Фундація та Земля

1

Відліт минув мов у тумані. Тревіз зібрав свою непотрібну зброю, відчинив шлюз, і вони ввалилися на корабель. Аж до злету депутат не помічав, що Феллом вони взяли із собою.

Вони, напевно, не встигли б, якби солярійські польоти не були настільки нехитрими порівняно з їхніми. Солярійському кораблеві, який до них наближався, потрібен був немислимий час на зниження та посадку. З іншого боку, комп’ютер «Далекої зірки» майже не потребував часу на вертикальний підйом гравітаційного корабля.

І хоча без гравітаційної взаємодії й, відповідно, інерції пасажири майже не відчули наслідків прискорення, які супроводжували такий швидкісний зліт, хоча інакше були б нестерпні, наслідки опору повітря таки далися взнаки. Зовнішня температура корпусу зростала значно швидше за зазначену в іструкціях флоту норму (і швидше, ніж міг витримати зореліт).

Злітаючи, вони бачили, як сідає другий солярійський корабель і наближаються ще кілька. Тревіз замислився, зі скількома роботами змогла б упоратися Блісс, і вирішив, що їх би здолали кількістю, якби вони лишалися на поверхні ще хоча б хвилин п’ятнадцять.

Щойно вони опинились у космосі (принаймні на достатній відстані, лише з розрідженими хмарками екзосфери довкола), Тревіз попрямував на нічний бік планети. Це було недалеко, оскільки вони злетіли з поверхні майже на заході сонця. У темряві «Далека зірка» мала б шанс вистигнути швидше, тож корабель міг продовжувати здійматися з поверхні повільною спіраллю.

Пелорат вийшов із кімнати, яку ділив із Блісс, і повідомив:

— Дитина зараз нормально спить. Ми показали їй, як користуватись туалетом, і вона без проблем зрозуміла.

— Не дивно. У них мали бути схожі вигоди в маєтку.

— Я не бачив, а я шукав, — палко мовив Пелорат. — Як на мене, ми забралися назад на корабель якраз вчасно.

— Ми всі так вважаємо. Але навіщо ми взяли на борт дитину?

— Блісс би її не відпустила, — вибачливо знизав плечима Пелорат. — Вона ніби рятувала життя замість того, яке забрала. Вона не здатна витримати…

— Я знаю, — мовив Тревіз.

— Ця дитина має дуже химерну будову.

— Так і мусить бути, якщо вона гермафродит.

— Знаєте, в неї є яєчка.

— Навряд чи вона без них обійшлася б.

— А ще щось, що я можу описати лише як дуже маленьку вагіну.

— Огидно, — скривився Тревіз.

— Не дуже, Ґолане, — заперечив Пелорат. — Вона адаптована до потреб виду: лише видає запліднену яйцеклітину, або дуже крихітний ембріон, який потім розвивається в лабораторних умовах — ризикну припустити, під опікою роботів.

— А що станеться, якщо їхня робосистема розвалиться? Тоді вони більше не зможуть виробляти життєздатних дітей.

— Будь-якій світ опиниться у серйозній халепі, якщо його соціальна система повністю розвалиться.

— Я навряд чи дуже плакатиму за солярійцями.

— Що ж, — зауважив Пелорат, — визнаю, це не вельми привабливий світ — маю на увазі, для нас. Однак у ньому просто абсолютно незвичні для нас люди та соціальна система, любий друже. Відніміть людей та роботів, і матимете світ, який би без цього…

— Розпався, як починала розпадатися Аврора, — завершив Тревіз. — Янове, як Блісс?

— Боюся, виснажена. Вона зараз спить. Це був дуже важкий час для неї, Ґолане.

— Я й сам не те щоб отримував задоволення.

Тревіз заплющив очі й вирішив, що і собі міг би трохи поспати та побалує себе цим полегшенням, щойно буде достатньо впевнений, що солярійці точно не мають потужностей для космічних перегонів. Поки що комп’ютер не доповідав про будь-що штучної природи поряд із ними.

Він гірко подумав про дві відвідані планети косміків — на одній ворожі собаки, на іншій ворожі самітники-гермафродити, й на жодній ані найменшого натяку на місце розташування Землі. Єдиним надбанням подвійних відвідин були Феллом.

Тревіз розплющив очі. Пелорат досі сидів з іншого боку комп’ютера й серйозно за ним спостерігав.

— Варто було покинути це солярійське дитя, — з раптовою переконаністю сказав Тревіз.

— Бідолаха. Вони б його вбили.

— Хай так. Йому там було місце. Воно — частина їхнього суспільства. Воно народилося, щоб бути скараним на смерть через свою зайвість.

— Ох, мій любий друже, це жорстокий погляд на речі.

— Це раціональний погляд. Ми не знаємо, як його доглядати, і з нами воно може повільно страждати та все одно померти. Що воно їсть?

— Гадаю, те саме що й ми, старий друже. Власне, як щодо того, що їмо ми? Які в нас запаси харчів?

— Достатні, достатні. Навіть зважаючи на нового пасажира.

Не схоже, щоб це зауваження Пелората надто потішило.

— Наш раціон стає доволі одноманітним, — сказав він. — Варто було взяти на борт щось із Компореллона — хоча не те щоб їхня готівля була пречудовою.

— Ми не могли. Якщо пам’ятаєте, ми відлітали доволі спішно, як і з Аврори, а надто із Солярії. Але що таке невелика одноманітність? Вона псує задоволення, але дозволяє вижити.

— Чи можна буде за потреби набрати свіжих харчів?

— Коли завгодно, Янове. З гравітаційним кораблем та гіперпросторовими двигунами Галактика стає маленькою. Ми можемо опинитися будь-де за кілька днів. Просто половину світів Галактики попередили видивлятися наш корабель, і я б ліпше деякий час не траплявся на очі.

— Гадаю, це так. Але Бандер корабель, здається, не цікавив.

— Можливо, вони навіть не усвідомлювали його існування. Підозрюю, солярійці вже давно відмовилися від космічних польотів. Їхнє найголовніше бажання — щоб їм дали спокій, а навряд чи можна насолоджуватися безпекою ізоляції, подорожуючи космосом і виявляючи власну присутність.

— Ґолане, що нам робити далі?

— На нас чекає третій світ.

— Після перших двох, — похитав головою Пелорат, — від третього я небагато очікую.

— Я наразі теж, але щойно зможу трохи поспати, то накажу комп’ютеру прокласти нам курс до цього третього світу.

2

Тревіз поспав значно довше, ніж очікував, але це заледве мало значення. На борту корабля не було дня чи ночі в природному сенсі, і добовий ритм ніколи не працював досконало. Час вони встановлювали собі самі, і для Тревіза з Пелоратом (а надто для Блісс) було звичним ділом трохи вибиватися з природної рутини їжі та сну.

Тревіз навіть розмірковував під час відшкрібання (через важливість збереження води доцільним було відшкрібати із себе мильну піну, а не споліскувати її), чи не поспати йому ще годину чи дві, коли раптом обернувся й збагнув, що бачить перед собою Феллом — дитя було напіводягнене, як і він сам.

Тревіз не втримався й відстрибнув, що в обмеженому просторі санвузла неминуче означало вдаритися частиною тіла об щось тверде. Він застогнав.

Феллом із цікавістю дивилися на нього і вказували на Тревізів пеніс. Дитя говорило щось нерозбірливе, але весь його вигляд, здавалося, висловлював невіру. У Тревіза не було вибору, крім як для власного спокою прикрити пеніс руками.

Тоді Феллом високим голосом промовили:

— Вітаю.

Тревіз трохи здивувався несподіваному використанню галактичної, однак слово звучало як запам’ятоване. Із зусиллям вичавлюючи з себе по слову, Феллом продовжили:

— Блісс… сказати… ви… мити… мене.

— Справді? — Тревіз поклав руки Феллом на плечі. — Ти… лишатися… тут.

Він вказав на підлогу, і Феллом, звісно, одразу ж задивилися на місце, куди вказував палець. З дитини не було видно, наче вона зрозуміла фразу.

— Не ворушися, — додав Тревіз, міцно взявши дитину за обидві руки й притиснувши їх до тіла, ніби символізуючи нерухомість. Хутко витерся, вдягнув спіднє, а поверх штани. Вийшов і загорлав: — Блісс!

На кораблі було важко перебувати за більше ніж чотири метри одне від одного, тож Блісс одразу вийшла з кімнати та з усмішкою мовила:

— Ви кликали мене, Тревізе, чи це легкий вітерець повіяв, колихаючи траву?

— Покиньте жарти, Блісс. Що це? — Він тицьнув великим пальцем за плече.

Блісс глянула повз нього й відповіла:

— Ну, схоже на солярійське дитя, яке ми вчора взяли на борт.

— Ви взяли на борт. Чому ви хочете, щоб я його помив?

— Подумала, що ви захочете. Це дуже кмітлива істота, швидко вхоплює слова галактичною. Не забуває нічого з того, що я пояснюю. Звісно, я їй у цьому допомагаю.

— Авжеж.

— Так. Я підтримую в ній спокій. Я приспала її на більшу частину бентежних подій на планеті. Переконалася, що вона поспала на борту, і намагаюся трохи відвернути її думки від втраченого робота, Джембі, якого вона, вочевидь, дуже любила.

— Так що, гадаю, зрештою їй тут сподобається.

— Сподіваюся. Вона пристосовується, бо ще мала, і я заохочую це настільки, наскільки наважуюсь впливати на її свідомість. Я навчу її говорити галактичною.

— Тоді ви її й мийте, ясно?

— Добре, якщо ви наполягаєте, — знизала плечима Блісс, — але я хотіла б, щоб вона дружньо ставилася до кожного з нас. Кожному з нас було б корисно виконувати певні функції. У цьому ви точно можете посприяти.

— Не настільки. А коли завершите з миттям, позбудьтеся її. Я хочу з вами поговорити.

— Що значить «позбудьтеся»? — з раптовою ворожістю в голосі перепитала Блісс.

— Я не маю на увазі викинути її крізь шлюз, просто сховайте в себе в кімнаті. Посадіть у кутку. Я хочу поговорити з вами.

— Буду до ваших послуг, — холодно озвалася вона.

Тревіз дивився їй услід, якусь мить піддаючися гніву, тоді перейшов до кабіни пілота й увімкнув екран.

Солярія мала вигляд темного кола з вигнутим серпом світла ліворуч. Тревіз поклав руки на робочу поверхню, входячи в контакт із комп’ютером, і відразу відчув, як вщухає лють. Для ефективного з’єднання потрібен спокій, тож зрештою ручний контакт та душевна рівновага поєдналися в умовному рефлексі.

У жодному напрямку від корабля аж до самої планети не було штучних об’єктів. Солярійці (або ж, що найімовірніше, їхні роботи) не могли чи не стали їх переслідувати.

Це добре. Отже, він міг вийти з нічної тіні. Якщо здійматиметься далі, тінь у будь-якому разі щезне, коли диск Солярії з відстанню ставатиме меншим за віддаленіше, але набагато габаритніше сонце, довкола якого вона обертається.

Тревіз також наказав комп’ютеру піднімати корабель над орбітою, бо це дасть змогу безпечніше прискоритися. Тоді вони швидше досягнуть відстані, на якій викривлення простору вже не завадить їм виконати безпечний стрибок.

І, як це часто буває в таких випадках, він почав вивчати зорі. Їхня тиха незмінність була майже гіпнотичною. Відстань стерла всю їхню бурхливість та нестабільність, і вони скидалися просто на світлові цятки.

Одна із цих цяток могла бути тим самим сонцем, навколо якого оберталася Земля, — найпершим сонцем, у випромінюванні якого зародилося життя й у живодайності якого еволюціонувало людство.

Авжеж, якщо світи косміків кружляли довкола зірок, які були яскравими й помітними членами зоряної родини, та все одно не були зазначені на галактичній мапі комп’ютера, те саме могло стосуватися й того самого сонця.

Або, може, сонця світів косміків замовчували лише через якусь доісторичну угоду, яка давала тим спокій? Чи могло сонце Землі бути додане на мапу Галактики, але нічим не вирізнятися серед міріад сонцеподібних зірок, які не мали в себе на орбіті придатних для життя планет?

Усе ж таки в Галактиці було близько тридцяти мільярдів сонцеподібних зірок, і лише десь одна на тисячу мала на орбіті світ із потенційним життям. За кілька сотень парсеків від їхнього нинішнього розташування могла бути тисяча таких планет. Тож чи не варто Тревізові просіювати сонцеподібні зірки одна за одною, шукаючи потрібної?

Або, може, найперше сонце навіть не в цьому районі Галактики? Скільки ще районів були переконані, що те сонце — сусіднє з ними, і що вони — первісні поселенці?

Тревізу потрібна була інформація, і поки що йому її бракувало.

Він дуже сумнівався, що навіть найретельніше вивчення тисячолітніх руїн на Аврорі надасть інформацію про розташування Землі. Ще дужче він сумнівався, що можна змусити поділитися інформацією солярійців.

А ще, якщо вся інформація про Землю зникла з величної Бібліотеки на Тренторі і якщо жодної інформації про Землю не лишилося у величній колективній пам’яті Геї, здавалося малоймовірним проґавити хоч якусь інформацію, яка могла існувати в загублених світах косміків.

А якщо йому раптом пощастить знайти сонце Землі, а тоді й саму Землю, чи не змусить його щось про це забути? Чи не був захист Землі абсолютним, а її рішучість лишатися в тіні — незламною?

Та й що Тревіз узагалі шукав? Землю? Чи хибу в Плані Селдона, що її він (без очевидної причини) думав знайти на Землі?

План Селдона працював уже п’ять століть і мусив нарешті привести людський вид (принаймні так казали) до безпечної гавані Другої Галактичної Імперії, величнішої за Першу, благороднішу та вільнішу, — проте він, Тревіз, усе ж таки віддав свій голос не за неї, а за Галаксію.

Галаксія буде одним великим організмом, тоді як Друга Галактична Імперія, попри величезність і різноманітність, буде всього лиш союзом індивідуальних організмів, мікроскопічного порівняно з нею самою розміру. Друга Галактична Імперія буде ще одним прикладом союзу особистостей, що їх людство укладало, відколи стало людством. Друга Галактична Імперія могла б бути найбільшою й найкращою із цього виду, однак усе одно стане лише черговим його представником.

Щоб Галаксія, представниця цілковито іншого організаційного виду, була кращою за Другу Галактичну Імперію, у Плані має бути хиба, щось, що прогледів сам видатний Гарі Селдон.

