Глиняні ноги

— Дійсно, хто має такі гроші? — сказав Ваймз.

— Ну... наприклад, ви, пане Семюеле, — сказав Дауні. Почулися нервові смішки.

— У будь-якому разі, ми хочемо бачити Правителя Ветінарі, — заявив Боґґіс.

— Ні.

— Ні? І чому ж ні, скажіть, будь ласка?

— Розпорядження лікаря.

— Справді? Якого лікаря?

Сержант Колон за спиною Ваймза заплющив очі.

— Доктора Джеймса Фолсома, — відповів Ваймз.

Минуло кілька секунд, доки до когось дійшло.

— Що? Ви ж не про... Пончика Джиммі? Він кінський лікар!

— Мені це відомо, — погодився Ваймз.

— Але чому?

— Бо багато з його пацієнтів виживають, — сказав Ваймз. Залунали протести, і він здійняв руки. — А тепер, панове, я мушу вас покинути. Десь ходить отруювач. Я хотів би знайти його до того, як він стане вбивцею.

Він рушив сходами назад нагору, намагаючись ігнорувати вигуки за спиною.

— Ви впевнені щодо старого Пончика, ваша милосте? — поцікавився, наздоганяючи його, Колон.

— Ну, от ви йому довіряєте? — спитав Ваймз.

— Пончику? Звичайно, ні!

— Правильно. Він нечесний, тож ми йому й не довіряємо. Тут усе гаразд. Але я бачив, як він виходив коня, про якого всі інші говорили, що його можна лише забити, щоб не мучився. Кінський лікар мусить досягати результатів, Фреде.

І це таки було правдою.

Коли пацієнт звичайного лікаря після всіх кровопускань і гірчичників помирає суто від відчаю, той завжди може сказати: «От лихо, божа воля, з вас тридцять доларів, будь ласка», — і спокійно піти. Це через те, що людські істоти нічого не варті (в буквальному сенсі цього слова). Тим часом добрий скаковий кінь може коштувати двадцять тисяч доларів. Лікар, який дозволить такому коневі надто рано вирушити до гігантського вигулу на небесах, має великі шанси почути з якого-небудь темного провулка щось на кшталт «Пан Хризопраз дуже засмучений», — і короткий залишок його життя матиме в собі нещасний випадок.

— Куди поділися капітан Морква і Анґва, здається, не знає ніхто, — доповів Колон. — У них сьогодні вихідний. І Ноббі ніде не знайти.

— Ну, це швидше привід для втіхи...

— Біп-біп-біп-дзинь! — сказав голос із Ваймзової кишені.

Він витягнув маленький органайзер і підняв кришку.

— Так?

— Е... вже полудень, — повідомив бісик. — Обід із вельможною Сибіл.

Він втупився в їхні обличчя.

— Е... все ж гаразд? — спитав він.

Смішинка Малодупко витер лоба.

— Командор Ваймз має рацію. Це міг бути миш’як, — сказав він. — Як на мене, це дійсно схоже на отруєння миш’яком. Подивіться на колір.

— Яка гидота, — сказав Пончик Джиммі. — Він що, їв власну постільну білизну?

— Усі простирадла, здається, на місці, тому, гадаю, відповідь «ні».

— Як він пісяє?

— Е... Гадаю, звичайним чином.

Пончик роздратовано втягнув повітря крізь зуби. Зуби він мав неймовірні. Це було друге, що всі в ньому помічали. Вони мали колір нутрощів невимитого чайника.

— Поводіть його по колу на відпущених віжках, — порадив він.

Патрицій розплющив очі.

— Ви — лікар, чи не так? — спитав він.

Пончик Джиммі невпевнено поглянув на нього. Він не звик до пацієнтів, що вміли розмовляти.

— Ну, так... У мене побувало багато потерпілих від... — почав він.

— Справді? А в мене ніколи не було багато терпіння, — урвав Патрицій.

Він спробував встати з ліжка і важко впав назад.

— Я зроблю мікстуру, — задкуючи, промовив Пончик Джиммі. — Затискайте йому ніс і вливайте її йому в горлянку двічі на день, ясно? І ніякого вівса.

Він поквапився геть, залишивши Смішинку сам на сам із Патрицієм.

Капрал Малодупко роззирнувся по кімнаті. Ваймз віддав йому не надто детальні накази. Він сказав: «Я переконаний, що це не дегустатори. Все, що вони знають, — це що їх можуть попросити з’їсти повну тарілку. Втім, Щебінь з ними побалакає. Ти дай відповідь на запитання „як“, ясно? А запитання „хто“ лиши мені».

Якщо отруту не вжили з їжею чи питвом, що залишається? Цілком ймовірно, що її можна розмістити на подушці, щоб її вдихнули, або крапнути у вухо сплячій людині. Чи її можуть торкнутися. Можливо, малесенька стріла... Чи укус комахи...

Патрицій заворушився і поглянув на Смішинку червоними сльозливими очима.

— Скажіть мені, юначе, ви — поліцейський?

— Е... щойно став, ваша високосте.

— Ви скидаєтеся на представника ґномської раси.

Смішинка не став відповідати. Заперечувати було безглуздо. Чомусь будь-хто міг визначити, що ти ґном, просто поглянувши на тебе.

— Миш’як — дуже популярна отрута, — сказав Патрицій. — Сотні способів використання. Віками в моді було діамантове кришиво — попри той факт, що воно ніколи не діяло. І гігантські павуки чомусь теж. Ртуть — для тих, хто має терпіння, концентрована азотна кислота — для тих, хто ні. Своїх послідовників має шпанська мушка. Багато чого можна досягти за допомогою секрецій різних тварин. Тілесні рідини гусені метелика quantum weather[31] роблять людину дуже, дуже безпорадною. Та, як до давнього-давнього друга, ми повертаємося до миш’яку.

Голос Патриція лунав сонно.

— Чи не так, юний Ветінарі? Саме так, пане. Слушно. Але куди ж тоді ми покладемо його, розуміючи, що всі його шукатимуть? У найостаннішому місці, де його шукатимуть, пане. Не так. Дурниці. Ми покладемо його там, де ніхто не шукатиме зовсім...

Голос став нерозбірливим.

«Постільна білизна, — подумав Смішинка. — Ба навіть одяг. Повільне отруєння крізь шкіру...»

Смішинка загамселив у двері. Їх відчинив охоронець.

— Дістаньте інше ліжко.

— Що?

— Інше ліжко. Де завгодно. І свіжу постільну білизну.

Він поглянув на підлогу. Килима на ній було не те щоб багато. Але навіть так — у спальні, де люди можуть ходити босими...

— І заберіть цього килимка, а принесіть інший.

«Що ще?»

Увійшов Щебінь, кивнув Смішинці й обвів кімнату уважним поглядом. Нарешті він підняв обшарпане крісло.

— Мусит підійти, — сказав він. — Якшо накажут, то повідламую ручки.

— Що? — спитав Смішинка.

— Старий Пончик сказав принести стуло, для аналізів, — пояснив Щебінь, виходячи.

Смішинка розтулив був рота, щоб зупинити троля, але, подумавши, знизав плечима. В кожному разі, чим менше тут меблів, тим краще...

А більше ж отруту підкласти було просто нікуди — хіба що в шпалери.

Сем Ваймз дивився у вікно.

Ветінарі не дуже переймався охороною своєї особи. Зазвичай він користувався — тобто й тепер продовжував користуватися — дегустаторами, але це було досить поширено. Причому розробив для цього власний хитрий прийом: дегустаторам добре платили і з ними добре поводилися — і всі вони були синами шеф-кухаря. Але головним захистом Патриція було те, що, на всезагальну думку, живим він був дещо кориснішим, ніж мертвим. Могутні гільдії не любили його, але його присутність при владі подобалася їм значно більше, ніж думка, що в Еліптичному кабінеті опиниться хтось із конкурентів. Крім того, Правитель Ветінарі уособлював стабільність. Це була стабільність холодного та цинічного штибу, але частиною його генія було усвідомлення того, що люди хочуть стабільності більше, ніж будь-чого іншого.

Одного разу, стоячи перед оцим самісіньким вікном, у цій самісінькій кімнаті, він сказав Ваймзові: «Вони думають, Ваймзе, що хочуть гарного уряду і справедливості для всіх, але чого вони жадають насправді, в глибині серця? Тільки того, щоб усе йшло як заведено і завтрашній день поменше відрізнявся від сьогоднішнього».

Тепер від вікна обернувся сам Ваймз.

— Яким буде мій наступний хід, Фреде?

— Не знаю, ваша милосте.

Ваймз сів у Патрицієве крісло.

— Пригадуєте попереднього Патриція?

— Старого Правителя Карколама? І його попередника, Правителя Трубача. О, так. Мерзенні були типи. Цей принаймні не хихотів і не носив сукні.

«Минулий час, — подумав Ваймз. — Це вже підкрадається. Нічого ще не минуло, а часи вже напружені».

— Щось внизу дуже тихо стало, Фреде, — сказав він.

— Зазвичай, ваша милосте, плетіння змов відбувається без великого галасу.

— Ветінарі не мертвий, Фреде.

— Так точно. Але він не те щоб зайнятий державними справами, еге ж?

Ваймз знизав плечима.

— Гадаю, наразі ними ніхто не зайнятий.

— Можливо, ваша милосте. Знов-таки, ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.

Колон стояв струнко, твердо сфокусувавши погляд на середній дистанції, старанно тримаючи голос досить рівним, щоб уникнути навіть натяку на прояв емоцій.

Ваймз упізнав цю позу. За потреби він і сам до неї вдавався.

— Що ви маєте на увазі, Фреде? — поцікавився він.

— Нічогісінько, ваша милосте. Просто вислів такий, ваша милосте.

Ваймз відкинувся в кріслі.

«Ще зранку, — роздумував він, — я знав, чого чекати від дня. Я збирався навідатися до цих клятих геральдистів. Потім мала бути традиційна зустріч з Ветінарі. По обіді я збирався прочитати рапорти, можливо, сходити подивитися, як ідуть справи з новим відділком Варти на Балацькій, і рано лягти спати. А тепер Фред припускає... що?»

— Послухайте, Фреде, якщо місту й потрібен новий володар, ним буду не я.

— Хто ж це буде, ваша милосте? — Колонів тон залишався продумано рівним.

— Звідки мені знати? Це може бути...

Перед ним ніби виник отвір у просторі, і він відчув, як туди всотує його думки.

— Ви ж говорите про капітана Моркву, Фреде, чи не так?

— Можливо, ваша милосте. Я хочу сказати, жодна з гільдій не дозволить стати володарем якому-небудь типу з іншої гільдії, а капітана Моркву всі люблять і, ну... Ходять чутки, що він — успадковець трону[32].

— Доказів цьому немає, сержанте.

— Це не до мене, ваша милосте. Я про це не зна’. Не зна’, що тут є доказом, — заявив Колон із майже непомітним натяком на непокору. — Але в нього ж є отой меч, і родима пляма у формі корони, і... ну, всі знають, що він король. Це через його хоризм.

«Харизма, — подумав Ваймз. — О, так. Морква має харизму. Він щось робить з мізками інших. Він міг би умовити розлюченого леопарда здатися, віддати зуби і взятися за добрі справи на благо громади, і от це таки справді спантеличило б стареньких пані».

Ваймз не довіряв харизмі.

— Королів більше немає, Фреде.

— Ваша правда, ваша милосте. Між іншим, там Ноббі прийшов.

— День стає все гіршим, Фреде.

— Ви казали, що поговорите з ним про всі ці похорони, ваша милосте...

— Робота ж триває, по-моєму. Гаразд, підіть скажіть йому прийти сюди.

Ваймз лишився на самоті.

Королів більше немає. Ваймзові важко було б сформулювати, чому так має бути, чому концепція королівської влади обурювала його аж до кісткового мозку. Зрештою, чимало патриціїв були не кращими за будь-якого короля. Але вони були... ну, типу... поганими, рівними решті людей. Що виводило Ваймза із себе — то це ідея, що королі відрізнялися від інших людських істот. Були вищою формою життя. Ніби магічними. Втім, уф, у цьому таки була якась магія. Анк-Морпорк досі був повен вивісок із «королівським» тим і «королівським» цим та маленьких стариганів, які отримували по кілька пенсів на тиждень за виконання безглуздих функцій — як-от Королівський ключар чи Хранитель королівської скарбниці, хоча ні ключів, ні тим паче скарбниці давно не існувало.

Роялізм був подібний до кульбаб. Неважливо, скільки квіток-голів відтяти — під землею лишалися корені, чекаючи на те, щоб знову прорости.

Схоже, це було хронічною хворобою. Так, ніби навіть найрозумніші мали в головах таку маленьку білу пляму, де хтось записав: «Королі. Яка гарна ідея». Хто б не створив людство, він зробив серйозну помилку в конструкції. Цією помилкою була схильність людей ставати навколішки.

У двері постукали. Стук у двері не може бути потайним, але цьому стуку це вдалося. Він містив обертони. Вони підказували спинному мозкові: якщо ніхто врешті-решт не відгукнеться, той, хто стукає, все одно відчинить двері і ковзне всередину, де неодмінно поцупить усе куриво, яке тільки знайде, перечитає всю кореспонденцію, що трапиться йому на очі, відчинить кілька шухляд, зробить по ковтку з кожної пляшки алкоголю, яку знайде, але межу серйозного злочину не перетне, адже він — злочинець не в сенсі прийняття моральних рішень, а лише в тому сенсі, в якому куниця є лихим створінням; це вбудовано в саму його натуру. Це був стук, який багато говорив сам за себе.

— Заходьте, Ноббі, — стомлено сказав Ваймз.

Капрал Ноббс бочком прослизнув усередину. Це була ще одна його особлива риса: він міг ковзати бочком не тільки боком, а й передом.

Він незграбно відсалютував.

«У капралі Ноббсі є щось абсолютно незмінне», — сказав собі Ваймз.

Навіть Фред Колон призвичаївся до змін у суті Міської варти, але альтернативи для Ноббса — чи, може, Ноббсові — не існувало. Не мало значення, що ви з ним робили, в капралові Ноббсі завжди залишалося щось фундаментально притаманне Ноббі.

— Ноббі...

— Так, ваша милосте?

— Е... сідайте, Ноббі.

Капрал Ноббс із підозрою роззирнувся. Якось воно дивно, коли прочухан починають саме з цієї фрази.

— Е, Фред сказав, ви хотіли мене бачити, пане Ваймз, щодо дотримання графіку...

— Хто-хто хотів? Я? О, так. Ноббі, на похоронах скількох бабусь ви були насправді?

— Е... трьох, — ні в сих ні в тих відповів Ноббі.

— Трьох?

— Як виявилося, бабуня Ноббс із першого разу померла ще не зовсім.

— Тоді навіщо ж ви берете всі ці відгули?

— Не хотів би говорити, ваша милосте...

— Чому ж це?

— Ви рвати й метати будете, ваша світлосте.

— Що метати?

— Ну, той-во, ваша світлосте... озвірієте.

— Я міг би, Ноббі, — Ваймз зітхнув. — Але це було б ніщо порівняно з тим, що станеться, якщо ти не скажеш мені...

— Річ у тім, що наступного року буде оте діло з трьохста... трьохстів... відзначатимуть триста років, пане Ваймз...

— Так?

