханості. Упевнена, сам він про це не думає, але легко помітити, що стосунки з перевертнем в глибині душі його непокоять. Його непокоїть те, що говорять про мене за моєю спиною, — і не знає, що з цим робити.

Що там якось сказали ті Гноми? Один сказав щось на кшталт: „У неї зараз буде обід“, а другий відповів: „Радій, що не з тебе“. Я бачила вираз його обличчя. Це я звикла не реагувати... ну, більшу частину часу... але він так не може. Якби він хоч комусь врізав. Це нічого не дало б, але йому хоч би покращало.

І справи тільки гіршають. У кращому разі мене схоплять у чиєму-небудь курнику — і це буде нормальний такий накид сміття на млин. А якщо мене схоплять у чиїй-небудь спальні...»

Вона спробувала позатикати цим думкам пельки, проте нічого не виходило. Перевертня можна лише контролювати — але не приручити.

«Це все — місто. Забагато народу, забагато запахів...

Можливо, щось вийшло б, якби ми жили десь на самоті; але якщо я скажу: „Я або місто“,— він же навіть не зрозуміє, який тут може бути вибір.

Рано чи пізно мені доведеться повернутися додому. Так буде краще для нього».

Ваймз знову простував крізь сиру ніч. Він розумів, що надто злий, аби мислити адекватно.

Він уперся в глухий кут, і йому таки довелося подолати для цього чималий шлях. Він мав повний віз фактів, озброївся всіма можливими прийомами логіки — але хтось десь мав усі підстави вважати його дурнем.

Можливо, дурнем його вважав уже й капітан Морква. Ваймз одну за одною видавав на-гора блискучі ідеї — годящі поліцейські ідеї, — і кожна виявлялася поганим анекдотом. Він кричав, і давав прочухана, і робив усе інше як слід — і ніщо з цього не спрацювало. Вони не знайшли ані зачіпки. Тільки збільшили масштаби свого незнання.

В його уяві постав привид старої пані Полегенько. Він мало що міг про неї пригадати. Тоді він був лише одним зі шмаркачів у натовпі таких же шмаркачів, а вона була лише одним зі стурбованих облич десь над фартухом. Одна з мешканок вулиці Півнедзьоба. Вона взялася за шиття, аби звести кінці з кінцями, і завжди намагалася мати охайний вигляд, і, як і всі жителі цієї вулиці, на дорозі життя ніколи нічого ні в кого не просила — а отримувала навіть менше, ніж нічого.

Що ще він міг зробити? Вони ж хіба що шпалери зі стін не по...

Ваймз зупинився.

Шпалери в обох кімнатах були однакові. Як і в усіх кімнатах на всьому тому поверсі. Жахливі зелені шпалери.

Але... та ні, цього не може бути. Ветінарі спав у тій кімнаті цілі роки — якщо взагалі можна сказати, що він коли-небудь спав. І неможливо проникнути до палацу та переклеїти стільки шпалер так, щоб ніхто не помітив.

Хвилі туману перед Ваймзом на мить розступилися. Він вловив відблиск свічки у вікні найближчого будинку, а тоді хвилі зійшлися знову.

Туман. Так. Сирість. Проникає всередину, осідає на шпалерах. Старих, запилених, запліснявілих...

Чи перевіряв Смішинка шпалери? Зверніть увагу: в певному сенсі ми ж їх і справді не бачимо. Вони не перебувають у кімнаті, бо ж саме вони й визначають, що таке кімната. Чи можна отруїтися стінами?

Він ледве наважувався обмірковувати цю думку. Якщо він дозволить своїй свідомості спинитися на цій підозрі, все прекрутиться, покришиться й піде за вітром, як і в усіх попередніх випадках.

Але... десь тут і зарито собаку, підказала йому підсвідомість. Вся ця метушня з підозрюваними та доказами... це лише для того, щоб тілу було за що взятися, поки найпотаємніші закапелки мозку непомітно роблять надважку роботу. Кожен тямущий лягавий знає, що немає сенсу вештатися туди й сюди в пошуках Доказів, за допомогою яких можна з’ясувати, Хто Це Зробив. Ні, починати слід саме з чіткого уявлення про те, Хто Це Зробив. І тоді зрозуміло, які саме Докази треба шукати.

Він не збирається ще цілий день провести в розгубленості, зрідка пересипаній відчайдушно яскравими ідеями, о ні. Досить уже того, що обличчя капрала Малодупка, схоже, набувало дедалі більше барв кожного разу, як Ваймз зустрічався з ним поглядом. Він тоді спитав: «Дивіться, миш’як — це метал, тож чи не могли з нього зробити столове начиння?» І досі не міг забути, з яким виразом обличчя Гном пояснював, що так, авжеж, у принципі, таке можливо, тільки треба переконатися, що ніхто не помітить, як вони за три секунди розчиняться після першого ж занурення в суп.

Цього разу Ваймз спершу добряче подумає.

— Граф Анкський, капрал Його Світлість К. В. Сент-Дж. Ноббс!

Гудіння розмов припинилося. Голови обернулися в єдиному напрямку. Хтось у натовпі розсміявся, та негайно був зашиканий сусідами.

Вперед вийшла вельможна Селашіль. Це була висока кощава жінка з гострими рисами обличчя та орлиним носом, що були спадковими зовнішніми ознаками її роду. На ходу вона складала враження летючої сокири.

Вийшовши, вона зробила реверанс.

Навколо прокотилися зітхання подиву, але вона лише обвела гостей поглядом — і все заворушилося в поклонах та реверансах. Десь у задніх рядах хтось заговорив: «Але ж він геть...» — та його швидко притишили.

— Хтось щось загубив? — нервово спитав Ноббі, озираючи схилені голови. — Я допоможу пошукати, коли шо.

Біля його ліктя опинився той самий лакей; він тримав тацю.

— Щось вип’єте, ваша світлосте? — спитав він.

— Ага, добре, пінту «Молюскового», — сказав Ноббі.

У присутніх повідпадали щелепи. Але вельможна Селашіль не розгубилася.

— «Молюскового»? — перепитала вона.

— Сорт пива, ваша ясновельможносте, — пояснив слуга.

Її ясновельможність вагалася не довше миті.

— Гадаю, наш дворецький має пиво, — сказала вона. — Сходіть до нього, шановний. І я теж вип’ю «Молюскового». Яка оригінальна ідея!

Це таки справило певний ефект на тих гостей, які завжди знали, з якого боку бутерброда намазано паштет.

— А й справді! Чудова пропозиція! Мені теж пінту «Молюскового»!

— Га-га! П’гек’гасно! І мені!

— Усім — «Молюскового», я пригощаю!

— Але ж він геть...

— Та заткніть уже пельку!

Рахуючи гіпопотамів, Ваймз обережно подолав Латунний міст. Він таки виявив, крім добре знайомих восьми, і дев’яту постать — але вона просто спиралася на парапет і бурмотіла сама до себе знайомим та (принаймні для Ваймза) незагрозливим тоном. Найлегші порухи вітерцю несли від неї запах, що перебивав навіть запах ріки. В сенсі попередження це був тривожний дзвіночок, який варто було би вважати дзвоном сполоху.

— ...Креветко, креветко, я їм казав, постав оце і потягни за кінчика! Маґуля і рука тисячоліття! Я їм казав, а їм стромити б...

— Привіт, Роне, — навіть не завдаючи собі клопоту поглянути в бік постаті, кинув Ваймз.

Старий Тхір Рон подріботів за ним.

— Креветко, вони мене витурили, так...

— Авжеж, Роне, — машинально промовив Ваймз.

— І маґуля... креветко, кажу, маслом та на бутерброд... Королева Моллі радить вам бути обережним, пане.

— Що-що?

— Не так засмажили, креветко, креветко! — безневинно пояснив Старий Тхір Рон. — Штани, а мене витурили, вони і здорова куниця!

Жебрак непевним кроком проскочив повз Ваймза, метучи бруківку полами бруднющої шинелі, і пошкутильгав у туман. Попереду нього дріботів його песик.

У кімнаті прислуги коїлося стовпотворіння.

— «Старомолюскове особливе»? — перепитав дворецький.

— Ще сто чотири пінти! — вигукнув лакей.

Дворецький знизав плечима.

— Гаррі, Сіде, Робе та Джеффрі... Кожен зараз взяв по дві таці і ще одну подвійну ходку до «Королівської голови», бігом! Що ще він там робить?

— Ну, мали бути поетичні читання, але він почав жартувати...

— Анекдоти розповідати, чи що?

— Не зовсім.

Дивовижно, як таке можливо: мряка і туман одночасно. І те, й інше вітер заносив у відчинене вікно, тож Ваймз мусив його зачинити. Він запалив свічки біля письмового столу і розгорнув свого записника.

Можливо, треба було йому скористатися бісиком-органайзером, але він любив бачити записи на папері. Записуючи, він краще міркував.

Він написав: «Миш’як», — і обвів слово великим колом. Кругом кола він понадписував: «Нігті о. Трубчека», «Щури», «Ветінарі» та «п. Полегенько». Нижче на сторінці він написав: «Ґолеми», — і теж обвів це слово колом. Навколо цього слова він надписав: «о. Трубчек?» та «п. Гопкінсон?». Після деяких роздумів він також додав: «Крадена глина» та «Шамот».

Далі Ваймз записав так: «Навіщо ґолемові зізнаватися в тому, чого він не робив?».

Якийсь час він роздивлявся вогні свічок, після чого записав: «Щури їдять що завгодно».

Минув іще певний час.

«Що такого може бути у жерця, що могло б комусь знадобитися?»

Знизу почулося брязкання обладунків прибулого з вулиць патруля. Заволав капрал.

«Слова, — записав Ваймз. — Що мав пан Гопкінсон? Ґномський хліб → Не вкрадено. Що ще?»

Певний час Ваймз посидів, втупившись у ці слова, потім написав: «Пекарня», — трохи подивився і на це слово, стер його і замінив словом «Піч?». Слово «Піч» він обвів колом, таким же обвів «Крадену глину» і з’єднав обидва намальованих кільця.

Під нігтями старого жерця виявився миш’як. Можливо, він розсипав щурячу отруту? Миш’як має багато способів використання. І будь-який алхімік готовий продати його цілі фунти.

Ваймз написав: «Миш’яковий Монстр», — і подивився на запис. Під нігтями зазвичай буває бруд. Якщо сталася бійка, можуть трапитися шматочки шкіри. Але не жир та миш’як.

Він знову поглянув на аркуш і, ще подумавши, написав: «Ґолеми неживі. Але думають, що живі. Що роблять живі? → Здебільш.: дихають, їдять, випорожн.». Він зробив паузу, втупившись у туман, і тоді, дуже обережно, дописав: «І розмножуються».

