Глиняні ноги

Вона пробігла сходами і наштовхнулася на нездоланну перешкоду.

Двері.

Дверні ручки зазвичай до лап не пристосовані.

Вона визирнула. Ніде нікого не було. Лише туман висів поміж будинків.

Анґва зосередилася і змінилася, на мить сперлася на стіну, поки світ не перестав хитатися, і натиснула ручку дверей.

За ними був великий льох. Щось розібрати в темряві нелегко було б навіть зором перевертня.

Доводилося лишатись у людській подобі. Коли вона була людиною, вона краще мислила. На жаль, за цих конкретних обставин суттєву частину її думок займав той факт, що вона гола. Будь-хто, знайшовши в своєму льосі голу жінку, не може не почати ставити запитань. А може обійтися і без запитань — навіть простого «Дозвольте?». Безумовно, Анґва дала б собі раду, але вона воліла цього уникнути. Важко потім було б пояснити форму поранень на трупі.

От і не варто гаяти час.

Стіни було вкрито написами. Великі літери, маленькі літери, але всі написані рівним почерком, притаманним ґолемам. Одні фрази було написано крейдою, інші — фарбою, треті — вугіллям, а місцями їх просто видряпали в камені. Написи йшли від підлоги аж до стелі, один зверх іншого, так густо, що часто годі було розібрати зміст. Лише то тут, то там у безладді літер пробивалося слово-друге:

...ІСТИННО НЕ... ЗРОБЛЕНЕ НИМ НЕ... ГНІВ НА ТВОРЦЯ... ГОРЕ БЕЗГОСПНИМ... СЛОВА В... ГЛИНИ НАШОЇ... НЕХАЙ... ПРИВЕДИ НАС ДО СВОБО...

Пил серед підлоги був переворушений, так, ніби тут потопталося чимало народу. Вона присіла і потерла підлогу, раз у раз принюхуючись до пальців. Запахи. Це були запахи виробництва. Вони відчувалися і без надприродного нюху. Так, ґолеми нічим не пахнуть — тільки глиною та тим, із чим працюють...

І... під її пальцями щось прокотилося. Це була тоненька паличка, довжиною лише в пару дюймів. Сірник без голівки.

За кілька хвилин пошуків вона знайшла ще десяток; вони валялися так, ніби їх просто випускали з рук.

А дещо на віддалі від решти лежала половинка сірника.

Її нічний зір уже майже не працював. Але нюх тримався після перетворення значно довше. Сірники пахли сильно — тією ж сумішшю запахів, що вела до входу в це сире підземелля. Але запах бійні, пов’язаний для неї з Дорфлом, був лише на уламку сірника.

Вона присіла навпочіпки і подивилася на купку крихітних паличок. Сюди прийшли дванадцять осіб (дванадцять осіб із найрізноманітнішим родом занять). Ненадовго. Вони... вони сперечалися: ось звідки писанина на стінах. Потім зробили щось із одинадцятьма сірниками (на які ще не встигли нанести голівки. Може, ґолем із запахом соснової смоли працював на фабриці сірників?), плюс одним уламком сірника.

А тоді вони всі вийшли і розійшлися кожен своєю дорогою.

І дорога Дорфла привела його просто до штаб-квартири Варти, де він зізнався.

Чому?

Вона ще раз понюхала половинку сірника. Жодного сумніву в тому, кому належала ця суміш запахів крові і м’яса, не було.

Дорфл зізнався в убивстві...

Вона поглянула на написи на стіні і здригнулася.

— Будьмо, Фреде, — сказав Ноббі, підіймаючи кухля.

— Ми можемо повернути гроші до скарбнички завтра. Ніхто не похопиться, — сказав сержант Колон. — Такі так, це ж на випадок крайньої потреби.

Капрал Ноббс понуро зазирнув у свого кухля. Відвідувачі «Латаного барабана» часто так робили після того, як першу спрагу було втамовано, і вони отримували змогу як слід роздивитися те, що п’ють.

— Що ж мені робити? — простогнав він. — Якщо ти магнат, то маєш носити всякі корони, довгі мантії і все таке. Воно ж усе коштує грубу копійку. І роботи ж повно, — він зробив ще одного величезного ковтка. — Це зветься гноблéс облúже.

— Нобблез обліж, — виправив Колон. — Еге. Означає, що мусиш поводитись зачотно. Давати гроші на благодійність. Бути добрим до бідняків. Віддавати заношене шмаття своєму садівникові, поки воно ще не зовсім заношене. Я на цьому знаюся. Мій дядько був дворецьким у старої вельможної Селашіль.

— Нема в мене ніякого садівника, — сумно промовив Ноббі. — І саду теж. І ніякого старого шмаття, крім того, шо на мені, — він зробив іще ковток. — То вона віддавала своє старе шмаття садівникові, так?

Колон кивнув.

— Ага. Нас той садівник завжди трохи дивував, — він дав знак барменові. — Ще дві пінти «Старомолюскового», Роне, — він поглянув на Ноббі. Його давній друг був пригніченішим, ніж будь-коли раніше. Вони повинні дати цьому раду разом. — І для Ноббі теж, — гукнув він.

— Будьмо, Фреде.

Коли Ноббі осушив першого кухля практично одним ковтком, у сержанта Колона брови полізли на лоба. Ноббі дещо непевно поставив кухля на стіл.

— Якби ж я мав купу грошей, — сказав Ноббі, беручи нового кухля. — Я думав, магнатом-то і бути неможливо, якщо ти — не багатенький покидьок. Думав, для цього одразу дають мішок грошей в руки і корону на голову. Це ж безглуздо — бути ноббі-лі-те-том і при цьому бідняком.[40] Якась дурня, — він осушив кухля і бахнув ним об стіл. — П-простий і багатий — так, це т-тіки так.

Бармен перехилився до сержанта Колона.

— Що це таке з капралом? Він же ніколи більше пів пінти до рота не брав. А це вже восьма.

Фред Колон нахилився поближче до нього і куточком рота прошепотів:

— Між нами, Роне, вся річ у тім, що тепер він пер.

— Справді? Можу собі уявити, що саме.

В Управлінні Сем Ваймз крутив у пальцях сірники. Він не став питати в Анґви, чи впевнена вона у своїх висновках. Анґва не переплутала б навіть запахи тижневої давності.

— Ким же тоді були решта? — спитав він. — Теж ґолемами?

— За напрямками, в яких вони розходилися, встановити важко, — відповіла Анґва. — Але гадаю, що так. Я пішла б їх відстежити, але подумала, що краще чимшвидше повернуся сюди.

— Чому ви вважаєте, що це були ґолеми?

— Сліди ніг. І ще ґолеми нічим не пахнуть, — сказала вона. — Вони набираються запаху того місця, де працюють. Він і стає їхнім запахом... — вона згадала про стіну з написами. — І там була тривала дискусія. Ґолемська дискусія. Письмова. Мені здається, досить палка.

Вона ще раз пригадала стіну.

— Декотрі з них дуже розпалилися, — додала вона, згадавши розміри літер. — Якби це були люди, вони б одне на одного кричали...

Ваймз понуро роздивлявся розкладені перед ним сірники. Одинадцять шматочків дерева, і дві половинки дванадцятого. Не треба було бути генієм, аби здогадатися, що відбулося.

— Вони тягли жереб, — сказав він. — І Дорфл програв.

Він зітхнув.

— Це погіршує справу. Хто-небудь знає, скільки в місті ґолемів?

— Ні, — відповів Морква. — Це важко з’ясувати. Їх не виробляють уже протягом століть, але ж вони не зношуються.

— Їх ніхто більше не створює?

— Це заборонено, ваша милосте. Жерці в цьому питанні дуже суворі. Вони кажуть, що це рівнозначне створенню життя, а подібною справою можуть займатися лише боги. Проте вони примирилися з існуванням тих ґолемів, які вже є на світі, бо ж ті, ну, дуже корисні. Декотрих замкнули в млинових колесах або на дні шахт. Вони, розумієте, виконують різні тяжкі завдання в небезпечних місцях. Роблять усю по-справжньому брудну роботу. Гадаю, їх можуть бути сотні...

— Сотні? — перепитав Ваймз. — І вони проводять таємні збори та влаштовують змови? Ох, матінко. Гаразд. Ми повинні знищити якомога більше з них.

— Чому?

— Вам що, подобається, що в них з’явились таємниці? Я хочу сказати, божечки, добре ще тролі та ґноми, та навіть неупокоєні — по-своєму живі, хоча й крові вони мені попили... — Ваймз спіймав погляд Анґви і продовжив, — у більшості своїй. Але ці штукенції? Це ж просто робочі інструменти. Це все одно, що лопати збирались би докупи, аби потеревенити!

— Е... там було ще дещо, ваша милосте, — повільно промовила Анґва.

— У тому льосі?

— Так. Е... але це важко пояснити. Це було... відчуття.

Ваймз несхвально знизав плечима. Досвід привчив його серйозно ставитися до чуття Анґви. Наприклад, вона завжди знала, де перебуває Морква.

Якщо вона була в Управлінні, то з того, як вона оберталася до дверей, можна було зрозуміти, що він підходить вулицею.

— Так?

— Схоже на... глибоку тугу, ваша милосте. Страшенний сум. Гм.

Ваймз кивнув і потер перенісся. Так, це видався важкий день, і він же ще далеко не скінчився.

Йому потрібно було, справді потрібно було випити. Все в цьому світі перекрутилося. Але якщо поглянути крізь денце склянки, все стане на свої місця.

— Ви хоч щось сьогодні їли, ваша милосте? — спитала Анґва.

— Трохи перекусив на сніданок, — пробурмотів Ваймз.

— Знаєте це слово, яке постійно використовує сержант Колон?

— Яке? «Галімо»?

— Саме такий у вас зараз вигляд. Якщо вже лишаєтеся тут, то випиймо хоча б кави й відправмо когось по фіглянки.

Ваймз завагався. Йому завжди здавалося, що слово «галімо» означає відчуття в роті після трьох днів безупинного блювання. Страшно було й подумати, що можна мати такий вигляд.

Анґва взяла стару бляшанку з-під кави, що відігравала роль скарбнички Варти. Бляшанка видалася напрочуд легкою.

— Що таке? Тут має бути щонайменше двадцять п’ять доларів, — здивувалася вона. — Ноббі тільки вчора зібрав внески...

Вона перевернула бляшанку. Звідти випав дуже короткий недопалок.

— Що, навіть розписки немає? — понуро спитав Морква.

— Розписки? Ми ж маємо справу з Ноббі.

— А. Звісно.

У «Латаному барабані» було вже тихо-тихо. Радісна Година[41] минула, відзначена хіба що однією невеликою бійкою. Тепер наставала безрадісна.

Перед Ноббі юрмилася армія кухлів.

— Тобто, ну, ну ч-чого воно в-варте, в к-кінцевому рах-хунку?

— Можна його збути, — припустив Рон.

— Це ідея, — схвалив сержант Колон. — Є неміряно багатіїв, які викладуть за титул торбу грошей. Я про тих, у кого вже є палац і все таке. Вони все на світі віддадуть, щоб стати такими ноббі-лі-те-та-ми, як ти.

Дев’ята пінта спинилася на півдорозі до вуст Ноббі.

— Це може коштувати тисячі, — підбадьорливо сказав Рон.

— Як мінімум, — сказав Колон. — І вони ще битимуться за те, щоб заплатити.

— Правильно розіграй свої карти — і зможеш вийти у відставку, — додав Рон.

Кухоль і далі не рухався. Грудкувате обличчя Ноббі одна за одною атакували найрізноманітніші гримаси, засвічуючи, що всередині нього йде страшна битва.

— А справді ж, справді ж! — сказав нарешті він.

Сержант Колон, ледве зберігши рівновагу, відхилився подалі. У голосі Ноббі були інтонації, яких він раніше ніколи не чув.

— Тоді ти зможеш стати багатим і простим, як ти й казав ото, — продовжував Рон, який, на відміну від Колона, не зауважив у Ноббі змін психологічного барометра. — Багатії наввипередки по титул побіжать.

— П-продати п-право п-переродства? — обурився Ноббі.

— Впершеродства, — виправив сержант Колон.

— Родопервенства, — підказав хтось із клієнтів, палаючи бажанням почути продовження.

— Ха! То от шо я вам ск-кажу, — хилитаючись на стільці, заявив Ноббі. — Є речі, які не п-продаються. Ха! Ха! Хто вкраде мого г-гаманця, вкраде д-дірку від бублика, так?

— Точно, я в житті не бачив більш пустого гаманця, — сказали з-за сусіднього столика.

— ...та добре, але що таке те «родопервенство»?

— Б-бо... нащо мені к-купа грошей, га?

Запитання поставило присутніх в глухий кут. Це було запитання з ряду «Що доброго в алкоголі?» або «Охочі на тяжкі роботи є?».

— ...а чому тоді воно «родо»?

— Ну-у-у, — невпевнено запропонував якийсь відчайдух, — на гроші можна купити великий будинок, неміряно хавки, і... випивки, і... жінок, і всяке таке.

— Т-то це, — сказав Ноббі, в якого посоловіли очі, — і є те, шо роб-бить людину щасливою?

Решта пияків нерозуміюче втупилися в нього. Вони потрапили в метафізичний лабіринт.

— Т-то я вам скажу, — проголосив Ноббі, чиє розхитування тепер було таким регулярним, що він нагадував перевернутий маятник. — Уся ця ф-фігня — це нішо, нішо! К-кажу вам, ніщо п-порівняно з г-г-г-гієнологіє...ю.

— Гігієнологією? — перепитав сержант Колон.

— Пращури і все таке, — пояснив Ноббі. — Ц-це значить, що в м-мене є п-пращури, а в-вам не світить!

Сержант Колон вдавився пивом.

— У всіх були пращури, — спокійно сказав бармен. — А то б нас тут не було.

Ноббі скляними очима подивився на нього і безуспішно спробував сфокусувати погляд.

— Так! — нарешті сказав він. — Саме так! Тіки... тіки у мене їх б-більше, роз-зумієш? У цих венах тече королівська кров, мать її так!

— Поки що, — кинув хтось.

Усі засміялися, але в цьому сміхові лунав тривожний дзвіночок, що його Колон давно навчився поважати й побоюватися. Він нагадував йому про дві речі: 1) йому лишилося тільки шість тижнів до відставки, 2) він уже давно не виходив до вбиральні.

Ноббі поліз до кишені і витягнув пошарпаний сувій.

— Б-бачиш? — сказав він, не без зусиль розгортаючи його на шинквасі. — Б-бачиш? Я маю право на г-горб... г-гриб... г-герб, во. Бач ось-о? Написано «граф», еге ж? Це я. М-мене навіть в-вішати не можна, т-тільки відрубати г-голову.

— Це може бути, — сказав бармен, краєм ока пильнуючи публіку.

— Т-ти м-можеш назвати свій зак-клад «Граф Анк-кський», а я заход-дитиму вип-пити, шо ск-кажеш? — спитав Ноббі. — Всі п-почують, шо тут п-п’є граф, і б-бізнес піде вгору. І я не вим-магатиму за це ані п-пенні, шо ск-кажеш? Всі ск-кажуть, що це — п-паб високого к-класу, ну, т-тут же вип-пиває сам його світлість д-де Ноббс, це — ст-тильне місце.