Ноббі облизнув губи.

— Я не х’тів спеціально відпрошуватися. Фред сказав, ви з цього приводу трохи надто чутливі. Але... розумієте, я — учасник «Лущених горіхів», ваша милосте...

Ваймз кивнув.

— Ті клоуни, які перевдягаються і роблять вигляд, що б’ються в давніх битвах тупими мечами, — сказав він.

— Анк-Морпоркське історичне товариство ре-кон-струк-то-рів, ваша милосте, — виправив Ноббі з відтінком докору.

— Я саме так і сказав.

— Ну... розумієте, ми збираємося показати до річниці ре-кон-струк-цію Анк-Морпоркської битви. Це означає більше репетицій, ніж завжди.

— Усе починає складатися, — вимовив Ваймз, утомлено киваючи. — І от ви марширували туди-сюди з бляшаною пікою, так? У робочий час?

— Е... не зовсім, пане Ваймз... е... правду кажучи, я їздив туди-сюди на білому коні...

— О? Грали генерала, еге ж?

— Е... трохи більше за генерала, ваша милосте...

— Продовжуйте.

Ноббсове адамове яблуко нервово застрибало.

— Е... Я буду королем Лоренцо, ваша милосте... Е... Ви знаєте... Останній король, той, якого ваш... е...

Повітря згусло.

— Ти... будеш... — почав Ваймз, виокремлюючи кожне слово як похмуре гроно гніву.

— Я ж казав, що ви будете рвати й метати, — сказав Ноббі. — Фред Колон теж сказав, що ви будете рвати й метати.

— Чому саме ти?..

— Ми тягли жереб, ваша милосте.

— І ти програв?

Ноббі скорчився.

— Е... Не те щоб прямо-таки програв, ваша милосте. Не те щоб зовсім програв. Це десь ближче, ваша милосте, до перемоги. Кожен хотів його зіграти. Тобто це ж дають коня, і гарного костюма, і все таке. І врешті-решт він був королем, ваша милосте.

— Цей чоловік був лютим чудовиськом!

— Ну, це ж було дуже давно, ваша милосте, — схвильовано сказав Ноббс.

Ваймз дещо вгамувався.

— А хто витягнув соломинку з роллю Кам’янолицого Ваймза?

— Е... е...

Ноббі!

Ноббі похнюпився.

— Ніхто, ваша милосте. Ніхто, ваша милосте, не хотів його грати.

Маленький капрал сковтнув, а тоді ніби пірнув сторчголов у ставок з виразом людини, рішуче налаштованої покінчити з усім цим раз і назавжди.

— Тож ми зробили солом’яну людину, ваша милосте, щоб вона гарно горіла, коли увечері ми вкинемо її у святкове багаття. А ще там мають бути феєрверки, ваша милосте, — з моторошною впевненістю додав він.

Ваймзове обличчя скам’яніло. Ноббі вважав, що краще, коли на нього репетують. На нього гримали більшу частину його життя. З криком він міг впоратися.

— Кам’янолицим Ваймзом не хотів бути ніхто, — холодно повторив Ваймз.

— Враховуючи, що він опинився на боці тих, хто зазнав поразки, ваша милосте.

— Поразки? Ваймзові «Залізноголові»[33] перемогли. Він правив містом шість місяців.

Ноббі зіщулився.

— Так, але... всі в Товаристві кажуть, що він не мав цього робити, ваша милосте. Казали, що це лише щасливий збіг обставин. Зрештою ж, співвідношення сил було десять до одного проти нього, і він мав бородавки на обличчі. І, коли вже начистоту, він був трохи неправонародженим. І він же дійсно відрубав королю голову, ваша милосте. Для цього треба мати трохи жорстокий характер. За всієї поваги до вас, ваша милосте.

Ваймз струсонув головою. У будь-якому разі, яке це мало значення? (Хоча десь це мало значення.) Все це було так давно. А нині яка різниця, що думає купка ненормальних романтиків. Факти були фактами.

— Гаразд, я розумію, — сказав він. — Це майже кумедно, справді. Бо є дещо інше, що я повинен вам сказати, Ноббі.

— Так точно, ваша милосте? — сказав Ноббі з виразом полегшення.

— Ви пам’ятаєте свого батька?

Схоже було, що Ноббі зібрався запанікувати знову.

— Хіба нормально зненацька питати когось про отаке-о, ваша милосте?

— Суто людський інтерес.

— Старого Злодюжка? Не дуже, ваша милосте. Я його геть не часто бачив, хіба що приходила військова поліція й витягала його з горища.

— А чи багато вам, Ноббі, відомо про ваших пращурів?

— Це вам набрехали, ваша милосте. Нема у мене, ваша милосте, ніяких щурів, і неважливо, шо там вам наговорили.

— Ох. Гаразд. Е... ви ж насправді не знаєте, що значить слово «пращури», так, Ноббі?

Ноббі скорчився. Йому не подобалося, коли його розпитували поліцейські — особливо з огляду на те, що він сам був поліцейським.

— Лише приблизно, ваша милосте.

— Вам ніколи нічого не казали про ваших предків? — обличчям Ноббі знову промайнула тривожна гримаса, тож Ваймз швидко додав: — Про ваших батьків і їхніх батьків?

— Тільки про старого Злодюжка, ваша милосте. Ваша милосте... якщо справа йде до запитання про ті мішки з овочами, які зникли з крамниці на Патоковидобувному тракті, то мене там і близько не...

Ваймз відмахнувся.

— Він не... нічого вам не залишив? Чогось такого?

— Пару шрамів, ваша милосте. І оцього-о хворого ліктя. Часом так на погоду болить. Завжди, як вітер дме з Осердя, згадую старого Злодюжка.

— Так, розумію...

— І, звісно, оце...

Ноббі сунув руку під вкриту іржею кірасу. До речі, це теж було диво. Навіть обладунок сержанта Колона якщо не сяяв, то хоч би блищав. Але будь-де поблизу шкіри Ноббі будь-який метал дуже швидко піддавався корозії. Капрал витягнув щось, підвішене на його шиї на шкіряній мотузочці. Це виявився золотий перстень. Попри те що золото корозії не піддається, це все одно було покрите патиною.

— Він залишив мені його на смертному одрі, — пояснив Ноббі. — Ну, коли я кажу «залишив»...

— Він що-небудь сказав?

— Ну, так, він точно сказав: «Віддай сюди, шмаркачу!» — ваша милосте. Розумієте, він йо’ тримав на мотузкові круг шиї, ваша милосте, от як я. Але це не схоже на нормального перстня. Я б його вже й загнав, але це ж у мене єдина згадка про старого. Крім вітру з боку Осердя.

Ваймз узяв персня і потер його пальцем. Це був перстень-печатка з гербом. Час, потертість і безпосередній контакт із тілом капрала Ноббса зробили цей герб майже геть нерозбірливим.

— То ти — носій клейнодів, Ноббі.

Ноббі кивнув.

— Але я маю від них спеціального шампуня, ваша милосте.

Ваймз зітхнув. Він був чесною людиною. Він завжди відчував, що це — одна з найбільших вад його характеру.

— Коли знайдеш момент, заскоч до Коледжу геральдистів на вулиці Моллімоґ, добре? Візьмеш із собою цього персня і скажеш, що це я тебе послав.

— Е...

— Все гаразд, Ноббі, — запевнив Ваймз. — У біду ти не втрапиш. Принаймні велику.

— Як скажете, ваша милосте.

— І ти не повинен як заведений повторювати «ваша милосте», Ноббі.

— Так точно, ваша милосте.

Коли Ноббі пішов, Ваймз сягнув під стіл і витягнув пошарпаний примірник «Книги шляхти Твурпа»[34] — чи, як він волів визначати її для себе, путівника по кримінальному світові. На цих сторінках було не знайти мешканців міських нетрів — зате вистачало їхніх домовласників. І в той час, як проживання в цих нетрях вважалося цілком достатнім підтвердженням кримінальних нахилів, володіння цілою такою вулицею чомусь легко відчиняло двері на найвишуканіші аристократичні вечірки.

За нинішніх часів нові редакції довідника виходили, схоже, щотижня. Що ж, принаймні в одному Дракон мав рацію. Схоже, всі в Анк-Морпорку прагнули мати набагато чистішу кров, ніж та, що дісталася їм від батьків.

Ваймз відшукав статтю «Де Ноббси».

Там і справді був той клятий герб. З одного боку щита підтримував гіпопотам — імовірно, один із королівських гіпопотамів Анк-Морпорка, а отже, пращур Родріка та Кіта. З іншого ж боку був якийсь бик із таким виразом морди, що одразу змушував згадати Ноббі; він тримав золотий анк — напевне крадений, адже це був герб де Ноббсів. Поле щита було червоно-зеленим; також на ньому містився білий шеврон з п’ятьма яблуками. Як вони стосувалися мистецтва війни, лишалося загадкою. Можливо, це був якийсь вид візуального чи вербального каламбуру, від реготу з якого в Коледжі геральдистів аж по стегнах себе ляскали — хоча якби Дракон надто сильно ляснув себе по стегну, в нього могла б відвалитися нога.

Уявити ушляхетненого Ноббса було неважко. Адже єдиним недоліком Ноббі в цьому плані було лише те, що він мислив надто дрібними масштабами. Він нипав по хатах і привласнював дешевий непотріб. Якби він нипав по континентах і привласнював цілі міста, в процесі винищуючи мешканців, то став би опорою суспільства.

Статті «Ваймз» у книзі не було.

Некривосудний Ваймз не був опорою суспільства. Він власноруч убив короля. Це було необхідно зробити, але суспільство — яким би воно не було — не завжди шанує тих, хто робить або говорить те, що необхідно зробити чи сказати. Він стратив і ще декого, що правда, то правда, але місто прогнило, одна за одною тривали ідіотські війни, ми практично були частиною Ханойської імперії. Часом суспільству потрібен загальновизнаний негідник. Історія потребувала хірургічного втручання. А єдиним хірургом під рукою іноді виявляється доктор Відітни-Голова. В сокирі є щось остаточне. Але вбий одного лихого короля, і всі назвуть тебе царевбивцею. Причому ж не те щоб царевбивство було твоєю звичкою абощо...

У бібліотеці Невидної академії Ваймз відшукав щоденника старого Кам’янолицого. Поза всяким сумнівом, той був жорсткою людиною. Але ж то були жорсткі часи. Він писав: «У вогні боротьби викуємож Нову Людину, що не-служитиме Старій Брехні». Проте стара брехня урешті-решт перемогла.

Він сказав людям: ви вільні І вони закричали «ура», а тоді він показав їм ціну свободи, і вони назвали його тираном — а щойно його зрадили, вони стали бігати по колу, як зрощені в курнику курчата, що вперше побачили великий зовнішній світ, і кинулися назад у тепло та зачинили двері..

Біп-біп-біп-дзинь!

Ваймз зітхнув і витягнув свій органайзер.

— Так?

— Запис: зустріч із шевцем, друга по обіді, — повідомив бісик.

— Ще немає другої години, і, в будь-якому разі, це на вівторок, — сказав Ваймз.

— То мені викреслити це зі списку «Заплановане»?

Ваймз поклав дезорганізованого органайзера назад до кишені й іще раз визирнув у вікно.

Хто мав мотив отруїти Правителя Ветінарі?

Ні, так цю справу не розкусиш. Можливо, якщо пройтися передмістям, обмеживши розслідування приземкуватими старенькими пані, які нечасто виходять з домівок з усіма цими наклеєними поверх дверей шпалерами і таким іншим, то вдасться відшукати людину, яка не має відповідного мотиву. Але Патрицій так довго лишався живим завдяки тому, що завжди облаштовував справи в такий спосіб, щоб майбутнє без нього несло ще більше загроз, ніж його перебування при доброму здоров’ї.

Тож наважитися на вбивство Ветінарі міг лише божевільний (а, бачать боги, Анк-Морпорк нестачі в них не відчував) — або особа, абсолютно впевнена в тому, що коли місто розсиплеться, вона стоятиме на самісінькій верхівці гори уламків.

Якщо Фред мав рацію — а сержант зазвичай добре відчував хід думок пересічного громадянина, бо ж і був пересічним громадянином, — такою особою був капітан Морква.

От тільки Морква був одним із дуже нечисленних мешканців міста, які любили Патриція.

Звісно, був і ще дехто, хто міг би мати зиск.

«Прокляття, — подумав Ваймз. — Це ж я, чи не так...»

У двері знову постукали. Цього стуку він не впізнав.

Він обережно відчинив.

— Це я, ваша милосте. Малодупко.

— Ну то заходьте, — Ваймзові приємно було відчувати, що на світі є ще щонайменше одна особа з іще більшими, ніж у нього, проблемами. — Як його високість?

— Стабільний, — сказав Малодупко.

— Мертві теж стабільні, — зауважив Ваймз.

— Я маю на увазі, що він живий, ваша милосте, — сидить і щось читає. Пан Пончик приготував йому якусь липку гидоту зі смаком водоростей, а я змішав дещицю глубулової солі. Ваша милосте, пригадуєте старого з будинку на мосту?

— Якого ста... А. Так, — здавалося, це було казна-як давно. — Що по ньому?

— Ну... Ви звеліли за це взятися, і... я зробив кілька зображень. Ось одне з них, ваша милосте, — ґном передав Ваймзові майже всуціль чорного прямокутника.

— Цікава річ. Де ти це взяв?

— Е... вам доводилося чути про пам’ять очей небіжчика, ваша милосте?

— Припустімо, Малодупку, я малоосвічений.

— Ну... дехто подейкує...

— Хто «дехто»?

— Дехто, ваша милосте. Ну, знаєте, — дехто.

— Ці «дехто» — це те саме, що і «всі» зі словосполучення «всі знають»? Ті, хто живе в «суспільстві»?

— Так, ваша милосте. Гадаю, так.

Ваймз махнув рукою.

— А, ці. Гаразд, продовжуй.

— Подейкують, останнє, що людина бачить перед смертю, відбивається в її очах, ваша милосте.

— А, це. Та то лише старезна байка.

— Так. Це справді неймовірно. Тобто якби вона була неправдою, як би вона вижила, авжеж? Мені здалося, що я побачив крихітну червону іскорку, тож я наказав бісику зробити дійсно велике зображення, поки вона зовсім не зникла. І от просто в центрі...

— А бісик не міг її вигадати? — спитав Ваймз, знову придивляючись до малюнка.

— Ваша милосте, для брехні їм бракує фантазії. Вони дають вам тільки те, що бачать.

— Вогняні очі.

— Дві червоні плямки, — сумлінно уточнив Малодупко, — які й справді могли бути парою вогняних очей, ваша милосте.

— Добре підмічено, Малодупку, — Ваймз потер підборіддя. — Побий мене грім! Лишається сподіватися, що це не витівки якого-небудь бога. Мені тільки богів зараз не вистачає. Ви можете зробити копії, щоб я їх розіслав по всіх відділках?

— Так, ваша милосте. Бісики мають добру пам’ять.

— Тоді вперед.

Але не встиг ще Малодупко вийти, як двері знову відчинилися. Ваймз підняв погляд. Перед ним стояли Морква та Анґва.

— Моркво? Я думав, у вас вихідний.

— Убивство, ваша милосте! В Музеї томського хліба. А коли ми повернулися до Управління, нам сказали, що Правитель Ветінарі мертвий!

