Глиняні ноги

Стояла тепла весняна ніч; кулак загрюкав у двері з такою силою, що погнулися петлі.

Чоловік, що відчинив двері, визирнув на вулицю. Від річки плив туман, та й ніч була хмарна. З тим же успіхом він міг би дивитися крізь білий оксамит.

Але потім йому здалося, що на віддалі, за потоком світла, який виливався на дорогу з дверного отвору, видніють якісь розмиті постаті. Багато постатей, які пильно за ним спостерігали. Йому здалося, що, можливо, там були ледь помітні світляні цяточки...

Втім, щодо постаті, яка стояла просто перед ним, помилитися було неможливо. Вона була величезною, темно-червоною і на вигляд була наче людська фігура, ліплена з глини дитиною. Очі її були як дві жарини.

— Ну? Що треба в цю пору ночі?

Ґолем простягнув йому шиферну дощечку, на якій було написано:

КАЖУТЬ, ВАМ ПОТРІБЕН ҐОЛЕМ.

Ну звісно: ґолеми ж не вміють розмовляти.

— Ха. Потреба є. А от можливості — немає. Де я тільки не питав, але за цих безумних цін, які за вас нині правлять...

Ґолем стер слова на дощечці і написав:

ДЛЯ ВАС — СТО ДОЛАРІВ.

— То ти продаєшся?

НІ.

Ґолем відступив убік. На світло ступив інший ґолем.

Чоловік у дверях ясно бачив, що це — також ґолем. Але він не був схожий на ті звичайні неоковирні глиняні штуки, що час від часу трапляються на очі. Цей сяяв, як щойно відполірована статуя, досконало виліплена аж до деталей одягу. Він нагадував старовинні зображення королів, з гордовитою поставою й величною зачіскою. Власне, на його голові було навіть наліплено невеличку корону.

— Сто доларів? — з підозрою перепитав чоловік. — І що ж із ним не так? Хто це його продає?

З НИМ УСІ ГАРАЗД. ДОСКОНАЛИЙ У ВСЬОМУ. ДЕВ’ЯНОСТО ДОЛАРІВ.

— Схоже на те, що хтось хоче якнайшвидше його позбутися...

ҐОЛЕМ МАС ПРАЦЮВАТИ. ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

— Так, звісно, але ж розказують всяке... Про ґолемів, які дуріють і починають виготовляти забагато предметів, усяке таке...

ВІН НОРМАЛЬНИЙ. ВІСІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.

— Він на вигляд... новенький, — чоловік постукав пальцями по лискучих грудях. — Але ж більше ніхто не створює ґолемів, тому й ціни тримаються куди вище за можливості малого бізнесу... — він зупинився. — Хтось почав виробляти їх знову?

ВІСІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.

— Я чув, жерці заборонили виготовляти їх ще багато років тому. Можна нарватися на великі неприємності.

СІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.

— Хто за таке взявся?

ШІСТДЕСЯТ ДОЛАРІВ.

— Він продає їх Альбертсону? Або, там, Шпакеру і Вільямсу? Попит на ґолемів зараз величезний, а вони мають гроші, щоб інвестувати в нову фабрику...

П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ.

Чоловік обійшов нового ґолема навколо.

— Людина ж не може просто сидіти й дивитися, як її підприємство банкрутує через демпінгові ціни конкурентів. Я хочу сказати...

СОРОК ДОЛАРІВ.

— Релігія — це файно, але ж богів цікавить не фінплан, а фіміам, еге ж? Гм-м-м... — чоловік підняв погляд на безформний силует ґолема в тіні. — Там було написано «тридцять доларів», так?

ТАК.

— Завжди полюбляв оптові розцінки. Почекай секунду, — він зайшов усередину і повернувся з пригорщею монет. — Ти продаси когось із них тим покидькам?

НІ.

— Чудово. Перекажи своєму босу, що з ним приємно мати справу. Заходь сюди, Сонячний Джиме.

Білий ґолем ступив до фабрики. Щось тихо зашипіло. По тому, злегка похитуючись, важкі великі постаті рушили геть.

Незабаром жебрак за рогом, в надії простягнувши руку по подаяння, із неймовірним подивом виявив, що зненацька збагатився на цілих тридцять доларів. [1]

Дискосвіт розвернувся на осяйному тлі космосу, плавно-плавно обертаючись на спинах чотирьох велетенських слонів, розташованих на спині Великого А’Туїна, зоряної черепахи. Повільно пропливали континенти, увінчані погодними системами, які, своєю чергою, плавно оберталися в протилежному напрямку, ніби партнери по вальсу, що кружляють одне проти одного у вирі танцю. Мільярди тонн географії неквапно котилися небесами.

Люди зневажають такі дурниці, як географія та метеорологія — і не лише тому, що стоять на першій і мокнуть під другою. Ці дисципліни не надто схожі на справжню науку.[2] Географія — це просто уповільнена фізика з кількома встромленими в неї деревами, а метеорологія повна неймовірно фешенебельного хаосу та плутанини. А літо — це не просто такий час. Це ще й таке місце. Літо — це створіння, яке здатне рухатися; взимку воно полюбляє перебиратися на південь.

Пори року рухаються навіть на Дискосвіті, з його крихітним сонцем, яке крутиться круг нього, поки він повільно обертається навколо вертикальної осі. В Анк-Морпорку, найбільшому і найвеличнішому з міст, літо турнуло весну й отримало стусана в спину від осені.

Географічно кажучи, в самому місті великої різниці між ними не було, хоча пізньої весни нечистоти на поверхні річки часто набували приємного смарагдово-зеленого забарвлення.

Тумани весни змінювалися осінніми туманами, і як перші, так і другі змішувалися з випарами й димом чарівницьких кварталів та майстерень алхіміків, доки не починало здаватися, що все це перетворилося на окрему, густу й задушливу, форму життя.

А час ішов собі.

Осінній туман притискався до опівнічних шибок.

По сторінках розірваного надвоє рідкісного тому релігійних есе проклав собі дорогу струмочок крові.

«І навіщо було це робити», — подумав отець Трубчек.

Наступна його думка зводилася до того, що калічити його самого теж було не слід. Але такими речами отець Трубчек зазвичай переймався мало. Люди загоюють рани, а книжки — ні. Тремкою рукою він спробував зібрати сторінки, але знову важко відкинувся назад.

Кімната крутилася.

Розчахнулися двері. Підлога зарипіла під важкими кроками — принаймні було чутно по черзі кроки та звук, ніби щось тягнуть.

Крок. Звук. Крок. Звук.

Отець Трубчек спробував сфокусувати погляд.

— Ти? — прохрипів він.

Кивок.

— Позбирай... книги...

Старий жрець дивився, як не дуже пристосовані до цього пальці збирають книжки й складають їх акуратними стопками.

Новоприбулий підібрав зі всіяної уламками під логи перо, акуратно написав щось на клаптику паперу, скатав його і обережно вклав між губ отця Трубчека.

Вмираючий жрець спробував усміхнутися.

— Ми влаштовані не так, — кволо вимовив він, і маленький циліндр заворушився в його вустах, ніби остання сигарета перед стратою. — У... нас... свій... ш...

Вклякла перед ним навколішки фігура деякий час дивилася, а потім, дуже обережно і повільно, нахилилася вперед і закрила йому очі.

Його милість командор Семюел Ваймз (Міська варта Анк-Морпорка) насупився до дзеркала й почав голитися.

Бритва — це меч свободи. Гоління — це акт повстання.

Тепер хтось постійно готував йому ванну (щодня! аж не вірилося, що людська шкіра здатна витерпіти таке до себе ставлення). І хтось упорядковував його одяг (і який одяг!). А хтось готував йому їжу (і яку їжу! він знав, що набирає вагу). А ще хтось навіть начищав його черевики (і які черевики! не розвалюхи на картонних підошвах, а солідні, ідеального розміру черевики зі справжньої лискучої шкіри). Завжди був хтось, готовий зробити за нього майже все, але є речі, які чоловік мусить робити самостійно, і одна з них — гоління.

Він знав, що вельможна Сибіл не дуже це схвалювала. Її батько не голив свого обличчя жодного разу в житті. Для цього він мав спеціального слугу. Ваймз відбивався заявами, що надто багато років провів на нічних вулицях, аби почуватися щасливим, коли хтось тримає лезо в районі його горлянки, — але справжня, прихована, причина полягала в тому, що він ненавидів саму концепцію поділу світу на тих, хто голить, і тих, кого голять. Або на тих, хто носить лискучі черевики, і тих, хто зчищає з них бруд. Щоразу, коли він бачив, як дворецький Віллікінз складає його, Ваймзів, одяг, він придушував у собі нестерпне бажання відвісити копняка по лискучому заду дворецького як по уособленню зневаги до людської гідності.

Бритва м’яко пройшла по відрослій за ніч щетині.

Учора він був на якомусь офіційному обіді. Він уже не міг пригадати, з якого приводу той влаштували. Здавалося, на ці речі він витрачає все своє життя. Арка, жінки хихотять, молодики в задніх шеренгах галасують на шикуванні. І, як завжди, він повертався через оповите туманами місто додому в компанії мерзенного настрою.

Вдома він помітив світло з-під кухонних дверей, почув звуки розмови та сміх, і увійшов. Там був Віллікінз, а також — старий, який відповідав за котел, старший садівник, та ще хлопчак, що протирав ложки й запалював свічки. Вони грали в карти. На столі стояли пивні пляшки.

Він підтягнув собі стільця, кинув кілька жартів і попросився в гру. Вони були... гостинними. У певному сенсі. Але в міру гри Ваймз зауважив, що всесвіт навколо нього перетворюється на кристал. Він був так само доречний тут, як пружина в пісочному годиннику. Ніхто не сміявся. Вони називали його «ваша милосте» і постійно прочищали горло. Все було дуже... акуратно.

Врешті-решт він пробубонів вибачення і ступив за двері. Коли він дійшов до середини коридору, йому здалося, що він почув коментар, після якого... ну, можливо, це був просто смішок. Але це могло бути й хихотіння.

Бритва акуратно обійшла круг носа.

Ха. Пару років тому людина на кшталт Віллікінза пустила б його на кухню хіба лише зі співчуття. І то спочатку змусила б роззутися.

— То ось яке в тебе тепер життя, ваша милосте командоре Семюел Ваймз. Мент-вискочка для великих цабе і велике цабе для всіх інших, еге ж?

Він нахмурився своєму відображенню.

Він починав зі самісіньких низів, що є, то є. А тепер він мав три м’ясні страви на день, хороші черевики, тепле ліжко по ночах і, на додачу, ще й дружину. Стара добра Сибіл — щоправда, нині вона схильна забагато говорити про портьєри, але сержант Колон сказав, що таке буває з дружинами й має біологічні причини, тож є абсолютно нормальним.

Насправді він добряче прив’язався до своїх старих дешевих черевиків. У них він міг читати вулицю, такі тонкі були там підошви. Доходило до того, що він навіть найтемнішої ночі міг зрозуміти, в якій частині міста перебуває, просто за відчуттям бруківки. А, гаразд...

Дзеркало для гоління Сем Ваймз мав дещо дивне. Воно було злегка опуклим, тож відображало значно більшу частину кімнати, ніж могло би пласке, і давало змогу чудово бачити будівлі та сад за вікном.

Гм-м-м. На маківці починає рідішати. Справа явно йде до лисини. Менше буде мороки з зачіскою — але, з іншого боку, більше обличчя вмивати...

У дзеркалі промайнув якийсь відблиск.

Він відскочив і пригнувся.

Дзеркало розлетілося на друзки.

Звідкись з-за розбитого вікна почувся тупіт ніг, а потім — тріск і скрик.

Ваймз випростався. Він виловив з миски для гоління найбільший уламок дзеркала і притулив його до стіни, сперши на чорну арбалетну стрілу, яка звідти стирчала.

Він завершив гоління.

Потому подзвонив у дзвіночок для виклику дворецького. Віллікінз матеріалізувався поруч.

— Ваша милосте?

Ваймз промив бритву.

— Нехай хлопець зганяє по скляра, добре?

Погляд дворецького метнувся до вікна, а тоді — до розбитого дзеркала.

— Так, ваша милосте. А рахунок, ваша милосте, знову відправити Гільдії найманців?

— Разом із моїми компліментами. І по дорозі нехай зазирне до тієї крамниці на П’ятисемидворах та візьме мені нове дзеркало для гоління. Тамтешній ґном знає, які мені подобаються.

— Так, ваша милосте. А я негайно піду візьму совок і щітку. Чи поінформувати мені про інцидент її милість, ваша милосте?

— Ні. Вона завжди каже, що я сам винен, бо їх провокую.

— Дуже добре, ваша милосте.

Він дематеріалізувався.

Сем Ваймз витер обличчя і спустився сходами до малої вітальні, де відчинив шафку і вийняв з неї новенький арбалет, весільний подарунок Сибіл. Сем Ваймз звик до старих арбалетів Варти, які мали мерзенну звичку стріляти назад у найскрутніший момент, але це була зроблена на замовлення річ від фірми «Бурлі й Міцнорук», з ложем із промасленого горіха. Йому сказали, що кращого годі й шукати.

Потім він вибрав тонку сигару і вийшов у сад.

З драконятника чулась якась шарпанина. Ваймз зайшов і зачинив за собою двері. Арбалета він прихилив до дверей.

Лемент і вереск посилилися. Над товстими стінками загонів для молодняка вистрибували язички полум’я.

Ваймз нахилився над найближчим загоном. Він підняв дракончика-дівчинку, яка тільки нещодавно вилупилася з яйця, і почухав їй підборіддя. Коли вона в захваті пахкнула полум’ям, він прикурив і затягнувся. Потому випустив кільце диму в напрямку фігури, яка звисала зі стелі.

— Доброго ранку, — сказав він.

Фігура почала несамовито вигинатися. Дивом утримавши контроль над м’язами, вона зуміла в падінні схопитися ногою за балку, але підтягтися була вже не в змозі. Про подальше ж падіння не могло бути й мови. Під нею захоплено стрибали туди-сюди й вивергали полум’я з дюжину крихітних дракончиків.

— Е... доброго ранку, — сказала висяча фігура.

— Знову випогодилося, — повідомив Ваймз, підіймаючи відро з вугіллям. — Хоча, гадаю, пізніше туман повернеться.

Він узяв маленький шматок вугілля і кинув його дракончикам. Ті негайно почали колотнечу.

Ваймз узяв інший шматок. Юний дракон, якому цей шматок дістався, вже мав помітно довше й гарячіше полум’я.

— Думаю, — мовив юнак, — мені не вдасться переконати вас дозволити мені спуститися?

Ще один дракончик спіймав шматок вугілля і відригнув вогненною кулею. Юнак відчайдушно вигнувся, намагаючись її уникнути.

— Вгадай, — відгукнувся Ваймз.