Хтось схопив Ноббі за горлянку. Колон не впізнав, хто це був. Просто один з укритих шрамами, кепсько поголених завсідників, чиє призначення в цей час доби полягало в тому, аби почати відкорковувати пляшки зубами — або, якщо вечір був дійсно вдалим, чужими зубами.

— То ми тобі не рівня, ти на це натякаєш? — зажадав він.

Ноббі розмахнувся сувоєм. Його рот розтулився, щоб озвучити слова на кшталт — сержант Колон знав точно — «Відчепися, бидло безродне!».

Вмить поєднавши неймовірну кмітливість із цілковитою відсутністю здорового глузду, сержант Колон проголосив:

— Його світлість пригощає всіх!

Порівняно з «Латаним барабаном», шинок «Відро» на вулиці Осяйній був оазою непорушного спокою. Вартові сприймали його так, ніби в їхній власності перебував такий собі мовчазний храм, де поклоняються мистецтву напиватись. Не тому, що тут подавали особливо добре пиво — бо це було не так. Зате його подавали швидко, тихо і довіряли в борг. Це було унікальне місце, де Вартовим не доводилося нікого захищати й нікому служити. Ніхто не здатен споживати спиртне в такій тиші, як Вартовий, який щойно повернувся з восьмигодинного патруля. Це було таким же захистом, як формені шолом та нагрудник. Життя било не настільки боляче.

А власник «Відра», пан Сирник, був чудовим слухачем. Він уважно дослухався до «Повторіть» та «Повторюйте щораз, як я допиватиму». Він також говорив правильні речі, на кшталт «У кредит? Звичайно, офіцере». Ті Вартові, що вчасно не сплачували борг, отримували лекцію від капітана Моркви.

Ваймз понуро сидів за склянкою лимонаду. Йому потрібна була б лише одна-єдина чарка — і він чудово знав, чому її не замовлятиме. За однією чаркою пішов би десяток склянок. Але від цього розуміння легше зовсім не ставало.

Зараз тут була більшість денної зміни, плюс пару чоловік, що мали вихідні.

Хоча охайністю це місце не вирізнялося, він його полюбляв. Гудіння голосів навколо допомагало не застрягати в колі власних думок.

Однією з причин, чому пан Сирник дозволив своєму пабу перетворитися практично на п’ятий відділок Варти, був захист, який це давало. Вартові загалом були сумирними клієнтами. Перебравши, вони просто переходили з вертикального стану в горизонтальний, без масових бійок, великого галасу чи надмірного пошкодження обстановки. І ніхто ніколи не намагався його грабувати. Вартові дійсно дратуються, коли їм заважають пити.

Відтак пан Сирник здивувався, коли двері розчахнулися і всередину увірвалося троє чоловіків, напоказ розмахуючи арбалетами.

— Усім залишатись на своїх місцях! Хто ворухнеться — труп!

Біля барної стійки грабіжники зупинилися. Тепер здивувалися вже вони: схоже, їхня поява нікого з присутніх особливо не вразила.

— Неба ради, зачиніть хтось ті двері! — прогарчав Ваймз.

Найближчий до дверей Вартовий негайно виконав наказ.

— На засув, — додав Ваймз.

Троє злочинців роззирнулися. Картина, яка відкрилася їм, коли їхні очі призвичаїлися до напівмороку, за жанром мала би передбачати поняття зброєносності із сильним домішком шоломності. Але ніхто на картині не рухався. Всі дивилися на них.

— Що, хлопці, вперше в нашому місті? — поцікавився пан Сирник, протираючи бокал.

Найхоробріший з трійці помахав зброєю перед барменовим носом.

— Всі гроші негайно сюди! — заволав він. — Або, — додав він у зал, — вас обслуговуватиме мертвий бармен.

— Та, хлопче, в місті повно інших барів, — сказав хтось.

Пан Сирник і погляду не відірвав від келиха, який саме натирав до блиску.

— Я знаю, констеблю Стегнокусе, що це був ти, — спокійно сказав він. — З тебе за рахунком два долари тридцять пенсів, дуже дякую.

Нападники збились докупки. У шинках такого траплятися не повинно.

Їм почулося тихе шарудіння клинків, що їх видобувають із різноманітних піхов.

— А я раніше вас ніде не бачив? — поцікавився Морква.

— О боги, це він! — простогнав один із грабіжників. — Хлібомет!

— Я думав, пан Бронескибка повів вас до Гільдії злодіїв, — продовжив Морква.

— Та там вийшла певна суперечка про податки...

— Не кажи йому!

Морква ляснув себе по лобі.

— Податкові декларації! — скричав він. — Пан Бронескибка, мабуть, переймається, що я про них забув!

Грабіжники тепер тулилися один до одного так тісно, що скидалися на одну товсту шестируку людину, змушену багато витрачатися на капелюхи.

— Е... Вартовим же не можна вбивати, так? — спитав один із них.

— При виконанні — ні, — відповів Ваймз.

Найхоробріший з трійці раптом зробив різкий рух, схопив Анґву і ривком поставив її на ноги.

— Ми безперешкодно вийдемо звідси, або дівці кінець, ясно? — прохрипів він.

У залі почувся чийсь смішок.

— Сподіваюся, ти нікого не вб’єш, — сказав Морква.

— Як вирішу!

— Вибач, хіба я до тебе звертався? — здивувався Морква.

— Не хвилюйся, все буде гаразд, — відповіла Анґва. Вона роззирнулася, чи немає поблизу Смішинки, й зітхнула. — Що ж, панове, нумо закінчувати.

— Тільки не грайся з бідними мишками! — гукнули з залу.

Знову почулося хихотіння, та тут Морква розвернувся разом зі стільцем, і всі раптом щосили зацікавилися вмістом своїх кухлів.

— Все гаразд, — спокійно повторила Анґва.

Відчуваючи, що щось не так, але не розуміючи, що саме, грабіжники позадкували до дверей. Ніхто не ворушився, і вони відсунули засув та, продовжуючи тримати Анґву, вибралися в туман, зачинивши за собою двері.

— Може, треба було їх застерегти? — спитав констебль-новачок.

— Не заслужили, — відрубав Ваймз.

З вулиці почувся брязкіт обладунку, а тоді — довге, глибоке гарчання.

І — крик. І — ще один. І — третій крик, що складався із суміші «НІНІНІніні-нінінініНІ!.. гр-р-р, г-р-р!».

Об двері гупнуло щось важке.

Ваймз обернувся до Моркви.

— А у вас із констеблем Анґвою, — заговорив він. — У вас... е... все гаразд?

— Все добре, ваша милосте, — відповів Морква.

— Дехто міг би подумати що, е, можуть виникнути, е, проблеми...

Почувся глухий удар, а тоді — негучне булькання.

— Ми їх успішно вирішуємо, ваша милосте, — дещо підвищивши голос, сказав Морква.

— Я чув, її батько не в захваті від її служби тут...

— В Убервальді не надто шанують закони, ваша милосте. Там вважають, що закони — це для слабких суспільств. Барон не дуже переймається громадськими інтересами.

— Наскільки я чув, він збіса кровожерний.

— Вона хоче лишатись у Варті, ваша милосте. Вона любить працювати з людьми.

З вулиці знову почулося булькотіння. Об вікно зашкреблася чиясь рука. Та раптом її власник повністю зник із поля зору.

— Ну, не мені її судити, — сказав Ваймз.

— Так точно, ваша милосте.

Після кількох секунд тиші двері повільно відчинилися. Всередину, поправляючи одяг, увійшла Анґва і сіла на своє місце.

Всі Вартові раптом взялися вивчати свої напої по другому колу.

— Е... — почав Морква.

— Легкі тілесні ушкодження, — сказала Анґва. — Але один із них таки випадково прострелив іншому ногу.

— Гадаю, в рапорті вам варто написати «самопоранення під час опору при затриманні», — сказав Ваймз.

— Так точно, — сказала Анґва.

— Не тільки самопоранення, — сказав Морква.

— Вони намагалися пограбувати наш бар і взяти в заручники перев... Анґву, — нагадав Ваймз.

— А, розумію, ваша милосте, — сказав Морква. — Це, безумовно, самопоранення. Тут ніхто їм не винен.

В «Латаному барабані» панувала тиша. Адже нелегко галасувати, коли ти непритомний.

Сержант Колон був приємно вражений власною винахідливістю. Хороша подача, звичайно, може припинити бійку — але в цьому разі до подачі входили чвертка рому, джин і шістнадцять дольок лимона.

Щоправда, дехто ще лишався на ногах. Це були серйозні пияки, які пили так, ніби завтра настане кінець світу — і, схоже, сподівалися, що так воно і буде.

Сам Фред Колон дійшов компанійської стадії сп’яніння. Він обернувся до сусіда.

— Г-гарно тут, еге ж? — зумів сформулювати він.

— Шо я жінці скажу, хтів би я знати, — простогнав той.

— Не зна’. Скажи, що пра, пра, прац-цював доп-пізна, — порадив Колон. — І п-перед тим як іти додому, пожуй м’яту, воно зазвичай доп-помагає.

— Працював допізна? Ха! Мене витурили! Мене! Майстра! П’ятнадцять років у «Шпакера і Вільямса», ага, а тоді вони — банкрути, бо Глитай їх розорив, і я влаштовуюсь у Глитая, і ба-бах, цю роботу я втрачаю теж! «Оптимізація зарплатних фондів»! Довбані ґолеми! Забирають роботу у живих людей! Для чого їм взагалі працювати? У них же й шлунка немає, щоб їсти, ха. Але кляті довбешки пашуть так, що рук їхніх не встигаєш помічати!

— Ганьба.

— Порозбивати їх, от шо я скажу. У нас в «ШВ» теж був один, старий Жлоб, так але ж він, розумієш, працював собі помалу, а не гасав, як синьодупа муха. Ото побач’, старий, далі вони й тебе без роботи залишать.

— Кам’янолиций цього не п-потерпить, — дещо погойдуючись, заперечив Колон.

— А туди, де ти працюєш, не можна влаштуватися?

— Не зна, — сказав Колон. Йому почало здаватися, що замість одного співрозмовника перед ним сидять двоє. — Ти шо пор-робляєш?

— Я — спеціаліст зі вставлення свічкового ґноту та обрізання кінчиків.

— Корисна професія, думаю.

— Ось ти де, Фреде, — сказав бармен, поплескуючи його по плечу й кладучи перед ним якогось аркуша.

Колон з цікавістю спостерігав за знаками, які танцювали туди-сюди на папері. Він спробував зосередитися на нижньому, але той був завеликим, щоб одразу його роздивитися.

— І шо ж воно таке?

— Рахунок його високоповажної світлості, — пояснив бармен.

— Ти трусиш, ніхто стільки не вип’є... Я не п-платитиму!

— Май на увазі, тоді я включу в рахунок пошкодження!

— Невже? Це які ж?

Бармен витягнув зі сховку під стійкою важкого горіхового кийка.

— Руки? Ноги? На твій смак, — сказав він.

— Та припини, Роне, ти ж мене сто років знаєш!

— Так, Фреде, ти завжди був хорошим клієнтом, тож ось що я зроблю: дозволю тобі зажмуритися.

— Але це всі гроші, які у нас є!

Бармен вищирився.

— Пощастило вам, еге ж?

Смішинка Малодупко, з присвистом відсапуючись, прихилилася до стіни коридору біля своєї комірчини.

Цього вміння алхіміки навчалися ще на зорі кар’єри. Як говорили її вчителі, є два типи хороших алхіміків: атлети та інтелектуали. Хороший алхімік першого типу — це той, хто здатен перестрибнути через лабораторний стіл і за три секунди бути з безпечного боку товстої стіни; а хороший алхімік другого типу — той, хто точно знає, коли це потрібно робити.

З обладнання користі було мало. Вона поцупила з Гільдії все, що могла, але справжня алхімічна лабораторія повинна бути просто забита скляним начинням, яке має такий вигляд, ніби його виробили під час Відкритого чемпіонату Гільдії склодувів із гикавки. А путній алхімік не мусить проводити аналіз, використовуючи за мензурку горнятко з малюнком іграшкового ведмедика, через зникнення якого капрал Ноббс напевне дуже засмутиться, якщо дізнається.

Коли дим, як на неї, достатньо розвіявся, вона повернулася до своєї кімнатки.

Нарешті, ще один нюанс. Її підручники з алхімії були витворами мистецтва, кожна сторінка — шедевр гравера, але вони ніде не містили інструкцій на кшталт «Не забудьте відчинити вікно». Там були інструкції типу «Да-давайте „Aqua Quirmis“ до цинку, поки не пачне активно виділятися газ», але ніколи не уточнювалося «Не робіть цього в дамашніх умовах» чи хоч би «Папращайтеся зі своїми бровами».

Гаразд, менше з тим...

На склі не було й сліду темно-коричневого осаду, що, згідно з «Мішаниною алхімічною», мав би свідчити про наявність у взірцях миш’яку. Вона проаналізувала всі типи харчів та питва, які змогла виявити в палацових коморах, і задіяла всі пляшки та банки, які тільки знайшла в Управлінні.

Вона зробила ще одну спробу — з тим, що, згідно з написом на пакуночку, було «Взірцем № 2». Взірець скидався на розчавлений шматочок сиру. Сир? Хімічні випари навколо неї гальмували її думки. Вона ж брала якісь сирні взірці. Наприклад, «Взірець № 17», який був шматочком ланкрського синьожильного, так бурхливо прореагував із кислотою, що вибух пробив у стелі невеличку діру, а пів столу заляпало темно-зеленою субстанцією, густою й тягучою, ніби смола.

Проте вона таки проаналізувала «Взірець № 2».

За кілька хвилин вона гарячково гортала свого записника. Перший взірець, який вона взяла в коморі (порція качиного паштету), був «Взірцем № З». А що у № 1 та № 2? Ні, № 1 — це була біла глина з Босяцького мосту, ну а що ж тоді в № 2?

Вона знайшла.

Але ж цього не може бути!

Вона подивилася на скляну трубку. До неї металево посміхалася сполука миш’яку.

У неї ще лишалась частина взірця. Можна повторити аналіз, але... можливо, краще кому-небудь сказати...

Вона поквапилася до головного офісу, де за столом чергового сьогодні сидів троль.

— Де командор Ваймз?

Троль вищирився.

— На Осяйній... Малодупку.

— Дякую.

Троль знову обернувся до схвильованого ченця в коричневій рясі.

— І? — спитав він.

— Нехай він краще сам розкаже, — сказав чернець. — Я просто там працюю.

Він поставив на стіл перед тролем невеличку баночку. На тій було пов’язано краватку-метелик.

— Я змушений висловити найрішучіший протест, — пронизливим голоском заговорила баночка. — Я пропрацював там тільки п’ять хвилин, і — бах. Мені тепер цілі дні знадобляться, щоб повернутися у форму!

— Пропрацював де? — спитав троль.

— «Святі товари на Нетацькій», — підказав схвильований чернець.

— Відділ святої води, — додав вампір.