Ззаду шиї він починав відчувати дивне поколювання.

Він обвів колом ім’я покійного Гопкінсона і провів лінію вниз до іншого кола, в якому вписав: «Він мав велику піч».

Гм-м-м. Смішинка казав, що в хлібній печі глину як слід не випалиш. Але, цілком ймовірно, її там можна випалити не як слід.

Він знову підняв очі на свічки.

Вони могли це зробити, авжеж? О боги... Та ні, звичайно, ні...

Але, зрештою, все, що потрібно, — це глина. І жрець, який знає, які слова слід написати. І, очевидно (припустив Ваймз), хтось, хто міг би, власне, виліпити фігуру — але ж ґолеми мали сотні й сотні років, аби навчитися досконало володіти своїми руками...

О, ті велетенські руки. Які, здавалося, лише й придатні, щоб стискатися в кулаки.

А далі перше, що вони схотіли б зробити, — це знищити докази, еге ж? Можливо, вони й не мислили про це як про вбивство, а лише як про таке собі тимчасове вимкнення...

Він намалював на своїх роздумах ще одне, досить безформне, коло.

Шамот. Стара випалена глина, подрібнена на крихту.

Вони додали туди дещицю власної глини. Дорфл мав нову ногу, чи не так? І вона не дуже йому підходила. Вони таки вклали частку себе — в нового ґолема.

Все це було... ну, Ноббі назвав би це «ржачним». Ваймз же й уявлення не мав, як це назвати. Все це було наче якесь таємне товариство. «Глино від глини моєї». Плоть від плоті моєї, кров від крові...

Трикляті глиняні брили. Мавпувати вищих істот!

Ваймз позіхнув. Краще б йому трохи поспати. Чи щось таке.

Він втупився в аркуш. Його рука машинально ковзнула до найнижчої шухляди столу, як завжди, коли він бував стурбований і намагався добряче подумати. Звісно, нині пляшки там бути не могло — але старі звички так просто не вми...

Раптом почулися тихе «дзень» скла і тихий спокусливий сплеск.

Ваймзова рука стикнулася з пузатою плящиною. Етикетка повідомляла: «Ґуральні Обіймиведмедя: Загорбатський, 7*».

Рідина всередині від нетерплячки ледь не лізла самотужки вгору по склу.

Він дивився на пляшку. Він поліз до шухляди по пляшку — і вона там була.

Але її там бути не могло. Він знав, що Морква та Фред Колон постійно стежили за ним, але він і сам не купив жодної пляшки з дня одруження, бо ж він обіцяв Сибіл, так?

Але ж це була не якась там самогонка. Це був «Загорбатський»...

Одного разу він його пробував. Тепер уже важко було пригадати, як так сталося, бо в ті часи алкоголь, який він вживав, зазвичай справляв ефект удару молотком по внутрішньому вуху. Напевне, роздобув десь гроші. Лише понюхати б його — і це буде як ціла Вепроніч. Лише понюхати...

І тоді вона каже: «Кумедно — минулої ночі так не вийшло!» — завершив капрал Ноббс.

Він осяяв усе зібрання усмішкою.

Якийсь час панувала тиша. Потім хтось у натовпі засміявся — тим негучним непевним сміхом, яким смієшся, коли не знаєш достеменно, чи не примусять тебе негайно замовкнути. Та слідом засміявся ще хтось. Потім підключилися одразу двоє. А тоді регіт охопив усіх присутніх.

Ноббі грівся у променях слави.

— А от іще один: заходить хапонець у бар з маленьким таким піаніно... — почав він.

— Здається, — твердо сказала вельможна Селашіль, — закуски вже подано.

— А свинячі ніжки є? — життєрадісно поцікавився Ноббі. — Миска свинячих ніжок — до «Молюскового» саме те.

— Зазвичай я кінцівок не їм, — відказала вельможна Селашіль.

— Та ну, сендвіч із ніжкою... Ніколи не пробували? Смакота, — запевнив Ноббі.

— Але... здається... це не найтонші наїдки? — промовила вельможна Селашіль.

— Та ну, шкуру можна зрізати, — заспокоїв Ноббі. — Навіть ратиці. Якщо ви такі ніжні.

Сержант Колон розплющив очі й застогнав. Голова тріщала. Його чимось вдарили. Можливо, стіною.

Крім того, його ще й зв’язали. По руках і ногах. Він лежав у темряві — здається, на дерев’яній підлозі.

У повітрі стояв жирний запах, який видавався знайомим, проте дратівливо невпізнаваним.

Коли його очі звикли до темряви, він почав розбирати прямокутник із ледь помітних світляних ліній, що, напевне, позначали двері. Також до нього долітала ледь чутна розмова.

Колон спробував піднятися на коліна і загарчав, коли його голову пронизав ще сильніший біль.

Коли тебе зв’язують — це не до добра. Звичайно, це суттєво краще, ніж коли тебе вбивають, але це також може означати, що тебе просто збираються вбити дещо пізніше.

«Ніколи такого ще не траплялося, — сказав він собі. — За старих часів якщо злодія й ловили на гарячому, то насправді йому лишали відчинені двері для втечі. Зате й господарі поверталися додому без зайвих дірок в організмі».

Використовуючи кут між стіною та якоюсь величезною скринею, він таки зумів підвестися. Це не те щоб дуже покращило його становище порівняно з попереднім — і все ж, коли дзвони в голові притихли, він незграбно дострибав до дверей.

По інший бік від них продовжували гудіти голоси.

Проблеми в цьому будинку мав не лише сержант Колон.

— ...дурню! І для цього ти притяг його сюди? У Варті є перевертень! Ах-ха. Не з ваших отих покручів. Вона — чистопородна. Кинь монетку, то вона нюхом відчує, як та впала!

— Може, вб’ємо його, а тіло десь сховаємо?

— Думаєш, вона не відчує різниці між живим і мертвим тілом?

Сержант Колон ледь чутно застогнав.

— То відведемо його подалі, поки туман кругом...

— Ідіоте, вони вміють відчувати й страх. Ах-ха. Ну чому ти не дав йому просто тут усе оглянути? Що він побачив би? Я цього мента знаю. Старий жирний боягуз з усіма інтелектуальними здібностями, ах-ха, кнура. Від нього постійно так і тхне страхом.

Сержант Колон від душі сподівався, що наразі від нього не тхне чим-небудь іншим.

— Відправ до нього Мешугу, ах-ха.

— Ви впевнені? Він починає поводитись дивно. Вештається вулицями й волає в ніч — а вони ж наче до цього не пристосовані. А ще він тріскається. Цим тупим ґолемам можна довіряти лише в тому, що вони не зроблять нічого як нале...

— Та всі знають, що ґолемам не можна довіряти. Ах-ха. Подбай про нього!

— Я чув, що Ваймз...

— Про Ваймза вже подбав я!

Колон тихо, як тільки міг, сперся на двері. Він уявлення не мав, що за Мешугу створили ґолеми, проте звучання слова навіювало думку про те, що краще бути де завгодно, аби подалі від цієї штукенції.

Якби він був таким же винахідливим типом, як Сем Ваймз чи капітан Морква, він би... знайшов цвях абощо і розколупав би ці мотузки, чи не так? Мотузки були затягнуті дійсно туго і сильно врізалися в його зап’ястя, бо були ну дуже тонкими, ненабагато товщими за струну, і зав’язані вони були кілька разів. Якби він міг знайти щось, щоб їх перетерти...

Та, на жаль — і всупереч будь-якому здоровому глузду, — зв’язаних ворогів іноді бездумно кидають до приміщень, геть-чисто позбавлених цвяхів, годящих гострих камінців, скляних скалок чи навіть, в ідеальному випадку, достатньої кількості старих запчастин та інструментів, аби зібрати цілком функціональний бронеавтомобіль.

Він примудрився знову стати на коліна і засовав зв’язаними руками по щілинах підлоги й стін. Підійшла б навіть звичайна трісочка. Металевий уламок. Широко відчинені двері з написом «СВОБОДА». Він погодився б на будь-що.

Але надибав він тільки крихітне кружальце світла на підлозі. Колись давно з дошки тут випав сучок, і крізь отвір проходило світло — тьмяне помаранчеве світло.

Колон ліг і притулив до отвору око. На жаль, це привело в безпосередню близькість до отвору і його носа.

Сморід звідти йшов несамовитий.

Внизу вгадувалося щось на кшталт води — принаймні якась рідина. Напевне, він перебував над одним із численних міських каналів, які були, втім, прокладені століття і століття тому й нині не використовувалися — якщо про їхнє існування хтось узагалі пам’ятав — для тих цілей, для яких людство зазвичай використовує свіжу чисту воду (а саме — щоб зробити її настільки брудною й непридатною до пиття, наскільки це лише можливо). А цей конкретний канал ще й протікав під ринком худоби. Запах амонію увіп’явся в ніздрі Колона, неначе свердло.

Проте там, унизу, таки було світло.

Він затамував подих і позирнув ще раз.

За пару футів під собою він побачив малесенького плотика. На ньому акуратним рядочком були викладені зо пів дюжини щурів і горіла крихітна стружка свічки.

Невеличкий човник заплив у поле його зору. На дні човника лежав щур, а посеред нього сидів і гріб маленькими веслами...

— Скажений Малолюдок Артур?

Гном поглянув угору.

— Ну а це ще хто?

— Це ж я, ваш старий добрий друг Фред Колон! Ви не могли б подати руку допомоги?

— Якого ти там забув?

— Мене зв’язали і збираються вбити! Чому тут так жахливо пахне?

— Це старий канал Півнедзьоба. Сюди йдуть змиви з усіх хлівів на ринку, — Скажений Малолюдок Артур вищирився. — Відчуваєш силу і добро, які течуть у жилах твого міста? Зви мене Королем Золотої Ріки, га?

— Мене збираються вбити, Артуре! А вам на це попісяти!

— Ха, гарна ідея!

Клітини Колонового мозку спалахнули відчайдушним вогнем.

— Я вийшов на слід тих типів, які труїли ваших щурів, — заявив він.

— Гільдія щуроловів! — гаркнув Артур, ледь не впустивши весло. — Я так і знав, що це вони, еге ж? Я ж отут-о й полював на своїх щуриків! І тут, унизу, їх ще повно — дохлих, як позавчорашні покійники!

— Отож! І я повинен надати імена цих негідників командорові Ваймзу! Особисто! Маючи при собі обидві руки і обидві ноги! Він щодо цього дуже суворий!