— По зрілих роздумах я починаю підозрювати, що обрати дах було з мого боку глупством, — сказав Найманець.

— Можливо, — погодився Ваймз.

Пару тижнів тому він витратив кілька годин на те, щоб підпиляти каркас і акуратно збалансувати черепиці.

— Треба було мені перелізти через стіну і скористатися чагарником.

— Напевне, — сказав Ваймз. У чагарнику він поставив ведмежі капкани.

Він взяв іще вугілля.

— Гадаю, ти не скажеш мені, хто тебе винайняв?

— Боюся, ні, ваша милосте. Ви ж знаєте правила.

Ваймз серйозно кивнув.

— Минулого тижня нам довелося привести на допит до Патриція сина вельможної Селашіль, — сказав він. — А тепер у нас є парубок, якому необхідно зрозуміти, що «ні» не означає «так, прошу».

— Можливо, ваша милосте.

— А ще ж була та справа з сином вельможного Іржавського. Не можна, знаєш, стріляти в слуг за те, що вони не так тебе взувають. Це надто брудний прийом. Йому доведеться навчитися відрізняти праве від лівого, як роблять усі інші. І правоту від неправоти.

— Я вас почув, ваша милосте.

— Схоже, наша розмова зайшла в глухий кут, — констатував Ваймз.

— Схоже на те, ваша милосте.

Ваймз прицільно кинув шматок вугілля бронзово-зеленому дракончику, який спритно його спіймав. Жар у загоні посилювався.

— Чого я не розумію, — сказав Ваймз, — то це чому ви, хлопці, як правило, намагаєтеся вбити мене тут або на службі. Я маю на увазі, я ж багато ходжу пішки, чи не так? Чого б вам не спробувати застрелити мене на вулиці?

— Що? Ваша милосте, як звичайним розбійникам?

Ваймз кивнув. Гільдія найманців мала свого роду поняття честі — нехай навіть чорне і збочене.

— У скільки мене оцінили?

— Двадцять тисяч, ваша милосте.

— Мало би бути побільше, — зауважив Ваймз.

— Згоден.

«Якщо цей Найманець повернеться до гільдії, так і буде», — подумав Ваймз. Свої власні життя Найманці цінували досить високо.

— Дай-но подумати, — проказав Ваймз, вивчаючи кінчик своєї сигари. — Гільдія бере п’ятдесят відсотків. Отже, тобі залишається десять тисяч доларів.

Найманець, схоже, замислився над цими словами, а потім сягнув до пояса і досить незграбно кинув мішечка Ваймзові, який його спіймав. Ваймз підняв із землі арбалета.

— Мені здається, — сказав він, — що людина, якій потрібно звідси вийти, цілком може дістатися дверей, отримавши не більше ніж поверхневі опіки. Якщо вона швидка. Наскільки ти швидкий?

Відповіді не було.

— Звичайно, ця людина має бути у відчаї, — додав Ваймз, прилаштовуючи арбалет на столі для корму й витягаючи з кишені шворку. Він прив’язав її до цвяха, а інший кінець причепив до арбалетної тятиви. Потім, обережно ставши збоку, спустив курок.

Тятива трішечки зсунулася.

Найманець, спостерігаючи догори дриґом, здавалося, перестав дихати.

Ваймз кілька разів затягнувся сигарою так, що її кінчик розжарівся, як пекло. Після чого вийняв її з рота і спер на стримувальну шворку таким чином, щоб їй лишилося куритися лише з дюйм, перш ніж затліє і шворка.

— Я залишу двері незамкненими, — сказав він. — Я ніколи не був нерозсудливою людиною. З інтересом спостерігатиму, як швидко ти вмієш просуватися до цілі[3].

Він кинув дракончикам решту вугілля і вийшов.

Скидалося на те, що в Анк-Морпорку настає черговий день, повний різних подій; і це ж він тільки-тільки розпочався.

Коли Ваймз дістався будинку, він почув «пш-ш-ш», потім — «клац», а потім — як хтось дуже швидко біжить до декоративного ставка. Він усміхнувся.

Віллікінз уже чекав на нього з його пальто.

— Не забудьте, пане Семюеле, об одинадцятій у вас зустріч із його високістю.

— Так, так, — сказав Ваймз.

— А о десятій ви маєте зустрітися з геральдистами. Її милість була цілком недвозначною, ваша милосте. Її точні слова були такими: «Скажіть йому, щоб цього разу не намагався відкараскатися», — ваша милосте.

— Ох, добре.

— І ще її милість сказали: «Будь ласка, спробуй нікого не засмутити».

— Перекажіть їй, що я постараюся.

— І — ваш портшез подано, ваша милосте.

Ваймз зітхнув.

— Дякую. Там у декоративному ставку сидить чоловік; виловіть його і дайте йому чашку чаю, будь ласка. Я думаю, це перспективний хлопець.

— Звичайно, ваша милосте.

Портшез. О так, портшез. Це був весільний подарунок Патриція.

Правитель Ветінарі знав, що Ваймз полюбляє ходити міськими вулицями пішки, і, що було цілком притаманно цьому чоловікові, подарував йому те, що не давало такої змоги.

Портшез чекав назовні. Двоє носіїв вичікувально виструнчилися.

Його милість Семюел Ваймз, командор Міської варти, знову збунтувався. Може, він і справді мусив користуватися цією триклятою штукою, але...

Він подивився на переднього носія і махнув великим пальцем на портшез.

— Залазь, — наказав він.

— Але, ваша ми...

— Такий чудовий ранок, — урвав його Ваймз, знову скидаючи пальто. — Я сам поведу.

Любі мамо й тату...

У капітана Анк-Морпоркської Міської варти Моркви був вихідний. Він мав узятися за рутину. По-перше, поснідати в якому-небудь кафе неподалік. По-друге, написати листа додому. Листи додому завжди завдавали йому певного клопоту. От листи від його батьків завжди були цікавими, в них було повно статистичних даних щодо видобутку та чудових новини про нові шахти й перспективні пласти. Він же міг би написати хіба що про вбивства й таке інше.

Якусь мить він жував кінчик олівця.

Морква неуважно взяв з тарілки зі сніданком напівз’їдену баранячу котлету і простягнув її під стіл. Почулося «ням!».

Морква замислився. Те, що навіть після майже двох років життя в Анк-Морпорку він усе ще не почувався запанібрата з виразом «наф*г», багато говорило про капітана Моркву.

Морква замислився знову. Він любив свою форму. Іншого одягу він і не мав. Ідея про замаскованих Вартових була... ну, немислимою. Це було б ніби стати тими піратами, які плавають під фальшивими прапорами. Ніби стати шпигунами. Проте він сумлінно продовжив:

Чекаючи, поки сформується нова фраза, Морква взяв з тарілки сосиску й опустив руку з нею під стіл.

Знову почулося «ням».

Поруч заметушився офіціант.

— Ще порцію, пане Морква? За рахунок закладу. Безкоштовну їжу Моркві пропонували всі до єдиного ресторани та кафе Анк-Морпорка. Власники кожного з них мали тверду й приємну впевненість у тому, що він завжди наполяже на оплаті.

— Ні, справді, було дуже смачно. Так, ось... двадцять пенсів, решти не треба, — сказав Морква.

— Як ваша юна панна? Я сьогодні її не бачив.

— Анґва? О, вона... у справах, знаєте, неподалік. Втім, я обов’язково перекажу їй, що ви питали.

Ґном радісно вклонився і поквапився далі.

Морква написав ще кілька сумлінних рядків, а тоді дуже тихо сказав:

— Її кінь з возом і досі біля пекарні Бронескибки?

З-під столу долинуло скавчання.

— Справді? Дивно. Продукцію порозвозили вже давно, а борошно й крупу зазвичай привозять не раніше обіду. Візник і досі там сидить?

Хтось тихо гавкнув.

— І для розвозу цей кінь має надто добрий вигляд. А ще візники під час простою зазвичай вішають коням на шиї торбу з кормом. І сьогодні — останній четвер місяця. Тобто у Бронескибки сьогодні день розрахунків з робітниками.

Морква поклав олівця і чемно помахав рукою, привертаючи увагу офіціанта.

— Пане Буре, можна чашку жолудевої кави? З собою.

У Музеї ґномського хліба на Карусельній неабияк хвилювався пан Гопкінсон, куратор музею. Окрім усього іншого, причиною такого хвилювання було те, що його щойно вбили. Але в цей момент він схильний був розглядати це як нехай і дошкульну, та все ж другорядну деталь.

Його забили хлібиною. Навіть для найгірших людських пекарень такий хліб типовим не назвеш, а ґномський хліб як знаряддя нападу має взагалі неймовірні властивості. Ґноми розглядають пекарство як частину мистецтва війни. Коли вони випікають кам’яні булочки[4], нікому не до сміху.

— Погляньте-но на цю вм’ятину, — говорив Гопкінсон. — Скоринку практично проламано!

— ЯК І ВАШОГО ЧЕРЕПА, — сказав Смерть.

— Так, так, — кинув Гопкінсон тоном людини, яка цінує черепи по пенні за десяток, але чудово розуміє непересічну цінність хорошої хлібної колекції. — Але чим поганий звичайний кийок? Чи навіть молот? Я б знайшов, якби попросили.

Смерть, який і сам був особистістю не без певних маній, зрозумів, що перед ним — справжній одержимий. Покійний пан Гопкінс мав писклявий голос і носив окуляри на чорній стрічці — його привид зараз мав на собі їхній духовний аналог, — а це завжди було ознакою свідомості, схильної протирати шафи навіть із зовнішнього боку дна та сортувати канцелярські скріпки за розміром.

— Це справді дуже кепсько, — заявив пан Гопкінсон. — А ще й невдячно — після того як я допоміг їм із піччю. Я відчуваю, що мені таки доведеться подати скаргу.

— ПАНЕ ГОПКІНСОН, ВИ ВПОВНІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО МЕРТВІ?

— Мертвий? — проджерґотів куратор. — О, ні. Я не маю можливості бути мертвим. Не зараз. Зараз просто не той момент. Я ще навіть не склав каталог кексів.

— ТИМ НЕ МЕНШЕ.

— Ні-ні. Вибачте, але так просто не піде. Вам доведеться зачекати. Я дійсно не можу зараз братися за такі дурниці.

Смерть збентежився. Більшість людей, коли помирали, після початкової розгубленості відчували певне полегшення. З них звалювався вантаж, який вони підсвідомо несли за життя. Впав другий космічний черевик.[5] Найгірше сталося, і тепер вони могли змиритися зі своїм, метафорично кажучи, подальшим життям. Мало хто сприймав це як просту прикрість, якої можна позбутися, якщо досить довго скаржитися.

Рука пана Гопкінса пройшла крізь стільницю.

— Ой.

— БАЧТЕ?

— Це страшенно невчасно. Хіба ви не могли перенести справу на більш вдалий час?

— ТІЛЬКИ ДОМОВИВШИСЬ ІЗ ВАШИМ УБИВЦЕЮ.

— Схоже, з організованістю у вас справи кепські. Я бажаю подати скаргу. Я плачу податки врешті-решт.

— Я НЕ ПОДАТОК, Я СМЕРТЬ. Я З’ЯВЛЯЮСЯ ТІЛЬКИ ОДИН РАЗ.

Привид пана Гопкінса почав танути.

— Просто я завжди намагався все планувати раціональним чином...

— ГАДАЮ, КРАЩЕ ПРИЙМАТИ ЖИТТЯ ТАКИМ, ЯКИМ ВОНО Є.

— Це звучить вкрай безвідповідально...

— У МЕНЕ ЦЕ ЗАВЖДИ СПРАЦЬОВУВАЛО.

Портшез спинився біля Псевдополь-Ярду. Ваймз полишив носіїв паркуватися і, знову вдягнувши пальто, увійшов.

Свого часу — причому ніби вчора — штаб-квартира Варти стояла практично порожньою. Там можна було побачити хіба що старого сержанта Колона, який куняв у своєму кріслі, та ще прання капрала Ноббса, яке сушилося перед грубою. А потім все зненацька помінялося...

Сержант Колон уже чекав на нього з папкою в руках.

— Маю рапорти з відділків, ваша милосте, — сказав він, дрібочучи поруч із Ваймзом.

— Щось особливе?

— Троха дивне вбивство, ваша милосте. В одному з тих старих будинків на Босяцькому мості. Один старий жрець. Я мало шо про це знаю. Патруль сказав тіки, шо на це варто поглянути.

— Хто його знайшов?

— Констебль Візит, ваша милосте.

— О боги.

— Так точно, ваша милосте.

— Постараюся сьогодні вранці туди дістатися. Ще щось?

— Капрал Ноббс хворий, ваша милосте.

— О, це-mo я знаю.

— Я маю на увазі, на лікарняному, ваша милосте.

— Тепер це не похорон бабусі?

— Ні, ваша милосте.

— Між іншим, скількох бабусь він поховав цього року?

— Сімох, ваша милосте.

— Дивна вони родина, ці Ноббси.

— Так точно, ваша милосте.

— Фреде, ви не мусите постійно називати мене «ваша милосте».

— У вас гості, ваша милосте, — повідомив сержант, багатозначно вказуючи поглядом на лавку в приймальні. — Щодо тої роботи алхіміком.

Ґном на лавці нервово усміхнувся Ваймзові.

— Добре, — сказав Ваймз. — Я прийму у себе в кабінеті.

Він сягнув під пальто і витягнув сумку з грошима Найманця.

— Фреде, внесіть це у Фонд удів і сиріт, гаразд?

— Звісно. О, чудова робота, ваша милосте. Ще кілька таких приємних несподіванок, і незабаром ми зможемо забезпечити ще більше вдів.

Сержант Колон повернувся до свого столу, потайки витягнув шухляду й дістав звідти книгу, яку читав останнім часом. Вона називалася «Парування у тваринництві». Назва його дещо непокоїла — ви ж чули ці історії про дивних людей на селі, — але виявилося, що це всього лише книжка про те, як розводити корів, свиней та овець.

Тепер він міркував, де б знайти книжку, яка навчила б їх читати.

Нагорі Ваймз обережно відчинив двері свого кабінету. Гільдія найманців завжди грала за правилами. З цього погляду щодо тих вилупків можна було не сумніватися. Випадково вбити когось стороннього вважалося жахливим несмаком. Не враховуючи всього іншого, за таке позбавляли платні. Тож про якісь пастки в його кабінеті не могло бути й мови, адже щодня туди заходило й виходило звідти аж надто багато народу. Та навіть попри це, обережність зайвою не була. Ваймз умів наживати заможних ворогів, які могли дозволити собі найняти вбивцю. Цим убивцям мало пощастити тільки раз — Ваймзові ж везіння потрібне було на постійній основі.

Він ковзнув до кімнати й визирнув у вікно. Він любив працювати з відчиненим вікном, навіть коли надворі було холодно. Йому подобалося чути шум міста. Але будь-хто, хто спробував би піднятися або спуститися до цього вікна, мусив би подолати всі ті незакріплені черепиці, ненадійні скоби та підступні ринви, що їх зуміла породити Ваймзова винахідливість.