«Справді? — подумав Ваймз. — От вам і чутки. Скільки користі було б, якби ми вміли моделювати їх за допомогою правди...»

— Як на небіжчика, він дихає добре, — сказав Ваймз уголос. — Гадаю, з ним усе буде гаразд. Хтось проскочив повз його охорону, ось і все. Я викликав лікаря, щоб той про нього подбав. Не переймайтеся.

«Хтось проскочив повз охорону, — подумав він. — Авжеж. А охорона Ветінарі — це я».

— Щиро сподіваюся, що той лікар — чемпіон, — суворо мовив Морква.

— Навіть ще кращий — він лікує чемпіонів, — відгукнувся Ваймз.

«Я — його охорона, і я нічого не помітив».

— Якби з Патрицієм щось сталося, для міста це було б жахливо! — заявив Морква.

У прямому погляді Моркви Ваймз не зауважував нічого, крім щирої стурбованості.

— Що так, то так, — погодився він. — Утім, зараз за ним доглядають. Ви сказали ще про якесь убивство?

— У Музеї томського хліба. Хтось убив пана Гопкінсона його власним експонатом!

— Тобто змусив його з’їсти?

— Вдарив його нею, — із докором пояснив Морква. — Бойовою хлібиною, ваша милосте.

— Ідеться про такого старого із сивою бородою?

— Так точно. Пригадуєте, я знайомив вас із ним, коли приводив вас на виставку бісквітів-бумерангів?

Анґві здалося, що обличчям Ваймза винувато промайнула тінь якогось спогаду.

— І кому ж це заманулося вбивати старих? — поцікавився він у простір.

— Не можу знати, ваша милосте. Констебль Анґва провела розслідування без уніформи, — Морква з натяком повів бровами, — але не винюхала й натяку на слід. І з музею нічого не зникло. А ось чим вчинено злочин.

Бойова хлібина була значно більшою за звичайну. Ваймз обережно покрутив її в руках.

— Ґноми кидають це, як метальний диск, правильно?

— Так точно. На торішніх Іграх Семигір’я Хропун Щитогриз за п’ятдесят ярдів зрізав верхівки шести поставлених рядочком круто зварених яєць. І то ж була стандартна мисливська хлібина. А це, ну, артефакт. Ми більше не володіємо технологією випічки такого хліба. Ця хлібина — унікальна.

— І коштовна?

— Дуже, ваша милосте.

— Настільки, що є сенс її вкрасти?

— Її було б неможливо продати! Будь-який чесний Гном її впізнав би!

— Гм. Ви чули про того жерця, вбитого на Босяцькому мосту?

Морква був шокований.

— Це ж не старий отець Трубчек? Ні?

Ваймз ледве стримався, щоб не спитати: «То ви його знали?».

Адже Морква знав усіх. Якби він якимось чином опинився в гущавині джунглів, там залунало б: «Вітаннячко, пане Той-Хто-Мчить-Між-Дерев! Добридень, пане Той-Хто-Розмовляє-з-Лісом, яка у вас тут файна духова трубка! І на яке оригінальне місце ви прилаштували пір’їну!»

— Він мав ще якихось ворогів? — поцікавився Ваймз.

— Перепрошую, ваша милосте: що значить «ще якихось»?

— По-моєму, той факт, що мінімум один ворог у нього точно був, цілком очевидний, ви згодні?

— Він добрий ста... був добрим старим, — виправився Морква. — Майже не виходив з дому. Все сидить... сидів над своїми книгами. Дуже релігійний. Я маю на увазі різноманітні релігії, не одну. Він їх вивчав. Трохи дивакуватий, але геть нешкідливий. Чого б хтось надумався його вбивати? Чи пана Гопкінсона? Двійко старих, що нікому не заподіяли зла?

Ваймз повернув бойову хлібину капітанові.

— Маємо це з’ясувати. Констеблю Анґво, огляньте місце злочину. Візьміть на допомогу... так, капрала Малодупка, — наказав він. — Капрал уже працює в цьому напрямку. Малодупку, Анґва теж з Убервальду. Може, у вас виявляться спільні друзі абощо.

Морква життєрадісно кивнув. Обличчя Анґви здерев’яніло.

— О, ґ’драк д’ґар дВарта, М’л’д’п’ко! — промовив Морква. — Г’х Анґва констебль... Анґва д’гар, б’гк барґр’а М’л’д’п’ко кад’к...[35]

Анґва зосередилася.

— Ґрр’дакк д’баз-г’драк... — невпевнено промовила вона.

Морква розсміявся.

— Ти щойно сказала: «Чарівний шахтарський інструментик жіночої статі»!

Смішинка витріщився на Анґву, яка поглянула у відповідь без жодного виразу й пробурмотіла:

— Ну, ґномську важко вчити, якщо ти все життя не жуєш гравій...

Смішинка продовжував витріщатися.

— Е... дякую, — нарешті видушив він. — Е... я краще піду та причепурюся.

— Як щодо Правителя Ветінарі? — спитав Морква.

— Його я доручив найкращому зі своїх людей, — відповів Ваймз. — То чесна, надійна людина, яка всі входи та виходи в цій будівлі знає як свої п’ять пальців. Інакше кажучи, я все контролюю.

Вираз надії на обличчі Моркви змінився на ображений подив.

— А ви не хочете доручити це мені? — промовив він. — Я міг би...

— Ні. Даруйте вже мені старечі забаганки. А самі поверніться до Управління та дайте лад справам.

— Яким справам?

— Усім! Беріться за все, як вогонь до сухостою. Перекладайте з місця на місце папери. І треба нарешті скласти той оновлений графік чергувань. Гримайте на всіх! Перечитайте рапорти!

— Слухаюся, командоре Ваймз, — відсалютував Морква.

— Чудово. Тоді вперед.

«І якщо з Ветінарі щось станеться, — додав про себе Ваймз, коли пригнічений Морква покинув приміщення, — ніхто не зможе сказати, що ти був поруч».

У брамі Королівського коледжу геральдистів, під приглушений супровід ревіння та гарчання, відчинилося заґратоване віконце.

— Так? — долинуло звідти. — Чого зволитв?

— Я — капрал Ноббс, — сказав Ноббі.

До ґраток прикипіло чиєсь око. Воно увібрало в себе весь страхітливий вигляд витвору богів, що був капралом Ноббсом.

— Ви — бабуїн? Ми саме замовили одного для...

— Ні. Я прийшов по гербівському ділу, — відповів Ноббс.

— Ви? — перепитав голос.

З голосу було гранично ясно, що його власник знав про існування різних ступенів концентрації шляхетності в крові — від вищого за королівський і аж до простолюдного, — але що у випадку капрала Ноббса необхідно було винайти якийсь новий ступінь, наприклад, найнайпростолюдніший.

— Мені звеліли, — нещасним голосом повідомив Ноббс. — Це через того таткового персня...

— Зайдіть-но через задні двері, — звелів голос.

Смішинка у своїй комірчині саме наводив лад серед напівсаморобного інструментарію, коли його змусив обернутися якийсь звук. На одвірок спиралася Анґва.

— Чого вам? — різко кинув він.

— Нічого. Просто хотіла сказати: не хвилюйся, я нікому нічого не скажу, якщо не бажаєш.

— Уявлення не маю, про що ви!

— По-моєму, ти брешеш.

Смішинка упустив пробірку і осів на стільця.

— Як ви здогадалися? — спитав він. — Навіть іншим ґномам невтямки! Я ж так обережно поводжуся!

— Чого б не припустити... що я маю особливі здібності? — запропонувала Анґва.

Смішинка розгублено взяв мензурку і почав її протирати.

— Не розумію, що тебе так непокоїть, — продовжила Анґва. — Мені завжди здавалося, що Гноми все одно ледь помічають різницю між чоловічою та жіночою статтю. Я знаю, що половина Гномів, яких ми забираємо за статтею 23, — жінки, і от із ними й найважче мати справу...

— Що таке стаття 23?

— «Гасати і кричати на навколишніх у нетверезому стані, намагаючись відрубати їм ноги», — пояснила Анґва. — Статті легше називати за номерами, ніж кожного разу цитувати. Послухай, у цьому місті повно жінок, які воліли б жити як ґномині. Бо ж який у них інакше вибір у житті? Офіціантка, швачка або чиясь дружина. Тоді як ви можете робити все те саме, що й чоловіки...

— За умови, що ми тільки те саме й робимо, — зауважила Смішинка.

Анґва затнулася.

— А, — промовила вона. — Розумію. Гм. Так. Цю пісню я знаю.

— Я терпіти не можу сокир! — скрикнула Смішинка. — Я боюся бійок! Я вважаю співи про золото тупістю! Я ненавиджу пиво! Я навіть не вмію пити на ґномський лад! Коли я намагаюся вижлуктити кухля, я обливаю того, хто стоїть у мене за спиною!

— Розумію, тут потрібно вміти, — погодилася Анґва.

— А тут я бачила, як одна дівчина йшла вулицею, і чоловіки присвистували їй услід! І ви можете носити сукні! Кольорові!

— Бідака, — Анґва стримувала усмішку. — І давно ґномині мають такі проблеми? Я думала, їх усе задовольняє, як є...

— Ага, легко бути задоволеною, коли не знаєш нічого іншого, — гірко сказала Смішинка. — Кольчужні штани цілком гарні, якщо ніколи не чула про більйо!

— Бі... а, так, — сказала Анґва. — Білизна. Так.

Вона намагалася викликати в собі співчуття і таки відчувала його, але все одно мусила стримуватися, щоб не сказати: тобі хоч не треба підбирати таку білизну, яка не рветься від кігтів на лапах.

— Я думала, приїду сюди й знайду іншу роботу, — простогнала Смішинка. — Я добре вправляюся з голкою і от пішла до Гільдії швачок, а там...

Вона замовкла і почервоніла так, що це було помітно навіть крізь бороду.

— Авжеж, — погодилася Анґва. — Цієї помилки багато хто припускається, — вона випросталася і відкинула з чола волосся. — Хай там як, на командора Ваймза ти справила враження. Гадаю, тобі тут сподобається. У Варті всі з якими-небудь проблемами. Нормальні до поліції не йдуть. У тебе тут усе складеться.

— Командор Ваймз трохи... — почала Смішинка.

— У доброму настрої він цілком позитивний. Йому потрібна випивка, але він не сміє. Знаєш же: одна чарка — забагато, дві — замало... Тому він такий різкуватий. У поганому настрої він наступить тобі на ногу, а тоді кричатиме, чому ти не стоїш по стійці «струнко».

— Ти ж нормальна, — сором’язливо сказала Смішинка. — Ти мені подобаєшся.

Анґва погладила її по голові.

— Це ти зараз так кажеш, — сказала вона. — А побудеш тут подовше, то зрозумієш, якою сучкою я часом можу бути... А це що?

— Що саме?

— Той... малюнок. З очима...

— Або з двома червоними цятками, — уточнила Смішинка.

— Справді?

— Гадаю, це — останнє, що побачив отець Трубчек, — пояснила ґноминя.

Анґва втупилася в чорний прямокутник. Принюхалася.

— Знову!

Смішинка аж подалася назад.

— Та що?

— Звідки це пахне?! — зажадала Анґва.

— Не від мене! — поспішно вигукнула Смішинка.

Анґва швидко схопила з лави одне з блюдечок і обнюхала його.

— Ось воно! Я відчувала цей запах у музеї! Що це?

— Звичайна глина. Вона була на підлозі в кімнаті, де вбили старого жерця, — пояснила Смішинка. — Мабуть, хтось приніс на взутті.

Анґва розтерла трохи глини в пальцях.

— Гадаю, це проста гончарна глина, — сказала Смішинка. — Ми з такою працювали в Гільдії. Глечики ліпили, — уточнила вона на випадок, якщо Анґві щось невтямки. — Розумієш? Для тиглів і такого іншого. Цю, здається, намагалися випалити, але за неправильної температури. Бачиш, як кришиться?

— Гончарська, — повторила Анґва. — Знаю я одного гончаря...

Вона знову поглянула на іконограф ґномині.

«Будь ласка, ні, — подумала вона. — Це ж не хтось із них?»

Парадні двері Коледжу геральдистів — обидві стулки — було відчинено навстіж. Звідти непевно вибрів капрал Ноббс, навколо якого із захватом увивалося двоє геральдистів.

— Ваша світлість дізналися все, що хотіли?

— Ф-ф-ф, — відповів Ноббі.

— Якщо ми можемо ще чимось допомогти...

— Н-н-нф-ф-ф.

— Хоч чимось?

— Н-н-нф-ф-ф.

— Вибачте за черевики, ваша світлосте, але дракон хворіє. Коли вони висохнуть, легко почистяться.

Ноббі пошкандибав провулком геть.

— Він навіть ходить шляхетно, еге ж?

— Ну... ноббізму йому не позичати.

— Яка ганьба, що чоловік такого походження — простий капрал.

Троль Вогнець задкував, доки не вперся спиною у свій гончарний круг.

— Я нічого такого не робив, — заявив він.

— Чого саме? — спитала Анґва.

Вогнець завагався.

Вогнець був величезним і... ну, скелеподібним. Вулицями Анк-Морпорка він пересувався, як невеличкий айсберг, і, як і в айсбергах, багато що в ньому впадало у вічі не одразу. Він був відомий умінням доп’яти що завгодно. Або практично що завгодно. І ще він був стіною — як звичайний мур, тільки куди міцнішим і стійкішим. Вогнець ніколи не ставив непотрібних запитань, бо вони ніколи не спадали йому на думку.

— Нічо, — нарешті відповів він.

Вогнець завжди вважав загальне заперечення надійнішим за конкретне спростування.

— Рада це чути, — промовила Анґва. — Отже... де ти береш глину?

Все обличчя троля зморщилося від спроби зрозуміти, чим загрожує йому цей допит.

— Я маю документи, — сказав він. — Всьо оплачено, як має бути, всьо до крихти.

Анґва кивнула. Це могло бути правдою. Попри те що Вогнець видавався нездатним полічити більше ніж до десяти (хіба що відірвавши чию-небудь руку) і був тісно інтегрований у складну міську злочинну ієрархію, він славився тим, що сплачував рахунки. Щоб досягти успіху в кримінальному світі, потрібно мати чесну репутацію.

— Ти бачив раніше щось подібне? — спитала вона, простягаючи взірець.

— Це ж глина, — дещо розслабляючись, сказав Вогнець. — Я весь час бачу глину. І на ній же не ставлять серійного номера. Глина є глина. У мене її купа на задньому дворі. З неї роблять цеглу, і глечики, і всяке таке. В цьому місті неміряно гончарів, і у всіх нас її повно. Шо це ви цікавитеся глиною?

— Ти можеш визначити, звідки вона?

Вогнець взяв крихітний шматочок, понюхав його і покатав у пальцях.

— Прикол, — сказав він, ставши куди бадьорішим, коли побачив, що його особистих справ розмова не торкнулася. — Це типу... глини для ігор, як-от у тих жінок з кліпсами у вухах, які виліплюють такі горнятка для кави, шо обома руками не піднімеш, — він ще покатав шматочок глини пальцями. — І ще тут забагато шамоту, це типу дуже дрібні шматочки старого глиняного посуду. Додається для зміцнення. У всякого гончаря такого добра повно, — троль знову потер взірець. — Її нач’ випалювали, але замало.