Але якщо Селдон це прогледів, як міг Тревіз це виправити? Він не був математиком, не знав нічого, абсолютно нічого про подробиці Плану й до того ж не зрозумів би, навіть якби йому пояснили.

Усе, що він знав, це припущення — що потрібна велика кількість залучених людей, і що вони не мають знати результату. Перше припущення було самоочевидно правдивим, зважаючи на величезне населення Галактики, а друге мало бути правдивим, адже подробиці Плану знали тільки другофундатори, а ті доволі старанно їх тримали при собі.

Тож лишалося ще якесь додаткове непомічене припущення, щось, що всі настільки сприймали як належне, що ніколи про це не згадували й не думали — але водночас воно могло бути хибним. Якби це припущення справді виявилося хибним, воно б змінило фінал Плану й віддало перевагу Галаксії над Імперією.

Але якщо припущення було таким очевидним і його настільки сприймали як належне, що ніколи не висловлювали, як воно могло бути хибним? А якщо його ніхто ніколи не висловлював і не думав про нього, як міг про нього дізнатися Тревіз, або ж, навіть якби він здогадався про його існування, як міг отримати хоч якесь уявлення щодо його природи?

Чи справді він, Тревіз — людина з бездоганною інтуїцією, як наполегливо стверджувала Гея? Чи знав він, як вчинити правильно, навіть якщо не розумів, чому саме так чинить?

Тепер він відвідував усі світи косміків, про які знав. Чи правильно це? Чи містили ці світи відповідь? Або хоча б початок відповіді?

Що ще було на Аврорі, крім руїн та диких собак? (І, можливо, інших здичавілих істот. Розгніваних биків? Зеленооких котів-переслідувачів?) Солярія була жива, але що на ній такого, крім роботів та людських істот, які перетворюють енергію? Як обидва ці світи стосувалися Плану Селдона, якщо не містили таємниці розташування Землі?

А якби й так, як стосувалася Плану Селдона Земля? Чи не божевілля все це? Чи не надто довго та серйозно він слухав вигадки про свою непогрішимість?

На Тревіза наринула хвиля сорому, притиснувши так, що він заледве міг дихати. Він дивився на зорі — далекі, байдужі — та думав: я, напевно, найбільший дурень у Галактиці.

3

Його роздуми перервав голос Блісс.

— Що ж, Тревізе, навіщо ви хотіли… Щось не так? — Її голос раптом став занепокоєним.

Тревіз підвів погляд; якусь мить йому було складно відмахнутися від свого настрою. Він задивився на Блісс, тоді сказав:

— Ні, ні. Все гаразд. Я… я просто замислився. Все ж таки час від часу мені це властиво.

Депутата тривожила думка, що Блісс здатна читати його емоції. Він міг лише вірити їй на слово, що вона добровільно утримується від контролю за його розумом. Однак Блісс його відповідь, здавалося, влаштувала.

— Пелорат із Феллом, вчить дитину фраз галактичною, — сказала вона. — Здається, вона їсть те саме, що й ми, без зайвих заперечень. Але що ви хотіли зі мною обговорити?

— Краще не тут. Комп’ютерові я наразі не потрібен. Якщо ви не проти піти до мене в кімнату — ліжко застелене, і ви можете посидіти на ньому, а я посиджу в кріслі. Або навпаки, якщо забажаєте.

— Неважливо. — Вони пройшли невелику відстань до кімнати Тревіза. Блісс уважно його роздивлялася. — Здається, ви більше не гніваєтеся.

— Придивляєтеся до мого розуму?

— Аж ніяк. Придивляюсь до вашого обличчя.

— Не гніваюся. Можу час від часу спалахувати, але це не те ж саме, що гніватися. Проте якщо ви не проти, я мушу дещо у вас запитати.

З рівною спиною й серйозним виразом на широкому обличчі та в темно-брунатних очах Блісс присіла на Тревізове ліжко. Її чорне волосся до плечей було акуратно укладене, а тонкі руки невимушено зчепилися на колінах. Від неї легко віяло парфумами.

— Ви причепурился, — усміхнувся Тревіз. — Підозрюю, ви вважаєте, що на юну привабливу дівчину я не так горлатиму.

— Ви можете горлати й кричати скільки забажаєте, якщо вам від цього буде легше. Я тільки не хочу, щоб ви горлали й кричали на Феллом.

— Я й не збирався. Власне, я й на вас не збирався кричати. Хіба ми не домовилися бути друзями?

— Гея завжди мала до вас тільки дружні почуття, Тревізе.

— Я не кажу про Гею. Я знаю, що ви частина Геї, що ви і є Гея. Та все ж у вас є і частина власної особистості, принайм­ні до певної міри. Я звертаюся до особистості. Звертаюся до тієї, кого звуть Блісс, окремої — наскільки це можливо — від Геї. Хіба ми не домовилися бути друзями, Блісс?

— Так, Тревізе.

— Тоді як так сталося, що ви не поспішали розбиратися з роботами на Солярії після того, як ми вийшли з маєтку й ді­сталися корабля? Мене принизили, мені було фізично боляче, але ви нічого не вдіяли. Навіть попри те, що будь-якої миті могли надійти ще роботи й узяти кількістю, ви нічого не вдіяли.

Серйозно на нього дивлячись, Блісс заговорила так, ніби мала намір пояснити свої дії, а не захищати їх:

— Я діяла, Тревізе. Я вивчала розум роботів-хранителів і намагалася дізнатися, як із ними впоратися.

— Я знаю, що ви це робили. Принаймні ви так казали. Я просто не бачу в цьому сенсу. Навіщо поратися з розумом, якщо ви були цілком здатні знищити їх — як зрештою і вчинили?

— Гадаєте, це легко — знищити розумну істоту?

Губи Тревіза скривилися від огиди.

— Ну ж бо, Блісс. Розумну істоту? Це був усього лише робот.

— Всього лише робот? — У її голосі забринів запал. — Так постійно кажуть. Всього лише. Всього лише! Чому б солярієць, Бандер, вагалися нас убити? Ми ж були всього лише людьми без перетворювачів. Навіщо вагатися, лишаючи Феллом напризволяще? Це всього лиш солярієць, до того ж юний представник виду. Якщо ви почнете відмахуватися за бажанням від «усього лише» будь-кого й будь-чого, ви можете знищити все, що забажаєте. Для цього завжди можна знайти категорії.

— Не доводьте цілком виправдане зауваження до крайнощів, щоб воно здавалося сміховинним. Робот був усього лише роботом. Цього ви не заперечите. Він не був людиною. Не був розумним у нашому уявленні. Це машина, що імітує видимість розуму.

— Як же вам легко розмірковувати, коли ви нічого про це не знаєте. Я Гея. Так, я і Блісс, але я Гея. Я — світ, який вважає кожен свій атом цінним та значущим, а кожне поєднання атомів — ще ціннішим і значущішим. Я/ми/Гея не будемо легковажно ламати поєднання, хоча залюбки вбудуємо його в щось іще складніше, звісно, за умови, що це не нашкодить цілому. Найвища відома нам форма поєднання створює розум, і готовність знищити розум потребує найгострішої необхідності. Майже не важливо, машинний це розум чи біохімічний. Робот-хранитель насправді був різновидом розумної істоти, яку я/ми/Гея ніколи не зустрічали. Вивчати її було дивовижно. А знищити — немислимо, окрім як критичної миті.

— На кону були три розумні життя, — стримано зауважив Тревіз, — ваше, Пелората — людини, яку ви кохаєте, і якщо ви не проти, що я згадаю, то моє.

— Чотири! Ви досі забуваєте враховувати Феллом. Вони ще не були на кону. Тож я оцінювала. Послухайте… Припустімо, ви бачите перед собою картину, видатний художній шедевр, існування якого означатиме для вас смерть. Усе, що вам треба, це довільно мазнути по картині пензлем, і її навіки буде знищено, а ви врятуєтесь. Але припустімо, що якби замість цього ви ретельно вивчили картину, додавши маленький штрих тут, цятку там, відшкрібши трохи фарби ще десь, і так далі, ви б змінили картину достатньо, щоб уникнути смерті, а вона так і лишилася б шедевром. Звісно, ці зміни можна зробити лише з болючою ретельністю. На це знадобиться час, але якби цей час був, ви б точно спробували врятувати і картину, і своє життя.

— Можливо. Але зрештою ви знищили картину остаточно. З’явився широкий мазок, який стер усі дивовижні маленькі кольорові штрихи та відтінки образів і форм. І ви зробили це одразу ж, коли під загрозою опинився цей маленький герма­фродит, хоча наша й ваша власна небезпека вас не зворушила.

— Нам, чужинцям, ще досі нічого терміново не загрожувало, тоді як Феллом, як мені здалося, раптом стало загрожувати. Я мусила обирати між роботами-хранителями та Феллом, і, не маючи часу на поразку, обрала Феллом.

— То в цьому річ, Блісс? Швидке обчислення, яке зважило один розум проти іншого, швидке оцінювання складності та цінності?

— Так.

— А я скажу вам, що це все через дитину, яка перед вами стояла, — дитину, налякану смертю. Тоді ви піддалися материнському інстинкту й врятували її, хоча раніше, коли на кону були три дорослі життя, річ була лише в обчисленні.

— Частково — можливо, — трохи зашарілася Блісс, — але не в тій насмішкуватій манері, у якій ви про це говорите. За моїм вчинком стояло і раціональне мислення теж.

— Навіть не знаю. Якби за цим стояло раціональне мислення, вам могло б спасти на думку, що дитина стикається з очікуваною долею, звичною у її суспільстві. Хто знає, скільки тисяч дітей викорінили, щоб підтримувати низьку кількість населення, яку ці солярійці вважають доречною для свого світу.

— Річ не лише в цьому, Тревізе. Дитину б убили, бо вона була надто малою, щоб ставати спадкоємцем, а так трапилося, бо її родитель загинув дочасно, а це все тому, що я вбила цього родителя.

— У мить, коли треба було або вбити, або померти самим.

— Неважливо. Я вбила родителя. Я не могла стояти осторонь і дозволити, щоб дитину вбили за мій учинок. Крім того, з’явилася можливість дослідити мозок такого типу, який Гея ніколи раніше не досліджувала.

— Дитячий мозок.

— Він не лишатиметься дитячим мозком. Надалі він розвине дві частки-перетворювачі обабіч. Ці частки дають солярійцям здібності, до яких не може дорівнятися вся Гея. Мене втомлювало просто запалити кілька вогнів, просто увімкнути пристрій, щоб відчинити двері. Бандер могли підтримувати все живлення у володіннях із дуже складним устроєм, навіть більших за місто, яке ми бачили на Компореллоні. Вони здатні були робити це навіть уві сні.

— Тоді ви вважаєте дитину важливою для фундаментального вивчення мозку.

— Так, певною мірою.

— Я так не вважаю. Мені здається, що ми взяли на борт небезпеку. Велику небезпеку.

— Яку небезпеку? Дитина ідеально пристосується — з моєю допомогою. Вона дуже розумна й уже виказує ознаки прихильності до нас. Вона їстиме те саме, що їмо ми, йтиме туди, куди йдемо ми, а я/ми/Гея набудемо безцінні знання про її мозок.

— Що як вона розмножиться замолоду? Їй не потрібен партнер. Вона сама собі партнер.

— Вона ще багато років не досягне дітородного віку. Косміки жили століттями, і солярійці не мали бажання збільшувати свою чисельність. Популяції, гадаю, привито відтерміноване розмноження. Феллом ще довго не матимуть дітей.

— Звідки ви знаєте?

— Я не знаю, просто розмірковую логічно.

— А я кажу вам, що Феллом нестимуть загрозу.

— Ви цього не знаєте. І ви не міркуєте логічно.

— Я відчуваю це, Блісс, безпричинно. Просто зараз. А це ви, а не я, наполягаєте на непогрішності моєї інтуїції.

І Блісс стривожено спохмурніла.

4

Пелорат зупинився біля дверей до кабіни пілота й доволі знічено зазирнув усередину, ніби намагаючись визначити, заклопотаний Тревіз чи ні.

Тревіз тримав долоні на столі, як і завжди, коли ставав одним цілим із комп’ютером, а погляд зосередив на екрані. Тож Пелорат виснував, що Тревіз працює, і терпляче чекав, намагаючись не ворушитися й ніяк не заважати.

Нарешті Тревіз глянув на Пелората. Він не був цілком свідомим. У єдності з комп’ютером погляд Тревіза завжди здавався трохи скляним і розфокусованим, неначе він дивився, думав, жив інакше, ніж зазвичай властиво людям.

Однак він повільно кивнув Пелоратові, ніби постать того із труднощами проклала собі шлях і нарешті мляво відбилася в зорових частках мозку. Невдовзі Тревіз відняв долоні, усміхнувся й знову став собою.

— Боюся, я вам заважаю, Ґолане, — вибачився Пелорат.

— Не дуже, Янове. Я просто перевіряв, чи готові ми до стрибка. Майже готові, але думаю, я вичекаю ще кілька годин, просто на щастя.

— Хіба щастя чи випадкові чинники тут мають якесь значення?

— Це просто вислів, — усміхнувся Тревіз, — але випадкові чинники мають деяке значення — теоретично. Що вас непокоїть?

— Я можу присісти?

— Авжеж, але ходімо до мене в кімнату. Як там Блісс?

— Дуже добре. — Пелорат прочистив горло. — Знову спить. Їй потрібно спати, ви ж розумієте.

— Чудово розумію. Через гіперпросторовий відрив.

— Саме так, старий друже.

— А Феллом? — Тревіз відкинувся на ліжку, лишивши Пелоратові крісло.

— Оті книги з моєї бібліотеки, які ви наказали комп’ютерові для мене роздрукувати? Народні казки? Дитя їх читає. Звісно, дуже мало розуміє галактичну, але здається, йому подобається звучання слів. Він… я постійно хочу називати його чоловічим займенником. Як гадаєте, чому, старий друже?

— Можливо, тому, що ви самі чоловік, — знизав плечима Тревіз.

— Напевно. Знаєте, вони страхітливо розумні.

— Не сумніваюся.

Пелорат завагався.

— Наскільки я розумію, Феллом вам не дуже подобається.

— Нічого не маю проти них особисто, Янове. У мене ніколи не було дітей, і вони мені загалом ніколи особливо не подобалися. Наскільки я пам’ятаю, у вас діти були.

— Син. Я згадую, що коли він був малим, це було задоволення. Можливо, саме тому я й хочу вживати до Феллом чоловічий займенник. Це відносить мене в минуле на чверть століття чи десь так.

— Я не заперечую, щоб дитина вам подобалася, Янове.

— Вам вона теж сподобається, якщо ви дасте собі шанс.