А ще він поставив унизу декоративний парканчик із загострених металевих рейок. Це було симпатично, але насамперед — гостро.

Тож поки що в рахунку вів Ваймз.

Почувся боязкий стукіт у двері.

Стукіт викликали суглоби пальців ґнома-претендента. Ваймз впустив його, зачинив двері й сів за свій стіл.

— Отже, — заговорив він. — Ви алхімік. У вас руки поїдено кислотою і немає брів.

— Так точно, ваша милосте.

— Нечасто в цій сфері зустрічаєш Гнома. На загальну думку, ваш народ зазвичай гарує в дядечковій ливарні абощо.

«Ваш народ», — зауважив по думки Гном.

— Ніяк не можу опанувати металургію.

— Ґном, який не може опанувати металургію? Це щось унікальне.

— Таки рідкість, ваша милосте. Але на алхімії я знаюся досить непогано.

— Член гільдії?

— Вже ні, ваше милосте.

— Навіть так? І як же ви покинули гільдію?

— Через дах, ваша милосте. Але я не сумніваюся, що розумію, де саме припустився помилки.

Ваймз відкинувся на стільці.

— В алхіміків постійно що-небудь вибухає. Ніколи не чув, щоб за це виганяли з гільдії.

— Це тому що раніше ні в кого не вибухала Рада гільдії, ваша милосте.

— Що, вся?

— Більша частина, ваша милосте. Принаймні всі найменш стійкі її частини.

Ваймз усвідомив, що машинально відчиняє нижню шухляду столу. Він зачинив її й натомість погортав папери на столі.

— Як вас звати, друже?

Ґном ковтнув слину. Це явно була та мить, якої він чекав із жахом.

— Малодупко, ваша милосте.

Ваймз навіть погляду не підняв.

— А, так. Тут же написано. Звідси випливає, що ви — з гірських районів Убервальду, так?

— Звідки... так точно, ваша милосте, — з деяким подивом відповів Малодупко. Зазвичай люди у ґномських кланах не орієнтувалися.

— Констебль Анґва теж звідти, — сказав Ваймз. — Так... тут сказано, що звуть вас... не можу розібрати Фредів почерк... е...

Робити було нічого.

— Смішинка, ваша милосте, — сказав Смішинка Малодупко.

— Смішинка, е? Приємно стикнутися з пошаною до традиційних імен. Смішинка Малодупко. Чудово.

Малодупко пильно спостерігав. На обличчі Ваймза не здригнувся жоден м’яз.

— Так точно. Смішинка Малодупко, — повторив ґном. Вираз обличчя Ваймза не змінився ні на йоту. — А мого батька звали Живчик, Живчик Малодупко, — додав він так, як от торкаються хворого зуба, аби відчути, чи сильно болітиме.

— Справді?

— А... а його батька звали Носатик Малодупко.

На Ваймзовому обличчі не виникло ані натяку, ані крихти натяку на усмішку. Він просто відсунув папери вбік.

— Гаразд, Малодупку: ми тут просто робимо свою роботу й отримуємо зарплатню.

— Так точно.

— Ми, Малодупку, не влаштовуємо вибухів.

— Так точно. Я не підриваю все підряд. Дещо тільки плавиться.

Ваймз побарабанив пальцями по столу.

— Що можете сказати про трупи?

— Та їх тільки трохи оглушило, ваша милосте.

Ваймз зітхнув.

— Послухайте. Я знаю, як бути копом. Це означає просто ходити та розмовляти. Але існує багато речей, яких я не знаю. Приходиш на місце злочину, а на підлозі — якийсь сірий порошок. Що це? Я не знаю. Але ви, хлопці, знаєте, як намішати його з чим-небудь у реторті й з’ясувати, що це. Або, наприклад на мертвому тілі немає ніяких ушкоджень. Чи не було тут отруєння? Схоже, нам потрібен той, хто знатиме, як тоді змінився б колір печінки. Мені потрібен хтось, хто може поглянути в попільничку й сказати, який сорт сигар я курю.

— Тонкі «Панателла»[6] від Зілляштана, — машинально відповів ґном.

— О боги!

— Ви лишили пачку на столі, ваша милосте.

Ваймз поглянув.

— Гаразд, — сказав він. — Отже, іноді відповідь знайти легко. Але іноді — ні. Іноді ми навіть не знаємо, чи правильне питання поставили.

Він підвівся.

— Не можу сказати, Малодупку, що дуже люблю Гномів. Проте тролів чи людей я недолюблюю теж, тому, гадаю, це нормально. Що ж, ви — єдиний претендент на цю посаду. Тридцять доларів на місяць, п’ять доларів на день додатково у відрядженні, я розраховую, що ви працюватимете не за страх, а за совість, є таке містичне створіння «понаднормово», хоча ніхто не бачив навіть його слідів, якщо офіцери-тролі обізвуть вас щебнегризом, їх звільнять, якщо ви обізвете їх каменюками, звільнять вас, ми — одна велика родина, і після того як ви відвідаєте пару наших родинних дискусій, ви побачите, наскільки ми схожі, ми працюємо в команді й нерідко придумуємо методи та правила на ходу, половину часу ми навіть не впевнені, що саме каже закон, тож має бути цікаво, формально ви матимете чин капрала, тільки не намагайтеся віддавати накази справжнім поліцейським, ви на місячному випробувальному терміні, як тільки буде час, візьмемося за вашу підготовку, а тепер знайдіть іконограф і зустріньмося на Босяцькому мосту о... прокляття... нехай через годину. Мушу зайти до цих триклятих геральдистів. Утім, мертві рідко стають ще мертвішими. Сержанте Щебінь!

Хтось важко прочвалав коридором під акомпанемент рипіння підлоги, і двері до кабінету відчинив троль.

— Так точно.

— Це — капрал Малодупко. Капрал Смішинка Малодупко, чийого батька звали Живчик Малодупко. Видайте йому поліцейський жетон, приведіть до присяги, покажіть, що тут, де і як. Прекрасно. Капрале?

— Постараюся тримати честь мундира, ваша милосте, — промовив ґном.

— Добре, — жваво відгукнувся Ваймз. Він подивився на Щебеня. — Між іншим, сержанте, я тут маю рапорт про те, що вчора ввечері якийсь троль в уніформі прицвяхував за вуха до стіни одного з Хризопразових поплічників. Нічого такого не чули?

Троль наморщив свого величезного лоба.

— А там написано, що він продавав троленятам цілі пакунки слебу?

— Ні. Там написано, що він саме збирався почитати молитов по своїй спочилій матусі, — сказав Ваймз.

— А може, Твердяк там каже, що бачив жетона поліцейського троля?

— Ні, але там сказано, що поліцейський троль погрожував запхати Твердяку жетон туди, де той не заблищить, — відповів Ваймз.

Щебінь серйозно кивнув.

— Це ж треба так ото не жаліти зусиль, коб’ лише поламати жетона, — сказав він.

— Між іншим, — проказав Ваймз, — і як же ви так здогадалися, що це був саме Твердяк?

— Осяяння, ваша милосте, — відповів Щебінь. — Я подумав: який такий виродок продає слеб троленятам і має бути за це прибитий за вуха... і, ваша милосте, бінґо. То мені само сяйнуло.

— Не сумніваюся.

Смішинка Малодупко переводив погляд з одного невиразного обличчя на інше. Вартові перед ним продовжували дивитися в очі одне одному, от тільки розмовляли так, неначе кожен із них читав невидимий для інших текст.

Потім Щебінь повільно похитав головою.

— То, певне, самозванець, ваша милосте. Шоломи типу наших дістати неважко. З моїх тролів ніц такого ніхто не зробив би. То ж би було перевищення повноважень, ваша милосте.

— Радий це чути. Але, з огляду на ситуацію, хотів би, щоби ви перевірили шафки офіцерів-тролів. Питання зацікавило Кремнієву антидифамаційну лігу.

— Так точно. Якщо вже я побачу, що це хтось із моїх, то так його притисну, як тонна цегли не притисне, ваша милосте.

— Чудово. Що ж, капрале Малодупку, ви вільні. Про вас подбає сержант Щебінь.

Малодупко завагався. Все це було якось неприродно. Цей чоловік ані разу не згадав ні про сокири, ні про золото. Він навіть не сказав чогось на кшталт «У Варті ви зростете над собою!». Все це неабияк виводило Малодупка з рівноваги.

— Е-е-е... Я ж таки сказав вам, як мене звати, авжеж, ваша милосте?

— Ну. Ось записано, — підтвердив Ваймз. — Смішинка Малодупко. Правильно ж?

— Е... Саме так. Гаразд, ваша милосте, дякую вам. Ваймз послухав, як обоє йдуть геть коридором. Потому акуратно зачинив двері й накинув собі на голову пальто, аби ніхто не почув його реготу.

Смішинка Малодупко!

Смішинка підстрибом біг за тролем на ім’я Щебінь. Управління Варти почало наповнюватися народом. Ставало ясно, що Варта бралася за найрізноманітніші питання — і вирішення багатьох із них вимагало крику.

Перед високим столом сержанта Колона стояло двоє тролів у формі, а поміж ними — дещо менший троль. Вигляд він мав досить засмучений. Також цей його вигляд включав балетну пачку та пару приклеєних до спини марлевих крилець.

— ...тому мені випадково відомо, що тролі не мають жодних казок про зубних фей, — промовляв сержант Колон. — І точно вже не про фею під іменем (він зиркнув у записи) «Клац-Клац»[7]. То як нам тепер бути з тим, що ми називаємо неліцензованим пограбуванням зі зломом?

— Вважати, що тролі не вірять у зубних фей, — це расові упередження, — буркнув (чи буркнула) «Клац-Клац».

Один із тролів-конвоїрів висипав на стіл сержанта вміст принесеного із затриманим мішка. На папери ринув потік срібла різного номіналу.

— А це все ти знайшов у троленят під подушками, так? — поцікавився сержант Колон.

— Дяка їхнім щедрим сердечкам, — пролунало у відповідь.

За сусіднім столом стомлений ґном сперечався з вампіром.

— Слухайте, — говорив ґном, — це не вбивство. Ви ж уже мертвий, правда?

— Він повстромляв їх прямо в мене!

— Ну, мене відряджали опитати управителя, і він заявив, що це була випадковість. Сказав, що геть нічого не має проти вампірів. Він стверджує, що просто ніс три коробки олівців середньої гостроти з гумками-стирачками і випустив їх з рук, наступивши на ваш плащ.

— Не розумію, чому я не можу працювати, де хочу!

— Так, але... на олівцевій фабриці?

Щебінь згори вниз поглянув на Малодупка і вищирився.

— Ласкаво просимо в житє у виликому місті, Малодупку, — сказав він. — То є цікаве ім’я.

— Справді?

— Більшість ґномів си мают імена штибу «Скелеваг» чи «Міцнорук».

— Невже?

Щебінь не належав до чуйних індивідів, але надрив у голосі Малодупка протяв навіть його.

— А зрештов, хороше ім’я, — промовив він.

— Що таке «слеб»? — спитав Смішинка.

— То є суміш нашатирю з радієм. Спричиняє файний дзвін у голові, але плавить тролеві мізки. То є вилика проблема в горах, а якісь виродки намагають си робити то тута в місті, і ми намагаємося знайти, як то сюди потрапило. Пан Ваймз поклав на мене, — Щебінь зосередився, — кам-па-нію з роз-яс-нення гро-мадсь-кост-ті про те, що буде з виродками, які продають це малим...

Він махнув у бік великого й досить неоковирно виконаного плаката. Там писалося:

«Слеб: проста скажи „АрргхарргхбуудьласкаанінініУФ“».

Троль штовхнув двері.

— Це — стара комірчина, яку ми більше не використовуємо, то можеш варити тутка свої варива, тілько перш мусиш тутка прибратися, бо тхне воно, як в туалеті, но це єдине місце, яке у нас поки що є.

Він відчинив ще одні двері.

— А це роздягальня, — сказав він. — У тебе буде власне вішало і всьо таке, а ще там є отсі ширми, щоби за ними перевдягатися, ми ж бо знаємо, шо скромніших за ґномів нікого нема. У нас тут добре — якшо не слабак. Пан Ваймз молодця, але трохи дивний у деяких штуках: весь час балакає про то, шо це місто схоже на плавильний котел, де наверх спливає всіляка гидота, і всяке таке. За хвилину видам тобі шолом і жетон, але спочатку... — він відчинив чималеньку шафу на протилежному кінці кімнати, з написом «ЩЕБІНЬ» на дверцятах, — маю сховати цей молот.

З дверей «Ґномської пекарні Бронескибки» («Хліб, який, вас загризе!») вискочили дві постаті, скочили на віз і закричали візникові негайно рушати.

Він повернувся до них блідим обличчям і вказав на дорогу попереду.

Там був вовк.

Це не був пересічний вовк. У нього була світла шерсть, яка за вухами мала достатню довжину, щоби скидатися на гриву. А ще нормальні вовки не сидять собі спокійно посеред вулиць.

Конкретно цей вовк при цьому ще й гарчав. Довгим низьким гарчанням. Це було як звуковий еквівалент запаленого бікфордового шнура.

Кінь остовпів, надто наляканий, щоб лишатися на місці, але куди більше наляканий, щоб кудись рухатися.

Один із пасажирів воза обережно потягнувся до арбалета. Гарчання дещо посилилося. Він ще обережніше прибрав руку назад.

Гарчання знову ослабло.

— Що це?

— Вовк!

— У місті? І що він тут їсть?

— Ох, ну ти думаєш, що говориш?

— Доброго ранку, панове! — промовив капітан Морква, який до цього моменту мовчки спирався на стіну. — Схоже, знову піднімається туман. Ваші ліцензії Гільдії злодіїв, будь ласка.

Вони обернулися. Морква обдарував їх щасливою усмішкою й підбадьорливо кивнув.

Один з чоловіків із театральним виразом неуважності поплескав по своїх кишенях.

— Ох. Ну. Е... Вранці трохи поспішали, як виходили з дому, і, певно, забули...

— Пункт другий Статті першої статуту Гільдії злодіїв каже, що члени Гільдії повинні мати при собі посвідчення в усіх ситуаціях, пов’язаних із професійною діяльністю, — повідомив Морква.

— Він навіть меча не витягає! — просичав найдурніший з кримінального тріо.

— Йому й не треба — ми на прицілі у вовка.

У напівмороці хтось щось писав; крім шкрябання пера, не чулося більше ні звуку.

Поки з рипінням не відчинилися двері.

Той, хто писав, обернувся зі швидкістю птаха.

— Ви? Я ж говорив сюди ніколи більше не приходити!

— Та знаю, знаю, але та клята потвора! Конвеєр заглух, він вибрався і вбив жерця!