— Але звідки вона, ти можеш сказати?

— З-під землі — це все, пані, що мені ясно, — сказав Вогнець.

Він ще більше розслабився, зрозумівши, що допит не стосуватиметься нещодавно виготовленої партії пустотілих статуеток і тому подібних тем. Як часом бувало за подібних обставин, він намагався бути послужливим.

— От ходіть, подивіться, — запропонував він і швидким кроком рушив геть.

Вартові пройшли за ним через склад під стривоженими поглядами пари десятків тролів. Ніхто не любить наближення поліцейських — особливо якщо працюєш у Вогнеця, бо тут затишно, тихо, а тобі треба на кілька тижнів залягти на дно. До того ж, хоча народ тягнувся до Анк-Морпорка, бо це було місто можливостей, часом ішлося про те, щоб уникнути можливості бути повішеним, посадженим на палю чи четвертованим за ті чи інші злочини, скоєні в рідних горах.

— Не дивися на них, — сказала Анґва.

— Чому? — спитала Смішинка.

— Бо ми тут самі, а їх щонайменше дві дюжини, — пояснила Анґва. — А нашу форму шиють для тих, у кого на місці всі руки й ноги.

Вогнець пройшов через двері і вийшов на подвір’я за фабрикою. На піддонах височіли виставлені глечики. Довгими рядами тяглася цегла. А під грубим дахом лежали кілька великих куп глини.

— Ось, — великодушно сказав Вогнець. — Глина.

— А є якась спеціальна назва, якщо її отак-от складено? — несміливо поцікавилася Смішинка, копаючи глину носаком черевика.

— Так, — сказав Вогнець. — Ми називаємо це купою.

Анґва сумно похитала головою. Ось тобі й Докази. Глина була просто глиною. Вона сподівалася, що глина буває всіляких там різних сортів, а та виявилася такою ж звичайною, як грязюка.

І тут Вогнець Надав Допомогу Слідству.

— Ви не проти вийти через чорний хід? — пробелькотів він. — Бо робітники через вас нервуються і роблять криві глечики.

Він вказав на широкі ворота в задній стіні, досить великі, щоб пропустити віз. Потім понишпорив у своєму фартуху і видобув велику в’язку ключів.

Замок на воротах був великим, блискучим і новеньким.

— Ти боїшся крадіжки? — здивувалася Анґва.

— Така, пані, штука була, — пояснив троль, — шо штири місяці тому хтось зламав старий замок, і трохи добра винесли.

— Огидно, еге ж? — сказала Анґва. — Мабуть, ти подумав: і за що я тільки податки плачу?

У деяких питаннях Вогнець був значно тямовитішим за, скажімо, пана Бронескибку. Він проігнорував коментар.

— Нічо цінного не потягли, — сказав він, ведучи їх до воріт так швидко, як тільки смів.

— А це не глина була? — спитала Смішинка.

— Вона недорого коштує, але ж діло в принципі, — сказав троль. — Мене вбило, нашо це взагалі було комусь треба. Пів тонни глини ніби взяли й пішли геть.

Анґва ще раз поглянула на замок.

— Так, і справді, — замислено сказала вона.

Ворота з гуркотом зачинилися. Вартові були в провулку.

— Кумедно, що хтось вкрав купу глини, — сказала Смішинка. — Він заявляв до Варти?

— Сумніваюся, — відповіла Анґва. — Оси не дуже люблять заявляти, коли їх самих жалять. Зрештою, Щебінь думає, що Вогнець зав’язаний у транспортуванні слебу в гори, і тільки й чекає підстави добре тут понишпорити... Слухай, формально ж у мене досі вихідний, — вона відступила на крок і обвела поглядом високий паркан зі шпичаками нагорі, що оточував подвір’я. — Чи можна випалювати глину в пекарській печі? — промовила вона.

— Та ні.

— Недостатня температура?

— Ні, річ у непідходящій формі. Декотрі глеки випаляться надто сильно, а інші лишаться сирими. Чому ти питаєш?

«А чому я спитала?» — подумала Анґва. Ох, що за чортівня...

— Вип’ємо?

— Тільки не ель, — швидко сказала Смішинка. — І не там, де за випивкою потрібно співати. Або ляскати себе по колінах.

Анґва з розумінням кивнула.

— Тобто, власне, десь, де немає ґномів?

— Е... так...

— Там, куди ми йдемо, цієї проблеми не буде, — сказала Анґва.

Туман швидко згущувався. Весь ранок він ховався по провулках та льохах. Тепер був вечір, і він повертався. Він піднімався з землі, йшов від річки й опускався з неба, наче щільна колюча жовтава ковдра — чисто річка Анк, тільки у формі суспензії.

Він проникав крізь щілини і, всупереч здоровому глузду, примудрявся виживати в освітлених приміщеннях, сповнюючи повітря їдучим сяєвом і змушуючи потріскувати свічки. На вулиці він розмивав усі постаті й робив їх загрозливими...

У брудно-жовтому провулку, що відходив від брудно-жовтої вулиці, Анґва спинилася, розправила плечі й штовхнула двері.

Щойно вона увійшла, атмосфера у довгому низькому темному залі раптово змінилася. Найближча мить продзвеніла, як скляна чаша, — але потім присутні розслабилися на своїх місцях.

Судячи з вигляду відвідувачів, вони могли бути, зокрема, й людьми.

Смішинка посунулася поближче до Анґви.

— Як це місце зветься? — прошепотіла вона.

— Назви як такої воно не має, — відповіла Анґва. — Але часом ми називаємо його «Бірс».

— Зовні воно не схоже на шинок. Як ти його знайшла?

— Його не шукають. Воно... притягує.

Смішинка нервово роззирнулася.

Вона не була впевнена, де вони перебувають, і розуміла лише, що це десь у павутинні провулків району поблизу ринку худоби.

Анґва підійшла до стійки.

З мороку витнулася темніша тінь.

— Привіт, Анґво, — сказала вона глибоким, розкотистим голосом. — Фруктовий сік, авжеж?

— Так. Охолоджений.

— А як щодо ґнома?

— Його вона з’їсть сирим, — сказав хтось у мороці.

Почулися смішки. Деякі з них видалися Смішинці аж надто дивними. Важко було уявити, щоб вони злітали з нормальних губ.

— Я теж буду фруктовий сік, — тремтячим голосом проказала вона.

Анґва зиркнула на ґноминю. Вона відчула дивну втіху від того, що зауваження з темряви, схоже, цілком пройшло повз маленьку кулеподібну голову. Вона відчепила жетон і підкреслено акуратно поклала на шинквас. Він брязнув. Потому Анґва нахилилася вперед і показала іконографію людині за барною стійкою.

Якщо це була людина. Смішинка не мала в цьому упевненості. Табличка над шинквасом сповіщала: «Решта не має значення»[36].

— Ти знаєш усе, що відбувається, Ігорю, — сказала Анґва. — Вчора вбито двох старих. А нещодавно у Вогнеця вкрали купу глини. Ти що-небудь про це чув?

— А що тобі до цього?

— Вбивати старих протизаконно, — сказала Анґва. — Звичайно, багато чого протизаконно, тому ми у Варті завжди дуже заклопотані. Ми воліли б клопотатися про важливі речі. Інакше нам доводиться займатися неважливими речами. Ти мене розумієш?

Тінь поміркувала.

— Ідіть присядьте, — сказала вона. — Я принесу ваші напої.

Анґва рушила до столика в стінній ніші. Відвідувачі вже втратили до них інтерес, шум розмов відновився.

— Що це за місце? — прошепотіла Смішинка.

— Це... місце, де кожен може бути собою, — повільно вимовила Анґва. — Кожен, хто... має виявляти певну обережність в інший час. Розумієш?

— Ні...

Анґва зітхнула.

— Вампіри, зомбі, бабаї, вовкулаки, ох, божечки. Різна неж... — вона затнулася. — Альтернативно живі. Ті, хто мусять більшість часу проводити дуже обережно, щоб не лякати людей, пристосовуючись. Так воно тут влаштовано. Пристосовуйся, знайди собі роботу, нікого не турбуй — і, можливо, тобі під двері не заявиться натовп із вилами та смолоскипами. Але часом приємно сходити туди, де всім відома твоя справжня сутність.

Тепер, коли очі Смішинки звикли до нестачі освітлення, вона розрізняла на лавах найрізноманітніші постаті. Деякі були куди більші за людські. Деякі мали гострі вуха і довгі писки.

— А ота дівчина хто? — спитала вона. — На вигляд... нормальна.

— То Фіалка. Вона — зубна фея. А поруч — Причепа, бабай.

У дальньому кутку сидів хтось, загорнутий у величезний плащ і у високому крислатому гостроверхому капелюсі.

— А він?

— Старий Відун, — сказала Анґва. — І той, хто не хоче собі неприємностей, про нього не згадує.

— Е... а перевертні тут є?

— Є один-два, — сказала Анґва.

— Ненавиджу перевертнів.

— Он як?

Найдивніша відвідувачка сиділа сама, за маленьким круглим столиком. З вигляду це була дуже старенька пані, в шалі й солом’яному капелюсі з квіточками. Вона дивилася просто перед собою з виразом добродушної неуважності, й саме тому за цих обставин викликала більше страху, ніж будь-яка з фігур у мороці.

— Хто вона? — прошепотіла Смішинка.

— Вона? О, це пані Гаммаж.

— І хто вона така?

— Хто така? Ну, вона регулярно заходить сюди на чарочку й поспілкуватись. Часом ми... вони співають пісень. Старих пісень, які вона пам’ятає. Вона практично сліпа. Якщо ти цікавишся, чи вона з не-померлих... ні. Не вампір, не перевертень, не зомбі чи бабай. Просто літня пані.

Гігантська неоковирна кошлата істота спинилася біля столика пані Гаммаж та поставила перед нею склянку.

— Портвейн з лимоном. Прошу, пані Гаммаж, — прогуркотіла істота.

— Твоє здоров’я, Чарлі! — проквоктала старенька. — Як твій сантехнічний бізнес?

— Нормально, сонечко, — відповів лісовик і зник у мороці.

— Він сантехнік? — здивувалася Смішинка.

— Звісно, ні. Я й не знаю, хто такий був цей Чарлі. Імовірно, він давно вже помер. Але вона думає, що лісовик — це він, і хто візьметься доводити їй інше?

— Ти хочеш сказати, вона не знає, що це місце...

— Слухай, вона сюди ходить ще з тих давніх часів, коли цей заклад називався «Корона і сокира», — перебила Анґва. — Ніхто не хоче ламати традицію. Всі люблять пані Гаммаж. Вони... за нею приглядають. Допомагають у дрібницях.

— Як?

— Ну, я чула, що минулого місяця хтось вломився в її хатинку і вкрав якісь речі...

— Це не звучить як допомога.

— ...і все повернули наступного дня, а в Затінках знайшли пару злодюжок без єдиної краплі крові в жилах, — Анґва всміхнулася, і в її голосі залунали знущальні нотки. — Знаєш, про неупокоєних говорять багато поганого, а от про їхню чудову роботу на благо суспільства зазвичай не почути.

Підійшов бармен Ігор. Він був більш-менш людиноподібним, якщо не брати до уваги шерсті на тильній стороні долонь і єдиної нероздвоєної брови поперек лоба. Він кинув на стіл пару картонних підставок і поставив напої.

— Можливо, ти вже хочеш, аби це був ґномський бар, — сказала Анґва.

Вона обережно підняла підставку і зазирнула на її нижній бік.

Смішинка знову роззирнулася. Якби це був ґномський бар, підлога вже була б липкою від пива, повітря тремтіло б від жлуктіння, і всі співали б. Вони могли б співати найновіший ґномський хіт «Золото, золото, золото», або один зі старих шлягерів — «Золото, золото, золото», або шедевр усіх часів — «Золото, золото, золото». За кілька хвилин було би пожбурено першу сокиру.

— Ні, — сказала Смішинка. — Настільки погано я тут не почуваюся.

— Випий, — сказала Анґва. — Маємо ще піти й поглянути на... дещо.

Раптом її зап’ястя схопила величезна кошлата рука. Вона підняла погляд до моторошного обличчя, що наче складалося лише з очей, пащеки й шерсті.

— Привіт, Шлітцене, — спокійно сказала вона.

— Ха, я чув про одного барона, який серйозно тобою невдоволений, — сказав Шлітцен; алкогольні випари просто-таки кристалізувались у його подиху.

— Це моя справа, Шлітцене, — сказала Анґва. — Чому б тобі не повернутися до своєї комірчини, як і годиться пристойному бабаєві?

— Ха, він каже, ти ганьбиш Давній Край...

— Будь ласка, пусти, — сказала Анґва. Її шкіра там, де її схопив Шлітцен, побіліла.

Смішинка переводила погляд з її зап’ястя на плече бабая. Істота була худою, але дужою, м’язи всіювали руки, як перлини — разок намиста.

— Ха, ти носиш жетон, — глузливо продовжив Шлітцен. — Що доброго в...

Анґва зробила блискавичний рух. Вільною рукою вона вхопила щось з-за пояса й накинула це на Шлітценову голову.

Він затнувся і лишився стояти, злегка похитуючись узад і вперед і видаючи тихі стогони. З його голови, як носовичок із голови позбавленого смаку пляжника, звисав невеликий квадрат щільної матерії.

Анґва відштовхнула назад стілець і схопила підставку для пива. Неясні постаті вздовж стін загрозливо бурмотіли.

— Забираймося звідси, — сказала вона. — Ігорю, дай нам пів хвилини, а тоді можеш знімати з нього ковдру. Ходім.

Вони поквапилися на вулицю. За туманом у небі вже вгадувався натяк на сонце, але порівняно з мороком у «Бірсі» це було сяйво життєрадісного дня.

— Що з ним сталося? — спитала Смішинка, підтюпцем намагаючись не відставати від Анґви.

— Екзистенційна невпевненість, — пояснила Анґва. — Він не знає, існує він чи ні. Це жорстоко, я знаю, але це єдиний дієвий спосіб, який ми виявили проти бабаїв. Найліпше вдаватися до синіх пухових ковдр, — вона помітила вираз обличчя Смішинки. — Слухай, бабай забирається геть, якщо сховати голову під ковдру. Усім це відомо, еге ж? Отже, якщо сховати під ковдру голову самого бабая...

— А, розумію. Ох, це таки жорстоко.

— За десять хвилин він буде в нормі.

Анґва запустила картонну підставку для пива через провулок.

— А що він казав про барона?

— Я не дослухалася, — обережно сказала Анґва.

Смішинка здригнулася в тумані, але не тільки від холоду.

— У нього така вимова, ніби він з Убервальду, як і ми. Там неподалік від нас жив один барон, то він терпіти не міг, коли хтось виїздив із країни.

— Авжеж...

— Він і вся його родина були перевертнями. Один із них з’їв мого троюрідного брата.

У голові Анґви завирували спогади. Її завжди переслідували картини її трапез із тих часів, коли вона ще не сказала: «Ні, так жити не можна». Ґном, ґном... Та ні, вона була впевнена, що ніколи б... Рідні завжди сміялися з її перебірливості в їжі...