— Певен, так і буде, Янове, і можливо, колись я дам собі на це шанс.

Пелорат знову завагався.

— Я також знаю, що вас мусять втомлювати сварки з Блісс.

— Власне, я не думаю, що ми дуже-то й сваримося, Янове. Ми з нею доволі добре ладнаємо. У нас нещодавно навіть була розважлива дискусія — без криків і взаємних звинувачень — про те, як вона затрималася перед деактивуванням роботів-хранителів. Усе ж таки вона весь час рятує нам життя, тож я не надто можу пропонувати їй щось менше за дружбу, чи не так?

— Так, розумію, але я не про сварки у значенні суперечок. Я про цю постійну колотнечу на тему Галаксії на противагу особистості.

— А, це! Це, гадаю, триватиме — ввічливо.

— Ви не проти, Ґолане, якщо я стану в цьому обговоренні на її бік?

— Анітрохи. Ви самі погоджуєтесь з ідеєю Галаксії чи просто почуваєтесь щасливішими, коли згодні з Блісс?

— Якщо чесно, сам. Я гадаю, що Галаксія мусить стати прийдешнім. Ви самі обрали цей план дій, і я дедалі більше переконуюся, що він правильний.

— Тому що я його обрав? Це не аргумент. Ви ж знаєте, я можу помилятися, що б не казала Гея. Тож не дозволяйте Блісс переконати вас у Галаксії, використовуючи цей аргумент.

— Я не думаю, що ви помиляєтесь. Мені це показала Солярія, а не Блісс.

— Як?

— Ну, почнімо з того, що ми ізоляти, ви і я.

— Це її визначення, Янове. Я волію вважати нас особистостями.

— Це всього лиш термінологія, старий друже. Називайте це як хочете, але ми обмежені власними оболонками, які оточують наші особисті думки, і ми думаємо найперше й найбільше про себе. Самозахист — наш перший закон природи, навіть якщо це означає скривдити всіх інших істот.

— Відомо, що люди віддавали свої життя за інших.

— Рідкісний феномен. Відомо, що значно більше людей жертвували найдорожчими потребами інших заради якоїсь власної примхи.

— І як це стосується Солярії?

— Що ж, на Солярії ми бачимо, чим можуть стати ізоляти — або особистості, якщо забажаєте. Солярійці заледве можуть змиритися, що їм доводиться ділити між собою цілий світ. Вони вважають життя в повній ізоляції ідеальною свободою. Вони не сумують навіть за власними нащадками і вбивають їх, якщо тих забагато. Вони оточують себе роботами-рабами, яким постачають живлення, тож якщо гинуть, усі їхні величезні володіння також символічно вмирають. Хіба цього варто прагнути, Ґолане? Чи можна порівняти це з Геєю, з її поштивістю, добротою та взаємною турботою? Блісс це зі мною не обговорювала. Я сам так відчуваю.

— І вам це властиво, Янове. Я з вами згоден. Я вважаю солярійське суспільство жахливим, але воно не завжди було таким. Вони походять від землян, а безпосередніше — від косміків, які жили значно нормальнішим життям. З тієї чи іншої причини солярійці обрали шлях, що привів до крайнощів, але за крайнощами не можна судити. Чи знаєте ви в усій Галактиці з її мільйонами населених світів хоч один, який зараз чи в минулому мав суспільство, подібне до солярійського чи хоча б віддалено на нього схоже? І хіба б навіть на Солярії склалося таке суспільство, якби вона не була всіяна роботами? Чи можливо, щоб суспільство особистостей еволюціонувало до такої вершини солярійського жаху без роботів?

— Ви руйнуєте будь-яку теорію, Ґолане,— легко скривився Пелорат. — Принаймні не схоже, щоб ви надто переймалися захистом того виду Галактики, проти якого виступили.

— Я не руйнуватиму все. Для Галаксії є логічне обґрунтування, і коли я його знайду, то знатиму про це й поступлюся. Чи, може, якщо точніше, якщо я його знайду.

— Гадаєте, можете й не знайти?

— Як знати? — знизав плечима Тревіз. — Ви в курсі, чому я чекаю кілька годин, щоб стрибнути, і ризикую вмовити себе зачекати кілька днів?

— Ви сказали, що зачекати буде безпечніше.

— Так, саме так я сказав, але це достатньо безпечно й зараз. Насправді я боюся, що ці світи косміків, координати яких у нас є, повністю нас розчарують. У нас їх тільки три, і ми вже випробували два, щоразу ледь рятуючись від смерті. Ми досі не здобули жодної підказки щодо розташування Землі чи навіть щодо її існування. Тепер переді мною третій і останній шанс, і що як він теж нас розчарує?

Пелорат зітхнув.

— Знаєте, є старі казки — до речі, одна з них є й серед тих, які я дав Феллом, щоб попрактикуватися, — у яких комусь дають три бажання, але тільки три. Трійка в них здається важливим числом, можливо, тому, що воно перше непарне, тож це найменше вирішальне число. Ну знаєте, два з трьох виграють. Суть у тому, що в цих історіях від бажань немає користі. Ніхто нічого не бажає як слід, що, як я завжди припускав, є давньою мудрістю про те, що досягнення бажаного треба заслужити, а не… — Він зненацька замовк і знітився. — Вибачте, друже, я марную ваш час. Коли справа стосується мого хобі, я починаю забалакуватися.

— Мені з вами завжди цікаво, Янове. Я готовий поба­чити аналогію. Нам дали три бажання, ми вже загадали два, і вони не пішли нам на користь. Тепер лишилося тільки одне. Я чомусь переконаний, що ми знову зазнаємо невдачі, й хочу її відтягнути. Тому я й відкладаю стрибок якнайдовше.

— А що ви робитимете, якщо знову зазнаєте невдачі? Повернетесь на Гею? На Термінус?

— О ні, — прошепотів, хитаючи головою, Тревіз. — Пошуки мусять тривати — якби ж я тільки знав, як саме.

1

Тревіз почувався пригнічено. Невеликі перемоги, отримані від початку пошуків, не стали визначними; вони лише відтерміновували поразку.

Тепер же Тревіз відкладав стрибок до третього світу косміків, доки його тривожність не передалася й іншим. Коли він нарешті вирішив, що вже просто мусить сказати комп’ютерові спрямувати корабель крізь гіперпростір, Пелорат похмуро стовбичив у дверях кабіни пілота, а обабіч одразу за ним стояла Блісс. І навіть Феллом, зачудовано витріщаючись на Тревіза й міцно стискаючи долоню Блісс.

— Чим не родина! — грубувато зазначив Тревіз, відірвавши погляд від комп’ютера, хоча знав, що за нього говорить його невпевненість.

Він наказав комп’ютерові стрибнути так, щоб увійти у космос значно далі від потрібної зірки, ніж це було достоту необхідно. Сказав собі, що це набута після подій у двох перших світах косміків пересторога, але не вірив у це. Він знав, що дуже глибоко в душі сподівався прибути на достатньо велику відстань від зірки, щоб не бути впевненим, мала вона придатну для життя планету чи ні. Це дасть йому кілька додаткових днів космічної подорожі, перш ніж він про це дізнається і, можливо, змушений буде глянути в очі гіркій поразці.

Тож тепер, коли «родина» спостерігала, Тревіз глибоко вдихнув, а тоді посвистом випустив повітря між губами, даючи комп’ютеру фінальні вказівки.

Зоряний малюнок змінився в мовчазному стрибку, і екран став пустішим, бо перемкнувся на район, у якому зірки розташовувалися розрідженіше. І там, майже в центрі, яскраво сяяла зірка.

Тревіз вишкірився, бо це була свого роду перемога. Усе ж таки третій набір координат міг виявитися хибним і в зоні видимості могло не опинитися відповідної зірки класу G. Він озирнувся на три супутники:

— Ось вона. Зірка номер три.

— Ви впевнені? — тихо спитала Блісс.

— Дивіться. Я перемкнуся на цю саму ділянку на галактичній мапі комп’ютера, і якщо ця яскрава зірка зникне, значить, вона не нанесена на мапу, і саме вона нам і потрібна.

Комп’ютер відповів на його команду, і зірка зникла без будь-якого попереднього тьмяніння. Так, ніби її ніколи й не було, хоча решта зоряного поля лишилася на місці, велично незмінна.

— Знайшли, — констатував Тревіз.

І все ж спрямував «Далеку зірку» уперед хіба трохи хутчіше за половину її максимальної швидкості. Є чи немає там придатної для життя планети, досі було неясно, і Тревіз не поспішав про це дізнаватися. Навіть після трьох днів наближення підтвердити щось чи спростувати досі було неможливо.

А може, й не геть неможливо. Навколо зірки кружляв великий газовий гігант. Він розташовувався дуже далеко від неї та сяяв доволі блідим жовтим світлом із денного боку, який із їхнього ракурсу скидався на товстий серп.

Тревізу не подобався його вигляд, але він намагався цього не виказувати й заговорив буденно, наче путівник:

— Там є великий газовий гігант. Доволі приголомшливий. У нього пара тонких кілець і два чималих супутники, які наразі можна роздивитися.

— Газові гіганти є в більшості систем, чи не так? — спитала Блісс.

— Так, але цей доволі великий. Судячи з відстані до супутників та їхніх періодів обертання, цей газовий гігант майже у дві тисячі разів масивніший за придатну для життя планету.

— У чому різниця? Газові гіганти — це газові гіганти, і не важливо, якого вони розміру, хіба ні? Вони завжди на великій відстані від зірки, довкола якої кружляють, і жоден з них не придатний для життя через свій розмір і дистанцію до сонця. Нам просто треба пошукати населену планету ближче.

Тревіз повагався, потім вирішив викласти факти:

— Річ у тім, що газові гіганти зазвичай захоплюють знач­ний планетарний простір. Якщо вони не поглинають матеріал у себе, той зростається в доволі великі тіла, які утворюють власну супутникову систему. Вони не допускають інших утворень навіть на великій відстані від себе, тож що більшим є газовий гігант, то ймовірніше він є єдиною значного розміру планетою зірки. Біля неї будуть лише газовий гігант і астероїди.

— Хочете сказати, тут немає придатної для життя планети?

— Що більшим є газовий гігант, то менше шансів для придатної для життя планети, а цей такий масивний, що майже є карликовою зорею.

— Можна нам його побачити? — спитав Пелорат.

Усі троє задивилися на екран (Феллом були з книжками в кімнаті Блісс).

Огляд збільшувався, доки серп не заповнив екран. Над центром цей серп перетинала тонка темна лінія — тінь від системи кілець, яка виднілася недалеко від поверхні планети сяйливим вигином, що ненадовго простягався на темний бік, а тоді й сам заходив у тінь.

— Вісь обертання планети нахилена приблизно на три­дцять п’ять градусів до площини обертання, — пояснив Тревіз, — а кільце, звісно, розташоване на площині планетарного екватора, тож світло зірки на цій точці орбіти падає знизу й відкидає тінь від кільця значно вище над екватором.

— Ці кільця тонкі, — захоплено спостеріг Пелорат.

— Власне, більші за середні.

— За легендою, кільце навколо газового гіганта в планетарній системі Землі набагато ширше, яскравіше й складніше влаштоване за це. Проти кілець газовий гігант видається карликом.

— Я не здивований. Коли історія тисячі років передається від людини до людини, гадаєте, хтось применшуватиме деталі?

— Це прекрасно, — мовила Блісс. — Якщо дивитися на серп, він ніби вигинається та звивається перед очима.

— Атмосферні бурі. Загалом їх можна роздивитися краще, якщо обрати потрібну довжину світлової хвилі. Зараз, дозвольте спробувати. — Тревіз поклав долоні на робочу поверхню та наказав комп’ютерові прокласти шлях крізь спектр, зупинившись на потрібній довжині хвилі.

М’яке сяйво серпа захлинулося шаленством кольорів, які змінювались настільки швидко, що спостереження за ними майже сліпило очі. Нарешті все зупинилося на помаранчевому, а всередині серпа попливли чіткі спіралі, закручуючись і розкручуючись під час руху.

— Неймовірно, — пробурмотів Пелорат.

— Чарівно, — сказала Блісс.

Доволі ймовірно, з гіркотою подумав Тревіз, і анітрохи не чарівно. Ані Пелорату, ані Блісс, зачудованим красою, не спало на думку, що планета, якою вони захоплювались, знижувала шанси розкрити таємницю, що її Тревіз намагався розгадати. Але чому б вони мусили? Обоє тішилися тому, що рішення Тревіза було правильним, і без жодного емоційного зв’язку супроводжували його в цих пошуках упевненості. Марно було їх у цьому звинувачувати.

— Темний бік видається темним, — сказав він, — але якби наші очі були чутливіші до частини діапазону трохи за межами звичних довгих хвиль, ми бачили б його тьмяним, темним і насичено-червоним. Планета випускає в космос велику кількість інфрачервоного випромінювання, бо масивна майже до розжареності. Це більше, ніж газовий гігант: це субзірка. — Тревіз почекав іще, тоді сказав: — А тепер відволічемося від цього об’єкта й пошукаємо придатну для життя планету, яка змогла б тут існувати.

— Можливо, й існує, — усміхнувся Пелорат. — Не здавайтеся, старий друже.

— Я не здався, — відповів Тревіз, не маючи в цьому повної впевненості. — Утворення планет — надто складна справа, щоб мати жорсткі правила. Ми говоримо лише про ймовірності. Із цим космічним монстром імовірності знижуються, але не до нуля.

— Чому б не поставитись до цього так, — мовила Блісс, — що оскільки кожен із перших двох наборів координат надав вам придатну для життя планету косміків, то цей третій набір, який уже показав потрібну зірку, теж мусить надати таку планету. Навіщо говорити про ймовірності?

— Я, звісно, сподіваюся, що ви маєте рацію, — сказав Тревіз, геть не почуваючись втішено. — А тепер метнімося з планетарного рівня до зірки.

Комп’ютер подбав про це майже одразу ж, як Тревіз висловив намір. Депутат відкинувся в пілотському кріслі й знову вирішив, що єдиний недолік пілотування гравітаційного корабля з настільки розвиненим комп’ютером — це що він ніколи, ніколи не зможе пілотувати будь-який інший корабель.

Чи стерпів би він хоча б колись необхідність знову виконувати обчислення самотужки? Враховувати прискорення та обмежувати його до обґрунтованого рівня? Найімовірніше, він би забув про це і вливав би енергію, доки його та всіх інших на борту не розмазало б об ту чи іншу внутрішню стіну.

Що ж, тоді він завжди пілотуватиме цей корабель — або ж інший такий самий, якщо зможе стерпіти навіть таку мікроскопічну зміну.