— Хтось це бачив?

— У такому тумані? Сумніваюся. Але...

— Тоді це, ах-ха, не привід хвилюватися.

— Ні? Але ж вони не повинні вбивати людей. Ну... — виправився гість, — принаймні не розбивати їм голови.

— Якщо їм наказати, вони це робитимуть.

— Я ж ніколи такого йому не наказував! І взагалі, що як він накинеться на мене?

— На власного господаря? Чоловіче, він не може піти наперекір словам у своїй голові.

Відвідувач сів, хитаючи головою.

— Так, але яких саме слів? Не знаю, не знаю, це вже занадто — те, що клята потвора постійно поруч...

— І заробляє для вас грубі гроші...

— Добре, добре, але є ж і та друга справа, з отрутою; я ніколи...

— Заткніть пельку! Побачимося сьогодні ввечері. Можете передати іншим, що я таки маю кандидата, нехай не сумніваються. І якщо ви ще раз насмілитеся сюди прийти...

Анк-Морпоркський Королівський коледж геральдистів виявився зеленою брамою в стіні на вулиці Моллімоґ[8]. Ваймз смикнув за шворку дверного дзвінка. По той бік стіни щось змінилося, й усе навколо негайно затопила какофонія улюлюкання, гарчання, трубіння та свисту.

Чийсь голос кричав:

— На землю, хлопчику! Лежати! Я сказав — лежати! Ні! Не дибки! Тоді ти як хороший хлопчик отримаєш шматочок цукру. Вільяме! Негайно припини! Пусти його! Мілдред, відчепися від Ґрехема!

Ґвалт тварин дещо пригас, і почулося наближення кроків. У брамі привідчинилася хвіртка.

Перед очима Ваймза постав дюймової ширини сегмент дуже низенького чоловічка.

— Так? Ви — м’ясник?

— Командор Ваймз, — сказав Ваймз. — У мене зустріч. Тваринний ґвалт подужчав знову.

— Га?

— Командор Ваймз! — прокричав Ваймз.

— О. Дозвольте запросити вас увійти.

Брама відчинилася. Ваймз ступив усередину.

Запала тиша. Кількадесят пар очей вивчали Ваймза з гострою підозрою. Деякі з цих очей були маленькими й налитими червоним. Кілька були великими й визирали з-над поверхні брудного ставка, який займав чималий шмат подвір’я. Деякі ж дивилися з сідал.

У дворі було повно тварин, але навіть це видовище долав запах двору, повного тварин. Більшість із них цілком очевидно були старими, що ситуацію із запахом аж ніяк не покращувало. На Ваймза позіхнув беззубий лев. Лев, який вільно бігав би чи принаймні вільно лежав би неподалік, уже справляв би враження, але куди більше враження справляв лев, якого використовував за подушку старенький грифон, що спав, задерши вгору всі чотири лапи.

Там були їжаки, посивілий леопард, облізлі пелікани. У ставку захвилювалася зелена вода, і на поверхню виринули й почали позіхати двійко бегемотів.

Ніхто не сидів у клітці, й ніхто не намагався з’їсти когось іншого.

— О, попервах усі так реагують, — сказав старий. Він мав дерев’яну ногу. — Ми тут досить щаслива маленька сім’я.

Ваймз повернувся і виявив, що бачить дуже маленьку сову.

— О боги, — вимовив він. — Це ж морпорк, чи не так?

Обличчя старого розпливлося у щасливій усмішці.

— Ах, я бачу, ви таки знаєте свою родову геральдику, — прохихотів він. — Пращури Дафни прибули аж із якихось островів по той бік Осердя, авжеж, саме так.

Ваймз видобув свій жетон Міської варти і втупився в рельєфний герб на ньому.

Старий зазирнув через його плече.

— Це, звісно, не вона, — промовив він, вказуючи на сову, яка сиділа на Анку. — Це її прапрабабця Олів. Морпорк на знаку анк[9], розумієте? Це зветься каламбур, або ж словесна гра. Смішно? Я сам ледь не сміявся. Це майже так само кумедно, як те, що ви бачите тут. Правду кажучи, треба б знайти їй пару. Та й самицю гіпопотама знайти б. Тобто його високість каже, що в нас і без того є гіпопотамська пара, і воно-то правильно, я тільки кажу, що для Родріка та Кіта це неприродно, я не беруся судити в цілому, просто це неправильно, ось я про що. Ще раз, як вас звати?

— Ваймз. Його милість Семюел Ваймз. Моя дружина домовлялася про зустріч.

Старий знову захихотів.

— Ах, зазвичай воно так.

Пересуваючись, попри дерев’яну ногу, досить швидко, старий провів його повз паруючі купи багатовидового перегною до будівлі на протилежному боці подвір’я.

— Думаю, з цього принаймні було б непогане добриво, — зауважив Ваймз, намагаючись підтримати розмову.

— Я пробував вирощувати на ньому ревінь, — сказав старий, поштовхом відчиняючи двері. — Але він виріс двадцять футів заввишки, ваша милосте, а тоді спалахнув сам собою. Вгадайте, де на той час був наш дракон, ваша милосте, який був саме прихворів... Ох, яка ганьба. Не переймайтеся, воно легко відчиститься, як висохне. Будьте ласкаві сюди, ваша милосте.

Приміщення було настільки ж темним і тихим, наскільки подвір’я було повне світла та галасу. Тут стояв сухий, могильний запах старих книг та церковних веж. Коли Ваймзові очі звикли до темряви, він розібрав звисаючі над головою прапори та корогви. Тут було кілька вікон, але павутиння та дохлі мухи давали змогу потрапити всередину лише сірому напівсвітлу.

Старий зачинив за собою двері й залишив Ваймза самого. Ваймз спостерігав у вікно, як він шкандибає, щоб повернутися до справи, яку виконував перед його появою.

Цією справою було формування живого герба.

На подвір’ї стояв великий щит. До нього були прицвяховані капустини — справжні капустини. Старий промовив щось, чого Ваймз не розібрав. Маленька сова пурхнула зі свого сідала і сіла на великий знак анк, приклеєний до верхівки щита. Двоє бегемотів притупали зі свого ставка і зайняли позиції по обидва боки.

Старий поставив мольберт, приладнав на нього полотно, взяв палітру та пензля і гукнув: «Ап!».

Бегемоти, з помітними зусиллями артритиків, піднялися на задні ноги. Сова розпростерла крила.

— О боги, — пробелькотів Ваймз. — Завжди думав, що вони все це просто вигадують!

— Вигадують, пане? Вигадують? — сказав хтось у нього за спиною. — Якби ми почали вигадувати, ми дуже скоро потрапили б у біду, ох лишенько, так.

Ваймз обернувся.

За його спиною виявився ще один низенький старий, який радісно блимав крізь товсті лінзи окулярів. Під пахвою він ніс кілька сувоїв.

— Даруйте, що не зустрів вас ще при брамі, але наразі ми тут дуже зайняті, — проказав він, простягаючи вільну руку. — Круасан Роже Пурсувен.

— Е... Ви — маленький червоний сніданковий рулет? — розгублено уточнив Ваймз.

— Ні-ні. Ні. Це означає «Червоний Молодик»[10]. Це, розумієте, мій титул. Дуже давній титул. Я — геральдист. А ви будете ваша милість Семюел Ваймз, так?

— Так.

Червоний Молодик зазирнув у один із сувоїв.

— Чудово, чудово. Як ви ставитеся до куниць? — поцікавився він.

— Куниць?

— Розумієте, ми тут маємо кількох куниць. Я знаю, це не геральдичні тварини у строгому сенсі, але схоже на те, що ми утримуємо їх, бо вважаємо саме так; і, чесно кажучи, я відчуваю, що мені доведеться їх відпустити — якщо ми не зуміємо переконати кого-небудь їх прийняти — а це засмутило б Пардосью Шате Пурсувена[11]. А коли він засмучується, то завжди замикається в повітці...

— Пардосью... ви про того старого? — спитав Ваймз. — Тобто... чому він... я думав, ви... я хочу сказати, герб — це ж тільки зображення. Необов’язково малювати його з натури!

Червоний Молодик мав шокований вигляд.

— Ну, мені здається, якщо хочеш перетворити всю справу на цілковите посміховисько, — тоді можна й вигадувати. Тоді можна, — промовив він. — Хай там як... Отже, не куниці?

— Особисто я усім цим взагалі не переймався б, — сказав Ваймз. — І точно вже не з приводу куниць. Моя дружина каже, що дракони...

— На щастя, такої можливості не виникне, — сказав голос із тіні.

Це був не той позитивний тип голосу, що його можна почути при хоч трохи яскравому світлі. Він був запилено-сухим. Він звучав так, ніби виходив із вуст, які ніколи не знали насолоди сплюнути. Він звучав ніби мертвий.

Таким він і був.

Злодії з пекарні обмірковували свої перспективи.

— У мене рука на арбалеті, — повідомив найпідприємливіший з трійці.

Найпрагматичніший відповів:

— Справді? Ну а в мене серце в п’ятах.

— О-о-о, — простогнав третій. — А в мене серце — хворе, я...

— Та добре, але що я хочу сказати... він навіть не носить меча. Якщо я візьму на себе вовка, ви двоє могли б розібратися з ним без проблем, еге ж?

Єдиний розсудливий поглянув на капітана Моркву. Обладунок того сяяв. Як і м’язи оголених рук. Блищали навіть капітанові коліна.

— Здається, ми зайшли в тупик, чи то глухий кут, — констатував Морква.

— Що як ми викинемо гроші на дорогу? — поцікавився розсудливий.

— Це, безумовно, допоможе справі.

— І ви нас відпустите?

— Ні. Але це однозначно вам зарахується, і я обов’язково виступатиму за пом’якшення вироку.

Хоробрий з арбалетом облизав губи й перевів погляд з Моркви на вовка.

— Якщо ви напустите його на нас, попереджаю, когось уб’ють! — попередив він.

— Так, це може статися, — сумно погодився Морква. — Якщо це взагалі можливо, я хотів би такого уникнути.

Він підняв руки. У кожній було по якомусь пласкому округлому предмету дюймів зо шість у діаметрі.

— Це, — сказав він, — ґномський хліб. Один із найкращих сортів від пана Бронескибки. Звичайно, це не класичні бойові хліби, проте, гадаю, цілком придатні для нарізки...

Рука Моркви розмазалася в повітрі. Пронісся невеличкий шквал із тирси, і кругла хлібина припинила обертатися в польоті лише коли до половини врізалася в товсту деревину воза, за пів дюйма від чоловіка, слабого на серце — і, як виявилося, зі слабким сечовим міхуром.

Інший, з арбалетом, відірвав погляд від хлібини тільки тоді, коли відчув на своєму зап’ясті м’який вологий тиск.

Жодна тварина в жодному разі не може рухатись так швидко, проте ця конкретна тварина була вже тут, і вовк примудрявся мати такий вираз морди, що впевнено демонстрував: якщо він забажає, тиск може більш-менш негайно зрости.

— Відкличте його! — заволав чоловік, віджбурнувши вільною рукою арбалет. — Накажіть йому мене відпустити!

— О, я ніколи їй нічого не наказую, — сказав Морква. — Вона вирішує сама.

Почувся гуркіт підкованих залізом черевиків, і з воріт пекарні вилетіли пів дюжини Гномів із сокирами; коли вони загальмували біля Моркви, з бруківки полетіли іскри.

— Взяти їх! — заволав пан Бронескибка.

Морква зронив руку на шолом Гнома і розвернув його до себе.

— Це я, пане Бронескибка, — сказав він. — Гадаю, це ті самі люди?

— Саме так, капітане Моркво! — відповів ґном-пекар. — Анумо, хлопці! Повісьмо їх перед bura’zak-ka![12]

— О-о-о, — плаксиво затягнув слабий на серце.

— Ну, ну, пане Бронескибко, — терпляче промовив Морква. — У нас в Анк-Морпорку такий вид покарання не застосовується[13].

— Вони відгамселили Бйорна Вузькоштанного до втрати свідомості! І запхали Олафа Міцнорука в bad’dhakz[14]! Та ми переріжемо їхні...

— Пане Бронескибко!

Ґном-пекар завагався, а тоді, на неймовірний подив та полегшення злодіїв, зробив крок назад.

— Добре... добре, капітане Моркво. Раз ви так кажете.

— Я маю інші справи, але був би вдячний, якби ви самі передали їх до Гільдії злодіїв, — сказав Морква.

Тямущий злодій зблід.

— О, ні! Вони нині дійсно суворі з неліцензованим злодійством! Що завгодно, тільки не Гільдія злодіїв!

Морква обернувся. Його обличчя по-особливому освітилося зсередини.

— Що завгодно? — перепитав він.

Неліцензовані злодії перезирнулися й хором заговорили:

— Гільдія злодіїв. Чудово. Нема проблем.

— Ми любимо Гільдію злодіїв.

— Дочекатися не можу. Гільдіє злодіїв, я йду до тебе.

— Чудовий колектив.

— Суворі, але справедливі.

— Прекрасно, — заявив Морква. — Отже, всі задоволені. А, так, — він сягнув до свого гаманця. — Ось п’ять пенсів за хлібину, пане Бронескибко. Іншу я трохи попсував, але ви легко зможете її дошліфувати.

Гном кліпнув на монети.

— Ви хочете заплатити мені за те, що зберегли мої гроші? — здивувався він.

— Ви як платник податків за визначенням маєте право на захист Варти, — відповів Морква.

Настала делікатна пауза. Пан Бронескибка втупився в землю. Пару інших Гномів захихотіли.

— Що я вам скажу, — приязно мовив Морква. — Коли знайду час, я зазирну й допоможу вам заповнити податкові декларації, як щодо такого варіанту?

Бентежну тишу порушив один зі злодіїв.

— Е... чи міг би ваш... песик... відпустити мою руку, будь ласка?

Вовк відпустив свою хватку, зістрибнув з воза і подріботів до Моркви, який шанобливо підніс руку до шолома.

— Усім гарного дня, — сказав він і рушив геть.

Злодії та жертви супроводжували його поглядами.

— Він справжній? — спитав тямущий.

З боку пекаря пролунало гарчання, а тоді:

— Вилупки! — скричав він. — Вилупки ви!

— Що... що таке? Ви ж повернули свої гроші, чи не так?

Двом співробітникам пана Бронескибки довелося утримувати того на місці.

— Три роки! — кричав він. — Три роки, й ніхто не турбував! Три довбаних роки, і хоч би в двері хто постукав! І він мене питає! О, так! Він таки буде люб’язний! Може, він навіть візьме й принесе ще й формуляри, щоб я напевне вже не мав ніяких проблем! Чому ви, вилупки, просто собі не втекли?

Ваймз роззирався по темній, запиленій кімнаті. Цей голос цілком міг виходити з могили.

Обличчям маленького геральдиста промайнув панічний вираз.

