Життя, Всесвіт і все суще

Епілог: Життя, Всесвіт і все суще

І нарешті вони знову вирушили подорожувати.

Був такий час, коли Артур Дент категорично відмовлявся мандрувати. Він твердив: корчмоматична тяга відкрила йому, що час і відстань — одне й те саме, свідомість і Всесвіт — одне й те саме, чуттєве сприйняття і дійсність — одне й те ж саме, а ще — чим більше подорожуєш, тим більше сидиш на одному місці, отож він вирішив деякий час тихенько посидіти на одному місці та покопирсатися в своїй свідомості, яка тепер складає одне ціле зі Всесвітом, багато часу це не відбере, а розклавши все по поличках, можна буде добряче відпочити, потренуватися в літанні і, нарешті, навчитися куховарити, що було давньою, заповітною мрією. Бляшанка грецької оливкової олії тепер стала його найціннішим скарбом, і він заявив, що неочікуване повернення цієї бляшанки в його життя дало йому якесь відчуття єдності всього сущого, яке схиляє його до того почуття, що…

Тут він зі смаком позіхнув і заснув.

Вранці, коли команда корабля готувалася спрямувати його до якої-небудь тихенької ідилічної планети — нехай Артур балакає собі там про непотрібність мандрівок — як зненацька отримали сигнал біди від якогось бортового комп’ютера і мерщій кинулися на допомогу.

Здавалося, що невеличкий, але з вигляду непошкоджений зорельотик класу «Меріда» витанцьовував по космосу дивну пустотливу джигу. Коротка комп’ютерна перевірка показала, що з самим кораблем було все гаразд, з його комп’ютером — теж, а от пілот збожеволів…

— Напівзбожеволів, напівзбожеволів, — настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.

Він виявився журналістом «Астральної збірки цитат на щодень». Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.

— Я висвітлював один судовий процес, — нарешті заговорив він, — на Аргабутоні.

Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.

— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.

Чолов’яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля «Золоте Серце».

— Сама справа, — зітхнув він, — тепер немає ніякого значення, але там був свідок… його звали… звали Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.

Очі журналіста безпорадно закотилися.

— Вони ввели йому надмір велику дозу, — ледве чутним шепотом проказав він, — набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.

— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?

— Якісь такі білі роботи, — хрипко прошепотів чоловік, — вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна, — і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря…

Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.

— А коли засідання поновилося, — прошепотів він, схлипуючи, — вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його, — він змовк і здригнувся, — говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?

Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:

— Вони дали йому надмірно велику дозу!

І знову з тихим стогоном упав на подушку:

— Надмірно велику, страшенно надмірну…

Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.

— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.

— О, будьте певні, він їм сказав, — зловісним тоном повідомив журналіст, — і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі… такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.

Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.

— Страшні речі, незбагненні речі, — лементував він, — речі, від яких можна збожеволіти!

Він обвів усіх диким поглядом.

— Або, як у моєму випадку, напівзбожеволіти. Я ж журналіст.

— Ви маєте на увазі, — тихо сказав Артур, — що вислуховувати правду — то ваш фаховий обов’язок?

— Та ні, — збентежено мовив той. — Я маю на увазі, що під вигаданим приводом дременув звідти раніше.

Він упав у кому і прийшов до тями лиш один раз і то — ненадовго.

І того єдиного разу вони довідалися від нього ось що:

Коли стало ясно, що по суті діється, і стало ясно, що Праку стулити пельку не вдасться до тих пір, доки він не розкаже всю правду у всій її чистісінькій формі, залу суду було звільнено від публіки.

І не лише звільнено, її було герметично ізольовано з Праком усередині. Будівлю обгородили сталевими стінами, а ще й про всяк випадок обплели колючим дротом під електричним струмом, розвели навкруг болота і запустили туди крокодилів і навкруг поставили шеренгами сторожу — цілі три великі армії — аби ніхто і ніколи не почув, що там Прак розголошує.

— Шкода, — озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі прикро, що ми її так і не дізналися.

— Задумайте цифру, — втрутився комп’ютер, — будь-яку цифру.

Артур назвав комп’ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.

Комп’ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.

Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.

«Золоте Серце» звеліло Простору зав’язатися вузлом і м’яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.

Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер’єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів. Масивна чорна трибуна Правосуддя, яка домінувала посередині зали, була гравітаційним чудовиськом. І коли б раптом якомусь приблудному сонячному промінцю вдалося просковзнути в саме серце Аргабутонського Палацу Правосуддя, він би крутонувся і стрімголов висковзнув надвір.

Артур і Трилліан зайшли до зали першими, а Форд із Зафодом мужньо прикривали їх з тилу.

Спочатку приміщення видалося їм темним і порожнім. По залі гулко ширилося відлуння їхніх кроків. Це здалося дивним. Як вони вже впевнилися, всі укріплення залишалися на своїх місцях і вся охорона іззовні будівлі продовжувала виконувати свої обов’язки. Словом, усе вказувало на те, що правдоговоріння все ще триває.

Та нічого подібного не відбувалося.

І от, коли їхні очі призвичаїлися до теміні, в кутку вони помітили якесь тьмяне червоне сяйво, а за тим сяйвом виднілася жива тінь. Вони посвітили туди ліхтариком.

Розсівшися на ослоні, Прак апатично попихкував сигаретою.

— Салют, — привітався він, спроквола помахавши рукою. Від стелі відбився відгомін його власного голосу. То був коротенький лисуватий чоловічок. Він сидів згорбившись, його голова та коліна безперестанно смикалися. Він затягся сигаретою.

Прибульці дивилися на нього мовчки добру хвилину.

— Що тут діється? — зрештою запитала Трилліан.

— Нічого, — відказав чоловічок, смикнувши плечима. Артур наставив промінь ліхтарика прямо на обличчя Прака.

— Ми гадали, що ви говорите Правду, тільки Правду і нічого більше, окрім Правди.

— А, оте, — згадав Прак. — Ну, було, говорив. Та вже виговорився. Не так-то вже її й багато, як собі люди уявляють. Та, часом, цікавинки трапляються.

Раптом він вибухнув нестримним реготом, його напад тривав три секунди, після чого він знову вмовк. Він сидів, а голова та коліна все сіпалися безперестану. Він знову затягся сигаретою, на його обличчі застигла дивна напівпосмішка.

Форд і Зафод виступили із сутінок.

— Розкажіть нам, — попросив Форд.

— Та я вже й не пам’ятаю нічого, — відповідав Прак. — Був у мене намір дещо записати, та спочатку я олівця не знайшов, а потім подумав: «Кому воно треба?»

Настала довга мовчанка, настільки довга, що всі відчули, який старий цей Усесвіт. Прак утупився в світло ліхтарика.

— Анічогісінько? — спитав нарешті Артур. — Ви й дещиці з того не пам’ятаєте?

— Ні. Хіба що те, що більшість вдалих уривків була про жаб, це я пам’ятаю.

Раптом він знову зайшовся реготом і аж затупотів ногами по підлозі.

— Ви просто не повірите дечому про жаб, — прохрипів він. — Гайда, нумо вийдемо й спіймаємо жабу. Чи ж побачу я їх у новому світлі! — Він скочив на рівні і хвилину витанцьовував перед ними. Тоді спинився і затягнувся сигаретою. — Ходімо, спіймаємо жабу, я хоч насміюся з неї, — сказав він тихо. — Хлопці, а хто ви, власне, такі будете?

— Ми прилетіли для зустрічі з вами, — сказала Трилліан, не приховуючи свого розчарування. — Мене звати Трилліан.

Прак труснув головою.

— Форд Префект, — сказав Форд і знизав плечима. Прак труснув головою.

— А я, — заявив Зафод, коли зважив, що запала достатньо глибока тиша для того, аби презентувати свою особу, я Зафод Біблброкс.

Прак труснув головою.

— А це хто такий? — спитав він, зтруснувши плечем до Артура, що стояв мовчки, глибоко розчарований цією зустріччю.

— Хто, я? — стрепенувся Артур. — А, ну так, мене звати Артур Дент.

— Та невже? — скрикнув Прак. — Ви і є Артур Дент? Той самий Артур Дент? Він поточився, схопився за живіт і, корчачись, зареготався так, що аж сльози йому бризнули з очей.

— Ой, це ж треба. Зустрітися з вами — горлав він. — Ви ж най… най… Та перед вами ж усі жаби виструнчуються!