І бажаючи відволіктися від питання придатної для життя планети, він так чи інакше розмірковував над тим, що спрямував корабель над планетою, а не під. Не маючи твердих підстав рухатися під світом, пілоти майже завжди вирішували рухатися над ним. Чому?

Як на те пішло, навіщо так старатися вважати один напрямок верхом, а інший — низом? У симетричному космосі це була всього-на-всього умовність.

Так само Тревіз завжди розумів напрямок, у якому оберталася навколо осі та навколо своєї зірки будь-яка планета, за якою він спостерігав. Коли обидві оберталися проти годинникової стрілки, тоді в напрямку піднятої руки була північ, а в напрямку ступень — південь. І так само в усій Галактиці північ зображали згори, а південь знизу.

Ця умовність походила ще з первісного мороку, і її сліпо дотримувалися. Якщо дивитися на знайому мапу з півднем угорі, її можна не впізнати й треба перевернути, щоб вона мала сенс. І коли все було однакове, повертали на північ — і «нагору».

Тревіз подумав про битву Бела Ріоса, генерала Імперії триста років тому, який критичної миті спрямував свій ескадрон під планетою і заскочив зненацька інший ескадрон, що вичікував і був не готовий. Скаржилися, нібито це був шахрайський маневр — звісно, невдахи.

Настільки переконлива і споконвічна умовність мусила народитися на Землі — і це рвучко повернуло роздуми Тревіза назад до питання планети.

Пелорат і Блісс і далі спостерігали за газовим гігантом, який дуже повільно крутився на екрані. Ним поширилася порція світла, і у збереженому на екрані спектрі помаранчевих хвиль закрути бур на поверхні стали ще шаленішими й гіпнотичнішими.

Потім до них забрели Феллом, і Блісс вирішила, що дитині треба поспати, та і їй теж.

Тревіз мовив до Пелората, який лишився:

— Янове, мені треба відволіктися від газового гіганта. Я хочу, щоб комп’ютер зосередився на пошуках потрібного гравітаційного сигналу.

— Звісно, старий друже, — відповів той.

Але все було складніше. Комп’ютер мусив шукати імпульс не просто потрібного розміру, а й на потрібній відстані. Тревіз буде певний лише за кілька днів.

2

Похмуро й засмучено — справді безрадісно — Тревіз зайшов до себе в кімнату й ледь помітно здригнувся.

На нього чекала Блісс, а просто поруч із нею — Феллом; від пов’язки на стегнах та одягу долинав безсумнівний свіжий запах парообробки та вакуумного прасування. У цьому дитина мала кращий вигляд, ніж в одній із вкорочених нічних сорочок Блісс.

— Не хотіла відволікати вас від комп’ютера, — сказала Блісс, — але тепер послухайте. Давай, Феллом.

Мелодійним високим голосом Феллом промовили:

— Вітаю вас, захиснику Тревізе. Для мене велике задоволення сип… соп… супроводжувати вас на цьому кораблі крізь космос. Я також радію доброті моїх друзів, Блісс і Пела.

Феллом завершили та мило всміхнулися, і Тревіз знову подумав про себе: ким я вважаю це дитя? Хлопчиком чи дівчинкою, або ж одразу обома, або ж ніким?

— Дуже добре запам’ятовано, — кивнув він. — Майже ідеальна вимова.

— Це не запам’ятовано, — лагідно мовила Блісс. — Дитина склала це самотужки і попросила можливості виголосити вам. Я навіть не знала, що саме Феллом скаже, доки сама не почула.

— Тоді й справді дуже добре, — видушив посмішку Тревіз. Він зауважив, що Блісс за можливості уникала родових закінчень.

Блісс обернулася до Феллом:

— Я ж казала, що Тревізові сподобається. А тепер іди до Пела, і зможеш ще почитати, якщо хочеш.

Феллом вибігли геть, і Блісс звернулась до Тревіза:

— Феллом приголомшливо швидко схоплює галактичну. У солярійців, мабуть, особливі здібності до вивичення мов. Згадайте, як говорили галактичною Бандер, просто наслухавшись її в розмовах через гіперпростір. Їхні мізки дивовижні не тільки тому, що перетворюють енергію.

Тревіз пирхнув.

— Тільки не кажіть, що Феллом вам досі не подобається, — озвалась на це Блісс.

— Річ не в тім, подобається чи не подобається. Це створіння просто мене тривожить. Почнімо з того, що мати справу з гермафродитом моторошно.

— Ну ж бо, Тревізе, це просто смішно. Феллом — цілком прийнятна жива істота. Уявіть собі, якими огидними ми з вами — чоловіки та жінки загалом — мусимо видаватися суспільству гермафродитів. Кожен з нас — половина цілого, а для розмноження потрібен тимчасовий і незграбний союз.

— А ви проти цього, Блісс?

— Не вдавайте, ніби не зрозуміли. Я намагаюся показати нас із погляду гермафродитів. Для них це мусить бути надзвичайно відразливо, для нас же здається природним. Тож Феллом може викликати у вас відразу, але це всього-на-всього недалекоглядна й вузьколоба реакція.

— Чесно кажучи, мене дратує не розуміти, у якому роді й числі говорити про цю істоту. Вічні вагання над цим гальмують думки й розмову.

— Але це вада нашої мови, а не Феллом. Жодну людську мову не розробляли з урахуванням гермафродитів. І я рада, що ви порушили це питання, бо сама про це думала. Говорити «вони», як наполягали Бандер, не вихід. Це займенник, призначений для об’єктів без потреби в статі, а для об’єктів, статево активних в обох сенсах, займенника не існує. Тоді чому б не обрати один із займенників довільно? Я думаю про Феллом як про дівчинку. По-перше, в неї високий голос, а ще вона здатна народжувати дітей, що є біологічним визначенням жіночності. Пелорат погодився, то чому б і вам так не робити? Нехай буде «вона» та «її».

— Гаразд, — знизав плечима Тревіз. — Химерно буде зауважити, що в неї є яєчка, але гаразд.

— У вас є ця дратівлива звичка намагатися перетворювати все на жарт, — зітхнула Блісс, — але я знаю, що ви під тиском, і зважу на це. Просто називайте Феллом жіночим займенником, будь ласка.

— Гаразд. — Тревіз повагався, а тоді, не в змозі стриматися, мовив: — Щоразу, як я бачу вас разом, мені дедалі більше здається, ніби Феллом — ваша сурогатна дитина. Чи річ не в тім, що ви хочете дитину й думаєте, що Янов не зможе вам її подарувати?

Очі Блісс розширилися:

— Він не для дітей! Ви що, гадаєте, я користуюся ним як зручним способом створення дитини? Мені в будь-якому разі не час для материнства. А коли час настане, це муситиме бути геянська дитина — а для цього Пел не годиться.

— Хочете сказати, Янова доведеться покинути?

— Аж ніяк. Це лише тимчасовий відхід. Можливо, дитину навіть створять штучним заплідненням.

— Припускаю, ви зможете мати дитину лише тоді, коли Гея вирішить, що це необхідно, — коли утвориться вільне місце після смерті живого людського компонента Геї.

— Це нечуйне формулювання, але достатньо правдиве. Гея мусить бути збалансованою в усіх своїх частинах та стосунках.

— Як і солярійці.

Блісс стиснула губи, а обличчя її трохи пополотніло.

— Аж ніяк. Солярійці створюють більше, ніж їм потрібно, а потім знищують надлишки. Ми ж створюємо лише необхідне, і в знищенні ніколи немає потреби — так само як ви замінюєте відмерлі верхні шари шкіри, вирощуючи рівно стільки, скільки потрібно для заміни, і ні на клітину більше.

— Розумію, про що ви. До речі, сподіваюся, ви врахуєте почуття Янова.

— Щодо можливої дитини для мене? Ми про це не говорили й не говоритимемо.

— Ні, я не про це. Мені здається, ви дедалі більше цікавитеся Феллом. Янов може почуватися покинутим.

— Він не покинутий, і він так само опікується Феллом, як і я. Вона — ще одне спільне, що ще більше нас зближує. Чи не може бути, що це ви почуваєтесь покинутим?

— Я? — Тревіз був щиро здивований.

— Так, ви. Я розумію ізолятів не більше, ніж ви розумієте Гею, але відчуваю, ніби ви полюбляєте бути центром уваги на цьому кораблі, і можете почуватися відрізаним через Феллом.

— Дурня.

— Не більша, ніж ваше припущення, нібито я кидаю Пела.

— Тоді оголосімо перемир’я й зупинімося. Я спробую вважати Феллом дівчинкою і надміру не переживатиму, що ви не зважаєте на почуття Янова.

— Дякую, — всміхнулася Блісс. — Тоді все добре.

Тревіз розвернувся був, але Блісс гукнула йому:

— Чекайте!

— Так? — трохи втомлено спитав Тревіз, обернувшись назад.

— Мені доволі очевидно, Тревізе, що ви засмучені та пригнічені. Я не зондуватиму ваш розум, але можливо, ви захочете розповісти мені, у чім річ. Учора ви сказали, що в цій системі є відповідна планета, і здавалися доволі задоволеними. Сподіваюся, вона досі там. Знахідка ж не виявилася хибною?

— У цій системі є відповідна планета, і вона досі там.

— Вона потрібного розміру?

— Оскільки вона відповідна, вона потрібного розміру, — кивнув Тревіз. — І також на потрібній відстані від зірки.

— Тоді в чому проблема?

— Ми зараз достатньо близько для аналізу атмосфери. Але виявилося, що аналізувати нíчого.

— Немає атмосфери?

— Вартої уваги. Це планета безживна, а інших, які оберталися б довкола сонця і мали б хоча б найменшу перспективу на життя, немає. Наша третя спроба нічого не дала.

3

Похмурий Пелорат помітно не хотів переривати нещасливе мовчання Тревіза. Він спостерігав із дверей до кабіни пілота, вочевидь, сподіваючись, що Тревіз почне розмову.

Тревіз не почав. Якщо тиша й могла бути впертою, то ця була.

Нарешті Пелорат уже не міг витримувати її та доволі боязко запитав:

— Який у нас план?

Тревіз підвів погляд і якусь мить дивився на Пелората, потім відвернувся й відповів:

— Націлюємося на планету.

— Але якщо там немає атмосфери…

— Комп’ютер каже, що атмосфери немає. До цієї миті він завжди говорив мені те, що я хотів почути, і я із цим погоджувався. Тепер він сказав мені щось, чого я чути не хочу, і я це перевірю. Якщо комп’ютер колись і помилиться, то нехай це станеться саме зараз.

— Думаєте, він помиляється?

— Ні, не думаю.

— Можете уявити собі причину, через яку він помиляється?

— Ні, не можу.

— Тоді навіщо ви завдаєте собі клопоту, Ґолане?

Тут Тревіз нарешті розвернувся на стільці обличчям до Пелората. Майже розпачливо скривився й сказав:

— Хіба не бачите, Янове, що більше я нічого придумати не можу? Ми не знайшли в перших двох світах нічого, що вказувало б на розташування Землі, а тепер і цей світ нічого не дає. То що мені тепер робити? Блукати від світу до світу, зазирати й казати: «Перепрошую. Де Земля?» Земля надто добре приховала сліди. Ніде не лишилося жодної підказки. Я починаю думати, що вона докладає зусиль, щоб ми не змогли їх знайти.

— Я й сам про це розмірковував, — кивнув Пелорат. — Не проти, якщо ми це обговоримо? Знаю, що ви засмучені, старий друже, і навряд чи бажаєте розмовляти, тож якщо хочете, щоб я дав вам спокій, я так і зроблю.

— Уперед, обговорюйте, — мовив Тревіз із чимось підозріло схожим на стогін. — Що мені ще робити, окрім як слухати?

— Не схоже, щоб ви справді цього хотіли, але, можливо, це піде нам на користь. Прошу, зупиніть мене, щойно вирішите, що більше не витримаєте. Ґолане, мені здається, що Землі довелося вдатися не лише до хитрощів і переховувань. Їй потрібно не просто стерти посилання на себе. Хіба вона не може також створити фальшиві докази та активно працювати над напусканням туману?

— Що ви маєте на увазі?

— Що ж, десь ми чули про радіоактивність Землі, а таке придумали б якраз для того, щоб знеохотити будь-які спроби визначити її розташування. Якби вона справді була радіоактивна, до неї неможливо було б наблизитися. Найімовірніше, ми не змогли б навіть на неї зійти. Навіть роботи-дослідники, якби вони в нас були, могли б не витримати радіації. Тож навіщо її шукати? А якщо вона не радіоактивна, ніхто не порушує її спокій, хіба що випадково, і навіть тоді в неї могли б бути інші способи маскування.

— Це досить дивно, Янове, — вичавив із себе усмішку Тревіз, — але те саме спадало й мені на думку. Я навіть думав про те, що цей неймовірний величезний супутник могли вигадати та інтегрувати в легенди про світ. Що ж до газового гіганта із безглуздою системою кілець, він так само сумнівний і так само міг бути доданий пізніше. Можливо, це зроблено, щоб змусити нас шукати щось, чого нема, так, щоб, потрапивши до потрібної планетарної системи, ми дивилися просто на Землю й не бачили її, бо насправді їй бракує величезного супутника, родича з трьома кільцями чи радіоактивного шару на поверхні. Отже, ми не впізнаємо її й не подумаємо, що дивимося на неї. Я уявляю й гірше.

— Невже може бути щось гірше? — Пелорат здавався пригніченим.

— Легко — коли уява посеред ночі стає хворобливою та починає шукати в неозорому царстві фантазії будь-що, здатне поглибити розпач. Що як здатність Землі ховатися абсолютна? Що як нашу свідомість затуманено? Що як ми пройдемо просто повз Землю, із її величезним супутником та із віддаленим газовим гігантом з кільцями, і нічого із цього не побачимо? Що як ми вже це зробили?

— Але якщо ви в це вірите, чому ми…

— Я не кажу, що вірю в це. Я говорю про шалені фантазії. Ми шукатимемо далі.

Пелорат повагався, потім спитав:

— Як довго, Тревізе? Колись нам точно доведеться здатися.

— Ніколи, — палко відповів Тревіз. — Якщо мені доведеться решту життя літати з планети на планету, зазирати й питати: «Скажіть, сер, де Земля?», тоді це я й робитиму. Я можу будь-якої миті відвезти вас, Блісс і навіть Феллом, якщо забажаєте, назад на Гею, а тоді продовжити пошуки сам.

— О ні. Ви ж знаєте, я не покину вас, Ґолане, і Блісс теж. Якщо треба, ми будемо стрибати з вами з планети на планету. Але чому?