— Можливо, ваша милість будуть такі ласкаві пройти сюди? — запропонував голос.

Він був крижаним і з прецизійною точністю виділяв кожен склад. Це був голос такого типу, що ніколи не тремтить.

— Це, власне, е... Дракон, — вимовив Червоний Молодик.

Ваймз потягнувся до меча.

— Дракон, Король Гербів, — пояснив чоловічок.

— Король Гербів? — перепитав Ваймз.

— Просто титул, — сказав голос. — Заходьте, благаю.

Невідь-чому спинний мозок Ваймза сприйняв ці слова як «заходьте, благаючи».

— Король Гербів, — повторив голос Дракона, коли Ваймз ступив до святая святих цього місця. — Ваш меч вам не знадобиться, командоре. Я був Драконом, Королем Гербів понад п’ять сотень років, але, запевняю вас, вогнем я не дихаю. Ах-ха. Ах-ха.

— Ах-ха, — погодився Ваймз.

Фігуру він до пуття роздивитись не міг. Світло потрапляло сюди лише через кілька брудних віконець під стелею, та ще виходило від кількох десятків кіптявих свічок. У постаті перед ним вгадувалося щось на кшталт згорблених плечей.

— Сідайте, благаю, — сказав Дракон, Король Гербів. — І буду вам невимовно вдячний, якщо поглянете ліворуч і піднімете підборіддя.

— Ви маєте на увазі, відкрию своє горло? — уточнив Ваймз.

— Ах-ха. Ах-ха.

Фігура взяла канделябр і наблизилася. Рука, худюща, ніби кістяна, стиснула Ваймзове підборіддя і м’яко повернула його обличчя з боку в бік.

— О, так. Ви однозначно маєте Ваймзівський профіль. Але не вуха. Звісно: адже ваша бабуся по материнській лінії була з роду В’язників. Ах-ха...

Рука Ваймза знову стиснула руків’я меча. Існував тільки один тип розумних істот, наділених такою фізичною силою за такої зовнішньої крихкості.

— Я так і думав! Ти таки вампір! — сказав він. — Ти триклятий вампір-кровосос!

— Ах-ха, — це могло бути сміхом. А могло бути кашлем. — Так. Дійсно, вампір. Авжеж, я чув про ваші погляди щодо вампірів. «Не те щоб живі, але й недостатньо мертві», — здається, так ви висловилися. Як на мене, досить дотепно. Ах-ха. Вампір — так. Кровосос — ні. Ковбасі-кров’янці — так. Шедеврам м’ясницького мистецтва — так. А якщо немає вибору, то на Довгосвинній повно кошерних м’ясників. Ах-ха, авжеж. Кожен облаштовує своє життя, як тільки може. Ах-ха. Для цнотливих дівчат я небезпеки не становлю. Ах-ха. Вже кілька сотень років, на превеликий жаль. Ах-ха.

Фігура в плямі світла віддалилася.

— Боюся, ви згаяли час, командоре Ваймз.

Очі Ваймза поступово звикали до тьмяного освітлення. В кімнаті було повно складених стосиками книг. На полицях при цьому не було жодної. З кожної книги, як розплющені пальці, стирчали закладки.

— Не розумію, — вимовив він.

Чи то Дракон, Король Гербів мав дуже згорблені плечі, чи то під його безформною рясою були крила. Ваймз пригадав, що дехто з вампірів уміє літати на кшталт кажанів. Хотів би він знати, скільки цьому вампірові років. Вони можуть «жити» майже вічно...

— Здається, ви тут через те, що існує думка, ах-ха, ніби вам необхідно отримати власний герб. Боюся, це не вдасться. Ах-ха. Герб Ваймзів уже існував, але воскресити його неможливо. Це було би проти правил.

— Яких таких правил?

З глухим ударом розгорнулася книга.

— Упевнений, ви знаєте свій родовід командоре Ваймз. Вашим батьком був Томас Ваймз, його батьком був Ґвілліам Ваймз...

— Тобто Старий Кам’янолиций, чи не так? — різко сказав Ваймз. — Усе це якось пов’язано з ним.

— Саме так. Ах-ха. Некривосудний Ваймз. Ваш предок. Старий Кам’янолиций — дійсно, так його прозвали. Командор Міської варти в 1688-му. І царевбивця. Він, як знає кожен школяр, убив останнього короля Анк-Морпорка.

— Стратив!

Вампір знизав плечима.

— Хай там як, фамільний знак вашого роду був, як кажуть у нас в геральдиці, Excretus Est Ex Altitudine. Тобто Depositatum De Latrina[15]. Зруйнований. Заборонений. Зроблений непридатним до воскресіння[16]. Землі конфіскували, будинок знесли, відповідну сторінку вирвали з історії. Ах-ха. Знаєте, командоре, цікаво, що стільки, ах-ха, «нащадків „Старого Кам’янолицого“» (лапки стиснули прізвисько так само щільно, як камінні щипці в руках старенької пані стискають яку-небудь виявлену на підлозі гидоту) були офіцерами Варти. Здається, командоре, ви теж маєте прізвисько. Ах-ха. Ах-ха. Завжди замислююся, чи немає в цьому якогось спадкового прагнення стерти ганьбу. Ах-ха.

Ваймз скреготнув зубами.

— Ви хочете сказати, що я не можу мати герб?

— Це правда. Ах-ха.

— Бо мій предок убив... — Ваймз затнувся. — Ні, це навіть стратою не було, — сказав він. — Страчують людську істоту. А тварин забивають.

— Це був король, — м’яко сказав Дракон.

— О, так. І, як виявилося, в його підземеллях були спеціальні машини для...

— Командоре, — сказав вампір, підіймаючи руки. — У мене таке відчуття, що ви мене не розумієте. Чим би ще він не був, він також був королем. Бачте, корона — це не те, що шолом Варти, ах-ха. Вона лишається на голові, навіть коли її знято.

— Кам’янолиций зняв її як слід!

— Але король навіть не постав перед судом.

— Не вдалося знайти суддю, який погодився б, — сказав Ваймз.

— Крім вас... тобто вашого предка...

— І? Хтось та мусив це зробити. Деякі чудовиська не повинні ходити по землі.

Вампір знайшов сторінку, яку шукав, і розвернув книгу до Ваймза.

— Ось його ескутон[17].

Ваймз поглянув на знайомий знак — сова-морпорк на анку. Знак увінчував щита, розділеного на чотири рівні частини, у кожній з яких містився якийсь символ.

— Що це за корона з кинджалом у ній?

— О, традиційний символ, ах-ха. Вказує на його роль у захисті корони.

— Справді? А жмуток пруття із сокирою всередині?

— Це фасції. Символізують, що він є... був стражем закону. А сокира тут є цікавим провісником майбутнього, чи не так? Але, боюся, сокири не здатні нічому зарадити.

Ваймз роздивлявся третю чверть щита. Вона містила малюнок чогось подібного до мармурового погруддя.

— Символізує його прізвисько, «Старий Кам’янолиций», — послужливо підказав вампір. — Він просив, щоб у гербі на це був який-небудь натяк. Іноді геральдика — це всього лише мистецтво каламбуру.

— А цей останній? Виноградне гроно? Він що, полюбляв перехилити чарку? — кисло спитав Ваймз.

— Ні. Ах-ха. Гра слів. Vimes = Vines.

— А. Мистецтво кепського каламбуру, — сказав Ваймз. — Закладаюся, ви всі тут аж валялися від реготу.

Дракон згорнув книгу й зітхнув.

— Винагорода рідко знаходить тих, хто робить те, що має бути зроблено. На жаль, існує прецедент, і я безсилий, — прадавній голос зазвучав жвавіше, — а проте... Я з надзвичайним задоволенням, командоре, дізнався про ваше одруження з вельможною Сибіл. Відмін-на генеалогія. Одне з найшляхетніших сімейств у місті, ах-ха. Баранецькі, Селашіль, Вентурі, звісно ж, Ноббси...

— Оце і все, чи що? — спитав Ваймз. — Я просто піду геть?

— Я рідко приймаю відвідувачів, — сказав Дракон. — Зазвичай з людьми спілкуються геральдисти, але я подумав, що вам варто отримати путнє роз’яснення. Ах-ха. Колись ми мали справу зі справжньою геральдикою. Та нині, говорять мені, надворі Століття Летючої Лисиці. Скидається на те, що нині людина відчуває потребу вважати себе шляхтою, щойно відкриє свій другий кіоск з біляшами, — він махнув кістлявою білою рукою на три герби, рядочком прицвяховані до дошки. — М’ясник, пекар і виробник підсвічників, — він чмихнув зневажливо, проте тихенько. — А по суті — виробник свічок. Тут не допоможе ніщо, хіба що ми розкопаємо архівні завали й доведемо, що всі вони мають достатньо шляхетне походження...

Ваймз глипнув на три герби.

— Хіба я не бачив оцей-от раніше? — спитав він.

— А. Пан Артур Глитай, виробник свічок, — сказав Дракон. — Бізнес почав процвітати, і він відчув, що мусить бути шляхтичем. Щит, розділений навпіл bendsinister-d’unemeche enmetalgris[18], тобто сталево-сірий щит, що демонструє його особисте покликання та ревність (які ж вони ревні, ці бізнесмени, ах-ха!), розділений ґнотом. Верхня половина — chandelle in afenetre avec rideaux houlant (свічка, що тепло горить у вікні, ах-ха), нижня половина — дві chandeliers illumine[19] (символізує, що нещасний продає свічки і бідним, і багатим). На щастя, його батько був капітаном порту, що дозволило нам дещо розширити картину за допомогою елемента з lampe аи poisson (лампи у формі риби), що демонструє як професію батька, так і нинішнє ремесло його сина. Девіз я залишив звичайною сучасною мовою: «Свічу породив Артистизм». Вибачте, ах-ха, це було хуліганство, але я не міг встояти.

— Я ледь животика не надриваю, — сказав Ваймз. Якась думка билася й билася в його мозок, намагаючись привернути увагу.

— А цей — для пана Ґергардта Шкарпетки, голови Гільдії м’ясників, — сказав Дракон. — Його дружина сказала йому, що герб — річ необхідна, а хто ми такі, щоб сперечатися з дочкою торговця тельбухами? Тож ми зробили йому червоний щит — колір крові, блакитні й білі смуги — м’ясницький фартух, щита розділено вервечкою сосисок, centralis[20] великий м’ясницький ніж у вдягненій у шкарпетку руці, що, ах-ха, було найкращим, до чого ми додумалися на позначення прізвища «Шкарпетка». Девіз — «Futurus Meus est in Visceris»[21], що перекладається як «Моє майбутнє — в нутрощах», а це не лише стосується його фаху, а й, ах-ха, натякає на стародавню практику...

— ...передбачення майбутнього за нутрощами, — завершив Ваймз. — Вражаюче.

Що б там не намагалося привернути його увагу, тепер воно на його мізках вже просто гопки стрибало.

— Тим часом як цей — для Рудольфа Глекка з Гільдії пекарів, — сказав Дракон, вказуючи тонким, як прутик, пальцем на третій щит. — Зумієте розшифрувати, командоре?

Ваймз похмуро поглянув на герб.

— Ну, він поділений на три частини, і на них — троянда, полум’я і глек, — промовив він. — Е... пекарі, я думаю, використовують вогонь і глеки з водою...

— І каламбур з іменем вийшов, — сказав Дракон.

— Але, якщо його не звати Розочкою, я... — Ваймз кліпнув. — Троянда — це трав’яниста рослина. А щоб мені. Пшениця, з якої роблять борошно, — теж. Борошно, вогонь і вода? От тільки глек мені щось нічний горщик нагадує.

— У давнину пекаря називали «pistor»[22], — пояснив Дракон. — О, командоре, та ми ще зробимо з вас геральдиста! А девіз?

— «Quod Subigo Farinam», — прочитав Ваймз і наморщив чоло. — «Бо»... «фаринація» — це ж щось про зерно чи борошно, авжеж?.. Ні, ні... «Бо я замішую тісто»?

Дракон зааплодував.

— Чудова робота, ваша милосте!

— Тими довгими зимовими вечорами це місце має просто стрясатися від реготу, — сказав Ваймз. — То ось це і є геральдика, так? Натяки, як у кросворді, та гра слів?

— Звісно ж, є ще багато іншого, — відповів Дракон. — Ці моменти ще досить прості. Ми змушені тією чи іншою мірою все це вигадувати. Тоді як ескутон старовинного роду, як-от роду Ноббсів...

— Ноббс! — вигукнув Ваймз, якого ніби блискавкою вдарило. — Ось воно! Ви сказали «Ноббс»! Раніше, коли говорили про шляхетні сімейства!

— Ах-ха. Що? А, звісно. Так. О, так. Чудовий давній рід. Хоча нині, на жаль, занепалий.

— Ви маєте на увазі прізвище... як у капрала Ноббса? — вимовив Ваймз; жах облямовував його слова.

З глухим стуком розгорнулася ще одна книга. У тьмяному світлі Ваймз розрізнив непевні перевернуті зображення гербів та гіллясте, крислате генеалогічне древо.

— Запевняю. Це К. В. Сент-Дж. Ноббс?

— Е... так. Так!

— Син Сконнера Ноббса та пані, пойменованої тут як Мейзі з вулиці В’язів?

— Можливо.

— Онук Схилла Ноббса?

— Та схоже на те.

— Який був незаконним сином Едварда Сент-Джона де Нобеса, графа Анкського, та, ах-ха, покоївки невідомого походження?

— О боги!

— Граф помер, не лишивши потомства крім того, яке, ах-ха, продовжилося у Схиллі. Ми не зуміли розшукати жодного спадкоємця — принаймні досі.

— О боги!

— Ви знаєте цього джентльмена?

Ваймз із величезним подивом зрозумів, що щойно при ньому хтось сказав про капрала Ноббса «джентльмен» у фразі без питальних інтонацій.

— Е... так, — сказав він.

— Він володіє майном?

— Лише чужим.

— Ну, ах-ха, все ж перекажіть йому. Звичайно, земель або грошей для нього наразі немає, але ж титул лишається.

— Даруйте... дозвольте мені переконатися, що я все правильно розумію. Капрал Ноббс... мій капрал Ноббс... є графом Анкським?

— Він муситиме надати нам задовільні докази свого походження, але так, все збігається.

Ваймз втупився в нікуди. Протягом усього свого життя капрал Ноббс навряд чи міг би надати задовільні докази навіть щодо того, до якого виду істот він належить.

— О боги! — вже вкотре повторив Ваймз. — І він-то, я гадаю, має герба?

— Причому неймовірно гарного.

— Ох.

Ваймз собі герба навіть не хотів. Ще годину тому він із радістю уникнув би цієї справи, як уже не раз було раніше. Але...

— Ноббі? — вимовив він. — О боги!