— Ось чому я їх терпіти не можу, — продовжувала Смішинка. — О, кажуть, що їх можна приручити, але я кажу, що хто вовком став, той вовком помре. Їм не можна довіряти. Вони ж злі від природи, чи не так? Я кажу, що вони будь-якої миті можуть озвіріти знову.

— Так. Мабуть, ти маєш рацію.

— А найгірше, що більшу частину часу вони мають вигляд справжніх людей.

Анґва моргнула, втішена, що її приховують одночасно туман та непереборна самовпевненість Смішинки.

— Ходімо. Ми майже на місці.

— Якому?

— Ми зустрінемось із деким, хто або є вбивцею, якого ми шукаємо, або знає цього вбивцю.

Смішинка застигла.

— Але ти маєш лише меча, а я й того не маю!

— Не хвилюйся, зброя нам не знадобиться.

— А, це добре.

— Вона все одно не допомогла б.

— Ох.

Ваймз відчинив двері, щоб подивитися, що за галас стоїть внизу в офісі. Проблеми були у чергового капрала — в цьому випадку це був ґном.

— Знову? Та скільки разів тебе вбивали вже на цьому тижні?

— Я виконував свою роботу! — відповідав невидимий скаржник.

— Вантажив часник? Ти ж вампір, чи не так? Ні, от прогляньмо, яку роботу ти собі знаходиш... Загострювач штахетин на виробництві парканів, тестувальник сонцезахисних окулярів на «Арґус-оптиці»... Я надумую, чи тут і справді є якась нездорова тенденція?

— Дозвольте, командоре Ваймз?

Ваймз через плече поглянув на усмішку, що променіла з обличчя, яке прагнуло чинити світові лише добро, навіть якщо світ наразі мав важливіші справи.

— А... констеблю Візит, так, — поспішно сказав Ваймз. — Боюся, на цей момент я дуже зайнятий, та й навіть не певен, що маю безсмертну душу, ха-ха, тож, можливо, ви зазирнете пізніше, коли...

— Це щодо тих слів, про які ви просили мене дізнатися, — з докором сказав Візит.

— Яких слів?

— Тих, що отець Трубчек написав своєю кров’ю. Ви ж сказали пошукати, що вони значать?

— Ох. Так. Зайдіть до кабінету.

Ваймз розслабився. Йому не загрожувала чергова болісна розмова про стан його душі та необхідність випрати й прочистити її, доки на неї не накладено довічне прокляття. Зараз мало йтися про дещо важливе.

— Це стародавня ценотінська, ваша милосте. З однієї їхньої священної книги, хоча, звичайно, говорячи «священної», я усвідомлюю той факт, що вони кардинально відхилилися в...

— Так, так, не сумніваюся, — сідаючи, урвав Ваймз. — Між іншим, там часом не сказано: «Це зробив пан Ікс, гр-р-р, гр-р-р, гр-р-р»?

— Ні, ваша милосте. Такої фрази немає в жодній з відомих священних книг.

— А, — сказав Ваймз.

— Крім того, я продивився інші документи в приміщенні, і з почерку схоже, що цю записку писала не жертва.

Ваймз просвітлішав.

— А-га! Хтось інший? Там часом не сказано чогось на кшталт: «Ось тобі, негіднику, як же довго ми прагнули добратися до тебе за те, що ти зробив стільки років тому»?

— Ні, ваша милосте. Такої фрази теж немає в жодній священній книзі, — сказав констебль Візит, але завагався й сумлінно уточнив: — За винятком «Апокрифа» до «Заповіту помсти Оффлера». Але ці слова — з ценотінської «Книги істини», — він зневажливо форкнув, — як вони її називають. Це те, що їхній фальшивий бог...

— Чи міг би я просто почути переклад, без релігієзнавчих дискусій? — спитав Ваймз.

— Як скажете, ваша милосте, — Візит набрав ображеного вигляду, проте таки розгорнув папірець і знову зневажливо форкнув. — Це — деякі з законів, які їхній бог нібито дав першим людям після того, як зробив їх із глини та випалив. Закони типу «Трудися плідно в усі дні життя твого», ваша милосте, і «Не вбий», і «Не возгордися». І тому подібне, ваша милосте.

— І все? — спитав Ваймз.

— Так точно, — відповів Візит.

— Просто релігійні норми?

— Так точно.

— Є ідеї, чому це було у нього в роті? Було схоже, ніби бідака прикурив останню сигарету.

— Ні, ваша милосте.

— Я зрозумів би, якби там було написано щось у стилі «Сокруши ворогів своїх», — сказав Ваймз. — Але ж воно лише каже: «Працюй як слід і не створюй проблем».

— Цено був досить ліберальним богом, ваша милосте. Не дуже вимогливим у заповідях.

— Звучить цілком гідно, як порівняти з іншими богами.

Візит подивився несхвально.

— Ценотіни вимерли після п’яти сотень років ведення одних із найкривавіших воєн на континенті.

— Пошкодуєш блискавиць — зіпсуєш паству, еге ж? — сказав Ваймз.

— Даруйте, ваша милосте?

— О, нічого. Красно дякую, констеблю. Я, е, подбаю, щоб про все дізнався капітан Морква, а вас, ще раз дякую, не смію відволікати від...

Ваймз відчайдушно прискорив мову, але все одно був надто повільним, щоб утримати Візита, який витягнув з-під нагрудника згорток паперів.

— Я приніс вам останній випуск журналу «Неприкрашені факти», ваша милосте, а також цьогомісячний «Бойовий клич», де міститься багато статей, які, не сумніваюся, вас зацікавлять — включно із закликом пастора Дери Носа до пастви встати на весь зріст і щиро говорити до народу через поштові скриньки.

— Е-е-е, дякую.

— Не можу не помічати, що буклети та журнали, які я дав вам минулого тижня, так і лежать на столі, де я їх поклав, ваша милосте.

— О, справді, перепрошую, знаєте ж, як воно буває, зараз стільки роботи, важко знайти час на...

— Врятувати душу від довічного прокляття ніколи не рано, ваша милосте.

— Я постійно про це думаю, констеблю. Дякую.

«Це нечесно, — подумав Ваймз, коли Візит пішов. — На місці злочину в моєму місті лишилася записка, і що? Вона безсовісно не виявилася погрозою! Може, це були останні карлючки помираючого, що твердо намірився назвати свого вбивцю? Ні. Просто трішки релігійної маячні. Який сенс у Доказах, які загадковіші за саму загадку?»

Він черкнув на Візитовому перекладі пару слів і сунув його в папку «Вхідні».

Анґва надто пізно згадала, чому завжди уникала району біля боєнь о цій порі місяця.

Вона могла змінювати подобу в будь-який час, за власним вибором. Про цю рису перевертнів люди забули. Зате запам’ятали одну важливу річ: повня справляє на перевертнів нездоланний вплив. Місячні промені досягали самої серцевини її морфінної пам’яті і переключали всі перемикачі незалежно від того, хотіла Анґва цього чи ні. Зараз до повні лишалося тільки пару днів. І ніжний запах тварин у стайнях та крові з боєнь перекрикував її суворе вегетаріанство. Він бив просто по її тромбоцитах.

Вона втупилася в затемнений будинок перед собою.

— Гадаю, ми зайдемо через чорний хід, — сказала вона. — І ти постукаєш.

— Я? Та мене й не помітить ніхто! — заперечила Смішинка.

— Покажеш свій жетон і скажеш, що ти з Варти.

— На мене ніхто не зверне уваги! З мене сміятимуться!

— Рано чи пізно тобі доведеться цього навчитися. Ну ж бо.

Двері відчинив кремезний чолов’яга в заляпаному кров’ю фартуху. На його неймовірний подив, одна ґномська рука вхопила його за пояс, а інша тицьнула йому просто в обличчя жетон, тим часом як ґномський голос десь із району його пупка оголосив:

— Ми з Варти, ясно? Саме так! І якщо ти нас не впустиш, ми закусимо твоїми тельбухами!

— Гарна спроба, — промимрила Анґва. Вона відсунула Смішинку вбік і широко всміхнулась м’яснику.

— Пане Шкарпетко? Ми б хотіли поговорити з одним із ваших співробітників. Із паном Дорфлом.

Чоловік іще не зовсім відійшов від появи Смішинки, але зумів зосередитися.

— З паном Дорфлом? Та що ж такого він накоїв?

— Ми просто хочемо з ним поговорити. Можна зайти?

Пан Шкарпетка поглянув на Смішинку, яка аж тремтіла від нервового збудження.

— А я маю вибір? — спитав він.

— Скажімо так: щось на кшталт вибору, — відповіла Анґва.

Вона намагалася не дихати носом, аби не відчувати спокусливих міазмів крові. В приміщенні було навіть своє ковбасне виробництво. Туди йшли ті частини тіл тварин, які інакше ніхто не став би їсти — та й навіть не впізнав би.

Аромати бійні ледь не вивертали її людське нутро, але в самій глибині її єства щось нашорошило вуха й заблагало побільше цієї суміші із запахів свинини, яловичини, баранини та...

— Щурятина? — спитала вона, принюхуючись. — Не знала, що ви постачаєте і для ґномів, пане Шкарпетко.

Пан Шкарпетка раптом перетворився на людину, яка всіляко прагнула мати вигляд готової до співпраці.

— Дорфле! Бігом іди сюди!

Почулися кроки, і з-за стелажів з кістяками биків виступила величезна постать.

Дехто має упередження проти неупокоєних. Анґва знала, що командор Ваймз почувався в їхній присутності некомфортно, хоча останнім часом його ставлення до них полегшало. Кожному потрібно відчувати свою вищість над кимось іншим. Живі ненавиділи неупокоєних, а неупокоєні — вона відчула, як стискаються її кулаки — не терпіли неживих.

Ґолем на ім’я Дорфл трохи кульгав, бо одна його нога була дещо коротша за іншу. Він не носив ніякого одягу, бо все одно не мав чого прикривати, тож вона бачила плями там, де протягом багатьох років на тріщини накладалися свіжі шматки глини. Плям було стільки, що вона мимоволі замислилася, якого ж він віку. При створенні ґолема йому намагалися надати аналогу людської мускулатури, але після численних ремонтів цього було майже не видно. Створіння нагадувало глечики, які так зневажав Вогнець, — ті, що їх роблять люди, які вважають, що ручна робота і на вигляд повинна бути ручною роботою і що закарбовані в глині відбитки пальців є знаком якості.

У цьому й була вся справа. Ґолем мав вигляд ручної роботи. Звичайно, з усіма цими саморемонтами протягом свого існування він став здебільшого витвором самого себе. Ґолемові трикутні очі слабко світилися. Зіниць не було — тільки темно-червоний відблиск притлумленого вогню.

Він тримав довгого, важкого різницького ножа. Сама не своя, Смішинка не могла відірвати від цього тесака нажаханого погляду. Друга рука ґолема тримала кінець мотузки, на іншому кінці якої перебував великий, волохатий і дуже пахучий цап.

— Чим ти зайнятий, Дорфле?

Ґолем кивнув на цапа.

— Годуєш цапа-проводжайла[37]?

Ґолем кивнув ще раз.

— Ви маєте якісь справи, пане Шкарпетко? — спитала Анґва.

— Ні, я саме...

— Ви маєте справи, пане Шкарпетко, — з наголосом сказала Анґва.

— А. Е. Так. Е? Так. Авжеж. Піду перевірю, як там тельбухи варяться...

Йдучи, м’ясник спинився і помахав пальцем перед тим місцем, де мав би бути ніс Дорфла, якби ґолеми мали носи.

— Якщо ти щось накоїв... — почав він.

— Думаю, за тельбухами треба простежити просто негайно, — гостро сказала Анґва.

М’ясник поквапився геть.

На подвір’ї панувала тиша, хоча через стіни долітав шум міста. З того боку бійні раз у раз чулося бекання стривожених овець. Дорфл стояв «струнко», стискаючи тесак і дивлячись під ноги.

— Це що, замаскований під людину троль? — прошепотіла Смішинка. — Поглянь на ці очі!

— Це не троль, — відповіла Анґва. — Це ґолем. Людина з глини. Це машина.

— Він має вигляд людини!

— Бо це машина, зроблена так, щоб мати вигляд людини.

Анґва обійшла навколо створіння.

— Дорфле, я хочу прочитати твій чем, — сказала вона.

Ґолем відпустив цапа, підняв тесака й увігнав його в колоду для патрання туш біля Смішинки, так що ґноминя аж відскочила. Потому він посунув прив’язану до його плеча дощечку, відчепив від поворозки олівця і написав:

ГАРАЗД.

Коли Анґва підняла руку, Смішинка помітила тонку лінію, що перетинала ґолемове чоло. На її жах, уся верхівка ґолемового черепа раптом піднялася. Анґва абсолютно спокійно сягнула рукою всередину й дістала звідти пожовклий сувій.

Ґолем завмер. Його очі погасли.

Анґва розгорнула сувій.

— Якесь священне письмо, — сказала вона. — Завжди так. Якась мертва давня релігія.

— Ти його вбила?

— Ні. Життя, якого немає, не забереш.

Вона вклала сувій назад і з клацанням закрила кришку черепа.

Ґолем ожив, його очі знову засвітилися.

Смішинці перейняло подих.

— Що ти зробила? — зажадала вона.

— Поясни їй, Дорфле, — звеліла Анґва.

Товсті ґолемові пальці з неймовірною швидкістю запрацювали олівцем.

Я — ГОЛЕМ. МЕНЕ ЗРОБИЛИ З ГЛИНИ. МОЄ ЖИТТЯ — В СЛОВАХ. СПЕЦІАЛЬНІ СЛОВА У МОЇЙ ГОЛОВІ ДАЮТЬ МЕНІ ЖИТТЯ, МОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ — ПРАЦЮВАТИ. Я ВИКОНУЮ ВСІ НАКАЗИ. І НІКОЛИ НЕ ВІДПОЧИВАЮ.

— Які спеціальні слова?

ВІДПОВІДНІ ТЕКСТИ, ЯКІ ЛЕЖАТЬ В ОСНОВІ ВІРИ. ҐОЛЕМ ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ. ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

Цап влігся поряд із ґолемом і почав жувати жуйку.

— Сталося два вбивства, — сказала Анґва. — Я не маю сумнівів, що принаймні одне, а то й обидва, вчинив ґолем. Ти можеш щось сказати з цього приводу, Дорфле?

— Вибач, секунду, — втрутилася Смішинка. — Ти хочеш сказати, що... його живлять слова? Тобто... Воно хоче сказати, що його живлять слова?

— Чом би й ні? Слова мають силу. Це всі знають, — відгукнулася Анґва. — Навколо нас більше ґолемів, ніж ти думаєш. Зараз вони вийшли з моди, проте існують. Вони можуть працювати під водою, або в цілковитій темряві, або по коліно в отруті. Роками. Їм не потрібно ні відпочивати, ані їсти. Вони...

— Але ж це рабство! — скричала Смішинка.

— Звісно ж, ні. З тим же успіхом можна вважати рабинею ручку дверей. То, Дорфле, ти можеш що-небудь мені повідомити?

Смішинка все дивилася на встромлений в колоду тесак. Слова на кшталт «довгий», «важкий» та «гострий» сповнювали її голову щільніше, ніж будь-які слова могли б наповнювати глиняний череп ґолема.

Дорфл мовчав.

— Як давно ти тут працюєш, Дорфле?

ОСЬ УЖЕ ТРИСТА ДНІВ.