— Тому що я мушу знайти Землю і тому що я знайду. Не знаю як, але знайду. А тепер дивіться, я намагаюсь досягти точки, звідки зможу вивчити сонячний бік планети не надто близько до сонця, тож дайте мені трохи часу.

Пелорат замовк, але не пішов. Він спостерігав, як Тревіз вивчає на екрані зображення планети, більш ніж наполовину залитої денним світлом. Пелоратові вона здавалася безвиразною, але він знав, що поєднаний із комп’ютером Тревіз бачив її за кращих обставин.

— Там є туман, — прошепотів Тревіз.

— Тоді мусить бути й атмосфера, — вирвалось у Пело­рата.

— Не обов’язково суттєва. Не достатня для підтримання життя, але достатня для легкого вітру, який здійме пил. Це добре відома ознака планет із розрідженою атмосферою. Там можуть навіть бути маленькі полярні шапки. Ну знаєте, трохи водяного льоду, зосередженого на полюсах. Цей світ занадто теплий для твердого двоокису вуглецю. Мені доведеться перемкнутися на радіолокаційне зображення. Так буде легше працювати на нічному боці.

— Справді?

— Так. Треба було від початку це спробувати, але з планетою майже без повітря й, відповідно, без хмар спроба з видимим світлом видавалася дуже природною.

Тревіз надовго замовк, поки екран заповнювали розмиті відображення радіолокаційних хвиль, які створювали майже абстрактне зображення планети — щось, що міг би створити митець Клеонівського періоду.

— Ну-у… — багатозначно мовив він тоді, ненадовго протягнувши останню літеру, і знову замовк.

— Що значить ваше «ну»? — врешті спитав Пелорат.

Тревіз кинув на нього швидкий погляд:

— Я не бачу кратерів.

— Кратерів? Це добре?

— Геть неочікувано, — відповів Тревіз і вишкірився. — І дуже добре. Власне, потенційно розкішно.

4

Феллом невідривно притислася носом до корабельного ілюмінатора, у якому виднівся невеликий сегмент Всесвіту точно так, як його бачило око — без комп’ютерного збільшення чи покращення.

Блісс, яка намагалася це все пояснити, зітхнула й тихо повідомила Пелорату:

— Пеле, любий, я не знаю, наскільки вона це розуміє. Для неї маєток родителя й маленька частина володінь, на якій він розташовувався, складали весь Всесвіт. Не думаю, що вона хоч колись виходила вночі чи навіть бачила зорі.

— Ти справді так вважаєш?

— Справді. Я не ризикну показувати їй будь-яку його частину, доки в неї не буде достатнього словникового запасу, щоб хоч трохи мене зрозуміти, — і як же пощастило, що ти міг говорити з нею її власною мовою.

— Проблема в тім, що я не дуже добре нею володію, — мовив, вибачаючись, Пелорат. — А Всесвіт доволі важко збагнути, якщо несподівано з ним зіткнутися. Вона сказала мені, що якщо ці маленькі вогники — величезні світи, кожен як Солярія, хоча, звісно, вони набагато більші за Соліряю, то вони не можуть висіти в нічому. Каже, вони мусять падати.

— І має рацію, виходячи зі своїх знань. Вона ставить розважливі запитання й помалу зрозуміє. Принаймні їй цікаво, і вона не боїться.

— Річ у тім, Блісс, що мені теж цікаво. Поглянь, як змінився Ґолан, щойно виявив, що у світі, куди ми прямуємо, немає кратерів. Я не маю ані найменшого уявлення, що це змінює. А ти?

— Анітрохи. Та все ж він розбирається в планетознавстві краще за нас. Ми можемо тільки припускати, що він знає, що робить.

— От би й мені знати.

— Ну то спитай його.

Пелорат скривився.

— Я завжди боюся його роздратувати. Певен, він вважає, що я маю знати ці речі сам.

— Це смішно, Пеле. Він не вагається питати тебе про будь-який аспект галактичних легенд і міфів, який, на його думку, може виявитися корисним. Ти завжди готовий відповісти й пояснити, то чому б і йому цього не зробити? Піди й спитай у нього. Якщо це його роздратує, тоді він матиме шанс попрактикуватись у товариськості, і це піде йому на користь.

— Підеш зі мною?

— Ні, звісно ні. Я хочу лишитися з Феллом і продовжити спроби донести до неї уявлення про Всесвіт. Ти завжди можеш пояснити все мені пізніше — після того як Тревіз пояснить тобі.

5

Пелорат сором’язливо увійшов до кабіни пілота. Він радий був зауважити, що Тревіз насвистував до себе й, очевидно, був у доброму гуморі.

— Ґолане, — якомога гучніше привітався він.

— Янове! — підвів на нього погляд Тревіз. — Ви завжди заходите навшпиньках, ніби вважаєте, що турбувати мене протизаконно. Зачиніть двері й сідайте. Сідайте! Гляньте на це. — Він вказав на планету на екрані. — Я знайшов лише два чи три кратери, і то доволі малі.

— Це щось змінює, Ґолане? Справді?

— Змінює? Авжеж. Ви ще й питаєте!

Пелорат безпорадно розвів руками.

— Це все для мене загадка. Моїм основним предметом в університеті була історія. На додачу я вивчав соціологію та психологію, мови та літератури, переважно стародавні, а в магістратурі спеціалізувався на міфології. Я ніколи навіть не наближався до планетознавства чи будь-яких природничих наук.

— Це не злочин, Янове. Я волів би, щоб ви знали те, що знаєте. Ваші здібності до стародавніх мов та міфології для нас надзвичайно корисні, і вам це відомо. А коли справа стосується планетознавства, про це подбаю я. Розумієте, Янове, планети утворюються зіткненням менших об’єктів. Останні об’єкти, які врізаються в уже утворену планету, лишають сліди у вигляді кратерів. Тобто теоретично це так. Якщо планета достатньо велика, щоб бути газовим гігантом, вона під газоподібною атмосферою здебільшого рідка, тож останні зіткнення викликають лише сплески й не лишають слідів. Менші планети, тверді, крижані чи кам’яні, натомість демонструють сліди-кратери, причому безстроково, хіба що є передумови для зникання цих слідів. Зникання буває трьох видів. По-перше, світ може мати крижану поверхню, яка вкриває рідкий океан. У такому разі будь-який об’єкт під час зіткнення пробиває лід і виплюскує воду. За ним крига намерзає наново й, так би мовити, заживляє рану. Такі планета чи супутник мусять бути холодним світом, не придатним для життя — як ми його розуміємо. По-друге, якщо планета має потужну вулканічну активність, то безперервний потік лави чи осад попелу постійно заповнюватимуть і приховуватимуть будь-які утворювані кратери. Утім, така планета чи супутник також навряд чи будуть придатними для життя. Це підводить нас до третього виду — і це потенційно живі світи. Такі світи можуть мати крижані полярні шапки, однак океан мусить бути рідким. У них можуть бути активні вулкани, але розташовані далеко один від одного. Такі світи не можуть ані заживляти кратери, ані заповнювати їх. Утім у них є ерозія. Вітер та водяні потоки спричинятимуть ерозію кратерів, а якщо на планеті є життя, дії живих істот також цьому сприятимуть. Зрозуміло?

Пелорат обміркував це, але сказав:

— Але, Ґолане, я вас геть не розумію. На планеті, до якої ми наближаємось…

— Ми сядемо на неї завтра, — бадьоро підтвердив Тревіз.

— На планеті, до якої ми наближаємось, немає океану.

— Тільки тонкі полярні шапки.

— І достатньої атмосфери.

— Лише сота частина густини атмосфери Термінуса.

— І життя.

— Наскільки я можу визначити, ні.

— Тоді що могло спричинити ерозію кратерів?

— Океан, атмосфера та життя, — відповів Тревіз. — Дивіться, якби ця планета від початку не мала ані повітря, ані води, будь-які утворені кратери досі б існували й вкривали б усю поверхню. Те, що кратерів немає, доводить: цей світ не міг бути без води й повітря завжди, можливо, раніше він навіть мав достатню атмосферу й океан. Крім цього, тут видно величезні басейни, у яких колись мали міститися моря й океани, не кажучи вже про сліди нині висохлих річок. Тож помітно, що ерозія тут була, і припинилася настільки нещодавно, що нові кратери ще не мали часу утворитися.

Пелорат виглядав сповненим сумнівів.

— Я, може, й не планетознавець, але мені здається, що якщо планета достатньо велика, щоб мати густу атмосферу, і можливо, упродовж мільярдів років, то вона не може її зненацька втратити, чи не так?

— Я б так не думав. Але в цьому світі до зникнення атмосфери точно було життя, ймовірно, людське. Я припустив би, що це був терраформований світ, як і майже всі населені світи в Галактиці. Проблема в тім, що ми до пуття не знаємо, які були умови в ньому до прибуття людей; що було зроблено, щоб пристосувати його для людей; або ж за яких, власне, умов життя зникло. Це могла бути катастрофа, яка висмоктала атмосферу, що призвело до кінця людського життя. Або ж на планеті був якийсь екологічний дисбаланс, який люди контролювали, поки були тут, і який спричинив шкідливе розрідження атмосфери, коли вони зникли. Можливо, ми знайдемо відповідь, коли сядемо на планету, а може, й ні. Це неважливо.

— Але ж так само не важливо, чи було тут колись життя, якщо зараз його немає. Яка різниця, була планета безлюдною завжди чи безлюдна лише зараз?

— Якщо вона безлюдна лише зараз, на ній будуть руїни, що лишились від колишніх мешканців.

— На Аврорі були руїни…

— Саме так, але на Аврорі були двадцять тисяч років дощу та снігу, замерзання й танення, вітру та температурних змін. І ще там було життя — не забувайте про життя: там могло не бути людей, але життя було вдосталь. Ерозія може так само шкодити руїнам, як і кратерам, навіть швидше. А за двадцять тисяч років збереглося недостатньо, щоб принести нам якусь користь. Однак на цій планеті час плинув — можливо, протягом двадцяти тисяч років, а можливо, й менше — без вітру, бур чи життя. Визнаю, температурні зміни були, але на тому все. Руїни будуть у доброму стані.

— Якщо вони взагалі там будуть, — із сумнівом пробурмотів Пелорат. — Чи можливо, що на цій планеті ніколи не було життя, чи принаймні людей, і що атмосфера зникла через якусь подію, до якої люди ніяк не доклалися?

— Ні, ні, — відповів Тревіз. — Можете обійтись без песимізму, бо на мене він не подіє. Навіть звідси я помітив залишки того, що, переконаний, колись було містом. Тож завтра ми туди сядемо.

6

— Феллом упевнена, що ми відвеземо її назад до Джембі, її робота, — стривожено мовила Блісс.

— Гм, — озвався Тревіз, вивчаючи поверхню світу, що пропливала під кораблем. Тоді підвів погляд, ніби почув зауваження лише із затримкою. — Що ж, то був єдиний родитель, якого вона знала, чи не так?

— Так, авжеж, але вона думає, що ми повернулися на Солярію.

— Хіба це схоже на Солярію?

— Звідки їй знати?

— Скажіть їй, що це не Солярія. Слухайте, я дам вам один чи два довідкові книгофільми з ілюстраціями. Покажіть їй великі плани кількох населених світів та поясніть, що їх мільйони. У вас буде на це час. Я не знаю, скільки нам із Яновом доведеться блукати, перш ніж ми виберемо ймовірну ціль і сядемо.

— Вам із Яновом?

— Так. Феллом не може піти з нами, навіть якби я й хотів, а це лише якби я був божевільним. Блісс, у цьому світі потрібні скафандри. Тут немає повітря, яким можна дихати. А в нас немає скафандра, який підійшов би Феллом. Тож ви з нею лишитеся на кораблі.

— Чому я?

Губи Тревіза витягнулись у невеселу посмішку.

— Зізнаюся, з вами я почувався б безпечніше, але ми не можемо лишити Феллом саму на кораблі. Вона може нашкодити, навіть якщо й ненавмисно. Мені потрібен Янов, бо він здатен розібрати давні написи, які тут можуть бути. Це означає, що вам доведеться лишитися з Феллом. Гадаю, ви не будете проти.

Блісс здавалася непереконаною.

— Слухайте, — мовив Тревіз, — ви хотіли взяти Феллом із собою, хоча я не хотів. Я певний, що від неї будуть самі проб­леми. Тож її присутність накладає обмеження, і вам доведеться до цього пристосуватися. Вона тут, тож вам теж доведеться бути тут. Із цим доведеться змиритися.

— Напевно, — зітхнула Блісс.

— Добре. Де Янов?

— Він із Феллом.

— Дуже добре. Ідіть підмініть його. Я хочу з ним поговорити.

Тревіз досі вивчав поверхню планети, коли зайшов Пелорат, прочищаючи горло, щоб оголосити свою присутність.

— Якість проблеми, Ґолане?

— Не зовсім проблеми, Янове. Я просто не впевнений. Це дивний світ, і я не знаю, що з ним сталося. Судячи з басейнів, моря мусили були бути широкими, але мілкими. Наскільки я можу судити із залишених слідів, це був світ знесолених водойм і каналів — а може, моря були не надто солоними. Якщо вони були не надто солоними, це пояснюватиме, чому в басейнах немає солончаків. Бо інакше, коли зник океан, соляний вміст зник із ним — що точно скидається на наслідок людської діяльності.

— Вибачте мені мою неосвіченість у цих питаннях, Ґолане, — вагаючись, мовив Пелорат, — але чи має хоч щось із цього значення для того, що ми шукаємо?

— Гадаю, ні, але мені все одно цікаво. Якби я точно знав, як цю планету терраформували у придатну для людей і якою вона була до терраформування, тоді, напевно, збагнув би, що сталося з нею до знелюднення — або ж, може, перед тим. А якби ми знали, що з нею сталося, могли б бути заздалегідь попереджені про неприємні сюрпризи.

— Які саме сюрпризи? Це ж мертвий світ, хіба ні?

— Достатньо мертвий. Дуже мало води, розріджена й не придатна для дихання атмосфера, і Блісс не вловлює ознак розумової діяльності.

— Гадаю, це вирішальний аргумент.

— Те, що немає розумової активності, не обов’язково означає відсутність життя.

— Точно має означати відсутність небезпечного життя.

— Не знаю. Але я хотів із вами порадитися не про це. Тут є два міста, які можуть згодитися для нашої першої перевірки. Вони начебто в чудовій формі, як і всі міста. Що б не знищило повітря та океани, міста воно, здається, не зачепило. Словом, ці два міста особливо великі. Однак у більшому, здається, бракує пустоти. Далеко скраю є космопорти, але в самому місті — нічого. У меншому місті є пуста рівна поверхня, тож легше буде спуститися просто в нього, хоч і не в офіційний космопорт — але кому яка різниця?