— То ви знайшли миш’як? — перепитав Ваймз.

— Так, ваша милосте. Багато. Взірець ним просто перенасичений. Але...

— Ну?

Смішинка опустила очі.

— Я провів повторний аналіз і впевнений, що все робив правильно...

— Чудово. І що ж далі?

— Тут така справа, ваша милосте. Цей взірець був не з палацу. Я трохи переплутав і проаналізував взірець з-під нігтів отця Трубчека, ваша милосте.

— Що?

— У нього був бруд під нігтями, ваша милосте, і я подумав, може, це сліди того, хто на нього напав. З фартуха абощо... Якщо бажаєте провести експертизу на стороні, ваша милосте, то в мене ще трохи лишилося. Я б зрозумів ваші сумніви.

— Які справи старий міг мати з отрутами? — здивувався Морква.

— Я подумав, може, він подряпав убивцю, — сказала Смішинка. — Розумієте... Захищався...

— Від якогось Миш’якового Монстра? — іронічно зауважила Анґва.

— О боги, — сказав Ваймз. — Котра година?

«Біп-біп-біп-дзинь!»

— А щоб...

— Дев’ята ранку, — повідомив органайзер, вистромлюючи голову з Ваймзової кишені. — «Я не мав черевиків і почувався нещасним, доки не зустрів безногого».

Вартові перезирнулися.

— Що? — дуже обережно перепитав Ваймз.

— Людям подобається, коли я раз у раз видаю який-небудь афоризм або ж надихаючу фразу дня, — сказав бісик.

— І як же ти зустрів того безногого? — поцікавився Ваймз.

— Я не зустрів його насправді, — пояснив бісик. — Це узагальнюючий метафоричний вислів.

— Тоді от що, — сказав Ваймз. — Якби ти справді його зустрів, міг би спитати, чи не хоче він подарувати тобі черевики — йому ж вони все одно не потрібні.

Ваймз пхнув бісика назад до коробочки, той писнув.

— Є ще дещо, ваша милосте, — сказала Смішинка.

— Кажіть, — стомлено промовив Ваймз.

— Я ретельно дослідив глину, яку ми знайшли на місці вбивства, — заговорила Смішинка. — Вогнець сказав, у ній багато шамоту — це товчені черепки старого глиняного посуду. Ну... Я відшкріб для порівняння трішки глини від Дорфла, бо, хоч я і не був упевнений, та пам’ятав, що наказав іконографічному бісику замалювати найменші деталі, і от... На мою думку, глина з місця вбивства схожа на Дорфлову. В його глині теж багато оксиду заліза.

Ваймз зітхнув. Навколо всі розпивали спиртне. Одна-єдина чарка одразу б усе прояснила.

— Хто-небудь розуміє, що все це значить? — поцікавився він.

Морква з Анґвою заперечно похитали головами.

— Чи складеться все в струнку картину, якщо ми зрозуміємо, як поєднати всі ці фрагменти? — підвищуючи голос, зажадав Ваймз.

— Наче мозаїку, ваша милосте? — підказала Смішинка.

— Так! — скричав Ваймз, аж усі кругом притихли. — Зараз, щоб отримати весь малюнок, нам не вистачає тільки куточка з небом і листячком?

— Ваша милосте, у всіх нас був важкий день, — проказав Морква.

Ваймзові плечі опустилися.

— Гаразд, — сказав він. — Завтра... Ви, Моркво, перевірите міських ґолемів. Якщо вони щось замислили, я хочу знати, що саме. А ви, Малодупку... ви обнишпорите весь дім загиблого старого на предмет миш’яку. Хотів би я сподіватися, що ви його знайдете.

Анґва зголосилася прогулятися з Малодупко до її помешкання. Ґноминя здивувалася, що чоловіки їй це дозволили. Це ж означало, що Анґві доведеться повертатись додому самій.

— А ти не боїшся? — спитала Смішинка, поки вони неспішно йшли крізь хмари сирого туману.

— Ні.

— Але ж у такому тумані, напевне, повно всіляких грабіжників і зарізяк. А ти, казала, живеш у Затінках.

— О, так. Але мене давно вже ніхто не чіпає.

— А! Мабуть, вони бояться поліцейської форми?

— Можливо, — відгукнулась Анґва.

— Може, вони навчилися поважати Варту.

— Цілком ймовірно.

— Е... вибач... але ви з капітаном Морквою?..

Анґва ввічливо чекала.

— Е...

— Ох, так, — зглянулась Анґва. — Ми «е». Але я знімаю кімнату в пансіонаті пані Кекс, бо в такому місті важливо мати власний куток.

«І хазяйку, яка симпатизує істотам з особливими потребами, — додала вона подумки. — Взяти ті ж дверні ручки, придатні для вовчих лап, або вікна, що залишаються відчиненими під час місячних ночей».

— Потрібно мати місце, де можеш побути собою, — сказала вона вголос. — Та й усе одно в Управлінні тхне шкарпетками.

— А я зупинилася в свого дядечка Зламайруки, — повідомила Смішинка. — Там не дуже затишно. Всі тільки й балакають, що про гірничу справу.

— А ти ні?

— Та це не дуже-то широке поле для розмов. «Я своє копаю-рию, докопаєшся — зарию», — продекламувала Смішинка. — А далі вони знову починають теревенити про золото, яке насправді значно менш радісна річ, ніж усі думають.

— Я думала, Гноми люблять золото, — здивувалася Анґва.

— Вони так кажуть, лише щоб затягти його в ліжко.

— Ти впевнена, що ти — з ґномів? Даруй. Жарт.

— Є куди цікавіші речі. Зачіски. Одяг. Спілкування.

— Ой леле. Ти про дівчачі посиденьки?

— Не знаю, дівчачих посиденьок я ніколи не бачила, — сказала Смішинка. — Ґноми просто сидять та балакають.

— У Варті теж подібне, — сказала Анґва. — Можеш мати яку хочеш стать, тільки дій по-чоловічому. У Варті немає чоловіків і жінок — там є лише «агов, друзяко». І що таке спілкування у Варті, ти зрозумієш дуже скоро. Переважно, це — скільки пива ти вижлуктив учора, чи сильно потім пробило на хавчик і коли тебе знудило. Будь мачо! Ти це швидко відчуєш. І будь готова до того, що в Управлінні постійно чутимеш непристойні жартики.

Смішинка спалахнула.

— Хоча, маю тобі сказати, ці жартики вже наче припинилися, — додала Анґва.

— Чому? Ти на них поскаржилася?

— Ні, все припинилося після того, як я до них приєдналася, — сказала Анґва. — Уявляєш, ніхто чомусь не сміявся. Навіть коли я жестами собі допомагала. По-моєму, так нечесно. Тим більше, деякі з цих жестів були досить безневинними.

— Все це безглуздо; доведеться мені і звідси забиратися, — зітхнула Смішинка. — Я почуваюся... наче сама не своя.

Анґва поглянула вниз на маленьку постать, що дріботіла поруч. Ці симптоми були їй знайомі. Як сама вона щойно сказала, кожному потрібен свій приватний простір — і часом це простір у голові. І, як не дивно, Смішинка їй подобалася. Можливо, через свою щирість. Чи через те, що, крім Моркви, вона була єдиною, хто розмовляв із нею без тіні остраху в очах. Але це тому, що вона не знала.

Анґва оберігала це незнання, наче маленький скарб, — але вона вміла відчути, коли комусь потрібна невелика переміна в житті.

— Ми зараз неподалік від вулиці В’язів, — обережно сказала вона. — Може, е, заскочимо до мене на хвилинку? Я маю дещо, що може тобі придатися, то я б тобі позичила...

«Бо мені це вже не знадобиться, — подумала вона. — Коли я звідси піду, я не зможу забрати з собою все».

Констебль Ринва вдивлявся в туман. Якщо не брати до уваги вміння сидіти на одному місці, найкраще він умів вдивлятися. А ще він умів бути тихим. Не видавати ані звуку, хай би там що — це була одна з його найсильніших сторін.

Коли ж ішлося про те, щоб не робити взагалі нічого, він був серед найкращих із найкращих. Ну а перебувати на одному місці в цілковитій непорушності — тут він був неперевершеним. Якби його покликали на Чемпіонат світу з непорушності, він би й голови не повернув.

І ось зараз, сперши підборіддя на руки, він вдивлявся в туман.

Той трохи осів, і тут, на висоті шести поверхів, видавалося, що сидиш на березі холодного, залитого місяцем моря. Подекуди з нього здіймалися яка-небудь вежа чи шпиль, але всі звуки поглинали хмари туману. Настала й минула середина ночі.

Констебль Ринва вдивлявся і розмірковував про голубів. У житті констебля Ринви було дуже мало бажань, і майже всі вони містили в собі голубів.

Крізь туман, наче Чотири Вершники маленького Апокаліпсису, шкандибали, кульгали та, в одному випадку, котилися на коліщатках четверо. Один із них мав на голові качку, і оскільки він був майже цілком нормальним, коли не брати до уваги цього єдиного дивацтва, його знали як Качура. Другий постійно кашляв і харкав, а тому прозивався Домовина Генрі. Ще один, безногий на маленькому візочку, без жодних очевидних причин мав прізвисько Арнольд Колобок. А четвертого, з дуже навіть очевидних причин, називали Старим Тхором Роном.

Рон вів на повідку невеличкого сіро-коричневого капловухого тер’єра — хоча, чесно кажучи, сторонньому спостерігачеві важко було б зрозуміти, хто кого вів і хто, якби повідок занадто натягнувся, гукнув би: «Сидіти!» — а хто виконав би наказ. Адже, хоча собакоподібні помічники для позбавлених зору й навіть слуху поширені в усьому всесвіті, Старий Тхір Рон став першим, у кого був Пес із Мислячим Мозком.

Жебраки на чолі із собакою прямували до темного громаддя Босяцького мосту, який вони звали Домом. Принаймні один із них звав його «Домом»; решта шанобливо називали міст «Хааарк-Хааарк-ХАРРРк-тьху!», «Хе-хе! Йой!» та «Маґуля, маґуля, креветко!».

Просуваючись берегом річки, вони пускали по колу бідон, з якого повагом відпивали і раз у раз після цього відригували.

Собака спинився. Жебраки — один об одного — спинилися слідом за ним.

Назустріч їм берегом ішла якась постать.

— О боги!

— Тьху!

— Ого!

— Креветко?

Коли бліда фігура прокульгала повз них, жебраки притислися до стіни. Постать трималася за голову, ніби хотіла за вуха відірвати себе від землі, і раз у раз билася цією головою об найближчі споруди.

Поки вони дивилися, вона видерла з бруківки один із металевих стовпчиків, які відділяли набережну від ріки, і почала бити себе ним по черепу. Врешті-решт залізо розлетілося на друзки.

Постать кинула цурпалок, задерла голову, роззявила рота, в якому вирувало червоне полум’я, і заревла, як розлючений бик. А потім покульгала в темряву.

— Знову цей ґолем, — зауважив Качур. — Білий.

— Хе-хе, у мене часом зранку теж таке з головою, — сказав Арнольд Колобок.

— Я все знаю про ґолемів, — заявив Домовина Генрі, професійно сплюнувши і влучивши точно в жука, що повз по стіні за двадцять футів від них. — Вони не мають голосу.

— Маґуля, — повідомив Старий Тхір Рон. — Бем гачок, спиртяка бах, і креветко, черв’як на другій нозі! От побач.

— Він каже, що це той самий, якого ми вже бачили, — пояснив собака. — Після того як прикінчили старого жерця.

— Гадаєш, слід кому-небудь розповісти? — спитав Качур.

Собака похитав головою.

— Нє, — сказав він. — У нас тут такі файні апартаменти, нема чого їх палити.

П’ятірка продовжила свій шлях через вологу темряву.

— Ненавиджу клятих ґолемів, вони відбирають у нас роботу...

— Ми ж не маємо роботи.

— Так отож!

— А що в нас на вечерю?

— Старі черевики з гарніром з грязюки. ХАРРРК-тьху!

— Креветко-маґуля, кажу.

— Добре, що в мене є голос. Можу за себе заступитися.

— Тобі пора качку годувати.

— Яку качку?

На П’ятисемидворах переливався і шипів туман. Ревуче полум’я хіба що підсвічувало знизу його щільну ковдру. Розплавлене залізо текло у форми й остигало в них. По цехах гриміли молоти. Ковалі виходили на роботу не за сигналом годинника, а за куди невблаганнішими вимогами фізики виплавляння металу. Хоча було вже майже опівночі, в цехах «Плавильно-ливарно-ковальської компанії Міцнорука» було повно народу.

В Анк-Морпорку було чимало Міцноруків. Це було дуже поширене ґномське прізвище. Саме цей факт і спонукав Томаша Коваля змінити ім’я на Міцнорук. Насуплений ґном із молотом, зображення якого прикрашало його вивіску, був лише плодом уяви художника. Просто люди вважали, що «зроблено ґномами» означає «найкраще», і Томаш Коваль вирішив не сперечатися.

Комітет «Рівність Зросту» висловив протест, проте справа потонула в паперах. Почасти так сталося тому, що більшість членів Комітету становили люди — адже Гномам ніколи засідати по всіляких там комітетах[42], — а почасти через очевидний контраргумент: твердження, що пан Міцнорук, колишній Коваль, є надто високим, цілком підпадало під визначення дискримінації за зростом і формально суперечило правилам самого ж Комітету.

Нині Томаш відростив довгу бороду, при виході в люди надівав залізний шолом і задер ціни на двадцять відсотків.

У цеху синхронно гупали важкі молоти, змонтовані в ряд: у рух їх пускало велике колесо, яке, своєю чергою, обертали воли. Мечі чекали на відбивання, пластини для обладунків — на формування. Летіли іскри.

Міцнорук зняв шолом (нещодавно неподалік знову крутилися представники Комітету) і протер підкладку.

— Діббуче? Де ти, в біса, ходиш?

Відчуття, що за спиною щось виникло, змусило його обернутися. За кілька дюймів стояв ґолем із ливарні; на його темно-червоній глині вигравали відблиски вогню з горнил.

— Я казав тобі так не робити чи не казав? — прокричав Міцнорук.

Ґолем підняв свою дощечку.

ТАК.

— Ти вже сходив на свій святий день? Тебе не було надто довго!

МЕНІ ШКОДА.

— Добре, раз ти повернувся, піди встань за молот номер три і пришли в мій кабінет пана Вінсента, ясно?

ТАК.

Міцнорук піднявся до свого кабінету. Нагорі він обернувся, щоб поглянути на протилежний бік залитого червоним відблиском цеху.

Він побачив, як Діббук підійшов до молота і показав свою дощечку бригадирові. Побачив, як бригадир Вінсент іде геть. Побачив, як Діббук бере заготовку меча, на кілька ударів кладе його під молот, а тоді раптом відкидає вбік.

Міцнорук прожогом кинувся вниз.

Коли він був на половині висоти сходів, Діббук поклав голову на ковадло.

Коли Міцнорук досягнув кінця сходів, молот ударив перший раз.

Коли він здолав половину шляху, по всипаній окалиною підлозі, супроводжуваний іншими робітниками, які бігли за ним слідом, молот ударив вдруге.