— Ти шо, не бач, шо влігся прям на люк? — спитав Артур. — Чекай на місці.

Артурів плотик відплив із поля зору. Колон перекотився на спину. Незабаром у стіні поруч почувся шурхіт, а потім хтось копнув його у вухо.

— Ой!

— Мені за це заплатять? — поцікавився Скажений Малолюдок Артур, підіймаючи цурпалок свічки того типу, які стромляють у тортики на дитячих днях народження.

— А як же громадянський обов’язок?

— Ага, тобто не заплатять?

— Щедро, щедро заплатять! Обіцяю! А тепер розв’яжіть мене!

— Це шпагат, — повідомив Артур звідкись із району Колонових зап’ясть. — Геть негодяща мотузка.

Колон відчув, що його руки вільні, хоча зап’ястя досі відчували біль.

— А де ж той люк? — спитав він.

— Ти на ньому лежиш. У нього добре скидати всіляке сміття. Знизу в нього такий вигляд, ніби його роками не відчиняли. Чуєш, я зараз там унизу на кожному кроці бачив дохлих щурів! Здоровенні, як твоя макітра, і вдвічі дохліші. Мені таки не здалося, що ті, яких я вполював для Бура, були якісь пригальмовані!

Щось лунко тріснуло, і Колонові ноги теж вивільнилися. Він обережно сів і спробував хоч якось оживити їх розтиранням.

— Звідси є якийсь вихід? — спитався він.

— Для мене — купа, для такого жирного довбня, як ти, — нуль, — проголосив Скажений Малолюдок Артур. — Мусиш плисти.

— Ти хочеш, щоб я стрибнув отуди?

— Не бійся, не потонеш.

— Точно?

— Ага. Але можеш задихнутися. Знаєш же приказку про оте саме, по якому пливеш без весла?

— Це ж не воно, га? — спитав Колон.

— Вся річ у хлівах, — роз’яснив Скажений Малолюдок Артур. — Худоба, коли її замкнути в хліву на бійні, завжди нервується.

— Як я її розумію.

З-за дверей почулося рипіння підлоги. Колон із зусиллям зіп’явся на ноги.

Двері відчинилися.

Весь дверний отвір заповнила якась постать. Через світло за її спиною риси було годі розібрати, але Колон не міг не побачити два трикутні вогняні ока.

Сержантове тіло, яке в багатьох аспектах було куди розумнішим за вмонтований у нього мозок, зреагувало миттєво. Виділеним мозком адреналіном воно скористалося сповна: підстрибнуло на кілька футів угору і витягло ступні так, щоб обкуті сталлю носаки поліцейських черевиків синхронно вдарили у кришку люка. Шар багаторічного бруду та шар іржі, на яку перетворилося залізо, не витримали.

Колон полетів униз. На щастя, його тіло мало досить завбачливості, щоб затиснути власного носа саме в ту мить, коли він із гучним «Ляп» занурився в потік, характеристики якого неможливо описати пристойними словами.

Більшість людей, зненацька занурюючись у воду, намагаються чимшвидше знов почати дихати. Колон намагався якомога довше від цього утриматися. Про альтернативу страшно було й подумати.

Він виринув почасти через виштовхувальну дію газів, вивільнених його падінням; свічка Скаженого Малолюдка Артура на плотику, що розгойдувався хвилями за кілька футів від нього, спалахнула блакитним полум’ям.

Хтось приземлився на його шолом і пришпорив його, як вершник — коня.

— Праворуч! Уперед!

Наполовину плавом, наполовину пішки Колон почав пробиратися смердючим руслом. Жах надавав йому сил. Пізніше ці події виставлять рахунок організму, але зараз він ішов буквально в кільватері переляку: поки слід у рідині за ним заповнювався знову, минало кілька секунд.

Він не спинявся, аж доки раптове ослаблення опору його рухові не підказало, що він вибрався з-під землі. Він пошукав руками в темряві, намацав брудні опори якогось причалу і, хрипко віддихуючись, вчепився за них.

— Шо то була за потвора? — спитав Скажений Малолюдок Артур.

— Ґолем, — видихнув Колон.

Він зумів дотягтися до поручнів причалу, спробував підтягтися і звалився назад у воду.

— Агов, я наче щось чую, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

Сержант Колон злетів з-під води, як запущена з субмарини ракета, впав на причал і склався там удвоє.

— Ги, шо та пташечка, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

— Скажений Малолюдку Артуре, а як вас називають ваші друзі? — пробелькотів Колон.

— Не зна. У мене їх нема.

— А хай тобі, це просто диво.

Натомість його світлість де Ноббс тепер завів багато друзів.

— Як це «скільки наливати»? Ти шо, дна не бачиш? — гримів він.

Всі аж душилися від реготу.

Ноббі радісно шкірив зуби посеред натовпу. Він і не пам’ятав, щоб коли-небудь так веселився, лишаючись одягненим.

У дальньому кутку вітальні вельможної Селашіль безгучно зачинилися двері, і в комфортабельній кімнаті для паління, розсівшись по шкіряних кріслах, вичікувально поглянули одне на одного анонімні люди.

Нарешті хтось сказав:

— Неймовірно. Справді, неймовірно. Цей чоловік таки має хоризьми.

— Даруйте?

— Я хочу сказати, він настільки бридкий, що просто зачаровує людей. Як і ті історії, що він розповідав... Ви помітили, як усі заохочували його, бо просто не могли повірити, що хто б то не був може кидати подібні жартики в присутності дам?

— Чесно кажучи, той анекдот про чоловічка-піаніста мені сподобався...

— А його манери за столом! Ви помітили?

— Ні.

— Так-о-тож!

— А запах, не забудьте про запах.

— Не стільки поганий, скільки... дивний.

— Я помітив, що насправді за кілька хвилин ніс просто закривається, і тоді...

— Я лише хочу вказати, що він дивним чином приваблює людей.

— Як публічна страта, наприклад.

На певний час запала замислена мовчанка.

— Так, по-своєму цей чудик має непогане почуття гумору.

— Хоча й не те щоб іскрометне.

— Схоже, досить забезпечити йому пінту пива та миску отого, як там його, з ратицями — і він буде щасливий, як свиня в перегної.

— Як на мене, це дещо образливо.

— Перепрошую.

— Я знав деяких дуже пристойних свиней.

— Не маю сумніву.

— Але я дуже легко уявляю, як він за своїм пивом та ніжками підписує королівські укази.

— Таки так. Е... А він, гадаєте, вміє читати?

— А яка різниця?

Знову запала мовчанка, сповнена копіткої праці мізків.

Потому хтось сказав:

— З іншого боку... ми можемо не турбуватися через загрозу виникнення неадекватної династії.

— Чому ви так гадаєте?

— Ви уявляєте, щоб за нього пішла яка-небудь принцеса?

— Ну-у-у... Вони відомі звичкою цілувати жаб...

— Так то жаби.

— ...і, звичайно, влада та титул — це потужні афродизіаки...

— Не уточните, наскільки потужні?

Знову мовчанка. Тоді:

— Можливо, не настільки потужні.

— Він прекрасно пасуватиме відведеній ролі.

— Ідеально.

— Дракон спрацював пречудово. Сподіваюся, насправді цей чудик не граф?

— Не будьте дитиною.

Усмішка Малодупко незграбно сиділа на високій табуретці за столом чергового офіцера. Їй сказали, що все, що вона має робити, — це перевіряти патрулі, які повертаються або, навпаки, виходять на зміну.

Дехто з Вартових позирав на неї з певним подивом, але ніхто нічого не сказав. Вона вже майже зовсім розслабилася, коли з патрулювання Королівського узвозу повернулося четвірко ґномів.

Вони дружно вирячилися на неї. І, зокрема, на її вуха.

Потім їхні погляди так само дружно опустилися нижче. Затуляти простір під столом панельками в Анк-Морпорку було не заведено. Зазвичай, утім, там можна було побачити лише нижню половину сержанта Колона. Серед цілої низки вагомих підстав приховувати це видовище сексуальна привабливість займала місце далеко не в першій десятці.

— Це ж... жіночий одяг, еге ж? — сказав один із ґномів.

Усмішці пересохло в роті. Ну чому саме зараз? Вона якось підсвідомо сподівалася, що у відповідний момент Анґва буде поруч. Це неймовірно, як заспокійливо діяла на навколишніх її усмішка.

— Ну? — пролопотіла вона. — І що? Хочу, то й ношу.

— А... у тебе у вусі...

— І?

— Це... та моя матуся ніколи навіть... аргх... це огидно! Ще й на людях! Що, як побачать діти?

— Я бачу твої кісточки! — кинув інший ґном.

— Я звернуся з цього приводу до капітана Моркви! — заявив третій. — Не думав я, що доживу до такого!

Двоє Гномів рвонули до роздягальні. Третій поквапився був слідом за ними, але, порівнявшись зі столом, пригальмував і обдарував Усмішку безтямним поглядом.

— Е... е... але ж гарні кісточки, — вимовив він і побіг геть.

Четвертий дочекався, поки перші троє зникнуть, і бочком наблизився до столу.

Усмішку тіпало.

— Тільки спробуй щось ляпнути про мої ноги! — промовила вона, застережно махаючи пальцем.

— Е... — ґном швидко роззирнувся і нахилився ближче. — Е... це... помада?

— Так! І що?

— Е... — ґном нахилився ще ближче, роззирнувся знову, тепер уже зовсім по-змовницьки, і стишив — точніше, стишила — голос:

— Е... а даси покористуватися?

Анґва та Морква крокували крізь туман у тиші, яку порушували лише чіткі й короткі вказівки Анґви.

Потім вона зупинилася. До цього моменту запах Дорфла — чи принаймні свіжий слід задавненого м’яса та коров’ячого посліду — досить прямо вів до району, де була розташована бійня.

— Він звернув у цей провулок, — сказала вона. — Це майже в протилежний бік. І... пересувався швидше... і... запах багатьох людей та... сосисок?

Морква кинувся бігом. Багато людей та запах сосисок означали чергову виставу вуличного театру, яким і було життя в Анк-Морпорку.

Далі у провулку він побачив натовп. Цей натовп явно перебував тут уже певний час, оскільки край нього видніла знайома постать із візочком; витягаючи шию, вона намагалася дивитись через голови.

— Що відбувається, пане Нудль? — спитав Морква.

— А, кепе, привіт. Та ґолема зловили.

— Хто зловив?

— Та якісь типи — ось щойно кувалди притягли.