— Ви хочете, щоб я вирішив, Ґолане? — скривився Пелорат.

— Ні, вирішу я. Просто хочу почути вашу думку.

— Не можу стверджувати напевно, але велике розпростерте місто, ймовірно, є комерційним чи виробничим центром. Менше місто з відкритим простором — мабуть, адміністративний центр. Саме він нам і потрібен. Там є монументальні будівлі?

— Що ви маєте на увазі під монументальними будівлями?

Пелорат усміхнувся, трохи витягнувши стиснуті губи.

— Якби ж я знав. Стиль змінюється з часом і з кожним світом. Але, підозрюю, вони на вигляд завжди великі, непрактичні та дорогі. Як те місце на Компореллоні, де ми були.

Тревіз і собі всміхнувся.

— Важко сказати, дивлячись просто вниз, а вид збоку, коли ми підлітаємо чи відлітаємо, не надто інформативний. Чому ви віддаєте перевагу адміністративному центрові?

— У ньому ми, ймовірно, знайдемо планетарний музей, бібліотеку, архіви, університет і таке інше.

— Добре. Тоді туди й вирушимо, у менше місто. І можливо, щось знайдемо. Двічі ми промахнулися, але, може, цього разу щось вийде.

— Три — щасливе число.

— Звідки ця фраза? — здивовано звів брови Тревіз.

— Вона давня, — пояснив Пелорат. — Я знайшов її в старовинній легенді. Гадаю, вона означає успіх із третьої спроби.

— Звучить непогано. Дуже добре, тоді три — щасливе число, Янове.

1

У скафандрі Тревіз мав недоладний вигляд. Зовні лишалися лише кобури — не ті, які він зазвичай чіпляв на пояс, а масивніші, які були частиною скафандра. Він обережно поклав бластер до кобури праворуч, а нейронний батіг ліворуч. Зброю знову було перезаряджено, і цього разу, похмуро подумав Тревіз, ніщо її в нього не відбере.

— Ви берете із собою зброю навіть у світ без повітря… — усміхнулася Блісс. — Хоча неважливо! Я не ставитиму під сумнів ваші рішення.

— Правильно! — озвався Тревіз і обернувся допомогти Пелоратові прилаштувати шолома, перш ніж узятися за власний.

— Ґолане, я справді зможу дихати у цій штуці? — жалібно спитав Пелорат, який раніше ніколи не вдягав скафандра.

— Обіцяю.

Обіймаючи Феллом за плече, Блісс спостерігала, як зімкнулися останні кріплення. Юна солярійка дивилася на дві постаті в скафандрах з очевидною тривогою. Вона тремтіла, і рука Блісс ніжно й заспокійливо її стискала.

Повітряний шлюз відчинився, і двоє чоловіків ступили назовні, помахавши на прощання роздутими руками. Шлюз зачинився. Далі прочинився головний, і вони незграбно ступили на землю мертвого світу.

Світало. Небо, звісно, було ясним, пурпурового відтінку, однак сонце ще не зійшло. Над світлішим видноколом, там, де воно мало з’явитися, виднівся легкий серпанок.

— Тут холодно, — зауважив Пелорат.

— Ви відчуваєте холод? — здивувався Тревіз. Скафандри були добре ізольовані, і якщо з чимось і виникала проблема, то це з виведенням тепла.

— Ні, але дивіться… — Голос Пелората звучав через радіо­зв’язок у вусі Тревіза, а палець кудись вказував. У пурпуровому світанковому світлі розкришений кам’яний фасад будівлі, до якої вони наближалися, вкривала паморозь.

— З розрідженою атмосферою вночі холоднішає сильніше за очікуване, а вдень так само надміру теплішає. Зараз найхолодніша година дня, і мусить минути кілька годин, перш ніж нам стане надто спекотно лишатися на сонці.

Неначе його слова були містичним заклинанням, над вид­ноколом вигулькнув обідець сонця.

— Не дивіться на нього, — невимушено попередив Тревіз. — Скло вашого шолома відбиває світло і не пропускає ультрафіолет, однак це все одно небезпечно.

Він обернувся спиною до сходу сонця, дозволивши своїй довгій тіні впасти на будівлю. У нього на очах паморозь зникала під сонячним світлом. Кілька секунд стіна здавалася темною від вологи, а потім і та зникла.

— Звідси будівлі мають гірший вигляд, ніж із неба, — зауважив Тревіз. — Вони розтріскалися й осипаються. Гадаю, це через температурні зміни, і через те, що сліди води щодня й щоночі замерзають і тануть уже, мабуть, зо два­дцять тисяч років.

— На камені над входом вирізьблені літери, — сказав Пелорат, — але через осип їх важко прочитати.

— Можете розібрати, Янове?

— Якась фінансова установа. Принаймні я розбираю слово, схоже на «банк».

— Що це?

— Якщо те, що я думаю, — то будівля, де зберігали, забирали, обмінювали, вкладали й позичали грошові активи.

— На це відведена ціла будівля? Без комп’ютерів?

— Тут комп’ютери ще всього на себе не перебрали.

Тревіз знизав плечима. Подробиці стародавньої історії його не надихали.

Вони пересувалися дедалі квапливіше, менше зупиняючись біля будівель. Тиша й мертвотність надзвичайно пригнічували. Через повільну тисячолітню загибель, у яку вони вторгнулися, місто здавалося скелетом, у якому не лишилося нічого, крім кісток.

Вони досягли помірно теплої зони, однак Тревізові здавалося, що він відчуває жар сонця на спині.

Десь за сто метрів праворуч від нього гучно озвався Пелорат:

— Гляньте-но!

Вуха Тревіза задзвеніли.

— Не кричіть, Янове. Я добре чую ваш шепіт, наскільки б далеко ви не були. Що там?

— Ця будівля — «Зала світів», — одразу стишив голос Пелорат. — Принаймні мені здається, що напис означає саме це.

Тревіз підійшов до нього. Перед ними височіла триповерхова будівля з нерівним і засипаним великими уламками каміння дахом, неначе на ньому колись стояла якась скульп­тура, що розвалилася на шматки.

— Ви впевнені? — спитав Тревіз.

— Якщо зайдемо, то дізнаємося.

Вони піднялися п’ятьма низькими широкими сходинками й перетнули марнотратно велику площу. У розрідженому повітрі їхні оббиті металом черевики озивалися радше шепіткою вібрацією, ніж звуком кроків.

— Бачу, що ви мали на увазі під «великою, непрактичною й дорогою», — пробурмотів Тревіз.

Вони увійшли до широкої й високої зали, крізь витягнуті вікна якої лилося сонячне світло, надто яскраво освітлюючи поверхні, на які падало, проте лишаючи інше захованим у тіні. Розріджена атмосфера погано його розсіювала.

У центрі зали виднілася постать, більша за людську, на вигляд виготовлена із синтетичного каменю. Одна її рука відпала. Інша тріснула на плечі, і Тревіз відчував, що, як недбало її торкнеться, та також відламається. Він відступив, неначе, занадто наблизившись, відчуватиме спокусу до цього жахливого акту вандалізму.

— Цікаво, хто це? — спитав він. — Ніде немає підписів. Мабуть, той, хто це створив, вважав свою славу настільки очевидною, що його особистість не треба було встановлювати, але тепер… — Він відчув небезпеку філософствування й відвернувся.

Пелорат дивився вгору, і Тревіз простежив за напрямком його погляду. На стіні було вирізьблено написи, яких Тревіз не розумів.

— Дивовижно, — констатував Пелорат. — Їм, можливо, з двадцять тисяч років, але тут, частково захищені від сонця й вологи, вони досі розбірливі.

— Не для мене.

— Це старі письмена, та й навіть для себе вигадливі. Ану, що тут: сім, один, два… — Його мова перетворилась на нерозбірливе бурмотіння, аж тут він знову заговорив: — Тут перелічено п’ятдесят назв. Мало існувати п’ятдесят світів косміків, а це — «Зала світів». Припускаю, це назви п’ятдесяти цих планет, напевно, в порядку заселення. Аврора перша, а Солярія остання. Якщо бачите, тут сім колонок: у перших шести — по сім назв, а в останній вісім. Вони ніби планували таблицю сім на сім, а тоді постфактум додали Солярію. Я гадаю, старий друже, що цей список створений ще до того, як Солярію терраформували й населили.

— А на якій планеті ми зараз? Можете сказати?

— Якщо бачите, п’ята назва у третій колонці, дев’ятнадцята за рахунком, написана трохи більшими літерами за інші. Здається, укладачі списку були достатньо самовдоволеними, щоб відвести собі почесне місце. Крім того…

— Яка це назва?

— Наскільки можу розібрати, тут написано Мельпоменія. Ця назва мені абсолютно не знайома.

— Вона може означати Землю?

Пелорат палко захитав головою, але всередині шолома жест став невидимий.

— У давніх легендах є десятки назв на позначення Землі. Як ви знаєте, Гея — одна з них. Також Терра, Ерда та інші. Усі вони короткі. Мені не відомо, щоб їй давали якусь довгу назву, і я не знаю жодної, схожої на скорочену версію Мельпоменії.

— Тож ми на Мельпоменії, і це не Земля.

— Саме так. І крім того, як я вже починав говорити, ще кращий показник за більші літери — це що координати Мельпоменії зазначено як нуль, нуль і нуль, чого й варто очікувати від координат, які позначають власну планету.

— Координати? — Голос у Тревіза був приголомшений. — У цьому списку є і координати?

— Тут три числа для кожної назви, і я припускаю, що це координати. Чим іще це може бути?

Тревіз не відповів. Він розкрив маленьке відділення у частині скафандра, яка вкривала його праве стегно, й видобув звідти компактний пристрій, поєднаний із відділенням кабелем. Приклав його до очей і ретельно сфокусував на написах на стіні, силуючись виконати пальцями в рукавичках те, що зазвичай було б секундною справою.

— Фотокамера? — спитав Пелорат, що було необов’язково.

— Вона надішле зображення одразу в комп’ютер ко­рабля. — Тревіз зробив кілька знімків із різних ракурсів, тоді мовив: — Чекайте. Мені треба піднятися вище. Допоможіть, Янове.

Пелорат сплів руки, утворюючи підставку для ніг, проте Тревіз хитнув головою:

— Це не витримає мою вагу. Станьте навкарачки.

Пелорат так насилу і вчинив, а Тревіз, знову сховавши камеру у відділення, так само насилу забрався Пелоратові на плечі, а звідти — на п’єдестал статуї. Спробував обережно хитнути ту, перевіряючи на міцність, тоді поставив ногу на одне зігнуте коліно й скористався як опорою, відштовхнувшись і схопившись за безруке плече. Спершись носаками об якусь нерівність на грудях, підтягнувся і зрештою, кілька разів покрехтівши, зумів усістися на плечі. Давно померлим, які шанували статую та те, що вона зображала, учинок Тревіза здався б святотатством, і ця думка достатньо вплинула на депутата, щоб він намагався не надто навалюватися вагою.

— Ви впадете й поранитесь, — стривожено гукнув йому Пелорат.

— Я не впаду й не поранюся, але ви можете мене оглушити.

Тревіз дістав камеру і знову сфокусувався. Зробив ще кілька фото, а тоді сховав пристрій і обережно спустився, доки ступні не торкнулися п’єдесталу. Зістрибнув на підлогу, і вібрація від контакту з нею, вочевидь, стала останньою краплею, бо досі вціліла рука розсипалася, утворивши біля підніжжя статуї маленьку купку сміття. Впала вона майже безшумно.

Тревіз застиг. Першим його пориванням було знайти сховок, перш ніж прийде вартовий і впіймає його. Дивовижно, подумав він після цього, як швидко переживаєш наново дитячі дні у схожій ситуації — коли випадково розбиваєш щось на вигляд важливе. Це тривало лише мить, але вразило добряче.

Голос Пелората був глухим, як і належить людині, що спостерігала й навіть посприяла актові вандалізму, однак він дібрав утішливих слів.

— Усе… усе гаразд, Ґолане. Вона вже й так збиралася сама відпасти. — Він підійшов до уламків на п’єдесталі та підлозі, ніби збираючись довести свою думку, потягнувся за одним із більших фрагментів, а тоді мовив: — Ґолане, підійдіть.

Тревіз підійшов, і Пелорат, указуючи на уламок каменю, який точно був частиною руки, донедавна приєднаною до плеча, спитав:

— Що це?

Тревіз подивився. Там була пухнаста латка яскраво-зеленого кольору. Тревіз легко потер її пальцем у рукавичці. Латка легко відшкрябалася.

— Дуже схоже на мох, — сказав він.

— Життя без свідомості, яке ви згадували?

— Я не до кінця впевнений, наскільки без свідомості. Гадаю, Блісс наполягала б, що в цього теж є свідомість, але ж вона стверджуватиме, що та є і в каменя.

— Гадаєте, саме через цей мох камінь і кришиться?

— Не здивувався б, якби він цьому сприяв. У цьому світі вдосталь сонячного світла і є трохи води. Половина тутешньої атмосфери — це водяна пара. Решта — азот та інертні гази. Лише слід вуглекислого газу, що могло б наштовхнути когось на думку про рослинне життя, однак може бути й так, що вуглекислого газу мало, бо майже весь його вбирає кам’яна поверхня. Тож якщо це каміння трохи ним насичене, можливо, мох руйнує його, виділяючи кислоту, а тоді вживає утворюваний вуглекислий газ. Можливо, це домінантна форма життя, що залишилася на цій планеті.

— Як захопливо.

— Безперечно, але лише до певної міри. Координати світів косміків значно цікавіші, однак найбільше нам потрібні координати Землі. Якщо їх тут немає, вони можуть бути деінде в будівлі — або ж в іншій будівлі. Ходімо, Янове.

— Але знаєте… — почав було Пелорат.

— Ні, ні, — нетерпляче перервав його Тревіз. — Поговоримо пізніше. Нам треба дізнатися, що ще може дати нам ця будівля, якщо може хоч щось. Уже теплішає. — Він зиркнув на маленьку позначку температури на зворотному боці лівої рукавички. — Ходімо, Янове.

Вони попростували кімнатами, ступаючи якомога тихіше — не тому, що шуміли у звичному сенсі цього слова або ж їх хтось міг почути, просто трохи соромилися спричинити ще більше шкоди вібрацією. Вони піднімали пил, який невисоко злітав і швидко осідав у розрідженому повітрі, та лишали по собі сліди черевиків.