Коли він добіг до Діббука, молот ударив втретє.

Молот піднявся для четвертого удару...

— Пригніться! — заволав Міцнорук...

...голова ґолема розлетілася на друзки.

Коли завмерло відлуння, власник ливарні підвівся з підлоги і обтрусив одяг. По всій підлозі розкидало черепки і крихти випаленої глини. Молот злетів із кріплень і валявся біля ковадла, всипаний рештками ґолема.

Міцнорук боязко підняв шматок ноги, відкинув його вбік, нахилився знову й витяг з уламків дощечку.

Він прочитав:

СТАРІ ДОПОМОГЛИ НАМ!

НЕ ВБИЙ!

ГЛИНО ВІД ГЛИНИ МОЄЇ!

ГАНЬБА.

МЕНІ ШКОДА.

Бригадир зазирнув через Міцнорукове плече.

— Чому він це зробив?

— Звідки я знаю? — огризнувся Міцнорук.

— Я хочу сказати, по обіді він розносив чай, і все нормально, як завжди. Потім вийшов на пару годин — і на тобі...

Міцнорук знизав плечима. Ґолем — це всього лише ґолем, але від спогаду про те, як це спокійне обличчя лягає під гігантський молот, його пересмикнуло.

— Я тут чув на лісопилці, що на Затемницькій вулиці подумують, чи не продати їм свого ґолема, — сказав бригадир. — Він розпиляв цілу колоду червоного дерева на сірники чи щось таке. Може, мені піти з ними поговорити?

Міцнорук знову поглянув на дощечку.

Діббук завжди був небагатослівним. Він носив розпечені залізні бруски, виковував кулаками заготовки для мечів, вичищав шлак із печей, усе ще надто гарячих, щоб людина могла до них торкнутися... і ніколи не казав ані слова. Звісно, він і не міг би нічого сказати, та все ж Діббук завжди справляв таке враження, що він би й не хотів говорити, навіть якби міг. Він просто працював. Оце зараз він написав більше слів за один раз, ніж будь-коли раніше.

Вони промовляли до Міцнорука про чорний відчай — і про свідомість, носій якої закричав би, якби міг видати хоч звук. І це було маячнею! Речі не можуть вчиняти самогубств.

— Шефе? — спитав бригадир. — Я кажу, мені піти купити іншого?

Міцнорук віджбурнув дощечку геть і з полегшенням побачив, як вона розбилася об стіну.

— Ні, — сказав він. — Просто поприбирайте оце. І відремонтуйте клятий молот.

Після досить серйозних зусиль сержант Колон зумів-таки підняти голову вище краю канави.

— Ти... з вами все гаразд, капрале граф де Ноббс? — пробелькотів він.

— Не зна, Фреде. А чиє це лице?

— Моє, Ноббі.

— Дяка богам — я думав, моє...

Колон відвалився назад.

— Ноббі, ми лежимо в канаві, — простогнав він. — О-о-о.

— Ми всі лежимо в канаві, Фреде. Але дехто з нас бачить зорі...

— Ну, я бачу твоє обличчя, Ноббі. Якби ж то були зорі, було б куди краще, повір. Анумо...

Після кількох безуспішних спроб обоє, підтримуючи один одного, змогли-таки підвестися на ноги.

— Д-д-де ми, Ноббі?

— З «Барабана» ми точно пішли... Чому в мене простирадло на голові?

— Це туман, Ноббі.

— А що це за ноги?

— Думаю, це твої ноги, Ноббі. Мої ось.

— Так, так. О-о-о... Схоже, сержанте, я перебрав.

— Граф випив зайвий графин?

Ноббі боязко сягнув рукою до свого шолома. На нього хтось надягнув паперову корону. За вухом прилипло собаче лайно.

Це була та неприємна стадія пиятики, коли після кількох годин якісного сну в канаві до тебе наближається розплата похміллям — і при цьому ти досі трохи п’яний, що робить усе ще гіршим.

— Як ми тут опинилися, сержанте?

Колон спробував почухати голову, але шум від цього видався йому нестерпним.

— Гадаю... — почав він, старанно просіюючи напівстерті часточки своєї короткочасної пам’яті, — я... гадаю... здається, ми говорили щось про штурм палацу і визнання твого права на трон...

Ноббі вдавився цигаркою і ледве виплюнув її з рота.

— Ми ж цього не зробили, га?

— Ти кричав, що ми повинні це зробити...

— О боги... — простогнав Ноббі.

— Але, здається, десь у цей момент тебе знудило.

— Шо ж, це завжди на краще.

— Ну... під це діло потрапив Ретуз Хапугінс. Але він нас не наздогнав, бо об когось спіткнувся.

Колон раптом почав обмацувати свої кишені.

— І в мене ще лишилися гроші зі скарбнички, — зрадів він. Та тут сонячне сяйво амнезії затулила чергова хмара споминів. — Ну... пенсів зо три...

Масштаб катастрофи дійшов до Ноббі не одразу.

— Три пенси? — перепитав нарешті він.

— Ну, так... коли ти почав замовляти дорогу випивку на всіх присутніх... ну, ти ж не мав грошей, тому або мусив платити я, або... — Колон черкнув себе пальцем по горлу. — Чирк!

— Ти хочеш сказати, що ми оплатили в «Барабані» ще одну щасливу годину?

— Не те щоб щасливу годину, — пригнічено сказав Колон. — Швидше, стоп’ятдесятихвилинку екстазу. Ніколи б не подумав, що джин можна замовляти пінтами[43].

Ноббі спробував сфокусувати свій зір на тумані.

— Сержанте, ніхто не може пити джин пінтами.

— Я тобі так і казав, але хіба ж ти слухав?

Ноббі принюхався.

— Ми близько від річки, — повідомив він. — Спробуймо піти...

Раптом десь зовсім поруч щось заревло. Рев був низьким і тривалим, неначе в тумані ревів сиреною страшенно роздратований пароплав.

Це був рев того штибу, що можна почути із загону для худоби в дуже буремну ніч, і він тривав і тривав, аж поки не урвався так раптово, що тиша ледве встигла настати вчасно.

— ...якнайдалі звідси, — завершив Ноббі.

Звук справив на нього дію крижаного душу і пари пінт міцної кави.

Колон крутнувся на місці. Йому негайно потрібно було що-небудь, здатне замінити пральню.

— Звідки цей звук?

— Десь... звідти, ні?

— По-моєму, звідти!

У тумані всі напрямки були однакові.

— Я думаю... — повільно сказав Колон, — нам треба якнайшвидше піти й доповісти про це.

— Авжеж, — погодився Ноббі. — А в який бік іти?

— Просто біжімо, гаразд?

Величезні загострені вуха констебля Ринви затремтіли від реву, що розкотився над містом. Він повільно повів головою, пеленгуючи відстань, напрямок і висоту над рівнем моря. І запам’ятав координати.

Рев, хоч і приглушений туманом, почули і в Управлінні Варти.

Його відлуння застрибало в спустілій голові ґолема Дорфла, проникаючи в усе менші й менші тріщинки, доки не затанцювали найдрібніші часточки глини.

Незрячі очниці дивилися в стіну. Ніхто не міг почути крику, що народився всередині мертвого черепа — адже він не мав ані рота, щоб кричати, ані навіть мислення, щоб вирішити крикнути; і все ж він кричав у ніч:

ГЛИНО ВІД ГЛИНИ МОЄЇ, НЕ ВБИЙ! НЕ ПОМРИ!

Семові Ваймзу снилися Докази.

До Доказів він завжди ставився саркастично. Він інстинктивно їм не довіряв. Вони лише заважали слідству.

Також він не довіряв тим, хто кидав на кого-небудь один погляд і спогорда повідомляв своєму компаньйонові: «О, шановний пане, все, що я можу сказати, — це тільки те, що перед нами муляр-шульга, який кілька років провів у торговому флоті, а віднедавна в нього не найкращі часи», — після чого слідувала серія презирливих коментарів щодо мозолів, і постави, і стану взуття. Хоча точнісінько ті самі коментарі могли стосуватися людини, яка наразі була у старому одязі, бо щойно доробляла мангал перед власним будинком, татуювання набила собі, коли була сімнадцятирічною і нетверезою[44], а рівновагу тримати намагалася не тому, що звикла до корабельної хитавиці, а тому, що стояла на вологій бруківці. Яка зарозумілість! Яке приниження неосяжної, хаотичної різноманітності життя!

Та ж картина і з матеріальними свідченнями. В реальному світі сліди на клумбі цілком міг залишити мийник вікон. Крик серед ночі цілком міг пролунати з вуст людини, яка встала з ліжка і в темряві наступила на перевернуту щітку для волосся.

Реальний світ аж надто реальний, аби робити нам прямі й прозорі натяки. У ньому просто забагато всього. Річ не в тім, що треба виключити все неможливе, і тоді те, що залишиться, і буде правдою, якою б неймовірною вона не була; річ у значно складнішому процесі виключення можливостей. Ви просуваєтеся, терпляче ставлячи запитання і ретельно вивчаючи факти. Ви ходите й розмовляєте з людьми, а глибоко в душі щосили сподіваєтеся, що в негідника, якого ви шукаєте, здадуть нерви — і він здасться сам.

У Ваймзовій голові з брязкотом стикалися події сьогоднішнього дня. Чередою сумних тіней пропливали ґолеми. Отець Трубчек помахав йому, а тоді голова старого вибухнула, засипавши Ваймза словами. Мертвий пан Гопкінсон лежав у власній печі зі шматком томського хліба в роті. А ґолеми продовжували свою мовчазну ходу. Серед них ледве тягнув ноги Дорфл, і слова залітали в його відкритий череп та вилітали звідти, як бджолиний рій. А посеред усього цього танцював, без угаву говорячи щось скоромовкою, маленький шпичастий зелений чоловічок — Миш’як.

В якусь мить йому здалося, що один із ґолемів закричав.

Після цього сон на певний час згас. Ґолеми. Піч. Слова. Жрець. Дорфл. Хода ґолемів, синхронний тупіт їхніх ніг, що змушував сон пульсувати...

Ваймз розплющив очі.

Вельможна Сибіл поряд із ним сказала: «Ф-ф-ф», — і перевернулася на другий бік.

Хтось гатив у двері. Усе ще сонний, з туманом у голові, Ваймз змусив себе піднятися на лікті і сказав у темряву:

— Котра, по-вашому, зараз година?

— Біп-біп-біп-дзинь! — життєрадісно пролунало з боку нічного столика.

— О ні...

— Двадцять п’ять хвилин тридцять одна секунда по п’ятій ран-н-нку. Пенні долар береже. Представити вам ваш розклад на день? А поки я це робитиму, чи не заповните ви реєстраційну картку?

— Що-що? Що ти верзеш?

Грюкіт у двері продовжувався.

Ваймз вивалився з ліжка і занишпорив у темряві в пошуках сірників. Нарешті він запалив свічку і наполовину збіг, наполовину зішкандибав довгими сходами до вітальні.

За вхідними дверима виявився констебль Візит.

— Правителеві Ветінарі зле, ваша милосте! Ще гірше, ніж було!

— По Пончика Джиммі послали?

— Так точно!

У цей час доби туман вів ар’єргардні бої зі світанком, що наставав, від чого весь світ, здавалося, перебував ніби всередині тенісного м’ячика.

— Я зазирнув до нього, щойно заступив на вахту, ваша милосте, а він лежав нерухомо!

— Може, він спав?

— На підлозі, ваша милосте, одягненим?

Коли Ваймз прибув, пара Вартових уже поклала Патриція на ліжко; захеканому Ваймзові боліли коліна. «О боги, — думав він, видираючись по сходах, — це тобі не старі добрі часи, коли ти був простим патрульним. Тоді ти без роздумів пробігав пів міста просто тому, що треба було упіймати злочинця».

Із сумішшю гордості та сорому він додав про себе: «А от тебе самого жоден цей покидьок так і не впіймав».

Патрицій ще дихав, але його бліде обличчя мало такий вигляд, що, видавалося, померти для нього було б краще.

Погляд Ваймза оббіг кімнату. В повітрі висів знайомий серпанок.

— Хто відчинив вікно? — зажадав він.

— Я, ваша милосте, — зізнався Візит. — Якраз перед тим, як побіг по вас. Я подумав, йому знадобиться свіже повітря...

— Воно було б свіжішим, якби ви лишили вікно зачиненим, — сказав Ваймз. — Гаразд, я хочу, щоб усі — тобто всі до одного, — хто чергував у палаці вночі, за дві хвилини зібралися в холі. І пошліть когось по капрала Малодупка. І повідомте капітана Моркву.

«Я наляканий і розгублений, — подумав він. — Отже, перше правило — заразити цим усіх навколо».

Він оглянув приміщення. Не треба було мати супер-інтелекту, щоб зрозуміти, що Ветінарі встав з ліжка і сів за письмовий стіл, де, судячи з усього, попрацював певний час. Свічка догоріла. Чорнильниця лежала перекинутою — напевне, впала, коли він сповз із крісла.

Ваймз узяв трохи чорнила на пальця і понюхав. Тоді потягнувся до пера, повагався, витягнув кинджал і обережно підняв перо ним. Жодних підозрілих крихітних колючок на ньому наче не було, проте Ваймз усе одно з усіма пересторогами відклав його вбік, щоб пізніше передати на експертизу Малодупкові.

Він опустив погляд на папери, з якими працював Ветінарі.

На його подив, там нічого не було написано — лише старанно намальовано. Малюнок зображував крокуючу фігуру, тільки це жодним чином не була одна-єдина фігура — вона складалася з тисяч маленьких фігурок. Це нагадувало плетену людину з тих, що їх робили найдикіші племена, які мешкали поблизу Осердя: щороку, аби відзначити великий цикл Природи та засвідчити своє благоговіння перед життям, вони замикали в таких фігурах якомога більше носіїв цього самого життя, а потім усе це підпалювали.

На голові фігури-конструктора була корона.

Ваймз відклав аркуш і повернувся до вивчення письмового столу. Він обережно прогладив поверхню на предмет підозрілих скабок. Він присів навпочіпки і обстежив стіл знизу.

За вікном розгорявся світанок. Ваймз зайшов до кожної із сусідніх кімнат, переконався, що портьєри там відсунуті, повернувся до кабінету Ветінарі, засунув штори та зачинив двері і повільно рушив уздовж стін, видивляючись будь-яку цяточку світла, що свідчила б про потаємний отвір.

Та що ж іще може бути? Скалки на підлозі? Духова трубка, просунута в замкову щілину?

Він знову розсунув штори.

Вчора Ветінарі покращало. А зараз йому гірше. Хтось добрався до нього вночі. Як? Повільна отрута — це збіса складно. Потрібно знайти спосіб давати її жертві щодня.

«Ні, не обов’язково... Що було б справді елегантно — це знайти спосіб змусити його щодня приймати цю отруту самостійно».

Ваймз порився в паперах. Ветінарі явно почувався досить добре, щоб встати й підійти сюди, — але саме тут йому й погіршало.

«Наносити отруту на скалку чи цвях безглуздо — не буде ж він постійно дряпатися об одне й те ж місце на столі...»