Перед Морквою стояла щільна стіна людей. Він склав руки, встромив їх між двома найближчими глядачами і розсунув тих у боки. Лаючись і опираючись, натовп розступався перед ним, як води морські перед пророком найвищого класу. Загнаний у глухий кут Дорфл вивищувався у кінці провулка. До нього обережно наближалося троє чоловіків із кувалдами; вони мали типовий вигляд вуличних хуліганів, жоден з яких не прагне завдати першого в бійці удару, бо боїться, що другий дістанеться йому.

Ґолем відступав, прикриваючись шиферною табличкою, на якій було написано:

Я КОШТУЮ 530 ДОЛАРІВ.

— Гроші? — промовив один із чоловіків. — Ви, потвори, більше ні про що не думаєте!

Від удару кувалди табличка розлетілася на друзки.

Чоловік спробував замахнутися знову. Коли кувалда не зрушилася з місця, він ледь не полетів сторчголов.

— Коли все, що ти маєш, — це ціна, то й думати можеш тільки про гроші, — спокійно сказав Морква, вириваючи кувалду з його пальців. — Що це ви виробляєте, друже?

— Вам нас не спинити! — пробурчав чоловік. — Всі знають, що вони неживі!

— Але я можу затримати вас за навмисне пошкодження чужого майна, — вказав Морква.

— Один із них убив того старого жерця!

— Вибачте? — перепитав Морква. — Вони ж неживі, як же вони можуть скоїти вбивство? Наприклад, меч, — він витягнув свого меча, який ковзнув із піхов із майже шовковистим звуком. — Він теж неживий, і навряд чи ви, пане, звинуватите саме меча, якщо хтось його у вас устромить.

Чоловікові очі ледь не перекосилися, коли він спробував сфокусувати їх на лезі.

Анґва вкотре відчула спантеличення діями Моркви. Він же не погрожував. Не погрожував. Він використав меча саме як... наочний приклад. Та й по всьому. Якби він почув, що хтось сприйняв це інакше, то був би неабияк вражений.

Щось у ній сказало: «Треба бути дійсно складною особистістю, аби бути таким простим, як він».

Чоловік сковтнув.

— Влучно сказано, — вимовив він.

— Так, але... Їм не можна довіряти, — сказав іще один з кувалдою. — Весь час крутяться навколо й ніколи нічого не кажуть. Що в них на умі, га?

Він копнув Дорфла ногою. Ґолем злегка похитнувся.

— Так ось, — сказав Морква. — Саме це я й намагаюся з’ясувати. Наразі ж я змушений просити вас розійтися у своїх справах...

Третій ґолемоборець лише нещодавно прибув до міста і приєднався до цієї справи просто за компанію.

Він зухвало здійняв кувалду і роззявив уже рота, щоб сказати: «Та невже?» — але затнувся, бо, здавалося, під самим вухом почув гарчання. Воно було низьким і м’яким, але якісь його обертони проникали в найпотаємніші вузли його спинного мозку, де натискали на кнопку з написом «Первісний Жах».

Він обернувся. За його спиною виявилася вродлива Вартова, яка приязно йому посміхнулася. Це означало, що куточки її вуст піднялися, відкривши всі її зуби.

Він упустив кувалду собі на ногу.

— Чудово, — сказав Морква. — Я завжди казав, що добрим словом і посмішкою можна добитися всього.

Навколишні дивилися на нього з тими самими виразами облич, що завжди з’являвся у тих, хто бачив капітана в дії.

Цей вираз викликався виносом мозку, який ставався від усвідомлення того факту, що він і справді вірить у власні слова. Від такої неймовірної неадекватності просто дух забивало.

Юрма позадкувала, а потім усі поквапилися геть із провулка.

Морква обернувся до ґолема, який, упавши на коліна, намагався скласти уламки своєї таблички.

— Ходімо, пане Дорфле, — сказав він. — Решту дороги ми пройдемося з вами.

— Ви з глузду з’їхали? — спитав Шкарпетка, намагаючись зачинити двері. — Ви хочете, щоб я прийняв оце назад?

— Він — ваша власність, — сказав Морква. — А його намагалися розбити.

— Не слід було їм заважати, — сказав м’ясник. — Хіба ви не чули, про що гуде все місто? Я не матиму справи з жодним із них!

Він знову спробував зачинити двері, але Морква тримав їх ногою.

— У такому разі, боюся, ви чините правопорушення, — заявив Морква. — А саме — засмічення міської території.

— Ай, та серйозно!

— Я завжди серйозно, — сказав Морква.

— Він завжди серйозно, — підтвердила Анґва.

Шкарпетка щосили замахав руками.

— Нехай іде собі геть. Киш! Я не потерплю, щоб на моїй бійні працювали вбивці! Якщо ви такі розумні, забирайте його собі!

Морква натиснув на двері й відчинив їх навстіж. Шкарпетка відступив на крок.

— Пане Шкарпетко, ви що, намагаєтеся підкупити слугу закону?

— Ви ненормальний?

— Я завжди нормальний.

— Він завжди нормальний, — зітхнула Анґва.

— Вартовим не дозволяється приймати подарунки, — оголосив Морква. Він озирнувся на Дорфла, який самотньо стовбичив посеред вулиці. — Але я куплю його у вас. За чесну ціну.

Шкарпетка перевів погляд з Моркви на ґолема і назад.

— Купите? За гроші?

— Так.

М’ясник знизав плечима. Коли хтось пропонує тобі гроші, не час піддавати сумніву його нормальність.

— Ну що ж, це інша справа, — визнав він. — Коли я його купив, він коштував 530 доларів, але тепер він, звісно, набув нових умінь...

Анґва загарчала. Вечір видався не з легких, а запах свіжого м’яса дратував її відчуття.

— Секунду тому ви були готові віддати його задарма!

— Ну, віддати — то віддати, а бізнес є біз...

— Я заплачу вам долар, — сказав Морква.

— Долар? Та це грабунок серед бі...

Рука Анґви метнулася вперед і вхопила м’ясника за горло. Вона відчувала пальцями його вени, нюхом — його кров і страх...

Вона спробувала думати про капусту.

— Зараз уже вечір, — прогарчала вона.

Як і той кувалдоносець у провулку, Шкарпетка дослухався голосу природи.

— Долар, — прохрипів він. — Гаразд. Чесна ціна. Один долар.

Морква пред’явив монету. Потім помахав своїм записником.

— Дуже важливо підписати угоду, — пояснив він. — Належним чином оформлена передача права власності.

— Авжеж, авжеж. Радий прислужитися.

Шкарпетка зацьковано поглянув на Анґву. З її посмішкою явно було щось не так. Він поквапливо нашкрябав кілька рядків.

Морква зазирнув через його плече.

— Цікава граматика, але ж на вигляд усе цілком законно, чи не так? — промовив Морква, забираючи папір. — Дуже дякую, пане Шкарпетко. Як на мене, всі сторони задоволені.

— Це все? Я можу йти?

— Звичайно, і...

Двері з грюкотом зачинилися.

— Молодець, — сказала Анґва. — Отже, тепер ти маєш ґолема. Ти дійсно знаєш, що віднині все, що він зробить, лежить на твоїй відповідальності?

— Якщо так, чому на вулицях трощать саме їх?

— Слухай, як ти збираєшся його використовувати?

Морква замислено поглянув на Дорфла, який втупився в землю.

— Дорфле?

Ґолем підняв погляд.

— Ось угода купівлі-продажу. Тобі не потрібен господар.

Ґолем двома товстими пальцями прийняв документ.

— Це означає, що ти належиш сам собі, — підбадьорливо сказав Морква. — Ти сам собі господар.

Дорфл знизав плечима.

— А чого ти чекав? — спитала Анґва. — Думав, він побіжить запускати святковий феєрверк?

— Здається, він не розуміє, — відказав Морква. — Деякі ідеї дуже нелегко вкласти іншим у голови...

Він раптом замовк.

Потому вийняв папера з Дорфлових пальців.

— Припускаю, що це може спрацювати, — сказав він. — Так, це буде мати вигляд певного... втручання. Але, зрештою, те, що вони таки розуміють, — це слова...

Він потягнувся, відкрив Дорфлів череп і вкинув угоду всередину.

Ґолем моргнув. Це означало, що його очі згасли й засвітилися знову. Він дуже повільно підняв одну руку і поплескав себе по маківці. Потім витягнув другу руку і став повертати її то так, то сяк, ніби ніколи раніше не бачив руки.

Подивився на свої ступні, роззирнувся на огорнуті туманом будинки. Поглянув на Моркву. Підняв погляд на хмари над вулицею. Знову поглянув на Моркву.

А тоді, дуже плавно, зберігаючи стійку «струнко», гупнувся навзнак на бруківку. Світло в його очах згасло.

— Ну ось, — сказала Анґва. — Зламався. Можемо йти?

— Очі ще трохи жевріють, — відгукнувся Морква. — Напевне, для нього це було трохи занадто. Ми не можемо його тут полишити. Можливо, якщо я вийму договір...

Він опустився біля ґолема на коліна і потягнувся до кришки на його черепі.

Дорфлова рука метнулася з такою швидкістю, що видавалося, ніби вона взагалі не рухалася. Просто раптом опинилася на капітановому зап’ясті.

— О, — сказав Морква, обережно забираючи свою руку. — Йому явно... кращає.

— Чш-ш-ш, — сказав ґолем.

Його голос змушував тремтіти сам туман.

Ґолеми мали роти. Це передбачалося їхньою конструкцією. Але рот цього конкретного ґолема наразі був розтулений, і в ньому виднілася тонка смужка червоного вогню.

— О боги, — задкуючи, промовила Анґва. — Ґолеми ж не повинні розмовляти!

— Чш-ш-ш!

Це було не слово — швидше, звук пари, що виходить із чайника.

— Я знайду шматочок таблички, — сказав Морква, поспішно роззираючись навсібіч.

— Чш-ш-ш!

Дорфл із зусиллям зіпнувся на ноги, акуратно відсторонив капітана і попростував геть.

— Тепер задоволений? — спитала Анґва. — Я з цією нещасною потворою більше не піду! Може, він іде до річки топитися!

Морква пробіг кілька кроків слідом за глиняною фігурою, потім зупинився і пішов назад.

— Чому ти так їх ненавидиш? — спитав він.

— Ти не зрозумієш. Не зрозумієш, я справді так думаю, — відповіла Анґва. — Це ж... нежить. Вони... ніби постійно нагадують мені, що я теж — не людина.

— Але ти — людина!

— Три тижні з чотирьох. Ну як ти не розумієш, що тому, хто постійно змушений себе контролювати, нестерпно бачити, що до отаких ставляться цілком спокійно? Вони ж навіть не живі. Але можуть ходити, де заманеться, і ніколи не чують від інших ремарочок про срібло та часник... принаймні досі не чули. Це ж просто робочі механізми!