— Ти маєш вихідні?

ВИ ГЛУЗУЄТЕ. НАВІЩО МЕНІ ВИХІДНІ?

— Я маю на увазі, ти ж не постійно перебуваєш на бійні?

ЧАСОМ Я ВИХОДЖУ З ДОРУЧЕННЯМИ.

— І бачишся з іншими ґолемами? Слухай уважно, Дорфле: я знаю, що ваша братія якось тримає зв’язок. І якщо якийсь ґолем вбиває справжніх людей, я не поставлю на вас навіть розбитого горнятка. Озирнутися не встигнете, як з’являться юрби народу зі смолоскипами. І великими кувалдами. Ти вловлюєш мою думку?

Ґолем знизав плечима.

ЖИТТЯ, ЯКОГО НЕМАЄ, НЕ ЗАБЕРЕШ, — написав він.

Анґва скинула руки.

— Я лише намагаюся поводитись цивілізовано, — заявила вона. — Я ж могла б от просто зараз тебе конфіскувати. За звинуваченням «Перешкоджання слідству, коли мене і так усе дістало». Ти знаєш отця Трубчека?

ЦЕ СТАРИЙ ЖРЕЦЬ, ЩО ЖИВЕ НА МОСТУ.

— Звідки ти його знаєш?

Я РОБИВ ТУДИ ДОСТАВКИ.

— Його вбито. Де ти був під час убивства?

НА БІЙНІ.

— А звідки ти знаєш, коли це було?

Дорфл завагався. Далі він писав дуже повільно, наче слова, перш ніж потрапити на дощечку, проходили довгенький шлях, і то лише після серйозних роздумів.

ЦЕ МАЛО СТАТИСЯ НЕЩОДАВНО, ОСКІЛЬКИ ВИ ЗБУДЖЕНІ. А ОСТАННІ ТРИ ДНІ Я ПРАЦЮВАВ ТУТ.

— Весь час?

ТАК.

— Цілодобово?

ТАК. ЛЮДИ ТА ТРОЛІ РІЗНИХ ЗМІН МОЖУТЬ ПІДТВЕРДИТИ. ПРОТЯГОМ ДНЯ Я МАЮ РІЗАТИ ХУДОБУ, БІЛУВАТИ Й РОЗДІЛЯТИ ТУШІ, КОЛОТИ КІСТКИ. А ВНОЧІ Я ПОВИНЕН РОБИТИ КОВБАСИ І ВАРИТИ ПЕЧІНКИ, СЕРЦЯ, НИРКИ, ШЛУНКИ Й КИШКИ.

— Це жахливо, — промовила Смішинка.

ДЕСЬ ТАК, — швидко черкнув олівець.

Дорфл повільно повернув голову до Анґви й написав:

Я ЩЕ ПОТРІБЕН?

— Якщо будеш потрібен, ми знаємо, де тебе знайти.

МЕНІ ШКОДА ТОГО СТАРОГО.

— Добре. Ходімо, Смішинко.

Йдучи з подвір’я, вони відчували ґолемів погляд.

— Він збрехав, — сказала Смішинка.

— Чому ти так гадаєш?

— Він мав такий вигляд, ніби бреше.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Анґва. — Але ж бачиш, яке велике це місце. Закладаюся, ми не доведемо, що він на пів години кудись виходив. Думаю, я внесу пропозицію влаштувати за ним те, що командор Ваймз називає «негласним наглядом».

— Це... наглядати мовчки?

— Десь так, — акуратно відповіла Анґва.

— Я тут подумала — дивно, що на бійні є ручний цап, — мовила Смішинка, коли вони крокували крізь туман.

— Що? А, ти про цапа-проводжайла, — зрозуміла Анґва. — Такі є на більшості боєнь. Це не просто свійська тварина. Гадаю, його краще вважати співробітником.

— Співробітником? Яку таку роботу він може виконувати?

— Ха. Щодня заходити на бійню. Це і є його робота. От уявляєш загін для худоби, повний переляканих тварин? І вони не мають ватажка... а тут оцей спуск у будівлю, і на вигляд страшнуватий... і — оп — ось є цей цап, він не наляканий, і худоба йде за ним, і, — Анґва зобразила перерізання горлянки, — назад виходить тільки цап.

— Це жахливо!

— Гадаю, з точки зору цапа все нормально. Принаймні він виходить, — сказала Анґва.

— А звідки ти про все це знаєш?

— Працюючи у Варті, чого лише не дізнаєшся.

— Бачу, мені багато чого доведеться навчитися, — сказала Смішинка. — Для початку, ніколи б не подумала, що треба носити зі собою шматок тканини!

— Це спецспорядження для роботи з нежиттю.

— От про часник і вампірів, скажімо, я знаю. Ще проти вампірів працює будь-який освячений предмет. А що працює проти перевертнів?

— Даруй? — перепитала Анґва, все ще роздумуючи про ґолема.

— Я маю срібну кольчугу, яку обіцяла постійно носити своїм рідним, але що ще діє на перевертнів?

— Джин із тоніком, як варіант, — неуважно сказала Анґва.

— Анґво?

— Га? Так? Що?

— Хтось казав мені, що один перевертень працює у Варті! Не можу в це повірити!

Анґва спинилася і подивилась на ґноминю згори вниз.

— Я про те, що вовча натура рано чи пізно дасться взнаки, — проказала Смішинка. — Дивно, що командор Ваймз це дозволяє.

— Так, у Варті є перевертень, — підтвердила Анґва.

— Так і знала, що з констеблем Візитом щось не те.

У Анґви відвисла щелепа.

— У нього постійно голодний вигляд, — вела своєї Смішинка. — І весь час він дивно посміхається. Я перевертнів упізнаю.

— Він таки трохи голодний на вигляд, це правда, — погодилася Анґва. Нічого кращого на думку їй не спало.

— О, я триматимусь від нього подалі!

— Чудово, — сказала Анґва.

— Анґво...

— Так?

— Чому ти свій жетон носиш на комірці?

— Що? А. Ну... так він завжди під рукою. Розумієш? За будь-яких обставин.

— Мені теж так робити?

— Не думаю.

Пан Шкарпетка підстрибнув.

— Дорфле, та ж дурна ти клята каменюко! Ніколи не підкрадайся з-за спини до людини з ножем для нарізки бекону! Я ж тобі вже казав! Намагайся якось шуміти, коли ходиш, хай тобі грець!

Ґолем підняв свою дощечку, на якій було написано:

СЬОГОДНІ Я НЕ МОЖУ ПРАЦЮВАТИ.

— Чого це? От у ножа для бекону вихідних не буває!

СЬОГОДНІ СВЯТИЙ ДЕНЬ.

Шкарпетка поглянув у червоні очі. Старий Рибогін, коли продавав Дорфла, про щось таке попереджав, чи не так? Казав щось на кшталт: «Часом вони йдуть кудись на кілька годин, бо в них святий день. Це через слова в їхніх головах. Якщо він не сходить до свого храму чи куди там вони ходять, слова перестануть працювати — не питай мене чому. Спиняти їх безглуздо».

Створіння обійшлося в п’ятсот тридцять доларів. Шкарпетка вважав це вигідною оборудкою — і, поза всяким сумнівом, вона була вигідною. Бісова штукенція припиняла працювати лише тоді, коли не було що робити. А часом, подейкували, не припиняла й тоді. Розповідали про ґолемів, які затоплювали будинки, бо ніхто не наказав їм припинити приносити воду з криниці, або мили тарілки, доки ті не ставали тонкими, як папір. Тупі потвори. Але корисні, коли не спускати з них очей.

Та все ж, все ж... Шкарпетка розумів, чому ніхто не тримав ґолемів подовгу. Це через ту манеру, коли оця дворука машинерія стоїть, вбирає твої слова і висновує з них... що? І ніколи не скаржиться. Та й не розмовляє взагалі.

Тож володіння ґолемом може непокоїти, і угоду з новим власником підпишеш із великим полегшенням.

— Щось багато останнім часом стало святих днів, — сказав Шкарпетка.

ЧАСОМ ТАК БУВАЄ.

Вони ж ніколи не сачкують, еге ж? Ґолеми існують, щоб працювати.

— Не знаю, чи впораємось ми... — почав Шкарпетка.

СЬОГОДНІ СВЯТИЙ ДЕНЬ.

— Ох, ну добре. Завтра маєш вихідний.

СЬОГОДНІ. СВЯТИЙ ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВЕЧОРА.

— Тоді чимшвидше повертайся, — безсило сказав Шкарпетка. — Або я... Швидко повертайся, почув?

Це була ще одна біда. Цим створінням неможливо було пригрозити. Їх ніяк не можна було позбавити платні, бо вони її не отримували. Їх неможливо було налякати. Рибогін казав, що один ткач із Сонного Пагорба наказав своєму ґолемові розбити себе молотом — і той це зробив.

ТАК. Я ПОЧУВ.

У певному сенсі те, ким вони були, не мало значення. Власне, їхня анонімність була необхідним елементом справи. Вони вважали себе частиною ходу історії, припливною хвилею прогресу та потоком майбутнього. Це були люди, які відчували, що Час Настав. Політичні режими можуть пережити напади варварських орд, божевільних терористів і таємні організації, але коли успішні й анонімні люди сідають за великий стіл і міркують про подібні речі, режими мають серйозні проблеми.

Один сказав:

— Принаймні це чистий спосіб. Безкровний.

— І, звісно, це піде на благо місту.

Всі поважно закивали. Що добре для них — добре і для Анк-Морпорка, це навіть не обговорювалося.

— І він не помре?

— Схоже, він просто лишатиметься... недужим. Мені сказали, що дозу можна міняти.

— Добре. Краще нехай він буде недужим, аніж мертвим. З Ветінарі я б на могилу не покладався.

— Я чув, він якось сказав, що віддає перевагу кремації.

— У такому разі лишається сподіватися, що попіл розвіють справді старанно.

— А як щодо Варти?

— А що Варта?

— А.

Правитель Ветінарі розплющив очі. Всупереч усякій логіці, йому боліло волосся. Він зосередився, і розмазана тінь біля ліжка набула вигляду Семюела Ваймза.

— А, Ваймзе, — слабко сказав він.

— Як почуваєтеся, ваша високосте?

— Воістину кепсько. Що то був за чоловік з неймовірно кривими ногами?

— Пончик Джиммі, ваша високосте. Колись він був жокеєм, і в нього був дуже товстий кінь.

— Біговий кінь?

— Схоже на те, ваша високосте.

— Товстий біговий кінь? Звичайно ж, перегони він ніколи не вигравав?

— Гадаю, ніколи, ваша високосте. Але саме на цьому заробив купу грошей.

— А. Він мені дав молока і якусь липку мікстуру, — Ветінарі зосередився. — Мені було добряче зле.

— Я так і зрозумів, ваша високосте.

— Дивний вираз. Добряче зле. Цікаво, і як він став загальноприйнятим? Звучить... веселенько. Власне, досить життєрадісно.

— Так, ваша високосте.

— Я ніби підхопив сильну застуду, Ваймзе. Голова не працює.

— Справді, ваша високосте?

Патрицій подумав. У голові йому явно засіло щось інше.

— А чому він досі пахне кіньми, Ваймзе? — поцікавився він.

— Він коновал, ваша високосте. Збіса хороший. Я чув, минулого місяця він лікував Страшну Фортуну, то вона впала лише на останньому кроці.

— Не дуже обнадійливо, Ваймзе.

— О, ну не знаю, ваша високосте. Вона звалилася мертвою, коли підійшла до стартової лінії.

— А. Розумію. Ну-ну. Ох і недовірливий же ви, Ваймзе.

— Дякую, ваша високосте.

Патрицій піднявся на ліктях.

— Ваймзе, нігті на ногах можуть боліти?

— Не можу знати, ваша високосте.

— Гадаю, зараз я б трохи почитав. Життя триває, еге ж?

Ваймз підійшов до вікна.

На краю балкона за вікном, втупившись у туман, скоцюрбилася страхітлива фігура.

— Констеблю Ринва, все спокійно?

— Так, фаша милоште, — відповіла проява.

— Я вікно зачиню. А то туман лізе.

— Маєте рацію, фаша милоште.

Ваймз зачинив вікно, защемивши кілька мацаків, які поступово розтанули в повітрі.

— Що це було? — спитав Правитель Ветінарі.

— Ґорґулья констебль Ринва, ваша високосте. Від нього мало толку на параді і збіса мало — на вулиці, але коли йдеться про те, щоб лишатися на одному місці, він неперевершений. Він — чемпіон світу з непорушності. Якщо вам потрібен переможець змагань зі стояння на стометровій дистанції, то це до нього. Коли ми ловили Глушила з Паркового провулка, він три дні провів на даху під дощем. І повз нього ніхто не прослизне непоміченим. А ще капрал Бурссон патрулює коридор, поверхом нижче перебуває констебль Толознебіж, констеблі Кремніт та Морен — у кожній із сусідніх кімнат, а сержант Щебінь постійно їх перевірятиме, і хто раптом засне, отримає такого копняка, що й ви, ваша високосте, про це дізнаєтесь, бо той покидьок проб’є собою стіну.

— Чудова робота, Ваймзе. Чи правильно я здогадуюся, що серед моїх охоронців немає жодної людини? Схоже, самі ґноми та тролі.

— Так безпечніше, ваша високосте.

— Ви про все подбали, Ваймзе.

— Сподіваюся, ваша високосте.

— Дякую, Ваймзе, — Ветінарі сів і взяв зі столика біля ліжка стос паперів. — А тепер не смію вас затримувати.

У Ваймза відвисла щелепа.

Ветінарі підняв погляд.

— Ще щось, командоре?

— Е... Гадаю, ні, ваша високосте. Напевне, я піду?

— Якщо не заперечуєте. У мене в кабінеті, я впевнений, накопичилося багато паперів, тож був би вдячний, якби ви когось по них послали.

Ваймз зачинив за собою двері — дещо різкіше, ніж було необхідно. Боги, це його доводило до сказу — те, що Ветінарі вмикав і вимикав його, як перемикач, і мав природної вдячності не більше, ніж алігатор. Патрицій покладався на Ваймза, знав, що той зробить свою роботу, і більше нічого його не обходило. Ну, коли-небудь Ваймз йому зробить... зробить...

...збіса добре зробить свою роботу, звичайно ж, бо не вміє робити нічого іншого. Але це розуміння робило все ще гіршим.

Туман за стінами палацу був густим і жовтавим. Ваймз кивнув охороні біля входу і визирнув на його рухливі хмари.

Дорога до Управління в Псевдополь-Ярді звідси була майже прямою. І через туман вечір у місті настав рано. Народу на вулицях було небагато: всі лишалися по хатах, задраївши вікна від вологих пасем, які, здавалося, проникали повсюди.

Так... пусті вулиці, холодний вечір, сирість у повітрі...

Щоб довести все це до досконалості, не вистачало лише одного. Він відіслав носильників із портшезом додому і повернувся назад, підійшовши до одного з охоронців.

— Ви — констебль Вдаха, еге ж?

— Так точно.

— Який у вас розмір взуття?

Вдаха перелякався.

— Що, ваша милосте?

— Це просте запитання, чоловіче!

— Сьомий з половиною, ваша милосте.

— Від старого Штепселя з Новошвацької? Дешеве?