Час від часу хтось із них мовчки вказував у якийсь тьмяний куток на інші розрослі плями моху. Наявність життя, наскільки б незначне воно не було, приносило невелику втіху, полегшувало мертвотне й задушливе відчуття прогулянки в мертвому світі, а надто такому, де всі артефакти свідчили, що дуже давно він був розвиненим і живим.

А тоді Пелорат констатував:

— Гадаю, це бібліотека.

Тревіз із цікавістю роззирнувся. Тут були полиці, і придивившись уважніше, він збагнув: те, що краєм ока видалося йому оздобленням, могло бути книгофільмами. Він бережливо потягнувся до одного з них. Ті були товстими та неоковирними, а тоді Тревіз зрозумів, що це всього лише футляри. Пошарудів товстими пальцями, відкриваючи його, і побачив усередині кілька дисків. Вони теж були товсті й здавалися ламкими, хоча цього він не перевіряв.

— Неймовірно примітивно, — повідомив він.

— Їм тисячі років, — вибачливо мовив Пелорат, ніби захищаючи мельпоменійців від звинувачень у відсталих технологіях.

Тревіз вказав на корінець диска, на якому віднілися потемнілі закрути шрифту, що його використовували давні люди.

— Це назва? Що тут написано?

— Я не впевнений, друже, — вивчав корінець Пелорат. — Гадаю, одне зі слів стосується мікроскопічного життя. Напевно, це слово означає «мікроорганізм». Підозрюю, це технічні мікробіологічні терміни, які я не зрозумів би навіть галактичним стандартом.

— Можливо, — безрадісно озвався Тревіз. — І так само можливо, що нам би з них не було ніякої користі, навіть якби ми могли їх прочитати. Бактерії нас не цікавлять. Зробіть ласку, Янове, продивіться ці книжки й скажіть, чи є тут щось із цікавою назвою. Поки ви це робитимете, я огляну ці книгоскопи.

— То це вони? — здивувався Пелорат. Приземкуваті кубічні пристрої з похилим екраном і вигнутими виступами нагорі могли бути підставкою для ліктя чи місцем для встановлення електронотатника, якщо такі на Мельпоменії існували.

— Якщо це бібліотека, у них мають бути якісь аналоги книгоскопів, а це якраз схоже на них.

Тревіз дуже обережно витер пил з екрана і з полегшенням виявив, що той, із чого б не був виготовлений, не розсипався від доторку. Він легко посмикав ручки одну за одною. Нічого. Спробував інший книгоскоп, тоді ще один — так само безрезультатно.

Депутат не здивувався. Навіть якби пристрій лишався в робочому стані після двадцяти тисяч років у розрідженій атмо­сфері й був стійким до водяної пари, це не розв’язувало питання джерела живлення. Накопиченій енергії властиво було витікати, як би цьому не запобігали. Ще один аспект всеохопного й непереборного другого закону термодинаміки.

— Ґолане… — озвався Пелорат за спиною Тревіза.

— Так?

— У мене тут книгофільм…

— Який саме?

— Гадаю, це історія космічних польотів.

— Ідеально, але нам із нього жодної користі, якщо я не увімкну цей книгоскоп. — Він розчаровано стиснув кулаки.

— Ми могли б забрати фільм із собою на корабель.

— Я не знатиму, як пристосувати його до нашого пристрою. Він не вміститься, і я певен, що наша система сканування з ним не сумісна.

— Але, Ґолане, це справді необхідно? Якщо ми…

— Це справді необхідно, Янове. А тепер не заважайте. Я намагаюсь вирішити, що робити. Можу спробувати дати книгоскопу живлення. Цього йому може вистачити.

— Де ви візьмете живлення?

— Ну… — Тревіз видобув обидві зброї, швидко на них глянув, тоді запхнув бластер назад до кобури. Привідкрив панель на нейронному батозі й перевірив рівень заряду. Той був на максимумі.

Тревіз кинувся долілиць на підлогу, потягнувся до книгоскопа (депутат досі думав, що це був саме він) і спробував штовхнути його вперед. Той трохи піддався, і Тревіз роздивився знахідку.

Один із цих кабелів мав подавати енергію, і це точно був той, який тягнувся зі стіни. Утім депутат не помітив на ньому очевидної вилки чи з’єднання. (І як мати справу з чужопланетною й давньою культурою, де найпростіші й найочевидніші речі такі невпізнавані?)

Тревіз легко потягнув за кабель, тоді сильніше. Повернув в один бік, потім в інший. Натис на стіну поблизу кабеля й на кабель поблизу стіни. Якомога уважніше взявся за наполовину видиму задню панель книгоскопа, і ніщо з того, що він міг там зробити, також не спрацювало.

Він відштовхнувся однією рукою від підлоги, підводячись, і коли зіп’явся на ноги, кабель піднявся з ним. Яка саме із цих дій від’єднала кабель, Тревіз не мав ані найменшого поняття.

Кабель не видавався поламаним чи відірваним. Кінець його був доволі гладеньким на вигляд і лишив у місці приєднання до стіни таку саму гладеньку прогалину.

— Ґолане, — тихо озвався Пелорат, — можна мені…

Тревіз категорично від нього відмахнувся.

— Не зараз, Янове, будь ласка! — Зненацька він помітив зелений матеріал, який обліпив вигини його лівої рукавиці. Напевно, він підчепив і розтер трохи моху за книгоскопом. Рукавиця була трохи волога, але на очах у Тревіза висохла, а зелена пляма побрунатішала.

Він перемкнув увагу на кабель, уважно роздивляючись від’єднаний кінець. Там точно були два маленькі отвори. Можна було вставити дроти.

Тревіз знову всівся на підлогу та розкрив блок живлення нейронного батога. Обережно розкрутив і від’єднав один із дротів. Потім поволі й бережко вставив той в отвір, штовхаючи всередину, доки дріт не вперся. Коли ж спробував легко витягнути його знову, він не піддався, ніби затиснутий. Тревіз притлумив перше поривання знову вирвати його силою. Він розкрутив інший дріт і заштовхнув його в другий отвір. Це, імовірно, замкне електричне коло та подасть книгоскопові живлення.

— Янове, ви гралися з найрізноманітнішими книгофільмами. Погляньмо, чи зможете ви придумати, як вставити цю книгу в книгоскоп.

— Це справді необ…

— Янове, будь ласка, ви постійно намагаєтесь ставити непотрібні запитання. У нас не так багато часу. Я не хочу чекати до пізньої ночі, щоб будівля вистигла настільки, щоб ми змог­ли повернутися.

— Вона має вставлятися сюди, але…

— Добре. Якщо це історія космічних польотів, вона мусить починатись із Землі, оскільки саме на Землі космічні польоти й винайшли. Перевіримо, чи тепер ця штука працюватиме.

Пелорат трохи метушливо встромив книгофільм в очевидний отвір, а тоді почав вивчати позначки біля різних ручок, шукаючи підказок щодо управління.

Очікуючи, Тревіз негучно заговорив, частково щоб знизити напругу:

— Припускаю, у цьому світі тут і там теж мають бути роботи, цілком робочі на вигляд, блищати собі у майже вакуумі. Проблема в тім, що їхній запас енергії теж мусив давно вичерпатися, а навіть якщо їх знову зарядити, що з їхніми мізками? Важелі та шестерні могли зберегтися тисячоліттями, але як щодо мікроперемикачів чи субатомних штукенцій у їхніх головах? Вони мусили зруйнуватися, а навіть якщо й ні, що їм знати про Землю? Що…

— Книгоскоп працює, старий друже, — повідомив Пелорат. — Дивіться.

У тьмяному світлі екран книгоскопа замерехтів. Він був доволі блідим, але Тревіз трохи посилив живлення на батозі, і той розгорівся. Через розріджене повітря простір довкола них, що опинився за межами сонячних променів, був доволі тьмяним, тож кімната поставала бляклою й затіненою, а екран порівняно з нею здавався дуже яскравим. Час від часу його мерехтливою поверхнею пропливали тіні.

— Його треба сфокусувати, — сказав Тревіз.

— Знаю, — відповів Пелорат, — але здається, це мій максимум. Мабуть, сам фільм зруйновано.

Тіні тепер з’являлися й швидко пересувалися, а час від часу виринало і щось схоже на жалюгідну подобу шрифту. Тоді на мить фільм став чіткішим і знову потьмянів.

— Янове, відмотайте й зупиніть тут.

Пелорат уже намагався це зробити. Він пустив фільм навспак, тоді знову вперед, а тоді зловив мить і зупинив.

Тревіз нетерпляче спробував прочитати, тоді розчаровано спитав:

— Янове, ви можете це розібрати?

— Не повністю. — Пелорат примружено дивився на екран. — Тут про Аврору. Це я можу сказати. Гадаю, він розповідає про першу гіперпросторову експедицію — тут сказано «перша хвиля». — Він запустив фільм, і той знову розмився та потьмянів. Нарешті Пелорат мовив: — Ґолане, здається, все, що я можу розібрати, стосується світів косміків. Я не бачу тут нічого про Землю.

— Ні, тут і не було б, — гірко мовив Тревіз. — Інформацію про неї стерли в цьому світі, як і на Тренторі. Вимкніть цю штуку.

— Але це не має значення… — почав було Пелорат, вимикаючи книгоскоп.

— Бо ми можемо пошукати в інших бібліотеках? Там її теж буде стерто. Скрізь. Чи знаєте ви… — Говорячи, він глянув на Пелората, і тепер задивився на нього із сумішшю жаху та огиди. — Що у вас зі склом шолома?

2

Пелорат рефлекторно підніс руку в рукавичці до скла шолома, а тоді відняв її й глянув на неї.

— Що це? — спитав здивовано. Тоді подивився на Тревіза і майже пропищав: — Із вашим склом теж щось дивне, Ґолане.

Тревіз автоматично роззирнувся у пошуках дзеркала, але його тут не було, та навіть якби й виявилося, йому знадобилося б світло.

— Вийдіть на сонце, гаразд? — пробурмотів він.

Тревіз напіввивів-напіввиштовхав Пелората до променя світла з найближчого вікна. Попри ізоляцію скафандра, він відчував тепло на спині.

— Гляньте на сонце, Янове, — мовив, — і заплющте очі.

Одразу стало зрозуміло, що не так із шоломом. У місці, де скло зустрічалося з металізованою тканиною самого скафандра, бурхливо розростався мох. Передню частину шолома облямовувала зелена пляма, і Тревіз знав, що в нього так само.

Він провів пальцем рукавички по моху на шоломі Пелората. Частина відстала, заплямувавши розчавленою зеленню рукавичку. Однак поки Тревіз дивився, як мох виблискує в сонячному світлі, той ніби жорсткішав і засихав. Він спробував знову, і цього разу мох потріскався й побрунатнішав. Тревіз знову сильно потер краєчки скла Пелоратового шолома.

— Потріть мій, Янове, — попросив. Тоді спитав: — На вигляд чисто? Добре, у вас теж. Ходімо. Не думаю, що нам ще є що тут робити.

У покинутому місті без повітря сонце було незатишно спекотним. Кам’яні будівлі яскраво й майже болюче сяяли. Тревіз примружувався, дивлячись на них, і, наскільки це було можливо, рухався затіненим боком вулиць. Зупинився біля тріщини в одному з фасадів, достатньо широкої, щоб вмістити мізинець у рукавичці. Так Тревіз і вчинив.

— Мох, — пробурмотів, дивлячись на палець, та навмисно підійшов до краю тіні, ненадовго вистромивши цей палець на сонце. Потім сказав: — Для нього критично важливий вуглекислий газ. Він росте скрізь, де може знайти вуглекислий газ — у розкришеному камені, будь-де. Ви знаєте, що ми — хороше джерело вуглекислого газу, мабуть, щедріше за будь-що на цій майже мертвій планеті, і, гадаю, сліди газу просочуються навколо скла.

— Тож мох росте й там.

— Так.

Шлях назад до корабля здавався довгим, набагато довшим і, звісно, спекотнішим, ніж пройдений на світанку. Втім, коли вони дійшли, корабель був досі у тіні; принаймні це Тревіз вирахував правильно.

— Дивіться! — мовив Пелорат.

Тревіз побачив, що контури головного шлюзу вкривав зелений мох.

— Теж витік? — спитав Пелорат.

— Звісно. Я певен, незначний, однак цей мох, здається, краще вказує на залишкові сліди вуглекислого газу, ніж будь-який відомий мені індикатор. Напевно, його спори скрізь, і він розростається будь-де, де є бодай кілька поживних для нього молекул. — Він налаштував радіоприймач на довжину хвилі корабля й мовив: — Блісс, ви мене чуєте?

Голос Блісс зазвучав в обох парах навушників:

— Так. Ви готові зайти? Пощастило з чимось?

— Ми зовні, — повідомив Тревіз, — але не відчиняйте шлюз. Ми відчинимо його звідси. Повторюю, не відчиняйте шлюз.

— Чому?

— Блісс, просто зробіть так, як я прошу, добре? Тривалі обговорення можемо лишити на потім.

Тревіз видобув бластер і ретельно знизив його потужність до мінімальної, тоді невпевнено на нього задивився. Він ніколи не використовував його на мінімумі. Тревіз роззирнувся. Нічого належно крихкого, щоб випробувати бластер, не знайшлося.

У розпачі він націлив його на кам’янистий схил, у тіні якого влаштувалася «Далека зірка». Ціль не розжарилася. Тревіз автоматично помацав місце, куди влучив. Чи здавалося вони теплим? Крізь ізольовану тканину скафандра він не міг сказати напевно.

Тревіз знову завагався, тоді вирішив, що за всіма параметрами корпус корабля мусить бути не менш міцним за схил. Націлив бластер на краєчок шлюзу й, затамувавши подих, ненадовго натиснув на контакт.

Кілька сантиметрів мохоподібного наросту одразу побрунатнішали. Тревіз помахав рукою біля брунаті, й навіть легкого вітерця, створеного в такий спосіб, виявилося достатньо, щоб засохлі рештки брунатного матеріалу розсипалися.

— Це працює? — стривожено спитав Пелорат.

— Так. Я встановив на бластері слабкий промінь.

Він обдав жаром усе навколо шлюзу, і зелень зникла. Уся. Тревіз вдарив у шлюз, щоб струсити рештки вібрацією, і на землю полетів брунатний пил — такий дрібний, що навіть зависав у розрідженій атмосфері, підхоплений подмухами газу.