— Безумовно, саме так до них і ставляться, — погодився Морква.

— І знову ти такий логічний! — вибухнула Анґва. — Ти завжди намагаєшся зрозуміти всіх інших! Невже ти не можеш хоч спробувати побути нещирим?

На кілька хвилин Ноббі таки лишився сам посеред гамору вечірки — і, відштовхнувши від столу когось із лакеїв та схопивши першу-ліпшу миску, саме вишкрібав її своїм ножем, коли з-за спини почулося:

— А, вельможний де Ноббс.

Він обернувся.

— Га? — спитав він, попередньо облизнувши ножа й тепер витираючи його об скатертину.

— Ви маєте хвилинку, найясніший пане?

— Просто робив собі бутерброда з м’ясною намазкою, — пояснив Ноббі.

— Це паштет із фуа-гра, ваша світлосте.

— А, он воно як називається. «Теляча паста від Липуцького» перченіша, скажу я вам. Хочете перепелине яйце? Тільки вони маленькі дуже.

— Ні, дякую...

— Зате їх тут достобіса, — продовжив щедрий Ноббі. — І на халяву. Безплатно тобто.

— Навіть у цьому ви...

— Я можу пів дюжини зразу ковтнути. От гляньте...

— Вражаюче, мій пане. Втім, мене цікавить, чи не могли б ви приєднатися до нашої невеличкої компанії в кімнаті для паління?

— Фгмф? Мфгмф фгмф мг-гдф?

— Саме так.

Товариська рука обхопила Ноббі за плечі, і його спритно скерували геть від столу, проте він рушив не раніше, ніж прихопив тареля з курячими ніжками.

— Стільки людей хочуть із вами зустрітися...

— Мф-ф-фгмф?

Сержант Колон спробував відчистити одяг, але намагатися відчистити одяг водою з Анку — справа не з простих. Найбільше, на що тут можна сподіватися, — рівномірний сірий колір.

Фред Колон, одначе, не здатен був досягти Ваймзового рівня філософського відчаю. Ваймз був схильний вважати життя настільки сповненим хаотичних подій, що шанси на появу в ньому хоч якоїсь логіки та послідовності є надзвичайно низькими. Колон, натура зі значно більш життєрадісним характером і куди повільнішим мозком, вперто тримався думки, що Докази — це Важливо для Слідства.

Чому його зв’язали саме шпагатом? На руках і ногах ще й досі було видно сліди.

— Ви впевнені, шо не знаєте, шо то за місце? — спитався він.

— Ти ж сам туди приперся, — відповів Скажений Малолюдок Артур, дрібочучи поруч. — То чого ти не зна?

— Бо було темно, туман, і я не звернув уваги, от і все. Я ж просто прогулювався.

— Ага, догулявся!

— Не відволікайтеся. Де я був?

— Звідки я знаю, — відказав Артур. — Я полюю під усім районом. Яке мені діло, шо там наверху. Я ж казав, щури — вони скрізь лазять.

— А в цьому районі нема виробництва шпагату?

— Тут бійні і ринок худоби, я ж тобі казав. Ковбаса, мило і все таке. То шо, гроші даєш чи ні?

Колон понипав по кишенях. Ничок не було.

— Скажений Малолюдку Артуре, вам доведеться пройти зі мною до Управління Варти.

— Я ж маю купу справ!

— Тоді я приводжу вас до присяги Спеціального Вартового на цю ніч, — заявив Колон.

— І скільки платять?

— Долар за ніч.

Крихітні очиці Скаженого Малолюдка Артура зблиснули. Блиск мав червоний відтінок.

— О боги, та у вас жахливий вигляд, — сказав Колон. — І чого ви так дивитеся на моє вухо?

Скажений Малолюдок Артур не відповів.

Колон обернувся.

За його спиною стояв ґолем. Він був вищий за будь-якого ґолема, яких сержант бачив раніше, і набагато пропорційнішої тілобудови — швидше, детальна людська статуя, ніж звична неоковирна споруда; також він був гарним, гарним холодною красою скульптури. І його очі сяяли, як червоні прожектори.

Він здійняв над головою кулака і розтулив рота. Звідти теж полилося червоне світло.

Ґолем заревів, як бик.

Скажений Малолюдок Артур копнув Колона в кісточку.

— Тікаймо, чи як? — спитав він.

Колон позадкував, не в силі відірвати погляд від ґолема.

— Все... все гаразд, вони не вміють бігати... — промимрив він.

Після чого його тямуще тіло плюнуло на його вайлуватий мозок і увімкнуло ноги безпосередньо, розвернулось і помчало геть.

На бігу Колон наважився обернутися. Ґолем переслідував його легким сягнистим бігом!

Тут сержанта наздогнав Скажений Малолюдок Артур.

Колон звик пересуватися в поважний спосіб. Він не був створений для високих швидкостей і визнавав це.

— Ну ви-mo точно не бігаєте швидше за цю потвору! — прохрипів він.

— Мені досить бігти швидше за тебе, — відповів Скажений Малолюдок Артур. — Сюди!

Перед ними були дерев’яні сходи, що підіймалася вздовж стіни одного зі складів. Гном пострибав ними вгору, як щур, за яким женеться кіт. Пихкаючи, як парова машина, Колон попрямував за ним.

На півшляху вгору він зупинився і роззирнувся навколо.

Ґолем саме досягнув першої сходинки. Обережно наступив на неї ногою. Дерево затріщало, і весь посірілий від старості проліт затремтів.

— Сходи його не витримають! — гукнув Артур. — Воно їх потрощить! Повір!

Ґолем зробив ще один крок. Дерево застогнало.

Колон опанував себе і поквапився далі нагору.

Ґолем унизу, явно задоволений тим, що сходи таки витримують його вагу, почав стрибати зі сходинки на сходинку. Бильця під Колоновими руками трусило як у пропасниці, вся конструкція ходила ходором.

— Ти йдеш чи ні? — кричав Скажений Малолюдок Артур, який був уже нагорі. — Воно тебе наздоганяє!

Ґолем зробив ривок. Сходи не витримали. Колон викинув руки вперед і вхопився за краєчок даху. Його тіло глухо гупнуло об стіну.

Далеко внизу почувся стукіт уламків дерева, що сипалися на бруківку.

— Чого повис, — сказав Артур. — Давай сюди вилазь, жирний ти телепню!

— Не можу, — видушив Колон.

— Шо таке?

— Він висить у мене на нозі...

— Сигару, ваша світлосте?

— Бренді, мій пане?

Його світлість де Ноббс відкинувся в зручному кріслі. Капралові ноги ледь діставали до підлоги. Бренді та сигари, еге ж? Життя вдалося. Він зробив глибоку затяжку.

— Ми, ваша світлосте, саме розмовляли про майбутнє управління містом у світлі погіршення стану здоров’я нашого нещасного Правителя...

Ноббі кивнув. Саме про таке й розмовляють ноббі-лі-те-ти. Саме для цього він був народжений.

Від бренді по тілу розливалося приємне тепло.

— Наразі пошук нового Патриція, безумовно, порушить наявну політичну рівновагу, — сказало інше крісло. — Як ви гадаєте, ваша світлосте?

— Ага, авжеж. Точняк. Гільдії перегризуться, як собаки в мішку, — прорік Ноббі. — Це всім ясно.

— Блискуче формулювання, якщо дозволите так висловитись.

З інших крісел почулося загальне згодне бурмотіння.

Ноббі заусміхався. О, так. Все просто, як дві та два! Тусити з колегами по ноббі-лі-те-ту, вести серйозні розмови про важливі справи замість того, щоб вигадувати пояснення щодо спорожнілої скарбнички... о, так.

Одне з крісел сказало:

— Крім того, хіба будь-хто з лідерів гільдій здатен упоратися із такою справою? О, вони вміють організувати компанію торгашів, але правити цілим містом... Гадаю, ні. Панове, можливо, настав момент для зміни курсу. Можливо, час крові явити себе.

«Дивне він щось таке морозить, — подумав Ноббі. — Але, звичайно ж, так тут заведено».

— У такі часи, — сказало ще одне крісло, — місто однозначно потребуватиме представників найповажніших фамілій. Якщо тягар влади прийме на себе такий представник, це буде в інтересах нас усіх.

— Я так собі думаю, його треба буде спершу перевірити на голову, — заявив Ноббі.

Він зробив добрячий ковток бренді і експансивно помахав сигарою.

— Но не треба аж так хвилюватися, — продовжив він. — Усі знають, що в місті живе справжній король. Тому нема проблем. Пошліть по капітана Моркву, та й усе.

Черговий вечір огорнув місто товстими шарами туману.

Коли капітан Морква повернувся до Управління, капрал Малодупко відчайдушно засигналила йому поглядом у напрямку трьох людей, що з похмурими фізіономіями сиділи на лаві під однією зі стін.

— Вони хочуть бачити когось із офіцерів! — прошепотіла вона. — Але сержант Колон ще не повернувся, а до пана Ваймза в кабінет я стукала, і там, здається, нікого нема.

Морква зобразив на обличчі приязну усмішку.

— Пані Долоне, — промовив він. — І пан Боґґіс... і доктор Дауні. Я дуже перепрошую. У нас зараз украй не вистачає людей через отруєння Патриція й цю ситуацію з ґолемами...

Голова Гільдії найманців посміхнувся самими губами.

— Саме про отруєння ми й хотіли би поговорити, — сказав він. — Є тут якесь більш приватне приміщення?

— Ну, тут є їдальня, — сказав Морква. — Зараз ніч, там порожньо. Будьте ласкаві пройти ось сюди...

— Шикарне ж у вас тут життя, — іронічно сказала пані Долоня. — Їдальня...

Вона застигла в дверях.

— Тут їдять? — спитала вона.

— Здебільшого бурчать, що кава кепська, — відгукнувся капітан. — І строчать рапорти. Командор Ваймз дуже вимогливий щодо рапортів.

— Капітане Моркво, — твердо сказав доктор Дауні. — Ми повинні обговорити з вами питання серйозної ваги, яке стосується... Куди це я сів?

Морква хутко змахнув зі стільця пил.

— Даруйте, добродію, ми не дуже маємо час на прибирання...

— Гаразд, гаразд.

Голова Гільдії найманців, склавши долоні, нахилився вперед.

— Капітане Моркво, ми тут, щоб обговорити питання отруєння Правителя Ветінарі.

— Тоді вам слід розмовляти з командором Ваймзом...

— По-моєму, командор Ваймз неодноразово озвучував вам зневажливі коментарі на адресу Правителя, — сказав доктор Дауні.