Наполовину похована в паперах, лежала якась книжка з величезною кількістю закладок, зроблених здебільшого з обривків старих листів.

«Що є такого, до чого він береться кожного дня?»

Ваймз розгорнув книжку. Сторінки були щільно списані якимись значками.

«Отруту на кшталт миш’яку потрібно якось вводити в організм Просто торкнутися її недостатньо. Чи достатньо? Чи є такий вид миш’яку, що проникає крізь шкіру?»

До кімнати ніхто не заходив. У цьому Ваймз був практично впевнений.

З їжею та питвом все мало бути гаразд — хоча він все одно накаже Щебеню піти провести з кухарями чергову невеличку бесіду.

«Може, він щось вдихнув? Але як день за днем отруювати повітря, не збудивши ні в кому жодної підозри? І все одно ж отруту треба якось доправляти до кімнати.

Щось, що вже перебуває в кімнаті? Смішинка наказав покласти новий килим і перестелити ліжко. Що ще можна було зробити? Обдерти побілку зі стелі?

Що там Ветінарі сказав Смішинці про миш’як? „Ми покладемо його там, де ніхто не шукатиме зовсім...“»

Ваймз раптом усвідомив, що досі дивиться в книжку. Він не міг розібрати ані слова. Напевне, це був якийсь шифр. Знаючи Ветінарі, можна було не сумніватися, що жодна людина при здоровому глузді його не розшифрує.

Чи можна отруїти книжку? Але... що це дає? Є й інші книжки. Треба заздалегідь знати, що він постійно має справу саме з цією. І навіть тоді треба ще добитися того, щоб отрута постійно потрапляла в його тіло. Людина може вколотися раз, другий — а тоді берегтиметься.

Іноді Ваймза трохи турбувала власна підозріливість. Якщо почати розмірковувати, чи не можуть людину отруїти слова, то з тим же успіхом можна звинуватити шпалери в тому, що вони спричиняють божевілля. Тим паче, цей жахливий зелений відтінок винесе мозок кому завгодно...

Біп-біп-біп-дзинь!

— О ні...

— Це ваш будильник на шосту раннку! Вітання! Введіть-Своє-Ім’я, будь ласка, прослухайте свій розклад на день! Десята ран-н-нку...

— Заткнися! Слухай, що б я не розписав для себе на сьогодні, це точно не...

Ваймз затнувся. Опустив органайзер.

Він знову підійшов до столу. Якщо кожного дня мати справу з однією новою сторінкою...

Правитель Ветінарі мав дуже добру пам’ять. Але всім хоч щось та потрібно записувати, чи не так? Неможливо пам’ятати все до дрібниць. Скажімо, «Середа. 15:00 — царство терору; 15:15 — чистка ями зі скорпіонами...».

Він підніс органайзер до вуст.

— Зроби запис, — сказав він.

— Ура! Вперед! Тільки не забудьте спершу сказати «запис»!

— Поговорити з... а щоб тебе... Запис: подумати про щоденник Ветінарі.

— Все?

— Так.

Хтось ввічливо постукав у двері. Ваймз обережно відчинив.

— А, Малодупку, це ви.

Ваймз моргнув. Із гномом щось було не так.

— Я зараз приготую дещо за рецептами пана Пончика, ваша милосте, — ґноминя поглянула на ліжко за Ваймзовою спиною. — О-о-о... вигляд у нього не дуже, еге ж?

— Покличте когось, щоб перенести його в іншу кімнату, — звелів Ваймз. — Накажіть слугам приготувати іншу спальню, гаразд?

— Так точно.

— А після того як вони це зроблять, оберіть навмання будь-яку іншу кімнату і перемістіть його туди. І поміняйте там усе, зрозуміло? Всі меблі, кожну вазу, кожен килимок...

— Е... так точно.

Ваймз завагався. Зараз він мусив торкнутися питання, яке турбувало його останні двадцять секунд.

— Малодупку...

— Ваша милосте?

— У тебе... е... у вухах... е?

— Сережки, ваша милосте, — нервово відповіла Смішинка. — Мені констебль Анґва дала.

— Справді? Е... гаразд... просто не думав, що Гноми носять прикраси, от і все.

— Ваша милосте, але ж ми відомі, наприклад, завдяки своїм персням[45].

— Так, звичайно.

«Персні — це ще гаразд, — подумав Ваймз. — Виготовляти магічні персні гноми вміють як ніхто. Але... магічні сережки? Ох, та гаразд. Менше знаєш — ліпше спиш». Сержант Щебінь, практично на інстинктивному рівні, ставився до допитів правильно. Він вишикував палацову прислугу перед собою і кричав на всю силу легенів.

«Ось вам і старий Щебінь, — думав Ваймз, спускаючись сходами. — Кілька років тому — пересічний грубезний троль, а зараз — цінний член Варти, звичайно, якщо даєш йому повторювати накази вголос, аби переконатися, що він усе зрозумів як слід. Його обладунок сяє навіть чистіше за обладунок Моркви, бо йому ніколи не нудно його полірувати. І він цілком опанував мистецтво правоохоронця в тому його прояві, в якому воно практикується більшістю правоохоронців всесвіту: сердито кричи на інших, поки вони не піддадуться. Від перетворення його на царство терору в одній особі нас рятує тільки те, що його мисленнєві процеси одразу йдуть під укіс при зіткненні з яким-небудь диявольським підступом — наприклад, коли хто-небудь банально все заперечує».

— Я знаю, ви всі то зробили! — волав троль. — Якшо той, хто то зробив, не зізнає си, вся прислуга, і я си хочу сказати саме «вся», буде замкнена в головній міській тюрмі, а ключі ми викинемо! — він тицьнув пальцем у тілисту посудомийницю. — То ти зробила, зізнавай си!

— Ні.

Щебінь на мить замовк.

— Де ти була минулої ночі? Ану кажи!

— Звичайно, в ліжку!

— Ага, чули ми таке, ану зізнавай си, ти кожну ніч там?

— Звичайно.

— Ага, ану кажи, чи маєш свідків?

— Що за нахабство!

— Ага, свідків нема, значить, то ти зробила, зізнавай си!

— Ні!

— Гм...

— Добре, добре. Дякую, сержанте. На сьогодні достатньо, — промовив Ваймз, плескаючи троля по плечу. — Тут уся прислуга?

Він перевів погляд на шерег служників.

— Ну? Ви всі тут?

Шерегом пройшов рух, потім хтось обережно підняв руку.

— Мілдред Полегенько відсутня, ще відучора, — сказав власник руки. — Це покоївка верхніх поверхів. Вона прислала повідомлення, що мусить з’їздити до рідних.

Ваймз похолов.

— Хто-небудь знає, чому? — спитав він.

— Ні, ваша милосте. Всі її речі на місці.

— Гаразд. Сержанте, перш ніж здавати вахту, відправте когось розшукати її. А потім ідіть поспіть. Всі інші — беріться до своїх справ. О... пане Тулумбас?

Особистий секретар Патриція, який з нажаханим виразом спостерігав за вправами Щебеня, перевів погляд на Ваймза.

— Так, командоре?

— Що це за книга? Щоденник його високості?

Тулумбас узяв книжку до рук.

— Безумовно, схоже на те.

— Вам вдалося його розшифрувати?

— Я й не знав, що він зашифрований, командоре.

— Що? Ви ніколи в нього не зазирали?

— А для чого, ваша милосте? Він же не мій.

— Ви ж знаєте, що попередній секретар Ветінарі намагався його вбити?

— Так, ваша милосте. Мушу вказати, ваша милосте, що ваші люди вже провели зі мною досить виснажливий допит.

Тулумбас рознорнув книжку і здивовано здійняв брови.

— І що ж мої люди вам сказали? — поцікавився Ваймз.

Тулумбас замислено підняв очі вгору.

— Зараз згадаю... «То ти зробив, зізнавай си, тебе всі бачили, у нас купа свідків, то ж ти зробив, зізнавай си бігом». Гадаю, загалом це було так. А коли я сказав, що це не я, офіцер, який вів допит, здається, розгубився.

Тулумбас делікатно облизнув пальця і перегорнув сторінку.

Ваймз витріщився на нього.

У ранковому повітрі жваво лунали звуки пилок. Капітан Морква стукав у ворота лісопилки, доки вони таки не відчинилися.

— Доброго ранку, пане! — сказав він. — Я так розумію, у вас працює ґолем?

— Працював, — відповів лісоторговець.

— От лихо, ще один, — промимрила Анґва.

Це був уже четвертий випадок. Ґолем у ливарні поклав голову під молот, ґолем, що працював на каменярні, тепер являв собою лише ступні, які стирчали з-під двотонного вапнякового блоку, ґолема-докера востаннє бачили, коли він, по пояс у воді, йшов річкою в бік моря — а тепер і цей...

— Нічого не розумію, — пожалівся лісоторговець, стукаючи по ґолемових грудях. — Сидні каже, він розпиляв колоду до кінця, а далі підставив свою шию. А мені тут цілу партію ясеню треба до обіду розпиляти на планку. І хто тепер, скажіть, будь ласка, це робитиме?

Анґва підняла ґолемову голову. На обличчі застиг вираз глибокої зосередженості — наскільки взагалі можна говорити про вираз обличчя ґолемів.

— А, — згадав лісоторговець. — Альф казав мені, що вчора ввечері чув у «Барабані», наче ґолеми почали вбивати людей...

— Ведеться слідство, — урвав його Морква. — Отже, пане... Пребл Сцинк, чи не так? Це ж ваш брат володіє гасовою крамницею на Канатній? А ваша донька працює прибиральницею в Академії?

Чоловік роззявив рота від подиву. Але Морква знав усіх.

— Так...

— Ваш ґолем учора ввечері куди-небудь виходив?

— Ну, так, раннього вечора... Якийсь святий день, — Сцинк нервово переводив погляд з Моркви на Анґву й назад. — Тоді їх треба відпускати, інакше слова у них в головах...

— А потім він повернувся і працював цілу ніч?

— Так. А що він ще міг робити? А тоді приходить Альф на ранкову зміну, і от він бачив, що ґолем виліз із ями під пилорамою, постояв секунду, а тоді...

— Він учора не працював із сосновими колодами? — перебила Анґва.

— Саме так. Де я тепер швидко знайду ґолема, скажіть, будь ласка?

— А це що таке? — сказала Анґва.

Вона підняла з купи тирси фанерний квадратик.

— Це ж його дощечка для спілкування, авжеж? — вона передала знахідку Моркві.

— «Не вбий», — повільно прочитав Морква. — «Глино від глини моєї. Ганьба». У вас є які-небудь думки, навіщо він це написав?

— Та звідки мені знати, — здивувався пан Сцинк. — Вони постійно роблять яку-небудь дурню.

Його обличчя трохи посвітлішало.

— ‘гов, може, він черепком поїхав? Вловлюєте? Глина... черепком...

— Надзвичайно смішно, — суворо сказав Морква. — Я забираю це як речовий доказ. Гарного дня. — Чому ти спитала про соснові колоди? — поцікавився він у Анґви, коли вони відійшли подалі.

— Запах такої ж соснової смоли я відчувала в тому льосі.

— Соснова смола завжди пахне сосновою смолою, ні?

— Ні. Не для мене. Той ґолем там був.

— Вони всі там були, — зітхнув Морква. — А тепер вони накладають на себе руки.

— Життя, якого немає, не забереш, — сказала Анґва.

— А як тоді це назвати? «Умисним знищенням власності»? — спитав Морква. — Що ж, ми все одно вже їх не допитаємо...

Він постукав пальцем по дощечці.

— Вони дали нам відповіді, — сказав він. — Можливо, нам вдасться з’ясувати, якими мають бути запитання.

— Що значить «нічого»? — обурився Ваймз. — Це повинно бути через книжку! Він облизує пальця, щоб перегорнути сторінку, і щодня отримує маленьку дозу миш’яку! Диявольськи розумно!

— Вибачте, ваша милосте, — сказала Смішинка, задкуючи. — Мені не вдалося знайти й сліду. Хоча я використав усі можливі тести.

— Ви впевнені?

— Я міг би відправити це до Невидної академії. Там у будівлі Високоенергетичної чароспоруди встановили новий морфічний колайдер. За допомогою магії можна було б легко...

— Не треба, — урвав Ваймз. — Краще тримати чарівників подалі від цієї справи. Прокляття! Я пів години був упевнений, що все розкусив...

Він сів за свій стіл. У Гномі таки було щось дивне, але він знову не зміг до пуття зрозуміти, що саме.

— Ми щось пропускаємо, Малодупку, — сказав він.

— Так точно.

— Погляньмо на факти. Щоб повільно когось отруїти, треба постійно давати йому маленькі дози отрути — принаймні раз на день. Ми дослідили все, до чого береться Патрицій. З повітрям у кімнаті все гаразд. І ви, і я бували там щодня, і нічого не сталося. Річ і не в їжі, ми маємо всі підстави так думати. Може, його щось кусає? Чи можна отруїти осу? Що нам потрібно, то це...

— П’репрошую, ваша милосте.

Ваймз обернувся.

— Щебеню? Я думав, ви пішли відпочивати.

— Я тутка за вашим наказом вибив із них адресу тої покоївки, яку звати Полегенько, — стоїчно повідомив Щебінь. — І пішов туди, а там уже купа народу.

— Тобто?

— Сусіди і все таке. Жіноцтво си ридає попід дверми. То я одразу згадав оте слово на «дипло»...

— Дипломатичність, — підказав Ваймз.

— Ага. Не кричати ні на кого і оте все. Я подумав, шо то є делікатна ситуація. Та ще й вони стали в мене кидатися всякою всячиною. То я прийшов сюди. Адресу її я си записав. А тепер я домів, — він відсалютував, злегка похитнувшись від удару власних пальців об власну ж скроню, і відбув.

— Дякую, Щебеню, — сказав Ваймз услід.

Він поглянув у написану великим округлим почерком записку.

— Другий поверх, з двору, вул. Півнедзьоба, 27, — прочитав він. — Нічого собі!

— Ви знаєте це місце, ваша милосте?

— Аякже. Я на цій вулиці народився, — сказав Ваймз. — Це за Затінками. Полегенько... Полегенько... Так... Тепер я згадав. Далі по вулиці жила така собі пані Полегенько. Худорлява така жіночка. Багато шила. Велика родина. Втім, там у всіх у нас були великі родини, це був єдиний спосіб не замерзнути взимку...

Він насуплено дивився на записку. Навряд чи це був якийсь корисний слід. Служниці повсякчас відпрошувалися в гості до своїх матусь, досить було виникнути якій-небудь незначній сімейній проблемі. Як там полюбляла говорити його бабця? «Син є сином, поки не одружиться, але дочка — завжди дочка». Посилати туди Вартових майже напевне означатиме згаяти час...

— Так, так... Вулиця Півнедзьоба, — проказав Ваймз. Він знову поглянув на записку.

«Мені варто було б називати її провулком Спогадів. Ні, я не можу витрачати ресурси Варти на полювання за примарами. Але я можу зазирнути туди сам. Дорогою додому. Сьогодні».