— Гадаю, тепер ми можемо його відчинити, — повідомив Тревіз, і за допомогою управління на зап’ястку передав радіохвильову комбінацію, що активувала механізм відчинення зсередини. Шлюз ще не роззявився навіть наполовину, коли Тревіз сказав: — Янове, не баріться, забирайтеся всередину. Не чекайте на сходи. Залізайте.

Тревіз поліз за Пелоратом, випаливши край шлюзу бластером. Обстріляв і сходи, щойно ті опустилися. Тоді подав сигнал для зачинення шлюзу й стріляв, доки вони не були повністю замкнені.

— Ми в шлюзі, Блісс, — сказав він. — Лишимося тут на кілька хвилин. Нічого не робіть!

— Натякніть мені, — озвався голос Блісс. — Із вами все гаразд? Як там Пел?

— Я тут, Блісс, і зі мною все чудово, — відповів Пел. — Немає причин переживати.

— Як скажеш, Пеле, але пізніше доведеться все пояснити. Сподіваюся, ви це розумієте.

— Обіцяємо, — мовив Тревіз і ввімкнув світло в шлюзі.

Дві постаті у скафандрі стояли обличчям одна до одної.

— Ми викачуємо все можливе повітря планети, тож просто почекаймо.

— А повітря корабля? Ми його впустимо?

— Поки ні. Мені настільки ж не терпиться вибратися зі скафандра, Янове, як і вам. Я просто хочу переконатися, що ми позбулися всіх спор, які пробралися з нами — або на нас.

У не надто задовільному освітленні Тревіз націлив бластер на внутрішній стик шлюзу та корпусу, методично розпиляючи жар підлогою, вгору та довкола, а потім знову підлогою.

— Тепер ви, Янове.

Пелорат нервово поворушився, і Тревіз запевнив:

— Ви можете відчути тепло. Гірше бути не мусить. Якщо стане неприємно, просто скажіть.

Він обвів невидимим променем скло шолома, найбільше краєчки, а потім послідовно решту скафандра.

— Підніміть руки, Янове, — пробурмотів Тревіз. Потім: — Покладіть руки мені на плече й підніміть одну ногу, мені треба обробити підошви… а тепер іншу. Вам не надто гаряче?

— У прохолодному вітерці не купаюся, Ґолане.

— Що ж, тоді відплатіть мені тим самим. Пройдіться по мені.

— Я ніколи не тримав у руках бластера.

— Доведеться. Тримайте отак, великим пальцем штовхніть ту маленьку ручку й міцно стисніть руків’я. Отак. Тепер проведіть по склу мого шолома. Ведіть рівномірно, Янове, не затримуйте надто довго на одному місці. Рештою шолома, тоді обличчям донизу та шиєю.

Він продовжував давати вказівки, і коли був увесь прогрітий та внаслідок цього незатишно спітнів, забрав бластер назад і перевірив рівень заряду.

— Лишилося менше половини, — констатував і методично обробив нутрощі шлюзу, туди й назад на стіні, доки бластер не розрядився, відчутно нагрівшись через швидку й безперервну розрядку. Тоді Тревіз сховав його назад до кобури.

Лише після цього він подав сигнал на вхід до корабля. Він зрадів свисту та відчуттю находження повітря до шлюзу, коли відчинилися внутрішні двері. Прохолода та теплообмін охолодять скафандр набагато швидше, ніж саме лише випромінювання тепла. Тревізу могло лише здатися, але він одразу відчув прохолоду. Здалося чи ні, їй він теж зрадів.

— Знімайте скафандр, Янове, і лишайте тут, у шлюзі.

— Якщо ви не проти, — сказав Пелорат, — я б хотів перед­усім прийняти душ.

— Не передусім. Власне, перед цим, і підозрюю, що навіть перед тим, як помочитися, вам доведеться поговорити з Блісс.

Блісс, звісно, чекала на них із занепокоєним виглядом. З-за неї, міцно чіпляючись долоньками за ліву руку дівчини, визирала Феллом.

— Що сталося? — суворо спитала Блісс. — Що там було?

— Захист від інфекції, — сухо мовив Тревіз, — тож я ввімк­ну ультрафіолетове випромінювання. Дістаньте темні окуляри. Будь ласка, не баріться.

Додавши до освітлення на стінах ультрафіолет, Тревіз один за одним зняв вологі предмети одягу й витрусив їх, повертаючи то в одному, то в іншому напрямку.

— Просто пересторога. Ви теж це зробіть, Янове. І Блісс, мені доведеться роздягнутися повністю. Якщо вас це збентежить, вийдіть у сусідню кімнату.

— Мене це ані збентежить, ані присоромить, — відповіла Блісс. — Я добре уявляю, як ви виглядаєте, і точно не побачу нічого нового. Що за інфекція?

— Просто дещо, — з умисною байдужістю повідомив Тревіз, — що, гадаю, може дуже нашкодити людству, якщо дати йому волю.

3

Усе скінчилося. Ультрафіолет виконав своє завдання. Згідно із сукупністю інформаційних та навчальних фільмів, які докладалися до «Далекої зірки», коли Тревіз уперше зайшов на борт на Термінусі, світло офіційно призначалося для дезинфекції. Утім Тревіз підозрював, що завжди була спокуса, і часом нестримна, користуватися ним для набування модної засмаги у вихідців зі світів, де засмагу вважали модною. Однак як би не використовували ультрафіолет, він завжди дезінфікував.

Вони вивели корабель у космос, і Тревіз маневрував ним так близько до сонця Мельпоменії, як це було можливо без надмірного дискомфорту; він розвертав і вихляв корабель, упевнюючись, що всю його поверхню просочено ультрафіолетом.

Нарешті вони забрали два покинуті в шлюзі скафандри й оглянули їх, доки навіть Тревіз не лишився задоволеним.

— І все це через мох, — зрештою мовила Блісс. — Кажете, це був він, Тревізе? Мох.

— Я називаю це мохом, бо воно мені його нагадало. Але я не ботанік. Усе, що я можу сказати, — що він насичено зелений і, ймовірно, потребує дуже мало світла.

— Чому мало?

— Мох чутливий до ультрафіолету і не може рости, навіть виживати, під безпосереднім освітленням. Його спори всюди, і він зростає в прихованих кутках, у тріщинах скульптур, під будівлями, живлячись енергією роззосереджених фотонів світла скрізь, де є джерела вуглекислого газу.

— Я так розумію, ви вважаєте його небезпечним.

— Це цілком можливо. Якби частина спор причепилася до нас, коли ми ввійшли, або залетіла за нами, вони знайшли б чимало світла без шкідливого ультрафіолету. Знайшли б удосталь води й нескінченний запас вуглекислого газу.

— У нашій атмосфері його всього три сотих відсотка.

— Для них це чимало — плюс ще чотири відсотки нашого видиху. Що якби спори проросли у наших ніздрях і на нашій шкірі? А якби розклали й знищили нашу їжу? Виробили токсини, які нас уб’ють? Навіть якби ми старанно їх знищили, але лишили кілька живими, цього їм стало б, щоб заразити інший світ, куди ми їх принесемо, а звідти — перенестися до інших світів. Хто знає, на яку шкоду вони здатні.

— Життя не обов’язково небезпечне тому, що відрізняється, — похитала головою Блісс. — Ви так готові вбивати.

— Це каже Гея.

— Авжеж, але я сподіваюся, що в моїх словах є сенс. Мох пристосований до умов цього світу. Використовує світло в невеликій кількості, але помирає від великої; користується крихітними подмухами вуглекислого газу, але великими його можна вбити. Він може й не вижити в будь-якому світі, крім Мельпоменії.

— Хочете, щоб я ризикнув? — вимогливо поцікавився Тревіз.

— Що ж, гаразд, — знизала плечима Блісс. — Не треба захищатися. Я розумію, про що ви. Ви ізолят, тож, ймовірно, не мали вибору, окрім як вчинити так, як вчинили.

Тревіз відповів би на це, однак його перервав високий і ясний голос Феллом — власною мовою.

— Що вона каже? — спитав Тревіз у Пелората.

— Феллом каже… — заговорив було Пелорат, але Феллом, ніби на мить запізно згадавши, що її мову нелегко зрозуміти, почала знову.

— Там, де ви були, був Джембі?

Слова були ретельно вимовлені, і Блісс просяяла.

— Хіба вона не чудово говорить галактичною? І так швидко навчилася.

— Я все зіпсую, якщо спробую, — тихо мовив Тревіз, — але ви поясніть їй, Блісс, що ми не знайшли на планеті роботів.

— Я поясню, — викликався Пелорат. — Ходімо, Феллом. — Він ніжно обійняв дитину за плечі. — Ходімо до нас у кімнату, і я дам тобі почитати ще одну книжку.

— Книжку? Про Джембі?

— Не зовсім… — І за ними зачинилися двері.

— Знаєте, — нетерпляче глянув їм услід Тревіз, — ми марнуємо час, граючись із цією дитиною в няньок.

— Марнуємо? Як це заважає вашим пошукам Землі, Тревізе? Ніяк. Однак гра в няньку встановлює зв’язок, вгамовує страх, дає любов. Хіба ці досягнення нічого не варті?

— Це знову говорить Гея.

— Так. Тоді будьмо практичними. Ми відвідали три старі світи косміків і нічого не здобули.

— Справедливо, — кивнув Тревіз.

— Власне, усі три виявилися небезпечними, чи не так? На Аврорі були здичавілі собаки, на Солярії — дивні й небезпечні людські створіння, на Мельпоменії — загрозливий мох. Тож очевидно, що світ, покинутий напризволяще, з людьми чи без, стає небезпечним для міжзоряної спільноти.

— Це не можна вважати загальним правилом.

— Три з трьох — шанси точно переконливі.

— І в чому це переконує вас, Блісс?

— Я вам розкажу. Прошу, вислухайте мене без упередженості. Якщо мати в Галактиці мільйони світів, що взаємодіють між собою, як це, звісно, і є, і якщо кожен світ повністю складається з ізолятів — як і є, тоді в кожному світі людський вид домінуватиме та нав’язуватиме свою волю нелюдським формам життя, неживій геологічній основі й навіть одне одному. Така Галактика є дуже примітивною, незграбною та несправною Галаксією. Зачатками цілого. Розумієте, про що я?

— Я розумію, що ви намагаєтеся сказати, але це не означає, що я з вами погоджуся, коли ви договорите.

— Просто послухайте. Погоджуйтесь чи ні, як хочете, але послухайте. Галактика працюватиме лише як прото-Галаксія, і що менше «прото-» й більше «Галаксія», то краще. Галактична Імперія була спробою створити сильну прото-Галаксію, і коли вона розпалася, часи швидко стали неспокійні. Ідею прото-Галаксії постійно намагалися посилити. Такою спробою є Конфедерація Фундації. Такою була Імперія Мула. Такою є Імперія, що її планує Друга Фундація. Але навіть якби таких імперій чи конфедерацій не було, навіть якби в усій Галактиці панував безлад, це був би поєднаний безлад, у якому всі світи взаємодіяли б один з одним, навіть якщо й тільки як вороги. Це саме собою було б певним союзом, і то був би не найгірший випадок.

— І що тоді було б найгіршим?

— Ви знаєте відповідь, Тревізе. Ви її бачили. Якщо населений світ повністю занепадає, стаючи суто ізолятським, і втрачає будь-яку взаємодію з іншими світами людей, він розвивається злоякісно.

— Отже, як рак?

— Так. Хіба не цим є Солярія? Вона проти всіх світів. А кожна людина на ній — проти всіх інших. Ви це бачили. А якщо люди повністю зникають, з ними щезають останні рештки порядку. Правило «всі проти всіх» стає провідним антипринципом, як-от із собаками, або всього-на-всього стихійною силою, як із мохом. Гадаю, ви розумієте: що ближче ми до Галаксії, то кращим стає суспільство. Тоді навіщо зупинятися на чомусь до Галаксії?

Якусь мить Тревіз мовчки дивився на Блісс.

— Я про це думаю. Але звідки це припущення, що дозування — річ одностороння, що мало — це добре, багато — краще, а все — найкраще? Хіба ви самі не зазначали, що мох міг пристосуватися до дуже малої кількості вуглекислого газу, тож чималий запас може його вбити? Людина двох метрів на зріст краща, ніж людина на зріст метр, але й краща за триметрову. Миша не стане кращою, якщо її збільшити до розмірів слона. Вона не виживе. Так само слон не стане кращим, якщо його зменшити до розмірів миші. Є природний розмір, природна складність, певна оптимальна якість для всього, зірка то чи атом, і це точно справедливо для живих істот і живих спільнот. Я не кажу, що стара Галактична Імперія була досконалою, і я точно бачу хиби в Конфедерації Фундації, але не готовий стверджувати, що через те, що абсолютна ізоляція — це погано, абсолютне єднання — це добре. Крайнощі можуть бути однаково жахливими, і можливо, старомодна Галактична Імперія, наскільки б вона не була недосконала — це найліпше, на що ми здатні.

— Мені цікаво, чи ви самі собі вірите, Тревізе, — похитала головою Блісс. — Ви будете стверджувати, що вірус та людина для вас однаково незадовільні, і бажали б зупинитись на чомусь посередині, як-от на слизовику?

— Ні. Але стверджуватиму, що для мене вірус і надлюди­на однаково незадовільні, і я бажав би зупинитися на чомусь посередині, як-от на людині звичайній. Однак немає сенсу сперечатися. Я матиму рішення, коли знайду Землю. На Мельпоменії ми знайшли координати інших сорока семи світів косміків.

— І відвідаєте їх усі?

— Якщо доведеться, то кожен.

— Ризикуючи небезпекою на кожному.

— Так, якщо це потрібно, щоб знайти Землю.

Пелорат вийшов із кімнати, у якій лишив Феллом, і, здавалося, збирався було щось сказати, коли його заскочила швидка суперечка між Блісс і Тревізом. Він дивився на обох по черзі, коли ті говорили.

— Скільки часу це забере? — спитала Блісс.

— Скільки б не знадобилося, — відповів Тревіз. — І ми можемо знайти те, що нам потрібно, вже на наступному, який відвідаємо.

— Або ж на жодному.

— Цього ми не знатимемо, поки не пошукаємо.

Нарешті Пелорат зумів втрутитися:

— Але навіщо шукати, Ґолане? У нас є відповідь.

Тревіз нетерпляче махнув рукою в напрямку Пелората, простежив за порухом, повернув голову і з нерозумінням перепитав:

— Що?

— Я сказав, що в нас є відповідь. Я намагався сказати це вам на Мельпоменії щонайменше п’ять разів, але ви були настільки захоплені тим, що робили…

— Яка відповідь? Про що ви кажете?

— Про Землю. Думаю, я знаю, де Земля.