— Так, так! Це була дуже вдала зустріч, — сказав Дракон. — Дуже люблю доводити архівні записи аж до поточного моменту. Ах-ха. Між іншим, як справи в юного капітана Моркви? Мені говорили, що його юна панна — перевертень. Ах-ха.

— Та невже, — сказав Ваймз.

— Ах-ха, — Дракон у темряві зробив рух, який міг бути змовницьким прикладанням пальця до вуст. — Знаємо ми такі речі!

— У капітана Моркви все добре, — сказав Ваймз найкрижанішим тоном, на який тільки спромігся. — У капітана Моркви завжди все добре.

Виходячи, він грюкнув дверима. Заколивалось полум’я свічок.

Констебль Анґва вийшла з провулка, на ходу защібаючи ремінь.

— Думаю, все відбулося дуже успішно, — сказав Морква, — і сприятиме нашому авторитету в громаді.

— Пф-ф! Ох і рукав у нього був! Сумніваюся, що він навіть значення слова «пральня» знає, — сказала Анґва, витираючи рота.

Автоматично вони рушили в ногу — енергозберігаючим кроком поліцейських, коли нога, як маятник, використовується для надання тілу руху з мінімумом зусиль. Ходити важливо, постійно повторював Ваймз, і оскільки це говорив Ваймз, Морква в це вірив. Ходити та розмовляти. Пройди достатню відстань та порозмовляй з достатньою кількістю людей — і рано чи пізно відповідь знайдеться.

«Авторитету громаді», — думала Анґва. Це була одна з фразочок Моркви. Ну, насправді це була одна з фразочок Ваймза, тільки Ваймз зазвичай спльовував після того, як її вимовляв. А от Морква в це вірив. Саме Морква запропонував Патрицію надавати закоренілим злочинцям шанс «послужити громаді» на роботах з облаштування помешкань літніх людей — що, враховуючи рівень злочинності у Анк-Морпорку, піддало громадян похилого віку новій хвилі терору; зокрема, вітальню щонайменше однієї старенької пані за пів року обклеювали шпалерами стільки разів, що вона могла протиснутися туди тільки боком[23].

— Я знайшов дещо вельми цікаве, тобі було б дуже цікаво поглянути, — через деякий час сказав Морква.

— Це дуже цікаво, — сказала Анґва.

— Але я не хочу тобі про це розповідати, бо хочу, щоб це був сюрприз, — продовжив капітан.

— О. Гаразд.

Якийсь час Анґва йшла в глибокій задумі, а потім сказала:

— Цікаво, чи буде це таким же сюрпризом, як колекція мінералів, що її ти показував мені минулого тижня?

— Це було чудово, чи не так? — з ентузіазмом сказав Морква. — Я проходив тією вулицею десятки разів і ніколи й не підозрював, що там є мінералогічний музей! Всі ті силікати!

— Неймовірно! На твою думку, люд мав би валом туди валити, атож?

— Так, і я геть не розумію, чому цього не відбувається!

Анґва нагадала собі, що, судячи з усього, до складу душі Моркви іронія не входила навіть у вигляді мікроелемента. Вона переконувала себе, що він не винен у тому, що його виростили ґноми в якійсь шахті, й він справді вважав шматки породи дійсно цікавими об’єктами. Позаминулого тижня вони побували на сталеливарні. Це теж було цікаво.

І все ж... і все ж... Морква не міг не подобатися. Він подобався навіть тим, кого заарештовував. Він подобався навіть стареньким пані, змушеним жити в атмосфері постійного запаху свіжої фарби. Він подобався їй. Дуже. Що робило ще важчою потребу з ним розстатися.

Вона була перевертнем. Цим було сказано все. Або ви весь свій час витрачали на зусилля приховати це від навколишніх — або ж не приховували, й тоді витрачали весь свій час на споглядання того, як вони тримаються від вас на віддалі й перешіптуються за вашою спиною (хоча, звісно, щоб це споглядати, потрібно було обернутися).

Морква не переймався тим, що вона — перевертень. Але він переймався тим, що цим переймалися інші. Він переймався тим, що навіть досить дружньо налаштовані колеги взяли за звичку носити де-небудь на тілі шматочок срібла. Вона бачила, що це вибиває його з колії. Вона відчувала зростання напруги й не знала, як дати цьому раду.

Усе виходило достоту так, як говорив її батько. «Мати справу з людьми інакше, ніж за обідом, — все одно, що стрибнути у срібну копальню».

— Схоже, наступного року після святкувань буде великий феєрверк, — сказав Морква. — Люблю феєрверки.

— Мене вбиває питання, чому в Анк-Морпорку хочуть святкувати той факт, що триста років тому тут була громадянська війна, — сказала Анґва, повертаючись до поточної реальності.

— А чом би й ні? Ми ж перемогли, — сказав Морква.

— Так, але ви ж і програли.

— Дивися на світлий бік справи, я завжди так кажу. О, а ось ми й прийшли.

Анґва підняла погляд на вивіску. Вона вже вміла читати ґномські руни.

— «Музей ґномського хліба», — прочитала вона. — А щоб мене. Нетямлюся з нетерплячки.

Морква радісно кивнув і розчахнув двері. Всередині стояв запах древніх скоринок.

— Аго-о-ов, пане Гопкінсон? — гукнув він.

Відповіді не було.

— Часом його не буває на місці, — пояснив капітан.

— Можливо, коли захват аж надто його переповнює, він іде прогулятися, — сказала Анґва. — Гопкінсон? Це не ґномське ім’я, еге ж?

— О, він людина, — сказав Морква, ступаючи всередину. — Але неймовірний авторитет у своїй справі. Хліб — його життя. Він написав основоположну працю про офензивне пекарство[24]. Що ж... раз його нема, я сам візьму два квитки, а два пенси лишу на столі.

Судячи з усього, приймати відвідувачів панові Гопкінсу доводилось нечасто. На підлозі лежав пил, на вітринах теж, а на експонатах лежало багато пилу. Більшість із цих останніх мали форму класичних короваїв, слова, як відомо, похідного від форми коров’ячого посліду[25], тож форма тут цілком узгоджувалася зі смаком; але була тут і здоба — булочки ближнього бою, смертоносні метальні тости та безліч інших запилених хлібобулочних виробів, винайдених расою, яка першою почала розробляти їжу як зброю в наймасштабніший і найбільш радикальний спосіб.

— Що ми шукаємо? — спитала Анґва.

Вона принюхалася. Повітря мало до мерзенного знайомий присмак.

— Це... ти готова?., це... Бойовий Хліб Б’храйна Кривавої Сокири! — вигукнув Морква, нишпорячи в столі біля входу.

— Скибка хліба? Ти привів мене сюди, щоб показати скибку хліба?

Вона принюхалася знову. Авжеж. Кров. Свіжа кров.

— Саме так, — сказав Морква. — Вона тут буде тільки пару тижнів, тимчасова експозиція. Це та сама скибка, якою він особисто під час битви в долині Кум убив п’ятдесят сімох тролів, хоча, — тут Морква знизив тональність від ентузіазму до громадянської поваги, — це було дуже давно, і нам не слід дозволяти стародавній історії затьмарювати наш погляд на реалії багатоетнічного суспільства в столітті Летючої Лисиці.

Почулося рипіння дверей.

Потім:

— Цей бойовий хліб, — невиразно вимовила Анґва. — Він же чорний, так? І значно більший за звичайний хліб?

— Авжеж, саме так, — відповів Морква.

— А пан Гопкінсон... Низенький чоловік? З маленькою загостреною білою борідкою?

— Це він.

— І в нього черепа розтрощено на друзки?

— Що?

— Гадаю, краще тобі підійти й поглянути, — сказала Анґва, відступаючи.

Дракон, Король Гербів сидів на самоті серед своїх свічок.

«Отже, це і є командор Його Милість Семюел Ваймз, — роздумував він. — Нерозумна людина. Явно не бачить далі своїх комплексів. І такі люди за нинішніх часів досягають високих посад. Утім, і від таких людей є певна користь, що, напевне, і є причиною, з якої Ветінарі вивищив його. Нерозумні часто здатні на речі, на які розумні не сміють і заміритися...»

Він зітхнув і підтягнув до себе ще один том. Той був ненабагато більшим за решту томів, які заповнювали його кабінет, — факт, що міг би неабияк здивувати будь-кого, знайомого зі змістом саме цього тому.

Він неабияк пишався цим томом. Це була таки незвичайна праця, і Дракон дивувався — чи дивувався б, якби не втратив цієї здатності щось із сотню років тому, — наскільки легко далися йому певні її частини. Тепер він навіть не мав потреби її перечитувати. Він знав її напам’ять. Генеалогічні древа було розсаджено де слід, всі необхідні слова містилися на сторінках, все, що йому було потрібно, — це повторювати за ними.

На першій сторінці стояв заголовок: «Нащадки короля Керрота І, милістю богів короля Анк-Морпорка». Наступну дюжину сторінок займало розлоге і складне генеалогічне древо, яке закінчувалося словом «Одружений...». Подальший текст було просто вписано олівцем.

— Дельфіна Анґуа фон Убервальд, — прочитав Дракон уголос. — Батько — і, ах-ха, сір — барон Ґуй фон Убервальд, відомий також як Срібнохвіст; матір — мадам Серафіна Сокс-Блунберг, відома також як Жовте Ікло, з Ґеної...

Ця частина таки була досягненням. Він очікував, що його агенти стикнуться з певними труднощами в тому, що стосується найбільш вовчих аспектів родоводу Анґви, але виявилося, що гірські вовки теж приділяють подібним питанням чимало уваги. Предки Анґви однозначно були серед ватажків зграї.

Дракон, Король Гербів усміхнувся. З точки зору його інтересів, приналежність до того чи іншого виду була другорядною справою. Що справді має значення в індивіді — це добрий родовід.

Ах, так. Це було майбутнє, яке могло статися.

Він відсунув книгу. Одна з переваг життя, значно довшого за пересічне, полягає в розумінні того, наскільки крихким є майбутнє. Люди говорили про «наші мирні часи» чи «імперію, яка стоятиме тисячу років», а менше ніж за пів життя по тому ніхто й не пригадував, ким вони були, не кажучи вже про те, що вони казали чи де натовп поховав їхній попіл. Що змінювало історію — то це набагато дрібніші діяння. Іноді вистачало кількох розчерків пера.

Він підтягнув до себе інший том. На фронтисписі містилися слова: «Нащадки короля...». Цікаво, як той чоловік себе назве? Цього принаймні не прорахувати. Ох, ну що ж...

Дракон узяв олівця і написав: «Ноббс».

Усміхнувся в сяєво свічок.

Розмови про істинного короля Анк-Морпорка не припинялися ніколи, але історія дала жорстокий урок. Вона пояснила — часто словами, писаними кров’ю, — що істинним королем є той, хто добивається корони.

У цій кімнаті теж було повно книг. Це було перше враження — враження промозклої, гнітючої книжковості.

Покійний отець Трубчек розкинувся на обваленій купі книг. Він був, поза сумнівом, мертвий. Ніхто не зміг би втратити стільки крові й лишитися живим. Або довго протриматися з головою, схожою на спущений футбольний м’яч. Хтось ударив його не інакше як кувалдою.

— Та літня пані вибігла звідси з криками, — доповів, салютуючи, констебль Візит. — Тож я зайшов, а тут усе було отак, ваша милосте.

— «Отак», констеблю Візит?

— Так точно. І мене звуть Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте.

— Що то була за літня пані?

— Вона сказала, що її звуть пані Канакі, ваша милосте. Вона сказала, що завжди приносить йому обіди. Сказала, що вона його порає.

— Порає?

— Ну, ви розумієте, ваша милосте. Прибирає й підмітає.

Справді, на підлозі валялася таця — разом із розбитою мискою та розляпаною вівсянкою. Пані, яка порала старого, дістала справжній шок, виявивши, що хтось упорав його раніше.

— Вона його торкалася? — спитав Ваймз.

— Каже, що ні, ваша милосте.

Це означало, що старий жрець помер найакуратнішою смертю, яку Ваймзові доводилося бачити. Його руки були складені на грудях. Очі були заплющені.

І щось було у нього в губах. Воно було схоже на скручений у трубочку папірець. Це надавало небіжчику до бентежності безтурботного вигляду — ніби він вирішив викурити останню сигарету вже після смерті.

Ваймз обережно витягнув маленького сувійчика і розгорнув його. Папірця було вкрито ретельно виписаними, проте незнайомими знаками. Що в них викликало особливу увагу, то це те, що автор, схоже, скористався для письма єдиною доступною йому рідиною, наявною навколо у чималій кількості.

— Фе, — сказав Ваймз. — Написано кров’ю. Цей текст комусь про щось говорить?

— Так точно!

Ваймз закотив очі.

— Так, констеблю Візит?

— Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте, — з ображеним виглядом виправив констебль Візит.

— «Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів».[26] Саме збирався це сказати, констеблю, — сказав Ваймз. — Ну?

— Це стародавнє хапонське письмо, — сказав констебль Візит. — Одного з пустельних племен, яке називається ценотіни, ваша милосте. Вони мають хитромудру, але фундаментально помилкову...

— Так, так, так, — перебив Ваймз, який розумів, що вербальна нога ось-ось ступить на його слуховий поріг. — Але чи розумієте ви, що там написано?

— Можу дізнатися, ваша милосте.

— Чудово.

— Між іншим, чи не вдалося вам, бува, знайти час та поглянути на ті відозви, що я вам якось був давав, ваша милосте?

— Часу не було! — автоматично відповів Ваймз.

— Не переймайтеся, ваша милосте, — сказав Візит і усміхнувся блідою усмішкою людини, яка продовжує сіяти розумне, добре, вічне попри всілякі перепони. — Коли б ви не знайшли час, буде добре.

Скрізь було розсипано сторінки позбиваних із поличок книжок. На багатьох виднілися плями крові.

— Деякі з цих книг схожі на релігійні, — сказав Ваймз. — Можна щось знайти, — він обернувся. — Щебеню, огляньте це місце, будь ласка.

Троль припинив старанно окреслювати крейдою силует тіла.

— Так точно. На предмет чого, ваша милосте?

— Всього, що знайдете.

— Слухаюся, ваша милосте.

Ваймз із бурчанням присів навпочіпки і поштрикав пальцем забруднену сірим підлогу.

— Бруд, — сказав він.

— То ся трапляє на підлогах, ваша милосте, — послужливо промовив Щебінь.

— От тільки цей — білуватий. А ми тут на чорноземі, — вказав Ваймз.

— А, — сказав сержант Щебінь. — Це Доказ.

— Звичайно, може бути й просто брудом.

Було і ще дещо. Хтось намагався поскладати розкидані книжки. І таки склав кількадесят в один-єдиний стосик, книжка на книжці, книги більшого формату — внизу, краєчки всіх томів з геометричною точністю вирівняні один до одного.