Він вив і верещав від реготу. Упав на ослін і істерично реготав. Він ридав від сміху, дриґав ногами, бив себе в груди. Поступово пароксизми сміху вщухли. Хекаючи, Прак звівся, обвів усіх поглядом, зупинив погляд на Артурові і знов впав на ослін, стогнучи від сміху. Зрештою він заснув.

Артур стояв, губи йому посмикувалися, а його товариші переносили очманілого Прака у корабель.

— Перш ніж ми підібрали Прака, — сказав Артур, — я збирався розпрощатися з вами. Я і тепер хочу це зробити, і чим скоріше я це зроблю — тим краще.

Решта мовчки закивала. Тишу порушував лише приглушений багатьма перегородками істеричний сміх з каюти, де помістили Прака.

— Ми допитали його, — провадив Артур, — точніше, ви його допитали — я, як вам відомо, не можу до нього навіть наблизитися — та, здається, йому немає чого нам сказати. Хіба що розповісти про якісь дрібнички та повідомити якісь речі про жаб, взагалі мені нецікаві.

Решта стримала усмішку.

— Коли є над чим посміятися, то я посміюся перший, — сказав Артур і був вимушений перечекати, аж доки інші висміються. — Коли є над чим … — він знову замовк. Цього разу він замовк і став прислухатися до тиші. Бо саме в цю мить якось враз настала цілковита тиша.

Прак втихомирився. Днями вони жили під постійний акомпанемент істеричного сміху, що розлягався по всьому кораблю. І лише зрідка випадали коротенькі перепочинки, коли він тихо хихотів або спав. Артурова душа зболіла від цього причинного реготу.

І настала не тому, що Прак заснув. Задзеленчав дзвінок. Поглянувши на пульт, вони упевнилися, що то Прак натиснув на кнопку.

— Він занедужав, — тихо сказала Трилліан. — Безперервний сміх украй підточив його організм.

Губи Артура смикалися, та він промовчав.

— Треба піти поглянути, що там з ним, — додала Трилліан.

Трилліан вийшла з каюти Прака з серйозним виразом.

— Він хоче, щоб ти зайшов, — звернулась вона до Артура, який дивився на неї, стиснувши губи. Він глибоко засунув руки в кишені свого халата і гарячково намагався знайти слова, що не видалися б банальними. І на свій превеликий сором, знайти таких слів він не зміг!

— Будь ласка, — промовила Трилліан.

Знизавши плечима, Артур зайшов до каюти, не змінюючи похмурого виразу обличчя і так само міцно стуливши вуста, хоча це завжди викликало у Прака бурю сміху.

Артур опустив погляд на свого мучителя, який тихенько лежав у ліжку, посірілий і виснажений. Його дихання було неглибоке. Біля ліжка, зніяковілі, стояли Форд та Зафод.

— Ви хотіли щось мене запитати, — озвався Прак слабким голосом і закахикав.

Артур задерев’янів, почувши щось схоже на хихотіння, але Прак відкашлявся і замовк.

— А звідки ви про це знаєте? — запитав Артур. Прак кволо знизав плечима.

— Бо ж це правда, — відказав він просто. Артур з цим погодився.

— Так, — зрештою сказав він з напругою в голосі, — у мене справді було запитання. Точніше, у мене є Відповідь. А я хотів би дізнатися, в чому ж полягає саме Запитання.

Прак співчутливо кивнув, а Артур трохи розслабився.

— Це… словом, балачка довга, — сказав він, — та Питання, яке я хотів би довідатися, — це велике Запитання Життя, Всесвіту та Всього Сущого. Ми знаємо тільки те, що Відповідь — це сорок два, що трохи ускладнює справу.

Прак ще раз кивнув.

— Сорок два, — повторив він, — так, це правда.

Він помовчав. Тіні роздумів і спогадів ковзнули по його обличчю, мов тіні від хмарин у лузі.

— Боюся, — сказав він нарешті, — що Запитання і Відповідь — речі взаємовиключні. Знання одного, в силу самої логіки, виключає знання іншого. Неможливо, щоб відразу були відомі і саме Запитання і сама Відповідь, коли вони стосуються одного і того ж Всесвіту.

Він знову замовк. По обличчю Артура поповзло розчарування і вмостилося на своєму звичному місці.