— Так точно!

— Палац не може охороняти людина в картонних черевиках! — глузливо-весело заявив Ваймз. — Знімайте їх, констеблю. Візьміть мої. На них досі драконяче... ну, що б воно там не було — але вони вам підійдуть. Не стійте з роззявленим ротом. Давайте сюди свої черевики, чоловіче. Мої можете лишити собі. У мене їх багато, — додав Ваймз.

Констебль із переляканим подивом спостерігав, як Ваймз взув дешеві черевики, випрямився, заплющив очі і пару разів тупнув по землі.

— Ага, — сказав він. — Я перед палацом, правильно ж?

— Е... так, ваша милосте. Ви ж щойно звідти вийшли. Це оцей великий будинок.

— Ага, — весело погодився Ваймз. — Але я знав би, що я тут, навіть якби не вийшов з нього перед тим!

— E...

— Бруківка, — пояснив Ваймз. — Вона нестандартного розміру і трішки увігнута. Ви не помітили? Ноги, чоловіче! Ось чим ви повинні навчитися думати!

Спантеличений констебль дивився, як Ваймз радісним кроком зникає в тумані.

Капрал його світлість граф Анкський Ноббі Ноббс штовхнув двері Управління Варти і непевно завалився всередину.

Сержант Колон підняв погляд від столу й охнув.

— Ти в порядку, Ноббі? — спитав він, підбігаючи підтримати тіло, що ледь стояло на ногах.

— Це жах, Фреде. Жах!

— Ось, присядь. Ти весь зблід.

— Мене ушляхтили, Фреде! — простогнав Ноббі.

— Прокляття! Ти бачив, хто це зробив?

Ноббі безмовно передав йому сувій, який вручив йому Дракон, Король Гербів, і відкинувся на стільці. Дістав з-за вуха тоненьку самокрутку і припалив її тремтячою рукою.

— І що його робити, — промовив він. — Стараєшся, не висовуєшся, нікому не створюєш проблем, а тоді стається отаке.

Колон повільно прочитав сувій, ворушачи губами на складних словах на кшталт «цей» чи «бо».

— Ноббі, ти це читав? Тут написано, що ти граф!

— Той старий сказав, що їм потрібно буде ще багато чого перевірити, але він вважає все цілком зрозумілим, з отим перснем і всім таким. Фреде, що мені робити?

— Та сидіти по-царськи і їсти з горностаєвих тарілок, я гадаю!

— У тому й річ, Фреде. Немає грошей. І палацу. І землі. Ані мідного грошика!

— Що, нічого?

— Навіть сушеної горошини, Фреде.

— Я думав, усі великі цабе мають цілі скрині грошей.

— Ну а я, Фреде, велике цоб. Я нічого не знаю про те, як треба шляхтувати! Я не хочу носити шикарне шмаття, полювати на балах і оце-о все.

Сержант Колон присів поруч із ним.

— І ти ніколи не здогадувався про круті родинні зв’язки?

— Ну... мій кузен Вінсент раз попав за непристойне чіпляння до служниці герцогині Квірму...

— Покоївки чи посудомийки?

— Здається, посудомийки.

— Тоді це, мабуть, не рахується. Ще хтось про все це знає?

— Ну, вона ж знала, і от пішла та розповіла...

— Я про твоє графство.

— Тільки пан Ваймз.

— Ну, тоді так, — сказав сержант Колон, повертаючи Ноббі сувій. — Ти повинен нікому нічого не казати. Тоді тобі не доведеться ходити в золотих штанях і полювати на балах, нехай ці балахи собі бігають, де вони там водяться. Посидь тут, а я принесу тобі горнятко чаю, не проти? Ми все порішаємо, ти не хвилюйся.

— Ти красунчик, Фреде.

— Нас таких тут двоє, ваше графство! — підморгнув Колон. — Еге ж?

— Не треба, Фреде, — стомлено промовив Ноббі.

Двері Управління відчинилися.

Всередину, як дим, заповз туман. У ньому світилися два червоних ока. Коли туман розсіявся, відкрилася масивна постать ґолема.

— Ох, — сказав сержант Колон.

Ґолем простягнув дощечку.

Я ПРИЙШОВ ДО ВАС.

— Так-так. Я, е, так, я бачу, — вимовив Колон.

Ґолем перевернув дощечку. Там було написано:

Я ЗІЗНАЮСЯ В УБИВСТВІ. ЦЕ Я ВБИВ СТАРОГО ЖЕРЦЯ. ЗЛОЧИН РОЗКРИТО.

Коли Колон припинив ворушити губами, то заметушився за захистом свого столу, що раптом видався дуже ненадійним, і почав ритися в паперах.

— Ти за ним стеж, Ноббі, — сказав він. — Дивися, щоб не втік.

— Чого це йому тікати? — здивувався Ноббі.

Сержант Колон знайшов відносно чистий аркуш.

— Так, так, так, мабуть, я краще... Як тебе звати?

Ґолем написав:

ДОРФЛ.

На час, коли він дістався Латунного мосту (бруківка з каменів середнього розміру, відомих як «котячі голови», значної кількості не вистачає), Ваймз почав замислюватися, чи робить він те, що слід.

Осінні тумани завжди були густими, але він ніколи не думав, що все настільки кепсько. Туманна завіса глушила звуки міста і перетворювала найяскравіші вогні на тьмяні плямки світла, хоча теоретично сонце ще не сіло.

Ваймз ішов уздовж парапету. З туману випливла приземкувата лискуча фігура. Це був один із дерев’яних гіпопотамів, який-небудь далекий пращур Родріка чи Кіта. Їх було по чотири на кожному боці мосту, і всі вони дивилися в бік моря.

Ваймз проходив повз них тисячі разів. Це були його давні друзі. Холодними ночами, коли хотілося сховатись від клопотів, він часто стояв за прихистком якогось із них.

Було ж таке, атож? І не так щоб і давно. У Варті була лише жменька людей, і вони не шукали собі проблем. А потім прибув Морква, і раптом вузьке коло їхніх життів розірвалося, і тепер у Варті служили майже тридцять осіб (о, включно з тролями, ґномами й тому подібними), і вони не уникали проблем, вони їх шукали — і завжди успішно знаходили. Кумедно. Як, у своєму стилі, висловився Ветінарі, чим більше поліцейських, тим більше реєструється злочинів. Але тепер Вартові патрулювали вулиці, і якщо й не всі вони були такими ж умілими в даванні копняків, як Щебінь, то однозначно могли наклепати як слід.

Він запалив сірника об ногу гіпопотама і склав долоні, захищаючи сигару від сирого вітру.

Тепер от ці вбивства. Якби Варта за них не взялася, всім було би байдуже. Двоє старих, убитих в один день. Нічого не вкрадено... Він виправився: наче нічого не вкрадено. Звичайно, з крадіжками в тому-то й річ, що вкрадене зникає зі свого місця.

Далі, жертви майже точно не волочилися за чужими жінками. Імовірно, вони й не пригадали б, що таке «волочитися за жінками». Один проводив весь час серед старих релігійних книжок; інший, о боги, спеціалізувався на військовому використанні хлібопродуктів.

Про них, напевне, сказали б, що вони вели безгрішні життя.

Але Ваймз був поліцейським. Цілком безгрішного життя не веде ніхто. Можливо, якщо дуже тихо залягти в якому-небудь льосі, вдалося б провести день, не скоївши жодного правопорушення. Але тільки можливо. Та й тоді вас могли б звинуватити в дармоїдстві.

У будь-якому разі, Анґва, схоже, сприйняла цю справу особисто. Вона завжди співчувала слабким.

Те саме стосувалося і Ваймза. Інакше не можна було. Не тому, що вони з Анґвою були чистими й шляхетними душами, бо вони такими не були. Бути на боці слабких було необхідно через те, що ті — не сильні.

У цьому місті кожен дбав про себе сам. Тому-то й виникли гільдії. Люди об’єднувалися проти інших людей. Гільдія захищала свого члена з колиски до могили або, у випадку Найманців, до могил інших. Вони навіть дотримувалися закону — принаймні у певному сенсі. Крадіжка без ліцензії каралася смертю за першого ж випадку.[38] За цим стежила Гільдія злодіїв. Такий хід справ видавався неможливим, проте це працювало.

Це працювало, як годинник. І це тішило всіх, крім тих, хто випадково потрапляв у шестірні.

Волога бруківка під його підошвами була заспокійливо реальною.

Боги, він за цим скучив. За старих часів він ходив у патруль сам-один. Коли о третій ночі на всьому світі неначе були тільки він і лискуче каміння, все якимось чином набувало сенсу...

Він зупинився.

Світ навколо перетворився на кристал жаху, особливого жаху, який не має жодного відношення до ікол, іхору чи привидів, але має повне відношення до перетворення знайомого на незнайоме.

Щось фундаментальне було не так.

Його свідомості знадобилося кілька моторошних секунд, щоб сприйняти деталі того, що вже помітила його підсвідомість. На парапеті з цього боку мосту стояло п’ять статуй.

А мало бути чотири.

Він дуже повільно повернувся і підійшов до крайньої. Все гаразд, це був гіпопотам.

Так само було і з наступною. На ній було графіті. Напис «Тут був Вонкер» не ніс нічого надприродного.

Ваймзу здалося, що наступна статуя розташована надто близько, і коли він поглянув на неї...

У тумані над ним світилися дві червоні цятки.

Щось велике й темне зістрибнуло з парапету, жбурнуло його на землю і зникло в присмерку.

Ваймз зірвався на ноги, трусонув головою і кинувся в погоню. Він ні про що не думав. Давній інстинкт тер’єрів і поліцейських — женися за тим, що тікає.

На бігу він машинально сягнув по свистка, щоб прикликати інших Вартових, але... Командор Варти не носить свистка. Командорам Варти доводиться вправлятися самотужки.

У неприбраному кабінеті Ваймза капітан Морква втупився в аркуш паперу:

Подібних паперів було ще чимало, включно з рахунком за голубів для констебля Ринви. Морква знав, що сержант Колон заперечував проти ідеї платити поліцейському голубами, але констебль Ринва був ґорґульєю, а ґорґульї не мають концепції грошей. Зате вони мають смак до смачних голубів.

Втім, загалом справи покращувалися. Коли Морква тільки прибув, всю готівку Варти тримали на полиці в бляшанці з написом «Обладунковий поліроль Міцнорука „Сяюча когорта“». І якщо були потрібні гроші, досить було знайти Ноббі і змусити його їх повернути.

Також серед паперів був лист мешканця Паркового провулка, одного з найелітніших районів міста:

І оце була поліцейська робота? Морква замислився, чи пан Ваймз не намагався щось до нього донести. Були й іще листи.

Координатор Комітету «Рівність Зросту» вимагав, щоб ґномам у Варті дозволили замість традиційних мечів носити сокири, і надсилали розслідувати тільки злочини, скоєні представниками високорослих рас. Гільдія злочинців обурювалася, що командор Ваймз публічно заявив, ніби більшість крадіжок здійснюють злодії.

Щоб дати всьому цьому лад, потрібна була мудрість короля Ізіагдану — і це ж були лише сьогоднішні листи.

Він узяв наступного аркуша і прочитав: «Переклад записки, знайденої в роті о. Трубчека. Що за? С. В.».

Морква ретельно перечитав переклад.

— У роті? Хтось намагався запхати записку йому в рота? — перепитав він у мовчазної кімнати.

Він здригнувся, але не від того холоду, який викликається страхом. У Ваймзовому кабінеті завжди було холодно. Ваймз був людиною вулиць. Туман танцював у відчиненому вікні, його струмки ворушились на світлі, як пальці.

Наступною в стосі паперів була копія зробленого Смішинкою зображення. Морква втупився в пару червоних світляних очей.

— Капітане Моркво?

Він напівповернув голову, але продовжував роздивлятися зображення.

— Так, Фреде?

— Ми взяли вбивцю! Взяли ‘го!

— Це ґолем?

— Як ви дізналися?

«В супі дня почала розливатись настоянка ночі».

Правитель Ветінарі обдумав фразу і вирішив, що вона вдала. Особливо йому подобалась «настоянка». Настоянка. Настоянка. Це було вишукане слово, і воно приємно контрастувало з простецьким «супом». Суп дня. Так. В якому все ще цілком могли плавати крихти від хліба.

Він усвідомлював, що в голові йому трохи туманиться. В нормальному стані він ні за що не вигадав би подібної фрази.

У тумані за вікном він роздивився ледь помітну у світлі свічок фігуру констебля Ринви.

Ґорґулья, еге ж? А він-то дивувався, навіщо Варта щотижня прописувала в рахунках на зарплатню п’ятьох голубів. Ґорґулья у Варті, чия робота — вартувати. Мабуть, капітан Морква додумався.

Правитель Ветінарі обережно встав із ліжка і зачинив віконниці. Повільно підійшов до письмового столу, витягнув з шухляди свого щоденника, потім висмикнув товстий стос рукописів і відкоркував пляшечку чорнила.

Отже, на чому він спинився?

«Розділ восьмий», — із зусиллям розбираючи літери, прочитав він. — «Права людини».

А, так...

«Щодо Істини, — написав він, — яка Може Звучати так, як Диктують Події, але має бути Почутою в Кожному Разі...»

Він замислився, як би вставити в трактат «суп дня» — чи хоч би «настоянку ночі».

Перо рипіло по паперу.

На підлозі стояла зневажена таця з мискою поживної каші, на тему якої він вирішив сказати кухареві пару незлих тихих слів, коли почуватиметься краще. Її спробували три особи, включно з сержантом Щебенем, якого навряд чи вдалося б отруїти будь-чим, що діяло на людей, та й навіть більшістю з того, що діяло на тролів... хоча, можливо, більшістю з того, що діяло на тролів, і вдалося б.

Двері були замкнені. Час від часу він чув заспокійливе рипіння підлоги під ногами Щебеня, який обходив територію. За вікном на констеблі Ринві конденсувався туман.

Ветінарі обмакнув перо в чорнильницю й почав нову сторінку. Раз у раз він звертався до свого щоденника у шкіряній палітурці, делікатно облизуючи пальці, перш ніж гортати тонкі сторінки.

Мацаки туману прослизали крізь щілини у віконницях і терлися об стіни, доки їх не розлякувало світло свічок.

Ваймз тупотів за втікачем крізь туман. Той був далеко не таким швидким, як він, навіть попри біль у Ваймзових ногах і застережливе поколювання в лівому коліні. Але щоразу, як відстань між ними скорочувалася, на його шляху опинявся який-небудь роззява-перехожий або з-за рогу виїздив віз[39].

Підошви підказували йому, що вони пробігли Брод-Веєм і повернули ліворуч на Нетацьку (маленька квадратна бруківка). Туман тут був іще густіший, бо застоювався між деревами парку.

Але Ваймз торжествував. Хлопче, якщо ти до Затінків, то ти пропустив потрібний поворот! Тепер попереду лише Анкський міст, а там буде Вартовий...

Його ноги тим часом говорили дещо інше. Вони говорили: «Мокре листя — ось чим вкрита восени Нетацька. Маленька квадратна бруківка з розкиданими тут і там купками підступного мокрого листя».

Вони сказали це запізно.

Ваймз приземлився на підборіддя в кюветі, непевно підвівся, упав знову (всесвіт навколо шалено обертався), встав, зробив кілька хибних кроків не в той бік, упав знову й вирішив наразі погодитися з вимогами реальності.