— Е... Малодупку?

— Ваша милосте?

— У вас... на губах. Червоне. Е. На губах...

— Помада, ваша милосте.

— А... е. Помада? Гаразд. Помада.

— Мені її констебль Анґва дала, ваша милосте.

— Як це мило з її боку, — сказав Ваймз. — Мабуть.

Цей зал прозвали Щурячою палатою. В теорії це було через оформлення; хтось із колишніх господарів палацу вирішив, що фрески щурів у танці стануть хітом інтер’єр-дизайну. На килимі теж було виткано процесію щурів. На стелі щури водили хоровод, сплівшись хвостами в центрі кола. Більшості людей після пів години в цьому залі хотілося у ванну.

Тож у місті назрівала черга до бань. Адже наразі зал швидко наповнювався.

За загальною згодою крісло головуючої зайняла (трохи більше ніж повністю) голова Гільдії швачок[46] пані Розмарі Долоня — як одна з найстарших лідерів гільдій.

— Будь ласка, тиша! Панове!

Рівень галасу дещо знизився.

— Докторе Дауні? — спитала вона.

Голова Гільдії найманців кивнув.

— Друзі, гадаю, всім нам добре відома ситуація... — почав він.

— Ага, як і вашим бухгалтерам! — вигукнув хтось у натовпі.

Залом прокотилася хвиля нервових смішків, проте тривала вона недовго, бо ніхто не сміється аж надто гучно з людини, яка точно знає ціну кожного життя.

Доктор Дауні всміхнувся.

— Можу ще раз запевнити вас, панове — та дами, — що мені нічого не відомо про замовлення на Ветінарі. В будь-якому разі, я не можу й уявити, щоб Найманець скористався при такому завданні отрутою. Свого часу його високість відвідував Школу найманців. Він уміє себе поберегти. Немає сумнівів, що він одужає.

— А якщо ні? — спитала пані Долоня.

— Ніхто не вічний, — сказав доктор Дауні спокійним тоном людини, яка не раз пересвідчилася в цьому особисто. — В такому разі, поза сумнівом, ми матимемо нового правителя.

У залі запала цілковита тиша.

Над кожною головою безгучно висіло слово «Кого?».

— Річ у тім... у тім... — заговорив голова Гільдії м’ясників Ґергардт Шкарпетка, — що бувало ж... погодьтеся... бувало, що... тобто згадайте деяких інших...

У колективній свідомості промайнуло: «Наприклад, Правитель Карколам... Нинішній хоч би нормальний».

— Не можу не визнати, — вставила пані Долоня, — що за правління Ветінарі ходити вулицями стало значно безпечніше...

— Вам видніше, мадам, — посміхнувся пан Шкарпетка.

Пані Долоня обдарувала його крижаним поглядом. Дехто захихотів.

— Я хотіла сказати, що для цілковитої безпеки нині достатньо скромної платні Гільдії злодіїв, — завершила вона.

— Дійсно, будь-хто може зайти до будинку роз...

— Договірної гостинності, — швидко вставила пані Долоня.

— Авжеж... і бути абсолютно впевненим, що не вийде звідти роздягненим догола і відлупцьованим до посиніння, — сказав Шкарпетка.

— Хіба що він таке полюбляє, — уточнила пані Долоня. — Наша мета — давати клієнтові те, що він хоче. У повній відповідності із запитами.

— За владарювання Ветінарі життя однозначно стало прогнозованішим, — сказав пан Глекк із Гільдії пекарів.

— Але всіх вуличних акторів і мандрівних фокусників він таки кидає до ями зі скорпіонами, — вказав голова Злодіїв пан Боґґіс.

— Це правда. Але не забуваймо, що ніхто не досконалий. У нього є свої капризи.

— Я вас прошу. Як порівняти з попередниками, він надійний, як скеля, з ним завжди все ясно.

— З Карколамом теж було все ясно, — похмуро сказав пан Шкарпетка. — Пригадуєте, як він зробив членом міськради коня?

— Погодьтеся, то виявився непоганий член міськради. Порівняно з декотрими іншими.

— Наскільки пам’ятаю, іншими на той час були ваза з квітами, купа піску і троє небіжчиків.

— А пригадуєте всі ті вуличні бійки? Всі ці злодійські бандочки, які постійно влаштовували розборки між собою? Вони стільки енергії на це витрачали, що вже майже не мали сил, аби братися до власне крадіжок, — промовив пан Боґґіс.

— Так, нині справи йдуть значно... стабільніше.

Знову запала тиша. У цьому ж і була вся суть, чи не так? Зараз настала стабільність. Що б не казали про старого Ветінарі, він зробив так, щоб завтра було подібним на сьогодні. І якщо вас вбивали у власному ліжку, то це було узгоджено заздалегідь.

— За Правителя Карколама було веселіше, — наважився хтось.

— Так, до моменту, коли вам відтинали голову.

— Проблема в тому, — сказав пан Боґґіс, — що ця робота сама по собі зводить з розуму. Береш нормального хлопа, нічим не гіршого за нас із вами, — а за кілька місяців він уже розмовляє з деревами і знімає з людей шкіру живцем.

— Ветінарі не божевільний.

— Це як подивитися. Щоб бути настільки розсудливим і логічним, як він, потрібно бути ненормальним.

— Я — лише слабка жінка, — заговорила пані Долоня (частина присутніх продемонструвала подив), — проте мені таки здається, що перед нами відкриваються нові горизонти. Або через вибір спадкоємця розгорнеться затяжна боротьба, або ми владнаємо все тут і зараз. Так?

Ватажки гільдій намагалися одночасно спостерігати одне за одним і уникати поглядів інших. Хто ж стане Патрицієм? Колись це вирішувалося епічними битвами всіх проти всіх, але тепер... Отримуючи владу, заразом отримуєш і проблеми. Часи змінилися. Нині владар мусить вміти домовлятися й балансувати на вістрі протилежних інтересів. Роками Ветінарі не намагалася вбити жодна притомна людина, бо життя за його влади було привабливішим, ніж без.

До того ж... Ветінарі видресирував Анк-Морпорк. Він видресирував його, як дресирують собак. Знайшов нічийного пса, що нипав по звалищах, наростив йому зуби, зміцнив йому щелепи, накачав його м’язи, вдягнув ошийника з шипами, відгодував відбірною яловичиною — і нацькував його на горло всього світу.

Він зібрав усі злодійські зграї та вуличні банди й довів їм, що маленький шматочок пирога щодня — це значно краще, ніж великий шматок з кинджалом усередині. І ще переконав їх, що краще щодня брати маленький шматочок, постійно збільшуючи сам пиріг.

Анк-Морпорк став єдиним містом рівнин, що відчинило свої брами для ґномів і тролів («Сплави завжди міцніші», — говорив Ветінарі). Це спрацювало. Вони виробляли продукцію. Часто вони також продукували проблеми, але здебільшого все-таки продукували багатство. Хоча Анк-Морпорк усе ще мав чимало ворогів, ті мусили фінансувати свої армії за рахунок позик. А більшість позик бралися під здирницькі відсотки в Анк-Морпорку. В результаті вже довгі роки не було жодної справді значної війни. Анк-Морпорк зробив їх нерентабельними.

Тисячі років тому стародавня імперія силоміць встановила «Pax Morporkia», Морпоркський мир, суть якого виражалася словами «Не воюй, бо вб’ю». Нині цей Мир постав знову, але тепер він промовляв: «Перш ніж воювати, погаси-но кредит. І, між іншим, ти наставляєш на мене мого списа. Твій щит оплачено мною. І зніми зі своєї голови мого шолома, коли говориш зі мною, ти, загрузла в боргах нечемна дрібното». І ось ця машина, яка працювала так тихо й непомітно, що всі й забули, що це машина, й повірили, що так влаштовано світ — ця машина раптом зазбоїла.

Лідери гільдій проаналізували свої почуття і дійшли висновку, що чого їм не потрібно, то це — влади. А що їм було потрібно, то це щоб завтра залишалося подібним на сьогодні.

— Є ж іще ґноми, — нагадав пан Боґґіс. — Навіть якщо хтось із нас — я, звісно, не стверджую, що це обов’язково має бути хтось із нас, — але навіть якщо хто б то не був візьме владу, що робити з Гномами? Якщо це виявиться хтось на кшталт Карколама, у нас по всіх вулицях валятимуться вибиті колінні чашечки.

— Ви ж не пропонуєте провести щось на кшталт... виборів, га? Щось на кшталт всенародного голосування?

— О, ні. Просто... просто... нині все дуже ускладнено. Але влада б’є народу в голову.

— І тоді народ починає рубати голови.

— Хто б ви не були, я не хочу чути нічого подібного, — заявила пані Долоня. — Можна подумати, вам коли-небудь відрубували голову.

— Ем...

— Ох, це ви, пане Підступи. Прийміть мої вибачення.

— Як голова Гільдії адвокатів, — сказав Підступи, найповажніший зомбі Анк-Морпорка, — в цій справі я рекомендував би дотримуватися курсу на підтримку стабільності. Чи можу я дозволити собі невелику пораду?

— А що вона нам коштуватиме? — поцікавився пан Шкарпетка.

— Стабільність, — продовжив пан Підступи, — рівнозначна монархії.

— Ох, та годі, тільки не кажіть, що...

— Погляньте на Хапонію, — вперто вів своєї пан Підступи. — Цілі покоління серифів. Результат: політична стабільність. Візьміть Псевдополь. Чи Сто Лат. Та навіть Агатійську імперію...

— Я вас прошу, — урвав доктор Дауні. — Всі знають, що королі...

— О, монархи приходять і йдуть, скидають одне одного з трону, і так далі, і таке інше, — сказав пан Підступи. — Але інститут залишається. Крім того, гадаю, перед присутніми може відкритися можливість... знайти переваги.

Він зрозумів, що поле бою залишається за ним. Його пальці мимовільно торкнулися шва на шиї, який лишився після того, як йому пришили голову. Багато років тому пан Підступп категорично відмовився помирати, поки йому не покриють витрати, яких він зазнав як адвокат, захищаючи в суді себе самого.

— І що ви хочете цим сказати? — спитав нарешті пан Глекк.

— Наскільки я розумію, тема відновлення Анк-Морпоркської династії останнім часом піднімалася неодноразово, — сказав пан Підступи.

— Авжеж. Всілякими психами, — сказав пан Боґґіс. — Один з типових симптомів. Вдягати труси на голову, розмовляти із деревами, пускати слину, думати, що Анк-Морпорку потрібен король...

— Безумовно. Але припустімо, що увагу цій темі приділяють розсудливі люди?

— Продовжуйте, — сказав доктор Дауні.

— Існують прецеденти, — сказав пан Підступп. — Монархії, що виявилися позбавленими адекватного монарха... знаходили іншого. Якого-небудь представника іншої гілки династії з належним походженням. Зрештою, головне тут, як, здається, сказано в приказці — щоб лялька слухалася ниточок.

— Даруйте? Ви пропонуєте шукати короля? — здивувався пан Боґґіс. — Ми оголошення дамо, чи як? «Вакантний трон, корону приносити з собою»?

— Власне, — ігноруючи його, промовив пан Підступп, — наскільки я пригадую, в епоху Першої імперії Ґеноя звернулася до Анк-Морпорка з проханням надіслати одного з наших генералів, аби він став їхнім королем, оскільки їхня династія згасла через шлюби між близькими родичами, причому останній король постійно намагався пошлюбитися сам із собою. Історичні дані стверджують, що ми надіслали вірного генерала Тактикуса, і першим же його актом після отримання корони стало оголошення війни Анк-Морпорку. Словом, королі — це поняття... перехідне.

— Ви говорили про можливі переваги, — сказав пан Боґґіс. — Ви мали на увазі, що ми наказуватимемо королю, що робити?

— Мені подобається, як це звучить, — сказала пані Долоня.

— А мені подобається відлуння, — сказав доктор Дауні.

— Не наказуватимемо, — сказав пан Підступп. — Ми... узгоджуватимемо. Очевидно, як король він буде більше зосередженим на тих справах, які традиційно асоціюються з монаршим титулом...

— Махати народу зі святкової трибуни, — сказав пан Шкарпетка.

— Урочисто приймати іноземних послів, — докинув пан Глекк.

— Тиснути руки.

— Відтинати голови...

— Ні! Ні. Ні, це до його обов’язків не входитиме. За другорядні питання державної політики відповідатимуть...

— Його радники? — припустив доктор Дауні. Він відкинувся в кріслі. — Схоже, я чудово розумію, куди ви хилите, пане Підступп, — сказав він. — Але короля, який одного разу сів на трон, потім збіса важко позбутися. В прийнятний спосіб.

— Тут теж існують прецеденти, — сказав пан Підступп.

Найманець звузив очі.

— Як цікаво, пане Підступп: щойно Правитель Ветінарі серйозно занедужав, як ви вже тут як тут з такими пропозиціями. Це схоже на... прикметний збіг.

— Запевняю вас, за цим нічого не приховується. Доля вибаглива. Чимало з присутніх, гадаю, знайомі з чутками, що в цьому місті живе дехто, чиє походження можна відстежити аж до останньої монаршої сім’ї? Дехто, хто працює в цьому самісінькому місті на порівняно невисокій посаді? Фактично — простим Вартовим?

Кілька присутніх закивали, проте не дуже впевнено. Ці кивки так само відповідали ствердному кивку, як «гм» відповідає слову «так». Інформацію про все на світі збирали всі гільдії, але ніхто не прагнув показувати, як багато — чи як мало — знає, бо ж знань могло виявитися замало — а якби їх виявилося забагато, це могло бути ще гірше.

Втім, Док Псевдополь з Гільдії азартних гравців із непроникним виразом гравця в покер зазначив:

— Так, але наближається триленіум. І за кілька років починається Століття Щура. На зламі століть народ чомусь завжди лихоманить.

— Хай там як, ця особа існує, — сказав пан Підступп. — І докази тому очевидні для всякого, хто знає, на що звернути увагу.

— Ну добре, — сказав пан Боґґіс. — Назвіть уже нам цього капітана.

У покер він завжди програвався до копійки.

— Капітана? — здивувався пан Підступп. — З жалем мушу визнати, що вроджені таланти згаданої мною особи поки що так і не дозволили їй досягнути такого звання. Він усього лише капрал. Капрал К. В. Сент-Дж. Ноббс.

Запала тиша.

А потім почулося дивне «буль-буль», ніби вода намагалася прокласти собі шлях в частково забитій трубі.

Королева Моллі з Гільдії жебраків досі мовчала, коли не брати до уваги нечастих дивних вологих звуків, які чулися, коли вона намагалася позбутися часточок свого обіду, застряглих у тому, що в технічному плані можна було вважати її зубами, — адже вони все ще перебували в її роті і, схоже, попри все там трималися.

Тепер вона сміялася. На всіх її бородавках поставало дибки волосся.

— Ноббі Ноббс? — перепитала вона. — Ви говорите про Ноббі Ноббса?

— Він є останнім відомим нащадком графа Анкського, здатним простежити свій родовід до далекого родича останнього короля, — заявив пан Підступп. — Усе місто про це говорить.