— Ви про щось на кшталт «Його варто було би повісити, якби тільки існували досить надійні зашморги»? — уточнив Морква. — Що було, те було. Але ж усі так кажуть.

— І ви?

— Ну, ні, — визнав Морква.

— І, я так гадаю, Ваймз узявся особисто вести справу про отруєння?

— Ну, так. Але...

— Це не здалося вам дивним?

— Ні, добродію. По певних роздумах — ні. Гадаю, по-своєму він має слабкість до Патриція. Одного разу він сказав, що якщо комусь і судилося вбити Ветінарі, то цим кимось хотів би бути він.

— Справді?

— Але при цих словах він усміхався. На свій лад.

— Гадаю, він навідується до його високості чи не щодня?

— Так точно.

— І, гадаю, його зусилля з розшуку отруювача не дають жодних плодів?

— Не зовсім, — заперечив Морква. — Ми вже встановили багато способів, якими його не труїли.

Дауні кивнув своїм компаньйонам.

— Ми хотіли б оглянути кабінет командора, — сказав він.

— Не впевнений, чи це... — почав Морква.

— Будь ласка, подумайте як слід, — урвав його доктор Дауні. — Ми троє представляємо більшість міських гільдій. На нашу думку, для огляду кабінету командора існують вагомі підстави. Поза всяким сумнівом, ви будете присутнім, аби пересвідчитися, що ми не чинимо нічого незаконного.

Морква мав жалюгідний вигляд.

— Думаю... раз я буду присутнім... — пробелькотів він.

— Саме так, — сказав доктор Дауні. — Тоді все буде офіційно.

Морква провів гостей до кабінету Ваймза.

— Навіть не знаю, чи він не повернувся, — сказав капітан, відчиняючи двері. — Як я вже сказав, ми... ох.

Дауні позирнув з-за його плеча на похилену на стіл постать.

— Схоже, його милість Семюел на місці, — сказав він. — Але цілковито відсутній.

— Я аж звідси відчуваю запах, — сказала пані Долоня. — Просто жах, що випивка може зробити з людиною.

— Ціла пляшка найкращого продукту від Обійми ведмедя, — вставив пан Боґґіс. — Декому нормально заходить, еге ж?

— Але він цілий рік не пив ані краплі! — вигукнув Морква, струшуючи непорушного Ваймза. — Він ходить на групи анонімних алкоголіків і все таке!

— Тепер гляньмо... — почав Дауні.

Він витяг у столі одну з шухляд.

— Капітане Моркво? — покликав він. — Чи не могли б ви засвідчити, що тут лежить пакунок сірого порошку? Зараз я...

Ваймзова рука блискавичним порухом зачинила шухляду, прищемивши Найманцеві пальці. Його лікоть в’їхав тому в живіт, а коли Дауні скрутило від удару, командор передпліччям зацідив йому точно в носа.

Тільки тоді Ваймз розплющив очі.

— Що таке? Що таке? — заговорив він, підіймаючи голову. — Докторе Дауні? Пан Боґґіс? Моркво? Гм-м-м?

— Фи фо! Фи фо! — волав Дауні. — Фи мене фдарили!

— О, дуже перепрошую, — відгукнувся Ваймз і, кожною рисочкою обличчя випромінюючи глибоку стурбованість, встав, різко посунув свого стільця і вчавив його Дауні в низ живота. — Боюся, я вимкнувся, і, звичайно ж, коли я прокинувся й помітив, що хтось намагається щось потягти з...

— Чоловіче, та ти до безтями п’яний! — вигукнув пан Боґґіс.

Обличчя Ваймза скам’яніло.

— Справді? Вередували вереднички, що не зварили вареничків, — прогарчав він, штрикаючи Боґґіса пальцем у груди. — Не вередуйте, вередниченьки, ось поваряться варениченьки. Продовжувати? — спитав він, продовжуючи штовхати гільдійного ватажка, поки той не вперся спиною в стіну. — Чи вже переконав?

— А як фодо пакунка? — скричав Дауні, однією рукою затискаючи ніс, із якого юшила кров, а іншою показуючи на стіл.

З обличчя Ваймза не сходила безрадісно-безтямна посмішка.

— О, так, авжеж, — сказав він. — Тут ви мене спіймали. Вкрай небезпечна речовина.

— Ага, то ви це визнали?

— Так, безумовно. Гадаю, я не маю вибору, окрім як знищити докази... — Ваймз ухопив пакунка, розірвав його і висипав більшу частину вмісту собі в рота.

— М-м-м, м-м-м, — промимрив він, жуючи з такою силою, що порошок летів навсібіч. — Щипається!

— Але ж це миш’як, — ляпнув Боґґіс.

— О боги, справді? — вжахнувся Ваймз, ковтаючи. — Неймовірно! У мене там унизу за столом сидить один ґном, такий, знаєте, малий розумний вилупок, весь час бавиться з усілякими колбочками та ретортами, які допомагають визначити, де миш’як, а де ні — а от ви це визначаєте з одного погляду! Дозвольте вручити вам приз!

Він кинув розірваного пакетика точно в руки Боґґісові, але злодій сахнувся назад, і пакетик упав на підлогу, від чого його вміст хмарою злетів у повітря.

— Хвилинку, — сказав Морква, опустився навколішки й став пильно роздивлятись порошок.

Традиційно вважається, що поліцейські здатні визначити речовину, понюхавши її, а тоді ще й обережно спробувавши.

Але у Варті цю практику було скасовано, відколи констебль Кремніт стромив пальця у вилучену на чорному ринку суміш хлориду амонію з радієм, сказав: «Атож, це явно слеб, кря-кря-хрум», — і мусив пролежати прив’язаним до ліжка три доби, поки по ньому і навколо нього не перестали ходити якісь павуки.

Та все-таки Морква сказав:

— Я впевнений, що це не отруйне.

...а тоді облизнув свого пальця і взяв на нього дрібку порошку.

— Це цукор, — постановив він.

Дауні, чиє самовладання серйозно постраждало, витягнув пальця у напрямку Ваймза.

— Фи фкажали, це небежпешно! — заверещав він.

— Саме так! З’їсте його забагато — і побачите, що буде з вашими зубами! — прогримів Ваймз. — А ви-то вважали, це що?

— Ми мали інформацію... — почав Боґґіс.

— О, ви мали інформацію, авжеж? — перепитав Ваймз. — Ви чули, капітане? У них була інформація. Ну то все гаразд!

— Ми діяли з благими намірами, — промовив Боґґіс.

— Дайте-но подумати, — сказав Ваймз. — Ваша інформація зводилась до чогось на кшталт «Ваймз напився, аж валяється, у штаб-квартирі Варти, і у нього в столі лежить пакунок миш’яку»? І я закладаюся, що діяли ви саме з благими намірами, га?

Пані Долоня кашлянула.

— Це вже надто далеко зайшло. Ви маєте рацію, ваша милосте Семюел, — сказала вона. — Ми всі отримали одне й те саме повідомлення, — вона передала Ваймзові записку друкованими літерами. — І, бачу, нас дезінформували, — додала вона, пропікаючи поглядом Боґґіса та Дауні. — Дозвольте мені принести щирі вибачення. Ходімо, панове.

Вона поспіхом зникла у дверях. Боґґіс хутко рушив за нею.

Дауні обережно торкнувся свого носа.

— Яку ціну Гільдія встановила за вашу голову, ваша милосте? — поцікавився він.

— Двадцять тисяч доларів.

— Справді? Гадаю, ми однозначно повинні її підвищити.

— Приємно це чути. Доведеться мені купити новий ведмежий капкан.

— Я, е, проведу вас до виходу, — запропонував Морква.

Коли він поспішно повернувся, Ваймз, вистромившись із вікна, обмацував стіну під карнизом.

— Жодна цеглина не змістилася, — бурмотів він. — Жодна черепиця не посунута... а перед центральним входом цілодобово стоїть охорона. Дивно.

Він знизав плечима, повернувся до столу і взяв залишену пані Долонею записку.

— Щось не думаю, що й тут ми знайдемо якісь докази, — промовив він. — Вона вся у жирних відбитках пальців.

Ваймз поклав записку і зиркнув на Моркву.

— Коли ми знайдемо винного у цьому всьому, — сказав він, — десь нагорі списку обвинувачень стоятиме «Змусив командора Ваймза вилити на килим цілу пляшку „Загорбатського“». За таке вішати треба.

Він здригнувся. Існують речі, яких люди не повинні собі дозволяти.

— Це огидно! — заявив Морква. — Навіть уявити собі, що вони припустили, ніби ви могли отруїти Патриція!

— Мене особисто принижує те, що вони вважали мене настільки тупим, щоб тримати отруту в столі, — відгукнувся Ваймз, припалюючи сигару.

— Слушно, — погодився Морква. — Невже вони думали, що ви — якийсь дурень, який триматиме подібні докази провини там, де їх може знайти хто завгодно?

— Саме так, — сказав Ваймз, відкидавшись на спинку стільця. — Ось чому я тримаю їх у кишені.

Він закинув ноги на стіл і видихнув хмарку диму. Доведеться поміняти килим. Він не збирається провести решту життя, працюючи в кабінеті, яким блукає примарний алкогольний дух.

Морква так і стояв із роззявленим ротом.

— От лихо, — сказав Ваймз. — Слухайте, чоловіче, все ж просто. Очікувалося, що я закричу: «О, випивка!» — і без роздумів заковтну. Після чого певні поважні стовпи суспільства, — він вийняв сигару з рота і сплюнув, — виявлять у мене (причому у вашій присутності, що було гарним ходом) докази злочину. Сховані, але сховані не настільки добре, щоб вони їх не виявили, — він сумно похитав головою. — Проблема, знаєте, в тому, що, ставши залежним, лишаєшся ним назавжди.

— Але ви дуже добре трималися, ваша милосте, — зауважив Морква. — Я не бачив, щоб ви вжили хоч краплю ще з...

— А, це, — перебив Ваймз. — Я не про випивку казав, а про роботу поліцейського. Допомогти позбутися алкогольної залежності готова купа народу, але немає нікого, хто організовував би маленькі зустрічі, на яких можна було би встати і сказати: «Мене звуть Сем, і я таки реально покидьок, який підозрює в усьому всіх без розбору».

Він витягнув з кишені паперового пакунка.

— Треба, щоб це дослідив Малодупко, — сказав він. — Хоча я й так збіса твердо переконаний, що не став би пробувати це на смак. Тож я прокрався до їдальні й набрав собі пакунок цукру. Щоправда, мушу додати, довелося згаяти трохи часу на те, щоб вибрати з цукерниці напхані Ноббі недопалки.