Дорфл спокійно стояв, склавши на грудях важкі руки. На ґолема дивився арбалет сержанта Щебеня, перероблений зі старовинної облогової балісти. Він стріляв шестифутовими залізними стрілами. За арбалетом сидів Ноббі, тримаючи пальця на спусковому гачку.

— Забери його, Ноббі! Тут із нього стріляти не можна! — скричав капітан Морква. — Ти ж знаєш, що ми ніколи не можемо потім навіть знайти, де зупинилася стріла!

— Ми вирвали в нього зізнання, — заявив сержант Колон, аж підстрибуючи на місці. — Він запирався, але врешті-решт ми змусили його зізнатися! І в нас же є інші нерозкриті злочини, що варто би взяти до уваги.

Дорфл підняв свою дощечку.

Я ВИНЕН.

З його руки щось випало.

Це «щось» було коротеньким і білим. З вигляду — уламок сірника. Морква підняв його і роздивився. Потім поглянув на список, підготований Колоном. Список був досить довгим і містив усі нерозкриті злочини в місті за останні пару місяців.

— Він в усьому цьому зізнався?

— Поки що ні, — сказав Ноббі.

— Ми ще не все йому зачитали, — додав Колон.

Дорфл написав:

ЦЕ ВСЕ Я.

— Ого! — вигукнув Колон. — Пан Ваймз буде нами таки задоволений!

Морква підійшов до ґолема. Очі того світилися тьмяним оранжевим.

— Це ти вбив отця Трубчека?

ТАК.

— Бачите? — сказав сержант Колон. — Усе однозначно.

— А чому ти це зробив? — спитав Морква.

Мовчання.

— А пана Гопкінсона в Музеї хліба?

Я.

— Забив його залізним ломом? — спитав Морква.

ТАК.

— Секундочку, — здивувався Колон. — Ви ж наче казали, його...

— Відставити, Фреде, — наказав Морква. — Чому ти вбив старого, Дорфле?

Мовчання.

— А що, обов’язково повинен бути мотив? Ґолемам довіряти не можна, мій тато завжди так казав, — знову втрутився Колон. — «Дивиться, дивиться, а потім накинеться», — ось як він казав.

— Вони хоч колись кого-небудь вбивали? — спитав Морква.

— Хоче, не хоче, що тут думати, — туманно відповів Колон. — Мій тато казав, що якось йому довелося працювати з одним із них, то той весь час на нього вирячався. Обернешся, а він... втупився в тебе і дивиться.

Дорфл сидів прямо, непорушно дивлячись просто перед собою.

— І очі світяться! — докинув Ноббі.

Морква підтягнув стільця і осідлав його, дивлячись Дорфлу в обличчя. Він замислено крутив у пальцях уламок сірника.

— Я знаю, що ти не вбивав пана Гопкінсона і, думаю, отця Трубчека теж, — промовив він. — Гадаю, коли ти його знайшов, він помирав. Гадаю, ти намагався врятувати його, Дорфле. Власне, я практично впевнений, що зможу це довести, якщо матиму змогу проглянути твій чем...

Очі ґолема спалахнули так, що світло залило все приміщення. Здійнявши кулаки, він ступив уперед.

Ноббі вистрілив.

Дорфл спіймав довжелезну стрілу на льоту. Метал заверещав, і стріла перетворилася на розпечений до червоного залізний прут, скручений в ґолемовій долоні.

Але Морква вже був у ґолема за спиною, відкриваючи кришку його черепа. Ґолем обернувся, здіймаючи залізяку як кийка — і тут світло в його очах згасло.

— Є, — сказав Морква, стискаючи в руці пожовклий сувій.

У кінці Нетацької вулиці стояла шибениця. Злочинців або тих, кого визнавали злочинцями, підвішували там тихо погойдуватися на вітерці як наочні приклади справедливої кари — та, в міру розпаду тіл, основ анатоми.

Колись батьки приводили сюди зграйки своїх дітей, щоб ознайомити їх із моторошним прикладом тих лих, які чекають на злочинців, ізгоїв та людей, які опинилися не в тому місці й не в той час. Діти роздивлялися страшні рештки, що з рипінням гойдалися на ланцюгах, і вислуховували суворі настанови старших, а тоді (це ж Анк-Морпорк) із криками «Вау! Класі» бігли гойдатися на трупах.

Нині в місті проблему перенаселення вирішували у більш тихі та ефективні способи, але, за традицією, на шибениці лишався висіти досить реалістично виконаний дерев’яний манекен. Час від часу яка-небудь досить дурна ворона намагалася виклювати йому око, в результаті залишаючись із помітно коротшим дзьобом.

Задихаючись, Ваймз пришкандибав до шибениці.

На той час переслідуваний міг уже бути де завгодно. Та й рештки сонячного світла вже остаточно спасували перед туманом.

Ваймз стояв біля рипучої шибениці.

Її свідомо запроектували так, щоби вона рипіла. «Який сенс у публічній демонстрації кари за злочин, якщо вона не рипить найзловіснішим чином?» — цей аргумент спрацював. У заможніші часи винаймали якого-небудь старого, щоб він забезпечував рипіння, тягнучи за спеціальні шворки, але зараз для цього існував годинниковий механізм, який достатньо було заводити лише раз на місяць.

З манекена спливала роса.

— Та гори воно синім полум’ям, — пробурчав Ваймз і рушив назад, звідки прибіг.

За десять секунд блукання в тумані він обі щось спіткнувся.

Це був дерев’яний «труп», пожбурений кимось у канаву.

Коли він дістався назад до шибениці, там лише побрязкував оповитий туманом ланцюг.

Сержант Колон постукав ґолема по грудях. Почувся пустотілий звук.

— Як горщик для квітів, — сказав Ноббі. — Як вони взагалі ходять, коли вони як горщики, га? Вони ж мають весь час тріскатися.

— А ще вони тупі, — сказав Колон. — Я чув, у Квірмі одному звеліли викопати траншею, а тоді забули про нього, а згадали, тільки коли траншея була повна води, бо він її прокопав аж до річки...

Морква розгорнув чем на столі і поклав поряд записку, яку дістали з рота отця Трубчека.

— Він мертвий, так? — спитав тим часом сержант Колон.

— Знешкоджений, — відповів Морква, переводячи погляд з папірця на папірець.

— Чудово. У мене десь там є кувалда, то я...

— Ні, — урвав Морква.

— Та ви ж бачили, що він учворив!

— Не думаю, що він і справді міг на мене напасти. А думаю я, що він хотів нас налякати.

— І йому це вдалося!

— Фреде, поглянь-но.

Сержант Колон зиркнув на стіл.

— Ненаші букви, — сказав він тоном, покликаним відобразити, що немає нічого кращого за старий добрий рідний алфавіт (крім хіба що запаху часнику).

— А тебе тут нічого не дивує?

— Ну... здається, вони однакові, — визнав сержант Колон.

— Оцей пожовклий папірець — це чем Дорфла. Другий — з рота отця Трубчека, — сказав Морква. — Літера в літеру одне й те саме.

— І чого б це?

— Гадаю, Дорфл написав ці слова і вклав записку в рота старому Трубчеку після того, як нещасний помер, — повільно проказав Морква, продовжуючи переводити погляд з одного папірця на інший.

— Бр-р-р! Фе! — прокоментував Ноббі. — Це гадість, це...

— Ні, ви не розумієте, — сказав Морква. — Я хочу сказати, він написав їх, бо це — єдині відомі йому слова, які діють...

— Як діють?

— Ну... пам’ятаєте про «поцілунок життя»? — сказав Морква. — Штучне дихання? Я знаю, що ти-то, Ноббі, пам’ятаєш. Ми з тобою разом були на тих курсах із першої допомоги.

— Я тіки того туди пішов, шо ви сказали, шо там дають чай із тістечком, — похмуро відгукнувся Ноббі. — І все одно ж той, хто зображував постраждалого, втік, коли настала моя черга.

— Оті тут те саме, що перша допомога, — сказав Морква. — Коли нам потрібно, щоб людина знову почала дихати, ми намагаємося вдихнути в неї повітря...

Всі обернулися до ґолема.

— Але ж ґолеми не дихають, — зауважив Колон.

— Авжеж, ґолемам відома лише одна річ, яка дає життя, — сказав Морква. — Вкладені в голову слова.

Всі обернулися до папірців на столі.

— Тут стає х-холодно, — тремтячим голосом заговорив Ноббі. — Я т-точно відчуваю ауру в п-повітрі! Ніби хтось...

— Що тут відбувається? — спитав Ваймз, струшуючи вологу з плаща.

— ...відчинив двері, — завершив Ноббі.

Минуло десять хвилин.

У сержанта Колона і Ноббі, всім на втіху, скінчилася зміна. Колон, зокрема, ніяк не міг зрозуміти, навіщо продовжувати слідство, коли вже є зізнання. Це виходило за рамки його навчання та досвіду. Отримуєш зізнання — і все.

Не можна ж не вірити іншим. Точніше, їм не віриш, коли вони наполягають, що не винні. Довіряти можна тільки тим, хто визнає провину. Інші підходи підривають саму суть поліцейської служби.

— Біла глина, — сказав Морква. — Ми знайшли саме білу глину. І погано випалену. А Дорфла зроблено з темної теракоти, і він твердий, як камінь.

— Останнім, що бачив старий жрець, був ґолем, — вказав Ваймз.

— Це був Дорфл, не сумніваюся, — погодився Морква. — Але це ще не означає, що саме Дорфл є вбивцею. Гадаю, він опинився там саме тоді, коли старий помирав, от і все.

— Он як? А чому?

— Я... ще не впевнений. Але я раніше перетинався з Дорфлом. Він завжди видавався дуже чемним.

— Він працює на бійні!

— Можливо, ваша милосте, це й не найгірше місце роботи для когось чемного, — сказав Морква. — В будь-якому разі, я перевірив усі архівні справи, які зумів знайти, і, схоже, ґолеми ніколи ні на кого не нападали. І взагалі не чинили жодних злочинів.

— Ох, та годі, — проказав Ваймз. — Усі знають...

Він затнувся; до його цинічного слуху долетів його ж недовірливий голос: — Що, ніколи?

— О, завжди ходять чутки, що хтось знає когось, чий приятель мав дідуся, який чув, як хтось когось убив, і ви самі розумієте, скільки зазвичай в цьому правди, ваша милосте. Ґолемам заборонено завдавати шкоди людям. Це записано в їхніх сувоях.

— Я знаю одне: мене від них тіпає, — сказав Ваймз.

— Від них усіх тіпає, ваша милосте.

— Ходить купа історій про те, як вони коять різні дурниці — виготовляють тисячу чайників або викопують ями глибиною в п’ять миль, — сказав Ваймз.

— Так, але ж це не зовсім те саме, що злочинна діяльність, чи не так, ваша милосте? Це просто прихований опір.

— Що значить «опір»?

— Тупе виконання наказів, ваша милосте. Розумієте... Йому кричать: «Іди роби чайники!» — от він їх і робить. Не звинуватиш же його в тому, що він підкорився наказові. А скільки саме чайників зробити, йому ніхто не говорив. Ніхто не вважає, що їм потрібно думати, от вони й відігруються на тому, що не думають.

— Вони перетворюють працю на бунт?

— Це тільки припущення, ваша милосте. Гадаю, для ґолема такий підхід був би логічним.

Обоє знову машинально обернулися до нерухомої ґолемової постаті.

— Він нас чує? — спитав Ваймз.

— Не думаю, ваша милосте.

— Ну а ця справа із запискою?..

— Е... Я думаю, вони вважають, що мертва людина просто втратила свій чем. Гадаю, вони не розуміють, як ми влаштовані, ваша милосте.

— Я, капітане, цього не розумію теж.

Ваймз дивився в порожні очі ґолема. Кришка Дорфлового черепа так і лишалася відкритою, і через очниці пробивалося світло свічок. На вулицях Ваймз нерідко зустрічав цих лячних потвор, але цей нерухомий ґолем був у чомусь іще страшнішим. Уява сама собою малювала, як ці очі спалахують, створіння встає і йде вперед, розмахуючи кулаками-молотами. І це було більше, ніж уявою. Скидалося на те, що такою є природа речей. Можливістю, яка чекає на слушну мить.

«Ось чому ми всі їх ненавидимо, — подумав він. — Ці бездушні очі стежать за нами, ці величезні обличчя обертаються нам услід, і хіба це все не має такий вигляд, ніби вони беруть все і всіх на замітку? І коли ми чуємо, що десь у Квірмі ґолем розбив чиюсь голову, хіба ми не готові наперед і з радістю цьому повірити?»

Внутрішній голос, голос, який зазвичай він чув лише тихої нічної години або ж, за давніших часів, на половині пляшки віскі, додав: «Враховуючи, як ми їх використовуємо, можливо, ми боїмося, бо знаємо, на що заслуговуємо...»

«Ні... за цими очима нічого немає. Тільки глина й чарівні слова».

Ваймз знизав плечима.

— Я сьогодні ганявся за ґолемом, — сказав він. — Той був на Латунному мосту. Клята потвора. Слухайте, у нас є зізнання і зображення з ока жертви. Якщо ви не маєте нічого кращого за... припущення, то ми повинні...

— Повинні що, ваша милосте? — поцікавився Морква. — Нічого більшого ми йому заподіяти не можемо. Він і так зараз мертвий.

— Ви хочете сказати, вимкнений.

— Так, ваша милосте. Можна сказати й так.

— Якщо старих убив не Дорфл, то хто?

— Не знаю, ваша милосте. Але, гадаю, знає Дорфл. Можливо, він простежив за вбивцею.

— А могли йому наказати когось прикрити?

— Можливо, ваша милосте. Або він сам так вирішив.

— Ви ще почніть мене переконувати, що вони мають почуття. А де поділася Анґва?

— Вона вирішила дещо перевірити, ваша милосте, — сказав Морква. — Мене... здивувало ось це. Це було у нього в руці.

Він показав.

— Шматочок сірника?

— Ґолеми не курять, ваша милосте, і не користуються вогнем. Якось... дивно, що це в нього опинилося.

— Ага, — саркастично мовив Ваймз. — Мабуть, це Доказ.

Слід Дорфла на вулиці був написаний великими літерами. Ніздрі Анґви сповнювала суміш запахів бійні. Слід ішов зиґзаґами, але зберігав загальний напрямок. Ґолем ніби проклав через місто лінійку і рухався в одному напрямку, користуючись кожною можливою вулицею чи провулком.

Вона дійшла до глухого кута. Його замикали якісь складські ворота. Анґва принюхалася. Тут було й багато інших запахів. Тісто. Фарба. Жир. Соснова смола. Гострі, свіжі, гучні аромати. Вона принюхалася ще. Тканина? Шерсть?

На грязюці проглядалася мішанина слідів. Великих слідів.

Та частинка Анґви, що завжди пересувалася на двох ногах, зауважила, що сліди, які вели від воріт, відбилися поверх тих слідів, які вели до них. Вона обнюхала все навколо. До дванадцяти створінь, кожне зі своїм виразним запахом — запахом швидше товарів, ніж живих істот, — зовсім нещодавно спустилися ось цими сходами. А потім усі дванадцятеро вийшли назад.