— Оцього я не розумію, — сказав Ваймз. — Відбувається сутичка. Жорстокий напад на стару людину. Потім хтось — може, він сам, уже при смерті, а може, вбивця — пише щось кров’ю нещасного старого. І акуратно скручує цидулку в трубочку, і вкладає її йому в рота, як цукерку. Потім старий таки помирає, і хтось закриває йому очі, і надає йому гідної пози, і ретельно складає книжки, і... робить що? Просто виходить у вир Анк-Морпорка?

Чесне чоло сержанта Щебеня зморщилося від мисленнєвих надзусиль.

— Мо’... мо’, під вікном є який слід, — промовив він. — То є завше такий Доказ, який варто надибати.

Ваймз зітхнув. Попри те що коефіцієнт інтелекту Щебеня не перевищував рівня кімнатної температури, він зумів стати хорошим копом і збіса хорошим сержантом. Він був бовдуром спеціального типу, якого дуже важко надурити. Але єдиною справою, складнішою, ніж втовкмачити йому ту чи іншу ідею, було вибити її з нього.[27]

— Щебеню, — сказав Ваймз так доброзичливо, як тільки міг. — Під вікном — тридцятифутове провалля до річки. Там не може бути... — він зробив паузу. Врешті-решт це ж була річка Анк. — Будь-які сліди дотепер уже затяглись, — він подумав і уточнив: — Майже напевне.

Втім, про всяк випадок він визирнув з вікна. Ріка внизу бурчала й чавкотіла. Ніяких слідів там не було, навіть попри славнозвісну кірку на її поверхні. Зате на підвіконні була ще одна пляма бруду.

Ваймз пошкріб її й понюхав пальця.

— Здається, знову біла глина, — сказав він.

Ніде в околицях міста виходів білої глини він не пригадував. Від міської брами й аж до Вівцескель лежали суцільні чорноземи. Той, хто пройшов би весь цей шлях пішки, до протилежного краю поля підріс би дюймів на два.

— Біла глина, — повторив він. — Де, в біса, тут є місцевість із білою глиною?

— То є загадка, — прорік Щебінь.

Ваймз безрадісно всміхнувся. Це дійсно була загадка. А загадок він не любив. Загадки мають звичку розростатися, якщо не розгадати їх якнайшвидше. Загадки плодяться.

Пересічні вбивства траплялися постійно. І зазвичай розкрити їх був здатен навіть Щебінь. Коли знетямлена дружина стоїть над тілом свого чоловіка, тримаючи в руках погнуту коцюбу, й голосить: «Він не мав говорити так про нашого Невілла!» — не доведеться докладати багатьох зусиль, щоб розплутати справу до наступного перекуру. А коли суботнього вечора в «Латаному барабані» з меблів звисають (чи висять, прицвяховані до них) різні люди (чи їхні частини), а решта публіки має цілком безневинний вигляд, навіть і Щебенів інтелект не потрібен, аби здогадатись, що сталося.

Ваймз поглянув на тіло отця Трубчека. Дивовижно було, скільки крові витекло з цього чоловіка з тоненькими руками та хирлявими грудьми. Він однозначно не зміг би довго боронитися.

Ваймз нахилився і акуратно підняв одну з небіжчикових повік. Молочно-біле око з чорною зіницею поглянуло на нього звідти, де зараз був старий жрець — де б це не було.

Релігійний старий, що жив у парі тісних кімнаток і, судячи з запаху, явно виходив нечасто. Яку загрозу міг становити він?..

У двері просунув голову констебль Візит.

— Там унизу якийсь ґном з обсмаленою бородою і без брів каже, що ви звеліли йому прийти, ваша світлосте, — доповів він. — А ще там якісь містяни, які кажуть, що отець Трубчек був їхнім душпастирем, і вони хотіли б гідно його поховати.

— А, це має бути Малодупко. Відправте його сюди, — сказав Ваймз, випробовуючись. — Решті скажіть зачекати.

Малодупко видерся по сходах, побачив місце події й дістався вікна саме в ту мить, коли його знудило.

— Уже краще? — спитав нарешті Ваймз.

— Е... так. Сподіваюся.

— Тоді візьміться за це.

— Е... що саме я маю зробити? — спитав Малодупко, але Ваймз був уже на середині сходів униз.

Анґва загарчала. Це був сигнал Моркві, що він може знову розплющити очі.

Жінки — як зауважив одного разу Моркві Колон, гадаючи, що тому потрібна порада — бувають кумедними в деяких дрібницях. Їм може не подобатися, коли їх бачать без макіяжу, або вони можуть наполягати на купівлі валіз, менших, ніж у чоловіків, хоча завжди беруть зі собою більше одягу.

Щодо Анґви, то вона не любила, щоб її бачили еп route[28] з людської форми у перевертня або навпаки. Вона пояснювала, що в неї просто такий пунктик. Моркві дозволено було бачити її у тій чи іншій формі, але не в численних проміжних, щоб йому не розхотілося ще будь-коли її бачити.

В очах перевертня світ мав інакший вигляд.

По-перше, він був чорно-білим. Принаймні та його мала частина, яку в людській подобі вона назвала б «видимою», була монохромною — але яка різниця, коли видиме мусило сісти на заднє сидіння, а за кермо всідався нюх, із реготом вистромлюючи руку у вікно і роблячи вульгарні жести решті чуттів? Після перетворення вона завжди згадувала запахи як кольори та звуки. Запах крові був густо-коричневою глибокою басовою нотою, черствий хліб — напрочуд дзвінким яскраво-синім кольором, а будь-яка людська істота — чотиривимірною калейдоскопічною симфонією. Нюх давав змогу бачити не тільки в просторі, а й у часі: людина могла простояти ось тут одну хвилину, але для носа вона й за годину все ще лишалася тут, її запах майже не слабнув.

Не відриваючи носа від підлоги, вона обстежила закутки Музею ґномського хліба. Потім ненадовго вибігла в провулок і спробувала там.

За п’ять хвилин вона підбігла до Моркви і знову подала сигнал.

Коли він розплющив очі, вона натягала сорочку. Де в чому людське тіло мало перевагу: з парою рук ніщо не зрівняється.

— Я думав, ти зараз біжиш чиїмось слідом, — сказав він.

— І чиїм же? — спитала Анґва.

— Прошу?

— Я відчуваю його, тебе та хліб, і це все.

— Більше нічого?

— Грязюку. Пилюку. Все, як звичайно. О, ну є кілька дивних слідів, але їм не один день. Наприклад, я знаю, що ти був тут минулого тижня. Тут багато запахів. Жир, м’ясо, чомусь якась соснова смола, стара їжа... але присягаюся, що останніми днями тут не було жодної живої істоти, крім нього й нас.

— Але ж ти казала мені, що слід лишає кожен.

— Так і є.

Морква поглянув униз, на покійного куратора. Як це не сформулюй, до яких широких дефініцій не вдайся, самогубства той не чинив однозначно. Не за допомогою скибки хліба.

— Вампіри? — припустив Морква. — Вони вміють літати...

Анґва зітхнула.

— Моркво, я б розрізнила, якби вампір побував тут минулого місяця.

— Тут у шухляді майже пів долара монетками по пенні, — повідомив Морква. — Так чи йнак, злодій міг прийти сюди по Бойовий Хліб, авжеж? Це дуже цінний культурний артефакт.

— Цей бідака мав яких-небудь родичів? — спитала Анґва.

— Здається, в нього є старша сестра. Я раз на місяць заходжу сюди потеревенити. Він, знаєш, дозволяє мені потримати артефакти в руках.

— Це має бути весело, — сказала Анґва, перш ніж устигла сама себе спинити.

— Це дуже... приємно, авжеж, — урочисто погодився Морква. — Це нагадує мені мій дім.

Анґва зітхнула і ступила до задньої кімнати маленького музею. Та була типовою для будь-якого музею — тобто повного сміття та предметів, для яких не знайшлося місця на полицях, а також предметів сумнівної оригінальності, як-от монети з датуванням «52 до н. е.». Там стояли кілька лавок з осколками ґномського хліба на них, охайна стійка для інструментів із різнокаліберними качалками для тіста і кругом були папери. При одній зі стін, займаючи більшу частину кімнати, розташовувалася піч.

— Він досліджує старовинні рецепти, — промовив Морква, який, схоже, вважав себе зобов’язаним вихваляти експертні пізнання старого навіть після того, як той помер.

Анґва відчинила пічні дверцята. Звідти до кімнати ринуло тепло.

— Збіса пекарська піч, — сказала вона. — А то що за штуки?

— А... Бачу, він робив метальні булочки, — сказав Морква. — Досить смертоносно на короткій дистанції.

Вона зачинила дверцята.

— Ходімо назад до Управління, а вони можуть послати когось, хто...

Анґва зупинилася.

Коли змінюєш форму так близько до повні, завжди є небезпечні моменти. Поки вона була вовком, все було ще не так кепсько. Вона лишалася розумною істотою — принаймні почувала себе розумною істотою, хоча її існування було куди простішим, тож вона, можливо, була просто надзвичайно розумною вовчицею. Складнощі виникали, коли вона поверталася в тіло людини. На кілька хвилин, поки морфічне поле знову не утверджувалося повного мірою, всі її чуття лишалися гострими; запахи й далі були надзвичайно сильними, а її вуха могли розрізняти звуки значно далі за чахлий людський слух. І вона могла значно більше думати про те, що відчувала. Вовк може обнюшити вуличного стовпа і відчути, що вчора тут пробігав старий Бонзо, який почувався зле, а господар і далі годує його тельбухами — а от людський розум насправді здатен думати лише про всілякі «чому» та «навіщо».

— Таки є ще щось, — сказала вона і обережно вдихнула. — Ледь помітне. Не живе. Але... Ти його не відчуваєш? Щось на кшталт бруду, але не зовсім. Воно ніби... жовто-помаранчеве...

— Гм, — тактовно сказав Морква. — Декотрі з нас не мають твого носа.

— Я відчувала цей запах раніше, десь у місті. Не можу пригадати де... Він сильний. Сильніший за інші запахи. Це — запах бруду.

— Ха, ну, на цих вулицях...

— Ні, це не... не зовсім бруд. Гостріший. Вищої тональності.

— Знаєш, часом я тобі заздрю. Мабуть, чудово було б стати вовком. Ненадовго.

— Тут є свої недоліки.

«Наприклад, блохи, — думала вона, поки вони замикали музей. — І їжа. І постійне набридливе відчуття, що в тебе має бути одразу три пари грудей».

Вона продовжувала повторювати собі, що тримає все під контролем — і, в певному сенсі, так і було. Вона скрадалася містом місячної ночі і, гаразд, їй часом траплялося випадкове курча — але вона завжди пам’ятала, де була, і наступного дня зазирала туди, щоб запхати під двері трохи грошей. Важко бути вегетаріанкою, яка зранку виколупує зі своїх зубів шматочки м’яса. Але вона однозначно була сильнішою за це.

Однозначно, переконувала вона себе.

Ночами містом скрадалася свідомість Анґви, не свідомість перевертня. Вона була в цьому майже впевнена. Перевертень не спинився б на курчатах — принаймні ненадовго.

Вона здригнулася.

Кого вона дурить? Легко бути вегетаріанкою вдень. Захиститися від цілковитого перетворення вночі — ось що потребувало реальних зусиль.

Коли Ваймзів портшез із хитанням спинився біля палацу Патриція, годинник саме почав відбивати одинадцяту. Ноги командора Ваймза вже трохи підкошувалися, проте він збіг п’ять сходових прольотів угору з усією можливою швидкістю і звалився на крісло у вітальні.

Минали хвилини.

У двері Патриція відвідувачі не стукали. Він сам їх викликав, звідкись достеменно знаючи, що відвідувач вже тут.

Ваймз відкинувся в кріслі, насолоджуючись хвилиною спокою.

Щось у його пальті сказало: «Біп-біп-біп-дзинь!».

Він зітхнув, витяг обтягнутий шкірою пакуночок розміром з невеличку книжку і розгорнув його.

Зі своєї кліточки на нього поглянуло приязне, але дещо занепокоєне личко.

— Так? — спитав Ваймз.

— 11 ранку. Зустріч із Патрицієм.

— Так? Ну? Зараз уже п’ять по одинадцятій.

— Е... То ви вже зустрілися?

— Ні.

— Мені й далі нагадувати про цю зустріч, чи як?

— Ні. Ти ж усе одно не нагадав мені про Коледж геральдистів.

Бісик мав переляканий вигляд.

— То ж у вівторок, ні? Заприсягтися готовий, що у вівторок.

— Це було годину тому.

— Ох, — пригнічено сказав бісик. — Е... Гаразд. Пробачте. Гм. Агов, я можу повідомити вам, який час зараз у Хапонії, якщо бажаєте. Чи в Ґеної. Чи в Повісьповись. У будь-якому з цих міст. Ви тільки назвіть.

— Мені не треба знати, який час у Хапонії.

— Ви б могли, — у відчаї сказав бісик, — уявити, наскільки всі будуть вражені в мить, коли бесіда не клеїться, і тут ви кажете: «Між іншим, у Хапонії зараз ще тільки дванадцята». Чи в Фест Пеларґіку. Чи в Ефебі. Спитайте мене. Ну ж бо. Мені все одно. Будь-яке з цих місць.

Ваймз внутрішньо зітхнув. Він мав записника. В ньому він робив записи. Це завжди було корисним. А тоді Сибіл, благословіть її боги, принесла йому цього п’ятнадцятифункціонального бісика, який, крім записів, умів ще силу-силенну речей — хоча, наскільки бачив Ваймз, щонайменше десяток його функцій зводилися до принесення вибачень за неефективність решти п’яти.

— Можеш зробити запис, — сказав Ваймз.

— Bay! Справді? Прокляття. О’кей. Гаразд. Нема проблем.

Ваймз відкашлявся.

— Зустрітися з капралом Ноббсом на тему дотримання робочого графіку; також — на тему графства.

— Е... Я перепрошую, це — запис?

— Так.

— Вибачте, вам слід було б спершу сказати «запис». Я цілком упевнений, що це є в інструкції.

— Гаразд, це був запис.

— Даруйте, вам доведеться повторити його ще раз.

— Запис: зустрітися з капралом Ноббсом на тему дотримання робочого графіку; також — на тему графства.

— Є, — заявив бісик. — Вам нагадати про це в якийсь конкретний час?

— А йдеться про місцевий час? — зловісно поцікавився Ваймз. — Чи, припустімо, хапонський?

— Власне, я можу повідомити вам час у...

— Мабуть, я занотую це в записнику, якщо не заперечуєш, — сказав Ваймз.

— О, ну, якщо ви бажаєте так, то я можу розпізнавати почерк, — гордо повідомив бісик. — Я таки досить просунутий.

Ваймз витягнув свого записника і підняв його вгору.

— Такий почерк, як тут? — поцікавився він.

Бісик на мить примружився.

— Ага, — підтвердив він. — Це — почерк, не помилишся. Кружечки, палички, і все з’єднано докупи. Ага. Почерк. Я його впізнаю де завгодно.