Він відчинив двері, вистромив голову в коридор і гукнув:

— Малодупку!

І знову звернувся до Моркви:

— Знаєте, мене аж підбадьорило. Старі мізки нарешті запрацювали як слід. Ви знаєте, що вбивства скоїв ґолем?

— Власне, так, ваша милосте.

— Ага, але чи знаєте ви, що в усьому цьому незвичайного?

— Уявлення не маю, ваша милосте, — відповів Морква, — крім того, що це був якийсь новий ґолем. Гадаю, його самі ж ґолеми і зробили. Але, звичайно, їм потрібен був жрець, щоб написати потрібні слова, і вони мусили скористатися піччю пана Гопкінса. Гадаю, старі вирішили, що це має бути цікаво. Врешті-решт обидва були істориками.

Тепер настала Ваймзова черга роззявити рота від подиву.

Нарешті він опанував себе.

— Авжеж, авжеж, звичайно, — сказав він трішечки непевним голосом. — Так, тобто це ж очевидно. Як двічі два. Але... е, ви здогадалися, що ще у ньому особливого? — завершив він, намагаючись не видати інтонаціями решток своєї надії.

— Ви маєте на увазі той факт, що він з’їхав з глузду?

— Ну, я й не думав, що він виграв би Чемпіонат Анк-Морпорка з розсудливості, — сказав Ваймз.

— Я маю на увазі, ваша милосте, що вони самі довели його до божевілля. Інші ґолеми. Вони не хотіли, але це виявилося його конструкторською вадою. Вони хотіли, щоб він умів і міг чи не все на світі. Він був для них як... дитина, я думаю. Уособлення всіх їхніх надій і мрій. І коли вони виявили, що він убивав людей... ну, для ґолема це — жахіття. Вони не повинні вбивати, і тут це скоїла їхня рідна глина...

— Хоча для живих у цьому немає нічого особливого.

— Але вони вклали в нього все своє майбутнє...

— Викликали, командоре? — пролунав голос Смішинки.

— А, авжеж. Це миш’як? — спитав Ваймз, передаючи їй пакунка.

Смішинка понюхала.

— Ваша милосте, це може бути миш’якова кислота. Звичайно, я маю провести аналіз.

— Я думав, кислоти мають плюскатися собі в яких-небудь баночках, — сказав Ваймз. — Е... що це у вас на руках?

— Лак для нігтів, ваша милосте.

— Лак для нігтів?

— Так точно.

— Е... гаразд, гаразд. Кумедно: я думав, він зелений.

— Зелене має не дуже добрий вигляд на пальцях, ваша милосте.

— Я про миш’як, Малодупку.

— О, миш’як буває яких завгодно кольорів. Сульфіди — це, ваша милосте, руди — бувають червоними, коричневими, жовтими або сірими. А якщо провести їхнє нітрування, тобто нагріти разом із селітрою, отримаєш миш’якову кислоту. І, ваша милосте, хмару гидкого диму, справді неприємного на запах.

— Небезпечна штука, — сказав Ваймз.

— Таки нічого приємного, ваша милосте, — погодилася Смішинка. — Але багато корисного. Кожум’яки, красильники шкір, малярі... Миш’як використовують не тільки для отруєнь.

— Дивно, що вся ця публіка не мре від нього як мухи, — зауважив Ваймз.

— О, ваша милосте зазвичай вони винаймають ґолемів...

Слова лишилися висіти в повітрі навіть після того, як Смішинка замовкла.

Ваймз спіймав погляд Моркви і став глухувато насвистувати крізь зуби. «Ось і маєш, — думав він. — Ми настільки переповнили себе запитаннями, що вони починають вихлюпуватися через вінця і перетворюватися на відповіді».

Він почувався таким живим, яким не почувався вже багато днів. Нещодавня розвага все ще відлунювала в його жилах, підштовхуючи мозок працювати. Він знав: це те саме друге дихання, яке приходить після того, як виснажишся. Ти настільки змучений, що перша ж адреналінова доза б’є тебе так, ніби на тебе звалився троль. У них уже напевне є все — всі деталі пазла. Краєчки, куточки, вся картинка. Все є і тільки чекає, щоби його склали докупи...

— А ці ґолеми, — сказав Ваймз. — Вони ж, мабуть, просто обсипані миш’яком?

— Цілком можливо, ваша милосте. Мені довелося бачити одного такого в Квірмійському відділенні Гільдії алхіміків, то, ха, у нього миш’як впікся в долоні, бо він протирав тиглі пальцями...

— Вони не відчувають жару, — замислено промовив Ваймз.

— Чи болю, — додав Морква.

— Це правда, — сказала Смішинка. Вона розгублено переводила погляд з одного співрозмовника на іншого.

— Їх неможливо отруїти, — продовжував Ваймз.

— І вони підкорюються наказам, — додав Морква. — Без розмов.

— Ґолеми роблять усю по-справжньому брудну роботу, — сказав Ваймз.

— Треба було згадати про це раніше, Смішинко, — заявив Морква.

— Ну, розумієте, капітане... Ґолеми просто є. Ніхто не звертає на них уваги.

— Жир під нігтями, — промовив Ваймз, не звертаючись ні до кого персонально. — Старий подряпав свого вбивцю. Жир під нігтями. Жир із миш’яком.

Він подивився на свого записника, який так і лежав на столі. «Ось воно, — подумав він. — Те, чого ми не помітили. Ми шукали скрізь. Тож ми знайшли відповідь, але не здогадалися, що це — відповідь. І якщо ми не побачимо її просто зараз, то не побачимо вже ніколи...»

— З усією повагою, ваша милосте, але навряд чи це нам допоможе, — наче здалеку долинув до нього голос Смішинки. — Є дуже багато ремесел, де використовуються одночасно і миш’як, і жир.

«Щось, чого ми не помічаємо, — продовжував міркувати Ваймз. — Щось невидиме. Ні, не обов’язково невидиме. Щось, чого ми не помічаємо, бо звикли це бачити. Щось, що вбиває ночами...»

І тут до нього дійшло.

Він моргнув. Яскраві зірочки перевтоми змушували мозок функціонувати в чудернацький спосіб. Втім, логічне мислення вже все одно не спрацювало.

— Ані руш, — наказав він, піднімаючи руку на знак зберігати мовчання. — Я зрозумів, — тихо додав він. — Ось воно. На столі. Бачите?

— Що, ваша милосте? — спитав Морква.

— Невже ви не здогадалися? — відповів питанням на питання Ваймз.

— Про що, ваша милосте?

— Про те, що отруює його високість. Ось же воно... на столі. Бачите?

— Ваш записник?

— Ні!

— Він п’є «Загорбатський» від Обіймиведмедя? — спитала Смішинка.

— Сумніваюся, — відповів Ваймз.

— Промокачка? — спитав Морква. — Отруєні пера для письма? Пачка «Зілляштана»?

— О, а де вона? — спитав Ваймз, плескаючи себе по кишенях.

— Стирчить з-під листів у папці «Вхідні», ваша милосте, — сказав Морква і з докором додав: — Тих самих, на які ви ніколи не відповідаєте.

Ваймз узяв пачку і витягнув ще одну сигару.

— Дякую, — сказав він. — Ха! Я не спитав Мілдред Полегенько, що ще вона принесла з палацу, крім харчів! Хоча це, безумовно, теж є маленькою «премією» слуг! Стара пані Полегенько була швачкою, справжньою швачкою! А зараз осінь! Воно вбиває ночами, під ранок! Бачите?

Морква схилився до самісінького столу й пильно придивився до його поверхні.

— Нічого не бачу, ваша милосте, — зізнався він.

— Звичайно, не бачите, — погодився Ваймз. — Бо там нічого бачити. Ви й не зможете нічого побачити. І саме так ви можете зрозуміти, що це — там. От якби його там не було, ви б це одразу побачили! — він широко й напів-безтямно усміхнувся. — Але не побачили б! Ясно?

— Ваша милосте, з вами все гаразд? — стривожено спитав Морква. — Я знаю, що ви трохи перепрацювали за ці останні кілька днів...

— Я недопрацював! — заперечив Ваймз.— Я гасав як навіжений у пошуках триклятих Доказів, замість того щоб просто сісти і п’ять хвилин подумати! Що я вам усім завжди кажу?

— Е... е... Ніколи нікому не вірте?

— Ні, не це.

— Е... е... Кожен у чомусь та винен?

— І не це теж.

— Е... е... Те, що хтось є представником етнічної меншини, саме по собі ще не свідчить, що ми маємо справу з мерзенною тупою плюгавою сволотою?

— Не... Коли це я таке казав?

— Минулого тижня, ваше милосте. Після того як до нас приходили з Комітету «Рівність Зросту».

— Ну, і не це. Я глибоко переконаний, що часто повторюю дещо інше, що прямо стосується цієї ситуації. Дещо лаконічне про роботу поліцейського.

— Наразі нічого не можу пригадати, ваша милосте.

— Добре, я придумаю щось ізбіса влучне і буду надалі постійно повторювати.

— Пречудово, ваша милосте, — радо відгукнувся Морква. — Приємно бачити вас таким же, як у старі добрі часи. З нетерпінням чекаю, коли почнемо роздавати коп... клепати всім як слід. Е... То що ми знайшли, ваша милосте?

— Побачите! Ми негайно йдемо до палацу. Покличте Анґву. Вона нам може знадобитися. І прихопіть ордер на обшук.

— Тобто кувалду, ваша милосте?

— Так. І сержанта Колона.

— Він поки не повертався, ваша милосте, — сказала Смішинка. — Хоча мав би здати зміну ще годину тому.

— Вештається десь, аби подалі від проблем, — виснував Ваймз.

Скажений Малолюдок Артур визирнув через краєчок стіни. Десь з-під Колонових ніг на нього поглянули два червоно-вогненні ока.

— Важкий, еге?

— Т’к!

— Довбани його другою ногою!

Почувся дивний звук, ніби щось кудись засмоктувало. Колон дивно скривився, а тоді до Артура долинуло «чмок» і через мить тиші — гучний удар глиняної маси об землю.

— Черевик, за який він тримався, зісковзнув, — простогнав Колон.

— Як це?

— Він був... е... слизький всередині...

Скажений Малолюдок Артур потягнув його за пальця.

— Тоді вилазь давай.

— Не можу.

— Чого це? Він же більше на тобі не висить.

— Руки стомилися. Ще десять секунд, і бути мені силуетом із крейди...

— Та не, на тебе ж крейди не напасешся, — Скажений Малолюдок Артур став навколішки, і його голова опинилася на рівні Колонових очей. — Якшо збираєшся вбитися, то, може, перш підпиши мені розписку на долар?