— А якби це і сталося, — продовжував Прак, прагнучи сформулювати свою думку якомога ясніше, — очевидно Питання та Відповідь анулюють одне одного і щезнуть, прихопивши з собою Всесвіт, а на його місці виникне щось іще незрозуміліше, недоладніше. Не виключено, що це уже сталося, — додав він з блідою посмішкою, — та щодо цього існує певна невпевненість.

І він стиха захихотів. Артур сів на ослін.

— Ну, що ж, — сказав він розчаровано, — я просто сподівався трохи розібратися з причинами того, що твориться в світі.

— А ти знаєш історію про причину? — спитав Прак.

Артур зізнався, що не знає, а Прак сказав, що знає, що Артур не знає.

І розповів:

— Якось уночі в небі над планетою, де до того часу про зорельоти ніхто і гадки не мав, з’явився зореліт. То була планета Дальфорсас, а корабель був оцей, «Золоте Серце». Знизу він здавався яскравою новою зіркою, що безшелесно котиться по небокраю.

Дикі племена, що давали дрижаків на схилах Холодних Гір, відірвавши погляди від своїх кухлів з гарячим питвом, тикали тремтячими перстами в небо і клятвено запевняли одне одного, що бачили знамення, знамення, послане їхніми богами, яке сповіщало, що настала пора нарешті взятися за зброю, спуститися вниз і вирізати паскудних Князів Рівнин.

Стоячи на високих баштах своїх палаців, Князі Рівнин звели до неба очі і уздріли ясну зорю і безпомилково сприйняли її як знамення своїх богів про те, що настав час розправитися з гидокапосними Племенами з Холодних Гір.

А посередині, між землями тих і других, до неба звели очі Лісовики і побачили знамення в образі нової зірки і втупилися в неї зі страхом і гіркими передчуттями, бо хоч раніше вони і не бачили нічого подібного, та достеменно знали, що саме воно віщувало, і схилили голови у відчаї.

Вони знали, коли задощило — то вже знак.

Коли дощ перестає — то вже знак.

Коли задують вітри — то вже знак.

Коли вітри вщухають — то вже знак.

Коли на їхній землі опівночі, при повному місяці, народжується козеня з трьома головами — то теж знак.

Коли на їхній землі десь там після обіду кішка приведе кошеня чи опороситься свиня і ні в першого, ні в другого не виявиться жодного спадкового дефекту або і взагалі народжується просте собі немовля з кирпатим носиком — це теж часто-густо може виявитися знаком.

Тож без будь-якого сумніву — нова зірка в небі була знаком особливої ваги.

І всяке нове знамення означало одне й те ж саме — Князі Рівнин та Племена Холодних Гір знову збираються дати один одному бубни.

Сама по собі ця справа була не такою вже й нудною, та річ у тому, що Князі Рівнин та Племена Холодних Гір завжди обирали для чубанини одне й те ж саме місце — Ліс. І більше всіх у цих бойовищах на горіхи перепадало саме Лісовикам, хоча, як їм здавалося, вони ніякогісінького відношення до цих порахунків не мали.

І траплялося так, що після деяких найзапекліших тасканин Лісовики посилали гінця або до вождя Князів Рівнин, або до вождя Племен Холодних Гір з вимогою пояснити Причини такої нестерпної поведінки.

І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.

І найстрашнішим було те, що ті роз’яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж таким дурнем, не підозрював, який суворий та заплутаний є той світ, в якому він живе, і з якими труднощами та парадоксами доводиться миритися, коли ти вже наважився в такому світі жити.

— Отепер ти взяв до тями? — бувало, питав вождь. — Гінець тільки тупо кивав головою.

— Тож розумієш, що цих сутичок уникнути неможливо? Ще один тупий кивок.

— І чому вони мають проводитися в лісі, і чому вибір цього місця для побоїщ якнайкраще слугує загальному благу, в тому числі і благу Лісовиків?

— Е…

— Якщо розглядати в далекосяжній перспективі?

— Е… так.

І тоді гінцеві ставала зрозумілою причина, і повертався він до лісу в середовище свого народу. Та, наближаючись до дому, продираючись крізь лісові хащі, він раптом усвідомлював, що начисто позабував усе почуте про саму причину, опріч того, що сказане здавалося йому напрочуд переконливим. А от суть самої причини геть випарувалася з його голови.