— А хіба ти не повинен розповісти мені, що тут сказано?

Бісик мав схвильований вигляд.

— Сказано? — перепитав він. — Воно вміє видавати звуки?

Ваймз відклав пошарпану книжечку і згорнув кришку органайзера. Потім він відкинувся в кріслі і продовжив очікування.

Напевне, годинника у вітальні Патриція зробив хтось дуже розумний — гарантовано куди розумніший за тих, хто дресирував цього бісика. Цей годинник робив «тік-так», як кожен інший годинник. Але чомусь, усупереч всілякій практиці хорології, «тік» і «так» були нерегулярними. «Тік-так-тік»... а потім якнайменша часточка секунди виходила невчасною. «Так-тік-так»... і знову «тік» — на дрібочку секунди раніше, ніж приготувався почути ваш мозок. Ефект був таким, що за десять секунд мисленнєві процеси навіть найпідготованіших візитерів перетворювалися на щось на кшталт вівсянки. Патрицій, певно, щедро заплатив годинникареві.

Годинник повідомив, що вже чверть по одинадцятій.

Ваймз підійшов до дверей і, попри певні неприємні прецеденти, акуратно постукав.

Ізсередини не чулося ні звуку, ані стишеного бурмотіння голосів.

Він торкнувся дверної ручки. Двері були незамкнені.

Правитель Ветінарі завжди казав, що точність — це чеснота королів.

Ваймз увійшов.

Смішинка ретельно зішкріб крихку білу глину, а тоді оглянув тіло покійного отця Трубчека.

Вивченню анатомії в Гільдії алхіміків приділяли серйозну увагу — завдяки древній теорії, що людське тіло є мікрокосмом у всесвіті, хоча, коли ви бачили перед собою таке тіло після розтину, важко було уявити, яку частину всесвіту представляли оті маленькі темно-червоні штучки, які робили «бульк-бульк», коли їх проткнути. Проте все одно ви набиралися практичної анатомії, просуваючись у пізнанні науки, а часом зішкрібаючи її зі стін. Коли студенти-новачки ставили якийсь особливо успішний у плані вибухової сили експеримент, результатом часто було протистояння між генеральним ремонтом лабораторії та грою «Знайди-но другу нирку».

Чоловіка було вбито серією ударів по голові. Це було майже все, що можна було сказати. Якимось дуже важким тупим інструментом.[29]

Чого Ваймз хотів від Смішинки ще?

Він уважно оглянув решту тіла. Більше помітних слідів насильства не було, хоча... на чоловікових пальцях було кілька плямочок крові. Але ж кров тут була скрізь.

Пару нігтів було зірвано. Трубчек не здався без боротьби — або принаймні намагався захиститися голіруч.

Смішинка поглянув на пальці поближче. Під нігті щось набилося. Воно мало восковий полиск, як густий жир. Він і гадки не мав, чому воно там, але, можливо, його робота полягала в тому, аби це з’ясувати. Він сумлінно дістав із кишені конверт і зішкріб туди те блискуче, запечатав конверта і пронумерував.

Потому він вийняв з коробки свій іконограф і наготувався зробити знімок тіла.

Поки він це проробляв, дещо привернуло його увагу.

Отець Трубчек лежав перед ним, залишений Ваймзом з одним розплющеним оком, що підморгувало вічності.

Смішинка придивився поближче. Він подумав, що йому здалося. Але...

Навіть зараз він не був упевнений. Свідомість може викидати дивні коники.

Він відчинив малесенькі дверцята іконографа і спитав бісика всередині:

— Сидні, ти можеш зробити знімок цього ока?

Бісик примружився крізь лінзу.

— Тільки одного? — пропищав він.

— Так. Настільки крупно, як тільки зможеш.

— Ви хворий, пане.

— І заткнути пельку, — додав Смішинка.

Він встановив коробку на столі і сів. З коробки почулося «шурх-шурх» від роботи пензликів. Врешті-решт почувся звук перемикача, і зі щілини виповзло дещо вологе зображення.

Смішинка втупився в нього. Потім постукав по коробці. Заслінка відкинулася.

— Так?

— Більше. Щоб аж заповнювало всього аркуша. Власне, — Смішинка примружився на аркуш у своїх руках, — намалюй лише зіницю. Оте маленьке посередині.

— Гм, щоб воно заповнювало весь аркуш? Ви збоченець.

Смішинка підсунув коробку ближче. Почулося клацання шестерень — бісик посував лінзи поближче — а тоді ще кілька секунд копіткого «шурх-шурх».

На світ з’явився ще один вологий аркуш. На ньому містився великий чорний диск.

Ну... здебільшого чорний.

Смішинка придивився. Там був натяк, лише натяк...

Він постукав по коробці знову.

— Так, пане Збочений Ґном? — сказав бісик.

— Оте, всередині. Настільки крупно, наскільки можливо, дякую.

Лінзи висунулися ще більше.

Смішинка стривожено чекав. Він чув, як у сусідній кімнаті терпляче крокує туди-сюди Щебінь.

Аркуш вийшов назовні втретє, і люк відкинувся.

— Це все, — повідомив бісик. — У мене скінчилася чорна фарба.

Аркуш таки дійсно був чорним.... Крім крихітної частинки, яка чорною не була.

Сходові двері з гуркотом розчахнулися, і з’явився констебль Візит, внесений усередину натиском невеликого натовпу. Смішинка винувато сунув аркуш до кишені.

— Це нестерпно! — заявив маленький чоловічок із довгою чорною бородою. — Ми вимагаємо, щоб нас впустили! Хто ви, юначе?

— Я — Смі... капрал Малодупко, — відповів Смішинка. — Слухайте, я ж маю жетона...

— Що ж, капрале, — сказав чоловічок. — Я є Помст Плітт, і в цій громаді я маю певне становище, і я вимагаю, щоби ви сю ж хвилину віддали нам бідного отця Трубчека!

— Ми, е, ми намагаємося з’ясувати, хто його вбив, — почав Смішинка.

За спиною Смішинки відбувся якийсь рух, і обличчя перед ним раптом набрали глибоко стурбованого виразу. Він обернувся й побачив, що в дверях до сусідньої кімнати стоїть Щебінь.

— Всьо є гаразд? — поцікавився він.

Зміна становища Варти дозволила Щебеню отримати замість шматка броні бойового слона путящий нагрудник. Як і належало у справі з сержантською уніформою, зброяр намагався відобразити на цьому нагруднику стилізовані м’язи. Проте, наскільки розумів Щебінь, сховати всі свої м’язи під уніформою йому все одно не вдалося б.

— Якась-то проблема? — спитався він.

Натовп позадкував.

— Жодних, офіцере, — сказав пан Плітт. — Ви, е, просто так несподівано проявилися, от і все...

— То є слушно, — сказав Щебінь. — Я — проява[30]. То часто несподівано трапляє си. Отже, проблеми нема?

— Ніякісіньких проблем, офіцере.

— Дивна це штука — проблема, — замислено прогуркотів троль. — Весь час си ходжу й шукаю проблему, а як знаходжу, то всі кажут, шо її тутка не було.

Пан Плітт зібрався з духом.

— Але ми хочемо забрати отця Трубчека, щоб його поховати, — повідомив він.

Щебінь обернувся до Смішинки Малодупка.

— Ти все зробив, шо мав?

— Гадаю, так...

— Він мертвий?

— О, так.

— Но йому, мо’, ще може покращати?

— Покращати — небіжчику? Сумніваюся.

— Гаразд, народ, тоді можете йо’ забирати.

Двоє Вартових дали дорогу, й тіло понесли сходами вниз.

— А чого ти знімкував померлого? — спитав Щебінь.

— Ну, е, це могло б допомогти роздивитися, в якій позі він спочив.

Щебінь кивнув із виглядом мудреця.

— А, то він спочив у позі? От тобі й священнослужитель.

Малодупко витягнув зображення і знову поглянув на нього. Воно було майже чорним. Але...

Внизу сходів з’явився констебль.

— Там, нагорі, є хтось на ім’я, — почувся приглушений смішок, — Смішинка Малодупко?

— Так, — похмуро відповів Малодупко.

— Ну, командор Ваймз каже, щоб ви негайно прибули до палацу Патриція, добре?

— Ви до капрала Малодупка балакаєте, — нагадав Щебінь.

— Усе гаразд, — промовив Малодупко. — Гірше все одно вже нікуди.

Чутка — це інформація, профільтрована настільки старанно, що здатна долати будь-які фільтри. Їй не потрібні двері та вікна — іноді їй навіть не потрібні люди. Вона вільна, як вітер, і перелітає від вух до вух, навіть не торкаючись вуст.

І вона була вже в польоті. З високого вікна покоїв Патриція Семові Ваймзу видно було, що до палацу стікається народ. Це не був натовп — не було навіть того, що можна було б назвати юрмою, — але броунівський рух на вулицях підштовхував у цьому напрямку дедалі більше перехожих.

Побачивши, як крізь браму проходять кілька палацових стражників, Ваймз дещо розслабився.

Правитель Ветінарі, на ліжку, розплющив очі.

— А... Командоре Ваймз, — кволо вимовив він.

— Що відбувається, ваша високосте? — спитав Ваймз.

— Схоже, я лежу, Ваймзе.

— Ви були в своєму кабінеті, ваша високосте. Непритомний.

— От лихо. Мабуть, я... перепрацював. Що ж, дякую. Якби ваша ласка... допомогти мені підвестися...

Правитель Ветінарі спробував сісти прямо, хитнувся і впав знову. Його обличчя було блідим. Чоло вкривав піт.

У двері постукали. Ваймз трохи їх привідчинив.

— Це я, ваша милосте. Фред Колон. Я отримав повідомлення. Шо сталося?

— А, Фреде. Хто ще з вами?

— Я, констебль Кремніт і констебль Збийізніг, ваша милосте.

— Добре. Нехай хтось сходить до мене додому і скаже Віллікінзу принести мою щоденну форму. І мої меч та арбалет. І мій речовий мішок. І сигар. І хай перекаже вельможній Сибіл... перекаже Сибіл... ну, хай скаже Сибіл лише, що я тут маю з дечим розібратися, от і все.

— Що відбувається, ваша милосте? Там унизу говорять, що Правитель Ветінарі мертвий!

— Мертвий? — кволо обурився зі свого ліжка Патрицій. — Дурниці!

Він різко сів, скинув ноги з ліжка і повалився на підлогу. Це було повільне, жахливе падіння. Правитель Ветінарі був високого зросту, тож падати йому довелося звисока. І робив він це в кілька прийомів. Його кісточки не встояли, і він упав на коліна. Коліна гучно вдарилися об підлогу, і він зігнувся в талії. Врешті-решт об килим стукнулася його голова.

— Ох, — промовив він.

— Його високість трохи... — почав Ваймз, а тоді схопив Колона і витягнув його з кімнати. — Я гадаю, його отруїли, Фреде, ось що насправді сталося.

На обличчі Колона виступив жах.

— О боги! Мені знайти лікаря?

— Ви з глузду з’їхали? Ми хочемо, щоб він жив!

Ваймз прикусив язика. Він сказав те, що думав, і тепер, поза сумнівом, містом пов’ється димок чутки. — Але хтось мусить про нього подбати... — сказав він уголос.

— Збіса слушно! — погодився Колон. — Мені знайти чарівника?

— Звідки ми знаємо, що це зробив не хтось із них?

— О боги!

Ваймз намагався подумати. Всі лікарі в місті працювали на гільдії, а всі гільдії ненавиділи Ветінарі, тож...

— Коли у вас буде досить людей, щоб виділити кур’єра, відправте його до стаєнь на Нижній Королівській, хай приведе Пончика Джиммі, — сказав він.

Колон набув ще враженішого вигляду.

— Пончика? Він же нічого не тямить у медицині! Він дає допінг коням на перегонах!

— Просто знайдіть його, Фреде.

— Що як він не схоче?

— Тоді скажіть, що командорові Ваймзу відомо, чому Сміхотун не виграв Квірмійські перегони минулого тижня, і що я знаю, що троль Хризопраз втратив на тих перегонах десять тисяч.

Це справило на Колона враження.

— Жорстко ви, ваша милосте.

— Дуже скоро тут буде повно народу. Поставте під цією кімнатою пару Вартових — ліпше тролів або ґномів, — і щоб ніхто не міг зайти без мого дозволу, гаразд?

У Колоні боролися різні емоції; він кілька разів змінився в обличчі й нарешті спромігся сказати:

— Але... отруїли? У нього ж є дегустатори і все таке!

— Тоді, Фреде, це міг бути хтось із них.

— О боги, ваша милосте! Ви нікому не довіряєте, еге ж?

— Так, Фреде. Між іншим, це випадково не ви? Жартую, — швидко додав Ваймз, побачивши, що Колон ось-ось заплаче. — Рушайте. У нас небагато часу.

Ваймз зачинив двері і сперся на них. Потім він повернув ключа в замку і підпер ручку кріслом.

На завершення він затягнув Патриція з підлоги на ліжко. Той щось промимрив, і його повіки затріпотіли.

«Отрута, — думав Ваймз. — Це — найгірше. Вона безшумна, отруювач може бути за милі звідси, її не видно, часто її не відчуєш і на запах чи смак, вона може виявитися де завгодно — і ось вона, робить свою роботу...»

Патрицій розплющив очі.

— Мені б склянку води, — промовив він.

Біля ліжка стояли глечик і склянка. Ваймз підняв глечика і завагався.

— Я кого-небудь відправлю по воду, — сказав він.

Правитель Ветінарі дуже повільно кліпнув очима.

— Ах, пане Семюеле, — сказав він, — але кому ви можете довіряти?

Коли Ваймз нарешті спустився сходами, у великій залі для аудієнцій вже зібрався натовп. Усі метушилися, схвильовані і збиті з пантелику, і, як завжди буває зі схвильованими і спантеличеними поважними людьми, гнівалися.

Першим до Ваймза підскочив пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.

— Що відбувається, Ваймзе? — зажадав він.

Його погляд зустрівся з Ваймзовим.

— Тобто, пане Семюелю, — проказав він, помітно втрачаючи свою метушливість.

— Гадаю, Правителя Ветінарі отруїли, — відповів Ваймз.

Гудіння голосів навколо припинилося. Боґґіс зрозумів, що раз питання ставив саме він, від нього чекають і продовження.

— Е... на смерть? — спитав він.

У загальній тиші можна було би почути, як пролітає муха.

— Ще ні, — сказав Ваймз.

У залі почали повертатися голови. Центром всезагальної уваги тепер став доктор Дауні, глава Гільдії найманців.

Дауні кивнув.

— Я нічого не знаю про яку-небудь домовленість щодо Правителя Ветінарі, — сказав він. — Крім того, упевнений, загальновідомим є той факт, що ми виставили за Патриція ціну в мільйон доларів.