Знизу почувся брязкіт глиняних черепків.

— Шо це було? — здивувався Колон. — Я думав, та бісова штука розбилася...

Скажений Малолюдок Артур поглянув униз.

— Пане Колон, ти віриш у всю цю дурню про реінкарнацію? — поцікавився він.

— Я до всякого ненашого бруду навіть не торкаюся! — заявив Колон.

— Словом, він збирається докупи. Як оті дитячі конструктори.

— Гарна спроба, Скажений Малолюдку Артуре, — сказав Колон. — Але я знаю, що ви це кажете лише для того, щоб я напружився і підтягнувся, еге ж? Розбиті статуї самі докупи не збираються.

— Сам поглянь. Він уже майже повністю ногу зібрав.

Колон примудрився нахилити голову так, щоб поглянути крізь маленький (і запашний) проміжок між стіною та своєю підпахвою. Все, що він побачив, — це пасма туману та якесь непевне світло.

— Точно? — спитався він.

— Як весь час бігаєш по щурячих норах, то навчишся добре бачити в темряві, — відповів Скажений Малолюдок Артур. — Інакше тобі кінці.

Десь під Колоновими ногами щось зашипіло.

Він щосили зашкріб по цеглі однією взутою ногою та пальцями другої.

— У нашого чудовиська проблеми, — бадьоро рапортував Скажений Малолюдок Артур. — Здається, він собі коліна не тим боком повставляв.

Дорфл, згорблений, сидів у закинутому льосі, де раніше збиралися ґолеми. Час від часу він підіймав голову й сичав. З його очей лилося червоне світло. Якби щось могло здолати цю світляну течію й пірнути через очниці в червоні небеса за ними, то там би виявилося...

Сяєво всесвіту притискало Дорфла до землі. З далекої далечіні приглушено чувся голос всесвіту, який не мав ніякого відношення до Дорфла.

А вздовж обрію, сягаючи неба, стояли Слова.

Тихий голос сказав:

— Ти належиш сам собі.

Ця сцена прокручувалася перед очима Дорфла знову й знову: стурбоване обличчя, рука тягнеться вгору, заповнює все поле зору, і в нього раптом вливається крижане знання...

— ...Сам собі.

Ці Слова відбилися від Тих Слів, відскочили й застрибали туди-сюди, стаючи дедалі гучнішими, аж доки весь маленький світ між Словами не сповнився звучання та луни.

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

Літери вивищувалися на тлі всього світу, але луна ринула на них ударом піщаної бурі. В камені зародилися тріщини, зиґзаґами пішли все глибше й глибше, а тоді....

Слова вибухнули. Уламки їх — кожен розміром як гора — валилися на землю у фонтанах червоного піску.

А тоді всередину ринув усесвіт. Дорфл відчув, як усесвіт підхопив його, перевернув, відірвав від землі, підняв угору...

...і ось ґолем опинився всередині всесвіту. Він відчував його кругом навколо себе, його муркотіння, його заклопотаність, невпинні оберти його багатогранності, його гуркіт...

Між ним та Всесвітом вже не було ніяких Слів.

Він належав Всесвітові, Всесвіт належав йому.

Від Всесвіту неможливо було відвернутися, бо він був скрізь.

І Дорфл відповідав за кожен його подих і рух.

Не можна було сказати: «Мені звеліли». Не можна було сказати: «Це нечесно». Бо нікому було це вислухати. Тих Слів більше не було. Ти належав собі.

Дорфл крутнувся навколо пари осяйних сонць і помчав далі.

Не «Тобі заборонено». Але «Я Не Буду».

Дорфл провалився крізь червоне небо і побачив попереду темну діру. Ґолем відчув, як вона затягує його, помчав крізь сяйво вниз, а діра ставала все більшою, і ось її країв було уже й не видно...

Ґолем розплющив очі.

ВІЛЬНИЙ!

Одним рухом Дорфл розігнувся й постав на весь зріст. Витягнув руку й розпрямив пальця.

Легко вдавив пальця в стіну, на якій вели суперечку ґолеми, і акуратно повів ним по цеглі, що кришилася під його натиском.

Справа забрала кілька хвилин, але Дорфл відчував, що це має бути сказано.

Він дописав останню літеру і рівним рядочком витиснув після неї трикрапку. Після чого пішов, лишивши на стіні:

ВІЛЬНИЙ...

Блакитнуватий сигарний дим затьмарював стелю кімнати.

— А, звісно. Капітан Морква, — сказало одне з крісел. — Так... звичайно... але... чи справді він саме той?

— У нього є родима пляма у формі корони, сам бачив, — послужливо запевнив Ноббі.

— Але його біографія...

— Його ґноми ростили, — сказав Ноббі. Він махнув лакеєві бокалом. — Повторіть-но, шановний.

— Навряд чи ґноми можуть кого-небудь зростити до помітних висот, — сказало інше крісло. Присутні стримано всміхнулися.

— Чутки та байки, — пробурмотів хтось.

— Це — велике, жваве, а головне, складне місто. Боюся, наявність меча та родимої плями ще не свідчать про наявність належної кваліфікації. Нам потрібен король, у якого звичка до влади в крові.

— Як-от ви, ваша світлосте.

Ноббі з насосними звуками допався до нового келиха бренді.

— О, так, я звик до влади, — підтвердив він, нарешті відірвавши бокал від губ. — Начальство весь час мені шо-небудь наказує.

— Нам потрібен король, який користувався б підтримкою поважних сімей та головних гільдій міста.

— Капітан народу подобається, — сказав Ноббі.

— Ах, народу...

— Та все одно, хто б там не влаштувався працювати королем, бігом побачить, що несолодка це робота, — заявив Ноббі. — Старий Ветінарі вічно риється в паперах. Шо воно за інтерес отак-о ритись? Не життя, а самі тобі переживання — цілий день сидиш у кабінеті, ні секунди для себе, — він простягнув порожній бокал. — Друже, повтори-но ще. Тільки тепер повний, ага? Нащо тримати таку здорову склянку, якшо наливають тільки на донечко, правильно?

— Багато хто воліє смакувати букет, — пояснило дещо нажахане крісло. — Люди насолоджуються ароматом.

Ноббі подивився на бокал очима, в яких уже набрякли червоні сіточки й відображалося розуміння того, що чутки про збоченців у вищих колах суспільства виявилися правдою.

— Не, — сказав він. — Коли ви не проти, я буду його через рот.

— Якщо дозволите торкнутися суті справи, — вступило інше крісло, — то король не зобов’язаний віддавати кожну секунду управлінню містом. Він, звісно ж, матиме для цього спеціально навчених людей. Радників. Помічників. Людей із досвідом.

— А що ж тоді він сам робитиме? — здивувався Ноббі.

— Царюватиме.

— Махатиме народу зі святкової трибуни.

— Головуватиме на учтах.

— Підписуватиме документи.

— Жертиме, як не в себе, чудове бренді.

— Царюватиме.

— Як на мене, хороша робота, — прорік Ноббі. — Пощастить же комусь, га?

— Безумовно, король також має бути людиною, здатного вловити натяк, навіть кинутий здалеку, — гостро сказало крісло, але решта дружно зашикали.

Ноббі після кількох спроб таки зрозумів, де в нього рот, і ще раз глибоко затягнувся сигарою.

— Здається мені, — сказав він, — здається мені, що ви хочете знайти якогось ноббі-лі-тета з купою вільного часу і сказати йому: «Агов, сьогодні твій щасливий день. Покажи-но, як ти махаєш рукою!».

— О! Це гарна ідея! А вам, ваша світлосте, ніхто не спадає на думку? Ковтніть іще бренді.

— Ч’о ж нє, дяка, ви справжній джентельмен. Ну так і я ж теж, нє? Так-так, приятелю, до самого верху... Про запитання — ні, нікого такого не можу згадати.

— Власне кажучи, ваша світлосте, ми думали запропонувати корону вам...

Ноббі вирячив очі. А тоді роздув щоки.

Порскнути з рота хорошим бренді на протилежний бік кімнати — не найкраща ідея, особливо коли по дорозі трапляється запалена сигара. Полум’я вдарило в стіну, лишивши там пляму паленої деревини у точній формі квітки хризантеми, тоді як крісло Ноббі, у цілковитій відповідності до законів фізики, проскреготіло на своїх коліщатках спинкою вперед аж до дверей, які й зупинили його з глухим «бух!».

— Корону? — Ноббі закашлявся, і всім довелося ляскати його по спині, доки він знову не набув здатності дихати. — Корону? — прохрипів він. — Щоб пан Ваймз відрубав мені голову?

— І скільки завгодно бренді, ваша світлосте, — улесливо сказав хтось.

— Так а нащо воно мені, як я не матиму горлянки!

— Та про що ви?

— Пан Ваймз озвіріє! Він озвіріє!

— О небо, чоловіче...

— Ваша світлосте, — виправив хтось.

— Тобто ваша світлосте — ставши королем, ви зможете наказувати тому босякові його милості Семюелю. Ви будете, як ви сказали би, магнатом. Ви б могли...

— Наказувати старому Кам’янолицому? — перепитав Ноббі.

— Саме так!

— Я міг би стати королем і наказувати старому Кам’янолицому? — уточнив Ноббі.

— Так!

Ноббі втупився в задимлену стелю.

— Він озвіріє!

— Послухай, бовдуре...

— Ваша світлосте...

— Ваша світлосте, бовдуре ви такий, ви зможете стратити його, якщо захочете!

— Як це так, я не зможу!

— Чому?

— Бо він озвіріє!

— Він називає себе слугою закону, ну і якому ж закону він повинен служити, га? Звідки береться закон?

— А я звідки знаю! — простогнав Ноббі. — Він каже, що відчуває його шкірою!

Ноббі роззирнувся. Йому здалося, що оповиті димом тіні підступають все ближче.

— Я не можу бути королем. Старий Ваймз озвіріє!

— Та припиніть нарешті це повторювати!

— Тут дихати н’можливо, — пролопотів він. — Де тут вікно?

— Он там...

Крісло гойднулося. Ноббі вилетів у вікно шоломом уперед, упав на дах однієї з карет, звалився на землю і прожогом кинувся в ніч, намагаючись втекти від долі взагалі та сокири й колоди зокрема.

Усмішка Малодупко рішуче увійшла в палацову кухню і розрядила в стелю арбалет.

— Ані руш! — заволала вона.

Прислуга відірвалася від приготування обіду Патриція.

— Наказавши нікому не рухатися, — обережно сказав Тулумбас, аристократичним рухом виймаючи зі своєї тарілки шматок побілки, — чи мали ви на увазі...