І звичайно ж, Лісовиків дуже тішило, коли наступного разу Князі Рівнин та Племена Холодних Гір черговий раз починали вогнем і мечем прокладати собі шлях крізь Ліс, заганяючи на той світ усіх Лісовиків, що попадали їм під руку.

Прак перервав свою розповідь і патетично закашлявся.

— Я був гінцем, — вів далі він, — коли після появи вашого корабля в лісі розгорнулися битви, жорстокості яким було не позичати в попередніх. Багато наших полягло. Я гадав, що можу донести суть причини до свого народу. І я пішов. Вождь Князів повідав її мені, та на зворотному шляху вона розсипалася і розтала в моїй голові, мов сніг на сонці. Так воно вже повелося, так воно вже і йшлося.

Піднявши очі на Артура, він знов захихотів, на цей раз зовсім тихо.

— І останнє, не враховуючи жаб, що залишилось у моїй пам’яті від еліксиру правди — це останнє послання Бога сотвореному ним усьому сущому. Маєте бажання послухати?

На мить усі завагалися, підозрюючи, що Прак жартує.

— Це суща правда, — запевняв він. — Не зійти мені з цього місця. Його груди ледь здіймалися, дихати йому було важко. Голова незграбно завалилася набік.

— Коли я вперше дізнався, про що йдеться, то враження великого те на мене не справило, — не вгавав він, — та я пригадую, яке враження склала на мене розповідь вождя Князів і як скоро вона випарувалася з голови, тож, виходячи з цього, я вважаю, що з самого послання пожитку буде більше. Хочете послухати, про що воно? Бажаєте?

Слухачі тупо закивали.

— Ще б не хотіли. Якщо вже вам так кортить, то я пропоную полетіти та пошукати його самим. Воно виведено тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від сонця Зарс в галактичному секторі Ку-Ку-Сімка Дріб-Джі-Гамма. Його охороняє Панцерлусковинна Домовина Ту-паря.

Після цієї заяви зависла довга тиша, яку нарешті порушив Артур.

— Даруйте, де отевочки, як його? — перепитав він.

— Воно виведено, — повторив Прак, — тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від…

— Даруйте, — знову перепитав Артур, — яких гір?

— Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті…

— Якій країні? Я не зовсім розібрав.

— Севорбойпстрії, на планеті…

— Сервоб… якої?

— О Господи всемилосердний, — зітхнув Прак і роздратовано віддав Богові душу.

В наступні декілька днів Артур час від часу згадував про послання Боже, та врешті вирішив не піддаватися спокусі відшукати його і твердо дотримуватися першоплану — осісти на якійсь маленькій мальовничій планеті і сумирно коротати свої дні. «Врятувавши Всесвіт двічі протягом одного дня, — розмірковував він, — можна жити трохи спокійніше».

Друзі висадили його на планеті Кріккіт, яка знову стала ідилічно-пасторальним раєм, хоча пісні часом і доводили його до шалу.

Він присвячував багато часу польотам.

Він навчився спілкуватися з птахами і виявив, що розмова з ними наганяла фантастичну нудьгу. Пернаті тільки й щебетали про швидкість вітру, розмах крил, співвідношення енергії і маси, коли пощастить — то про ягоди. Прикро, та він виявив, що коли засвоїти пташину говірку, відразу усвідомлюєш, що піднебесний простір постійно заповнений цим пустопорожнім цвіріньканням. І від нього нікуди не дінешся.

З цього приводу Артур, урешті-решт, занедбав літальний спорт і привчив себе до життя долі, і йому воно подобалося, хоча пустопорожнє цвірінькання доносилося і до самого низу.

Якось одного дня, коли він гуляв по поверхні землі полями, мугикаючи недавно почуту пісеньку, прямо перед його носом з небес спустився сріблястий зореліт.

Розчинилася ляда, висунулися східці. З корабля вийшов високий сіро-зелений чужинець і величаво попрямував до Артура.

— Артур Філі… — почав був він, та, уважно придивившись до Артура, а потім зиркнувши у свою теку, спохмурнів. Знову зміряв його поглядом.

— Здається, тебе я вже облаяв, га? — промимрив він.