— Пригадую, пригадую, — сказав доктор Дауні. — Миршавий такий чоловічок, подібний до мавпи, постійно курить дуже коротенькі самокрутки. Весь у прищах. Постійно давить їх на публіці.

— Це він! — захихотіла Королева Моллі. — У нього ще обличчя таке, як великий палець у сліпого теслі!

— Він? Але ж він цілковитий дурень!

— Дурний як валянок, — погодився пан Боґґіс. — Не розумію, чому...

Раптом він замовк, а за мить стало помітно, що й кожного з присутніх охоплює та сама задумлива тиша.

— ...Не розумію, чому б нам... не піддати це... належному розглядові, — завершив нарешті він.

Учасники зборів ватажків як один дивилися в стіл. Потім усі вони перевели погляди на стелю. А тоді почали ретельно уникати поглядів одне одного.

— Кров іще дасть про себе здати, — мовив пан Глитай.

— Коли я бачила, як він крокує вулицями, то завжди думала: «Ось людина зі справді величною ходою», — підхопила пані Долоня.

— І завважте, прищі він видавлює дуже по-королівськи. Дуже граційно.

На присутніх знову накотилась хвиля тиші. Але це була особлива, клопітка тиша, як от буває клопіткою тиша мурашника.

— Мушу нагадати вам, пані та панове, що нещасний Правитель Ветінарі усе ще живий, — сказала пані Долоня.

— Саме так, саме так, — погодився пан Підступп. — І хай же це триває якомога довше. Я всього лише продемонстрував вам один із варіантів дій на той випадок — нехай він якнайдовше не настане, — коли нам доведеться обрати... наступника.

— У кожному разі, — промовив доктор Дауні, — немає сумніву, що Ветінарі постійно перенапружувався. Якщо він виживе — на що ми всі, звичайно, дуже сподіваємось, — то, гадаю, нам слід буде вимагати від нього зректися влади заради його ж власного здоров’я. «Ти славно трудився, о істинний сину Вітчизни», і так далі, й тому подібне. Придбати йому гарненького будиночка десь у сільській місцевості. Виділити пенсію. Забезпечити йому почесне місце на офіційних прийомах. Очевидно, раз він так легко оце дозволив себе отруїти, то сам же радий буде позбутися тягаря влади...

— А як щодо чарівників? — спитав пан Боґґіс.

— Вони ніколи не втручаються в громадське життя, — відмахнувся доктор Дауні. — Дайте їм чотири м’ясні страви на тиждень та не забувайте скидати перед ними капелюха, і буде їм щастя. В політиці вони нічого не тямлять.

Тишу, яка настала після цієї заяви, порушив голос Королеви Моллі з Гільдії жебраків:

— Ну а як щодо Ваймза?

Доктор Дауні знизав плечима.

— Він служить місту.

— Так отож.

— Але ж ніхто не сумнівається, що місто представляємо ми?

— Ха! Він так не вважає. І ви знаєте, що Ваймз думає про королів. Останньому відтяв голову саме один із Ваймзів. Ось це — той родовід, де прийнято вважати, що помах сокири розв’язує всі питання.

— Ну, Моллі, знаєте, можливо, Ваймз здійняв би сокиру і на Ветінарі — якби вважав, що йому це минеться. Наскільки я розумію, надмірної любові там немає.

— Йому все це не сподобається. Оце і все, що я хочу сказати. Ветінарі тримає Ваймза на повідку. Хто знає, що станеться, якщо той раптом та й опиниться на волі...

— Він — слуга народу! — відрубав доктор Дауні.

Королева Моллі скривилася — що було нескладно для персони, настільки підготованої для цього природою — й відкинулася в кріслі.

— То ось як це буде по-новому, так? — стиха сказала вона. — Купа звичайних людей сідають круг столу і розмовляють, і зненацька світ стає іншим? Вівці вирішили розвернутися і поганяти чабана?

— Сьогодні ввечері в особняку вельможної Селашіль буде суаре, — сказав, не звернувши на неї уваги, доктор Дауні. — Гадаю, Ноббса десь саме зараз запрошують. Можливо, нам вдасться... познайомитися з ним поближче.

Ваймз переконував себе, що й справді збирається просто перевірити, як триває будівництво нового відділку Варти на Балацькій. Вулиця Півнедзьоба була там прямо за рогом. Тож після своєї інспекції він просто зазирне туди — неофіційно. Нема чого виділяти для цього підлеглих, коли вони всі й так гасають як ошпарені з усіма цими вбивствами, і Ветінарі, і Щебеневим антислебовим хрестовим походом.

Він завернув за ріг — і вкляк на місці.

Тут майже нічого не змінилося. І це шокувало. Після... ох, стількох років... речі не мали права не змінитися.

Та мотузки для білизни все так само перехрещували вулицю між сірими древніми будинками. Так само облазило старовинне фарбування стін — як воно й притаманно облазити дешевій фарбі, коли дерево під нею надто старе та трухляве, щоб цю фарбу можна було просто зчистити. Мешканці вулиці Півнедзьоба зазвичай не могли дозволити собі пристойної фарби, але завжди були надто гордими, щоби вдатися до побілки.

Коли ж це він востаннє тут був? Пригадати так і не вдалося. Вулиця лежала за Затінками, і аж до геть нещодавніх часів Вартові воліли полишати цю місцину її власним неписаним, а то й невимовлюваним, правилам.

Втім, на відміну від Затінків, вул. Півнедзьоба була чистою — чистою тією нав’язливою пустопорожньою чистотою, яка виникає, коли люди просто не можуть дозволити собі смітити з міркувань економії. Бо ж мешканці цієї вулиці були гірше ніж бідними: вони не розуміли, наскільки бідними є. Коли б їх спитали, вони б спогорда відповіли що-небудь на кшталт «не скиглимо», або «багатьом гірше», або «ми всігда на плаву, і нікому нічо не должни».

Він згадав, як його бабця повторювала: «Нема такого бідного, шоби не міг купити мила». Насправді, звичайно, таких було багато. Але на вул. Півнедзьоба мило купували й вони. На стіл могло не знайтися ніякісінької їжі, але, сила божа, сам він був чистісінько відмитим. Це була вул. Півнедзьоба, де навіть той, у кого днями макової ріски в роті не було, міг ледь не вдавитися власною гордістю.

Як же жахливо влаштовано світ, подумалося Ваймзу. Констебль Візит якось сказав йому, що світ цей успадкують убогі; але чим же нещасні заслужили на подібну кару?

Коли на те пішло, мешканці вул. Півнедзьоба шанобливо поступалися б звичайним убогим дорогою. Адже єдиним, що утримувало їх на цій вулиці — психологічно та фізично, — було їхнє непевне уявлення про те, що там існували правила. І вони проживали свої життя в розгубленому тихому страху, що дотримуються цих правил не цілком.

Кажуть, що для багатих існує один закон, а для бідних — інший, але це не так. Насправді для тих, хто встановлює закони, закону не існує взагалі — і так само не існує його для тих, хто назавжди поставив себе поза законом. Усі закони та правила існують лише для людей, досить наївних, щоб мислити у «півнедзьобівський» спосіб.

Вулиця перед Ваймзом була на диво пустельною. Зазвичай о цій порі по ній гасали юрби дітлахів, котилися в напрямку доків вози — та наразі все мало якийсь зачинений вигляд.

Посеред дороги виднілися намальовані крейдою квадрати для гри в «класики».

Ваймз відчув, як йому слабнуть коліна. Вони досі були тут! Та коли ж він їх востаннє бачив? Тридцять п’ять років тому? Сорок? Отже, їх наводили й перенаводили тисячі разів.

Свого часу він був у цій грі таки вправним. Звичайно, вони гралися за правилами Анк-Морпорка. Замість того щоб кидати камінця, вони кидали Вільяма Мутника. Це була лише одна з багатьох їхніх оригінальних ігор, які передбачали, що Вільяма Мутника потрібно гицати, ганятися за ним або стрибати на ньому гопки, доки з ним не станеться один із його славнозвісних приступів, під час яких він пускає піну з рота та калічить себе об різноманітні об’єкти.

Ваймзові вдавалося влучити Вільямом в обраний квадрат дев’ять разів із десяти. На десятий раз Вільям зазвичай кусав його за ногу.

У ті дні познущатися з Вільяма та знайти достатню кількість їжі і було тим, що зветься простим та невибагливим життям. У житті було не так багато питань, на які ви не знали б відповідей (ну хіба що «як зупинити запалення в нозі»).

Його милість Семюел Ваймз роззирнувся, побачив мовчазну вулицю і ногою викинув з канави камінця. По тому, переконавшись, що ніхто не дивиться, провів його ногами крізь намальовані квадрати, підтягнув плащ, роблячи фінти й обходячи уявних супротивників, розвернувся, підстрибнув...

Що там вони кричали в стрибку? «Сіль-гірчиця-оцет-перець»? Чи ні? Чи це було «Вільям Мутник — зовсім дурник»? Тепер він цілий день намагатиметься пригадати.

У будинку через вулицю відчинилися двері. Ваймз застиг на одній нозі, а з відчинених дверей повільно й незграбно з’явилися дві вбрані в чорне постаті.

Повільними й незграбними вони були, бо несли труну.

Натуральний сум ситуації применшувався тим, як вони ледве не застрягли між труною та одвірком, нарешті витягли за собою один кінець труни, а потому мусили очікувати, доки на світ божий виберуться решта двоє носіїв.

Ваймз опанував себе вчасно, щоб опустити завислу в повітрі ногу, а тоді опанував себе ще більше і скинув шолома на знак скорботи.

З дверей з’явилася ще одна труна. Вона була дещо меншою. Її несли тільки двоє людей, хоча, власне, цілком подужати це завдання міг би й хтось один.

Доки з дверей виходила решта учасників похоронної ходи, Ваймз нишпорив по кишенях у пошуках записки, яку дав йому Щебінь. Картина, що розгорталася перед ним, була на свій лад кумедною — як отой момент циркової вистави, коли на арені раптом зупиняється карета, і з неї вивалюється десяток клоунів. Тутешні прибуткові будинки давали прибуток за рахунок того, що чим менші в них були кімнати, тим більше народу селили там власники.

Він знайшов папірця і розгорнув його. Другий поверх, з двору, вул. Півнедзьоба, 27.

І це було саме тут. Він прибув саме на поминки. Тобто двоє поминок.

— Схоже, для ґолемів настали справді кепські часи, — зауважила Анґва. В канаві валялася глиняна рука. — Це вже третій розбитий на вулиці, якого ми бачимо.

Попереду почувся тріск, і крізь вікно, у більш-менш горизонтальному положенні, вилетів ґном. Коли він в’їхав головою в бруківку, його залізний шолом викресав із неї іскри, проте за мить ґном уже був на ногах і вбігав назад до будівлі через розташовані під вікном двері.

Ще за мить він знову вилетів у вікно, та цього разу був спійманий капітаном Морквою, який і поставив його на ноги.

— Привіт, пане Рудобій! У вас усе гаразд? І що тут таке відбувається?

— Це все триклятий Бур, капітане Моркво! Вам слід цю ж секунду його затримати!

— Чому, що він зробив?

— Він народ труїть, от що!

Морква зиркнув на Анґву, а потім знову на Рудобоя.

— Труїть? — перепитав він. — Це дуже серйозне обвинувачення.

— Ви мені будете казати! Ми з пані Рудобій цілу ніч очей зімкнути не могли! Я-то не дуже переймався, поки не зазирнув сюди оце вранці, а тут уже купа народу зі скаргами...

Він спробував вирватися з рук капітана.

— І знаєте що? — скрикнув він. — Знаєте що? Ми зазирнули в його льодові льохи, і знаєте що? Знаєте що? Знаєте, що він продавав під виглядом м’яса?

— Розкажіть, — запропонував Морква.

— Яловичину й свинину!

— Нічого собі.

— І баранину!

— Ай-ай-ай.

— І ніякісінької щурятини!

На таку підступність торговельного стану Морква тільки головою похитав.

— А Хропун Толозсонстрийсон клянеться, що замовив на вечерю «Пацюк-сюрприз», а знайшов там курячі кісточки!

Морква відпустив ґнома.

— Лишайся тут, — звелів він Анґві, а сам, пригнувши голову, ступив до «Бурових обідів».

У нього полетіла, обертаючись, сокира. Він майже машинально спіймав її в повітрі й байдуже відкинув убік.

— Ого!

Біля каси юрмою товклися й товкли одне одного ґноми. Сварка лишила вже далеченько позаду ту стадію, яка ще мала хоч якесь відношення до першопричини, і, позаяк це були ґноми, тепер стосувалася таких актуальних питань, як чий дідо в чийого діда триста років тому вкрав право на ділянку під копальню і чия сокира в чиєму карку стирчить просто зараз.

Проте присутність Моркви справляла дивовижне враження. Бійка поступово припинилася. Її учасники щосили робили вигляд, що лише випадково тут опинилися. Зненацька синхронно почулися вигуки: «Сокира? Яка сокира? Ах, ця сокира? Та я ж оце просто показував її другові Бйорну, старий Бйорн знається на таких речах, чортяка».

— Гаразд, — сказав Морква. — Що це за історія з отруєннями? Першим говоритиме пан Бур.

— Це ганебна брехня! — заволав Бур десь із самого підніжжя купи ґномів, що понавалювалися одне на одного. — Та в мене — дієтична ресторація! У мене столи такі чисті, що їсти можна просто з них!

Щоб спинити спричинений цією заявою вибух обурення, Морква здійняв обидві руки.

— Дехто дещо стверджує про щурятину, — сказав він.

— Я ж їм казав, що використовую лише найякіснішу щурятину! — вигукнув Бур. — Гарненькі вгодовані пацюки з найкращих місць! Не з помийки! І їх непросто роздобути, повірте!

— А коли роздобути їх взагалі неможливо, тоді що, пане Буре? — поцікавився Морква.

Бур замовк. Брехати Моркві було важкувато.

— Ну добре, — пробелькотів він. — Можливо, коли є нестача, я можу, ну, розбавити сировину якою-небудь курятиною, може, трішечки яловичиною...

— Ха! Трішечки?

Здійнявся галас.

— Та справді, пане Моркво, ви перевірили б його льодовикові льохи!

— Так, він використовує вирізку, додає туди щурячі лапки і заливає це щурячою підливою!

— Не розумію: оце зі шкури пнешся, і то за дуже помірні доходи, — а отримуєш таку подяку? — палко заперечив Бур. — Я, повірте, не жирую!

— І годуєш нас неправильним жиром!

Морква зітхнув. Узаконених санітарних норм в Анк-Морпорку все одно не існувало. Це було б ніби ставити пожежні детектори в пеклі.

— Гаразд, — сказав він. — Але отруїтися вирізкою неможливо. Ні, чесно. Ні. Ні, та позатикайте ви всі пельки. Ні, мене не хвилює, що там вам розповідали ваші матусі. А зараз, Буре, я хочу почути подробиці цього конкретного отруєння.

Бур нарешті підвівся.

— Вчора ввечері ми приготували «Пацюк-сюрприз» на щорічний обід товариства «Синів Кривавої Сокири», — почав він. Це викликало загальне гарчання присутніх. — І це була щурятина, — він підвищив голос, перекрикуючи обурених. — Там нічого іншого не використаєш — та послухайте ж, — бо треба зробити так, щоб із тіста стирчали носики, ясно? Ці щури, між іншим, були з найкращої партії, які ми отримували за останній час!

— І всі ви після цього похворіли? — уточнив Морква, дістаючи записника.

— Мене всю ніч потом прошибало!

— Мені в очах двоїлося!

— Скажу лише, що вивчив кожну подряпину на внутрішньому боці дверей до сортира!

— Я запишу це як «упевнене підтвердження», — сказав Морква. — В меню ще щось було?

— Полівки дю-воляй і «Соус пацюкан», — відповів Бур. — Приготовано за всіма правилами гігієни.

— Що ви маєте на увазі під «всіма правилами гігієни»? — уточнив Морква.

— Кухар має суворий наказ після приготування вимити руки.

Ґноми закивали. Це, безумовно, відповідало всім гігієнічним вимогам. Нікому не сподобалося б ручкатися з людиною, на долонях якої повно зарази того штибу, що розносять щури.

— Хай там як, усі ви їли тут роками, — заявив Бур, відчуваючи, що ситуація ледь помітно змінюється на його користь. — Це ж перший випадок, коли виникають якісь проблеми, так? Моя щурятина скрізь славиться!

— Схоже, ваша курятина теж скоро скрізь уславиться, — зауважив Морква.

Всі засміялися. Доєднався навіть Бур.

— Гаразд, за курятину я прошу вибачення. Але проблема може бути тільки в ній або ж у якості щурятини, а ви знаєте, що я завжди закуповуюся тільки у Скаженого Малолюдця Артура. На нього можна покластися, що там не кажіть про інші його риси. Кращих щурів, ніж у нього, ніде не знайдеш. Це всі знають.

— Ідеться про Скаженого Малолюддя Артура з Осяйної вулиці? — уточнив Морква.

— Так. На його продукцію майже ніколи не скаржаться.

— А у вас щось лишилося з тієї партії?

— Та десь іще є пара штук, — обличчя Бура перемінилося. — Агов, ви думаєте, що він їх отруїв, так? Якщо чесно, я ніколи не довіряв тому малому вилупку!

— Слідство ще триває, — сказав Морква. Він запхав записника в кишеню. — Я хочу придбати у вас одного-двох щурів. З тієї партії. З собою.

Він зиркнув у меню, поплескав себе по кишені і питально позирнув через відчинені двері на Анґву.

— Ти не зобов’язаний їх купувати, — стомлено проказала вона. — Це ж докази.

— Ми не повинні позбавляти прибутку безневинного торгівця, який міг виявитися жертвою обставин, — заперечив Морква.

— Вам із кетчупом? — спитав Бур. — Тільки з кетчупом вони ідуть не менше пари в одному замовленні.

Катафалк повільно просувався вулицями. Він був недешевим на вигляд, але такою вже вона була, ця вул. Півнедзьоба. Тут завжди відкладали гроші. Ваймз добре це пам’ятав. На вулиці Півнедзьоба відкладати гроші було прийнято за кожної нагоди. Ви відкладали на чорний день навіть тоді, коли навколо вже й так було чорніше нікуди. Якби ваші сусіди вирішили, що ви не зможете забезпечити собі пристойний похорон, ви померли б від сорому.

Поряд із катафалком крокували пів дюжини вдягнених у чорне плакальниць, а разом із ними — десь зо два десятки людей, які намагалися хоч би здаватися поважними.

Ваймз пройшов за процесією, тримаючись віддалік, аж до цвинтаря за Храмом Дрібних Божеств, де досить незграбно переховувався за надгробками та строгими цвинтарними деревами, доки жрець мимрив заупокійних молитов.

Знічев’я Ваймз роздумував про те, що боги сотворили мешканців вулиці Півнедзьоба бідними, чесними та заощадливими — настільки, що ті могли би просто повішати собі на спини таблички «Дай копняка» і, як то кажуть, не мучитись. І все ж мешканці вулиці Півнедзьоба мали схильність до релігії, принаймні у найменш демонстративних її виявах. Як і дещицю грошей на чорний день, вони відкладали дещицю життя на випадок чорної вічності.

Врешті-решт натовп серед могил розпався, і люди попливли геть із неуважним виглядом тих, чиє найближче майбутнє включає традиційні поминальні млинці.

Ваймз вицілив у головній групі заплакану молоду жінку і обережно наблизився.

— Е... Ви — Мілдред Полегенько? — спитався він.

Вона кивнула.

— Хто ви? — зауваживши крій його плаща, вона додала: — Пане?

— Це була та сама старенька пані Полегенько, що шевцювала? — спитав Ваймз, акуратно відводячи її вбік.

— Саме так...

— А... менша труна?

— Це був наш маленький Вільям...

Судячи з вигляду дівчини, вона мала ось-ось розплакатися знову.

— Можна з вами поговорити? — спитав Ваймз. — Я сподіваюся, що ви зможете роз’яснити мені деякі речі.

Він ненавидів цей свій спосіб мислення. Людська істота, наділена гідністю, вшанувала би пам’ять і тихо пішла б собі геть. Але поки він стояв серед холодних могильних плит, його опанувало моторошне відчуття, що він має майже всі відповіді — треба було лише зрозуміти запитання.

Вона озирнулася на решту скорботних. Ті вже дісталися цвинтарних воріт і з цікавістю роздивлялися її та Ваймза.

— Е... Я розумію, що зараз не найкращий час, — сказав Ваймз. — Але, коли діти на вулиці граються в «класики», яку лічилочку вони наспівують? «Сіль-гірчиця-оцет-перець», правильно ж?

Вона здивовано роздивлялася його стурбовану усмішку.

— Це — лічилочка для скакалки, — холодно сказала нарешті вона. — А в «класики» грають під «Вілл Мутнючий — скунс вонючий». Хто ви?

— Я Ваймз, командор Варти, — сказав Ваймз.

Отже... Віллі Мутник продовжував жити на цій вулиці — хай і під зміненим іменем і, звісно, тільки в певному сенсі... Тим часом як старий Кам’янолиций був просто якоюсь фігурою на святковому вогнищі.

Тут дівчина таки розридалася.

— Все гаразд, все гаразд, — говорив Ваймз так заспокійливо, як тільки міг.— Я сам виріс на вулиці Півнедзьоба, тому я й... я хочу сказати, я... я тут не для... я не збираюся... послухайте, я знаю, що ви носили додому харчі з палацу. Не маю нічого проти. Я тут не для... ох, прокляття, чи не візьмете мого носовичка? Здається, ваш уже наскрізь промок.

— Так усі роблять!

— Авжеж, я в курсі.

— Все одно ж кухар не заперечує... — вона знову почала шморгати носом.

— Авжеж, авжеж.

— Всі потроху та забирають додому, — проказала Мілдред Полегенько. — Це ж не те що крадіжка.

«Та те, — по-зрадницьки подумав Ваймз. — Але я на це плюну з високої вежі».

А тепер... він стискав довгу мідну жердину і видирався на пагорб, тим часом як навколо гуркотів грім.

— Їжа, яку ви вкра... отримали останнього разу, — заговорив він. — Що саме це було?

— Лише трішки солодкого желе і ще трохи отієї, знаєте, кашиці, яку роблять із м’яса...

— Паштет?

— Так. Я подумала, що це потішить хоч трохи...

Ваймз кивнув. М’яка і калорійна їжа. Саме така, якою ви пригостили б не дуже здорову дитину і бабусю, що втратила всі до єдиного зуби.

Що ж, він стояв на вершині, хмари навколо були чорні й загрозливі, і з тим же успіхом він міг би розмахувати громовідводом. Час поставити...

Не те, як виявилося, запитання.

— Скажіть, — промовив Ваймз, — від чого померла пані Полегенько?

— Скажімо так, — промовила Смішинка. — Якби ці щури отруїлися не миш’яком, а свинцем, їхні носи можна було б використовувати за олівці.

Вона опустила мензурку.

— Ви впевнені? — спитав Морква.

— Так.

— Скажений Малолюдок Артур не став би труїти щурів, чи не так? Особливо тих, що мають піти на харчі.

— Я чула, він не дуже полюбляє ґномів, — сказала Анґва.

— Це правда, але бізнес є бізнес. Ніхто, маючи великий бізнес із ґномами, не має до них великої любові — а він же, мабуть, постачає всі ґномські кафе й ресторації міста.

— Може, вони нажерлися миш’яку до того, як він їх спіймав? — припустила Анґва. — Зрештою, його ж використовують як отруту проти щурів...

— Авжеж, — підкреслено несхвальним тоном підтвердив Морква. — Є таке.

— Ви ж не припускаєте, що Ветінарі щоденно має справу з якою-небудь апетитною щуричкою? — поцікавилася Анґва.

— Я чув, він використовує щурів для шпигунства, тож не думаю, що споживає їх же як закуску, — сказав Морква. — Але добре було б дізнатися, де бере своїх Скажений Малолюдок Артур, чи не так?

— Командор Ваймз казав, що справу Ветінарі веде особисто він, — нагадала Анґва.

— Але ми лише намагаємося з’ясувати, чому Бурові щури виявилися напхані миш’яком, — безневинно відгукнувся Морква. — В будь-якому разі, я збираюся попросити сержанта Колона розібратися в цьому питанні.

— Але... Скажений Малолюдок Артур? — сказала Анґва. — Він же ненормальний.

— Фред може взяти з собою Ноббі. Піду скажу йому. Ем. Смішинко?

— Так, капітане?

— Ви весь час, е, весь час намагаєтеся сховати від мене обличчя... гм. Вас не побив хто, бува?

— Ні, капітане!

— Просто під очима у вас неначе синці, а губи...

— Зі мною все гаразд, капітане! — у відчаї відрапортувала Смішинка.

— Ну, що ж, якщо ви так кажете. Тоді... тоді... піду пошукаю сержанта Колона.

Зі збентеженим виглядом він покинув кімнату.

Тепер вони лишилися удвох. «Дівочі теревені, — подумала Анґва. — Що ж, принаймні одна нормальна дівчина тут є».

— По-моєму, тіні зайві, — сказала вона вголос. — Помада цілком пасує, а от тіні... не думаю.

— Я вирішила, що мені потрібна практика.

— Ти впевнена, що хочеш залишити бороду?

— Ти ж не пропонуєш її... зголити?— Смішинка злякано позадкувала.

— Добре, добре. Як щодо залізного шолома?

— Його носила ще моя бабуся! Це томське!

— Добре. Добре. Гаразд. У кожному разі, початок покладено вдалий.

— Е... а що ти скажеш про... це? — вимовила Смішинка, передаючи Анґві якогось папірця.

Анґва прочитала. Це був список імен, більшість із яких було викреслено:

Смішинка Малодупко

Вишенька

Вишнівка

Вишнячок

Люсінда Малодупко

Змішинка

Змішанка

Усмішка.

— Е... що думаєш? — нервово спитала Смішинка.

— «Люсінда»? — здіймаючи брови, промовила Анґва.

— Мені завжди подобалося, як це ім’я звучить.

— «Усмішка» наче нічого, — сказала Анґва, — і воно вже дуже схоже на твоє справжнє ім’я. Враховуючи словниковий запас більшості населення цього міста, ніхто й не помітить різниці, поки їм прямо не пояснять.

Прихована напруга перестала сковувати Смішинчині плечі. Коли ти вже налаштувалася на весь світ кричати, хто ти є, те, що можеш повідомити це й пошепки, стає таким полегшенням!

«Усмішка, — думала Анґва. — Ну із чим же асоціюється таке ім’я? Чи викликає воно в уяві підкуті залізом черевики, залізного шолома, маленьке стурбоване обличчя і довгу бороду?

Що ж, відтепер — викликає».

Десь у підземеллях Анк-Морпорка пересувався по своїх щурячих справах пацючок, безтурботно чимчикуючи руїнами сирого льоху. Рухаючись у напрямку зерносховища, яке, як він знав, було вже майже в нього над головою, він завернув за ріг — і ледь не врізався в іншого пацюка.

На диво, цей інший стояв на задніх лапах, був одягнений у крихітного чорного плаща і мав у лапах косу. Та частина його мордочки, яку взагалі можна було побачити з-під каптура, мала біло-кістяний відтінок.

— ПІ? — сказав він.

Потому видіння зникло, поступившись місцем дещо меншій постаті. В цій постаті нічого щуроподібного не спостерігалося, крім хіба що розмірів. Це була людина — або принаймні гуманоїд. Він мав на собі штани зі щурячої шкіри, але торс був оголений, не беручи до уваги двох хрест-навхрест перекинутих через груди патронташів. І він курив крихітну сигару.

Він підняв дуже-дуже маленького арбалета і вистрілив.

Пацючкова душа — адже істота, в стількох відношеннях настільки подібна до людини, напевне має душу — печально дивилася, як фігурка вбивці вхопила за хвоста її, душі, нещодавнє помешкання і кудись потягла. Потім душа підняла погляд на Щурячу Смерть.

— Пі? — спитала вона.

Невблаганний Гризун кивнув.

— ПІ.

Хвилиною пізніше Скажений Малолюдок Артур вибрався на поверхню, тягнучи труп забитого щура. Вздовж стіни акуратним рядком уже лежали п’ятдесят сім таких же; втім, попри своє ім’я, Скажений Малолюдок Артур мав за правило не вбивати молодняк та вагітних самиць. Завжди варто дбати про те, щоб мати роботу й наступного дня.

Над входом до його нори досі висів плакат. Як єдиний винищувач комах і гризунів, здатний поборотися з ними на рівних, Скажений Малолюдок Артур вирішив, що варто витратитись на рекламу.

«Скажений Малолюток» Артур

Проти маленьких причин виликих неприємностей

Щури — БЕСКОШТОВНО

Миші — 1 пенні десять хвостиків

Кріти —1/2 пенні штука

Оси — 20 пенні гніздо. Шершені — 20 пенні зверху

Таргани та подібне — за домовленістью.

Маленька платня — ВЕЛИКІ РИЗУЛЬТАТИ

Артур дістав найменшого на світі записника та шматочок олівцевого свинцю. Анумо... п’ятдесят вісім шкурок по пенні за пару, премія від міста — по пенні за десяток хвостиків, а тушки — Бурові по два пенні три штучки, от жмотяра томський...

Раптом на нього впала якась тінь — а потім наступив чийсь черевик.

— Ага, — сказав власник черевика. — Продовжуємо ловити щурів без ліцензії Гільдії, так? Сіде, це найлегша десятка, яку ми в житті заробляли. Нумо...

Та тут чоловіка підкинуло на кілька дюймів, крутнуло і пожбурило об стіну. Його компаньйон витріщився на змійку пилу, що промчала крізь його черевик, і зреагував надто пізно.

— Він лізе по моїй штанині! Він заліз мені на — аррргх!

Почулося «хрясь».

— Коліно! Моє коліно! Він мені коліно зламав!

Чоловік, якого віджбурнуло вбік, спробував підвестися, але щось шугонуло вгору його грудьми і приземлилося верхи точно на перенісся.